знайте, що всi, крiм неї, перебувають пiд шатром милостi Всемилостивого. Бо того дня, коли зрадливе небо всеохватним болем учинило надi мною насильство i в мою душу, незважаючи на цi бiднi сльози, встромила численнi мочi розлуки, того судного дня, коли в мене вiднято вiчнi пахощi райських квiтiв,- мiй мир перетворився на розмир, моє здоров'я - на недугу, а моє життя - на загибель. Вiд моїх безперервних зiтхань, ридань i болiсних крикiв, що по вгавають нi вдень нi вночi, душi людськi виповнилися вогнем. Може, змилується творець i, зглянувшись на мою тугу, знов поверне менi Вас, скарб мого життя, щоб порятувати мене вiд такого вiдчуження i забуття. Хай же те станеться, о володарю мiй! День менi в нiч обернувся, о мiсяцю туги... Мiй володарю, свiтло мого ока, немає ночi, яка б не спалювалася вiд моїх гарячих зiтхань, немає надвечiр'я, коли б не долiтали до небес мої голоснi ридання i моя туга за вашим сонячним лицем. День менi в нiч обернувся, о мiсяцю туги..." Невже не знала Роксолана, що пише султановi, який пiсля Белграда й Родосу задумав потопити в кровi землю угрiв? Чи була бодай крихта щиростi в цих дивних листах, чи тiльки обман i мертвота задавнених умовностей? А може, й у цьому нещирому словоливствi хотiла перевершити всiх? Сулейман знов був у походi. Цього разу проти Угорщини. Виступав iз Стамбула в понедiлок 23 квiтня 1526 року в день Хизира, коли поля стають зеленими, коней виводять на пашу, а султанський двiр переїжджає на лiто в Карагач. Перед цим гонцi розскакалися по всiй iмперiї, передаючи султанський указ спахiям, якi володiли царськими тiмарами, вирушати в похiд на невiрних, маючи згiдно зi звичаєм потрiбний обладунок, помiчних людей, харчiв i одягу на пiвроку вiд дня Хизира до дня Касима; йти кожному своїм шляхом, щоб на початку липня зiбратися усiм коло Белграда. Готування було в Стамбулi, по всiх усюдах безмежної Османської iмперiї. Натирали воском i лоєм повiддя, сушили барабани, точили шаблi, кували наконечники списiв, парили й склеювали дерево для лукiв, виливали гармати, стругали дерево для галер, вiдбирали баранiв, складали в'ялене м'ясо в сакви, сушену садовину - в шкiрянi мiхи, шили знамена. У день Хизира правовiрнi кидають роботу i йдуть гуляти. Вагiтна жiнка, яка працює у цей день, народить виродка. Тому Роксолана, котра знову була в надiї, не вийшла того дня за стiни гарему проводжати султана. Прощання вiдбулося вночi, у султанськiй ложницi, на безмежних зелених простирадлах, па цих зелених луках, де народжувалася її любов i росла, як молода трава, i, може, мала колись i зiв'янути, але ще не в'янула, розросталася пагiнням, пазеленню, буйнощами! У квiтнi йдуть дощi, якi вважають священними. Дощовою водою поять хворих. Дiвчата змивають голови, щоб пишно росли коси. Коли дощi йдуть сорок днiв, у народi панує радiсть. Рiжуть баранiв, роздають м'ясо бiдним, моляться в мечетях. В день Хизира, пiд дощем, саджають коло будинкiв плющ, щоб усi хворощi з господарiв вийшли, як плющ обiв'ється довкола дому. Чи саджала плющ Роксолана? Сулейман виходив iз Стамбула в пишнотi й блиску, яких не мiг затьмарити навiть рясний дощ. Вiзири Мустафа i Аяс, у тканому золотом одязi, супроводжували султана. Великий вiзир Iбрагiм, весь у самоцвiтах i золотi, їхав осiбно, мовби ще один султан. Двiрський супровiд, воєводи, улеми, тодi яничари й кiнне вiйсько, розгорнувши зеленi знамена, вирушали пiд гуркiт барабанiв, пiд завивання вiйськових зурн, що невтомно награвали древнiй марш султана Санджара, з дикими викриками, що могли б заглушити й мертвого. Де ступить кiнь турка, там уже не росте трава. За вiйськом iшли верблюди iз скарбницею i святими книгами, слони в позолочених навушниках, конi й мули пiд в'юками. Тiльки на першiй ночiвлi було розiпнуто пiвтори тисячi шатер. Iшли слухняно, радо, охоче, бо так надумав їхнiй султан. Вiн не водив їх на штурм фортець, але в походи йшов разом з ними. Був завжди мовби перевтомлений, голова пiд важким велетенським тюрбаном схилена на довгiй, нiби пташинiй шиї, очi, заглибленi в щось потойбiчне, наче й не помiчають нiчого довкола, а насправдi зiркi до дрiб'язковостi - нiчого не лишається для них непомiченого, вiд воїна до улема, вiд пашi до арбаджiї, лиховiсно пильнi очi загадкового володаря. Дивний султан. Брав тiльки те, чого не могли взяти його предки: Белград, Родос, тепер Угорщину. Воював тiльки з невiрними, хоч, може, й сам нiс у собi їхню кров i найкоханiшу жону взяв з них. Справдi дивний султан, але хiба можна пояснити вчинки чоловiка, над яким не стоїть нiщо, крiм вiчностi й смертi? Хто знає своє призначення? Може, оцi походи: через гори й лiси, повiльне, безупинне, уперте просування кудись i є життя? Не вiйна, то лови, коли десятки тисяч озброєних безжальних людей вибивають звiрiв на велетенських просторах, не лишаючи нiчого живого. Коли взимку творив лови в околицях Едiрне, то погрожував не тiльки безмовним звiрам, але й людськiй чужiй