ей i мого народу!" А зустрiла назавтра художника стримано, у величавому спокої, вся обнизана коштовностями, оточена служебками, євнухами, що не могли й потовпитися в тiсних покоях Фатiха. Художник був старий, утомлений i якийсь мовби аж байдужий. Нiби неприсутнiй при дiях свiту. Нiякої цiкавостi нi в очах, нi в голосi, нi в постатi. Чи вже весь перелився в свої картини i нiчого не позоставив для себе? Роксолана, смiливо йдучи на злочинне порушення звичаю, вiдслонила тонкий яшмак, щоб показати венецiанцевi обличчя, але й це не подiяло на художника, не скаламутило його спокою. Тодi вона знов спустила на обличчя яшмак i сказала майже зло-втiшно: - Я не бачила ваших картин. Нiчого не бачила. Не чула також вашого iменi, хоч менi й сказано, що ви майже славетний художник. Але наша вiра забороняє зображення живих iстот, тому ваша слава в цiй землi не iснує. Вiн спокiйно вислухав цi жорстоко-зневажливi слова. Здається, нi зворушений, нi подивований був несподiваним знанням султаншею його рiдної мови. Роксолана надто пiзно збагнула, що припустилася помилки. Коли хочеш принизити художника, не звертайся до нього його рiдною мовою. Мала б звертатися до венецiанця по-турецьки, вдаючись до послуг драгомана-євнуха. Але вже сталося. Та чи й . треба було принижувати цього чоловiка? Вже придивилася до його очей i побачила: те, що здавалося байдужiстю, насправдi було мудрiстю i глибоко захованим стражданням. Може, художники найгострiше вiдчувають усю недосконалiсть свiту i через те страждають найбiльше? - Я сказала вам неправду,- зненацька промовила Роксолана,- я знаю про вас багато, хоч i не бачила ваших картин, бо свiт, у якому живу, їх не може нi прийняти, нi спийняти. Найбiльше мене зацiкавило ваше славетне "Вознесiная". Чомусь уявляється воно менi все в золотому сяйвi, i Марiя возноситься на небо в золотiй радостi. - На жаль, поряд з радiстю завжди йде смуток,- зауважив художник. - Це я знаю. В церквi мого отця iкони "Вознесiння" й "Страстi" висiли поряд. Тодi я ще була надто мала, щоб збагнути неминучiсть цього поєднання. - Шiсть рокiв тому померла моя кохана дружина Чечiлiя,- несподiвано сказав художник,- i тепер я не можу вспокоїти своє старе серце. Малював дожiв, пап, iмператора, святих, працював тяжко, запекло, шукав порятунку й розради, шукав того, що перевищує всi пристрастi, шукав вiчного. - А що вiчне? Душа, мисль? - Це субстанцiї невловимi. Я звик бачити все втiленим. Вiчним усе стає лише тодi, коли зодягається в красу. - А бог? - майже злякано поспитала Роксолана. I додала тихо: - А дияволи? - Нi боги, нi дияволи не вiчнi, вiчна тiльки людина на землi, хоч вона й смертна,- спокiйно мовив художник. Сказав без страху, так нiби прозирав крiзь роки i знав, що переживе всiх: кiлькох венецiанських дожiв i римських пап, iмператора Карла i чотирьох французьких королiв, п'ятьох турецьких султанiв i цю молоду, схожу на тоненьке дiвчисько султаншу, бо сам помре тiльки в день свого столiтнього ювiлею, полишивши по собi безлiч безсмертних творiнь. - Вашi слова суперечливi. Як може бути вiчним те, що вмирає? - Вмирає людина, але живо краса. Краса природи. Краса жiнки. Краса творення. Якщо вiд мене лишиться для потомних бодай один удар пензля об полотно, то буде вiн присвячений жiночiй красi. Уперше за всю їхню розмову загорiвся погляд у старого чоловiка, i вогонь з його очей був такий, що обпалював усю душу Роксоланi. - Але сюди ви прибули, щоб намалювати султана. - I султаншу,- всмiхнувся художник. - Я ще не думала над цим. Моя вiчнiсть - не в менi, а в моїх дiтях. - Я проситиму дозволу написати також вашу доньку. - Тiльки Мiхрiмах? А синiв? Художник не вiдповiв. Знов заховався за спокiйну байдужiсть. Роксоланi чомусь захотiлося повiрити в той спокiй. Може, справдi дарує цей чоловiк велич i вiчнiсть бодай па той час, поки буде тут присутнiй i малюватиме султана, її саму й малу Мiхрiмах? Венецiанець писав портрет Сулеймана в Тронному залi. Султан позував художниковi весь у золотi на тлi важезних оксамитових запон, а Роксоланi хотiлося б заштовхати Сулеймана в тiсний покiйчик, розмальований холодною рукою Беллiнi, який дивився на свiт мовби крiзь яснi хвiлi Адрiатики, i поставити коло стiни, заляпаної кров'ю."На кровi намалюйте його! - знов хотiлося кричати Роксоланi.