а туди й валiде, i всi мовчали, ховалися за машкарою удавання, несправжностi й лицемiрства. Може, й валiде сподiвалася, що все так i лишиться невiдомим, надто що призвiдцi яничарськi вбитi без суду? В невiдомостi завжди є надiя. Невiдомiсть нагадує темряву, пiтьму, а жiнки живуть у пiтьмi, звикли вершити свою владу в темрявi, у прихованостi. Валiде щодня слала султановi суворi листи, в яких вимагала, домагалася, наполягала. Простити дiтей своїх, яничарiв,- вiн простив, i вони простили його, купленi золотом. Вiдбудувати палац сестри Хатiджi - вiн уже звелiв Коджа Сiпану спорудити на мiсцi колишнього Iбрагiмового палацу ще розкiшнiший, i вже тягли па будову вiзантiйський мармур з iмператорського Iподрому. Наблизити до себе вдову Ферхада-пашi Сельджук-султанiю? Вiн звелiв не пiдпускати сестри до самої смертi. Матерi своїй султан вiдписував коротенькими листами, в яких бажав одужання i жодним словом не вiдгукувався на її домагання, так нiби нiчого не було, не сталося i не сподiялося. Роксолана не могла знати пi про тi листи, нi про їхню суть, але нелюдське напруження, в якому перебувала в час заколоту i котре не спадало й досi, помагало їй вичувати все, що дiялося навiть у прихованостi, здогадуватися про те, що трималося у найбiльшiй таємницi. Хiба могла забути ту страшну березневу нiч, коли вологий вiтер бився у брами сералю, коли за вiкнами її просторого покою лиховiсне хилиталися темпi кипариси, гнулися до самої землi, нiби падали там убитi люди, падали й падали без кiнця i похмуро тягнули за собою i Роксолану, щоб i вона впала, була вбита, потоптана, знищена, а десь далеко, бiля копаних залiзом, мiддю й срiблом брам, погрожували роз'юшенi вбивцi, якi хотiли її кровi i кровi її дiтей, i вона ледь утрималася (сама не знали, де взяла силу втриматися), щоб не вхопити малих дiтей своїх i не кинутися до тих брам смертi, по крикнути зрозпачено яничарам: "Ось вони, мої дiти! Вбийте їх, а з ними й мене! Вбейте, бо несила жити, коли вже вбита давно!" Дiти спали, нiчого не чули, нiчого не знали. Благословенне незнання! А тепер валiде, замкнувшись у своєму вистеленому бiлими килимами покої, засунувшись на всi засуви на мiцних кедрових дверях, впускаючи до себе лише найближчу служебку та вiрного свого пса кизляр-агу, пише й пише султановi листи. Про що вона пише? Чого їй ще треба? Чим керувалася у тi днi Роксолана - розумом чи передчуттям? Сама не знада. Коли приходив султан, не скаржилася, не нарiкала, нiкого не звинувачувала, не вимагала спiвчуття, не просила жалощiв. Навпаки: заспокоювала його самого, бо ще й досi бив його дрож i серце сповнене було такої лютi, що затопити могла б цiлий свiт. - Мiй повелителю,- лащилася до нього Роксолана,- хiба не найбiльше щастя для мене i для дiтей бачити вас знову в оцих священних стiнах? Хiба не свiтить сонце i не спiвають райськi птахи? Вона схожа була на ромашку вранцi пiсля дощу, коли квiтка вже висохла, а стебельце ще вологе. Похмура душа Сулейманова розпромiнювалася, i Роксолана радiсно всмiхалася, ховаючи гримаси болю, брала на руки то Мiхрiмах, то Селiма, цiлувала дiток, шептала їм (мовби вони могли розумiти,), як дуже їх любить, як бракує їй часто їхнього тепла i безмежної довiри. Бо тiльки ж немовлята вiдданi матерям. Так тривало тиждень, мiсяць, уже все мовби забулося чи принаймнi забувалося, i тодi Роксолана вночi, у султановiй ложницi, пiсля поцiлункiв, утiх, стогонiв i солодкого знесилення несподiвано спитала: - Чом вiв мене сюди кизляр-ага? - Не обурювалася, не гнiвалася, тiльки пiдняла свої тонкi брови в незмiрному подивi. - Як то? - в свою чергу здивувався султан.- А хто ж тебе має супроводжувати? - Чом його досi не прибрали? - шорстко спитала Роксолана, зiстрибуючи з постелi й вiдбiгаючи в сутiнки просторої ложницi, освiтлюваної лише мiсяцем, що лив крiзь високi барвистi вiкна своє мертве сяйво. Стояла за тим сяйвом примарливо-переливчаста, мов струмiнь джерельної води, мов безплотний дух, аж султан злякався, i, спустивши з ложа ноги, став намацувати пальцями свої м'якi ступанцi. Та в цей час "дух" заговорив, i Сулейман трохи заспокоївся. - Хiба ви не знаєте, що то кизляр-ага збирав у себе призвiдцiв, зрадивши вас, порушуючи недоторканнiсть гарему? - допитувалася здалеку Роксолана.- Чи вам нiхто досi не сказав? - Я не питав. - Чому ж? - закричала вона i в один постриб дiсталася до широкого ложа, до безмежного ложа її першої ганьби, її поля битви за своє iснування, її перемоги й вознесiння. Зазирала султановi в обличчя, обпалювала своїм диханням, ледве не нагнiчувала його важкими своїми грудьми.