и цього разу. - Ваша величнiсть! Хiба ви забули, що я прибував до Стамбула мало не щоразу, як ви дарували його величностi султану прекрасних дiток? Я щасливий, що мав щастя пiдносити свої скромнi дарунки на честь народження принцеси Мiхрiмах, шах-заде Абдаллаха i Джихангiра. - I щоразу вiд iнших королiв? - Ваша величнiсть! Я тiльки простий чоловiк - що я можу? Я пробував вiрно .служити своєму королю Зигмунту. Це благородний король, вiн мудро править державою, вiдзначається великою вiротерпимiстю, покровительствуе мистецтвам i наукам, але вiн страшенно нерiшучий i боязкий, ваша величнiсть. Вiн боїться султана, московського князя, татарського хана. Коли боїться король, тодi пiдданi не бояться короля. А це погано. Страх зв'язує набагато мiцнiше, нiж любов. Ви тiльки погляньте, до чого доводить брак страху перед володарем. За рiк до походу його величностi султана Сулеймана проти Петра Рареша король Зиг-мунт скликав шляхту, щоб i собi вдарити на молдавського господаря, засвiдчуючи вiрнiсть своєму великому союзнику падишаху. Але згромаджена пiд Львовом i Глипянами шляхта стала колотитися i сеймикувати, а челядь її тим часом виловлювала курей по селах, через що виправу цю так i названо "курячою вiйною". Що то за король, який не вмiє впоратися з своїми пiдлеглими? I чи мiг я з своїми здiбностями, якi визнала вся Європа, вiддати своє життя такому нерiшучому володаревi? Риба шукає, де глибше, птах - де вище, а чоловiк - де лiпше. - Ми обоє з вами зрадники своїх народiв,- втiшила його Роксолана. - Але ви на волi, ваша величнiсть, я ж ув'язнений. - Ще й не знати, хто на волi, а хто ув'язнений. - Я б не вiдмовився помiнятися з вами, ваша величнiсть. - Для цього вам треба спершу стати жiнкою. - Даруйте, я забув про це. - Ви хотiли мене про щось просити,- нагадала йому Роксолана. - Так, ваша величнiсть. У мене важливi вiстi для його величностi султана, а великий вiзир замкнув мене в караван-сараї i не випускає. Я повинен негайно добратися до Едiрне й стати перед його величнiстю. Вся надiя на вас. - Але що я можу? - Ваша величнiсть, ви можете все! Хiба Європа не знає про це? Султан панує над iмперiєю, ви - над султаном. - Перебiльшення. Але менше про це. Коли вже просити, то я маю знати, про що йдеться. - Йдеться про Угорщину, ваша величнiсть. - То ви знов од Яноша Запойяї? - Власне, я звiдти, але, коли бути точним, то цього разу я мовби сам вiд себе, хоча цiлком iмовiрно, що до деякої мiри i вiд короля Фердiнанда, але тiльки в iнтересах його величностi султана. Хотiв попередити. Надзвичайно важлива вiсть. Ще нiколи нi до кого менi не доводилося прибувати з вiстю такої надзвичайної ваги. - Що ж то за вiсть? Коли менi клопотатися за вас перед його величнiстю падишахом, то я повинна знати. Чи як ви вважаєте? - Ваша величнiсть! Якi можуть бути таємницi вiд вас! Саме тому я просився до вас. Не можу ж я переповiдати новини свiтового значення цьому без'язикому Аясу-пашi, який, як на мою гадку, iснує на свiтi лиш для того, щоб тут не переводилися дурнi. Справа в тому, що король польський Зигмунт збирається видати за Яноша Запойяї доньку Iзабеллу. - Але ж Запойяї безнадiйно старий! Скiльки йому рокiв? Може, шiстдесят? Старий i товстий. - Ваша величнiсть, королi не мають вiку, а Запойяї король. Iзабелла залюбки пiде за нього, щоб стати королевою. Яка б жiнка вiдмовилася вiд такої честi! Але в мене є перевiренi вiдомостi, що австрiйський двiр не визнає за Iзабеллою прав на угорську корону, бо вона дитина неправого ложа: народилася всього лиш через шiсть мiсяцiв пiсля шлюбу Бони Сфорци з королем Зигмунтом. Простiше кажучи, ваша величнiсть, королева Бона приїхала з Iталiї до свого мужа непорожньою. Золота корона покрила її грiх. Власне, нiкому до цього б не було дiла, якби не коропа Угорщини. Фердiнанд охоче вiддав би за Яноша Запойяї одну з своїх доньок. Як сказано: хай iншi ведуть вiйни, ти ж, Австрiє щаслива, укладай шлюби. - Ми захистимо бiдну Iзабеллу,- поважно мовила Роксолана.. - Я вiрив у ваше велике серце, ваша величнiсть! - вигукнув Ласький, схоплюючись з диванчика i припадаючи на колiно.- Тiльки ви, тiльки ваше благородство! - Гаразд, я напишу султановi й попрошу за вас. - Як я шкодую, ваша величнiсть, що не маю дарунка, рiвного моїй вдячностi. Я поспiшав з цiєю вiстю до падишаха, i моя посольська ноша була занадто легка. - Немає лiпшої ношi в дорогу, нiж достатнiй розум, правда ж? - О, так, ваша величнiсть, стократно так! Пригода з Лаським трохи розважила Роксолану. Передала кизляр-азi, щоб назавтра поставив перед нею посланця з Венецiї. Однаково ж Iбрагiм не вiдступиться, нагадуватиме про посланця, бо той уже, мабуть, пiдкупив великого євнуха, сподiваючись мати вiд султаншi щось бiльше. А що вiн мiг вiд неї мати? I вiд кого посланець? I чому такий таємничий? Коли побачила венецiанця, вiдкинула будь-якi припущення про його таємничiсть. Бо таємничiсть аж нiяк не пасувала цьому