вби й не було, але ж_ була знетямливiсть султанова, отож були i чари. Гарем гомонiв притаєно й загрозливо, вiн ждав кари, прагнув кари, вiн нетерпеливився i дивувався з терплячостi валiде i заслiплення Махiдевран, яка за смертю своїх трьох дiтей не бачила й не помiчала навiть загрози загибелi для себе самої. Спокiй зберiгала, мабуть, лише валiде. Стривожена смертю двох султанських синiв, могла очiкувати (бо все в руках аллаха!), що з дня на день чорна смерть забере i останнього з живих Сулейманових синiв - Мустафу, тому мала негайно подбати про те, щоб трон Османiв не зостався без наступника. Прийняла вiсть про несподiване зближення султана з маленькою українкою вдоволено, з таємною втiхою: коли й неправда, що ця дiвчина королiвського походження, то однаково ж несхожа вона нi на кого i гiдна зайняти мiсце поряд з Махiдевран, цiєю двiчi одурiлою султанською улюбленицею: спершу вiд влади, тепер вiд горя. Але все це валiде мала в душi глибоко заховане, гаремовi ж виказувала заклопотанiсть тим, що вiдбувалося у султанських покоях, i натякала, що тiльки вичiкує слушного часу, викаже проти тих двох свою силу, "в той день, як свiдчитимуть проти них їхнi язики, їхнi руки i їхнi ноги про те, що вони робили". I коли вiдчула, що вже час втрутитися, покликала до себе Махiдевран, нагримала на неї за безконечне рюмсання, вiдкрила їй очi на загрозу, розпалила в черкешенцi дику лють i не стала стримувати башкадуну, коли та почала кричати, що вона знайде джавурку навiть пiд султанськими зеленими покривалами i задушить ось цими руками, не просячи нiчиєї помочi, не питаючи нiчийого дозволу, не лякаючись нiякого грiха. Розметана й розшалiла, побiгла товста черкешенка туди, де мала бути її зрадлива суперниця, не стала нi питати, нi переконуватися, бо й так усе вiдкривалося їй, мов у день суду останнього: i нове, просторе помешкання Хуррем, i служебки довкола неї, i пишнота убранства ледь не така, як у неї самої, головної султанської жони,- яка пiдступнiсть, яка ганьба i яке злочинство! Всiєю тяжкiстю перегодованого свого тiла вдарила Махiдевран знетямлену Хуррем, увiп'яла свої гострi нiгтi їй в лице, вчепилася у волосся. - Зраднице! - вигукнула люто Махiдевран.- М'ясо, продане на базарi! Ти зi мною посмiла змагатися! Хуррем зодягали, щоб вести до султана. Чотириокий ось-ось мав прийти за нею, мав би нагодитися саме вчасно, щоб захистити її, не допустити цього приниження, яке було, власне, й султановим приниженням. Але кизляр-ага завбачливо десь затримався або заховався. Служебки розприскалися на всi боки, жодна не прийшла на помiч Хуррем, були тут очима й свiдками мстивого гарему, хотiли першими побачити упослiдження тiєї, яка замахнулася на найвище, засвiдчити її ганьбу, побачити її сльози. Хуррем насилу вирвалася з чiпких рук мстивої черкешенки. В кривавих подряпинах, з косами, з яких повисмикувано цiлi пасма розкiшного ще мить тому волосся, вiдскочила вiд Махiдевран, готова до вiдсiчi, до захисту, до всього найлихiшого. Сльози? Слiз своїх не покаже тут нiкому i нiколи! Крик? I крику її не почують, хоч би й усi поглухли! Була безпомiчна, приречено-покинута, наче перлина, нанизана на нитку, але тепер уже знала, що, як перлина, зберiгає в собi красу й привабу. Була певна своєї приваби й сили - i не для цих жiнок, не для гарему, а для тої вершини, до якої усi тут рвуться, а досягнути не дано нiкому, окрiм неї. Кизляр-ага, добре вiдаючи, що надмiрне вичiкування може призвести до непоправного, з'явився у покої Хуррем саме вчасно, щоб порятувати її вiд нового, ще лихiшого наступу роз'юшеної, здичавiлої, як тигриця, Махiдевран; баш-кадуну силою витягли з покою чотири євнухи, що їх Чотириокий нiби випустив з широких рукавiв свого золототканого халата,так несподiвано сипнули вони з-поза нього на черкешенку, а до Хуррем головний євнух звернувся, мовби не помiчаючи, в якому вона станi, i нагадав, що треба йти до султана. - Не пiду! - коротко кинула Хуррем не так для кизляр-аги, як для служебок, що не йшли, ждали, сподiвалися ще чогось, щоб мати що розповiсти гарему, який десь аж не тямився вiд нетерпiння. - Що ти сказала? - спитав кизляр-ага, для якого Хуррем була й далi рабинею, хай i улюбленою на якийсь час для султана, але однаково ж рабинею.- Як ти смiла менi таке сказати? - Не пiду! - закричала Хуррем i навiть ногою тупнула.