радостi перед Сулейманом, хоч i знала, що грiх радiти чужiй смертi. - Може, й лiпше, що мор прибрав Аяса-пашу, мiй султане. - Вiн був вiрний мiй слуга,- зауважив Сулейман. - Та й того! Слугувати можуть i речi неживi. А паша i за життя був мовби мертвий, бо не мав у собi слова. Людина ж, позбавлена слова,- гiрша за звiра. Нащо їй жити? - Своєю шаблею вiн показав, що живiший за живих. - Кому ж показав? Убитим? - Коли приходив до тебе, то хотiв сказати, що то вiн розкрив менi очi на зрадливiсть Iбрагiма. Хотiв, але не вмiв сказати. - То й лiпше. Однаково б я не повiрила. Хiба то не сам падишах розпiзнав мерзенного грека? А цей нещасний Аяс-паша нiби належав до тих, кому доручено, щоб дурiсть не вичерпувалася на сiм свiтi. Хоч, може, дурнi теж потрiбнi, щоб видно було розумних. Кого тепер поставите великим вiзиром, мiй повелителю? - Найрозумнiшого. Лютфi-пашу. - А хiба Рустем не розумнiший? - Ще молодий. Має час. - Ви досi не ввели його в диван. - Не було нагоди. Смерть Аяса-пашi дала нагоду. - Ще й пожежа,- нагадала Роксолана. - Менi передали, що Рустем-паша виловлює зловмисникiв. Вiн не мав можливостi вiдзначитися на вiйнi, хай спробує зробити це на пожежi. - Хiба не можна погасити? - На все воля аллаха. Що горить - має згорiти. - А коли весь Стамбул? - Тодi аллах подарує нам ще кращий Стамбул. Як сказано: "Бог купив у вiруючих життя i їхнє майно, платячи їм за них раєм". Диван коли й не налякав Рустема, то геть розчарував. Здалеку загадковий, таємничий, загрозливий i неприступний, зсередини диван видався Рустемовi зiбранням набундючених баранiв. Аяса-пашi вже не було, але ще мовби жив його дух серед цих килимiв, притишених голосiв, гнiтючого мовчання. Султан мовчки споглядав кам'яними очима на своїх вiзирiв, нiкого не впiзнаючи, нiкого не допускаючи нi до мови, нi до думання, i пiд тим поглядом чоловiк почував себе нiби бараном, чи що. Не диван, а купка баранiв. Аяс-паша був дурний, як баран. Лютфi-паша впертий, мов баран. Євнух Сулейман-паша жирний, як баран. А вiн сам, Рустем, хлялий, мов баран пiсля снiжної зими. Щастя, що в Стамбулi лютувала пожежа, i вiн знову кинувся туди, захопивши з собою яничарiв, метався серед попелищ, когось ловив, кидав у зiндани, за кимсь ганявся, когось переслiдував, падаючи з нiг вiд утоми й запопадливостi, весь закiптюжений, мов кюльханбей, з якого глузує дiтлашня. Тепер уже не мав часу на свої глузи, зате глузували з нього стамбульськi нероби-левенди: "Старається, нiби хоче понести два кавуни пiд пахвою". А пожежа, мов лютий небачений звiр, вгамувавшись у великому Стамбулi, несподiвано перелетiла вночi через Босфор, запалав Ускюдар, здiйнялася там безладна стрiлянина, так нiби ввiрвався туди ворог, хоч звiдки б мiг вiн узятися в самому серцi грiзної iмперiї. Рустем з яничарами i кiнними чаушами негайно переправився на той берег i пропав на кiлька днiв, мовби загинув у вогнi, але зродився з попелу живий i здоровий, тiльки ще закiптюженiший i геть захриплий. Пожежа нарештi вiдступила, тепер тiльки дотлiвало те, що не згорiло остаточно, погорiльцi розгрiбали попелища, мостилися ставити новi доми, кожен при цьому мрiючи захопити дiлянку бiльшу, нiж мав, або ж присунутися ближче до головного стамбульського водоводу, що йшов уздовж Кирк-чешме. Рустем з'явився перед Мiхрiмах так само слухняний, як i досi, притримував повiддя її коня, тюпачив слiдом, коли султанська донька їхала скоком. - То як, загасив пожежу? - поцiкавилася вона. - Само погасло. - Чому ж гибiв там стiльки? - Ловив палiїв. - I впiймав? - Трохи. - Хто ж вони? - Козаки. - А що це таке? - Нiхто не знає. Звуться так, ось i все. Прискочили з-за моря на човнах. У Сiнопi попалили все, пограбували, захопили коней - i сюди. - Не злякалися Стамбула? ' - А чого їм боятися? Мiхрiмах зупинила коня, довго дивилася на вiзира. Бачила багато спокiйних людей, серед них найспокiйнiший - батько її султан Сулейман, але такого чоловiка, як цей колишнiй султанський конюх, чи й знайдеш ще на свiтi. - Чом же не розповiси про них? - А що розповiдати? Вони доскочили до Ускюдару, а я наскочив на них. Нас було бiльше - ми й зверху. Сiмдесят i двох одвiз в Едi-куле. Ватажка їхнього теж. Тепер гризе свої кайдани. - Як то гризе? - Зубами. Лютий чоловiк i силу має несамовиту. Мiхрiмах вдарило в голову: це з України, з материної землi! Розповiсти їй! Негайно! Але ж була не просто дiвчиною, а султанською донькою, настрої мiнялися в неї з такою швидкiстю, що й сама не встигала дивуватися. Вже наступної митi загукала: - Поведи мене туди! - Куди, ваша високiсть? - О аллах, який ти недотепа! До того козака! Я хочу його бачити! - Козак - поки на волi. А в Едi-куле нi козака, нi чоловiка. - Хочу його бачити! - Ваша високiсть, навiть iмам не поможе повiшеному. - Сказано тобi! Пiди скажи моїм євнухам - вони проведуть мене й без тебе. Євнухи стовбичили на Ат-Мейданi, не спускаючи з ока Рустема-пашу й Мiхрiмах, так нiби вiзир був кiт, а принцеса - пташка або миша. - Цi проведуть,- промурмотiв Рустем.