нений їхньою музикою. - Десь вони є записанi? - Так, ваша величнiсть. При султанi Баязидi Ахмед Харавi почерком талiк переписав увесь диван Насимi. Я знайшов рукопис у цiй книгозбiрнi. - Чому ж нiколи не давали менi тут читати цих поезiй? Менi здавалося, що я перечитала всiх поетiв. - Моя султаншо, вам давали тiльки рукописи, загорнутi в шовк, себто найцiннiшi. Диван Насимi зберiгався незагорнений, як усе безвартiсне. - Але ж ви стверджуєте, що вiн великий поет? - Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли дозволите вашому рабовi Лятифi прочитати бодай один вiрш Насимi вiд початку до кiнця. - Читайте,звелiла вона. Старий став читати таке, вiд чого здригнулася Роксоланина душа. Нiколи не чула вона таких вiршiв i навiть у гадцi не мала, що людина може написати щось подiбне: В менi живуть обидва свiти, та я в свiтах цих не вмiщусь. Я суть, та мiсця я не маю i в сутностi я не вмiщусь. Все те, що є, було i буде, в менi вже втiлилось давно. Не жди пояснень, йди за мною,- в поясненнях я не вмiщусь. Для мене всесвiт - передвiсник, твого життя - початок я. Мене впiзнаєш ти в цих знаках, та я i в знаках не вмiщусь. Нi сумнiв, анi здогад iстин нiкому ще не принесли. Хто ж iстину вiдкрив, той знає, що в здогадах я не вмiщусь. Ти вглянься в образ мiй i спробуй збагнути тайнощi мої. Хоч поєднав я душу з тiлом - в душi i в тiлi не вмiщусь. Я перл безцiнний, мiст коштовний, я путь блаженства в райський сад. Та знайте, що з моїм багатством я i в раю вже не вмiщусь. Усiх скарбiв скарб найдорожчий, я очевиднiсть всiх свiтiв. Я джерело багатств найбiльших, в морях i надрах не вмiщусь. В безмежнiй величi лишаюсь людиною, Адамом я. Усiх свiтiв я сотворiння, хоч в сотворiннi не вмiщусь. Усi часи в менi й столiття, душа i свiт - усе це я. Та чи не дивно всiм вам буде, що навiть в них я не вмiщусь. Я дерево в вогнi, я камiнь, що досягнув аж до небес. Ти полум'ям моїм милуйся, бо в полум'ї я по вмiщусь. Солодкий сон я, мiсяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навiть в диханнi солодкiм цiлком нiколи не вмiщусь. Я атом речовин, я сонце, я шiсть сторiн землi всiї. Мерщiй поглянь на мою яснiсть, бо в ясностi я не вмiщусь. Старий i вiчно молодий я, я туго напнутий, як лук. Я влада, вiчностi принада, та в вiчностi я не вмiщусь. Хоча сьогоднi Насимi я, я хасимiт i корейшит ', Вiд власної я менший слави, та я i в славi не вмiщусь. Лятифi задихався, поки читав вiрш. Роксолана пiдсунула йому чашу з шербетом. - Яка доля Насимi? - Його вбито за вiровiдступництво, ваша величнiсть. - Коли i як? -Сто тридцять рокiв тому в Халебi. Про смерть Насимi розповiдається в арабському джерелi "Кунуз-аз-захаб". Там говориться, що Насимi був страчений в часи правителя Халеба Яшбека. В той рiк у Дар-уль-адлi - в палацi правосуддя, в присутностi шейха Iбн Хатiба ал-Насирi i намiсника верховного кадiя шейха Iзуддiна аль-Ханбалi розглядалася справа про Алi аль-Насимi, який збив з путi iстини деяких безумцiв, i вони в єресi i безбожностi пiдкорилися йому. Про це повiдомив кадiям I богословам города якийсь Iбн аль-Шангаш Алханафi. Суддя сказав донощику: "Коли це брехня, ти заслуговуєш смертi. Доведи, що сказане тобою про Насимi правда, i я не страчу тебе". Насимi промовив: "Келме-i-шахадет", себто заприсягнувся, що мовитиме правду, i заперечив усе те, що про нього казали. Але в цей час з'явився шейх Шихабуддiн Iбн Хiлал. Зайнявши почесне мiсце в меджлiсi, вiн заявив: "Насимi безбожник i повинен бути страчений, навiть коли захоче покаятися". I опитав: "Чому ж не страчуєте?" Аль-Малiкi вiдповiв запитанням: "А ти напишеш вирок власноручно?" Той вiдповiв: "Так". I негайно написав вирок, з яким тут i ознайомив присутнiх. Але вони з ним не погодилися. Аль-Малiкi заперечив: "Кадiї i богослови не згоднi з тобою. Як я можу його стратити тiльки на пiдставi твоїх слiв?" Яшбек сказав: "Я його не страчу.. Султан звелiв ознайомити його з цiєю справою. Почекаємо наказу султана". Так меджлiс розiйшовся, а Насимi лишився в темницi. Про справу Насимi доповiли султану Єгипту Муайяду, вiд якого прийшов наказ ще жорстокiший, нiж очiкували суддi. Султан звелiв зiдрати з Насимi шкiру i його тiло виставити на сiм днiв у Халебi, окрiм того, вiдрубати йому руки й ноги i вiдiслати Алiбеку Iбн Зульгадару i його братовi Насруддiну, яких Насимi теж збив з пуття своїми вiршами. Так i зроблено. Автор "Кунузаз-захаб" пише, що хоч Насимi був гяуром i боговiдступником-муехiдом, але, боронь боже, кажуть, що в нього були тонкi вiршi. - Отже, навiть його кати не мали сумнiву в його величi? - В цьому немає сумнiву, моя султаншо. Але чи можна вважати його османцем? Вiн походив з Шемахи. Це азербайджанська земля, i люди, якi на нiй живуть, називають її "вогняною", бо там у багатьох мiсцях з надр пробивається на поверхню вогонь, i нiхто не може сказати, коли це почалося, чому так дiється i коли буде цьому кiнець. В долинах мiж гiр ряснi сади й