- Чому ж не питали нiкого? Чи не знали, що вони хотiли мене вбити? Мене й дiтей ваших. I найбiльше хотiли - валiде i цей Чотириокий! Хай - мене. Бо хто я? Була й нема. Як мала пташка, засипана снiгом. А вашi дiти? Кров ваша, серце ваше, життя ваше? Чому ж не вiдомщенi досi? I хто це зробить? I коли? - Кизляр-ага виявив до тебе непокiрливiсть? - Що менi з його покiрливостi? Змiя мiняє шкiру, а не норов! Спитайте його, де вiн був тої ночi, коли призвiдцi збиралися в його покої? Може, злiтав у небо i нiчого не бачив, не знав? Спитайте його, ваша величнiсть! А ще спитайте, як називав ваших дiтей. Ви не чули? До вашого державного вуха не долетiло це слово? Їх називали недоносками! Чуєте? Недоносками! Вiй посадовив її поруч iз собою, обняв за плечi якось невмiло, винувато. Вiрив кожному її слову. Бо кому ж i вiрити, як не їй. - Ти могла б сказати про це менi в перший день. - Султан повинен знати все сам. - А коли не знає? - Не знає тiльки тодi, коли не хоче. - Ми приберемо кизляр-агу. Але кого поставити великим євнухом? Ми не думали над цим нiколи. - Поставте Iбрагiма, начальника бiлих євнухiв. - В гаремi повиннi бути євнухи чорнi. Їй однаково було - бiлi чи чорнi, капiджiбашу Iбрагiма назвала лиш для того, щоб познущатися над великим вiзиром,- хай простий люд смiється, називаючи вiзира євнухом, а євнуха - вiзиром. Але, назвавши iм'я капiджiбашi бiлих євнухiв, уже не хотiла вiдступати. - Вiн захистив гарем вiд яничарiв. Не злякався, вiдбивав усi напади. Врятував ваших дiтей i вашу честь. - Усiх врятував молодий яничар, якого я зробив яничарським агою. - Ви досi не казали менi про це. - Мужнiй i чесний воїн - вiн гiдний нашого довiр'я. - Я б хотiла його бачити, мiй султане. Як його звати? - Вiн зветься тепер Гасан-ага. - I ви знов кинули його мiж яничарiв? Вiн там пропаде! - Я зробив його яничарським агою. - Ви кинули його мiж яничарiв - це однаково що на поталу хижим звiрам! Я читала в старих хронiках, як сельджуцький султан винагородив якогось Кам'яра, що врятував його вiд змовникiв. Султан дав Кам'яровi тисячу золотих, п'ять мулiв, п'ять копей з сiдлами й вуздечками, шiсть невiльниць, п'ятдесят слуг i округу з прибутком у сто тисяч акче. Я хочу побачити цього Гасан-агу. Мiй повелителю, обiцяйте менi! Вiн погладив їй волосся. - I приберiть цього страшного Чотириокого! - Не вночi ж. Дiждемося ранку. - Нi, зараз, негайно! Я боюся, вiн уже все почув, що я говорила, все бачив i ще до ранку задушить мене! Ваша величнiсть, врятуйте мене вiд цього нелюда! Приберiть його, мiй повелителю! - У сералi негоже страчувати злочинцiв. - Хiба я домагаюся його смертi? Приберiть його звiдси. Куди завгодно, аби тiльки не було його тут. Хай виженуть за брами, як пса, i не пускають назад. Виженуть i не впускають! Чаушi, якi стерегли недоторканнiсть султанської ложницi, не могли переступати священного порога. Сулейман сам вийшов до них, i вони побачили султана без тюрбана, в розхристаному халатi, гологрудого, у ступанцях на босу ногу, якогось нiби винуватого й лагiдного. Але наказ, вiдданий їм султаном, не був лагiдний. Лише два слова - i бiльше нiчого. I мовчазна покiрливiсть, а тодi мовчазне виконання. Всемогутнього кизляр-агу взяли, як був, нiчого не питаючи, нiчого не кажучи, ще тої ночi вiдпровадили до Едi-куле, де безсонний сторож пiдземель перший кат держави Джюзел Мехмед-ага, зарослий шорстким чорним волоссям до самих очей, так само мовчки штовхнув колишнього великого євнуха туди, звiдки не повертаються, i, шкiрячи великi жовтi зуби, загримiв залiзними iржавими засувами на оббитих iржавим залiзом дверях. Коли чоловiка приводять мовчки i пхають у пiдземелля, то й питати нiчого не треба. Слiдство йтиме за мурами Едi-куле. Невидиме, незнане, таємниче. Так само таємниче вирiшуватиметься доля в'язня. Або забудуть навiки, i заживо зогниє у темницi, або задушать. Без нiяких пояснень. Тут не пояснюють нiчиєї смертi. Навiть спадкоємцiв трону i великих вiзирiв. Так i щез цей чоловiк без iменi, бо на ранок у його покої вже сидiв повий кизляр-ага, похмурий, величезний боснiєць Iбрагiм, i євнухи гнулися перед ним так само, як i перед його попередником, коли ж пiшов на поклик валiде i впав навколiшки на бiлий килим, султанська мати жодним порухом не видала свого здивування чи обурення, не питала нового великого євнуха про iм'я, просто називала кизляр-агасi-ефендi - змирилася з поразкою чи зачаїлася? Роксолана ждала, поки допустять до неї чоловiка, який врятував їй життя. Не мала покоїв поза гаремом, тому вимушена була скористатися з султанових. Уже знала, що саме в цих розписаних венецiанцем Джеiнтiле Беллiнi кiмнатках Сулейман любив усамотнюватися з Iбрагiмом, часто ночував там, забуваючи про свою Хуррєм. Роксолану стерегли два євнухи, схованi в сусiдньому покої, ввести I'асан-агу i пильнувати молодого яничара мав сам великий євнух Iбрагiм, бо султанша була найбiльшою державною цiннiстю. "Державна цiннiсть" сумно всмiхалася. Так нiби чоловiк, який рятував Їй життя, мiг замахнутися на це життя. Безглуздя, безглуздя!.. Сидiла па низенькому парчевому диванi вся в бiлому iз золотом, широкий одяг розметаний по дивану, мов золотi крила, крила для краси, а не для польоту. Не злетиш уже, не полетиш