шня худоба. Вважалися опорою султана й iмперiї, а спали мов бiднi ремiсники, що не мали куди йти зi своїх нужденних майстерень, нiби кожум'яки, якi лягали серед чанiв iз смердючими заквашеними шкурами; неначе мiдники, яким i вночi снилося безугавне дзвенiння у вухах; мов вуличнi голярi, що брали всього по однiй акча з чоловiка; наче упослiдженi вiрмени, якi з ночi мали топити пiдземнi печi хамамiв i так i не виходили з-пiд землi на свiт божий; немов злиденнi пiдмiтальники базарiв - феррашi, якi так i спали на своїх мiтлах пiд купами смiття. Свiт був безжальний до цих нещасних i не давав їм нiяких надiй на визволення iз свого стану. Коли їх гнали на вiйну, вони йшли без опору, бо не мали куди бiльше йти; коли iншi молилися, їм теж хоч-не-хоч доводилося молитись; коли хтось обжирався, вони ковтали слину i люто скреготали зубами вiд голоду, думаючи лиш про те, щоб вирвати шматок i собi, бо наїдалися досхочу тiльки тодi, коли приходили до казанiв з пловом пiсля битви i живим припадала пайка своя i тих, що полягли трупом, їм до вподоби були зухвальство i гiркий смiх їхнього святого - Бекташа. Як Бекташ, вони могли вважати на цiм свiтi своїм тiльки з'їдене - та й то ненадовго! Як i в Бекташа, у них завжди бурчало в животах вiд голоду, бо їли вони тiльки пiсля битви, а в час мирний двiчi на день: пiсля ранкової молитви i перед сном. Якось голодний Бекташ зустрiв чоловiка, за яким iшли слуги, гарно зодягненi, вгодованi - як не трiснуть. I вигукнув Бекташ: "О аллах, поглянь на цього чоловiка i вiзьми з нього приклад, як треба утримувати своїх рабiв!" Один чоловiк сказав Бекташу: "Коли таке буде далi, свiт перевернеться, все стане догори дном".- "Що ж,- засмiявся Бекташ,- може, дно саме й виявиться кращим!" Яничари оберiгали царство, але водночас були його найбiльшою загрозою, як бочка з порохом, що може розламати неприступний ворожий мур i так само висадити в повiтря свого недбайливого й необережного хазяїна. Це почалося березневого ранку 1525 року, через десять мiсяцiв пiсля бучного весiлля Хатiджi й Iбрагiма. За снiданком яничари перевернули свої мiднi миски з пловом, до якого не доторкнулися, i стали щосили бити в них ложками. - Казан калдирмак! [56] - ревiли вони. Вiсiм тисяч чоловiк щодуху били в мiднi миски, i цим страшним звуком сповнилися похмурi яничарськi казарми, простiр довкола Ат-Мейдану, султанський палац Топкапи, весь Стамбул. Двiрська челядь розбiгалася. Капiджiї утiкали вiд брам, якi мали стерегти. В гаремi одалiски перелякано накривали собi голови подушками, щоб не чути того страхiтливого стукоту. Вмить спорожнiли вулицi. Купцi на базарах замикали свої крамницi,ремiсники залишали майстернi. I полохливий, тривожний шепiт по всьому мiсту: "Казан калдирмак!" Як на вмируще, завили пси. А тодi з диким виттям викотилася з казарм жива лиховiсна хвиля i залила Стамбул по самi краї руйнуванням, грабунками, нищенням, вогнем i смертю. Кипiло на яничарському дворi Топкапи, рвалися у Браму блаженства, яку охороняли бiлi євнухи, кричали; "Доберемося й туди! Виволочимо за коси кляту вiдьму, яка зачарувала нашого султана!" Бунтували довкола Iбрагiмового палацу, посилали погрози мерзенному грецькому виплодковi, який нахабно заволодiв їхнiм батьком рiдним - падишахом. Тодi кинулися по Стамбулу, грабували базари, єврейську дiльницю Чiфутанi, знов поривалися до розкiшно здобленої Брами блаженства, посилаючи прокляття гяурцi, яка народжує їхньому царственому повелителевi недоноскiв. Тиждень Стамбул був у владi розклекотаного яничарства. Джелаби, що постачали мiсту овець i корiв, боялися поткнутися в брами Стамбула. Погас вогонь пiд величезними мiдними казанами на султанських кухнях. Гаремницi харчувалися самими солодощами з припасiв, якi знайшлися у коморах євнухiв. Хуррем не виходила зi свого покою. Не побiгла нi до валiде, нi до кизляр-аги, не просила нiчиєї помочi, не благала нiкого, не виказувала нi страху, нi розпачу. Жорстоко ганяла служебок, гримала на неповоротких євнухiв, обiймала своїх дiток, брала на руки то одне, то друге, цiлувала, примовляла без слiв у душi: "Мої дiти - султанськi дiти. Дiтоньки мої, дiтоньки! " Хатiджа вночi втекла iз свого палацу i насилу змогла пробитися до лiтнього султанського сералю в Карагачi. Сулейман уже кiлька мiсяцiв перебував на ловах коло Едiрне. Почувши про яничарський заколот, вiн припинив лови, але не повернувся до Стамбула, а прибув до Сiлiврiї, сiв там на свою султанську барку iз золотим драконом на носi й став прогулюватися по Дарданеллах, поглядаючи на гористi береги, бурi, понурi й пустельнi, як кладовища. Яничари попливли султановi назустрiч у великих галерах i стали кричати, що вiн винен їм платню за три роки i свою батькiвську прихильнiсть, про яку давно забув через цього пiдлога грека Iбрагiма i кляту вiдьму, що губить своїми чарами його дорогоцiнне життя. Султан не захотiв розмовляти iз заколотниками. Звелiв ждати повернення великого вiзира з