отiли пройтися вулицями столицi. Приворiтнi яничари знали Гасана, знали й те, що тепер вiн перейшов вiд простих пловоїдiв до розманiженої палацової челядi, тож це дивно, що заступили йому i його людям дорогу - не так з намiром не впустити його до караван-сарая, як з бажання поговорити, повипитувати, як йому ведеться на султанських харчах та на м'яких пухових палацових постелях. - А що, Гасано,- спитав старий, весь у шрамах сивий яничар,- правду кажуть, нiби ти лизав-лизав у султана, а тепер лижеш i в султаншi? - Ти б же тих i питав, хто каже,- огризнувся Гасан. - Чи в неї воно хоч напахчене амброю та бальзамами? - вишкiрив зуби молодий яничар. - Хочеш, то пiди понюхай,- спокiйно порадив йому Гасан. - Ач, як мордяки понаїдали на султанських пундиках,- втрутився ще й третiй яничар, похмурий здоровило, з вусами завтовшки з руку. - Тобi мало яничарського плову та тих крадених баранiв, що збуваєш коло Едiрне-капу? - насуваючись на нього, гримнув Гасан.- Ану вiдступись! Iдемо до посла за велiнням самого султана! З дороги, пловоїди вошивi, грабiжники i зарiзяки стамбульськi! - Ми по в Стамбулi рiжемо,- пробурмотiв старий яничар,- ми поза Стамбулом, а вже коли тут рiзонем, то потече юшка аж так! Вiн махнув своїм товаришам, i тi мовчки вiдступили, тiльки поблимкували на Гасанових людей незичливо, бо хоч вони й носили ще яничарську одiж, але вже були чужаками, до яких - нi любовi, нi поваги, нi спiвчуття, нi жалю. По двору швендяло кiлька безвусих польських пахолкiв, справдi зодягнених у вишуканi iталiйськi й кумеднi буфастi штанцi, але два радники посла, якi зустрiли Гасана в коридорi другого поверху й провели до просторої, хоч i голiсiнької трапезної, мали на собi єдвабнi бiлi жупани, довгi, з вузькими рукавами, застебнутi пiд саму шию на густо поставленi круглi срiбнi гудзики. Радники були поважнi, з настовбурченими пишними вусами, з довгими шаблями при боцi, у химерних шапках, прикрашених пiр'ям. Посол, який незабаром вийшов для зустрiчi з Гасаном, схожий був на своїх радникiв, тiльки жупан мав iз золотистого єдвабу. Вуса в пана Яна стовбурчилися, мов щетина на вепрi, у зеленкувато-сiрих очах хлюпало щось несамовите. Гасан вклонився пословi, повiдомив, що вiн вiд султана. Не казав "вiд султаншi", бо чомусь здавалося йому, що нiхто не може сприйняти цього всерйоз, адже па цiй землi жiнка нiколи не мала й не могла мати нiякої влади, отже, й значення. - То, може, пан менi скаже, скiльки ще я маю тут сидiти серед цих скорпiонiв i блiх, прошу пана! - зривистим голосом закричав посол.- Десять днiв, як прибув я до Стамбула, а ще досi нiчого певного менi не сказано, тiльки щодня йдуть то однi, то другi, i кожен вимагає бакшиш! - Я не вимагаю нiякого бакшишу,- спокiйно зауважив Гасан. - То пан нарештi повiдомить менi щось втiшне? - Все залежатиме вiд нашої розмови. Менi доручено поставити пановi послу кiлька запитань. - I що? I тодi султан прийме моє посольство вiд найяснiшого короля польського? - Все залежатиме вiд тих вiдповiдей, якi пан посол дасть менi ось тут сьогоднi. - То хай пан - як папа звати? Гасан? То хай пан Гасан мерщiй питає, що йому там треба! - Я хотiв спитати про Рогатин. - Рогатин? - Так. Чи знає пан посол таке мiсто в королiвствi - Рогатин? - А чому це я маю знати якесь паршиве мiсто русинське, прошу пана? Гасановi аж свербiв язик зауважити, що й Тенчин, з якого походить пан посол, не таке вже славетне мiсто, здається, навiть менш вiдоме, нiж Рогатин. Але стримався. Спокiйно ствердив: - Отже, ви чули про таке мiсто. - Чув, чув, то й що з того? - Чи воно цiле, не спалене, не поруйноване? - А звiдки я знаю! - Погано,- зiтхнув Гасан,- гiрше, нiж я сподiвався. Посол трохи стривожився. Намагаючись пригасити хоч трохи шал у своїх шляхетських очах i надати голосу доброзичливостi, спитав: - А чому пановi залежать на цьому триклятому Рогатинi? - Та тому, пане посол, що наша султанша, славетна Хасекi, перша дружина всемогутнього Володаря Вiку Сулеймана, походить iз вашого Рогатина. - З Рогатина? - ударив об поли пан Ян.- Бути того по може! - I здасться, вона нешлюбна донька вашого короля. - А вже цього нiяк не може бути! - закричав посол i замахав на Гасана руками, немов вiдганяючи його од себе. - Чому ж? Хiба ваш король нiколи не був мужчиною i не мав любовних пригод на ловах або па вiйнi? - О, наш король,- покрутив свого пишного вуса пан Ян,- наш король розбив стiльки сердець!.. - Вiн мiг розбити якесь серце й у Рогатинi. - А мiг, мiг... - Але нам не йдеться про це. Нiхто не забороняє королям мати нешлюбних дiтей, але нiхто не може стати на завадi цим нешлюбним дiтям мати свою долю, часом i щасливу. Нам iдеться про самий Рогатий. Найдокладнiшi данi. - Звiдки ж я їх роздобуду? - розгублено пробелькотiв посол. - Далi,- шорстко мовив Гасан,- довiдатися про людей, якi мають прiзвище Лiсовськi. Чи хтось iз них зберiгся. Коли зникли всi, то куди й коли. Чи є якiсь слiди? Далi... Вiн став перелiчувати прiзвища, махнувши, щоб радники посольськi записували. - Але ж звiдки, звiдки я можу знати про все це? - кричав майже розпачливо пан Ян. - Коли не знаєте, пошлiть своїх людей назад до королiвства, хай довiдаються про все й привезуть нам цi вiдомостi. - Дорога тiльки в один кiнець займе зо два мiсяцi. Та два мiсяцi назад. Та мiсяць на всiлякi непередбачуванi пригоди. Менi доведеться сидiти тут пiвроку! Рани господнi! - Тут сидiли й по три роки,- заспокоїв його Гасан.