виноградники, гранатовi 'й горiховi гаї, а мiста завжди славилися ремiсниками такими вмiлими, що з ними не могли зрiвнятися навiть мудрi вiрмени. В тiй землi народився незрiвнянний Нiзамi i ще безлiч поетiв. Може, народжувалися вони для того, щоб славити багатство й красу своєї землi, а може, щоб плакати над її долею, бо багатство завжди приваблює нападникiв. Так сталося й з Азербайджаном. У часи Насимi його земля стала здобиччю жорстокого Тiмура. Все зламав i понищив володар свiту, але дух людський виявився дужчим за силу зброї. Тебрiзький поет i фiлософ Фазлулах Наїмi, мовби заперечуючи Ненависть, яка панує в свiтi, написав кiлька книг про велич людини, серед них книгу любовi "Махаббат-наме", де ставив людину на мiсце бога. Учнi Фазлулаха звали себе хуруфiтами. - Я чула про хуруфiтiв,- зауважила Роксолана. - Хуруфiтом став i Насимi. Вiн звався Iмадеддiном, а взяв собi ймення Насимi, по-арабськи "душа", "нiжний вiтерець". Означати мало - чоловiк сердечний, душевний. Фазлулаха за наказом Мiраншаха, Тiмурового сина, було страчено, його учнi розiйшлися по свiту переслiдуванi. Насимi теж вимушений був .утiкати з рiдних мiсць. Багато рокiв, пiд чужим iменем, вдаючи з себе то погонича верблюдiв у караванi, то купця, мандрував вiн по османських городах, був у Iраку, Сiрiї, бiдував тяжко, не мав притулку й спокою, але скрiзь нiс своє слово, яким прославляв людину. В Халебi спостигла його нелюдська смерть, але й умираючи, вiн уперто повторював: "Аналхагг!" - "Я iстина, я бог!" Багато легенд складено про цього поета. В однiй з них, зiтканiй мовби iз слiз, любовi й горя, розповiдається, нiби Насимi на ранок пiсля страти вийшов живий з усiх семи брам Халеба, з зiдраною з нього шкiрою в руках, промовляючи: "Дивись на нещасного ашика[78]: з нього шкiру здирають, а вiн не пличе!" - Хiба така мужнiсть не може запалювати османський дух? - спитала султанша. - Стало вже звичаєм не вимовляти його iменi серед правовiрних, ваша величнiсть. - Хiба нiхто з правовiрних не захоплювався поезiями Насимi? - Вiд них був у захватi великий Алi-Шир Неваї, а незрiвнянний Фiзулi, якому падишах Сулейман, вступивши в Багдад, дарував берат [79], навiть наважується писати назiре на газелi Насимi. В поезiях самого Насимi зустрiчаються iмена великих поетiв i вчених Сходу - Алi Iбн Сiни, Хаганi, Нiзамi, Фелекi, Халладж Мансура, Шейха Махмуда Шабустарi, Овхадi Марагiнського. I вiн знов прочитав вiршi: Я - той, що прямує до висот захмарних, Мiй посох там, де сяє зоряна колiя. Ти, о розумнику, не блукай у вiках. Я суть минулого й майбутнього i його суддя. - Син Сходу має належати Сходу,- промовила роздумливо султанша.- Хiба не можна змiнити звичай, коли вiн застарiв? - А що скаже великий султан на мою зухвалiсть? - боязко спитав Лятифi. - Ви пiднесете своє тезкiре менi, а вже я пiднесу його падишаху. Так найбiльший єретик iсламу знайшов своє прощення в царствi найвеличнiшого з султанiв лиш завдяки зусиллям i смiливостi слабої жiнки, бо жiнка ця намагалася служити iстинi, а хiба ж iстина - не бог усiх єретикiв? Тепер, пишучи листи своїй Хуррем з надто затяжного походу проти шаха Тахмаспа, Сулейман щоразу пересипав їх рядками,, якi вона легко впiзнавала: "З вiтром шли пахощi свого волосся щоранку", "Вiтер од пахощiв твого волосся став запашним". I вона теж вiдповiдала йому словами Насимi: "Жадаю зустрiчi, о живе джерело, прийди! Не спалюй мене в розлуцi, прийди, душе моя, прийди!" Писала, ще не знаючи, що тiло її наймолодшого сина в сумному походi наближається до Стамбула. Баязид нiс брата повiльно, метався десь серед мертвих пустельних анатолiйських пагорбiв i падолiв, заточував дивнi кола, всiляко вiдтягуючи жахливу мить, коли його мати, султанша Хуррем Хасекi, побачить, нарештi, те, що має побачити, i заломить тонкi руки над мертвим сином своїм, тепер уже третiм. Вона повинна була коли й не забачити здаля той розпачливий похiд Баязида з тiлом Джихангiра, то бодай вiдчути на вiдстанi, ще того дня, коли найменший син її востаннє розпачливо скинув догори свої тонкi, як i в матерi, руки i червоно-синi звiрi проковтнули його серце. Не вiдчула нiчого, мабуть, тому, що вже й у самої почало вмирати серце, з кожною смертю вмирала й частка її самої, вмирала разом iз своїми синами, а лiпше б вiдмирала частками ця нелюдська iмперiя, в якiй вона стала султаншею. Сулеймановi написала: "Аллах покарав нас за те, що ми не любили Джихангiра. Рiс забутий нами, мало не зневажений, а коли вмер, то виявилося, що вiн найдорожчий". Вiн знав, що втiшити Хуррем не зможе нiчим, але вперто допитувався, що б мiг для неї зробити. Iшов далi й далi в землю шаха Тахмаспа, полишав по собi руїни й смерть. В листах про це не писав. Коли й згадував узятi городи й мiсцевостi, то виходило щоразу так, нiби прийшов туди лише щоб уклонитися пам'ятi того чи iншого великого поета, якими так славнi землi кизилбашiв. Назвати це блюзнiрством нiхто не мiг, навiть