силi, iмператоровi Карлу, папi римському, всьому свiтовi, всiй землi, яка однаково не лякається нiяких погроз, хоч бийся об неї в розпачi та безсиллi з усiм своїм iсламським воїнством. Земля розлегла, безмежна, прекрасна, потужна, всеплодюща i всемогутня, а ти перед нею крихкий, слабосилий, тимчасовий, i єдине, що можеш,- це поєднатися з нею, вернутися в її лоно або ж смертним прахом, або ж зухвало вистрибнувши, як той Емпедокл, що кинувся в жерло вулкана. Та коли тобi дана небачена сила, коли володiєш половиною свiту, мимоволi виникає спокуса стати на змагання з землею, охопити її всю, подолати, пiдкорити. Не людей на нiй, бо вони безсило падають пiд ударами меча, як скошена косою трава, а саму землю! Нiму, непорушну, могутню! Поєдинок сам на сам, помiчникiв бути не може, все слугує тiльки допомiжним знаряддям, все, що заважає цьому божевiльному намiровi, прибирається безжально й просто, як здмухуються з столу крихти хлiба. Понад сто тисяч вiйська, триста гармат, сотнi галер по Дунаю, безконечнi обози, отари баранiв на зарiз, верблюди, конi, мули, вiслюки - все це темними хмарами, у потоках безугавного дощу сунуло знов до зелених придунайських рiвнин, щоб убити на них усе живе, потоптати, сплюндрувати, понищити. Вирубували цiлi лiси для вогнищ, випивали рiки води, з'їдали скирти м'яса й хлiба, лишили по собi гори нечистот; орди пацючнi, хмари стерв'ятникiв супроводжували вiйська на всiх їхнiх дорогах, мор iшов слiдом невiдступне, як доля. Терзали нападникiв вiдважнi гiрськi ускоки - болгари, серби, волохи. Не лякалися нiчого, їхня земля, їхнє небо, Їхнi гори! Пiдкрадалися до самого ворога, хапали полонених, убивали тих, хто пробував опиратися, грабували обози. Не помагало нiщо: нi яничари, яких послано вперед для забезпечення вiд нападiв, нi жахливi кари. В Родопах зловлено п'ятьох болгарських ускокiв, двох повiшено, трьох набито на палi, коло Крушеваца повiшено впiйманих сербiв, чотирьох посаджено на палi, ще шiстьох набито на падi пiд горою Авала, вже перед самим Белградом. Дощ лив безугавно сорок днiв i сорок ночей. Верблюди гибiли вiд вологостi. Воли з гарматами загрузали в багнюцi. На рiках позносило всi мости. Коли в Белградi султан влаштував огляд вiйська, виявилося, що багато спахiїв прийшло без належного обладунку i без харчiв. У них вiдiбрано земельнi надiли, багатьох скарано смертю. Безжально карали смертю купцiв, якi йшли за вiйськом i, порушуючи встановленi султаном цiни на продовольство, лупили з воїнiв цiни вищi. Султан, як завжди в походах, поволi наливався холодною люттю, що росла в ньому, як води в Дунаї й Савi, вiн ждав її нетерпляче, стежив, як призбирується у ньому, накопичується, заливає усе його єство. Лють була несвiдомим виправданням перед самим собою. Нападала щоразу, коли починав нову вiйну. Так було пiд Белградом, пiд Родосом, так мало бути й тепер. Його наближенi вважали, що султан лютиться на поганих виконавцiв його наказiв, на вiйськовi невдачi й поразки, насправдi ж було зовсiм iнше, але про це не дано було знати нiкому, та й сам Сулейман нiколи б не зiзнався перед самим собою про справжню причину його немилосердного настрою. Виправдання. Навiть простий, найпiдлiший чоловiк повинен виправдовуватися за кожний свiй учинок перед людьми й перед богом, а що ж тодi казати про можновладцiв, якi вершать долi держав, а то й цiлого свiту! Для кожного свого походу Сулейман, власне, мав по кiлька виправдань. Перед самим собою, перед своїм вiйськом i, нарештi, перед усiм свiтом. Найлегше було з вiйськом. Саме з власним вiйськом, а не з народом, бо про народ нiколи не говорив i не думав, власне, й не мав так званого народу, а мав тiльки пiдлеглих, серед яких були воїни та ще оборонцi вiри й шарiату - iмами й улеми. Саме до них звертався перед кожним новим походом, вдаючись до виправдань найпростiших: iде захищати вiру, сповнюючи заповiти своїх предкiв. Для широкого свiту було щось iнше, хоч теж щоразу те саме: покарання неслухняних. Белград мав бути покараним за те, що виявив непослух переможцям Косовської битви, порушив вiрнiсть османському мечу й перекинувся пiд оруду угорського короля. Родоськi рицарi мали бути покаранi за розбiйництво на морi. Нарештi, Угорщина винна була перед Високою Портою за готування хрестового походу проти iсламського свiту. Той похiд задуманий ще папою Левом Десятим, коли султаном був Селiм Грiзний. Папа розiслав легатiв по всiй Європi, по всiх державах на площах i в церквах виставляли замкненi на три замки карнавки для пожертвувань на священну вiйну, шили хоругви, з одного боку яких зображувано папу й короля, а з другого - туркiв та iнших злобних язичникiв, у Римi правили молебнi за успiх хрестового походу, сам папа роздавав милостиню i ходив босий з непокритою головою до церкви Святих апостолiв. На Лютеранському соборi читано лист iмператора Максiмiлiана, який висловлював бажання вiдновити iмперiю Константина й визволити Грецiю вiд варварiв-туркiв. "Ми