у обличчi розливалася така, що Роксоланi стало страшно. Обличчя мерця. - Ваша величнiсть! - тихо скрикнула вона.- Мiй падишаху! Султан не зворухнувся. Дивився на неї i не бачив нiчого. Може мертвий? - Ваша величнiсть! - гукнула вона розпачливо i вхопила його за руку. Рука була холодна й мертва. Невже його мiг убити сморiд натовпiв? Чи не знiс надмiрної любовi Стамбула? - Мiй султане! їй стало по-справжньому страшно. Зоставалася сама на цiлiм свiтi. Все своє життя ховалася за цього чоловiка, а тепер вiн позоставив ЇЇ без захисту, на розтерзання цим натовпам, чужим, ворожим, немилосердним. Все життя вiн утiкав вiд неї, йшов i йшов у свої безглуздi походи, але щоразу вертався, заприсягаючись бiльше не кидати її саму. Цього разу пiшов у свiй найбiльший похiд, прислав їй вiсть про смерть суперника її синiв, тодi прислав тiло одного з її синiв, тепер вернувся й сам, але мертвий. Прискочили вiзири, меткий Баязид, розштовхавши всiх, кинувся мерщiй не до мертвого батька, а до матерi, так нiби хотiв захистити її вiд iмовiрних нападникiв, десь мляво майнули червоняста борода сина Селiма, його блiде одутлувате вiд пиятики обличчя, але й зникли. Селiм був спокiйний, знав: його прокричать султаном, щойно лiкарi переконаються в тому, що Сулейман не живе. Особистi лiкарi падишаха араб Рамадан i грек Фасиль клопоталися коло недужого (чи мертвого), щось пiвголосом говорили до султаншi. Чи вона їх чула? Чи могла розiбрати бодай слово? Сiдала в роззолочену султанську карету, коло якої на конях гарцювали її сини Селiм i Баязид, один завтрашнiй султан, а другий -жертва кривавого закону Фатiха, неминуча жертва жорстокої султанської долi, а тим часом непритомного султана в золотих ношах велетнi-дiльсiзи бiгцем понесли в Топкапи. У смерть чи в воскресiння? ЗМОВА Коли проходила вночi темним безконечним мабейном, здалося, що наступила на жабу. В старих покоях валiде пiд килимами кублилися гадюки. У вибитi шибки влiтали кажани й сови, по запустiлих примiщеннях гарему никали голоднi дикi звiрi, що повтiкали з клiток. I вона - як зранений звiр. Стогiн i плач вмерлих синiв був у неї в душi, не вгавав, не давав спочинку, до нiчного зеленкуватого неба возносила вона свою пам'ять про своїх дiтей i прокляття до мiсяця, до його сяйва, що снувало тонку примарливу сiть, яка навiки поєднує мертвих i живих, безнадiю небуття i всемогутню вiчнiсть сущого. Султан помер передчасно, i вмерли всi її надiї, i пустота жахлива й повсюдна запанувала тепер, а посерединi, мов клубок золотого диму, плавав вiтцiвський дiм - недосяжний, навiки втрачений не тiльки нею, а й усiм людством, пам'яттю, iсторiєю, вiками. Ось де жах! Може, i все її життя - суцiльне зло. Тiльки в злi ми щирi, а не в добрi. Вiдкрилося їй тепер, коли вiдчула султанову смерть. Востаннє в життi була вона прекрасна i єдина в тiй золотiй альтанi поряд з неприступним падишахом, востаннє для самої себе, а для нього - назавжди. Коли вiчна жiноча любов, то ненависть теж вiчна. Тепер ненавидiла Сулеймана, як нiколи досi. Не могла простити йому, що покинув її в таку хвилину. Хай би вже сам доводив до кiнця смертельнi чвари мiж своїми синами. Але скинути це на неї? За що така кара? Стояла перед султанськими покоями безпорадна i безпомiчна. Мов младенець безмовний, мов стрiлець невидющий. Коли чоловiк мiж життям i смертю, жiнцi нема там чого робити. Навiть султаншi, навiть найвсемогутнiшiй. Куди їй подiтися, де сховатися, де шукати рятунку? Чи, може, й правда, що для жiнки завжди знайдеться мiсце i в раю, i в пеклi, i там, де живуть ангели, i там, де ховаються злi духи? Де її рай, де її пекла нинi! Ненависть пожирала її. Ненависть до чоловiка, який її возвеличив пiдняв, поставив над усiм свiтом. Поставив? Втоптавши в бруд i кров? Кинувши в рабство, щоб згодом пiднести до небес? Але навiть мить рабства не забудеться нi на яких висотах i нiколи не проститься. Нiч над садами Топкапи, над пагорбами й падолами, над водами, над Стамбулом, над свiтом, падають зорi, кажани в темному теплому небi лiтають, нiби загадково-тужливi езани муедзинiв з високих мiнаретiв. Муедзини, викрикуючи молитву, затикають собi вуха пальцями. Заткни й ти, щоб не чути голосiв свiту i суворого голосу долi. У цих палацах правдi й чулостi нiколи не було мiсця. Всi Сулеймановi спроби чулостi до неї були незграбнi й нещирi, її веселощi, пiснi й танки - теж були несправжнi, удаванi, оманливi. Бо хiба людина може проспiвати все життя, нiби безжурна пташка? Пристанище звiрiв, сховище катiв, притулок розпусникiв, кровожерних упирiв, молодих i старих вiдьом - ось що таке Топкапи. Султан, замотаний у свiй величезний тюрбан, був захований вiд людей i вiд самого себе, а вона була мов його невiдкрита душа i все життя намагалася творити добро, а тепер втомилася вiд доброчинств. Темнi постатi перестрiвали султаншу в поплутаностi гарему, просили йти на спочинок, намагалися втiшити, але про султана