воє призначення на землi. I це слово "земля" проголошувалося в образу й звинувачення вже самого Iбрагiма, вiн це вiдчув i зрозумiв i в думцi подякував боговi (якому - хiба не однаково), що затiяв цю гру з приреченими без високих свiдкiв - без султана i його вiзирiв, мав би пошкодувати за свою недоречну цiкавiсть, але не належав до людей, якi шкодують за вчиненим; граючись золотою шаблею, яка лежала в нього на колiнах, недбало промовив: - Хвалитеся, що дотримались вiрностi своїй землi? Така вiрнiсть вимагає нагороди. Султан доручив менi належно винагородити вас. Ви хотiли цiєї землi - ми вам дамо її. Вас буде закопано в цю землю. Закопано живими. Яму собi викопаєте самi. Щоправда, землекопство у мусульман вважається найганебнiшою справою, а копання могили для себе i вкрай ганебне, але що я можу вдiяти? Та й ви не мусульмани. - Так, ми християни,- твердо мовив Блаж.- I тому копати для себе могили не станемо, хоч би з нас живцем здирали шкiру. - Така можливiсть теж iснує,- усмiхнувся Iбрагiм,- але ви захотiли землi... I вiн, наслiдуючи султана, ледь вловимим порухом руки звелiв прибрати приречених з-перед очей. I цi люди для нього вже не iснували. Були давно мертвi. Вiн i говорив з ними з простої цiкавостi. Довiдатися, як говорять мертвi. Живi подобалися йому бiльше. Були поштивiшi. Блажа i Моргая закопали живими ще того дня мiж четвертою i п'ятою молитвами. Свiдками нелюдської кари були всi угорцi, яким Сулейман дарував свободу, i полоненi в Белградi серби. Iбрагiм спостерiгав за карою iз свого чорного (як i в султана) коня у золотiй збруї. Обдертi з свого одягу, сповитi мiцними мотузками, кинутi на дно глибочезної вузької ями, викопаної пiд високим берегом, на якому стояв пошарпаний, закiптюжений, повержений Белград, Блаж i Моргай не благали про помилування; нi стогону, нi зойку не пролунало з ями, коли з квапливих лопат дурбашiв[37] посипалася на них безжальна земля. Iбрагiм уявив, як земля засипає живий красивий рот Блажа, глибоко й смачно втягнув у себе ласкаве дунайське повiтря i поїхав до султанського намету. Сулейман уже розiслав усiм, кого треба було обрадувати або налякати, фетх-наме [38] про те, що Белград у його руках. Тепер, сидячи в своєму розкiшному наметi, складав сумнi вiршi, сповненi гiркоти, меланхолiї та безнадiї. Пили з Iбрагiмом вино, султан читав газелi про марноту багатства, слави, могуття. - Подобаються мої газелi? - питав свого улюбленця. - Для вашої величностi немає неможливого,-весело вiдповiдав нахабний грек.- У вас виникло бажання скласти газелi, i ви його виконали. Хто може стати на завадi? - А власна невмiлiсть? - А хто посмiє вказати на вашу невмiлiсть? - Коли я складаю вiршi, я перестаю бути султаном Сулей-маном. Тодi я поет, який зветься Мухiббi. - А хто посмiв розокремити великого султана i сором'язливого, задумливого Мухiббi? Дванадцять днiв султан лишався у Земунi. Звiдти кораблем або по мосту часто перебирався до Белграда, полював у довколишнiх лiсах, дивився, як лагодять башти й мури, скликав диван, роздавав нагороди й подарунки. Найпершим нагородив Ях'я-пашича Балi-бега, прикликавши його iз Сланкаменя, за цiлковите сплюндрування Срему (той спалив i зрiвняв з землею городи Купиник, Митровицю, Червеч, Iлок, знищив усе живе, створив широкий пояс пустої нiчийної землi). Камiння сремських мiст везли тепер для лагодження поруйнованого Белграда. Двi тисячi полонених сербiв - жiнок, дiтей, старих - пiд яничарською охороною султан наказав гнати пiшки до Царгорода. Гнали їх три мiсяцi. Через Нiш, Софiю, Пловдив, Едiрне, через гори, рiки, болота. Кривавi ноги, плач i зойк по горах i лiсах. I тужлива пiсня йшла за ними, пiсня про тих сербських юнакiв, якi лягли пiд Белградом i вже не встануть нiколи: Пiд Белградом коник стоїть вороний. А на тому конi, Скровлений по скронi, Сидить милий мiй. Хочеш, мила, знати, що то за вiйна? Тече з коня мого I з мене самого Кривава вода. Хочеш, мила, знати, що в нас на обiд? Ох, печеня кiнська Та вода дунайська - Такий в нас обiд. Хочеш, мила, знати, де спочину я? В широкому полi На темнiм роздолi - Могила моя. Хочеш, мила, знати, хто в нас дзвонарi? Кулi та булати, Шаблi та гармати, Сурми на зорi! Несли з собою iкони й мощi святих. Люд виходив їм навстрiч, щоб поклонитися святиням i їхньому стражданню, виносили хлiб i воду, вино й м'ясо. Де ще могло воно взятися тут пiсля плюндрування султанськими душогубами? Гнанi несли з собою мощi святої П'ятницi, випрошенi колись у хрестоносцiв iз Вiзантiї болгарським царем Йованом Асеном i перенесенi ним у свою столицю Тирново. Перед турецьким нападом на Болгарiю мощi сховано у Вiдинi, а тодi княгиня Мiлiца вблагала свого зятя султана Баязида, щоб вiн їх вiддав сербам. Вiдтодi Белград був мiсцем зберiгання тирновської П'ятницi. "Пришествием твоим сербская земля обогатится",проказувалося у церковнiй службi святої П'ятницi. Ще несли з собою чудотворну руку царицi