- I не так вигiдно, як ви. Бувало, що й в пiдземеллях Едi-куле... Тому лiпше подумайте, кого ви пошлете, що вам треба для дороги, завтра я знову прийду сюди, щоб залагодити всi справи. Посол дивився на цього дивного чоловiка, iдо говорив такою гарною слов'янщиною, але ж що говорив? Не до вiри! Послати людей своїх лиш для того, щоб вони подивилися на той клятий Рогатий i пошукали там якихось Лiсовських, Теребушкiв, Скарбських? Йому сидiти в цьому жахливому караван-сараї, годувати блiх i ждати, поки його люди ще двiчi повторять ту страшну дорогу, яку вiн щойно вiдбув? Гори, урвища, розливи рiк, клекотливi води, багнюка, чорториї, потрощенi колеса, поламанi кiнськi ноги, здохлi воли, арбаджiї з розбiйницькими мордами, соннi мiхмандари-здирцi i їхнi слуги, викiнченi негiдники чохадари, приграничнi яничари-чорбаджiї, якi грабують тих, хто в'їздить в iмперiю, i тих, хто виїздить з неї, незважаючи нi на султанськi фiрмани, нi на шертнi грамоти, нi на королiвськi листи; гiрська сторожа з барабанами, яка має стерегти подорожнiх вiд грабiжникiв, а насправдi обдирає всiх, хто має нещастя проїздити повз неї. - Пан жартує! - ще не вiрячи, вигукнув посол, але Гасан уже все сказав i не мав намiру далi розводити балачки, вклонявся перед послом i його вусатими радниками, мiв кам'яну пiдлогу снопом пiр'я на своїй шапцi, задкував до дверей. Посол щось шепотiв навздогiн, мабуть, кляв стиха цього яничара, а може, кляв i самого султана з його султаншею, якiй заманулося народитися саме в Рогатинi, а не десь в iншому мiсцi. До проклять Гасан був звичний, але думалося йому нинi не про це. Зрозумiв зненацька, що вперше вiдтодi, як малого його, скрученого сирицею, кинуто впоперек татарського сiдла, вивезено з рiдної землi, вперше пiсля тоги чорного дня трапляється нагода знов повернутися пiд рiдне небо, побачити степ, рiчку, тополi. Бо й справдi: чому б не поїхати йому з постовими людьми до того Рогатина? Адже однаково хтось має їх супроводжувати з султанських людей. З цим намiром, не вельми переживаючи за послове iгнорантство щодо Рогатина, став Гасан перед Роксоланою i мерщiй виклав їй своє бажання. - Нi, ти зостанешся тут,- твердо мовила Роксолана.- Звичайно, це було б найкраще - поїхати тобi самому туди й довiдатися про все. Але не можу тебе тепер вiдпустити. Згодом їздитимеш. Може, й далеко. Сподiваюся на це. Сьогоднi ще не час. Повинна мати вiрну менi людину там, де сама бути не можу. Ти потрiбен менi тут. Про полякiв подбаю. Простеж, щоб у них усе було гаразд. I змiни свiй одяг. Не можу бiльше бачити цих яничарських дрехiв. Iди. Вiн знадобився султаншi ще скорiше, нiж гадалося. З Єгипту нарештi прибув у сяйвi й розкошi великий вiзир Iбрагiм, привiз золото для державної скарбницi, багатi дарунки для султана, тисячi рабiв i рабинь, привiз i особистi дарунки для султаншi Хасекi. До того велетенського смарагда, що прикрашав подаровану Роксоланi султаном сукню пiсля Родосу, Iбрагiм додавав тепер смарагдовi сережки, перстень i браслет. Хотiв вручити султаншi сам, не мiг довiрити нiкому такi коштовностi, Роксолана ж розумiла,- хоче мати з нею розмову без свiдкiв. Тримала його в руках, щомитi могла видати султановi, розповiвши, як купував її, як ставив у своїй ложницi, як, уже вiддаючи в султанський гарем, зривав з неї одiж, щоб побачити те, що йому бiльше не належало. Поки був далеко вiд Стамбула, може, вспокоївся, тепер знов мав тривожитися, ходити, мов по лезу брнтви, очiкуючи пайлпхiшого вiд цiєї незбагненної жiнки, надто ж довiдавшись од вiрних йому людей про все, що сталося останнiм часом у столицi. Вона не захотiла бачити Iбрагiма. Кизляр-ага тiльки шанобливо вклонився на її вiдмову i нiчого не сказав, бо не смiв, але султан, якому поскаржився, мабуть, сам великий вiзир, при побаченнi з Роксоланою висловив подив такому її ставленню до свого улюбленця. - Вiн хотiв би сам поклонитися тобi. Дарунки треба приймати. - Хай передасть через кизляр-агу. - Але ж ти могла б допустити до себе великого вiзира. Йому приємно власноруч передати тобi такий-коштовний дарунок. Вiн би хотiв завоювати твою дружбу. - Дружби подарунками не купують. - Iбрагiм шанує тебе i хотiв би висловити це особисто. -Ви забули, що я народила вам сина. Жiнка пiсля народження дитини має очиститися. - Хiба моя султанша не найчистiша з жiнок? Я згадую, як пiсля народження Селiма ти вже за тиждень захотiла подивитися па весiлля