шу, подав Настасi: - Йди випий i зiгрiйся. I вона пiшла. Сама не знала, чому послухалася його голосу. Килимовi не було кiнця. Десь схованi в далеких кутках ложницi, палали свiтильники, розсiваючи червонясте свiтло, вона брела в тому свiтлi, мов у власнiй кровi, ступала непевно, всю її хитало, i дрож бив дужче й дужче. Наткнулася на мармуровий водограй посеред ложницi. Навiть не помiтила його, коли ввiйшла. Не знала тепер, як обминути. - Чого ж ти? - знов сказав султан так само безбарвно та байдуже.- Не бiйся мене. Iди ближче. Смiливiше. Випий оце. "Скромноокi, до яких не доторкнувся нi чоловiк, нi джин". Наослiп вона тицьнулася у берег ложа, обома руками тримала важку чашу, пила, проливаючи собi на ноги, на килим. Вiдчула на своєму незiм'ятому, лякливому тiлi суху теплу руку, не мала сили опиратися тiй руцi, яка згорнула її на край ложа, i султан теж вiдчув полохливiсть її тiла i не мiг стримувати свою пристрасть, не мiг ждати, "коли впаде падаюче". - Вiддай мою хустку,- сказав тихо до дiвчини, i вже не було мiж ними нiчого, i лукавi лiнiї її маленького тiла знищилися його тiлом, мiцним i безжальним, i тiльки скрик i схлип, i небеса роз-верзлися, земля розступилася - i зiтхання прошелестiло в просторi, в садах, у палацах, повсюди зiтхання, її зiтхання. Бурi, дощi, води, волога, страх, первiснiсть, потоки й потопи i тиша, як на краю свiту,- вона вже жiнка. Кинути дiвчину в постiль до чужого й ворожого, вбити в її душi бога. Звiрi ревли в пiдземеллях сералю, мовби нагадуючи, що не ступиш по цiй землi кроку, щоб не наткнутися на потвору. Шалений вiтер бив у брами, дуднiв тяжко й сумно, i плакало дерево, мiдь, залiзо, стогнали засуви й запори, а в неї стогнала душа. Але Настася мовчала, нi стогону, нi слiз, не маючи куди подiтися, тулилася до султана, i лежали вони довго-довго, притуленi одне до одного так щiльно, що не зоставалося уже мiж ними мiсця нi для страху, нi навiть для нещастя. Бо ж свiт однаково прекрасний навiть тодi, коли життя сумне, тяжке i нестерпне. "I створили ми вас парами". Любов, молитва i вiйна починаються завжди прекрасно. А кiнчаються? Султан хотiв думати про цю дiвчину, яка лежала в його постелi, але не мiг. Щось заважало, а що саме - не вмiв визначити. Може, її мовчазнiсть? Жiнки завжди нестерпно балакучi, вiн не терпiв їхнього торохтiння. Може, тому, глибоко в душi будучи ледь не розпусником, щосили гамував себе i виказував до жiнок холодну байдужiсть. Iдоли не розчаровують тiльки тому, що вони безмовнi. Може, Й ця дiвчина - такий собi маленький iдол? Але вона занадто маленька, щоб вознестися до його височин i правити за iдола. Була й не була. Одна нiч ця для неї лишиться спогадом найбiльшого (бо неприступне!) щастя, а для нього-просто одною нiччю, та й годi. Султан не мiг дозволити, щоб жiнка бачила його сплячим. Пiсля утiх кизляр-ага вiдпроваджував жiнок до їхнiх покоїв. Так само вiдпровадив вiн i Настасю, що стала вже тепер назавжди й навiки Хуррем. Не промовила до султана й слова, чим подивувала його i трохи роздратувала. Але однаково звелiв, щоб придiлено їй було окремий покiй i видано iз скарбницi великi рубiновi сережки й рубiновий перстень - улюбленi каменi султановi. "I нагородив їх за те, що вони витерпiли, садом i шовком". Тепер кизляр-ага мав для Настасi теплу одiж, яку вправно накинув на неї, дав їй i взуття, але вона вiдштовхнула шитi бiсером сап'яновi ступанцi, пiшла назад босонiж, бо вже не мерзли їй ноги, а палали, як i все тiло, вогнем. Нi в яких султанських щоденниках не писано про цю нiч. I сам Сулейман забув про неї уже вранцi. КОЛОНА Хто мiг зазирнути в султанову душу? Навiть валiде й Iбрагiм - люди, найближчi до Сулеймана, не могли сказати з певнiстю, як поведеться вiн на високому тронi, якi найпершi кроки зробить, кого вiзьме взiрцем: покiйного батька свого султана Селiма, когось iншого iз султанiв, залiзного Тiмура чи славетного Iскандера. А сам Сулейман тим часом мав перед очима тiльки Мехмеда Фатiха, завойовника Царгорода, султана, який нiколи не впадав у вiдчай, який навiть поразки вмiв перетворювати на перемоги, який не гаяв жодного дня, жодної хвилини i, коли не мав влади, дбав про власнi знання, коли зготовлявся до найбiльшого вичину свого життя - взяття Царгорода, то сам носив камiння для спорудження фортецi Румелiхiсар, i сам тесав дошки для кораблiв, якi мали прийти через суходiл до столицi iмператорiв, сповнивши серця Трекiв мiстичним жахом. Сулейман любив повторювати сам собi царський вiрш, прочитаний Мехмедом Фатiхом, коли той увiйшов у повержений Царгород: Сова кричить невбет [28] на могилi Афрасiаба, I павук несе службу пердедара[29] в iмператорському палацi. Все суєта, окрiм содiяного Османом. Перше, що зробив Фатiх, увiйшовши в Царгород,перетворив найбiльший храм нечестивих на мечеть Айя-Софiя. Не зруйнував його лише тому, що склепiння у храмi нагадувало небесне. Зате храм Апостолiв, який вiзантiйцi у