пробує залiзти на кобилу, шах-заде з подивом спитав у конюха, чи це випадок, чи кiнь справдi може щось мати з кобилою. Грубий конюх тiльки зареготав на таку наївнiсть принца. - Буває, кiнь справляється лiпше за жеребця, а буває, i жеребець нездатен у цьому дiлi замiнити коня. - Але ж вiй позбавлений статi? - не вiдставав шах-заде. - Та не позбавлений причандалля! - А як же євнухи? - спитав тодi Сулейман Iбрагiма, нiби той мав знатися на цих речах лiпше за природженого мусульманина. Iбрагiм знизав плечима. Але в Сулеймана голова була влаштована так, що коли вже в неї щось западало, то мiцно й надовго. Вiн став розпитувати свого вихователя Касима-пашу, доскiпуватися, як валашили рабiв у Мисрi, звiдки походив цей нелюдський звичай, при дворах перських шахiв, сельджуцьких султанiв i його попередникiв з роду Османового, а тодi звелiв передивитися всiх своїх євнухiв i безжально пообчищати їх вiд усього чоловiчого, щоб не лишилося й слiду. Коли Касим-паша обережно натякнув, що не всi витримають таке тяжке випробування, надто ж євнухи лiтнi, отже, найдосвiдченiшi i найвiдданiшi, Сулейман тiльки скривився: - Тим гiрше для них. Те саме проробив i в Стамбулi, переполовинивши євнухiв, i в Баб-ус-саадс, i при дворi. Не загрожували тепер султанським жонам нiчим, навiть малу природну потребу не мали чим справляти i вимушенi були носити в складках своїх тюрбанiв срiбнi трубочки для цiєї мети. Тож легко було уявити, що чекало Iбрагiма, коли б султан довiдався про походження своєї улюбленицi i про ночi, якi вона провела в його домi на Ат-Мейданi. Порятунок був хiба що в тiм, що рабиня набридне султановi, перш нiж вiн стане цiкавитися її походженням, або ж у тiм - i на це треба було сподiватися найбiльше,- що Iбрагiма не видадуть нi валiде, нi сама Хуррем: одна, щоб не бути спровипеною з греко'м, друга, щоб назавжди лишитися перед султаном поза будь-якими пiдозрами. Та це все були самi лиш сподiвання, а як буде насправдi, нiхто не може знати наперед, навiть сам Iбрагiм, попри його пронозливiсть i меткiсть розуму. Втiшало тiльки те, що султан не змiнив свого ставлення до улюбленця, отже, ще не знав нiчого. Iнакше б не простив. I коли й не звелiв би, може, негайно знищити зрадливого друга, то перед свої царственi очi не пустив би нiколи нi за що - це вже напевне. Про молоду жону Iбрагiмову заговорив султан теж, очевидячки, неспроста. Може, захопленiсть його малою Хуррем була такою, що кортiло будь-що похвалитися її красою i принадами, але султанське становище не дозволяло зробити цього навiть перед Iбрагiмом, i Сулейман закликав до вiдвертостi свого улюбленця: хай той вихваляє свою Кiсайю, i в тих вихваляннях вiддзеркалиться захопленiсть султанова. Для цього досить було б Iбрагiмовi прочитати рядки з Ахмеда Пашi: "Локон, що кокетує на твоїй щоцi, о друже, прекрасний павич, що розпускає пiр'я, о друже..." Або з Iси Неджатi: "Вiд муки, що кубок цiлує твiй рот, вiдвертаючись, на вогнi ревнощiв повертаючись, печiнка моя стала кебабом". Та Iбрагiм вагався. Примушувати султана зрiвнювати свою кохану з коханкою його пiдданого (хай i наближеного, хай i улюбленця!) - чи не буде це образливим для його високої гiдностi, надто ж коли взяти до уваги Сулейманiв тяжкий характер? Султан не потребує свiдкiв для своїх любощiв, йому не потрiбнi сповiрники в його чоловiчiй пристрастi, жiнка, яку вiн покохав навiть на кiлька днiв, стоїть для нього вище за всiх жiнок на свiтi, отож про тих iнших коли вже й говорити при ньому, то хiба що зневажливо або насмiшкувато. Всi цi думки, побоювання i вагання пролинули в головi хитрого грека так швидко, що вiдповiв вiн Сулеймановi майже без затримки, майже вмить, i вiдповiв саме так, як хотiлося почути Сулеймановi. - Кiсайя? - вигукнув Iбрагiм, розширюючи очi, так нiби безмiрно дивуючись нагадуванню султановому про якусь там не варту його уваги iстоту.- Ота донька набитого дукатами дефтердара Скендер-челебiї? Але ж, ваша величнiсть, ви не повiрите: вона пахне золотом! - Золотом? -усмiхнувся султан.-Ти сказав: золотом? Я ще не чув нiколи про таких жiнок. Може, амброю або мускусом? - Та нi, саме золотом, ваша величнiсть! I якби ж то я був уже старий, а вона так само стара i вiд неї пахло золотом, то я втiшився б принаймнi думкою, що то запах благополуччя. Коли ж золотом пахне вiд молодої, так i знай, що це вже не жiнка, а лише донька головного дефтердара. Щодня, щогодини, щохвилини - тiльки донька дефтердара: це остогидне й найтерплячiшому, а я не належу до терплячих, надто в любощах. До того ж вона тримає мене в обiймах так мiцно, як тримає за одяг кредитор свого боржника. Хiба це життя, ваша величнiсть? - Мабуть, доведеться подумати про справжню жону для такого доблесного чоловiка, як ти, мiй Iбрагiме,- сказав султан, з усього видати, вдоволений Iбрагiмовою скрухою, i, мабуть, уже порiвнював потай незрiвнянну свою Хуррем i своє високе щастя з куцим щастям улюбленця. - Але подумаємо про це пiсля походу,- додав султан, не даючи Iбрагiмовi змоги навiть подякувати, зате дивуючи свого наближеного, як умiв дивувати тiльки цей загадковий повелитель. - Пiсля походу? - вигукнув Iбрагiм.