Феофано, жони Льва, царя премудрого, а також iкону богородицi, мальовану євангелiстом Лукою. Сулейман дозволив людям виходити на шлях, цiлувати iкони й мощi, але за плату. Грошi мали йти в султанську скарбницю. У Царгородi султан звелiв грецькому патрiарховi сплатити за релiквiї дванадцять тисяч дукатiв, коли той не хоче, щоб їх було кинуто в море. Тодi Сулеймана ще не названо Канунi-Справедливим, але намагався виказувати вiн свою жорстоку справедливiсть щокроку. На прощання ще довго дивився з високого белградського берега на злиття Дунаю i Сави. Гулями[39] тримали над султаном велетенський чадор. Нiхто не смiв ступати в просторе коло тiнi, утворюваної чадором. А сам султан мовби ховався у тому колi, не насмiлюючись ступити за його межi. Маючи таку iмперiю, обмежуватися клаптем тiнi пiд чадором? Така малiсть людини, бо й що людина перед свiтом i стихiями! Двi велетенськi слов'янськi рiки текли в нього пiд ногами, стелилися йому до нiг i не стелилися - норовистi, невпокоренi, могутнi. Горiховi води Дунаю, глибокi й загадковi, пливли спокiйно й потужно, а Сава котила з гiр вировиння глини, мулу, пiни, вдарялася з розгону в пречисте тiло Дунаю, каламутила його глибокi води. Дунай вiдтручував i вiдштовхував Саву, якийсь час вони мчали поряд двома несамовитими потоками - один темний, горiховий, чистий, другий - жовтоглиняний, не вода - якийсь суцiльний бруд; Дунай не давався, пручався, сахався запацьореної Сави, але жовтi патьоки розтiкалися ширше й ширше, затягували в свою каламуть новi й новi свiтлi шари води - i велика рiка здалася, дала себе полонити, борсаючись i здригаючись, нiби в конвульсiях, пливла тепер до моря такою скаламученою, як душi людей, охоплених нещастям, злочинами i невситимою жадобою володарювання. Чи не така каламутна i в нього душа? Сулейман не мав сили вiдiрвати погляд вiд злиття рiк. До Стамбула повертався без вiйська, йшов швидко, з короткими ночiвлями й перепочинками. Сiмдесят п'ять днiв треба було йому, щоб дiйти вiд Стамбула до Белграда, тридцять днiв витратив на здобуття мiста i ще тридцять один день повертався назад до столицi. В одному сербському селi Сулеймана зустрiла вiсть про смерть його найменшого сина Мурада. Тiльки старий Пiрi Мехмед наважився сказати султановi про сумну новину. Будь-хто iнший за такi слова мiг поплатитися головою, але яка ж рука пiднялася б на сивизну старого вiзира? Султан сумно вiдповiв рядками з корану: "Коли б аллах бажав узяти для себе дитину, то вiн вибрав би, що йому угодне, з того, що творить. Хвала йому! Вiн - аллах, єдиний, потужний!" Два днi пiсля вiстi про смерть сина Сулейман перепочивав. Двiчi присутнiй був на кiнних змаганнях, брав участь у ловах, розглядав з коня стару сербську церковцю. Коли милувався кiньми па змаганнях, згадував слова: "Ось представленi йому були увечерi легко стоячi, благороднi". Вiрив, що вiчний бог i щастя володаря не полишать його, бо ж народився для володарювання i _мав сповнити своє призначення. "I вiддали ми йому пiд оруду вiтер, який тече за його повелiнням, легким, куди вiн забажає, i шайтанiв, усякого будiвника i водолаза, й iнших, з'єднаних у кайданах". Вирушив на Стамбул. Нiкого не хотiв бачити по дорозi, крiм Iбрагiма, Пiрi Мехмеда й старого Касима-пашi. В Едiрне покликав до себе Ахмеда-пашу, якого полюбив за хоробрiсть пiд стiнами Белграда. Не лякало його те, що в Стамбулi лютувала чума, за якою йшла чорна вiспа, безжально нищачи маленьких дiток. Коли в Стамбулi французький посол через великого вiзира стане благати султана, щоб вiн випустив його з охопленої моровою пошестю столицi, Сулейман гнiвливо й подивовано водночас вигукне: "Чого вiн хоче i куди втiкає? Чи вiн не знає, що чума - це божа стрiла, яка нiколи не б'є повз цiль? Коли бог захоче його умертвити, нiяка втеча й щезання не поможуть. Чоловiк завжди стоїть перед невiдомiстю. Чума увiйшла i в мiй палац, але я не полишаю його". До столицi Сулейман повернувся без пишноти, без трiумфу, непомiтно перевiзся встеленою килимами султанською баркою вiд Сiлiврiї, зiйшов на берег у садах гарему, замкнувся в своїх покоях. За два днi вмерла його маленька донька, яка не мала ще й iменi. Ще за вiсiм днiв чорна вiспа забрала первородженого султанського сина Мехмеда. Три маленьких тiльця, поставленi в табутах[40] до нiг покiйного султана Селiма, забрали з собою любов Сулеймана до Махiдевран. Черкешенка одурiла вiд горя. Стiльки втiхи давала своїм зграбним, округлим, пещеним тiлом i своїми дiтьми, яких народжувала легко, охоче й радiсно, а тепер усе втратила за кiлька днiв i, хоч залишився живий трилiтнiй султанський син Мустафа, вiдчувала: короткi роки її величання скiнчилися без вороття. Сулейман не хотiв бiльше бачити свою жону. Пiдстрелено горлицю - навiщо лук? _ ХАМАМ Усе життя - в чотирьох стiнах. Ув'язненi, Живцем похованi. Тому з якою радiстю виривалися раз на тиждень за мури й залiзнi брами Баб-ус-сааде в день, вiдведений