- На кровi! Моїй, i моїх дiтей, i мого народу!" -i I венецiанець, мовби почувши той безмовний крик загадково-мудрої султаншi, писав султана не в золотiй лусцi, як робив те iсламський мiнiатюрист, якого посаджено поруч з невiрним, щоб не допустити осквернення священної особи падишаха джавуром, а всього в темнiй барвi кровi, в її страшному палахкотiннi: тонкий шовковий кафтан, оксамитова безрукавка, гострий рiг ковпака - все криваво-червоне, i вiдблиски тої кривавостi лягали на гостре обличчя султанове, на праву руку, що тримала парчеву хустину, на високий бiлий тюрбан, навiть на ряд золотих гудзикiв на кафтанi. Постать султанова чiтко рiзьбилася на темно-зеленому тлi важких запон, вона стояла мовби осiбно, вiдходячи вiд того тла, вся в кривавостi, хижа й гостра, як iсламський меч, i Сулейман був вельми задоволений художником. Творення портрета султанового належало до урочистих державних актiв, тому в Тронному залi впродовж усього часу, який знадобився венецiанцевi для його роботи, присутнi були Роксолана, новий великий вiзир, безмовний Аяс-паша, члени дивану, вельможi, нiшанджiї, хавашi, чухраї й дiльсiзи. Коли ж художник мав приступати до малювання султаншi, то за його спиною не стовбичив навiть кизляр-ага, тiльки безупинно швендяли євнухи, то приносячи щось, то виносячи, аж Роксоланi кортiло кишкати на них, як на курей, вiдганяючи, як мух, набридливих i нахабних. Знала, що це марно. Євнухи завжди трiумфують. Обкарнанi жорстоко самi, обкарнують чуже життя немилосердно i невтримно. Мов розумiючи душевний стан, султаншi, художник накреслив на полотнi обрис її обличчя. Кiлька ледь помiтних доторкiв вуглиною до туго напнутого полотна - i вже прозирнуло з бiлого поля примхливе личко, наставляючи на всiх зухвало пiдборiддя, обдаровуючи свiт загадковим химерним усмiхом, в якому обiцянка й загроза, хвала й прокляття, i не знаєш: радiти йому чи боятися його. Цей малюнок став нiби свiдченням якоїсь спiльноти мiж ними. Вiн з'єднував, хоч i не знати чим. Ще не усвiдомлювали вони цього, але вiдчували, що поєднує цей малюнок назавжди молоду всевладну жiнку i лiтнього художника, з очима, повними уважливостi й прихованого смутку. Султан висловив волю, щоб Роксолана зодяглася в подароване ним пiсля Родосу плаття i мала на собi всi коштовностi. Може, несвiдомо вiдчув, що венецiанець змалював його не у вiдблисках вогнiв слави й перемог, а в тяжкому паланнi кровi, i тепер хотiв вiдомстити художниковi, примусивши його зображувати не живу султаншу, а її коштовностi, сяйво дiамантiв, кривавiсть рубiнiв, зелений смуток смарагдiв i рожеву бiлiсть перлiв? Вiн i доньку Мiхрiмах теж звелiв обнизати коштовностями так, що вони геть затьмарювали її тендiтне личко. Незмiрне багатство чи безглузда примха загадкового -деспота? Але художник був надто досвiдчений, щоб розгубитися. Генiй, як iстина, дужчий за деспотiв. Художник пробився крiзь тi коштовностi, вiн знайшов за ними Роксоланине обличчя, проник у його таємницi, викрив у ньому глибоко затаєнi страждання, гiркоту, бiль i показав усе в її усмiховi, в рожевому свiтiннi щiк, у трепетаннi прозорих нiздрiв, в упертому пiдборiддi. Прозирали з того маленького лиця жорстока нещаднiсть нинiшностi, сором'язлива нерiшучiсть майбуття, гiркий бiль за навiки втраченим минулим, яке не вернеться нiколи, нiколи i тому таке болюче й прекрасне! Сказав-бо поет: "Брову намалював художник i завмер..." Так i прийде Роксолана до далеких нащадкiв зi своїм гiрким усмiхом, але не з картини славетного венецiанця, iснування якої засвiдчить у своїх "Життєписах" лише Базарi, а з гравюри невiдомого художника, який завбачливо зробив її з тої картини. Портрет Мiхрiмах загубиться навiки, а портрет Сулеймана опиниться в Будапештськiй нацiональнiй портретнiй галереї пiд iнвентарним номером 438, так нiби султан уже по смертi запрагнув притулку в тiй землi, якiй завдав за життя найбiльше лиха. БАРАБАНИ Султан знов був далеко вiд неї зi своїми дикими вояками, розшалiлими кiньми, смердючими верблюдами, з барабанами й знаменами. Грюкiт барабанiв заглушував живi голоси. Грюкiт холодний i мертвий, як залiзо. Ляскуча луна вiд червоних султанських барабанiв стояла над свiтом, вона всотувалася в землю, входила у її могутнє тiло, щоб знов i знову виходити гiрким туманом невинно розлитої кровi, червоною iмлою пожеж, снуванням зловiсних тiней убивць i загарбникiв. В людину цей звук не проникав нiколи, людським теж не ставав нiколи - удари зовнi, катування, катування без надiї на порятунок. А барабани, може, єдинi в тому свiтi почувалися щасливими. Безстрашно i бадьоро кидали вони заклики людям i вiкам, не знали старощiв i втоми. Вони гримiли в темрявi i при сонцi, не маючи жалю нi до кого, не маючи страху нi перед ким i самi без страху йдучи на спiткання зi смертю. Вмерти перемагаючи! Вперед! Вперед! Вперед! Геройством можна перевершити все на свiтi. Ось найвищий приклад не шкодувати себе. Почуття самозахисту чуже й вороже для мене. Бо я тiльки барабан. Бий мене безжально, бий щосили, бий люто! Що дужче мене б'єш, то бiльше я живу. Те, що мало вмерти, вже вмерло, i я зродився зi смертi тварини, з якої здерто шкiру, щоб я став духом безстрашностi й звитяги. Провiщаю "чиюсь смерть, безлiч смертей, темний мiй голос не знав жалю, йому чужi вагання, урочисто й зловiсне, понуро й страшно хай лунає мiй голос, гучить i гримить моя душа! Роксоланi хотiлося кричати iз стамбульських пагорбiв у тi далекi далечi, куди знов пiшов султан, цього разу взявши з собою синiв - Мехмеда й Селiма: "Не вiрте барабанам i