звiдси, Настусю, ой не вiдлетиш! Кизляр-ага ввiв яничара нечутно й несподiвано. Яничар упав на пiдлогу, вклонився, цупкi йоли його хирки заважали йому. Цей молодий, дужий, гнучкий чоловiк одразу втратив усю свою зграбнiсть, дивитися на нього було болiсно й тяжко. - Встань,- звелiла йому Роксолана. Не любила поклонiв. Не вiрила тим, хто любить кланятися. Кланяється, а нiж за пазухою. Вiн пiдвiв голову, випростав спину, але зостався на колiнах. Кизляр-ага стояв за ним, як стовп. Тiльки вклонився султаншi i тепер втiшався приниженням яничара. - Пiдведися,- знов наказала Гасан-азi Роксолана. Вiн несмiливо пiдвiвся, був майже так само високий, як великий євнух, але не такий грубий, гiнкий, мов тополя в стеку, з гарними сiрими очима, приємним лицем, яке трохи псував переляк. - Ти не повинен мене боятися,- усмiхнулася Роксолана.- Я хочу подякувати тобi за велику послугу, яку ти зробив султановi. Яничар знов упав на колiна. Справдi дивний яничар. Зовсiм не схожий на тих зарiзяк, якi примушують самого султана злазити з коня, йти до них пiшки, ледь не вклонятися Їм, принижуватися i благати. - Встань! - уже суворо промовила вона.- Менi по подобається, що ти весь час падаєш на колiна. Але яничар її не слухав. На колiнах трохи наблизився до неї, аж зворухнувся загрозливо кизляр-ага, мовби намiряючись його притримати, приклав руки до грудей i несподiвано (боже, невже це їй не почулося, невже справдi?) заговорив її рiдною мовою: - Ваша величнiсть, моя султаншо, правду мовлять, нiби ви з України? Це правда? Скажiть менi, ваша величнiсть, благаю вас усiм святим! Вона розгубилася так, що навiть не зумiла вдати, нiби не чує, нiби слова тi зверненi не до неї. Ледь не скочила йому назустрiч, не вхопила за руки, не пiдвела з килима. - З України? Ваша величнiсть! Правду кажуть усi? - Я тепер думаю i говорю по-турецьки,- спокiйно промовила Роксолана. Тодi вiн повторив своє запитання по-турецьки, не дiждавшись вiдповiдi,- ще й по-арабськi й по-перськи, але Роксолана мовчала. За п'ять рокiв уперше стрiла людину з рiдної землi, i. збентеженiм, що її охопило, було безмежне, розгублення - непередаване. Досi не шукала нiкого, бо не мала нiякої змоги, замкнена за брамами гарему, заклопотана впертим намаганням утвердитися, перемогти, вивищитися над свiтом приниження i безправ'я. Вирвалася ледь не цiною власного життя i життя своїх дiтей - i ось дарунок долi! Чоловiк з її рiдної землi! I очi сiрi, як соколине крило, i мова лагiдна й спiвуча, i душа незгрубiла навiть вiд жорстокого яничарського побуту.Дивилася на Гасана, бачила його й не бачила. Стояв перед нею Рогатин, i батькiвський дiм стояв, i степи зеленiли шовками, а над ними сонце - нiде в свiтi немає такого лагiдного сонця! Була тут i не була. I цей юнак тут чи й не тут? Як могли опинитися вони серед цих дрiбних грабiжникiв, якi тисячу рокiв тiльки те й знали, що палити, плюндрувати, витоптувати кiньми все живе, перетворювати на порох навiть камiнь? А за нею i за оцим Гасаном (як його хоч звали колись?) стояли цiлi пiки. В їхнiх степах скiфи пасли своїх коней i припинали їх золотими ланцюгами. Київ мав золотоверху Софiю, коли Царгород сiрiв свинцем, а предки Османiв сельджуки йшли вiд трави до трави та згадували в снах своїх пустелi, з яких з'явилися. - Як; тебе звали? - несподiвано спитала Роксолана яничара. - Василем. - Змдки взято тебе? - Не знаю. Був малий. Пам'ятаю степ, рiчку й верби. Бiльше нiчого. - Мову пам'ятаєш? - Уже й забув би, та серед аджемiв були земляки, серед яничарiв так само. Але мало. Наших бiльше вбивають, нiж довозять аж сюди. - Ти мiг би вибрати кiлька вiрних товаришiв? - Товаришi завжди є. Без них пропадеш. Але не всi вони - земляки. - Не важить. Потрiбна тiльки вiрнiсть. Будете менi слугами на волi, поза гаремом. Я повинна мати тут своїх людей. Султан дозволить. Будеш їхнiм агою. Вже не питала його згоди: бачила ту згоду в Гасанових очах. Махнула йому рукою, йому й кизляр-азi, заплющила очi, щоб па бачити, як виходитимуть обидва, не вслухалася в їхнi притишенi кроки - вслухалася в свої зухвалi, божевiльно смiливi думки. Вирватися на волю, як ще нiхто не виривався! Мати вiрну тобi душу на волi, близьку, майже рiдну - яке це щастя! Тiльки тепер згадала, що забула зняти яшмак i показати Гасановi своє лице. Щоб побачив, запам'ятав, повiрив, що жива ще, що воля живе в кожнiй рисочцi цього обличчя. Тодi злякалася: що скаже султановi i як скаже? Старий кизляр-ага вже побiг би до валiде й нашептав у її чорне вухо, Iбрагiм що не мав такого сприту, не побiжить, i нiхто не знатимо про її дивну розмову з молодим яничарським агою. Iз султаном говоритиме вона сама. Розмова була нелегкою. Султан нiяк не мiг збагнути, чого хоче Хуррем. - Ти хочеш вiддячити йому? Винагородити за смiливiсть? Вiн твiй єдинокровний i рятував тебе? Що ж, ми вмiємо платити за благородство. Вона вперто повторювала: - Менi потрiбен вiрний