Роксолана удавала, що вiрить султановi, надто що час i вiдстанi помагали їй приховувати справжнi почуття. А султан, сплюндрувавши Вiрменiю, яку перед тим три роки витоптували вiйська шаха Тахмаспа, перейшов через гори, прямуючи в долину Кури, де серед широкої рiвнини стояв тисячолiтнiй город Гянджа. Те, що лишилося за гiрськими хребтами, Сулеймана не цiкавило. Не чув стогонiв, не бачив слiз, дим пожеж, не проникав у його розкiшний шовковий намет, його старi очi не вчитувалися в гiркi рядки вiрменських iштакаранiв [80], в яких писалося: "Цього лiта написано святу книгу в гiркий i тяжкий час, бо в гiркоту й печаль повержений багатостраждальний вiрменський народ. Щороку новi й новi бiди падають на вiрменський народ: голод, меч, полонення, смерть, землетруси". Сулейман стояв перед Гянджею, дивився на її високi червонястi стiни, на неприступнi башти, на гiгантськi чинари, що здiймалися над мурами, баштами й домами города, мов зеленi донебеснi шатра, i вельми дивувався, що цей город досi цiлий, що не став вiн здобиччю нi шахського вiйська, нi безжальної османської сили. Безмежнi виноградники довкола Гянджi й поля, що родили сам-сiмсот, були витоптанi султанським вiйськом в один день, вiковi горiховi дерева порубано для вогнищ, на яких готувався плов для яничарiв, рiчку Гянджа-чай перегороджено, щоб лишити оточений город без води. Сулейман послав глашатаїв до стiн Гянджi з вимогою впустити його в мiсто без спротиву, бо вiн прийшов, щоб вклонитися пам'ятi великого Нiзамi, який прожив усе життя в Гянджi й там був похований. Гянджинцi не вiдчинили ворiт перед султаном. Не вiрили в таке злочинне поклонiння їхньому генiєвi, бо хто ж приходить до Нiзамi з тисячними ордами, якi витоптують усе живе довкола? Не пробували вiдкупитися шовками, якими славилися їхнi ремiсники, бо вже робили те колись при монголах, але однаково не порятували свого прекрасного мiста. Султан скликав диван, i на диванi йому розповiли про те, як Гянджа захищалася колись вiд Тiмура. Воїни вийшли з города i стали перед його стiнами. Билися, поки за ними не впали стiни. Тодi вони перейшли до своїх домiв, сховали в них жiнок, дiтей i старих i все запалили. Самi ж упали мертвими коло рiдних порогiв, нiкого не давши в руки ворогу. Тодi над понищеною Гянджею височiв тiльки мавзолей Нiзамi та здiймалася на далекому обрiї пощерблена гора Алхарак, вершина якої колись вiдкололася пiд час землетрусу й, загородивши ущелину, дала початок перлинi цих мiсць - озеру Гей-Гйоль. Вiдтодi гянджинцi не перестають повторювати: "Навiть мертвим нам належить Нiзамi неподiльно". Коли Сулейману розповiли цю легенду, вiн проказав рядки з Нiзамi: Хто наважиться стояти перед генiєм твоїм? Хай ослiпне той пiд сяєвом твоїм! I похмуро махнув рукою над рiвниною, на якiй лежала прекрасна Гянджа з її мечетями, медресе, ринками, славетними рядами ремiсникiв, буйними чинарами, подiбних до яких, мабуть, не було нiде в свiтi, з горiховими й гранатовими садами, тихими вуличками i дзюркотом прозорої води. I город за три днi був зметений з лиця землi, спалений, поруйнований, потоптаний султанськими слонами. Тiльки округло здiймався над руйновищами мавзолей Нiзамi, мов кам'яний палець долi, що вперто вказує на небо, але нiколи не вiдривається вiд землi, з якої вирiс. Султан поїхав до мавзолею. Там уже поставлено було для нього похiдний шовковий намет, устелено землю килимами, коло яких, не смiючи ступати туди, зiбралися вельможi, iмами, улеми, поети, мудрецi. - Хай лунають тут тiльки вiршi великого Нiзамi,- сказав Сулейман.- I хай вiднинi завжди буде так. Тут нiщо не може iснувати, крiм величi Нiзамi. Для султана й гостей було розiграно "Сказання слов'янської княжни" з "Семи красунь" Нiзамi, i Сулейман вельми втiшився цим, щедро обдарував читцiв i побажав провести нiч коло Нiзамi. I тої ночi написав Хуррем про все це, навiвши в листi рядки з Нiзамi про слов'янську княжну: Бо вона в усiх науках господинею була, Розумом крилатим здивувати будь-кого могла. Всi глибини руху тiл небесних осягла, Таїну таїн арканом думки сповила. "Хiба я? то не про мою безцiнну Хуррем сказано у великого Нiзамi!" - вигукував султан. Удосвiта, коли вiн вийшов з намету, щоб дихнути росою, його спокiй порушила якась колотнеча серед бостанджiїв. Султан спитав, що там сталося. Чауш доповiв: затримано якогось обiдранця, що не знати як проник на вiслюковi крiзь усi рубежi охорони й опинився мало не коло намету його величностi. - Приведiть його сюди,- звелiв Сулейман. Бостанджiї поставили перед султаном невисокого гологрудого чоловiка, досить пошарпаного, з наполовину вискубаною борiдкою, в пошматованому одязi, але з очима роззухваленими й непокiрними. - Хто ти? - спитав султан. Чоловiк мав би впасти на колiна i їсти землю, благаючи пощади, але вiн стояв i смiливо дивився завойовниковi у вiчi. Вiдповiдати теж не квапився. А коли вiдповiв, то коротко, одним словом: - Каймакчi. - Як смiв сюди