знаменам! Не слухайте їхнього мертвого голосу! їхнiй поклiн" - це кров i пожежi!" Султан пiшов через Едiрне й Скопле аж до узбережжя Адрiатичного моря, щоб налякати Венецiю. Хоч як повiльно розповсюджувалися тодi вiстi, та лиха вiсть про вбивство Луїджi Грiтi все ж дiйшла нарештi до венецiанського дожа Андреа Грiтi, той негайно вiдкликав iз Стамбула свого художника, не давши тому змоги змалювати султанських синiв, а тепер з почуття помсти Сулеймановi мав намiр приєднатися до Священної лiги, очолюваної iмператором Карлом, найзапеклiшим ворогом турецького падишаха. Менших синiв Баязида й Джихангiра Роксолана не пустила в похiд. Змiнила вихователя для Баязида - зробила ним Гасан-агу. Може, не без затаєної думки про те, щоб хоч один її сип перейняв щось дороге її серцю. Бо помiтила, що прислухається вiн бiльше до її пiсень, нiж до султанських барабанiв. Та чи були тi барабани тiльки султанськими? Ще недавно вони похмуро мовчали при появi Роксолани; тодi, кола вознеслася над гаремом i народила Сулеймановi чотирьох синiв, барабани гримiли їй навстрiч, але барабанщики-дюмбекчi вперто тримали калатушки лиш у лiвiй руцi, так нiби пiдкреслювали несправжнiсть i неповноцiннiсть султаншi. Тепер стала всемогутньою i єдиною, без суперникiв i ворогiв, дюмбекчi й тамбурджi гатили в барабани обома руками, натовпи стамбульськi ревли вiд захвату, забачивши роззолочену карету Роксоланину, запряжену бiлими могутнiми золоторогими волами. То чиї ж нинi барабани - невже тiльки султановi, а не її теж? I чи мають прислухатися до тих барабанiв її дiти? П'ЯТЕРИЦЯ Самотностi ще не було, вона лиш маячiла на обрiях снiв, ще тiльки загрозливо, по-тигрячому пiдкрадалась : до молодої жiнки, раз по раз хижо шкiрячись, коли одбирано й Роксолани синiв, щоб передавати їх наставленим султаном вихователям. Попервах не знала самотностi навiть пiд час затяжливих походiв Сулейманових, не помiчала її за клопотами з дiтьми. Та дiти росли, вiдходили вiд неї далi й далi, як вiддаляється пагiлля вiд стовбура, i вона знала, що не може запобiгти цьому, як не могла б, скажiмо, зупинити рiст дерев. Бо ж i деревам боляче. Бачила, як у садах Топкапи садiвники-євнухи пiдстригали кущi й дерева, як вовтузилися серед зелених буйнощiв незграбнi й неповороткi, мов старi велетенськi птахи, клацали безжальним залiзом з байдужим залассям (яке незбагненне зiставлення!), з похмурою радiстю вiд того, що коли й не вбивають життя зовсiм, то бодай вкорочують його до тiльки змога. Чи пiдстригають дерева в райських садах? I чи є справдi десь рай? Коли пома його, то треба вигадати, iнакше не знесеш тягаря цього проклятого життя. Та коли буде рай, то конче потрiбне й пекло. Для порiвняння. I для сперечання. Бо все на свiтi має свою протилежнiсть. Коли є повелителi, мають бути пiдлеглi. Поряд з володарями повиннi жити злидарi. А вона була i володаркою i злидаркою водночас. Бо ж чим заволодiла неподiльно й упевнено? Хiба що неволею та цими садами над Босфором, оточеними непробивними мурами, пильнованими безсонними бостанджiями. Султан знову був у походi, а вона нудьгувала в садах гарему, в очах у неї залягала тяжка туга бездомностi, жив у них вiдчай людини, кинутої на безлюдний острiв. Але хто ж мiг зазирнути в тi очi? Покiрливi служебки вловлювали трiпотiння вiй, скинення бровою, посмикування кутикiв уст - все, як колись всемогутньої Махiдевран, все сталося, як мрiялося колись маленькiй рабинi Хуррем, всi бажання здiйснювалися, навiть найзухвалiшi. А чи стала вона щасливiшою i вiльнiшою? Птахи трiпотiли на гiллi й перелiтали в повiтрi барвистими клаптями, метелики, легкi й нiжнi, як муслiновi хустинки, випущенi з недбалих рук падишахових, тiшили око володарки, червонi мурахи метушилися, нiби султанське вiйсько перед ворожою крiпостю, ящiрки грiлися на сонцi, вигинаючись, мов молодi одалiски,- для неї те все чи для євнухiв? Бо ж повсюди, хоч куди глянь, євнухи, євнухи, євнухи: лагодять мури, пiдстригають дерева, чистять чешми, посипають пiском дорiжки, зрiзають троянди. Поки дiти були малi, здавалося Роксоланi, що довкола справдi райськi сади, бо ж їхня краса приносила стiльки втiхи цим нiжним i беззахисним iстотам. Але дiти виростали i, здається, навiть переростали свою матiр, полишали її в цих садах, а самi рвалися на простiр, тягнулися до небес, до чужих для неї, але ж рiдних для них османських небес. Чи й справдi небо роздiлене мiж державами, як i земля, i є небо рiдне, а є чуже? I кожне має своє сонце, свiй мiсяць, свої зорi, хмари, дощi, тумани й вiтри? Дiти вiдгороджували її вiд минулого назавжди, навiки. I вже нiколи не вернеться вона додому, не зможе проникнути туди навiть її незгасна любов до матусi й жаль до вiтця, нiщо, нiщо, лишиться вона розп'ята мiж тугою i вiдчаєм, | мiж суттю й виявом, мiж вiчнiстю й щоденнiстю. Коли безпомiчною рабинею потрапила в страшний гарем, мала в собi безмежнi запаси мужностi, але не володiла