мовчали, про смерть казати боялися, iнших же вiстей не мали. Вона виходила в мощенi бiлим мармуром двори, вслухалася в дзюркiт фонтанiв, ставала пiд деревами, вдивлялася в летючий серпанок блакитної нiчної iмли, ввижався їй примарливий танон заблуканих душ, якi прагнули тихого притулку серед цього непевного, оманливого, золотистого мерехтiння, не вiдаючи того, що тут нiхто нiколи нiчого не мiг знайти, а всi тiльки губили/ втрачали навiки. Мiсце вiчних втрат, прокляття, прокляття! Нiч неждано складалася в дивнi вiршi. Серпень. Падали зорi. До мене звертались степи неозорi: "Коли ми iшли, долаючи орди, Пошестi, зло,- тебе з нами не було!" Не вiрю. Стрiла вилiтає з лука. Дорога - з порога. Людина - з печери. Я все пам'ятаю. Усi вашi муки. Усi вашi лаври. Усi вашi терни. Я все пам'ятаю. Хай час замiтає слiди ваших мук i плоди ваших рук. Я з вас виростаю. Я все пам'ятаю. Я все iз собою в дорогу беру. Я все пам'ятаю. Напругу хребта, коли, розiгнувшись, високою стала I в душу менi пролилась висота безмежного неба. Я все пам'ятаю. Найперше безсилля своє перед небом, Найперше зусилля дивитися в себе. Я все пам'ятаю. Свiтанок сумлiння. Свiтанок любовi в жорстоких очах. Коли виминав менi мозок, мов глину, безжалiсний час. Я все пам'ятаю. Степiв первозданнiсть. Орлiв клекотання. Задушне страждання - коли повернувся мiй владар, Мiй воїн, султан на щитi бойовому. I з ним мене, молоду, поховали живою. Боги не вступились. Мовчали сини. Я все пам'ятаю. Султанськi гареми. Громи нестихаючi дум кобзаревих. Ревiння i стогiн днiпровських порогiв. Гаки мiж ребер. I чашi калин - Так щедро налитих козацькою кров'ю, Що вже нi краплини не можна долить. Я все пам'ятаю, Я з вами була. А доля не шовком торкалася тiла. На цiле життя - тiльки рабський халат, шорсткий i смердючий. Бо я так схотiла! Не треба нi щастя, нi втiхи менi. Для них, для синiв моїх - всi мої днi. Я все пам'ятаю. I те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали. Моя рiдна земле, тебе не зреклося тоненьке дiвчисько золотоволосе. Лиш мамi моїй не кажи, пожалiй... Минають роки, я живу, я розкута. Та не заростають у серцi моїм спливаючi кров'ю рани спокути. Серпень. Десь давно вже вiдцвiли черешнi. Кажуть менi прийдешнi: "Коли ми iтимем, долаючи нашi шляхи в майбутнє,- Тебе iз нами не буде..." Не вiрю. Стрiла долетить до цiлi. Не можна їй впасти. Не можна звернути. Я з вами iтиму, я вiрна i сильна. Я вам поможу у печалi i скрутi. Що знала я, дiти, про вашi шляхи? Та серце говорить (а серце правдиве), Що доля судилась вам, дiти, предивна. I буде щасливим великий похiд. Я з вами - крiзь терни до зiр золотих - Iтиму повiк, бо не зможу не йти. Дiйдемо - так серце менi промовляє. А серце все знає . Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив його головний лiкар Рамадан. Був занадто обережний, щоб одразу казати страшну правду. Роксолана пiшла в примiщення Куббеалти, покликала туди великого вiзира i Баязида. Кизляр-азi Iбрагiмовi, щоб не стовбичив коло входу за звичкою, велiла приносити їм вiстi про султана. Баязид рвався поглянути на батька, вона не вiдпускала його вiд себе. Здавалося: вiдпустить - i вже не побачить живим. Сидiли до самого досвiтку, мовчали, ждали. Чого? - Може, скликати диван? - несмiливо спитав обережний Ахмед-паша. - Навiщо? - холодно поглянула па нього Роксолана.- Це зробить султан. Може, новий. - Хай всемогутнiй аллах дарує життя великому султановi Сулейману,пробурмотiв садразам. - А коли його величнiсть падишах поставить престол свого царственого iснування в просторах вiчного раю? - жорстоко мовила Роксолана.- I коли султаном стане шах-заде Селiм, а його великим вiзиром названий буде мерзенний Мехмед Соколлу, цей убивця мого сина Мехмеда, призвiдця безлiчi чвар, грабiжник i вiдступник? Що станеться з вами, шановний Ахмед-паша? - Ваша величнiсть,- озираючись злякано, прошепотiв обережний царедворець,- що я маю зробити? Ви радите усунути цього босняка? У вiдповiдь вона прочитала з вiрша Муханнаббi: Коли задумуєш якесь дiло. Не шукай малого, бо для мужа В дiлi нiкчемнiм - страх смертi, I в дiлi великiм - смак смертi! Ранок не принiс їм нiчого, день так само. Вони виходили з Куббеалти, тiльки щоб справити природну потребу, про сон забули, їсти їм носили з султанських кухонь просто в залу засiдань дивану. Вiстi були невтiшнi. Султан був мовби й живий, але до притомностi не повертався, отже, iснував i не iснував. Ця непевнiсть не давала змоги вдатися до рiшучих дiй, тим часом Роксолана мала зламати нерiшучiсть Ахмеда-пашi. Не героїзм, не благородство i не пiдступнiсть, а тiльки вiдчай штовхав її на змову проти султана. Не могла змиритися з думкою, що султаном стане Селiм, а не її улюблений Баязид. Селiм байдужий, а всi байдужi - жорстокi. Вiн сповнить кривавий закон Фатiха, уб'є свого брата i всiх його маленьких синiв, i в нього не здригнеться серце. А Баязид послухає свою нещасну матiр. Вiн би не вбивав