кивнув волохатим дурбашам, щоб пiдвели звинуваченого, впiвока глянув на мiзерну iстоту, що, плутаючись у широкому одязi, пробувала дiстатися до його золоченого чобота, спитав через губу: - Ти хто такий? - Кучук,- пропищала нiкчема, тицяючись у пiдлогу перед Iбрагiмовими чобiтьми, бо ближче його не пiдпускали дужi дурбашi. - Го-го! - реготнув великий вiзир, а за ним i його поплiчники.- Таж i так видно, що ти кучук! Питаю, хто ти? - Кучук,- не знаючи, чого вiд нього хочуть, повторив той, круглооко поблимкуючи на грiзного пашу i на його пiдручних катюг.- Так звусь змалку, бо завжди був малий i не рiс нiколи. - Але ж вирiс злочинцем, га! Звiдки ти й хто? - тупнув ногою Iбрагiм. Кучук заплакав. Розмазував сльози замурзаною ручкою по маленькому личку, ковтав їх разом з хапливими словами. Хiба ж вiн винен? Його послав начальник султанських кухонь сам матбах-емiнi, як посилав вiн досi iнших поварiв i прислужникiв. Вибрано саме його, Кучука, бо маленький, непомiтний, такий прослизне всюди, не попадеться. А вiн попався. I тепер плаче не тому, що боїться, а вiд тривоги за плов, який вiн мав назавтра зготувати для її величностi султаншi Хасекi, бо тiльки вiн один умiє пiдкладати дрова пiд казан, де готується той плов з солодощами, вiн казав про це й матбаху-емiнi, але той нагримав на нього i витурив у цю небезпечну подорож, звелiвши до ранку повернутися, привезти йому грошi за баранiв i взятися за готування того плову. - Ти, гнидо! - закричав на Кучука великий вiзир, штовхаючи малого поварчука своїм золоченим чоботом.- Смiєш називати тут найвищi iмена? Лайно собаче! Я тобi змiшаю день з пiччю! Звелю зiдрати з тебе шкiру, як з барана, i здирати теж, як з барана, не ножем, а руками, щоб не попсувати, а тодi висушити й повiсити на пристанi Текфурдаг з написом: "Так буде з усiма, хто крастиме в Стамбулi баранiв". Але поки лютився, кричав i вигадував кари для нiкчемного злодюжки, в душi Iбрагiм розмiрковував холодно й спокiйно. Коли почув iм'я султаншi, виникла непереборна спокуса використати пригоду з злочинницькою баркою i цього покидька, щоб кинути бодай тiнь на султанську улюблену жону. Вже уявляв собi, як поповзуть по столицi пошепти, що сама султанша, як i всi в Стамбулi, порушує суворий султанський фiрман, пiддалася жадобi наживи, краде й перепродує. Та одразу й вiдкинув це нерозумне бажання. Був надто обачний, щоб слiпо рiвняти всiх людей. То тiльки цей набитий золотом Скендер-челебiя не визнав нiчого поза грошима, навiть тих баранiв, що подарував йому султан в Угорщинi, жадiбний дефтердар зумiв тричi перепродати для казни, намовивши зробити те саме з своїми баранами i великого вiзира. Султаншу не намовиш, i нiхто б не спокусив цю жiнку нiяким золотом. Не належала до звичайних жiнок з їхньою примiтивною жадiбнiстю й пристрастю до марнотратства. Може, тому й лютилися натовпи, називаючи її чарiвницею й чаклункою, що неспроможнi були розгадати її душу, не знали, чого хоче ця дивна жiнка, до чого прагне. Бо коли людина по хапає багатства, для здобуття якого їй досить простягнути руку, вона неминуче стає загадковою, бентежить i роздратовує простi уми. А втiм, є рiч, бiльша за багатство,-влада. Хто має багатство, той ще не мав всього. Зненацька з'являються бажання, яких не можна вдовольнити нi за яке золото. Найперший приклад: його друг Луїджi Грiтi. Здавалося б, чого ще треба цьому чоловiковi? Але, пересичений усiм, запрагнув недосяжного навiть у його становищi: високої влади. Набридає Iбрагiмовi, вже кiлька разiв натякав самому Сулеймаповi про те, що жде винагороди за свої фiнансовi поради й сприяння. Хоче стати чимось мовби султанським намiсником в Угорщинi, до того ж отримати звання єпископа. Священний сан, припустимо, вiн легко зможе купити у папи. Але намiсництво? При живому королевi, наставленому султаном, i намiсник? Та ще й гяур? Але Грiтi затявся i вiдступати не хоче нi за яку цiну. А здавалося б: чоловiк має стiльки золота, що вже став понад будь-якi бажання й примхи. Виходить, нi. Золото - ще не все. Тiльки влада може дати цiлковите вдоволення всiх людських пристрастей. Тому Хасекi, не дбаючи цi про який дрiб'язок, замахнулася одразу на найбiльше: на владу, до того ж найвищу, над самим султаном. Може, ще й сама не знає цього i все робить несвiдомо? Що ж, розумнi люди повиннi збагнути прихований напрямок її дiй. Вiн, Iбрагiм, не спускав очей з султаншi. Бачив, як вона поволi заволодiває Сулейманом, вiдвойовуючи в нього, Iбрагiма, новi й новi дiлянки падишахової душi, настане день, коли запанує вона над можновладцем неподiльно, i коли виявить це, збагне розмiри й межi своєї сили, найперше знищить свого найгрiзнiшого суперника, великого вiзира, заодно помстившись за своє короткочасне рабство (хай i короткочасне, але ж однаково ганебне, бо для ганьби не має значення тривалiсть у -i асi) i за приниження, бо жiнки можуть прощати все, та тiльки не рабство й приниження. Та