домний пес. Та це не заспокоїло Роксолану. Мабуть, є речi, про якi заборонено думати. Бо подумаєш ти - прийде до цього i хтось iнший. Жорстоке життя навчило її нiкому не вiрити. Навiть боговi, хоч до цього привчена була вiд народження. Люди гинуть найчастiше не через слабiсть, не за браком сил, а через надмiрну довiрливiсть. Вона вчинила непростимий грiх, довiривши тi небезпечно-вогнепальнi думки про свою землю навiть самiй собi. I ось розплата! Вони вже перестали бути її власнiстю, право на них заявляє цей зайда. Хотiла все ж виказувати найвищу справедливiсть навiть до такого чоловiка, тому ледь помiтним порухом показала євнухам, щоб пiдвели князя з колiн i поставили перед нею, як рiвного. Вишневецький витлумачив це як заохочення i став розправлятися й пиндючитися в межах дозволеної дужими його стражами свободи, а Роксолана з безнадiйною цiкавiстю, змiшаною зi страхом, розглядала цей загрозливий примiрник людської породи, який зовнi мiг видаватися мало не досконалим, хоч у душi в нього клубочилася пiтьма майже пекельна. Такими пройдисвiтами наповненi нинi, либонь, усi землi. Коли в них в ще сякi-такi здiбностi, тодi вони можуть прославитися i навiть замахуються на те, щоб зрiвнятися з генiями й титанами, але не пiдiймаючись до їхнiх висот, а пiдступно стягуючи генiїв до своєї нiкчемностi. Де вони беруться, якi матерi їх народжують, i чому вона має стати жертвою одного з таких пройдисвiтiв з темною душею? Але нiхто не мав знати, як кипить її розум. Спокiйна, ледь усмiхнена, сидiла на пишному тронi, майже ласкаво позирала на Вишневецького, вiд чого той бадьорився бiльше i бiльше, трохи подумавши, спитала, як же князь зможе виконувати султанську волю в такiй великiй i, наскiльки їй вiдомо, непокiрнiй землi. Князь з бадьорим нахабством заговорив одразу про Днiпро. Мовляв, до всього на свiтi є ключ. Треба його тiльки знайти, добрати. Ключ до всiєї України - Днiпро. Ним вона витiкає в широкий свiт, а широкий свiт нинi - це Османська iмперiя. Отож, хто стане на цiй великiй рiцi, той матиме в руках усю землю, наглядатиме за нею, мов сам господь бог. Думка в нього яка? Стати на Днiпрi, укрiпитися на низу рiки, вхопити Україну за горло - i ось так захистити вiд козакiв Крим i Стамбул. Так само спокiйно султанша урвала князiвськi вихваляння i спитала, кого й вiд кого вiн хоче захистити. Вишневецький знов повторив: iмперiю вiд козакiв. Ага, сказала вона, як їй тут намагаються довести, Україна нападає на османцiв i на кримцiв? Може, князь ще не знав, що вона, султанша, теж походить з України. Досi в неї було трохи iнше уявлення про стан речей. Тепер ясновельможний князь пробує вiдкрити їй очi. Мовляв, нападає її народ, а не на нього нападають людолови й грабiжники. А як же тодi з отою пiснею? Зажурилась Україна, що нiгде прожити, Гей, витоптала орда кiньми маленькiї дiти, Он, маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, пiд хана погнала. Може, тодi й вона колись малою нападала на орду, а не орда на неї в рiдному Рогатинi? Князь не вельми й збентежився на таку недвозначну мову, вiд якої iншому зацiпило б. Мерщiй кинувся виправдовуватися. Падав то на одне, то на друге колiно перед великою султаншею, просив милостиво дарувати йому надто запальнi висловлювання. Завжди стає вiн жертвою своєї натури. Назвав козакiв, а мав на гадцi не цих лицарiв свободи, з якими, власне, й хотiв би послужити великому султановi, а отой людський мотлох, що труїть життя всiм достойним людям. Хiба б вiн i сам не сидiв спокiйно в своїх маєтностях, коли б той мотлох не колотився безупинно i, сказати б, обурливо-злочинно? Роксолана мовби тiльки й ждала цих слiв. Князь має намiр оберiгати вiд мотлоху великого султана? - спитала вона. Але як же може зробити це той, хто не вмiв оберегти самого себе? I коли князь, смикнувшись, розтулив рота для нових пояснень, вона втомлено сказала, що вже не хоче знати бiльше, нiж знав вiд нього. Хай князь спокiйно жде в їхнiй преславнiй столицi, а вона тим часом звелить написати про нього падишаховi, якому, єдиному, належать тут усi вирiшення. Руки поцiлувати князевi не дала. Сховала руки пiд себе, як то вмiла колись робити валiде Хафса, сiпнувши бровою, показала бостанджiям, щоб вивели цього чоловiка. Вишневецькому ледь кивнула головою, а може, тiльки вдала, що кивнула, а в того хитнувся свiт у очах. Але був занадто впевнений, щоб вiдчути свою поразку й загрозливiсть у поведiнцi султаншi. Загрозливiсть була хiба що в отому велетенському рубiновi, який висiв над троном i нагадував згусток тигрячої кровi. Та й то ще не знати, кому загрожує той кривавий камiнь. Вишневецький виходив з Баб-ус-сааде роззухвалений i сповнений пихи. Не мав сумнiву, що зачарував цю славетну султаншу, перед якою дрижить уся Європа. Ось так кинувся вiд свого короля, порвав з ним, прибув до цiєї чужої столицi, став перед владчою жiнкою, приголомшив, знетямив. Тiльки опинившись за другою