Iбрагiма й Хатiджi. - Вже забула про це. - Але великий вiзир не забув тої високої честi. Хоче висловити свою вдячнiсть. Вiн чоловiк шанобливий. - Хай. Не хочу його бачити. - Але ж чому? - У мене болить голова. - Сьогоднi болить, а завтра? - Для нього - болiтиме завжди. Сулейман скупо посмiхнувся на цей, як вiн вважав, дотеп його милої Хуррем. Прощав їй усе. Заслiплений любов'ю, не помiчав, як поволi скидає вона з себе кайдани рабства, випручується з мiцних стискiв гарему, виривається на волю, якої ще не знала жодна жiнка при Османах. Усi її забаганки, хоч вони й рiзко розходилися з приписами шарiату, вiн вдовольняв охоче й беззаперечно вважаючи все те звичайними жiночими примхами i не помiчаючи, що поряд з ним народжується характер могутнiй, твердий, незламний, владний. Пiдказати йому нiхто не вмiв. Зробила б це валiде, але пiсля яничарського бунту син не слухав матерi. Те саме з сестрами. Iбрагiм був надто обережний, коли йшлося про султаншу, нiколи не почувався певним щодо цiєї загадкової жiнки, тепер мав просто боятися її. Може, великий муфтiй? Але той нiчого нового не сказав би султановi, та й не мав права втручатися у справи гарему. Може, й сама Роксолана ще не вiдчувала своєї справжньої сили, так само, як не вмiла вiдчути й розпiзнати всiєї складностi пiсля п'ятирiчного одповимiрного життя в гаремi. Була схожа па людей приречених, зважаючи на характер своїх занять, на усамотнений побут,- на художникiв, фiлософiв, схимникiв, звичайних в'язнiв, якi без належної пiдготовки й необхiдної душевної твердостi та загартованостi несподiвано опиняються у свiтi чужому, ворожому, створеному не ними i не для них, i попервах (а то й назавжди) розгублюються, зламуються, скочуються до послужливостi. Але схожiсть така була в неї лиш зовнiшня, неусвiдомлена: свiдомiсть Роксолани бунтувалася проти будь-якої покори, мала лелечка летiла в небо на твердих крилах, летiла ще й невисоко, але замiрялася на полiт високий, може, й напвищий. Висоти вона не боялася нiколи. В Рогатинi залiзала разом iз хлопцями на найвищi дерева дерти воронячi гнiзда. Ще й розгойдувалася на гiллi, так що гойдався весь довколишнiй простiр, аж хотiлося вiд страху заплющити очi, але вона не заплющувала, привчала себе до страху, до небезпеки, до вiдчайдушностi. Тодi була попiвська донька, якiй усе прощалося, тепер стала султаншею - то чому б на прощалося їй i тут усе, що намiриться зробити? Одноманiтнiсть неволi губить людську душу. Вона мала рятувати себе, не ждучи нiчиєї помочi, не сподiваючись нi па пiдтримку, нi на спiвчуття. В якому розпачi, в якiй тривозi жила всi цi роки - хто про це знав, хто думав? Подолала все, тепер мала вiрити, що нiхто її не здолає,- у цьому був порятунок i хоч якесь вiдшкодування за навiки втрачену домiвку. Султан стояв коло початкiв її найбiльшого нещастя, порятунком вiд нещастя мав стати теж цей чоловiк з темним, вилицюватим обличчям, з нахмуреними бровами, понуро закорлюченим носом i з байдужiстю, що доводила до розпуки. Султан знав тiльки її любов, певно, вважав, що в цiй маленькiй Хуррем iншого почуття не може бути, i в гадцi не маючи, що ненависть виростала в її серцi набагато пишнiша i буйнiша, нiж любов. Бо й як могло бути iнакше в цих палацах, де ненависть вирощували, мов квiти, збирали, як дощову воду в пустелi, нагромаджували, як хлiб у засiках? Роксолана мала кого ненавидiти. Навiть тисячi приятелiв замало, але навiть один ворог -то вже забагато, говорилося в прислiв'ї. А в неї ворогiв було - аж чорнiло в очах. Зумiла усунути лише одного з них - Чотириокого, кизляр-агу, але нiчого не могла вдiяти нi з усесильною валiде, нi з султанськими сестрами, нi з Сулеймановим улюбленцем Iбрагiмом, якого тримала в руках, але й сама була в ного руках так само. Може, тому ненавидiла пiдступного й розумного грека найтяжче. До його смарагдiв навiть не доторкнулася. Коли кизляр-ага Iбрагiм принiс їх у золотих, вистелених бiлим оксамитом довгастих скриньках, вона тiльки повела гнiвно очима i, затискуючи на грудях тонкi свої руки, скинула пiдборiддям: геть. Ще не привчений до її мовчазної мови, величезний боснiєць незграбно тупцявся коло дверей, не знаючи, куди подiти коштовностi, поки Роксолана не гримнула на нього: - Забери все це й вiднеси назад великому вiзировi! Смарагди зблискували у вiдкритих скриньках, як вовчi очi, зеленiли, як трава на могилах. - Ваша величнiсть, великий вiзир кланяється вам цими коштовностями i ще просить прийняти вiд нього п'ятсот рабинь-служебок, яких вiн привiз для вас з Єгипту. - Для мене? З Єгипту? Де вони? - Великий вiзир жде вашого велiння, щоб передати їх вам. - П'ятсот служебок? - П'ятсот. - А скiльки в мене нинi? - Сто двадцять. - Сто двадцять вiд його величностi султана, а тепер п'ятсот вiд великого вiзира? Вiддай коштовностi Гасан-азi, скажи, хай поверне їх великому вiзировi i хай скаже йому, що я не прийму нiяких служебок. Нiяких i нi вiд кого. Так