притиснула їх безпорадно, вчасно оговталася, показала обома руками Рустему-пашi, щоб вiн вивiв Байду з падолу, поставив його перед нею. Сам кинув цього лицаря в пiдземелля, сам мав видобути. Дивилася, як легко ступає, наближаючись до неї, Байда. Щойно був у ланцюгах, ще й досi вони мовби дзвенiли на його потужному тiлi, але не став рабом i на мить, дух його не погнобився, не зламався, не впокорився. А вона колись не мала в собi такої сили. Вона не боролася, не змагалася, її продавали на рабських базарах, вiдбираючи в неї все людське, кидаючи в свiт тваринний. Раб, якого продають i купують, не має вибору. Але має пам'ять i глибоко заховано прагнення помсти. Воно приголомшує, воно вбиває, нiби знищує, а тодi народжує тебе заново i гримить у твоєму серцi, як мiднi дзвони на сполох. Роксолана знов поглянула на Мiхрiмах. Сини - для султана, для влади, для боротьби за владу, а донька - для неї. Вона вiдомстить своєю донькою! Сама вже не могла повернутися назад, зате могла вернути народовi своєму доньку. Сама не зiгрiється нiколи чужим сонцем i чужим щастям - знала це напевне, вiдстанi мiж втратами щодалi зменшуватимуться для неї, байдужiсть заливатиме душу, тож треба долати байдужiсть, поки ще є сила. Помста i милосердя, милосердя i помста! Рустем-паша пiдштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув щось йому. - Овва! - подивувався козак.- Сам султан турецький? Прийшов подивитися й почути? А ось я! Козак Байда, а там мої товаришi! Збили кайдани з мене, то збивайте й з них. Бо де я мiрю, там я вцiлю, а де важу, там я вражу. Та тiльки не випускай нас живими, султане, бо й матiр твою я убив би, i батька рiдного б спалив, i брата твого б зарiзав, i доньку твою б украв, i над сестрою надругався б! Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лектики, щоб образливi слова козака не вразили його високої гiдностi. Так було лiпше й для неї. Сулейман мовчки вiддавав Байду їй. Великий вiзир Лютфi-паша зворухнувся був, щоб пiдiйти до неї, вона спинила його порухом голови. Рустема-пашу вiдiгнала вiд козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендiтнiй постатi, сказала йому неголосно своєю (i його!) рiдною мовою: - Пiдiйди. Вiн удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи знущався? - Кажу, пiдiйди ближче. Вiн ступнув до неї. - Я султанша сеї землi. - Даруй, жiнко, за мою обшарпанiсть. Козак душа правдива - сорочки не має. Вона повторила: - Я султанша сеї землi. Турецької землi. Це вiн почув. З жалем промовив: - Струснути б її всю нещадно. Шкода - не вийшло. Роксолана вперто пробивалася до його свiдомостi. - Я - султанша. Лиш тепер вiн схаменувся: - О! Шана! Шана й ганьба! - Але в моїх жилах тече кров така, як i в твоїх. - Чорт тобi брат, а люципер - дядько, вельможна жiнко! - Я не слухатиму твоїх образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене. Ти бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман, перед яким дрижить пiвсвiту. - А я з тої половини, яка не дрижить! - З нами наш син Баязид i паша донька Мiхрiмах. - Оте мале та погане? - Ми з великим султаном даємо тобi свою доньку в жони. - З кайданiв та в родичання? Чорт йому й рад! - Не перебивай, коли говорить жiнка. - Аби ж то! - Тебе зроблять нашою. - А що воно таке? - Дадуть тобi санджак окраїнний на Днiпрi чи на Днiстрi. В Очаковi чи в Акерманi. - Запалися б вони вам усi в сиру землю! - Дамо тобi воїнiв. Велику силу матимеш. I за все це - захищатимеш нашу землю вiд кримчакiв. Байда насторожився. - Яку землю? Чию? - Нашу. Вкраїнську. - Та вона ж не ваша i нiколи вашою не буде! - Моя земля. Така, як i твоя. Сказала вже тобi, що я - з України. - Чом же не захистила досi України, коли так? Чом допустила, щоб витоптувала орда маленькiї дiти? - Не вмiла. Не мала змоги. Боролася за себе. - За себе? Ну! - От вигадала з тобою. - А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив? - Тодi й не знаю. - I ото ж так уже штучно, матерi його ковiнька: i султанська донька, i паша, i вiйсько, а ти лиш стiй та бережи свою землю. Що ж мушу за це? Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари цi ремiннi, так i вони ж турецькi, бо доскочив Їх на турецькому ж господаревi галери. Тодi що? - Повинен ти змiнити вiру. - Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме! - Я прошу тебе, лицарю, iменем нашої землi прошу! Байда рвучко ступнув на маленьку Роксолану, мовби хотiв задушити цю кволу жiнку. - На вiру твоїй поганую, на всiх вас! - I плюнув їй пiд ноги раз i вдруге. Роксолана зойкнула i вiдсахнулася. Але не вiд розсатанiлого козака, а вiд холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завiсок султанської лектики: "Емiр батишахум! Ченгеллемек!" Велiння султановi виконувалися негайно. "Емiр батишахум!"-"В'яжiть його!"