днюється i розбудовується навiть тодi, коли здається, нiби ти нiчим цьому не сприяєш. Двi тисячi лавашiв у самому тiльки султанському палацi Топкапи. Сорок тисяч вiйськ капу-кули - тридцять тисяч яничарської пiхоти i десять тисяч: кiнних спахiїв. Десятки головних писарiв-перване i сотнi писарiв звичайних - муншi i язиджi, безлiч дефтердарiв тiльки в самому Стамбулi, бо, крiм чотирьох головних податкiв, треба ще збирати дев'яносто три податки й повинностi. Iснує навiть посада, реїс-ус-савахiль-наглядач держави, себто глава всiх улакiв-донощикiв. Повсюди потрiбнi мудрi люди. Для державi! не досить самих воїнiв. Завойована земля тiльки тодi дає користь, коли приносить прибуток. Узяти його можна тiльки розумом. Де набрати стiльки мудрих людей? - Ваш розум, ваша величнiсть, облягає землю, як хмара iз золотим дощем поля i сади,- зазирала йому в суворi очi Хуррем. Маленька її голiвка гнулася на довгiй шиї пiд тягарем червоних кiс. У прорiзах просторого шовкового халата рожевiли панчохи з золотою каймою, загадково свiтилися аметистовi застiбки на червоних пiдв'язках. Шовки, парча, венецiанськi флакони, iндiйськi дрiбнички, круглi рiзнобарвнi подушки, бiлi дивани, бiлi .Й; шкiри, прянощi, вмерлий дух квiтiв, повiтря, мов у теплицi, -Ж дияволи ховаються в кожному щiлинi, в кожному завитку лiтер тарiхiв[48], виписаних на склi. Вузька бiла рука, мовби захищаючись, пустотливо наставлена на Сулеимана, молоде прекрасно тiло вигнуте рухом змiї, що помiтила небезпеку. - Ваша величнiсть, вашою мудрiстю повинна вдовольнитися уся держава! - А вiдданiсть? Коли голяр голить голову султана, його стережуть два капiджiї з оголеними шаблями. Капiджiїв стережуть чотири вiрних дiльсiзи. За дiльсiзами стежать шiстнадцять ще вiрнiших акинджiїв. Де кiнець пiдозрам? Кому вiрити? Те саме на султанськiй кухнi. Те саме в гаремi. В цiлiй державi. Вiд Белграда незмога знайти замiну старому Мехмеду-пашi. Кого ставити? - Поставте вашого улюбленця, ваша величнiсть. - Iбрагiма? - Вiн найвiдданiший. - Звiдки вам вiдомо, моя Хасекi? - Деякi речi вiдкриваються жiнкам самi по собi. Окрiм того, хiба я не жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в цiй державi. Погляньте на тi хутра, мiй повелителю. Це соболi. Погляньте, вони нiби й не вбитi, нiби живi, дихають морозами, волею, лiсовим духом, у кожнiй ворсинцi трiпоче життя. Це дарунок московського посла. - Знаю. - А чи знаєте, що перш нiж вклонитися вашiй величностi дарами великого московського князя i пiднести вашiй рабинi цi рiдкiснi хутра, посол мав роздавати дарунки чаушам, якi привiтали його з прибуттям; слугам, якi принесли для нього вiд вашої величностi й великого вiзира харчi; прибрамним i слугам великого вiзира; охоронцям, посланцям, стайничим; усiм драгоманам - Юпус-бею, Махмуд-бею, Мурад-бею, Мехмед-бею. - Так велить звичай. -Коли занадто багато звичаїв, тодi виникають зловживання. - Послiв треба стримувати. Шах кизилбашiв прислав до нас посла, якого супроводжує п'ятсот вершникiв. Цiле вiйсько! Я впустив його до Стамбула лише з двома десятками слуг, а iнших лишив на тому березi Богазiчi. Досить з нас власної величi. - Для вашої величi потрiбнi найвiдданiшi, мiй повелителю. - Iбрагiм еджнемi. Вiн не османець. Грек. - Як ви ставитесь до великого Джеляледдiна Румi, свiтлий повелителю? - Це був улюблений поет Мехмеда Фатiха i султана Селiма. - Я насмiлююся вiдвiдувати книгозбiрнi Фатiха i вашу, мiй повелителю. I хоч ще не вмiю як слiд розбирати дорогоцiннi письмена, але дещо вже розумiю. Якось я прочитала таке. Одного разу шейх Салахеддiн найняв для возведення садової стiни майстрiв-туркiв. Румi сказав, що тут потрiбнi майстри-греки. Туркiв треба кликати для руйнування. - Гiркi слова Румi не можна застосовувати до всiх османцiв. - Так само й до всiх грекiв, ваша величнiсть. Але гiдностi Iбрагiма вам вiдомi найлiпше. Може, про таких i мовив великий поет. Несподiване заступництво Хуррем за Iбрагiма наштовхнуло Сулеймана на думку порадитися з валiде. Щоб виявити матерi особливу честь, султан вiдвiдав її у власнiм її покої, де все було йому знайоме: бiлi килими, низенькi столики, сури корану, виписанi золотом на кольорових шибках, курильницi й свiтильники. Коран на коштовнiй пiдставцi, мармуровий водограй. Коло водограю, недбало кинута на пiдлогу, лежала велика бiла шкура незнаного звiра. - Що це? - поспитав султан. - Дарунок руського посла. Бiлий ведмiдь. - Хiба є бiлi ведмедi? - Вони живуть мiж льодiв. Це рiдкiсний звiр. Вiн безцiнний. - Посли щедро наповнюють покої мого гарему. А хто наповнить мою скарбницю? - Не можу бути вашою порадницею, мiй державний сину,- подаючи йому чашу з шербетом, мовила валiде,- ви ж знаєте, що жiнки вмiють тiльки розтринькувати грошi, а не збирати їх. Ваша Хуррем це показує щодня. - Ви не любите Хасекi. Це наповнює менi серце болем. - Я любила жону ваших перших дiтей. Хасекi я вимушена поважати, бо ви назвали її