- Пiди й скажи султановi, що я не гiдна стати перед ним, бо я звичайне продане м'ясо, а не людина. Опрiч того, лице моє таке подряпане i волосся таке порване, що не смiю навернутися перед очi його величностi. У Чотириокого не здригнулася жодна жилочка в лицi. Про спiвчуття тут не могло бути й мови, принаймнi мав би усмiхнутися на такi слова, але не дозволив собi й цього. Коли людина сама копає собi могилу, що зостається? Пiдштовхнути її туди, пiдставивши плече,- ось i все. А що Хуррем живцем закопувала себе, в цьому не могло бути нiяких сумнiвiв. Бо це вперше в османських гаремах рабиня вiдмовляється йти на поклик падишаха, та ще й вимовляючи при цьому образливi, погордливi слова, хвалячись своїм рабством, виставляючи його мов якусь найвищу цноту. Не могло бути бiльшого торжества для всього гарему, нiж ще страхiтливе падiння тимчасової улюбленицi, що запаморочила султана таємними чарами, i кизляр-ага, як вiрний слуга Баб-ус-сааде, як найнеобхiднiша належнiсть гарему, мерщiй кинувся до покоїв падишаха, щоб принести звiдти велiння про кiнець збунтованої рабинi i про возвеличення усiх тих, хто ждав цього кiнця: валiде, Махiдевран, султанських сестер, усього гарему, аж до найупослiдженiших водоносiв i прибиральникiв нечистот. Однак чари дiяли далi непередбачувано й зловiсно. Султан мовчки вислухав головного євнуха, перепитав, чи справдi Хуррем завдано великої шкоди й ущербку. Тодi сказав: - Пiди до неї i попроси, щоб вона прийшла. А коли отетерiлий вiд таких слiв кизляр-ага, замiсть миттю кинутися, щоб виконати високе велiння, розтулив рота, мовби хотiв щось сказати, султан повторив: - Пiди й скажи, що я просив її прийти. Двiчi мовлене вже по вимагав потверджень. Кизляр-ага потюпав туди, звiдки йшов з таким передчасним торжествуванням, був надто досвiдченим гаремним слугою, щоб не збагнути, що йде вже й не до рабинi, а до повелительки, хай ще незнаної i необ'явленої усiм, але йому вже вiдкритої, i щастя, що вiн перший про це довiдується i вже не схибить у своїй поведiнцi нiзащо. Був суцiльна поштивiсть перед Хуррем, вклонявся їй, нiби султаншi, просив i за падишаха, i за себе. Вона трохи причепурилася, пiшла до покоїв Сулеймана, йшла з сухими очима, затято, сповнена ненавистi до всього навкруг, а перед самою ложницею султанською зламалася, заскiмлило їй в душi, бризнули з очей ряснi сльози. Матусю рiдна, що вони зi мною роблять! Пусти мене в дитинство, пусти в свої пiснi, в казки, у свiй дорогий голос, пусти в каяття, пусти хоч у смерть! Просилася у дитинство, а була ж ще дитиною. Стала перед султаном уся в сльозах, закривавлена, понищена. Сулейман, забувши про кизляр-агу, кинувся до Хуррем, цiлував її сльози i рани, гладив волосся, питав, хто насмiлився занести на неї руку, хто цей злочинець, хай скаже, хай тiльки назве iм'я. Крiзь схлипування вона назвала iм'я Махiдевран, i султан коротко кивнув кизляр-азi: привести. Не просив, не передавав, щоб прийшла, не став витрачати бодай слово на свою башкадуну, на султаншу, на матiр своїх дiтей, на ту, що дала йому наступника. Жорстокий кивок - i все. Кизляр-ага слухняно пiшов у новий свiй похiд. Одну вже звiв на вершину, тепер мав другу спустити до низин. Трохи побоювався знесамовитiлої черкешенки, лякався, що закомизиться i не захоче йти до свого повелителя, але Махiдевран тiльки й чекала, коли стане перед очi Сулеймановi. Бо яка ж жiнка знехтує нагодою виказати чоловiковi все, що вона про нього думає,- i не важить при цьому, хто чоловiк, а хто жiнка,- чи найубогiший юрюк з Анатолiї, чи й сам великий султан. Вбита горем од смертi своїх дiтей i вiд несправедливостi, якої зазнала з боку султана, Махiдевран стала перед Сулейманом розгнiвана, але й горда з того, що не була колись продана йому в гарем, а привезена братами в дарунок майбутньому наступниковi престолу на знак вiдданостi Османам, якi завоювали весь видимий i знаний свiт. Не гамувала своєї розсатанiлостi, а горла їй рвалося разом з турецькими словами дике черкеське клекотiння, що було б, може, навiть прекрасне, якби вимовлялися при цьому слова справедливi й милостивi, а не пройнятi ненавистю. Султан коротко спитав, чи то справдi вона допустилася насильства над беззахисною Хуррем. Черкешенка гортанне засмiялася i вигукнула, що то ще й не все. Бо вона, Махiдевран, башкадуна, тiльки вона може бути найперiшою в услужiннi його величностi, i всi жони, а найперше рабинi, повиннi їй поступатися i вважати своєю господинею. Сулейман неблимно дивився на ту, яку звав Весняною Трояндою i Повелителькою Вiку, яку ще зовсiм недавно ставив понад усе, без якої не мiг дихати. Дивився i не бачив iдола, якому поклонявся. Стояла перед ним тупа, пихата, розгодована черкешенка, уся обвiшана коштовними брязкальцями, якi щедро дарував вiн їй за кожен поцiлунок, за кожен порух бровою, а поруч з нею - сповнена життя й iскристого розуму дiвчина, що мовби вирвалася з пекла, яке обпалило їй волосся, зачепiло, може, й душу, але випустило на волю, щоб потрапила вона в рай, бо рай тiльки для таких, як вона. У гаремi була вона мов виклик усiм отим буйнотiлим, безмiрної вроди одалiскам, звичайна начебто лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся, що вмiстилася б на долонi свого безжального сторожа - кизляр-аги, але мужня, зухвала, повна незбагненної чарiвливостi й неймовiрного розуму. Сулейман прекрасно знав, що таке нетрi гарему. Там усе непевне, нетривке, стривожено-полохливе, усi мовби роздвоєнi, однi пiддаються долi й пливуть па цьому проклятому кораблi тяжкого