силою. Тепер мала силу, але мужнiсть вiдiбрано дiтьми. Дрижала за них майже по-звiрячому, затуляла собою, своїм майбутнiм, своїм життям, пожертвувала для них душу, помiняла богiв - одного вiддала й забула, другого взяла, намагаючись зробити своїм (чи ж зробила й чи зробить?) - i все заради дiтей. Дiти народжувалися, i перше, що бачили,- це небо i море. Земля приходила до них згодом, i була вона безкрая. А життя? Чи й воно для них безкрає? А якi ж дiти! Сини гiнкi, мов кипариси, Мiхрiмах у дванадцять рокiв уже така заввишки, як її мати, найстарший Мехмед - майже султан, перейняв од свого 'батька всю маестатич-нiсть, всю владчiсть, закам'янiння й забронзовiння, так нiби вже з колиски готувався до влади. До влади чи до смертi? Поки живе Мустафа, найстарший Сулейманiв син ще вiд тiєї хижої черкешенки, над Роксоланиними синами нависав загроза понищення. Султаном стає найстарший, а всi молодшi... Вiд жорстокого закону Фатiха не було рятунку. Може, й дiти вiдчували це вже мало не вiд колиски i дитинство їхнє кiнчалося в покої матерi їхньої, бо щойно переходили до своїх вихователiв, ставали мовби маленькими султанами, вчилися урочистих жестiв, поважної ходи й слiв, зарозумiлостi й пихи. Не знали справжнього дитинства, дитячих iгор, друзiв. Не могли погратися в ховачка - гйоз юмуджу, в херле-терле з дерев'яною цурочкою, в довгого осла - узун ешек, не знали жартiвливих примовлянь "калач-малач", "кiшмiш-мiшмiш", "чатал-матал". Всi довкола них були тiльки пiдданими й слугами, тому малий Селiм нiяк не мiг повiрити, що в нього, як i в звичайного простого хлопця, десять пальцiв на руках, а для Мехмеда його вихователь Шемсi-ефендi наймав за одну акча бiдних хлопчикiв, щоб султанський син бив їх, розвиваючи в собi силу, мужнiсть i ненависть до ворога. Для матерi всi вони були неоднаковi, як i роки їхнiх народжень. У Мехмеда пiсля народження на лобику висiялося волосся - прикмети вказували, що буде з норовом, як кiнь, i чiплятиметься i до людей. У Селiма були жовтуватi очi - мав бути хитрий, як шайтан. У Баязида родимка над пупиком вказувала на велике 1 майбуття хлопчика. Джихангiр народився великоголовим, що вказувало на розум. Мiхрiмах смiялася ввi снi - видно, бачила | себе в раю, а Баязид ночами плакав, може, бачачи когось iз близьких у пеклi. П'ятеро дiтей. Шостого Абдаллаха прибрали вищi сили одразу пiсля народження, може, саме для того, щоб ствердилося велике число "п'ять": Мехмед, Селiм, Баязид, Джихангiр, Мiхрiмах. П'ятеро дiтей, як п'ять сил, що спрямовують людське життя: володар i народ - себто влада й покора; отець i син - тобто батьки й дiти; муж i жона, тобто чоловiк i жiнка; старшi i молодшi брати, тобто поколiння людськi; нарештi - друзi, себто люди як такi. В числi "п'ять" найповнiше втiлена iдея цiльностi, як вищого вияву рiзнорiдностi. Все розпадається на частини, та над ним - злиття рiк i морiв - людське життя єдине i неповторне. Але бачила вона, що дiти її ростуть без друзiв, i нiчого не могла вдiяти. Помiчала, що немає мiж ними братської любовi, а тiльки суперництво й ворожнеча, за якими маячила смерть насильницька, i не могла тому запобiгти. Бо хiба й сама не жила в цьому непевному свiтi, де все було примарне, загадкове й загрозливе: пишнi урочистостi, впертi молiння, розкiш, золото, коран, крики муедзинiв, грюкiт гармат, яничарський лемент, страхи, брязкiт ланцюгiв, ревiння звiрiв, пошепти, метушнява й тупотнява євнухiв, загадковi слова, пiдслухи, наклепи, затаєна ворожнеча, зрадливiсть i насильство, насильство. Чи не тому у великого Навої перша поема з його "П'ятерицi" зветься "Сум'яття праведних" i є там слова: "О ти, чию руку змiцнює влада, адже путь твоя веде до насильства, насильство твоє над людьми не поменшується, але ти твориш його й над собою самим". Як це гiрко i як справедливо. П'ять, десять, п'ятнадцять рокiв життя в гаремi. Змагалася за себе, тодi думала тiльки про маленьких дiточок своїх, днi й ночi з'їдалися безсонням i клопотами, час її знищувався без остачi, тепер нарештi могла озирнутися, розпростатися, зiтхнути вiльнiше, подумати про майбуття своє й своїх дiтей, знову мала час для досконалення свого розуму, час для книг, може, й для величi. Мала час? Здивуванню її не було меж, коли виявила, що тепер часу ще менше, нiж тодi, коли клопоталася з малими дiтьми. Тодi подiї наглили, вiтри пiдганяли, якiсь незримi сили штовхали вперед i вперед, i мовби самi дияволи пiдхльостували тебе, заповзявшись або ж покiнчити з тобою, або стати свiдками твого вознесiння над душами ницими й нiкчемними. Мабуть, час має здатнiсть ущiльнюватися в найнапруженiшi перiоди твого життя, коли ж настає розслаблення, тодi та невидима пружина (а може, рука бога-тiльки ж якого бога!), яка з розумною жорстокiстю стискувала все: i час, i подiї, i життя довкола, теж розслаблюється, i вже не дмуть вiтри, не наглять подiї, вгамовуються навiть дияволи неспокою, настає