баш-кадуною. Вони довго сидiли й мовчали, як вороги. Змагалися у мовчаннi, i нiхто не хотiв поступатися. Але султан прийшов за порадою, до того ж був сином цiєї владної жiнки. - Ваша величнiсть,- ледь схилив вiн свiй високий тюрбан перед валiде,кого б ви назвали з моїх близьких найвiдданiшим? Вона довго не вiдповiдала, тiшачись бодай короткочасною залежнiстю, в яку султан добровiльно потрапив до неї. А може, ждала, що Сулейман не витримав i повторить своє запитання. Однак той теж був сином своєї матерi i, раз пiддавшись, бiльше не мав намiру цього робити. Нарештi темнi уста розтулилися, i з них злетiло одне-едине слово: - Iбрагiм. Не змовляючись (бо як могли змовитися цi двi жiнки!), валiде й Хуррем назвали того самого чоловiка, про якого вже стiльки часу вперто думав Сулейман. З Венецiї прийшла вiсть, що дожем Пресвiтлої Республiки обрано старезного Андреа Грiтi, батька Луїджi. В один день той iз простого стамбульського купця став сином дожа. До багатства й розкошi додалося становище, якого досi не мiг купити нi. за якi грошi. За порадою Iбрагiма султан прийняв Луїджi в своїх приморських садах, де були тiльки вишколенi слуги та кiлька придуркiв для розвеселеная султанських гостей, але й тих (вони показали, як Ахмед-паша розмахує шаблею i пiниться на диванi, домагаючись державної печатi) було прогнано, i нiч Сулейман провiв за вином прозорим, як пiвняче око, з найбагатшим, окрiм самого султана, чоловiком Стамбула. Султана не дуже здивували розлогi знання Грiтi: чоловiк стоїть розполовинений мiж двома стiнами, одною ногою серед мусульман, другою - серед християн, тут, коли ти не лiнивий (а той, хто хоче мати зиски, не може бути лiнивий), можеш черпати повними пригорщами й звiдти, й звiдти, мов слухняне ягня, яке ссе одразу двох овець. Приголомшило султана iнше. Обiзнанiсть Луїджi Грiтi з становищем його iмперiї, з найдальшими землями. - Звiдки у вас такi вiдомостi? - не стерпiв Сулейман. - Я купець. - Але ж я султан. - Султан не завжди сидить на мiсцi, вiн вимушений ще й ходити в завойовницькi походи. А купець сидить на мiсцi, до нього йдуть товари, а слiдом за товарами - вiстi. Вiстi - це теж товар. їх можна пускати в обiг одразу, iнодi доводиться складати в караван-сараях до слушної нагоди, але нехтувати ними справжнiй купець нiколи не буде. Моє становище особливе. Я народився в Стамбулi, тому маю пiдстави значною мiрою вважати себе османцем. Iншої вiри - так. Але ця земля менi дорога. Тому не байдуже менi, чи в багатствi ця земля буде, чи залишатиметься пустошньою й витоптаною, як витоптали її ще сельджуки, а тодi Тiмур, а тодi... На жаль, щоразу збувається давня приказка: "Де ступить кiнь турка, там уже не росте трава". Фатiх завоював Константинополь. Селiм Явуз здобув Сiрiю, Єгипет i Хiджаз. Нога вашої величностi ступила на берег Дунаю i на Родос. А чи збiльшилися державнi прибутки? Чи дали щось новi землi для скарбницi Едi-куле? Кому вони розданi? I ким розданi? - Дирлики роздаються за заслуги моїми бейлербегами,- сказав Сулейман.Чи ви хотiли повiдомити менi щось нове про це? Грiтi приклав до грудей руки, обнизанi перснями з коштовним камiнням. - Воiстину, як сказано у вашiй священнiй книзi, не побiльшуй у тиранiв нiчого, крiм хибних думок. Але хто роздає тiмари й зеамати, той найперше i має з них зиск. Жодна держава в Європi не має стiльки землi, як Висока Порта, чому ж вона не роздає цi землi сама, а довiряє бейлербегам? Змiнiть цей порядок, ваша величнiсть, i ви матимете удвiчi бiльшi прибутки вiд самих державних земель. - Над цим, мабуть, варто подумати,- згодився Сулейман. - Державнi справи полишенi без належного нагляду,- вiв далi Грiтi, незважаючи на розпачливi жести Iбрагiма, який боявся султанового гнiву, що, на випадок чого, вилився б, ясна рiч, на нього, а не на цього самовпевненого купця, за яким тепер ще й стояло високе заступництво венецiанського дожа.- Ви обмежуєтеся нинi прибутком усього лиш в якихось три мiльйони дукатiв. А тим часом навiть найповерховiшi пiдрахунки збiльшують цю суму до семи чи й восьми мiльйонiв. Погляньмо, ваша величнiсть. Харадж iз християн i по дукату з голови євреїв - пiвтора мiльйона. Плата за привiлеї - сто тисяч. Майно тих, що вмирають бездiтними,- триста тисяч. Податок з аргоських грекiв, якi платять по по дукату з голови, а по дукату з диму,- двiстi тиск ''. Єгипет i Хiджаз можуть давати мiльйон вiсiмсот тисяч, дев'ятсот тисяч пiдуть на утримання мiсцевого вiйська, дев'ятсот тисяч для Едi-куле. З шестисот тисяч сiрiйських дукатiв триста тисяч так само йде на вiйсько, триста тисяч має прибувати до Стамбула. З копалень золотих, срiбних, залiзних, соляних - пiвтора мiльйона. Торговi мита, якi сплачував iнодi навiть я,- мiльйон двiстi тисяч. Десятина вiд польового збiжжя й садовини - вiсiмсот тисяч. Податок з худоби - по пiвтора дуката з голови - два мiльйони дукатiв. Податок iз щойно завойованих земель, з яких ви ще не маєте