чоловiк поза гаремом. - Все до твоїх послуг i без того. - У стiнах Баб-ус-сааде? Я хочу вийти за межi цих стiн. Коли не сама, то довiреними людьми. - Але це порушення звичаїв. Нiхто iз султанiв не дозволяв... - А хто iз султанiв брав Белград i Родос? Ви найбiльший з усiх султанiв, то чому маєте лише зберiгати звичаї, а не встановлювати свої? Я хочу, щоб цей чоловiк був моєю тiнню там, де я сама не зможу появлятися. - Для цього треба чоловiка випробувати. - Хiба, рятуючи нас вiд заколотникiв, вiн не витримав випробування? Окрiм того, вiн буде завжди перед очима. При дворi досить дармоїдiв i нероб, щоб наглядати за Гасан-агою i його людьми. - У нього вже є люди? - Немає нiкого, але я сподiваюся, що ваша величнiсть про все подбає. Для мене i ваших дiтей. - Я подумаю,- без особливої охоти мовив Сулейман, i Хуррем огорнула його теплим поглядом за цю скупу обiцянку. Гасан-ага не виявив нiяких зазiхань на двiрськi шовки й оксамити, на дорогi наїдки й палацовi аромати. При переговорах iз кизляр-агою висловив бажання лишити свiй яничарський одяг, помiчникiв собi набрати теж з яничарiв, жити всiм у придiленiм їм окремому примiщеннi в палацовому дворi за воротами Баб-есселяму, щоб бути завжди пiд рукою у великого євнуха, отже, i у султаншi Хасекi. З яшiчарiв набрав собi самих Гасанiв. Нечисленнi iмена повторювалися серед яничарiв сотнями. По кiлькасот Гасанiв, Iбрагiмiв, Iсмаїлiв, Мехмедiв, Османiв. Щоб не було плутанини, вишивали в себе на грудях номери: Гасан перший, Гасан сто дванадцятий. Жодна королiвська династiя не давала стiлькох можновладцiв з однаковими iменами. Щоб не плуталися з числами, рятувалися прiзвиськами. Гасан-агу звали Коджа за його вмiлiсть у мовах, якими вiн оволодiвав легко, з льоту, мовби граючись. Iз собою вiн узяв Атеш Гасана, себто вогонь, Пене Гасана, тобто заїку, Делi Гасана, або ж божевiльного, Ийне Гасана, або голку, бо був худий, як голка, Мелек Гасана, ангела, i Налбанд Гасана, коваля. З усiма був пiд Белградом i Родосом, з'їв з усiма безлiч казанiв султанського плову, вiрив їм, вони вiрили йому, може, не вiдзначалися розумом, може, були занадто самовпевненi й жадiбнi часом, дбаючи не про власну гiднiсть, а про здобич i бакшиш, але таке вже було їхнє життя i хто б мiг звинуватити цих людей. Випадок помiг вирватися йому па волю з яничарського пекла, хотiв вивести за собою i своїх товаришiв, знаючи, що може покластися на них i в добрi й у злi. Попервах нове їхнє життя навiть налякало Гасанiв. Лежали в своїх покоях, обжиралися жирними недоїдками з вiзирських столiв, обростали салом, вiдчували, як їхнi молодi жилавi тiла втрачають сприт, аж хотiлося начхати на все i приєднатися до яничарських орт, якi з ранку до вечора вправлялися на Ат-Мейданi, удосконалювалися в мистецтвi рiзати, колоти, розстрiлювати стрiлами й з мушкетiв, розрубувати ворога начетверо й на дрiбнiшi шматки, ламати кiстки, видавлювати очi, душити, гризти зубами. - Ж-живiт н-наїв - додому тягне,- скаржився Попе Гасан. З нього кепкували: - А до ж твiй дiм? - Чи хоч знаєш, у якiй сторонi? - Була в собаки хата, дощ пiшов - вона й згорiла. - То бакшишу вiд султана домагався, тепер додому закортiло. - Полеж ще з мiсяць - з тебе лiй топитимуть для султанських каганцiв. Нудьга їхня була б нестерпною, коли б не оточували їх сотнi, а може, цiлi тисячi придворних дармоїдiв, що тинялися без дiла, збирали й розносили плiтки, норовили урвати для себе бiльшi шматки, доносили один на одного, лягали i вставали з думкою, яку б пiдлiсть зробити ближньому. Як гусiнь на зеленому листi, усе це повзало, кублилося, червилося, жерло, паскудило, i хоч щокроку розбризкувано бальзами, але здавалося колишнiм яничарам, що сморiд тут стоїть набагато тяжчий, нiж у їхнiх иуждениих кам'яницях, де тхне прiллю, брудом i мiцною чоловiчою сечею. Яничари Гасан-аги незабаром освоїлися в цьому дивному побутi, так само тинялися знудьговано, скрiзь всовували свої носи - створювалося враження, нiби султанша понатикала своїх, людей повсюди. їх остерiгалися, побоювалися, обходили боком. Вельможi поглядали боязко, султанськi кухарi пiдкладали жирнiшi шматки, гаремнi євнухи давали дрiбнi дарунки про всяк випадок, бо чомусь думалося їм, нiби Хуррем наставила цих зарiзяк для пiдглядин саме за ними тут, на волi. Чимось вирiзнитися з-помiж палацової челядi - хавашiв, коли ти не займав тут найвищих становищ, мабуть, не вдавалося ще нiкому й нiколи. Заслуги винагороджувалися дарунками, злочини або й просте нехлюйство каралися смертю, одне вело за собою ненависть, друге - забуття. Та й уся ця складна будiвля, звана султанськими палацами, виникла не для того, щоб тут хтось, крiм самого падишаха, мiг займати осiбне мiсце, а тiльки як пiднiжжя величi можновладця - а хто ж звертає увагу на пiднiжжя? Першим османським емiрам, якi нахабно замахнулися на велич сельджуцьких султанiв, навiть не спилася та розкiш, якою оточать себе