в, у якi заглиблювався султан. Непотрiбнi люди мають бути знищенi. Коли при цьому загине якесь число воїнiв - така воля аллаха. Хто загинув - теж не потрiбен. Бо коли вмирають навiть сини падишаха, то чому не мають вмирати простi люди, якi заповнюють такi манливi для нього простори. Найпорожнiший, на перший погляд, простiр завжди виявляється заповненим, i доводиться його завойовувати, платячи кров'ю воїнiв i власним терпiнням. Колись вiн вiрив, що простiр вимагає терплячостi й терпiння ще бiльшого, нiж вимагає час. Бо час долається сам собою, вiн тече, як рiка, обтiкає тебе, мов вода камiнь, без уваги на тебе, а простiр можна покорити, лише вирушаючи щоразу в походи. Але тепер, коли старий Сулейман зрозумiв нарештi, що йому потрiбен тiльки час, то побачив, що здобути його вже пiде не зможе: нi завоює, нi купить, нi вiднiме, нi вкраде. З цим гiрким усвiдоленням безсилля повернеться. вiн через три роки до Стамбула, щоб уже бiльше не вирушати в походи до смертi своєї улюбленої Хасекi, а коли нарештi вирушить, то у власну смерть. БАЯЗИД Один їхав по землi, другий плив над землею в океанi холодного бурштинового свiтла, i днi; стелилася перед ними, мов безберега, хистка пустеля, то збрижена мертвими горбами, то перегороджена кам'яними пасмами гiр, а то несподiвано оздоблена зеленими оазами мiст, оточених садами, в дзюркотiннi й райському хлюпостаннi пречистих джерельних вод. Так нiби справдi здiйснювалася обiтниця про те, що праведнi будуть введенi в сади, де течуть рiки, де вiчний затiнок, чистi гурiї i благосклоннiсть господа. Тодi той, хто їхав по землi, давав знак утомленим носiям, вони спускали на землю тяжкi бiлi ношi, вкритi бiлим килимом i коштовними перлистими шалями, i на кiлька днiв наставав спочинок для живих i для мертвого. Баязид перепроваджував до Стамбула тiло вмерлого Джихангiра. Султан велiв одвезти. Баязид вирiшив нести на руках. Бiльше шани до небiжчика i повiльнiше просування до мiсця вiчного братового вспокоєння. В столицi їхня мати, вона жде всiх синiв живими, отож з мертвим до матерi треба йти якомога повiльнiше. Якби й не дiйти туди нiколи, Баязид охоче пристав би й на це. Несли бiлi ношi з тiлом Джихангiра тяжко й повiльно, часто змiнювали носiїв, прикликаючи їх з людських поселень, якi були на їхньому шляху, iз стоянок юрюкiв, беручи людей на помiч навiть з купецьких караванiв, бо ж умер син великого султана Сулеймана. Днi, тижнi, мiсяцi. Повiльне просування, тривалi зупинки, вiдпочинок для людей i коней, лови в горах, небезпечнi виправи на ведмедiв i пантер, дика гонитва за оленями i газелями. В такi днi Баязид забував про тiло Джихангiра, зоставлене десь у ханi або в караван-сараї, вглиблювався iз своїм супроводом у дикi гори або й розлеглi рiвнини далi й далi, тiльки кiнська грива серед очима, гостро нашорошенi кiнськi вуха, стукiт копит - туп-туп-туп - далi, далi, пил дорiг, холод i спека, вiтер i дощ, кiнський пiт i пiт людський, мiцний запах молодих немитих тiл, млость вiд свiжої кровi вбитих звiрiв, насолода вiд убивання, смакування смертями тварин, бо ж ти сам зоставався безсмертний, поки володiв життям i смертю цих дорiг. Занурювався в розбурхане море анатолiйських племен кочовикiв-юрюкiв, дивуючись їхнiй численностi й рiзноманiтностi,, од якої рябiло в очах. Калач, кангли, кайї, баят, алкаєвлi, язир, дудурга, афшар, кизик, бейдiлi, каргин, байiндир, печенiг, чавун-дур, бюгдюз, каник, ще далi - тава, чапнi, салор, караєвлi - безземельнi, бездомнi люди, яким заборонялося зупинятися довше, як на три днi, займати ущелини й гiрськi проходи, їздити верхи, оперiзуватися мечем, мати вогнепальну зброю, їх переслiдували, примушували працювати в рудниках, на спорудженнi святинь Стамбула й Едiрне, на будуваннi й лагодженнi укрiплень. Юрюк завжди вважався дармовою робочою силою, його навiть не годували, бо повинен був брати власних харчiв на пiвроку, лиш iнодi видiляли їм по двi перепiчки на день. Непокiрних убивали, великий муфтiй давав фетви, якi дозволяли вбивства юрюкiв так само, як i невiрних, не вважалося богоугодним дiлом на цiм i на тiм свiтi. Вождiв збунтованих племен засилали на острови, де вони вмирали вiд туги за вiльними степами, верблюдами, кiньми, вiвцями. Вiчно голоднi, юрюки охоче йшли з султаном па пiдбiй свiту, бо перед смертю хоч наїдалися. Тодi знов певерталися в свої кам'янi пустелi, iнодi несучи в шкiряних хурджинах награбоване золото, частiше з порожнiми руками, i знов перемiрювали безконечнi шляхи, ковтаючи бiлий пил дорiг, який стояв над ними вже цiлi тисячолiття. Вони вийшли з бiлих пустель, яких нiколи не могли забути, i смерть для них назавжди залишилася бiлою, як далекi пустелi їхнього минулого. Була смерть на бiлих дорогах, мов отi сумнi ношi з останками шах-заде Джихангiра, якi з мовчазною шанобою передавав один юрюцький оджак [75] другому, одне плем'я - iншому. Стародавнi вiвчарнi, рештки кам'яних загонiв, колючi чагарi, корiння