жодного дуката,-на перший випадок десь понад двiстi тисяч. Мiй друг Скендер-челебiя знає, як видобувати податки. Але для цього треба, щоб дефтердари йшли слiдом за вiйськом i заносили в книги все живе, кожний дим, кожний курiнь. Тим часом Єгипет, завойований майже десять рокiв тому доблесним османським вiйськом, досi ще не охоплений дефтером. Ваша величнiсть! Тiльки незрiвнянна могутнiсть вашої iмперiї не дає їй розпастися i поруйнуватися вiд безладу. Сулейман мовчав довго й тяжко. Iбрагiм пiдлив йому в золоту чашу вина, але султан не доторкнувся до нього. - Я призначу вас своїм фiнансовим радником,- нарештi сказав вiн венецiанцевi. - Але ж я християнин! - вигукнув Грiтi. ^ - Нам служать i невiрнi. - А що скаже ваш диван? - У диванi стануться змiни. - Однак не такi, щоб там вiтали гяура. - Там вiтатимуть усiх мудрих людей. Нам потрiбнi мудрi люди. Ви належите до них. Грiтi схилився у поклонi. Тодi навперемiн читали поезiї Абу Нуваса про вино i славетну "Мюреббу" Месiхi. Хто знає: хто буде живий, а хто вмре до наступної весни? Веселися i пий, не лишиться, мине ця пора весняна! Про Iбрагiма мови не було. Якби вiн знав, що за нього клопотали двi наймогутнiшi жiнки в iмперiї, вiн би вжахнувся, та його рятувало незнання. Тому зазнав найбiльшої радостi в життi, коли на диванi султан, сiвши на тронi й почекавши, поки дiльсiзи попiдтикають вiзирам i вельможам пiд боки парчевi подушки, сказав великому вiзировi Пiрi Мехмеду-пашi: - Шановний Мехмед-паша, ми велимо вам передати державну печать Iбрагiму-пашi. Це була несподiванка для всiх, для Iбрагiма - найбiльша. Вiн навiть не повiрив, що йдеться про нього, а Пiрi Мехмед нiяк не мiг збагнути, де ж той Iбрагiм-паша, котрому вiн має передати золоту круглу печать, яку, загорнуту в парчеву хустинку, вiн дiстав з-за пазухи. Iбрагiму годилося б мерщiй пiдвестися, щоб уклонитися султановi до землi, поцiлувати слiди його нiг, а тодi вже взяти до рук ознаку найвищої влади, але вiн не мiг зворухнутися, сидiв заклякло так само, як i старий Мехмед-паша, що тiльки поблимкував сивими очима, шукаючи й нiяк не знаходячи того таємничого Iбрагiма-пашу. Зате скочив на рiвнi ноги опасистий Ахмед-паша i виряченими очима втупився у державну печать, хотiв кинутися до неї, але не насмiлився, тiльки подався всiм своїм важким тiлом, перехилився до Мехмеда-пашi, так нiби ждав, що той вкладе печать у руку Iбрагiмовi лиш для того, щоб Iбрагiм передав її йому, Ахмедовi-пашi, бо хто ж ще був тут гiдний цiєї найвищої султанської милостi? - Наймудрiший з моїх вiзирiв заслужив решту свого життя провести в мирi, полишивши всi справи,- мовби нiчого не помiчаючи, спокiйно мовив султан.- Ми не забудемо його своїми милостями i вдаватимемося до його порад. Його мiсце за нашим велiнням займе Iбрагiм-паша, якому надаємо також звання румелiйського беглербега з належними прибутками. Ми просили б шановного Пiрi Мехмеда-пашу сказати свою думку про великого вiзира Iбрагiма-пашу. Тiльки тодi Пiрi Мехмед пiдвiвся, низько вклонився султановi i, передаючи печать Iбрагiмовi, хрипко промовив: - Вашому рабовi личить честь великого вiзира. I не збагнути: схвалював султанський вибiр чи смiявся з нього? Iбрагiм узяв печать, поцiлував її, знову загорнув у парчеву шматину й заховав собi за пазуху. Вперше при Османах великим вiзиром ставав не вроджений турок, а чужинець, потурчений гяур та ще й раб на додачу. На старому Пiрi Мехмедовi уривалася велика й славна iсторiя. Починалася iсторiя нова. Якою вона буде? Ахмед-паша готовий був луснути вiд гнiву. Якби не дiльсiзи, що стежили за кожним його рухом, видно, заздалегiдь попередженi своїми чаушами, вiн, може, вихопив би навiть шаблю. Хотiв бодай крикнути щось гнiвне, образливе, зрозпачене, але з горла йому видобувся самий клекiт. Врештi султан звернув на нього увагу. Прихмурено зиркнув з-пiд грiзного тюрбана, мовби дивуючись, як потрапив цей розшарпаний черевань у шановне зiбрання високого дивану. Тiльки тодi Ахмед-паша схаменувся, з його темнiй душi нахабство вмить поступилося мiсцем переляку, вiн звалився на килим i поповз до султанових нiг, приминаючи ворс своїм важким тiлом, скiмлячи: - О мiй великий повелителю, пролийте дощ своїх милостей на вашого раба... Пошлiть його вашою вiрною шаблею до Єгипту... Султан кивнув милостиво. - Ми подумаємо,- сказав спокiйно.