їхнi нащадки. Що Фатiх, входячи в повержеiний Константинополь, не мiг похвалитися пишним двором i тисячною челяддю. Але перед очима стояли залишки величi царгородських iмператорiв, у серцi своєму пронiс Мехмед Завойовник дивну любов до вiзантiйської принцеси, яку зробив своєю улюбленою жоною, заховавши її пiд iменем Гюльбахар, i, може, ця любов спонукала його перейняти вiд iмператорiв, вiдповiдно застосовуючи й змiнюючи майже весь двiрський церемонiал, усю надмiрнiсть i марноту їхнього побуту, описаного ще iмператором Константином Багрянородним. Iмператорськi палаци були сплюндрованi яничарами Фатiха, султан не став вiдновлювати руїн, а звелiв поблизу споруджувати свiй палац, гiдний великого завойовника цiєї столицi свiту. Мiсце було обране навпроти одної з брам Царгорода, по якiй пiд час облоги била найбiльша султанська гармата. Браму назвали Топкапи, вiд неї назва перейшла й на палаци, їх так i звали вiдтодi: Топкапи. Будував Фатiх, тодi його син Баязид, султан Селiм, Сулейман так само не мав намiру вiдставати вiд своїх предкiв, Топкапи вже були й не просто будiвлями, нагромадженням розкiшних залiв, безконечних покоїв, заплутаних переходiв, мiцних мурiв i брам,- то був цiлий свiт, химерний, складний, жорстокий i безжальний, свiт, в якому мав панувати один чоловiк, решта гнiтилася, принижувалася, упослiджувана, плазувала i жорстоко вiдплачувала за своє сите, позолочене рабство всiм, хто лишався поза межами Топкапи. Священну особу султана оберiгали гулями, оглани, муфреди. Вiд них ховалася смерть, ангели, що допитують чоловiка пiсля смертi, втiкали вiд цих молодцiв-iноземцiв. Вони жахали своїм виглядом Мункара i дiями Некiра [62]. Пiд час селямликiв есаул їхав поперед султанської карети i розганяв народ криками й палицею. Сто двадцять огланiв, озброєних золотими шаблями, супроводжували султана i безугавно ревiли "Хасса!" - "Сторонись!" Замикали похiд похмурi чубдари й дурбашi з довгими дубцями в руках, мовби втiлення покарань, якi щедро й невпинно роздає султанська влада. Близькiсть до особи падишаха, хоч i приховувала в собi постiйну небезпеку, водночас сповнювала цих людей неймовiрною пихою, найостаннiший писець-язиджi з Топкани почувався могутнiшим за якогось санджакбега з далекої провiнцiї, а який-небудь охоронець. султанських пантофель, намотувач тюрбанiв або спальник-хаджiб випромiнював всемогутнiсть мало не таку саму, як великий вiзир або члени султанського дивану. Водночас у палацовiй iєрархiї не було нiяких таємниць, кожен знав своє мiсце, загадковим мiг бути для чужакiв, але не для своїх, ролi було розписано наперед, назавжди й навiки, i нiхто не мiг порушити усталеностi, вiдступити вiд узвичаєнь бодай на крок, бо порушникiв карано негайно i безжально. Люди Гасан-аги виявилися зовсiм чужими там, де всi мiсця роздавалися вищою владою i волею. Непрошенi, незванi, непередбачуванi, попервах зустрiнутi були вороже, зневажливо, погордливо, бо ж прийшли в Топкапи не за велiнням i згодою султана, якому тiльки й могло належати тут найвище право, а присланi силою iншою, невiдомою, власне, силою неiснуючою, бо жiнка, навiть коли вона стає султаншею, для синiв iсламу нiколи не може слугувати законом. Гасан-ага зi своїми яничарами сприймався палацовою челяддю як щось нетривке, тимчасове, породжений примхою, мав так само швидко й зникнути завдяки новiй незбагненнiй примсi чарiвницi султаншi, якiй падишах чомусь догоджав, мов болячцi. Та минали днi й тижнi, а Гасан-ага не зникав, його люди тинялися по Топкапи, товклися на султанськiй кухнi, ловили гав коло брам, набридали стайничим-iмрахорам, щоб тi вчили їх їздити верхи, так нiби мали намiр iз простих пiхтуряк-яничарiв вискочити одразу в пашi. Згодом у їхнiх гаманах задзвенiло золото, i дзвенiло воно густiше й густiше, так нiби плачено їм за неробство, дотримуючись при цьому якоїсь химерної такси: що бiльше неробство, то щедрiше плачено. Тимчасовi набували сталостi, якiй позаздрити могли навiть тi, хто стояв бiля самої особи падишаха. Були просто небажанi, тепер лякали силою, їхня загадковiсть ставала щодень загрозливiшою, тому кожен про всяк випадок запобiгав тепер перед цими людьми. Нещаснi безбатченки, юнаки, приреченi стати кривавим м'ясом для султанських битв, ще вчора жорстокi вояки, яким судилося, тiльки знепавидження повсюдне, яничари Гасан-аги навiть розгубилися вiд тiєї запобiгливої уважливостi, з якою несподiвано накинулася на них челядь Топкапи. Яничарська звичка до примiтивного насичення, до хапливих грабувань i короткочасних утiх штовхала їх до неперебiрливостi, часом i до дрiб'язковостi. Вони вважали себе щасливими, отримавши зайвий шматок жирпої баранини, бiлiшого борошна для халви, вибравши собi стрiл у султанськiй зброярнi, помiнявши розтоптане взуття на нове в палацових сховищах. Але згодом, вдовольнивши найпершi потреби i збагнувши, що для цього не треба затрачати будь-яких зусиль, вони