вне її визначальне, а що несуттєве, усе було округле, мов скручений дракон, який пожирає свiй хвiст, намагаючись добратися до голови, безвихiдь i безнадiйний стиск кола панували над усiма, закинутими сюди. Тут не знали любовi, а тiльки ненависть до могили, тут навiть з найбiльшого пониження зазiхали на все найсвятiше, готовi були на будь-яку пiдлiсть, щоб повалити найбiльше, помсту плекали в душах, мов екзотичнi рослини в садах або райських пташок у золотих клiтках. Таємничий для свiту, гарем не мiг мати власних таємниць, бо скрiзь тут були розсипанi недремнi очi євнухiв, незчисленнi, як галька на морському березi, холоднi, як очi плазунiв, немилосерднi до всiх без винятку, навiть до самого султана, за яким приховано стежили, щойно вiн з'являвся у Баб-ус-сааде. Для держави, для свiту, навiть для самого бога Сулейман був недоступний у покоях своєї улюбленої жони - та тiльки не для євнухiв. Який глум! Вважався повелителем усього живого й неживого, а тут ставав рабом своїх рабiв. Покалiчив євнухам тiла - вони перекалiчували його iснування, його захвати i найпотаємнiшi зiтхання. I не було ради, не було рятунку. Хуррем, попереджена євнухами, зустрiла султана коло дверей свого покою, низько вклонилася, готова була припасти до нiг повелителя, але вiн милостиво пiдвiв її з килима, притиснув до свого плеча, схилив на неї високий свiй тюрбан, що мало б свiдчити про його розчулення. Мала Мiхрiмах спала в срiбнiй колисочцi пiд високим вiкном, на барвистих шибках якого було виписано тарiх, складений придворним поетом Затi,- три бейти, в яких, використовуючи ту обставину, що арабськi лiтери мали також числове значення, було зашифровано дату народження султанської доньки. На другому вiкнi виписаний був тарiх на честь народження малого Мехмеда. Султанський син, зодягнений маленьким пашою, у смiшному високому, як i у вельможного батька, тюрбанi, вiдбиваючись вiд служебок i щодуху репетуючи, придибуляв до султана, i той дозволив повести сина до садiв на прогулянку, водночас подивувавшись, що султанша тримає обох дiтей коло себе, тодi як для кожного з них мали бути видiленi окремий покiй для спання, а також кiмнати для iгор i навчань, коли пiдростуть. Хуррем мовчки всмiхнулася на тi слова падишаха i повела його до фонтана, подаючи подушки пiд боки й чашу з шербетом. Не хотiла казати, що не вiрить жоднiй людинi в цьому страшному гаремi, що волiє мати дiтей бiля себе, бо то її дiти, її порятунок i надiя. Вигодовувала власним молоком, бо й молоко, коли воно чуже, могло бути отруйним для її Мемiша i для її Мiхрi. Сiла навпроти султана, дивилася на нього своїми зеленими очима, пестила поглядом i обпiкала поглядом, так нiби десь глибоко й очах горiли в неї зеленi вогнi, далекi, як у нiчного степового звiра. - Цей покiй замалий для тебе,- зауважив султан. - Ваша величнiсть,- стрепенулася Хуррем,- це ви зробили мене завеликою для цього розкiшного покою! Вона тонко вичувала хвилину, коли треба бути покiрливою, i саме тодi бувала покiрливою, а нинi Сулеймановi потрiбне було саме це її вмiння, i вiн весь сповнився тихою вдячнiстю до Хуррем за те, що вона полегшувала йому неприємну розмову, задля якої прийшов сюди. А може, прийшов, щоб подивитися на цю дивну жiнку, па цю незбагненну iстоту, почути її глибокий голос, вдихнути пахощi її тiла, вiдчути її ласкаве тепло, яке вона випромiнювала невпинно, мов маленьке сонце, що закотилося з неба на цю благословенну землю? Його вражало її умiння сидiти. Стелилася по килимах, серед подушок, низеньких широких диванiв, нiби небачено барвистий плющ. Любила червоне, жовте, чорне. Недбальство у всiй постатi, але ж яке пожадане! Кожна бганка тканини, кожне зближення, розстелений вiялом подiл плаття, шовковi хвилi шароварiв - усе вабило, приковувало погляд, сповнювало його вiчно похмуру душу ледь не хлоп'ячим пiднесенням. Iнодi було в нiй щось вiд пiдбитої пташки, зламаного дерева, вмираючого звуку, а тодi зненацька ворухнеться, стрепенеться, живе, грає всiма жилочками, а буйне волосся так i ллється i заливає його хвилею такого щастя, вiд якого вiн готовий умерти. Як мiг такiй жiнцi говорити прикростi? А прийшов сюди саме заради цього. Власне, з нею почувався легко навiть тодi, коли мав повiдомити їй щось неприємне. Вона мовби йшла йому назустрiч, завжди виявляла дивне розумiння його становища, нiколи не забувала передовсiм визнавати й шанувати в ньому володаря й повелителя, жодного натяку на їхню близькiсть, на почуття, якi шматували груди. Називала себе: найменша служка i вiчна невiльниця. Полонила його полохливою своєю наготою, тодi сяйнув йому дивний її розум, тепер уже й сам не знав, що бiльше зачаровує у маленькiй Хуррем; тому щонайменший бiль, завданий їй, мав вiдбитися стократним i тисячократним болем у самому Сулеймановi. Нiхто не буде зобиджений i на борозенку на фiнiковiй кiсточцi - так заповiдано було, а для кого й кому? Султан довго мовчав. Прокинулася