хiба не досить йому тяжкої ворожостi султаншиної, щоб ще обтяжувати себе спробою обмовити Роксолану, звiвши на неї наклеп у дрiбному махлярствi? Ясна рiч, цей обрубок людський, щоб зберегти свою мерзенну шкiру, пристав би на все i посвiдчив проти самого пророка й аллаха на небi, та хто ж стане користатися послугами покидька? Iбрагiм мав би непомiтно звелiти дурбашам, щоб прибрали з-перед очей Кучука, прибрали, може, й навiки, але сидiв якийсь час, мовби забувши про євнуха, хоч i втупившись у нього невидющим поглядом тяжких своїх очей. Нiяк не мiг вiдiгнати спокуси якось поєднати випадково впiйманого двiрського поварчука з можновладицею Топкапи. Нарештi махнув рукою дурбашам, але де рiзко, навкiс, що означало б смерть, а мляво, зневажливо, згори вниз, себто: в пiдземелля. Хай посидить, погодує пацючню. Нiч для Iбрагiма була втрачена безнадiйно. Вечiр вiддав на державнi клопоти, тепер мiг хiба що спати, та й то самотою, бо до Хатiджi такої пiзньої пори не ввiйдеш: султанська сестра не любить, щоб її тривожили без попереджень. До Грiтi далеко, та й не вмовлялися про зустрiч. Вiола й перс-музикант остогидли. Книги валяться з рук. Можна б проскакати з тiлохранителями вулицями Стамбула, виловлюючи всiх, хто вештається без лiхтарiв у руках, але й це не приваблювало. Великий вiзир повернувся до своїх робочих покоїв, вислухав вiд старшого писця донесення з санджакiв, вiддав розпорядження па завтра, тодi звелiв привести до нього Кучука. Мав би потримати того бодай до ранку в пiдземеллях коло звiрiв, щоб нагнати бiльшого страху, але не хотiлося витрачати на цього чоловiчка аж так багато часу, та бiльше страху в його нiкчемному тiлi й не вмiститься. Кучук, кинутий на розкiшнi вiзирськi килими, мав би почуватися приголомшеним вiд цiєї розкошi, та вiн чи й помiчав її. Знов плазував, уткнувшись носом у пiдлогу, норовив по-собачому лизькати чоботи великого вiзира, а той знай вiдтручував його гидливо, махнув тiлохранителям, щоб полишили його наодинцi з Кучуком, стрiпуючи пальцями, нiби хотiв скинути з себе бруд, якого набрався вiд спiлкування з цим чоловiчком, процiдив крiзь зуби: - Тепер розказуй менi про себе швидко i без зайвих слiв, ти, сину шакала й свинi. Ну? -Ваша високiсть, мiй вiзирю,-белькотiв той,-я Кучук, Кучук. Iбрагiма пересмикнуло. Хоч який переляканий цей мерзенний прислужник, все ж не забував, що вiн тiльки "високiсть", а не "величнiсть", як султан i султанша. - Який я тобi твiй вiзир? - заревiв грек.- Твої родичiв пеклi; та й то в найгидкiшiй його частинi. Кучук? Що це таке - Кучук? Євнух пiдвiв голову з-над килима, витрiщився на великого вiзира. Нiяк не мiг 'збагнути, чого хоче вiд нього цей всемогутнiй чоловiк. Ну, вiн справдi Кучук - тут уже нiчого не додаси. I названий так не на честь найкоротшого зимового мiсяця, а тому, що змалку йому навiки вкорочено тiло так, що вже нiчим не доточиш. Звiдси й iм'я. А яке iм'я, таке й життя. Доводиться жити так, як живуть довкола тебе, а там: метушнява, марнослав'я, неправда й суцiльне зло. Однi пишаються походженням, iншi становищем, ще iншi багатством, красою, силою, ти ж не маєш нiчого - нi сподiвань, нi страхiв, нi душi, нi тiла, тiльки перелякана ненависть до всього сущого, загнана в найдальшi закапелки душi. Вiн нiколи не шукав своїх коренiв, бо не знав, де їх шукати, не мав нiякої пам'ятi про свої початки, так нiби вирiс отут, пiд стiнами гарему, як чорне зiлля на тому мiсцi, куди виливають помиї. Звали Кучук, бо жив тут змалку, так нiби й народився в пеклi султанських кухонь, серед велетенських мiдних казанiв, пiд якими вiчно гоготiло полум'я. Щойно ставши на ноги, вже розносив їжу для гаремниць, поставивши на голову тяжкий пiднос, дибуляв коротенькими нiжками по довгих мабейнах гарему, ставив страви па полички шафок-крутилок, вказуваних євнухами. Нiколи не бачив, кому вiн подає їжу, його теж не бачили. Шафочка крутилася в стiнi, пiднос зникав на тiм боцi, невидимi руки здiймали його з полички, ставили собi на колiна, чи на столик, чи на подушку-мiндер, нiжнi уста доторкувалися до їжi, принесеної Кучуком, а вiн тим часом бiг назад до кухнi, брав новий пiднос, бiг до iншого помешкання, євнух тицяв йому на порожню поличку... Знав чи не знав про тих гаремниць, яким носив їжу? На це не може бути однозначної вiдповiдi. Чув нiжнi голоси. Слова. Розмови. А хто чує, той уже знає. Мав справу з деревом, а в деревi завжди можна зробити непомiтний отвiр. Кольнути шилом стiнку круглої шафочки-крутилки - i вже тобi вiдкриваються нутрощi гарему. А хто бачить, той теж щось може знати. Може, воно й нi до чого для такого мiзерного служки, але хiба людина вiдає, що їй потрiбне, а що нi. Тодi запрагнув пiднятися вище в палацовiй iєрархiї, з простого рознощика їжi стати поваром - ахчi. Хай не ахчi-уста, не великим майстром годування людей, до того ж таких вельможних, як султанськi жони, а простим собi поварчуком, знову ж таки кучуком. Вiн