- Чоловiк прикликує зло так само, як прикликує добро, адже чоловiк квапливий. Ахмед-паша цiлував полу Сулейманового одягу, а Iбрагiм з-пiд брови позирав па нього одним оком i думав, чи довго утримуватиметься вiд спокуси цей дурний паша i чи взагалi зможе втриматися? В Єгиптi, де в пiсках i болотах за тисячолiття без кiнця щезали не тiльки люди, а цiлi царства, вiрування i боги, не могла б уцiлiти й найтвердiша душа. З темних глибин Африки невпинно пливли в ту землю раби, золото, слонова кiстка, шкiри крокодилiв, пахощi й прянощi, дороге дерево, рiдкiснi плоди й звiрi, хлiб i тканини, i вiд цих багатств наморочилися наймiцнiшi голови, грабiжники хотiли стати богами, учорашнi розбiйники проголошували себе царями й султанами. Може, Ахмед-паша намiрився зрадити Сулеймана вже тодi, коли повзав по султанському килиму, мнучи високий ворс, мов траву, в якiй шукають золоту монету, а може, налилися йому очi кров'ю влади, коли побачив неприступнi круглi вежi Каїра,- хоч як там було, але непокiрливий паша вже за кiлька мiсяцiв перебив у Каїрi вiрних Сулеймановi яничарiв i проголосив себе незалежним султаном Єгипту. Його назвали Хаїн, тобто зрадник, але "титул" цей Ахмедовi-пашi не вдалося поносити й пiвроку, бо в зрадника теж знайдеться свiй зрадник, який видасть його самого. Iз трьох вiзирiв, яких Ахмед-паша призначив для свого "дивану", пише Мухаммед-бег вирiшив, що вигiднiше буде зберегти вiрнiсть справжньому султановi в Стамбулi, нiж служити самозванцевi, i спробував схопити Ахмеда-пашу, коли той раював у хамамi. Ахмед-паша, з наполовину поголеною бородою, загорнувшись у зелений пештемал, вискочив на покрiвлю хамаму, звiдти - на коня i сховався в цитаделi. Але цитаделi нiхто не хотiв обороняти, натовпи проникли туди i, поки грабували скарбницю, новоявлений султан утiк у пустелю, де ховався у племенi Бенi-Бакр. За тиждень шейх племенi видав зв'язаного Ахмеда-пашу Мухаммеду-беговi, i голова завойовника Белграда й Родосу, набита клоччям, помандрувала до Стамбула, щоб бути пiднесеною султановi. - Ваша величнiсть,- сказав великий вiзир Iбрагiм, пiдносячи султановi голову Хаїна,- як часто казали ви рабовi вашому, що розумнi не бувають вiрними. Але чи ж бувають вiрними дурнi? - Вiрнi тiльки праведнi,- вiдповiв Сулейман з гiркотою, дивною для тридцятилiтнього чоловiка та ще й надiленого такою необмеженою владою.- I додав би я словами пророка: "О народе мiй! Чому я кличу вас до спасiння, а ви кличете мене в огонь?" Вiн звелiв Iбрагiму повечеряти з ним, але не як великому вi-зиревi, який мав їсти на низенькому столику осторонь вiд султана, а як давньому Iбрагiмовi в улюблених покоях Фатiха. Щоправда, цього разу вони були не вдвох, а втрьох. Третiй був малий син Сулеймана Мустафа. Пiсля вигнання Махiдевран за її розправу з Хуррем iз султан-рького сералю Мустафа з матiр'ю жив окремим двором, Махiдевран не допускали до Топкапи, а малий паша, якого султан от-от мав проголосити своїм спадкоємцем, часто приїздив до сералю, вдягнений яничаром, на маленькому понi, виїздив на Ат-Мейдан, щоб дивитися на вiйськовi вправи яничарiв, i цi бездомнi, безрiднi, бездiтнi суворi воїни полюбили бiлолице, великооке хлоп'я, щоразу дарували йому iграшкову зброю, брали, як рiвного, до своїх орт, учили метати стрiли, кидати спис, рубатися ятаганом. В малому кипiла дика сумiш кровi Османiв i войовничих черкесiв, уже п'ятилiтнiм вiн уявляв себе воїном i султаном, вiд матерi засвоїв владнi жести й пихатiсть у поведiнцi, вiд батька передалися йому допитливiсть i вдумливiсть - заповiдалося на те, що з Мустафи справдi виросте з часом гiдний наступник трону. Але тут вiд нової жони султанської народився Мехмед, i тепер нiхто не мiг вгадати, якою буде воля султанова, у малого ж Мустафи поява суперника ще бiльше загострила пиху, i саме в цей час випадковi треба було звести малого пашу з новим великим вiзиром. Заради малого на вечерю було зварено чорбу [49]. Сулейман звелiв подати три дерев'янi ложки, першу дав Iбрагiмовi, другу - синовi, третьою став їсти сам. Але побачив: син не їсть. - Паша Мустафа,- ласкаво сказав султан,- прошу вас, їжте. Тодi хлопець з перекошеним вiд ненавистi обличчям, ледь не плачучи, вдарив своєю ложкою об колiно, переламав її навпiл, кинув цурпалки, вискочив я-за столу. Сулейман подивовано вiдклав свою ложку. - Що з вами, паша Мустафа? Iбрагiм вмить збагнув причину гнiву султанського сина. - Володарю Мустафа,- сказав вiн iз спокiйною твердiстю,- ви зробили це тому, що султан першому менi дав ложку. Хiба не знаєте, що я раб i його i ваш? - Я не знаю, хто тут раб! - крикнув хлопець.- Бо ти той, хто щодня тут їсть з моїм отцем i кому вiн ложку дає поперед мене, а я вперше допущений до султанської трапези. Сулейман обняв сина, дав йому нову ложку. - Ти повинен полюбити Iбрагiма-пашу так, як люблю його я. Бо вiн найвiрнiший менi. - А я? - ревниво спитав малий. - Пiсля вас, володарю Мустафа,- поквапливо мовив Iбрагiм,- пiсля вас. Знав, що треба завойовувати навiть дитячi серця, коли хочеш утриматися на тих височинах, на якi тебе закинула доля. ВЕСIЛЛЯ Друга дитина прийшла на свiт передчасно. Метушилися мовчазнi, мов тiнi, повитухи-ебе, гаремний ходжа мерщiй виписав на фiалковому паперi вiршi з корану: "Нема, крiм нього, живого, сущого, не оволодiває ним нi дрiмота, нi сон, йому належить те, що в небесах i на землi". Поки не висохло чорнило, папiрець кинуто в скляну венецiанську чашу, залито водою i потовчено, ходжа тричi прочитав над водою, тодi дали султаншi випити, щоб