нi грошi, нi погрози, нi просьби. Всi вперто твердили: чума. Нiхто не хотiв брати па себе риск. Такi високi особистостi, а в них мор. Довелося двi ночi провести в повстяних шатрах. Дорога була жахлива. Потоки, багновиська, розламанi мiстки, баюри. I це шлях, яким має їздити сам султан! За Бургасом, коло Мурад Тепесi, зустрiвся караван верблюдiв, ведений миршавим похнюпленим вiслюком. Везли деревне болгарське вугiлля у Царгород джебеджеїтам [60], як для гарматного пороху потребували тiльки вугiлля з родопських лiсiв. Вiслюк тюпачив, звiсивши велику голову, i довжелезний караван слухняно плентався слiдом за ним. Осел - повелитель. Тут усi повелителi. Повелителi ослiв, верблюдiв, буйволiв, караванiв, табунiв, зграй. I над людьми повелителi, хоч люди й норовлять щоразу скинути цей тягар iз своїх плечей. То тiльки худоба пасеться там, куди прижене її пастух. Люди - нi. Не повиннi б. Перед Карклiсе, що лежало в передгiр'ї Родоп, шлях роздiлявся. Лiвий був на Едiрне й Угри, правий - на Молдавiю, Польське королiвство. Ох, повернути б на правий шлях та й поїхати через гори й рiки i опинитися у Рогатинi, в батькiвськiм домi, струснути з себе все, що з нею було, як лихий сон, знов стати веселою, безжурною Настасею, побiгти до суворого вiкарiя Скарбського i слухняно процитувати вiрш Горацiя про швидкоплиннiсть життя, якого Настася нiяк не могла збагнути i знай смiялася над поетом, що оплакував якогось Постума з його зморшками й старiстю! Але вже виїздив їй назустрiч з лiвої дороги сам Сулейман у супроводi цiлої тисячi блискучих вершникiв, насувався на неї, весь у золотi, в сяйвi самоцвiтiв, заслiплював, спалював, нищив усi її зухвалi думки, намiри й забаганки. Знов ставала рабою, хоч i вельможною, знов падала в пониження, хоч i вознесена безмiрно над цим жорстоким свiтом. Простелено було просто посеред багнюки червоне сукно, султан злiз iз свого чорного коня, став на те сукно, пiшов назустрiч бiлiй каретi, дверцята вiдчинилися йому назустрiч, двi бiлi руки, випростуючись iз пишних хутер, простяглися до нього, вiйсько кричало завчено: "Падишах хим чок!" Забулося все, горiв батькiвський дiм, пристанище її невпокореного духу, спалахували її мрiї - i звiдки ця пожежа? А вогонь загорався зовсiм не там, де б шукала його Роксолана або й сам султан. Ще тiльки жеврiв, кривавився болючою раною, притаєний i прихований, загнаний у найнеприступнiшi глибини султанської столицi, але вiд того ще страшнiший. Яничари, довiдавшись про смерть свого улюбленця Ферхада-пашi, заридали вiд горя й вiдчаю. Хто тепер поведе їх на здобич i з ким пiдуть i чи й пiдуть коли-небудь, а чи мають скнiти отут, коло казанiв iз пiсним пловом довiку? Валiде сторожко приглядалася до того, що твориться в яничарських ортах. Не квапилась. Мала тепер досить часу. Лишалася в столицi сама. Не мала нi суперникiв, нi ворогiв - самi тiльки спiльники в доброму й лихому. Коли в казанi закипiло, хай довариться чорба до кiнця! Морю треба дати розгойдатися, щоб вихлюпнуло високi хвилi на суходiл. Вона сидiла коло яничарського моря i, пiдiбгавши свої темнi губи, терпляче ждала. Ждала, поки Роксолана розбагненими зимовими дорогами просувалася повiльно назустрiч своєму повелителю. Ждала, поки поєднаються тi двоє i забудуть в обiймах увесь свiт. Ждала, коли зможе завдати удару найболiснiшого й остаточного. Як сказано: "А коли сотворите велике побиття, то змiцнюйте узи". Лiпшої нагоди, щоб знищити ненависну гяурку, валiде вже не могла сподiватися. Сама була винна, що пiдпустила цю українку до свого царственого сина занадто близько, самiй треба було й спокутувати провину. Султан вийшов iз послуху, так нiби ця маленька роксоланка зачарувала його. Валiде сама була маленькою жiночкою, вiрила в силу таких жiнок, та водночас i кривдно їй було, що не змогла заволодiти колись султаном Селiмом так, як ця чужинка - її сином. Хiба можна таке стерпiти! Пробувала посварити султана з Хуррем - марно. Непомiтно, через одалiсок, пхала Хуррем проти свого сина - та не пiддавалася, виказувала перед падишахом таку чарiвливу сумiш покори й зухвалостi, що для нього весь свiт замкнувся у бiлотiлiй, золотокосiй рабинi. Чужинка лякала валiде своєю майже хворобливою запеклiстю в осяганнi мов i знань. Домагалася нових i нових учителiв, сидiла в султанських книгозбiрнях - навiщо? Султанська мати задумала завдати удару цiй дикiй чужинцi в найболючiше мiсце душi. Торiк намовила своїх кримських племiнникiв, якi нiяк не могли подiлити ханського трону пiсля смертi славного Менглi-Гiрея, напасти на українськi землi. Сорок тисяч татар пiшли на Волинь i в Галичину, стали кошем пiд Мостиськами, розсипали навсiбiч летючi загони грабiжникiв-людоловiв, земля стала попелом. Забрано тисячi люду, виведено всю худобу, пограбовано збiжжя, нiчого не лишилося там, де ступив татарський кiнь, валiде ждала, коли Хуррем побiжить до султана, плакатиме, клястиме й дорiкатиме, а та затялася - i нiкому нiчого. Валiде не стерпiла. Покликала до себе Хуррем, спитала, чи вона чула, що вчинили в її землi татари. - А чи ваша величнiсть чули, що московський великий князь завоював Казанське ханство? - зухвало спитала Роксолана. - Ти радiєш? - Повiдомляю вам, моя валiде, так само, як ви повiдомили про сплюндрування моєї нещасної землi. Окрiм розуму й зухвалостi, гяурка володiла ще незбагненною хитрiстю й передбачливiстю. Це вона вгадала затаєну думку валiде про возвеличення Iбрагiма до сану великого вiзира й одруження з Хатiджею i перша сказала про це султановi. Хоч i знала, що валiде щомитi зможе знищити її, розкривши падишаховi таємницю появи гяурки в його священному гаремi, але не боялася нiчого! Та й султан, коли його мати якось натякала, що могла б розкрити йому очi на походження одної занадто дорогої для нього людини, недбало вiдмахнувся i не захотiв слухати. Волiв жити iз заплющеними очима, слiпим, незрячим! Яка ганьба! Кiлька тижнiв валiде з неймовiрною обережнiстю вивiдувала Через кизляр-агу, хто може бути вiрним, на кого можна покластися, у чиєму серцi палав найчистiший вогонь вiри її боротьби за вiру. Прикликала до себе великого будiвничого Коджа Сiнана, довго й докладно викладала йому свiй намiр спорудити в Ускюдарi велику джамiю свого iменi, терпляче слухала мудрого художника, намагалася уявити собi, як росте її мечеть,- цеглина за цеглиною, камiнь за каменем, колона за колоною, напис за написом. Усе, що робиться на вiки, вимагає терпiння, упертостi й часу. Вона не шкодувала часу нi на що. Змалку звикла тримати себе в шорах, i хоч як рвалися з неї темнi пристрастi, успадкованi вiд цiлих поколiнь диких предкiв, жорстоко заганяла їх назад, i тiльки чорна смага на губах видавала її, виказувала, якi страхiтливi пожежi палають у нiй. Роксолана гостювала у падишаха цiлих два мiсяцi. Приймала разом iз султаном послiв, їздила на лови. Для цього довелося вчитися триматись на конi, i їй придiлено було молодого султанського конюха Рустема, який з понурою ввiчливiстю навчав цього мистецтва сановну вершницю. У тi ночi над шумливим Мерiчем, серед пущ Румелiї, пiд хмарами, що припливли, може, й з-за Дунаю, зачатий був третiй син Роксолани, що мав стати найбiльшою її любов'ю, найбiльшим болем, її смертю. Коли ж прискакали царськi гонцi до столицi й повiдомили, що царствена султанша з августiйшими дiтьми має намiр повернутися у священну неприступнiсть Баб-ус-сааде, султанська мати звелiла кизляр-азi зiбрати вночi найдовiренiших. Пташка летiла в сiть. Вiдiрвана вiд султана, втрачала всю свою силу. Сулейман, не маючи бiля себе чарiвницi, вимушений буде пристати на всi умови. Сходилися у покої самого кизляр-аги. Знехтували найсуворiшi приписи. Порушили священну недоторканнiсть гарему. Грубi чоловiки, несучи з собою сморiд немитого тiла, гiрких димiв, негоди, топтали товстi килими, по яких ступали тiльки вузькi бiлi ноги красунь, що їх вели до султанської опочивальнi. Але коли ж то було? Давно вже не водили до ложницi падишаха наляканих молоденьких рабинь - ходила тiльки ненависна гяурка, зла чарiвниця, пiдступна чужинка, вiд якої треба було порятувати не тiльки султана, а й усе царство. Рятiвники прийшли глупої ночi. Затаєно, тихо, незграбно протискувалися до покою кизляр-аги, сiдали на червоних килимах, пiдкладали собi пiд боки шкiрянi й парчевi подушки-мiндери, брали грубими руками коштовнi чашi з шербетом, подаванi євнухами. Тут були мулли вiд великого муфтiя, кадiї вiд головного кадiя Стамбула, яничарськi аги - суворi воїни, яничари золотого обруча, вознесенi ще султаном Селiмом, який був справжнiм батьком цього непереможного вiйська i вiв його вiд перемоги до перемоги рукою суворою, але вмiлою i турботливою. На своїх повстяних шапках аги мали цiлi снопи рiзнобарвного пiр'я. Що старiший i заслуженiший ага, то бiльший снiп пишного пiр'я прикрашав його шапку, так що воно вже й не трималося купи, i доводилося те пiр'я чимось зв'язувати. Султан Селiм перший здогадався дарувати яничарам для цього золотi обручi. Так з'явилися яничари золотого обруча. Кiльком агам даровано було по два, а двоє навiть удостоєнi були трьох золотих обручiв, але тi воїни вже були такi старi i так посiченi в битвах, що померли слiдом за грiзним султаном, i тепер тут, у кизляр-аги, найвищими були аги двох золотих обручiв. Не вiд Сулеймана, нi! Кизляр-ага сидiв пiд стiною на довгастому шкiряному матрацику, пiдiбгавши пiд себе ноги, обгорнувшись широким теплим халатом. Мовчки кивав прибулим. Показував євнухам, щоб давали подушки гостям, пiдносили чашi. Яничари розсiдалися на килимах, так само мовчки дивилися на чорного євнуха. Хто вiн i що? Навiть його iменi нiхто не знав. Коли треба, називали: кизляр-агасi-ефендi. Ото й усе. А чи знав вiн сам щось про себе? Звiдки вiн, з яких країв, де його рiдна земля, яка рiдна мова? Тут вiн був ворог усiм i всi були його ворогами. А з ворогами як? Доводиться