нидiння, що везе їх до старостi й до смертi, другi (їх зовсiм мало, одиницi) починають запеклу боротьбу за султанську постiль, не задумуючись над тим, що зможе принести їм ця постiль. А ця дiвчина не приєдналася нi до одних, нi до других, навiть у гадцi не мала, що випадком здобута султанська постiль принесе їй геть неочiкуване: владу, яка нiкому й не снилася. Яка то для нього несподiванка i радiсть водночас: зустрiти в гаремi, серед цього зневаженого "м'яса для задоволень", серед отупiлих молодих самиць, затурканих наложниць, заляканих знарядь утiхи й насолод, iстоту мислячу, людину, _яки дорiвнює тобi впертiстю розуму й жадобою знань, а волею i характером перевищує, бо за тобою, крiм походження, немас нiчого, а вона видобулася з небуття, з рабства, з безнадiйного понищення на самий верх тiльки завдяки власним силам., обдарованостi душi, мужностi й вiри у своє призначення на землi. Все це Сулейман вiдчував, хоч збагнути до кiнця не вмiв, та й не намагався. Знав тiльки одне: бiльше не захоче бачити цю черкешенку, нiколи й нiде. Спливли в пам'ятi слова: "А тих, непокiрливостi яких ви боїтеся, вмовляйте i покидайте їх на дожах i ударяйте їх". - Iди геть, темна жiнко,- сказав вiн тихо, але твердо. Коли ж Махiдевран гнiвно посунула на нього, вiн повторив уже з нетерпiнням у голосi: - Iди геть! Залiзнi руки кизляр-аги вмить випровадили черкешенку з ложницi. А тi двоє лишилися самi, глянули одне одному в очi, i, мабуть, обоє водночас зрозумiли: самi назавжди, до кiнця, нерозлучно. Сулейман втомлено зрадiв од цього вiдкриття, а Хуррем злякалася. З жахом вiдчула, що ненависть її кудись пропала, щезла, а на її мiсце виступали спокуси, i демони заволодiли душею невблаганно й навiки, навiки! Хiба вона цього хотiла, хiба до цього прагнула? Хотiла тiльки заспокоїти, приспати вампiра, а тодi вдарити, здолати, перевищити! Щоб вiдомстити за все. За матусю, i за батька, i за Рогатин, i за всю свою землю, що її цi зайди, цi грабiжники й людолови норовили закувати в залiзний нашийник, мов отих нещасних дiвчат, що пливли з нею через море i проданi на рабському торзi в Стамбулi у вiчну неволю. I хоч сама не зазнала нашийника, вiдчувала його жорстоке залiзо на своїй нiжнiй шиї. Той нашийник загрожував їй постiйно, нависав над усiм її життям, як предковiчне прокляття. Чи тiльки через те, що народилася на такiй щедрiй i багатiй землi, що опинилася на роздорiжжях племен i всiєї iсторiї? Мала викохувати в собi ненависть до цього повелителя усiх найбiльших грабiжникiв, вирощувати її уперто й дбайливо, i робила це без сторонньої спонуки, без нiчиєї помочi i вже мала б зiрвати плiд, коли несподiвано зламалася. I з жахом вiдчула в собi вже й не зненависть до цього високого сумного чоловiка, схожого на вiкарiя Скарбського з Рогатина, а - страшно й сказати - щось мовби початок прихильностi, може, й любовi! Вiтер гiрких спогадiв ще досi нiс її у рiднизну, а любов уже вiдгинала, як молоде дерево, назад. I давно вже перестала бути Настасею, а стала Хуррем. I тепер позосталася сама з цим чоловiком у цiлому свiтi. Ступнула до Сулеймана, i вiн простягнув до неї руки. Впала йому на груди, здригалася у риданнях. Хай твоя тiнь упаде на мене. Падала на всю землю, хай упаде й на мене. Ось коли завершилася богозоставленiсть її душi її триєдиним християнським богом. Тут же, де грiшила, мала прийняти чужу вiру. Так легко. Тiльки пiдняти вказiвний палець правої руки - шехадет пермагi - палець сповiдання. Цнотлива блудниця. Поволi вповзали в душу порок за пороком, пристрасть за пристрастю, а вона й не помiчала. Вглиблювалася у плотське життя, поки й потонула в нiм. Якщо поклонишся менi, то все буде твоє... Яка облуда. А образ матусi, дорогий образ, тьмарився i вже насилу пробивався крiзь далеч часу, невиразний i гiркий, як нiчнi самотнi ридання. I тiльки глибоко в душi тоскно лунала пiсня вiд матусi, все вiд матусi: "Ой глибокий колодязю, боюсь, щоб не впала. Полюбила невiрного - тепер я пропала..." ОСТРIВ Так що ж? Дияволи вже вселилися в неї, i довкола вiд них аж кишiло. Щоправда, останнiм часом вони поводилися сумирно, та однаково тепер уже знала: вона в їхнiх руках i нема рятунку. Iшла до султана щоночi, вмирала й народжувалася в його обiймах, а вiн, видати з усього, тiльки й життя бачив, що в її очах, у її обличчi, в її полохливо-знадливому тiлi, дивувався тепер безмiрно, чому так довго не мiг вiдгадати (а хто пiдказав, хто?) причину своєї душевної скрухи, ще бiльше чудувався з того, як могло видатися йому попервах негарним це єдине в свiтi личко з прекрасним, уперто задертим носиком, з очима. Що зорiли йому в найгустiшiй пiтьмi, з дивним сяйвом, од якого б розпромiнилася навiть найпохмурiша душа. Воiстину: краса - в очах того, хто любить. Султан ставав знову султаном. Скликав диван, радився з вiзирами, двiчi на тиждень, сповнюючи неминучий ритуал, показувався придворним i послам, щоп'ятницi молився в Айя-Софiї, вряди-годи