на хамам - турецьку лазню, розкiш i раювання Сходу, розкiш для тiла й душi, надто коли душа ув'язнена ще бiльше, нiж тiло. Хуррем не знала, що то за хамам, i попервах вiдмовлялася туди ходити, вдовольняючись гаремною купiллю. "Чого я там не бачила?" - казала вона кизляр-азi, коли той загадував вихiд у хамам. Гидко було подумати, що гнатимуть тебе євнухи в отарi одалiсок, отарою ж цiлою будеш хлюпостатися в тiй їхнiй лазнi, цiлий день сидiтимеш там, об'їдаючись, нудьгуючи, ждучи темряви, бо в сутiнках маєш покидати мури гарему, в сутiнках повертатися туди, щоб жодне чужо чоловiче око не осквернило священної власностi падишаха. Чому зрадила самiй собi i пiшла нарештi в хамам? Не знала й сама. Блiдло небо по той бiк моря над сiро-синiми хвилястими горами Ускюдар, над горою Бургурлю, на вершинi якої чорт спокушав Христа, показуючи йому чарiвну картину Стамбула. Тужливо туркотiла десь у деревах голубка, кликала її додому, додому, додому... А де твiй дiм, Настасю? Де твiй дiм? I чи ти ще Настася, чи вже тiльки Хуррем? I кого тобi тепер слухати - голубку чи власне серце? Любов, мудрiсть i птахи не знають вiтчизни. Вони перелiтнi i всюдисущi, як туга й розпука. А ти хiба перелiтна? Навiщо й чому ти тут, так далеко вiд Рогатина, вiд свого дому? А де її дiм тепер? Страшно подумати. Хотiла знайти на злинялому небi бодай одну зорю, зорю не свою, та хоч для себе. В Рогатинi мала з дiвчатами забаву - шукати свою зорю. Хотiлося найяснiшої. Щоб просвiтлювала всю душу, щоб смiх бризкав з її алмазних променiв, щоб возносилася твоя гордiсть у недосяжнiсть i безмежнiсть свiтiв, вище птахiв, вище хмар i самого неба. I тут небо теж високе, як i вдома, i те саме сонце, i зорi мовби тi самi. Тiльки мiсяць чужий. Якийсь перевернутий, мов човен, що пливе не знати куди, а з ним вiдпливає твоя душа. Ой не свiти, мiсяченьку, не свiти нiкому! А тут поети шукають у мiсяцевi розраду й порятунок од душевних мук: "Коли стає сумно, треба тобi подивитися, як по смарагдовому морю пливе золотий корабель". Плутаючись у широких шароварах, ще соннi, мляво перемовляючись, гаремницi виходили за брами Баб-ус-сааде, євнухи перегукувалися довкола них, мов пастухи, служебки, мало не перериваючись, тягли важучi кошi з наїдками й пiттям на цiлий день, кожна з жiнок у великих вишитих сукняних мiшках-бохча мала для себе простинi, мило, пахощi. Темне громаддя Айя-Софiї, де правовiрнi вже вершили свiй передсвiтнiй намаз, насунулося й вiдсунулося, ще якiсь будiвлi - кам'янi чи дерев'янi, хiба розбереш, а тодi замшiлi куполи присадкуватої химерної споруди без вiкон, без дверей, як у загадцi: "Без вiкон, без дверей - повна хата людей". Дверi знайшлися, непомiтнi й присадкуватi, як i сама будiвля. I людей стала повна хата, коли тепла хвиля гаремниць заповнила хамам. Всерединi ще панувала темрява, бо все примiщення освiтлювалося тiльки крiзь невеличкi круглi прорiзи в куполах. Жiнки гамiрливе, похапцем роздягалися мiж високими колонами, що оточували круглий просторий зал, який пашiв приємнiм сухим теплом. Складали свiй одяг, свої бохча на рiзьблених дерев'яних лавах, обгорталися яскравими простинями-пештемалами, розбрiдалися по лазнях, не стереженi, по пильнованi, знаходячи тимчасову свободу бодай у цьому кам'яному втечищi тепла, води й спокою. У круглiй залi роздягальнi посеред мармурової пiдлоги бив водограй, вiд нього вiдходили уступами мармуровi чашi, щодалi меншi. Вода тихо дзюркотiла, переливаючись з бiльших чаш у меншi, i, мовби вторячи голосу води, безугавно спiвали жовтi канарки в клiточках, прикрашених голубими бусами-бонджук. Вузькi дверi вели в_ теплий соуклук, де на дерев'яних просторих лавах, пiдмощуючи пiд голови та пiд боки маленькi подушечки, вже лежали, парячись, одалiски. Безлiч маленьких дверей вели з соуклука до вбиралень i кiмнат для омовень, а через широкий прохiд можна було потрапити до третього мармурового залу, де попiд стiнами стояли мармуровi ванни-курни i над кожною з них бронзовi крани з гарячою i холодною водою; в чотирьох кутках, вiдгородженi низенькими стiнками, були купальнi для валiде, башкадушi Махiдевран i султанських сестер, а посерединi просторе восьмикутне пiдвищення Гйойбек-таш (камiнь-пуп) для тих, хто хотiв зазнати справжньої насолоди хамаму. Хуррем,_ .