-i довкола Байди вмить завирувало. Навiть iмами пiдступили ближче, повторюючи вдоволено султановi слова, бо ж вони були мовби прочитанi з книги книг - корану: "Вiзьмiть його i зв'яжiте! Бо вiн не вiрив у аллаха великого". Та не вiд цих слiв зойкнула Роксолана. Не вони були страшнi. Зв'язаного можна розв'язати. Ув'язненого - визволити. Але мертвого не воскресиш. Нiколи, нiколи. А "Ченгеллемек!" означало: "Повiсьте на гаку!" I нема рятунку. Вже Байду сповили сирицею i потягнули геть. I мерщiй вiдвезуть на Галату й кинуть з високої вежi, в стiнах якої стирчать величезнi iржавi гаки, i вiн конатиме на одному з них день, i два, i три, i вже не знiмеш його звiдти, бо ж однаково вмре, загине, кiнець. Боже, боже, нащо вiн так, нащо плюнув їй пiд ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще i яшмак вiдслонила б. Так їй i треба, так їй i треба. Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровеннi євнухи, якi несли лектику, пiдхопили султаншу, помогли їй сiсти поряд з Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки. Не озивався до Хасекi жодним звуком. Вона до нього теж. Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала i не вимагала нiчого. В постелi, в обiймах, на самотi з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цiлий свiт, обiймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, перетворюючи з володаря на раба. Але все те затаєно, в прихованостi, у своїх жiночих володiннях на ложi своєї любовi й ганьби, а не прилюдно, не при вiзирах, при муфтiєвi, при iмамах i яничарах. Тут султан мав бути не приступним навiть для неї, тут всемогутнiй повелитель тiльки вiн єдиний i завжди, i хай вiрять у це всi i передовсiм вiн сам. А вона? Мала б упасти перед ним на колiна, ридати, битися об брудний камiнь, вимолювати помилування для того лицаря, для себе самої, для свого народу - i не могла. Народе мiй, прости мене, хоч i не можеш! Бо вже я потурчилась, побусурманилась для розкошi турецької, для лакомства нещасного! Все ж мала заплакати бодай у каретi, де нiхто не мiг побачити. Але сидiла з сухими очима. Випрямлена, закостенiла, нiби й не дихала. Султаншi не плачуть. А вона лишалася султаншею. Бо мала що синiв. Не стримаєш слiз - наплачеш лиха на себе. Сулейман читав суру Аль-iхляс з корану. Очищення вiри. Повторював вiршi сури кiльканадцять разiв. Тодi глухо промовив: - Я звелю вiдпустити всiх, хто був з ним. Цього вже не вернути, а вони хай iдуть у свою землю. Роксолана гiрко зiтхнула. - Що ж понесуть iз собою? Хiба що пiсню про мужнього Байду? Ой п'є Байда мед-горiлочку, та не день, не нiчку, та й не в одиночку. Прийшов до нього сам цар турецький: "Що ти робиш, Байдо, Байдо молодецький? Кидай, Байдо, Байдо, байдувати, бери мою дочку, та йди царювати". У давнiх грекiв було: тим, хто пропав безвiсти, кого проковтнули хвилi океану або вогнедишнi вулкани, розiрвали дикi звiрi, склювали хижi птахи, всiм цим нещасним споруджували кенотафи, могили без тiла, бо тiло - це вогонь, земля або вода, а душа - це альфа i омега життя, i їй слiд возвести святилище. Хай буде святилищем безстрашному Байдi пiсня, розпочата ним самим, продовжена, може, й нею, докiнчена її народом, який навiки збереже мужнього козака в своїй пам'ятi. Так дух убитих воскресає i перемагав убивць. Тiло куди попхнеш, туди й похилиться, а дух вистоїть. Ось сила i безсмертя духу! А той, хто вбиває iнших, убивав передовсiм себе. Повiльно, жорстоко, неминуче. Султан i в гадцi не мав, що в Роксоланинiй головi клубочаться такi безжальнi думки. Розбундючений вiд самовдоволення, упивався своєю владою, своїм могуттям, мабуть, шкодував, що тим часом може виказувати все це лиш перед одною жiнкою, хай i найдорожчою, найвище пiднятою. - Хай цi люди повернуться в свої степи i розкажуть усiм, яка недоторканна священна особа султаншi. - Моїй особi нiчого не загрожувало, мiй султане. - Я повинен був захистити твою гiднiсть. - Але ж не цiною чийогось життя! Хiба я просила коли-небудь аж такої цiни, ваша величнiсть? Вiн не слухав її. - Ти хотiла просити за Мiхрiмах. - Менi здається, що це було тисячi лiт тому. I вже минули всi часи. I тепер пiзно i безнадiйно. - Але ти хотiла, щоб ми видали її за слов'янина. Здригнись - i не стане мрiї. Все життя в здриганнях. Як вона ненавидiла цього чоловiка! Нопередавано i безмежно ненавидiла i водночас прикута була до нього навiки золотим ланцюгом. Як у легендi про початий свiту - боги звiсили з неба золотий ланцюг, здоб поєднати навiки небо i землю. Так поєднанi й чоловiк iз жiнкою. Золотий ланцюг хтивостi, продовження роду, вiчностi. Любити й мовчати - як це тяжко. Та стократно тяжче ненавидiти й не мати змоги, не смiти виказати свою ненависть! Все ж сьогоднi вона не могла стриматися. Хоч почуття усунено, може, й назавжди, ще лишилося мiсце для слiв. Словами не своїми, а взятими з священної книги вiдповiла Сулеймановi, не приховуючи гiркоти в серцi: - "А коли хто з вас бере їх собi в друзi, той i сам з них". Стояло за цими словами все: i її походження, i дика туга за минулим, за рiднизною, за народом своїм, але водночас i натяк на темнi чутки про походження Сулейманове вiд сербкинi, на його османську неповноцiннiсть i навiть випадковiсть на тронi. Однак султан удав, що не зрозумiв натяку. Вiн був упертий у своїх намiрах, не звик слухати нi порад, нi заперечень, щось почавши, не зупинявся, поки й не закiнчував, тож, завiвши мову про Мiхрiмах i давши Роксоланi зрозумiти, що прислухався до її слiв, коли зверталася вона до Байди, прислухався i не пропустив жодного слова i все збагнув,- тепер мав договорити своє. - Я подумав,- твердо мовив Сулейман.