бути терплячим до часу. Посилав кого треба i куди треба - мовчки. Не вiдав почуття прихильностi, осягнув умiння слухатися i виконувати велiння. В його руках часто опинялися долi найбiльших людей, аж до муфтiя i великого вiзира - вiн сприймав це як належне. Бо ж вiдав найбiльшим скарбом iмперiї: жiночим тiлом. Життя людське в його очах не важило нiчого. Не змигнувши оком, вiн мiг вiддати велiння когось задушити, зарiзати, утопити в Босфорi. Могутнi мури Топкапи надiйно берегли всi таємницi. Навiть на цьому зборищi нечестивих змовникiв кизляр-ага не зрадив своєму узвичаєнню. Тiльки ледь помiтна посмiшка прослизала по його устах - погордлива i поблажлива. Що йому всi цi люди. Позбавлений бажань i пристрастей, пiднятий над метушнею щоденностi, байдужий до дрiб'язку й ницостi, хоч i був виконавцем волi султанської матерi, водночас думав про бiльше. Знав, що валiде, прийшовши сюди, намовлятиме цих розлючених воїнiв лише протiї султаншi Хуррем, нi словом не згадавши свого зятя Iбрагiма, а вiн сам не мав нiчого супроти султанської жони, зате готовий був поставити весь свiт проти пронозливого грека, щоб, може, зайняти мiсце великого вiзира. Але сьогоднi тут мав мовчати й ждати всемогутньої валiде. Вона прийшла, коли вже всiм нетерпеливилося. Уся в бiлих хутрах, метала чорнi блискавицi з очей. Рiшуче зiрвала з обличчя яшмак, не ховала своєї вроди, своїх темних рiзьблених уст, свого хтивого черкеського носа. - Хто ви? -крикнула до старих яничарiв.- Воїни чи мокрi кури? А чалмоносцi? Чому мовчать ревнителi вiри? Дала змогу обдумати свої гнiвнi слова, далi кидала мовчазним чоловiкам тяжкi, зболенi звинувачення, мовчала, вичiкуючи, знов i знов жбурляла на них страшне й незвичне. - Чи ви не бачите, що все гине? Доки будете терпiти? Гяурка труїть мого царственого сина! Народжує нашому падишаховi вiдьомських недоноскiв! А вiн нiчого не бачить, бо на нього наслано злi чари! Мехмед кволий плоттю i тiльки ганьбить царський рiд! Селiм червоноголовий, як кизилбаш, як ця вiдьма з України! Тiльки невiрна може навчитися такого чарiвництва! I тiльки ви можете порятувати султана вiд цього наврочення! Якийсь з людей, муфтiя, несмiливо вiдкашлявшись у червонястiй сутiнi, прохрипiв: - Великий муфтiй - хай аллах подовжить його днi - заявив, що коли преславний падишах вважає розлучення з цiєю гяуркою за грiх, то вiн той грiх розкладе на всiх правовiрних, i кожному припаде так мало, що аллах i не помiтить. - Нiщо не може противитись волi аллаха,- зауважив один з кадiїв. - Чуєте? - вигукнула валiде.- Сказано ж бо: "I вбивайте їх, де зустрiнете, i виганяйте їх звiдти, звiдки вони вигнали вас: адже спокуса гiрша, нiж убивство!" Вона встала i швидко вийшла, не ждучи нiчиїх слiв,- нi запевнень, нi розпитувань. Була й нема. Пiсля неї пiдвiвся кизляр-ага. Мовчки махнув довгими руками. Щоб розходилися так само потаємно, як i збиралися. I думали над словами султанської матерi. А коли обдумають як слiд... Знак був даний, коли Хуррем з дiтьми повернулася до столицi i знов задомувала у своєму почесному ув'язненнi - рабиня i повелителька водночас. Ще переживала неповторнi тижнi вiльної волi в лiсах i горах Румелiї, ще давала лад своєму розбентеженню, коли яничари вдарили вранцi в перевернутi мiднi миски - i здригнувся Стамбул, здригнулася цiла iмперiя. Так неждано настало гiрке похмiлля пiсля весiлля, спорядженого султаном для свого улюбленця Iбрагiма й сестри Хатiджi. I знов зласкавилася доля над малою Хуррем. Те весiлля, а ще бiльше Iбрагiм стояли яничарам бiльмом у оцi, i всю свою лють вони спрямували передовсiм не проти молодої султаншi, як того хотiлося валiде, а проти великого вiзира, що в їх очах був винуватцем усiх лих: i їхнього нужденного становища, i смертi Ферхада-пашi, i неласки султана. I тiльки коли все пограбували, розбили, попалили, а зупинитися вже не могли i мимоволi постало питання "що ж далi?", тiльки тодi згадалося про гяурку-султаншу, i замiрилися вони вже на найнедоторканнiше: на неприступний гарем. А Сулейман ще й досi плавав на своїй золоченiй барцi, так нiби сподiвався, що заколот вляжеться сам по собi, як влягається вiтер, нагасавшись досхочу. Спостерiгав здалеку, придивлявся - не хотiв ставати супроти каламутi, яка заливала його столицю, чи боявся? Серед дня пiдпливла до його барки гонецька фуста, вискочив з неї високий, молодий, щойно засiялися вуса, яничар, став пробиватися до султана. Вигукував, що привiз негайну вiсть вiд султаншi Хасекi. Сулейман звелiв допустити яничара. Того привели капiджiї, тримаючи мiцно попiд руки. Вiн хотiв упасти на колiна, вони тримали його далi так, що вiн повис у них на руках. - Чого тобi? - суворо спитав султан. Яничар закрутив головою, показуючи, що не може говорити при всiх. - Пiдiйди,- звелiв Сулейман. Капiджiї пiдвели яничара до султана. - Ну? Говори. Гонець нахилився до султанового вуха, зашепотiв хапливо: - Мiй падишаху, сьогоднi вночi яничари