- Ваша величнiсть, але ж ми нiкуди не вирушаємо. Ми сидiмо в Стамбулi. - Заповiти моїх предкiв вимагають, щоб я виконував їхню волю. Iбрагiм мовчки дивився на Сулеймана. Вже хто, як не вiн, знав необмежену зажерливiсть Османiв, щоб тепер пробувати вгадати, про який же заповiт новому султановi йдеться. Султан вiдпив з чашi, наповненої Iбрагiмом, помовчав, тодi кинув коротко: - Острiв! Пояснення були зайвi. Iбрагiм надто добре вiдав, що ненависним для Османiв островом, який дратував їх i принаджував ще з часiв Мехмеда Фатiха, був Родос, неприступна фортеця християнських рицарiв-iоаннiтiв, якi розбудовували її й змiцнювали вже двiстi рокiв, перетворивши острiв на прихисток для всiх християнських кораблiв, на притулок корсарiв, якi терзали узбережжя Османської iмперiї, нападали на кораблi Порти, захоплювали в рабство паломникiв, що пливли до Хiджазу на поклонiння святим мiсцям, не гребували поживою, що дiставалася i з християнських суден, надто з венецiанських, яких на морi було чи не найбiльше, так що Пресвiтла Республiка, коли мова заходила про рицарiв Родосу, щоразу не могла подолати вагань: вважати їх друзями чи ворогами, стати на їхньому боцi чи приєднатися до могутнiх султанiв. Для Iбрагiма султановi слова про острiв були не тiльки несподiванi, а й загрозливi. Замахуючись на острiв рицарiв святого Iоанна, султан мовби нищив тi нiкчемнi залишки особистої свободи, якi Iбрагiм зберiгав глибоко в душi, згадуючи iнодi своє дитинство i свiй маленький острiв бiля краю Грецiї посеред теплого моря з дивовижно прозорою водою. Був рабом цих споконвiчних синiв суходолу, жив 'серед них, пристосовувався до їхнiх звичаїв i водночас почувався вищим ,за них, може, завдяки своєму острiвному походженню. Коли ж заллє непереможний вал жилавих османських тiл i острови, тодi кiнець його душевнiй незалежностi i не знати й у чому шукати опори. Кожен чоловiк прагне бути островом, i володарi, мабуть, виразно вiдчувають це i нi за яку цiну не хочуть дозволити людям такої неприступностi й незалежностi. - Ваша величнiсть,- вигукнув Iбрагiм,- я вiрю, що ви сповните заповiт ваших великих предкiв! - Iнакше не може бути,- спокiйно вiдповiв Сулейман, не вловлюючи щонайменшої нещиростi в Iбрагiмовому голосi,- i ми почнемо готуватися до цього, коли не сьогоднi, то вже завтра. Ти перший, кому я звiрився у заповiтному намiрi. Не знаю тiльки, чи вiдпустить тебе iз своїх чiпких обiймiв Кiсайя, яка тримає тебе, мов кредитор боржника. Вона довго смiялися iз Кiсайї й самого Iбрагiма i ту нiч закiнчили читанням таких гидких вiршiв Джафара Челебi, що навiть одного рядка, почутого султаном з чиїхось iнших уст, було б досить, щоб той чоловiк утратив голову. Та навiть великий султан мав право на спочинок вiд державного напруження, i єдиний, кому дано було про це знати, був Iбрагiм. У походi проти Родосу вiн лишався великим сокольничим i наглядачем покоїв султанських палацiв, а також улюбленцем падишаха, чоловiком, який мав честь їхати бiля правого султанського стремена. Вiн не став нi вiзиром, нi порадником султановим, та й не домагався цього становища, розумно поступаючись мiсцем уже вславленим воїнам, надто ж тим, хто виказав чудеса вiдваги на стiнах Белграда. Щоправда, породичавшись iз Скендер-челебiєю i ставши ще бiльшим другом Луїджi Грiтi, Iбрагiм тепер мiг вважати себе одним з найбагатших людей Високої Порти i залюбки вкладав i свої кошти в готування до великого походу, сподiваючись коли й не на негайнi прибутки, як звикли робити Скендер-челебiя i Грiтi, то вже на змiцнення султанової прихильностi напевне. Тож коли тесали дерево, плели канати, ткали полотно для вiтрил, кували якорi, виливали гармати, робили порох, в'ялили м'ясо, напинали бойовi барабани, шили зеленi й червонi прапори, то робили все те не тiльки за кошти, виданi з султанської скарбницi в Едi-куле, а й за кошти Iбрагiма-пашi. Був тепер бiля .султана щодня. Належали йому не самi днi, а часто й ночi, здається, пристрасть Сулейманова до роксоланки минала, Iбрагiм здобував чергову перемогу, а це було варто навiть острова, усiх островiв його рiдного моря! Несподiвано на диванi виступив проти походу на Родос великий вiзир Пiрi Мехмед-паша. Вже й пiд Белградом вiн часто хворiв i усувався вiд обов'язкiв сераскера, так що султан мимоволi вимушений був покладатися то на другого вiзира Мустафу-пашу Чобана, то на таких славних своїх бегiв, як Ахмед-паша або Балi-бег. Тепер старий Пiрi Мехмед не тiльки сам вiдмовлявся йти на Родос, а ще й не радив цього робити султановi. Всi ждали тяжкого гнiву султанського, але Сулейман був милостивий, вiн навiть лишив Мехмеда-пашу великим вiзиром i назвав його своїм намiсником у Стамбулi на час своєї вiдсутностi, а сераскером