- Цi проведуть i заведуть куди хоч. А вам би, ваша високiсть, не треба в те паскудне , мiсце. - Не твоє дiло! - Я тiльки до того, що коли вiз розбився, то завжди знайдуться охочi вказати дорогу, та тiльки ж їхати нема на чому. | У Мiхрiмах знову змiнився настрiй: - Не хочу я туди їхати. Це, мабуть, так страшно. I цей козак... Як його звати? - Козак та й усе. - Iм'я!? - Що iм'я? Для мертвих - все однаково. Сьогоднi його ще звуть Байдою. А звелить його величнiсть султан - i... - Байда? Що це? - А хто може знати? Мабуть, чоловiк, який любить пити та гуляти, ну й знiчев'я помахує шабелькою. - Я пошлю йому ласощiв. - Ваша високiсть, якi ж ласощi для чоловiка, що йому завтра вiдрубають голову? Вже коли посилати, то меду та горiлки. - Що це таке? - Напої, якi вживають християни, щоб пiднести дух. - Хiба не пiдносить духу молитва? - Молитва - для правовiрних. Вiд неї вони навiть п'янiють так само, як вiд кровi. - Як ти смiєш? Правовiрнi п'ють тiльки воду. - Ваша високiсть, водою вони вже запивають. А п'ють кров. Вiд неї й п'янi. Як сказано: "Купайтеся в кровi їхнiй". - Пошли тому козаковi все, що треба. I скажеш менi завтра. А в самiй знов колотилася думка: "Розповiсти її величностi султаншi! Негайно розповiсти матерi! Бо це ж з її землi! Чи всi там такi?" А до Рустема знов прискiпливо: - Хiба нiколи не було бiльше козакiв у Едi-куле? Чом я не знала? Вiн був спокiйний: - Ваша високiсть, вони не добиралися до Едi-куле. Занадто далеко. А цей добрався. Забув про мудрiсть: перш нiж украсти мiнарет, приготуй для нього сховок. БАЙДА Що починається нещастям, кiнчається тож нещастям. Завжди довiдуєшся про найважливiше занадто пiзно. I хоч вiсть про козакiв у Едi-куле, мовби змагаючись, принесли їй Гасан-ага, Мiхрiмах, навiть сам султан, Роксолана знала, що вже пiзно, що нiчим не зарадиш, та ще й цей неповороткий i незграбний Рустем цього разу виказав недоречну меткiсть i дав Су-леймановi прекрасну нагоду виставити перед усiм Стамбулом винуватцiв страхiтливої пожежi, яка зжерла мало не половину столицi, звинуватити цих нещасних, не питаючи їхньої провини, бо переможений завжди спровинений i завжди платить найвищу цiну. Гасан приходив до неї щодня, вона допитувалася: - Як вони там? Що робить той, якого ти називаєш Байдою? - Ваша величнiсть, вiн спiває. - О боже! Що ж вiн спiває? - Пiснi. Складає собi сам. Остання така: "Ой п'є Байда мед-горiлочку, та не день, не нiчку, та й не в одиночку!.." - Це Мiхрiмах послала йому їсти й пити. Моя дитина! Гасан-ага сумно всмiхався самими очима. Якби ж то султанша могла бачити, як їсть i п'є Байда в пiдземеллях першого ката iмперiї Джюзел-аги. Та жiнцi не завжди треба знати, бачити - вона надiлена незбагненним умiнням вiдчувати. Несподiвано весь свiт для Роксолани замкнувся на тому дивному Байдi з його товаришами, жила тепер у якомусь лихоманковому напруженнi, ждала щодень вiстей з Едi-куле, ганяла туди Гасана, двiчi кликала до себе Рустема-пашу i обидва рази проганяла з невластивою для неї злiстю, бо нiчого iншого не мiг викликати в нiй цей незграбний i так по-дурному запопадливий босняк, який запрагнув перевершити всiх султанських вiзирiв на чужому лиховi. I це ж вона повернула цього нелюда з забуття, прикликала до столицi! Роздиралася вiд затаєних думок, лякливих домагань, невисловлених просьб, якi готувала для султана. Що вигадати, як пiдiйти до Сулеймана, що просити? Чомусь здавалося їй, що не зможе жити в цих палацах, коли не скористається цього разу своєю владою, щоб помогти людям, у жилах яких тече рiдна кров, голоси яких стогнуть десь у пiдземеллях так само, як стогнав тут у рабствi її голос, в очах у яких тi самi вишневi зорi, що i в її очах. Султан, нiби вичувши посягання на свою владу, в цi тривожнi днi уникав Роксолани. Може, стривожився, коли побачив, як заблищали в неї очi вiд звiстки про ув'язнених козакiв, може, донесено йому, що Мiхрiмах посилала тим розбишакам напої i їжу,вiн допустив до себе Рустема-пашу, розпитував, як той упорався з такими зухвалими нападниками, обдарував його кафтанами, тодi ввiв у диван i звелiв переповiсти про своє геройство на пожежi вiзирам, щоб тi змогли належно поцiнувати його вiрнiсть султановi, якої самi не зумiли виказати в такий каламутний час. Вiзири зненавидiли Рустема одразу й дружно, але вiн тим не вельми переймався, посмiюючись собi в шорсткий вус: "Хто має цiлi штани, сiдає де хоче". Вважав, що сумлiння його чисте, бо виконав свiй обов'язок перед султаном. Сказали б йому, що султаном названо вороного жеребця з його стайнi, вiн так само старався б i для жеребця. Бо як подумати, то жеребець так само правовiрний, як i султан. Трохи турбувала Рустема султанша, але вважав, що тут справа залагодиться сама собою, бо мав у руках принцесу Мiхрiмах, з якою щоденно вправлявся в кiннiй їздi на Ат-Мейданi, вдовольняючи її лiниву цiкавiсть щодо