поблукавши по хамаму, вернулася до зали, де спiвали канарки, вляглася ла тепле мармурове пiдвищення, що тяглося довкола зали попiд колонами, не брала подушок, сховала _обличчя в зiгнутих руках, тiльки _краєм ока спостерiгала, як поволi роз'яснюється в залi вiд дедалi потужнiших стовпчикiв свiтла, що спадало iз скляних ковпачкiв у високому куполi. Довкола, давно вже поскидавши пештемали, розкошуючи вiльною нагiстю, вилежувалися одалiски, грiлися на теплому мармурi, розпарювалися, сходили потом i лiнощами. Тiло ставало як замазка. Не хотiлося нi ворушитися, пi говорити, пi думати. Може, в цьому теж щастя? Бiля Хуррем, непрошено порушуючи її самотнiсть, примостилася бiлява, тiлиста, як Гульфем, венецiанка Кiната. Рожева Її шкiра аж пашiла силою, тепло входило в Кiнату й щедро виривалося з кожної клiтини її дужого тiла. Поряд з цiєю_ могутньою самицею Хуррем видавалася навiть i не дiвчиною, а хлопчиком - маленька, тонка, тiльки груди важкi й опуклi, але вона ховала їх пiд себе, лежала долiлиць, лиш позиркуючи туди чи сюди своїми сiро-синiми очима, з яких так i вибризкував смiх, бо й як ти не смiятимешся вiд видовища цих голих ледащиць, розпарених, розiмлiлих, геть одурiлих од тепла, хоч, як вона вже не раз пересвiдчувалася, не стали б бони розумнiшими i на щонайбiльшому холодi, серед снiгiв та морозiв. - Бачила, якi дарунки прислав султан для Гульфем з Белграда? - гаряче зашепотiла Кiната.- Бiрюза в золотi, срiбне начиння для омовень. Хурром вигiднiше простяглася на мармуровiй лавi. - У хамам надягла свою бiрюзу,-не вiдставала Кiната. Хуррем хмикнула: - На верблюдицях бiрюзи ще бiльше. - А що подарував султан тобi? - Чому б мав менi дарувати? - Ти ж була в нього? - Коли була, то вже нема. - Султани брали свої гареми в походи. Сулейман не бере. Ти тiльки раз була у султана? - Тобi яке дiло? - I я раз. Але ти новенька. Я ж у гаремi три роки. Ще з Ма-нiси. В Манiсi ми гинули з нудьги. Там тiснота й убогiсть. Як ми ждали, коли помре Селiм i султаном стане Сулеiїман! Як хотiлося розкошi й ситостi Царгорода! - Зате вже годують вас тут, як свиней на зарiз! - засмiялася Хуррем. - Не оскверняй уст нечистою твариною! - злякано замахала на неї руками Кiната.Пророк заборонив i згадувати її. - А що менi пророк? - Ти досi не змiнила вiри? Ще носиш хрестик? - Вiдчепися! - Це ж так просто - потурчитися. Пiдняти палець перед кадiєм i повторювати слiдом за євнухом, який тобi пiдказує: "Визнаю, що є тiльки єдиний бог i Мухаммед його слуга. Визнаю, що переходжу вiд ложної у праведну вiру i вiдрiкаюся вiд попередньої вiри i всiх її символiв". Цiлуєш руку кадiєвi - i все. Чоловiкам ще треба терпiти це жахливе обрiзання i носити потiм усе життя чалму, а нам - так просто. - Може, тобi й просто, але не менi,- майже сердито сказала Хуррем. Хотiла ще похвалитися, що вона дочка священика i тому вiру свою цiнує особливо високо, але промовчала. Хiба тепер важить, хто ти i що. - Тебе вхопили татари, вони благороднi. - Благороднi? - Хуррем засмiялася гiрко i болiсно.- Хто тобi сказав? - Султан наш зветься повелителем татар благородних. Хiба не чула? Мене ж викрали морськi розбiйники Хайреддiна Барбароси. Це страшний чоловiк. Вiн хотiв мене згвалтувати, щойно побачив. Але вирiшив подарувати в султанський гарем i не зачепив. Тут же звелiв прийняти їхню вiру. Iнакше грозився кинути в море. Якби ти бачила цього червонобородого розбiйника! - Може, лiпше було б тобi втонути? - Що ти, що ти? Я так хочу жити! Це ви, роксолани, байдужi до життя i вмираєте легко й охоче. - Вмирають усi тяжко. - Я могла б привести султановi сина i стати баш-кадуною, як Махiдевран. У мене тiло краще, нiж у Гульфем. Тiльки вона чорнява, а Сулеiїмановi подобаються чорнявi. - Перефарбувалася б,- насмiшкувато порадила Хуррем. - Тодi буду схожою на всiх. А я не хочу. - То чого тобi треба? Хуррем подивилася на Кiнату, не приховуючи зневаги. Та лежала поряд, як гора молодого м'яса, як повержена бiла башта, як нахабне втiлення хтивостi й низькостi. Тiльки уявити, що й вона була на султанських зелених подушках. Проклятий свiт! Проклятий i заклятий! Хуррем гидливо вiдсунулася вiд Кiнати, але та не хотiла вiд неї вiдчепитися, хоч ти її рiж. - Нам з тобою не пощастило, що ми такими народилися,- спiвчутливо зiтхнула. - Кому не пощастило, а кому, може, й пощастило. - Кому ж? - вчепилася в неї Кiната.- Чи не тобi? - А коли й менi? - От уже нi,- впевнено мовила венецiанка.- У мене он яке тiло, та й то не можу привабити повелителя, а ти... Ребра всi полiчити можна. Кiстки - так i колються... Султан i хустку випадком опустив тобi на плече. Мiрився на мене, а впала на тебе. Всi це _бачили... I тепер уже вона вiдсунулася вiд Хуррем i зацокотiла з iншою одалiскою, хвалилася, як провела нiч з султаном i як той сказав, що йому сподобалося її тiло. Тут вона згадала, що не спитала у Хуррем найголовнiшого, i, забувши про образу, якої могли завдати останнi її слова, знов переповзла до неї, ляскаючи по мармурових плитах важкими стегнами. - А що тобi казав султан опiсля? - Нiчого. - Жодного словечка? - Може, й жодного. - Та ти що - забула? - Може, й забула. - Хiба можна забувати слова повелителя? - А я не зрозумiла. - Говориш он як жваво, а кажеш - не зрозумiла. - Тодi ще не говорила, тепер говорю. - Вже й тодi вмiла. - Одчепися! Хуррем пiдвелася i пiшла через соуклук туди, де шумiла й клекотiла вода, та, коли ступила до залу Гйойбек-таш, вдарили їй у вуха ляскучi жiночi голоси, переплiталися з хлюпотiнням води талалакання й пасталакання, шепоти й плiтки, зiтхання й смiхи, Де