Мiхрiмах, заскiмлила, вимагаючи молочка, Хуррем попросила дозволу погодувати дитя, i Сулейман мимоволi став свiдком тайнощiв життя, майже неприступних падишаховi, який був набагато ближчий до смертi, нiж до життя, ближчий до пролиття кровi, анiж до теплих вибризкiв материнського молока. Може, це й дало йому силу наважитися повiдомити Хуррем про вимогу муфтiя повернути знов Шемсi-ефендi на посаду вихователя малого Мехмеда. г: На його подив, Хуррем сприйняла цю тяжку для неї звiстку спокiйно. - Ви не сказали муфтiєвi, що це моє прохання - усунути Шемсi-ефендi? - спитала вона, як здалося Сулеймановi, стривожено. - Це була моя воля. - Жiнка створена для клiтки,- невесело усмiхнулася Хуррем. - Жiнка, але не султанша Хасекi! - з не властивим йому запалом вигукнув султан. - Але з муфтiєм не може змагатися не те що слаба жiнка, а навiть всемогутнiй султан. I тисячоверблюжий караван залежить вiд одного-однiсiнького осла, який iде попереду. Вона знущалася тепер уже з самого султана, але вiн простив їй це знущання, бо почувався винним перед Хуррем, а найбiльше - перед власною слабiстю, яку виявив перед муфтiєм. Хуррем похилила до нього голову, мов зiв'ялу квiтку, так нiби вiддавала йому себе й своє життя, несподiвано попросила: - Мiй повелителю, зробiть так, щоб валiде була милостивiша до мене. - Але хiба моя державна мати не тримає весь гарем пiд захистом благополуччя? Вона ще нижче схилила до нього свою беззахисну голiвку. - Хай вона буде милостивiша до мене! Нез'ясовна впертiсть, незбагненне бажання! Вiн не знав, що Хуррем тепер легко дратувалася, часто плакала, може, з жалю до себе, а може, вiд гнiву на iнших. Для нього залишалася незмiнною, волiв бачити її розвеселеною, розсмiяною, безтурботною, безжурною, навiть у розумi її подобалася йому якась безжурнiсть i зухвалiсть, бо впертої понуростi, якою був переповнений, не терпiв нi в кому, надто в людях близьких. - Я не розумiю твого бажання,- майже вiдчужено мовив Сулейман. Хуррем блиснула на нього зеленим вогнем, але одразу й пригасила той вогонь, притрусила його шовковистим попелом покiрливостi. - Влаштуйте весiлля, ваша величнiсть! - Весiлля? Ця жiнка могла подивувати самого аллаха, для якого немає нiчого прихованого нi на землi, нi на небi. - Яке весiлля? - Не для мене, а заради мене, мiй повелителю. Султан погладив її волосся, поблажливо поплескав по щоцi. - Якби сказали, що на небi вiдбувається весiлля, жiнка приставила б драбину навiть туди. Але ж про чиє весiлля ти клопочешся? - Султанської сестри Хатiджи. Коли ви дасте їй мужа, валiде буде милостивiша до мене. Обидвi будуть - валiде i ваша царствена сестра Хатiджа. Переконалася уже в цьому, коли видали ви свою сестру Хафiзу за Мустафу-пашу. Сельджук-султанiя, видана за Ферхада-пашу, нiколи не чинила менi прикростей.., - Я не думав над цим,- сказав Сулейман,- для моєї наймолодшої сестри потрiбен чоловiк, гiдний її становища i рiдкiсної вроди. - А ваш великий вiзир, ваша величнiсть? Султан майже вiдхитнувся вiд неї. її слова межували з чарами. - Те саме казала вже менi моя царствена мати. Чи ви змовлялися? Вона його не слухала, правила своє: - Я ж кажу вам: тодi валiде буде милостивiша до мене. Кутлу мюбарек олсун - хай буде весiлля щасливе й благословенне. Останнi слова вона проспiвала, схопившись i вiйнувши на Сулеймана молодим вiтром свого тiла, а вiн сидiв, знеможено вiдкинувшись на парчевi подушки, знетямлений цiєю невичерпного в своїх несподiванках жiнкою, яка вмiє вгадувати найпотаемнiшi намiри, чути слова, мовленi не до неї, перекладати свої думки в твою голову так, що ти вважаєш їх своїми, вiриш у це, не маєш вiяних сумнiвiв. - Над цим треба подумати,- сказав султан, який добре знав, що нiколи не слiд квапитися, хiба що тодi, коли вiддаєш людину на смерть, бо з ворогом треба розправлятися нещадно i якомога скорiше, поки вiн не схаменувся i не кинувся на тебе. Можна було б, щоправда, ще спитати Хуррем, чому вона впевнена, що Iбрагiм буде найкращим мужем для Хатiджi. Та чи годиться питати? Султани не дивуються i не питають. Для них вiдкрите все, що для простих смертних - за сiмома печатями. Окрiм того, що може сказати жiнка? Валiде, коли вiн поцiкавився, чому б вона хотiла мати зятем Iбрагiма, послалася на те, що великий вiзир - улюбленець не тiльки султанiв, а й усiєї султанської родини, так нiби цього було досить. Улюбленим може бути i блазень придворний, у Сулеймана є улюблений капiджi, який завжди вiтає султана бiля Баб-i-Гумаюн, але не станеш же вiддавати царську сестру за цих людей! Вiн усе ж не стерпiв i спитав Хуррем: - Чому ти вважаєш, що ми могли б видати красуню Хатiджу за Iбрагiма-пашу? - О мiй повелителю! - вигукнула султанша.