ди, якi можуть жити без влади. Темрява вповзала Роксоланi в душу, заливала душу безнадiйно. "Серце моє обгорiло i всохло. I стала я, мов сова на руїнах, мов одинока пташина на крижi". Порушилося велике число "п'ять", вирвано з нього найдорожчу ланку, розсипалося воно крихтами на вiтрi. Крихти хiба що кинути птахам, щоб жили хоч вони, бо вже люди тут усi мертвi, а може, мертвi й ангели, Людиною тут бути не варто, ангелом бути не варто, треба бути богом або нiчим. Вся в чорному, пiд чорним чарчафом, тоненька й квола, мов дiвчинка, стояла тридцятивосьмилiтня султанша над тiлом свого найстаршого сина, над своєю вмерлою найпершою надiєю, i нi звуку вiд неї, нi зiтхань, нi поруху, тiльки падав на неї небесний вiтер, тяжкий i мертвий, мов тiло мертвого сина,- нi трiпотiння ластiв'ячих крил, нi дрожу вiд доторкiв долонь, нi буйних вод, якi зносять i заносять безвiсти. Вмирають найкращi. Сину мiй, моя ж ти дитино, чи м'яка твоя дерев'яна постiль, чи м'який бiлий камiнь в узголов'ї? Була мати - самотня i безсила, але була й султанша, i вiд неї ждали повелiнь. Покликала великого будiвничого Коджа Мiмар Сiнана, який уже докiнчив джамiю султана Селiма i тепер споруджував найбiльшу з османських мечетей - Сулейманiє, дивуючи всiх величчю будiвлi, а ще бiльше - впертою повiльнiстю в роботi. Сiнан прибув до султаншi без пишноти, в простому робочому одязi, мовби на знак жалоби по вмерлому шах-заде. Був старий, як завжди втомлений, з байдужими, мов у венецiанського художника, очима. Роксолана прийняла його ласкаво, попросила сiдати, почастувала солодощами, помовчавши, спокiйно сказала: - Треба поставити тюрбе для тiла шах-заде Мехмеда. - Я раб ваших велiнь, ваша величнiсть,- вклонився Сiнан-паша. - Зробити це без загайки. Я стежитиму за роботою сама. - Буду там удень i вночi, моя султаншо. Сiнан не питав, де ставити тюрбе, бо це належало султану, а Сулеймана в Стамбулi немає. Але Роксолана, дивуючи досвiдченого будiвничого, сказала: - Ставитимеш коло старих яничарських кишласi, де нещодавно знайдено могилу барабанщика великого Фатiха - Мустафи. Хай нашого сина й пiсля смертi надихає гримiння переможних барабанiв Мустафи. Сiнан мiг би подумати, що султанша вибрала те мiсце в надiї, що незабаром ляже там ще один Мустафа - найперший сети Сулейманiв, та був надто обережним у поводженнi з володарями, щоб пускати в голову такi думки. Мовчки вклонився, i султанша вiдпустила його. В темному вiзку щоранку приїздила Роксолана на сумну будiвлю, сидiла, затулена щiльними запонами, зрiдка позираючи назовнi. Стежачи за тим, як везуть i перетягають камiнь, готують розчин, добирають барвистi iзнiкськi плитки для оздоблення стiн, думала, сама не знаючи про що, бо не могла нi вловити, нi затримати жодної думки. Iнодi кликала до себе Сiнана-пашу, який трудився нарiвнi з своїми помiчниками i простими рабами, допитувалася не питаючи: "Як жити далi? Де порятунок? Де?" Сiнан розумiв безмовнi запитання молодої зрозпаченої жiнки, обережно розповiдав їй про свої будiвлi, про таємницi свiту, якi вiдкриваються його очам нез'ясовне, як осяяння. Сам у молодостi немало потрудився для розширення меж османської держави, тодi несподiвано видалася йому вся iмперiя схожою на коня: переднi ноги вiдiрвалася вiд землi, але нiкуди не дострибнули, а заднi навiки прикутi до каменя, не вiдiрвуться, не ввiйдуть у той камiнь, самi ставши каменем, пiднесеним над свiтом у вiдчайдушному замаху. Так вiн збагнув своє призначення: камiнь. Але камiнь прямолiнiйний, як нудьга походiв, вiн кiнечний, в ньому не вiдчувається простiр, який наповнює душу людини вiдчуттям безконечностi й вiчностi. Тодi де ж вiчнiсть? У подоланнi просторiв, в їх пiдкореннi? Простiр можна пiдкорювати мечем, але це омана. Є спосiб надiйнiший. Людський талант, талант будiвничого. Людство завжди лишало по собi храми, палаци, великi мiста, гробницi, колони, обелiски. Вiчнiсть можна вловити лише людським талантом. Вона летить над землею, як небесне сяйво, а чоловiк повинен залишати її на землi. Що бiльше залишить, то бiльша його заслуга. Вiчнiсть уярмлена, закута, зодягнена у форми нашої сутностi душевної. Бо сама вiчнiсть не має форми, вона всемогутня й жахлива, як морок i хаос, i тiльки ми надаємо їй форми й сутi. Ще нiколи не мав такої уважної слухачки мудрий Коджа Сiнан, ще нiхто так не розумiв його думок, але, мабуть, нiхто й не прозирав у глибини його задумiв, корiння яких ховалося й вiд самого будiвничого. Слухала про закутий у камiнь простiр, а самiй перед очима розстелялися незмiрнi бiрюзово-голубi простори i над ними мiсяць кривавий, як рубiн на Сулеймановiм тюрбанi, безконечно намножувалися кам'янi соти в навершях колон, меншi й меншi, малi куполи довкола великих, знесених над ними, клубочилися, мов дим пекельний, що розповзається по землi дедалi бiльше i бiлбше. А може, то закам'янiлi хвилi хмар? Лягли на землю i рвуться до неба тiльки гостряками мiнаретiв i зойками