свого брата, навiть ставши султаном. Адже вiн такий добрий. Навiть собаки вiдчувають його доброту i завжди бiжать за ним цiлими, зграями, варто йому виїхати на вулицi Стамбула. Ахмед-паша лякливо шепотiв: - А воля великого султана? - Вона могла б ще змiнитися, якби не така нагла смерть його величностi. Ця смерть може принести незлiченнi страждання для всiх. Я вже бачу кров, яка тече мiж тюрбанами й бородами. I вашу, садразам, кров теж. Чи вона вас не лякає? Але Ахмед-паша вагався, допитувався, канючив. Коли шах-заде Баязид стане султаном, то що ж тодi буде з шах-заде Селiмом? Вона глузливо пiдводила брови на цього чоловiка, терпляче пояснювала йому. Йдеться найперше про нього. Про те, щоб вiн зоставався i далi великим вiзиром. Це можливо тiльки тодi, коли буде усунений назавжди Соколлу i коли Баязид стане султаном, Шах-заде Селiма тим часом треба буде вiдправити пiд надiйною схороною (щоб йому нiхто не завдав лиха) в лiтнiй султанський палац на Босфорi. Рустем-паша? Вiн дамат, цього досить. Вiднинi вона вже не султанша, а валiде. I не султан над нею, як було досi, а вона над султаном, бо вiн її син, а вона його мати. Влада iй байдужа, але добро держави i всiх земель та люду в них - вад усе. Так минули ще день i нiч. А на ранок прийшов головний султанський лiкар Рамадан i повiдомив: - Великий падишах повернувся до життя! - Неправда,тихо промовила Роксолана,вiдчуваючи,як свiти валяться на неї, хоронячи її маленьке тiло пiд своїми уламками.- Цього не може бути! - Султан попросив пити i спитав про вас, ваша величнiсть, Вона довго сидiла зацiпенiло, тодi сказала: - Султан уже не може повертатися до життя. Чуєте? Слiд вважати його мертвим! Пiдвелася i пiшла з Куббеалти. На порозi зупинилася, прикликала до себе Баязида, гостро зашепотiла йому в обличчя: - Бери своїх людей i мчи до того самозванця. Привезеш його голову султановi - будеш помилуваний. Не гайся, поки ще можеш вийти за брами Топкапи i Стамбула. О, коли б у тебе теж був двiйник! Послати двiйника до двiйника - i хай б'ються. Але нема ради - маєш їхати сам. - А ви, ваша величнiсть? - злякався вiн за неї. - Зостануся тут. Захищати твоє життя. I своє. Вiн ухопив матiр за руки. - Як же? Як? - Так, як робила це досi. Бо потрiбна дiтям тiльки в муках моїх. Ахмед-паша геть розгубився. Спробував затримати коло себе Рамадана, мовби розпитував про стан здоров'я падишаха, а сам сподiвався, що без мудрого араба там усе зробиться само собою i султан покине цей свiт остаточно. Однак i затримувати довго лiкаря не наважувався, щоб не здогадалися про його злочинний намiр, надто що велетенський кизляр-ага, провiвши султаншу до її покоїв, зирив на садразама без особливої доброзичливостi в босняцьких вирлах. Такий самий босняк, як i Мехмед Соколлу, Вiд цих людей не жди милосердя. Нарештi великий вiзир прийняв рiшення самому пiти до султанських покоїв, щоб привiтати, коли надається така змога, його величнiсть падишаха з одужанням i негайно розiслати гонцiв по столицi з благою вiстю. Його нiхто не затримував, а вiн не затримував бiльше коло себе султанського лiкаря. I ще минуло три днi й три ночi пiсля того, як султан розклепив повiки i спитав про Хасекi. Вона не прйшла до нього, i вiн бiльше не кликав її, хоча смерть i вiдступила вiд нього остаточно. Чи був ще занадто немiчний, чи вже вичув її зраду? Може, тепер думає над тим, як покарати її? Однак легко судити зраду державну. А як судити зраду людську? I хто б мiг йому розкрити її невiрнiсть? Шкодувала, що немає коло неї вiрного Гасана. Той принiс би їй усi вiстi, добрi й лихi, а при потребi захистив би її вiд загроз, коли б виявився i вiн безсилий, то бодай вчасно попередив. Але тепер мала покладатися тiльки на власнi сили та на щасливу долю. ВИПАДКОВОСТI Нiщо в свiтi не може загубитися, тiльки iнодi буває тяжко його знайти. Ось так зберiгся в людському сум'яттi Топкапи євнух Кучук, той самий нiкчемний поварчук, якого двадцять рокiв тому впiймано на Босфорi з краденими баранами й поставлено вночi перед нещадними очима великого вiзира Iбрагiма. Давно вже зникла навiть пам'ять про всемогутнього колись грека - скiльки загинуло людей прекрасних, цiнних, благородних, рушилися мiста, поневолювалися цiлi землi, знищувалися держави великi й малi, а цей жалюгiдний людський огризок не загубився й не згубився, не щезнув, не став жертвою жорстокостi, яка панувала повсюдно, а жив далi в надрах султанського палацу, перетривав усе, вижив, як черв'як у яблуцi, тримався мiцно, наче клiщ у овечiй вовнi. Сказати, що Кучук вижив - не сказати нiчого. Якби воскрес Iбрагiм, свiдок найбiльшого Кучукового пониження й приниження, вiн нiколи б не впiзнав того маленького зашмарканого євнуха в нинiшньому поваровi великого вiзира, пещеному, загорнутому в шовки, вичищеному й напахченому, нiби султанська одалiска. Тепер у заплутанiй iєрархiї султанських кухонь над Кучуком стояли тiльки мюшерiфи - вельможнi