- А за кого ж ви могли б видати свою сестру? Ви вважаєте її найбiльшим скарбом султанської родини, коли ще й досi тримаєте в недоступностi гарему, отож гiдним Хатiджi може бути в усьому свiтi тiльки чоловiк, що займає друге мiсце пiсля Повелителя Вiку! А хто може вважатися сьогоднi другим пiсля того, хто є тiнню аллаха па землi? Королi припадають до стоп вашої величностi, iмператор налякано вистежує кожен порух могутнього iсламського вiйська, шах кизилбашiв тремтить за своїми горами, якi колись вважалися неприступними, але пiсля султана Селiма, вашого отця, навiки втратили цю свою грiзну славу, халiф схилив свою голову перед вами, передавши вам своє священне звання, кримський хан - ваш слухняний данник. Хто ж iще? Я не бачу в цьому свiтi нiкого, хто мiг би стати бiля Повелителя Вiку, окрiм того, кого вiн сам поставить у своїх безмежних милостях. Рiвним султановi на цiм свiтi не може бути нiхто. Подiбним? Так. Коли цього захоче султан. Ви поставили Iбрагiма-пашу, хiба цього не досить, щоб визнати цього чоловiка другим у свiтi, а коли так,- гiдним вашої царственої сестри, прекрасної Хатiджi? - Ми подумаємо над цим,- хрипко промовив Сулепман, знову й знову радiючи в душi вiд щедростi долi, яка послала йому цю жiнку, i водночас лякаючись, щоб не втратити її через якийсь безглуздий випадок, бо хiба ж не випадково здобув її, спiзнав, упiзнав? А чи спiзнав до кiнця? Враження таке, що вона про тебе знає все, навiть те, що лишається таємницею для тебе самого, ти ж про неї - нiчого, судилося тобi тiльки дивуватися й захоплюватися нею щоразу. А Хуррем навiть не замислювалася над тим, щоб вразити султана. Лишаючись сама, плакала безслiзно й невтiшно над своєю долею, уже й ставши султаншею, бо ж однаково пiднялася до цього високого звання не з радощiв, не з весiльних пiсень, а з рабського пониження, ледь не з того свiту, i не переставала вiдчувати на саоїй нiжнiй шиї холодний дотик залiза. Султанша в залiзному нашийнику! Може, несвiдомо намагалася позбутися найближчих i иайнебезпечнiших ворогiв, серед яких валiде й Хатiджа були найзагрозливiшi, може, так само несвiдомо хотiла поєднати Хатiджу й Iбрагiма, не лякаючись навiть того, що поєднанi вороги стануть ще дужчими й страшнiшими. Хай! Уже навiть за своє коротке життя встигла переконатися, що найближчi друзi виявляються безсилими, часто i забувають тебе, щойно ти щезла з очей, зате вороги пам'ятають про тебе завжди i знайдуть навiть на тiм свiтi. Тому не слiд боятися ворогiв i їхнього поєднання. Що дужчай ворог, то бiльшою може бути перемога над ним, а що їх менше (хай i могутнiших), то легше з ними розправлятися за одним замахом. А не здолаєш їх, то лiпше одразу загинути, нiж терпiти муку. Деспоти нагадують дiтей: i тi й другi над усе люблять урочистостi, свята, забави. Поки довкола веселяться, здається їм, нiби весь свiт потопає у веселощах i все життя - суцiльне свято. Не важить, що пiсля кiлькох годин або днiв високих урочистостей настануть похмурi буднi, що пiсля короткочасного об'їдання та обпивання прийдуть голод i нужда,- хай собi! Окрiм того, для володаря завжди простiше i приємнiше вдовольнити на кiлька днiв натовпи столичних дармоїдiв, слухаючи їхню хвалу, нiж прогодувати цiлий народ, якого однаково нiколи не вдовольниш i вiд якого чуєш тiльки хулу. Сулейман охоче пристав на раду своєї матерi й улюбленої жони справити гучне весiлля своїй наймолодшiй сестрi. Сподiвався вiн, що у весiльних урочистостях потонуть невдоволення вiйська малою здобиччю i страшними втратами пiд Родосом, похмурi шепоти Стамбула, незгоди в диванi, лихi вiстi iз схiдних провiнцiй i з Єгипту, ворожiсть, яка запанувала в гаремi з часу вигнання Махiдевран i наближення до султана Хуррем. 1523 рiк був тяжкий повсюди. В Європi очiкували нового потопу, люди втiкали в гори, запасалися харчами, хто багатший, будував ковчеги, сподiваючись переждати в них лихо, i хоч астролог Паоло де Бурго переконував папу Климента, що небеснi констеляцiї не вказують на кiнець свiту, землю й далi роздирали вiйни, а на небесах лютували стихiї. 17 сiчня 1524 року в соборi святого Петра пiд час вiдправи, яку вiв сам папа, вiдвалився вiд колони великий камiнь i впав до нiг римського первосвященика. По всiй Європi почалися страхiтливi зливи. А над Стамбулом сяяло сонце, чума вiдступила. Луїджi Грiтi запропонував султановi поповнити державну скарбницю з власних коштiв, не вимагаючи нiякого вiдшкодування, що розцiнено було не лише як гречнiсть сина венецiанського дожа, а як вияв великої вiри в блискуче майбуття Високої Порти, бо довiр'я купця, що викладає грошi, завжди важить найбiльше. Сулейман звелiв Коджа Сiнану поряд iз домом Iбрагiма на Iподромi швидко будувати розкiшний палац, який був би гiдний великого вiзира й султанської сестри. Двадцять четвертого сiчня султан урочисто вiдкрив святкування байраму. Пiсля молитви в Айя-СофiЇ Сулейман переїздив площею у золотiй каретi, запряженiй бiлими кiньми, щоб дiстатися до палацу. На чолi кортежу гарцювали на конях вiзири , йшли яничарськi аги, за ними парами - султанський почет у величезних тюрбанах i слiпучо-бiлих кафтаиах. Натовпи кричали захоплено: - Падишах хим чек якшам! (Хай живе