безмежнiй своїй гординi вважали втiленням краси й гармонiї (для Софiї полишали велич), звелiв негайно зруйнувати й поставити на тому мiсцi мечеть Фатiха. Пiсля його смертi коло мiхраба[30] мечетi поставлено тюрбе султана - його усипальницю. Колись у церквi Апостолiв ховали вiзантiйських iмператорiв, тепер тут лежав Завойовник. Без пишноти, тiльки в супроводi вiрного Iбрагiма та прибiчної охорони, Сулейман часто їздив до тюрбе Фатiха. Велетенське мiсто вiдступало вiд нього, затаювалося у своїй незбагненностi, залягало в нерухомостi, як сонячний годинник. Тiльки тiнь пересувається по колу. Безчас, мертвота. Одноманiтнiсть мечетей, мiнаретiв, водограїв, дзюркотiння води й крики муедзинiв викликали якесь дивне дрижання цього мiста, монотоннiсть, порушувану надмiром, хаосом, мiшаниною, притлумленим вуличним галасом, далеким клекотом строкатої юрби, шелестом дорогих тканин, шепотом донощикiв, ударами чаушiв, смiхом повiй, стогоном невiльничих ринкiв, любовних зiтхань, чавканням псiв i людей, вiршами кора ну. У Стамбулi все примарливе, крiм самого Стамбула, гiдра й молох, рай i пекло, мiсце тортур i розкошi. Як затримати час життя? Над цим б'ються усi, вiд султана до жебрака, а знає це тiльки сам Стамбул. Мехмед Фатiх завоював це мiсто, але чи ж заволодiв ним до глибини? I хто заволодiв й оволодiє? Сулейман годинами простоював у восьмиграннiй усипальницi Фатiха. Мовчки ждав вiдповiдi на те, що краяло йому серце, чим не мiг подiлитися нi з ким iз живих. Приходив до мертвого. Гробниця, пiдвищена в широкiй своїй частинi, так нiби Фатiх мав от-от звестися, вкрита бiлим кашемiром, зверху - невеликий килим i зелена шаль - барва Османiв. У головах великi грубi лойовi свiчi у ставниках iз ляпiс-лазурi, каменя єгипетських фараонiв. Тюрбан, нiби перевернутий келих, висить угорi. На килимi кольору полуницi ходжа вдень i вночi читає коран. "Скажи: "Вiн - аллах - єдиний, аллах вiчний; не родив i не був народжений i не був йому рiвний жоден!" Десять, сто, тисячу разiв ту саму суру Очищення вiри" читає ходжа, i так само повторює за ним слова книги султан, поки знудьгований Iбрагiм, терпляче стоячи поряд, розв'язує нелегке завдання: чи може людина, без кiнця повторюючи тi самi слова, про щось думати, взагалi, чи може виконувати своє призначення на землi - мислити, пiдносячись над свiтом живим i неживим, коли й не дорiвнюючись боговi, то принаймнi наближаючись до нього? До мечетi Фатiха Сулейман їздив i восени, i взимку, i повеснi; мабуть, щоразу, наближаючись до Фатiха i повертаючись звiдти, бачив височезну порфiрову колону Кизташi, що самотньо стояла неподалiк вiд мечетi, але жодного разу не звернув на неї уваги, як не звертав видимої уваги на все, що траплялося йому на шляху. Чимало колон у Стамбулi, яких не загорнуло османство у свої священнi будiвлi, i тепер цi каменi нечестивих стримiли повсюди: i обабiч дороги, якою їздив султан на Ок-Мейдан,- бiлi мармуровi колони, що нiчого не пiдтримували; i колона iмператора Константина, звана Чемберлi-таш - камiнь з обручами, бо обкована була залiзними обручами пiсля того, як блискавкою вiдбито горiшню її частину i як обпалило її пожежею у час повстання Нiкi; i готська колона пiд мурами гарему - витесана iз суцiльного гранiт -ного блока, колись на нiй нiбито стояла статуя засновника мiста Бiзаса; i змiїна колона - три переплетенi бронзовi змiї, що тримали колись на собi золоту чашу, чотири ступнi в поперечнику, i вже втратили її, бо все суєта i тимчасовiсть. Пурпурна, мов скипiла кров, колона Кизташi мала колись на собi статую дiвоцтва, грецьку богиню Афродiту. Володiла чарiвною здатнiстю вказувати в найбiльшому натовпi на дiвчат, якi втратили цноту. Афродiта клала на них свою тiнь, i тi не могли нi випручатися, нi втекти. Так була викрита невiстка iмператора Юстина, за що натовп розшарпав її коло пiднiжжя цiєї ж колони. Цi дурнi байки не затримувалися у Сулеймановiй головi. Може, тому i проїздив безлiч разiв повз колону цiлком байдуже. Помiтив її тiльки того дня, коли вже мав у душi точно визначений намiр вести iз Стамбула величезне, ще султаном Селiмом зготовлене, а нинi розледащене й знетерпеливлене в жадобi здобичi й грабувань вiйсько, вести не туди, куди з дивною упертiстю спрямовував свої удари його батько,- проти одновiрцiв, а, продовжуючи велику справу Фатiха,проти свiту невiрних. Але не знав ще про це нiхто. Сам султан, затявшись у впертiй мовчанцi, ждав слушної митi, коли зможе об'явити про свiй намiр, може, ждав якогось знаку, що йому подасть Фатiх, через те i їздив вклонятися його праху так часто й уперто. I зненацька побачив цю колону. Вiн зупинився i довго дивився на неї, задерши голову так, що ледве не падав з неї його височезний бiлий тюрбан, розглядав її, забувши про високу султанську гiднiсть, мов вуличний босоногий чоджук, тiльки й того, що не роззявляв рота вiд подиву чи захвату висотою, мiцнiстю i могутнiстю колони, її кривавою