поставив Мустафу-пашу. Вiзиром того зробив ще за Селiма не хто iнший, як Пiрi Мехмед. Веселий, вродливий босняк, який до всього легко призвичаювався, за що й прозваний був Чобаном, Мустафа був простим капiджi у Пiрi Мехмеда, тодi став капiджiбашею i так припав до серця великому вiзировi, що той наважився запропонувати султановi Селiму зробити його вiзиром. Селiм вiдповiв: "Ще я не здурiв, щоб такого бевзя робити вiзиром, та коли хочеш мати в диванi ще й дурносмiха, то бери". В єгипетському походi Мустафа-паша виказав чудеса Хоробростi, пiсля повернення до Стамбула вибудував розкiшний Дiм над морем, де часто приймав венецiанського баїла Марко Мiнiо, Луїджi Грiтi й самого Iбрагiма, поводився незалежно не тiльки через своє багатство, а також i тому, що знав, як любить його новий султан, бо пiд Белградом Сулейман показав, що найвище ставить воїнiв божевiльної, дикої хоробростi, а Чобан був саме таким. Призначивши Мустафу-пашу сераскером, Сулейман вiддав йому дружиною свою сестру Хафiзу, вдовицю по двiрському капiджiбашi, убитому султаном Селiмом. Для сорокарiчного пашi отримати в свiй гарем жiнку, яку вже хтось мав у постелi, було б радiстю не вельми й великою, коли б ця жона не була султанською сестрою i коли б не дав її вам султан. Алє, в-пускаючи безрiдного босняка в султанську родину, Сулейман давав знати, що сераекерство для Мустафи-пашi рiч не випадкова, що в. майбутньому йому заповiдається й печать великого вiзира, i вже Чобан зрiвнювався з хвалькуватим Ферхадом-пашою, який зневажав усiх членiв дивану тiльки тому, що був одружений з султанською сестрою 'Сельджук-султанiєю, а румелiцяького беглербега Ахмеда-пашу, який щосили рвався до найвищої посади в диванi, просто знищував. Ахмед-наша замiнив старого Касима-пашу, султанового вихователя, який попросився на спочинок i ладен був поступитися мiсцем четвертого вiзира навiть такому зарiзяцi, як румелiйський беглербег. Ахмед-паша пiд Белградом, здається, справдi перевершив звитяжливiстю всiх, i Сулейман ще й по (путi в Стамбул осипав ласками вiдважного беглербега, та водночас султан, який розумiвся на людях, бачив, що Ахмед-паша служити для чужої слави не вмiв. Введений до дивану, вiн був грубий з iншими вiзирами, дозволяв собi зверхнiсть навiть з старим Пiрi Мехмедом, розводив плiтки. Султан терпiв його тiльки тому, що вважав великим воїном, а без таких людей - знав ще добре - нiякого могуття не досягнеш. Рiк тому Сулейман вирушав iз Стамбула не знати куди, вирушав з неймовiрною пишнiстю, вiв величезне вiйсько, показуючи його столицi, але не називаючи ворога, якому воно мало завдати удару. Тепер усi знали, куди йде султан, але виходив вiн iз столицi без надмiрної пишноти, i вiйська нiхто не бачив, бо збиралося воно, мов краплi дощу у великiй темнiй хмарi, звiдусiль, частина йшла суходолом, частина мала переправлятися морем - з рiзних гаваней у рiзний час вийшло дев'яносто дев'ять легких i сiмдесят важких галер, сорок палiндрей, п'ятдесят фуст i бригантин, усього понад триста суден, i всi взяли курс до берегiв Лiкiї, до Родосу, щоб прийти туди саме тодi, коли зi своїми спахiями й яничарами прийде ;сам султан. Не одне серце стиснулося того дня, коли вирушав султан проти острова, не однi очi заплакали потай або й вiдкрито, не ховала своєї печалi султанська сестра Хафiза, вимушена розлучитися з коханим чоловiком, в обiймах якого чи й встигла побувати, не смiла тiльки Хуррем заплакати за своїм султаном, хоч без нього лишалася просто малою рабинею, поки не народить падишаховi сина i возвеличитися тими народинами (а коли не сина, а як не .народить?). "Бережiть себе, ваша величнiсть,- сказала вона в нiч їхнього розстання,-втрачаючи вас, я все втрачаю". Сплела з свого золотого волосся тоненький .браслет i подарувала султановi. .Запорука 'її любовi чи його перемоги? Ах, яка ж нетривка, хоч, може, мало що на цiм свiтi зрiвняється у тривкостi з волоссям коханої жiнки. Та кому мiг розповiсти Сулейман про цю жiнку, про її слова i про дивний її дарунок? Стривоженiсть i непевнiсть супроводжували цей несподiваний похiд нового султана, i нiхто б не взявся вгадати його наслiдкiв. Адже навiть великий Мехмед Фатiх не мiг узяти Родос. Його воїни вже були видерлися на стiни фортецi, наче леви, що зiрвалися з ланцюга, i вже хотiли кинутися грабувати неприступний город рицарiв, коли на них грiзно гримнув сераскер Месiх-паша: "Грабувати забороняється! Усе, що є на Родосi, мав пiти до султанської скаржницi!" Це так знеохотило -воїнiв, що християни змогли вiдбити їхнiй штурм. Грiзний Селiн, який завоював Сiрiю, Єгипет i Аравiю, розпочав будувати величезний флот, щоб напасти на заклятий острiв, але помер, не встигнувши здiйснити свого намiру, так нiби якась зла сила справдi боронила християнських рицарiв-розбiйникiв, якi засiли за бiлими кам'яними мурами i вежами острова, двiстi рокiв тому прийшовши туди з Кiпру. Коли з-пiд мурiв щойно здобутого