Єгипту, куди той поїхав за грошима. Тодi яничари кинулися до вiзира Аяса-пашi, сподiваючись, що вiн заступиться з? них перед султаном. Але що мiг удiяти цей чоловiк, який не вмiв скласти докупи двох слiв, i єдине, що мiг - це махати шаблею пiд мурами ворожої твердинi. Яничари пограбували його палац, розгромили й спалили палац Iбрагiма, обдерли палац Скендер-челебiї, що пiшов до Єгипту з Iбрагiмом уже не як його тесть, а як султанський дефтердар. Тепер утихомирити їх уже не могла нiяка сила. Тремтiв од них цiлий свiт - хай тремтить тепер Стамбул i сам султан! Називав султан їх своїми синами, братами, дiтьми, а тримав нiби голодних собак,- хай тепер прийде до них у простому вбраннi, без пишного почту, прийде пiшки i поклониться до самої землi, а вони сидiтимуть довкола казанiв iз жирною бараниною й кричатимуть: "Достур!" - "Бережись!" Три роки без платнi, без здобичi, без уваги й шаноби. Були завжди єдиним тiлом могутнiм, єдиною душею неподiльною при султанi, тепер їх розривали, розокремлювали, розшматовували. Iбрагiм, з небаченою пишнотою виряджений султаном давати лад у Єгиптi, вiдiбрав яничарiв тiльки наймолодших, найпоставнiших, бо потрiбнi були йому не як воїни, а лиш для оздоби поряд з молодесенькими пажами у бiлому шовку i кулястих золотих шапках. Слiдом за великим вiзиром Сулейман вирушив на лови до Едiрне в супроводi сорока тисяч вершникiв, а з яничарiв узяв лише найвправнiших у ловецтвi, решту лишив у Стамбулi коло пiсного плову. А тим часом навiть титули в яничарiв свiдчили про те, що всi вони - передовсiм ловцi: чи то людолови, чи то звiролови,сейбаїбашi, загарджибашi, самунджубашi - старший над кiньми, вад псами, над хижими птахами. Хто пiшов до Єгипту - озолотиться, хто потрапив на лови - бодай ласуватиме дичиною, а тi, що лишилися в Стамбулi,- нi милостей, нi грошей, нi здобичi. Востаннє дав їм награбувати досхочу султанський зять Ферхад-паша. Поки Сулейман товкся зi своїми спахiями пiд мурами Родосу, яничари Ферхада-пашi втихомирювали схiднi провiнцiї, де пiдняли бунт кизилбашi, вiрмени i туркменськi племена. Обчистили землю вiд людей i вiд багатств так ретельно, що довго ще мала лежати вона пустошньою, а самi з переповненими шкiряними мiхами для здобичi прискочили iз забiяцьким Ферхадом-пашою на Родос, влучивши саме ту хвилину, коли вiйсько вже входило в здобуту твердиню i настав великий час грабування. Однак грабувати не було чого! Тiльки черстве камiння та безмовна чума. А тодi сiли на голодний плов у столицi, знов мали покiрливо ждати, кого з них прибере чорна смерть, i заздрiсними поглядами супроводжували щасливцiв, якi йшли за море а чи бодай пiд Едiрне. Пiзньої осенi прийшла жахлива вiсть про смерть яничарського улюбленця Ферхада-пашi. Сулейман не простив своєму зятевi його грабувань в Анатолiї й Сiрiї. Щойно возвисивши Iбрагiма до звання великого вiзира, вiн вивiв iз вiзирського дивану Ферхада-пашу i послав його санджак-бегом у Смедерево i намiсником до Белграда. Це було неймовiрна пониження! Хоч би ж тобi румелiйським беглербегом, а то санджакбегом, нiби простого пашу! Не помогли благання Сельджук-султанiї, заступництво валiде, не злякався султан i загрозливого бурчання яничарiв, схожого на муркiт диких звiрiв у клiтках. Ферхад-паша, блискучий воїн, непереможний полководець, гроза вiдступникiв i невiрних, прибувши до Белграда, вирiшив показати Сулеймановi, на що вiн здатний, i з п'ятнадцятьма тисячами вiйська вирушив у Срем поколошкати там угорцiв. Переправившись через Саву й залишивши на рiчцi з незначною охороною судна, пiшли з вогнем i мечем по беззахиснiй землi, плюндруючи виноградники, палячи недопалене, грабуючи недограбоване, убиваючи все живе, що траплялося на шляху. Тим часом вiдважнi сербськi човнярi, пiдкравшись до турецьких кораблiв, попалили їх, перебивши сторожу, а угорське вiйсько зненацька вдарило по розпорошених загонах Ферхада-пашi залiзним кулаком. З п'ятнадцяти тисяч вiсiм було вбито, кiлька тисяч попало в полон, тi ж, що кинулися назад, не знайшовши суден, тонули в Савi, лише одиницям пощастило переплисти каламутну, бурхливу рiку, серед тих плавцiв був i Ферхад-паша. Втрачено було все: людей, коней, зброю, знамена. Переможцi послали найкращих коней, знамена i полонених вельмож королевi в Буду, а зганьблений Ферхад-паша не вигадав нiчого лiпшого, як вирушити за кiлька мiсяцiв до столицi, сподiваючись, що його жона i султанська мати зумiють заступитися за нього перед Сулейманом i знову повернуть його на становище вiзира. А тим часом iз схiдних провiнцiй iшли новi та новi скарги на султанського зятя. Перебив там багато вiрних султановi вельмож, щоб загарбати їхнi багатства. На Родос принiс Сулеймановi багатi дарунки, але собi взяв тисячократне бiльше. Намовляв яничарiв проти султана. Власне, цим Ферхад-паша мало рiзнився вiд iнших iсламських забiяк. Але провини свої побiльшив поразкою вiд угрiв i сербiв у походi, в який його нiхто не посилав. Поразок султани