тут сховаєшся, куди подасися? Вона попрямувала до Гйойбек-ташу, що весь спливав водою i мильною пiною. Може, хоч там порятунок вiд цього галасливого одурiння. Щойно простяглася на гарячому мармурi Гйойбек-ташу, як на неї, не питаючи, мовчки накинулася жилава вусата бабега з шорсткими, як у кожум'яки, руками, вхопила голову Хуррем, стала безжально терти лоб, скронi, вилицi, щелепи, тодi взялася за шию, за руки, ноги, пальцi, груди, живiт, стегна. Била, лупцювала, розтягувала, стискала, викручувала руки й ноги, грала на хребцях i на ребрах, як на цимбалах, упиралася колiнами в спину, гуцала, кректала, мурчала, тодi стала витанцьовувати на Хуррем, топтала її ногами. Хуррем стогнала, охкала, зойкала i вже не знала, де бiль, де задоволення, де життя, де смерть. Ось що таке хамам! Тодi рукавицею з козячої вовни бабега стала стирати з Хуррем лей, омертвiлу шкiру, непотрiб, пiд її безжальною рукою Хуррем линяла, як змiя,, мовби заново народжувалася на свiт, а її мучителька вже розпускала у великому мiдному тазу мило, збивала його пальмовою мочалкою до пухкої, високої пiни, напустила тої нiшi повну наволочку з мiцного полотна, ще й надула її, i почала терти Хуррем тою наволочкою-пузирем, била, масажувала, топила її в мильнiй пiнi, тричi помила її коси, змиваючи навперемiну то теплою, то крижаною водою, довго витирала й загортала в сухi теплi простинi, i тiльки тодi Хуррем помiтила, що за всiма цими солодкими катуваннями пильно стежила валiде. Закутана в червоно-зелений пештемал, маленька й легка, в дерев'яних сандалях, оздоблених перламутром i бiрюзою, валiде стояла спокiйно, мовчки, незворушно, так нiби не лилися довкола неї потоки води, не лiтали цiлi хмари густої мильної пiни, не клекотiв увесь замкнений простiр ляскучими жiночими голосами. Напiвприкритi повiки мовби свiдчили, що валiде бачила все, навiть бiльше, нiж треба бачити стороннiй людинi, що вона пересичена всiм тим, утомлена, може, й розчарована, бо ж сподiвалася чогось бiльшого вiд цiєї дивної дiвчини, яку султан вирiзнив, щойно угледiвши серед гаремниць, а тодi забув так само несподiвано, як i вподобав. Помiтивши, що Хуррем побачила її, валiде зробила їй знак очима, повела за собою до соуклука, дала себе наздогнати, йшла поряд з Хуррем, як рiвна, несподiвано спитала голосом, позбавленим цiкавостi, холодно i байдуже: - Ти теж хотiла б народити султановi сина? Хуррем могла б тiльки засмiятися у вiдповiдь, але її рiзонуло маленьке словечко "теж", в якому вчувалися зневага й погорда, тому вона майже погордливо кинула на. валiде швидкий погляд, окинула зором султанську матiр з голови до нiг, мовби бажаючи сказати: "Ти так само маленька, як i я, а народила ж такого довготелесого султана". Але вчасно стрималася, сказала iнше: - Я не думала про це. - Про що ж ти думала? - обурилася валiде. - Ви звелiли менi вивчати мови, я це роблю. Турецьку - iз щоденних розмов, арабську - з корану, перську - з поетiв. Валiде хмикнула: - Може, ти хочеш стати вченим улемом? Жiнки в гаремi для того, щоб народжувати дiтей султановi або ж не народжувати дiтей султановi. Затям це собi, дiвчино. Ходи зi мною, тобi треба бiльше їсти. Ти геть нiкчемна тiлом. "Не понесе носяща ношу iншої". В соуклуку на широких дерев'яних диванах служебки вже розклали мезу, таку собi закуску-перекуску - копчену рибу, морських слимакiв, печiнку, холодний баранячий мозок, варенi молоденькi баранчики, патладжани, тушкованi в оливковiй олiї, бринзу iз шматочками солодкої динi, зелень, фрукти, долму з перцю у виноградному листi, лукум i шербети, йогурт i айран, затовчений часником. Валiде посадовила Хуррем коло султанських сестер Хатiджi й Хафiзи, де вже запихалися солодощами Гульфем, Кiната й ще кiлька тiлистих одалiсок, якi любили попоїсти. Хафiза, донька султана Селiма вiд першої жони, видана за двiрського капiджiбашу, якого _султан Селiм незабаром за якусь незначну провину звелiв стратити, пригнiчена своїм вдiвством, вважалася в гаремi милостивiшою за красуню Хатiджу, пихату й мстиву, улюбленицю своєї матерi-валiде, тому Хуррем сiла бiля Хафiзи, яка трохи посунулася, даючи їй мiсце, i навiть зобразила на обличчi якусь подобу ласкавої усмiшки, хоч султанським сестрам до одалiсок не личило виявляти нiчого, окрiм зневаги та байдужостi. Їли пожадливо, безугавно плiткували, не мали сили сидiти, напiвлежали на широких вигiдних диванах, насолоджувалися ситiстю, теплом, легкiстю в тiлi, кейфували, навтiшалися, а найбiльшу втiху мали вiд безперервного говорiння, розбалакування, хвастощiв, захватiв, переповiдання страхiв, гидот, недозволеностей. I сама валiде, попри своє_ високе становище, перетворилася на звичайну цiкаву жiнку, лежала посеред цих молодих плiткарок i хоч не встрявала в розмову, але й не зупиняла нi Хафiзу, нi Гульфем, нi Кiнату, в яких не затулялися роти,- торочили то про неприродну хтивiсть, то про зрадливих жон, то про багатих купцiв-невiрних, якi