їздив на Ок-Мейдан метати стрiли, приглядався до нових будувань у Стамбулi, обдаровував вельмож золототканими кафтанами й землями, карав i милував i знов i знов вертався до своєї Хуррем, без якої не мiг i дихати, вертався у ночi її голосу, її пiсень, її смiху i її тiла, якого ще не знав свiт. Щоразу нове, незбагненне, нез'ясовне, страшне в своїй привабливостi й невичерпностi, це тiло обезвладнювало султана, у ньому все здригалося вiд самого лиш доторку до Хуррем, i вiн з жахом думав про те, що вранцi треба залишати цю дiвчину-жiнку заради жiнки iншої - держави, владної i немилосердної, а тим часом це бiле дiвча буде вiддане на пiдглядiти, обмови й намови безжального, заздрiсного гарему. Йому перед очима стояло щоразу те саме: валiде з владчими устами, злi султанськi сестри, хижа Махiдевран, зледащiлi одалiски, товстi пiдступнi євнухи, мовчазний кизляр-ага, безнадiйно розполовинений мiж султаном i його матiр'ю, а серед усього цього - вона, Хуррем, з хлоп'ячою постаттю, в якiй нiчого начебто жiночого, тiльки пишне волосся i тугi пiвкулi грудей, так широко розставленi, що мiж ними могла б лягти султанова голова. Валiде теж бачила тi груди i теж знала, що мiж ними може влягтися голова її царственого сина, i лякалася цього, бо вже переконалася, що рабиня з України найнебезпечнiша суперниця не тiльки всiм одалiскам, не тiльки дурнiй Махiдевран з пещеним, солодким, як халва, тiлом, а навiть їй - недосяжнiй у її величi й владi повелительцi гарему i свого єдиного сина. Коли султан, повернувшись з великого походу, смутний i похмурий, кинувся у розпусту, щоб розiгнати тугу, валiде радiла цьому темному спалаху чоловiчностi в Сулейманi. Коли захопився малою українкою-роксоланкою, повелителька гарему навiть потай сприяла цьому захопленню, сподiваючись, може, й на поповнення паростi Османiв, бо ж дiти вiд Махiдевран виявилися нетривкими, i ще й не знати, чи довго житиме єдиний тепер її син i спадкоємець трону Мустафа. Та й не можна було ставити пiд загрозу всемогутнiй рiд Османiв, маючи лиш одного спадкоємця, - знала це валiде з власного гiркого досвiду, коли двадцять шiсть рокiв не мала спокiйної хвилини, оберiгаючи життя свого сина, якому батько його не зумiв, не змiг i не схотiв дати жодного брата. Валiде вiрила в дух i силу степiв, на краю яких сама народилася, готова була вiтати народження сина цiєю роксоланкою, ладна була б поставити її па мiсце кума-хатун, себто другої жони султанової, але нiколи не на мiсце першої, баш-кадуни, не на мiсце Махiдевран. Бо Махiдевран - це тiльки тiло, тупе й дурне, яке легко попхати будь-куди, а Хуррем - це розум, невпокорений, свавiльний, як отi безмежнi степи, з якими вже он скiльки вiкiв безнадiйно б'ється войовничий народ самої Хафси. Ще коли нiчого не заповiдалося, коли Хуррем була безмежно далека вiд царственої уваги Сулеймана, валiде, пiдсвiдомо вiдчуваючи загрозу, яка ховалася у маленькiй українцi, непомiтно, але вперто керувала її вихованням. За звичаєм, встановленим спервовiку, гаремниць на цiлий день збивали до гурту, щоб мати їх усiх на оцi, не дати сховатися думкою i настроєм, не дозволити нiкому такої пожаданої самотностi, бо в самотинi можна й надумати щось грiховне, а то й лихе, а так - пустоголовiсть, зледащiння, вихваляння i змагання хiба що тiлесними принадами i водночас ревниве допильновування, взаємне стеження, яке живиться з невичерпних джерел заздростi, цього найстрашнiшого з людських порокiв. Хуррем, мовби й пiдкоряючись заведеному звичаю, охоче виспiвуючи й висмiюючись у гуртi одалiсок, водночас норовила вiдiрватися вiд гурту, коли вiн набридав їй своєю пустоголовiстю, вiдвойовувала для себе кожну вiльну хвилинку, витрачаючи її на збагачення свого розуму. Iншi об'їдалися, спали, думали про коштовностi, про одяг i прикраси, мерщiй хапалися за кожен новий спосiб зробити ще принадливiшим своє тiло, а ця, з майже хлоп'ячим тiлом, з диким духом степiв у своєму химерно-золотому волоссi, дбала лише про свiй розум, розбудовувала його, як мiст, по якому можна перейти найширшу рiку, як мечеть, де можна мовити найсокровеннiшi слова, як небесне склепiння, пiд яким голос розлунюється аж до слуху самого аллаха. Для гарему така рабиня була небезпечна. Тому валiде приставила до Хуррем стару мудру туркеню, яка могла навчити маленьку українку простих знань, грубих пiсень, усього того, що лунало на пiдлому каба тюркче[43], такому далекому, коли й не ворожому для султана Сулеймана, вихованого на вишуканiй перськiй поезiї, на арабському мудрослiвї. Валiде наперед здогадувалася, як рiзонуть отi простонароднi пiсеньки, переданi Хуррем доброю уста-хатун, витончений слух повелителя, що з дитинства писав наслiдування-назiре на блискучi касиди й газелi Ахмеда Пашi, великого поета, який зумiв бути улюбленцем двох могутнiх султанiв: Мехмеда Фатiха i Баязида Справедливого. I всi її хитрощi звелися нiнащо. Мала роксоланка зачарувала султана не знати