проникнути? - знов спитав Сулейман. Тодi чоловiк заговорив гаряче, швидко, майже сердито. Вiн каймакчi. Хто знає, що це таке, той знає, а хто не знає, той нiколи й не знатиме, бо тiльки в Гянджi вмiють робити справжнiй каймак i тiльки тут його належно цiнують. Цiлу нiч вiн кип'ятить буйволяче молоко, знiмає з нього жирнi шкуринки, розстеляє їх, накладає одна на одну, щоб удосвiта в особливому посудi привезти в город, де в нього є постiйнi покупцi, як вони є в кожного гянджинського каймакчi, бо гянджинцi ось уже тисячу рокiв щоранку пiсля першого намазу споживають свiй неповторний каймак, i нiяка сила не завадить їм це робити. - Але ж немає нi Гянджi, нi гянджинцiв! - мимоволi озирнувся на поруйнований город султан. Чоловiк не збентежився анiтрохи. - Коли є мiй каймак, будуть i гянджинцi,- твердо мовив вiн. Султанськi дурбашi покiрливо поглядали на Сулеймана, ждучи його поруху, щоб умить обезглавити цього нахабного чоловiка. Але султан несподiвано сказав: - Вiдпустiть його. I дописав у своєму листi до Хуррем про те, як помилував вiн дивного каймакчi. Її серця не зворушив той лист. Нi похвала її гiдностям, висловлена рядками з Нiзамi, нi султанське милосердя. Якби вiн був так само милосердний до її синiв i до неї самої! Вiн i його бог. То хто ж панував над її долею? Бог? Але чом вiн був такий немилосердний? Диявол? Але навiщо вiн дав їй вознестися? Люди? Вони заважали всiм силам добрим i злим i робили це нерозумно й злочинно. Ангели? їх вона нiколи не бачила i не вiрила, що iснують. Тодi що ж лишалося? Випадок? Нi, вона сама, її воля, її вiдчай. Примха долi? Султан iшов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дiтей i могили свого народу. Неминучiсть, вiд якої вона хотiла порятуватися, навiть помiнявши вiру, нiби султанський одяг i прикраси, якi вона мiняє по п'ять i по десять разiв на день. А чого досягла? Нiкуди не подiнешся, не втечеш од своїх початкiв, вiд витокiв, бо людина починається, як рiка, але вiд води рiзниться тим, що мав пам'ять - цю найбiльшу насолоду, але й найтяжчу муку водночас. 'Може, й до Софiї ходила, щоб порятуватися вiд спогадiв, сховатися серед величi й святощiв. Iшла сюди вперто, несла свою самотнiсть, хоч i знала, що Софiя не ховає вiд просторiв землi й неба, вiд вiтру й хмар, вiд дзюркоту вод i людських голосiв, вiд клекотання кровi й тихих смертей,тут усе нiби продовжується, згущається, набуває ще бiльшої сили, але все це для тiла, а не для душi; бо душа все ж знаходить тут бодай короткий опочинок i ремствує, коли її знов пробують вiдкинути в пережите, не хоче безумного повернення в минуле, де юрмляться примари й переборенi страхи, безтiлеснi, з'їденi iржею часу, але однаково й досi жадiбнi, з роззявленими зажерливо пащеками в очiкуваннi нових жертв. Вона не хотiла давати бiльше жертв i знала, що доведеться їх давати знову й знову, бо що таке все її життя, як не суцiльна жертва? Могутнi променi свiтла текли скiсно на велетенський червоний килим, простелений у мечетi. На мiхрабi сяяли зеленим, жовтим, блакитним, рожевим, бiрюзовим вiтражi. Все тут було знайоме i все таке незвичайне, нiби бачила вперше. Безмежний простiр всерединi святинi. Чотири головнi стовпи утворюють славетний чотирикутник, на який покладено вгорi арки з критими кутами. Купол тримається на тих арках, нависає над мечеттю божественною сферою. Ритм заокруглень пiдноситься вище й вище, охоплює тебе непереможно й пiднiмав в центральну сферу, широку, як баня зоряного неба, як саме творiння. Бiчнi нави й абсиди вiддiленi вiд центрального простору шiстнадцятьма колонами з зеленого крапчастого мармуру. На однiй з них - слiд вiд копита Фатiхового коня високо над пiдлогою, ще вище, майже на недосяжнiй височинi, слiд вiд руки Завойовника i косий шрам на колонi, як стверджують iмами, слiд вiд удару Фатiхової шаблi. Що то за кiнь був, що лишив слiд вiд свого копита на мармурi, i що за рука i з якої сталi шабля - чи правда, чи вигадка, хiба не однаково? Може, церква була так завалена трупами, що Фатiх їхав по них мало не попiд склепiнням, а жорстокий i немилосердний до всього сущого був такий, що рубав навiть камiнь? Яке їй тепер до всього того дiло? Поволi йшла по червоному, як кров, безмежному килиму, щулилася боязко вiд лавин свiтла, що падали згори з такою силою, нiби заповзялися знищити i все живе в храмi й самий храм, блукала навмання, майже з заплющеними очима, натикалася на могутнi чотириграннi стовпи, йшла далi, обходила зеленi колони й поставленi в глибинi абсид червонi порфiровi. Якої барви її спогади? Коли Гасан повернувся пiсля своєї другої подорожi до польського короля, вiн говорив тiльки про барви. Так нiби наслано було на чоловiка. Султанша ждала, що скаже її посланник про перемови з Зигмунтом Августом, а Гасан бурмотiв про якiсь сапфiри, якi мiняють свiй колiр при заходi сонця, про дiаманти й смарагди, що сяють навiть у темрявi, про барву золота i свiтiння срiбла в