грубому, велетенському чоловiковi з чорною розбiйницькою бородою, з забiяцькими очима, з громоподiбним голосом, який вiн марно намагався притишити, вiдповiдаючи на запитання султаншi. Сiдати вiн не наважився, лишився стояти коло дверей, де його пiдпирав так само здоровенний кизляр-ага Iбрагiм, послання вiд свого хазяїна передав Роксоланi через служебку, яку султанша викликала клацанням пальцiв, вклонявся незграбно й смiшно, але колiна не прихилив перед володаркою, хоч як гнув йому шию Iбрагiм. - Ваша величнiсть,- гудiв венецiанець,- я посланий до вас славетним i можновладним королем усiх поетiв, володарем золотого й дiамантового пера сеньйором П'етро Аретiно, званим оракулом iстини й секретарем свiту. - Не чула про такого,- простодушно визнала Роксолана.- Як звати твого повелителя? - П'єтро Аретiно, ваша величнiсть. Його знає весь свiт, i мармуровi сходи його дому в Венецiї стертi бiльше, нiж брукiвка Капiтолiю колесами трiумфальних колiсниць. - I чого ж хоче цей славний чоловiк вiд мене? - Вiн передав вам послання, ваша величнiсть. - Ти можеш запевнити, що в ньому немає нiчого образливого для мене й для його величностi султана? - Менi велено ждати вiдповiдi, отже, там не може бути нiчого поганого, ваша величнiсть. Тодi Роксолана клацнула пальцями, зродилася в покої молоденька служебка, пiдлетiла до велетня, той з складок свого широченного одягу видобув срiбний, весь у мистецькому карбуваннi футляр з привiшеною до нього великою золотою медаллю i, поцiлувавши медаль, передав дiвчинi. Роксолана взяла футляр, якийсь час розглядала рельєфи на ньому на тему про Дiану й необачного пастуха Актеона, який задивився на сплячу богиню i за це був перетворений нею на оленя й зацькований її псами. Робота була справдi мистецька. Венецiанець помiтив, що футляр султаншi сподобався, пробубонiв: - Це робота неперевершеного Бенвенуто Челлiнi. Медаль так само. - Наш друг Луїджi Грiтi замовляв у маестро Челлiнi монети його величностi Сулеймана,сказала Роксолана,- вже тодi ми переконалися в неперевершенiй його майстерностi. Тепер, бачу, його рука стала ще впевненiша, а око гострiше. На медалi був зображений бородатий, носатий чоловiк, чимсь схожий на посланця. Вiн сидiв з книгою в руках на рiзьбленому дзиглi, а перед ним стояв озброєний чоловiк у супроводi слуг i подавав йому коштовну посудину з круговим написом: "Володарi, що збирають данину з народiв, приносять данину своєму слузi". - Хто цей бородатий? - поцiкавилася Роксолана.- Це, мабуть, i є сеньйор П'єтро Аретiно? - Так, ваша величнiсть, це сам маестро. Таку саму медаль, тiльки бронзову, а не золоту, вiн посилав адмiраловi султана Сулеймана страховиську всiх морiв Хайреддiну Барбаросi, i той вiдплатив щедрими дарунками. Роксолана вiдкрила футляр, дiстала звiдти шовковий звоєць, розгорнула його. Написано було по-iталiйськи. Стала читати й не змогла втриматися вiд усмiшки. Аретiно писав: "Я почав видавати свої листи до найславетнiших особистостей свiту, вже видав один том,, але з великою душевною скорботою виявив, що досi не написав листа Вам, незрiвнянна султаншо Роксолано. Коли б я не лякався збентежити повiтря Вашої скромностi золотими хмарами почестей, якi Вам належать, я не мiг би втриматися вiд того, щоб не розповсюдити на вiкнах будiвлi слави тих свiтових шат, якими рука хвали прикрашає спину iмен, дарованих поговором прекрасним створiнням. Ваш непереможний дух приваблює мене безмiрно, бо, як i Ви, я пишаюся з того, що всiм, чого досягнув у життi, я зобов'язаний самому собi i нi в чому не можу вважатися чиїмось боржником. Я писав iмператоровi Карпу й iмператрицi Iзабеллi, королям Францiску й Генрiху Англiйському, про мене говорять при дворi перського шаха, мене називають, божественним i дивовижним i бичем володарiв. Джованнi Медiчi звав мене чудом природи, Мiкеланджело - сеньйором братання, герцоги Мантуї, Флоренцiї й Урбiно - сердечним другом. Мої твори потрiбнiшi для життя бiльше за проповiдi, бо проповiдi приводять на путь праведну людей простих, а мої твори - людей високопоставлених. Я принiс правду в палаци володарiв, наповнив нею їхнiй слух, попри лестощi i всупереч лжi. Моє перо, озброєне налякуваннями, досягло того, що люди могутнi змирилися, а дотепники визнали його з вимушеною ввiчливiстю, яку вони ненавидять бiльше, нiж невигоди. Тому простi люди повиннi любити мене, бо я завжди цiною кровi воював за мужнiсть, i лиш завдяки цьому вона нинi зодягнена в парчу, п'є з золотих бокалiв, прикрашається коштовним камiнням, має грошi, виїздить, як королева, оточена слугами, як iмператриця, i пошаною, як богиня". Роксолана поглянула на венецiанця. Той навiть не стежив за виразом її обличчя - такий упевнений був у дiї послання. Мабуть, уже не вперше возив отакi шовковi звойцi, повертаючись, обтяжений коштовними царськими дарунками. Але ж вона не цариця! Чому цей Аретiно не писав їй тодi, коли вона ще пропадала в безвiстi султанського