брамою на величезному яничарському дворi, до вже нiби й не вiдчувалися мури Топкапи, а вцiлiла вiд вiзантiйцiв церква святої Iрини свiтилася таким заспокiйливим рожевим сяйвом, Вишневецький згадав про те, що забув поскаржитися султаншi на нестерпнi умови свого життя в Стамбулi. Йому мали б негайно подарувати розкiшний палац над Босфором, а тим часом вiн, Димитр Корибут князь Вишневецький, нидiє в пiдчерев'ї брудного стамбульського ринку. В жахливому караван-сараї, бiля ворiт якого дрiбнi злодiї продають крадене взуття, розпатланi циганки з ранку до вечора викрикують непристойностi, в мангалах безперервно смажать смердючу жирну баранину, гамiр не втихає нi вдень, нi вночi, а довкола ще ж бруд, сморiд, нечистоти. Та ще й нудьга очiкування султанського слова, якого не знати коли й дочекаєшся i чи й дiждешся. Все це князь мерщiй викричав у обличчя Гасановi, який мав супроводжувати його аж до караван-сарая на Довгiй вулицi, але Гасан вислухав те незворушно. - Де звелено, там князя й помiстили,- сказав спокiйно. - Образа маєстату! - закричав Вишневецький.- Я мав би сказати султаншi, i все б змiнилося, як належиться моїй гiдностi. - Треба ж було й сказати. Сказаного не вернеш, але несказаного теж не вернеш,- зауважив Гасан. - Нехай пан довiрений передасть султаншi про моє обурення,- домагався князь. - Султанша слухає лиш те, що хоче почути,- пояснив йому, майже вiдверто знущаючись, Гасан.Тепер ясновельможному князевi, коли хоче дiждатися султанського слова, треба сидiти смирно там, де сидить, бо тут дуже не люблять, коли чоловiк крутиться, нiби на нього напала овеча хвороба крутець. Князь не довго й витерпiв. Сидiв уже в Стамбулi кiлька мiсяцiв, до того ж в умовах обурливих i принизливих, тепер мав сидiти в умовах не кращих ще стiльки, а то й довше, бо коли ще напише султанша про нього Сулеймановi, скiльки йтиме той лист i чи буде на нього вiдповiдь i коли. Вишневецький покрутився ще мiсяць .чи два i звiявся. Гасан прийшов до Роксолани i повiдомив майже радiсно: "Як прибiг сюди князь, так i побiг собi. Як приблудний пес".~ I вона теж зрадiла в душi, нiби позбулася смертельної небезпеки. Думала вперто про улюбленого сина свого Баязида. Згадувала, як проводжала колись його до Рогатина, а тодi розпачливо зустрiчала, дивуючись, чому вiн не зостався там, не сховався в степах чи лiсах; щоб не знайшла його османська смерть. Тепер був коло неї, життя й далi мав загрожене кривавим законом Фатiха, а вона без надiї сподiвалася, що якось воно станеться так, щоб саме Баязид сiв на султанському тронi i мав би вiн серце таке добре й щедре, що захистив би її Україну, нiкому б не дозволив кривдити. Вона була б валiде при своєму синовi i пiдказала б йому, а вiн прихилив би вухо уваги. Стане султаном Селiм - вона однаково буде при ньому валiде, але Селiм знiкчемнiлий вiд пиятики й розпусти, вiн не захистить нiкого, ним не покеруєш, бо вiн мов мертвий. Баязид, тiльки Баязид має; стати султаном, прийти й сiсти на Золотий троп! А вiн прийшов не султаном, а з тiлом наймолодшого брата. Попереду прибiг зять Рустем, бився до султаншi, щоб повiдомити про смерть Мустафи, але вона вже й так про це довiдалася, Рустема ж перед очi не пустила. Йшов у похiд садразамом [82], тепер прибiг простим вiзиром? I це пiсля того, як вона десять рокiв захищала його перед султаном? За Рустема пробувала просити Мiхрiмах, але Роксолана була впертою. Лагiдна впертiсть, якої всi боялися бiльше, нiж султанського гнiву. Бо гнiв швидко минає, а лагiдна зневага може тривати роки й десятилiття. I тодi тебе мовби й немає. Що принiс їй Рустем? Вiсть про смерть Мустафи i про своє власне падiння? Вжахнулася тiй смертi, хоч у глибинi душi, може, й ждала її вже багато рокiв, сподiваючись на вибавлення своїх синiв. Порятувати дiтей своїх - для цього жила. Але ж не цiною чийогось життя! Не смертю чужою! А тепер виходило так, що ця смерть пов'язана з її iменем, раз пiдозра впала на Рустема, її зятя i улюбленця. Замкнулася в собi, в своєму власному свiтi, в який нiкого не хотiла впускати, так нiби сподiвалася вiдгородитися вiд безмежних довколишнiх свiтiв, повних горя, страждань i нещасть. I не вiдгородилася. За кiлька мiсяцiв слiдом за Рустемом прибув до Стамбула син Баязид з мертвим Джихангiром. Як же так могло статися? Чому мовчало її серце - нi знаку, нi поштовху, нi скрику? Тепер коло неї були i Баязид, i Рустем, i Мiхрiмах, нiкого не вiдганяла, нiкого й не впiзнавала. Якийсь з iмамiв (чий вiн - Джихангiрiв, Баязидiв чи котрийсь iз стамбульських?) бурмотiв про вмерлого її сина: "Ще до повного розквiту весни молодостi вiтер наперед визначеної смертi розвiяв пелюстки буття його високостi шах-заде з трояндового куща його часу". Наперед визначена смерть. Усе наперед визначене. Приреченiсть. Усi приреченi. Вона i її сини. Мов спалахи на чорних хмарах над Босфором, з'явилися i щезли її сини один за одним - Абдуллах, Мехмед, Джихангiр - i не зазолотилося повiтря, i свiт не став барвистiший, як колись здавалося їй пiсля кожних народин, тiльки зступався свiт високими стiнами довкола неї i гримiв султанським залiзом, яке несло смерть усьому живому. Завжди є нещаснi, беззахиснi землi, якi всi приносять у жертву, так само, як i люди. Вона принесена в жертву ще вiд свого народження - i вже нiчим не зарадиш. Слухала Баязида, а сама думала про свою приреченiсть. Сумно усмiхалася, а сама думала про те, що треба вмiти плакати i мати змогу це робити. Несподiвано спитала Баязида: - А де Селiм? - Селiм коло падишаха. Тепер вiн старший. - Старший? - здивувалася вона.