скажи. Кизляр-ага вклонився кiлька разiв i позадкував з покою, де кричало нове дитя султаншине i сама султанша теж готова була зiрватися на крик iз причин, не знаних похмурому стражевi гарему. Гасан-ага мав неминуче зiткнутися з Iбрагiмом. Так двi ворожi галери, повнi воїнiв, виходять у море лиш для того, щоб знайти одна одну й зчепитися бортами для смертельного поєдинку, бо ж обидвi призначенi тiльки для цього, а воїни на них - для убивств i вмирання. Поставленi були занадто високо, щоб не помiчати один одного. Iбрагiм у безмежнiй своїй зарозумiлостi i знахабнiннi вважав себе неподiльним володарем султанового серця, Гасан виступав вiд iменi сили, може, й меншої, непомiтнiшої, але загадкової своєю невiдомiстю, та й як знати, хто здобуде бiльшу владу над душею Сулеймановою: його улюбленець грек Iбрагiм чи султанша Хасекi? Вiд своїх людей Iбрагiм уже в Єгиптi знав про появу дивних яничарiв при дворi, Гасан мимоволi стежив за великим вiзиром, ще коли той був далеко вiд Стамбула. Один користувався для цього послугами платних донощикiв-улакiв, другому вiстi приходили самi, без нiяких зусиль. Великий вiзир, власне, й не знав нiчого про загадкових Гасановнх людей, окрiм того, що вони нiчого не роблять, тиняються по Топкапи та хiба що всiх дражнять: звiрiв у клiтках, бiлих євнухiв коло гаремних брам, палацових писцiв-язиджi, наглядачiв зброярень i султанських комор. Гасан знав, що Iбрагiм, щойно прибувши до Стамбула, покликав до столицi боснiйського санджакбега Хусрева, щоб провести слiдство про зникнення французького посла з рубiном Луїзи Савойської. Султановi про це ще не доповiв, i Сулейман не знав нi про посла, нi про самоцвiт. Переселившись у вiдбудований Коджа Сiнаном палац па Ат-Мейданi, великий вiзир поробив своїх голодраних. братiв управителями двора, матiр перевiв у iслам, батьковi дав санджак iз рiчним прибутком па кiлька тисяч дукатiв, але старий рибалка з острова Парги не поїхав урядувати в своєму санджаку, лишився в Стамбулi, тинявся по брудних таємних корчмах, п'яний спав на вулицях, ганьблячи свого високопосадного сина. Про це султановi теж нiхто не доповiдав, та й навiщо? Валiде щотижня вiдвiдувала свого зятя й доньку Хатiджу в Їхньому розкiшному палацi, мабуть, охоче перебралася б до них назовсiм, але не дозволяла гiднiсть, та й не хотiла втрачати свого законного становища повелительки гарему. Знав Гасан-ага й про те, що першi три ночi пiсля прибуття з Єгипту Iбрагiм провiв не з жоною, а з султаном, якому привiз дорогi кандiйськi вина i приготував безлiч нових мелодiй, якi сам грав на вiолi. Мелодiї збирав з усього свiту, для цього тримав коло себе високоплатного вчителя-перса, щодня удосконалювався у мистецтвi грати, знаючи, яку втiху матиме вiд тої гри Сулейман. Єдине, чого нiхто нiколи не мiг знати,- це про нiчнi розмови султана з своїм улюбленцем. Дiльсiзи мовчали. А хто ще мiг проникнути у святая святих? Були здогади, що султан здебiльшого мовчить, слухаючи, як вертлявий грек награє на вiолi та читав йому старовиннi книги. Коли мовчиш, гарно думається, а султан любив подумати, це всiм було вiдомо. Про що говорить Сулейман у своїй ложницi з Роксоланою, так само нiхто не мiг нi знати, нi догадуватися, але тут уже всi були впевненi, що султан не мовчить, а говорить, бо яка ж жiнка дасть помовчати чоловiковi, та ще в постелi? Не були таємницею й зустрiчi Iбрагiма з Луїджi Грiтi i Скендер-челебiєю. Ця трiйця вершила всi фiнансовi справи iмперiї, вишукувала для султана кошти на утримання армiї i стамбульського двору, для яких уже мало було навiть державних прибуткiв. "Вишукувати кошти" викликало недовiрливi посмiшки навiть у людей невтаємничених. Як можна щось знайти там, де його немає i не може бути? Жити ставало гiрше й гiрше. Пiднiмалися цiни на золото й срiбло. Росли цiни на одяг i продовольство. Коли згiдно з древнiми османськими законами iз ста дiрхемiв срiбла карбували чотириста акча грошей, то тепер карбували вже шiстсот акча. Надзвичайнi державнi податки виникали один за одним. Готуючись до нової вiйни, султан дозволив Iбрагiму здерти з усiх жителiв iмперiї подвiйний податок з голови. У кого не було грошей, продавали сестер, жон, матерiв. А державi все було мало. Марнотратство на розваги й прикраси перевершило всi межi. Сукно, атлас, шовковi та бавовнянi тканини, тюрбани й покривала продавалися неповним аршином. При дворi й повсюди в iмперiї спалахнула пошесть хабарництва, без хабара пiд виглядом бакшишу, тобто звичайного дарунка, не надавався жоден пост, жодне мiсце, а придворнi, наляканi перешептами про новi та новi крутiйства Iбрагiмової трiйцi, всi зусилля свої спрямовували тепер на те, щоб зiбрати сякий-такий скарб, мовляв, на чорний день завжди знадобиться бiла копiйка. Власне, Гасан ще й досi дивився на великого вiзира очима яничара, якому при Iбрагiмовi стали платити удвiчi менше, примушуючи охороняти життя людей, що почали жити удвiчi