замучених, вмираючих i її безмовним зойком, вiд якого несила звiльнити душу, бо ти - султанша. Тюрбе для Мехмеда було закiнчене ще до повернення Сулеймана з походу. Султан був невтiшний. Звелiв коло тюрбе спорудити велику мечеть Шах-заде, їздив разом з Роксоланою дивитися, як пiд старими горiхами Сiнан-паша закладав камiнь у пiдвалини будiвлi, яка має слугувати вiчнiй пам'ятi їхнього сина. В Топкапи все завмерло. Не скликався диван. Не приймано iноземних послiв. На султанськi обiди не допускався нiхто, крiм Хасекi. Сулейман розiгнав усiх поетiв i спiвцiв, звелiв спалити величезне зiбрання дорогих музичних iнструментiв. Не було мови нi про веселощi, нi про вiйну, i майже п'ять рокiв султан не ходив у походи. Єдине, що зробив, не вiдкладаючи,послав у Манiсу на мiсце його вмерлого брата другого сина Роксоланиного - Селiма, схожого обличчям, волоссям, очима, усмiхом па свою матiр так, що Сулейман не мiг без солодкого здригання дивитися на нього i не надавав йому переваги за життя Мехмеда тiльки тому, що той був первородний. Але життя брало своє. Треба було годувати Стамбул, збирати податки в розкиданих на величезних вiдстанях землях iмперiї, карати й милувати. Мехмеда Соколлу вiдправлено до старого Хайреддiна Барбароси - хай послужить на морi, коли на сушi не встерiг султанського сина. Мовби щоб показати Соколлу, як багато вiн утратив, вiзиром названо його колишнього товариша, обережного й хитрого Ахмеда-пашу, якого Рустем одразу назвав "намиленим" i зненавидiв неприховане, чого Ахмед-паша не мiг собi дозволити, ненавидячи султанського зятя потай, що, як вiдомо, набагато небезпечнiше. В диванi вiзири лаялися, здирали один з одного чалми, великий вiзир, не стерпiвши глузувань Рустема-пашi, кинувся на нього з кулаками. Рустем вихопив шаблю, але замахуватися нею не став, зневажливо заявивши, що вiн би вiдкабетував великому вiзиру все найцiннiше для нього, але, на жаль, воно вже давно вiдрiзане, а голова старого євнуха на являв нiякої цiнностi. - Ти, рабе слов'янський,- харчав i пiнився череватий євнух,- покажу тобi, як я володiю шаблею! Одпанахаю тобi все зайве на пицi, обчищу її, як помаранчу. - Мов лице - вхiд до раю, крiзь який увiйде лиш моя душа, нiкчемний обрубку,- реготав Рустем. - Твоя ж шпетна морда - вхiд до нужника. Ти здихатимеш у такiй смердючiй ямi, що навiть сколопендри й жуки-гнойовики не кинуться на твiй труп! Великий вiзир, розлючений, кинувся до султана i став кричати, що вiн вiддає державну печать i хай його величнiсть вибирає: вiн або цей босняк! Султан вибрав Рустема. Сулеймана-пашу зiслано в Гелiболу, де вiн, лютуючи вiд безсилля, дожив до дев'яноста рокiв i помер смертю не насильницькою, що могло вважатися неабияким щастям. Другий вiзир Хусрев-паша незабаром помер голодною смертю вiд своїх невилiковних хворощiв. Помер i великий Хайреддiн, звiльнивши мiсце для Мехмеда Соколлу, який несподiвано для себе став капудан-пашою. Султан обставлявся людьми, мало не вдвiчi молодшими за нього, i вже не мiг далi сидiти в столицi. На схiдних окраїнах iмперiї бунтували племена, мабуть, пiдбурюванi кизилбашами, була прекрасна нагода дати змогу новому великому вiзиру Рустему-пашi виказати свої полководськi здiбностi, надто що вiн знав тi краї досить добре, тим часом шах-заде Селiм замiнив би султана в Стамбулi, призвичаюючись потроху до непростого мистецтва володарювання, бо ж тепер вiн - спадкоємець, хоч i не названий. Так Сулейман, оточений хмарами свого непереможного вiйська, знов вирушив у великий похiд, бо султан найбiльше думає про землю, найбiльше за неї терпить, найбiльше для неї трудиться i найбiльше може для неї зробити, бо все зло свiту перемагається й знищується священною особою султана. I кожна вiйна, яку веде падишах, теж священна, бо знищення всiх ворожих султановi людей однаково, що дощ на спраглу землю. Як сказано: "Iстинно, неправеднi не будуть щасливi". А як же султанша - праведна чи нi? I для кого й перед ким? КОЛО Коли стояла над мертвим сином, вiдчула, що розверзається в неї пiд ногами безодня, яка лягла зяянням мiж її дотеперiшнiм життям i днем завтрашнiм! I не загатити, не заповнити, не подолати цiєї прiрви, бо нею стало все її життя. Коли босу ввiв її колись чорний кизляр-ага до султанської ложницi, а тодi гинула вона на зелених султанських простирадлах, була безодня плотi, глибша, нiж морська. Тепер, у сорокалiтньої, на вершинi могутностi й розпачу, розверзлася перед нею безодня духу, глибша, нiж усi пекла, обiцянi в погрозах вгорьованим людям, i протяжнiсть її вже не вниз, а вгору; перевернута, вона сягає зiрок. Безодня була вже й не коло нiг, не пiд ногами - вона оточувала звiдусiль, брала в мертвий зашморг, як оте коло, зображення якого переслiдувало Роксолану, хоч де б ступнула: в хамамах i мечетях, на арках i на вiкнах гарему i султанських покоїв, на свiтильниках i дощечках з сурами корану, на дерев'яних решiтках i камiнних плитах, на барвистих настiнних