й чим. Одна нiч, навiть десять ночей з султаном - у цьому ще нiчого не було загрозливого, всi ждали кiнця, валiде вiрила, що Сулеймановi, зрештою, набридне мала рабиня в її пiсеньками, ще непохитно вiрила валiде, що пiсна плоть невмiлої у любощах українки не дасть розкошi султановi i тол неминуче повернеться до своєї солодкої Махiдевран або до буйнотiлих одалiсок. Вичерпується i найглибший колодязь. Хiба не вичерпалося її власне тiло аж так, що султан Селiм назавжди вiдцурався вiд неї, щойно подарувала вона йому сина i доньку? Так розмiрковувала мудра валiде, спокiйно спостерiгаючи тимчасове захоплення свого сина малою українкою. Та мудростi її завдано було удару страшного й непередбачуваного. Спокiй розвiявся, як дим вiд степового багаття, її великий син, з його тонкою душею, з неперевершеною мудрiстю, з непохитною волею, був зламаний, мов тонка очеретина бурею, переможений пiдступнiстю, що перевищує будь-яку мудрiсть, кинутий у пониження брудної пристрастi, яка не щадить у чоловiковi нi вишуканостi, нi блиску, нi звичайної порядностi. Мала Хуррем вивищувалася над гаремом, над валiде, над самим султаном, над цiлою iмперiєю, I нiхто цього ще не розумiв, окрiм мудрої валiде, нiхто не мiг зарадити, розкрити очi султановi, вказати на загрозу й порадити, як порятуватися. Валiда покликала Махiдевран, одурiлу й заслiплену вiд смертi своїх дiтей, i спокiйно повiдомила їй про те, що дiється у гаремi. I цим ще прискорила неминучiсть перемоги Хуррем. Падiння Махiдевран було страхiтливе. Султан забув про свою любов до неї, забув про дiтей, яких вона з такою щедрiстю йому дарувала, не хотiв згадувати, що вона султанша, мати маленького шах-заде Мустафи, єдиного спадкоємця його престолу. Вiн прогнав Махiдевран з-перед очей, мов найупослiдженiшу рабиню, вiн не хотiв бачити її не тiльки в своїй ложницi, а й у гаремi, i не тiльки в Баб-ус-сааде, а й у Стамбулi. Махiдевран вiдiрвано вiд , її сина, вiдвезено на острiв у Мармарi, в старий лiтнiй сераль, у самотнє ув'язнення, у вiчне заслання. А її покiй - найбiльший у гаремi - на три вiкна, з мармуровим водограєм посерединi, весь у коштовних килимах вiддано малiй Хуррем, не питаючи нi згоди, нi поради валiде, та ще й передано всiх колишнiх служебок Махiдевран, так нiби ця роксоланка з її марним тiлом уже стала султаншею, дала падишаховi нову парость його всемогутнього роду! Валiде рвалася до султана - вiн її не приймав. Вона мучила своїм розпачем маломовного кизляр-агу, чорний євнух спокiйно бурмотiв: "Не можна вставляти палицю в колеса долi". Хуррем все ж лишалася у владi валiде. Ночi належали султановi, днi - повелительцi гарему. Вона кликала Хуррем до своїх покоїв, си дiла, кутаючись у дорогi хутра, на бiлих килимах, пробувала вивiдати, якими чарами мала українка заволодiла її сином, а дiвчина безжурно смiялася: "Якi чари? Хто заволодiв? Що ви, ваша величнiсть!" Валiде тримала її у себе годинами. Пригощала .. солодощами, велiла приносити книги, щоб читати разом iз Хуррем, хотiла проникнути коли не в її душу, то бодай на закраїнм сього чужого тiла: що йому смакує, що воно любить - тепло, ласкавий дотик, гарне вбрання; чи боїться холоду, чи щулиться вiд вiтру, чи здригається вiд крику, грюкоту брам, ревiння диких звiрiв у пiдземеллях сераю. А Хуррем, смiючись, вiдбиваючись вiд настирливостi валiде, виставляла наперед себе непробивну запону безжурностi, збувала цiкавiсть Хафси пiснями й пiсеньками, була невловима, як дух, неприступна, наче скелястий острiв посеред розбурханого моря. Так нiби цiй шiстнадцятилiтнiй дiвчинi вже давно вiдкрилася мудрiсть людської неприступностi, завдяки якiй кожен може жити на свiтi, зберiгаючи власну особистiсть. Ми iснуємо лише доти, поки ми, з'єднуючись невпинно з усiм, що нас оточує водночас вiдокремленi вiд цього оболонкою свого тiла i неповторнiстю духу. У цiй дiвчинi нестримний смiх приховував у собi гiрку зневагу до всього. Ах, якби вмiв побачити це заслiплений її син! Непомiтно зiтхаючи, валiде вiдпускала Хуррем. "Iди, дiвчино. Належно приготуйся для ночi. День належить чоловiкам. Жiнкам належить нiч. Пам'ятай про це". Хуррем iшла вiд валiде, щоб сховатися у своєму розкiшному покої i до ночi досхочу виплакатись. Плакала, щоб нiхто не бачив, щоб очi не червонiли, щоб i сльози не котилися з очей. О, клята земле, де й поплакати по-людськи не дадуть, бо всюдисущi очi помiтять, видивляться, донесуть султановi, i той вiджене її вiд себе, бо для втiхи йому потрiбна розсмiяна, а не розплакана, тугу й смуток вiн лишав за порогом ложницi, а тут хотiв лиш радiсної безтурботностi, тих веселощiв духу, якi найпростiших навiть людей пiдносять до рiвня безсмертних богiв. А в Хуррем за видимою безтурботнiстю туга клекотiла щодалi дужче, хоч душа, що майже була вмерла на невiльницьких ринках, поволi оживала, вiдганяючи вiд себе привид смертi, поверталася до життя, до того справжнього i великого життя, в якому людинi треба