охоче вжили б своєї влади, не пошкодували б навiть власної особи для цього заходу, коли б iншi глави християнства прийшли нам на помiч". Але на словах виступаючи проти туркiв, Максiмiлiан насправдi вiв безперервнi вiйни проти християнських володарiв. Тому нiхто не мiг виставити для проголошеного напою хрестового походу жодного воїна, бо воїни були потрiбнi кожному монарховi для захисту та збiльшення власних володiнь. Не могла об'єднати роз'єднану Європу навiть загроза з боку обагреного кров'ю власного батька й усього свого сiмейства жорстокого султана Селiма, який, щойно ставши на престол, пообiцяв своїм яничарам завоювання всього свiту. Королi й князi мовби прислухалися не до вiдчаєних закликiв римського первосвященика, а до глузливого постулату єретика Лютера про те, що воювати проти туркiв означає противитись богу, котрий вживає їх як лозу для покарання нас за нашi грiхи. Тiльки угорський король Уласло II, над володiннями якого нависала страшна турецька сила, мерщiй зiбрав хрестоносне ополчення з селян i немаєтних дворян на Ракоському полi пiд Пештом, але не мав для нього нi зброї, нi воєвод. Коси, вила, дубцi, ланцюги - єдина зброя селян. Iз таким обладунком, покинутi всiм свiтом, мали виступати проти страшної османської сили тодi, як магнати i єпископи, поховавшись у своїх володiннях, спокiйно спостерiгатимуть за їхньою безславною загибеллю. Зiбранi докупи, вiдчувши силу, перейнявшись гнiвом проти можних, ополченцi обрали своїм ватажком дрiбного дворянина Юрая Секельї i, проголосивши його селянським королем пiд iменем Дьєрдя Дожi, пiшли громити помiщикiв. Повстання прокотилося вiд Дунаю до Тиси, тiльки пiд Темешваром семигородський воєвода Янош Запойяї, виступивши проти селян iз справжнiм вiйськом, розбив їх. Дьєрдь Дожа, поранений, потрапив у полон до Запойяї i зазнав страшної кари. За велiнням Запойяї кати рвали тiло Дьєрдя розпеченими клiщами, тодi посадовили на розпечений залiзний трон, надягнувши йому на голову розпечену залiзну корону, пiсля чого четвертували. Повстанцiв вiшали на грушах цiлими гiрляндами, i переможцi справляли пiд тими деревами смертi бучнi бенкети. Єпископ благословив усе це, король схвалив дiї Яноша Запойяї, дворянське зiбрання у Пештi на вiчнi часи закрiпило селян за землями їхнiх володарiв, вiдплативши вiчним рабством тим, хто виявив готовнiсть захищати свою землю i цiлу Європу вiд рабства османського. Про той нездiйснений хрестовий похiд уже й забуто, але для Сулеймана вiн був тепер прекрасною нагодою виправдатися перед усiм свiтом у своєму намiрi належно покарати Угорщину. Для себе мав iнше. В душi плекав задум стати єдиним володарем свiту, перемогти й усунути iмператора Карпа, покорити всiх володарiв i всi землi. Для цього хотiв зiмкнути рубежi своєї iмперiї з усiма славними й могутнiми державами, зiпертися па них, мовби шукаючи ослони, i водночас нависнути над ними, як невiдворотна загроза, наче меч вiри. Тому мав пробуджувати в собi гнiв i радiв, коли вiдчував, як той гнiв росте в ньому, як заполонює його, заливає, мов божевiльнi каламутнi води гiгантських рiк. Знов, як i шiсть рокiв тому, на початку свого володарювання, прийшов на берег Дунаю, дивився на його розклекотанi, скаламученi ошалiлою Савою води i думав про каламутний потiк свого вiйська. Сто тисяч спахiїв, сорок тисяч яничарiв прокотяться по цiй принишклiй, залитiй дощами землi - що їх зупинить? Але водночас iз захопленням цiєю iсламською силою виникало глухе невдоволення, яке поволi переростало в лють. На нехлюїв-спахiїв, що прийшли" на вiйну, не дбаючи про славу османської зброї, а тiльки з намiром поживитися. На зрадникiв-купцiв, що порушували султанськi укази. На невдалi дiї начальникiв, якi досi тупцяли на берегах Дунаю, не знищивши благеньких заслонiв, що їх виставив угорський король. Дратувався султан ще й тому, що його гонцi надто довго скакали до Стамбула й назад, i вiн досi не мав вiстей вiд Роксолани, вiд розлуки з котрою цього разу страждав, як нiколи досi. Що найвища влада, коли не можеш почути слова вiд єдиної жiнки на свiтi? Не хотiв бачити навiть Iбрагiма. З-пiд Белграда послав великому вiзировi велiння йти з вiйськом не на з'єднання з султаном, а вдарити на Петроварадин, де сидiв сам головнокомандувач угорського вiйська архiєпископ Пал Томорi. Єпископ, довiдавшись, що на нього йде великий вiзир, утiк iз Петроварадина, лишивши там тисячну залогу на чолi з сербським воєводою Джорджi Алапичем. Але її та тисяча воїнiв виявила такий опiр Iбрагiмовi, що вiн воював пiд Петроварадином цiлих два тижнi й нiчого не мiг удiяти, Нарештi захопивши в дунайських плавнях кiлька полишених противником куренiв, Iбрагiм мерщiй послав до султана хабердара-вiсника Баба-Джафера з радiсною вiстю: фортецю Петроварадин узято. Саме тої ночi прискакав гонець iз Стамбула i привiз нарештi листа вiд Роксолани. Сулейман втiшався листом i на радощах подарував тисячу дукатiв хабердару вiд великого