панно i ручках дверей. З дитинства лишився спогад: коли гримiв грiм i блискавицi краяли небо, вдаряючи в лiси поза Гнилою Липою, душа в неї злякано щулилася, а тодi вiдкривалася з вiльною радiстю, бо блискавицi вражають завжди когось, а не тебе, не тебе. Тепер усi блискавицi били тiльки в неї, несхибно й жорстоко, а вона була замкнена в колi свого найвищого в iмперiї (а може, й у всьому свiтi?) становища, самотня, покинута, i не так через людську жорстокiсть i байдужiсть, як через свою неприступнiсть. Приступна тiльки для страждань i для величi, од якої страждання стають геть нестерпними. Хотiла залишити коло себе Баязида, але султан вирiшив узяти його з собою в похiд. Узяв також i Джихангiра, щоб показати молодшим синам безмiр споконвiчних османських земель. Коло султаншi був тепер Селiм та ще її довiрений Гасан-ага, який мав оберiгати її спокiй або ж, як вважали всi придворнi, виконувати всi забаганки, iнодi найдивнiшi, надто що завжди таємнi. Нiхто не знав, чим наповненi днi султаншi. Сип Селiм? Такий схожий на матiр, з такою самою невпокоренiстю в зеленкуватих очах, може, й душею однаковий? Не єднало їх нiщо. Якби можна було забути голос кровi, то охоче забула б i це. Селiм марнував днi в учтах, на ловах, в розпустi. Наставлений при ньому вiзиром Мехмед Соколлу був гiдним напарником для шах-заде в усьому лихому, бо доброго вiд них не ждав нiхто, а самi вони давно вже про нього не згадували. Топкапи схожi були на якесь дике пристанище ловцiв. Скрiзь порозкидана зброя, десь виють мисливськi пси, валяються свiжозiдранi шкури оленiв i вепрiв. В палацових садах серед мiдно-червоних скель Селiм влаштував собi розвагу. В кам'янiй стiнi видовбали заглибини, закрили їх мiцними дерев'яними решiтками й посадовили в тi сховки диких орлiв. Пiд кожним з орлiв - пiдпис. Названо хижакiв iменами ворогiв султанових - iмператора Карла, римського папи, шаха Тахмаспа, короля Фердiнанда, дожа Венецiї. Селiм любив приходити з своїми гуляй-братами вночi до орлiв, з п'яним реготом вицiлювався з мушкета, бив пiд низ їхнiх клiток, гримiв пострiл, розбризкувався камiнь, величезнi птахи з клекотливим злобним криком хижо зривалися з мiсця, пробували вдарити крильми, але в заглибинах було занадто тiсно для цього, крила зоставалися згорнутими, тiльки кресали об камiнь, аж летiло пiр'я. А Селiм торжествував: - А що, iмператоре, як тобi, негiднику! А ти, папо, чом репетуєш? А шах? Чи заснув? Ну ж бо, Мехмеде, подай менi мушкета! В кiнцi лiта знудьгована султанша заблукала до тої скелi з орлами, довго стояла, дивилася на ув'язнених велетенських птахiв. Позирали на неї з вбивчою байдужiстю, мовби її вже давно не було на свiтi. Не iснувало для них нiчого, крiм жертв, а тепер самi стали жертвами людської пiдступностi й хижостi, тому мали всi пiдстави дивитися на людей зi злобною зневагою. Пригорбленi, чорнокрилi, якiсь бруднi, мовби вмерлi, смерть у всьому - в сталевих пазурах, у кам'яному дзьобi, в осклiлих очах, у барвi пiр'я, нiби посипаного перстю. Сидять, дрiмають, нiчого не хочуть знати, тiльки сни про польоти, про висоту, про волю. Тодi вона, сама не знаючи навiщо, стала вiдчиняти клiтки, одну за одною, йдучи вздовж кам'яної стiни, вiдчинила всi, вiдступила, змахнула руками, неначе на курей: а киш, киш! Орли сидiли непорушио. Чи то не вiрили, чи не бажали отримувати волю вiд цiєї слабої iстоти, чи то не хотiли покидати її в самотинi? Однак жалiсть була все ж чужа їм. Один, за ним другий, третiй, важко вибиралися вони з своїх темниць, незграбно злiтали на вершки дерев, мовби очiкуючи всiх iнших, а чи впевнюючись, що тут не приховується якась пiдступнiсть. Тiльки пiсля того вдарилися вони у височiнь, усi врiзнобiч, але всi вгору, вгору, аж поки й зникли з очей. Роксолана сiла на траву, тихо заплакала. Така пустота в душi, такий вiдчай. Згадалося, як вивозила синiв, коли ще були малими, за Едiрне-капу, щоб по першому снiгу ловити на пустельних глиняних полях курiпок,- у тих пiдмокали крила, й вони не могли лiтати. Годували курiпок цiлу зиму в золотих клiтках, а пiсля новруза знов виїхали за Едiрне-капу, де все вже зеленiло й цвiло. I кожен з малих її синiв випускав пташку, приказуючи: "Азат, бузат, дженнетi гйозет!" - "Ось ти вiльна, то стережи рай!" А її нiхто нiколи не випустить з велетенської золотої клiтки, званої життям, султаншi, матерi султанських синiв, i мав вона до смертi стерегти тут рай, але не для себе. I нiзвiдки ждати рятунку, треба жити, вдовольняючись доброчинством, милiстю й величчю, їздила по Стамбулу. Супроводжували її цiлi хмари двiрських лакиз, вона пiдкликала до себе тiльки старого Коджа Сiнана. Пояснював, як просувається будiвництво мечетей Сулейманiє i Шах-заде. Вона знов кружляла й кружляла заплутаними вулицями величезного мiста, минала мусульманськi базари, вiзантiйськi площi, акведуки, цистерни, не могла зупинитися, чогось шукала й не могла знайти. Кiлька разiв поверталася до