султан!) Три днi потопав Стамбул у тисячоголосому лементi, у горланнi, виттi, криках. Били барабани, дзвенiли сази, мекали зурни, жахали землю i море залий гармат. Зеленкуватий Босфор мiнився чорними, рожевими, рудавими барвами вiд вогню на пагорбах Стамбула. На площах i широких вулицях поставлено височезнi стовпи для гойдалок, обплетено їх гiлками лаврiв, олив, помаранчiв, накрито зверху яскравими полотнищами, пiд якими чiпляно бастурму в перцi, баранячi ковбаски, плоди граната, рум'янi калачi. Найвiдважнiшi з гуляк, розгойдуючись, злiтали аж пiд покрiвлю i, вигинаючись, без допомоги рук, намагалися вiдкусити вiд граната, калача або вiд баранини. Iншi крутилися на величезних колесах то вгору, то вниз, захоплено звискуючи, горланячи, мов яничари, що видобулися на ворожi мури. Вулицi повнi нероб, що тинялися туди й сюди, однi в пошуках розваг, другi пили й жерли, третi носили флакони з ароматною водою, якою обприскували перехожих, вимагаючи за це по аспрi. А тодi протягом сорока днiв згiдно з обiтницею намагалися вершити ранковi молитви в Айя-Софiї i в мечетi Фатiха, щоб сповнилися усi бажання. Коли починалися квiтневi дощi, воду з третього дощу зливали в казан, бо цей дощ мав цiлющу силу. Для Хуррем цi кiлька мiсяцiв були, здається, найспокiйнiшi за час її перебування в Баб-ус-сааде. Валiде з Хатiджею готувалися до весiлля, кизляр-ага був коло них вiд ранку до вечора. Одалiски нудьгували в садах гарему, дивуючись, що султан геть забув про їхнi спiви й танцi i вже не тiшить своїх стомлених державними справами очей їхнiми молодими розкiшними тiлами. Хуррем доглядала своїх дiтей, прислухалася, як росте в нiй i б'ється третя дитина (може, син, може!), кликала до себе мудрецiв, днями просиджувала в тишi султанських книгозбiрень. У травнi 1524 року Сулейман оголосив, що сестру свою Хатiджу, славну в усiх землях красою, розумом i благородством, видав за великого вiзира Iбрагiма-пашу. На .Iподромi розiпнуто шовковi просторi шатра, воздвигнуто престол для султана. Сiм днiв iшли туди султанськi гостi. Дев'ять тисяч яничарiв, спахiї, султанська челядь, столичнi дармоїди пили, їли, веселилися, славили султана i його рiд, бажали щастя молодим, стрiляли з мушкетiв, били в барабани. На восьмий день у супроводi яничарiв у шатра, де було навалено гори їства, прийшли вiзири, пашi, беги. Повiренi молодого другий вiзир Аяс-паша i старший яничарський ага вiдвiдали султана i розповiли йому, як влаштовано весiльнi урочистостi. Султан щедро обдарував обох i за звичаєм похвалив майбутнього зятя. На дев'ятий день молоду мали вивезти з Баб-ус-сааде й передати в дiм молодого. Перед цим у царському хамамi вiдбувався урочистий ритуал хни, на якому були присутнi всi красунi гарему на чолi з валiде, тiльки Хуррем не могла спостерiгати, як фарбують хною волосся Хатiджi, як натирають мазями її тiло, бо вже з самого початку весiльних урочистостей султанша почувала себе недужою. Мовби якась сила поглумилася з Хуррем i вiдiбрала в леї навiть можливiсть помилуватися коли й не своїм, то чужим щастям. Металася тепер у своєму покої, дикий бiль шматував її маленьке тiло, нiхто не мiг прийти на помiч, не помагали нiякi молитви, султан слав привiти, але сам не йшов, бо його присутностi вимагало весiлля, окрiм того, не звик бачити свою Хуррем недужою i якось не вмiв уявити себе коло неї у такому станi. Тим часом очолював пишну процесiю перевезення Хатiджi з сералю до Iбрагiмового палацу, їхав у золотiй каретi вулицями Стамбула, нiби мiж двох стiн iз золота й шовку. За ним iшли яничари, мальовничо вдягненi придворнi, якi несли великi чашi з шербетом, вiдлитi з цукру в золотих прикрасах замки, дерева, казковi тварини, квiти. Айнедари [53] несли дзеркала, за ними - цiлi пальмовi дерева - символ плодовитостi, маленькi кипариси. Лунали вiршi Саадi: "Будь плодовитий, як пальма, або ж принаймнi вiльний i високий, як кипарис". Наречена-кинали, у парчевiй хирцi, поверх якої накинуто було самур кюркю - соболину шубу, в жовтих чобiтках - сар чезме, у низенькiй шапочцi, схована за вуаллю-гюнлюк, їхала в каретi разом iз султаном. Подарунки падишаха прикрашали їй чоло, вуха, шию, руки i ноги. Сiм коштовних подарункiв мали символiзувати сiм сфер життя, в яких буде перебувати кинали. Друзi жениха й родичi ставали на охорону шлюбного покою вiд злих духiв i чарiвникiв, для молодих в опочивальнi приготовано трапезу: смажену курку, тонкi млинцi з травами, фiнiк у плiвцi, який треба було з'їдати по половинi, що мало означати єднiсть. В Iбрагiмовому палацi султана чекали першi вельможi держави, великий муфтiй, ученi улеми. Сулейман сiв у залi мiж великим муфтiєм i Шемсi-ефендi, вихователем свого сина Мехмеда, i виявив бажання провести вчену суперечку. - О вчителю,- звернувся вiн до Зембiллi,- що ти скажеш, чи є якась матерiя за межами небосхилу й зiрок? - Матерiєю,- вiдповiв поважно муфтiй,- умовилися називати лише те, що перебуває пiд цим небесним склепiнням. Усе iнше - нi. - А як ти скажеш, о вчителю,- спитав тодi султан,- чи є за межами цього склепiння що-небудь нематерiальне? - Неминуче,- вiдповiв Зембiллi.