бранцiв у Едi-куле. Коли вже чоловiка вирвали в чорта з зубiв i з краю свiту прикликали до столицi, то навiщось вiн тут знадобиться. Головне тут: встряти в гурт, прилаштуватися де-небудь, бодай з краєчка велетенського придворного колеса, а вже воно само тебе закрутить i кудись викрутить, колесо крутилося невпинно, розмiрене, незважаючи нi на що. Султан молився в мечетi, засiдав з вiзирами в диванi, разом з великим муфтiєм Абусуудом, схожим на вченого чижа, щодня думав над законами, молився в мечетi, султанша десь нидiла в глибинах гарему, принцеса Мiхрiмах училася їздити верхи, українськi бранцi надiйно сидiли в пiдземеллях Едi-куле, євнухи плiткували по всiх закапелках Топкапи, намагаючись замiнити свою чоловiчу неповноцiннiсть бодай язиками, якими вони володiли так само вмiло, як яничари зброєю. Єдине, що змiнилося в цi днi у великому палацi, але чого Рустем через свою недосвiдченiсть ще не вмiв помiтити,- це те, що султан не кликав до себе Роксолани, а вона не озивалася до нього, не просилася, не посилала листiв через кизляр-агу Iбрагiма, сховалася в глибинах палацу, нiби вмерла. Топкапи повнилися настороженiстю, очiкуванням, пересудами, пiдозрами. Може, впаде всемогутня султанша або хоч захитається. Мовляв, султан розгнiвався на свою жону, всi пiдземелля Едi-куле забитi зловмисниками, яких султанша прикликала з своїх загадкових степiв з-за моря, провела, сприяла, намовляла, помагала, мало не сама палила з ними Стамбул. I тепер буде розплата й вiдплата. I не минути кари й самiй Роксоланi. Чорнi чутки вирували довколо Роксолани, лизоблюди, дармоїди, лакизи й ошуканцi купалися в тих чутках, як у райських рiках задоволення, сама тiльки султанша нiчого того не чула й не знала, забула й про султана, .i про пiдступну челядь, i про своє. Про бiль свiй душевний, про свою недолю, про свiй народ. Не бачила тих козакiв, що мучилися десь у пiдземеллях Едi-куле, не уявляла їх живими, не чула їхнiх голосiв, навiть пiсня отого дивного Байди не розлунювалася в нiй, бо слух її наповнений був пiснями власними, болiсними згадуваннями про свої початки, недосяжнi тепер нi для пам'ятi, нi навiть для рдзпуки. Ой летить ворон з чужих сторон, та ножки пiдiбгавши. Ой тяжко ж менi та на чужбинi, родиноньки не мавши. Тi першi п'ятнадцять лiт її життя на волi в рiднiй землi розросталися в нiй, мов казкова папороть, дедалi буйнiше, мабуть, мала бути на них i ота чарiвна квiтка, якої нiхто нiколи не бачив, але вiра в яку тримала людину на землi. О квiте папоротi, народе мiй.! Думала про свiй народ. Тисячi лiт жив вiн на плодючiй прекраснiй землi. Розметаний по широких степах, мiж велетенськими рiками й лiсами, розiрваний мiж нападниками, загарбниками, володарями, без мiри, без пуття, без вiри, але єдиний, дужий i добрий до всього живого, ростучого й текучого, до сонця, зiрок, вiтрiв i роси. Скiльки було заздрiсних, охочих, ворожих, якi хотiли зiпхнути цей народ з його землi, погнобити, зiгнати, знищити. Здавався вiн усiм чужинцям таким добрим, лагiдним i безпомiчним, що сам упаде в руки, як перестиглий плiд. А вiн стояв непохитно, вперто, тисячолiтньо, вороги ж гинули безслiдно, аки обри, i над їхнiми могилами лунали не прокляття, бо народ її не вмiв ненавидiти, i не молитви, бо вiрили там не в богiв, а в жито-пшеницю, в мед i бджолу,- линула до самого неба пiсня: "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.." Довколишнi забiяки лiчили свої перемоги, а її народ мiг лiчити хiба що кривди, завдаванi йому то тим, то тим, але не скаржився, терпляче переносив горе i бiду, ще й посмiювався: "Чорт не вхопить, свиня не з'їсть". Майже двадцять лiт нидiла Роксолана в стамбульському гаремi, не гаяла часу марно, перегорнула цiлi гори зжовклих рукописiв у султанських книгозбiрнях, читала поеми, хронiки, описи сурнаме [69], похваляння й вихваляння - i скрiзь тiльки звитяжнi походи, дзвiн мечiв, посвист стрiл, стогiн конаючих, кров озерами, страхiтливi круки над тiлами повержених, черепи, як камiння, мурашва, черва, гаддя. Сурнаме були мовби продовженням вiйни, тут теж убивано простий люд, але не мечами й гарматами, а недоступною для убогих пишнотою, незносною урочистiстю, галасом, тупотнявою, топтанням, тiснявою. Розгнузданi в убивствах i загарбаннi, водночас незрушно трималися установлень, винесених ще їхнiми предками, може, й з далекого Турана, записаних огузькими ханами: "Отець огуэ-ханiв проголосив i визначив тюре - путi й настановлення його синам. Вiн сказав: зважаючи на те, що ханом згодом стане Кайї, хай проголошений вiн буде бейлербеєм правого крила. Але згiдно з тюре бейлербей повинен бути також у лiвого крила. Хай буде ним Байiндир. Тюре частування теж повинно мати такий порядок, о брате мiй: спершу має сидiти Кайї, тодi Байяи, тодi Алкаєвлi i Караєвлi, пiсля них хай сiдає Язир, а за ним Дюкер, а вже тодi, ясна рiч, Тудирга, Япурлу, Явшар, Кизик, Бек-делi i найостаннiший на правiм крилi Каргин. Ось