наглядачi цих солодких пекел i доглядачi падишахового здоров'я. Все iнше було нижче Кучука, пiдкорялося йому, слугувало, слухняно виконувало його велiння, примхи й забаганки. Мов справжнiй паша, поважно ходив Кучук мiж своїми пiдлеглими, повчав, якими мають бути тi, хто готує їжу для найвищих осiб iмперiї,- чистi й охайнi, з головами виголеними, руками вимитими, нiгтями обстриженими, тверезi, не сварливi, покiрнi, меткi, беручкi, смак гаразд розумiти, потреби до потрав добре знати, вмiти слугувати всiм, хто вище. їжа для людини те саме, що й мова. Словом можеш проломитися крiзь наймiцнiшi мури, куди не проб'ється нiяке вiйсько, так само через шлунок можна добратися до серця навiть такого чоловiка, який i сам не знає, що в нього в те серце. Коржик з медом зробить лагiдним навiть яничара. Кучук дякував випадковi, який привiв його на султанськi кухнi й там зоставив, а ще вдячний вiн був тiй випадковiй ночi, яка почалася колись для нього смертельним жахом, але обернулася несподiваною таємною владою над усiм, що бачив i чув. Тодi вiн перелякався несамовитостi Iбрагiмової. Коли ж його вiдпущено, коли роззирнувся вiн довкола, а пiсля смертi великого вiзира роззирнувся ще раз, то збагнув, що в цьому жорстокому свiтi можуть вижити, вцiлiти тiльки люди несамовитi. Повсюди точиться запекла, смертельна боротьба: мiж богом i дияволом, мiж чоловiком i жiнкою, мiж володарями i пiдлеглими, мiж благородним i пiдлим,- i скрiзь поконанi, поверженi, знищенi, розтоптанi, а над ними тi, хто вмiє рвати собi, кусатися, бити й трощити, йти по трупах, торжествувати перемогу. Кучук розумiв, що нiколи не зможе бути переможцем. Але жертвою теж не хотiв бути, надто що видавалося йому, нiби стоїть бiля початкiв життя, коли вважати, що життя справдi починається коло казанiв, у яких вариться плов. То що ж зоставалося цьому нiкчемному чоловiковi? Знов прийшов па помiч випадок, який пiдказав: триматися середини, бути нi тим нi сим, стати пильним спостерiгачем запеклої боротьби, яка триває довкола, прислухатися, вистежувати, вловлювати найзатаєнiше, уперто призбирувати, як бджола нектар, i нести своєму повелителевi. Великий вiзир Iбрагiм сказав тої ночi: вистежувати султанську улюбленицю Хуррем i все про неї - в його власнi вуха. У Кучука тої ночi не було вибору. Або згоджуйся, або смерть. Якби не той нещасний випадок, який поставив малого раба перед всемогутнiм садразамом, Кучук так i прожив би в своїй рабськiй непомiтностi, нiкому не чинячи нi добра, нi зла. Але йшлося про його власне життя. Нiкому не можна дорiкати нелюбовi до шибеницi. У таких, як Кучук, в життi не було iншої мети, крiм самозбереження. Тому вони легко прощають тим, хто чинить їм кривду, так само, як забувають доброчинство. Такi раби не бувають нi мстивi, нi вдячнi. Вони байдужi, нiякi. Коли б Кучука спитали, чи любить вiн султана i султаншу, вiн заприсягнувся б аллахом, що любить їх бiльше, нiж усiх iнших людей i навiть увесь свiт. Водночас власний мiзинець на нозi Кучук любив бiльше, нiж усiх султанiв колишнiх i майбутнiх. Чи ненавидiв вiн Роксолану? Смiшне запитання. Чом би мав її ненавидiти, надто що була тодi ще майже такою самою рабинею, як i вiн. Ну, щоправда, стояла ближче до султана. Може, пам'ятала своє походження лiпше, нiж Кучук, який не знав про себе нiчого, окрiм невиразних спогадiв про якусь далеку землю, i про овець у горах, i про дзвiночки в овечiй отарi "тронь-тронь", аж за душу бере, i море б'є в скелi, лупає береги, i сиплеться камiння, i пил стоїть водяний i кам'яний. Ото й усе. Ще пам'ятав бiль. Од болю як стиснулося серце, то вже й не вiдпускало. Але до чого тут Роксолана? В його нещастi її вини не було нiякої. Однак випадок вказав йому саме на Роксолану. I Кучук пiдкорився випадковостi. Непомiтно збирав про Хуррем усе, що мiг вивiдати. Пiдкладав євнухам жирнiшi шматки, пiдохочував до жартiв, до плiток, до пересудiв, до злобствування. Готовий був бiгти до того казкового колодязя, де сидять два ув'язненi злi ангели Харут i Марут i навчають людей магiї й чар. Звалити на худенькi плечi султанської улюбленицi всi чари, все загадкове, все лихе й незбагненне! Звинуватити її у всiх грiхах, i що бiльше вiн принесе Iбрагiмовi таких звинувачень, то вiльнiше почуватиме себе, розкутiшим i владнiшим. Смак влади. Навiть таємнича влада все ж вабить. Коли в свiтi панують несамовитi - а вiн не може виявити несамовитостi вiдверто - що ж, вiн обере несамовитiсть тиху, приховану, затаєну, i ще й не знати, чия виявиться бiльшою. Але знов випадок, дикий, безглуздий, страшний: великого вiзира Iбрагiма вбито, нi згадки про нього, нi пам'ятi, а Кучук лишився сам - без повелителя i покровителя - i тепер не знав, чи й далi мав вести своє пiдле стеження за Роксоланою, чи тихенько зачаїтися мiж велетенськими мiдними казанами султанської кухнi i жити так, як жив до тої ночi, коли приведено його до садразама. Згадував те своє давнє життя й