не шкодують нiчого за гарно вимиту, доглянуту, навчену всього гаремну жону. Розповiдали про якусь багату стамбульську кадуну, що закохалася в молоденьку дiвчинку i, перевдягнувшись чоловiком, спокусивши батька дiвчини величезним калимом, навiть справила весiлля. Але першої ж "шлюбної" ночi обман було розкрито, дiвчина вирвалася вiд хтивої баби, здiйняла крик, ка-дуну поставлено перед стамбульським кадiєм, i, коли той став допитувати її, вона вигукнула: "Бачу з усього, чесний кадiю, переконуюся, що ви не знаєте, що може значити любов для нiжного серця. I хай береже вас аллах, щоб вам нiколи не довелося вiдчути всiєї жорстокостi, якої зазнала я". Надiй мало не вмер од смiху, слухаючи несамовиту бабу. Щоб вода охолонула, наказав зашити її в шкiряний мiх i вкинути в Богазiчi, що i було зроблено. За перелюб у Туреччинi немає м'яких покарань. Коли нiчна сторожа схопить десь перелюбникiв, їх кидають у зiндан[41], а на ранок ведуть до субашi, той, за звичаєм, велить посадовити зрадливу жону на вiслюка, якому до голови прив'язують оленячi роги, а її полюбовник має взяти вiслюка за повiд i провести через усе мiсто на загальне посмiховисько. Попереду йде служник вiд субашi i дме в рiг, скликаючи люд, полюбовникiв закидають гнилими помаранчами, камiнням, коли ж вони, зганьбленi, напiвживi, повертаються додому, то жiнку ще примушують заплатити за вiслюка, так нiби вона його наймала для такої розваги, а чоловiковi дають сотню київ по п'ятах або ж беруть вiдкупного по аспрi за кожний удар. - Хiба й Хуму возили на вiслюковi? - поспитала Кiната. - Хума з царського дому,- пихато мовила Хатiджа,- а султанським дочкам не належить те, що простолюдцям. - Не треба про Хуму,- втрутилася валiде, скидаючи з себе сонливiсть, у яку занурилася пiд монотонне жебонiння голосiв. - А хай вони знають! - не послухалася Хафiза, яка, видно, не любила валiде.- Ти ж не знаєш про Хуму? - спитала вона у Хуррем. - Не знаю. - I я не знаю! - кинулася до Хафiзи Кiната.- Чула, а знати не знаю. - Балi-бег укрив себе несмертельною славою пiд Белградом,- сказала валiде,- негоже про його жону ляпати язиками. - Балi-бега назвуть Газi - найбiльшим войовником священної вiйни! - повернулася до неї Хафiза.- То й що з того? За шiстдесят рокiв свого життя вiн назбирав стiльки титулiв i звань, що їх вистачило б на тисячу воїнiв, а кому з того зиск? I вона, знущаючись, стала перелiчувати титули якогось незнаного Хуррем Балi-бега: мiцний стовп, високе знамено, великий заповiдник над заповiдниками, величний, як зоря Юпiтер, сяйливий, мов зоря ранкова, палаюче вiстря гострого меча, занесена над шиєю божих супротивникiв i ворогiв пророкових шабля, слава борцiв за вiру й подвижництво, нищитель невiрних i многобожцiв, власник високих гiдностей i недосяжних ступенiв, за доброту норову й щедрiсть вознесений до небес, вдячний господу за дарованi йому доброчинства. Цей чоловiк кидав пiд копита свого коня цiлi землi, нагортав гори трупiв позад себе, а виявився не здатен на те, па що здатен найостаннiший бiдняк,- не втримав свою жону. - Кажуть, вiн маленький, як прищик,- засмiялася Гульфем.- Його й звуть Кучук Балi-бег. Як же вiн мiг утримати Хуму? Балi-бег - син Ях'я-пашi, великого вiзира султана Баязида. Ях'я-паша був одружений з султанською сестрою, яка народила йому сiм синiв, мiж ними й Балi-бега. За Балi-бега султан Баязид кидав свою доньку Хуму. Хума була так само далека вiд цнотливостi, як її чоловiк од милосердя. Вона вперто виривалася з гарему Балi-бега, посилаючись на своє бажання повернутися до султанського гарему в Стамбулi, але по дорозi щоразу зачiпалася за якогось чоловiка, обманюючи або пiдкуповуючи своїх доглядачiв-євнухiв, невситима в любощах, жадiбна до нових та нових спiльникiв грiха. Нарештi в Стамбулi вона вже по-справжньому закохалася в молодого читця корану в Айя-Софiї хафiза Делак-оглу i навiть привела вiд нього дiвчинку. Стамбульський кадiй, не смiючи ставити перед себе Хуму, прогнав iз джамiї Делак-оглу, i той помандрував до Едiрне. Але в Баба Ескiї вмер од чуми, i коли Хума довiдалася про це, то кинула сераль, метнулася до Єнi Хiсар, звiдки тайкома пробралася до могили Делак-оглу, вiдкопала його тiло, переконалася, що вiн справдi вмер, знову закопала, повернулася до Стамбула i закрутила так само, як Делак-оглу, його молодшого брата, теж хафiза. Коли ж молодий хафiз зрадив Хумi, вона плюнула йому в лице i звабила двiрського мiсяцеликого конюха, тодi ще мала раба черкеса, ще одного раба конюха, якогось чауша, прислужника джамiї султана Ахмеда -i все те не за свого велику вроду, а за грошi, за дурнi, безмiрнi i великi грошi. А тодi вже Балi-бег, не стерпiвши ганьби, поскаржився султановi Селiму, i той сховав десь свою сестру на островах, далi вiд спокус. Не знаючи, що й казати на такi дивнi розповiдi, Хуррем заспiвала спiваночку: "Чи ти мене вчарувала, чи трутiвки дала, ой що ж бо ти менi розум зовсiм