- Хай це буде Рустем-наша. Роксолана задихнулася. Ой доненько ж моя! Як ти пригнула мене к землi! Ти ж то й занапастила мiй супокiй! Хотiла вiдомстити тобою за своє рабство i неволю довiчну, а вiдомщено менi. Чи ж так буде завжди? Роксолана нiколи не ждала вiд султана такої, сказати б, невгадної поквапливостi, ще менше сподiвалася вона почути iм'я вчорашнього султанського iмрахора, цього чоловiка, що тiльки й здатен навчити її та її доньку їздити верхи на конях i генiально лаятися. Сама ж подала думку султановi про те, щоб повернув Рустема до столицi, сама й каялася, коли побачила, як незграбний босняк щосили виявляє запопадливiсть, щоб пробратися в диван, розштовхуючи лiктями вiзирiв. I смерть Байди, цього святого лицаря,- хiба не на сумлiннi Рустемовiм? А тепер султан хоче зробити його своїм зятем. - Ваша величнiсть, але ж вiн недужий! - Недужий? Нiхто менi цього не казав. - Згадайте, яке в нього обличчя. Вiн схожий на мерця. На утопленика. - Хто придивляється до чоловiкового обличчя? Адже сказано: "Що приховують їхнi груди i що виявляють". Рустем-паша вiрний. Може, є здiбнiшi, але високi здiбностi не ходять у парi з послушливiстю й вiрнiстю. - Жiноче чуття пiдказує менi, що Рустем-паша безнадiйно хворий. Може, в нього невигойна виразка i вiн стiкає кров'ю. Щодень вiн стає блiдiший, аж синiй, так нiби з нього ночами висмоктують кров якiсь страшнi потвори. - Я звелю перевiрити,- сказав султан, наче цим i вичерпувалася вся справа. Думки Роксоланиної не питав, нiби Мiхрiмах i не її донька i сама вона - не його жона, не султанша. Та пiсля того, як не змогла порятувати Байду, якого, може, сама й занапастила своїм вiдчаєм, Роксолана збайдужiла до всього, навiть до власних дiтей. Хiба не однаково? Рустем, то й Рустем. Принаймнi чоловiк не криводушний, вiдвертий iнодi аж до дуростi, не приховує, що вiрить у хитрiсть, силу й жорстокiсть i в те, що все новинен робити сам. Цей укусить i ще пальцем тицьне в те мiсце, де вкусив, а не лащитиметься, як потайний собачка, з такими легше. Кiлька днiв по тому Сулейман сказав Роксоланi, що в Рустемовiй постелi слуги знайшли вошку. Вiд безнадiйно хворих людей вошка втiкає, отож... Султанша гидливо скривилася. Не хотiла бiльше слухати про цей бруд. Та султан, видно, заповзявшись вiдомстити їй до кiнця за пригоду з козаками, безжально промовив: - Буде лiпше, коли про нашу волю повiдомиш Рустима-пашу ти, моя Хасекi. - Але ж це ваша воля, мiй повелителю. - Наша,- з притиском сказав Сулейман.- Так само як принцеса Мiхрiмах - паша донька. - її прийму Рустома-пашу,- схилила голову Роксолана. Для бiльшого приниження босняка вона зволiла кизляр-азi Iбрагiму i всiм прибiчним своїм євнухам не вiдходити вiд неї упродовж усiєї розмови з молодшим вiзиром. Прийняла того холодно, не приховуючи насмiшки, довго розглядала його високий вiзирський тюрбан з дiамантовим пером, навмисно принюхувалася до напахчених Рустемових шат, навiть поцiкавилася, якими бальзамами вдається йому забивати гострий дух стайнi, але понурий босняк не зважав нi на якi глузи, спокiйно сидiв навпроти султаншi, запускав мiцнi пальцi в золотi блюда з плодами, смачно плямкав, облизував вуса. Роксолана пiдвелася. Скочив на ноги вiзир. Владним голосом султанша повiдомила йому про високу волю падишаха. Рустем упав па колiна. Промовив чи то схвильовано, чи й глузуючи: - Менi сьогоднi спилися аромати, ваша величнiсть. Тепер я опинився серед них. Хай продовжить аллах вашi днi i днi великого султана i хай над вашими днями завжди свiтить сонце. Несправедливiсть i зло, якi я содiяв, ви замiнили добром. Молюся на вас i навiки раб ваш, ваша величнiсть. - "Намаз ягана чикмаз".