не прощали нiкому. А тут ще угорський король зухвало вiдкинув пропозицiю Сулеймана про вiчний мир. Султан затявся. Не хотiв приймати Ферхада-пашу, посилаючись на зайнятiсть важливими державними справами. Довкола Топкапи зловтiшне шепотiли: - Якi державнi справи? Ця червонокоса вiдьма i мерзенний грек? А для справжнього воїна немає часу? Султан урочисто провiв Iбрагiма в Єгипет, супроводжуючи його кораблi (чого нiколи не бувало) на своїй роззолоченiй барцi до Принцових островiв. Тодi (чого теж досi нiколи не бувало) зробив урочистий виїзд по столицi разом iз султаншею Хасекi, яка сидiла в бiлiй iз золотом каретi, запряженiй бiлими кiньми, поруч iз падишахом, i обоє сяяли золотом i коштовним камiнням. Пiсля того Сулейман вирушив на лови до Едiрне, звелiвши Форхадовi-пашi прибути туди для звiту про свої дiї у Белградi. - Нiщо не схоже так на вiйну, як лови. Тому султан сам очолює полювання, сам жене звiра i стежить, щоб нiхто не ухилявся вiд своїх обов'язкiв. Вставати рано, терпiти холод, спеку, дощ, долати бездорiжжя, щомитi бути зготовленим не просто до вбивства, а часом i до сутички, до смертельного двобою, коли нажаханий або поранений звiр кидається на тебе, щоб твоїм знищенням здобути собi порятунок; їсти ячмiнний хлiб i те, що сам здобув на ловах, пити воду зi струмкiв або й багновищ. Найкоротший шлях насичення для людини - хлiб i м'ясо. Так i життя. Нiяких вiдхилень. Для султана хлiбом була влада, м'ясо мав здобувати на ловах або на вiйнi. Сорок тисяч спахiїв, сотнi вельмож, три тисячi тiлохранителiв i добiрних яничарiв супроводжували Сулеймана в лiсах Фракiї. А на їхнi стрiли й списи гнали звiра десятки тисяч загоничiв, пiднятих з усiх сiл цього краю. Цi люди навiть сплачували меншi податки в султанську скарбницю за те, що зобов'язанi були слугувати на ловах, заготовляти сiно й конюшину для тисяч коней i верблюдiв, були конюхами, верблюжатниками, псарями, сокольниками, загоничами. Всi лiси й гори сповнилися людським лементом, кiнським iржанням, ревiнням верблюдiв, собачою гавкотнею; звiрi рятувалися вiд смертi й нападали, рятуючись, на своїх убивць мовчки, оленi летiли, мов вiтер, не зачiпаючи жодної галузки, кабани проламувалися крiзь гущавини а несамовитiстю смертi, ведмедi в передсмертному пострибi здивовано ставали на заднi лапи i навiть убитi видавалися грiзними й могутнiми, так що Сулейман любив їздити помiж убитих звiрiв i розглядати їх з коня, немов повержених ворогiв на полi бою. Мав од того мовби юнацьку втiху в серцi, щось кипiло в ньому, нуртувалося, знов вiдчував подих безмежних просторiв, якi десь покiрливо ждуть, поки вiн прийде їх здобувати, i був готовий до цього так само, як у перший день свого вступу на престол. Двiчi на тиждень вертався до розкiшного сераю в Едiрне над рiчкою Мерiч, де скликав диван, приймав iноземних послiв, вислуховував гонцiв з усiх країв свого безмежного царства. Сльотавого осiннього дня перед палац приведено кiлькасот болгарських, сербських, грецьких i македонських дiтей, узятих на податок кровi - девшiрме. Пригнанi султанськими емiнами через кам'янистi гори, привезенi в сiдельних тороках iз далекої Боснiї, з берегiв Струзького озера i з берегiв солодководих слов'янських рiк, обiдранi, босi, худi, нещаснi, збитi в безладний тремтячий натовп, обв'язанi грубим мiцним канатом, дiти стояли перед палацом, i тiльки великi чорнi очi свiтилися їм на змарнiлих лицях, очi ще й досi повнi слiз, страху i глибокої, навiки затаєної ненавистi до тих, що вiдiрвали їх вiд рiдної кровi. А султан проїздив перед ними на чорному конi, весь у золотi, в хутрах, у коштовнiй зброї, i кiнь його весь був обнизаний такими коштовностями, що за них можна було б купити не тiльки натовп отаких маленьких рабiв, а цiлу державу. Втiшившись спогляданням майбутнiх захисникiв i опори iсламу, Сулейман звелiв пустити до нього Ферхада-пашу, який вимушений був, лютуючи й скрегочучи зубами, ждати прийому й тут так само, як перед тим у Стамбулi. Султан, пiдiбгавши ноги, сидiв на широкому розкiшному тронi, пускав погляд поза Ферхадом-пашею кудись у розмальовану арабесками стелю, безмовнi дiльсiзи кам'яними бовванами стовбичили коло дверей i по всiх кутках величезного Тронного заду, i жодного вельможi, жодного свiдка розмови, хоч би вже якогось жалюгiдного придворного писаря. Але Ферхад-паша вдав, що не зважає нi на похмуре никання Сулейманового погляду, нi на пiдозрiлу порожнечу Тронного залу, нi на небажаних в його розмовi з султаном насторожених дiльсiзiв, яких було занадто багато тут сьогоднi. Вiн з'явився перед Сулейманом у розкiшному вбраннi, в сяйвi багатства, здоров'я, бадьоростi, дотепностi. Цiлуючи праву руку султановi, пожартував, чи справдi така бiла, пещена рука могла втримати меч, який розсiк мури Белграда й Родосу. Поклонився Сулеймановi сiрiйським ковчежцем iз золота й кришталю, у неймовiрно дорогих самоцвiтах, картаючи себе за непростиму забудькуватiсть, бо мав би пiднести султановi цей ковчежець з головою зрадника Джамбердi Газалi, вiд якого врятував престол чотири роки тому. Сулейман похмуро мовчав. Не вiдгукнувся па жарт, не подякував за колишню послугу, яку зробив троновi його зять. Ферхад-паша не збентежився. Ляснув у долонi, i його пажi внесли двоє чоловiчих i двоє жiночих убрань iз золототканого шовку, шитих по-перськи. - Вклоняюся вашiй султанськiй величностi й прекраснiй султаншi Хасекi,- пїднiс Ферхад-паша дарунки Сулеймановi.