маленького невiльницького базару мiж форумами Константина i Тавра. Яке глумлення над людьми! На однiм форумi вiзантiйськi iмператори з'являлися в усiй своїй пишнотi, на другому - iмператорськi кати випiкали очi полоненим болгарам. А тепер мiж цими пам'ятками християнської жорстокої величi мусульмани продають людей у рабство, бо ж, мовляв, у хадiсi пророка сказано: "Узи рабства продовжують життя". Врештi зупинилася на Аврет-базарi, де був найбiльший невiльничий ринок Стамбула. Висiла з карети, обiйшла весь базар, де вже було повно рабiв, захоплених султаном у кизилбашiв, мусульмани продавали тепер мусульман, але ж однаково люди i однакова ганьба! Будiвничий Сiнан, якого султанша тримала коло себе, байдуже спостерiгав те, що дiялося на невiльницькому ринку. Вже давно перестав перейматися метушнею свiту, зосередившись на своїх задумах, що перевершували можливостi людської природи. Роксолана iнодi поглядала на будiвничого, не приховуючи цiкавостi в очах. Хотiла б проникнути йому в душу, розгадати її незвичайну будову. Ось чоловiк! Прийшов на свiт i пiшов, а будiвлi стоятимуть цiлi вiки, величнi, як його душа. Але, й вони не передадуть глибинної сутi. Стануть тiльки оболонкою його душi. А чим була наповнена? Нiхто нiколи не довiдається. Горе, страждання, захват? Невже пристрастi не зникають, не розвiюються, як пилини в полi, а можуть набрати закам'янiлих форм i стати красою навiки? Сiнану сказала: - Хочу, щоб на мiсцi цього ринку була поставлена мечеть, коло неї - велике медресе, притулок для бiдних i лiкарня. - Слухаю ваших велiнь вухам уваги, моя повелителько,- слухняно схилив голову будiвничий. - Я хотiла б розпочати це не вiдкладаючи. До повернення його величностi падишаха всього, ясна рiч, не зробити, але й затягувати на довгi роки чи ж слiд? Так не встигнеш нiчого й докiнчити 'за життя. - Життя довге, ваша величнiсть. Добрi дiла завжди доходять до кiнця навiть самi собою. Як сказано: поки дiм будується, хазяїн не вмре. - Тодi я побажаю вам прожити сто лiт,- усмiхнулася Роксолана. - Хай аллах продовжить днi вашi, моя султаншо. Тими будiвлями на Аврет-базарi султанша Хасекi полишила по собi пам'ять. I вся дiльниця Стамбула мiж Аксараєм i Фатiхом названа була Хасекi, й назва та збереглася на цiлi вiки, назавжди. Чи думала про те Роксолана, стоячи осiннiм ранком на Аврет-базарi, де продавали в рабство бранцiв Сулейманового походу, i радячись з великим Сiнаном про споруди, якими хотiла виявити милосердя до простого люду, сподiваючись на милосердя до самої себе? Султановi писала в далекi далечi: "Моє щастя, мiй повелителю, як Ваше благочестиве i благословенне самопочуття, як Ваша доброзичлива глава i як Вашi благословеннi ноги? Чи не болять вiд далекої дороги, чи не занадто далеко вiдiйшли вiд своєї раби? Мiй володарю, очi мої, обiцяйте, що повернетеся в скорiм часi. А ще, моє щастя, якому пожертвувала обоє очей своїх, пам'ятайте, що Ваш раб Рустем-паша - то найвiрнiший з рабiв Ваших, не вiдтручуйте його вiд свого чесного погляду, моє щастя, не слухайте бiльше нiчиїх порад, мiй падишаху, ради Вашої святої глави, ради мене, Вашої рабинi, мiй щасливий падишаху..." Угорська королева Iзабелла спробувала була перед тим визволитися з-пiд Сулейманової опiки, уклала таємну угоду з Фердiнандом, згiдно з якою зрiкалася сану, отримувала для себе Себежське князiвство, а Яноша Сигiзмунда обiцяла одружити з одною з Фердiнандових дочок. Хай iншi воюють, а ти, Австрiє щаслива, знай укладай вигiднi шлюби! Рiк товклося понад п'ятдесят тисяч австрiйцiв пiд Будою, але вали її лишилися неприступнi, Сулейман iз своїм зятем ще раз пройшов по Угорщинi, розбив австрiйцiв, покарав угорських старшин, багато з них одвезено до Стамбула й кинуто в темницi. Мабуть, не було каменя в пiдземеллях Стамбула, де не лишилося б угорської кровi, угорського стогону й прокляття. Тiльки слiз там нiхто б не знайшов, бо угорцi нiколи не плакали. Королева Iзабелла звернулася до султаншi Хасекi з проханням помилувати бодай тих угорських витязiв, якi ще лишилися живi. Гасан-ага сам обстежив усi зiндани, пройшов катiвнi, зазирнув до пекел, вивiв на свiт божий уцiлiлих, перелiчив до одного, пригрозив наглядачам, щоб не впала з полонених i волосина, доповiв султаншi. Роксолана зажадала у Селiма фiрман про звiльнення угорцiв i забезпечення їхнього повернення додому. Шах-заде махнув рукою: - Хай Мехмед-паша подбає! Вiн усе вмiє. Щоправда, йому бiльше до смаку ловити, нiж вiдпускати. Але коли така воля великої султаншi, то вiн зробить! Роксолана звернулася з листом до Iзабелли. "Ваша величнiсть, - писала вона,- найдорожча дочко, обидвi ми народилися вiд тої самої матерi - Єви..." Дивна рiч, що бiльше поширювалося коло її обов'язкiв, то тiснiше стискувалося коло iнше - безвиходi, якоїсь занедбаностi, забутостi. Свiт знав її дедалi бiльше i бiльше, а для тої землi, з якої вирвано було Роксолану майже тридцять рокiв тому, ставала невiдомiшою й