вивчав мистецтво ахчi, хоч воно й видавалося йому незбагненним, а старi ахчi-уста всiляко змiцнювали його в цьому переконаннi, вiн учився вперто, вiдчаєно, запекло, терпiв посмiх, биття, знущання. I чого ж досягнув? Тiльки права пiдкладати пiд казани дрова. Навiть воду в казани заливали iншi, довiренiшi, до яких Кучук, здавалося, нiколи не зможе дорости. Брудний, обшарпаний, замазюканий сажею, мов стамбульський кюльбекчi, вiн тiльки й знав, що вислухувати зневажливi слова" старших поварiв: "Що? Ти хотiв би до казанiв? Отакий нечупара й замазура? Та чи знаєш ти, що у справжнього повара повинен бути чистий не самий тiльки зад, як у кожного правовiрного, але й руки, нiс, борода, шия i все iнше, щоб нiяке паскудство не могло потрапити вiд тебе в казани!" I ось щастя! Його зауважив сам матбах-емiнi, сказав йому кiлька прихильних слiв, згодом покликав до себе, пообiцяв приставити до готування страв, звелiв видати Кучуку дорогий одяг, теплий халат i шапку i послав виконати надзвичайно важливе доручення. - Що ти знаєш про гарем? - спокiйно поспитав Кучука Iбрагiм. Той злякався ще бiльше. В бурмотiннi про своє життя на султанських кухнях якось мовби вiдiйшов од страху, якого наївся перед цим грiзним чоловiком, тепер усе починалося знову. - Клянусь аллахом милосердним i всепрощаючим i цим безпечним городом... - Ще ти менi поклянешся,- пообiцяв йому великий вiзир,- ще я тобi випущу все, що маєш у кишках! Про гарем що знаєш? - Ваша високiсть,- заскiмлив Кучук,- але ж звiдки? Я тiльки дровонос. Пiдкладаю пiд казани i пильную за вогнем. У гарем можуть ходити тiльки хлопчики до дванадцяти рокiв. Навiть євнухiв з кухнi лише малих туди... - А тi - що вони знають? - Хiба ж я... - Кажи все! - Аллах часто милостивий навiть до безумних... Вони взнають там i заборонене... - Ага, взнають. А тодi? - Хто що чує, хто бачить - несе й розносить... Але ж не я, ваша високiсть, не я... - Тобi несуть? - Хто я? Нiкчемний дровонос. - А коли б став ахчi-уста? - Хiба про це може мрiяти простий смертний? Iбрагiм пiдвiвся з дивана, пiдiйшов до Кучука, згрiб його за манаття, пiдняв, труснув. - Поклянись, що нiде нiкому про те, що тут почуєш, ти, вишкрiбку... Не вiдпускав комiра Кучукового, ще дужче закручував, так, що той захрипiв, задихаючись i синiючи. Тодi трохи послабив стиск, гримнув: - Ну! - Клянусь,- забелькотiв Кучук, сам не знаючи, про що ж має присягатися.- Клянусь небом, прикрашеним сузiр'ям зодiаку i днем передвiщеним, клянусь тим, що свiдчить, i тим, про що вiн свiдчить. Клянусь тими, що посилаються по черзi й мчать швидко; клянусь тими, що показують ясно, розрiзняють вiрно, передають настановлення, i прощення, i погрозу. Iбрагiм кинув Кучука на килим, витер руки. - Ти добрий мусульманин. - Iстинно,- пробурмотiв Кучук,- аллах той, що дає путь зерну й кiсточцi. - Слухай обома вухами,- спокiйно промовив великий вiзир, всiдаючись на диванi й пiдкладаючи собi пiд спину парчевi подушки.- Ти прийдеш до матбаха-емiнi, принесеш йому грошi за баранiв. Грошi я тобi дам. Нiчого не скажеш нi про барку, нi про те, де ти був уночi. Не скажеш нiкому, iнакше... Ти поклявся святою книгою, але й без поклятьби я б однаково знайшов тебе навiть пiд землею... Скажи начальнику султанських кухонь, що виконаєш ще не одне його доручення. I виконуй, поки вiн поставить тебе справжнiм ахчi. Мої люди сприятимуть тобi навiть у незаконних дiлах, щоб ти законно здобув собi мiсце, про яке мрiєш здавна. Тим часом маєш доповiдати менi i тiльки менi все, що довiдаєшся про султаншу Хасекi й султанських одалiсок. Султан чоловiк i користується жонами для вдоволення своїх плотських утiх. Але жони зрадливi, в той чи iнший спосiб вони можуть завдати великої образи його величностi падишаху, хай аллах продовжить його тiнь на землi. Навiть самий задум такої образи - уже злочин. Коли щось запримiтиш, почуєш, лиш здогадаєшся, негайно маєш знайти спосiб сказати про те менi... - Хай очi мої не бачать того, що примушує думати розум,- пробурмотiв Кучук. - Ну! - гримнув на нього Iбрагiм.- Я стежитиму за тобою. За найменшу провину з тебе здеруть шкiру найдосвiдченiшi кати-джеллати. А тепер геть з-перед очей! Стривай, скiльки ти повинен принести грошей для матбаха-емiнi? Отримавши грошi, Кучук позадкував вiд цього страшного чоловiка, який щомитi загрожував луснути вiд гнiву, випередивши строк, призначений йому аллахом. Якби не був ще й досi такий переляканий, то посмiявся б вiд думки про те, якою малою цiною викупив своє життя, за яке цiєї ночi нiхто не дав би й щербатої акча. Пiдслухувати й пiдглядати за султаншею? Що могло бути простiше? Однаково ж усi вони там, на кухнях, тiльки те й робили, знаходячи в цьому своєрiдну розвагу i втiху i бодай незначне вiдшкодування за своє вiчне рабство. Вони бачили, як набивають шлунки розледащiлi одалiски, самi ж задовольнялися пiдслухами, пiдгляданням, забороненими тайнощами. Кожен чимось живиться на сiм