спечених сонцем трав, розтрiскане камiння - i над усiм вiтри, що не втихають тут, мабуть вiд дня сотворiння свiту. Для Баязида напинали шатро, але шах-заде хотiв поглянути на житло юрюка i осiлого селянина. Знiженi, майже зжiноченi стамбульськi сановники, якi супроводжували шах-заде, запобiгливо сповнюючи всi його забаганки, гидливо зупинялися перед брудними купами з саману, не наважувалися навiть зазирнути в отвiр, звiдки бив гострий запах тварин або ж смердючий кiзяковий дим. Бризкали бальзамами, вiдвертали носи, невдоволено перешiптувалися. А Баязид не лякався нiчого, поринав у пiтьму цього первiсного житла, слухав гостинне вiтання господаря, мова якого, здавалося, не мала нiчого спiльного з стамбульською, зберiгала ще первiсну свою незайманiсть i грубiсть, при якiй слова наштовхуються одне на одне, мов камiння в гiрському потоцi, не втратила ще своєї жорстокої повiльностi, яка так пасувала до цих мiцних кiстлявих людей, незграбних, неоковирних, але надiйних, як їхнiй примiтивний побут. Тут не було нiчого зайвого. Халупа з саману. Внизу - люди i кози, вгорi - комiрчина для припасiв. Два отвори. Один слугує дверима, другий - вiкном. Вогнище посерединi, дим може виходити в будь-який отвiр, може лишатися всерединi - так теплiше. На землянiй долiвцi солом'яна мата, пiд стiною на дерев'янiм полу вовнянi матраци i ватянi ковдри, нефарбована дерев'яна скриня, кiлька мiдних посудин, кам'яний кухоль для води - ось i весь набуток. А що треба людинi? Пiдтримувати вогонь у вогнищi, мати воду й нiчлiг, затишок i прихисток, о аллах! Кладовища поряд, їх видко вiд кожної халупи,- мов нагадування про неминучiсть. Каменi, поставленi в головах i в ногах небiжчикiв, стерлися вiд негоди - це чи свiдчення марноти марнот, чи байдужiсть перед долею, чи великий спокiй життя, яке вивiряв i вимiрює свою силу єдиною мiрою - смертю? Смуток тут починається вiд дня народження. Може, тому так багато чорного в одязi, i лиш червоне, мов удари кровi, пробивається крiзь суцiльну чорноту i цвiте вiчним цвiтом життя й нескореностi. Ритм життя визначається тут змiнами пiр року, погодою, стихiями, вiдлiк часу ведеться вiд одної подiї до другої: лавина, розлив рiки, загибель скота, укус змiї, напад грабiжникiв i вiйна, вiйна, вiйна. На сонце тут не дивляться, бо воно заслiплює, пече, палить, зате люблять мiсяць i його срiблисте прохолодне сяйво, живуть пiд ним, зiтхають, складають пiснi, моляться. Як мало треба людинi, щоб жити, i як безмежно багато треба для цiлого життя! Живуть тут пiд мiсяцем i вiтром, серед овець, самотностi й нужди такої, перед якою безсила людська уява. У своїх безладних мандрах i метушнявi Баязид натрапляв i на стiйбища юрюкiв. Йому назустрiч виїздили старiйшини племен - iхтiяри, вклонялися, пiдносили чашi з верблюдячим молоком. I кожне плем'я мало свiй одяг, свою мову, навiть чашi неоднаковi - то дерев'янi, то з коштовного металу, то череп'янi, то видовбанi з каменя. Дивно, як могли Османи об'єднати всiх цих людей, усi цi землi, звичаї й звички? Баязид ще мiг зрозумiти силу меча, яким завойовують землi. Але що втримує їх, яка сила? Єднiсть, про яку вперто говорить султан, а за ним повторюють iмами? Але ж хiба можна єднiсть плутати з одноманiтнiстю, на яку людська природа нiколи не пристане? Коли й було тут щось справдi однакове, то це убогiсть i нужда. I житла юрюкiв, здається, схожi були саме завдяки їхнiй убогостi. Три стовпи, на них натягнуто рiдку чорну попону з козячої шерстi. Тканина сягає землi тiльки з двох сторiн - з пiвдня й заходу. З пiвночi й сходу, замiсть стiн, невисока загорожа з циновок, покрiвля пiднята й вiдтягнута довгими вiрьовками, закрiпленими вiддаля за камiння. Циновками встелено й долiвку, залишено незакритий шматок для вогнища. Глинянi глеки для води, мiдний таганок, коло входу попони, збруя для вiслюкiв або верблюдiв, за наметом купка сухого верблюдячого кiзяка для палива. I так усе життя, столiття, тисячi рокiв, усю iсторiю! Чи можна таке бодай уявити? А люди мають жити. Найдивнiше для Баязида було, що люди цi не зачерствiли душею, не мали злоби, вiдзначалися добродушнiстю, вражали до слiз своєю гостиннiстю, а наївнiстю перевищували, мабуть, i дiтей. Самi ж i смiялися над своєю наївнiстю, переповiдаючи султанському синовi химернi пригоди кочовикiв. Як iшли два юрюки, а назустрiч вельможа з самого Стамбула. Вклонився їм - i поїхав собi. А юрюки стали сперечатися. Той каже: вклонився менi, той - менi. Догнали вельможу. Кому вклонився, бейефендi? Той каже: забув. Тодi кинулися до кадi. Суддя вислухав їх, подумав, сказав: хто з вас дурнiший, тому й уклонився. Або йшли якось два юрюки i знайшли кавун. Стали думати, що воно таке. Вирiшили: пташине яйце. Покотили його поперед себе, кавун ударився об дерево, за яким сидiв заєць, i розбився. Заєць вiд страху дременув навтьоки. Юрюки вигукнули: "Ах, коли б знали, що в тiм яйцi заєць, то самi б його розбили!" Баязидовi