вiзира. За день довiдався, що Iбрагiм збрехав. Петроварадин не пiддавався. Сулейман прислав на пiдмогу великому вiзировi тисячу найвiрнiших яничарiв. Уночi, ховаючись за потоками дощу, яничари пiдвели пiд стiни Петроварадина двi величезнi пороховi мiни, в утворенi вибухами проломи кинулися найвiдчайдушнiшi головорiзи, i тепер уже Iбрагiм справдi мiг похвалитися перед султаном першою своєю перемогою i на учтi переможцiв поклав до нiг Сулейманових п'ятсот голiв захисникiв Петроварадина. Султан вiдходив душею. Почув слова своєї Хасекi. Почалися перемоги. Найперший помiтив зникнення Сулейманової лютi Iбрагiм i, влучивши хвилину, поскаржився своєму покровителевi на султаншу, яка так зневажила його дарунками й щирою прихильнiстю, що вiн ще й досi не може оговтатися вiд завданого Удару. - Я подумаю над цим,- пообiцяв йому Сулейман i в першому ж своєму листi, який написав у вiдповiдь на послання Роксолани, висловив їй докiр за ставлення до великого вiзира. А щоб надати своїм словам ще бiльшої ваги, посилаючи дарунки султаншi, згадав i про свою одалiску Гульфем: передав їй флакон з iталiйськими пахощами й 60 золотих флоринiв. Знову велiв ставити собi зелений захисток вiд дощу, сидiв цiлими 'днями на березi Дунаю, спостерiгав, як переправляються на Сремську рiвнину його незчисленнi вiйська. Вiдчував себе всемогутнiм творцем, який породив цю силу, що могла б сама себе зжерти, коли б не мала змоги нищити все довкола. У сподiваннi здобичi для себе й слави для свого султана брудним грiзним валом перекочувалося iсламське вiйсько в межирiччя Дунаю i Драви, на зеленi луки й поля Сремської рiвнини. Чи давно топтали цю рiвнину турецькi конi, чи давно палено й плюндровано її, а ось вона лежить перед завойовником мовби й не торкана його мечем i не понищена копитами його коней. Знов стрепенулася, живе, родить зело, хлiб i овоч, i слава знову блукав по цiй рiвнинi - тiльки простягни руку й зiрви ЇЇ, як плiд з низького дерева, бо славi тут нема за що зачепитися, нiде заховатися, нема чим заслонитися. На диванi було вирiшено йти вздовж Дунаю, просто на Буду - столицю Угорщини. Щоб перейти Драву, Сулейман звелiв будувати мiст. Нiчого так не любив, як мости через рiки. Знову сидiв бiля води й спостерiгав, як дика стихiя пiдкоряється стихiї його вiйська, його власнiй силi, що не має нi меж, нi впину. Тридцять тисяч люду споруджувало мiст через розбухлу вiд страшного дощу Драву. За п'ять днiв мiст був готовий. З 21 по 23 серпня всi вiйська переправилися на той бiк, i Сулейман звелiв знищити мiст. Повернення без перемоги не було. А дощ лив, нiби настав кiнець свiту. В потоках вод губилися гармати, цiлi загони вiйська блукали в розбагнених дунайських плавнях, люди тонули в калабанях, гнили заживо, тисячами здихали верблюди, воли й конi, багато хто втiкав, але султанська сила була така велика, що втрати майже й не помiчалися, вiдсталих довго не чекали, втомленим не давали перепочинку, вiдчаених збадьорювали обiцянкою близької перемоги, боягузiв i збунтованих жорстоко й швидко карали. Пiсля кожної сутички з поодинокими угорськими загонами пильно додивлялися до воїнiв, хто мав рани спереду, тому шана й щедрi султанськi нагороди, у кого виявлялися рани ззаду - тих саджано на палi: показував гузно вороговi, покажи й боговi. Молодий король угрiв Лайош метався у безсиллi й розпачi. Народжений семимiсячним, вiн i на свiт прийшов дочасно, так нiби квапився зазнати якомога бiльше нещасть за найкоротший час. Десятилiтнiм був коронований на царство без влади, яку розсмикали собi то могутнi магнати, то єпископи й священики. Мовби на смiх названо його було Лайошем, хоч не мiг бути навiть тiнню славетного угорського короля Лайоша, за якого двiстi рокiв тому Угорське королiвство, було, розкинулось на величезних просторах вiд Балкан до Балтики i вiд Чорного моря до Неаполя. Чвари феодалiв, незгоди мiж духовенством, втручання Габсбургiв, якi ще за Максiмiлiана прагнули прибрати до рук угорську землю i одружили Лайоша з внучкою Максiмiлiана Марiєю, нiкчемнiсть двадцятилiтнього короля, котрий, попри свою природну хворобливiсть, був нестримним пияком i розпусником,- усе сприяло Сулеймановi. Коли й ставало що на завадi, то це небо, яке обрушило на султанське вiйсько справжнiй потоп, та земля, яка розверзла свої надра, мовби намагаючись проковтнути цю чужу й ворожу силу, що прийшла на береги великих слов'янських рiк. Вiдчаєний король звелiв, вiдновлюючи давнiй угорський звичай, возити по всiх селах i мiстах закривавлену шаблю як знак вiйни та небезпеки для вiтчизни. Вдалося зiбрати тiльки двадцять двi тисячi вiйська, та й те було позбавлене досвiдчених воєвод, бо хорватський бан Франконан тiльки обiцяв, що прийде допомагати королевi, а семигородський воєвода Янош Запойяї, хоч i зголосився привести двадцять тисяч свого вiйська, вiв ного надто повiльно, так нiби очiкував, щоб султан розбив короля. Король був вимушений призначити головнокомандуючим