невiдомiшою, не було там живої душi, яка б її пам'ятала, нiхто не линув до неї думкою, не озивався словом, i не поможе нiхто й нiщо - нi султан з своїм смертоносним вiйськом, нi її сльози й благання, нi молитви i найбiльшi чудеса на свiтi. I вiдходила вiд неї рiдна земля, вiдходила далi й далi, вiдлiтала нестримно, як дитинство, як молодiсть, i вже ледь мрiв дiм батькiвський за чужою зорею, i забувала, як сивiють жита за Чортовою горою, як порощить у шибки сухий снiг, як пахне торiшнє листя i весняна земля пiд ним, хоч до самої смертi знатиме, що так не пахне земля нiде в свiтi. Ой заiржали копi воронi на станi. Ой забринiли кованi вози на дворi... Прийшли вiстi про смерть польського короля Зигмунта. Королем став його син Зигмунт Август, народжений, здається, того самого року, що її покiйний Мемiш. Отож годилася королевi в матерi. Ще знала про шлюб Зигмунта Августа. Перша його жона, австрiйська принцеса, вмерла, вiн обрав собi жону по любовi, взяв дiвчину не з королiвського роду, литвинку Барбару Радзi-вiлл, усi магнати повстали проти короля, погрожували позбавити його трону, коли не прожене вiн цю спокусницю. Лiчили, скiльки до шлюбу мала Барбара коханцiв. Канонiк кракiвський Владислав Гурський називав королеву "виборною курвою". Воєвода сандомирський Ян Тенчинський, той самий, якого Роксолана колись ганяла з Стамбула до Рогатина, казав, що охочiше бачив би в Краковi турка Сулеймана, нiж мати в Польщi таку королеву. В Нiмеччинi розповсюджували соромiцькi малюнки Барбари, у якої рамена й шия, замiсть улюблених нею перлiв, здобленi були чоловiчими соромними тiлами. Такого не зазнала навiть Роксолана, бо ж принесла з собою чистiсть, перед якою вмовкали найбiльшi злорiки. Покликала до себе Гасан-агу. - Збирайся в далеку дорогу. Вiн вклонився. Знав: нi питати, нi вiдмовляти не слiд. - Повезеш моє послання польському королевi. Не передавай нiким, добийся прийому i вручи самому королевi. I скажи йому те, про що в листi писати не можу. Вiн не питатиме тебе, скажеш йому сам. Що ми вiтаємо його шлюб. Що стежимо за ним хоч i здалека, але уважно i доброзичливо. Що годилося б йому, як i його батьковi, клопотатися перед султаном про укладення вiчного миру. Що я обiцяю полагодити через султана всi спiрнi й заплутанi справи. Що миру хай жадає не для частини своїх земель, а для всього королiвства, бо досi Ягеллони схiднi землi українськi приносили в жертву, заслоняючись ними вiд Кримської орди, яку напускали на них султани, щоб тримати у вiчному страховi. Хай домагається у султана, щоб той приборкав кримського хана. Я помагатиму королевi. Без нього менi тяжко, без мене вiн так само безсилий, але хай знає, що я - його помiчниця в цiм дiлi. Скажи йому все це i повертайся. Про свiй рiдний Рогатин не сказала нiчого. Що казати? Тепер могла вже охопити уявою всю свою покинуту землю. I вжахнутися: нещасний мiй народе! Але в посланнi до короля Зигмунта Августа не зрадила себе бодай словом. Було витримане в тонi урочисто-холодному, як i годилося в її високому становищi. "Ми доводимо до вiдома Його Королiвської Величностi, що, дiзнавшись про Ваш вступ на королiвський престол пiсля смертi Вашого отця. Ми вiтаємо Вас, i всевишнiй свiдок тому, скiльки радощiв i задоволення принесла нашому серцю ця приємна вiсть. Отож, це воля бога, якiй Ви маєте скоритися i згодитися з його присудом i велiнням. Ось тому Ми написали Вам цього дружнього листа i надiслали його до пiднiжжя трону Вашої Величностi через нашого слугу Гасан-агу, який прибув з помiччю бога; i тому Ми настiйно просимо Вас до всього того, що вiн висловить усно Вашiй Величностi, поставитися з повною вiрою i довiр'ям, як до такого, що безпосередньо передано нашому представниковi. Зрештою, я не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б таємницю для Вашої Величностi. Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша". Прилетiли гонцi з вiстю про те, що доблесний i благородно мислячий султан Сулейман пiд захистом благополуччя прибуває до раєподiбного Стамбула. Роксолана мерщiй послала назустрiч падишаховi коротке вiтання: "Я, нiкчемна, завдяки буйному саду потойбiчної щедростi удостоїлася квiтки блаженства - великої вiстi про повернення його величностi, притулку влади, знаряддя правосуддя, володаря й повелителя раю на землi..." А вона стерегла той рай. Не випущена з клiтки, в темному колi довiчної муки й неволi, стерегла рай! Сулейман за два роки, якi провiв у походi, завоював тридцять один ворожий город, розорив тринадцять провiнцiй, спорудив двадцять вiсiм крiпостей. Вiн був вдоволений своїм зятем, сераскером Рустемом-пашою, син Баязид учився в свого великого батька долати безмежнi простори, а сина Джихангiра, щоб не наражати на небезпеку його слабке здоров'я, падишах зоставив намiсником на березi моря в Трабзонi, щоб був неподалiк од Амасiї, де сидiв шах-заде Мустафа,- так наймолодший син наглядатиме за найстаршим i таким чином мир у державi