- Пiсля того, як мої яничари погуляли серед кизилбашiв, у тих пропала охота бунтувати, єдине, до чого вони тепер здатнi: шити отакi вбрання. Сулейман нарештi вмилостивився. Прийняв дарунки. Звелiв обернути Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золотiй тацi купу дукатiв. Це збадьорило Ферхада-пашу, i вiн, не гаючись, перейшов вiд поклонiв, дотепiв i запобiгання до скарг. - Ви вiдторгли вiрного раба свого вiд свiтла ваших очей, мiй султане! - вигукнув вiн iз неприхованим докором. - Вiрнiсть доводять дiлами,- зауважив султан. - Дiлами? - Ферхад-паша вмить забув, що перед ним не просто сановний родич, а загадковий всемогутнiй повелитель. Всi образи, призбируванi протягом кiлькох рокiв, пiдсиленi гаремними шопотами, яничарським обожнюванням свого здобичливого пашi, вмить закипiли в ньому, вихлюпнулися нестримно й свавiльно.- Якими ж дiлами, мiй султане? Згадайте-но: хто бiльше гробив для вас iз дня вступу вашого на престол, як не Ферхад-паша! Чи сидiли б ви на цьому Золотому тронi, коли б не принiс я вам голову зрадника Джамбердi? Чи звався б султан Сулейманом, якби Ферхад-паша пiшов на змову з тим же Джамбердi, або а туркменськими ханами, чи з кизилбашами? А тепер вiд Ферхада-пашi вимагають ще якихось дiл? Я не злазив з коня цiлих двадцять лiт, я ходив з великим султаном Селiмом проти шаха i проти халiфа, я запекло бився з невiрними й зрадниками, зазнав ран - i за це мене, як собаку, вигнано з вiзирського дивану, послано жалюгiдним санджакбегом, а Сiрiя i Єгипет вiдданi тому, хто ще жодного разу не махнув мечем! - Ти обдер нашi схiднi провiнцiї так, що вони досi нiчого не дають до скарбницi,спокiйно сказав Сулейман. Ферхад-паша мав би вичути в цьому спокої загрозу для себе, але, захоплений своїми звинуваченнями, вiн утратив будь-яку обачнiсть. - Я обдер? Подивимось, що лишиться вiд Єгипту пiсля цього грека, який вашою милiстю їсть i спить на золотi! А коли я щось брав з тих бунтiвникiв, то тiльки для того, щоб нагодувати цих бiдних, вiчно голодних ваших дiтей яничарiв! I за це мене з вiзирiв у санджакбеги? - Ти зганьбив навiть звання санджакбега. Допустив, щоб п'ятнадцять тисяч славетного iсламського вiйська були побитi п'ятьма тисячами невiрних. Зазнав ганебної поразки, а тодi ще й ганебно втiкав. Чесний воїн повинен лишитися на полi бою. Як ти смiєш жити пiсля такої поразки? Аж тепер Ферхад-паша належно оцiнив султанову передбачливiсть. Справдi, свiдки тут небажанi. Дiльсiзи не беруться до уваги. Вони нiмi, як мертвi. I все тут мертве, навiть цей султан, в якого не зворухнеться нiщо нi в обличчi, нi в закам'янiлiй постатi. Але ж вiн, великий воїн, царський зять, улюбленець яничарiв i всього вiйська, яке тримає оцей золотий престол, вiн живий, i вiн хоче жити! - Менi не жити? А кому ж тодi жити? Ви, ваша султанська величнiсть, чом же ви не вмирали зi своїми воїнами пiд Родосом? Моїх п'ятнадцять тисяч побитi п'ятьма тисячами угрiв? А сто тисяч мертвих пiд мурами Родосу, який обороняло пiвтисячi невiрних? Чому ж не лягли ви, мiй султане, зi своїми вбитими? - Я здобув Родос, а що здобув ти? Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому словесному змаганнi йому й так не судилося перемогти, бо падишах завжди має слушнiсть, а пiдлеглi можуть бути тiльки спровиненi. Та сподiвався хоч сказати султановi все, що вiн думає про нього, нагадати про свої заслуги, яких не вiдбере в нього сам аллах. I ось таке просте запитання: "А що здобув ти?" - i Ферхад-паша, попри все своє нахабство, не знав, що сказати. Взагалi коли ти стоїш, а твiй супротивник сидить, то вже цим вашi ролi визначено наперед: той, хто сидить, звинувачує, хто стоїть - виправдовується. Щойно подумав про це Ферхад-паша, як уся кров ударила йому в голову. Вiн має виправдовуватися? Перед ким i за що? - Я знаю, звiдки незлагода мiж нами!-вигукнув вiн.- Все це через цього солодкомовного негiдника Iбрагiма i цю сучку Роксолану! - Iди геть! - тихо, але вже не приховуючи погрози в голосi, сказав Сулейман. - Не пiду, поки не скажу всього! Поки не почуєш! Бо хто тобi скаже? Всi бояться. Всi нiкчеми. А я воїн! Я ходив у славнi походи з султаном Селiмом, коли ви ще обцiловувалися з своїм греком. Я... Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повiтрi поперечну риску, дiльсiзи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його за руки, але вiн вирвався, вихопив кинджал. - Геть, без'язикi! Понищу всiх тут! Не пiдступай! Вони оточили його мовчазною впертою стiною, вiдтручували, вiдпихали вiд султанського трону, вiдганяли розсатанiлого пашу, який плутався в товстому килимi, зачiпався ногами за довгi поли свого негнучкого вiд золота кафтана. Не дався дiльсiзам i за дверима. Пройшов усiма палацовими переходами, вигукуючи образливi слова про султана й султаншу, тодi, позбувшись переслiдувачiв, не покинув палацового двору, а всiвся на мармуровiй лавi, поставленiй ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидiти тут i дивитися на великий водограй, i знов став клясти Сулеймана, Iбрагiма, найлютiше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря так, що вiн розганяє своїх найбiльших воїнiв. Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не втихомирюється, але чаушi дiльсiзiв отримали велiння заткнути пельку несамовитому босняковi. Знов кинулися нiмi на Ферхада-пашу, i знов вихопив вiн свого ножа i став вiдмахуватися, але прибiгли ще новi чаушi з довгими важкими киями, i хвальковитого воїна було вбито безславно й ганебно, мов скаженого собаку. Вже мертвому Ферхаду-пашi вiдтяли голову його власним ножем, i згодом пiшов поголос, що цим ножем паша хотiв зарiзати султана. Тiло Ферхада-пашi пролежало коло бiлої мармурової лави в палацовому дворi три днi. Вiдрiзана голова мовби промовляла до всiх, хто йшов на прийом до султана: "Пощади не буде нiкому!" За десять днiв до Едiрне прибув сумний кортеж iз чотирьох карет, супроводжуваних охороною з євнухiв. Валiде Хафса i дружина вбитого, обидвi в чорному, запрагли розмови з султаном, але Сулейман знов був на ловах, i їм довелося ждати його ще цiлий тиждень. Коли повернувся, не мiг не прийняти матерi, валiде ж привела з собою i султанську сестру. - Ти вбив мого мужа! - закричала ще вiд дверей Сельджук-султанiя.- Тiшу своє серце надiєю незабаром носити отаке вбрання й по тобi! Султан нiчого не вiдповiв. З жiнками не розправлявся. Звелiв вивести сестру i нiколи бiльше не пускати до нього. Не спитав про неї до самої смертi. Перед валiде спробував виправдатися. Не хотiв смертi Ферхада-пашi. Звелiв його тiльки ув'язнити за непокiрливiсть i самочинство. Капiджiї убили його в сутичцi, яка виникла з вини самого Ферхада-пашi. Але однаково винних уже покарано. Султанськiй матерi можуть показати голови страчених. Хафса, бгаючи свої темнi губи, мовчала. Волiла б бачити iншi голови. Але не сказала своєму царственому синовi про своє затаєне бажання. На ранок виїхала до Царгорода, а поперед неї полетiв султанський гонець з посланням до Хасекi-султаншi, в якому Сулейман запрошував її вiдвiдати його самотню холодну оселю на Мерiчi й привезти з собою дiтей, за якими скучили його очi й серце. Кизляр-ага отримав повелiння влаштувати поїздку султаншi з належною урочистiстю i з усiма потрiбними зручностями. Не було сказано, чи великий євнух особисто теж має супроводжувати Роксолану, а чи повинен лишатися з царственим гаремом, якого не смiв полишати без нагляду нi вдень нi вночi, а тут повернулася вiд султана валiде i, довiдавшись про Сулейманову примху, поклала край ваганням головного стража гарему, заявивши, що кизляр-ага залишатиметься там, де перебуває вона, султанська мати, поки вона жива. Пiсля її смертi можуть робити що завгодно, але тим часом вона виступає як хранителька звичаїв i обов'язок свiй перед аллахом сповнить до кiнця, твердо, не пiддаючись нiяким слабостям i згубним пристрастям, бо ж недарма застерiгав пророк: "Тi, хто слiдує за пристрастями, хочуть вiдхилити вас великим вiдхиленням". Для Хасекi в дорозi досить вiрної охорони з євнухiв i досвiдченого мiхмандара [57], який щойно супроводжував її, султанську матiр. Уперше вiд того дня, коли, зiйшовши з кадриги Сiнам-аги, ступила на царгородську землю, Роксолана виїжджала iз столицi. За брами сералю, за пощербленi мури й залитi холодними зимовими дощами рiки, на простiр, на волю! Якби могла, впала б на колiна в глизяву холодну глину i молилася всiм богам на свiтi, її уста впивалися вiтром волi, серце рвалося з грудей вiд щастя й захвату, лише тепер усвiдомила, яка вона молода - всього лиш двадцять лiт!-i як багато щастя могла б зазнати в життi, якби мала те, чим володiв безлiч людей на свiтi без нiяких зусиль,- волю й рiдну землю. Не мала нi того, нi того, змушена була виборювати собi волю по крихтi, а замiсть землi рiдної вдовольнитися чужиною, лихою i жорстокою, яка вже стала вiтчизною для її дiтей. Двадцятилiтньою мала вже троє дiтей! її дiти - султанськi дiти! I вона коло них - султанша, володарка цiєї землi, в яку приведено її рабинею. Порятунок, опора, надiя - тiльки в дiтях. Корчилася вiд самої думки про те, яких принижень зазнала в цiй землi, пригортала до себе дiтей, не вiдпускала й на мить. Рятуйте мене, порятуйте, вознесiть. Перед вiд'їздом зустрiлася з валiде. - Чи не затяжка дорога для недужого Мехмеда? - спитала султанська мати. Хотiла б лишити первонародженого в сералi, вiддаючи Роксоланi її недоноскiв! - Султан хоче бачити всiх своїх дiтей,- намагаючись надати голосовi ласкавостi, вiдповiла Роксолана,-його величнiсть скучив за своїми дiтьми. - Надворi зима,- нагадала валiде. - Хiба воля його величностi має узгоджуватися з порами року? - Сини падишаха належать державi,- терпляче пояснила султанська мати. - А хiба держава не там, де падишах? - знов упертим запитанням вiдбилася вiд неї Роксолана.