- Але ж не для правди й не для iстини? Який його колiр? Тепер настала черга дивуватися Баязидовi: - Колiр? Не розумiю вашої величностi. Вона й сама не розумiла. Коли її сини були ще зовсiм малими, вони виспiвували, побачивши в небi над Стамбулом барвисту райдугу: "Али - бана, єшiль - тарлалара!" - "Червоний колiр-менi, зелений-полям!" А Селiм бiгав i, дратуючи братiв, вигукував: "А менi чорний! А менi чорний!" Уже всiма забулося, а вона пам'ятає. I орли в нього в клiтках були чорнi. Нащо вона випустила їх? Чорних орлiв на бiлих лелечок. Iмам бурмотiв молитву: "Цуганляї, цуганляї, гоммiлер, iкманляї". Де кiнчається марення й починається дiйснiсть? Баязид щось розповiдав про роздвоєного Мустафу, який роздвоювався попервах для Джихангiра, тодi вже й для нього самого. Про що вiн i чого хоче? Щоб вона з'єдналася з синами живими й мертвими навiть у їхнiх мареннях? Одному синовi Мустафа роздвоювався в покаламученiй свiдомостi, другому - завдяки його надто гострому розуму. - То де ж той Мустафа? - спитала вона майже роздратовано, хоч нiколи не вмiла до пуття дратуватися. - Той утiк. - А хто вбитий? - Мустафа. - Тодi хто ж утiк? - Виходить, теж Мустафа, але не справжнiй. Двiйник. - Двiйник? А навiщо це? Хто вигадав? . Аж тодi зринуло iм'я валiде Хафси. Зоставалася мудро-пiдступною навiть по смертi. Все передбачила наперед. Ага, наперед визначила. I смерть її синiв теж наперед визначила валiде? А для Мустафи вигадала двiйника, щоб заплутати всiх, може, й самого аллаха. Божевiльна думка струснула Роксолану. Знайти двiйника для Баязида i порятувати свого улюбленого сина! Негайно знайти для нього двiйника! Валiде, бач, здогадалася зробити по для Мустафи. Генiальна злочиннiсть. Чом же вона не зумiла? Покликати Гасана i звелiти йому? Пiзно, пiзно! Треба було з дитинства, як для Мустафи. Тепер нiхто не захоче роздiлити свою долю з долею її сина. А той другий Мустафа - де вiн? - Де вiн? - перепитала вона вголос. I Баязид зрозумiв, про кого йдеться, вiдповiв майже безжурно: - Вiдпустив його. - Як же ти мiг це зробити? Цей чоловiк ще страшнiший i загрозливiший за справжнього Мустафу. Вiн оволодiв усiм тим, що й Мустафа, але вiн скривджений своїм походженням i тепер спробує все вiдшкодувати. - Чом же не спробував одразу? - Бо занадто близько був султан з вiйськом. А яничари б одразу вiдчули несправжнього Мустафу. Вiн, мабуть, нiколи до них i не ходив. - Казав, що ходив iнодi, але вони завжди чомусь мовчали. Може, вiдчували, що то не Мустафа, i вперто мовчали. I нiчого страшнiшого за ту мовчанку той чоловiк нiколи не чув. - Тож-бо. Чоловiк той мав розум i тонке чуття. Ще небезпечнiший за справжнього Мустафу. Десь за пiвроку її слова ствердилися. Баязид прийшов до матерi блiдий вiд розгубленостi. - Ваша величнiсть, вiн об'явився! - Хто? - Лжемустафа. Виринув аж коло Сереза в Румелiї. Здається, звiдти родом. Румелiйський беглербег повiдомляє про заколотникiв у тих мiсцях. - Як же знаєш, що то самозванець? - Прислав до мене чоловiка. - Де той чоловiк? - Вiдпустив його. - Знов вiдпустив? - То був купець. Нiчого не знав. - На сiм свiтi немає таких людей. Чом той самозванець пише тобi? - Дякує за те, що я дарував йому життя. Тепер хоче вiддячити тим самим. Має намiр пiдняти всю iмперiю проти султана, але згоден подiлитися владою зi мною. Собi хоче Румелiю, менi вiддає Анатолiю. - Вiддав - ще не маючи? - Має певнiсть, що матиме. Пише так: "Я скажу всьому свiтовi, що я думаю про їхнiх богiв, ангелiв, про їхню справедливiсть i тугу за свободою в душах людей, позбавлених майбутнього, людей, єдине багатство яких - ненависть". Роксолана вимушена була визнати, що Лжемустафа не позбавлений гострого розуму. - Ти не вiдповiв йому? - Чому б мав вiдповiдати заколотниковi? - Треба подати йому якийсь знак. - Ваша величнiсть! - Слухай мене уважно. Силою цього чоловiка не слiд нехтувати. Я повiдомлю про самозванця падишаха, а ти подай вiсть заколотникам. Знайди спосiб. Згодом, нiкому не кажучи, спорядила Гасана з його людьми знов до польського короля. Велiла будь-що схилити короля вдарити на орду, поставити свої заслони, може, й коло Очакова та перед Акерманом. Султан далеко, в Румелiї колотиться самозванець, величезна iмперiя може не сьогоднi-завтра розвалитися. Коли ще буде краща нагода? - А