дбаючи про склад i лад, аби лиш сказати тому похмурому чоловiковi в золотiй лусцi, що вона хоче йому сказати. Виливався в тих словах увесь її дух, що витончувався, загострювався i гартувався в протиборствi з найбiльшим ворогом її життя, з ворогом, якого слiпа рука долi зробила її найближчою людиною: Мiй вiдчаю, мiй тяжкоокий вороже! Твiй дух отруйний, сила згубна. Диявол а чи бог твої помiчники - Та будь-чия потуга ламлеться об тебе. Ти грiзний, дужий, бажаний i званий Однаково в ненавистi й любовi, На вiдстанi руки чи в дальнiх мандрах Мене тримаєш, наче змiй нещасну здобич. Знаєш про мене бiльше, нiж всi боги свiту, Бо оточив мене очима всюди. Не приховаю анi слова, нi зiтхання, Нi погляду, нi туги, нi розчарування. Знаєш мої ночi i чекання, Знаєш стежки в садах i сни над морем, Але, заслiплений могутнiстю, не бачив Яка ненависть розрослася в моїм серцi. Злочинцю, вбивцю, фальшивий законнику! Неправедно збираєш славу i данину моїх зiтхань. Твої спахiї йдуть пiд грюкiт барабанiв, I валиться свiт, як зруйнованi гори. Смiєшся з мого бога, з моїх пiсень i чулостей, Зневажаєш землю i все живе, крiм себе, I не бачиш гострого списа в моїй руцi, Занесеного над тобою безжально й грiзно. О вороже любий! Не можу без тебе! Глухi будуть ночi без твого зiтхання, Нiмi й посивiлi дороги без твоїх крокiв, Небо й води темнi без твоїх очей. Довго сидiла, втупившись в аркуш фiалкового паперу, по-мережений її почерком. I оце її вiдомщення? За кривди власнi, землi своєї i всього свiту? А що їй до свiту i що свiтовi до неї? Була жiнкою, а жiнцi для повного вiдчуття щастя треба бодай iнодi вiдчути слабiсть i беззахиснiсть. Бодай перед лицем смертi. Вхопила калам, дописала внизу: "Я хотiла сховатися вiд сонця в затiнку золотої хмари, але холодний вiтер вiдiгнав хмару. Ваша нещасна Хуррем Хасекi". Як була, гола, побiгла до дверей. Мертвi сорому не мають. - Iбрагiме! Кизляр-ага стояв там. Уже стерiг султаншу, щоб нiкуди не зникла. Хай проковтнуть шербет помсти з чашi нашого могуття. - Ввiйди! - звелiла кизляр-азi султанша. Навiть головний євнух вимушений був заплющитися вiд слiпучого сяйва Роксоланиного тiла. Не насмiлювався поглянути на те, на що нiхто не омiв поглянути, не рискуючи втратити голову. Вона запечатала лист своєю печаттю, вклала в руку кизляр-аги. - Вiднесеш його величностi падишаху! Але квапся! Я хочу бути ще живою, поки султан читатиме це. Iбрагiм мовчки вклонився. Мовби не почув її останнiх слiв або ж не хотiв запевняти султаншу, що їй нiчого не загрожує. Метучи килим широким своїм одягом, посунув з покою. Вона заклякло стояла на тому мiсцi, де вiддала Iбрагiмовi свiй лист. Вiддала все, що мала. Свiт кiнчався для неї. Ось так кiнчається свiт. Як молився її отець у великий четвер на страснiм тижнi? "Да молчит всякая плоть человечья, й да стоит со страхом й трепетом, й ничтоже земное в себе да помышляет". А сонце, здiйнявшись над Босфором, розсипало золотi бризки по той бiк рiзнобарвних вiкон, i Роксолана мимоволi повернулася обличчям туди, i далекий, ще з дитинства, усмiх з'явився на ЇЇ зблiдлих устах. Зненацька батькова церква припливла до неї з далекої далечi, i смiх пройшов по церквi, i задрижала золота павутина в далеких кутках, куди ледь доблискують кволi вогники свiчок, i серце їй рвонулося з грудей - жити! Серце, як дитина, хоче всього, що бачить, а бачить воно життя. Сонце, небо, дерева й пташки на гiллi, навiть цей холодний мармур - усе це життя. Невже ж не для неї i чому не для неї? А до життя був лиш короткий