гарему? Не знав про неї, бо не знав i весь свiт? Тодi навiщо ж хвалиться своєю неперевершеною проникливiстю розуму? Аретiно писав: "Якi колоси з срiбла й золота, вже не кажучи про колосiв, зроблених з бронзи й мармуру, можуть зрiвнятися з тими статуями, якi я воздвиг папi Юлiю, iмператору Карлу, королевi Катеринi, герцогу Франческо? Вони вiчнi, як сонце. Вершина радостi iснування - любов. Ви жриця любовi, i я вiтаю Вас так само, як найрозкiшнiших красунь землi й неба i як дiвчаток-массаре, що вдовольняють усi мої бажання. Я живу потом чорнила, свiтло якого не може бути погашене вiтром злостивостi, не може бути затемнене хмарою заздрощiв. До пiднiжжя мого трону найбiльшi володарi складають золото, ланцюги, чашi, розкiшнi тканини, багатий одяг для мене й прикраси для моїх аретiнянок, вишуканi вина й райськi плоди, все, чим багата щедрiсть. Але -для мого нестримного марнотратства не вистачило б монет усього свiту. Коли б навiть єгипетськi пiрамiди слугували менi рентою, я пустив би їх в обiг. Отже, аби нам жити, а все iнше жарт. Я в захопленнi вiд вашого непереможного духу..." Роксолана згорнула шовк, вiддала служебцi, кивнула посланцевi: - Вiдповiдь передасть вам Iбрагiм. Венецiанець позадкував з покою, а вона дивилася на його Широку чорну, як у Аретiно па медалi, бороду й смiялася в душi. Вже вигадала, як помститися хвалькуватому венецiанцевi i його посланнику. Смiються з усiх можних Європи, а вона посмiється з них. Ще могла б зрозумiти й простити лестощi, викликанi страхом, але за плату?! Бач, навiть султанiв капудан-паша Хайреддiн спокусився на лестощi й обдарував цього словохвальця награбованим золотом. Вона нiкого не грабувала й не має намiру цього робити. Даремнi сподiвання. I даремно витрачав грошi на пiдкуп кизляр-аги слухняний посланець Аретiно. Чомусь згадався Роксоланi колишнiй султанський iмрахор Рустем з його похмурими дотепами. Той би сказав: "Ще рiчки не видно, а вiн уже штани пiдкачав". Рустем з малого, привезеного з Боснiї раба дiйшов до начальника султанських стаєнь, тодi даровано йому титул пашi, i вже був би вiн, напевне, вiзиром, якби Iбрагiм пiд час перського походу не згадав про нього,- згадав, як любив Рустема султан за його безжальний гумор i нещадний язик, i мерщiй дав Рустемовi санджак на крайньому сходi iмперiї, десь коло Вiрменiї, в диких горах, серед камiння й снiгiв. Хитрий Iбрагiм усував усiх улюбленцiв султанових, щоб самому неподiльно володiти душею падишаха. Коли б сила та воля, вiн i її усунув би й знищив. Але як вона могла забути про Рустема? Ось чоловiк, народжений для султанського дивану! Гасана вже недосить, їй потрiбнi помiчники впливовiшi й могутнiшi, бо тепер її помiчники - це помiчники султановi. Поки не забула, мерщiй написала султановi в Едiрне про Рустема-пашу, приклавши до листа пасмо свого волосся. Тодi сiла за лист до П'єтро Аретiно. "Ми доводимо до вiдома сеньйора Аретiно,- писала вона,- що посланець Ваш прибув до нашої золотосяйної столицi i вручив нам Ваше послання, i Всевишнiй свiдок тому, скiльки радощiв i втiхи принесло нашому серцю Ваше полум'яне слово. Ми уважно вивчили Ваш лист i сповнилися повагою до Ваших здiбностей i до Вашої мужностi, за яку Ви так доблесно змагаєтесь. Отож, це воля бога, якiй Ви маєте скоритися i згодитися з його присудом i велiннями. Ось тому ми написали Вам цього дружнього листа i надсилаємо його до пiднiжжя золотого трону Вашої слави через слугу Вашого, який прибув до нас з божою помiччю i вiдбуде з божим покровительством здоровий i неушкоджений. Зрештою, я не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б таємницю для Вашого високого розуму. На знак дружби i для того, щоб цей лист не виявився пустим, що принесло б Вам душевну незлагоду, я надсилаю Вам днi пари штанiв, гаптованих золотом ззаду й спереду, i шiсть носовичкiв з найтоншого шовку, а також рушник, все в одному згортку. На цьому бажаю вам здоров'я i розквiту Вашого незвичайного таланту. Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша". Вiдiслала з Iбрагiмом листа й пакунок для П'єтро Аретiно, смiючись у душi над "секретарем свiту" i уявляючи, як з'явиться вiн перед своїми мессаре в гаптованих золотом у мiсцях найнепризвоїтiших османських шароварах. Посмiятися над своєю вигадкою не мала з ким. От коли б справдi був тут Рустем-паша, той би сказав: "Хай носить на здоров'я. Благочестя ховається в шароварах". Той чоловiк насмiхався над усiм свiтом. Платив свiтовi ненавистю за те, що його малим запхнув у сiдельну суму османський емiн i привiз до Стамбула, кинув на стайню мiж коней, де хлопець мав жити або вмерти, де вiн рiс, позбавлений усього людського. Вирiс такий лютий, що, коли його вкусив султанський кiнь, вiн укусив коня! Здавалося, з повагою ставився хiба що до падишаха та до Роксолани, i то не за те,-що вона султанша, а завдяки її походженню. Сам запропонував султановi, що навчить Роксолану їздити верхи. Ще коли