коли король знов злякається, ваша величнiсть? - спитав Гасан. - Подайся до московського царя, кинься до тих невловимих козакiв, знайди вiдважних людей, але не вертайся до мене з порожнiми руками! I лишилася сама, вже й без вiрного свого Гасана. Вiдтодi душа її замерзла. Так нiби вiйнуло на неї з аз-Замхарiа, того вiддiлення пекла, де панує такий холод, що, коли Випустити бодай краплиночку, все живе на землi загинуло б. Вона овiяна пекельним холодом аз-Замхарiа. Туга обiймала її така безнадiйна, що не помогли б навiть найдорожчi на свiтi султанськi лiки - розтертi на порошок коштовнi каменi, за кожен з яких можна купити цiлий багатолюдний город, її знерухомлено серце кривавилося вiд болю за синiв. Шалена її душа закам'янiла вiд туги. Думала про своїх дiтей. Малими прив'язувано їх до чорної, як нещастя, дощечки. Щоб не дихали занадто жадiбно й не захлинулися повiтрям. А вже обступали їх демони смертi, якi ждали, коли захлинуться її сини власною кров'ю. Який жах! Усе, що вона цiною свого життя вiдвойовувала у демонiв, ставало тепер перед загрозою понищення, нищилося з жорстокою послiдовнiстю в неї перед очима, i не було рятунку. Може, i султан тому так часто втiкав од неї в походи, вiдаючи, що нiчим їй не поможе? Поїхати - однаково, що вмерти. Вiн умирав для неї бiльше i бiльше, але вертався все ж живий, а синiв приносили на ношах смертi. То хто ж панував над її життям? Сонце затоплювало безмежний простiр Софiї, снопи свiтла падали згори, щосили ударяли в червоний килим, i мовби червоний дим здiймався в соборi, все тут клубочiло, рухалося, оберталося, йшло хвилями, вiд яких наморочилося в головi. Роксолана, ховаючись вiд того несамовитого обертання, зайшла за один з чотиригранних велетенських стовпiв, спробувала знайти заспокоєння в холодних мармурових площинах, розпачливо вчепилася поглядом за мармуровi плити, якими обкладений був стовп па всю свою височiнь. Червонястi плити були в якихось химерних вiзерунках. Мов забутi письмена давнини, нiби послання до потомних вiд тих генiїв, що споруджували цю святиню. Безконечнiсть простору мовби повторювалася в примхливих вiзерунках каменя, що довгi-довгi вiки промовляв до кожної заблуканої душi своїм барвистим голосом, заплутанiстю, причаєнiстю. А може, це тiльки гра її зболеної уяви або ж торжество злих сил, якi навiть чисту поверхню мармуру зумiли скаламутити, нiби невидющi очi долi? Блукала по килимах поза стовпами, стривожено розглядала вiзерунки. Зненацька на лiвому стовпi виступила з мармуру вiдразлива машкара. Нiби дельфiйський iдол з гнiвливим, молодим ликом, повним жахливої гордостi i неземної сили. Гамуючи стогiн, який рвався їй з грудей, Роксолана вiдхитнулася в сутiнки бiчних нав, пiшла до другого стовпа, але назустрiч їй з древнього мармуру вже виступав новий передвiсник пекла - женоподiбний, любострасний, чарiвливий у своїй пiдступностi, грiховно-привабливий. Далi, далi вiд спокус! Вона мало не бiгцем кинулася до третього стовпа, долаючи безмежне поле червоного килима центральної пави, тодi до четвертого, металася зацьковано мiж цими могутнiми стовпами, що тримали на собi найбiльше склепiння в свiтi, i повсюди зустрiчали її червонястi потвори дияволiв, на всiх плитах пробивалися крiзь мармур страхiтливi машкари, похмурi й вiдлякуючi. Там сухий костистий чорт з жорстоким поглядом, з бровами, мов ламанi блискавицi, там геть звiряча голова: щось булькате, широкоморде, волохате таке, що ледь стирчать з заросту коротенькi рiжки сатанинськi. Ще далi - справжнiй люцифер з рогатинської iкони страстей господнiх: з розкритої пащi витикаються бiлi гострi iкла, вогнистi очi пронизують до кiсток. Злий дух, символ всiлякої жорстокостi й кривавих злочинiв. Зграйка голоногої, замурзаної дiтлашнi випорскує з-за одного з стовпiв, оточує султаншу, з подивом зупиняється, ловить погляд цiєї вельможної жiнки, втуплюється й собi в мармур. - Що це? Що це? Самi ж вiдповiдають: - Шайтан! Шайтан! Махають руками, смiються, кричать, витанцьовують. Що їм шайтани, що їм дияволи? Вiд головного входу бiжить ходжа в зеленому широкому одязi, тримаючи черевики в руках, замахується тими черевиками на дiтей: "Геть! Геть!" Дiти ховаються за стовпами, дражнять ходжу звiдти, але вiн натикається на султаншу й заклякає в поклонi. Вiд погляду на її султанську величнiсть у слуги божого посковзнулася нога витривалостi й здригнулася рука смiливостi. Роксолана чи й помiтила ходжу. Пiшла просто на нього, i, коли б не усунувся їй з дороги, може, так i наступила б на слугу божого. Майже вибiгла в притвор, мерщiй звiдси, до виходу, на вiльне повiтря! Але й у притворi на всю широчiнь зовнiшньої стiни - знов кипiння чортячих машкар, дияволи злобнi, хтивi, чорно-багрянi, зажерливi, як i отi двоногi дияволи, сiм'ятечивi самцi, зарiзяки й кахиперди стамбульськi. Боже, хто ж панував над її життям? Коли вискочила з головних дверей, вдарило їй у обличчя потоками голубого