стали пильнiше придивлятися до цього дивного свiту i завдяки своєму природному розуму й вигостренiй постiйними небезпеками спостережливостi незабаром збагнули, що найбiльша цiннiсть, якою володiють усi цi люди, не наїдки й напої, не одяг i зброя, навiть не коштовностi, а знання державних таємниць, вiстi й новини. Вiстi пливли до придворних могутньою рiкою, пливли приховано, незбагненне. Тут знали все, що стане знане всiм завтра або й через рiк, вiдомо було їм i те, що нiколи не вийде за брами Топкапи, вiстi були тут скарбом, зброєю, товаром, знання про минуле тут зневажливо вiддавано мудрецям, бо нi мудрецi, нi минуле нiколи не загрожують хлiбовi щоденному, зате все, що торкалося дня нинiшнього i намiрiв на прийдешнє, усi вiдомостi, пiдслухи, таємницi викраденi, купленi, вирванi жорстокими тортурами, народженi слiпим випадком або й примхою можновладцiв, призбирувано хапливо, жадiбно, загребуще, пильновано жорстоко й невтомно. Та коли зажерливiсть i пiдозрiлiсть людська не мають меж, то .так само не має меж i людська марнота. Коли хто має щось, вiн не втримається вiд спокуси похвалитися. Навiть скупий, який ховає золото в пiдземеллях, хвалиться своєю скупiстю, то що ж казати тодi про тих, найбiльше багатство яких складали знання, вiстi, новини? Знання рвалися з цих людей, як загадковi глибиннi сили, що викликають землетруси. Вiстi розлiталися, мов налякане птаство. Новини старiли скорiше за жiнок, Топкапи повнилися шепотом, притишеними голосами, натяками. Часто досить було погляду, жесту, кивання пальцем, щоб передати щось важливе. Вiдчиненi або зачиненi дверi, ледь вiдсунута запона, тiнь за решiткою, ледь вловимий запах, чиясь невловима присутнiсть або затяжлива вiдсутнiсть - усе могло свiдчити про те чи про iнше, все слугувало знаком для втаємничених, повiдомленням для довiрених, попередженням або застереженням для своїх. Тому й намагалися стати тут втаємниченими, довiреними, своїми. Яничари Гасан-аги, хоч i були чужими для всiх хавашiв Топкапи, але опинилися завдяки своїй незвичностi на перехрестях усiх таємничих вiстей, новин i знань, i в короткому часi стали володарями найбiльших скарбiв, не докладаючи,власне, для цього нiяких зусиль. Дивно влаштована людина: з неймовiрною жадiбнiстю гребе вона до себе все на свiтi, безмiрно страждає, коли їй чогось не дiстається, але ще бiльше мучиться, коли не може в той чи iнший спосiб позбутися з таким трудом здобутого. Розтринькати грошi, перепаскудити наїдки й напитки, похвалитися таємницями, змарнувати все своє життя. Чи ж треба дивуватися, що розледащiлi натовпи султанських придворних, рiзними способами здобуваючи вiстi й новини, мерщiй намагалися подiлитися тими новинами, похвалитися своїм знанням, своєю втаємниченiстю, i часто виходило так, що уст для потаємних шепотiв було набагато бiльше, нiж пожадливих вух для слухання, тож як мали зрадiти всi цi плiткарi й базiки, зауваживши появу свiжих людей, ще не зiпсованих, не пересичених забороненим знанням, ще не заплутаних у неминучi iнтриги й пiдступи. На Гасанових людей валилося все пiдряд: хто вкрав барана, у чий гарем прокрався молодий ходжа, кого таємно втоплено в Босфорi, який посол прибув, а який у дорозi, скiльки витратив Коджа Сiнан на будiвництво джамiї Селiма i скiльки ще витратить, де збунтувалися кочовики-юрюки, який завбiльшки рубiн послала султановi мати французького короля Францiска, щоб Сулейман визволив її сина з полону. Звиклi до послуху своїм агам, яничари несли вiстi Гасановi. Той, переповнений ущерть цим несподiваним добром, iшов до султаншi й переповiдав усе Їй. Не розпещена нiчиєю увагою, крiм султанової, не призвичаєна до вислухування такого огрому вiстей за цi кiлька рокiв гаремного життя з його суворою замкненiстю, вiдвикла вiд тривог, величi й дрiб'язку свiту, Роксолана спочатку навiть розгубилася вiд такого напливу вiстей, серед яких були й такi, що про них не знав навiть султан, а тодi вжахнулася своєму дотеперiшньому незнанню, своїй байдужостi, своєму п'ятилiтньому забуттю. Забула про все на свiтi, жила тiльки для себе, дбала про власне визволення i вознесiння. Визволялася i возносилася - i однаково перебувала в загрозливiй близькостi до насильства й смертi, незнаної, але вiчної небезпеки то вiд валiде, то вiд великого вiзира Iбрагiма, то вiд яничарiв, то вiд великого муфтiя, то вiд найупослiдженiшого гаремного євнуха. Трьох речей прагне найперше людина. Перше: жити. Завжди бодай на день чи годину довше за iншого, але жити, жити! Друге: бути щасливою. Щастя можна знайти навiть у стражданнi, коли це страждання вiд любовi або ненавистi, можна бути щасливим i вмираючи, але коли вмираєш, борючись, переборюючи, перемагаючи. Любов може стати найбiльшим щастям, але ж як ще багато треба для цього, бо самої любовi людинi нiколи не досить. Тому неминуче випливає третя передумова людського iснування: знання. Навiть дитина не хоче жити