вiдiбрала? Ходжу, нуджу, гукаючи, говорю з собою: "Чи ти тужиш так за мною, як я за тобою?" Спiв її вiдлунив у гаморi й розманiженостi хамаму, знайшов вiдповiдь там i там; були спiви тужливi i безнадiйнi, протяжливi й короткi, як скрик, молодi голоси вдарялися у високi кам'янi склепiння, падали вниз, мов зраненi, деякi лилися рiвно й несмiливо, iншi зухвало злiтали знов i знов попiд самi куполи, мовби хотiли пробитися назовнi, крiзь отi склянi ковпачки, що впускали до хамаму вузькi струменi яскравого сонячного свiтла. Хуррем заспiвала нової: "Посiяла-м руту круту помiж берегами: ой як тяжко менi жити помiж ворогами! Що ж я маю та й бiдненька з ними учинити, кого ж бо я вiрно люблю, з сим менi не жити. А вже ж моя рута крута береженьки поре, а вже ж мої вороженьки попiд боки коле. Ой пiду ж я рутi крутi верхи позриваю, вороженьки спати ляжуть, я си погуляю. Колом, колом понад водою, там стеженьки в'ються, часом душа невинная, люде набрешуться..." В соуклуку з'явився кизляр-ага. Порушував недоторканнiсть хамаму, за що негайно й заплатив, укрившись рясним потом. Чотириокий знайшов поглядом валiде, пiшов до неї. Нiхто навiть не затулявся вiд очей чорного диявола, вiн i без того бачив кожну в них не раз i не двiчi голою, як мати народила. Кизляр-ага давно вже сприймався ними не як живий чоловiк, а мов якесь рухоме знаряддя султанове, тiльки й того, що знаряддями вони користувалися або ж непомiтно, або ж навiть охоче, ставилися до них прихильно, а цього прислужника султанського ненавидiли тяжко, люто. Кизляр-ага вклонився валiде, притиснувши складенi човником руки до грудей, сумно промовив: - Помер син нашого високого повелителя Мурад. Тiльки тепер Хуррем вгадала, що коло них немає Махiдевран, У Стамбул прийшла чума з чорною вiспою. _ ДРАБИНА Минуле, навiть вiдступаючи в людинi, не зникає безслiдно, воно переплiтається з сущим, iнодi лиш маячить на обрiях свiдомостi, зринає у болючому спогадi або ж приходить у снах. Хто вона - Хуррем, чи Настася? Що в нiй переважить для неї самої i чи довго втримається вона в неприроднiй своїй розполовиненостi, коли минуле вiдiбрано їй навiки, а нинiшнє примарливе, непевне i тривожне? Тої ночi, коли султан висiв iз своєї барки в садах гарему, прийшли до неї два страшних сни. Перший був для Хуррем. Власне, й не сон, а страшна ява вимираючого Стамбула. Мертвi доми, мертвi вулицi, величезнi чорнi вози вивозять трупи за брами Стамбула, везуть їх назустрiч переможному вiйську, яке султан десь веде з-пiд Белграда. Чорнi люди, у просмоленому чорному одязi, витягають умерлих з будинкiв, пiдбирають на вулицях, у дворах мечетей, на базарах. Закрито Бедестан, спорожнiли мечетi, не лунають iз високих мiнаретiв дзвiнкi азанi муедзинiв, скрiзь тiльки слiди смертi, пожеж, Грабувань, цi моторошнi вози, повнi трупiв. Чорнi вози, чорнi конi, чорнi люди в чорному просмоленому одязi й чорнi вогнища за брамами Стамбула, де палено трупи. I ось вона йде по мертвому Стамбулу, i нiде нiчого живого, нi людського голосу, нi пташиного спiву, нi звiрячого крику - тiльки мертвий сплеск води в мармурових водограях, на плитах яких уперто повторюються слова корану про те, що тiльки вода всьому дарує життя; iде по Стамбулу не Настася, а Хуррем, султанська жона, баш-кадуна, а їй назустрiч крiзь Едiрне-капу входить султан Сулеiiман, без супроводу, сам-один, i не на конi, а пiшки, весь у золотi, сумний i нещасний, i простягає до Хуррем руки, благаючи чогось, i тодi вона бачить, що золото на ньому - так само чорне, як усе в мертвому Стамбулi. Нi прокинутись, нi застогнати вiд моторошного видовища смертi, бо кинуто її у безодню нового сну, тепер уже сну для кошмару, гетер уже для Настасi, для тої, що була десь i колись, але й для тої, що є тут розполовинена мiж минулим i теперiшнiм, мiж життям i нидiнням, нестерпнiшим i тяжчим за вмирання. Нiби послала її матуся Олександра в погрiб зiбрати iз стоянцiв сметану в риночку, бо смажила для свого панотця пирiжечки з сиром, плескатi, на сковорiдцi, змащенiй маслом, гарячi пирiжечки з холодною густою сметанкою панотець дуже любив. Погрiб був у дворi коло малинника, великий i глибокий, у погрiбнику висiли попiд бантинами пучечки сухих трав, якi матуся збирала для вiдомих тiльки їй самiй потреб, важка дубова ляда закривала отвiр так щiльно, що пiдняти її мiг хiба що дужий чоловiк, але Настася уже давно приловчилася закладати у велике кiльце па лядi дрюк i вправно виважувала її, бо в лiтнiй донь часом доводилося бiгати до погреба не раз i не двiчi, а помочi вiд панотця годi було сподiватися жiноцтву Лiсовських. Тримаючись за дерев'яний брус рами, Настася стала на верхнiй щабель драбини, намацала ногою наступний щабель, перенесла вагу тiла на ту ногу i враз вiдчула, що щабель вломився пiд нею. Насилу втримавшись за брус, вона шугнула всiм тiлом униз, зачепилася за наступний щабель босими ступнями, обережно посунула руки по стояках драбини, трималася, власне, бiльше руками, нiж на отому щаблi, коли ж стала намацувати ногою наступний щабель, той, на якому стояла, теж вломився, i вона сповзла вниз, ледве не закричавши з переляку, неспроможна втриматися самими руками. Гой новий щабель, щойно вона вдарилася об нього обома ногами, зламався так само нечутно i випав iз стоякiв, як гнилий зуб. Настася поїхала вниз тепер уже нестримно, руки її безсило ковзали по холодних, слизьких стояках, щаблi виламувалися один за одним, так нiби їх хтось попiдпилював а чи згнили вони всi разом i саме сьогоднi мали всi повипадати, риночка для сметани, яку вона поставила на .