- Бо якщо видимий свiт обмежений, його межею умовились вважати склепiння склепiнь. Отож доводиться зробити висновок, що щось, яке перебуває за межею небесного склепiння, повинне якось вiдрiзнятися вiд того, що перебуває в його межах. - Але коли розум примушує визнати, що iснує щось матерiальне,- поспитав султан,то чи є в нього теж межа? I коли є, то до яких меж простягається? Коли ж немає, то яким чином безмежне може бути минущим? - Усе це надзвичайно бентежить мене,- вимушений був визнати великий муфтiй. - А кого це не бентежило? - зауважив Сулейман.- Може, нам на помiч прийде шановний Шемсi-ефендi? Вознесений, усунутий i знов вознесений до висот вихователя султанського сина, Шемсi-ефендi запрагнув виказати перед падишахом усю глибину своїх знань. I хоч не годилося брати слово пiсля того, як сам великий муфтiй вiдступив перед мудрiстю Повелителя Вiку, вiн вiдкашлявся, прочистив носа i, напинаючи маслакуватими колiнами поли святкового халата, прорiк: - Аллах, якщо дасть повелiння, може всi тварi, якi складають i цей видимий свiт i iнший, небесний, зiбрати разом i вмiстити їх у куточку горiхової шкаралупи, не зменшуючи величини свiтiв i не збiльшуючи об'єму горiха. Коли ми хочемо осягнути весь безмiр всесвiту, слiд згадати хадiс пророка, що його наводить Iбн аль-Факих [54]: "Земля тримається на рогах бика, бик - на рибi, риба - на водi, вода - на повiтрi, а повiтря - на вологостi, на вологостi ж уривається знання знаючих". Далi на своє виправдання Шемсi-ефендi навiв цитати з корану про людську недосконалiсть. Iз сури четвертої: "Адже створена людина слабою". Iз сури сiмдесятої: "Адже створена людина хитливою". Iз сури сiмнадцятої: "Адже людина покваплива". Муфтiй, улеми, всi присутнi негайно висловилися про цитати: "Точнi, правильнi, досконалi". Султан всемилостиво висловив згоду з одностайною думкою учених, i побоювання зникло iз сердець. Шемсi-ефендi розцвiв, а Сулейман думав про та, якою мудрою виявилася султанша Хасекi, домагаючись усунення цього вченого дурня, що нагадував легендарну Манусу з Тарса. Коли джини спитали її: "Де аллах був до того, як вiн сотворив небо?" - Мануса, не розгубившись, вiдповiла: "На свiтлосяйнiй рибi, яка плавала у свiтлi". Шемсi-ефендi не губиться так само, як Мануса, та чи може такий чоловiк навчити майбутнього Повелителя Вiку i чого вiн може навчити? На змiну вченим прийшли поети. Вченi мають знання, тому вони часто можуть виказувати незалежнiсть, пости ж володiють лише словами, тому їм потрiбне покровительство. А за покровительство доводиться змагатися. Покликання учених - зберiгати знання, поети ж часто нагадують пiвнiв, якi кукурiкають навiть тодi, коли ще не розвиднiлося, їм кортить негайно зазнайомити свiт iз першим-лiпшим словом, яке прийшло на язик. Запобiгаючи ласки в султанiв, вони намагалися перевершити один одного коли й не майстернiстю, то заплутанiстю, незрозумiлiстю для простих смертних або ж розмiрами своїх творiнь. Один iз таких поетiв за султана Баязида, вирiшивши перевершити "Шах-наме" Фiрдоусi, написав "Сулейман-наме", велетенську поему, в якiй зiбрав усi легенди й оповiдi про царя Соломона, виклав усi знанi тодi вiдомостi про свiтову iсторiю, алгебру, геометрiю, астрономiю. Вийшло 360 томiв. Султан проглянув 90 томiв, решту звелiв спалити. Поета прозвали Узуп Фiрдоусi - Довгий Фiрдоусi. Сталося так, що всi великi поети померли за Баязида й Селiма. Не було вже Неджатi, Ахмеда Пашi, Месiхi, Мiхрi-Хатун. Лише мiсяця не дожив до весiлля Хатiджi славетнiй спiвець вина Iльяс Реванi. Це був чи не єдиний поет, у якого слово не розходилося з дiлом, отож до нього нiяк не стосувалися слова кора ну про те, що поети не роблять самi того, про що говорять. Реванi писав вiршi про вино й радiсть, їх спiвав увесь Стамбул, а сам поет теж усi свої днi проводив у безконечних пиятиках з друзями, не соромлячись для цього запускати руку в султанську скарбницю. Ще при дворi султана Баязида, де вiн сподобався за кiлька лiричних поезiй, Реванi отримав досить почесну посаду - його призначено начальником каравану, який щороку возив до Мекки й Медiни грошi та подарунки для паломникiв. Поет по дорозi розтратив усi грошi, розпродав подарунки i, побоюючись Баязидового гнiву, втiк у Трабзон до двору шах-заде Селiма, який тодi ворогував з батьком. З Рованi смiялися. На виправдання вiн склав вiрш, в якому намагався витлумачити свiй учинок причинамн мiстичного характеру. В тому вiршi був бейт: Через губи твої менi що кажуть? Той, що тримає мед, облизує пальцi, кажуть. Селiм, який бавився поезiєю, переробив бейт, бажаючи пожартувати з поета: Ей, Реванi, поглянь, що сказали: Той, що тримає мед, облизує пальцi, сказали! Коли Селiм став султаном, вiн зробив поета матбах емiнi - начальником султанської