тиша, лiнива розманiженiсть, нiкчемнiсть, мало не вмирання. А тому для справжньої людини порятунок тiльки в напруженнi, у вiчному невдоволеннi досягнутим i зробленим. П'ятнадцять рокiв оддала своїм дiтям, а чого досягла, чого добилася для них? Страх i непевнiсть супроводжували народження кожного з них, страх i непевнiсть i далi нависали над ними. Поки над Роксоланиними синами вивищувався їхнiй старший брат вiд черкешенки Мустафа, Роксолана не могла мати спокою. В степи брестиму, як голубка густиму. Ой горе тiй чайцi, чаєчцi-небозi, що вивела чаєняток при битiй дорозi... Султан не виявляв своєї волi. Тримав усiх своїх синiв у столицi, не посилав нiкого в провiнцiї на самостiйне управлiння, не називав свого спадкоємця, хоч вiд нього ждали цього вирiшення щодня й щогодини. Ждала валiде, ждав великий муфтiй, ждали яничари, ждали вiзири, ждала вся iмперiя i передовсiм ждали двi жони: колишня улюблениця Махiдевран, зiпхнута в невiдомiсть i пониження, i нинiшня володарка Хасекi, яка заволодiла серцем Сулеймана, але виразно бачила своє цiлковите безсилля перед жорстокою долею. Що принесе доля її дiтям? Перед смертю валiде вирвала в Сулеймана обiцянку послати свого старшого сина в Манiсу, в ту саму провiнцiю Сарухан, куди колись послав його самого султан Селiм, що був хоч i жорстокий, але, бач, справедливий, бо полишив для свого сина трон. Манiса вiдтодi стала першим схiдцем до трону для майбутнього падишаха. Провiнцiя Сарухан не пiдлягала анатолiйському беглербогу, вона вважалася мовби часткою султанського двору доти, поки сяде в нiй майбутнiй наступник найвищої влад її. Сулейман пообiцяв матерi послати Мустафу в Манiсу, але не встиг виконати свою обiцянку, валiде вмерла, Мустафа сидiв у Стамбулi, Роксолана молила всiх богiв, щоб султан змiсив своє рiшення, та втрутився великий муфтiй Ксмаль-паша-задо, який теж був при смертi, вiн домiгся, що султан заприсягнувся на коранi виконати свою обiтницю перед покiйною матiр'ю. I сталося: Мустафа зi своїми яничарами, з невеличким гаремом, з матiр'ю, яка вже, мабуть, смакувала в душi, як стане вона колись всемогутньою валiде, урочисто виїхав iз Стамбула, щоб сiсти в Манiсi, звiдки батько його вирушав колись до Золотого султанського трону, бо ж звiдки прийшли Османи, туди посилають своїх спадкоємцiв, щоб знов приходили тiльки звiдти. Сорок тисяч дукатiв рiчного прибутку, самостiйнiсть i сподiвання на престол - ось що вивозив iз Стамбула Мустафа, розкiшний i пихатий, як його мати, довгошиїй i поважний, як великий його батько. Коли б це сталося ще за життя валiде, не знати, що було б з Роксоланою, як перенесла б вона це i чи й пережила б, попри всю її твердiсть. Але тепер над Сулейманом не тяжiла незбагненна влада султанської матерi, був вiльний у вчинках, мiг дозволити собi все, що може дозволити можновладець, то ж i повiв вiн свою Хуррем Хасекi до стамбульського кадiя в Айя-Софiю i урочисто проголосив її своєю законною дружиною. Старшого сина Роксоланиного Мехмеда майже водночас з Мустафою було послано султанським намiсником в Едiрне, що не могло, ясна рiч, дорiвнюватися самостiйному правлiнню в Манiсi, та водночас i по позбавляло Мехмеда великих надiй, надто що султан так i не назвав досi свого наступника. Чи вичiкував, який з синiв виявиться спритнiшим i смiливiшим? Бо ж тiльки такi пробиваються до влади. Хоч як там було, Роксолана лише тепер збагнула, що найбiльшi її страхи й терзання тiльки починаються. Могла б заспокоїтися хiба що тодi, коли б її первiсток, її улюбленець, її Мемiш, який принiс колись їй визволення з рабства, спокiйно сiв у Манiсi замiсть Мустафи, хай не названий наступником тропу, хай не возвеличений перед усiєю iмперiєю, але ж однаково в сподiваннi найвищого, бо тiльки з того далекого й загадкового города, в якому нiколи не була, чомусь ждала щастя для себе й для свого сина. Але в Манiсi тим часом сидiв Мустафа, а щоб усунути його, потрiбна цiла вiчнiсть, бо в цiй величезнiй державi все робилося всупереч здоровому глузду: Те, що треба зробити негайно, розтягувалося на час невизначений, а те, що могло бути навiть злочинним, сповнювалося негайно. П'ятеро дiтей привела вона Сулеймановi. П'ятериця. Мов п'ять зовнiшнiх чуттiв людських: зiр, слух, смак, нюх, дотик; мов п'ять почуттiв душевних: радiсть, гнiв, бажання, страх, горе; мов п'ять призначень держави: законодавство, виконання, суд, виховання, перевiрка. А чи буде щастя для її дiтей? I чи стала б щасливiшою, коли б народила султановi десять або й п'ятнадцять дiтей - по дитинi щороку? Он, розповiдають, у Адiльджовазi одна курдка одразу народила сорок дiтей - двадцять хлопчикiв i двадцять дiвчаток, султан навiть звелiв занести цю вигадану подiю в лiтопис свого царства. Та коли б навiть таке могло бути правдою, то хiба щастя залежить вiд кiлькостi? Знову й знову поставав перед очима в Роксолани гостряк тої вершини в Родопах, на яку вони дерлися з султаном i на якiй