- "Лицем до пустинi не моляться",- кинула Роксолана. - Хiба ви пустиня? Що може бути паповненiше всiм найдорожчим, нiж ви, моя султанша! - Буду рада, коли даси пiдтвердження своїм словам. Його величнiсть султан за мiсяць влаштовує урочистий сюннет шах-заде Баязиду i Джихангiру, в час сюннету вiдбудеться також ваше весiлля з принцесою Мiхрiмах. Ми подбаємо, щоб це сурнаме перевершило все вiдоме досi. Рустем зрозумiв: доля зв'язує його з молодшими султанськими синами. Хто з них буде султаном: Баязид чи Джихангiр? Кому починати служити вже сьогоднi? Пiдвiв вiд килима напружене своє, безрадiсне навiть у таку хвилину обличчя, глянув на Роксолану i гострим своїм розумом збагнув: їй! ЗАКОНИ Ще нiколи Османська iмперiя не була такою безмежною. Сулеймановi дiсталися в спадок Анатолiя i Румелiя, Сiрiя i Єгипет, Мекка з Медiною i Грецiя, тепер став вiн володарем Угорщини i Паннонiї, Чорного моря, Вiрменiї, Грузiї, Iраку, Йємену, всiєї Пiвнiчної Африки аж до Марокко, його царство охоплювало майже все Середземне море, сягало Каспiю, Перської затоки i Червоного моря. Необмежена влада, яку мав султан над вiйськом, помагала йому долати всiх своїх ворогiв, тримати в послуху народ власний i всi завойованi землi. В однiй руцi шабля, в другiй - закон. Сулейман був переконаний, що iстина - тiльки одна i вiн її пророк, свiт - розпутний, i його обов'язок оновити, очистити й порятувати його. Недарма ж у коранi записано, що весь свiт роздiлено на дар аль-iслам - країни iсламу, i дар аль-харб - країни вiйни. Неспинно й невтомно мали йти сини iсламу в країни вiйни, завойовувати i пiдкоряти їх i наводити там лад. А лад - це закони, це звичаї й настанови, яких нiхто не може уникнути. Залiзний порядок, вироблений протягом цiлих столiть володарювання, та ще й помножений на тисячолiтнiй досвiд кочових орд, де все було доцiльно, де утримувалося лише корисне й потрiбне, а все несуттєве, обтяжливе, шкiдливе вiдкидалося послiдовно й жорстоко, неминуче має призвести до того, що османська держава своєю мiцнiстю перевершуватиме все знане в дiях людства. Все мало вiдповiдати своєму призначенню в цiй державi. Вiд султана до найостаннiшого раба, до найнiкудишпiшого пса, який плентається за караваном. Система провин i визнання була така заплутана, що людськi iстоти, наляканi й знеособленi, почувалися знiкчемнiлими й безсилими, як муха в павутиннi. Тут дiяла доктрина, яку проголосив колись ще Платон,- про необхiднiсть у державi гонiнь i знущань. Окрема людина не являє собою нiякої цiнностi. Головне - держава, якiй має пiдкорятися все живе й неживе. Народжуються дiти, будуються городи, гинуть герої, рiки течуть, лiси шумлять, трави зеленiють, збiжжя колоситься, сонце сяє, мiсяць свiтить - усе для держави. Султан вiв своє вiйсько на захiд, пiвдень, на схiд, урочисто проголошуючи при цьому, що несе новим землям, якi лежать мовби в зацiпенiннi, закони, закони й закони. Чи випливає вiйна з якогось права-це нiколи його не обходило. Вiйна просто розпочинається - ось i все. Справедливiсть повинна опиратися на силу. Безсилi мають приймати закони великих iз вдячнiстю й покорою. Кожнiй землi, краю, провiнцiї, мiсцевостi, кожнiй групi вiруючих, племенi, ремiсникам i землеробам - свiй окремий закон, званий рiшучим словом "канун". Ще на початку царювання Сулейманового нiшанджiя Сейдi-бег склав "Канун-наме султана Сулеймана", майже цiлком переписавши цю книгу з "Капун-наме" Мехмеда Фатiха, завойовника Царгорода, найвищого взiрця для Сулеймана. Згодом великi муфтiї Алi Джемалi й Кемаль-паша-заде поповнювали Сулейманову книгу законiв, а його останнiй великий муфтiй Мехмед Абусууд, який утримався при султановi до самої його смертi, разом iз своїм падишахом невтомно доповнював i уточнював "Канун-наме", так що Сулейман увiйшов у iсторiю пiд iменем Канунi, тобто Законодавець. Майже тисячолiтня мудрiсть зiбрана була в правi, утверджуваному Сулейманом. Мудрi пояснення правил шарiату iмама Абу-Ханiфа, гробницю якого вiдшукав i вiдбудував Сулейман у час завоювання Багдада; учнiв Абу-Ханiфа Абу Юсофа i Шейбанi; "Мохтасар" багдадця Кодурi, "Хiдайє" Бурханеддiна Марагiнського, "Мольтан аль-абхор" Iбн-Iбрагiма Халебського - на цi великi й мудрi зiбрання опирався султан, у кожному своєму фiр-манi неодмiнно зазначаючи, що фiрман узгоджений з шарiатом i давнiше усталеними канунами. Водночас вiн розумiв, що людей слiд заспокоювати не так справедливими законами, як обiцянками створити цi закони, бо обiцянки завжди привабливiшi за дiйснiсть. Для бiдних закон - це втiха в тих лихах, якi виникають вiд сили й гнiту. Для завойованих - це обiцянка, що новi володарi будуть милостивiшi за попереднiх. В законi - або ж божество, тобто забобони, або ж насильство, тобто завоювання народiв вогнем i мечем. Царство аллаха досягається терпiнням, земнi царства завойовуються силою. Вмiло пов'язати потрiбнi султановi закони зi звичаями, корисними для життя людей,- це дає оманливе вiдчуття справедливостi, як мовиться в приказцi: "Обiцяти свiчi всiм угодникам, щоб позбутися напастей". Звичаї лишалися незмiнними, кануни множилися. Султан не вiдмiняв попереднiх законiв, а невтомно вигадував новi, мовби намагаючись ствердити iстину, що, коли невiгластво панує в суспiльствi, а безлад - в умах, тодi закони плодяться з такою силою, що їх незмога не тiльки застосовувати й виконувати, а навiть прочитувати. Тiльки чорний люд i дрiбнi власники пiдкоряються закону. Багатi керуються власними вигодами, а не законами. Держава слабне через тривалiсть зла. Люди попервах вважають його безкiнечним, та досить їм один раз знайти вихiд - i вже незмога їх