пологи пройшли легко й щасливо. А Хуррем не вiдчувала нi болю, нi страху, бив її невтримний дрож, горiла вся в лихоманцi, а самiй здавалося, що вся в холодi, ще й благала когось: "Пустiть мене в дощi та в снiги! Ой пустiть мене назад, хай миють дощi й засипають снiги!" Лежала в своїх розкiшних покоях, оточена метушнею, шепотом, переляком i зловтiхою, а здавалося їй, що блукає в батькiвському домi в Рогатинi, бачила його весь перед собою виразно: два ганки високi, з'єднанi просторими сiньми, у сiнях двi печi в кахлях зi стрiльцями й дикими звiрами, дубовi дверi ведуть до свiтлицi, у свiтлицi вздовж стiн липовi лави, вкритi полавниками з червоного сукна, пiд образами великий стiл флядровий, зроблений iз шматочкiв рiзнобарвного дерева, коло столу - липовi ослони, у свiтлицi замiсть ослонiв - дерев'янi дзиглi, тут посуд дорогий, ще далi - покiй, спальня господарiв - дубове лiжко, скринi, кутi залiзом, скриньки з коштовними книгами. Слуг панотець Лiсовський довго не тримав, хоч i мав для них на другiй половинi велику хату й комору. "Корми тлусте,- вигукував зневажливо,- а служби не питай, бо, тiльки вбравшись, на високих пiдкiвках до дiвок дибле. Ти за борщик, а вiн за штуку м'яса, ти за пляшку, а вiн за другу". Батькiв голос змiшувався iз спiванками, спiвали подруги, спiвала мама Лександра, спiвала й вона сама. Ось таке: "Сьогоднi Купала, срiбна роса впала, стороною дощик iде! Стороною та й на мою ружечку червоную..." Стороною дощик iде, усе стороною та стороною,.. В руки твої передаю дух мiй, у руки твої... Не чула й не знала, що народилося дитя, не син, жданий нею, може, ще нетерплячiше, нiж перший, а донька, донечка, маленьке створiння, бiле й кволе, як кошеня, сестричка малому Мехмедовi. Чи чув вiн, як запищала його сестричка, народившись? Любив брати кволими своїми рученятами в матерi зi столика рожеву морську мушлю, тулив до вуха. Що воно там чуло? Якийсь невиразний гомiн, шум моря, шепоти свiту. Чи чуло про мамину долю? Султан ждав, коли вдарить барабан. Барабан його безсмертя! Його син, його Хуррем, його вiчнiсть! Хай б'є урочисто й грiзно барабан, хай розлунюється його гук на весь свiт. Але барабан не бив. Мовчав. Кизляр-ага не насмiлювався приходити до султана з вiстю про те, що народилася донька. Бо це було однаково, що принести вiсть про нещастя. Не насмiлювався нiхто. Тiльки валiде, пiдiбгавши темнi свої губи, загорнувшись у темний одяг, мов на знак жалоби по своєму нерозумному синовi, спокiйно пiшла до Сулеймапа, поки повитухи натирали мале дитя сiллю, щоб воно було мiцнiше й здоровiше, i перерiзали йому пувовину, вiд'єднуючи вiд тiєї, що носила в своєму лонi. - Ця нiкчемна рабиня привела тобi доньку, мiй державний сину,роздуваючи гнiвливо нiздрi, повiдомила валiде.- Ця дитина буде ще немiчнiша за першу. Ти марно сподiвався вiд неї другого сина. Вона нездатна. - Здається, ви теж народили тiльки одного сина,- нагадав їй Сулейман без особливої привiтностi в голосi. - Я ханська донька, а вона рабиня, куплена на Бедестанi! Поки я жива, твої сестри не служитимуть рабинi без роду й пломенi. Вони дочки падишаха, а хто вона? - Здається, ви казали менi, що вона королiвна. - Султан не повинен вiрити дурним вигадкам! - Але султан вiрить своєму розуму i своєму серцю. Дозвольте, моя царствена валiде, хай кизляр-ага проведе вас у вашi покої. Пiсля цього Сулейман замкнувся на кiлька днiв, не пiдпускаючи до себе нiкого. Постився i молився, молився i пестився, прагнув почути голос аллаха, а чув голос зеленоокої, золотоволосої, свiтлотiлої, яснотiлої, її голос! " Через три днi звелiв писати фiрман про народження доньки падишаха i про надання їй iменi Мiхрiмах. Ще й не бачивши її, вже назвав Мiхрiмах, що означало: нiжна, як мiсяць. Бо називав i не доньку, а її матiр, Хасекi Хуррем, для якої готовий був вiддати всi жiночi iмена: Махвеш - мiсяцелика, Ельмас - алмаз, Кеклiк - курiпка, Гюнеш - сонце. Мале дитя прив'язали до вузької чорної дощечки, сповили його мiцно, щоб не дихало занадто жадiбно i не п'янiло вiд повiтря, яке могло б тiльки зашкодити такому кволенькому тiльцевi. Матiр обливали солодкою водою, натирали бальзамами й мускусом, щоб вигнати їй з тiла жар. Султан послав до Хуррем свого лiкаря Рамадана, але той не смiв бачити султаншу, стояв, пильнований гаремним лiкарем-євнухом, за шовковою запоною, крiзь яку недужа подала йому свою нiжну прозору руку, де iмлисто синiли тоненькi жили, нiби далекi рiки її втраченої навiки вiтчизни. - Ваша величнiсть,- прошепотiв крiзь золотий шовк хитрий араб,- падишах молиться аллаху за ваше швидке одужання. Вiн бажає вам швидкого одужання. I вона здолала недугу так швидко, що це теж приписано було чарам, як її незбагненна влада над Сулейманом. Нетерпiння султанове побачити коло себе свою Хуррем було таке велике, що вiн не став очiкувати, поки минуть тi сорок заповiданих днiв, протягом яких жiнка має очищатися пiсля народження дитини, i