вiтчизни, свободи i пiснi. Втративши свою вiтчизну, чи могла замiнити її навiть цiєю неосяжною iмперiєю, що розляглася на цiлих три материки? Вiдiбрано їй свободу - чи зможе цей божий дарунок повернути всемогутнiй султан? Пiсня лишилася з нею, у нiй був порятунок. Пiсня стала її зброєю, знаряддям вибавлення, щаблями порятунку до тiєї драбини, що з'єднує землю i небо, волю i неволю, буття i небуття. Була ще плоть, але про неї Хуррем не думала й не дбала, здається, навiть не помiчала свого тiла, його пониження. Бо що бiльше понижувалася її плоть, то вище поривався i пiдносився дух. Жiнка вмiє розполовинюватися на дух i плоть - це її перевага над чоловiком, над усiм сущим. Ночi йшли за ночами. Гнилий вiтер з Дарданелл, з голих берегiв Азiї змiнювався вiтром з пiвночi, вiтром йилдиз, який очищав повiтря Стамбула, вiдгонив сморiд нечистот i гнилої води бiля пристаней. Сiрi гуси кричали у високих темних небесах, нiби пригамований бiль i розпука Хуррем, хотiлося їй дня, а мала жити тiльки ночами, сподiваючись на визволення з пониження, з пригнiченостi й нiкчемностi. Належала до людей, що все життя йдуть за сонячним променем, по бiлому дню й по бiлому свiтi, мабуть, їх бiльшiсть на землi, але є й такi, що йдуть вузькою мiсячною дорiжкою, серед мороку, темнощiв i тайнощiв, зачарованi срiблястим полиском, очманiлi вiд небесного блиску, в очах у них той блиск, а в душi темне клубочiння. Султан належав до таких людей, i вона стала його жертвою. Скiльки рокiв слухала ще малою у сльозах розчуленостi отцеву .проповiдь у церквi Святого духа, як солодко плакала колись над словами євангелiста Матфея: "Я ж вам глаголю: любiть ворогiв ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, творiть добро тим, хто ненавидить вас, i молiться за тих, що кривдять вас i гонять вас". Ось вона й полюбила ворога свого! Гнилi вiтри дули всю коротку стамбульську зиму, i розпука вставала в душi вiд тих вiтрiв така неосяжна, що хотiлося б навiть умерти, коли б не рвалася Хуррем з такою силою до життя, i не просто життя, а до найвищих його вершин. Нудило вiд закислого духу товстих килимiв, наморочилося в головi од мiцних ароматiв курильниць i вiд сухого диму жаровень, вiд постiйного напруження у Хуррем часто пересихало горло, вона коротко вiдкашлювалася, не без вдоволення вiдзначаючи, що кожне те вiдкашлювання майже болiсно вiддається на султановi, до уважливостi якого щоразу додавалася ще й стурбованiсть. То що ж? Щось давало їй силу йти далi й далi, не зупиняючись, не вдовольняючись тим, що мала, виявляючи жадiбнiсть, але не до звичної марноти, не до коштовностей, не до зримих доказiв султанської захопленостi нею, а передовсiм до того, що збагачувало й розвивало її людську сутнiсть, ставило її над тим замкненим свiтом, який нагадував клiтку для звiрiв, вiдшкодовувало бодай якоюсь мiрою втрату найдорожчих вартостей, яких повернути вже не могла тепер для неї нiяка сила. Мабуть, деякi душi потребують найжорстокiших ударiв долi, щоб виказати свою велич. Малу Настасю продавали в Кафi на невiльницькому ринку голою. Так i почувалася пiсля того - обiдраною з усього людського. Не везла з собою за море нi дому, нi землi, нi неба, нi трав, нi квiтiв. Навiть Чортової гори рогатинської не прихопила. Покинута богом i людьми - кропива край дороги, будяк з гострими колючками, нiжний звiр з отруйними пазурами - опинилася серед таких самих, як i вона, вирваних з рiднизни, вiдiрваних вiд походження, кинутих у клiтку,- нiяких надiй, нiяких зв'язкiв, нiякої мiри для них, а людина ж вимiрюється не лише власною суттю, а й оточенням, усiм набутком часу, мiсця, походження. Вiд минулого не зосталося навiть її власного iменi. Тiльки в снах поставали перед нею рогатинське узвишшя, вiтцева церква, i рiдний дiм за вiльшаником, i матуся на порозi, i золотi хмари над нею, i ридання, ридання... Суворостi й насупленостi свiту, в який потрапила, нiчим не могла подолати, крiм удаваних (але ж i природних для неї!) веселощiв, за якими так зручно було сховати свою розгубленiсть i збентеження. Чи хто б повiрив, що порятується вона смiхом i пiснею, що видобудеться з пониження, з рабства, власне, з небуття? Рiд людський прекрасний. Вона доведе це навiть ворогам. Хай спiзнають це чудо i хай здригнуться їхнi серця вiд подиву й захвату нею. Безмiрне горе i безнадiя одних ламають назавжди, для iнших несподiвано стають шляхом до вершин духу. Коли переконалася Хуррем, що люди i бог вiдцуралися вiд неї, що свiт покинув її напризволяще i вона вiддана лише власним силам, несподiвано для неї самої вiдкрилася у нiй така невпинна текучiсть духу, такi незнанi можливостi розуму, що навiть злякалася. Може, так само лякала вона своїх гаремних сторожiв i саму валiде, зате султана здивувала й зачудувала аж так, що не мiг уже вiдiрватися вiд споглядання цiєї дивовижної дiвчини, в якiй вмiщувалося стiльки несподiванок, стiльки щедрих знань, що, здавалося б, їх нездатна