королiвському скарбцi. - До чого це ти? - перебила Гасана Хасекi. Але вiн уперто повертався до того, як сам каштелян кракiвський за велiнням короля цiлий тиждень показував йому замки, обставу, гобелени й клейноти короннi, i справдi було там на що поглянути, бачив вiн усi п'ять золотих королiвських корон, яблука, берла, шати коронацiйнi, трони, безлiч хрестiв, аксельбантiв коштовних, ланцюгiв, ношень дорогоцiнних, перснiв, мечiв, щабель, пасiв, збруї, шишакiв, штурмакiв, стилетiв, пугiналiв, пуклерiв, шкатул, тарелiв, злотогловiв, коберцiв. Вона все ж урвала той безглуздий перелiк i спитала, чи сказав вiн королевi все те, що вона велiла. - Моя султаншо,- сказав Гасан,- король показував менi всi свої скарби. Вона гнiвно змружила очi. - I все? - Ваша величнiсть, король убитий горем. - Горем? Яким? Вiд чого? - Вмерла його кохана жона королева Барбара, i свiт для нього потьмарився. - Вiд чого ж вона вмерла? - тихо спитала Роксолана, в якiй ця звiстка вiдбилася болем, так нiби йшлося про її власну смерть. Бо ж так багато спiльного було в неї з тою Барбарою Радзiвiлл, хiба що бiльше мук i бiльше величi, сумнiвнiсть якої знана тiльки їй самiй. А Барбара вмерла, власне, й не зазнавши справжньої величi, не маючи для того достатньо часу, бо для всього, виявляється, потрiбен час. - Якась загадкова хвороба. Нiхто й не знає. Хоч злорiки сичать, що вмерла вiд того, чим грiшила. Король не вiдходив вiд неї кiлька мiсяцiв, на руках у нього й померла. Тепер невтiшний у своєму горi. Хотiв бодай менi дати якусь розраду i ото велiв показувати клейноти та добра свої. Ще в нього тепер сила на пiвночi появилася. Великий князь московський Iван назвався царем i домагається, щоб король визнав за ним той сан, а король затявся. Шлють послiв один до одного, борюкаються за те слово, як малi дiти, так нiби неоднаково, хто як називається. Важить не назва, а сила. Сила ж у московського царя, кажуть, зродилася така, як грiзний вiтер,-усе змiтає. Шах Тахмасп послав Iвановi в дарунок слона, i коли ту тварюку поставили перед троном молодого царя, то цар запрагнув, щоб слон вклонився йому, а слон як стояв, так i стояв. То цар, розпалившись, звелiв порубати звiрину на дрiбненькi кавалки i розкидати навсiбiч. Ось тепер королевi й поподумай. З одного боку, султан, а з другого,- цар. А вiн посерединi, та ще й У горi. Вона не спитала навiть Гасана, чи не заїхав вiн по дорозi до Рогатина. Кволо махнула йому рукою, вiдпускаючи, хотiла зостатися наодинцi зi спогадами, якi зродилися вiд самого вигляду Гасанового, вiд його мови, а може, вiд тих вiтрiв, якi принiс у складках свого одягу. Згадувалося все тiльки велике: великi дощi, великi вiтри, великi снiги. Тiльки спеки, здається, нiколи великої не було в її дитинствi. А ще цiлi хмари птаства, журавлi над весняною хатою i лелеки, якi прилiтали з-пiд сонця, вибираючи найтеплiшi днi весни. Гнiздилися на хатi в Теребушкiв. I яке ж те все було болючо-близьке й незабутнє: i клекотнява лелек на хатi в Теребушкiв, i синi блискавицi ластiвок у надвечiр'ї, i скрип журавля над колодязем, i золотий пил вiд череди, що повертається з пасовиська через Львiвську браму, i лiниве бомкання дзвонiв у церквах Богородицi й Святого духа. Чомусь згадалося ще, як повiсився Савка з ринку. Качав у склепах бочки, скiльки його й знали, все тягав тi бочки, а тодi взяв i повiсився. Вiд образи. Хазяїн нагримав на нього, обiзвав бидлом, i горда душа Савчина не витримала. Взяв шматок сирицi, пiшов уночi в лiс, довго блукав там, поки вибрав розлогого дуба на узлiссi, й на нижнiй гiлцi повiсився. Тодi було страшно, жалiла нещасного Савку, а тепер згадала i позаздрила його твердостi. Смертю власною змiг перемогти кривду. А вона живе серед переможцiв, якi розплачуються за свої перемоги тiльки смертями чужими. Нагадують тих могильникiв, що живуть на Еюбi. За пiвгодини викопують могилу, летить сухе жовте груддя, камiння, i вже чоловiка немає, тiльки камiнь в узголiв'ї, а вбивцi живуть далi, величаються й красуються, прекраснi для самих себе i зловiснi для всього свiту. Падає тiнь вiд них тяжка, як свинець, накриває i її, i люди проходять повз неї, як тiнi,- нi запам'ятовуються, нi згадуються, i забуваються навiть тi, яких бачила вчора або й годину тому. I навiть дивно стає, як може ще в нiй зберiгатися якась пам'ять, як може вона бути обтяжена життям дотеперiшнiм i сягати аж у дитинство. Нагадувала сама собi казкового птаха шебавiза, що вночi, звiсившись униз головою, стогне, тужачи по дню, а вдень не може дочекатися ночi, щоб знову вiддатися своїй тузi. Рвалася душею до минулого, а сама вгрузла по саму шию в цьому життi, ранила своє тiло. Свiт понурого султанства. Суцiльнi гостряки вершив, бездоннi урвища, пишнi ями нiчного зла. Слугувала нiчному злу, була його полонянкою, рабинею, хоч здавалося iнодi, що служить красi, стоїть над нею так само, як султан стоїть над своїми яничарами й гарматами. Що її зв'язувало з