архiєпископа Пала Томорi, який щойно вийшов iз францисканського монастиря, щоб стати архiєпископом колотським. Папа римський Климент, який не мiг випросити в Європi жодного воїна для допомоги угорському королевi, тiльки й зумiв, що послати своє благословення, i зрозпачений король був вимушений довiритися духiвництву, бо дворянство покинуло його, а може, дворянство покинуло його тому, що вiн вiддався духiвництву. А що влада духiвництва майже завжди виявлялася у зухвальствi, яке межує з нахабнiстю, то сталося i цього разу так, що двадцять двi тисячi ненавченого, сяк-так озброєного угорського вiйська мали стати проти ста тисяч султанських зарiзяк, якi йшли за здобиччю. Томорi намовив короля вивести свої сили проти Сулеймана, зустрiти його на березi Дунаю коло мiстечка Мохач i там з божою помiччю розбити невiрних на славу християнської зброї. I король, i його головнокомандувач були однаковими невiгласами у вiйськовiй справi, обидва, хоч i з неоднакових причин, знехтували заходами звичайної людської розсудливостi, так нiби не розумiли, що на випадок їхнього розгрому буде понищено не тiльки їхнє нещасне вiйсько, а й усю Угорщину, на яку з тривогою дивилася Європа, що вважала Угорщину захисницею вiд Османiв, ще не знаючи свого справжнього рятiвника - Росiї. 28 серпня Сулейман звелiв оголосити у своїх вiйськах, що завтра має бути битва. Дощ лив що страшнiше, за стiною води вiд Мохача, що притулився на рукавцi Дунаю, видно було тiльки дзвiницi, а так: багнюка, болото, поламанi дерева, загрузлi гармати, перевернутi шатра, конаючi тварини, запацьоренi iсламськi воїни в жалюгiдних мокрих тюрбанах. Але вiдступу не було, треба було битися. -Так хоче аллах. Для султана поставлено червоне iз золотою кулею нагорi шатро на пiщанiй косi - єдинiй латочцi землi, що могла вважатися сухою. Сулейман упав на колiна, бив чолом об землю, молився ревно й затято: - Боже мiй, могуття й снага в тобi! Боже мiй, помiч i захист у тобi! Дай снагу, боже, народовi Мухаммедовому! Вночi гонець принiс листа вiд Роксолани. Впав вiд знесилення перед порогом султанського намету, але тiльки тодi, як власноручно передав Сулеймановi дорогоцiнного листа. Султан звелiв огорнути гонця золотим кафтаном, докласти в сухому наметi й не тривожити, поки не виспиться. "Мiй володарю, мiй шаху, любий душею i серцем, життя моє, єдина надiє на цiм i тiм свiтi! Нехай Той, що вiчно живий, вiддалить Вашу чесну особу вiд усiх болiв, а Ваше буття - вiд усiх хворощiв, хай наблизить Вас до своїх безмежних милостей i вiддасть пiд опiку свого найбiльшого улюбленця Мухаммеда i пiд захист своїх угодникiв; хай поможе Вам, щоб iз своєю щасливою зiркою i царським знаменом здобували завжди перемоги над нiкчемними й злорадними невiрними - амiнь, найбiльший Помiчнику! Нинi мене, Вашу рабиню, приємним ставленням володаря, котре викликає безмежну радiсть, i Вашим чесним листом, ароматним, як мускус, пiднесли з пороху забуття, бо зволили в своїм царськiм щасливiм часi подбати, щоб лист дiйшов до мене i ущасливив мене. А якої чистої щедростi його сторiнки! Голова увiнчана короною, а благословеннi стопи - бiсерними коштовностями й рубiновими барвами. Витiснив ваш лист кривавi сльози з моїх заплаканих очей, сповниши їх свiтлом, а в тужливе серце влив радiсть. Нехай Вам, дню мого щастя, сповняться всi бажання й радощi душi, нехай сади Вашого благополуччя будуть переповненi прекрасними жасминовими квiтами моєї любовi, чарiвної, як Ваше лице пресвiтле, о мiй володарю, мiй султане, мiй падишаху!" Хто б ще мiг знайти такi слова i в таку хвилину для цього похмурого чоловiка? Султан читав i перечитував листа вiд Хур-рем, шкодував, що завдав їй прикростi, написавши про Iбрагiма й пославши подарунки для Гульфем, карався в душi за всi несправедливостi, яких допустився досi щодо Хасекi, може, заприсягався надалi нiколи не завдавати їй щонайменшого болю, ясна рiч, за умови, що аллах не допустить його загибелi, дарує йому завтра перемогу, допоможе вцiлiти там, де нiхто не сподiвається вцiлiти. Як часто йдуть поряд любов i смерть, та тiльки чомусь судилося так, що однi втiшаються любов'ю, а iнших очiкує смерть, не знати за що, не знати й чому. Король ждав султана перед Мохачем. Бугристе поле, по боках пiски, лози. Чорнi хмари повзли по самому полю, вивергаючи потоки води, заливаючи людей, коней, гармати. Церковнi прелати полум'яними словами надихали воїнiв на битву з невiрними. Королiвський канцлер Стефан Брдарич радив вiдступити. Сербськi воєводи Радич Божич i Павло Бакич, якi добре знали вiйськовий поров туркiв, радили обставитися возами, але єпископи й угорськi бани волiли битися тiльки у вiдкритому полi, i нерозумний король послухав не досвiдчених воїнiв, а цих надутих крикунiв i хвалькiв. Вiйсько було поставлено в два ряди. В першому - пiхота пiд захистом вiсiмдесяти (проти трьохсот турецьких!) гармат, у другому-надiя короля, кiннота. Сам король iз тисячею закутих у залiзо