палацовий перехiд. Вiд покоїв Роксолани до пишних покоїв Сулеймана. Султан сидiв у своєму просторому примiщеннi, вслухався в дзюркiт води в мармуровому мереживi триступiнчатого водограю, дивився на покладенi на колiна свої старi великi долонi, дивуючись i жахаючись водночас, якi вони безнадiйно порожнi. Здобув стiльки земель, а єдиної жiнки не змiг утримати. Простяглася йому перед очима зелена й холодна земля без вiтрiв i без сонця, мiсячне сяйво, спалахи зiрниць, грози, ранковi роси - все це вiн пам'ятав, як пам'ятав каламутнi лiнивi слов'янськi рiки, болота й острови, завжди завузькi мости, зайця, що перебiг йому дорогу перед переправою, безконечнi дощi. Якi дощi вiн витерпiв! Потоки й потопи, кiнець свiту, захлинався в тих дощах, як мала дитина в купелi, як захлинаються словами нещиростi недорiкуватi придворнi поети, здригався вiд холодних доторкiв води, але щоразу зiгрiвався думкою про жiнку, яка чекає його десь у столицi, мрiяв покласти свою голову їй мiж груди, що нагадували йому двох теплих бiлих голубiв. Тепер, одержимий первозданним вiдчуттям необмеженої своєї влади, мав метатися мiж величчю i безумством, вiдкинувши свою любов до тої жiнки, забувши про почуття, якi вже давно не подають голосу i не освiтлюють йому темної путi, яку належить пройти. Путь до життя чи до смертi? Вiн нiколи не давав життя, а тiльки смерть, звикнув робити це спокiйно, байдуже, йому здавалося, що вдосконалює життя смертями, очищає його i визволяє для вищих цiлей, бо ж лiпше мати своїми пiдданими покiрливi трупи, нiж живих невiрних. Тепер мав вибирати мiж життям i смертю, тримав у руках меч i закон i не бачив порятунку. Меч i закон. Зрада карається мечем. Вiдрубати голову i виставити її перед Баб-i-Кулелi. А тiло пустити кам'яним колодязем до Босфору, до пекла. Бо за спробу напасти на султана, позбавити його життя - тiльки закон i меч. Сина вiн стратити не може, це зробить його брат, коли стане султаном i виконає закон Фатiха. Але цю жiнку, що прожила, як обраниця долi, не маючи на те нiяких заслуг, вiн повинен покарати, бо вона замахнулася на престол. Коли з уст мерзенного зрадника Ахмеда-пашi впало iм'я Хуррем, Сулейман не повiрив, а тодi зрадiв i мерщiй показав своїм дiльсiзам, щоб навiки заткнули пельку тому нiкчемному викажчику. Ану ж передумав i вiдмовиться вiд своїх слiв! I зiпсує султановi радiсть вiд того, що нарештi має перед собою справжнього ворога. Бо де ж тi вороги? Шах уникав сутичок, ховаючись у своїх горах. Папи вмирали один за одним i тiльки потрясали повiтря прокльонами, якi не долiтали до султана. Iмператор Карл, знесилившись у змаганнi з падишахом, вiддав Iспанiю синовi Фiлiппу, а iмператорську корону дрiб'язковому Фердiнанду. Польський король лякливо щулився вiд самого iменi Сулейманового. Цар московський Iван? Був надто далеко. До кiнця життя не дiйде сюди, хоч би й захотiв. Без ворогiв же людинi не жити, а могутньому володаревi - й поготiв. Та нарештi вiн мав ворога справжнього, вiдданого, такого близького, що не роздiляв їх навiть подих. Його Хуррем, його Хасекi - ворогиня. Зрадниця. Замахнулася на його життя. Хотiла його смертi. За смерть - тiльки смерть. Вона буде страчена отут на чотирикутному шкiряному килимку, розстеленому на розкiшних султанських килимах. Найвправнiший кат iмперiї зiтне їй голову швидко, вмiло, без болю, таємницi буде дотримано, нiхто не бачитиме i не знатиме, голову не виставлять перед брамою Соук-чешме, тiло вiддадуть землi - не опалять, не кинуть стерв'ятникам. Так запанують закон i