Сулейманом? Страх, залежнiсть, доля, бог? Чи тiльки сини? Людей об'єднують забобони, а хвилюють тiльки пристрастi, її пристрастю були її дiти, її сини. Тепер уже три з них лежать у глинянiй стамбульськiй землi, покояться в розкiшних гробницях коло розкiшної мечетi, поставленої в пам'ять про них, може, лiпше було i їй лягти з ними i не мучитися бiльше? Однаково ж минулого вже не повернеш, а майбутнє вiд тебе не залежить. В минулому горе, таємничiсть i незбагненнiсть, а в майбутньому - ще бiльша таємничiсть i загрозливiсть, якої не здолає i щонайбiльший розум. Розум тiльки тодi стає твоєю зброєю, коли знаєш ворога, якого маєш здолати, бо й життя, власне, це не що iнше, як умiння розпiзнати ворога i перемогти його, знищити, запанувавши над ним. Але смерть не той ворог, якого можна перемогти. Шiсть разiв нахиляла Роксолана будучину до своїх дiтей, мов гiлку дерева життя, а вже тричi виприсала та гiлка, i лишалася молода вельможна жiнка, мов жебрачка на папертi в лахмiттi марних надiй i невисловлених скарг, приречена лиш споглядати i ждати нових смертей. Iмами вчать, що страждання - вищий дарунок аллаха. Люди, якi жертвують усiм для iнших, творять святу справу. А тi, хто приймав цi жертви, чи творять вони щось святе? I хто вона пiсля всього того, що сталося з нею в життi, i що зробила вона незалежно вiд своєї волi, а що зробила свiдомо, з намiрами обдуманими? Султан поводився з нею, як з рабинею, як з коханкою, тодi - як з султаншею, тепер уже мовби iз святою, бо нещирiсть у їхнiх взаєминах, в розлуках i листах сягнула крайнiх меж. Вiн перелiчував їй своїх вигаданих ворогiв, нищачи мирний люд, а вона вдавала, що вiрить кожному його слову, i писала Сулеймановi: "Що бiльше буде ворогiв, мiй падишаху, то бiльше їх стане поживою для мусульманського меча. Присягаюся золотими сандалiями, що так само радiтиму Вашим великим перемогам, якi даруватиме Вам аллах, як зрадiла тодi, коли Ви, сяйво моїх очей, з раби зробили мене своєю жоною". Раби найбiльш ображаються, коли нагадують їм про їхнє рабство. Волiють жити в самозаслiпленнi i готовi навiть знищити того, хто захоче їм вiдкрити очi. В нiй жили двi сили - одна рвала дух до водi й самопожертви в iм'я чогось великого, а Друга пригинала до землi, до нiкчемностi й рабського пониження, i та друга весь час зраджувала першу, i Роксолана ненавидiла ту силу i саму себе за те, Що дає притулок у своїй душi почуттям низьким i пiдлим. Земля встелена людськими трупами, а вона пишається з того, що сидить на тронi поряд з найбiльшим убивцею i ще й припадає йому до нiг.. А мала б поєднати свiй голос з голосами замучених, знедолених, убитих, кинутих мiж ворогiв, разом з ними кинути в обличчя свiтовi страшну скаргу болю, i хай би свiт здригнувся вiд тої скарги i вжахнувся вiд проклять! На чужинi, без вiтчизни, гнобленi й уярмленi, блукаємо й поневiряємося, не маючи нiякої утiхи, крiм надiї, нiякої покрепи для душi, крiм гнiву й болю, нiяких сподiвань, крiм жадоби вiдплати. Зiйдемо до могил, наповнених кiстьми замучених, струснемо ними, розбудимо великих мерцiв i малих, поставимо їх перед свiтом нiмими свiдками наших нещасть, нашого горя i наших терпiнь. . А вона прислухалася лиш до власних терпiнь, чула тiльки свiй голос, виборювала волю для самої себе, а коли вознеслася, то розпочала безглузду змаганину з часом, намагаючись затримати свою молодiсть, вiрячи, що тiльки там - чистота й незатьмаренiсть. I лиш коли зрозумiла, що не затримає свого вiку, що час безжально руйнуватиме її далi, що вiд неї вимагатиметься бiльше i бiльше жертв, знову вчепилася серцем за далеку рiднизну, за свою землю, яка лежала молода й зелена, i єдино вона могла дарувати їй i вiчнiсть, i вспокоєння вiд усiх пiдступiв i злочинiв. Як помогти своїй землi й чим? Iнодi зринала божевiльна думка, що земля її мала б мир i спокiй, якби загорнув її султан у свої володiння, взяв пiд свою тяжку руку i хоч би й погнобив, але захистив би вiд шарпання i плюндрувань, яких зазнавала протягом усiєї своєї iсторiї. Кликала Гасана, допитувалася: - Чому султани досi не захопили нашої землi? Чом? Шарпають кримчаками, плюндрують, витоптують, хапають людей у ясир, продають у рабство, а в свою iмперiю не беруть. Чом? - Ваша величнiсть,-уникав її погляду Гасан,-хiба ж я знаю? Може, занадто пiсна земля наша для султанiв? - Що ти мовиш таке, попiл тобi на уста! Хiба ж наша земля не найжирнiша в свiтi? Де ти бачив такi степи i такi чорноземи, такi пшеницi й трави, i стiльки птаства, й звiра, i риби у водах, i сонця над головою? - А може, заважка вона для них? Бояться, що не втримають у руках? - Жадiбнiсть i зажерливiсть нiколи не знають мiри. - Тодi й не знаю вже, моя султаншо. - Ти ж їздив туди i раз, i вдруге, й утретє. Посилала тебе. Бачив усе. Розпитував. Мене вивезено звiдти дитиною. Що я могла знати? А тебе посилала, щоб про все довiдався. Маєш казати, коли тебе питає султанша. - Сказати не штука, моя