в незнаннi. Жити - щоб шукати iстину, i в цьому - щастя. Чи може бути iстина в любовi i чи досить самої любовi для вдоволення невситимої людської жадоби знань? Тодi можна б спитати iнакше: чи може одна хвиля бути морем? Гасан приходив, кланявся здалеку, пильнований невiдступним кизляр-агою Iбрагiмом, що нависав над ним, як втiлення пiдозри й недовiр'я, мiшаючи слова турецькi й українськi, переповiдав Роксоланi почуте. Великий вiзир Iбрагiм послав з Єгипту корабель на свiй рiдний, острiв Паргу, i той корабель привiз до Стамбула всю Iбрагiмову родину: двох дорослих братiв, батька й матiр. Тепер вони ждуть повернення великого вiзира з Єгипту. Яничари перехоплюють отари баранiв, призначених для султанських кухонь, i перепродують їх коло Едiрне-капу. Iмператор Карл розгромив бiля Павiї французького короля Францiска i взяв його в полон. Мати французького короля Луїза Савойська таємно вирядила посла до султана Сулеймана, передавши ним величезний рубiн в дарунок султановi за те, що вiн визволив її сина. Але посла з його людьми перехопив боснiйський санджакбег Хусрев-бег, i немає нiяких чуток нi про посла, нi про рубiн. Iбрагiм з Єгипту везе п'ятсот наложниць, яких хоче подарувати султаншi Хасекi пiд виглядом служебок. Прибув посол вiд польського короля. I сам посол i всi його люди числом до шiстдесяти зодягненi в коштовне вбрання, пошите по-iталiйському, бо польський король узяв собi жону з Iталiї, iз славетного роду Сфорци. Зветься посол Ян з Тенчина. Коли почула Роксолана про того Яна з Тепчина, ледь не закричала: "Приведiть його сюди, хочу його бачити, хочу почути голос звiдти, звiдти..." Все в нiй стрепенулося, здригнулося, закривавилося. Матуся рiдна, батечко, Рогатин... Може, її немає нiкого й нiчого, а може, може... Чи подумала про них, про всiх, кого знала, про землю свою i про народ свiй, що страждає, що змагається з дикими загарбниками, вмирає i оживає знов i знов i смiється, спiває пiсень своїх, може, найкращих у свiтi! її охопила нестерпна туга: довiдатися, узнати, полетiти, полинути. Спокутувати свiй грiх. Ще недавно почувалася жертвою, тепер вважала себе грiшницею. Жiнки, якi люблять деспотiв,- найбiльшi грiшницi па свiтi. Пiтьма довкола них холодна i безмежна, безмежний вiдчай, облуда i бiль, яких завдають одне одному, i мовчання, мовчання... А жiнка ж послана в свiт, щоб утверджувати справедливiсть, вона знаряддя i мiра справедливостi, але тiльки доти, поки виконує своє велике призначення. Лиш тепер згадалося те, чим змаловажила: вiсть про Iбрагiмову родину. Хижий грек, утвердившись при дворi безмiрно, згадав i про рiдних i мерщiй перевiз їх до столицi. А вона? Чому вона не подумала про це, чому не попросила султана помогти їй? Цього посла, незнаного Яна з Тенчина, дарувала їй сама доля. П'ять рокiв жила вона без жодної звiстки з рiдного краю, тепер не могла стерпiти й п'яти днiв. Негайно послала Гасана розпитати, довiдатися, узнати. Мерщiй, не вiдкладаючи, одна нога там, друга - тут, перш нiж про посла буде сказано султановi, перш нiж пущено буде посла перед султанськi очi. Та з пiвдороги й завернула Гасана. I коли, подивований цiєю незбагненною перемiною її настрою, знов став перед нею молодий яничар, вона, ламаючи собi вiд нетерплячки пальцi, кусаючи рожевi губи, мовби звертаючись до самої себе, шепотiла: - Нi, так не годиться! Ти навiть не маєш вiдповiдного одягу. Що це за одяг! Ти мiй посланник. Особистий: посланник султаншi Хасекi. Ти повинен мати вiдповiдний одяг, щоб перед тобою тремтiли. Перед багатством i могуттям. Що це за дрантя на тобi? Що за яничарське убозтво? В тебе повиннi бути шаровари найширшi в iмперiї! Тюрбан - вищий за султанiв! Тканини - найбагатшi а усiх знаних. Зброя - у самоцвiтах, як у великого вiзира. Тiльки тодi ти пiдеш до королiвського посла i спитаєш його про все, про що я звелiла спитати. А тепер iди, а я подбаю про все для тебе. I для твоїх людей так само. Гасай несмiливо зауважив, що його Гасани навряд чи захочуть змiняти свiй. звичний яничарський одяг на будь-який iнший. Роксолана не вловила його сумнiву, вхопилася за iнше: - Ти сказав: "Гасани". Що це має означати? - Я взяв собi в помiчники тiльки тих, хто, як i я, має iм'я Гасан. Вiн перелiчив їй своїх Гасанiв з їхнiми прiзвиськами. - Чи є в тебе серед яничарiв вiрнi люди, що носять iмення Iбрагiм? - жваво спитала Роксолана. - Є з рiзними iменами, але я вибрав... - Вiдповiдай про те, про що я тебе питаю. - Так, ваша величнiсть, є кiлька Iбрагiмiв. Iбрагiм Дейюс, Iбрагiм Каллаш, Iбрагiм Iльгат, Iбрагiм Яйга. Роксолана засмiялася, заляскала в долонi. - Вiзьми їх усiх до себе! Вiзьми негайно всiх! - Ваша величнiсть, вони добрi яничари, вiрнi товаришi в бою i в небезпецi, але в щоденному життi кожен вiдповiдає тому прiзвиську, яке йому дане. Дейюс справдi негiдник, Каллаш -пияк, Iльгат - нечестивець, а Яйга - базiка. - Ти маєш людей, позбавлених вад? - Байта