меч. Спокiйно, з холодним серцем Сулейман обдумував усе, що має зробити. Користався султанським правом i привiлеєм роздумувати навiть тодi, коли рiшення вже прийнято. Так, вiн удовольнить закон i меч. А що ж залишиться йому? Перебирати свої самотнi старечi сни, лiчити краплi кровi, що витiкають йому ночами з носа, слухати крик сови десь за вiкнами? I не засяє нiколи йому безсмертний усмiх Хуррем, не задзвенить її єдиний голос, не задзвенить, не продзвенить. Машалла[83]! Нi меч, нi закон не замiнять любовi. I нiщо не замiнить. Хто сказав, що вiн має стратити єдину дорогу людину на землi? Хто сказав, що вона винна? Може, то вiн сам винен? Поки ти султан, маєш жити. Вмирають хай iншi. Помер сам - зрiвнявся з усiма. Вмирати султани не мають права. До того ж вiн не вiрив у злочиннi намiри Хуррем. Мiг дозволити собi розкiш вiрити тiльки в те, що хотiв. Надто, що тут усе було таке хистке й непевне. Замах на його життя? Але як можна замахуватися на життя мертвого? Адже вiн лежав мертвий день i два й три. Чули про змову Хуррем i його наймолодшого сина? Хто ж? Коли й мiг хто чути, то єдиний аллах, всемогутнiй, милостивий i милосердний. А сказано ж у книзi книг: "О ви, якi увiрували! Iстинно з-помiж ваших жон i ваших дiтей є вороги вам, бережiться ж їх! А коли пропустите, пробачите й простите, то аллах - прощаючий, милосердний!" Вчора, молячись у Айя-Софiї за своє воскресiння, султан ще не знав про зраду Хуррем, тому не мiг порадитися з великим муфтiєм Абусуудом. А коли б порадився? Цей учений нащадок ассiрiйцiв був упертий, як п'ять тисячолiть iсторiї. Вiн чухав би свою бороду i вперто виставляв поперед себе шарiат. А шарiат - це справедливiсть, яка не знає нi милосердя, нi пощади. Для спокою в державi зрадники повиннi бути знищенi - так твердить шарiат. I муфтiй повторюватиме цi слова, бо над ним - аллах. Але ж аллах i над султаном? А що каже аллах? "Ми не возлагаємо на душу нiчого, крiм можливого для неї". Для його душi неможливо вбити Хуррем. Що це дасть? Спокiй у державi? Але закон не забезпечує спокою, бо вiн не здатен до роздумiв. Муфтiй, як i закон, захоче тiльки султанової ганьби. Стратити таку жiнку - ганьба довiчна, її знав увесь свiт: королi й королеви, славетнi художники й ученi, посли й мандрiвники, воїни i простий люд - хiба можна вбити таку жiнку? Перед нею має схилитися навiть закон. Його, Сулеймана, назвали Канунi, себто Законником, бо вiн уперто давав свiтовi новi й новi закони, не сподiваючись, що може колись стати їхньою жертвою. Вiн здобув велич своїми походами i своїм розумом i знав, що найперша ознака величi - пiдкорятися закону, як простий смертний, хоч i знаєш, що закон не дає вибору. Але як султан, вiн мав ще меч, а меч давав вибiр. Вiн або ж карає, або ж покоїться в пiхвах. Хто завадить йому лишити свiй меч у пiхвах? Велич можна здобути i . в любовi. Недарма ж славетний iталiйський художник сказав про нього: "У великого чоловiка i любов бував велика, коли його серцем заволодiє незвичайна жiнка". Вiн був несправедливий до своєї Хуррем i жорстокий. На довгi роки лишав її в холодних стiнах гарему. Байдуже споглядав на смерть її синiв, тiшачи себе думкою, що спадкоємцiв для трону ще задосить. Не запобiгав її старiнню, хоч i помiчав, як змiнювалося її обличчя з роками. Там зжовклiсть, там плямочка, там пересохла шкiра, там зморшка. Зморшку на обличчi коханої жiнки не розгладить своїми поцiлунками навiть мiльйон ангелiв. Роки полишали в нiй жорстокi свої слiди, але вiн втiшався тим, що Хуррем стає для