славним iсламським вiйськом Белграда Сулейман розсилав гордо-радiснi фетх-наме про свою велику перемогу, вiн послав листа й гросмейстеровi родоського ордену Вiльє їль-Адану. Старезний гросмейстер у султанськiй похвальбi вловив погрозу, тому де зрадiв Сулеймановiй перемозi, а вiдповiв йому посланням досить ворожим. Надто певним почувався вiн за своїми непробивними мурами, та ще й сподiваючись на пiдтримку всiх християнських володарiв, для яких Родос був мечем, спрямованим у саме серце нечестивих. Вiсiмдесятилiтнiй гросмейстер мав пiд рукою якихось пiвтисячi рицарiв, у молодого султана було, може, пiвсвiту! Мiсяцi, якi вiн провiв у столицi пiсля белградського походу, султан витратив не тiльки на гоєння своєї сердечної рани, але й на уважливе стеження за тим, що дiється довкола. Новий iмператор iспанський Карл бився з королем Францiї Францiском за Iталiю. Папа римський був заклопотаний розколом у своїй церквi, який внiс нiмецький монах Лютер. Пресвiтла Венецiанська Республiка, вдовольнившись привiлеями, якi дав їй султан в укладеному пiсля перемоги пiд Белградом договорi, не пошле на захист Родосу жодного судна. Острiв неминуче мав стати здобиччю iсламського вiйська, i статися це мало негайно. Сулейман послав Їль-Адану лист iз пропозицiєю здати острiв добровiльне. Заприсятався аллахом, творцем неба й землi, Мухаммедом, посланником аллаха, всiма пророками i всiма святими книгами, що його i всiх його людей вiдпустить з острова незачепленими, бо ж великий грiх проливати кров мусульманських воiнiв, коли землю можна здобути без зброї. Гросмейстер не вiдповiв на лист, та султан i не сподiвався на вiдповiдь. Повiв бiльшу частину свого вiйська сушею. Iшли шiсть тижнiв пiд розшалiлим сонцем, за день проходили стiльки, як звичайно б за два. Султанськi бостанджiї випереджали похiд, розпинали для падишаха його величезний намет iз золотою кулею над ним, i Сулейман, поки його воїни, натомленi за день, спочивали для нового, ще тяжчого дня, вершив державнi справи, радився з вiзирами й пашами, велiв своєму вiрному Джеляледдiновi вiдписувати листи, карав i милував. Проходили гiрськими ущелинами, голими, як черево дикого осла, минали понурi рiвнини, всiянi мертвими, випаленими сонцем горбами. Десь тут бiг колись Адам пiсля вигнання з раю i жахався цiєї землi. Султан звелiв прикликати до свого намету мудрецiв, якi супроводжували переможне вiйсько, i зажадав од Них вiдповiдi, чим харчувався Адам у раю. Сивобородi нiяк не могли дiйти згоди. Один стояв за кабачки, другий був прихильником селери. - А хлiб? - спитав султан.- Хiба вiн не їв хлiба? - Хлiб - це вже на землi,- вiдповiв найстарший з iмамiв.- У потi лиця. В раю - самi плоди. Але не солодкi. За солодкий плiд його вигнано. А якi несолодкi? Могли бути кабачки, могла бути селера, могло бути й ще щось. - З чим вiн вийшов з раю? - поспитав султан. Нiхто не знав. Не думали над цим. - Бог затулив йому сором. Так? Iмами згоджувалися - затулив. - Отже, дав йому пояс. Iмами не заперечували. - За пояс вiн мiг би заткнути селеру з її довгим листям. А в руках нести кабачок. Iнакше звiдки б люди мали i селеру, i кабачок? Iмами належно поцiнували високу мудрiсть падишаха. "Воiстину аллах той, хто охоплює i знає. Вiн дарує мудрiсть, кому побажав". Султан щедро нагородив iмамiв. У такому тяжкому походi не зайвим буде, коли мiж вiйськом пошириться чутка про вченi Суперечки в наметi повелителя. Коли вже дiсталися до голих, червонястих гiр Лiкiї, на краю яких десь купався у теплому бiлопiнному морi невпокорений Родос, приведено до султана кенiйського кадiя, звинуваченого у зловживаннi ори розподiлi води для зрошення садiв i полiв довкола Конiї. Сулейман звелiв задушити кадiя перед вiйськом, щоб показати простим воїнам мiру султанської справедливостi. Гонець iз Стамбула серед iнших листiв несподiвано принiс султановi лист з гарему. Хитра Гульфем, не. маючи змоги пробитися до повелителя в гаремi, пiдкупила стару хатун-уста, i та тремтячою рукою накарлякала любовне послання до падишаха вiд його вiрної одалiски. "Якби слаба дiвоча природа, - писала рукою хатун-уста Гульфем,дозволила менi, не заплямувавши своєї честi, полетiти звiдси до Вас, володарю мiй, щоб побачити Ваше обличчя, тiло моє з усiєю несамовитiстю зголоднiлого шулiки, що отримав нарештi свободу, рвонулось би до Вас, щоб доторкнутися губами до Ваших царствених ступ". Султан посмiявся i звелiв послати Гульфем черепахову шкатулку, оздоблену золотом, наповнену добiрними перлами. Вже коли стояв пiд стiнами Родосу, знов принiс гонець листа з Стамбула, написаного тiєю самою старечою рукою, але пiдписаного вже не Гульфем, а його маленькою Хуррем, листа дивно короткого i не зовсiм зрозумiлого: "Слова завмирають на моїх устах, i душа моя не може витримати такої довгої розлуки. А перли Вашi розсипала, простiть менi, великий мiй володарю i повелителю". Сулейман не терпiв жiнок покiрливих, як ягницi. З чоловiкiв