у такому порядку треба сiдати, i Перед ними мають класти подарунки, ставити кумис i кумран. I як п'ються згiдно з старшинством кумис i кумран, так хай роздаються посади й звання беїв мiж колiнами й родами, а коли щось залишиться, можуть скористатися i? iншi". I все те: дикiсть, безглуздi звичаї, обожнювання кожної лiтери тiльки за те, що записана вона предками,- зливається в цих людей у поняття батькiвщини. З сльозами на очах вони вигукують: "О ватан, ватан!" - "О батькiвщино, батькiвщино!" А що винiс її народ iз сивої своєї давнини, з золотого Києва, з пишноти й слави, яка вмерла мiж уламками соборiв, поруйнованих ордами диких ханiв? Таємнi письмена, захованi за монастирськими мурами, тужливi пiснi та барвистi думи про немiряне багатство Дюка Степановича та небачену красу Чурила Пленковича. Не похвалявся i не скаржився, пересмiював та переспiвував усi свої кривди й свою недолю, нiс у своїй кровi сум степiв, а в пам'ятi красу й невмирущiсть золотого Києва, оберiгав свою душу - i так перетривав вiки. А вона? Чи вберегла душу свою? Не вiддай звiринi душi своєї горлицi, не вiддай. Вона вiддала, бо була безсила, власне, мертва. Але ж воскресла i здобула силу. А чи згадала про свiй народ на захмарних вершинах султанського могуття, чи ворухнула бодай пальцем, щоб поменшити ного кривди, завдаванi османськими розбишаками? Тепер вони впiймали її братiв i називають розбишаками їх лиш за те, що тi хотiли вiдомстити бодай крихту. А що вона, можновладна султанша? Що вдiє тепер, що робила досi? Посилала грошi в Рогатин, посилала недорослого сина в Рогатин, ще б сама поїхала в роззолоченiй каретi до Рогатина, щоб вiдродити в пам'ятi батькiвський дiм на узгiр'ї, росянi ранки й зозулю на вiльшинi! Народе мiй, чом не зумiла зробити тобi добра? Знеможена вiд дум, розгублена, безпорадна, як нiколи досi, з раннього ранку Роксолана йшла в сади гарему, блукала там, уникаючи зустрiчей, проганяючи з-перед очей набридливих євнухiв i слухняних служебок, слухала голоси птахiв i дзюркотiння води у водограях, шукала заспокоєння в голубому сяяннi моря, в перешiптуваннi дерев, у зойках i спалахах яскравих квiтiв, але не було рятунку i там, хотiлося живого слова, спiвчуття, поради, заохочення, та тiльки де ти його знайдеш, де почуєш, коли довкола все мовчить, убите рабством, знищене страхом, задушене насильством. Несподiвано в якийсь там день її мук пролунав у помаранчевому гаю, коло якого спинилася султанша, молодий дiвочий голос. Євнухи метнулися туди, щоб заткнути рота порушницi спокою, але Роксолана порухом руки спинила їх, прогнала геть, а сама стала заклякло й слухала, слухала. Молода болгарка-рабиня тужливо спiвала, як iз бiлого моря виросло дерево, вершина якого сягала неба, гiлля стелилося по землi, цвiт на нiм срiбний, плоди перловi, а маленька пташка соловейко сидiла на деревi, плакала, вищипувала на собi пiр'я i кидала в море. Проходив цар Костянтин, спитав пташку, чом вона так тяжко тужить. I вiдповiла пташка: Царю-ле, царь Костадине! Тебе са царско свьршило, Земя ште турска да стане, Та ми е бiлко й жалко, Вiв турски рiце шта падне. Султанша швидко пройшла попiд помаранчевими деревами, так швидко, що чорнява тоненька рабиня-дiвча не встигла не те що втекти, а й злякатися, наблизилася до болгарки, обняла її, поцiлувала, заплакала, сказала: "Будеш вiльною", i так само несподiвано зникла, дивуючи навiть збайдужiлих до всього на свiтi євнухiв. I вже не знати, хто кого просив, хто кому простив, а знов були один коло одного Сулейман i Роксолана, i Топкапи завмирали вiд райських захватiв, забувши про всi свої пророкування, вiдкинувши недоречнi побоювання, сховавши якомога глибше зловтiху. Роксолана попросилася до султана, прийшла в його пiч, а йому здалося, що то вiн нарештi прийшов до неї, як обезвладнений раб, як покопаний воїн, як вигнанець i жебрак. I коли подала йому милостиню, коли приголомшила його поцiлунком, поглядом i мовчанням, розхил її єдиних на свiтi уст видався йому дорожчим за всi його перемоги, за безмiр покорених просторiв", могутнiшим за велетенську державу. Здолати мiг найгрiзнiших ворогiв, та тiльки не самого себе, не своє поклонiння перед цiєю жiнкою. Вiн щось говорив їй розгублено й недоладно, здається, посилався на державнi справи i державнi вимоги, а вона мовчала покiрливо, як колишня маленька рабиня, так само маленька я тоненька, мов дiвчисько, мов билинка, аж страшно ставало: ну ж зламається в його важких i чiпких обiймах, султанських обiймах. Обiймав увесь свiт, а перед очима стояла ця загадкова жiнка. Що в нiй? I нащо, i чому, i доки? Споконвiку рабинь своїх султани обдаровували коштовностями, щоб сяяли золото й самоцвiти в сутiнках султанських ложниць, нагадуючи про багатство, пиху й могуття. А в Хуррем сяяло тiло. I як же слiпучо! - Ваша величнiсть,- прошепотiла Роксолана так тихо, що вiн чи й почув.