кухнi. Але Реванi незабаром прокрався й там. Переведений завiдувати вакуфом [55] Айя-Софiї, прокрався знов. Тодi його вiдправили в почесне заслання: наглядати за Каплиджа - гарячими банями в Брусi. Реванi жив там на всю Губу. На казеннi грошi збудував у Стамбулi коло Кирк Чешме мечеть, яку за звичаєм назвали iменем того, хто давав кошти на будiвництво, в дворi мечетi великий поет був похований, так i не встигши погуляти на гучному весiллi, влаштованому Сулейманом для своєї сестри. Тiльки вiршi Реванi з його поеми "Iшрет-наме" лунали в цi днi повсюди, викликаючи заздрiсть у Сулеймапових придворних поетiв: Коли докупи на учту зберуться сахiбя, То хай на учтивiсть зважають найперше, Вином наливаються, хто скiльки може, Пiднявши бокал, не базiкають довго, Бо чашу тримати невипиту довго негоже. Хай п'ють вони, щойно осадок до дна доторкнеться, Ковтком якнайбiльшим осушують милу посудину, Хто ж боїться наповнити чашу по вiнця, Схожий з тим, хто соромиться взяти в красунi цiлунок. Сулейман, який уже з перших крокiв свого володарювання заповiдався на султана великого й славетного, мовби вбивав своїм сяйвом усе довкруж, i хоч при дворi в нього юрмилася сила-силенна вчених, музикантiв, поетiв, але жоден з них не спроможен був вийти за межi пересiчностi, хоч найвiдомiшi з них i прибирали собi розкiшнi тахаллуси: Газалi - той, хто пише газелi, Лямiї - сяйливий, Хаялi - мрiйник, Фезлi - досконалий, Затi - неповторний. Насправдi ж виходило так, що Сяйливий сяяв лиш для самого себе, Досконалий виказував лиш досконалу нездарнiсть, Мрiйник усiляко хитрував, аби випередити своїх товаришiв перед султаном, Неповторний прославився тим, що безсовiсно обкрадав молодих невiдомих поетiв, включаючи їхнi поезiї у свiй диван, ще й обурюючись, коли вони пробували скаржитися: "Ви повиннi пишатися такою честю: потрапити в диван самого Затi! Хто б вас знав, коли б не я!" Нiхто не писав самостiйних поезiй, процвiтало наслiдування - назiре. Переписували великого Нiзамi, переспiвували неповторного Навої, перепаскуджували блискучого Хафiза i вишуканого Фiзулi. Спрняв цьому сам султан, замовляючи поетам назiре тих чи iнших славетних спiвцiв. Сулейман забажав мати вiд поетiв назiре на поему Хамдi Челебi "Дар закоханих", яку той написав на честь узяття Фатiхом Константинополя. Поети прибули на весiлля у широкому бiлому одязi, на поясi був у кожного шкiряний мiх з його книгами, з чистим папером i чорнильницею, щоб кожному бажаючому негайно написати свої вiршi. Читали перед султаном, починаючи з найстаршого Затi. Змагання було запекле, тривало довго, гостями було багато випито шербету i з'їдено цiлi купи ласощiв тим часом, бо, коли не може втiшитися вухо, хай ласує хоч язик. Перемiг усiх хитренький опецькуватий Хаялi-Мрiйник, який, власне, переписав поему Хамдi, тiльки замiнивши в нiй iмена героїв. Про Хатiджу там були такi рядки: Шербет її уст- цiлющий для душ, А кучерi будь-кого зведуть з ума. Про Iбрагiма в поемi була газель: Вогнем любовi загорiлася серця свiча, Душа й печiнка спалахнули в вогнi, мов метелики. Трояндове всмiхнувся свiт, дiждавшись весняного дня, Серце ж моє, нiби лал, обарвилось кров'ю. I далi все, як у Хамдi, про що присутнi поети хотiли з обуренням вказати хитрячковi Хаялi, але Сулейман уже пiдняв руку, проголошуючи його звитяжцем i визначаючи йому нагороду,- розкiшний халат i чорнильницю з бiрюзи. Рештi поетiв, як i всiм iншим гостям, даровано кошики, повнi рiдкiсних плодiв у цукрi, якi вони могли взяти собi додому. В цей час iз султанського сералю прибув гонець з радiсною вiстю: султанша Хасекi народила Повелителевi Вiку, преславному султановi Сулейману ще одного сина! Було двадцять дев'яте травня - день узяття Фатiхом Константинополя. Але Фатiховим iм'ям султан уже назвав першого сина Хуррем, тому вiн урочисто проголосив перед гостями, що другого сина Хасекi на честь свого славного отця вiн називає Селiмом, тут же звелiв послати султаншi в дарунок великий рубiн - свiй улюблений камiнь, i золоту драбинку, щоб сiдати на коня або верблюда. А дехто з присутнiх подумав: щоб зручнiше було дертися до вершин влади. А Хуррем не думала нi про владу, нi про султана, нi про саму себе. Лежала змучена, знекровлена, досi не вiрила, що так несподiвано народила третє своє дитя, бо народилося воно, як i Мiхрi-мах, передчасно, так нiби рвалося до життя, нетерпеливилося з'явитися на цей свiт, тому навiть мати його не могла знати, що той свiт готує йому, як i чим зустрiне, як повiтає. Хлопчик був жвавий, крикливий, мав червонясте, як у матерi, волосся, повитухи бурмотiли, що вiн - викапана мати, а коли так - буде щасливий у життi й неодмiнно буде султаном, бо яке ж щастя може вважатися вищим! Хуррем усмiхалася крiзь сльози, лежала мовчки. Коли подавали сина до грудей, не хотiла на нього й дивитися, чомусь сприкрився вiн їй уже своїм передчасним народженням. Що за дитя? Пiд якою зорею воно зачате, лихо чи добро прийшло з