вже знов маленька Хуррем проростала, мов зелена трава, на зелених покривалах султанського ложа. Те, що мало бути її поразкою, оберталося на перемогу. Замiсть сподiваного пониження, мало настати ще бiльше возвишення, i мовби в подяку за це в невситимому маленькому тiлi Хуррем знов зародилося нове життя, вона знов була в надiї i вже чомусь переконана, що цього разу неодмiнно буде син, i султан так само вiрив у те, що тiльки вiн може принести справедливiсть свiтовi, а бiльше нiхто. Поки Хуррем була мiж життям i смертю i поки гарем та двiр султанський причаєно, у зловтiсi ждали неминучого падiння скороспiлої султаншi, валiде, вдавшись за порадою до великого муфтiя, обрала вихователя для малого Мехмеда. Хлопчик, мовби вичуваючи свою вроджену кволiсть, щосили боровся з нею, вже дев'ятимiсячним майже без нiчиєї допомоги зiп'явся на ноги, кричав i вiдбивався, коли йому пробували помагати вчитися ходити, вiд гнiву аж заходився i весь синiв, так що навiть валiде, яка в душi просила аллаха прибрати з землi це недолуге життя, захоплено дивилася на царевича i чорногубо бурмотiла: - Ось росте падишах. Хуррем любила Мехмеда болiсною любов'ю, вiн був для неї надiєю, вибавленням, силою i волею. Нiкому не давала дитини, не вiрила й не довiряла, тож як була здивована й обурена, коли виявила тепер, що приставляють до Мехмеда якогось чоловiка, не спитавши в неї, не сказавши їй, вiдбираючи в неї дитину, так нiби знов кинуто її у безнадiйне рабство. Вона зажадала випробувати вихователя, покликала його до султанської книгозбiрнi, може, сподiвалася, що розтлумачить вiн їй якесь темне мiсце в старовинних рукописах, викаже щедроти свого розуму, з якого, мов iз глибокої криницi, питиме малий царевич. Та коли побачила перед собою червоноокого, зашмарканого клема з рiденькою борiдкою, коли почула його плаксивий голос, коли переконалася, що цей баранячий лоб напханий тiльки сушами корану та безнадiйною дурiстю, обурилася i запалала гнiвом. Хто сказав, хто пiдказав, хто порадив? - Розкажiть менi, о шановний,- попросила вона, притискуючи долонями до щiк яшмак i ледь не задихаючись пiд тонким шовком вiд шалу,-розкажiть, з чого ви почнете навчання царевича? - З корану, моя султаншо, з корану,- проплакав Шемсi-ефендi - так звали цього некликаного вихователя. - Але ж царевич ще занадто малий. - Не буває чоловiк малий i не буває старий, щоб учити цю велику книгу книг, це єдине джерело знань, цю... Вона пiдняла руку, уриваючи потiк його пустослiв'я. - А коли царевич вивчить коран? - Тодi ми будемо тлумачити книгу книг. Iснує сто двадцять тлумачень корану, i ми всi пройдемо, розберемо i засвоїмо. - На це не вистачить життя! - А навiщо ще потрiбне життя правовiрному? - Аллах покликав його на свiт, щоб володарювати. Шемсi-ефендi грiзно наставив на султаншу рештки своєї борiдки. - "Скажи: "Вiн - той, хто виростив вас i дарував вам слух, i зiр, i серце. Мало ви дякуєте!" Благословен той, який сотворив смерть i життя, щоб випробувати вас, хто з вас лiпший по дiяннях, який створив сiм небес рядами..." Вона знов урчала ного мудрослiв'я, пiднесла застережно руку, але, переконавшись у марностi зусиль, уже не стала звертатися до його здорового глузду, збагнувши: Шемсi-ефендi давно вже забув, що таке здоровий глузд, а намiрилася посмiятися з цього пихатого дурня. - Скажiть, о шановний, як можна витлумачити i чи можна витлумачити велику пригоду пророка, коли вiн на Бюраку [50] залетiв до сьомого неба, i пролетiв далi крiзь сто тисяч запон свiтла й мороку, i досягнув мiсця, де немає нi шести властивостей, нi чотирьох елементiв матерiї, де не iснують нi земля, нi небо, немає нi верху, нi низу, нi початку, нi кiнця, нi слiду мови, нi слуху, нi понять, нi розуму i навiть щонайменшого розумiння? Шемсi-ефендi поглянув на султаншу з неприхованою ненавистю, але стримався i тiльки пробурмотiв невиразно: - "Скажи: "Знання - в аллаха, я - тiльки умовляч, що ясно викладає". Дяка боговi, що її уста закривав яшмак, i Шемсi-ефендi не бачив посмiшки Хуррем. Але смiялися її очi в прорiзах яшмака, смiх бив тепер iз кожного нового запитання цiєї незвичайної султаншi-гяурки. - Вашi руки, о шановний, як i ваш розум, не мають спочинку, перебираючи зеленi зерна чоток. Чому ця низка роздiлена на три рiвнi частини, якi значаться червоними зернами? Шемсi-ефендi пожвавiшав, дiставши нагоду виказати своє знання. - Пiд час битви при Бедерi, о моя султаншо, пророковi, хай завжди буде над ним благословення аллахове, вибили зуб. Тодi пастух з Йємену Увейс Каранi, палаючи ревнiстю у вiрi, став висмикувати один за одним свої зуби. Тридцять два зуби Увейса Каранi i один зуб пророка склали основне ядро мусульманських чоток-теспiх. Друга частина зветься тахмiт, себто "нанизана", третя такбiр, вiд "аллах акбар" - бог великий. Хуррем насилу втрималася, щоб не спитати, чи "тахмiт" не походить вiд "ахмак", себто дурень. - А скажiть менi, о ефендi, яку жону