нього ще дорожчою, а її тiло - мовби ще нiжнiшим, у ньому зникали дикiсть i недосконалiсть, i було воно мов райський дарунок. Чи казав їй про це, чи вмiв сказати в своїй султанськiй закостенiлостi? Все вiддавав своїм законам i своїм воїнам. А його закони i його воїни жили тiльки тим, що ждали вiйни, ждали смертей. Пил па обличчях його воїнiв, на їхнiй зброї, в їхнiх очах, в їхнiх душах. Сiрий пил смертi, яким вiн хотiв засипати увесь свiт. I його Хуррем, єдина жива iстота в цiм царствi вмирання,- невже й вона повинна вiддати своє життя? Пробував уявити її. Чи знає про його знання i про його вагання мiж її життям i смертю? Випливало з золотої сутiнi її обличчя, але було замкнене, не промовляло до нього жодною рисочкою, не озивалося, не вiдгукувалося. Як фортеця, що її ти хочеш узяти приступом, обличчя замкнуло всi брами, прибрало мости, виставило незламних захисникiв - твердiсть, несхитнiсть, i не зазирнеш за вали, палiсади й мури. Чомусь згадався султановi каймакчi з Гянджi. Чому не вiддав того досвiтку свiй каймак султановi, який дарував йому життя? Повiз каймак вiд переможця i повелителя, а куди, кому? Невдячнiсть. Усi невдячнi, може, тому так мало милосердя на свiтi. Ох, як хотiлося йому впокорити Хуррем! Щоб прийшла сюди, впала йому до нiг, плакала i благала, благала й плакала, а вiн виказав би свою великодушнiсть, вiдомстив би за зраду великодушнiстю, лишаючись здеров'янiло-непрiтступним, хоча i без звичного самовдоволення, яке завжди вiдчував од свого високого становища. До кiнця вдоволений був лиш тодi, коли покiрливiсть виказувано йому з якнайбiльшою стараннiстю, без будь-якої винахiдливостi й, сказати б, вишуканостi, а грубо, крикливо, майже нахабно. Жив серед нахабної покiрливостi i тепер дивувався, чому та жiнка затялася i замкнулася перед ним, як неприступна фортеця. Чому? Як смiє? Чи не розумiє, перед яким страшним вибором стоїть вiн, її повелитель i її раб? I не знав, що фортеця розчинила брами i випустила вершникiв "на бiлих конях, i золотi сурми, блиснувши проти сонця, заграли радiсний марш прощення й прокляття, прокляття й прощення. Велетенський кизляр-ага, всунувшись боком у просторий султанський покiй, поставив на восьмигранний столик перед падишахом золоте блюдо зi згортком фiалкового паперу, попечатаного печатями Роксолани, i щез, як дух. Нiч змiшалася з днем, а день - з нiччю. Скiльки днiв минуло вiдтодi, як вiн замкнувся в своїй самотинi? Сулейман простягнув до згортка руку i налякано вiдсмикнув. Знов попхав її до столика, але рука налилася свинцем i не слухалася. Тодi вiн подався наперед усiм тiлом, притиснувся до столика грудьми, насилу пiдносячи руки, тремтячими пальцями зламав багрянi печатi й задихнувся, побачивши знайоме письмо. Квапливий, гнучкий, сповнений чуттєвостi почерк, де кожна лiтера здавалася йому завжди вiдбиттям її чарiвливої, покiрної i вiчно невловимої душi. Вiн долав безмежнi простори, i не було з ним нiколи нiкого, крiм бога, меча i скакуна, а тодi прилiтали оцi листи, написанi гнучким, квапливим почерком, i ставав вiн найбагатшим чоловiком на свiтi, i щастя його не мало меж. I тепер, коли сидiв i карався своєю жорстокою старiстю, як суха тополя, що вiд неї нi затiнку, нi плоду, i вже не ждав нiзвiдки порятунку, прилетiв цей лист з найдорожчим письмом, i смак життя повернувся до нього, хоч здавалося щойно, що вже не повернеться нiколи. Невже вiн любив те, що вона писала, бiльше, нiж її саму? Може, це тiльки старiсть, коли вже не побачиш бiльше нiжних згинiв i заглибин на