вона не мала влади, за життя валiде й Iбрагiма. Який галас здiйнявся тодi при дворi! Навiть великий муфтiй зауважив султановi, що такий вчинок султанської жони не узгоджується з шарiатом. А що їй до їхнiх законiв? Може, в леї в iгровi дикий шал скiфiв i мужнiсть амазонок? Може, народилася вона, щоб скакати на конi по степах, а не нидiти за дерев'яними решiтками Топкапи, хай i позолоченими? Рустем тодi сказав: "Звичай усiх злочинцiв - не питати людину про майбутнє i нiколи не зважати на минуле. А що чоловiк без минулого? Обiдраний i голий, мов жебрак бiля мечетi". Вiн мав приїхати й навчити їздити на коневi Мiхрiмах. Вiд спiлкування з такими людьми, як Рустем, вiдчутнiшим стає сама суть життя. Як вона могла забути про нього, як могла? РУСТЕМ Так нiби вiн не звик до того, що його завжди забували. З ким був, тi пам'ятали, бо ненавидiли. Щезав з очей - викидали з пам'ятi. З ненавистю так само, як i з любов'ю. Тiльки й того, що одну викидають з пам'ятi, а другу - з серця. Далекий боснiйський рiд Опуковичiв, з якого вiн походив, мабуть, просто забув того окатого п'ятирiчного хлопчика, якого тридцять рокiв тому вхопив султанський емiн, видерши з рук нещасної матерi. Там коли хто й пам'ятав його, то хiба що рiдна мати Iвiца. Коли не вмерла вiд горя. А так - сам па свiтi, як мiсяць у небi. Мабуть, йому пощастило, що кинуто було його до етапнi. Згодом вiн навiть у згадках не хотiв вживати цього брутального слова "кинуто", замiнивши його почесним "придiлено". Там, серед тугих запахiв султанської стайнi, серед пирхання коней i лайок старших стайничих, минало його дитинство, i, здається, мало б проминути i все його життя. Поволi вiн звик до теплого, нудотного дихання стайнi. Позбавлений волi i бажань, просякнутий власним i кiнським потом, прикутий до цих чотириногих загадкових створiнь, пiдпорядкований їхньому норову. Стайня пригнiчувала, не даючи нiколи спочинку, але водночас i визволяла вiд загрозливої влади величезного свiту, який лежав за її цегляними порогами, вiдлякуючи боснiйського хлопця своєю незбагненнiстю й жорстокiстю. У стайнi тiльки ти й конi, i ти мовби дужчий за iнших людей, завдяки дикiй силi коней, i нiчого людського вже тобi не зосталося. Стайня накидала свої обов'язки, але водночас звiльняла вiд усього, що людину переслiдувало, дратувало й мучило. Конi були завжди тiльки кiньми, натомiсть люди, як вiдомо, стають усiм на свiтi, i нiколи не знаєш, чого вiд них ждати. Малий Рустем (бо так названо його, вiдiбравши батькiвську вiру i материнське iм'я Драган) зовнi незграбний, ведмедкуватий, як усi боснiйськi хлопцi, коло коней мовби перероджувався, ставав меткий, вмiлий, нiхто на стайнi не мiг з ним зрiвнятися, i конi, здається, вiдчули це його вмiння, а султан Сулейман, який, згадуючи свою молодiсть, Часом приходив на стайню кувати коней, похваляючись, що заробляє собi на хлiб, помiтив i виокремив Рустема, i незабаром того придiлено (тепер уже справдi придiлено) для догляду за султанським вороним конем. I вже нiхто так не вмiв одтодi догодити Сулеймановi, нiхто не вмiв так вичистити й засiдлати султанського коня i так пiдвести його повелителевi, як цей похмурий боснiєць, i Рустема зненавидiла стайня, тодi зненавидiв султанський двiр, зненависть, як вогонь по сухiй травi, перекинулася на вiйсько, мало не на весь видимий свiт, бо свiт нiколи не прощає успiху. Попервах Рустем нiчого не помiчав. Жив серед .коней, пильнував, щоб вони були вчасно розсiдланi, вищiткуванi й витертi до блиску, мали звiльглий овес у жолобах i свiже сiно, виводив разом з iншими своїми товаришами коней на проводку, а ночами, коли нiхто не бачив, ганяли їх, щоб не застоювалися. Конi лякалися темряви, надимали животи пiд попругами, дрiбно тремтiли, стригли вухами, шкiрили великi жовтi зуби, переступали з ноги на ногу, щулилися. Коли ж виривалися з задухи стайнi, голосно й радiсно iржали i несли своїх вершникiв у темряву, в безмежний простiр, а тi сидiли на конях настороженi, чуйнi, дикi вiд волi, вже й забувши, коли були людьми (бо позоставалися ними лише ввi снi), i здавалося їм, що життя -це тiльки отаке несамовите скакання на конi, а все iнше - набридливi обов'язки, нудьга i нiкчемнiсть. Конi були слухнянi, незрадливi, вони мчали у безвiсть, у темрявi й у мiсячному сяйвi, тугий вiтер бив у обличчя вершникам, i вiтер той мовби теж мав масть цих коней - вороний, як крило нiчного птаха, жовтий, як лисячий хвiст, гарячий i смердючий. Кiнськi копита били в землю глухо й понуро, пiд такий перестук копит цi конi мчатимуть своїх вершникiв i в смерть. Рустемовi часто вчувався той перестук навiть крiзь сон, але вiн не лякався, не прокидався, облитий холодним потом, спав далi, а коли й пробуджувався, то лиш для того, щоб навести лад у стайнi. Iнодi конi не знати чого лякалися вночi в своїх стiйлах, i тодi вгамувати їх можна було лише нелюдським криком, кинувшись безстрашно мiж них, завдаючи навсiбiч