зiтхав. Як усi придворнi, намагався тодi втриматися мiж живими i мертвими, i був щасливий. Але тодi що не знав смаку влади - тепер уже був отруєний її чарiвним зiллям i з жахом вiдчував: назавжди, навiки. Щоправда, попервах по смертi Iбрагiма жив не так вiдчуттям таємної влади над життям Хуррем, як страхом: ану ж великий вiзир ще комусь звелiв приймати звiдомлення малого султанського кухарчука, i той невiдомий у першу-лiпшу мить з'явиться й гримне: "Викладай-но що маєш, паскудний обшкрiбку, сину свинi й собаки!" Як сказано: "Iстинно, господь твiй скорий у покараннi". I ось так, щодня й щогодини очiкуючи того, кому Iбрагiм передав його куцу душу, Кучук далi вистежував i винюхував, збирав по крихтi все, що мiг зiбрати про Роксолану,- що їла, як спала, що сказала, як ходила, як зодягалася, з ким говорила, кому всмiхалася, що подумала i що надумала. Вiкна в гаремi були подвiйнi i з такими широкими промiжками мiж кольоровими шибками, що там могли залягати євнухи, пiдглядаючи й пiдслуховуючи, самi невидимi й незнанi. Всю свою здобич євнухи мали вiдносити до свого повелителя кизляр-аги. Але хто ж мiг знати, чи все принесено, чи все сказано, тому Кучук за ласий шматок завжди мiг собi купити затаєне вiд кизляр-аги, вiд самого султана, i розкошував своїм знанням, своєю безкарнiстю i прихованою владою. Живучи мiж постiйним страхом i усвiдомленням таємної влади над султаншею, очiкуючи i нiяк не можучи дочекатися загрозливого посланця вiд мертвого Iбрагiма, Кучук поволi починав ненавидiти Хуррем. Першi свої доноси на неї робив байдуже, не маючи нiяких почуттiв до султаншi, навiть не заздрячи їй, як iншi, сам не вiрячи нi в її чаклунство нi в пiдступнiсть. Але що далi, то бiльше переймався тупою i тяжкою зненавистю до тiєї неприступної жiнки, вважаючи, що всi його нещастя почалися з її вини i нинiшнiй його загрозливий стан - це теж її вина. Холодна й терпляча ненависть переживає будь-яку iншу пристрасть. Вже давно збагнув Кучук, що нiхто не прийде по його душу, бо Iбрагiм, видати по всьому, нiкому не сказав про свого особистого донощика з султанських кухонь, вже змiнився пiсля грека i один великий вiзир, i другий, i третiй, i, як почалося це ще за Iбрагiма. Кучук готував для них їжу i сам простежував, як подається вона садразамовi, вже смiявся з колишнi? своїх страхiв i часто, замкнувшись у своїм закутку, клав перед собою бiлий баранячий череп, глузливо промовляв до нього: "Ох, Iбрагiме, Iбрагiме, минулося твоє м'ясо! Очi тобi вискочили, вуха твої одкабетовано, зосталася сама кiстка!" Мав би ще додати: "Колись i з нами таке буде!" - але вчасно уривав свою мову. Хай вмирає хто завгодно, а вiн житиме, вiн хоче жити! Повнився пiдслухами, плiтками, знанням, обмовами, з роками набув хiба ж такого сприту в своєму проклятому ремеслi стеження, збирання, накопичення таємниць, iнодi почував себе мало не всемогутнiм, який знає про всiх приховане й вiдкрите, без кiнця повторював сам собi 59-й вiрш з шостої сури корану: "У нього - ключi тайного; знає їх тiльки вiн. Знає вiн, що на сушi i на морi, лист падає тiльки з його вiдома, i немає зерна в мороку землi, немає вологого або сухого, чого не було б у книзi яснiй". Якийсь час Кучук розкошував прихованим змаганням з людьми Гасан-аги, якi збирали звiдусюди вiстi, щоб нести їх султаншi, не вiдаючи, що живе у величезних Топкапи маленький непомiтний ахчi-уста, який тихо, але вперто збирає вiстi про султаншу. Навiщо, для кого, для якої потреби? Тепер уже не знав i сам. Насолоджувався своїм знанням, тодi вiдчув якийсь нiби неспокiй, тодi настала розбентеженiсть, а згодом прийшли справжнi хворощi. Все, що потрапляє в людину, повинно перетворюватися, засвоюватися, лишати по собi поживу, а непотрiб має видалятися, iнакше смерть. Кучук з жахом усвiдомив, що вiн тiльки збирає, ховаючи в собi, збирає вже довгi роки, нi з ким не дiлячись, нагромаджує в своїй пам'ятi мовби для самого себе, для власної втiхи, у безмежнiй гординi своїй порiвнюючи себе з самим аллахом: "Не осягають його погляди, а вiн осягає погляди". Багато рокiв нерозумно пишався вiн тим, що вистежує кожен крок наймогутнiшої жiнки в iмперiї, розкошував од думки про свою винятковiсть, несхожiсть з усiма, хто його оточує, про свою вищiсть. Живився вiстями рiдкiсними, особливими, вiдкидаючи загальнодоступне, так само, як султан i вельможi дозволяють собi їсти м'ясо, смажене на вогнi, бо воно має смак нещоденний, ход I втрачає половину своєї цiнностi вiд того вогню. А варене м'ясо, хоч i зберiгає в собi всю свою поживнiсть, споконвiку вважалося їжею рабiв i чорного люду - тож вiн надавав перевагу смаженому, обпаленому диким вогнем м'ясовi таємних знань i жадiбно горнув їх до себе, не знаючи нi мiри, нi впину. Але нiщо не виходило з Кучука, не видiлялося й не видалялося, осiдало в ньому, як камiнь, як свинець, труїло, душило, смердiло нечистотами, чадiло, клубочилося пекельним димом, Накопиченi в