показали колодязь, з якого Ходжа Насреддiн витягав мiсяць i, не витягнувши, заповiдав вичерпувати воду, поки у вiдрi в когось все ж опиниться небесне свiтило. Так юрюки й досi черпають звiдти воду для своїх овець та верблюдiв. Нiчого не здобуваючи, крiм найпростiших засобiв для пiдтримання життя, юрюки водночас i не розгублювали нiчого з того, що мали, жили мiцною пам'яттю, передавали з поколiння в поколiння тяжко здобутий досвiд, призбирували по крихтi мудрiсть, якою пишалися не менше, нiж своєю волею. Iхтiяри племенi караєвлi - чорнодомних, мабуть, найбiднiшого з бачених Баязидом, погладжуючи сивi бороди, розповiдали шах-заде про юрюка, який перевершив усiх вельмож Стамбула. Зiбрав, мовляв, їх султан i загадав загадку: в двадцять - тигр, у тридцять - лев, у сiмдесят - корова, у вiсiмдесят - курка, а в дев'яносто - яйце. Нiхто не мiг вiдгадати. А юрюк з-пiд Коньї, почувши про султанську загадку, приїхав до Стамбула, з'явився в палац до падишаха i пояснив, що його величнiсть султан, зображаючи перебiг людського життя, натякає на свої старощi. Султан обiйняв юрюка i зробив його великим вiзиром. Баязид не без затаєної думки переповiв iхтiярам хадiс пророка. Спитав пророк правовiрних ось так, як спитав би вiн їх: як ви будете вести себе тодi, коли емiр буде як лев, суддя як облiз-лий вовк, купець як гарчливий пес, а правовiрний мiж ними як налякана вiвця в отарi, що не знаходить собi нiде притулку? Що має робити вiвця мiж левом, вовком i псом? Iхтiяри мовчали. Тодi прикликали бiдного чабана, сказали йому про Баязида i спитали, що б вiн мiг повiдати султанському синовi. У чабана не було з собою нiякого майна, опрiч герлиги. Вiн притиснув її до грудей i заспiвав: "Ох герлиго, герлиго, сумно нам з тобою. Сорок трав i квiтiв зiрвав я по горах, я шукав медоноснi квiти, на якi сiдають бджоли, я шукав трави, з яких Лукман [76] Хекiм виготовляв цiлющi лiки. Я хотiв тебе, овечко, нагодувати, як невiсту, я так трудився - а що заробив? Не овець, а вошей". Тодi iхтiяри спитали шах-заде, чи вiдомо йому, що османцi вважають найгiршим мiж людьми, плодами й тваринами. Юрюк, ярiк i каз, тобто кочовика, сливу й гусака. Баязид посмiявся й сказав, що саме про це вiн i веде мову. Хiба правда на цiм свiтi неминуче має злидувати? Навiть верблюд смердить i реве, коли його довго не годують i не поять. Iхтiяри мудро погладжували бороди. Цей шах-заде справдi не схожий на всiх тих, хто будь-коли забивався у цi забутi аллахом землi з пишного Стамбула. Вiн не прагне, щоб його боялися й ненавидiли, вiн хоче, щоб його любили. Але вiн син володаря i сам колись може стати володарем, отож добре знає, що верблюда, коли вiн реве або не слухається, б'ють завжди по шиї, бо то мiсце найвразливiше. А бiднякiв, коли вони збунтуються, б'ють по головi. Хiба не приходили до бiдних юрюкiв святi люди, кожен з яких об'являв, що вiн пророк Махдi, цар, який ховався i тепер повертається? їхнi iмена збереженi в пам'ятi простого люду назавжди. Нур Алi, шейх Джеляль, Баба Зюннун, Донуз-оглан, Велi-Халiфе, Календер-шах, Шюглюноглу Коджа. Багато їх було, а де вони? Повiшенi в Сiвасi, в Токатi, в Коньї i Кайсерi. Тому юрюки кажуть: "Лiпше нападати на караван, нiж бунтуватися проти султана". Вiн султанський син, їхнiй почесний гiсть, вони нiчого не мають, щоб пошанувати його належно, тому хотiли б пiднести йому дарунок, щоб запевнити у своїй вiдданостi великому падишаху, хай продовжить аллах його днi на землi. Баязид поцiкавився, що вони хочуть йому пiднести. Iхтiяри сказали, що в них є гарам-заде, себто пройдисвiт, ошуканець, якого вони купили всього лиш кiлька днiв тому в племенi тава, бо тава на дзвiн золота повертаються, нiби там Мекка. Цей гарам-заде хотiв сколотити племена -проти всемогутнього султана, вiн пробував це робити навiть тут, уже куплений за гаман старого срiбла, мабуть, то дуже небезпечний злочинець. Баязида повели до овечої загороди, i там у кутку, серед овечих бубуришкiв, у холоднiй багнюцi вiн побачив сповитого брудним ремiняччям чоловiка, мов двi краплi води схожого з убитим шах-заде Мустафою. Навiть повержений у бруд, сповитий сирицею, в подертому, але ще з залишками багатства одязi, вiн був величний, по-своєму пишний, i не знати, як здiйнялася рука в цих убогих людей на таку позiрну могутнiсть. - Чом же ви його так, мiж вiвцi? - спитав Баязид. - А де берегти? - вiдказали iхтiяри.