барвою i її самотнiстю, що була мов виклик. Чи не знак, полишений для нього, четвертого султана вiд дня взяття Царгорода, султаном першим, султаном Завойовником, великим Фатiхом? Саме тут найперше руйнувалося, знищувалося усе вiзантiйське, щоб поставити першу османську святу споруду, а колона залишена. Незруйнована, недонищена, полишена не без затаєної думки, не без натяку, мов кам'яний заповiт i вказiвник: донищ, доруйнуй, доконай недоконане. Сулейман спинив свого чорного коня i спитав, чи в серед його супроводу великий будiвничий Сiнан-бей, якому доручено було спорудження джамiї i тюрбе султана Селiма на вершинi п'ятого пагорба Царгорода. Iбрагiм сказав, що Сiнан-бея сьогоднi з ними немає. - Покликати,- коротко звелiв султан, i в його голосi чулася нетерплячка. Негайно було послано гонця за Сiнан-беєм, хоч Iбрагiм не бачив потреби в такiй поспiшностi. Сiнан, як i Iбрагiм, був грек. Тiльки не острiвний, а з материка, з Каппадокiї. Починав теж, як Iбрагiм,- з рабства. Малим хлопчиком узято його в девшiрме[31], вiддано в аджеми - яничарськi учнi, там вiн, окрiм вiйськової справи, обрав для себе вивчення архiтектури, вчився у великого будiвничого султана Баязида Хайреддiна, але, перш нiж самому почати будування, багато рокiв провiв у походах iз султаном Селiмом, ставив мости для його вiйська, першим перебiгаючи по них, щоб занурити шаблю в нутрощi супротивника, споруджував галери в час Ванського походу i сам очолював яничарiв, посаджених на тi галери, щоб переправитися через озеро й захопити зненацька кизилбашiв [32]. Перш нiж почати будування, вiн руйнував i нищив, як i всi Османи. А може, й усi будування починалися вiд нищень створеного попередниками? Затоптати кiстки предкiв, а з будiвель узяти камiнь для своїх споруд. Султан не став чекати Сiнан-бея бiля колони Кизташi - це було б не гiдно його високого сану. Але ще того дня будiвничий став перед Сулейманом i отримав велiння звалити колону, що стоїть коло мечетi Фатiха, i використати її на спорудження джамiї Селiма. - Вона зависока для тих колон, якими я хотiв оточити подвiр'я джамiї,зауважив Сiнан-бей, котрий не любив, щоб у його справи втручалися стороннi, навiть самi султани. - Вкоротиш,- похмуро мовив Сулейман.- Вкорочують людей, не те що камiнь.- I додав уже лагiднiше з корану: "Хiба ти не бачив, як повiвся господь з Iрамом, володарем колон?" Поки колону обплутувано мотузами, щоб звалити, султан поїхав через Золотий Рiг до Сютлюдже пострiляти на Ок-Мейданi. Супроводжував його весь двiр, везли похiднi жаровнi смажити м'ясо баранiв i верблюдiв, кошi з припасами, килими для розстеляння на травi. Сулейман запрагнув пiсля стрiляння з лука учтувати на Ок-Мейданi. Фатiх у першу п'ятницю по взяттю Царгорода влаштував тут банкет для переможцiв. Був такий радий, що сам розносив наїдки й солодощi своїм вiзирам, повторюючи при цьому слова пророка: "Пан над народом - це той, хто служить йому". Пили i їли до смерку. Новий султан, не маючи звитяг, не мав i радощiв, тож не роздавав наїдкiв своїм вiзирам, хоч Iбрагiм жартома й пiдбивав його на це. Зранку другого дня пiсля молитви в мечетi султан поїхав дивитися, як буде звалено на землю колону Кизташi. Обплетена тисячею товстих мотузiв, колона схожа була на обезвладненого раба, зготовленого чи то на продаж, чи на забiй. Тисячна юрма ворушилася коло пiднiжжя колони, гологрудi, жилавi, у брудних чалмах, з диким шалом в очах, готовi звалити будь-що на свiтi: колону, святиню чи й самого султана. Мулли, ставши по краях юрмовиська, виспiвували молитви: "В iм'я аллаха милостивого й милосердного! Коли впаде падаюче,- нема нiчого, що заперечує її падiння! - понижуючи її пiдносячи, коли потрясеться земля потрясiнням, коли сокрушаться гори скрушенням". Султан iз своїм пишним почтом стояв у загорожi з товстого дерев'яного брусся. Чотири ряди яничарiв, готових рубати кожного, хто б насмiлився кинутися через брусся, замикали широкий простiр, що вiдокремлював султана вiд смороду й поту отих босих, жилавих, гологрудих. Сiнан-бей ждав знака вiд султана. Сулейман ледь помiтно хитнув тюрбаном. Сiнан-бей пiднiс руку. Вдарили барабани. Розставленi повсюди помiчники Сiнан-бея викрикнули накази. Мулли завили слова про сотрясiння. Гологрудi натягнули мотуззя. Розтулилася тисяча ротiв. Напнулися жили на мiцних шиях. Дике виття перекрило всi звуки. Ув'язнена колона схитнулася i, заточуючи моторошне величезне пiвколо, стала падати прямо на людей. Виття перейшло в зойк. Ледь не змiтаючи султана з його супроводом, юрмовисько кинулося врозтiч. Колону вже нiщо не могло нi втримати, нi зупинити. Вона падала тяжко i болiсно. I коли вдарилася об землю, то мовби стогiн пролунав у просторi, стогiн землi чи каменю - хто ж то розбере, коли потрясеться земля потрясiнням. Сiнан-бей спокiйно розповiдав султановi, як вiн хоче перевозити колону на п'ятий пагорб Стамбула. Знов усю обплутати мотузками. Пiдкладати дерев'янi котки. Тисяча людей має перетягати колону п'ядь за п'яддю далi й вище. Довго й уперто. Але не-вiдступно. Бо хiба ж не так твориться усе на свiтi? Сулейман довго дивився на повержену колону. Мовчав. Не знати було, слухає Сiнан-бея чи й не слухає. Перед очима йому ще миготiли босi бруднi ноги, щось гнiвне кричали чорнi розтуленi роти, било в нiс смородом нужди i бiдностi. Хотiв спитати, що то за люд,- раби чи правовiрнi? Але не спитав. Мовчав тяжко, затято. Тодi несподiвано сказав: - Хай залишається тут.