буде ще мiцнiший. Султан повернувся постарiлий, утомлений, хворий. Увесь зжовк, скам'янiв, став ще маломовнiший i загадковiший, нiж давнiше. В'їздив у столицю верхи, а коня пiд собою майже не вiдчував. Закам'янiла поясниця, задерев'янiлi крижi, онiмiлi руки, пiд грудьми порожнеча й тоска безмежна, як простори, що їх полишив позаду. Що йому простори, що землi впокоренi, сплюндрованi, знищенi? Сплюндрованiсть землi веде за собою сплюндрованiсть душi. Хто нищить землю, нищить також i себе. I не поможе нiщо: нi коштовнi прикраси, нi пишнi будування, нi марнота величi. Вiн вважав, що добував велич мечем, а тепер переконався, що мечем усе тiльки нищиться. Був на неосяжнiй височинi, а дрiбнi страхи обсiдали його, як малi пташки старе дерево. Старiсть розсипалася по жилах, мов сухий пiсок. Пiсковий годинник часу, вiку, вмирання. А свiт тим часом жив, не мав намiру зменшуватися, не хотiв умирати. Витоптуючи своїм залiзним вiйськом пiвсвiту, сам султан завжди керувався неписаним правом збереження життя, незнищенною силою iнстинкту, пожадання тiлесного, яке, зрештою, веде до продовження роду. В походах приводили йому молодих рабинь, i вiн радiв, коли випадок посилав йому iстоту, яка нагадувала зоставлену в Стамбулi кохану жiнку, що уособлювала для нього красу й привабу життя. Обсипав ласкою й щедротами таку жiнку, одружував з нею якогось iз своїх наближених, а сам знов i знов марив про Хуррем. Якою ж мала бути ця жiнка, коли заслонила такому всемогутньому чоловiковi всi скарби й розкошi земнi й небеснi? Поєднувала в собi все, що жiнку досконалою i милою могло зробити: чулiсть серця, велич душi, солодкiсть у спiлкуваннi, оздобний розум, чарiвливу поставу. I в цьому походi Сулейману привели молоденьку рабиню - кизилбашку. Тоненьке дiвча, тонше за султанову брову. Але вразило i вжахнуло його своєю невичерпною життєвiстю. Танцювала цiлу нiч, побувала в султановiй постелi, знов танцювала. Вiн хотiв бути великодушним, дарувати їй спочинок, вона здивувалася: - Спочинок? Утома? Вiд чого ж? Я ще й не натанцювалася! Тодi лиш збагнув, що для нього Хасекi. Волiв би втратити iмперiю, все на свiтi, нiж свою загадкову Хуррем Хасекi. Досi не знав, чи любить вона його, чи любила, згоден був на все, лиш би вона була коло нього. Не важили душа, почуття, настрої, все, що сховано вiд поглядiв,- батин, лиш її зовнiшнiсть - захiр, тiло, голос, погляди, вiчне лукавство i ще щось, для чого ще не знайдено слiв. Iнодi це було саме тiло, iнодi тiльки душа, метався мiж цими загадковими сутностями загадкової жiнки i знав, що визволення йому не буде нiколи. Ще нiколи так довго не був у походi султан. Може, востаннє випробовував своє почуття до Хасекi, сподiвався на визволення з-пiд її владi!, поволi позбуваючись бажань? Бо найнебезпечнiшою з пристрастей, не лiчачи страху перед богами i перед смертю, є любов до жiнки. Статева потреба для Сулеймана була так само природною, як лiтання для птаха, плетiння павутини для павука, линяння шкiри для змiї. Але перед полохливим тiлом Роксолани, яке лишалося незмiнним упродовж десятилiть, мовби зачароване, нiколи не почувався владним самцем, а мав у собi щось нiби аж рабське. I не зникало воно, не знищувалося нi вiдстанями, нi часом, нi його старiнням i знесиленiстю. Повертався до Стамбула i думав лише про Хасекi. Послав їй багатi дарунки. Тодi виїхали наперед, всупереч усiм вiдомим звичаям, вiзири й iмами, щоб вклонитися великiй султаншi вiд iменi падишаха. I вона, теж всупереч дотеперiшнiм установленням, виїхала з брам Топкапи до Айя-Софiї разом iз шах-заде Селiмом, звелiла простелити навстрiч султанському коневi червонi сукна i радiснi килими повiтання, i так вони зустрiлися пiсля дворiчної розлуки. Обiч султана тримався син Баязид, усмiхався матерi ще здалеку, не дбаючи про вимоги султанської поважностi. Був такий схожий на султана, що здалося Роксоланi: молодий Сулейман повертається з походу па Белград, на Родос чи ще там куди. Здригнулася - i зникло видiння. Два їхнi сини були з ними й мiж ними, ще третiй десь зоставлений був обiч Мустафи, свого i своїх братiв смертельного ворога. Як то воно буде? Страшне коло звужувалося, обхоплювало її горло, незмога була дихати, ноги їй пiдламувалися, ось упаде й не житиме, але не впала, жила далi, твердо йшла назустрiч султановi, гордо пiднiсши маленьку свою голiвку, легка, тоненька, струнка, мов та п'ятнадцятилiтня Хуррем по бiлих килимах чорногубої валiде. Доторкнувшись до величi, вона не злякалася, не втекла, не загинула, а сама пiшла шляхом величi i навiть досягла неможливого: подолала велич. Султан знову сiв у столицi, але султанша i далi їздила по Стамбулу, наглядала за будовами, приймала послiв, писала листи володарям Європи. Гасан-ага привiз послання вiд польського короля. Зигмунт Август прислав султановi бурштиновий цiпок з золотою голiвкою, а Роксоланi хутра такi пишнi й теплi, що вона не знала, коли й носитиме їх у беззимному