вдеруться в Баб-ус-сааде й уб'ють її величнiсть султаншу Хасекi. - Як звешся? - Коджа Гасан. - Який же ти коджа? Ще вусiв не маєш! - Так прозваний. Драгоманом у своїй ортi. - Будь зi мною! Султан звелiв пливти до причалу коло садiв гарему. В такому поспiху нiхто його ще не бачив. Забувши про гiднiсть, майже стрибнув з барки, не став ждати, поки подадуть коня, з найближчими тiлохранителями подався до сералю. Там негайно звелiв поставити перед ним яничарських аг, усiх тих, хто очолював непокiрливих. Гасановi ще раз повторив: - Будь тут з дiльсiзами. Певнi своєї сили яничари золотого обруча, опора й загроза трону, поважно потрушуючи своїм пiр'ям, ступили до приймального покою, сподiваючись, що падишах кинеться їм назустрiч, називатиме синами та братами, сипатиме обiцянками, запобiгатиме перед ними й принижуватиметься. Вiн справдi кинувся їм назустрiч i, вихопивши кинджал, на мiсцi заколов трьох найстарших, якi виступали попереду. I хоч несподiванка перевершувала будь-що бачене навiть цими бувалими людьми, заднi не розгубилися, двоє одразу кинулися на Сулеймана - один з оголеним ятаганом, другий з напнутим луком, але ще швидше стрибнув мiж них i султана Гасан, ухопив обох нападникiв за руки, крикнув: - Мiй султане, утiкайте! Тим часом дiльсiзи стали стiною мiж султаном i яничарами. Сулейман, не гаючись, сховався в сусiдньому покої, тiльки там згадав про молодого яничара, який уже двiчi рятував його честь i життя, i послав негайно привести Гасана до нього. Не сподiвався, що той ще живий, i зрадiв, коли побачив яничара неушкодженого, сказав йому: - Пiди й оголоси, що ще сьогоднi буде роздано всiм яничарам двiстi тисяч дукатiв iз державної скарбницi. Я призначаю тебе агою на мiсце вбитих. I хай негайно видадуть усiх призвiдцiв. - .; Одержавши грошi, яничари спокiйно спостерiгали, як катиджеллати набивають на палi їхнiх товаришiв. Нiхто не видав нi валiде, нi кизляр-аги. Вмирати звикли мовчки. Щоправда, великий муфтiй прийшов до султана i довго й заплутано, посилаючись на коран, говорив про потребу побиття нечестивих, про священну вiйну, яку заповiдав пророк, але султан без належної поштивостi слухав шейх-уль-iслама i захотiв знати, про яких невiрних мовить глава мусульман. Чи не про тих, якi тримали в своїх руках наймiцнiшi фортецi - Белград i Родос - i котрих вiн побив i понищив, виконуючи заповiт своїх предкiв? Чи, може, йдеться про жалюгiдних кизилбашiв, яких розгромив славний султан Селiм, i вони тепер бояться пiдняти голову, ждучи своєї черги? - Але ж мерзеннi кизилбашi, яких ще за султана Селiма взято служити правовiрним, досi оскверняють нашу вiру i нашу землю! - вигукнув муфтiй. - Дайте фетву про їхнє побиття там, де їх знайдуть, мiй духовний наставнику,одразу поступився султан, не бажаючи сваритися з цим могутнiм чоловiком пiсля погрому, вчиненого яничарами, i, розумiючи добре, що без жертв однаково не обiйдешся, треба тiльки вибирати найменш болiснi. Вiн знав, що весь Стамбул повнився криками про ворожих еджнемi-чужинцiв, знав, що малися на увазi передовсiм його найближчi люди: i султанша Хуррем, i великий вiзир Iбрагiм, вiзири Мустафа-паша i Аяс-паша - українка, грек, босняк, арбанас. Свiдомо чи випадково зiбрав їх Сулейман довкола себе, але не мав намiру поступитися ними нi перед розклекотаним натовпом, нi перед цим великим законником. - З вашого благословення, мiй учителю,- шанобливо мовив султан,- я нинi ж складу листа молодому перському шаховi Тахмаспу, такому самому вiровiдступниковi, як i його батько Iсмаїл. Вiн жде, щоб я привiтав його з нагоди вступу на престол,- я скажу -йому все, що ми думаємо про нього i про його мерзенних кизилбашiв. Сулейман звелiв покликати писця i, повiльно смакуючи з муфтiєм шербет iз коштовних чаш, став диктувати послання до молодого шаха. Нагадав про славнi походи свого непереможного вiйська, коли горiв камiнь i траву вбивано назад у землю, i двi найбiльшi твердинi населеної частини землi - Белград i Родос - схилилися перед силою османської зброї, так що доми невiрницьких iдолiв перетворено на храми iсламу. Тепер настала його черга. - "Та перш нiж хвилi мого вiйська,- смакуючи з солодким напоєм кожне слово, промовляв неквапом султан,- високi, як гори, заллють твою землю, спустошать твою державу i вирвуть з коренем парость твого порiддя, скинь iз голови корону i надягни, слiдом за своїми предками, ковпак, щоб, як дервiш, змирився iз своєю долею, заховавшись у закутку покiрливостi. Коли прийдеш у мою Високу Порту i ради божої ласки попросиш шматок хлiба, дам тобi. Нiчого не втратиш, окрiм своєї землi. Коли ж будеш упертим у своїй фараонськiй пихатостi i попростуєш шляхом хибним, то без прогайки з брязкотом зброї, зi свистом стрiл i гримiнням гармат долине до мого слуху вiсть про твою погибель. Можеш сховатися, як мурашка, в землi або злетiти високо в небо, мов птах, я постараюся скрiзь знайти тебе i очистити свiт вiд твоєї пiдлої