- I додав загадково, як завжди: - "Адже воiстину з тяжкiстю легкiсть, воiстину з тяжкiстю легкiсть". Пiзно вночi прибув до столицi гонець, який принiс вiсть про те, що в Будимi угорський король убив султанського посла Бехрама. _ РIКА Вступивши на престол, Сулейман звернувся з посланнями до володарiв усiх дружнiх i ворожих земель в Азiї, Європi й Африцi. Могутнiсть султана мала виказуватися вже в пишних титулах, якими розпочиналося послання: "Я, неоцiненною, безконечною благiстю Всевишнього i великими, сповненими благословення чудесами Глави пророкiв (якому хай воздається, найнижче поклонiння, купно, як i його дому i його супутникам), Султан славних Султанiв, Iмператор могутнiх Iмператорiв, роздаватель вiнцiв Хозроям, що сидить на престолах, тiнь аллаха на землi, служитель славетних Хоремейн-у-Шерифейн (Мекки i Медiни), мiсць божественних i священних, де всi мусульмани проголошують обiтницi, покровитель i володар святого Єрусалима, повелитель трьох великих городiв Константинополя, Адрiанополя i Бруси, а рiвно й Дамаска, запаху Раю; Трiполi й Сiрiї; Єгипту - рiдкостi вiку i славного своїми радощами; усiєї Аравiї, Алепа, Араба i Аджена, Дiярбекiра, Зулькадрiї, Ерзерума чудового, Себаста, Адани, Караманiї, Карса, Чилдира, Вана, островiв Моря Бiлого i Моря Чорного, країн Натолiї i королiвства Румелiї, всього Курдистану, Грецiї, Туркоманiї, Татарiї, Черкеси, Кабарди, Грузiї, благородних племен татарських i всiх iнших Орд, вiд них залежних, Кафи й iнших сусiднiх мiст, усiєї Боснiї iз залежними вiд неї землями i укрiплених мiсць великих i малих в цих землях, володар, нарештi, безлiчi городiв i крiпостей, яких зайве наводити й превозносити iмена, я, Iмператор, втечище правосуддя i Цар Царiв, осереддя перемоги. Султан, син султанiв - султана Селiм-хана, сина султана Мехмеда Завойовника, я, по могутностi своїй, прикрашений титулом Iмператора обох земель i для довершення величi мого Калiфатства прославлений титулом обох морiв..." Далi, залежно вiд того, кому призначалося послання, пропоновано пiдкоритися, або ж обiцяно мир, або ж вимога миру, пiдтвердженням того мала бути данина, негайно виплачена султанському пословi. З такою саме вимогою поїхав Сулейманiв посол Бехрам до угорського короля Лайоша, але той, намовлений своїми безстрашними й забiяцькими графами, звелiв обезглавити Бехрама, султановi ж не вiдповiв нiчого. Та й яка ще вiдповiдь могла бути пiсля такого мерзенного вчинку? Коли велика держава вбиває послiв держави маленької, то це ще можна пояснити, бо надмiр сили неминуче має виявитися бодай у ганебних дiях. Але кому може поскаржитися маленька держава i де проситиме помочi? Натомiсть держава велика має змогу належно покарати зрадливих порушникiв свiтового порядку, провчивши i їх, i всiх тих, кому б запраглося наслiдувати нечестивцiв. У Стамбулi вдарили гармати на знак вiйни. Яничари на Ат-Мейдапi радiсними криками вiтали священну султанову волю. Сулейман не скликав дивану, не радився, не казав, проти кого вiйна, але всi знали i без того: проти невiрних, хоч як би там вони звалися! Сам султан урочисто виводив вiйсько iз Стамбула, їхав на улюбленому своєму чорному конi в золотiй збруї, мав позад себе улюбленця свого Iбрагiма, з яким тiльки й мiг перекинутися словом, далi їхали його чотири вiзири, за ними беї, двiрськi прибiчнi пажi й капiджiї з двiрської сторожi, яничарськi старшини i самi яничари, що йшли за кiнними пiшо, в своїх високих шапках i повстяних уборах. Султан дивував усiх своїм тюрбаном, високим, як колона, з двома павиними перами у величезних рубiнах. Чотири вiзири мали тюрбани низькi, широкi, iз золотими шнурками довкола верхнього рубця. Беї викрасовувалися у тюрбанах таких, як i в падишаха, але набагато нижчих. Голови вчених улемiв прикрашалися округло намотаними чалмами. Дiльсiзiв упiзнавано по гострих високих ковпаках iз золототканого полотна, а капiджiїв - по червоних шапках, заломлених так, що вони звисали назад. Яничарськi старшини, на вiдмiну вiд рядових яничарiв, прикрашали свої повстянi ковпаки пучками пiр'я, скрiплюваними коштовним камiнням. Слiдом за розкiшним султанським почтом, за грiзним корпусом яничарiв цiлий день iшло вулицями Стамбула триста тисяч воїнiв, приведених сюди з Унк'як чаїрi, де вони нудьгували вже понад рiк; за вiйськом у хмарi смороду пропливло шiсть тисяч верблюдiв, приведених iз Сiрiї Ферхадом-пашою, завантажених припасами, тодi пройшли, лякаючи вуличних роззяв, могутнi слони, серед яких i султанський слон у золотiй збруї, iз сталевими мечами на iклах, чорний, як i Сулейманiв кiнь. Дiялося це в суботу вiсiмнадцятого джемада (травня) 1521 року. Султан поклав перший камiнь у мечеть батька свого Селiма на п'ятому пагорбi Стамбула, вклонився праховi великого Мехмеда Завойовника i повiв своє страхiтливе вiйсько на Едiрне, часто зупиняючись для перепочинку й для ловiв у лiсах на Мерiчi. Нiхто не знав, Проти кого спрямовано буде удар цiєї сили, хто перший стане жертвою султанського могуття. Може, не знав ще й сам султан?