розкiшнiше, нiж колись. Завдати бодай незначної прикростi пихатому грековi - хто з яничарiв вiдмовився б вiд такої спокуси? А Гасан знав, що вiн завдасть прикростi великої. Обдумав свiй похiд до великого вiзира ретельно й дбайливо. Попросився на прийом заздалегiдь. Узяв iз собою двох Гасанiв i двох Iбрагiмiв - Каллаша i Яйгу, себто пияка i базiку, щоб не самому нести золотi скриньки з коштовностями, сам доглянув, щоб його яничари вбралися у подарований їм Роксоланою новий розкiшний одяг, сподiваючись ще й цим вразити грека, який кохався у розкошi, вигадував новi вбрання не тiльки для себе, а й для своїх слуг, для зброєносцiв i пажiв, викликаючи заздрощi та нарiкання при дворi. Великий вiзир справдi був вражений небаченою пишнотою Гасанового одягу. Вiн навiть оббiг Гасана довкола, так само оббiг його людей, позиркуючи своїми меткими очима й зблискуючи гострими зубами з-пiд чорного вуса. Гасан шанобливо, як i належало перед таким високим сановником, кланявся, кланялися i яничари, хоч їм це й нелегко давалося,- перше, що незвичнi, окрiм того, заважали й цупкi, протканi золотом, мов дротом, шати. Врештi Iбрагiм, мовби вперше помiтивши в руках у Гасанових людей такi знайомi йому золотi, садженi самоцвiтами скриньки, спитав: - Це що? - Звелено повернути,- сказав Гасан. - Рабе, як смiєш? - прискочив до нього Iбрагiм. - Обидва ми раби султановi,- спокiйно нагадав йому Гасан. - Знищу! - Це не так легко зробити. - Тiльки султан може менi... - А султанша?-глумливо поспитав Гасан.-Чи слово султаншi Хасекi для тебе нiчого не важить? Вона звелiла вiднести тобi оце начиння i ще звелiла передати, щоб своїх рабинь чи пiдложниць - не знаю вже, хто там вони є,лишив при собi й не смiв посилати їй. Оце й усе. I вiн знов став кланятися нижче й нижче, до самих килимiв, а за ним i його яничари, якi поставили принесене й норовили мерщiй вислизнути з прийомного покою великого вiзира, щоб подалi вiд грiха, бо руки їхнi хоч останнiм часом i вiдвикли тримати шаблю, але все ж свербiли й стискувалися в кулаки при цьому чоловiковi. Iбрагiм дивився вслiд Гасановi i нiяк не мiг збагнути, хто ж завдав йому бiльшої образи: Роксолана, ця нiкчемна рабиня, яку вiн купив на Бедестанi й мiг би знищити колись одним помахом пальця, чи цей молодий яничарський ага, що здобув султанську ласку лише завдяки тому, що в цей час не було в столицi його, Iбрагiма, який би розправився з пiдлим яничарським смiттям без будь-яких зусиль, купивши найпродажнiших з них ще до того, як Ця смердюча наволоч надумала збунтуватися. -Вони ще мене не знають,- шепотiв Iбрагiм навздогiн Гасановi.- Ще нiхто не знає мене, але взнають! Взнають! Мовчав про свою ганьбу. Нiчого не сказав султановi, бо й не до того було: Сулейман збирався в похiд проти угорського короля, приймав послiв, розсилав по всiх усюдах гонцiв з повелiнням санджакбегам i бейлербегам пiднiмати спахiїв на священну вiйну проти невiрних. Це вимагало скупчення усiх державних зусиль, i не до дрiбних образ тепер було, хоч би ображенi були найвищi особи в iмперiї. Посли вiд Венецiї i Дубровнику, гаразд вiдаючи, що нова вiйна або ж принесе новi торговi привiлеї для їхнiх республiк, або ж вiдбере й привiлеї давнi, не сидiли склавши руки, а нагадували про себе щедрими дарунками султановi, Роксоланi, вельможам. Посол вiд полоненого французького короля благав, не вiдкладаючи, вдарити на iмператора Карла або ж на його брата Фердiнанда, якому, за угодою мiж Габсбургами, дiсталася Австрiя. Польський посол ждав, коли його пустять перед султановi очi, щоб просити миру для Польщi й Угорщини, де на тронi сидiв син Владислава Ягеллона Лайош, але Сулейман не хотiв бачити посла Яна, допоки той не вдовольнить забаганки султаншi Роксолани, посланi ж до королiвства люди барилися, бо дорога була далека, тяжка й небезпечна. Коли ж нарештi пiсля багатьох мiсяцiв нетерплячого очiкування, змученi й зрозпаченi, нi про що, власне, й не довiдавшись, посланцi повернулися до Стамбула i Гасан-ага з'явився у караван-сараї па Константиновому базарi, щоб почути вiд папа Яна про наслiдки їхньої виправи, королiвський посол забажав, щоб його допущено було до султаншi Роксолани, бо вiн сам має повiдомити їй те, що має повiдомити, а також пiднести дарунки вiд iменi короля Зигмунда: золоту троянду, ковану iталiйським майстром i ношення велике з польських бурштинiв, i ланцюг золотий дротової роботи, ваги в якому сто сорок чотири дукати. - Не в мене ж питати такого дозволу,- знизав плечима Гасан-ага.- Та й звичаю такого немає, щоб султанша приймала послiв. Коли ж прийде дозвiл, то чекати знов доведеться його довго. - Хай пан передасть, що маю вiстi для султаншi,- поважно мовив посол. Не казав Гасановi, якi саме вiстi, та й не переймався вельми тим, добрi вони чи лихi. Мав вiстi - втiшався цим, бо хiба ж не призначення посла .