ударiв з жорстокiстю, яка панувала лише мiж людьми. Конi втихали вмить i вже не тривожилися. В султанськiй стайнi Рустем найлiпше вмiв погамувати розшалiлих коней i виявляв при цьому стiльки жорстокостi, що його мимоволi остерiгалися всi iншi стайничi, хоч нiхто з них не належав далебi до ангелiв, були люди шорсткi, клятi, ненависнi. Серед цих самотнiх, мовчазних людей Рустом рiс ще самотнiшим i мовчазнiшим за них. Високий, понурий, кривоногий, з якимсь заснядiлим обличчям, схованим у цупких чорних заростах, 'цей чоловiк користувався такою загальною зневагою й нелюбов'ю, що прихильностi до нього султанової нiхто не мiг нi витлумачити, нi просто збагнути. Рустем бачив, якою ненавистю оточений, але не запобiгав нi перед ким, не лякався ворожостi довколишнього свiту. В його непокiрливiй боснiйськiй головi зродилася думка не тiльки помсти цьому свiтовi, а навiть його нищення всiма доступними засобами. Але чим вiн мiг помститися? Зневагою, яку мiг виказувати, вивищившись над усiма завдяки незбагненнiй прихильностi Сулеймана? Та чи досить мовчазної зневаги, коли довкола торжествує жорстокiсть? До того ж прихильнiсть i милiсть падишаха можуть минути так само несподiвано й незбагненне, як i зродилися,- i тодi ти лишишся безпомiчний, вiдданий на роздертя й пожертя, безсилий i беззбройний. Людина в цьому свiтi повинна мати свою зброю. Як хижак - iкла й пазурi, як змiя - отруту, як бог - громи й блискавицi, як жiнка - красу й поваб. Не треба думати, що Рустем прийшов до такого висновку свiдомо. Опiр народжувався в ньому мовби сам по собi, викликаний самим життям, неволею й недолею, надто ж довколишньою жорстокiстю. Так само, як безстрашно кидався вiн помiж ошалiлих коней, став Рустем встрявати в людську мову, кидаючи туди зрiдка злi, насмiшкуватi слова, коротку лайку, знущальнi вигуки. Згодом вiдчув у собi справжнiй дар лайки. Вiн лаявся майже з генiальною грубiстю. Тi, кого вiн лаяв, не могли йому цього простити i ненавидiли Рустема ще тяжче, а вiн запалювався вiд того ще дужче, творив свої лайливi слова невтомно й щедро, викликаючи захват у стороннiх слухачiв i ненависть у тих, кого лаяв. - Аллах проти всiх, i я теж проти всiх. А всi проти мене,- казав Рустем. Вiн був самотнiй, як аллах. Може, вiдчув те султан Сулейман, який, власне, теж був безнадiйно самотнiй на цiм свiтi, i возвисив Рустема, зробивши його згодом начальником султанських стаєнь - iмрахором. Здається, було тiльки троє людей у безмежнiй iмперiї, з якими падишах любив розмовляти: улюблена дружина його Хасекi, всемогутнiй Iбрагiм i цей похмурий боснiєць, просякнутий гострими запахами кiнського поту й кiнської сечi. Султановi подобався похмурий Рустемiв гумор i нещадний його язик. Сам належав до людей похмурих, але вимушений був ту похмурiсть поєднувати з величчю, бо того вимагало його становище. Тому залюбки слухав чоловiка, не скутого нi обов'язком, нi становищем, чоловiка коли й не вiльного до кiнця, зате свавiльного. Тридцятирiчним Рустем уже мав звання пашi, хоч не вiдзначився нi в битвах, нi в чомусь iншому, а вмiв тiльки доглядати коней, сiдлати їх, скакати на них i жити з ними. Iбрагiм, який ревниво прибирав усiх, хто норовив зайняти бодай найменше мiсце в султановому серцi, зоставався безсилий лише перед двома: перед Роксоланою, чари якої перевищували його хитрощi, i перед Рустемом, може, єдиним чоловiком в iмперiї, який говорив усе, що думає, i просто вбивав своїми словами. Про Iбрагiма, коли той став всемогутнiм великим вiзиром, а тодi вже й називався другим султаном, безжально винищуючи всiх супротивникiв, Рустем сказав: "Якби сам аллах прийшов на землю, то i йому б Iбрагiм звелiв накинути па шию чорний шнурок". Iбрагiм вiдплатив iмрахору, вирушивши в похiд проти перського шаха. Коли зимував у Халебi, прислав Рустемовi в Стамбул фiрман, яким давав йому санджак Дiярбекiр, на самому краю iмперiї, коло кизилбашiв. Височезнi гори, вiчнi снiги, пустельнiсть, свавiльнi рiки, що метаються по рiвнинi, мiняючи свої русла, дикi племена, якi нiколи не вгамовуються. Але названо тебе нашою - їдь на врядування. Рустем попросив султана, щоб його залишили в Стамбулi коло стаєнь, та Сулейман не захотiв втручатися в дiї свого всемогутнього улюбленця. "Ось приїде Iбрагiм з походу, тодi скажу, щоб тебе повернув назад". Та, мабуть, забув, а може, й сказав, але Iбрагiма незабаром убито, i нiкому було виконувати султанове повелiння,- так Рустем зостався в Дiярбекiрi. Знав, що прихвоснiв при дворi цiлi хмари, тож продертися крiзь них, щоб дiстатися до султана, годi й думати. Хоч тепер, як санджакбег, Рустем вимушений був мати справу з людьми, але однаково не мiг позбутися вiдчуття самотностi, про яку забував лише тодi, коли зоставався з кiньми, коли йшов до стайнi, де було чисто, як у мечетi, а тяжкий запах кiнської сечi й гною мовби вiдгороджував його вiд метушняви й нудьги свiту. Знов, як i колись, любив Рустем (тепер уже