свiтi. Вже коли вiдпустив євнуха, Iбрагiм пошкодував, що не звелiв дати тому хльости бодай для годиться. Для бiльшого переляку. Донощикiв мав задосить i без цього нiкчемного Кучука. Але то були платнi улаки, їхня запопадливiсть вимiрювалася кiлькiстю грошей, якi вони одержували. Цей доноситиме за страх. Щоразу сподiватиметься, що позбувається цього страшного почуття, продаючи чиюсь душу (може, й Роксоланину), не вiдаючи в своїй обмеженостi, що вiд страху порятуватися йому вже не дано. Але щоб чоловiк вiдчув що це лиховiсне почуття розростається в ньому, мов могутнє отруйне дерево, його треба iнодi бити довго й тяжко. Небитий не знає страху. Вiд таких людей пуття не жди. Мабуть, i держава, населена самими небитими людьми, довго по протримається i завалиться, ще й не розквiтнувши, як буйний папоротник, не закорiнений у землi. Iбрагiм мало не гукнув огланам, щоб наздогнали й завернули Кучука для довершення розправи. Втiшив себе думкою, що євнух не мине його рук. Бо як подумати, то чи не однаково, коли чоловiк буде битий. БРАМА Вона часто думала (а може, то просто ввижалося, а може, снилося?): а що, коли поставити в полi, в пустелi, на просторi велику браму? На спомин душi, як ставлять джамiї, iмарети, медресе, дервiшськi притулки й гробницi-тюрбе. Колись ходжа Насреддiн буцiмто отримав од кривавого Тiмурленга десять золотих на будування будинку. Вiн поставив у полi самi дверi з засувом i замком. Пам'ять про цi дверi, пояснив мудрий ходжа, говоритиме нащадкам про перемоги Тiмура: над високими трiумфальними брамами завойовника стоятиме невгавний плач, а над дверима бiдного Насреддiна - вiчний смiх. Жiнка стоїть, як брама, при входi й при виходi з цього свiту. А коли й жiнку кинуто за браму? Тодi по один бiк воля, по другий - завжди неволя, хоч би як високо була ти вознесена. Коли ж винести браму в пустелю, то зусiбiч воля, тiльки сама брама, мов знак ув'язнення, наче божа сльоза над недосконалiстю свiту. Роксолана бачила ту браму. Самотня, могутня, непробивна; може, дерев'яна, iз страхiтливого колоддя, обкована мiддю, взята на залiзнi шпуги; може, мармурова, а то й бронзова, в сизiй патинi часу, висока до самого неба - хмари зачiпаються за неї, птахи наполохано облiтають її вiддаля, блискавицi жорстоко б'ють у неї, i дзвенить вона, стугонить, дуднить, самотня, як людина па свiтi, i темний плач стоїть над нею, i стогiн, i схлип. "Клянуться мною тi, що протiї мене лютують". ЧАРИ Ранки приходили з-за Босфору такi чистi, як дитяче личко. Навiть тодi, як дiти ще були малi, не давали спати цiлими ночами й Роксолана спала прихапцем, уривками, все ж зустрiчала ранок легкотiла, у радiснiй летючостi духу, спiвала в нiй кожна жилочка, доторки повiтря до лиця й до всього тiла були мов шовк, i кожний день заповiдався, нiби мала йти мiж двох барвистих шовкових стiн. Так султан у час своїх селямликiв проїздить вулицями Стамбула, якi перетворюються на суцiльнi стiни з шовку й квiтiв, а ще з захоплених вигукiв столичних юрмовиськ. Та щойно проїздить падишах, затоптанi в бруд квiти в'януть, шовки обдираються, юрми, яким обiцяно щедру плату за кричання на честь володаря, як завжди, обдурено, i вони клянуть ошуканцiв, знов довкола убогiсть, обшарпанiсть, гори нечистот i нiкчемнiсть, нiкчемнiсть. А тi шовковi стiни, якi ввижалися Роксоланi ранками пiсля пробудження? Щодалi в глибину дня зступалися вони довкола неї, стискували, гнiтили, вже мовби й не шовковi, а камiннi, тяжкi, як нещастя. Що зрозумiлiше ставало їй життя у гаремних стiнах, то безглуздiшим воно видавалося. Часом нападала така розпука, що не хотiлося жити. Трималася на свiтi дiтьми. Колись народжувала їх одне за одним - аж страх брав од таких неприродно безперервних народжень,- щоб жити самiй, зачепитися за життя, вкорiнитися у ньому. Тепер мала жити заради дiтей. Колись султан був тiльки невiдомою загрозою, тодi пожаданим вибавленням, згодом найближчою, єдиною людиною, коханим чоловiком, хоч i далi загадковим. Поволi здирала з нього загадковiсть, уперто 'добиралася до його сутностi, до його думок i серця. Не маючи Хуррем, любив вечеряти з Iбрагiмом, тепер на долю грека припадали хiба що вечерi в походах, у Стамбулi ж майже всi ночi належали Хуррем. Обiдав султан iз вiзирами i великим муфтiєм iнодi. Вважалося, що пiд час тих обiдiв говоритимуть про державнi справи, але Сулейман був завжди неприступне мовчазний, їв швидко, недбало, обiд мав з чотирьох перемiн, так нiби квапився i берiг себе для нiчних усамiтнень iз султаншею. Нiхто нiколи не знав, про що думає султан, тiльки ця молода жiнка запрягла це знати й досягла успiху. Нiхто нiколи не розумiв порухiв його серця, вона це робила щоразу i лякала його своїм ясновидiнням, так що iнодi й вiн з острахом поглядав на неї, згадуючи впертi пошепти про те, що Хуррем - зла чарiвниця. У темнiй Сулеймановiй душi, заповненiй безмiрною любов'ю до Хуррем, все ж знаходилися якiсь закутки, куди