зупинити. Держава, безмежно розростаючись, водночас ослаблюється. А людина? Будь-яка велич вiдносна. Хто захоплює лев'ячу частку, оздоблює й озброює проти себе всiх iнших. I тут запановує сила, вища за всi закони, i зветься вона: страх. Вiн найперший спiльник султанської влади. Страх перед султанським всевладдям тримає в покорi всiх - од великого вiзира до спахiїв. Але й влада падишаха завжди обмежена страхом перед можливiстю двiрпевого перевороту, яничарського бунту i тими межами, до яких доходить готовнiсть пiдданих покорятися й платити податки. Сулейман щосили вдавав справедливого султана, охоче посилаючись на приклад великого Фатiха. Мехмед Завойовник нiколи не звинувачував неправедних суддiв, а просто велiв здирати з них шкiру, говорячи: "Якщо обростуть знову шкiрою, то проститься їм їхня провина". А шкiри велiв вичиняти, набивши ватою, прибивати гвiздками в судах i писати на них: "Без такої суворостi правду в царствi ввести неможливо. Як кiнь пiд царем без узди, так царство без грози". Фатiх ввiв правило винним пити шербет, перехилившись через гострий меч, наставлений на горло. Жадiбному меч горло перетне, а праведний доведе свою мову до кiнця. Нагих злочинцiв кидали в темницю, де схована була бритва. Хто знайде бритву й зарiже iншого, той i правий, так захотiв аллах. I син Фатiха султан Баязид так само був безжальний у справедливостi. Одна з його дочок Феррахшах, яка вiдзначалася великою побожнiстю, володiла поетичним талантом, була першою серед красунь, виказала раз небачену жорстокiсть, її чоловiк якось замилувався бiлими руками служебки, яка подавала страви до столу. Феррахшах з ревнощiв звелiла вiдрубати служницi руки, а саму кинула в Босфор. З тих рук приготовано їжу. По обiдi Феррахшах спитала чоловiка, чи сподобалася йому страва. Чоловiк вiдповiв, що сподобалася. Ще б пак, сказала Феррахшах, це ж руки служницi, вiд яких ти не мiг вiдiрвати очей. Чоловiк вжахнувся i кинувся до султана Баязида. Падишах, довiдавшись про жорстокiсть доньки, негайно послав ката, щоб той вiдрубав їй голову, хоч де б знайшов. Феррахшах їхала на молiння до дервiшiв Мевляна. Кат наздогнав її й виконав повелiння султана, щоправда, давши принцесi скласти перед смертю вiршi про справедливiсть, яка наздоганяє навiть на небi. Все це переповiдалося, мов казки Шехрезади, i найохочiше тими, хто першим порушував закони. Вельможi гризлися за власнiсть i розкiш, нехтуючи навiть свободою, плазуючи перед султаном i вiзирами. Жити з честю означало платити за розкiш, а платити можна було лиш крадучи. Крадiжки набули неймовiрних розмiрiв. Що вищi особистостi, то бiльше крали. Султан знав про це, але запобiгти не мiг. Ловили дрiбних злодiїв, жорстоко карали. Робили це злодiї великi, в душi жорстоко примовляючи: "Не попадайся!" Багатство несумiсне з милосердям. Самi тiльки Топкапи з'їдали за рiк на 70 тисяч дукатiв м'яса, на ЗО тисяч дукатiв риби, спалювали на 20 тисяч дукатiв олiї в свiтильниках. Яка держава могла витримати такi видатки? Майже всi вважали своє становище занадто низьким для себе, тому, мов отруйне зiлля, розросталося доносительство, бо кожен хотiв зiпхнути того, хто вище, i посiсти його мiсце. Всi посади продавалися. Продавали всi, починаючи вiд великого вiзира. Султан теж продавав би, але в нього боялися купувати. За все мали розплачуватися завойованi! Коли Сулейман пiсля смертi Яноша Запойяї знову прийшов до Угорщини, щоб, нарештi, захопити пiд свою владу всю цю багату землю мiж Дунаєм i Тисою, вiн спитав свого великого муфтiя: - Хто найбiльший доброчинець на цiм свiтi? - Його величнiсть падишах,- вiдповiв мудрий Абусууд. - Нi, найбiльший доброчинець на сiм свiтi - райя, яка сiє i жне i всiх нас годує плодами свого труда. За вказiвкою султана Абусууд негайно склав фiрман про народ Угорщини: "В iм'я бога, володаря небес i землi i всього, що є на них,- а вiн всемогутнiй-їхня Величнiсть, володар лиця Землi, халiф посланника господнього всiх свiтiв, розповсюдник правил ясного божого закону, утверджувач основ iстинної вiри, проголошувач найвищих слiв, той, що пiднiс знамення iсламської вiри до найвищих вершин, володар держав сього свiту, тiнява тiнь божа над усiма народами, завойовник земель Сходу i Заходу, переможець з помiччю безцiнного бога, носiй звання великого iмама i пресвiтлий повелитель, садiвник великого халiфату, найстарший мiж найстаршими, найсправедливiший мiж законодавцями, десятий мiж османськими султанами, караючий меч в руках тих, хто карає, володар арабiв, персiв i ромеїв, могутнiй захисник шановних двох святинь, возвишених i сяйливих Двох Мiст - Мекки i Медiни, султан син султана, султан Сулейман-хан, син султана Селiма-хана - нехай протриває його володарська парость до дня воскресiння i хай користується його справедливими законами по всiх країнах населення чвертi Землi! З божою помiччю зволили завоювати область Буди. I коли настала потреба виявити справедливiсть, проголошено