любив теж тiльки вiдчайдушних, зарiзяк, готових кинутися у вогонь i у воду, i цим мовби доповнював свою власну стриманiсть i маєстатичну уповiльненiсть натури. На кiлька днiв пiсля коротенького листа Хуррем султан запав у похмурий настрiй, нiкого не пiдпускав до себе, причину його пригнiченостi не вмiв розгадати нiхто, навiть Iбрагiм i особистий лiкар Сулейманiв, мудрий араб Рамадан. Город рицарiв пiвколом оточував скелясту бухту острова, буз схожий на великий бiлий пiвмiсяць, i вже тому мав стати здобиччю синiв iсламу,- в цьому переконаний був султан, у це вiрив найостаннiший його воїн. Кораблями переправлювано силу з сушi, пiдвозили й встановлювали гармати, лагодили драбини i бойовi рухомi вежi, облягали твердиню рицарiв смертельним колом, якого не прорвати нiякiй силi. Та рицарi й не думали прориватися. Всi надiї покладали на оборону. Флот свiй виставили в гаванi так, що вiн не давав прорватися туди кораблям турецького корсара Курдоглу, якому Сулейман надав адмiральський титул капудан-пашi. Вiсiм мов боронили Родос: французи, нiмцi, англiйцi, iспанцi, португальцi, iталiйцi, рицарi з Овернi й Провансу. Мов багато - людей мало: усього лише шiстсот рицарiв. Старий Iль-Адан мав ще пiд рукою шiстсот крiтських найманцiв i п'ять тисяч жителiв Родосу грекiв - от i вся надiя. Тим часом Сулейманiв сераскер Мустафа-паша хвалився, що на кожен камiнь обложеної твердиш може виставити по воїну. Султан, як i пiд Белградом, звелiв спорудити собi захисток з гiлля та листя, сiв самотою, дивився на бiлi мури й вежi рицарської твердинi, на високий собор над мурами, на таємничий палац великого магiстра. Камiнь, камiнь, слiпучо-бiлий на сонцi, жодного зеленого листочка, жодної зеленої цяточки посеред того камiння, так нiби й люди, якi там заховалися, теж мають камiннi душi й камiннi серця. Хто там зiбрався? Втiкачi, паломники, купцi, рицарi, вiдчайдухи, пройдисвiти, люди а нечистими намiрами в серцях i з молитвою на устах, морськi розбiйники, вiчна загроза османських берегiв. Сорок рокiв тому великий магiстр ордену П'єр д'Об'юсон дав притулок на Родосi лжесултановi Джему, який двiчi зганьбив рiд Османiв, виступивши проти свого брата Баязида в боротьбi за престол, а тодi сховавшись у невiрних на цьому островi, переховуючись по всiй Європi, вдавшись пiд захист самого християнського папи, блудливою донькою якого нарештi був отруєний, як пес. Теперiшнiй великий магiстр Iль-Адан мав тодi вже за сорок рокiв, був шанованим рицарем ордену, змiнив д'Об'юсона пiсля його смертi, отже, вiдповiдальний також i за випадок iз лжесултаном Джемом. Султан мав вiдомостi, що нащадки Джема досi переховуються на Родосi. А парость зрадника мала бути вирубана пiд корiнь! Уже тiльки задля цього треба було взяти цю твердиню, щоб довершити вищу справедливiсть, захищати яку покликаний султан. Пiд розгорнутими знаменами, пiд гуркiт гармат i трiскотняву барабанiв, спонукуванi вiйськовими iмамами, що ритмiчно викрикували сури корану, воїни пiшли на перший приступ. Султан дивився iз свого зеленого прихистку, сидячи на м'якому килимi, розстебнувши шовковий халат, так що голi груди обвiвалися морським вiтерцем. Ноги теж мав голi, тiльки звичний тюрбан гнiтив йому голову i великi рубiни сяяли на ньому, наче яскрава кров, що вже лилася пiд неприступними бiлими мурами Родосу. Сулейман був спокiйний i байдужий. Знав, що вiйсько повинно битися, умирати, перемагати. Iнакше розледащиться, розбеститься в пиятицi й розпустi, розставить вуха на солодкi голоси мнимих пророкiв i бунтiвникiв, стане знаряддям голодних натовпiв, запрагне втручатися у державнi справи. Вiйсько мало йти в походи завойовувати землю, долати простори - i все це для нього, для султана. Чи сидiв вiн у Стамбулi, чи на берегах Дунаю, чи тут, пiд стiнами Родосу, Сулейман бачив тiльки безмежно велику землю i себе на нiй. Народився i рiс iз думкою, що буде єдиним володарем, без суперникiв. Мандри по землi, яких зазнав уже в дитинствi, викликали пiдсвiдому жадiбнiсть: захопити всю тiльки для себе. З цього почав вiн своє султанування, цим прагнув дорiвнятися де своїх великих попередникiв, а може, й перевершити їх. Зненацька дика пристрасть до маленької рабинi-роксолани впала на нього, як камiнь, придушила й пригнiтила, вiн стогнав, корчився, пручався, а вивiльнитися не мiг - навпаки, мовби з охотою пiдкорявся цьому солодкому тягарю. Пiшов з вiйськом сюди, на Родос, покинувши Хуррем, бо хотiв довести всiм (а може, передовсiм самому собi), що нiчого не сталося, що вiн не_ змiнився, що вiн i далi лишається великим продовжувачем справи Фатiха i свого батька Селiма Явуза, покорителем свiту, борцем за вiру, войовником благочестя й закону. Тепер сидiв пiд мурами Родосу, лунали йому слова Хуррем, i вiн карався, що не може їй вiдповiсти так, як хотiв би, бо для цього кiн повинен бачити її, мати коло себе або ж самому бути там, коло неї. Вiйсько билося об мури, розбивалося об них, мов