- Чи, може, ми з вами станемо противитися царственiй волi його величностi? Валiде промовчала. Вiдступилася. Не пробувала навiть посилатися на коран. Може, й про Мехмеда заговорила лиш для годиться. Все ж побажала щасливої дороги i застерегла служебок, щоб не простудили султанських дiтей. Чотириокий теж проводжав. Як завжди, мовчки, тiльки зирив своїми очиськами недовiрливо й вороже, але що та ворожiсть, коли вона лишалася за брамами Баб-ус-сааде i за брамами Царгорода! Роксолана виїздила через Едiрне-капу. Попереду вже було послано десять великих повозiв, запряжених волами, з усiм необхiдним для подорожi: посудом i провiзiєю, килимами, постелями, баранами й курми в клiтках, з сiном i вiвсом для коней, навiть iз дровами, бо в ханах i караван-сараях не було нiчого, крiм чотирьох стiн. Схiднi люди гидували користуватися чужими речами, кожен вiз iз собою все своє, до того ж нужденний побут кочовикiв за тисячолiття навчив задовольнятися якнайменшим, окрiм, того, коли б у караван-сараях зберiгалося своє начиння, килими, мiндери, довкола них неминуче збирався б бруд,- цей розсадник страшної чуми,- а так досить було побризкати кам'яну пiдлогу та промести її вiничком - i мiсце для нiчлiгу готове. Воловi запряги з людьми мiхмандара, якi мали готувати мiсця для вiдпочинку султаншi i її двору, вiдправлено за три днi поперед урочистого кортежу. Вдосвiта того дня, коли Роксолана мала покинути сераль, вулицями Стамбула вiд Айя-Софiї до Едiрне-капу промчали кiннi султанськi капiджiї, гучно ляскаючи канчуками i завиваючи дикими голосами: "Савул! Достур!" - "Дорогу! Бережись!" Бо коли покотиться вулицями бiла, уся в золотi карета з баш-кадуною падишаха, кожного, хто попадеться на шляху, мали вбивати, як собаку. Тому Стамбул проводжав Роксолану з настороженiстю i прихованою ненавистю. Султанша їхала вулицями столицi нiби уособлення насильства, i нiхто не хотiв знати, яка далека вона була вiд самої думки про щонайменше насильство. Та хто б став її питати чи зазирати їй у душу, коли попереду й з бокiв скакали на чорних конях зарiзяки й знай завивали: "Савул! Достур! У карету Роксолани було впряжено шестеро коней. Це був доволi просторий екiпаж, щiльно оббитий зсередини червоною в золотих вiзерунках повстю, вистелений волохатими хутрами й товстими килимами для тепла й затишку, хоч для тепла євнухи щоразу вкладали в карету пласкi мiднi жаровнi з розжареним вугiллям, прибираючи тi, якi вже вихолоди. За першою каретою їхала друга - теж шестикiнна, далi два чотирикiнних кабрiолети i вiсiм парокiнних гарб. Роксолана мала коло себе Мiхрiмах i малесенького Селiма, помагала їм молода вродлива рабиня, а мудра уста-хатун, якiй багато разiв доводилося перемiрювати цю дорогу, скрашувала султаншi затяжливу й тяжку зимову подорож своїми мудрими бесiдами. В другiй каретi був Мехмед iз своїм вихователем Шемсi-ефендi, у кабрiолетах хазнедар-уста везла вбрання i коштовностi Роксолани, їхали там султаншинi служебки i няньки Мiхрiмах i Селiма, гарби були наповненi всiляким добром, без якого такiй високiй особi не личило вирушати навiть в одноденну подорож, а тут iшлося не тiльки про тиждень шляху, а й про побут у султанському сераї в Едiрне, де, ясна рiч, усе потрiбне для султаншi i її дiтей могло й знайтися, але їй могло б забракувати звичних речей, а це вже не годилося. Звичнi речi! Багатство! Розкiш! Чи думала вона про таке ще зовсiм недавно? Тепер сидiла в цьому розкiшному повозi, до самих очей закутана в пухнастi червонi соболi, яким не було цiни, семимiсячний Селiм лежав у золоченiй колисочцi, закушканий сiрою бiлячою ковдрочкою, Мiхрiмах, теж у дорогому хутряному вбраннi, дерлася до матерi на руки, лепетала: "М-ма, м-ма!" А Мехмед уже почав говорити, щодня вимовляв новi й новi слова, мова з нього так i лилася - чужа мова! Тiльки вночi, без пiдслухiв i пiдглядачiв, плачучи над першим своїм сином, шепотiла йому рiднi слова "Синочку мiй! Дитино моя!" - а вголос боялася промовити бодай слово, щоб не сполохати своє нетривке щастя, не вiдлякати насторожену долю. Поневолено тiло її, поневолено й дух. Шлях до висот iз цього поневолення пролягав через поневолення ще бiльше. Нiчим i нi перед ким не виказати своєї туги за тим, що зосталося спогадам, нiкому не дозволити бодай краєм ока зазирнути туди, побачити її найбiльший скарб. Рiдний батькiвський дiм у Рогатинi. Вiн тепер iснував чи й не iснував. Жив у спогадах. Бачила його на свiтанку, коли схилялася над заснулим дитям, i довгими днями, коли вiяли над садами гарему гнилi пiвденнi вiтри, бачила в тяжкiй чорнiй темрявi з-поза