передавати вiстi, бути приятелем правди, слугою вiдвертостi, рабом щиростi? Навiть Гасан ще не знав до кiпця розмiрiв влади Роксолани над Сулейманом. Щойно вiн переповiв султаншi свою розмову з послом Яном, передавши його незвичне прохання, як за кiлька днiв владою султанського iменi брами Топкапи розчинилися перед польським послом i його поставлено не перед самим султаном, не перед великим вiзиром, який за звичаєм приймав послiв, а перед Роксоланою, яка милостиво прийняла дари вiд польського короля i поклони вiд посла, а також вислухала пана Яна, хоч лiпше й не слухала б. Дивилася, як стовбурчаться самовпевнено вуса пана Яна, як поважно вимовляє вiн кожне слово, хизуючись добiрною польщизною, радий, що його мову може належно поцiнувати така висока особа, жахалася почутому, не могла повiрити, щоб чоловiк мiг так спокiйно, майже смакуючи, переповiдати такi жахливi речi. Рогатин лежить у руїнах. Церкви попаленi, усе сплюндроване, люд понищений. Нi Лiсовських, нi Скарбських, нi Теребушкiв, нi Зебриновичiв, нiкого, нiкого, новi люди прийшли на згарища, починають нове життя, яке так само щомитi може урватися вiд набiгу дикої орди. Власне, посол i прибув до султана, щоб просити миру для всiєї землi Польської i спокою вiд Кримської орди для її схiдних земель, що стали пусткою. Роксолана вiдпустила посла, ще, здається, й мовила йому ласкавi слова, обiцяла, що султан незабаром допустить його перед свої очi, всмiхалася владно, а в самої у душi кричав бiль: невже то все правда, невже, невже? Досi ще сподiвалася на чудо. Досi здавалося, нiби все, що з нею Вiдбувається,- лиш сон, нiби спала вона п'ять нескiнченно довгих рокiв на своїй самотнiй постелi, далеко вiд дому, вiд рiдних, i роздiляли їх тiльки простори, стихiї i загадковiсть. Тепер мала прокинутися, i пробудження було жахливе. Простори стали бездонною прiрвою, стихiї - невiдворотною смертю всiх рiдних i близьких, загадковiсть - катiвською визначенiстю. Знов згадувала й не згадувала. Вiдчай ще бiльший, нiж тої ночi, коли палав Рогатин i коли кинуто її у неволю, охопив Роксолану. З тугою давилася назад i довкола - якi ж високi мури Топкапи i вежi над юши i якою безнадiєю сповита ця земля i небо над нею. Батькiвський дiм, що жив у її зболенiй уявi, зник назавжди, нiяких надiй, нема за що зачепитися нi розумом, нi серцем. Навiть могил немає, щоб упасти перед ними на колiна, плакати й цiлувати землю, поставити хрести, класти квiти - цю марну надiю вiдшкодувати невiдшкодоване, повєрнути навiки втрачене, втiшитися у невтiшному горi. Горе, горе! Горе було в цих мурах i будiвлях, у цих безконечних садах, у високих кипарисах, що мовчазливо вигойдувалися пiд вiтром, мов темнi мертвяки в неухильному загрозливому падiннi; горе прозирало крiзь плетиво химерних рослин, безглуздих у своїх буйнощах, у своїй жадiбностi й склубоченостi; горе розбризкане було краплями й згустками кровi на трояндах, що червонiли, мов серця усiх невинно убитих, замучених, понищених; горе свiтилося з безсоромно голих стовбурiв платанiв. I не знайдеш винних, нiкому не поскаржишся, не заплачеш нi перед ким. Матусю рiдна, чи бачиш ти свою нещасну дитину з того свiту? А ти, отче? I де твiй бог всемогутнiй i милосердний, що не прийшов на помiч нi тобi, нi твоїй єдинiй доньцi! Все ж знайшла в собi силу, щоб попросити Сулеймана за королiвського посла, i Яновi з Тенчина було дано урочистий прийом султаном i султаншею уперше в дiях Османської держави i дано також вiдпуск вiд султанської пресвiтлої особи з повною, щоправда, неписаною вiдповiддю про обiцянку вiчного миру, й дарами для короля Зигмунта, i подякою за королiвськi дари султановi: плащ королiвський, золотом протканий, з червоним берегом згiдно з польським звичаєм, зорями золотистими засiяний, цiпок бурштиновий у золотi, ланцюг золотий, шмельцьований в лицарськi вузли, вагою 364 дукати i ланцюг золотий, кручений в пуклi, ваги 288 дукатiв. Ще султан поспитав пана Яна, чи правда, що п'ятсот лiт тому iмператор германський Оттон подарував першому польському королевi Болеславовi Хороброму золотий трон Карла Великого з його гробу в Аквiзгранi, але посол не вмiв вiдповiсти, де той трон нинi зберiгається i чи вiн ще цiлий, чи вже пропав десь у безконечних вiйнах i королiвських чварах. Роксолана сидiла впродовж усього прийому на тронi Османiв поруч iз Сулейманом мовчки, з сухими очима, сановно усмiхалася пановi Яну, котрий вдоволено стовбурчив свої котячi вуса, а в самої у душi лунали такi ридання, що вiд них мiг би здригнутися цiлий свiт. Але в Топкапи нiколи не чують ридань, Топкапи великi. Тут не чують нi ридань, нi дитячого плачу, нi зiтхань. Тут промовляє лише ненависть, та звiрi ревуть у пiдземеллях, i над усiм .