- Плем'я завжди в путi. Зiнданiв у нас немає. - В Токатi в'язниця для державних злочинцiв. Можна б послати його туди. - До Токата далеко. Та й не вiддамо його нiкому, бо вiн наш. Сказано ж, що купили у тава. Баязид обiйшов загiн, наблизився до зв'язаного. - Хто ти? - спитав Баязид. - Мустафа,вiдповiв той. - Мустафа мертвий. - А хто бачив його мертвим? Справдi, крiм султана, дiльсiзiв i Зал Мухаммеда-пашi, нiхто не бачив. Нiхто навiть не знає, де похованi останки шах-заде, iнакше яничари викопали б тiло й зробили своїм султаном мертвого. - Не знаю, хто ти й звiдки, але дiло ти затiяв дурне,- спокiйно промовив Баязид. - А я знаю, що ти шах-заде Баязид, i дивуюся, як можеш допустити, щоб я лежав перед тобою в цьому брудi та ще й зв'язаний. - Якби я сюди не заїхав, ти лежав би, мабуть, ще довше. - Але ти заїхав i стоїш надi мною. Баязид повернувся до iхтiярiв i сказав, щоб розв'язали гарам-заде. Тi вiдповiли, що розв'язати, ясна рiч, можна, чом би й не розв'язати, коли велить сам шах-заде, хай благословить аллах його добре серце i хай очi його нiколи не бачать людської неволi i людських страждань, бо хiба ж i так не прийдуть до кожного пiсля смертi чорнi ангели Мункiр i Накiр i не стануть катувати, допитуватись про грiхи. Та й для них самих споглядання чоловiка, позбавленого змоги й здатностi вiльно пересуватися, чоловiка, так тяжко поневоленого й знедоленого,- хiба не найтяжча кара? Для їхнiх очей це така сама мука, як побачити той день, коли небо розколеться i стане жовтим, як шкiра, i коли гори зсунуться i стануть, як вовна, а тодi розвiються i стануть маревом. Але ж вони добре знають, якi вчинки слiд вважати дозволеними людинi, себто халал, а якi забороненими - харам, або й негiдними - мак-рух. Цей чоловiк хотiв пiдняти племена проти його величностi султана, хай аллах дарує йому многолiття i благополуччя. I колiї ж? Коли могутнiй падишах iз своїм непереможним вiйськом стоїть поряд i його караюча рука нависає над усiма синами дорiг i мандрiв, хай нiколи не вкорочується ця рука i хай захистить нас од страху. Тому цей чоловiк перебуває в станi законному, а розв'язати його буде беззаконням. - Гаразд,сказав Баязид, терпляче вислухавши хитрих аксакалiв,- я куплю його у вас. Ви заплатили за нього гаман срiбла. Я даю гаман золота. Старi пожвавiшали. Адже сказано: "Чи знаєш, що є вершина доброчинства? Викупити полоненого, нагодувати в днi голоду сироту ближнього i жебрака безвiсного". Баязид узяв у свого хазнедара шкiряний кисет з золотом, кинув iхтiярам. Кисет зник десь у таємничих складках широких брудних халатiв, але нiхто не кинувся розв'язувати гарам-заде. Баязид уже не радий був цiй пригодi. Десь далеко звiдси в караван-сараї при дорозi лежить мертвий Джихангiр, якому тепер уже все байдуже, а його цiкавiсть загнала аж так далеко, що не знав тепер, як i виплутатися. Хитрi юрюки мовби навмисне пiдклали йому на путi цього загадкового ошуканця, який видає себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султанський син не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з собою або ж звелить негайно вбити. Загалом кажучи, останнє було б найлiпшим виходом для всiх, крiм самого гарам-заде. Але Баязид не вiдчував у собi такої жорстокої рiшучостi, до того ж стояли обабiч двi смертi його братiв - чи не задосить? Залишати гарам-заде в руках юрюкiв теж не мiг. Щастя, що вони показали цього Лжемуста-фу йому, а не вiдвезли тихцем яничарам. Ось тодi було б справжнє лихо. - Ну,знетерпеливився Баязид,- чом же досi нiхто не розв'язав цього чоловiка? Iхтiяри караєвлi пояснили, що вони передають його достойному шах-заде в такому виглядi й станi, як придбали у племенi тава, тобто зв'язаним, а вже справа його високостi султанського сина, чи звелiти розв'язати гарам-заде, чи забрати зв'язаним. Баязид звелiв своїм огланам звiльнити вiд пут гарам-заде. I коли той став перед ним, сказав йому: - Тобi дадуть iнший одяг. Простого оглана. I поїдеш зi мною. - До Стамбула? - спитав той. - Там видно буде. I забудь про те iм'я, що ти ним мав нахабство називатися. - А коли я справдi Мустафа? Скiльки разiв ти бачив мене в Стамбулi i нiколи не мав сумнiву в моїй справжностi. Чом же тепер не вiриш? - Хто ти? - вже тривожачись, тихо спитав його Баязид.- Я мав би вбити тебе ще там, у овечiм загонi. - Але ти розв'язав мене i зробив добре дiло. Бо коли я справдi шах-заде Мустафа... - Хто ти? - знов перепитав Баязид.- Мустафа вбитий. Я сам бачив його тiло. - А коли вбили не того Мустафу? Хто може знати, де справжнiй, а де несправжнiй! - До султана прийшов справжнiй. Мав прийти. Чоловiк засмiявся. Голос, смiх - усе, як" у Мустафи. - Ти кажеш: мав прийти. А коли цього разу сталося iнакше? Нiхто не знає, що навiть у свiй гарем Мустафа ходив не завжди сам, часто посилаючи свого двiйника, може, тому сплодив тiльки одного сина. Баязид зрадiв. Нарештi впало це слово: двiйник! - То ти був двiйником Мустафи? - Хто це може знати? А може, вбитий був моїм двiйником? Але Баязид уже не вiдступався. - Як твоє справжнє iм'я? - Мустафа. - А до цього? - А до цього - не знаю. Забув. - Пригадай. Коли хочеш жити, пригадай. - Димитр. - Ти християнин? - Так само правовiрний, як i ти. - Народився християнином? Де народився? - Це було давно. - Не так уже й давно, щоб забути. Де? - Пiд Серезом. - Грек? - Болгарин. Названий iменем святого Димитра з Солуня. - Хто тебе знайшов? - Взяли в девшiрме. - А далi? - В Бейоглу серед аджемiв побачив мене