була витримати людська природа! Тi два мiсяцi гнилої зими, два мiсяцi їхньої нерозлучностi Хуррем була ще й ученицею султановою. З ненастирливою терплячiстю Сулейман вiдвертав Хуррем вiд грубих пiсеньок, обережно вводячи її у храм справжньої високої поезiї, де панував витончений дух, де вiд простацького каба тюркче лишалося хiба що допомiжне дiєслово, а натомiсть панували слова перськi й арабськi, де цiлi строфи газелей можна було водночас, знаючи прихований поетичний ключ, читати навперемiн то по-перськи, то по-арабськи, то й по-турепьки. Вiн читав їй газелi Ахмеда Пашi, їси Неджатi, славетну "Мюреббу" їси Месiхi, i вона вмить схоплювала не тiльки суть, але й високi тонкощi поезiї, пам'ять у неї була чiпка, як глiцинiя, Хуррем могла повторювати цiлi газелi слiдом за Сулейманом, а то несподiвано через кiлька днiв, коли вiн уже й забув, що читав їй, згадувала з Ахмеда Пашi: "Прийди, але не втрапляй до шатра суперника, бо ти ж знаєш, що там, де собака,- ангел не пройде, о друже..." Або ж мило переiнакшувала вiрш Джеляледдiна Румi: "Коли вже й згадую про когось, то згадую лише тебе. Коли вже розтуляю уста, то лиш для того, щоб розповiсти про тебе. Коли менi добре, причиною лише ти. Коли менi закортiло злукавити, то що вдiєш - цього навчив мене ти". Мала гяурка, що вперто не скидала свого золотого хрестика з шиї (султановi була приємна ця упертiсть), наважилася навiть розпочати богословську суперечку з своїм повелителем. - Ваша величнiсть насолоджує мiй слух прекрасними поезiями,- грайливо випинаючи губки, говорила вона,- i ще ваша величнiсть розповiдає рабi своїй, якi великодушнi були султани до поетiв, навiть найлегковажнiших з них милуючи i щедро осипаючи їх нагородами. I за що ж - за слова, тiльки за слова. А тим часом сам пророк ненавидiв поетiв, про що сказано в коранi: "Вони вивергують пiдслухане, але бiльшiсть з них - брехуни. Такi поети - за ними йдуть заблуканi. Хiба ти не бачиш, що вони по всiх долинах бродять i що вони говорять те, чого не роблять". Як це узгодити i чи можна взагалi узгодити? - Ох, мала гуярко,-поблажливо зiтхав султан, гладячи її щоку,- ще ти не знаєш хадiса[44] , який передає слова пророка: "Чому б тим, хто захищає аллахового посланника iз зброєю у руках, не захищати його також i своїм словом?" Пророк давав велiння своїм ансарам[45] убивати поета, який висмiюватиме його вчення, але милостиво ставився до тих, хто прославляв його, i навiть до тих, хто писав образливi слова, а тодi покаявся. Така iсторiя поета Каба iбн Зухайра, який заслуговував смертi за свiй злий вiрш проти пророка i був навiть поранений у сутичцi з правовiрними, але згодом свiтло iсламу пролилося i на нього. Вiн склав велику поему па честь пророка, з'явився на ранкову молитву в медiнську мечеть i там став читати перед посланником свiй твiр, i, коли дiйшов до слiв "посланник - це ярiючий меч з iндiйської сталi, оголений самим аллахом", розчулений Мухаммед накинув на плечi поета власний плащ, пiсля чого ця поема так i називається "Аль-Бурда" - "Плащ". I в цiй поемi є слова, що написанi мовби про тебе, Хуррем. Ось вони: "Коли вона всмiхається, показуються її вологi вiд слини переднi зубки, нiби вони - джерело солодкого вина, до якого приємно припасти двiчi, вина, змiшаного з холодною чистою водою, взятою з визмiїного по долинi потока, над яким линуть пiвнiчнi вiтри". Я скажу тобi: "О моя господине, ти змучила мене!" Вона вiдповiла: "О боже! Муч тодi й ти мене!" Через два мiсяцi Хуррем несмiливо сказала султановi, що вона-в надiї. Розчуленiсть його була така безмежна, що вiн несподiвано навiть для самого себе став читати їй напiвзабутi вiршi давнiх суфiйських поетiв Джеляледдiна Румi i Юнуса Емре, i вся нiч у них минула в зойках розкошi, в радостi, у притишеному звучаннi таємничих слiв про злиття людських душ мiж собою i з вищою сутнiстю. В щасливу мить ми сидiли з тобою - ти i я, Двi форми й два лиця - з душею одною, - ти i я. Дерев напiвтiнь i спiви птахiв дарували безсмертя нам обом Тодi, як у сад ми спускались безмовний, - ти i я, Восходять на небi зорi, щоб нас оглядати, З'явимось ми їм прекрасним мiсяцем - ти i я. Нас двох уже немає,в екстазi в цю мить ми злилися. Юрбi забобоннiй i злiй ненависнi - ти i я. Тiєї ночi султан хотiв бути особливо великодушним. Може, шкодував, що пiзня нiч i що не може вiн негайно виказати всю велич своєї великодушностi до Хуррем i вимушений чекати до ранку, щоб повiдомити валiде й кизляр-азi, повiдомити всьому гарему, всьому Стамбулу й усьому свiтовi, яка дорога для нього ця маленька дiвчинка, вiд якої тепер вiн жде сина, спадкоємця, яку зробить султаншею, царицею своєї душi i царицею усiх душ його iмперiї, але до ранку було ще далеко, до сина - ще далi, тому мав задовольнитися самими словами, i вiн щедро лив їх iз невичерпних джерел своєї пам'ятi, з якою тим часом ще не могла змагатися навiть чiпка, як глiцинiя, пам'ять Хуррем. "Однаково