краю ляди i мала взяти, щойно стане мiцно на драбинi, так i лишилася там, нагорi. Настася .зiрвалася з драбини, впала на холодає глиняне дно погреба, боляче забилася, але майже не вiдчула того, вмить схопилася, глянула вгору, побачила похилену до крутої стiни високу драбину з верхнiм i двома нижнiми вцiлiлими щаблями, драбину, по якiй нiхто вже не зможе нi спуститися сюди, нi вилiзти звiдси, у безсилому вiдчаї поторсала те, що зосталося вiд драбини, пiдстрибнула навiщось, хоч знала, що не дострибне нiколи до того верхнього щабля, у нестримнiй несамовитостi застукотiла кулачками в круту стiну погреба. Земля, жовта, холодна, слизька, байдуже сприйняла тi безсилi удари маленьких кулачкiв, так само байдуже сприйняла б вона й сльози Настасинi, та дiвчина й не збиралася плакати, вона загукала щосили, голосом, ще сповненим надiї, без розпачу й розгублення, бо все нагадувало безглуздий жарт. Хтось же та почує! Вона кричала довго i марно. Нiхто не приходив визволяти її, нiхто не чув, не стурбувалася матуся її зникненням. Але ж мають стурбуватися! Вона знов закричала, може, ще голоснiше i ще з бiльшою надiєю, i справдi помогло, хтось почув, хтось прибiг до погрiбника, зазирнув униз i без роздумiв стрибнув до Настасi. Але невiдомий не дбав про помiч Настасi. Мерщiй кинувся пiдбирати щаблi, пожадливо згрiбав їх в оберемок, гнувся над ними, ледь не повзаючи рачки по дну погреба, i вперто повертався до дiвчини спиною, так нiби хотiв затулити свою непотрiбну здобич. Настася пильнiше поглянула на того дивного чоловiка i з жахом вiдчула, що вже вона нiяка не Настася, а... Хуррем, i не в Рогатинi вона, а не знати й де, i чоловiк той не хтось невiдомий i кумедний у своїм запопадливiм збираннi непотрiбних цурпалкiв дерева, а найнаближенiший султанiв прислужник i улюбленець грек Iбрагiм, який купив її па Бедестанi й подарував Сулеймановi в гарем. Iбрагiм був зодягнений як прибiчний султанiв дiльсiз. В адамашковому яскравому кафтанi, пiдперезаному в три обхвати поясом iз крученого шовку, в тонких шовкових штанях, у високiй шапцi, покритiй листком золоченого срiбла. Збоку за поясом був у нього дорогий кинджал, прикрашений слоновою кiсткою. Усе це -_ шовк, золочене срiбло, слонова кiстка, дивний одяг - так не пасувало до рогатинського погреба, що Настася ледве не засмiялася в округлу Iбрагiмову спину. А вiн тим часом, миттю розмотавши з себе тонкий пояс (цими поясами дiльсiзи за султанськими велiннями душили людей), став зв'язувати зiбранi щаблi, ще бiльше округлюючи спину i жадiбно пригорблюючись над своїм набутком, а тодi вiдскочив у найдальший куток погреба i, поблискуючи густими гострими зубами, засмiявся до Настасi (чи до Хуррем?) i крикнув по-грецьки: - Ага, у мене є, а в тебе нема! Їй навiть невтямки було, як розумiє вона по-грецьки,- так подивована й налякана вона була несподiваною появою Iбрагiма i всiєю цiєю пригодою. Щойно була нелякана, тепер стала налякана. Нелякана - налякана. Два слова билися у нiй, мов пташка в клiтцi, наповнювали серце розпукою й безнадiєю. Нелякана - налякана. А Iбрагiм кружляв довкола неї, пiдстрибував, не випускав з рук оберемка щаблiв, обплутаних довжезним шовковим шнуром, i знай гукав свої дурнуватi слова рiзними мовами, яких Настася ще не могла знати, але якi - о диво й жах! - розумiла! Вiдступаючи вiд Iбрагiма, шукаючи опертя, вона вiдчула крiзь тонку кофтину холодну слизькiсть стояка драбини, i тепер уже не вiдступала звiдти, i стояла на днi глибочезного, як безнадiя, погреба, а Iбрагiм усе стрибав, торжествуючи, але згодом -вгамувався, теж став, поглянув на дiвчину пильнiше, i вона побачила в його очах такий самий переляк, який вiдчувала i в своїх власних. Вiн усе зрозумiв. Мав щаблi, але без драбини. Бо вона заволодiла драбиною, хоч i без щаблiв. - Вiддай менi! - показав вiн рукою на високi стояки, скрiпленi лише вгорi й унизу трьома поперечинами. - 'Не вiддам! Вiддай ти! - Не вiддам! Ти вiддай! - Тобi? Нiколи! - А я вiднiму! - А я не дам! Вiн кинувся був на неї, але злякався, що справдi може втратити своє, вихнувши спиною, вiдбiг подалi. А вона боялася вiдiрватися вiд свого, вхопилася за стояки позад себе обома руками, випнула груди - спробуй, пiдiйди! Прокляття i безглуздя! Забула, що має гукати, кликати на помiч, забула, де вона й хт