- Десять днiв iшли до Едiрне. Вiдпочинки, лови, молитви, диспути вчених улемiв. Тут приєдналися до велетенського султанського вiйська загони румелiйського беглербега Ахмеда-пашi, нащадка святого Сави. Про своє високе слов'янське походження Ахмед-паша пам'ятав тiльки тодi, коли на султанському диванi нахабно осмикував вiзирiв. Усiх вважав нiкчемами, мрiяв стати вiзиром, а там замiнити й самого Пiрi Мехмеда. Ще за десять днiв похiд досягнув Пловдива. З лiсiв i гiр гнано до страхiтливого вiйська тисячi нових людей, вливалися у загрозливу хмару, не вiдаючи, куди йдуть i що мають робити, бо в багатьох не було нiякої зброї, окрiм звичайного загостреного кiлка або лiсорубської сокири. Ще сiм днiв треба було, щоб султан дiйшов до Софiї. Болгарська земля стогнала вiд навали. Мов велетенський полiп, присмоктувалося вiйсько тисячними присосками до мiст, сiл, полiв iз снопами, до бджоли й худобини, до кожного диму, до кожної криницi i смоктало, смоктало, несло страх, пригноблення i спустошення. Од кожного двору брано один дукат, двi вiвцi (одну з ягням) i барана. Двадцять дворiв об'єднувано в катун (лiтнє пасовисько). Вiд кожного катуну одне шатро, один сир, три мотузи i шiсть обротьок, один бурдюк масла й одного барана. Тiльки до Софiї звелено привезти десять тисяч возiв, повних провiанту для вiйська. Окрiм того, вiд кожних п'яти дворiв один воїн мав iти з султанським походом. А з тих, хто зоставався, належало брати по дукату вiд кожної голови й десяту частину вiд урожаю султановi за те, що вiн оберiгає землю аллахову, четверту частину врожаю спахiям, по двi аспри вiд кожної худоби, по двi аспри вiд кожного вулика, коня, криницi, диму з печi, пашам, якi вирушають у путь, i пашам, якi прибувають, вiйську, коли воно проходить, i вiйську, коли воно має поповнюватися. Але це податки звичайнi, згiдно з законом шарiату,харадж, ушр i джизьє. А там, де проходило вiйсько, султанськi кехаї [33], їдучи попереду з загонами яничарiв, починали збирати податки за звичаєм - урiфiйє. Велися примусовi роботи-аварiз: спорудження фортець, прокладання шляхiв, наведення мостiв. Султанськi чиновники - збирачi продовольства, арпа-емiни - примусово, удень i вночi, збирали сюрсат - продовольство для вiйни: ячмiнь, пшеницю, борошно, м'ясо, дрова. Хто приховував запаси, пiдлягав негайному i безпощадному знищенню - люди, селища, общини. Здавалося б, що могло залишитися у щонайбагатшiй землi пiсля такого грабунку? Але вигадливостi султанських дефтердарiв не було впину. Вигадувалися новi податки, здиралися ще з бiльшою запопадливiстю i жорстокiстю: алаф-фураж для султанських коней i тварин, iмдад-i-сеферiйє - помiч для потреб походу, iмдад-i-дихадiйє - помiч для священної вiйни, бедел-i-нюзюдль - податок на постiй, навiть податок за труд, понесений зубами османцiв у з'їданнi християнських харчiв - дiш параси. Коли б султан узяв у похiд свiй гарем, тодi збирано б ще й податок на гарем, але Сулейман вiз iз собою тiльки Стамбульський звiринець: на здоровенних мажах, запряжених волами, залiзнi клiтки з левами, тиграми, пантерами, гiєнами, вовками й ведмедями. Для звiрiв збирано свiже м'ясо. Вiдбирали коней, буйволiв, вiслюкiв, кожне колесо, деревину, шматок мотузки. Сiромашнi люди, вхопивши що могли або й з порожнiми руками., рятуючи бодай душу, втiкали в лiси й у гори, шукали плодючої землi якомога далi вiд шляхiв, там кидали зерно в землю, щоб вирiс якийсь колосок i можна було прогодувати дiток, продовжити свiй рiд, не пiддатися понищенню. Тiльки в Софiї на диванi Сулейман виклав свiй план походу. Iти на Белград, щоб узяти цю крiпость, стати назавжди па Дунаї, виконавши волю предкiв. Замiр був зухвалий, але гiдний величi султанської держави. Сам Мехмед Завойовник не мiг узяти Белграда вже пiсля того, як прославився взяттям Царгорода i коли здавалося, що немає в свiтi сили, яка могла б вистояти перед його могутнiстю. Сулейман питав у своїх вiзирiв поради, але всiм було видно, що не вiдступиться вiд заповзятого намiру цей мовчазний, загадковий володар, та й велiiчезне вiйсько, яке цiлий мiсяць витоптувало болгарську землю, несила вже було повернути назад. Стрiла накладена па лук, тятива напнута - нема ради. Iз софiйського поля султан послав тисячу яничарiв з Хусрев-бегом, щоб вони почали облогу Белграда i взяли Земун для лiпшого