цю блискучу заповiдь i фiрман прекрасних наслiдкiв для всiєї райї i всiєї берайї. Всi жителi названої областi залишаються на своїх мiсцях. В їхнє життя i челядь нiхто хай не втручається. I рухоме майно, яке в їхнiх руках, i їхнi доми, крамницi й iншi будiвлi, якi є в городах i селах, i виноградники, й сади, якi вони розвели,- є їхнiй мульк (приватна власнiсть). Можуть чинити з ними що завгодно: продають, дарують, вiдчужують iншим чином. Усе це в їхнiх руках. А коли вони помруть, все переходить у мульк їхнiм синам. Згаданого майна хай нiхто не чiпає, окрiм законної данини од їхнiх виноградникiв i садiв. I ниви, якi вони орють i сiють, також хай лишаються в їхнiх руках. Але вони не є їхнiй мульк, як згадане майно. Вони поряд з iншими державними землями в богоспасеннiй iмперiї, вiдомими пiд назвою мiрiйська (оподаткована) земля, перебувають пiд верховною владою державної мусульманської казни. В володiннi райї земля перебуває у виглядi позички (оренди). Вони з рiзних злакiв сiють i жнуть усе, що хочуть, дають з того харадж, званий десятиною, та iншi данини, а самi використовують землю як завгодно. I щоб земля не стала пустошньою, хай орють, сiють i обробляють i справно платять данину, i нiхто їм хай не заважає i не чiпає їх. I так хай триває до їхньої смертi, а коли помруть, на їхнє мiсце стають їхнi сини й утримують землю, як сказано вище,- а Всевишнiй бог знав найбiльше i його настанови найстарiшi". Була, мабуть, лиш одна-єдина людина в цiй величезнiй iмперiї, якої не зачiпали Сулеймановi закони, були для неї мов марево в пустелi, нiби морок над морською пучиною, нiби хвиля над мороком, а над нею хмари або птахи, що летять рядами, недосяжнi, незлiченнi й невловимi, як прах розвiяний. Роксолана. Велика султанша Хасекi. Що їй усi Сулеймановi кануни, коли не можна знищити найстрашнiшого, зоставленого Фатiхом: хай владу успадкує найдостойнiший, для збереження єдностi, порядку i миру в державi убивши всiх своїх братiв з їхнiми дiтьми, онуками й правнуками чоловiчої статi. А найдостойнiшим, мов у давнiх євреїв з бiблiї, неодмiнно вважався первонароджений, найстарший. Мустафа. її ж сини мали бути вбитi. I нi знищити, нi забути, нi змiнити закон Фатiха, бо вiн став уже звичаєм, а за звичаєм - давнiсть i найбiльша сила. Роксолана ждала, коли зможе переважити навiть ту страшну силу. Iнодi ловила себе на думцi, що стає схожою на валiде. Згiрклий усмiх на устах, смага, майже чорногубiсть. А в душi? Темрява клубочиться дедалi бiльше й густiше. Невже султан не бачить її тривоги? А Сулейман уперто не хотiв навiть слухати про будь-якi змiни в законi Фатiха, але й не проголошував спадкоємця трону. Час од часу вiв обережнi бесiди з великим муфтiєм, ждав, щоб той дав якусь пораду, виходячи з очевидностi i дiйсного стану справ. Мустафа первонароджений, але й тiльки. Вiдколовся вiд свого отця, тримає коло себе свою матiр, мовби хоче зробити виклик падишаховi, виказати перед усiма свою незгоду з його дiями. Своєю поведiнкою вiн сам позбавив себе будь-якого права на спадок. Право на трон мають сини Хасекi, яка стала душею i серцем султана. Вiн не хоче бути схожим на того грецького бога, який пожирав своїх синiв, але водночас не може знехтувати заковом великого Фатiха. Де вихiд? Як узгодити закон з очевиднiстю? Абусууд так само обережно, натяками, притчами, давав зрозумiти султановi, що право все ж за Мустафою. Закони несумiснi з серцем. Вони не мають серця. Вони вищi за все, навiть за державу, яка iснує тiльки завдяки iснуванню законiв. Мустафу вже знають усi правовiрнi, всi бейлербеї, бейлербеги, пашi, яничари, доблесне мусульманське вiйсько. Не саме лиш первородство, але й особистi гiдностi промовляють за шах-заде Мустафу. З трьох рокiв - у занедбаностi й пониженнi, у вiдокремленостi вiд Топ-капи, власне, вигнанець разом iз своєю матiр'ю, але став вiдомий своїм розумом, поводженням, благородством, здобув повагу вельмож, яничарiв, вiйська, всiх чесних мусульман. Султан не заперечував високих гiдностей свого найстаршого сина, навiть пишався ним (його кров, кров Османiв!), але водночас не переставав сподiватися, що в Мустафi озоветься гiднiсть вайвища: благородство й самопожертва,- i вiн добровiльно вiдмовиться вiд трону на користь синiв Хасекi. Але Мустафа затявся. За нього стояв закон, i хто хоче скривдити його - хай змiнить закон, а там ще видно буде, що з того вийде. Мiж сином i батьком наростала тяжка ворожнеча, за якою , з страхом стежили двi жiнки - Роксолана i черкешенка Махi-девран,- i обидвi не наважувалися втрутитися нi дiєю, нi словом, одна проклинаючи в душi закон, а друга всiєю душею по-кладаючи на той самий закон усi надiї. Та коли непоступливим був Мустафа, то Сулейман теж виявляв твердiсть, притаманну Османам. Вiн уперто не називав спадкоємця трону, хоч шейх-уль-iслам i натякав, що це треба б зробити для спокою в державi. Роксолана мовчала. Непевнiсть роздирала