присутностi". Цей лист згодом вмiстив у своїй iсторiї хронiст Сулеймана Джелал-заде, який ще був з Iбрагiмом в Єгиптi, простежуючи кожен державний крок великого вiзира. Ненависть, як плiд: коли достигне, має впасти. Султан пiдставив свою всемогутню руку, захищаючи голови найближчих йому людей, але повинен був пожертвувати iншими. Фетву великого муфтiя читано в усiх мечетях. Згiдно з кораном i сунною [61] дозволялося вбивство кизилбашiв, грабiж їхнього майна, спалення й розорення полiв, будiвель, садiв. Без посилання на коран фетва не мала законної сили, тому шейх-уль-iслам наводив слова цiєї книги, в якiй не було жодної згадки про любов, зате мало не всi сури сповненi були закликiв до ненавистi й ворожнечi: "Вiруючi! Воюйте з тими з невiрних, якi близькi до вас: хай знають вашу жорстокiсть. I вбивайте їх, де зустрiнете". Нещасних убивали сонними й у дорозi, старих i малих, на молитвi й при трапезi, на базарах i в полi, убивали без жалю та без страху, бо вбивство за наказом - це не злочин i наказ про вбивство - теж не злочин, винними будуть тiльки вбитi - так хоче аллах. До Хуррем уночi прибiгла молоденька одалiска Шаммама-Ропавочка, тулилася тремтячим тiлом до нiг молодої султаншi, нажахано схлипувала: - Моя султаншо, вони вб'ють i мене! Вони вбивають усiх моїх єдиновiрцiв, у них немає жалю, вони прийдуть i сюди... - Заспокойся! Побудиш моїх дiтей,- майже суворо гримнула на персiянку Хуррем.- Не треба боятися смертi. Вона наздоганяє того, хто її боїться. А сюди не прийдуть. Мали б прийти, щоб убити мене, але ж не прийшли! То чому б приходили заради тебе? - Убити? Вас? Моя султаншо, хiба таке можливе? - Тут усе можливе. Поклала Шаммаму спати в своєму покої. Ще одна жива душа коло дитячих душ - i вже якось легше. Смертi для неї не могло бути, бо смерть - це тiло, а тiло вже давно вiддано було в жертву, воно не iснувало, не належало їй. Коли розвалюється дiм, що робити в нiм хазяїновi? Як вона жила в цi страшнi днi яничарськi? Очищалася жахом i жалiстю до себе. Страх i жалiсть. Доки ж, доки?.. А тим часом великий вiзир Iбрагiм, далекий вiд стамбульських загроз, порядкував у Єгиптi. Вiн покорив непокiрливих, випустив iз темниць боржникiв (бо, сидячи в темницi, боргу свого не вiддадуть довiку), вiдкрив iмарети для бiдних, обновив джамiю Халiфа Омара, за наглядом досвiдченого в здирствi Скендер-челебiї переписано всю землю i її мешканцiв i на все накладено податки, у цитаделi споруджено двi новi вежi для зберiгання державних грошей. На початку вересня Iбрагiм у неймовiрнiй, небаченiй пишнотi повернувся до Стамбула. Йому назустрiч на чотири днi шляху виїхали вiзири Мустафа-паша i Аяс-паша i передали дар султана: арабського скакуна в збруї та двiстi тисяч цехiнiв. Iбрагiм подарував султановi золоту шапку такої самої цiни з дiамантом на нiй у п'ятдесят вiсiм каратiв. Iз собою великий вiзир привiз iз Єгипту й Сiрiї мiльйон дукатiв, якi помiг йому зiбрати Скендер-челебiя, що лишився й далi найближчим порадником Iбрагiма, хоч той пiсля одруження з султанською сестрою i усунув вiд себе його доньку Кiсайю, видавши її за дефтердарового помiчника Хусейна-челебiю. У Стамбулi смiялися: - Султан Селiм їв дерев'яною ложкою i ходив у яничарськiм джюббе, зате з Єгипту привiз три мiльйони, а грек приїхав увесь у золотi в супроводi тисячi пажiв у золотих шапках, а в Едi-куле лiг тiльки мiльйон. Сулейман бачив: вiйсько треба вивести iз Стамбула. Бо коли не ведеш вiйсько на ворога, воно повертає свою силу проти тебе. За п'ять днiв до прибуття великого вiзира з Єгипту султанша Хуррем народила султановi третього сина. Хлопчик був смаглявий, схожий на свого великого батька, над пупиком повитухи побачили в нього малесеньку родимку i зрадiло проголосили: "Буде великим чоловiком!" В Османiв, де трон успадковував старший iз чоловiчих нащадкiв, знищуючи всiх iнших, таке вiщування було ледь не святотатством, але що могли вдiяти много-мудрi повитухи, бачачи перст божий? Названо хлопчика Баязидом - на честь Сулейманового дiда. ЖIНКА I коли, двадцятилiтньою, народила Сулей-мановi трьох синiв i доньку, коли перемогла всiх суперниць i пiднялася над гаремом, коли здолала перепони, зловорожу силу i навiть саму себе,- тодi з'явилася у Роксолани думка про велич. їй випало жити у вiк титанiв. Мiкеланджело i Леонардо, Тiцiан i Дюрер, Лютер i Макiавеллi, Мюнцер i Мор, Рабле i Босх вiдкривали це столiття генiїв, а замкнути його мали Монтень i Челлiнi, Сервантес i Шекспiр. "Ми постiйно бачимо,- писав Базарi,- як пiд дiянням небесних свiтил, найчастiше природним, а то й надприродним шляхом, на людськi тiла звичайно проливаються найвищi дари i що iнодi те саме тiло буває з надмiрнiстю надiлене красою, привабою i талантом, якi вступають одне в одним у таку сполуку, що хоч би куди звертався такий чоловiк, кожна його дiя така божественна, що, полишаючи позаду всiх iнших людей, вiн являє собою щось дароване нiби богом, а не