доступу до мiста, яке очiкувало навали з пiвдня, вiд гори Авали. Сулейман пам'ятав, чим печалився Мехмед Завойовник пiд Белградом. Той хотiв перевезти вiйсько через Саву, розташувати коло Дунаю i там укрiпитися, щоб не дати угорцям приходити з помiччю Белградовi. Але на диванi беї вiдраяли його вiд цього намiру: "Щасливий повелителю, не роби цього, бо в цьому немає потреби". Так берег Дунаю лишився оголений, i звiдти угорцi без перешкод посилали обложеним iз сушi бєлградцям потрiбну допомогу й припаси, i Завойовник так i не змiг узяти цього слов'янського мiста. Слiдом за яничарами пiд Белград послано було великого вiзира Пiрi Мехмеда-пашу з двадцятьма тисячами вершникiв i пiвсотнею величезних гармат для розбивання мурiв верхньої фортецi. Сам султан пiшов на Шабац, який звався тодi Буїрделен, але через чотири днi його зустрiла вiсть: "Град Буїрделен упав, i сто невiрних стали поживою осяйного мусульманського меча". Цi сто захисникiв убили сiмсот туркiв, але довше вистояти не змогли. Султан увiйшов у твердиню крiзь шпалери голiв, насаджених на кiлля. Звелiв укрiпити Шабац, провести крiзь нього Саву. Сидiв на березi рiки в зеленому куренi, зробленому iз свiжого гiлля, дивився на роботи, мовчав, думав. Тодi наказав будувати через Саву мiст. Знову сидiв iз самого досвiту в зеленому куренi, не пiдпускав до себе навiть Iбрагiма, дивився на рiку. Тiло рiки мiнилося сонячними блискiтками, мов срiбно-скляна змiя, мов тiло жiнки, яка пливла повз нього, крiзь нього, поза ним, минаючи, прослизаючи, далi й далi, невловиме й неправдешньо, як сон i марення. Вiзири, пашi, яничарськi аги пiдганяли людей палицями, люди працювали iнодi по шию у водi, тягли колоддя, тяжкi човни, плоти, в'язали, стелили, скрiплювали. Султан не мiг вiдiрвати погляду вiд поверхнi рiки. Вона лежала перед ним, як незаймана жiнка, як земля, як безмежний текучий простiр, що поглинає усе на свiтi, уярмлює i ув'язнює навiть час. Вiн пiдкорив собi час, мав пiдкорити й простiр. Подолати, подавити, погнобити! Перейти через цю рiку, не доторкуючись до неї, з сухими пiдошвами, легко й летючо, дати їй вiдчути свою силу, владу, могуття, злiсть, уярмити, обезвладити, зневажити, хай корчиться, стогне, метається, кричить! Рiка була, мов та забута ним слов'янська дiвчина. Вона притягувала й вiдштовхувала водночас - дивне поєднання непоєднуваного, вона пахла чужим зiллям, незнаними травами й рослинами, пахла чужою волею, вiд якої Сулейман п'янiв, нiби вiд кандiйських вин або запаморочливого опiю. Днями цiлими непорушне сидячи в зеленому прихистку на березi великої слов'янської рiки, каламутної i норовистої, "вiн несподiвано для себе (може, то вiд султанської самотностi?) згадав те, чого не пам'ятав, не хотiв пам'ятати, викинув iз душi вже на ранок пiсля тої ночi з маленькою розсмiяною чужинкою. Трiпотiння птахiв на досвiтнiх деревах, зорi зодiаку, велич небес i непробивнi гущавини листя, а крiзь усе це - бiлi пальцi на важких пiвкулях грудей, слова без значення, незмога порозумiтися, вiн замикав повiками очi, але вона проникала й пiд повiки, оживала в його очах i в ньому самому, проходила крiзь нього без зусиль i без бажання, як дух без бога, полишала в ньому невагому бiлiсть свого тiла i баламутну тяжкiсть грудей, отих пiвкуль, розгублено прикриваних кошичками з тонких пальцiв. Вiн сидiв, дивився, як перескакують по не добудованому ще мосту на той бiк спахiї Ахмеда-пашi i царгородськi яничари, а якiсь демони бажання, не пiдвладнi йому, штовхали його знов до спогадiв, спокушали продертися пам'яттю пiд шовковисту шкiру тiєї, що була, як вiтер, якого нiколи не вгамуєш, як рiка, що її нiколи не спиниш, як земля, що її нiколи не сходиш. Султан сидiв один день i другий, наприкiнцi другого дня послав у Стамбул дарунки для одалiски Гульфем. Чому для Гуль-фем - сам би не мiг сказати, а питати нiхто не мав одваги. Оточували його велетенське шатро iз золотою кулею нагорi тисячi людей, але з тих тисяч не пiдпускав до себе нiкого, ждав пiдкорення рiки. На третiй день почався дощ. Вiн iшов цiлий тиждень, розкле-котанi води вдарили в мiст, вiдiрвали його вiд берегiв, понесли зниз за течiєю, ламаючи й трощачи. Десять днiв тисячi людей, знемагаючи, гинучи, тонучи у водах, будували мiст, десять днiв султан у спеку i в дощ сидiв на березi пiд зеленим гiллям i невiдривне дивився на рiку, а тепер не зосталося нiчого, Сава текла вiльно й свавiльно, i Сулеймановi здавалося, що вона тече крiзь нього, крiзь його душу. Вiн звелiв переправляти вiйсько i коней на той бiк галерами. Сам чотири днi вiдпочивав, прикликавши до себе Iбрагiма. Це був дивний султан. Не водив вiйська на приступ, не розмахував шаблею, не майорiли над ним зеленi знамена, не гримiли султанськi барабани. Розпустив по всiй землi своїх пашiв i бегiв, як кровожерних псiв, знав, що дiятиметься все i без нього так, як дiялося за всiх Османiв: шпалери набитих на палi людей, пiрамiди з