вiтру, задихнулася вiд безмежностi простору, i сонячний блиск летiв понад свiтом такий, що мала б забути щойно пережитий кошмар, згадати, що вона всемогутня султанша, повелителька землi, народiв i стихiй. Гордо смикнула головою, примружилася, пустила на уста свiй звичний усмiх, ступнула па широкi сходи, вкритi килимом, i тiльки тодi побачила внизу коло сходiв, де вже кiнчався килим, на бiлих кам'яних плитах розпластаного, як той ходжа в Софiї, чоловiка. На чоловiковi був забруднений, понищений одяг. Обнизаний був чоловiк суворою зброєю. Ще кiлька таких самих, так само озброєних, тримали вiддаля коней з витертими сiдлами, змучених, спiтнiлих. А той, що розпластався коло сходiв, пiднiмав на витягнутих руках над головою шовковий згорток з золотими султанськими печатями. Фiрман вiд великого султана Сулеймана. її величностi султаншi Хасекi вiд повелителя трьох сторiн свiту, захисника вiри, меча правосуддя. Султан заповiдав своє повернення. Уклав у Амасiї мир з шахом Тахмаспом. Два роки виснажували султан i шах землю i вiйська, цiлий рiк вели переговори, тим часом далi плюндруючи нещасну землю. Султан поступався Схiдною Вiрменiєю, Схiдною Грузiєю i всiм Азербайджаном, лишивши собi Захiдну Вiрменiю i пiвденнi городи її Ван, Муш, Бiтлiс. У договорi було передбачено, що мiж османськими й кизилбашськими володiннями область города Карса зоставалася безлюдною i в запустiннi, нiби нагадування про цю страхiтливу i безглузду вiйну. Може, султанськi нiшанджiї напишуть, що Сулейман плакав, молячись у мечетi пiсля пiдписання миру? Бiльше пiдстав для плачу мали вбитi, але вбитi не плачуть. Тепер султан повертався i за кiлька мiсяцiв мав бути в своїй столицi. Слав про це вiсть своїй Хуррем i цiлував повiтря, цiлував простiр вiд радостi, наближаючись до неї. Яке лицемiрство! ЗУСТРIЧ Вимушена була покликати до себе Рустема. Але не як зятя, не як дамата, а вiзира. Був у Стамбулi єдиний з вiзирiв його величностi падишаха, тож мав подбати про належну зустрiч переможного вiйська, вiд чисельностi якого в повiтрi з'являється задушливiсть, землю охоплює страх землетрусу, а небо - небезпека плачливого зойку. - Маєш нагоду повернути собi султанськi милостi,- шорстко мовила до Рустема.- Влаштуй його величностi зустрiч, якої ще не знав Стамбул. Рустем мовчки схилив голову. Хочеш, гнiдку, жити, їж зелену траву. Перед володарями вiдкривай вуха, а не уста. Два роки сидiв у Стамбулi, як той кiт iз дзвiнком па шиї серед мишей. Вiзир без влади, султанський зять без султанської милостi. Багатства, яких нагрiб за час, поки був великим вiзиром, могли втiшати хiба що Мiхрiмах, сам Рустем був до них майже байдужий. Несподiвано згадав своє дитинство, далекi гори Боснiї, бiлий пил на дорогах, шумкi рiки, густi лiси. Дав грошей i послав людей, щоб спорудили в Сараєво велику чаршiю коло Мечетi Хусрев-бега, i мiст через рiчку його дитинства, i караван-сараї на шляхах його слави i його минулого. Сам не знав, що то - благочестя чи сподiвання повернутися знов до слави i Влади. В Стамбулi примусив Сiнана поставити джамiю свого iменi, вибравши мiсце коло Золотого Рогу, нижче вiд мечетi самого Сулеймана. Поки Сулейманiє ще будувалася, поки сама велика султанша забудовувала дiльницю Аврет-базару, джамiя Рустема-пашi вже здiйнялася над кривулястими торговельними вуличками столицi, вражала око небаченою яскравiстю iзнiкських i кютах'ївських плиток, якими великий Сiнан прикрасив її зсередини. Випередив у своїх будуваннях самого султана, перекрив султаншу, а все було йому мало, намовив Мiхрiмах, щоб i вона покликала Сiнана й звелiла будувати джамiю її iменi коло Едiрне-капу, i її мечеть була споруджена швидше за мечеть самої Хасекi, хоч, щоправда, так само невеличка, з одним мiнаретом, власне, й не мечеть, а мовби месджiд, нi мати, нi донька, здається, не змагалися в благочестi, вiдкупалися вiд суворого аллаха незначною подачкою, як на султанськi розкошi, просто мiзерiєю. Але хiба пожертвування мали вимiрюватися кiлькiстю? Це тiльки люди, якi мали нечисте сумлiння, намагалися задобрити бога своєю щедрiстю, i виходило так, що Рустем теж попав в їхнє число, хоч i не знав, що таке сумлiння. Зате знав, що таке неласка султаншi, його великої матерi, i тепер мав би зрадiти, отримавши можливiсть заслужити прощення. Коли несеш мед, облизуй собi пальцi. Вiн кинувся по Стамбулу. Оточений вiрними чаушами, об'їздив усi дiльницi, метався по столицi вдень i вночi, придивлявся, чим i як вона живе, вперто думав, чим мiг би здивувати й вразити самого султана, чоловiка, який побачив пiвсвiту й заволодiв тiєю половиною свiту, володаря, що тримав у руцi всi багатства й дива земнi. Здивувати Стамбулом, цим безладним велетенським мiстом, цими тисячними натовпами, де немає жодного свiтлого ума, жодної доброї душi, тiльки тисячнi орди дармоїдiв, гультяїв, якi все запаскуджують, перетоптують, запльовують? З собачого хвоста шовкового сита не зробиш. Та