- Чом ви мене покинули? Чом забули? Може, я немила вашому султанському серцю? Але ж коли жiнка набридла, досить вимовити тричi по-арабськи ритуальне "Талак, талак, талак!" - "Ти вiльна, ти вiльна, ти вiльна!" - i вже по всьому, мене не буде, я зникну, умру, полечу, як маленька лелечка у вирiй. Вiн усмiхнувся майже болiсно. - Вiльна? Я згоден. Ти справдi вiльна, найвiльнiща з усiх. Але не вiд мене, а для мене. Вiльна для мене. - У вас iмперiя, держава. - Вона не тiльки моя, а й твоя. - Нащо жiнцi держава? Держава - це тiльки слово, а жiнцi не досить слiв. Вона все хоче перетворити на вчинки, бо належить свiтовi речей дотикальних: носить воду й дрова, розпалює вогонь, щоб 'зiгрiвати житло i варити їжу,- це для неї дiм i родина. Держава для неї не вигаданi закони, якi нiколи не застосовуються, не безлiч безiменних людей, а народженi нею дiти, воїни ж, якi вмирають у битвах, не просто безстрашнi борцi, а теж її рiднi дiти. Жiнка створена, щоб давати життя i оберiгати його, а це так тяжко в цьому свiтi, де її усувають i вiдсторонюють вiд усього, вiдмовляють їй навiть у звичайному людському розумi, вже не кажучи про свободу. Але ж однаково мав вона сповнити своє призначення, подбати про лад у безладi й насильствi держави, видобути вигоду з влади, якою заволодiв чоловiк, дорiвнятися з ним у розумi, коли їй заборонено перевищувати чоловiка. Ваша величнiсть, я хотiла б бути жiнкою! - Але ж ти жiнка над жiнками! Ти султанша. - А що султанша? їй судилися урочистiсть або любострастя. Султан поблажливо погладив її золотисте волосся. - Ти забула про святiсть. - Святiсть? Для кого ж? Для натовпiв, якi нiколи мене й не бачили? - Для мене. Навiть коли я в походах, коли я далеко вiд твого голосу, ти лишаєшся коло мене, твоє серце поруч зi мною, твiй розум теж поруч зi мною. - А я, навiть вiдчуваючи вашу руку на своїх грудях, не забуваю про вiдстань, яка нас завжди роз'єднує. Сулейман зсунувся з ложа, обгортаючись широким шовковим халатом, пройшов до водограю посеред ложницi, присiв над водою, пригорблено вдивлявся поперед себе. Спитав, не приховуючи роздратованостi: - Що треба зробити, щоб знищити вiдстань, яка тобi докучає? - Ваша величнiсть, пожалiйте мою тривогу. Вiн затаївся десь у глибинах покою, не долинав звiдти шерех, тiльки вода жебонiла безжурно, з байдужiстю вiчностi. - Мiй султане, ви знаєте, за ким я тривожуся! Приймiть цих заблуканих дiтей волi пiд покровительство своєї iстини. Сулейман пошелестiв шовком, зiтхнув гнiвливо: - Що спiльного у великої султаншi з цими невiрними? - В моїх жилах тече така сама кров, як i в їхнiх. - Важить не кров, а вiра. Хiба султани дивляться, яка кров тече в жилах їхнiх героїв? - Але ж, ваша величнiсть, цi люди - герої над героями! Рустем-паша не змiг їх поконати, навiть маючи вдесятеро бiльше людей. Вiн узяв їх пiдступнiстю, i вони повiрили його слов'янськiй мовi. Мiй народ довiрливий. Султан уперто тримався на вiддалi, так нiби сподiвався на пiдтримку темряви. Поки не бачив Роксолани зблизька, мiг опиратися їй. - Вони зазнають належної кари. Це розбiйники i палiї. Я накинув би зашморг навiть на шию власного сина, якби вiн став палити Стамбул. - Фатiх починав з цього, мiй повелителю. Вiн спалив Царгород на попiл, щоб вiдродити його ще прекраснiшим. Султан навiть пiдвiвся вiд обурення. - Зрiвняти великого Фатiха з безiменними розбишаками? Фатiх був воїн! - Вони теж воїни, а не палiї, ваша величнiсть! Пожежа тривала цiлий мiсяць перед їхньою появою в Ускюдарi. - Вони запалили Ускюдар! - Але ж, ваша величнiсть, вони хотiли присвiтити собi. --Присвiтити для грабування? - Вони надто благороднi, щоб уживати таке грубе слово. Вони кажуть: "Доскочити". Султан уже був коло неї. Ця жiнка приголомшувала його, як спалах блискавицi. Єдиний порятунок: утiкати вiд неї. - А що це таке - доскочити? Вона засмiялася тихо, приховуючи глумливiсть: - Це означає: наблизитись до чогось так, що воно стає твоїм. Вiн простягнув руку. Рука була важка i пожадлива. Ще й не знаючи, якi будуть слова Хасекi, якi прохання, готовий був на все вiдповiсти: "Так! так! так!" Аби лиш мати пiд рукою це полохливе тiло. Може, полюбив її колись саме за те, що нiчого не просила, не вимагала, не виказувала примх, була легка в поводженнi, як i її тiло, а тодi навiть не помiтив, як ставала схожою на iнших жiнок, що набридають у своїх домаганнях, бо ж однаково не могла уподiбнитися нiкому на сiм свiтi, була єдина, єдина, єдина! - Нiхто не уникне своєї долi на сiм свiтi, навiть аллах,- ще пробурмотiв Сулейман, мовби намагаючись виправдати свою непоступливiсть. Але Роксолана вже знала, що султан готовий сказати "я подумаю", треба тiльки дати йому час для вiдступу з належною честю. Вона довго лащилася до суворого володаря, вмiло чергувала чари своєї душi i свого легкого й слухняного тiла, аж тодi прошепотiла йому в тверде вухо, так нiби лякалася, щоб хтось не пiдслухав: - Мiй повелителю, повезiть мене в Едi-куле, щоб я побачила цих загадкових лицарiв! Вiн ще пручався, спробував