їй серце, та лiпше непевнiсть, у якiй ще зберiгається крихта надiї, нiж безнадiйнiсть, нiж приреченiсть. Бiль, жалiсть, жах i почуття тяжкої провини. Нащо привела синiв своїх на свiт, щоб тепер так каратися? Рятувала себе, своє життя, сини були для неї нiби щаблi золотої драбини, по яких видобулася з безоднi потойбiччя. А що тепер? Що? Будь проклятi всi закони, встановленi цими мiднолицими султанами! ДАМАТ Де знайти вiрного i водночас здiбного? Сулейман першим з султанiв пiдняв посаду великого вiзира на височiнь мало не султанського трону, сподiваючись, що цим возвеличить владу падишаха, мовби побiльшуючи її. Як на небi сонце i мiсяць ходять у парi, так i на землi коло султана мав ходити чоловiк, що вiдбивав би сяйво свого володаря, не даючи йому марно розсiюватися в просторi. Здавалося, що вiрний Iбрагiм буде незамiнним супутником на все життя, але тому закортiло самому стати сонцем, мiсяцем бути набридло, вважав те принизливим i нижчим своєї гiдностi - Iбрагiма довелося прибрати. А де взяти мiсяця для свого султанського неба, чим заповнити порожнечу, яку сам утворив i яку всiм видно? Аяс-паша не був свiтилом. Якийсь темний клубок на небосхилi влади, без сяйва, без розуму, сама тiльки вiрнiсть. Чи вiрнiсть завжди темна? Пiсля смертi Аяса-пашi великим вiзиром став Лютфi-паша. Справжнiй османець, до того ж султанський зять, вiн мав перевагу i над вiсiмдесятилiтнiм євнухом Сулейманом-пашою, i над свiжоспеченими вiзирами Рустемом-пашою i Хусревом-пашою, вчорашнiм румелiйським беглербегом. Усi, крiм Лютфi-пашi, були рабами, чужинцi-еджнемi, люди неповновартiснi, випадковi, i вiн, презирливо кривлячись, назвав зал засiдань вiзирiв Куббеалти невiльничим ринком. Не лякаючись присутностi самого Сулеймана, великий вiзир нi з того нi з сього процитував слова сина Румi, Султана Веледа: "Безрiднi будуть великими, а посади найзначнiшi дiстануться людям нiкчемним". Султан за своєю звичкою удав, що не чує, вiзири вимушенi були змовчати. Тiльки Рустем пробубонiв собi пiд нiс: "I я б був такий розумний, їздячи на султанськiй сестрi, як на лисiй кобилi". I зненацька - весiлля Рустема-пашi з султанською донькою Мiхрiмах, i в диванi стало одразу два царськi зятi. Лютфi-паша, чи то пiддавшись намовлянням жони своєї Хатiджi, чи то без нiчиїх намовлянь, попри свiй доволi гострий розум, запалився намiром перевершити Рустема-пашу, який, щойно приїхавши з далекого Дiярбекiра, з такою рiшучiстю пiрнув у надра Стамбула, пiрнув з голими руками, а вже виринув, маючи в руках султанську доньку. Лютфi-паша приписував Рустемовi якостi, яких той нiколи не мав. Попервах той керувався зовсiм не намiром будь-що вислужитися, вискочити нагору, а просто пiддався звичцi, що виробилася в ньому пiд час кiлькарiчного сидiння в далекому санджаку, повному непокiрних племен. Там завжди щось колотилося, горiло, бунтувалось, повставало. I молодий санджакбег, проклинаючи все на свiтi, хапав своїх головорiзiв i кидався туди, де були найбiльший вогонь, найбiльший гамiр, найбiльша колотнеча. Коли прибув до Стамбула i побачив пожежу, не роздумуючи, кинувся туди, ще й не сподiваючись, що видобуде з вогню й полум'я не тiльки султанську хвалу, але й султанську доньку. Сам дивувався своєму везiнню, похмуро кепкував з самого себе: "Молодець прагне туди, де родився, собака - туди, де ситий". Про Лютфi-пашу вiн сказав, щойно засiвши в диванi помiж трьох iнших вiзирiв, за кожним з яких стояли цiлi кладовища i текли рiки кровi: "Крiзь збiльшувальне скло вiн мiг би видатися навiть величним". Кожен з вiзирiв вимахував шаблею мало не з дитинства i от домахалися аж до султанського дивану, а цей маслакуватий босняк тiльки й заслуг мав, що вмiв догодити Сулеймановi, сiдлаючи його коня, та тепер вчасно прискочив на стамбульську пожежу, щоб вихопити з жару й попелу доньку самого падишаха. Великий вiзир Лютфi-паша з усiєю нестримнiстю, що була йому властива в справах розумних i в дiлах дурних, занурився в темнi глибини столицi, вiдтручуючи i головного кадiя Стамбула, який наглядав за порядком у мiстi, i ефендi румелiйського беглербега, поставленого для нагляду за кадiєм. Мусульманська душа великого вiзира вжахнулася вiд видовища стамбульських пекел. На диванi Лютфi-паша, здiймаючи руки, вигукував: - О шарiат! О вiра! Вiн виявив, що шарiат порушується постiйно, повсюдно, злочинне. В дiльницi Коджа Нiшаджi варили бузу, якою впивалися правовiрнi. В Псаматьї була цiла вулиця Шарап Сокаї, де непристойнi танцiвники кйоребе затягали правовiрних у бузнi, там же таємно продавали п'янливу гамiз ве арак, i мiж п'яницями - о аллах! - з ранку до пiзньої нонi вешталися гулящi жiнки! Субашi, який мав наглядати за порядком, коло мечетi Еюба ховав злодiїв, повiй, там теж - безчинства, вино, розпуста. Сулейман-паша i Хусрев-паша мовчки прикривали повiками очi, чи то подiляючи обурення великого вiзира, чи то пускаючи його слова поза увагою, Рустем неприховане