не виявилося мiсця для двох. Лише тепер спiзнала Роксолана, що таке справжнiй розпач. Не мала з ким порадитися, не знала, в кого просити помочi. Поки була маленькою рабинею в гаремi, їй могли й спiвчувати, тепер - хiба що ненавидiти. Досягнувши найвищої влади, побачила, що досягнула лише вершин безсилля. Призначення людини на землi - дати продовження своєму роду. Все iнше - суєта й вигадки. А вона тiльки й досягнула, що поставила своїх дiтей Пiд смертельну загрозу, i що вище пiдiймалася, то бiльшою була загроза для її дiтей, бо на тих висотах лишалася тiльки влада, а влада не знає жалю. Справжнього жаху зазнала Роксолана, довiдавшись про те, що Сулеймана мало не вбито в походi. У Балонi на березi моря, куди прийшов султан iз своїм вiйськом (а йшов туди лиш для того, щоб випробувати сераскером свого нового зятя, мужа ненависної Хатiджi Лютфi-пашу!), вночi до османського табору прокрався сербський гайдук Дам'ян, який хотiв убити султана в його шатрi. Гайдука видав трiск сухої галузки, на яку необачно наступив. Серба посiкли яничари, султан уцiлiв, уцiлiла й Роксолана з своїми дiтьми, бо ж iнакше Мустафа першим прискочив би з Манiси до Стамбула, сiв би на трон, i тодi - закон Фатiха й помста розсатанiлої черкешенки i її торжество. А яка жiнка знесе торжество суперницi? Вже лiпше смерть! Мерщiй написала Сулеiiмановi розпачливу газель, яку хотiла б послати вже й не з гонцем, а з перелiтними птахами, як Меджнун до своєї коханої Лейли: Уже й не вiрю, що ти вернешся колись. Рятунку! Чи ж дочекаюсь, щоб почути голос твiй? Рятунку! Шукаючи до тебе путь, здолать змогла б я Не тiльки простiр, а й безжальнiсть душ. Рятунку! Нiмi свiти в мiй сон тривожний рвуться, I я, прокинувшись, розпачливо кричу: "Рятунку!" Нiхто, крiм вранiшнього вiтру, вже не стукне В мої забутi дверi, я стогну: "Рятунку!" Коли ж вiддасть менi тебе вiйна ревнива, Прекрасного, неначе свiтло й тiнь? Рятунку! Терплячою хiба що стати, нiби камiнь Або кора старих дерев? Рятунку! Несила Хасекi чекати довше, В розпуцi кличучи тебе, султане мiй,- Рятунку! Страх не за себе, а за дiтей своїх водив її рукою, коли вночi складала цю газель для султана. Любила чи ненавидiла того чоловiка - не знала й сама, але молила всiх богiв, щоб дарували йому життя, щоб був вiн живий,i не так для неї, як для її дiтей. Iстинно: "Зпайте, що вашi багатства i вашi дiти - випробування". СТОВПИ Будiвлi тримаються на стовпах, царства - па вiрних людях. В Османiв нiхто не знав, ким буде, яка висока (або й нiкчемна) доля його жде,- i в цьому була вся принаднiсть життя, його вiдкритiсть i приступнiсть. Може, й ця держава стала такою могутньою завдяки незнанню людьми свого призначення. Бо в кожного - необмеженi можливостi, кожен мiг дiйти навiть до звання великого вiзира, аби лиш зумiв першим крикнути "Аллах великий!", першим змахнути шаблею i опинитися на мурi ворожої фортецi. Надiя i вiдчай, насолода успiху й передчуття катастрофи, голос здорового глузду i дикий шал пристрастей, тверезий розум i химернi примхи долi - все це, здавалося, було незнане й .чуже османцям, якi жили тiльки вiйною, не вiдаючи нiяких вiдхилень, жодного кроку за її межi, так нiби мали шори вже й не на очах, а в свiдомостi. Про вiйну згадували, жили нею, наповнювала вона все їхнє iснування, їхнi думи, розмови, спогади, сни i безсоння. Знали, що для вiйни найперше потрiбна нестримнiсть, вiдчайдушна, божевiльна хоробрiсть, i щоразу виказували її з такою несамовитiстю, що могло видатися, нiби це вже й не людська мужнiсть, а звiряче безрозсудство. Але знали, що завжди над ними стоїть султан i все бачить i гiдно винагородить хоробрiсть, поставивши заслуженiших на мiсце лiнивих, бо всiх можна замiнити, крiм самого себе. До влади пробиралися не вмiлi й досвiдченi i навiть не багатi, а смiливi, спритнi й нахабнi. Пiсля Iбрагiма великим вiзиром названо було арбанаса Аяса-пашу, чоловiка, який не мiг стулити двох слiв, зате в битвах був завжди перший, пайголоснiше вигукував "Аллах великий!", а шаблею мiг перерубати навпiл коня з вершником на ньому i найтовщу пухову перину. Цей чоловiк складався, власне, з самого тулуба. Враження ще посилювалося вiд того, що Аяс-паша носив широчезнi шаровари, в яких геть потопали його коротенькi нiжки. В потужному, як кам'яний стовп, тулубi Аяса-пашi було стiльки звiрячої сили, що вiн розтрачував її навсiбiч з невтомнiстю просто лиховiсною: в походах не злазив з коня, в битвах не знав перепочинку, в диванi мiг засiдати мiсяцями, так нiби не їв, не спав, гарем мав найбiльший в iмперiї i дiтей з наложницями й жонами сплодив понад сотню. Ставши великим вiзиром, вiн попросився па прийом до султаншi, i вона милостиво прийняла його в кйошку Гюльхане на бiлих килимах, всадовила великого вiзира навпроти себе, звелiла принести навiть вина. Сiвши, Аяс-паша майже не поменшав, стирчав перед нею стовпом, дивився дурнооко, щось говорив, але що саме, Роксолана