вершникiв, оточений церковними прелатами й вельможами, об'їжджав i пiдбадьорював своє вiйсько, тим часом як султан у своєму розкiшному шатрi, сидячи на Золотому тронi, вiв останнiй перед битвою диван. На диван покликано не тiльки воєвод, а й найстарiших воїнiв з яничарiв. Сивi, як вiвцi, з вусами до пояса, старi яничари стали перед султанським троном, не схиляючи голiв, не схиляли їх навiть перед смертю самою, не гнучись у поклонах, бо вже задубiли вiд старощiв так, що не зiгнулися б навiть вiд пекельного вогню. Хусрев-бег звернувся до найстаршого з них, якого звали Абдулла Тозлу, себто Старий. - Щасливий падишах хоче твоєї ради, Старий. - Яка йому ще бiльша рада,- вiдповiв яничар,- окрiм тої, щоб бився! I вiдвернувся i вiд Хусрев-бега, й вiд султана, простуючи з намету пiд зливу й погибель. За ним спокiйно посунули й iншi ветерани, так нiби вже вважали всiх угрiв мертвими, а битву виграною. Сулейман спитав, що думає про битву Хусрев-бег. Той сказав, що треба передовсiм боятися угорської кiнноти. Удар її страхiтливий, i його не витримає нiяка сила на свiтi. Тому, коли вдарять угорськi вершники, треба вмить розступитися й пропустити Їх, а тодi оточити залiзним обручем i здавити. Iнакше - нема ради. Все iнше - у благословеннiй волi аллаха i в руках його величностi султана. Вирiшено було пiсля загальної молитви вдарити на невiрних, пославши поперед усього вiйська чотири тисячi латникiв на чолi з безстрашним Балi-бегом Ях'я-пашичем. Маленький, як прищик, Балi-бег завжди кидався першим у найстрашнiшу битву, вiдаючи вельми добре, що смерть лiтає угорi, скошуючи все, що пiдноситься над землею занадто високо, а його нiколи не зачiпає завдяки його мiзерному зросту. За Балi-бегом мали йти румелiйськi вiйська, очолюванi великим вiзиром Iбрагiмом (це мала бути перша битва у життi хитрого грека), пiдтримуванi вогнем ста п'ятдесяти гармат. Третя хвиля султанського вiйська - з анатолiйським беглербегом Бехрамом-пашою i так само сто п'ятдесят гармат. Четверта хвиля - яничарське вiйсько в супроводi шести знамен кiнноти пiд командою самого Сулеймана, оточеного вiрними охоронцями. Султан, так само, як i його великий вiзир, уперше в життi брав участь у битвi, бо знав, що на цьому полi вирiшується доля його iмперiї: коли його перемога, тодi може царювати далi, коли ж поразка, тодi не варто й жити. Вiрив у звитягу, снаги надавав йому останнiй лист улюбленої Хасекi, знов i знов просив допомоги в аллаха, i мовби саме небо прийшло йому на помiч, затуливши чорними хмарами все його вiйсько, сховавши вiд ворога, заслiпивши того, обезвладнивши. Велетенською темною хмарою, з'єднавшись з хмарами небесними, посунуло на Мохацьке поле турецьке вiйсько. Завивали бойовi сурми, гримiли султанськi барабани, шкiру яких цiлу нiч сушили на вогнищах вiйськовi дюмбекчi. Гримiли гармати, свистiли стрiли, холодний вiтер iшов вiд тисяч шабель, що здiймалися у смертельних замахах, а над усiм панувала злива, якої ще не бачив свiт. Злива знетямлювала угорських воїнiв, вони слiпли й губилися в нiй, тодi як турки не зважали на неї, не лякало їх нiщо, бо .заради цiєї битви, заради вбивства, грабувань i здобичi йшли сюди кiлька мiсяцiв з далекої далечi, тому безстрашно били вони в праве крило Франья Бачаньї i Яноша Тахi, у крило лiве Петера Переньї, у центр, очолюваний самим Палом Томорi. Стогнала земля пiд стотисячним мусульманським вiйськом. З почуттям тваринного безсмертя, поза усвiдомленням загибелi, слiпо лiзли iсламськi воїни пiд несамовите виття iмамiв: "Iллях, Iллях, Мухаммедум ресуллях!" Простромлювалися крiзь потоки небесних вод обвислi зеленi знамена, коло кожного з них викрикувано обiтницю пророка й падишаха: "Хто помре в цей час, дiстане в раю напої, смачнi страви i спатиме з пахуче вимитими гурiями! Пiсля розгрому ворога три днi даються на грабунок, а найодважнiшим буде роздано у власнiсть землю!" Здавалося, вже нiщо не стримає цiєї нелюдської сили, та ось за зливою непомiтно вилетiли з-за угорської пiхоти вершники на чолi з самим королем. Вони сяяли залiзом, силою, несли сяйво на кiнцях своїх мечiв, iшли в смерть, мов променi свiтла в темну нiч. Вiд їхнього страшного удару турки розкололися на два крила, i хоч султанськi гармати вдарили в кiнноту впритул i сам король був двiчi поранений, нестримна лавина не зупинилася, вдарила з розгону на анатолiйський булюк [66], а тридцять два найодважнiшi угорськi воїни стали пробиватися до того мiсця, де, оточений залiзним непробивним ланцюгом охоронцiв, на вороному конi сидiв у золотому панцирi Сулейман. Тiльки три з них iз списами змогли добратися до самого султана. Сулеймана вiд смертельних ударiв порятував мiцний панцир та широкий ятаган, яким вiн в останню мить затулив обличчя, тим часом пiшi яничари миттю поперерубували сухожилля у коней угорських витязiв, i тi впали пiд безжальнi шаблi. Все було вирiшено. Голову архiєпископа Пала Томорi пiднесено султановi на кiнцi довгого