одсторонитися вiд неї, вiдслонитися, бодай одхилитися, але вона не пустила, руки, хоч i тоненькi, були дужi, обiймали Сулеймана з такою силою, що вiн здався i притиснувся до Роксолани ще мiцнiше. - Мене i наших дiтей Баязида i Мiхрiмах, ваша величнiсть. Султан все ж зробив останню спробу опору: -- Мiхрiмах? А навiщо їй це видовище? - Вона вже чула про козакiв. Навiть посилає їхньому ватажковi Байдi їжу. В неї добре серце. - Негоже для доньки султана. - В такому вiцi я подарувала вам сина Мехмеда, мiй падишаху. Але Мехмед в Едiрне, Селiм в Кютах'ї. Джихангiр занадто малий для таких видовищ. Тому й прошу вас, щоб з нами поїхали Баязид i Мiхрiмах. Що може дати любов, крiм клопотiв? - Я подумаю,- сказав султан. Кожний виїзд султана з Топкапи - державна подiя. Чи то виїздить вiн на молитву, топчучи конем широкi малиновi сукна, якi простеляють вiд брами Баб-i-Гумаюн до Айя-Софiї, чи то їде на вiйну, чи на столичнi урочистостi сурнаме - щоразу розставляються вiд самих брам Топкапи уздовж усього шляху султанового найманi крикуни, якi ревуть щосили: "Падишах хим!" - "Слава султановi!" Юрба, рада видовиську, гуде й клекоче: "Гу, гу, гу!" Бiжать дурбашi, готовi вбити кожного, хто трапиться на дорозi, дзвенить коштовна збруя на конях, стукають мiднi золоченi колеса султанської карети, в якiй Сулейман сидить з султаншею Хасекi, ховаючись за шовковими завiсками, i чиясь легка рука щоразу ледь пiднiмає завiску, i натовпи ревуть що натхненнiше, здогадуючись, що то рука чаклунки Хуррем, яка навiки впiймала серце їхнього падишаха в тугий зашморг свого бурштинового волосся. Як прекрасно вiдчувати любов свого народу за таку невисоку цiну! Слiпучо-бiле, мов жiноче тiло, повiтря, буйнi барви витанцьовують i несамовитiють на домах, мiнаретах i деревах, велетенськi житла аллаха - джамiї, гробницi-тюрбе, де в мовчазнiй величi пiд розкiшними мармурами й тканинами сплять султани Фатiх, Баязид, Селiм, палаци вельмож, дерев'янi халупи бiдноти, хамами, водограї-чешме, критi базари, вузькi вулички i бруднi площi - а над усiм велетенське сонце, мов вогняна куля. За султаном їхали його дiти - Мiхрiмах у закритiй каретi, Баязид з Гасан-агою i збройним супроводом, їхав великий муфтiй з iмамами, великий вiзир з вiзирами, кадi Стамбула зi своїми ясакчi, мухзiрами, дiдобанами й шехiр-емiнами, iшли охоронцi, музиканти, яничари, тодi придворна челядь, чашнiгiри, шербетчi й хельваджi з солодощами для султана i його супроводу, меткi мiскчiбашi розбризкували навсiбiч мускус i бальзами, щоб сморiд натовпiв не турбував священнi нiздрi падишаха i його великої султаншi. I все це сяяло золотом, коштовним камiнням, одяг на вельможах, на воїнах, на челядi вигравав такими дикими барвами, що хотiлося затулити очi, i Роксолана опускала завiску, вiдкидалася на шорсткi парчевi подушки, крадькома зиркала на закам'янiлого в султанськiй величi Сулеймана. Нiчого страшнiшого немає на свiтi, нiж завойовники. Тепер готовi рубати голови кому попало за те, що згорiло десяток нужденних халуп, а самi ж спалили пiвсвiту! Фатiх, захопивши Царгород, не пощадив нi притулкiв людських, нi домiв божих. Лiтописець, здригаючись серцем, писав: "Пожжьен бысть град й церкви несказ'ьны лепотой, им же не може число сьповедати. Православного патрiарха вигнано з Софiї i накладено на нього пешкеш у три тисячi дукатiв, а собор перетворено на джамiю, забiливши вапном безцiннi мозаїки. Поруйновано найславетнiшi будiвлi Царгорода i там поставлено джамiї на честь султанiв. Джамiю Фатiха - на мiсцi церкви Апостолiв, джамiю Баязида - де була церква Божої матерi Халконстант, джамiю Селiма - де стояв монастир Спасителя. З церкви Iоанна Богослова зробили звiринець. Нескоримий воїн християнський Юрiй Побiдоносець щоночi з'являється в Айя-Софiї i веде невидиму вiйну. Вранцi на стiнi знаходять слiди кровi. Мусульмани витирають кров, але плями проступають знов i знов. Чи знала вона про все це? Знала! Про все знала! Чом же не стала на помiч Юрiю Побiдоносцю? Iновiрцям заборонено будувати новi церкви, ставити будинки, вищi вiд мусульманських, заборонено носити яскраве вбрання, зодягатися в хутра, в атлас, франкську камку i шовк. Завойовники знущалися з них: "Заплатiть за дозвiл носити голову на плечах!" Християни приреченi були на найтяжчу, найбруднiшу роботу. Вони топили пiдземнi печi хамамiв, били камiнь i лагодили брукiвку, пiд наглядом чюплюкбашi вивозили смiття з Ат-Мейдану, яничарських кишласi, критих базарiв. I про те вона знала! Але не пробувала будь-що змiнити, бо що може навiть всемогутня жiнка супроти задавнених звичаїв, якi обступають людину, мов непробивнi мури Стамбула. На боцi того, хто хоче бути самим собою, лише нещаслива свiдомiсть, на боцi загалу - мiць, сила. Там - мисль, а там - слiпа вiра. Мисль у зiткненнi з вiрою завжди програє. I сьогоднi, хоч i виблагала у султана цей незвичайний виїзд, цю подорож до найнижчих надолiв людського горя, так