султаншо. А чи воно гак буде сказано як слiд? - Кажи, як думаєш. - Коли подумати, то виходить, що не народила, дякувати богу, наша земля чоловiка, який би продався султанам, побусурманився, став пiднiжком стамбульського трону i занапастив свою землю. - Ну, гаразд. Але ж могли султани послати своїх санджак-бегiв у нашi степи? - А коли нiхто не хоче туди їхати? - Чому ж не хочуть? - Бояться. - Чому ж не бояться йти в iншi землi? - Цього вже я не знаю, ваша величнiсть. Може, для того й землi всi неоднаковi, i мова в людей рiзна, i норов теж, щоб одних ворог не лякався, а других обходив десятою стороною. Вона втомлено махала рукою Гасановi, вiдпускаючи його, а сама знов i знов думала про кривди своєї землi, i здавалося їй, що навiть загарбаною й погнобленою мала б вона життя спокiйнiше, нiж нинi. Але тут усе кричало в Роксоланi: що спокiй, коли немає волi? Хiба ж не зазнала вже сама цього оманливого спокою, хiба не переконалася? Душа кричала, а впертий розум гнув своє, i вона набридала Гасановi, аж той, мовби не витерпiвши, з'явився недавно перед султаншею i повiдомив: - Ваша величнiсть, знайшовся чоловiк. - Який чоловiк? - не зрозумiла Роксолана. - Та такий, що нiби й готовий прислужитися султановi. - Де ж ти його взяв? - А вiн сам прибився до Стамбула. Хотiв до султана, та султан же в походi. То я подумав: може, хай стане перед вами, моя султаншо? - Хто вiн? - Каже, князь. Князь мовби литовський, пiдданий короля польського, а походженням то нiби й з нашого народу. Така мiшанина в одному чоловiковi, що й сам нечистий не збагне, що воно й до чого. Ще коли я вперше їздив до короля, то чув про цього князя. Вiн там усе судився за образи, яких завдавав кому попадя. Страшенно меткий i зухвалий князьок. - Як зветься? - Вишневецький. - Здається, iм'я вiдоме. - А що йому iм'я? Князевi самого iменi не досить. Йому ще добра потрiбнi та влада. До своїх маєтностей хотiв додати багатства Гальшки Острозької, яка має, здається, найбiльший посаг у королiвствi, та на додачу ще домагався у короля староства Канiвського й Черкаського, щоб прибрати до рук, може, й половину України. А коли нi того, нi того не отримав, то прибiг в Акерман до пашi й зголосився служити його величностi султану. Мої люди й припровадили його до Стамбула. - Приведеш його до мопс,- звелiла Роксолана. - Ваша величнiсть, може, я потримаю цього князя, як рибу в розсолi? Бо це ж йому така честь: не встиг ускочити в Стамбул - i вже перед вашi свiтлi очi? Хто б то не мрiяв отак одразу потрапити до Топкапи, та ще й стати перед великою султаншею, спiзнавши за одним замахом усi таємницi й легенди! - Додай сюди ще жахи,- усмiхнулася Роксолана.- Гаразд, потримай трохи князя, щоб мав час подумати, на що зважується, а тодi приведеш його сюди, але проведи крiзь усi брами Топкапи поволi, щоб наївся страху, а розмовлятиму з ним у султайськiй Диван-хане, i хай євнухи тримають його мiцно попiд руки, як то роблять перед султаном, тiльки не пiдпускають до мого вуха, бо я ж тiльки султанша та й не люблю шепотiв, а надаю перевагу звичайному людському голосу. Гасан протримав Вишневецького в повному блiх брудному караван-сараї на Довгiй вулицi. Коли ж привiз до Топкапи, то справдi вiв князя з вбивчою повiльнiстю, перепускаючи його крiзь усi три страхiтливi брами, обставленi зарiзяками, готовими зiтнути чоловiковi голову на одне змигнення брови своїх чаушiв, щоразу зупиняючись, щоб розповiсти, де збираються яничари, де, султан годує своїх придворних i гостей, де живуть придворнi мудрецi, а де кати, якi рубають голови. Лiворуч вiд других ворiт Баб-i-Кулелi, названих так завдяки двом баштам обабiч, була гарна мармурова чешма, до якої Гасан пiдвiв князя, сказавши, що тут миють голови злочинцям, перш нiж вiдрубувати тi голови. Тому й ворота iнодi звуть Соук-чешме. Князь вiдступив вiд дзюркiтливої води, бридливо кривлячись. - А ось з другого боку Баб-i-Кулелi,- спокiйно мовив Гасан,- лежить широкий бiлий камiнь, на якому виставляють голови страчених за зраду й злочини. Сьогоднi камiнь порожнiй, бо султана немає в Стамбулi, хоч вiдрубати голову можуть i без султана. - Нащо пан менi це розказує? - обурився князь. - А може, пригодиться,- безжурно кинув Гасан. Перед другою брамою в князя вiдiбрали шаблю й лук, два чорнi велетнi взяли його мiцно попiд руки й повели в двiр з чинарами й кипарисами, наповнений смачним димом iз султанських кухонь i дикою музикою, яка лунала весь час, поки князь з його не вельми поштивим супроводом iшов до третьої брами Баб-ус-сааде, Брами блаженства, за яку нiхто, крiм султана i його наближених, не ступав. Зал прийомiв був одразу за третьою брамою, князя майже внесли туди, вiн опинився в якихось золотих сутiнках перед широким троном, що нагадував канапу, теж у тьмавому сяяннi золота, над троном пiд склепiнчастою, в чудернацьких арабесках стелею був червоно-золотий балдахiн, з-пiд якого звiшувався на крученому золотому шнурку