паша з пишним супроводом) їздити верхи на копi ночами, скакати по бездорiжжю пiд чужими зорями, не знати куди, не знати навiщо. Самотнiй, як чужа зоря на вечiрньому небi. На все життя запам'ятав останню свою нiч в Дiярбекiрi. Як скакав увечерi на конi, а мiж деревами гнався за ним вузенький, мов ниточка, золотий серпик мiсяця-молодика, ковзав по небу нечутно, загадково, не вiдставав i не переганяв, але от дорога зробила закрут, i мiсяць опинився далеко попереду, i тепер уже вiн утiкав, а Рустем доганяв його i не мiг догнати. Тодi дорога вистрибнула зненацька на темну округлу вершину, всю в високих деревах, i мiсяць упав униз i тепер проковзував мiж стовбурами, мало не коло корiння, але тут дорога знову пiшла в долину (Рустем вiдчував це, зсовуючись пiд вагою власного тiла на передню луку сiдла), кiнь нiс вершника вниз, нижче й нижче, земля пiд копитами вже не видавала повного звуку, як на вершинi, а м'який, приглухлий, копита не стукали, а мовби чалапкали, дерева розступалися ширше й ширше, внизу розлягалася безмежна тьмаво-голубувата рiвнина i над нею - величезне, так само тьмаво-голубувате небо, i десь на страшнiй висотi, над самою Рустемовою головою, висiв серпик молодика. Тепер мiсяць висiв непорушне, але хоч як Рустем гнав коня - далеке мертве свiтило не наближалося, було недосяжне, як доля. Рустем притримав коня, пустив його ступою, довго так їхав, як чоловiк, що не має куди поспiшати. I тут, посеред ночi, на незнайомiй дорозi наздогнав його султанський гонець iз Стамбула i вручив фiрман од самого падишаха. Гонець з дев'ятьма охоронцями мав скакати з Стамбула вдень i вночi, роблячи лиш необхiднi перепочинки в караван-сараях i ханах, щоб вручити султанський фiрман пашi там, де й коли його знайде, i фiрман мав бути прочитаний негайно, i так само негайно мало виконуватися велiння падишаха. Чаушi присвiчували Рустемовi запаленими сухими гiллячками, поки той ламав печатi на дорогоцiнному посланнi й, голосно дихаючи, повiльно читав фiрман. Султан кликав його до столицi, давав високе звання вiзира, вводив у свiй диван i велiв, кинувши все, прибути якомога швидше до пiднiжжя його трону. Галузка згасла, i нiхто не бачив виразу обличчя похмурого пашi пiсля прочитання фiрману. Рустем зiтхнув, подумав сам собi: "Назовуть вiзиром - однаково, що дадуть змiю в руки: втримати не зможеш, бо слизька, а випустиш - зiтнуть голову". Але змовчав, поклав на знак покiрливостi фiрман собi на голову, тодi поцiлував султанську тогру, гукнув своєму супроводу майже жваво: - На Стамбул! З ненавистю згадував згаянi на краю землi кiлька рокiв свого життя. Лиш тепер одкрилося, що для його безпощадного ума немає належної поживи там, де самi пiдлеглi, де всi його слова сприймаються з рабською покiрливiстю. Земля i люди були тут у його неподiльному володарюваннi, вперше в життi своєму мав пiд орудою не самих тiльки коней, але, хоч як це дивно, втiхи це не приносило нiякої, нудьга заповнювала всi Рустемовi днi, нудьга незбагненна i безпричинна, i лиш тепер, прочитавши султанський фiрман, яким кликано його до Стамбула, збагнув: народжений, щоб насмiхатися не з тих, хто нижче, дошкуляти не дрiб'язковi й безсилостi, а тiльки силi найбiльшiй, найгрiзнiшiй. Там справжнє життя, бо там небезпека, гра з вогнем, i навiть коли загинеш через свiй нестримний язик, то й тодi буде радiснiше, нiж нидiння отут у чорта за пазухою, бо згинеш не остаточно, не безнадiйно, зостанеться по тобi пам'ять, зостануться слова - злi, правдивi, неповторнi. I найжахливiша доля може обернутися несподiваним торжеством. Рустем повертався до Стамбула сповнений похмурої гордостi. Згадали! Його згадали! Коневi за всi його страждання й терплячiсть у походах кидають оберемок сiна, а чоловiковi що? Коневi - пашi, а чоловiковi - пашу? Вiн вирушив до Стамбула, не гаючись, без жалю й спогадiв покинув свiй санджак, не злазив з коня так довго, що змучилися навiть звичнi до переходiв султанськi гонцi, а Рустем смiявся: "Кого там за що роблять пашами, а мене зробили за те, що люблю на конях їздити!" В Копьї його ждав султанський дарунок: породистий кiнь У коштовнiй збруї i перо з дiамантом на тюрбан. "Раю без мого султана я не знаю!" - сказав Рустем, але обличчя мав таке похмуре, що нiхто йому не повiрив. У величезному караван-сараї Султан-хан за Коньєю Рустема зустрiв великий кiнний загiн, посланий Сулейманом, бо султанський вiзир мав подорожувати не самотою, а з вiйськом. Рустем розумiв, що його випробовують на вiдстанi, ще й не пiдпускаючи до столицi та до пiднiжжя трону. Вимушений був прикусити свого злого язика i проголошувати слова, геть невластивi для нього. - Хай продовжить аллах тiнь на землi нашого великого султана Сулеймана,- звертаючись до вершникiв, промимрив Рустем.