насмiхався з такої запопадливостi. Треба бути останнiм дурнем, щоб повчати самого султана тiльки тому, що ти одружений з його сестрою. Мiж султанами немає родичання. Май голову на плечах. Усi знали, що бузу варять споконвiку, тому бузнi були дозволенi султаном i для нагляду над ними придiлений шехiр субашi. Знали, що по Стамбулу розвозять у бурдюках вино, яке мали право пити її продавати тiльки iновiрцi, що платили султановi особливий податок. А вже коли чоловiк платить податок i змiцнює державу, то користi вiд нього бiльше, нiж вiд вiзира, що рубає гiлку, на якiй сидить. Рустем навiв хадiс: "Бог стримує бiльше число людей завдяки султановi, нiж завдяки корановi". Але цим розлютив Лютфi-пашу ще бiльше. - Думаєш, коли спиш з султанською дочкою, то дозволено тобi топтати все святе? - кричав великий вiзир. - Та яке там спання? - невесело вiджартовувався Рустем.- В час весiлля гашник так закрутив менi шаровари, що я цiлий мiсяць не. мiг нiчого мати з своєю молодою жоною. - Я не дозволю смiятися в диванi! - насувався на нього розлючений Лютфi-паша. - Та хiба я не знаю, що це грiх? Туркам нiколи смiятися - вони воюють. Лютфi-паша лютував не тiльки в диванi. В Стамбулi почалося справжнє пекло. Судна, що привозили вино з Мореї i Кандiї, палили разом з залогою. П'яницям заливали горлянки розтопленим свинцем. Зрадливих жон кидали, зашитих у шкiрянi мiхи, в Босфор. Чоловiкiв, упiйманих на чужолозтвi, страчували без суду. Виловлювали повiй i дико знущалися з них, прилюдно вирiзуючи в них таке, що соромно й мовити. Лютфi-паша дiйшов у своїй запопадливостi до того, що склав список найславетнiших повiй Стамбула i передав його султановi. Сулейман не вiрив власним очам. Араб Фатi, Нарiн, Карат, Нефесе, Етлi Асес, Маруфе Камар, Бататлу Гiнiч. Як смiє цей чоловiк втомлювати пресвiтлi очi падишаха якимись пiдлими iменами? Може, вiн переплутав султанський диван з театром Кара-Гйоз, де iмам, ха-тiб, муедзин i бекчi завжди збираються докупи, щоб упiймати зрадливу жону? Гнiв i зневага султановi були такi безмiрнi, що вiн не схотiв навiть бачити великого вiзира, а передав Хатiджi, щоб вона вгамувала свого чоловiка. Ось тодi Лютфi-паша й кинувся з кулаками на султанську сестру, так що його насилу вiдтягнули євнухи. На диванi державну печать у Лютфi-пашi було вiдiбрано i передано євнуховi Сулейману-пашi. Рустем став другим вiзиром. Лютфi поїхав у довiчне заслання. Хатiджа знову була чи то вдовою, чи розлученою. Так у диванi лишився тiльки один султанський зять, i вiдтодi вже нiхто позаочi не звав Рустема-пашу iнакше, як тiльки дамат - зять. Його зненавидiли вельможi, яничари, простий люд, як колись ненавидiли Роксолану, приписуючи їй чари. Тепер злим чарiвником вважали цього вчорашнього конюха. Казали: спить на конюшнi, а ввi снi бачить себе великим муфтiєм. До нього все це доходило, вiн смiявся: "Не великим муфтiєм, а великим вiзиром. Переробимо туркам приказку. Бо хiба в них не починається все з коня та з конюшнi? Кiнь завжди поперед воза, султан - поперед люду, отож султан як кiнь, а конюх коли й не поперед султана, то вже поряд". Поети писали й розповсюджували на нього в'їдливi епiграми й сатири. Рустем навiки зненавидiв поетiв i будь-яке письмо з укороченими рядками. "Пустi слова черева не наповнять",- зневажливо цiдив вiн крiзь зуби. Його не любили, але боялися, бо нiкого не щадив, i горе було тому, хто попадав Рустемовi на язик. Цей чоловiк не знав доброти, не вiдав жалостi, не вiрив у красу або, може, й у самого бога, знаючись тiльки з шайтанами. Султан колись обiдав здебiльшого тiльки з Iбрагiмом та вiзирами, тодi з Хасекi, тепер став влаштовувати обiди з султаншею, на якi щоразу кликав когось з найнаближенiших. Для цього всi придворнi мали збиратися у великому залi прийомiв, найвищi державнi мужi товпилися у вузькому переходi, наступаючи один одному на ноги, сопучи, стиха лаючись, обливаючись холодним потом страху. Кизляр-ага викрикував iмена тих або тих щасливцiв, тодi з грюкотом зачиняв дверi перед носом у решти. Навiть вiзирiв не всiх кликали, зоставляючи перед дверима то того, то iншого. - Ну, кого сьогоднi забудуть? - потирав руки Рустем, про-товплюючись наперед, бо знав, що без його дотепiв султановi й ложка в рот не полiзе. На обiдах присутнi були шах-заде Баязид i Джихангiр, яких султан ще тримав при собi. Iнодi приїздив з Едiрне Мехмед, улюбленець Роксолани й Сулеймана, сiдав коло падишаха, тонкий вогненноокий, нервовий. Зиркав на всiх так гостро, що вмовкав навiть Рустем. Селiм i Мустафа приїхали з своїх провiнцiй пiд новруз. Селiм скрiзь возив з собою Мехмета, якого взято в Топкапи ще малим, щоб бити, коли шах-заде Селiм лiнувався у вивченнi корану. Так той Мехмет i жив коло султанського сина, отримавши прiзвисько "Мехмет для биття". За обiдом його саджали навпроти Селiма, той кидав у обличчя Мехметовi кiстки, жбурляв посуд, реготав, кричав слугам: "Приберiть з-перед