величезний криваво-червоний рубiн, що зблискував з хижою ворожiстю, мов жива iстота, а пiд тим рубiном, на широкому тронi, зграбно й вишукано обгорнувшись дорогими тканинами, облита потоками дiамантiв, уся в зеленому сяєвi небачених смарагдiв, сидiла маленька жiночка з ласкавим усмiхом на милому личку i з такою добротою, розлитою по всiй її постатi, що здобичливий князь навiть засумнiвався, чи туди його приведено, i мовби аж смикнувся, щоб iти кудись далi, але був досить брутально поставлений там, де мав стояти, а тодi ще й негайно нахилений у такому глибокому поклонi, що тiльки й мiг бачити свої червонi сап'янцi, якими хiба ж так пишався, а тепер мав би їх проклинати. Та навiть на свої чоботи не дано йому надивитися, а поставлено одразу ж па колiна й пригнуто голову до самого килима, так нiби цi мовчазнi велетнi хотiли примусити його їсти вовняний ворс коло пiднiжжя трону. Роксолана мимоволi здригнулася, побачивши цього чоловiка, в чорному з золотими гудзами кунтушi, з пещеним лицем, з вогнистими очима. Байда! Отой козак нерозумний, що десять рокiв тому загинув через її ще бiльший нерозум. Яка подiбнiсть! Тiльки цей старiший, в аж занадто багатому одязi, i з поглядом i виглядом якимсь пронозливим - навiть неприємно дивитися. Тому, поборовши перше здригання свого серця, султанша вже не заважала своїм євнухам збиткуватися над ясновельможним зайдою, даючи тому змогу випити всю чашу принижень i ганьби, якi ждуть кожного запроданця. Однак князь, видно, не вельми збентежився принизливою церемонiєю, якiй був пiдданий, i, щойно зiперся на колiна, мерщiй метнув погляд своїх чорних, блискучих, як у собаки, очей i соковитим голосом мовив: - Припадаю до нiг великої султаншi! Вона не мала звички тримати людей перед собою на колiнах i вже розтулила була уста, щоб звелiти йому пiдвестися i стати вiльно, але сказала зовсiм iнше: - Хто ви? Скажiть про себе. - Єстем Димитр Корибут князь Вишневецький. Рiд мiй веде свої початки вiд самого святого Володимира, що охрестив Русь, ваша величнiсть. - Так далеко? - подивувалася Роксолана.- Хiба можна простежити свої коренi аж у таку далеч? Князь смикнувся плечима, всiєю постаттю. - Ваша величнiсть, цього не дано людям пiдлого стану, але люди шляхетнi прозирають назад крiзь цiлi вiки! - Назад - не наперед,- зауважила лагiдно султанша.- Бо й хто може знати, що жде його завтра або ще й сьогоднi до заходу сонця. Натяк був досить похмурий, коли згадати оту Соук-чешме, в якiй миють голови перед тим, як їх вiдрубати, i плаский камiнь, на якому тi голови виставляють, мов глечики для сушiння. Та султанша одразу перевела мову на iнше, щоб князь не вловив у її словах нiяких погроз, од яких вона завжди була безмежно далека. - Чи вас гаразд утримують у нашiй столицi? - поспитала вона. - Дяка, ваша величнiсть,- схитнув круглою головою князь.- Я знав ласку i вiд хана кримського, ленника великого султана, i обдарований датком у вашiй преславнiй столицi, де маю свiй двiр, своїх вiрних людей i помiчникiв i все, потрiбне для пiдтримки мого маєстату. - Менi сказано, що ви проситеся в службу до великого султана? - Так, моя султаншо. - Хiба вважаєте, що султан мав замало вiрних слуг? Вишневецький знов стрiпнувся, випнув груди. - Але не таких, як я, ваша величнiсть! - Можете пояснити? - поцiкавилася вона. - Мене високо ставлять i сам король польський Зигмунт Август, i цар московський Iван, ваша величнiсть. - Чи ж цього досить, щоб стати перед великим падишахом? - А ще я маю те, чого не має нинi нiхто, моя султаншо. - Що ж має таке свiтлий князь? - Маю всю Україну в цiй руцi! I вiн трiпнув правицею, i Роксолана зауважила, що рукав його кунтуша обнизаний на кiнцi великими перлами. Нiби в жiнки. - Здається менi, ця рука порожня тим часом,- всмiхнулася султанша. - Але вона вмiє тримати меч! - Що ж то за меч, що його злякатися може цiла земля? - Ваша величнiсть! Меч - у вiрнiй руцi! Султан Сулейман мав би давно вже забрати всю вкраїнську землю в своє володiння, щоб не лежала вона пустошньою, але не робить цього. Чому ж? Усi питають, а нiхто не може вiдповiсти. Тодi скажу я. Султан не бере моєї землi, бо немає чоловiка, який сповняв би там його волю. А таким чоловiком можу стати я, Димитр Корибут князь Вишневецький. Diхi [81] Ясновельможний волоцюга виказував ще й свою латинську освiченiсть, мовби хизуючись перед султаншею i натякаючи на її занадто просте, як для її нинiшнього неймовiрного становища, походження. Ясна рiч, вона могла б належно вiдповiсти на ту куцу князiвську освiченiсть,- але не цим була заклопотана цiєї митi - вжахнулася збiговi думок своїх i цього зайди, майже повторених ним у словах, якi ще недавно мовилися мiж нею i Гасаном. Тому мерщiй самими очима спитала вiрного свого Гасан-агу: невже передав князевi її думки, прикликавши того до Стамбула? Той так само очима безмовно вiдповiв: нi, не казав нiчого нiкому, а цього не кликано, не приманювано - сам прибiг, як без