влада незрима, безiменна, таємна, саме тому i безмежна, бо таємне не може мати обмежень. Тепер Роксолана знала: вона не має нiчого, крiм влади, i повинна мститися цьому жорстокому свiтовi тiльки владою. Послала Гасана навздогiн польському пословi, щоб передав грошi на вiдбудову рогатинських церков. Щоб вiдбудували ще лiпшими, нiж вони були, з iконами й книгами, з оборонними мурами i вежами i щоб простежено за тим було з усiєю дбайливiстю i пильнiстю, бо вона й сама ще не раз припильнує, хоч iменi її називати не треба i згадувати про дар не слiд, бо перед богом усi безiменнi й грiшнi. Коли вже вiдпровадила Гасана з саквами, повними золота, згадала в гiрких сльозах свого нещасного отця, згадала i його давнi вiршi, якi вiн часто викрикував, бо чiплялася за його дивовижну пам'ять усяка всячина, iз якої вони з матусею кепкували, маючи тисячi пiсень i спiваночок, таких мелодiйних поряд iз кострубатими словесами отця Лiсовського. А тепер, повертаючись думкою в минуле, якого вже не повернеш, шепотiла цi незграбнi батьковi вiршi, й заливалася слiзьми, i шкодувала, що не може вкласти в сакви iз золотом ще й золотих цих слiв: "Мужайся, многоплеменний росскiй народе, да Христос начало крепости в тебе буде". Може, треба було б зробити ще щось. Для Рогатина й для рiдної землi. Але що? Чи вона знала? А в кого спитати? I як? Коли Гасай повернувся i доповiв султаншi, що все зроблено, як вона велiла, не побачив на її обличчi нiяких слiдiв горя i розпачу, що були в душi Роксолани. Нещастя навчило її приховувати найтяжчi болi, страждання загартували душу. Дала доручення Гасановi знайти на Бедестанi старого купця на ймення Сiнам-ага й поставити їй перед очi. Сама ще не знала, що з ним зробить, хотiла бачити i нетерпляче перепитувала Гасана, де той купець, але Сiнам-аги не було в Бедестанi, не було й у Стамбулi, казали, що приправляє з Кафи новий товар. Товар? Який товар? Людей? Живих людей на продаж! Нарештi купця приведено. Вiдiрвали вiд товару ще на пристанi в Золотому Розi. Привели, як був. Брудного й зашмарканого. Мабуть, пошарпаного бурями чорноморськими, бо море завжди неласкаве до людоловiв. Сiнам-ага не смiв пiдвести очей на султаншу. Упав на колiна. Повзав по килиму, їв ворс. - Де був? - спитала Роксолана. Вiн белькотiв про товар. Про щедрiсть, яка розоряє купця. Про аллаха. - Який товар? Людей? Ти, людопродавцю! Знаєш хоч, кого й куди продав? - Ваша величнiсть... Сiнам-ага плазував по килиму, шамрав беззубо, клявся аллахом i його пророком, що вiн чесний челебiя, що людьми не торгував, а коли й трапилося, то хiба що випадок, про який i згадати лячно, вiн же чесний челебiя, все життя проплавав на водах, пiд бурями, дощами, загрозами, через море до дунайських мунтянiв, тодi возами через Волощину аж до королiвства, возив туди бурський чамлiт [63], багазiю [64] й мухаїр [65], килими, турецьку фарбу, кiнськi убори, брав звiдти бецькi чвалiнки й ножi чеськi, сукна лунськi, гданськi й фалендиш, шапки-магерки, горючий камiнь, хутра. А в Кафi вiн i не був нiколи, бо хiба ж там купцi, хiба там торгiвля?.. Роксолана чула чи й не чула той хапливий перелiк, те безладне белькотiння, але слово "Кафа" вдарило, мов ляпас. Кафа - ця огидна ненаситна паща, що пожирала кров її народу, зжерла, проковтнула її саму, її життя, її свободу. Один раз вiдмовишся вiд свободи, а тодi навiки забудеш, що то таке. Вже й не дивлячись, гидливо вiдчувала поряд з собою цього людинопродавця. Боже праведний! Таке нiкчемство, така ницiсть... її, молоду й зухвалу... I вона не вирвалася, не втекла, мимоволi зрiвнялася з цим старим покидьком, з цим недовiрком. Навiть знання власної нiкчемностi може зробити нас великими, пiдняти над безмовнiстю природи, яка нiколи нiчого не знає. Роксолана мала змогу поглянути тепер на своє колишнє життя, з висоти вознесiння побачити неймовiрнiсть пониження i не заплющити очей; не заридати в розпуцi, а з мовчазною погордою вiдвернутися, мовби й не було нiчого, нiби не з нею самою, не з її народом. Бо ж вона тепер султанша. Всемогутня повелителька. Знає собi справжню цiну, нiколи не уподiбниться нi звiру без душi, нi ангелу без плотi. Вона мовчки погордливо вiдвернулася вiд Сiнам-аги. Той повзав, скiмлив, благав хоч слова, хоч погляду, хоч поруху. Нiчого й нiзащо! Гасан-ага штовхнув купця чоботом, викинув за дверi, як стару ганчiрку. - Забирайся геть i моли аллаха, що несеш звiдси свою паршиву голову! МНОГОТРУДДЯ Сiвши на трон Османiв поруч iз Володарем Вiку султаном Сулейманом, опинившись серед титанiв, пiднявшись до небес, могла нарештi озирнутися, поглянути на свiт, покiнчити назавжди з обмеженiстю й заслiпленням, на якi приречена була в гаремi цi п'ять перших рокiв перебування у Стамбулi. Як вона радiла своїм дiтям, своїм синам, кожен з яких вiщував їй дедалi бiльшу волю! Барабани гримiли пiсля появи на свiт кожного її сина, барабани Мехмеда, Селiма, Баязида, барабани її торжества, сили й перемоги. Могла б заспокоїтися i навiки залишитися за стiнами гарему, насолоджуючись музикою султанських барабанiв, якi заколисували османських жон ось уже скiльки вiкiв, бо ж голос барабанiв завжди мiж добром i злом посерединi, як мiсяць серед ночi. Яка облуда! Як могла вона