- Вiсiм лiтер його iменi - мов кривавi зорi, що посилають свої променi до самих країв всесвiту. Легше було б проскакати, не злазячи з коня, мiсяць або й три, нiж таке сказати, але не було ради. "Ось засяду в султанському диванi,- понуро думав Рустем,- там уже скажу їм усiм. А поки туди пробираєшся, треба наступати собi па хвiст. Переходячи через мiст, i ведмедя дядьком назвеш, а свиню тiткою". Вiн глав i гнав коня, не даючи перепочинку своєму вiзирському вiйську, їхав через Iлгин, Акшехiр, Чай, Кютах'ю, переважну бiльшiсть караван-сараїв поминав, не зупиняючись, кепкував з тих, хто ласим оком позирав на притулки для подорожнiх: "Понатикано тут цих караван-сараїв, мов грiхiв людських. Але то все для верблюдiв, а не для благородних коней!" Ще раз виїхали йому навстрiч султанськi посланцi з дарами. Султан жалує з пречистого i чесного свого тiла шаровари непорочностi, халат доблестi i футуввет-наме - грамоту на владу. Рустем поцiлував копито коня султанського посланця. Змучився сам, змучив людей i коней, прискочив до Стамбула в сподiваннi, що його одразу прийме сам султан i урочисто введе в диван, натомiсть йому звелено ждати в тому самому домi, який займав, ще коли був iмрахором, а тодi з'явився колишнiй яничар Гасан-ага i повiв Рустема до султаншi Роксолани. Роксолану колись султанський iмрахор учив їздити верхи па коневi. Наука була недовга, бо учениця виявилася тямущою, Рустем,здається, лиш один раз пiдсадив султанську жону в сiдло, нiякого спогаду в ньому вiд доторку до цiєї вельможної жiнки не зосталося, бо жiнки взагалi в ньому не лишали нi спогадiв, нi враження. Тепер не знав: дивуватися чи лютувати вiд такої химерної зустрiчi, бо ж замiсть султана - тiльки султанша. I для цього чоловiк проскакав на конi через усю iмперiю? Може, щоб подивитися на султаншу? Але що в неї побачиш? У жiнки, як i в коня, найголовнiше - шия, колiна й копита (цi останнi Щоб не кришилися i були високi). Проте в коняки все це вiдкрите, в султаншi ж - закрите навiки вiд усiх стороннiх поглядiв. Все ж вiн трохи втiшився вiд своїх думок i йшов за Гасан-агою по заплутаних переходах Топкапи, звеселяючи себе посмiхом: "Ось поглянемо на султапшинi копита". Роксолана вразила його такою ласкавою неприступнiстю, що вiн остовпiв, насилу зiгнувся в поклонi, а рота розтулити так i не змiг. - Рада бачити тебе, вiзире,- лагiдно мовила султанша. Незграбний боснiєць хитнув головою, але на слово не здобувся. - Ми з його величнiстю султаном хочемо просити тебе... Просити? Коли це султани когось просили? - Просити, щоб ти взявся навчити їздити на конi нашу нiжну Мiхрiмах. Рустем закляк. Названо його вiзиром лиш для того, щоб учив їздити верхи вельможну шмаркачку? Ну, скажiмо, це вже не рабиня, як то було колись з її матiр'ю, а високородна принцеса, i пiдсаджуватиме вiн у сiдло вже не рабське м'ясо, а благородну султанську плоть, але що ж змiнилося для нього? Був простий раб, стайничий, начальник султанських стаєнь, паша i санджак-бег (дикi племена мали тремтiти вiд самої згадки його iменi, але щось вiн там не помiтив того тремтiння), тепер має найвище звання вiзира, а лишається й надалi простим конюхом. Може, ця маленька загадкова жiночка жартує? Вона слов'янка, а вреднiших за слов'янок у поводженнi з чоловiками чи й знайдеш на свiтi. Учити принцесу Мiхрiмах їздити верхи? А кого ще вчити? I де ж диван, у якому мав засiсти вiзир Рустем-паша? Вiн стояв так довго i з таким збаранiлим виразом на обличчi, що Роксолана засмiялася й махнула рукою: - Бачу, яка це для тебе радiсть, вiзире. Я передай його величностi султану. А тепер можеш iти. Гасан-ага скаже тобi, коли маєш приступити. Знову вiв його Гасан-ага палацовими переходами, але тепер уже Рустом кепкував у душi з самого себе. Згадував, як у коранi сказано про коней: завжди тiльки благороднi. А вершники - тiльки вiрнi. Благородство вершникам i не снилося. Отак i йому. Навiть до конячого благородства не доросте нiколи. Завжди i вiчно лишатиметься вiрним. Згадав, як їздив тодi з султаншею. Попервах бiг поряд з її конем, не наважуючись триматися навiть за стремено. Тодi вона запрагнула їзди справжньої, вiн вимушений був теж сiдати верхи, проте мав триматися завжди тiльки позаду, так що кiм'яхи землi з-пiд копит Роксоланиного коня летiли на нього, били йому в обличчя, залiплювали уста й очi, але пахли такою надiєю, що Рустем смiявся в душi. Тепер його названо вiзиром, а кiм'яхи землi з-пiд копит коня султанської доньки знов залiплюватимуть йому обличчя. Що ж змiнилося? Як подумати, то мала втiха стати пашою або й вiзиром. За що тут стають тим або тим? Один став пашою за те, що вмiв свистiти по-пташиному, iнший готував, як нiхто, чорну квасолю, ще iнший читав султановi перських поетiв перед сном так занудливо, що султан засинав пiсля першого бейта, нiколи, власне, й не чуючи читання. А вiн сам став пашою за те, що вмiв розсмiшити похмурого Сулеймана. Окрiм того, нiколи нiчого не просив у султана нi для себе, нi для будь-кого, нi в що не втручався i не викликав заздрощiв. Не викликав, поки не вилазив з конячих стiйл. А став