кизляр-ага. - Iбрагiм? - Нi, чорний. Привiв до валiде, показав їй. Тодi вночi вiдвезли мене в Ескi-серай, вiддали Махiдевран. - Рiс з Мустафою? Усi останнi тридцять рокiв? - Так. - Всього навчився разом з ним? - Мав час. Часто жартували ми з ним. З'являвся я замiсть нього. Обдурювали всiх. Тебе, шах-заде, так само кiлька разiв. Мустафа не наважувався обдурювати лише султана. - Смертi теж не обдурив. - Нiхто того не знає. Навiть я не знаю, кого вбито насправдi: мене чи Мустафу? А хто ще може сказати па цiм свiтi? - Не дратуй мене, бо я згадаю, що давно мав би тебе вбити. - А я хочу тебе розiзлити, щоб довiдатися про твої намiри щодо мене. Тiльки в злi ми щирi, а не в добрi. Переконався ще раз у цьому з юрюками. Хотiв сколотити їх проти султана - менi не повiрили. Та й, видати з усього, Мустафа їм не потрiбен. Голодранцi вiрять тiльки голодранцям. - Мав би знати, кому ти потрiбний,- обережно натякнув Баязид. - Яничарам? Боюся їх. Вони однаково легко люблять i вбивають. До того ж володiють звiрячим чуттям. Завжди вiдчували, що я не Мустафа. Мовчали сторожко, загрозливо? i я знав, що чужий для них. Для юрюкiв теж чужий. Показали менi це досить одверто й щиро. - Для кого ж мiг би стати своїм? - Хiба що для людей, серед яких колись народився. Мабуть, слiд було б утiкати туди одразу. - Тепер пiзно,- сказав Баязид.- Якби я на тебе не натрапив, тодi все могло бути iнакше. А так - не можу тебе вiдпустити. Доведеться везти тебе до Стамбула i повiдомити султана. - А чи й не вiдпускай - просто дай менi змогу втекти. Знаю тебе: ти з синiв Хасекi найдобрiший. - Доброта тут нi до чого. Ти державний злочинець, я повинен одвезти тебе в Едi-куле. - Здасться, ти везеш до Стамбула свого мертвого брата? Як же можна везти мертвого i злочинця водночас? Хiба не великий грiх? Найлiпше все ж дати менi змогу втекти. Буде спокiйнiше для всiх - i для мертвих, i для живих. - Сказав тобi: не можу. - Я втечу без допомоги, сам. Ти тiльки не помiчай цього. А коли помiтиш, пошли погоню назад, бо нiхто ж не повiрить, що я побiжу до Стамбула. - Що ти робитимеш, добравшись до рiдних мiсць? - спитав Баязид. - А що маю робити? Спробую жити, хоч це й тяжко. Досi був не самим собою, мовби й не живим чоловiком, а тiльки чужою тiнню. Не знаю, чи менi вдасться жити, як усi люди. Коли ж справдi вдасться, то, може, ще стану в пригодi й тобi, шах-заде. - Ну, навряд. Так вони поїхали далi, i Димитр був серед Баязидових огла-нiв, двом з яких шах-заде звелiв пильнувати за ним, але пiд час ловiв коло Iсхаклу той зник разом iз своїми охоронцями. Ганяючись за джейранами, ловцi порозскакувалися па великi вiдстанi, довго збиралися докупи, так що втечу виявлено тiльки наступного дня. Чи то Димитр пiдмовив молодих огланiв тiкати разом з ним, чи знищив, чи купив свою волю за грошi, якi потай дав йому Баязид,- нiхто того не знав. Баязид послав погоню, спрямувавши її назад, але погоня вернулася за тиждень, нiде не натрапивши на слiд. Тодi шах-заде вiдправив до султана Сулеймана i гонця з листом, у якому описав пригоду з Лжемустафою, змовчавши про свої розмови з ним i про його походження. Робив це несвiдомо свiдомо, як багато чого в своєму життi, бо повнiстю успадкував характер своєї матерi: був добродушний, трохи легковажний, веселий, як його мати в молодостi, наївнiсть i недбалiсть завжди переважали в нього над почуттям вiдповiдальностi й завбачливостi. Чом би мав клопотатися тим дивним чоловiком? Забув про нього одразу, щойно написав султановi, лише згодом, прибувши до Стамбула, згадав випадково i переповiв про двiйника Мустафи своїй матерi. ДИЯВОЛИ Цього разу султан забарився в походi найдовше за всi роки. Мовби хотiв дати своїй улюбленiй Хуррем якомога бiльше часу для втiшання незалежнiстю й волею. Мабуть, i всi тi, хто оточував султаншу, дотримувалися такої думки, однi чимдуж догоджаючи їй, iншi заздрячи, ще iншi тяжко ненавидячи. її або й зневажаючи. Бо де це бачено, щоб жiнцi, та ще й чужинцi, давати таку необмежену владу, таку силу i волю, од яких вона неминуче зледащiла б i розбестилася, навiть будучи святою. I нiхто не вмiв побачити того, що було приховане i навiки мало бути приховане вiд усього свiту: коли й справдi мале Роксолана волю, то тiльки для страждань, i що бiльшою волею могла користатися (i втiшатися? - яке глумлiння!), то бiльшi страждання очiкували її в кожному днi прожитому i ще не прожитому. Щастя теж буває тягарем незносним. Налякана поштивiсть оточувала Роксолану повсюди, але не було нi любовi, нi поваги, нi спiвчуття, її нiколи тут нiхто не любив, попервах тому, що була всiм чужа, тодi через те, що всi були чужi їй,- ось так i мала жити серед страждань i невпоко-реностi, ненавистi й невдоволення, без любовi й милосердя, завжди самотня, наодинцi зi своєю долею. Сама у всьому свiтi - цього незмога уявити! Кинута мiж диких звiрiв, як Данило в рiв з левами. Що врятувало її? Доля? Але навiть доля губить свою слiпу силу там, де