вiдрубаних голiв, бiда людська, страх, кривава запона, зiткана з чужих страждань, а за нею - вiдгороджений вiд усього султан, падишах, Сахiб Кiран - Володар Вiку, тiнь бога на землi. Незворушна рука прибiчного султанського словоскладача тим часом записувала в похiдному щоденнику: "Земля невiрних наповнилася бiженцями. В цiй переможнiй вiйнi акинджiї були роздiленi на два вiйська. Одне їхнє крило перейшло в землю волоську, щоб захопити Ердель i Темешвар, друге крило йшло з царською ордою, цi грабували довколишнi мiста й краї". "I вiд Пiрi-пашi прибув гонець. Вiн принiс вiсть: град, на ймення Земун, узятий! Били гармати, тривала тяжка боротьба, але нарештi милiстю божою захоплений. Багато мусульман у боях полягло за вiру. Невiрнi, яких захоплено в городi, стали поживою для меча. Жони й дiти взятi в рабство". "Один родич сина татарського хана з татарами пiшов у Срем збирати харч для вiйська. Прийшла вiсть, що їх на путi перестрiло багато невiрних, спалахнув бiй, i в тiм бою многi татари з родичем ханового сина погинули". "Боснiйський санджакбег Ях'я-пашич, проходячи по угорськiй землi з шiстьма тисячами вiйська, взяв три мiста. Два з них узято з боями. Всiх невiрних посiчено. Були грабунки". "Мустафа-паша повернувся з грабувань. Привiв багато рабiв". "Од Ях'я-пашича прибув чоловiк. Принiс п'ять голiв i привiв закованих у залiзо шiсть невiрних. На диванi їх посiчено". "Навалився Ях'я-пашич на одне мiсто. Багато невiрних посiк, 70 чи 80 невiрних послано султану. На диванi всi посiченi. Шестеро кинуто слону, i вiн розшматував їх". Сулейман спокiйно споглядав тi жорстокостi, так нiби вважав, що в покараннях потрiбна не тiльки суворiсть, а й винахiдливiсть, сказати б, витонченiсть. Не помiчав, що жорстокiсть ще винахiдливiша за мудрiсть. На жаль, тiльки в злочинах i карах. В останнiй день липня Сулейман уперше дивився на Белград iз земунського берега. В Земунi кинуто диким звiрам братiв Михайла й Марка Скобличiв, якi боронили мiсто вiд Хусрев-бега. Чи й це видовище втiшало султанськi очi? На березi Дунаю навпроти Белграда знов поставлено великий зелений курiнь для султана. Вiн приїздив туди щодня, проводив короткий диван, вiддавав накази i цiлими днями з-пiд свого зеленого прихистку мовчки розглядав неприступний слов'янський город на високiм березi рiки. Криваво-червоний од пожеж, пiднятий пiд саме небо, Белград нагадував оту порфiрову колону, яку звалив Сулейман у Стамбулi. Звалити все, звалити, кинути пiд ноги, погнобити й пригнобити, iнакше погноблений будеш сам. Вiсiмдесят сiм тисяч воїнiв оточили Белград i безперервно били в його мури з гармат, поставлених в одинадцяти мiсцях. Нiхто не мiг допомогти приреченому мiсту, Лайош, король угрiв i чехiв, якому належало мiсто на Дунаї, не мав сили, щоб виступити проти грiзного султана. Iмператор Карл був заклопотаний боротьбою з нiмецьким монахом Лютером i французьким королем Францiском, який напав на Iталiю. Австрiйський герцог Фердiнанд не мав чим обороняти навiть власну землю. Папа римський Лев не знав, як покiнчити з єрессю, що розколола його церкву. Венецiанцi не хотiли сваритися з султаном. Так якась пiвтисяча захисникiв Белграда, вiдрiзана вiд усього свiту, полишена всiм свiтом, мала боронитися вiд всемогутньої сили султанської. Iз савського берега нападав з вiйськами великий вiзир Пiрi Мехмед-паша, з дунайського навалювався другий вiзир Мустафа-паша, з яким були всi стамбульськi яничари. Почався рамазан, велике свято мусульманське, i вiйсько ще з бiльшою ревнiстю кинулося на неприступну фортецю. Султан звелiв будувати бiля самого Белграда наплавний мiст через Саву. Знову пiшов дощ. "I пролили ми на них дощ; лихий дощ тих, кого вмовляли!" На диванi вирiшено було: зранку четвертого дня рамазана - перший приступ. Оборонцi запалили нижню частину мiста й перебiгли у верхню фортецю. Через тиждень скочила з мурiв фортецi жiнка. Приведена до Пiрi Мехмеда сказала, що в фортецi вже немає нi харчiв, нi вiйськових припасiв. У п'ятницю наступного дня Сулейман пiдiйшов пiд стiни, звелiв поставити собi затiнок, спочивав там якийсь час, тодi наказав iти на приступ. Хмари вiйськ посунули пiд мури фортецi. Вона конала. Замовкла навiть башта серба Утешеновича, вогонь з якої був найспустошливiший усi цi днi. Над мурами вивiшено бiлий прапор. Султан звелiв припинити вогонь. Оборонцi попросили десять днiв, щоб пiдготувати мiсто до здачi, самi тим часом мерщiй залатували пробоїни в мурах. Знову загримiли гармати. Впiймано переодягненого яничаром посланця до угорського короля за помiччю, поставлено перед султанським диваном, набито на палю. Вiд останнього приступу вже не було рятунку. 