ньому пiдслухи рвалися назовнi, як рветься а людини вся зайвина i непотрiб. Уже й не почував себе живим чоловiком, а якимсь мертвим чи що. З тугою позирав на своїх помiчникiв по кухнi, заздрив їхньому спокою i безтурботностi. Зовнi мовби нудьга обов'язкiв, остогидла щоденна робота, а насправдi яке ж це все благороднiше порiвняно з тим, що було у нього в душi! Може, так i кiнчився б цей чоловiк, власне, й не почавшись для життя i свiту в своїй безглуздiй затаєностi й безцiльнiй злочинностi, коли б не випадок з султаном Сулейманом в час пишної зустрiчi, пiдготовленої йому султаншею i зятем їхнiм Рустемом-пашою. Султан лежав непритомний у своїх покоях, може, навiть мертвий, султанша з сином Баязидом i великим вiзиром Ахмедом-пашою замкнулася в Куббеалти i нiкого туди не впускала, хоч усi здогадувалися - радиться з сином i садразамом, як захопити владу, кого усунути, кому стяти голову, на кого покластися, кому не вiрити. Та хоч якi б таємницi були в людей i хоч якими високими справами заклопотанi тi люди, вiчно не сидiтимуть вони без їжi, вимушенi будуть допустити до себе тих, хто має їх нагодувати,- так Кучук, за правом ахчi-уста великого вiзира, все ж пробрався в Куббеалти з носiями наїдкiв i напоїв, порядкував там, гримав на своїх помiчникiв, виказував поштивiсть до високих осiб, перед якими став, i хоч був раз i вдруге ганебно вигнаний Баязидом, все ж вловлював то слово, то погляд, то навiть мовчанку, i, додаючи iз своїх безмежних запасiв таємного знання, пiдозр i пiдлот, уже не мав сумнiву: "Змова". Власне, вiн не чув жодного слова. I нiхто з євнухiв не мiг прийти йому на помiч. Понюхтiв носом в Куббеалти - ото й усього знання. Але хiба диявол не знає про бога стократно бiльше, нiж усi святi? Кучуковi вже вчувалися слова навiть не мовленi, з простої розмови Роксолани i Ахмеда-пашi про сади Топкапи самi собою стелилися слова загрозливо-злочиннi: "Треба звалити старе дерево i посадити нове". Змова, змова! Нiщо не iснує, поки воно не назване. Кучук був упевнений, що султанша чинить змову проти падишаха, спiльникiв не треба й шукати, вони коло неї, тепер слiд тiльки назвати це, розкрити, донести до його величностi - i роздвоєне життя Кучукове знайде своє виправдання так само, як виннi знайдуть нарештi своє покарання. Адже сказано: "Зазнайте ж кари!" Ще нiчого не знаючи, Кучук уже мав певнiсть, що розкрив змову. Тепер належало негайно повiдомити про це. Але кого? Султана? Султан лежав чи живий, чи мертвий, жодну живу душу до нього не пiдпускали. Тодi кого ж? Куди кинутися? До великого муфтiя? У того тiльки молитви та прокляття, а тут треба сили. До шах-заде Селiма? Але чи ж проб'єшся до нього i чи стане вiн тебе слухати, надто коли йдеться про його рiдну матiр. Кучук метався в мовчазному нетерпiннi, нi з ким порадитися, нi в кого попросити помочi, а час летить, кожна хвилина несе йому або ж поразку, або ж перемогу, а вiн волiв тiльки перемагати. Iнакше навiщо всi його мало не двадцятилiтнi страждання! В розпачi й безвиходi Кучук кинувся до султанського зятя Рустема-пашi. Слугував йому цiлих десять лiт, знав, який лихий тепер дамат на Ахмеда-пашу, що забрав у нього державну печать, вирiшив сказати вiзировi не всю правду, а тiльки половину - про Ахмеда-пашу, а вже там хай як знають. Коли все закiнчиться лише тим, що дамат зiпхне Ахмеда-пашу i знову стане садразамом, то й тодi вiн, Кучук, матиме свою вигоду, бо, може, вважатиметься найдовiренiшим чоловiком у султанського зятя. Рустема-пашу Кучук знайшов одразу. З iншими вiзирами той тинявся по Топкапи, сподiваючись, що буде допущений у Куббеадти, тому, коли зiткнувся в другому дворi з куцим своїм ахчi-уста, мало й подивувався. Кучук вклонявся до самої землi, мало не плазував перед Рустемом-пашою. - Тобi чого? - похмуро спитав той. - Хочу внести в преславнi вуха вiсть. - Вiсть? - здивувався Рустем-паша.- Таких, як ти, вештається тут знаєш скiльки! - Вiсть про державну зраду,- прошепотiв Кучук. Рустем ухопив його за комiр, пiдняв, стукнув об землю. - Про що, про що? Ану кажи до кiнця. Та коли брешеш, то найбiльшим шматком од тебе лишаться вуха. Кучук зашепотiв йому про Ахмеда-пашу. Про вбивства, якi мають бути. Про загрозу життю султана. Про... Султанський зять загорнув своєю могутньою рукою нiкчемного євнуха i поволiк за собою. - Будеш зi мною,- бурмотiв Рустем,- будеш, де я. Не шукай мертвих коней, щоб зняти з них пiдкови. Всякий птах од язика гине. Тодi несподiвано гримнув своїм людям, якi його супроводжували: - Взяти цього обшкрiбка i вирвати йому язик! Так зiмкнулися над нiкчемним чоловiком усi випадки, якi були й мали бути, i поховали його пiд своїми уламками. Бо в цьому життi немає нiчого ймовiрнiшого за смерть. ВIДОМЩЕННЯ Оточила себе жiноцтвом - старими, молодими, поважними, владчими й просто без нiякого значення. Ховалася мiж ними, оточилася ними, мов хмарою, стояла в нетривкiй цiй хмарi, а мала б стояти на хмарi, мов