гримлять гармати i ллється кров. Вже понад тридцять рокiв Роксолана була свiдком найбiльших злочинiв па землi, їхньою жертвою, а натовпам видавалося, що вона причина тих злочинiв. Темний поговiр ставив Хуррем над самим султаном, царство Сулеймапа звали "царством жiнки". Османськi хронiсти писали про Хасекi: "Стала всемогутньою, а султан всього лиш звичайна лялька в її руках". I нiхто не знав, як хотiлося Роксоланi вiдмити руки вiд пролитої султаном кровi, в якому розпачi була вона вiд тих незмивних слiдiв. Стояла, знесена над свiтом, самотня, мов храм на площi, як велика джамiя, вiдкрита всiм поглядам, беззахисна, безборонна,- видно з усiх бокiв i всiм треба подобатися, приваблювати, впокорювати й перемагати своїм iснуванням. Може, тому любила ходити до Айя-Софiї, вибираючи час мiж двома денними молитвами, коли велетенський храм стояв порожнiй i таємничий, як вiки, як iсторiя, як усе життя. Не для зцiлення душi ходила до Софiї, нi! Не почувала себе винною нi перед людьми, нi перед богом, а коли вже й мала б що зцiлювати, то хiба що своє тiло. Бо тiло щодалi вимагало бiльшої уваги й дбання. Зовнi мовби й не змiнювалося нiщо: була так само тоненька, зграбна, легка, як i тої ночi, коли приведено її з Iбрагiмового дому до султанського гарему. Коли б збереглося вбрання, в якому тодi була, то вiльно надягла б його на себе ще й сьогоднi. Та. то тiльки зовнi, для ока стороннього лишалася такою, як i тридцять п'ять рокiв тому. Сама ж вiдчувала, як руйнується її тiло десь у глибинах, непомiтно, повiльно, але невпинно, i нiяка сила не може запобiгти тому жахливому руйнуванню. До тридцяти рокiв не помiчала вiку, навiть не задумувалася над його iснуванням. Народила шестеро дiтей, а сама в душi ще лишалася дитиною теж. Сорок рокiв зустрiла з острахом, сприйняла, як перехiд в iнше життя, сповнене загроз прихованих, таємничо-незбагненних i тому стократно небезпечнiших, нiж загрози явнi, бо з тими бодай знаєш, як боротися. П'ятдесят рокiв налетiли на неї мов орда - вгинається степ, дрижить небо, стогне простiр i немає рятунку, немає втечища. П'ятдесятилiтня жiнка нагадує зiв'яле осiннє листя: ще зберiгає воно форму, пахне ще пронизливiше, нiж молоде, ще живе i хоче жити, але вже нiколи яв вернеться до нього весна, як рiчка не поверне своєї води, що витекла в море; як дощi не здiймуться бiльше в хмари, впавши на землю; як мiсяць не опуститься на землю, навiки вознесений па небо. Тому мало не половину її часу поглинало в Роксолани тiло. Годинами цiлими могла сидiти в мармурових своїх купальнях, розглядала себе зусiбiч у венецiанських дзеркалах, натиралася мазями, бальзамами, пробувала купелi, яких вживали колись єгипетськi царицi, iмператрицi Риму, вавiлонськi богинi; служителi таємничих схiдних культiв, китайськi iмператори. Рятувалася вiд старiння, хапалася чимдуж за молодiсть, хотiла втримати її коло себе, не пiддавалася рокам, всю владу свою кидала па вiдвойовування у жорстокого часу своєї молодостi i, знесилена, вичерпана марною боротьбою, вимушена була визнавати себе переможеною i вiдступати. Як кораблi, що не припливають, як квiти, що не розквiтають, як губи, що не поцiлують, як дiти, що нiколи не виростуть,- ось чим ставала тепер молодiсть для Роксолани. I не заплачеш, не поскаржишся нiкому - нi людям, пi боговi. Йшла до Софiї, коли знесилювалася в борiннях з часом i з свiтом, i йшла не за милiстю й милосердям, а щоб вiдчути велич i з новою силою стати на змагання з долею. Велич починалася там уже з майдану перед святинею, з майдану, який своєю безмежнiстю просто пригнiчував людину. Жовтогаряча брила собору могутньо здiймалася до самого неба, заповнювала весь простiр. Дев'ять монументальних дверей, чудово роздiлених заокругленнями стiн, провадили до нутра святинi. Безконечний випуклий карниз поєднував усi входи в гармонiйну спокiйну цiлiсть, i тiльки величезнi iмператорськi дверi, закритi шкiряною пурпуровою запоною, були мов виклик i загроза простому смертному. Султани, надаючи перевагу величi, сказати б, таємничiй, не стали користуватися великими дверима, якими входили до Софiї всi вiзантiйськi iмператори, починаючи вiд Юстiнiана, при якому споруджено собор, i вiд Феодосiя, що поклав широкi мармуровi сходи перед головним входом, аж до останнього з них нещасного Констаитина Палеолога, затоптаного розшалiлими кiньми Фатiхових зарiзяк. У схiднiй стiнi Софiї навпроти брами Великого палацу Фатiх звелiв пробити вхiд для султанiв, а всерединi святинi поставлено для них коло стiни мiхрабу мармурове пiдвищення на колонах, де й творили намази сам Фатiх i всi тi, хто успадковував його трон,- Баязид, Селiм, Сулейман. Роксолана любила входити до собору крiзь iмператорськi дверi.