здобуте людським мистецтвом..." Хто iз смертних мав зухвалiсть зрiвнятися з титанами i хто мiг зрiвнятися? I чи могла замахуватися на велич невiдома дiвчина з України, жорстоко кинута в рабство, позбавлена свободи? Коли й справдi на когось проливалися небеснi дари, то їй судилися хiба що зневiра i вiдчай. Коли завдяки надприродному напруженню душi зумiла вона в рабствi здобути собi свободу, то була це тим часом тiльки свобода в любовi. Здавалось би: що може бути вище для жiнки, нiж свобода в любовi? Але ж уся вона тримається на залежностi, знов повертаючи тебе до рабства, щоправда, добровiльного, солодкого, та однаково ж рабства, а в рабствi не може бути величi. Тисячi разiв уявляла свою смерть, коли за брамами сералю шаленiли яничари, тулила до грудей малих дiтей, умирала разом з ними, тiльки тепер зазнавши справжнього жаху. I коли вцiлiла, воскресла, народилася заново, то народилася вже не Хуррем, а тiльки Хасекi й Роксоланою. Мала знайти в своїх часах мiсце не просте, а високе. Не лякаючись сяйва генiїв. Не схиляючи голови перед могутнiстю володарiв вiку, один з яких хвалився, що в його володiннях нiколи не заходить сонце, а другий, що його мала любити, ненавидячи, i ненавидiти в любовi, прозваний був за свої великi перемоги над свiтом Пишним. А ще ж були в тих часах i жiнки, що спонукали до змагання красою, розумом, незламнiстю волi, природним даром. Навiть у страшному мусульманському свiтi промайнула незгасною зорею поетеса Мiхрi-Хатун, яку звали сонцем серед жiнок. Народилася i жила в Амасiї, не захотiла стати рабою у будь-чиєму гаремi, сповiдувала вiльну любов, сама вибирала собi коханцiв при дворi шах-заде Ахмеда, який згодом мав загинути вiд руки свого жорстокого брата Селiма. Дивна жiнка! Пiднялася над мiльйонами рабинь, оспiвувала смiливу й вiльну любов, мрiяла про чоловiка, який мiг би пожертвувати навiть життям заради кохання: Коли закоханий, то на шляху любовi Ти честь i сором де оберiгай. Вiддай i душу на шляху любовi, Iнакше втратиш назавжди кохану. Поетеса не приховувала своїх захоплень. Iмена її коханцiв стали вiдомi всiм: законник Муайєд-заде, поет Гувахi, Iскандер Челебi. Пристрасть для неї була над усе, жила пристрастю i заради пристрастi. Цiєї незвичайної жiнки лякалися навiть такi талановитi люди, як поет Iса Неджатi. Життя царедворця навчило його обережностi й застережливостi у виборi друзiв i у виявленнi симпатiй, а тут зненацька якась несамовита жiнка, що кинула виклик усьому свiтовi iсламу, пише назiре на його поезiї! Образу й злiсть вiн вилив у звертаннi до Мiхрi-Хатун: О ти, що пишеш назiре на мої вiршi, Не сходь з шляху пристойностi й цноти! Не говори, що в розмiрi i в римi Твої вiршi подiбнi Неджатi. Хоча з трьох лiтер можуть буть два слова, Та не те саме здiбнiсть i порок. Чи могла зважати ця жiнка на чиїсь ляки? Пристрасть для неї була над усе, жила пристрастю i заради пристрастi. Коли Iскандер Челiебi кинув її, поетеса послала йому вслiд рядки: Затужу, Друже мiй, я в розлуцi тяжкiй - То здригнеться земля i небесний зенiт. А заплачу, бува, за тобою в журбi - Мої сльози, як води, затоплять весь свiт. Мовби перегукуючись з Мiхрi-Хатун, озивалася з-за моря венецiанка Гаспара Стампа, що передчасно померла вiд безнадiйної любовi до графа Коллальтiно дi Коллальто. Яка стражденна її муза поряд з бунтiвливою Мiхрi: "Моє вразливе серце з тобою пiшло, сеньйоре. Амур зробив усе це, може, менi на горе. Пiдуть разом з тобою i щирi зiтхання - сестри мого кохання. Йтимуть вони, як друзi, в щебетi, у стогонах, тузi. I якщо стихнуть раптом, згинуть, як чистi перла,- знай, що i я вже померла". Хуррем теж писала вiршi. Билися в її душi тисячi пiсень, стояла над безоднею, зазираючи туди, тепер могла глянути й на небо. Для Європи вельможна жiнка-лiтератор була в тi часи звичним явищем. Сестра короля Францiї Францiска Першого Маргарита Наваррська своїм "Гептамероном" навiки увiйшла в лiтературу. Сповненi любовної пристрастi до свого коханця графа Босуелла вiршi шотландської королеви Марiї Стюарт використанi були для звинувачення її у змовi й убивствi законного мужа. Вiтторiя Колонна, донька великого коннетабля Королiвства Неаполiтанського, завдяки своїм поезiям зблизилася з самим Мiкеланджело, а правителька невеличкого Корреджiо Веронiка Гамбара завдяки тонким лестощам у своїх вiршах завоювала прихильнiсть папи Климента й iмператора Карпа. Але те все було при європейських дворах, де жiнки коли й .