штормова хвиля, кривавi бризки розлiталися довкола, досягаючи й султана, i йому здавалося iнодi, що його прихисток од сонця стає вже не зеленим, а криваво-червоним. Бостанджiї вiдсовували курiнь далi, але це не помагало. Гинули тисячi. Ангели вiдчиняли райськi врата їхнiм душам. Вбито головного топчi-башу. Полiг яничарський ага. Султан щодня скликав диван, обсипав мялостинями вiдважних, велiв обгортати їх золотими кафтанами, роздавав дирлики[46] . Тодi покликав Iбрагiма i в супроводi охорони блискучих вершникiв поїхав оглядати античнi руїни острова. Тут були фiнiкiйцi, греки, перси, був великий Iскандер, вiзантiйцi, християни, усi лишали по собi слiди, усе стало здобиччю часу, руїною, покидищем - i тiльки вiтри, море та бiлi хмари, а бiльше нiчого. Меланхолiя султанова ще поглибилася вiд споглядання залишкiв древнього акрополя Лiндос на другому кiнцi острова. Голi береги, жовтуватий дикий камiнь, гавань, оточена викладеною iз тесаного каменю стiною, рельєф корабля на стiнi, мов високорогий турецький пiвмiсяць. Кiлька бiлих мармурових колон, безконечнi сходи, що ведуть вiд гаванi мовби до самого неба, широкi, пустельнi, втiлення простору й порожнечi, невловимої i певпокореної. Чи не нагадує це простiр, який вiн прагне подолати i котрий насправдi нiколи й нiким не може бути подоланий так само, як i жiнка? Завойовуєш каменi, а не простiр i не душi людськi. Чи може вiн сказати, що завоював душу Хуррем? Тiло її упокорив, заплiднив насiнням Османiв, а душу? I що вiн знає про цю маленьку загадкову дiвчину з далекої України? - Занадто багато гине iсламських воїнiв,- похмуро сказав султан Iбрагiмовi. - А хiба вони не народилися для того, щоб умирати? - безжурно вiдповiв грек. - Занадто багато гине,- уперто повторив султан. Нарештi гармати розбили круглу башту святого Миколая - наймiцнiшу й найбiльшу в твердинi, у пролом кинулися яничари, але на їхньому шляху стали плече до плеча рицарi - у чорних плащах до колiна, з бiлими хрестами на грудях, з широкими мечами в руках, i попереду - сивоголовий Iль-Адан, якого не брали нi меч, нi куля, i яничари були вiдкинутi, а вночi пролом закладено мiцним камiнням, i твердиня знов стояла мовби ще неприступнiша. Не помогло те, що султан одягав на диванi своїх вiзирiв у золотi кафтани. Не помагали завивання вiйськових iмамiв: "Воюйте з тими, якi i; де вiрують у бога, поки вони-не даватимуть викупу за своє життя, знесиленi, знищенi". Не помагало заохочення башiв: "Захопленi каменi й земля припадуть падишаху, а кров i добро - переможцям". Минали тижнi за тижнями, а твердиня стояла. Жменька рицарiв не пiддавалася сотням тисяч султанського вiйська. Вже проти кожного каменя Мустафа-паша виставив не по одному воїну, а по двадцять, але фортеця не пiддавалася. Величезний Сулейманiв флот не мiг пробитися в Родоську гавань, найбiльшi султанськi гармати не могли розколоти каменiв твердинi, хвилi пристукiв розбивалися кривавими бризками, вiйсько задихалося вiд бруду й смiття, що виростало довкола нього цiлими горами, вiд палючого сонця не рятував навiть морський бриз. Принесена якимсь кораблем iз Стамбула чума щодня збирала ще страшнiший ужинок, нiж кривава смерть на стiнах фортецi, тяжкий гнiв заволодiв Сулейманом, котрий бачив, що його намiри закiнчаться тут так само безславно, як закiнчилися колись i для великого Фатiха. Султан усунув Мустафу-пашу з посади сераскера, замiнивши його хвалькуватим Ахмедом-пашою. Мустафу-пашу поставлено на диванi з шаблею, почепленою йому на шиї. Адмiрала Курдоглу, зв'язаного, на палубi вiдшмагано, як дрiбного злодюжку. Гнiв падишаха впав i на нового румелiйського беглербега Аяса-пашу, чоловiка хороброго, але вельми дурного, малої пам'ятi, добре говорити не дала йому природа, читати й писати до сорока рокiв не навчився, випадок винiс його перед очi й милiсть султановi, випадок мало й не згубив пiд мурами Родосу. Сулейман усував з посад найдовiренiших, найхоробрiших. Похмурий страх перед неприступнiстю твердинi й перед безмовною пошестю, цiєю карою небес, здавалося, змусять султана вiдступити. Але тут iз Стамбула прийшла вiсть про те, що Хуррем народила падишаховi сина,- i все змiнилося в один день. Цiлу нiч пiд мурами Родосу ярiли величезнi вогнi, били барабани, весело грали зурни, виспiвували мулли й iмами. Султан скликав диван, дарував милостi, оголосив, що сина свого називає Мехмедом на честь великого Фатiха; забувши про невдачi, вихваляв своїх воїнiв, сказав, що стоятиме хоч i цiлу зиму пiд мурами твердинi, аж поки вона впаде йому в руки, мов стиглий плiд з дерева. "Греки обсiдали один город чотирнадцять рокiв через жону непристойного поводження,- розвеселено заявив султан,- то хiба ж мої воїни не зможуть витримати одної зими?" Справдi довелося зазнати їм i осенi й зими, нескiнченних дощiв i навiть мокрого снiгу, який випадав над Родосом, може, вперше за цiлi столiття. Усе оберталося проти Сулеймана, але вiн затявся