26 рамазана 927 року хиджри (або 29 серпня 1521) султанськi муедзини вперше проспiвали з белградських висот азан[34]. "Пiрi-паша з дефтердаром увiйшли в башту, щоб заволодiти скарбницею. Одразу пiсля них з'явився загiн Хусрев-бега, смедеревського санджакбега. Музика грала. На високiм диванi тричi бито в барабан, яким оголошуються радiснi вiстi. Яничарський жовто-червоний прапор пiднято над городом. На честь цiєї подiї грала музика. Настала благословенна нiч Лейле-i-кадр, найсвятiша для мусульман, бо в цю нiч Мухаммеду прийшло перше боже явлення". Сто п'ятдесят угорцiв, якi разом з сербами боронили Белград, Сулейман вiдпустив, щоб пливли Дунаєм до свого короля i розповiли йому про султанську силу. Двох полонених - Блажа i Моргая - поставлено перед Iбрагiмом, який був тепер султановими очима, вухами i устами, був волею султановою i його караючою десницею, усi це знали, окрiм полонених, а коли знали й вони, то однаково вже нiчим не могли собi зарадити, бо переможений може тiльки ждати. Чого? Милостi чи смертi? Мабуть, вони вже вгадували свою смерть, тому дивилися на Iбрагiма з понурою байдужiстю, вiн не розкошував од необмеженої влади над цими двома безстрашними чоловiками, якi вже довели своїми дiями, що не боялися смертi, але якi мають злякатися тої смертi, яку вiн їм вигадає, злякатися i вжахнутися, та для жаху теж потрiбен вiдповiдний час, i вiн, Iбрагiм, хотiв надати цим упертим дурням той час, для того й звелiв поставити Їх перед собою. Це були дивнi люди. Якби хотiв знайти таких двох неоднакових людей серед тисяч i тисяч, то, мабуть, нiколи б не знайшов,- так рiзнилися вони зовнi мiж собою. Блаж - високий, бiлявий, голубоокий, тонкий i гнучкий, мов юнак, з красивими тонкими вусами, iз золотистою засмагою на обличчi, весь у голубому, iз золотими позументами на одязi - стояв, гордо вiдставивши ногу, опираючись правою рукою на рукiв'я уявної шаблi (зброю в них, ясна рiч, вiдiбрано), дивився поверх Iбрагiмової голови кудись у далеку далеч, бачив там тiльки те, що приступне було його оку, може, оглядав з висоти своєї смертної найдальше i найдивнiше з iсторiї свого вiльного народу: чорноморськi степи, трави, табуни коней, прекрасних вершникiв, вогнища пiд зорями, ластiвок у небi, широкий Днiпро, Карпати, сонце над придунайською рiвниною. Моргай - невисокий, чорний, як кипчак, стояв глевтякувате, невмiло, розкарячивши звиклi охоплювати кiнськi боки ноги, пронизував блiдолицього султанського сiпехсалара[35] гострим, як у юрюка[36], поглядом, зневажливо кривив губи пiд чорною пiдковою 'вусiв, так, нiби хотiв сказати Iбрагiмовi: не ти мене, а я тебе мав би судити, бо в менi кров так само несамовита, як у цих родичiв моїх далеких предкiв-куманiв, а ти тiльки iдололиций зрадник, та й годi. Та це тiльки здавалося, що Моргай хотiв би промовляти до Iбрагiма таким чином. Бо при всiй його зовнiшнiй несхожостi з Блажем мав вiн щось невловиме й незбагненне в собi, що рiднило його з Блажем навiть бiльше, нiж синiв тої самої матерi. Стояли - мов два крила свого народу, мов двi його iпостасi, нiби двi гiлки могутнього дерева, нiби двi половинки горiхового ядра, не розiрвати, не розколоти, не розчахнути, не розрубати, жити - то жити обом, умерти - то теж разом! Iбрагiм мав метке око i ще меткiший розум. Вiн миттю збагнув, що залякати цих людей не дано нiкому, тому повiвся з ними, вдаючи спiвчуття. - Як же так сталося, що ви не дотримали слова? Блаж так само гордовито дивився поверх Iбрагiмової голови, надто далеко вiдбiг вiн думкою вiд свого безнадiйного мiсця, щоб повернутися сюди для вдоволення чийогось, чиєїсь цiкавостi, зате Моргай обурено стрепенувся на Iбрагiмове запитання i кинув тому у вiдповiдь коротко й твердо: - Ми дотримали. - Дозвольте нагадати, що це неправда,- усмiхнувся Iбрагiм.-Белград викинув бiлий прапор на знак здачi, а тодi знов став боронитися. Що це як не зрада? Всемогутнiй султан... - Прапор пiдняли слабкодухi. Такi, на жаль, знаходяться завжди. Ми ж не обiцяли здачi нiкому й нiколи. Ми дали слово боронити фортецю, i ми боронили її до останнього. - Якась жалюгiдна тисяча оборонцiв проти всемогутнього iсламського вiйська? - Хiба хоробрiсть залежить вiд лiчби? - стрепенувся Блаж.- За нами стояла вся наша земля. - Ця земля турецька. Султан Баязид Йилдирим подарував цю землю сербському деспотовi Стевану Лазаревичу, i той збудував тут фортецю. Блаж терпляче пояснив: - Цей берег Дунаю дав Стевановi угорський король. I вiдтодi угри зобов'язалися помагати своїм сербським братам. Наш_ воєвода Янош Хуньядi прогнав звiдси самого султана Завойовника, перед яким схилився Царгород. - Але вам не вдалося повторити подвигу Хуньядi? - засмiявся Iбрагiм. - Зате ми не зрадили своєї землi,- уперто повторив Блаж, мовби натякаючи на те, що вiн, Iбрагiм, попри його тимчасовi велич i владу над їхнiм життям, зрештою просто дрiбненький ренегат i бiльше нiчого. Будь-кого це довело б до шалу, але Iбрагiм лишився холодним i спокiйним. - Ви маєте якiсь бажання? - майже лагiдно поспитав вiн. Блаж не вiдповiв, Моргай знизав широкими плечима. Якi ще бажання у людей, що до кiнця виконали свiй обов'язок i мають цiлковите право вважати, що таким чином сповнили с