що далi їздив вулицями й провулками столицi Рустем-паша, то пильнiше придивлявся вiн до Стамбула незнаного, схованого вiд невтаємничених, поглинутого своїми щоденними клопотами, тяжкою мозольною працею. Що, коли вiн покаже султановi цей Стамбул? Чого чоловiк не знає, того не любить. Султан знав молитви iмамiв на повiтання, пострiли гармат iз стамбульських мурiв, барабани й зурни, залiзну ходу свого вiйська. Але чи бачив вiн коли-небудь увесь Стамбул перед собою? Та й увесь свiт - чи бачив коли i чи має уявлення про справжнiй Стамбул? I того серпневого дня, коли султан, переправившись з анатолiйського берега Босфору, в пишнотi й грюкотi барабанiв проїхав крiзь ворота Топкапу, коли ревнули йому назустрiч з мурiв Стамбула гармати, коли по обставлених з обох бокiв тiсними шерегами звiролютих яничарiв крутих вуличках пiднявся на своєму чорному конi не до садiв Топкапи, де вiн волiв би знайти спочинок пiсля виснажливого, найтривалiшого свого походу, а до Софiї, де був зустрiнутий самою султаншею з сипом Баязидом i з вельможами, а тодi далi до Iподрому, де ждала його вiдкрита навсiбiч золота альтана, встелена килимами,- ось цього серпневого дня й вiдбулося те, що мало або ж прославити Рустема-пашу на вiки, або ж назавжди засипати порохом забуття. Сулейман, якого пiсля цього походу названо Мухтешем, себто Пишним, попри всю свою пишноту i своє могуття, не мiг почуватися вiльним, ступивши в свою столицю, навпаки,став мовби полоненим Стамбула, рабом тих високих умовностей, задля яких жив, якi невтомно вигадував протягом усього свого володарювання. Тому мав покiрливо зсiдати з коня i разом з султаншею в супроводi великого вiзира Ахмеда-пашi i великого муфтiя Абу-сууда, з синами Селiмом i Баязидом пройти до золотої альтани, де його з Хасекi зустрiли музиканти й слуги з золотими блюдами, повними плодiв i солодощiв, тодi як придворнi поети, перекрикуючи один одного, читали привiтальнi касиди на честь падишаха i його переможного вiйська, а iмами завивали в молитовному екстазi, прославляючи вершителя божої волi на землi, посланця справедливостi й порядку. Сулейман був старий i втомлений. Роксолана - змучена смертями синiв своїх i страшним вiдчуттям повiльного вмирання власного. Вони зустрiлися ще коло Софiї - вiн па султанськiм конi, вона - в роззолоченiй бiлiй султанськiй каретi, i так поїхали поряд до Ат-Мейдану, до поставленої там Рустемом золотої альтани, мов двоє чужих байдужих людей, безмежно далеких одне одному, мало не ворожих. Сiли в альтанi, серед золота, килимiв, розкошi, сiли поряд, глянули одне одному в очi, i в очах їхнiх не було жаги, вперше за їхнє спiльне життя не було. У султана очi вилинялi i байдужi, в султаншi - стражденно-мученицькi. Як прекрасно, що людинi посланий дар любовi, але чому вiн отруєний лжею? Душа Роксоланина, може, ще й була близька душi цього всемогутнього чоловiка, що сидiв коло неї, але серце вже було далеко-далеко. Щоразу при поверненнi його з походiв при зустрiчах вона цiлувала йому руку вiд вдячностi за все, що вiн зробив для неї, цiлувала й тепер, легко схиляючись до закостенiлого вiд старощiв i маєстатичностi Сулеймана, i зненацька вiдчула, що рука султанова холодна, як лiд. Чи завжди були в нього такi холоднi руки? Тодi чому ж вона не помiчала? Може, це й не близький їй чоловiк, не батько її синiв, а найлютiший її ворог? Холоднорукий. Пiдвела очi на Сулеймана. Сидiв непорушний i закам'янiлий. В носi, у вухах пучки сивого волосся, посивiлi брови, нiс загострився, мов османський меч. Меч справедливостi й порядку. Невтомно йшов у походи проти християнського свiту, проти болгар, сербiв, угорцiв, молдаван, вважаючи, що має справу в людьми злочинними, з фiлософiєю нiкчемною, з державнiстю пiдривною i мораллю мерзенною. Мiрявся очистити свiт деспотизмом. Тiльки сильний вiтер змiтає все смiття. I не вiн перший. Колись так .само заповiдали всезагальне очищення безстрашно молодий Iскандер, таємничо-похмурий Чiнгiсхан, кривавий Тiмур, слiдом за ними османськi султани, iмперагор Карл. Щоправда, Карл, вичерпаний тривалою боротьбою, поступився престолом своєму синовi Фiлiппу, а сам пiшов у монастир. Чи мiг би так вчинити Сулейман? Султан, мовби вiдчувши терзання Роксоланиної душi, зворухнувся, намагаючись виказати ласкавiсть до султаншi, повторив слова iз свого останнього листа до неї: - Я цiлую повiтря довкола тебе, Хуррем! Молодий поет Баки, пробившись крiзь щiльну стiну вiршописцiв увiнчаних i шанованих, викрикував вiтальну касиду на честь Сулеймана: Промiння сонячне з небес встелило свiт шовками, Весну проголосивши, немов свого султана. Сулейман, нiби змагаючись з пишнослiв'ям Баки, промовляв до Роксолани: - Нарештi з'єднаємося душею, думкою, уявою, волею, серцем, усiм, що я покинув свого в тобi i взяв з собою твого, о моя єдина любов!.. Їй хотiлося вигукнути: "Ваша любов? Поговоримо про неї. Я вмiю любити, i я це довела. А ви?.." Але сказала