списа. Король Лайош, вiд ран i перестраху такий блiдий, що видно було навiть у дощових сутiнках, утiкав слiдом за своїми недобитими воїнами, але втiкати можна було або ж у Дунай, або ж у прибережнi багна. Кiнь занiс короля у бездонну трясовину. Поцiлений чи то турецькими стрiлами, чи набоями з аркебузiв, упав у багновисько, пригнiтив своїм тiлом короля. Лайош спробував вивiльнитися, але трясовина всмоктувала його бiльше i бiльше, а копаючий кiнь тягнув вершника глибше й глибше, поки той i захлинувся у чорнiй холоднiй багнюцi. Безславно й ганебно загiнув сам, затягуючи в трясовину поразки й пригноблення мужнiй народ, який нiколи нiкому не скорявся, котрий ще недавно мав вiдважних королiв, про одного з яких, Матьяша Корвiна, бо ж не було пiсень про недолугого Лайоша, спiвано й на Мохацькому полi перед битвою: Наш Матьяш, король мiж королями, Довго й славно панував над нами, Управляв вiн многими землями I гаразд справлявся з ворогами. Навiть турки пиху забували I до нiг Матьяшу припадали, Щоб полки його па них не ударяли I пашам розгрому не вчиняли. Вже й пiсля розгрому пiд Мохачем, пiсля того, як вельможi слухняно пiднесли султановi ключi вiд столицi Угорщини Буди, в древнiх столицях Вишеградi й Естергомi незламнi воїни билися проти туркiв i не здали фортець, а Беч на Тисi стояв так, що османцiв полягло пiд ним бiльше, нiж пiд Мохачем, та однаково вже доля землi була вирiшена. Перед султанським червоним шатром було потято двi тисячi полонених i з їхнiх голiв споруджено страхiтливу трiумфальну вежу. Сулейман сидiв на Золотому тропi й роздавав милостi. Найперше подарував великому вiзировi Iбрагiму перо з коштовним дiамантом на тюрбан. Тодi велiв обгортати кафтанами всiх, хто вiдзначився у битвi. Поцiкавився, чи живий старий яничар Абдулла Тозлу, прикликав його до себе, спитав, що має робити тепер. - Мiй султане,- сказав яничар,- тепер дивись добре, щоб свиня знов не опоросилася. Сулейман засмiявся i нагородив старого гаманом золота. Був щедрий i добрий. Привезено було до шатра сiм голiв угорських прелатiв, якi очолювали вiйсько. Сулеймановi вельможi плювали на них, лаяли, називали iменами пап Лева, Андрiана, Климента, Александра, Юлiя, кепкували: - То що, хрестовий похiд проти туркiв? - Займемо Буду та вдаримо й на Рим! - Друга пiсля Царгорода столиця Європи в наших руках! - А ще буде третя й десята, хай пошле могуття своєму воїнству аллах! Принесено й голову короля Лайоша, яку Сулейман звелiв наповнити мускусом i ватою, оздобити чорним сандаловим деревом i золотом i вiдправити, як найбiльший трофей, до Стамбула в султанську скарбницю, тим часом виголосивши над нею сумнi слова: -Нехай аллах змилується над цим юнаком i хай покарає мерзенних радникiв, якi зрадили його в його невмiннi. Я пiшов на нього з вiйськом, але не мав намiру вкоротити його володарський 'вiк. Адже вiн ледве зазнав утiх життя й влади. Хай упокоїться його душа. Тої ж ночi зник султан, а народився знов засмучений, сором'язливий поет Мухiббi, який вiд глибини серця бажав полинути до милої Хуррем, одурiлий вiд любовi, хотiв би сiттю її кучерiв полонити птаху свого серця у трояндовостi її краси, закликав свою Хасекi прийти й прогулятися у кришталевому палацi його серця, писав: Не питай Меджнуна про любов: вiн зачудований. Не сподiвайся, що таємницю вiдкриє тобi Ферхад: то тiльки казка. Питай мене про знаки любовi - я розповiм тобi. Мила моя, станеш свiчею, я, твiй милий,- метеликом. I вона, не чуючи стогонiв i хрипiння конаючих на Мохацькому полi, не бачачи пiрамiди з вiдрубаних голiв перед шовковим наметом Сулеймана, мерщiй пошле йому у вiдповiдь на цi вiршi свої вiршi, перейнятi любов'ю i тугою: Моєму пробитому серцю немає на свiтi лiкiв. Душа моя жалiбно стогне, мов дудка в устах у дервiша. I без лиця твого милого я мов Венера без сонця Або ж малий соловейко без троянди нiчної. Доки читала ваш лист, сльози текли вiд радостi. Може, вiд болю розлуки, а може, вiд вдячностi. Та цього листа Сулейман прочитає лише тодi, коли, поставивши королем Угорщини Яноша Запойяї, iтиме з вiйськом вiд Пешта до Сегеда по голоднiй, сплюндрованiй, розграбованiй дощенту землi, де за мiрку ячменю давали два, а за мiрку борошна чотири золотi дукати, а тим часом султановi вельможi дiлили мiж собою награбованих овець, так що великому вiзировi Iбрагiму дiсталося п'ятдесят тисяч, а його незмiнному фiнансовому радниковi Скендер-челебiї двадцять тисяч. У столицю Угорщини Буду, де Сулейман пiсля походу спочивав в оточеному лiсом королiвському палацi, прийшов лист Роксолани з гiркими словами докорiв за подарунки Гульфем. "Впав менi морок на очi,- писала Роксолана,- одразу вхопила й розбила той Ваш флакон. Не знаю, якi й слова казала при тому. Довгий день по тому спала, мовби в непам'ятi, була вся розбита, забула й про дiтей i про все на свiтi. Коли ж спам'яталася, то подумала собi: хто ж мене топче ногами, хто мене знищує? Ви -мене завжди ганьбили й нищили! Дасть