не благоденствували ще, то вже починали панувати, де ставали всемогутнiми регентшами престолу, як Катерина Медiчi у Францiї, або й королевами, як донька Генрiха VIII англiйського Єлизавета. У свiтi iсламу така жiнка могла викликати навiть не подив, а осуд i прокляття. Може, Роксолана була першою з османських султанш, яка наважилася писати поезiї? То й що ж? Не лякалася нiчого й нiкого, несмiливi її вiршi, єдиним читачем яких мав бути тiльки султан, були мовби випробуванням для їхньої любовi. Посилала Сулеймановi в Едiрне щодня коротенькi листи, в яких скаржилася на розлуку й самотнiсть: "Я була спiвбесiдницею нудьги i туги й полонянкою розпачу. Я запалювала смолоскипи па всiх шляхах очiкування. Щодня птиця Рух лiтала на небесному просторi бажання, сподiваючись, що якийсь голуб принесе вiд вас вiсть або ж хмарка проллє благодатну краплину на долину спраглостi". Тодi складала вiршi про свого султана: Ти сизий сокiл з гiр У просторi безкраїм. В ущелинах гнiздо вiд поглядiв ховаєш. Летиш пiд небеса, самотнiй i лихий, I здобич на вершинах хижо роздираєш. Мiж безоднею й небесами була земля, i на тiй землi треба було утвердитися. Спершу упевнена була: дiтьми! Народити султановi синiв, дати спадкоємцiв, стати їхньою матiр'ю, матiр'ю цього чужого й ворожого трону. Як королева Бона, що народила польському королевi Зигмунту сина Зигмунта Августа, як Єлена Глинська, що дала московському великому князевi Василiю Iвановичу сина Iвана, який згодом став славетним царем Iваном Грозним. Єлену Глинську великий князь московський Василiй узяв собi в жони, проживши двадцять один рiк з бездiтною Соломiєю Сабуровою i вiдправивши її нарештi в монастир. Молодша на 25 рокiв за Василiя, донька литовського князя Василя Глинського Єлена швидко прибрала до рук старого можновладця. Примусила його, порушуючи звичаї, поголити бороду, усувала вiд двору й ув'язнювала родовитих бояр, пiсля смертi Василiя, ставши правителькою при малолiтньому Iвановi, ганьбила царське ложе з боярином Овчиною, молодшого брата Василiєвого Андрiя Старицького звелiла кинути до в'язницi, надягнувши на нього залiзну шапку. Навiть дядька свого Михайла Глинського згноїла в темницi, так нiби мстилася за потоптану свою молодiсть. Здається, й померла невдовзi не своєю смертю, а отруєна пiдкупленими людьми, як то водилося у тi часи, принаймнi такої думки був посол австрiйського iмператора Фердiнанда Сигiзмунд Герберштейн, що вiдвiдав Стамбул пiсля того, як двiчi побував у Москвi. Королева Бона прибула до Польщi тодi, як кримський людолов вiз iз Рогатина малу Настасю для продажу на рабський торг у Кафi. Викликала подив i захват своїм золотистим волоссям i чорними бровами, а ще рiзьбленими скринями-касоньє, в яких привезла справдi королiвський посаг: безлiч сорочок гаптованих, чепцiв, суконь, незлiченну кiлькiсть ланцюгiв, застiбок, низок перлiв, браслетiв i перснiв. Були там, ясна рiч, дiаманти - привiлеї володарiв, оправленi в золото смарагди, що мали додавати блиску очам, сапфiри, що забезпечували нiжнiсть шкiри, бiлi коралi, якi зберiгали зуби вiд псуття. Везла в скринях Бона i книгу своєї близької родички Катерини Сфорци "Як стати вродливою". З Кракова Бона листувалася з найелегантнiшою жiнкою Iталiї маркграфинею Мантуанською Iзабеллою д'Есте, котра присилала їй iталiйськi вiршi, описи найновiших танцiв, фасонiв одягу, а також косметику, яку виготовляли її придворнi майстри. Власне, сама Iзабелла д'Есте приваблювала найбiльше поглядiв, хоч не була нi королевою, нi великою володаркою, а тiльки дружиною дрiбненького iталiйського князька, нiкчемного чоловiка Франческо Гонзага. Сяйлива постать цiєї жiнки здiйнялася над злочиннiстю, варварством, дикiстю, розпустою, цинiзмом, над потоками пiдлостi й морями кровi. Не будучи вродливою, вiдзначалася особливою жiночнiстю, що розпромiнювала натхнення на художникiв, поетiв, музикантiв. Знала все, що дiялося на свiтi, пильнувала кожної оказiї, де потрiбна була її помiч, писала безлiч листiв впливовим людям, захищаючи художникiв, до художникiв зверталася як до генiїв, не шкодувала похвал, випрошувала картини й малюнки, давала поради, навiть дрiб'язковi вказiвки. Генiальний Леонардо да Вiнчi малював її портрет, лишивши для нащадкiв образ цiєї дивної жiнки. Щоката, довгий нiс, випнуте пiдборiддя, випуклi очi, склепiнчасте чоло, маленькi уста, в яких вичитується обiцянка, блиск в очах, що свiдчить про неабиякий розум. Холодна, рiшуча, свiдома своїх цiлей i намiрiв - яка з жiнок не захотiла б стати такою? Роксолана могла б перебирати славних жiнок, мов зеленi перли на довгiй низцi, що їй подарував Сулейман вiд пристрiту, та що з того перебирання? Найславетнiшi розумом, цнотою, обдаруваннями все ж завдячували багато в славi своїй i становищi передовсiм походженню. Були вiльнi, багатi, необмеженi у своїх можливостях. А вона? Незнана донька незнаного попа, тодi рабиня, нещасна й зрозпачена, тепер рабиня щаслива, бо як же iнакше їй називатися? Принадами свого молодого тiла мала завоювати султана, тепер мала втримати його коло себе, щоб завоювати i всю його iмперiю. Iншої зброї не мала. Найстрашнiше: не була надто вродливою. Нi для кого. В коранi написано: "Так! I сопрягли ми їх з чорноокими, великоокими". Не була нi чорноокою, нi великоокою. Iталiйський художник Фiренцуола виписував iдеал жiночої вроди: "Волосся лагiдно-золоте з бронзовим вiдтiнком, густе й