приходь, однаково будь тою, якою ти є, коли хочеш - будь невiрною, вогнепоклонницею, iдолопоклонницею, коли хочеш, будь сто разiв порушницею каяття, ця брама - не брама безнадiйностi, якою ти є, такою й приходь". Коли Хуррем заснула, вiн бурмотiв над сплячою, нiби колискову, з Юнуса Емре, занадто простого, як для султанiв, поета, але такого доречного для такої митi: Станемо ми обоє, йдучи по тiй самiй путi, Прийди, о серце, пiдемо до друга. Станемо ми обоє людьми тої самої долi, Прийди, о серце, пiдемо до друга. Не розлучимося ми з тобою, Прийди, о серце, пiдемо до друга. Спляча Хуррем видавалася йому безсмертною. Несмiливо доторкувався до її шовковистих персiв i вiдчував це. Вона спала, мов човен па тихих водах, повен життя, вогню i прихованого руху. Мов змiя, нiколи не пiтнiла, сухий вогонь бив з неї навiть сплячої, обпалював Сулеймана, спалював на вугiль, на попiл. Нарештi знайшов жiнку, яка переконала, що iснує на свiтi щось важливiше, цiннiше, вище за нього самого в його недосяжностi. Що ж? Вона сама. Тiльки вона. Була для нього знаряддям розкошi, заспокоєнням жадоби, забуттям i воскресiнням, давала вiд усього визволення, схоже на солодку смерть. Тодi забував навiть про самого себе, визволявся вiд себе, знав тiльки одне: без цiєї жiнки не зможе жити, без любовi до неї, без її любовi свiт втратить усю свою принадливiсть, усi барви свої, найстрашнiше ж - загубить своє майбуття. Бо любов, як мистецтво, охоплює i те, що справдi iснує, i те, що можливе, що має колись настати. Кому про це розкажеш? Хуррем знала i без того, а бiльше нiхто не зрозумiє, нема з ким подiлитися. Хiба що з Iбрагiмом, з яким давно вже не усамотнювався, сам захопившись ночами з Хуррем, а його полишивши для насолод iз молодою жоною. Мовби для того, щоб дати Хуррем повнiстю вiдчути високе щастя нести в собi султанське сiм'я, Сулейман звелiв не чiпати її нiкому в гаремi, дарував їй спочинок i самотнiсть на кiлька днiв i ночей, сам вдавався з запопадливiстю, що могла видатися надмiрною, до справ державних, тодi, вiдновивши давнiй свiй звичай, зачинився у покоях Фатiха з своїм улюбленцем Iбрагiмом. У них нечасто бували такi затяжливi розлуки, нова зустрiч щоразу щедро зрошувалася вином, випивши ж першi чашi, вони розiгрували на два голоси iляхi дервiшiв ордену руфаї. Так було й цього разу. Сулейман, лукаво позираючи на Iбрагiма з-за краю золотої чашi, розпочав те, що належало в їхнiй грi йому: - Упав мiй погляд, полюбив красунчика араба. Ох! Ох! - Хоч i араб вiн, але дуже вишуканий,- вмить вiдповiв Iбрагiм. Сулейман вiдставив чашу, притиснув руки до серця: - Я сказав: "Хлопчику Шамуну, чи ти з Дамаска?" Ох! Ох! Iбрагiм, усмiхаючись, повiльно покрутив головою: "Нi! Нi! - заперечив вiн.- Родом я не з Дамаска, а з Халеба". Ох! Ох! Один питає, другий вiдповiдав, обов'язки розподiлено давно i твердо, розподiл цей ще бiльше змiцнився пiсля вступу Сулеймана на престол, власне, Iбрагiм своїм становищем Сулейманового улюбленця й наперсника завдячував саме тiй обставинi, що нiколи не давав волi своєму .природному знахабнiнню, вмiв стримуватися, до того ж робив це непомiтно, завжди поступаючись своєму повелителевi першим мiсцем i всiляко навертаючи того до думки, нiби вони у всьому рiвнi i нiхто з них у цих нiчних бесiдах не має нiяких переваг. Пiсля дервiшської пiсеньки можна було б дочитати щось з соромiцької поеми Джафара Челебi або в пияцьких поезiй Iльяса Реванi, але починати мав султан, а коли й ,не починати, то бодай натяком показати Iбрагiму, чого вiн вiд нього чекає. - Ти забув про мене,- докiрливо промовив Сулейман. - Я швидше забув би власне iм'я, ваша величнiсть,- сплеснув у долонi Iбрагiм, щиро ображений таким докором. - Хiба може зрiвнятися нудний султан з солодкою Кiсайєю? - прискалив око Сулейман, навертаючи Iбрагiма до простацької грайливостi, в якiй знаходив спочинок вiд постiйного напруження влади. Iбрагiм одним з найперших при дворi узнав про несподiване захоплення султана рабинею-роксоланкою i тривожився з приводу того захоплення, може, навiть бiльше, нiж валiде, бо тут могло йтися не тiльки про його подальшу долю, а й про його життя. Чи вже знає султан про те, що Роксолана подарована для його гарему саме ним, Iбрагiмом, а коли ще не знає, то коли, вiд кого i як довiдається? Добре, коли захоплення минеться так само нез'ясовано, як i почалося, i Сулейман забуде про малу рабиню й не дошукуватиметься, звiдки вона взялася у Баб-ус-сааде. А коли станеться непередбачене? Коли цей незбагненний чоловiк наблизить Хуррем до себе надовго, зробить її кадуною? Досi Iбрагiм був у руках валiде, тепер залежав i вiд Хуррем. Аж згадав вона, як куповано її на Бедестанi, як поставив вiн, Iбрагiм, її у .своїй ложницi, як, уже вiддаючи до султанського гарему, запрагнув поглянути на її молоде, неторкане тiло? Який Сулейман немилосердно заздрiсний щодо своїх жiнок, Iбрагiм знав ще з Манiси. Якось, побачивши, що молодий мерин