вистояти й перемогти, iнакше не хотiв повертатися до Стамбула, до своєї Хуррем-султаншi й малого Мехмеда. Ще два мiсяцi, вмираючи вiд куль оборонцiв твердинi i вiд чуми, билося Сулейманове вiйсько за Родос, i пише перед рiздвом 1522 року останнi оборонцi виставили над руїнами бiлий прапор, i султан допустив до себе великого магiстра Iль-Адана для переговорiв про здачу крiпостi. Пiвроку тривала облога, сто тисяч iсламського вiйська лягло пiд мурами Родосу, з них половина вiд чуми, i все те лиш для того, щоб султан сiв у тронному залi города рицарiв пiд пурпуровим шовковим балдахiном, на золотому тронi, а повз нього пройшли сумнi залишки родоських рицарiв iз великим магiстром попереду, тодi спустилися до гаванi (яничари кляли їх i плювали на їхнi слiди), сiли там на корабель i попливли шукати собi нового пристановища. Вони прибилися до неаполiтанських берегiв неподалiк вiд тих мiсць, де Вергiлiй колись виводив на берег бравого Енея з славетними залишками троянцiв. Лиш через десять рокiв рицарi-розбiйники одержали вiд iспанського iмператора Карла V скелi Мальти, де трималися наступнi двiстi п'ятдесят рокiв, поки не знайшлася сила, яка їх зломила остаточно. Та все те мало бути згодом, а тим часом їхнiй єдиний корабель iз чотирикутним латинським парусом виходив iз гаванi, а в тронному залi ордену сидiв султан Сулейман. Султан сидiв грiзний, загадковий, мовчазний, непереможний володар суходолiв i морiв, i нiхто не мiг проникнути в його думи, його тяжкого погляду не витримував нiхто з найближчого оточення. Iбрагiмовi сказав про великого магiстра: "Жаль менi, що цього чесного старого вигнав з його дому i з його святинi". Нетерплячим порухом руки вiдiгнав двiрського астролога, який повiдомив, що довкола Родосу за цей час iсламським вiйськом здобуто десять островiв i твердинь, число, яке є знаком його щастя в життi. Хто на цiм свiтi знає, що таке щастя? Сулейман сидiв у холодному кам'яному залi i думав про те, як повернеться до столицi. Чи й сподiвався повернутися? Не здобувши перемоги, не мiг цього зробити. Сидiв серед твердого камiння, перебирав непомiтно пальцями шовковий браслет iз волосся Хуррем, а в пам'ятi - слова Меджнуна, зверненi до його коханої Лейли: "Клянусь аллахом, я не забуду тебе, поки вiє схiдний вiтер, поки птахи воркують у промiннi зорi, поки гомонять мiж собою ночами летючi табуни курiпок-ката i кричать на свiтанку дикi осли-онагри, поки сяють у небi зорi i поки на вiттi дерева, сумуючи, стогне голубка, поки сонце встає на сходi, поки виливається волога з чистого джерела, поки на землю спускається нiчний морок, не покинуть моє серце думи про тебе". О, прокляття влади, яка розлучає тебе навiть iз найдорожчими людьми, розлучає безжально й вiчно! Де взяти ту силу й вiру, яка потрiбна, щоб вернутися назад, вернутися назавжди, полишивши за плечима тисячi смертей, моря кровi, клекiт стогонiв i зойкiв, моторошнi поля страждань, куди безсила проникнути навiть любов, де мужнiсть можна знайти лише в твердостi, що перевищує камiнь? Вiйсько було невдоволене. На островi полягло сто тисяч, а здобич нiкчемна. В Стамбулi чума косила ще страшнiше, нiж на Родосi. В диванi почалися незгоди через Ахмеда-пашу, який будь-що домагався посади великого вiзира, знахабнiвши пiсля перемоги i: на островi, яку приписав лише собi. Султан дивився на все те байдуже й похмуро. Нiхто не мiг проникнути в його таємнi думи. _ ПЛАТТЯ Вiсiм мiсяцiв були як вiсiм вiкiв, як вiчнiсть. Хто став би на захист слабої жiнки в цьому жорстокому свiтi, де гiнуть цiлi землi, а люди i бог одвертаються вiд них, мовби й не бачать? Хiба недорослий король угрiв i його пишнi бани ворухнули бодай пальцем, коли нiкчемний Балi-бег нищив Срем, палив його мiста, ставив шпалери з голiв на палях, кидав нещасних пiд ноги Сулейманових слонiв? Або коли знемагав Белград, а тодi тисячi сербiв, кривавлячи ноги на крем'янистих шляхах, iшли в рабство до Стамбула? А коли султанськi ревучi гармати громили твердинi Родосу - чи прийшли на помiч християнським рицарям iмператор Карл, король Францiск, папа римський або всемогутня Венецiя? До королiвських вух не докотився гуркiт гармат, папа слав анафеми Лютеровi, пресвiтлi купцi вичiкували, їхнiй провiдур на Крiтi Доменiко Тревiзано тримав свої кораблi бiля схiдної частини острова i ждав, чим закiнчиться все на Родосi. Кожен за себе - такий був час, тож i вона, маленька Хуррем, мала стояти за саму себе. Другий рiк була в султанському гаремi, все змiнилося для неї несподiвано й, здавалося б, радiсно, а свобода була такою ж далекою й недосяжною, як i першого дня, коли ступила на стамбульський берег слiдом за своїми подругами iз залiзними нашийниками на їхньому нiжному тiлi. Колись її оточувала байдужiсть, тепер густою хмарою оповивала ворожнеча, хоч i прибрана в шати запобiгливостi. Запобiгали перед нею одалiски, євнухи i їхнiй повелитель кизляр-ага, запобiгала сама валiде, тiльки султанська