Не затаювалася, не ховалася, йшла вiдкрито й вiльно, легко ступаючи по високих мармурових сходах. Хай затаюються мерзеннi євнухи, що простежують кожен її крок, самi намагаючись не попадати на очi султаншi, заскакуючи до Софiї поперед неї, зачаюючись там за стовпами й колонами. Кого стережуть? її вiд свiту чи свiт вiд неї? Того сонячного ранку вона приїхала на подвiр'я Софiї i, за своїм звичаєм, махнувши рукою супроводу, щоб нiхто не смiв iти за нею, тихо пiшла по кам'яних плитах. Дзюркотiла заспокiйливо вода у великому круглому басейнi з кам'яними лавками, на якi сiдали правовiрнi для омовень перед молитвою. Вiд бiчних дверей служка, здiймаючи руки так, що оголювалися води щоразу з широких рукавiв темного халата, вiдгадав набридливих голубiй. Старий ходжа чистив вiничком червоний килим, простелений перед головним входом. Голуби трiпотiли крильми бiля самого обличчя у Роксолани, обвiвали її хапливим вiтром, смiливо падали до нiг, визбируючи невидимi крихти. Османи, завоювавши Царгород, знищили не тiльки його люд i святиш, але навiть легенди, понавигадувавши легенд власних. Так виникла й легенда про голубiв коло мечетей. Мовляв, султан Баязид купив у бiдної вдови пару голубiв i пустив їх у дворi своєї мечетi, спорудженої славетним Хайреддiном, який уперше застосував для прикрашення капiтелей кам'янi сталактити i щiльники. Вiдтодi, мовляв, голуби розплодилися бiля всiх мечетей Стамбула. Так нiби до султанiв не iснувало нi цих птахiв, нi оцього трiпотiння крил у кам'яному затишку нагрiтих сонцем дворiв i над дзюркiтливою водою, проведеною в мiсто з довколишнiх гiр по древнiх акведуках. Служка, здiйнявши руки, щоб проганяти далi голубiв, закляк, забачивши султаншу, ходжа мерщiй заховав вiничок за спину i низько вклонявся, поки Роксолана проходила повз нього. Цi люди не заважали їй - зливалися з мовчазною гармонiйнiстю святинi, з голубами, з небом i сонцем. З шанобливою поштивiстю, не наважуючись навiть доглянути вслiд, супроводжували султаншу покiрливими поклонами, i вона на якусь мить нiби аж повiрила, що ввiйде до Софiї сама, без нiкого, i заховається там бодай на короткий час од всевидячих очей, загубиться в огромi мечетi так, що не знайде її навiть лиха доля. Переживала це вiдчуття щоразу, хоч i знала, що воно оманливе, що розiб'ється воно на друзки, щойно помине вона схиленого в поклонi ходжу, наблизиться до велетенського порталу - маленька пiщинка в хаосi свiтобудови перед цими кам'яними масами, об якi вже тисячi лiт б'ються крики й шепоти перед цим велетенським кам'яним вухом бога, що слухає молитви, благання, скарги й прокльони i нiчого не чує. Думала не про бога. I не про тих, вiд кого хотiла сховатися за товстими стiнами Софiї. Що вони їй? Навiть найчистiшi її намiри витлумачують по-своєму, щоразу вишукуючи в них щось затаєне, мало не злочинне. Коли вiддавала Сiнану свої коштовностi для забудови дiльницi Аврет-базару, весь Стамбул загудiв, що зробила те навмисне, щоб перешкодити Сулеймановi вiдновити Фатiхiв Ескi-серай, який згорiв пiд час останньої великої пожежi. Мовляв, Сулейман, вбачаючи в тiй пожежi руку бога, хотiв вiдновити перший палац Завойовника i переселити туди весь гарем на чолi з Хуррем, замкнути її за височезними Фатiховими стiнами, за якi по зазирає -навiть сонце, а самому сховатися в Топкапи вiд її чарiв. Коли й цього видалося замало, зродилися новi чутки. Нiбито Сулейман хотiв вибудувати для себе у Топкапи окремi покої, куди заборонено було б входити навiть Хуррем, але вона намовила його взятися нарештi за спорудження його мечетi Сулейманiє, i тепер Сiнан вкладає в ту будову всi державнi прибутки, а сам султан для поповнення державної скарбницi вимушений ось уже третiй рiк гибiти десь у кизилбашських землях. Вiрний Гасан, хоч як страждав, дбайливо зносив їй усi чутки, вона приймала все добре й лихе зовнi незворушно, iнодi навiть розвеселено, а сама поволi наливалася отрутою i гiркотою. Не було нiчого святого на сiм свiтi i не вiдчувала нiяких святощiв, входячи навiть до цього найбiльшого храму, в якому поселився суворий аллах. Але поряд з ним i далi жили боги християнськi, i, коли пильно вдивитися в глибоку пiвсферу абсиди, видно нiби крiзь жовтогарячий туман постать з розпростертими руками, постать Оранти, Панагiї, покровительки Царгорода, яка й далi живе, захована в тайниках великої церкви, i молиться за рiд людський, як той священик, що увiйшов у стiну, коли турки вдерлися до святинi, i має вийти колись, щоб вiдправити службу за всiх настражданих. Роксолана знала, що за неї нiхто не молиться. I сама, здається, теж не молилася в душi. Хiба що била поклони та промовляла слова корану, але то не для себе, а для iнших, для тих, що стежать за нею, наглядають, вивчають, вичiкують: ану ж не так ступне, ану ж викаже себе, ану ж... Входила до цiєї найбiльшої в iмперiї мечетi, до цього житла аллахового, прикривала повiками очi, так нiби вiдчувала трепет побожностi, а в самiй розлунювалися слова найбiльшого мусульманського богохульника Насимi, якого фанатики колись безжально вбили, може, саме за цi вiршi: "Чи входжу я в мечеть, чи йду побiля храму, чи вбiк я заверну, чи йду смiливо