не могла збагнути. Вона сказала Аясу-пашi щось ласкаве, попросила його говорити спокiйнiше, але вiн забелькотiв ще нерозбiрливiше, i тодi султанша звелiла служебкам принести письмове приладдя для великого вiзира. Хай вiн напише все, що хотiв сказати, щоб вона могла прочитати й не сама, а з його величнiстю падишахом, хай продовжить аллах його тiнь на землi. Арбанас вхопив перо i, розбризкуючи блакитний атрамент, рвучи дорогий шовковий папiр, став карлякати так само швидко, як говорив, i коли простягнув аркуш султаншi, то вона не побачила там нiяких лiтер i нiякого письма, а тiльки звивистi гадючки, якi повзли навкiс по аркушевi, чiплялися одна за одну, намагалися проковтнути одна одну або хоч вiдкусити хвоста. - Гаразд,усмiхнулася Роксолана до збаранiлого Аяса-пашi,- ми прочитаємо це з його величнiстю. Як сказано: "Аллах дає знати чоловiковi через тростину для писання те, чого вiн не знав". Коли розповiдала Сулеймановi про великого вiзира й показала його марлякання, султан сказав: - Я знаю про нього все. Може, такий чоловiк саме й потрiбний для царства. Вiн справдi дурень, зате вiрний i непiдкупний. А сказати тобi хотiв, що саме вiн з великим драгоманом Юнус-бегом завалив Iбрагiма, викривши його пiдле нутро. - Хiба то не ви, мiй повелителю, без будь-чиєї помочi вчасно розкрили злочиннi замiри Iбрагiма? - На мене найшло заслiплення. Але менi вiдкрили очi. - Ви просто занадто довго терпiли поряд з своєю справедливою i свiтлою особою цього темного чоловiка, що нагадував фракiйського царя Дiомеда, який годував коней людським м'ясом. Аяс-паша не має нiяких особливих заслуг. Хiба можна в державi, де повно розумних людей, допускати, щоб великими вiзирами ставали або негiдники або дурнi? - А як знайти розумних, як? - понуро поспитав султан. Старого Касима-пашу султан нарештi вiдпустив на вiдпочинок, а другим вiзиром взяв румелiйського беглербега Лютфi-пашу, якого одружив з сестрою Хатiджею, щоб не дати їй сумувати за Iбрагiмом. Лютфi-паша, в противагу Аясу-пашi, був чоловiк обiзнаний, воїн i дипломат, мав нестримний норов як у битвах, так i в пороках, любив хлопчикiв, ненавидiв жiнок, коли згодом став великим вiзиром (Аяс-паша вмер од мору), велiв виловлювати в Стамбулi зрадливих жiнок i вирiзати їм бритвою такi частини тiла, що соромно й казати. Хатiджа назвала чоловiка безстидником, вiн побив її, султан довiдався про все те, i Лютфi-пашу голим посаджено на вiслюка й вивезено за брами Стамбула. Ще багато лiт проведе вiн у засланнi в приморському мiстi Дiмотицi й напише там Османську iсторiю i "Асаф-наме" - книгу про посаду великого вiзира. Мiсце Лютфi-пашi займе євнух Сулейман-паша, якого султан прикличе з Єгипту. Сулейман-паша на той час мав уже вiсiмдесят рокiв, був малий на зрiст, але великої хоробростi й ще бiльшої грубостi. Був такий товстий, що не мiг сам пiдвестися з постелi, i його знiмали четверо слуг. Сулейман-паша був лютий, як усi євнухи, з його появою в диванi там завирувало й заклекотiло, мов у казанi з чорбою, євнух обгризався з усiма вiзирами, мало не гримав i на самого султана. Сулейман загадково усмiхався, слухаючи колотнечу в диванi. Доповнював своїми вiзирами себе у всьому, чого був позбавлений вiд природи. Вважав, що надiлений тiльки всiм високим, а позбавлений - низького. Був головою царства, яка завжди в небесах i в хмарах. Вiзири ж мали бути ногами, якi глибоко вгрузають в бруд щоденностi. Вже спробував пiднести одного з них до своєї висоти. А що з того вийшло? Iбрагiм замахнувся на найвищу владу - i його довелося усунути. З Iбрагiмом боялися сперечатись, тому всi справи вирiшувалися iнодi з зайвою поквапливiстю, вiд чого поволi зникав необхiдний спокiй у державi й над усiм нависала якась незбагненна загроза. Iбрагiм набрався нахабства говорити й писати: "Я сказав", "Я вирiшив", "Я вважаю",- тодi як таке право мав тiльки султан, бо ж лише вiн надiлений особистiстю, всi iншi - безликий натовп, пiдлеглi, пiдданi, раби. Нiхто не має права казати: "Моя думка", "Я вимагаю", "Я прошу", "Менi потрiбно". Треба казати тiльки: "Є думка", "Ми просимо", "Потрiбно". Лише тодi людина може бути спокiйною, бо її нiхто не звинуватить на випадок невдачi. Виннi будуть усi, отже, нiхто. Також нiколи не треба квапитися з рiшеннями, i що бiльше гризуться в диванi вiзири, то лiпше для iмперiї, бо все має, зрештою, залежати вiд султана. Рiшучiсть потрiбна лише при штурмi ворожих крiпостей i могильникам, якi мають точно знати, де копати вашi могили, бо й у могильникiв i в тих, хто проливає кров, єдиний покровитель - Каїн, що, як вiдомо, без вагань убив рiдного брата, приревнувавши його до своєї дiвчини. З життя була усунена будь-яка можливiсть особистого iснування. Iмперiя - мов Топкапи, i Топкапи - мов iмперiя, а над ними султан з безмежною владою, яка унеможливлювала навiть саму думку про приватне життя пiдданих. Нiхто не належав собi нi в постелi, нi в