бодай на мить пiдпустити до себе отруйну змiю вспокоєння й примирення! А та мить тривала понад п'ять рокiв! Колись її учили, що тiльки в день страшного суду, коли мертвi пiдведуться з могил, дано буде людинi побачити все, що було i чого не було й не буде нiколи. Тепер не хотiла ждати того дня, бо вже була в могилi й пiдвелася з неї сама, без будь-чиєї помочi, без богiв i дияволiв. Хотiла бачити i знати все i рвалася на простори знання всiма силами своєї душi. Ще й не видобувшись на вершини, не здолавши й не усунувши ворогiв, вiд яких аж кишiло довкола, вже зазнала непередаваного вiдчуття: нiби широко вiдчинилися невидимi дверi й вiльний свiт огорнув її звiдусiль, могутнє життя нахлинуло на неї у борiннях, криках, стогонах, спалахах, зiтханнях, красi, величi, многотруддi. Подiї, знанi й незнанi, вгадуванi, почутi лише згодом, ставали рядом, дивували, лякали, приголомшували, розтривожували. Папа римський послав Мартiновi Лютеру буллу про вiдлучення його вiд церкви, Лютер спалив буллу. Лукас Крапах зробив портрет Лютера (гравюра на мiдi), Дюрер намалював портрет Еразма Роттердамського. Магеллан вiдкрив Чiлi й протоку, названу його iм'ям, через яку потрапив до океану, що його найменував Тихим. Якийсь нiмець iз Нюрнберга працював над нарiзкою ствола вогнепальної зброї, щоб з неї влучнiше було стрiляти в людей. В Аахенi короновано iмператора Карла П'ятого. Король Францiск заснував у Парижi королiвську бiблiотеку, яка згодом стане Нацiональною. У Венецiї здiйснено перше повне видання священної книги євреїв - талмуда. Лютер переклав бiблiю нiмецькою мовою, Тиндаль - англiйською. Англiйський король Гснрiх VIII написав "Золоту книгу" для спростування єретицьких iдей Лютера, хоч згодом сам виступив проти римського папи, який не дозволив йому розлучатися з черговою жоною. Кримська орда вже вкотре нападала на українськi землi i ходила навiть на Москву. Мiкеланджело почав роботу над каплицею Медiчi. Бiлорус Франциск Скорина органiзував у чеськiй Празi друкарню, проклавши тим першу стежку, по якiй почало розвиватися книгодрукування схiдних слов'ян. Народився Фiлiпп де Монс, майбутнiй великий композитор мадригалiв. Магеллана вбили тубiльцi на Фiлiппiнах. У Францiї стали ткати шовк. Корабель Магеллана "Вiкторiя" пiд командою Себастяна дель Кано повернувся до Севiльї, вперше в iсторiї людства здiйснивши кругосвiтнє плавання. Почали друкувати книги у Кембрiджi. Помер папа Андрiан VI - останнiй папа неiталiєць. У Швецiї став королем Густав Ваза, покiнчивши з датським пакуванням. Тiцiан намалював одну iз своїх кращих картин "Похорон Христа". В Нiмеччинi вибухнула селянська вiйна, i хоч повстанцi були запаленi iдеями реформацiї, Лютер зрадив селян. У Швейцарiї почав реформацiю церкви Цвiнглi. Розвивалися науки "тiлеснi", себто природничi, й "знання серединнi", або абстрактнi. Скалiгер вiдкрив метал, що не пiддавався плавленню. Рудольф запровадив знак квадратного кореня у математицi. Макiавелi написав "Iсторiю Флоренцiї". Вперше надруковано а оригiналi медичнi працi Галена. Створено пружинний годинниковий механiзм, Францiск I потрапив у полон до iмператора Карла. Тим часом Перуджино малював картину "Поклонiння волхвiв", Корреджiо - "Нолi ме тангере", Тiцiан - "Бахус та Арiадна". Нарештi, саме тодi з'явилися клавiкорди, мовби для того, щоб мелодiйно пригравати цьому многотрудному немелодiйному столiттю, яке, незважаючи на вибух людської талановитостi й невпокiрливостi людського духу, повнилося стогонами вмираючих, криками катованих, гуркотом недавно винайдених гармат, моторошною трiскотнявою вогиищ iнквiзицiї, зловiсним вигупуванням османських барабанiв, що били невтомно, безугавно, вiстуючи про кров, смерть, потоптання усього живого. I хто б там почув за тими барабанами кволий голос жiнки, яка ще й сама не знала своєї справжньої сили? ТРЯСОВИНА "Душе моєї душi, мiй володарю! Привiт тому, хто здiймає ранковий вiтерець; молитва до того, хто дарує солодкiсть устам закоханих; хвала тому, хто сповнює жаром голос улюблених; поважання тому, хто палить, мов слова пристрастi; безмежна вiрнiсть тому, хто осяяний пречистою свiтлiстю, як лиця й глави вознесених; тому, хто є гiацинтом в образi тюльпана, напахчений ароматом вiрностi; слава тому, хто перед вiйськом тримає знамено перемоги; тому, чий клич "аллах! аллах!" почуто на небi; його величностi моєму падишаховi передаємо диво Найвищого Володаря i бесiди Вiчностi. Просвiтленiй совiстi, яка прикрашав мою свiдомiсть i є скарбом свiтла мого щастя i моїх засмучених очей; тому, хто знає мої найсокровеннiшi таємницi; спокоєвi мого зболiлого серця й умиротворiнню моїх зранених грудей; тому, хто є султаном на престолi мого серця i в свiтлi мого щастя,- поклоняється його довiчна рабиня, вiддана, iз стома тисячами опiкiв на душi. Якщо Ви, мiй володарю, моє найвище райське дерево, бодай на крапелиночку зводите подумати або спитати про цю Вашу сиротину,