iнше: - Ваш вiзир Рустем приготував вам зустрiч, мiй падишаху. Стамбул хоче показати своєму великому султановi все, що вiн робить, чим живе пiд вашою благословенною владою. Султан не спитав, де Рустем, чому не вийшов його вiтати, знов закляк у своїй золотiй непорушностi, вилиняло став дивитися на безконечнi людськi потоки, що обтiкали зусiбiч золоту альтану, зминаючи навiть султанських охоронцiв, наближаючись до падишаха на вiдстань небажану й загрозливу. Рустема нiхто не бачив, нiхто не знав, де вiн, але в усьому вiдчувалася його рука, султанський зять невидимо спрямовував усi цi могутнi потоки, якi йшли десь уздовж акведука Валента, повз мечетi Шах-заде i Баязида, вулицею Яничарiв i вулицею Дивану, проходили по Ат-Мейдану i зникали у вузьких спадистих вуличках, що вели до Золотого Рогу. Понад тисячу стамбульських цехiв i гiльдiй iшли повз свого султана, намагаючись показати все, що вони вмiють робити, прагнучи перевершити один одного вбранням, вигадкою, чисельнiстю, зухвалiстю. Всi цехи й гiльдiї iшли пiшки або ж їх везли на просторих платформах, де вони розташувалися iз своїм знаряддям i з великим галасом виконували свою роботу. Теслi ставили дерев'янi будинки. Будiвельники викладали кам'янi стiни. Дроворуби тягли цiлi дерева. Пилярi пиляли їх. Малярi розводили вапно й вибiлювали собi лиця. Майстри iграшок з Еюба показували тисячi цяцьок для дiтей. У їхнiй процесiї безлiч бородатих чоловiкiв були одягненi то як дiти, то як няньки. Бородатi дiти плакали, вимагаючи iграшок, або ж забавлялися свищиками. Грецькi кушнiри утворили окрему процесiю. Вони були одягненi в хутрянi шапки, у ведмежi хутра й хутрянi штани. Iншi вкрилися шкурами левiв, леопардiв, вовкiв, мали на головах соболевi ковпаки. Деякi одяглися мов дикуни i мали жахливий; вигляд. Кожного дикуна, закованого в ланцюги, вело по шiсть-сiм .чоловiк. Iншi зображали дивних iстот, у яких замiсть рук були йоги i навпаки. Пекарi проходили, випiкаючи хлiб i кидаючи в натовп невеличкi "перепiчки. Вони наготували величезнi короваї завбiльшки з куполи, мечетей, обсипали їх зверху кунжутовим насiнням i солодким кропом. Цi короваї тягли на возах, запряжених буйволами. Б жоднiй печi не вмiщалися такi короваї, i їх пекли десь у великих ямах, викопаних для цiєї нагоди. Верх короваїв покривали вугiллям, а з чотирьох бокiв розводили повiльний вогонь. Усi цi гiльдiї проходили перед альтаною султана, показуючи ,тисячi хитромудрих винаходiв, якi незмога описати. За ними йшли їхнi шейхи iз слугами, що грали турецькi мелодiї. Били барабани, мекали зурни, свистiли флейти, дзвенiли сази, вимотував кишки тягучий марш Санжара. Крики i зойки, безконечнi потоки одурiлого вiд стиску й жароти люду, лайка погоничiв, сморiд тварин, конi, воли, буйволи, верблюди, вiслюки, мули, бруд, поквап, озвiрiння. Вiрнi яничари i особиста охорона султана насилу справлялися з натовпами, намагаючись не пiдпускати близько до падишаха цього ошалiлого люду, який вiд палкої любовi мiг задушити свого повелителя. Роксолана з вiдразою дивилася на тих, хто щiльно оточував їхню альтану, на одурiлих вiд спеки й вiд пишного вбрання султанських наближених. Обличчя вiзирiв, вельмож, iмамiв мали на собi неприхований вiдбиток угодництва перед султаном i звiрячостi до всiх, хто нижче. Тупа звiрячiсть i собачий блиск покiрливостi в очах водночас. Як це могло поєднуватися в тих самих людях i ким поєднувалося? Невже все султаном, невже вiн винен був у всьому довкруж, а не тiльки в нещастях пригноблених народiв i в її власних нещастях? Тим часом помiж стамбульських цехiв, якi ще тiльки наближалися десь до Ат-Мейдану, виникли суперечки, кому першим проходити перед султаном. Не мiг навести ладу навiть Рустем iз своїми людьми, посланцi вiд гiльдiй пробилися до самого султана, стамбульськi м'ясники хотiли йти поперед капiтанiв Середземного моря, а тi домагалися першого мiсця для себе. Султан спитав Роксолану, як би вирiшила вона. - Не надавайте переваги м'ясникам, ваша величнiсть,- сказала вона.Пускайте першим будь-кого, тiльки не м'ясникiв. Султан милостиво змахнув рукою в бiк посланцiв од морякiв, промовивши поважно: - Справдi, вони постачають столицi харчi, i їхнiй покровитель - Нух. Це поважна гiльдiя людей, якi борються проти невiрних i обiзнанi з багатьма науками. Капiтани каравел, галеонiв i iнших суден, давши потрiйний салют коло палацового мису, де висадився перед тим сам Сулейман, витягли на берег сотнi маленьких суден i човнiв, вигукуючи: "Ая Мола!" Хлопчики, одягненi в золото, слугували хазяїнам суден i розносили напої. Музиканти грали зусiбiч. Щогли й весла були прикрашенi перлами й коштовностями. Паруси зробили з дорогої тканини й гаптованого муслiну. А на верху кожної щогли сидiло двоє хлопчикiв, якi насвистували мелодiї Сiлiстрiї, Наблизившись до султанської альтани, капiтани зустрiли кiлька кораблiв "невiрних" i вступили з ними в бiй. Вiд пострiлiв гармат