прямо, я думаю завжди, я вiрю в те завжди, що бог - це кожен з нас, синiв отця Адама". Про Насимi довiдалася десять рокiв тому, на перший погляд, цiлком випадково, але коли згодом думала про цього поета i про випадок, який одкрив їй iснування великого богоборця, зрозумiла, що це просто одна з тих подiй, якi неминуче мали статися. : Вже багато рокiв лякала Роксолану ї)ї здатнiсть всезнання, мало , не ясновидiння. Знання про все, що дiялося в свiтi, про науки, мистецтва, таємнi культи, про генiїв i єретикiв, про вознесiння , й переслiдування, падiння й кари,- все входило в неї мовби само по собi, промовляло таємничою мовою, якої вона нiколи не знала, але розумiла в якийсь незбагненний спосiб, так нiби приходили до неї з незнаних земель i незмiримих вiдстаней щоразу новi вiсники i помагали не тiльки -все розумiти й знати, а ще й жити разом з усiм. свiтом - бачити тi самi сни, радiти й плакати, народжуватися щоразу й страждати, долати перешкоди й гинути, заламувати руки у вiдчаї i виявляти незламну волю до життя. Воля до життя. Десять рокiв тому султан звелiв старому тезкiристу [77] Лятифi зiбрати для нього все найлiпше з османської поезiї за всi вiки. Лятифi на кiлька мiсяцiв засiв у старiй книгозбiрнi султана Баязида, перегортав рукописи, шарудiв папером, рипiв каламом, бризкав чорнилом сам, гримав на пiдлеглих-язиджi, придiлених йому для переписування. Невтiшна в материнському горi пiсля смертi Мехмеда, Роксолана металася тодi, не знаходячи собi мiсця вiд розпуки, нiхто нiколи не знав, чого забажає султанша, куди захоче пiти або поїхати,- так опинилася вона в книгозбiрнi Баязида, не давши нi часу, нi змоги наляканому Лятифi зникнути з-перед очей. Розсипаючи рукописи, загортаючись у свiй широкий темний халат, старий схиляв негнучке кiстляве тiло в низькому поклонi, намагався непомiтно просунутися до виходу, вислизнути з примiщення, щоб не накликати на себе високого гнiву, але Роксолана показала йому рукою на його мiсце, сама пiдiйшла до старого, ласкаво привiталася, спитала, як просувається його робота. - Я знаю, що його величнiсть султан доручив вам укласти тезкiре славетних османських поетiв "Мешахiр-уш шуара",- сказала вона,- i мене теж цiкавить ваша благословенна робота. Лятифi приклав пальця собi до ока - жест, що мав означати: "Вашi бажання для мене дорожчi вiд мого ока". Тодi став перелiчувати поетiв, яких вiн уже внiс у свою тезкiре,- Румi, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман Челебiя, автор божественного "Мевлюда"... - Але я, нiкчемний раб Всевишнього, зiткнувся з деякими труднощами, ваша величнiсть, хай дарує аллах вам щасливi й довгi днi. Роксолана усмiхнулася. - Я думала, труднощi бувають тiльки в поетiв, коли вони складають свої пiснi,- сказала вона. - Моя султаншо,- вклонився Лятифi,- над поетами тiльки бог, а надi мною великий султан, хай подовжаться його днi i хай його могуття розiллється на всi чотири сторони свiту. Султан же заклопотаний високими державними справами й законами. Чи ж смiю я турбувати його своїми дрiбними клопотами? Вона хотiла сказати: можеш спитати в мене, я передам султановi. Але суто жiноча цiкавiсть штовхнула її поговорити з цим старим мудрецем докладнiше. Звелiвши принести солодощi й напої, Роксолана примусила Лятифi сiсти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже переписанi роздiли тезкiре, тодi ласкаво спитала: - То в чому ж вашi труднощi, шановний i предмудрий Лятифi? - Ваша величнiсть,- сполошився старий,- чи ж смiю? - Коли султанша питає, треба вiдповiдати,- грайливо погрозила вона йому пальчиком. Лятифi зiтхнув. - Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер сумнiви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленiсть запанувала в серцi, вiд першого й до останнього намазу, бесiдуючи з аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкiре, кого вписувати для найяснiших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь i не маю вiдповiдi. Роксолана навiть не здивувалася. - Кого включати? Хiба не ясно? Всiх великих! - Моя султаншо,- молитовне склав худi свої долонi Лятифi,- а хто великий? - Той, хто славний. Тодi старий тезкiрист i назвав iм'я Насимi. - Хто це? - спитала Роксолана.- Я нiколи не чула його iменi. - Я вчинив грiх, потривоживши ваш царствений слух цим iменем. Цей чоловiк був боговiдступник. - Тодi навiщо ж?.. - Але й великий поет,- квапливо додав Лятифi. - В чому його боговiдступництво? - Вiн ставив людину вище вiд бога. - А в чому його велич? - В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезiях. У нього є такi вiршi: О ти, хто називає каменi й землю перлами, Хiба людина в своїй привабливостi - не перлина? О ти, що прагнеш досконалостi, дбай про душевну красу. Душевна досконалiсть в людинi - хiба не перлина? I ще багато подiбних вiршiв. - Чому я нiде не зустрiчала його поезiй? - поспитала Роксолана. - Вони не проникають у палаци, хоч увесь простiр напов