величнiсть, чи ж менi судити про людей? - Коли питають - вiдповiдай. - Язик мiй нiмiє, уста завмирають, чи ж я смiю? Я в султанському палацi перед найяснiшою султаншею... - Про султана ми не говоримо, можеш не говорити й про мене (сама знаю себе досить), а про всiх iнших. Бачив ти людей, позбавлених вад? - Не доводилося. Життя ж таке страшне. - То що ж заважає тобi взяти всiх цих Iбрагiмiв? Гасан схилився в поклонi. - Як буде звелено, ваша величнiсть. - Тепер iди, а я подбаю про ваш одяг i про все належне. Знов мала просити в султана: i нових яничарiв, i нового одягу для всiх, i польського посла для себе на час, може, й невизначений. Сулейман був вражений чуттям Хуррем. - Ти хочеш затримати королiвського посла, не пускати його менi на очi? - Так. Я прошу його для себе. - Ти знаєш про мої намiри йти на угорського короля? - Про не знають усi пiдмiтальники стамбульських базарiв. - Ллє коли я не прийматиму посла, усi подумають, що я хочу вдарити не на Угорщину, а на Польщу! I тодi розгубляться навiть пiдмiтальники стамбульських базарiв. - Цiлком можливо. - I це пiдказали менi не мої вiзири, а саме ти, моя Хуррем, моя Хасекi. - Я не думала про це. Менi йшлося про iнше... Але султан уже не слухав її. Безмiрно був радий, що Хасекi стає його мудрою помiчницею i в справах державних. Якби мав перед ким похвалитися, негайно б зробив це, але єдиний чоловiк, перед яким, розкривав свою душу,- Iбрагiм,- був ще далеко вiд Стамбула, валiде вiд такої новини не зрадiє, а сповниться ще бiльшою ненавистю до молодої султаншi, доводилося радiти самому без свiдкiв, маючи єдину втiху в тому, щоб зробити радiсть i для Хуррем. - Коли ти скажеш, ми приймемо посла вiд польського короля удвох,сказав султан iз не властивою для нього розчуленiстю.- Ти сядеш зi мною на Золотий трон Османiв, будеш першою жiнкою, яка доторкнулася до цього всемогутнього золота. - I останньою? - засмiялася Хуррем. - А хiба може бути iнакше? Вона поцiлувала його впертi вилицi, безжальнi османськi вилицi, що пiдпирали жадiбнi очi, якi загребуще зиркали на весь свiт. А в самої перед очима стояв батькiвський дiм, осяяний осiннiм золотавим сонцем, весь у золотi листя, у золотiй тузi. I стану всемогутньою у свiтi, i ляже тiнь вiд мене золота... Боже праведний, вiддала б усе золото свiту за те, щоб опинитися в батькiвському домi, сидiти бiля вiкна, дивитися на Львiвську дорогу, на далекий лiс над рiчкою, на небо й нi про що не думати. Ладна була б навiть перенести той дiм, складений iз колод медвяної барви, сюди, хоч i за мури гарему, цього проклятого мiсця, де тужили тисячi жiнок, для яких батькiвщина лишалася десь у далеких безвiстях, але не була тут i нiколи не могла стати. А їй закортiло перенести сюди бодай щось рогатинське, бодай скiпочку - i вже б стала щасливiшою. Примхи? Дурiсть? Та вже не могла без цього. Дивно, як могла жити досi. Як жили всi султаншi? Всi отi Олiвери, Мари, Пурбани, без яких Османи не могли й дихнути? Лихоманковi, божевiльнi думки. Вона всмiхалася їм розгублено й трохи налякано, а султан думав, що Хуррем усмiхається до нього, i готовий був за ту м'яку, майже дитячу усмiшку вiддати їй пiвцарства, а то й усе царство. Бо тiльки вона єдина вмiла рятувати його вiд самотностi, цiєї страшної i нестерпної кари, яку насилає небо на чоловiка, даруючи йому найвищу владу. А тим часом Гасан, нехтуючи велiнням султаншi, не чекаючи, поки буде споряджено для нього небачене своєю пишнiстю вбрання, як був, у яничарському своєму обладунку, пробрався до польського посла. Для житла придiлено було пословi величезний караван-сарай на Константиновому базарi. Гасан добре знав цю споруду, бо не раз, коли ще був яничаром, сторожував тут коло ворiт разом з чаушами. Величезний чотирикутник, зовнi обличкований грубими кам'яними блоками, iзсередини пиляним туфом. У зовнiшнiх стiнах тулилися у кам'яних гнiздах ремiсники i золотники, за воротами димiли двi великi кухнi, в нижнiх склепiнчастих примiщеннях стояли конi, а вздовж другого поверху тягнувся коридор, позад якого були невеличкi кам'янi келiйки, в кожнiй два вiконця - одне на вулицю, друге в коридор. Посеред тiсного двору був колодязь з непитною водою, стайня не мала нi ясел, нi простих решiток для сiна, повсюди панували запустiння, бруд. Величезна, як князiвський палац завбiльшки, споруда аж кишiла вiд скорпiонiв, ящiрок, мишви й пацючнi, єдиною перевагою цього пристанища була його вiдокремленiсть вiд усього Стамбула, так що в чужинцiв складалося враження, нiби перебувають вони в якiйсь маленькiй незалежнiй державi, а деяким, докладаючи, щоправда, неабияких зусиль, вдавалося з часом навiть надати цьому похмурому притулку бодай деякої подiбностi до звичного домашнього житла. Перед ворiтьми караван-сарая стояла почесна сторожа з п'яти чаушiв i чотирьох яничарiв. Мали оберiгати посольство вiд стамбульських нероб i супроводжувати посла або його людей, коли тi х