заповзала по-змiїному пiдозра, зловiсно сичала, бризкала пекучою отрутою. Тодi лютився не знати й проти кого i, мовби вичуваючи сум'яття в його душi, з'являлася валiде, яка переконана була, що дiм Османiв без неї давно б завалився, а тому мала все знати, усiм порядкувати, за всiма вистежувати й винюхувати; вiддаючи султановi панування над тiлами, собi хотiла захопити володiння душами. - Чи ви чули, мiй царствений сину? - допитувалася вона в Сулеймана, i вiн майже з жахом дивився, як вигинаються її темнi уста, прекраснi, досконалi й водночас отруйнi, мов змiюки. Або ж прискакувала до нього сестра Хатiджа, яка нiяк не могла вгамуватися, навiть отримавши собi за чоловiка самого великого вiзира й улюбленця султанового, й кричала, що їй несила бiльше терпiти в Топкапи цю чарiвницю, цю слов'янську вiдьму, цю... - Вгамуйся,- спокiйно казав їй Сулейман. А сам думав: "А може, справдi? Може, може..." Iбрагiм був обережнiший, але по-чоловiчому рiшучiший. - Чи не дозволили б ви, мiй султане, щоб капiджiї при брамi Баб-ус-сааде вiдкривали обличчя усiм жiнкам, якi проходять до гарему? Бо ж, перебравшись жiнкою, туди можуть проникнути зловмиснi юнаки - й тодi... А чи не слiд, мiй султане, звелiти прибрамним євнухам обшукувати всiх кравчинь i служебок, якi проходять до гарему з волi, щоб не проносили вони забороненого або такого, що може... А чи не слiд було б поставити на султанськiй кухнi людей для нагляду за стравами, якi готуються для султаншi Хасекi й для мешканок неприступного гарему? Щоб не допустити нiякої шкоди для дорогоцiнного здоров'я її величностi. I чи не лiпше було б, якби... А також не погано б ще... Десь воно все народжувалося, сипалося й сипалося з мертвим шурхотом, мов крупа з неба, збиралося цiлими купами мотлоху, лихi люди султановими руками вибудовували з тих покидькiв стiни недовiр'я, пiдозр, обмов, плiток, стеження i загроз довкола Роксолани, i вона щодень гострiше i болючiше вiдчувала, як зступаються тi стiни, так нiби ось-ось заваляться й пiд своїми уламками навiки поховають i її саму, i її недорослих дiток. Ранки були ласкавi й радiснi, а днi - нестерпнi й тяжкi. Ночi не рятували. Попервах мовчала, не казала нiчого султановi, коли ж несила була терпiти далi i вона поскаржилася Сулеймановi, вiн холодно кинув: - Я не можу думати про таке безглуздя. - А ви вважаєте, менi хочеться думати про це? - закричала вона й заплакала, i вiн не мiг погамувати її слiз, бо цього разу не знав як, не вмiв, може, й не хотiв. Що про неї тiльки не казано тодi в Стамбулi! Нiби привезла з своєї України двi половинки яблук на персах, дала тi половинки з'їсти Сулеймановi, i падишах запалав любов'ю до неї. Нiби впiймано в Румелiї знахарок, що збирали для султаншi в пущах той зарiст, що звисає з умираючих дерев, як покошлана чоловiча борода, i зветься "Цiлуй мене". Мала вона тим заростом ще бiльше причаровувати до себе падишаха. Нiби затримано двох бабiв, якi несли в гарем кiсточки з гiєнячої морди. Коли взято тих бабiв на тортури, призналися вони, що несли кiсточки для султаншi, бо то найбiльший любовний талiсман. Нiби пильнi євнухи кизляр-аги Iбрагiма знайшли зашитi в покривала на султанському ложi висушенi заячi лапки, що мали зберiгати кохання Сулеймана i Хуррем. Нiби впiймано в Стамбулi зловорожу єврейку па ймення Тронкiлла, що варила любовне зiлля для султаншi. Нiби знайдено на султанськiй кухнi казан, у якому почав варитися гусак обскубаний, але не зарiзаний, нiхто не знав, де взявся той гусак i хто поставив казан на вогонь, але вiдкрито людьми великого вiзира, що тим гусаком мали нагодувати султана, щоб вiн навiки прикипiв серцем до Роксолани. Нiби виявлено в покої у самої султаншi Хасекi чарiвницьке дзеркало в чорнiй рамi, i хто зазирав у те дзеркало, то бачив свою смерть i, не витримуючи такого видовища, вiддавав аллаховi душу. Нiби султанша, бавлячись iз своїми дiтьми в садах гарему, робить iз сухого листя мишки, якi мають принести комусь смерть. Нiби дияволи товчуться довкола священних палацiв султанських, неспроможнi пробитися туди крiзь частоколи молитов правовiрних, але щойно султанша виїздить за межi Стамбула, вони обступають її зусiбiч, беруть пiд охорону i урочать кожного чесного мусульманина, який мав би необережнiсть наблизитися до вiдьми. Коли султанша була з падишахом на ловах .