вседержитель. Але султан ожив, уся сила стiкалася до нього, свiт лежав зачаєний на його долонi, i знов та долоня мала обернутися для Роксолани долонею долi. Цiлий день провела в садах Топкапи. Тi, що пiд гаремом, дивилися на Золотий Рiг, на Стамбул. Рожево-синє мiсто i попелястi купи мечетей над ним - Баязид, Фатiх, Селiм, а мiж Баязидом i Фатiхом горб Сулейманiє - найбiльшої з усiх джамiй, яка мовби здiймається, розкрилюється над Стамбулом, злiтав в небо, i цей велетенський город, попелясто-синiй, горбистий, мов спина дракона, теж летить нiзвiдки й нiкуди, i вона, всiвшись на шорсткiй спинi, що круглиться куполами мечетей, їжачиться шпичаками мiнаретiв то рожевих, мов дитяче личко, то незвичайно бiлих, мов примари, теж летить, але падає й падає в сади гарему, мiж кипарисами й платанами, мiж залiзним i юдиним деревом, деревом для туги, для ридань, для розпачу. День не принiс їй нiчого. Султан ожив i молився в мечетi за своє спасiння. Чи молилася й вона? Тiльки вiтцiвською молитвою: ущедри зовущую со страхом. Ущедри... Султан не кликав її, може, й не згадував, може, забув. I всi забули. Навiть кизляр-ага Iбрагiм десь щез, пропали всi євнухи, не пильнували, не стежили, усунулися всi враз, так нiби казали: "Втiкай! Виривайся па волю!" А де її воля, за якими мурами, просторами i безмежжям часу? Сидiла в своїх мармурових роззолочених покоях, не спала до ранку, не склепила навiть повiк, мимоволi прислухалася до кожного шереху, до шарудiння води у водограї, до зойкiв свого вистражданого серця, втомлено споглядала на розметанi в чорних настiнних колах золотi лiтери священних написiв, що трiпотiли, як птахи у вiкнах. I серце їй у грудях трiпотiло так само в очiкуваннi неминучого. Чому нiхто до неї не йшов? Десь щез великий вiзир Ахмед-паша, пропав кизляр-ага, i мовчить, тяжко мовчить Сулейман. Уже довiдався, що хотiла його смертi? Але ж бачить бог: не вбивала його i не посилала вбивць, бо ж лежав мертвий. А хiба можна хотiти смертi для мертвого? Вдосвiта негадане прийшов зять Рустем. Шкрябався в дверi, як пес, вигнаний хазяїном, всунувся на бiлi килими прийомного покою султаншi похнюпленiший, нiж завжди, обличчя пiд чорним заростом було синюшне, нiби в утопленика. - Що з тобою? - мляво поцiкавилася Роксолана. - Ваша величнiсть, я знов великий вiзир. - I так рано прибiг похвалитися? - Ваша величнiсть... - Якою ж цiною? Когось убив? - Якби ж то... Вона поглянула на нього уважнiше. Надто добре знала цього чоловiка, до якого колись була прихильна, тодi зненавидiла його, згодом знов вимушена була йому покровительствувати, щоб знову збайдужiти, може, й назавжди. - Ага,сказала, не приховуючи зловтiхи.- Вже знаю: маєш когось убити. Може, мене? Тому й прибiг удосвiта. Не мiг дiждатися ранку. Рустем упав на колiна, тупо мукаючи, поповз до неї по килиму. - Ваша величнiсть! Мамо! Роксолана гидливо вiдсунулася вiд свого зятя. - Яка я тобi мати! Хочеш нагадати, що вiддала тобi свою доньку? То знай же: не я вiддала Мiхрiмах, а султан. Убивця хотiв мати своїм зятем теж убивцю. Хiба не ти вбив Байду? А я коли й мала ще пiсля того якiсь сподiвання на твоє очищення, то тiльки тому, що маєш слов'янську душу. Та тепер уже знаю: чоловiк може говорити тою самою мовою, що й ти, а бути найбiльшим негiдником. Мова не важить. А душа? Хiба ж побачиш її в людинi? Була слiпою i тепер маю розплачуватися. То за чим прийшов - хвалитися чи вбивати? - Ваша величнiсть, благаю вас, вислухайте свого раба!... Справдi раб, i всi тут раби, може, й сам султан теж раб, тiльки вона вiльна, бо не пiддавалася нiкому й нiчому i не пiддалася. Не лякалася нiяких погроз i передвiщень. Коли сонце буде скручене, i коли зорi облетять, i коли моря переллються, i коли зариту живцем спитають, за який грiх вона була вбита,- може, лиш тодi довiдається душа її, що приготовано їй на цiм свiтi. Але ж нi! Клянусь тими, що рухаються назад, течуть i ховаються, i нiччю, коли вона темнiв, i зорею, коли вона дихає,- змагатимуся навiть з безнадiєю, щоб самiй смертi нав'язати високий сенс життя, як зерно, яке вмирає, щоб жити знову й знову, незнищенно, вiчно.; - Кров на тебе й на твого султана падає, як листя на землю! Сказала це чи тiльки подумала? Хоч як там було, Рустем завовтузився незграбно, ладен був би зiщулитися вiд її погляду i Її слiв. - Ваша величнiсть! Чи ж моя вина? Слiпим дзеркал не продають. Прийшов чоловiк, сказав, донiс. - До кого прийшов? - До мене. До султанського вуха не був допущений. Ну, а без провожатого не дiйдеш навiть до пекла. - Вибрав тебе в провожатi? - Мерзенний євнух з кухонь. Я вiдпровадив його до пекла. Але вiсть уже була в менi. Що я мiг, ваша величнiсть? Такий злочин. Зрада. Я був вдячний аллаху, що вiн вибрав мене знаряддям. Аби ж то знаття. Серце, як скляний палац: лопне - вже не стулиш. Вона скривилася. - Мiг би не згадувати про своє серце. Але Рустем мав виговоритися, так нiби сподiвався очистити