бог, поговоримо про це, коли будемо разом. I про великого вiзира теж поговоримо, i як, дасть бог, знову побачитися, то покiнчимо з суперечками". Всi тi днi весело грала музика довкола королiвських павiльйонiв. Мiсто горiло, пограбоване, обдерте i пригноблене. Забрано було гармати з фортецi, вивезено всi коштовностi з королiвської скарбницi й славетну книгозбiрню Матьяша Корвiна. Три великi бронзовi статуї, що зображували Дiану, Аполлона й Геракла, Iбрагiм вiдправив до Стамбула, щоб поставити їх згодом на Ат-Мейданi перед своїм палацом. Iбрагiм усамотнювався з султаном, пригравав йому нових мелодiй на своїй вiолi, розважав мудрими бесiдами, пригощав рiдкiсними угорськими винами, якi щедро лив Янош Запойяї перед звитяжцями, виторговуючи собi корону; знайшов у палацi портрет покiйного короля, на якому Лайош був зображений на повний зрiст, у червоному королiвському одязi, але такий блiдий i немiчний, нiби передчував свою близьку загибель. Перед тим. портретом, сп'янiлий вiд вина, вiд перемоги i безконечних милостей султанових, пiзньої ночi, присвiчуючи тьмавою свiчкою, Iбрагiм виголосив блюзнiрську промову, намагаючись потiшити Сулеймана, який що далi, то дужче впадав у незрозумiлий сум. - О священна плоть, бiла перлина стiлькох каратiв, скiльки часток рухається в сонячних променях перед моїм зором, возведена всевишнiм на вершину почестей i скiпетром своїм повелiваюча ратями могутностi! Я, жалюгiдний мурах з комори твоєї, черв'як з плоду твого, що поселився у великому достатку здобутих тобою крихт i такий несхожий з тобою в нiкчемностi своїй, що ледь можу бути помiчений зором твоїм, прошу тебе, повелителю голови моєї, в iм'я зеленої луки, на якiй радiсно спочиває душа твоя, вислухати опечаленим слухом своїм те, що викажуть тобi уста мої, щоб отримав ти вдоволення за беззаконня, вчинене тобою, коли ти насмiлився стати супроти Володаря Вiку, його величностi... - Не треба,- махнув йому рукою Сулейман,- замовкни. Грiх. Спритний Iбрагiм встигне згодом вигiдно продати портрет угорського короля, i вiн опиниться далеко на пiвночi, аж у замку шведського короля Густава Вази, який заповзявся зiбрати в себе зображення усiх володарiв Європи, вельми пишаючись з того, що й сам потрапив у таке вишукане товариство. Ще через кiлька столiть меткi гiди в похмурому залi шведського замку Грiпсгольм показуватимуть знудьгованим туристам зображення нещасного угорського короля, кепкуючи з його передчасного народження i ганебної смертi в трясовинi. Але Сулейман нiчого не знатиме нi про долю портрета, нi про кепкування нащадкiв. У глибокiй меланхолiї, викликанiй незвичним листом Роксолани, переправиться вiн через Дунай (знов був мiст, за спорудженням якого султан спостерiгав без будь-якої радостi) i повiльно пiде через усю угорську землю, несучи пожежi, руйнування й смерть, аж поки знов не прискочать гонцi з Стамбула й не вручать йому нове послання вiд Хуррем iз словами: "Моєму пробитому серцю немає на свiтi лiкiв..." I знов свiт заграв барвами, засяяло пiсля багатомiсячних дощiв сонце, захотiлося жити, i султан навiть змилостивився над переможеними, оголосивши, що всi невiрнi можуть вiдкупитися вiд неволi й вiд смертi за визначену плату. Коли на початку жовтня Сулейман коло Петроварадина перейшов Дунай, iз Стамбула прийшла вiсть, що Роксолана народила йому четвертого сина. Вiн послав щедрi дарунки султаншi й фiрман про надання новонародженому iменi Абдаллах, себто угодний аллаху, раб Всевишнього, але вже за кiлька днiв знов прискакали гонцi з сумним повiдомленням про те, що малий син, не проживши й трьох днiв на свiтi, вiдiйшов у вiчнiсть, а султанша Хасекi вiд горя й розпачу тяжко занедужала. "Iстинно: те, що вам обiцяне, настане, i ви це неспроможнi послабити!" Султан залишив вiйсько, залишив усе на свiтi, без перепочинку поскакав до столицi, знов, як i колись пiсля Белграда, не дбав про трiумф i величання, мерщiй квапився до Стамбула, тiльки тодi гнала його незрозумiла туга, а тепер - пристрасть i тривога за життя найдорожчої iстоти на землi. ГАРЕМ Повiтря було задушливе й тяжке. Не помагали курiння i розбризкуванi бальзами. Вiд них було ще тяжче. Запах тлiння й смертi. Малий Баязид, який гойдався у срiбнiй колисочцi, втупився у султана чорними оченятами, тодi злякано заревiв. Смаглявотiла нянька кинулася була до дитини, але Хур-рем кволо махнула рукою, щоб та не чiпала Баязида. Хай поплаче. Лежала на постелi зеленiй, як трава, уся в жовтому єдвабi: довга сорочка, широкi шаровари, сама теж жовта, нiби натерта шафраном, аж Сулейман злякався: - Хуррем, що з тобою? Ти недужа? - Навiщо ви прийшли? - спитала вона холодним голосом.- Я вас не кликала. - Хасекi! - Нiяка я вам не Хасекi. - Хуррем! - I не Хуррем. Тепер i вiн розгнiвався. За ним внесли безлiч дарункiв, порозставлявши скринi, євнухи мерщiй забралися геть, а ця дивна жовта жiнка мовби хоче, щоб забирався геть i вiн, падишах i повелитель усього сущого. - То хто ж