могилi. Султанський диван не становив винятку, бо ж вiзири були пiднятi лише над простим народом, а не вад султаном, були стовпами, на яких тримався Золотий трон падишаха, мертвим деревом i мертвим каменем, та й усе. Лiнощi, дурiсть i страх наповнювали душi вiзирiв, i вони трепетали перед султаном. Але ж мiг султан узяти собi й розумного помiчника, щоб ще бiльше налякати дурнiв? Нiхто ще про те не знав. РУЇНИ Сулейман знов перемiрював простори з своїм велетенським вiйськом, наповнював надра небес грюкотом барабанiв, слави i влади, страхiтливою величчю своєю жбурляв прах жаху в очi ворогам i самому Марсу. Вiн брав простори, як жiнку, вiн гвалтував їх, весь свiт довкола нього мав слугувати лиш знаряддям кари або ж насолод. Жiнки не становили винятку. "Дай нам од наших жон i нащадкiв прохолоду очей". Мала Хуррем була така сильна особистiсть, що вiн мимоволi вимушений був визнати iснування поряд з собою ще когось. Перше бажання було: усунути, знищити. Пiсля першої ночi з малою рабинею спробував не думати про неї, забути, але з жахом, а тодi з солодким вдоволенням переконався в марнотi своїх зусиль, пронiсши голос дивної дiвчини по безмежних просторах слов'янських земель, якi вiднинi мали стати османськими. Тепер уже не був єдиний i самотнiй на цьому свiтi, де все мало слугувати лиш вдоволенню його примх, бажань i надiй. Була ще людина - це приголомшило, здивувало, роздратувало, а тодi настала якась розслабленiсть i навiть розчуленiсть, так нiби вiднинi вiн теж належав не до захмарних небожителiв, а до звичайних людей. Люди ще не народжуються справжнiми людьми, ними вони можуть або не можуть стати. Це велика наука, осягнути яку вдається далеко не всiм. Якби Сулеймановi хтось сказав, що ця жiнка змiнила його бодай у дрiбницях, султан би тiльки похмуро всмiхнувся. Змiнювати свiт i людей мiг тiльки вiн, сам уперто триваючи в своїй високiй неприступностi. В його кровi жив голос сельджукiв, споконвiчних кочовикiв, якi перемiряли з своїми отарами й табунами пiвсвiту, i той голос кровi гнав його далi й далi, i вiн не мiг усидiти навiть у своїй велетенськiй столицi, в своєму розкiшному палацi, коло жiнки, яка стала найдорожчою iстотою на свiтi, бо внесла в його життя те, чого вiн сам не мав,- серце, душу, пристрасть i навiть - страшно й дивно мовити - любов. Вiн, що знав тiльки силу, спiзнав теплу глибину любовi, i не того тваринного почуття, що замикається в темних океанах плотi, а невловимого й незримого, нiби зiтканого з небесних золотих нитей, якi навiки прив'язали його до цiєї загадкової жiнки, до її голосу, до її очей, до її рубiнового усмiху. Коли пiсля замаху на його життя одержав вiд Хуррем сповнену розтривоженостi газель, склав їй у вiдповiдь свою газель, яка починалася словами: "Нехай рубiн твiй од всiх лих мене рятує". Мав на гадцi не той рубiн, що носив на своєму тюрбанi, а рубiн її безсмертного усмiху. Вiрив, що житиме, поки живе на її устах той загадковий усмiх. Ще писав своїй султаншi: "Не дочекаюся, щоб побачити тебе, прекрасну, як божа мудрiсть". Але сам був тим часом далеко i повернувся з вiйськом, так нiчого й не завоювавши, вже пiзньої осенi, щоб одразу ж заповiсти новий похiд проти молдавського господаря Петра Рареша. Куди, навiщо? Знов лелеки в болотах i вiйсько на дорогах? Що бiльше загарбував султан земель, то бiльше виснажував державу, бо вiйна завжди коштує дорожче, нiж сподiвана здобич вiд неї. Його слух повнився лихими вiстями, яким не було нi лiку, нi кiнця: то засуха, то зливи, то чума, то недорiд, то падiж скоту, то хтось убитий, то десь заколот, повстали племена, зрадив якийсь паша. Але яке до всього того дiло султановi, над яким - цiла держава! I вiн знов i знов вирушав у походи, рятувався в тих походах од усiх ймовiрних лих, страждав щоразу од розлук з Хуррем, але водночас мав од того якусь незбагненну втiху, бо розлуки були мов гiркий дим од опiю, вони баламутили, одурманювали i щоразу обiцяли незбагненну солодкiсть зустрiчi, коли Хуррем iшла до нього, граючи своїм рубiновим усмiхом, а пiд тонким шовком її сорочки круглилися груди, мов двоє великих теплих голубiв. Ось так починався колись свiт, i так починатиметься вiн вiчно! Роксолана знала, що султан знов i знов iтиме в походи, бо не належав сам собi, а тiльки якiйсь темнiй i дикiй силi, яка звалася османською державою, але щоб так швидко вирушав iз столицi, щойно повернувшись туди? Затримати його не могла, безсилими були тут усi газелi, складенi найбiльшими поетами, тому заспiвала султановi, коли вночi лишилися самi, своєї пiснi, хай розумiє чи не розумiє, зате почує: "Привикайте, чорнi очi, самi ночувати: нема ж мого миленького, нi з ким розмовляти. Нема ж мого миленького, рожевого цвiту, ой нема з ким розмовляти до бiлого свiту". Чомусь вiн вважав, що спiв її зостався десь позаду, в тих перших їхнiх ночах, до яких тепер не мiг пробитися навiть спогадом. А вона несподiвано вiдродилася так сам