довге. Чоло має бути удвiчi ширше за висоту. Шкiра слiпучо-ясна, але не мертвої бiлостi. Брови темнi, шовковистi, найгустiшi посерединi, вужчi по краях. Бiлки очей блакитнi, рогiвка темна. Саме око має бути велике й випукле, найкращi повiки бiлi, з майже невидимими рожевими прожилками. Вiї не занадто густi, не занадто довгi i не занадто темнi. Вухо середньої величини, мiцне й гарної форми. Нiс, який визначає красу профiлю, повинен лагiдно й рiвномiрно звужуватися догори, коло насада хряща може бути трохи вищий, але не так, щоб мав рисунок орлиного, який жiнкам не личить. Уста лiпше малi, але анi випнутi, анi пласкi. Губи не дуже вузькi i гарно стуленi. Зуби мають бути не занадто дрiбнi, гарно розташованi, барви слонової кiстки. Пiдборiддя округле, не стесане й не шпичасте. Шия бiла й кругла, лiпше довга, нiж коротка". Розглядала себе в дзеркалi i не знаходила нiчого, що могло б приваблювати. Чоло зависоке, майже чоловiче, щастя, що може ховати його пiд пишними прикрасами. Брови шнурочком, майже непомiтнi, пiдборiддя гостре, нiс задертий зухвало. Щоправда, венецiанськi посли вже розхвалили той носик на всю Європу, i ввiйде вiн в iсторiю як "носик Роксолани", але хто ж стане милуватися ним у цiй землi, де жiнку сприймають одразу всю, як рiку, як гору, як ниву. "Вашi жони - ниви для вас, ходiть на вашу ниву, коли забажаєте". Може, мала бодай тiло, як у тої афiнської гетери Фрiни, що її скульптор Праксiтель врятував од звинувачення в нечестивостi, роздягнувши перед суворими суддями, якi простили Фрiну, враженi небаченою красою цього тiла? Але яка краса в цiй майже хлоп'ячiй постатi, в тонких руках, у вузьких стегнах? Доводилося тiльки дивуватися, що Сулейман знаходив у цьому тiлi втiху, та ще й таку, що занедбав свiй гарем, майже зовсiм вiдмовився вiд нього. Може, причарувала суворого султана добрiстю, що нею свiтилася вся, нiби сонцем. Не показувала суму, не вiдлякувала суворiстю, неприступнiстю, була якась нiби ручна, зграбна, ходила вигинисте, по-кошачому, поглядами стрiляла солодко, знадливо, вбивчо. Жiнка без зальотностi - квiтка без запаху. Коли народила першого сина, вiдчула силу, несвiдомо захотiла її випробувати. Вiддаля була вiддана Сулеймановi, писала щирi листи, в яких виливала тугу й розпач, викликанi розлукою, а при зустрiчах вдавала млостi, напади невiдомих якихось хворощiв, жовкла лицем, ставала схожою на безпомiчного хлопчика. Султановi ставало шкода її, вiн вiдпускав Хуррем, тодi злостився, ненавидiв, а зустрiчав назавтра, бачив небесний її усмiх i розумiв, що жити без неї не зможе нiколи. То заявляла, що не прийде до нього, що все покiнчено, що має вiн згадати про свiй гарем, а вона дала йому дiтей i просить звiльнити її вiд обов'язкiв ложа султанського. Тодi вiн благав ледь не на колiнах не полишати його - падишах, перед яким на колiна падав мало не цiлий свiт! I знов тяжко ненавидiв її, а тодi доторк її м'яких насмiшкуватих уст до його шорсткої щоки - i небо вигравало стобарвними веселками. "Вони - втiха для вас, а ви - втiха для них". I щоразу нагадував Хуррем слова корану про те, що "не будете ви зобидженi й на фiнiкову плiву". - Ах, ваша величнiсть,- покiрливо схиляла голову Хуррем,- я тiльки жiнка, а жiнку може зобидити кожен. Тепер, пiсля яничарського заколоту, коли султан заради неї кинувся з ножем на призвiдцiв, може, вперше вiдчула себе жiнкою справжньою, якої ще не знав нiхто, про котру не здогадувалася й сама. ГАСАН А власне, що змiнилося? Довкола та сама ворожнеча, тi самi обличчя, та сама недовiра, тi самi холоднi очi гарему i лицемiрство, лицемiрство. Так нiби нiчого й не сталося, не було пожеж i руїн, не було вбивств, не ревiли розсатанiлi яничари за брамою Баб-ус-сааде, ' i не дрижали бiлi євпухи-капiджiї по цей бiк брами, готовi втiкати свiт за очi, щойно вдарить у браму всезмиваючий яничарський вал. Знов строкатими табунцями розбрелися по садах гарему безжурнi одалiски, знову пасли їх очима з-поза кущiв i дерев невiдступнi євпухи, i, мовби їм на догоду, щосили виказували нещиру цноту знудьгованi гаремницi. Коли стрибала над водою Хавузу рибина, мерщiй запиналися яшмаками: чи не чоловiчого роду ця риба? Коли розстеляли на травi служебки скатерки з холодною бараниною, печеною птицею, солодощами, знов лунали удавано зляканi зойки i затулялися одалiски то широкими фiговими листками, то зiрваними трояндами, так що навiть печена птиця, здавалося, смiється вiд того лицемiрства. Султанська мати не показувалася. Занедужала вiд горя. Оплакувала смерть зятя Ферхада-пашi. Оплакувала нещастя, яке сталося з її донькою Хатiджею, що ледве порятувалася вiд озвiрiлих тлумiв. А Роксолана знала iнше: оплакує свою невдачу. Хотiла бачити спою повiстку мертву, а та - жива! Не було мiж ними любовi й до того, тепер мали запанувати ненависть неприхована, ворожiсть вiдверта, зневага тяжка, як камiнь. Всi знали про нiчне зборисько у кизляр-аги, знали, що приходил