порадите ви з часом для свого царственого вихованця? - поспитала вона. - Вiдповiдь на ваше запитання, о моя султаншо, ми знайдемо в одному з наших сказань. Нух [51] мав одну дочку, а женихiв прийшло три. А що приходили вони один за одним, то Нух усiм пообiцяв. Тодi звернувся до аллаха: що робити? Аллах звелiв узяти кiшку й ослицю i замкнути їх на нiч з дочкою. Коли вранцi Нух пiшов туди, то побачив трьох однакових дiвчат. Яка з них його донька - не мiг виявити. Тодi взяв мушту, якою шевцi вигладжують шкуру, i спитав, з чого вона зроблена. Одна дiвчина сказала: з залiза. Друга сказала: з мiдi. Тiльки третя, перш нiж вiдповiсти, вимовила iм'я аллаха. Так Нух здогадався, що це його донька. Ось чому жiнки неоднаковi. То впертi, як ослицi, то хитрi, як кiшки, тiльки деякi - хай буде над ними привiт бога! - тихi й слухнянi, як донька Нуха. Женитися треба iз слiпою, глухою, безрукою i кульгавою - це означає, що йде вона праведним шляхом, нiколи не вiдхиляється, не бачить i не чує нiчого, що супротивне шарiату, i не простягає руки до того, що заборонено законом. - Дякую вам, о шановний,- вiдпускаючи Шемсi-ефендi, чемно мовила Хуррем i ще довго потiм сидiла в книгозбiрнi, не знаючи, дивуватися їй, обурюватися чи заридати вiд безнадiї i вiдчаю. Проклятий свiт! Прокляте життя! Нi спiльника, нi помiчника, нi душi спiвчутливої, вимушена зоставатися сама, нiкого не знайдеш, не вибереш, не наблизиш, не зробиш сповїрником, бо ще й досi становище твоє непевне, нез'ясовна захопленiсть султанова може зникнути так само нез'ясовне й несподiвано, а довкола самi вороги, пiдступи, зловтiшне вичiкування, євнухи, якi сьогоднi повзають бiля твоїх нiг, завтра залюбки зав'яжуть тебе в шкiряний мiх i вкинуть тайкома в Босфор, кизляр-ага, що поштиво вклоняється ще здалеку, стежить за кожним твоїм кроком i мерщiй доповiдає чорногубiй валiде, султанська мати, одною рукою даруючи Хуррем шовки, у другiй тримає шовковий зашморг, щоб при нагодi затягнути його на твоїй шиї, султанська сестра Хатiджа, зла на весь свiт за своє безнадiйне сидiння у дiвках, готова зiгнати зло на своїй невiстцi без нiчиєї спонуки. Матусю рiдна, порятуй мене вiд цих нелюдiв! Але знала, що вiдступати вже не можна, що вперте її просування може обернутися або ж шляхом до вершин, або страхiтливим падiнням; чiпляючись надiями за нову дитину, за нового сина для падишаха, при першiй же зустрiчi з Сулейманом пiсля своєї розмови з Шемсi-ефендi спитала султана: - Ваша величнiсть, ви знаєте, кого поставлено вихователем царського сина? - Без моєї згоди цього нiхто б не зробив. - Зате нiхто не спитав моєї згоди. - Шемсi-ефендi достойний чоловiк. Його порадив менi сам великий муфтiй. - Вiн же дурний, ваша величнiсть! -А хто це сказав? - Я кажу. - Чим можна вимiряти розум? - Знаннями, якi дають користь. - А що дає користь? I кому? Хуррем гiрко засмiялася. - Ми з вами можемо стати схожими па Шемсi-ефендi в цiй суперечцi. Благаю вас, ваша величнiсть, не пiдпускайте цього мiха, напханого пустослiв'ям i дурiстю, до вашого царственого сина! Гаразд, я подумаю над цим. - О мiй повелителю, не думайте довго, зробiть це для вашої маленької Хуррем! Для щастя i мудростi нашого сина, благаю вас! Сулейман скупо усмiхнувся. - Коли вiн тобi не до вподоби... Згода. Ми усунемо його. Хуррем поцiлувала свого повелителя в щоку, тодi в чоло, припала до нього всiм своїм тiлом. Вiн охоче приймав її лащення. Була єдиною людиною, якiй дано пробудити в султановi людське, наближаючись до нього на вiдстань, яка для всiх iнших була загрозливою i небезпечною. Iншi як найвищу милiсть сприймали право цiлувати полу його одягу або рукав, тiльки великий муфтiй був удостоєний честi цiлувати комiр падишаха. Мехмед Зембiллi був великим муфтiєм ще за султана Баязида, для якого вiн уклав книгу законiв "Злиття морiв",- вона вважалася неперевершеною, бо сказано було в тiй книзi, що особа султана є мiсцем злиття двох морiв: царства i знання, а також мiсцем сходу двох свiтил: смiливостi й смиренностi. Високої поваги заслужив i в султана Селiма. Розгнiваний раз неправедним судом султана, муфтiй узяв корзину, склав у неї всi свої книжки i, прийшовши до Селiма, твердо вказав йому на незаконнiсть його вчинку. За це муфтiя прозвано Зембiллi - Кошик. Якось Селiм, проїжджаючи вулицями Стамбула, пропустив поперед себе муфтiя, i кiнь Зембiллi кидав копитами багнюку й забризкав джюббе султанове. Селiм заповiв, щоб на його гробницю поклали одяг, освячений багнюкою муфтi свого коня. Ще заповiдав вiн покласти йому в голови скриньку з фетвами[52] муфтiя, який скеровував його вчинки, а в ногах - скриньку з шахами й нардами перського шаха Iсмаїла: мовляв, топтатиму, воскресши, всi мирськi втiхи. Можна б сказати, що Зембiллi перейшов у спадок Сулеймановi вiд його дiда та батька, i цим спадком молодий султан дорожив неабияк, у всьому прислухаючись до порад старого мудреця. Тому коли муфтiй при великому