ним у свiт? Радiсть чи горе принесе своїй матерi? Тим часом принесло прикрiсть. Бо те вимрiяне Роксоланою весiлля вийшло й не для неї i не заради неї, десь воно гуло й дзвенiло на весь Стамбул, уже й кiнчалося, а вона не змогла поглянути на нього бодай краєчком ока. Султан був милостивий до своєї Хуррем. Знов не став ждати сорока днiв очищення породiллi, не витерпiв i чотирьох днiв, уже на третiй вiдвiдав султаншу. В її покої, де було показано йому сина Селiма, щедро обдарував вiн i матiр, i дитя, тодi спитав Хуррем, яке в неї нинi найзаповiтнiше бажання. - Побачити весiлля вашої сестри,- кволо всмiхнулася султанша. - Але ж воно вже скiнчилося! - здивувався Сулейман. - Хiба може щось кiнчатися без вашого повелiння, мiй володарю? Ви не можете хiба що воскрешати вмерлих, бо то воля аллахова, все ж iнше на цiй землi - у вашiй волi, i за вашим високим повелiнням може завжди розпочатись навiть те, що вже давно вважалося закiнченим. - А ви, моя султаншо, хiба знайдете силу, щоб пiдвестися так швидко пiсля ваших священних зусиль? - поспитав турботливо Сулейман. - Вважайте, що я вже пiдвелася i знов стала вашою найвiрнiшою, найменшою служкою, о мiй великодушний повелителю! Це було чудо. Народила дитя мало не семимiсячне, а воно було жвавiше за Мехмеда. Вимучена передчасними пологами, майже вмираюча, готова була пiдвестися з постелi вже через три-чотири днi, аби лиш вдовольнити свою цiкавiсть, споглядаючи на чуже щастя. Султан звелiв вiдновити урочистостi на Iподромi через шiсть днiв. Для цього було спiшно поставлено дерев'яний кйошк, покритий оловом, захищений дерев'яними кафисами, встелено всерединi килимами, i вiн повiз туди султаншу, разом з нею засiв на цiлий день, спостерiгаючи за змаганнями пехлеванiв, стрiльцiв, жонглерiв i акробатiв, милуючись з того, як новi й новi юрмища вливалися на Iподром, пили i їли, славили свого повелителя, одержували дарунки i знов славили щедрiсть султанову. Тодi в супроводi вельмож, порушуючи вiковiчнi звичаї, узяв iз собою султаншу i вiдвiдав зятя й сестру в їхньому палацi, щоб побачити, чи щасливо живуть, i вручити їм новi щедрi дари. Знов повернувся у кйошк на Iподромi, дивився тепер, як частують його вiрних яничарiв i роздають їм грошi, радiв, що вiднинi в столицi, отже, й у всiй державi, запанують сила й закон i що народ з такими веселощами стрiчає його iз султаншею. А Хуррем сидiла поруч iз султаном, довгi години дивилася на нестримнi веселощi стамбульських дармоїдiв i думала про чуже щастя. Гiрко їй було на серцi, але не виказувала того перед султаном, усмiхалася йому хоч ще й кволо, але збадьорено, а в душi схлипувало щось темне i болiсне: стороною дощик iде, ой стороною, та й не на мою ружечку червоную... Султан же навiть у гадцi не мав, що цим бучним весiллям, ще не баченим у Стамбулi, породжує i змiцнює двi найбiльшi ворожi сили у своїй державi, якi рано чи пiзно мають зiткнутися, i одна з них неминуче повинна буде загинути. Одну з цих сил вiн необачно показав народовi i тим поменшив її стократно, бо народ одразу її, так високо пiднесену, й зненавидiв, друга ж сила тим часом лишалася прихованою i вiд того набагато дужчою. Силою явною був Iбрагiм, вiднинi не тiльки великий вiзир, а й царський зять. Силою прихованою - Роксолана, час якої ще не настав, але колись мав настати. ПОХМIЛЛЯ Жити серед звiрiв. Тут не приховували цього, навпаки - хизувалися тим, що вони звiрi. Iноземних послiв, перш нiж вони потрапляли до Тронного залу, щоб поцiлувати полу Сулейманового кафтана, проводили через двiр, де стояли гiгантськi султановi слони, а тодi - помiж клiтками з левами й леопардами i проходом таким вузьким, що послам щомитi могло видатися, нiби крiзь пруття уже просувається страхiтлива лапа дикого звiра, унизана пазурами, мiцними й гострими, мов ятагани. Вперто, невтомно, безсонно перемiрювали свої клiтки дикi звiрi на пухнастих пружних лапах, хижо поклацуючи твердими, як сталь, пазурами, з неклiпною кровожернiстю вистежуючи здобич, нiби заклятi душi-упирi. Навiть у походи султан брав свiй звiринець, i часто перед входом у його восьмигранний червоний намет, розiпнутий на товстих, вiдлитих iз золота тичках, прив'язувано хижих пантер i гепардiв, мовби для того щоб показати: падишах повелiває навiть дикими звiрами. Та була сила, якої лякався сам султан. Покликана змiцнювати й пiдпирати iмперiю, вона iнодi потрясала її так несподiвано й страшно, як жодна iнша. Силою тiєю були яничари. Це султанське вiйсько, яке лякало Європу, Азiю й Африку кiлька вiкiв, вигадав брат султана Орхана - Алаеддiн, що добровiльно вiдмовився вiд права на престол i став у свого молодшого брата великим вiзиром. Вiн запровадив на покорених землях податок кровi - девшiрме з християн. Кожнi п'ять рокiв спецiальнi султанськi чиновники мали брати з кожних сорока дворiв по одному п'ятилiтньому хлопчиковi, причому брали найлiпших i найздоровiших. Дiтей забирали навiки. "З печальними лицями