дим заволiкав небо й усе довкола. Нарештi мусульмани перемогли. Вони вдерлися на кораблi "невiрних", захопили здобич - прекрасних франкських хлопчикiв - i повели їх вiд бородатих гяурiв, яких закували в ланцюги. Тодi спустили прапори з хрестами на суднах "невiрних" i потягли захопленi кораблi за кормою своїх власних. Мехмед Соколлу, великий вiзир шах-заде Селiма, голосно, щоб почув його султан, вигукнув: - Могуття великого падишаха таке, що ми можемо всi свої кораблi робити з золота й дiамантiв, а паруси на них - з парчi й атласу! Великий вiзир Ахмед-паша недобрим оком позирнув на свого колишнього товариша, осудливо заворушилися вельможi, невдо-воленi цим вискочкою i водночас заздрячи його нахабству. Зате султан милостиво кивнув винахiдливому Соколлу i знов вiдтрутив м'ясникiв, якi просилися пройти перед ним, надавши перевагу купцям з Єгиту, що показали в своїй процесiї золото й коштовнi каменi, чорних рабiв i чорне дерево, слонову кiстку й дивнi плоди, провели велетенських слонiв у дорогих попонах, везли в дерев'янiй клiтцi двох страхiтливих бегемотiв, тягли довжелезнi шкури, зiдранi з крокодилiв. Нарештi опинилися на Ат-Мейданi м'ясники. Вони пройшли поперед рiзникiв i дрiбних єврейських торговцiв м'ясом. М'ясни-ки-касаби майже всi були яничарами. На платформах, якi тягнули воли, вибудуванi були крамницi, прикрашенi квiтами, повнi туш жирних овець. Касаби пофарбували м'ясо шафраном i позолотили роги. Вони рубали м'ясо величезними ножаками, важили на терезах жовтого кольору, вигукували: "Вiзьмiть одну окку за одну аспру! Це прекрасне м'ясо!" За м'ясниками йшли тi, що виготовляють солодощi. Вони прикрасили свої крамнички, встановленi на ношах, безлiччю таких речей, вiд самого погляду на якi текла слина не тiльки у малечi, а й у дорослих. Вони обкурювали роззяв ароматом амбри й показували цiлi дерева, зробленi з цукру, з солодощами, якi прикрашали гiлля. Слiдом iшли султанськi хельведжi й шербетчi, а за ними їхнi пiдмайстри, виграючи на зурнах i сазах. Люд iшов i йшов, процесiї обтiкали султанську альтану, як звированi води, десь поза натовпами, в надрах велетенського мiста, вже займалися пожежi, зчинялися сутички, розгорялися бунти. Вперше за тисячу лiт свого iснування великий город зрушений був з мiсця, вийшов з берегiв, мов свавiльна весняна рiка, погрожував затопити все довкола. I де могла знайтися сила, що вгамувала б його розклекотанi води? Мовби натякаючи на те, що може статися з кожним невдовзi, хоч би як високо вiн був вознесений над натовпами, п'ятсот могильникiв з Еюба пройшли повз султанську альтану iз своїми лопатами й мотиками в руках, допитуючись у вельмож, де копати для них могили. Це було нiби похмуре попередження для багатьох. Могильники вважали своїм покровителем Каїна, Адамового сина, який убив свого брата Авеля через дiвчину. Вiн поховав Авеля на горi Арарат, на тiм мiсцi, де стояла Адамова кухня. Вiдтодi Каїн став покровителем усiх, хто проливає кров i копає могили, а також усiх ревнивцiв. Навiть божевiльних вивели показати султановi. Триста хранителiв божевiлень проходили в цiй процесiї. Вони вели кiлькасот шаленцiв у золотих i срiбних ланцюгах. Деякi сторожi несли пляшки, з яких поїли лiками божевiльних, i штурляли їх, щоб навести лад. Деякi з божевiльних iшли голi. Вони кричали, реготали, лаялися, нападали на охоронцiв, наводили страх на глядачiв. Корпорацiя стамбульських жебракiв, яка налiчувала понад сiм тисяч чоловiк, пройшла на чолi з своїм шейхом. Натовп дивовижних постатей, у смердючому вовняному одязi, в тюрбанах з пальмового листя, вигукував: "О милосердний!" Серед них були слiпi, кривi, безрукi, безногi, деякi босi або голi, деякi верхи на вiслюках. Вони несли свого шейха на золотому тронi, мов султана, i вигукували: "Аллах! Аллах! Амiнь!" Крик iз семи тисяч горлянок здiймався до самого неба. Коло альтани вони проголосили молитву за здоров'я падишаха i отримали багату милостиню. Сморiд вiд них бив такою густою хмарою, що не помагали нiякi бальзами, розбризкуванi довкола султана й султаншi, i Сулейман уперше за весь день мовби зблiд, але того не помiтив нiхто, крiм Роксолани. А тим часом повз султанську альтану йшли злодiї й грабiжники з великих дорiг, ошуканцi й пройдисвiти, за ними - стамбульськi блазнi й фiглярi, якi випили сiмдесят чаш життєвої отрути i негiдної поведiнки. Остання гiльдiя складалася з власникiв закладiв розпусти i пиятики, яких налiчувалося в столицi понад тисячу. Вони не наважувалися показати повелителевi правовiрних, як виготовляється вино, але показували, як воно п'ється. Хазяїни таверн з Бейоглу були одягненi в лати. Хлопчики, служки таверен, усi безсоромнi п'яницi, йшли, виспiвуюча гультяйських пiсень. Рустем перестарався. Чи слiд втомлювати великого султана таким неподобством? Навiть Роксолана стривожилася й поглянула на Сулеймана мало не винувато. Султан сидiв закам'янiло, i блiдiсть на його завжди смаглявом