вiзирi Iбрагiмовi попросив султана вислухати його, Сулейман кивнув поштиво i не прикрив очi повiками, як то звик робити, а шанобливо поглянув на Зембiллi. Муфтiй любив висловлювання пишнi й заплутанi, але тут уже не було ради, доводилося слухати терпляче й до кiнця, i вже коли мiг слухати сам султан, то його великому вiзировi, хоч як насмiшкувато вiн позирав на Зємбiллi, теж доводилося удавати уважнiсть i навiть захопленiсть. - Велике левеня,- поважно мовив муфтiй, смакуючи кожне слово,- перл вiнця царства й могуття, перлина небосхилу величi й панування, господар колиски величi, спадкоємець султанської величi i благополуччя, великий, могутнiй Мехмед, який є молодшим iз славетних синiв його султанської величностi, могутньої, як доля... Iбрагiм з цiкавiстю дивився на довгу, жилаву шию старого Зембiллi, так нiби хотiв простежити, як видобуваються з неї цi пишнi слова. А муфтiй тим часом, захоплений власним красномовством, невтомно плiв химерну сiть свого пишнослiв'я далi: - Нинi вiн немовля, правитель престолу колиски щастя i має честь перебувати в пишнiй недоступностi славного гарему, i в силу долi вiн скаче на жвавому конi по полю блаженства й невiдання, хай подовжить аллах Всевишнiй навiки тiнь його. I щоб дорогоцiнний час був розподiлений i жодної хвилини не було втрачено з того, що подобає такiй величнiй особi, ми послали для спадкоємця султанської величi нашого раба Шемсi-ефендi, мудрого улема, бiдного чалмоносця, обраного священною матiр'ю падишаха, Високою Колискою, бо, як сказано в хадiсi: "Рай пiд стопами матерiв". Ще сказано: ми розподiлили, i як прекраснi тi, хто розподiлює. Та очi нашого розуму були враженi, коли дiйшла до нас вiсть про виведення Шемсi-ефендi. Як сказано: i вивели ми їх з садiв, i джерел, i скарбiв, i благородного становища. Та поки не з'явилось те, що не з'явилось, i не вийшло те, що не виходило, я кинувся до всемогутнього султана, бо сказано: коли хто застудиться добрим заступництвом, ми ж ближче до султана, нiж його шийна артерiя, хай продовжить аллах знання султана й щедрiсть. Сулейман дослухав муфтiя, не уриваючи, тодi довго мовчав, перш нiж промовив: - Ми подумали й вирiшили усунути Шемсi-ефендi, бо для султанського сина личить iнший наставник. Молодший i вправнiший у знаннях. - Коли маєш зухвальство до царiв, потужи, бачачи ображуваних,- звiв руки догори Зембiллi.- Ми прийшли до вас з iстиною, але бiльшiсть iз вас ненавидять iстину. Ми дали вам наставника возвишено мислячого, сповненого похвальних властивостей i доброчинства, i хто винiс ногу неправосуддя за межi свого килима, то слiд придивитися пильно, чи не хоче вiн розметати основу будiвлi вашої пишноти по вiтру небуття i чи не бажає вивести вас iз вашої землi своїм чарiвництвом. Обличчя султана потьмарилося. За натяками муфтiя стояла така непробивно-темна сила, що проти неї не наважувався виступити навiть всемогутнiй володар, надто що й причин для суперечки з муфтiєм не було, зрештою, цього Шемсi-ефендi можна випробувати в присутностi муфтiя i, коли той наставник справдi дурний i обмежений, показати це самому Зембiллi, коли ж Хуррем помилилася, спробувати переконати її вiдступитися вiд намiру конче замiнити вихователя для малого Мехмеда. - Над цим треба подумати,- спокiйно промовив Сулейман. Муфтiй виходив iз султанових покоїв з високо пiднятою головою, випростаний, гордий. Султан дивився услiд муфтiєвi довго й тяжко. В пам'ятi чомусь спливли слова: "Коли вода ваша опиниться у глибинi, хто прийде до вас з водою джерельною?" Хто прийде до вас з водою джерельною? Слова цi вiн повторив, коли прийшов до Хуррем, проведений до гарему незворушним мовчазним кизляр-агою, цим загадковим чоловiком, що служив водночас i султановi й валiде, але нiкому зосiбна, так нiби керувала ним ще якась вища таємна сила, незнана й незбагненна, сила, що її покликаний був розгадати султан та чи й розгадає будь-коли. Султан був у гаремi, нiби в чужому густому лiсi. Не знав тут майже нiчого. Кiлька разiв навiдував валiде, раз чи двiчi був у сестер, коли тi хотiли йому подарувати сорочки, якi шили для нього як вияв любовi до свого царственого брата. Всi цi численнi переходи, галереї, тупики, пастки, решiтки, дверi, якi нiкуди не ведуть, фальшивi вiкна, важкi запони й ще важчi засуви, поєднання й роз'єднання - все незнайоме, таємниче, чуже. Топкапи спорудив Фатiх неподалiк руїн Великого палацу вiзантiйських iмператорiв, султани Баязид i Селiм теж щось добудовували до цього лабiринту, за три роки Сулейманового володарювання, здається, тут теж щось добудовувалося до цього заплутаного страховиська, де жили люди, привиди, дикi звiрi й хижi птахи, де плодилися, кублилися, злобствували, плазували, ненавидiли, трiумфували й зiтхали. Гарем, хоч замкнений i жорстоко обмежений сутнiстю свого призначення й побутування, як Баб-ус-сааде, не мав, власне, кiнця. Нiхто б не сказав, де тут край, де середина, де початок, що голо