гiрко плакали батьки, рiднi i їхнi брати й сестри, такий зойк, такий стогiн лунав, що незмога передати людською мовою; надягнувши траур i волосяницi, посипали голову попелом бiднi батьки i голосно кричали, мертвим заздрили живi, коли дiтей вiдривано вiд батькiв. Було багато горя, слiз i страждань". Стогiн цей проб'ється крiзь товщу столiть. Випивали кров iз народу - брали найчистiшу, найневиннiшу. Позбавляли народ майбутнього, вважаючи в самовпевнонiм заслiпленнi, що майбутнє належить тiльки їм. Алаеддiн казав: "Коли дiти будуть примусово iсламiзованi i як воїни взятi на державну службу, то цим досягнуто буде їхнє тимчасове визволення, бо слова корану проголошують, що в кожному новонародженому закладено прагнення до iсламу. А коли це прагнення розповсюдиться мiж вiйськом iз християнських дiтей, тодi легко буде з їхньою помiччю залучати до iсламу їхнiх спiввiтчизникiв, i таким чином дедалi збiльшуватиметься їхня кiлькiсть". Понад десять рокiв узятих у вiчну неволю дiтей учили в школi джемiв у Сютлюдже чужої мови, вiри та мистецтва вбивати людей, тримаючи кiлька тисяч у величезнiй похмурiй будiвлi, в нужденнiй тiснявi й жорстокостi, тодi посилали найвправнiших до яничарських орт, iншi йшли пажами до султанського двору i до дворiв вельмож, навчалися далi, обираючи собi той чи iнший фах, дехто на все життя лишався у прислужниках, iншi, як славетний будiвничий Сiнан, виявляли обдарованiсть, ще iншi пробивалися i до найвищих посад у державi - i вже за Сулеймана ставали навiть великими вiзирами, повсюди платячи свiтовi тою самою жорстокiстю, яку вiн виказав до них i до їхнього дитинства. Молодих яничарiв учили ще й далi - до 25 i до ЗО рокiв, аж поки вони нарештi могли назватися воїнами, яких не знав свiт. Яничари не були простими, вульгарними зарiзяками, як уявлялося тодi невтаiмниченим. Пiдлiсть i жорстокiсть побiльшуються вiд ученостi - так вважали наставники цього вiйська, тому невтомно вчили й учили яничарiв до самої смертi, домагаючись найвищого вмiння й досконалостi. I вони справджували надiї. Стрiляли з лукiв так, що потрапляли птаховi в око на льоту, ятаганами не тiльки рубалися в рукопашному бою, а й могли навкидь прибивати чоловiка до стiни, нiби метелика шпилькою, знали таємницi пiдведення порохових мiн пiд мури обложених фортець, вдираючись крiзь проломи, безжально падали на голови захисникiв разом iз гуком вибуху; не питаючи нiчиїх порад, знали, якого ворога як зламати; не ждучи нiчиєї помочi, самi будували собi кораблi при потребi, виливали гармати, робили порох, наводили переправи через рiки й трясовини; не знаючи жалю, незважаючи на людськi сльози, не сподiвалися й на чиєсь оплакування своїх загиблих, мовчки ховали своїх полеглих, мали своїх власних iмамiв, мудрецiв, поетiв, мали навiть святого, яким вважали веселого бiдного дервiша Хаджi Бек-таша, який жив ще за сельджуцьких султанiв, а один iз послiдовникiв його Алi-баба вчив мудростi життя самого Селiма Грiзного. Коли Селiм спитав Алi-бабу, в чому щастя на землi, той вiдповiв, знущаючись iз султана: "їсти, пити, випускати з себе вiтри i спорожнятися". За таку образливу вiдповiдь султан звелiв кинути Алi-бабу в пiдземелля Едi-куле. Та майже одразу й занедужав шлунком. Тодi послав за зухвалим дервiшем i пообiцяв тому, що, коли той поможе, за кожний випущений вiтер даруватиме йому село. I як понесло ж султана! Аж його мати налякано закричала: "Сину мiй! Перестань, а то в тебе нiчого не лишиться!" Мiцнi й здоровi юнаки, вiдiрванi вiд вiтчизни, вiд вiри й мови батькiв, з поруйнованими навiки душами, вже не мали для себе нiякого опертя у життi, крiм султана, який облудно звав їх своїми синами, i нiчого святого, крiм платнi за свою криваву службу та грабункiв, якими щоразу закiнчували рiзанину. Вони жили у величезних казармах-кишласi коло Ат-Мейдану й Топкапи, нiби монахи, не мали права одружуватися, усе їхнє майно було з ними й на них, спали покотом на повстяних твердих пiдстилках, як собаки, за найменше невдоволення карано їх смертю, не смiли нiкуди вiдлучатися на нiч, бо за це теж загрожувала смерть. Iшли в похiд за султаном, який красувався на конi пiд золотою збруєю, покiрливi й мовчазнi, смаженi диким сонцем, шмаганi дощами, потопаючи в багнюцi, у тяжкому повстяному одязi, який мiсяцями не висихав од поту й води, прiв, гнив на людях, так що вже й людське тiло пiд ним мовби прiло, i сморiд над яничарськими ортами стояв такий тяжкий, нiби над табунами слонiв або над отарами баранiв, яких гнали слiдом за вiйськом на зарiз. Приреченi бути отарою - чи були вони ще людьми, чи зоставалися в них бодай крихти розуму, доброти, шляхетностi? Була тiльки слiпа вiдвага, але, дивлячись на них, можна було сумнiватися, що вiдвага справдi людська риса. Смертельно виснаженi в боях i в походах, або ж намучившись за день вiд безперервної вiйськової муштри, падали пiсля останньої молитви на кiлька годин на свої твердi пiдстилки, мов дома