коло Едiрне, диявол в оленячiй шкурi кинувся до султана, але той застрелив його, i на мiсцi оленя виявилася смердюча купа гною. Нiби пила султанша навари з сальвiї й петрушки" щоб плодовитiстю своєю перевищити Махiдевран i всiх султанських жон. а самому падишаховi насипала в кишенi гвiздкiв, щоб зробити його мiцнiшим у постелi. А хто казав, хто бачив, хто пiдтвердить? Нема ворогiв, нема супротивникiв, тiльки пошепти, обмови, шелест та шерех, снування тiней, примар i привидiв, i ненажерливiсть тисяч султанських лакиз, так нiби їх треба годувати не самою чорбою та пловом, а ще й забобонами, плiтками, брехнями й пiдозрами. I чиїсь язики, роздвоєнi й розтроєнi, жалили й жалили, i хтось вiддавав велiння, i жирнi євнухи коло брам гарему перестрiвали всiх кравчинь, гаптувальниць, неперевершених у вмiннi виготовляти пахощi й мазi арабок, грубо здирали з їхнiх облич чарчафи, розвертаючи щелепи, реготали: - Не вмреш, як покажеш свою стару мордяку! Куди йдеш? Кому несеш? Невiрних до гарему не пускано, тому вiрменки, що, як нiхто, зналися на жiночих прикрасах, грекинi з рiдкiсними тканинами з островiв, венецiанки з оксамитом i мереживами вимушенi були перебиратися мусульманками, але обман брутально викривано i щоразу розповзалися чутки: "Знов упiймано вiдьму, яка несла щось для султаншi". Так, нiби у величезному Баб-ус-сааде жила сама Хуррем, не було нi валiде, нi одалiсок, нi безлiчi старих уста-хатун, хазнедар-уста, служебок i багатих рабинь. Скаржитися? Кому? Шукати винних? Де? Все це нагадувало дитячi кошмари: руки, що виростають нiзвiдки, пожадливо тягнуться до твого горла, ти кричиш, прокидаєшся - i нiде нiкого. Або не знати чий крик крiзь сон: "Настасю!" - i знов прокидаєшся, i тiльки нiч, мертве сяйво мiсяця i тиша, як на тiм свiтi. Ще нагадувало все це моторошнi малювання мусульманських художникiв, яким коран забороняв зображувати людей i будь-якi живi iстоти: стрiли, що летять з лукiв, яких нiхто не натягує; нiким не керованi й не спрямовувачi тарани, що розбивають мури; мечi, якi сiчуть, не знати чиїми руками триманi. Ще недавно Роксолана вважала, що нiчого тяжчого за рабство немає i не може бути, тепер переконалася, що обмови, наклепи й пiдозри ще страшнiшi за неволю. Мала подолати ще й це, не ждучи нiчиєї помочi, не шукаючи винних. Султан не був нi її захистом, нi надiєю у цiм безнадiйнiм борюканнi, бо сам бiльше й глибше застрявав у трясовинi вiйни, яку розпочав у перший рiк свого вступу на престол, i тепер, мабуть, нiколи вже не мiг закiнчити. Вважав, що вдалося йому загнати в трясовину нерозумного угорського короля, i не помiчав, що сам застряг у глибокому болотi i нема в ньому дна, попав па глибину. Знов пiшов па Угорщину, яку роздирали чвари мiж Яношем Запойяї, наставленим Сулейманом, i братом Карла П'ятого Фердiнандом Австрiйським. Народ же не хотiв нi семигородського воєводи-запроданця, нi Габсбурга; як за часiв Дьєрдя Дожi, знов iз своїх глибин висунув святого, пророка й царя Йована Ненаду, .i той пiшов проти Яноша Запойяї, лякав магнатiв, якi охрестили його Чорним Чоловiком, проходив по Угорськiй рiвнинi, мов народна кара всiм зрадникам i запроданцям. Iбрагiм натякав султановi, що лад у тiй неспокiйнiй землi мiг би навести хiба що вiн, змiнявши печать велiiкого вiзира на угорську коропу, або ж принаймнi їхнiй друг Луїджi Грiтi, посланий туди намiсником самого Володаря Вiку. Однак Сулейман заявив, що сам пiде на Дунай, щоб покарати Фердiнанда i втихомирити угрiв. Цiлими днями Гасан-ага приносив Роксоланi лихi вiстi про клекотняву Стамбула довкола її iменi, а ночами кликав її султан, i її зеленi очi мали свiтитися силою, волею, радiстю життя. Не бажала чути слiв нi про владу, нi про золото, прибутки, скарбницю, усе це наводило на неї таку нудьгу, що хотiлося плакати. Коли султан заводив мову про походи проти невiрних, вона затуляла йому уста, вередливо кривилася: - Нiчого немає ворожiшого й ненависнiшого для жiнки, нiж вiйна. Могла б долучити до вiйни ще великого вiзира й валiде, але завбачливо мовчала, сподiваючись, що всемогутнiй час усуне Iбрагiма й султанську матiр, та чи ж усуне вiн будь-коли цю прокляту вiйну? Не приховувала вiд султана своїх почуттiв, а вiн збував те неувагою, вважаючи все примхами мало не дитячими i, мовби дратуючи Хуррем, робив їй наперекiр. Великому євнуховi Iбрагiму нагадав, що має передовсiм слухатися валiде, повертаючи таким чином султанськiй матерi владу над гаремом, яку вона була втратила пiсля яничарського заколоту. Iбрагiма перед новим походом возведено в звання головнокомандуючого - сераскера, на знак чого Сулейман дав йому свiй фiрман: "Цим велимо, що вiднинi й довiку ти мiй великий вiзир i сераскер, якого моя величнiсть ввела в цю честь для всiх моїх земель. Мої вiзири, беглербеги, казиаскери, муфтiї, кадiї, сеїди, шейхи, двiрськi достойники i опора царства, санджакбеги, начальники кiнноти й пiшцiв, алайбеги, субашi, церибашi, всi мої звитяжнi вiйська, великi й малi, люди високого й люди низького звання, всi жителi моїх земель i окраїн, правовiрнi i райя, можнi й сiроми, все суще має визнавати мого великого вiзира за сераскера i в тому званнi поважати й шанувати, бути йому помiччю й слухати його велiнь, так нiби вони вийшли з моїх уст, з яких сиплеться бiсер..." I пiсля цього фiрману Сулейман прийшов для прощальної ночi до Роксолани, i та нiч минула посеред слiз та поцiлункiв, було сумно-сумно обом, нiби все вмерло на свiтi, i вони самi теж не знають, живуть чи нi. Спали десь Роксоланинi дiти в