i не знала, що це їй принесе, па що сподiватися, чого дожидати. Нiхто, за винятком найвтаємниченiших, не знав, куди їде султан, а коли й здогадувалися, що їде до Ссмибаштового замку, то нiхто не знав, чого саме. Бо Едi-куле для розледащiлих стамбульських натовпiв - це передовсiм державна скарбниця, це сiм неприступних кам'яних веж, набитих багатствами, яким заздрить увесь свiт. Там золото нетлiнне i ясне, як сонце на небi, як лани заколошенi й лани скошенi. Там срiбло зсленкувато-сизе, як соколине крило, темне, як земля, стоптана вiйськом, нiби засмаглi воїни пiсля походу. Там золото фараонiв, iмператорiв, шахiв i царiв. Срiбло фiнiкiйцiв i вавiлонян - людей, яких уже немає i нiколи не буде. Там коштовне камiння Iндiї, Персiї, Хiджазу. Там тканини з загадкових мiст i хутра ще загадковiших звiрiв. Там слонова кiстка i горючий камiнь латир, перли, небачених розмiрiв i кольорiв, пахучi смоли, шкiри крокодилiв i бегемотiв, пiр'я страусiв i райських птахiв. I все те належить султановi, отже, мовби їм усiм теж. - Падишах хим! Хим!.. А урочистий похiд вглиблювався в надра Стамбула. Побiля городських мурiв уздовж Мармари, на пiвдень, до Золотої брами Царгорода, па якiй колись прибив свiй щит київський князь Олег, що за пiвтисячi лiт до Фатiха перевiз свої кораблi по сушi i зненацька вдарив на iмператора. Князь iз золотого Києва, i ворота названо Золотими, ще з тих часiв. Та нi золото у вежах Едi-куле, нi Золота брама, нi спогади про давню велич не могли порятувати Роксолану вiд думок про те страшне мiсце, до якого вона їхала хоч i добровiльно, але з вiдчаєм у душi. Чорна тужлива зелень кипарисiв, пекуча кропива в глибоких ровах, темна заслона моря в проломах i пощербинах старих мурiв, яскраво-рожевi квiти юдиного дерева, спокiйна громада Семибаштового замку, де їх ждали зовсiм не там, куди вони мали намiр зазирнути, ждали вгорi, а не в пiдземеллях, затiнок пiд арками з винограду й глiцинiй, обтяжених фiолетовими гронами квiтiв,- не вiрилося, що тут поряд, лиш ступнути кiлька разiв,- i вже людськi падоли, недоля, безнадiя i вмирання. Султан зупинився в затiнку глiцинiй, не виходячи з карети, звелiв великому вiзиру Лютфi-пашi привести до себе головного наглядача пiдземель Едi-куле Джюзел-агу. Той прибiг задиханий, весь у липучому спiтнiннi, бив поклони перед каретою, стукався замотаною в брудний тюрбан головешкою об тверду землю, крутив вирлами, намагаючись прозирнути за шовковi завiски султанської карети, але нiчого не бачив i вiд цього впадав ще в бiльший вiдчай i ще дужче стукався головешкою об землю, аж Роксоланi стало гидко дивитися на це блазнювання, i вона скривилася. Джюзел-ага був товстий, брудний, весь у густому колючому заростi, шкiра на обличчi в нього була нiби заснядiле молоко - шкiра чоловiка, який нiколи не бачить сонця. Такого б навiть пожалiв, коли б не знав, що це перший кат держави. Султан помiтив, який неприємний для Хасекi Джюзел-ага, i повiв бровою, пiдкликаючи Рустема-пашу. Той вмить опинився коло стража пiдземель, доволi брутально пiдхопив його за комiр i поставив на ноги (Роксолана тiльки тепер помiтила, що в Рустема шкiра на обличчi має барву так само мертву, як у Джюзел-ага, i безмiрно здивувалася цьому). - Маєш випустити козака Байду! - гримнув на ката Рустем-паша. Той, навiть забувши про султана, роззявив подивовано чорного рота. - Випустити? О аллах! Навiщо ж? Хiба йому тут не надiйнiше? Якби мене так оберiгали, о аллах! - Ваша величнiсть, - несподiвано промовила Роксолана, - хiба не було б виявом найвищої милостi повелителя, якби вiн сам поглянув на головнi пiдземелля столицi столиць? Султан заворушився, готуючись заперечити, але вона вже вчепилася йому в руку, гладила ту руку, гладила плече в шорсткiй золотiй лусцi, обпiкала диханням його обвiтрену щоку! - Мiй повелителю, свiтло очей моїх! Сулейман дав знак, заметушилися придворнi, звiдкись узялися золоченi ношi для султана i султаншi, дванадцять здоровил умить перенесли високе подружжя з карети до володiнь Джюзел-аги, який бiг збоку, не наважуючись нi випередити носiїв, нi вiдстати, завивав, нiби аж скiмлив од страху, захвату й несподiванки, ще й досi не вiрячи, що сподобився такої небувалої честi вiн єдиний у дiях Османської iмперiї, хай великий аллах дарує їй вiчнiсть i процвiтання! Не знав, куди попровадити султана з султаншею, його метанням поклав край Рустем-паша, буркнувши коротко й жорстко: "Показуй Байду!" За султаном iшли його дiти й члени дивану, великий муфтiй з iмамами вiдстав, мабуть, вважаючи за лiпше триматися осторонь вiд мiсця, де ув'язнено невiрних, бо не iмам повинен iти до невiрних, а вони до iмама, коли хочуть порятуватися й очиститися у вiрi єдино справжнiй i прекраснiй. Величезне похмуре примiщення з дикого каменю, в яке привiв своїх високих гостей Джюзел-ага, не мало в собi нiчого людського, в найдальшому кiнцi воно перегороджувалося брудною запоною, яку на знак Джюзел-аги