пашою, назвали його вiзиром - i вже все тут у столицi сколотилося, i, поки вiн доскакав од свого Дiярбекiра, вже йому не диван, а самi кiм'яхи з-пiд копит коня султанської доньки. Вiд кого тут залежить твоя добра слава? Вiд людей, якi самi нею нiколи не вiдзначалися? ПОЖЕЖА Про столицю казали: "Якби Стамбул не горiв, усi пороги в ньому були б золотi". Або ще: "В Стамбулi пожеж хоч одбавляй, а в Анатолiї податкiв хоч одбавляй". Рустем-паша вранцi був з своєю сановною ученицею на Ат-Мейданi. Мiхрiмах не схожа була на свою матiр. Та одразу збагнула науку молодого стайничого, а ця манiжилася й дурила голову новоспеченому вiзиру, так нiби заповзялася вивести його з терпцю. Марнi сподiвання! Рустем тихцем спльовував у жорству пiд ноги коневi, терпляче вихекував, тюпаючи поряд з занудливою вершницею, тепер уже твердо знаючи, що в диван вiн в'їде коли й не на власному коневi, то слiдом за конем, який везе на собi Мiхрiмах. Коли пiдсаджував на коня султанську доньку й вiдчував пiд твердою рукою своєю м'яку вельможну плоть, мовби аж здригалося щось у ньому. Дивувався й ненавидiв себе. Помiчати чиєсь тiло означало помiчати й тiло власне. А вiн досi, здається, й не зауважував його, вигострюючи на бруску ненавистi свiй непокiрний дух. Вiн сердито сплюнув вiд неприємного вiдкриття i зробив це так одверто, що Мiхрiмах помiтила й стала вередувати ще дужче, нiж завжди. На щастя, Рустема порятувала того ранку пожежа. Загорiлося далеко, аж по той бiк Халiджi на корабельних верфях i в єврейськiй дiльницi Хаскйой, але вогонь одразу перекинувся через затоку, а ще швидше полинув по Стамбулу розпачливий крик: "Янгуйн! Янгуйн!" - "Пожежа! Пожежа!" - i все живе бiгло в той бiк, де панувало полум'я, однi бiгли з обов'язку, другi - з цiкавостi, третi - позловтiшатися. Гасити пожежу мали право тiльки яничари. Хоч коло кожного дому повинна стояти велика дiжка з водою i хазяїн зобов'язаний був тримати драбину заввишки з свiй дiм, що згiдно з приписами не мiг перевищувати двох поверхiв, лити ту воду на вогонь могли тiльки яничари, що наглядали за мiською дiльницею. Вони прискакували на пожежу першi, оточували палаючий будинок, вiдганяючи шаблями навiть господарiв, коли бачили, що в домi є щось цiнне, мерщiй тягнули з вогню, а так ждали, поки згорить, знаючи, що срiбло й золото перетвориться на зливки, якi легко знайти в попелi, а все iнше не мало для них вартостi. Щойно зачувши крики про пожежу, Рустем збагнув, що може вiдкараскатися вiд примхливої принцеси, i смiливо притримав коня Мiхрiмах. - Ваша високiсть... - Що тобi? - Дозвольте сьогоднi припинити нашу науку. Мiхрiмах зиркнула на нього поверх яшмака своїми очиськами, в яких зiбрано було все найлихiше i вiд султана i вiд султаншi. В Рустема засмоктало пiд ложечкою вiд того погляду, на язиковi йому так i крутилися слова тяжкi, як камiння, але загнав тi слова в такi глибини, звiдки не могли видобутися. Намагаючись надати покiрливостi своєму грубому голосу, понуро сказав: - Пожежа. Гадав, що цим пояснив усе. Але Мiхрiмах була iншої думки: - Пожежа? То й що? Погорить i перестане. - У себе в Дiярбекiрi я звик... - Тут Стамбул. А в Стамбулi є кадiй, який за все вiдповiдає. Рустем не стерпiв: - Ваша високiсть! Ви не знаєте цього старого ошуканця? Йому хай згорить хоч i весь Стамбул, вiн дутиме в одiту дудку: "Нiчого не бачив. Нiчого не знаю". Їй усе було байдуже. Як то сказано: i кашi не хоче i по воду не йде. - Згорить, то хай i згорить. - Ваша високiсть, а хасси! - А що це таке? - Дiльницi Стамбула, якi належать султановi й султанськiй родинi. Вона задумалася на короткий час. - Належать? А що належить менi - ти можеш сказати? Ну, гаразд. Тобi так кортить на ту пожежу? - Я взяв би своїх людей. Все ж я вiзир його величностi. - Там є ще кiлька вiзирiв. Та коли вже так хочеш... Вiдпровадь мене до Топкапи. Так Рустем здобув собi волю. З пожежею було тяжче, нiж з султанською донькою. Перше, що в Стамбулi стояла страшенна липнева спека. А друге: видати з усього, не обiйшлося без зловмисникiв. Бо як би iнакше пожежа переметнулася через Золотий Рiг, гiгантськими перескоками помчала по столицi, захоплюючи новi й новi дiльницi? Кiлька дiльниць вигорiло на попiл, пожежа знищила поставлений ще Фатiхом палац Ескi-Серай, згорiв наповнений в'язнями зiндан, пiшов димом великий дерев'яний базар, загинула бiблiотека Матьяша Корвiна, вивезена Сулейманом з угорської столицi, вогонь добрався навiть до кам'яного Бедестану, на якому розтопилася олов'яна покрiвля. Слiдом за пожежею, нiби принесений таємничими злими силами, вповз у столицю чорний мор, i смерть косила людей тисячами, не спинялася й перед порогами палацiв - так помер великий вiзир Аяс-паша, зоставивши гарем з ста двадцятьма дiтьми i згадку про себе, як про найдурнiшого з усiх знаних вiзирiв. А що дурнi завжди мстивi, то багато хто зiтхлув полегшено, почувши про смерть Аяса-пашi. Навiть Роксолана не стримала своєї