Стамбулi. Гасан був утомлений дорогою, але вдоволений, бадьорий, готовий хоч i знов вирушати в землю, куди султаншi не було вороття. - Мав бесiду з королем? - спитала вона його. - Як було звелено, моя султаншо. Розпитували мене без кiнця про Стамбул, про султана, про вашу величнiсть. - Все там сказав? - Все, ваша величнiсть. Ще й од себе додавав, коли виникала потреба. - I що ж король? - Дякував за вашу доброту i приязнь. - Просив щось? - Про мир говорив. Обiцяв написати. - Написав. Та не так, як я казала. Може, не збагнув твоєї мови? - Ваша величнiсть! Усе вiн збагнув. Але боїться. Затулялися давнiше Україною вiд орди, затулятиметься й вiн. Так спокiйнiше. Та й що вiн може, коли шляхта йому кожне слово з рота виймає i назад укладає. - Але ж вiн король! - Король - не султан. То тiльки султан не боїться нiкого, а його бояться всi. Дрож їх проймає вiд самого слова "Стамбул". Вже я наздогад бурякiв, що султан тепер далi вiд Стамбула, нiж вони самi,- вiрять чи й не вiрять. Тодi я вже їм навпростець. Мовляв, усi iсламськi воїни, якi вiддаленiсть вiд його величностi падишаха вважають жахливими тортурами, а розлуку з вiйною - джерелом всiляких страждань i неприємностей, слiдом за ангустiйшим стременом вирушили в безконечну путь. Нема, кажу, в Стамбулi нi вiйська, нi султана, i можете полякати Крим, нiхто йому не поможе. А вони менi: а султанша? I поки я там з ними розбалакував, татари перекопськi вторглися, набрали безлiч люду й завели до своєї землi в рабство. Казали, якогось князя їхнього Вишневецького теж поiмали й завели з собою. Роксолана заломила руки. - Поїдеш до короля ще раз. Поговорю з султаном - i поїдеш знов. Розкажеш там усе. Бо нiхто ж нiчого не знає. - Там ще цi посли понабрiхували,- зiтхнув Гасан.- Шкода й мови! Я їм, мовляв, у нас тут усе належить султановi, окрiм душi, яка - власнiсть аллахова. А вони менi: а султанша? Хiба султан не належить їй? А коли так, то хто ж у вас вище? їй зринув на пам'ять улюблений отцiв псалом: "Окропити мя иссопом, й очищуся, омыеша мя, й паче снега убелюся". Останнi слова мало не повторила вголос. "Й паче снега убелюся". Очиститися? Як очиститися, захистити своє добре iм'я, свою неспровиненiсть? I де взяти сил, коли треба ще їй захищати синiв своїх, з якими не знати що й буде. - Повезеш послання до короля,- сказала Гасановi твердо. Знов писала вiд свого iменi: "Хай Всевишнiй оберiгав Його Королiвську Величнiсть i дарує Йому довгi роки життя. Найпокiрнiша слуга цим повiдомляє, що Ми отримали Вашого дружнього листа, який принiс нам надзвичайну радiсть i задоволення, якi нi з чим неможливо зрiвняти, щоб описати його. Отже, зi змiсту листа Ми довiдалися, що Ви в доброму здоров'ї i прагнете дружби, яку Ви засвiдчуєте Вашiй щирiй подрузi, так само засвiдчуєте i Вашу щиру дружбу i прихильнiсть до Його Величностi Падишаха, який б опорою свiту,- як бачите, я неспроможна зрiвнятися з Вами у висловах. Хай бог Вас оберiгає i щоб Ви завжди були радiснi й задоволенi. Як свiдчить Ваш величний лист, а також донесення, зроблене моїм слугою Гасаном, прояви дружби, якi виказала йому Ваша Величнiсть, зобов'язують моє серце до вдячностi. Я повiдомила про все Його Величнiсть Султана, i це принесло йому вiдчутне задоволення, яке я неспроможна Вам висловити. I вiн сказав: "Ми зi старим королем жили, як два брати, i, якщо угодно всемилостивому богу, ми житимемо з цим королем, як батько й син". Ось що вiн сказав i з радiстю звелiв написати цей султанський лист i надiслати його до пiднiжжя Вашого трону з моїм слугою Гасаном. Отже, хай Ваша Величнiсть вiдає про те, що будь-якою справою, яку Вона матиме до Його Величностi Падишаха, я зацiкавлюся i скажу своє слово хоч i десять разiв на добро i прихильнiсть до Вашої Величностi, зобов'язуючи себе в цьому вдячнiстю моєї душi. На знак дружби i з тим, щоб лист цей не виявився пустим, я надсилаю Вам двi пари сорочок i штанiв з поясами, шiсть хусточок i рушник, усе в одному згортку. I хай Ваша Величнiсть дарує менi, що я надсилаю Вам цi рядки, якi не заслуговують Вашої уваги, та, коли угодно боговi, я i далi хочу надсилати їх Вашiй Величностi. На цьому бажаю Вам здоров'я i розквiту пiд час Вашого правлiння. Найпокiрнiша слуга Хасекi Султанша". Знову з'явилися в Стамбулi баїли Пресвiтлої Венецiанської Республiки Бернардо Наваджеро, Доменiко Тревiзано, доносили своєму сенату про силу, якої набрала в Стамбулi Роксолана, про її владу над Сулейманом. I довго ще переповiдатимуть це донесення i, повiривши в необмежене могуття Роксолани, в галереї Пiттi у Флоренцiї вмiстять її портрет, серед зображень османських султанiв - єдина жiнка мiж цих вусатих чалмоносцiв! - та чи мiг хто-небудь зазирнути в душу султана й султаншi, цих двох таких неоднакових, власне, ворожих одне одному людей, якi водночас не могли жити одне без одного. I хто знає, кому було бiльше радостi в тi найнапруженiшi роки їхнього спiвжиття: Роксоланi вiд перемог над