своїх покоях, спали євнухи й одалiски, спали пташки в клiтках i звiрi в пiдземеллях, не спала тiльки ненависть, проростала з угноєної людськими трупами жирної стамбульської землi, як отруйне зiлля, i чутно було, як проростає невпинно й зловiсно навiть крiзь цю. нiч розставання. Невже султан був такий заслiплений жадобою просторiв, що нiчого не помiчав, не чув i не знав? Роксолана взяла Сулейманову руку, приклала собi до грудей. - Чуєте, мiй падишаху? Серце стукало з того боку грудей нiби дитячим кулачком: стук-стук. - Я люблю це серце бiльше, нiж своє,- тихо сказав вiн. - Любов мала б вселяти жалiсть у вашу душу, мiй володарю. Чому ж свiтом править жорстокiсть? - Свiт повинен пiдлягати закону,- вимовив вiн суворо. - Якому ж? Хто встановить той закон? - Закону правовiрних. А встановить його iсламський меч. Вона заплакала. - Ой, горе ж менi, горе. Бог iснує тiльки в людях. Хiба ж не грiх убивати їх? Ваша величнiсть! Ви бачили коли-небудь таку квiточку польову, що зветься ромашка? У неї бiлi пелюстки й жовте осереддя. Бачили? Перехiд вiд долi свiту аж до маленької квiточки був такий несподiваний. що султан аж вiдхитнувся вiд Роксолани. Не переставала його дивувати. З жiнки могла вмить знову стати дiвчинкою. Полохливе тiло, полохливi думки. - Бачили? - не вiдставала вона. Сулейман кивнув. - А спробуйте обiрвати на ромашцi бiлi пелюстки, щоб вона стала тiльки жовтою, що то буде - квiтка? - Нi, то вже не квiтка. - I не матиме тої краси, що їй дарована аллахом? - Не матиме. - А бачите, бачите! Аллах творить красу в неоднаковостi, навiщо ж ви хочете зробити однаковими всiх людей? I чи це можливо? I чи не суперечить волi аллаха? - Люди - не квiти,- коротко кинув султан. - Але я хочу бути квiткою! I щоб щедре сонце вашої прихильностi ласкаво зiгрiвало мене своїм промiнням! Кожен день i кожну хвилину ждатиму вiд вас ваших чесних листiв, i плакатиму, й ридатиму над ними разом iз вашими царственими дiтьми. Коли ж вкладатимете в кожен свiй лист волосинку з вашої бороди, обцiловуватиму ту волосинку, як мого падишаха, як свiтло моїх очей i мою незатьмарену радiсть... - Я присилатиму тобi дарунки з кожного конаку, пiсля кожної перемоги, з кожного дня дороги. - Коли згадуватимете мене, ото й буде найбiльший для мене дарунок, а бiльше менi й не треба нiчого... - Я хотiв, щоб моя царствена мати була тобi опорою й захистом на час моєї вiдсутностi i щоб ви однаковою мiрою користалися неподiльною владою над гаремом. - Заради вас я готова дiлити навiть неподiльне! - Я назвав сераскером походу великого вiзира, щоб вивiльнити собi час для думання над законами, бо закони повиннi народжуватися в однiй головi так само, як дитя - у лонi одної матерi. - Хiба я маю щось проти великого вiзира? - Але ти мала б його полюбити. - Полюбити? - Вона вхопила Сулеймана за плечi, наблизила своє обличчя впритул до його.- Полюбити Iбрагiма? Ваша величнiсть, якби ви тiльки знали цього чоловiка. Я не вiрю йому й нiколи не повiрю! - Зате вiрю йому я. - Що маю дiяти? Я безсила жiнка, ваша раба, обставлена зусiбiч пiдслухачами Iбрагiмовими, обплетена сiттю недовiри й пiдозри, борсаюся, рвуся, а все марно. Але марнi i його пiдступи. Хай полишить павутину для павука. Скажiть йому про це, мiй володарю. Маю своїх людей на волi, простежують вони кожен вчинок Iбрагiмiв, коли ж хоч одного з моїх людей зачепить вiн бодай пальцем, хай остерiгається! Скажiть йому й про це, мiй повелителю! Гасан-ага лишиться в Стамбулi, щоб берегти мене не тут, у гаремi, а на волi, бо коли й загрожує щось менi й вашим дiтям, то загроза та напливає з волi, ваша величнiсть! Згадуйте про мене, благаю вас. Може, ще стала б домагатися, щоб султан усунув Iбрагiма з найвищих постiв, прогнав з-перед очей? Може, домагалася б i смертi Iбрагiмової, погрожуючи Сулеймановi, що сама заколе пiдступного грека кинджалом у присутностi його величностi? Нiколи в свiтi! Та пiке коли пускали про неї поголос, що вона вiдьма й чарiвниця, що вiд самого її погляду слабнуть тятиви в турецьких воякiв, то могла вiдплатити їм бодай прокляттями, якi посилала в душi слiдом за грабiжницьким походом: нехай щезнуть, як вода розлита; коли пустять стрiли свої, нехай вони їм отупiють; бодай би вони, як недорiд жiночий, нiколи не бачили сонця! I стихiї, мовби почувши голос цiєї всемогутньої i нещасної жiнки, переслiдували султана з його вiйськом вiд дня походу з Стамбула й до самого повернення з такою жорстокiстю, що, здавалося, небо провалилося, земнi води пiшли на сушу, сама земля здригнулася у своїх надрах, щоб струснути з себе грабiжницькi iсламськi орди. Дощ стояв стiною упродовж кiлькох мiсяцiв. Не видно було нi землi, нi неба. Рiки вийшли з берегiв, зсувалися з мiльйоннолiтнiх своїх лож глинянi гори, болота утворювалися там, де споконвiку був самий камiнь, вiд потопiв гинули конi, верблюди, мули, вiвцi, люди рятувалися, залазячи на дерева i живучи там, нiби мавпи, цiлими