Душу. - Коли стоїть велика мечеть, не треба молитися в малiй. Я кинувся до його величностi султана. Бо той пiдлий донощик сказав, що змову проти падишаха затiяв Ахмед-паша. Змова проти падишаха. Змова, змова, змова... Не треба було брати їй Ахмеда-пашу. Не об кожне дерево обiпрешся. - I що ж? - мимоволi спитала зятя. - Ахмед-паша спробував хитрувати й тут. Поставлений перед султаном, узяв усю вину на себе, впав на колiна, благав покарання й прощення. Мерзеннi хитрощi, як завжди, в цього чоловiка. Та коли спустили його в пiдземелля Топкапи, прийшов туди сам падишах, та стали трощити цьому крутiєвi кiстки, Ахмед-паша виказав... Рустем-паша вмовк i став витирати пiт на обличчi. - Кого ж виказав? Мене? - спокiйно спитала Роксолана. Рустем-паша мовчав. - Кого ще? - жорстоко допитувалася вона. - Шах-заде Баязида,- пошепки вiдповiв дамат. / - Бiльше нiкого? - Бiльш нiкого, ваша величнiсть. - I тебе прислано мене вбити? - Я прибiг сам. - Убити? - Ваша величнiсть, сказати! - Не злякався, що будеш покараний? Вiн мовчав i корчився па килимi. - Про Баязида що знаєш? Не було нiяких велiнь? - Не було. - Гаразд. Бережи Мiхрiмах. Може, хоч моя смерть поможе тобi. - Ваша величнiсть, я поможу вам! - Iди геть! Сама зустрiну султана i його вбивць. - Ваша величнiсть! - Iди! Аж тепер нарештi могла визнати, що лишилася сама в цiлiм свiтi. Ще день-два тому здавалося їй, що може стати всемогутньою i здiйснити все, про що думалося й не думалося, i нiщо вже не стояло па завадi, але нiзвiдки не було й помочi. Два сини, якi зосталися в неї, вже їй не належали. Один мав рятуватися вiд гнiву падишаха, другий байдуже ждав трону. Вона кликала своїх мертвих синiв, а вони вiдповiдали їй мовчанням. Ще вчора вiрила, що вона єдина зряча i розумна iстота серед довколишнього озвiрiння, не пiдвладного розуму, заполоненого злочинними iнстинктами, але - о жах! - тепер мала переконатися, що її теж якась незнана сила жене разом з цими звiрами до загибелi - видовище жалюгiдне й принизливе. Перебирала роки, згаянi в неволi, в золотiй клiтцi султанського палацу, бачила себе зрозпаченим дiвчиськом, яке намагалося вiдспiватися й вiдтанцюватися вiд жахiв життя i покорило молодого султана грою i принадливiстю. Тодi стала взiрцевою самицею, яка щороку дарувала падишаховi по синовi i стелилася на зелених покривалах його ложа немов молода трава, яку топчуть з безжальною насолодою. Нарештi мудрiсть, яка була завжди з нею, винесена ще з вiтцiвського дому, запанувала i стала давати щедрi плоди, а плоди мудростi бувають i солодкi й гiркi. їй випало випити до дна чашу гiркоти. Що ж, вона не злякається, не вiдступить. В ночах ми блукаємо по колу i згораємо у власнiм полум'ї. Проклинати ворогiв? Нехай щезнуть, як вода розлита, бодай стали немов той слимак, що в своїй слизотi розпускається, бодай би вони, як недорiд жiночий, нiколи не бачили сонця. А що прокляття? Вiтер, який летить i не вертається. Вона ж сама тепер, як трепетання вiтру, як переблиск думки в пiтьмi небуття, не стане її, а думка житиме, битиметься, злiтатиме над усiм сущим на невидимих крилах її страждань i чутливостi її серця. Несподiвано для самої себе Роксолана ляснула в долонi i служебцi, яка виникла в покої, звелiла принести приладдя для письма. Тодi геть забула про своє велiння, довго купалася в теплiй трояндовiй водi, вигладжувала перед дзеркалами ледь помiтнi зморшки в куточках очей, повiльно проводила долонями по своїх шовковистих стегнах, милувалася стрункими мiцними ногами. Постарайся обрести ноги, якi помогли б тобi порятуватися в день страшного суду. Смiх i грiх! Невже вона має вмерти ще сьогоднi? I не житиме бiльше це тiло, мов гiацинт iз самотнiх султанських снiв; i це лоно, мов топаз вогненний; i цi очi, мов сапфiри немочi та болю; i цi уста, мов холодний рубiн? Зате визволиться її душа, вознесеться, мов дiамант, що був кинутий у бруд вулиць i дорiг, а тодi пiднятий звiдти рукою найвищою. Чуєш, султане? Запалюй вогнища, щоб висушити свої барабани, промоклi вiд слiз, пролитих за вбитими тобою, слiз жiночих i дитячих, слiз землi, неба i самого бога! I я теж згорю па тих вогнищах, i тiльки наша любов, переживши всi твої злочини, вiдвiдає нас у пiтьмi наших могил! Гiрко всмiхаючись, шепотiла Роксолана слова давнього арабського поета: "О друзi! Чи бачили ви коли-небудь в життi жертву, яка плакала б од любовi до вбивцi? Ми обоє плакали або готовi були заплакати вiд любовi одне до одного, i її сльоза скотилася перш, нiж моя". Аж тепер згадала про свiй намiр написати султановi i злякалася, що не встигне. Розбризкуючи воду, лишаючи на мармуровiй рiзнобарвнiй пiдлозi мокрi слiди маленьких вузьких нiг, вiдтручуючи служебок, якi кинулися її витирати, нага вискочила в купальнi, скулилася па диванчику в своєму обновленому будiвничим Сiнаном покої (перед смертю, перед смертю!), вкида-ючи вiльною лiвою рукою собi до рота солодкi горiшки, стала хапливо писати, не