стамбульської чуми й при свiтлi мiсяця i зiрок теплим лiтом, вона бачила його з висоти, з рогатинського валу, i знизу, вiд Львiвської дороги,- тодi видавалася сама собi зовсiм маленькою, а батькiвський дiм розростався на пiвсвiту i свiтився своїми дерев'яними стiнами, нiби сонце. Бачила його безсонними ночами i вдень, приходив у її сни, i тодi, прокинувшись, стогнала вiд розпачу i ридала, ридала за навiки втраченим. А треба було жити. Коли носила в своєму лонi перше дитя, валiде пустила поголос, що родиться шайтан. На вашу ж погибель! Гульфем i Кiната, якi вiд заздрощiв готовi були задушити маленьку Хуррем, прибiгали з удаваними спiвчуваннями, налякано шепотiли про страшнi розмови, якими, нiби павутиною, обплутують її, зiтхали й охкали, а самi зирили на кволе, нiкчемне дiвчисько: чи не кинеться у Босфор? Нi, не кинулась! Народила сина, тодi народила ще дитя i ще. Ствердилася й утвердилася в дiтях - i вже не мала вiдступу. Назад дороги не було. На все життя була прикута до цiєї землi, i дiти її, вирiсши, вважатимуть її рiдною, а про її вiтчизну не захочуть i слухати. Так само й про мову, бо що мова без вiтчизни? Хiба що згадають коли-небудь пiснi, якi виспiвувала над їхнiми колисками, виспiвувала тихенько, щоб нiхто не почув: "Коли турки воювали, бiлу челядь забирали: i в нашої попадоньки взяли вони три дiвоньки. Єдну взяли попри конi, попри конi на ременi, другу взяли попри возi, попри возi на мотузi, третю взяли в чорнi мажi. Що ю взяли попри конi, попри конi на ременi, тота плаче: "Ой боже ж мой! Косо моя довгенькая! Не мати тя розчесує, возник бичем розтрепує!" Що ю взяли попри возi, попри возi на мотузi, тота плаче, тота кричить: "Ой боже ж мiй, ножки мої, ножки мої бiлесенькiї! Не мати вас умиває, пiсок пальцi роз'їдав, кровця пуки [58] заливає Що ю взяли в чорнi мажi, тота плаче, тота кричить: "Ой боже ж мiй, очка мої, очка мої чорненькiї! Только орсак [59] проходили, а бiлий свiт не видiли!" Хотiла б полинути на Вкраїну, покликати з собою дiток своїх. У нас гори золотiї, у нас води медовiї, а травоньки шовковiї, у нас верби грушки родять, у нас дiвки в злотi ходять. Хотiла - i не смiла. Тепер везла своїх дiтей по їхнiй землi. Вперше для них i для себе самої. Розбагнена дорога, старi оливи простягають до холодного неба покорчене чорне гiлля, мов безсилi рабинi. Вiтер iз слiпою жорстокiстю шарпає високi свiчки зелених кипарисiв, i вони загрозливо розгойдуються - от-от зламаються й упадуть. Проїхали селище Чумлiкой, валка розтяглася безмiрно, кiннi євнухи, невдоволено покрикуючи, намагалися збити Її докупи, старий товстий мiхман-дар часто пiд'їздив до Роксоланиної карети, хилив у поклонi головешку, на якiй намотано було цiлу скирту тканини, щось бурмотiв: чи то пробачення, чи просьби - не розбереш. Роксолана вiдмахувалась: дайте спокiй, у мене дiти! Надвечiр усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було аж п'ять ханiв для подорожнiх, але для султаншi з дiтьми приготовано двi грецькi хатини, в яких пiсля господарiв лишилися тiльки старi, грубо мальованi iкони на стiнах та незгаснi лампади пiд ними. Вiд тих образiв та лампадок аж рiзонуло Роксолану по серцю. Не заснула до ранку, просидiла над колисочкою малого Сєлiма, присвiчуючи собi мiдним каганчиком, читала якусь книгу з тих,, що везла у поклажi. Везла дiтей i книги - єдиний порятунок для зраненої душi. На ранок було сонце, вiтер ущух, земля похило пiдiймалася , до неба, тодi погорбилася, дорогу перетяло невисоке гiрське пасемце, а за ним була затишна долина, звана досить загрозливо: Харамiдере - долина розбiйникiв, i там мали ночувати. Поминули великий караван верблюдiв, що вже зупинився на нiчлiг. Верблюди пiдломавши ноги, зготувалися спати. Розташованi були великим колом, головами назовнi. Всерединi кола складено паки товару, купцi палили багаття. Роксолану знов влаштовано з малими в грецькiй хатинi, яка належала священиковi. Знов мала провести нiч iз своїми давнiми темноликими богами, якi скорботно позирали на неї з-над лампадки. Написала коротенького листа до султана, вiдiслала гонцем, трохи подрiмала. Далi шлях iшов на Сiлiврiю. Через селище контрабандистiв Каракли-Кйой, повз засипаний пiсками Кумбургас дорога вивела валку над море. Скiнчилася багнюка, лишилося позаду непрохiддя, шлях стелився твердим каменем, правобiч здiймалися пологi горби, по лiву руку шумiло море, таке вiльне й погiдне, що душа летiла на його простори, як птах, i мовчки ридала вiд захвату. Обiд влаштовано в селищi Бургадос перед ханом. Далi по дорозi зустрiлися величезнi табуни коней. На продаж до Стамбула. Незмога уявити, скiльки коней продається в столицi. На Аврет-базарi коней продають разом з людьми. Гнали коней не турки й не болгари. Роксолана впiзнала цих людей з одного погляду. Маленькi, жилавi, бруднi, великi луки за спиною, притороченi до сiдел, аркани, кошми, турсуки з кумисом - татари! Точнiсiнько такi самi, як i тi, що везли її з Рогатина й