султаном чи Сулеймановi од поразок перед цiєю незамiнною жiнкою? Вона поєднала в собi лагiднiсть звичаїв цивiлiзованих країн з гостиннiстю первiсних народiв. Полонила всiх своєю ввiчливiстю, щирiстю, чарiвливiстю в бесiдi, даровитiстю, щедрiстю, любов'ю до наук, мистецтва й розкошi, добротою, чуттєвiстю i вдячливiстю. Iшла до цього довго й тяжко, звiдусiль оточена ворогами, беззахисна проти загроз i спокус, позбавлена будь-якої опори, крiм власної душi та ще рiдних пiсень; якi нагадували пре минуле, про її коренi, про народження я походження, ними мовби вилiковувала киплячий свiй мозок, на який наповзав безум. Султан полюбив її - уярмлену, понижену, пригнiчену. Спiвбесiдниця, сповiрниця, знаряддя насолоди, iграшка. Страждала, рвалася я того приниження i тим жила i, виходить, була щаслива. Поки була пригнiчена - жила надiями. Перемогла - i стала нещасною, бо побачила, що нiчого не досягла, а тiльки стала над прiрвою, а на шиї - волосяний аркан. Як у нашого свата на петрушцi хата. Як петрушка пiдогнила, хата ся завалила. В молодостi криводушила, нещиро запобiгала перед султаном заради власного збереження, тепер - заради своїх синiв. I не було кiнця, а душа ж не беадонна. Не можна щодня спiвати хвалу султановi, присягатися в любовi й вiрностi, бо тодi вiдлiтав щось з душi, мов листя з дерева, i запановують у тобi оголенiсть, пустота й мертвота, а тодi приходять зневага й ненависть. З примусової любовi виростає тiльки ненависть. Усi люди рiвнi в нещастi й смертi, та тiльки не султани й не сини султанськi. Адже навiть у апокалiпсисi за кiнцем свiту спостерiгають сто десять тисяч попечатаних - i кiнець свiту не для всiх. її сини були Османами, але мовби несправжнiми, бо запiзнилися прийти на свiт, їх випередив Мустафа так само, як Роксолану випередила в гаремi черкешенка. Так нiби хтось рвався у той проклятий гарем! Але вже сталося, i тепер вона має спокутувати не знати й чиї провини. Вона i її дiти. Всемогутня - i безсила до розпачу. Ненавидiла султана все життя i мав благати всiх богiв, щоб продовжили його життя, бо то життя її синiв, над якими висить жахлива загроза, iм'я ж тої загрози - Мустафа. Якби вона була пiдступною й кровожерною, як зображують її в своїх плiтках посли й мандрiвники, хiба б не прибрала вже давно, не усунула всi перешкоди для своїх синiв? Хiба б не змiнила свою стать, не розтоптала б природний жаль, не затулила для жалощiв усiх входiв i отворiв душi, не розбудила б усiх демонiв убивства, якi чутливо дрiмають у султанських палацах? Чи є в них доля влади, i тодi вони не дадуть людям i борозенки на фiшковiй кiсточцi? Але була жiнкою-слов'янкою, не оголювала своїх ран, а ховала їх дбайливо й чуло. То тiльки султани встеляють землю трупами, вважаючи, що невиннi тiльки мертвi. Для неї ж невиннi - всi живi. Навiть Мустафа. Навiть вiн. МУСТАФА Смерть прибрала його братiв. Був наймолодшим сином Махiдевран, став найстаршим. Але був тодi ще занадто малий, щоб радiти, так само, як не знав нi страху, нi суму, коли матiр його вигнано з Топкапи. Незнання врятувало його вiд зроапачення, яке могло б неминуче настати з часом. Коли верблюдиця зiтхає, верблюденя ричить. Махiдевран не приховувала вiд сина своєї ненавистi до султана, i Мустафа, щойно зiп'явшись на ноги, вже знав: султан не такий, як треба. Справжнiм султаном буде тiльки вiн. Не ховався нi вiд кого з цим, охоче повторював слова, за якi будь-кого задушили б без суду: адже вiн був султанський син i син первонароджений! Його нiхто не смiв зачепити, до слiв дитини ставилися поблажливо, посмiювалися, вдавали, що не чують. Бо винним може стати не той, хто говорить, а той, хто слухає. Вихователя Мустафi вибирала валiде. Взяла не улема, не мудреця, не юнака й не вельможу, а старого яничарського агу Керiма, для якого весь свiт зосередився в яничарських казармах, а вся мудрiсть - в умiннi володiти шаблею. Керiм-ага повiв малого Мустафу до своїх колишнiх братiв раз i вдруге, жорстокi цi люди, якi не знали нi родини, нi дiтей, прийняли шах-заде, мов свого сина, можна б сказати, навiть полюбили це вельможне хлоп'я, коли б слово "любов" вiдоме була їхнiм зачерствiлим од убивств душам. Так Мустафа i вирiс серед яничарiв. Сам нiби яничар i водночас маленький падишах. Оволодiв усiм жорстоким умiнням яничарiв вести вiйну, але оберегли вони його вiд свого бруду. Тiльки простi люди здатнi на таке. I коли збунтувалися проти самого султана i проти його улюбленцiв - Iбрагiма й Роксолани,- то нiхто не згадав iменi Мустафи, хоч було воно у всiх на гадцi: лякалися бодай словом накликати небезпеку на свого юного улюбленця, хотiли оберегти його од усiх лих, бо бачили вже незабаром своїм султаном. А валiде Хафса, намовляючи яничарiв до кривавого заколоту, теж мовчала про Мустафу, бо хотiла й далi бачити Сулеймана па тронi, лише прибравши Роксолану i змiцнившись, у своїй владi. Кожен дбав про своє - i Мустафа знов опинявся мiж суперниками, мав стоят