поквапливо вiддерли набiк його помiчники, так само засмальцьованi й обважнiлi вiд неробства, як i їхнiй ага. Вiдкрився дощаний щит, замшiлий, весь в iржавому залiзi. Щит теж умить був чи то пiднятий, чи то опущений, чи вiдсунений набiк, зник, мовби його й не було, а за ним клубочилася брудна холодна iмла, страшний морок, мовби жила там смерть сама. Чаушi метнулися вперед, не наважуючись ступити в глибини мороку, присвiтили туди смолоскипами, червоне свiтло впало па камiння в зеленiй плiснявi, па глиняне мiсиво внизу, на людськi кiстки, черепи, гапчiр'я, шмаття, шкураття. Смолоскипи здригалися в руках звичних до всього лихого чаушiв, якi злякано щулилися на краю падолу смертi. Пiдеш - не вернешся. Попадеш - не випустять. Найжахливiше ж було те, що помiж отих кiсток, черепiв, заплiснявiлого камiння, помiж безнадiйного мороку смертi жили люди! Жили чи вмирали, нидiли, мучилися, проклинали всiх, хто нагорi, на поверхнi, пiд сонцем i вiтром, не мали нi змоги, нi надiї визволитися, але жили далi! Жах i чудо людського буття. Невичерпнiсть i незламнiсть людська, що дається взнаки тут яскравiше й виразнiше, нiж будь-де: на полi бою, в державних дiях, в думаннях мудрецiв i в спалахах обдарованостi найславетнiших спiвцiв. Найближче до краю пiдземелля був могутнiй, оголений до пояса чоловiк у широких, здається, з м'якого, але мiцного сап'яну шароварах, весь у тяжких ланцюгах, з кайданами на руках i на ногах. Перед ним поставлений був посеред покидькiв довгий стiл, збитий з неструганих обаполiв, а на столi в срiбному й золотому посудi повно було присмакiв iз султанського палацу: громадилися смаженi на рум'яне ягнята, курiпки й курчата, вабили зiр волотистi плоди, стояли прозорi карафи з чистими, як сльоза, напоями. Та чоловiк не мiг узяти з столу навiть крихти, бо прикований ланцюгам й до кам'яної стiни був так, щоб тiльки дивився на всю ту розкiш, але дiстатися до неї не мiг нiколи й нiзащо. Ось як зумiв скористатися дарами султанської доньки Джюзел-ага. Роксолана вмить упiзнала чоловiка, хоч нiколи його не бачила. Байда! Ватажок зухвальцiв, казкових лицарiв, брат їй по кровi, та тiльки чи вона йому сестра тепер, чи сестра? Iржавi кайдани i страшнi ланцюги, а тiло молоде, гнучке, потужне, прекрасне й вiльне, як вiтри над степами! Ось який цей Байда, ось якi козаки! Кас ' - недовiрливий, сторожкий, пильний, з вигостреним оком. Сак - твердий, невпокорений, вiльний i до смертi i в самiй смертi. Два тюркськi слова злилися в одне, задзвенiли голоснiше, нiж у своїй первоосновi,- козак, козак, козаки! Люди, що не бояться самого чорта. Якi поклялися один одному вмерти, але стояти за свою землю, оберiгаючи її вiд загарбникiв. А того, хто порушить клятву, хай покарають земля, вогонь, вода, вiтер, хлiб, горiлка, шабля, бог i мати божа. Вперше в життi пошкодувала, що народилася дiвчиною. Нiколи не хотiла стати чоловiком, а тут закортiло мало не до крику. Поглянула на Рустема-пашу з такою суворiстю, що той аж клацнув зубами до Джюзел-аги: - Розбий ланцюги, ти, сину пекла! Незграбнi постатi заметушилися довкола Байди, дзвенiло глухо залiзо, йшла тяжка луна в пiдземеллях, хтось подав козаковi бараняче стегно, але той вiдiпхнув, ухопив глек з вином, пив довго й смачно, витер вус брудною рукою, проспiвав молодим басом: Ой п'є Байда мед-горiлочку, Та не день, не нiчку, та й не її одиночку. Побачив Джюзел-агу, зареготав: - Хоч би з цього барана натопили лою та намастили мої кайдани, щоб не iржавiли. Добро ж султанське пропадає! А де мої товаришi? Коли вже розкували мене, то розкуйте їх. Вiн ступнув нагору, заточився, прикрив очi долонею, побачив вельможний натовп, чи то здогадався, хто перед ним, чи то щоб позбиткуватися, знов затягнув хрипко: Гей, у синiм залiзячку Та й у бiлiм ремiнячку. Султан закам'янiло сидiв у критих ношах. Мабуть, карався в душi, що пристав на вмовляння Хасекi й прибув сюди, сам не вiдаючи навiщо. Зате Роксолана вже не могла бiльше сидiти коло Сулеймана, виступила з лектики, сяйнула коштовностями, тонкi шовки лякливо затрiпотiли на її зграбному тiлi, легка постать гнучко схитнулася, мов рiдкiсна рослина, що не знати як попала з казкових садiв у це понуре примiщення, безстрашний козак гучно ляснув себе по ремiнних шароварах, з удаваним переляком у голосi вигукнув: - Така фурiя, ще й гостi несподiванi й недискретнi! Шана! I ледь вклонився, виграючи м'язами шиї й спини. Етимологiя казахського письменника Ануара Алiмжанова. Роксолана поглянула на критi ношi, де вперто зоставався султан. Тодi на Баязида й Мiхрiмах, якi стояли поперед усiх вельмож. Баязид дивився па козака з неприхованою хлоп'ячою цiкавiстю. Мiхрiмах переблискувала з-над бiлого шовкового яшмака великими, чорними, як у Сулеймана, очима, i не знати, що творилося в її душi. Зате добре знала Роксолана, що дiється у її власнiй душi. Намiр несподiваний, як одкровення, ударив їй у серце, вона в безсиллi пiднесла руки до грудей, але не