продавали на рабському торзi в Кафi. Рiдна кров султанської матерi, отже, й у султана якась частка татарської кровi - i в її дiтях! Горе, горе! Яке страшне життя: убита змушена стати рiдною своєму вбивцi. Чи ж буде колись вiдомщення за содiяне i чи вичерпається довготерпiння людське й господнє? На конак стали в Сiлiврiї. Великий город. З одного боку гора, з другого - скеля, пристань для султанської барки. З чотирьох ханiв для султаншi люди мiхмандара вибрали той, у якому були двi жалюгiднi кiмнатки. Бо всi iншi збудованi були за турецьким звичаєм так, що в них люди й худоба не роздiлялися, тiльки й того, що для людей мiж колонами, якi пiдтримували покрiвлю, були кам'янi пiдвищення, де можна було розкласти вогонь, зварити їжу й сяк-так зiгрiтися. Дим, сморiд вiд верблюдiв, їдкий кiнський пiт, нечистоти - ось що таке хан. Кiмнатки для султаншi й султанських дiтей вистелено килимами, нагрiто жаровнями, з курильниць струменiли мiцнi аромати аравiйських бальзамiв, якi очищали повiтря вiд смороду й вiд пошестей, Роксолана сама погодувала Мехмеда й Мiхрiмах, дала груди ненажерливому Селiмовi, який щохвилини ревiв, вимагаючи молока, тодi звелiла приготувати їй одяг па завтра, вибрала собi на нiч книгу. То був трактат арабського фiлософа Iбн Рошда, званого в Європi Аверроесом. Iбн Рошд писав, що нема нiчого всеосяжнiшого за матерiю i що бог - це i є вiчна природа. Вiн не хотiв визнати безсмертя душi, вiдкидав мiф про потойбiчне життя i воскресiння. Коли так, тодi кому ж молитися i па що сподiватися? Хiба вона не була вже мертвою, похованою навiки i хiба не воскресає тепер, не возноситься поволi, несмiливо, але вперто й невпинно? Чи все це сон i мана? Нi, вона випручується з-пiд влади темних сил, вона здобуває втрачену волю - i ця подорож перше свiдчення цього,- та чи може повернутися до людини воля, коли в душi немає вiри? В що мала вiрити? У бога? Але вiн покинув її конати, вiдмовився вiд неї, вiддав боговi iншому, i тепер її душу терзала провина вiдступництва. Та чи ж може бути спровиненою жертва, яку роздирають, не бажаючи помиритися мiж собою, два дикi звiрi? В любов? А хiба справжня любов може починатися з рабського уярмлення тiла? Султан увiйшов у неї не через душу, а через тiло - i вже не було чистої любовi, а тiльки ганьба й гiркота. Може, у зорi, в небо, у сяйливi висоти? Може, може... Вона спала, як пташка на гойдливiй гiлцi. Ледь склепить повiки - i вже здригається вiд щонайменшого шереху. Сама дивувалася: де беруться сили, як живе? Серед ночi в ханi зчинився переполох. Прибув царський гонець. Лист вiд султана для коханої Хуррем. Не годилося б будити султаншу так пiзно, але воля падишаха вища за будь-чий спокiй. Власне, Роксолана вже й не спала. Лист був короткий i не вимагав вiдповiдi. Султан виїжджав назустрiч своїй Хасекi. Вiйсько обставляло шлях вiд Сiлiврiї до Едiрне. Хай його султанша з царственими дiтьми подорожує спокiйно й щасливо. Iз Сiлiврiї дорога йшла на Чорлу. На горах виднiлися залишки античного муру, збудованого вiзантiйським iмператором Анастасiєм для захисту вiд болгар. Тисячолiтнi уламки. Тут усе було старе, може, колись славне, усе було iсторiєю. Сiлiврiя, про яку писали ще Геродот i Страбон. Вимощений пощербленими плитами шлях понад морем, де колись був убитий iмператор Марк Аврелiй. Цей тисячолiтнiй мур. Назви, спогади, руїни. А що їй iсторiя, коли мала вже свою власну iсторiю, перед якою блiдне все знане в людських дiях. Дорога повертала вiд моря, вiддалялася вiд вiльної стихiї, губилася в погорбленостi материкового простору. Прощайте, морськi води, прощавай, вiльний вiтре, гiркий запах розкутостi, з богом, нереїди, тритони, дельфiни, боги та боженята! Обiдали в Канiклi. Невеличке село, але мало чотири хани i джамiю для правовiрних, хоч жили тут здебiльшого греки. Знов назустрiч табуни татарських коней, якi переправлялися через рiчечки Ятiгiсу i Бахулдересу. На нiч прибули в Чорлу. Город ще бiльший за Сiлiврiю. Три джамiї, грецька й вiрменська церкви. Кiлька ханiв i навiть велике медресе, збудоване великим вiзиром султана Баязида Чорлулу Алi-пашою. Був родом звiдси, починав з простого вугляра, тодi опинився у султанському гаремi, вiд простого євнуха дiйшов до звання кизляр-аги, згодом став великим вiзиром. Не принiс щастя своєму султановi. Саме на рiвнинi коло Чорлу вiйсько Баязида було розгромлене його сином Селiмом, i султан змушений був поступитися троном. Вiдплата не забарилася. Через вiсiм рокiв Селiм на шляху з Едiрне до Царгорода помер у цьому ж таки Чорлу, де бився колись iз рiдним батьком. Стрiчати султаншу вийшли мiсцевий кадiй i кехаята - староста. Хилили голови у важких тюрбанах, прикладали до грудей стуленi човником долонi. Все мовчки. Без слiв. Тiльки метали холоднi стрiли поглядiв. Проклята гяурка. Проклята, проклята! В наступнi два днi брезклий мiхмандар i його ледачi євнухи не могли знайти примiщень для конаку нi в Карашаранi, нi в Бургасi. Не помагали