тижнями. Якийсь бег уночi коло" Едiрне вихопився на дерево, де було повно дрiбненьких гадючок, якi миттю обсiли його, лiзли йому в очi, в уста, у вуха, мовби шукаючи сховку вiд води, i вiн боявся до ранку поворухнутися, хоч усе в ньому дрижало i серце мало не розривалося вiд огиди. Цiлi мiсяцi страждань, невдач, ганьби. Серасгер Iбрагiм не вмiв дати ради велетенському вiйську. Звик, щоб перед ним розчинялися брами, щоб земля лягала до нiг, а вiн топтав її золотими чобiтьми, садженими самоцвiтами, i вiддавав своїм пiдручним Скендер-челебiї i Луїджi Грiтi. В Угорщинi Скендер-челебiя уже не мав що робити, бо земля була обдерта дощенту, зате Грiтi зголошувався бути добровiльним посередником мiж угорськими магнатами й султаном, десь щось вивiдував, когось купував, когось продавав, нашiптував султановi про непевнiсть Яноша Запойяї, про намiри хранителя угорської корони Петера Переньї передати її Фердiнандовi Габсбургу або й присвоїти собi. Кiнчилося усе тим, що венецiанець з десятком головорiзiв викрав корону святого Стефана разом з її охоронцем Петером Переньї з Буди, привiз Iбрагiмовi, i той показував цю святиню вiзирам, пашам i бегам, а вночi у своєму наметi примiряв корону, i Грiтi, який був присутнiй при тому, визнав, що корона святого Стефана дуже личить Iбрагiмовi, надто коли той пообiцяє зробити його, Грiтi, архiєпископом i своєю правою рукою у цiй багатiй землi. Янош Запойяї був ще раз названий угорським королем, Сулейман милостиво дозволив йому поцiлувати султанську руку, але корони не вiддав, замiнивши її десятьма золотими кафтанами i трьома кiньми в золотих вуздечках. Грiтi за стараннiсть i пораднкцтво отримав iз султанської скарбницi двi тисячi дукатiв й iменований був постiйним представником угорського короля у Високiй Портi. З Угорщинi] повiльна, неповоротка, але вперта сила Сулейманова посунула на Вiдень. Узяти цю твердиню Габсбургiв, найближчу до земель Османiв,- i забудеться ганьба невдач, нездарнiсть сераскера - великого вiзира, грабiжництво акинджiїв, якi порозскакувалися по всiх усюдах, плюндруючи, палячи, вбиваючи, оголюючи землю так, що ставала вона ще пустошнiшою, нiж у першi днi творення свiту. Тiльки на початку жовтня султанськi вiйська обступили нарештi Вiдень. Лишалося якихось два десятки днiв до дня Касима, коли, за звичаєм, вiйська вже мають повернутися до своїх домiвок, надто загони анатолiйських спахiїв, незвиклi до холоднеч, а тим часом забралися вони в таку далеч, що не дiстануться додому й за три мiсяцi. Тому думалося їм не так про взяття цього великого чужого мiста, обставленого хоч i старими, але ще мiцними мурами й вежами, як про далеку дорогу. Зате яничари, зголоднiлi за здобиччю, за грабунками, ласо позирали на високi вежi Вiдня i заприсягалися не пiти звiдси, не побувавши по той бiк мурiв i не вивернувши нутрощi всiх отих кам'яниць. Тридцять тисяч наметiв було розiпнуто пiд стiнами австрiйської столицi. В улоговинi Зiммерiнга поставлено султанське шатро, велетенську споруду з найкоштовнiших тканин на свiтi, закрiплену на сотнях дорогоцiнних стовпцiв, прикрашену нагорi величезним яблуком iз щирого золота, всерединi встелену в кiлька шарiв товстими килимами, на яких вигравали всi барви й вiзерунки Сходу. Всi крила султанського намету були всiянi золотими зернами, вiд чого вiн весь сяяв так, нiби саме сонце спустилося на землю з-за дощових хмар, i викликав у обложених таке 'здивування i такий шанобливий пострах, що ще й через сто рокiв показуватимуть вiденцi мiсце, на якому стояв намет султана Сулеймана. П'ятсот бостанджiїв удень i вночi стерегло султанський намет. Дванадцять тисяч яничарiв непробивним обручем охоплювали свого падишаха. Лив дощ iз холодним вiтром, а в султанському наметi було сухо й тепло, мiднi жаровнi, наповненi розпеченим родопським деревним вугiллям, розпромiнювали приємне тепло, з курильниць лилися iндiйськi аромати, мовби нагадуючи Сулеймановi про великого завойовника iндiйського трону Бабура, якого вiн мав перевершити ось тут, пiд стiнами цього притулку Габсбургiв. Султан скликав диван, слухав повiдомлення сораскера про перебiг дiй. Втiшного було мало. Нестримнi на незахiщених мiсцевостях, по яких вони прокочувалися смертоносним валом, турецькi вiйська ставали безпорадними перед щонайменшою перешкодою. Єдине, що вмiли,- уперто повзти, як надокучливi мухи, на мури й вежi обложених твердинь, як мухи, гинути тисячами, i коли й здобували нарештi твердинi, як то було пiд Белградом i на Родосi, то здобували такою кривавою цiною, що страшно було мовiти. В Угорщинi Iбрагiм за два походи не спромiгся узяти Жодної щонайменшої фортецi. Клав трупом тисячi, слав до султана гонцiв-хабердарiв з вiстями про перемоги, а виходило: брехня за брехнею. Iнший давно б позбувся голови, у грека ж, на загальний подив, голова ще стримiла на в'язах i трималася, здається, доволi мiцно, бо пiсля кожної нової невдачi Сулейман, який наливався