сестра Хатiджа кривила губи, зустрiчаючи Хуррем, мабуть, вiд тяжких заздрощiв. Бо маленька Хуррем носила в своєму лонi священний плiд Османiв, а Хатiджа ходила порожня, як дiм без господаря, i не знала, коли й кому дiстанеться, як розпорядиться нею вельможний брат, всемогутнiй падишах. Вагiтнiсть, якої Хуррем не розумiла, до якої не прагнула, котрої, може, й не хотiла, але прийняла покiрливо i з надiєю на вибавлення з рабства, не принесла їй нiякого священного трепету i не додала до радостi життя нiчого нового. Вiдiбрала щось? Так. Мимоволi здригалася, вiдчуваючи в собi злий плiд Османiв, гiркий плiд неволi й насильства, але про те не повинен нiхто був знати, тепер вона ждала своєї перемоги ще з бiльшим нетерпiнням, нiж Сулейман пiд стiнами Родосу, ждала величання, вознесiння i повнилася силою, пихою i вiдвагою, якої ще й не знала в собi. Колись Хуррем ховала за удаваними веселощами свою розгубленiсть i страх, тепер виказувала перед усiма вiдвагу. Чого їй боятися? Ходила по гарему, в садах, серед євнухiв i одалiсок ще пихатiша, нiж колись Махiдевран, лякливi служебки хмарою тiней супроводжували її повсюди, не смiючи поткнутися перед очi, але й не вiддаляючись занадто, щоб на перший порух бровою маленької Хур-рем вмить опинитися коло неї i виконати щонайменшу забаганку. Скiльки було тут, у густих садах, цих рiдкiсної вроди, зiбраних з усього свiту молодих жiнок, а тiльки в нiй дозрiвав священний плiд Османiв, тiльки вона зможе вирватися з принизливого рабства i ще покаже, як це треба робити! Любила зустрiчати ранки в садах. Рожеве небо приходило в Азiї, з-за Босфору, спускалося на Стамбул, на сади сералю, я, божий дарунок. Густi сади ховали її вiд свiту, вiдокремлювали й розокремлювали, пiднiмали над землею i морем та водночас вiднiмали все доступне вiльним людям. Райськi квiти й дерева, коштовнi кйошки, бiломармуровi водограї, басейни з прозорою водою i золотими рибками в нiй - i густi дерев'янi решiтки, високi ворота, важкi дверi й ще важчi очi безсонних євнухiв, цих обшкрiбкiв людських, лютих, як дикi звiрi, що ревли в пiдземеллях Топкапи все лiто, мов скаржились, що султан не взяв їх у похiд. Нещаснi молодi жiнки цiлими днями блукали в садах, схованих вiд усього свiту, i рухи їхнi, мов у божевiльних, були якiсь несправжнi, навмиснi й непотрiбнi: то юрмилися вони слухняно довкола розквiтлого помаранчевого дерева, то ставав хтось навколiшки посеред густої чужої трави й сором'язливо прихилявся до неї щокою, то ранила котрась руку об колючки троянд, i крапельки кровi зрошували бiле нiжне тiло. Мальованi бiлилами обличчя, насурмленi очi, однаковi, як обман i облуда, ваблива плоть, що не належить нiкому, стертi душi, знищенi серця, гаремне насiння, нидiння без волi й надiй, мов пiд товщею води. Непомiтним нахилом спадали стежки з пагорбiв, пiдвищень, схiдцiв, майданчикiв, галявин, розбiгалися навсiбiч, мовби втiкали, i Хуррем теж хотiлося утiкати разом з ними до струмкiв, до текучої води, до гущавин, але сахалася тих гущавин вiдразливе, помiчаючи, як повсюди в них ростуть очi вiчного нагляду (навiть за нею, навiть за нею!), тодi ховалася сама за таємничi решiтки кйошка, сидiла там цiлий день, вiдмовлялася вiд їжi, гнала вiд себе всiх. Приходила до неї стурбована валiде, пiдiбгавши чорнi губи, сiдала навпроти, брала за руку (яка честь!), мовила поважно: "Аллах, поряд з яким на нижчому тронi сидить пророк, бачить тебе, цiкавиться тобою, стежить за кожним учинком i думкою, бо ж вiн визначив тобi таку особливу, благословенну участь - жити з султаном, дати свiтовi султана нового". Тягар пристрастей, страждань, пiдступiв i марноти ховався у кожному каменi, пiд кожним схiдцем, за кожним вiчком решiтки, у кожнiй бганцi одягу. Хуррем смiялася: "Я рада". - Ти занадто багато займаєшся науками, це може зашкодити священному плодовi. - Хiба може зашкодити кому-небудь надмiр розуму? - Твiй розум не може передатися синовi. - А кому ж вiн передасться? Та ще й не знати, чи син буде, та донька. - В тебе високий живiт - це ознака, що буде син. Мусульманськi сини стоять у материнському лонi на нiжках, бо вони воїни аллаха. Мабуть, вони всi були переконанi, що в Хуррем буде син, бо годили їй, як болячцi, аж ставало смiшно. Зате незмiрного болю завдала Гульфем, яка, може, найбiльше страждала вiд заздрощiв до Хуррем (про Махiдевран не було мови, бо й самої Махiдевран не було в Баб-ус-сааде) i в муках безсонних ночей виплоджувала в душi помсту малiй роксоланцi, бо жiнки народженi для суперництва, а не для дружби. Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вченими євнухами якусь глибокомудру суперечку. - О аллах, ти зашкодиш своїй дитинi! - вигукнула одалiска. - Вже чула про це,- спокiйно вiдповiла Хуррем.- Ти щось хотiла? - Хотiла тобi показати одну незвичайну рiч. - Прийди згодом. Бачиш, я не маю часу. - Це рiч вiд його величностi султана. Хуррем кивнула євнухам, щоб вони вийшли. Глянула на Гу