тiлi коханої жiнки, i забута жага не з'явиться в тобi, не прилине з минулого солодка сила, не приголомшить, як удар барабана, не заяскрiє в мозку темною зорею жадоби. Бо вже й мечеть завалилася, i мiхраб у нiй не стоїть [84]. Кинув погляд на перший рядок листа, i чи то стогiн, чи то гарчання вирвалося йому з грудей. Мiй вiдчаю, мiй тяжкоокий вороже... Обпалювало його свiтло вiд неї, тепер обпалила ненависть. Вони забиралися на гору любовi разом, але коли досягли вершини, вiн лишився стояти там непорушне, а вона зслизнула донизу. Твiй дух отруйний, сила згубна... Чи лишала вона йому надiю в своїх словах? У вiдчаї й стогонах вiн уперто пробивався крiзь жорстокi рядки, сподiваючись на зблиск свiтла, вiрячи у великодушнiсть Хуррем бiльше, нiж у свою власну. I був винагороджений за вiру й терпiння, знов сяйнула йому її безсмертна душа, її доброта й милосердя: О вороже любий! Не можу без тебе! Валилися стiни палацу, тряслася земля, море поглинало суходiл, холод уже давно заливав султана крижаними хвилями, а тут ударило рiзуче свiтло, впала на нього яскрава зiрка, прокотилася в ньому й покотилася, заслiпила, приголомшила та водночас i висвiтила в ньому останнє зернятко живого життя, яке ще могло прорости над неминучiстю й часом i з'єднати небо i землю, як райдуга. Тяжко звiвшись на ноги, загортаючись у широкий свiй шовковий халат, навiть не всунувши нiг у сап'янцi, босий пiшов по короткому переходу, який вiв до нових покоїв Хасекi. Нiхто не зустрiвся -йому, все зникло, завмерло, зачаїлося, дрижало вiд нетерплячки й розчарування. Султан iшов до султаншi сам, без суддiв i катiв, нiкого не кликав на помiч, навiть не взяв з собою меча або хоч ножа. Чи хотiв задушити її голими руками? Мабуть, i Роксолана подумала те саме, бо, побачивши султана з лихоманковим блиском у очах, схитнулася йому назустрiч, так нiби пiдставляла пiд його чiпкi холоднi пальцi свою нiжну шию. А вiн, знов чи то застогнавши, чи то загарчавши, тяжко впав перед нею на колiна, аж вона вiдступила перелякано, i навiть євнухи, що позалягали в своїх сховищах за вiкнами Роксолани, нажахано заплющували очi, щоб не бути свiдками видовища, за яке кожен мав би поплатитися головою. Нiхто нiчого не бачив, не чув, не знав. Роксолана дивилася на султана, бачила його жилаву засмаглу шию в широкому комiрi халата, чомусь на могла вiдiрвати погляду вiд однiєї жилки, горбатої, мов вершник на конi, що у вiчному поквапi бiжить, бiжить, не знаючи куди. Чомусь видалося зненацька, що жилка та стала крихкою - ось-ось зламається, розсиплеться прахом i нарештi зупинить свiй вiчний бiг. I несподiвано їй стало жалко цього старого чоловiка, i щось заплакало в нiй, подало голос милосердя й надiї. Як зозуля, що кує над лiщиною в сережках. Захлинаючись од ридань, упала Роксолана назустрiч Сулеймановi, а вiн обережно гладив її тепле волосся i глухо бурмотiв вiрш Румi: Хiба я не казав тобi, що я - море, А ти риба - хiба я не казав тобi? Хiба я не казав тобi: не ходи в ту пустелю? Твоє чисте море - це я, хiба я не казав тобi? СЕЛIМ Днi були переповненi пустими й дрiб'язковими церемонiями. Молiння в Айя-Софiї. Вiдвiдини султаном i султаншею джамiї Сулейманiє, яку вже докiнчував Коджа Сiнан. Малi й великi переїзди султанського двору то в лiтнiй палац на Босфорi, то назад до Топкапи. Придворнi мали зголошуватися в супровiд Сулеймана, тодi султан сам переглядав списки i вибирав лиш тих, кого хотiв узяти з собою. I скрiзь мала бути з ним Хуррем. Вiн мовби хотiв показати, як високо ставить свою Хасекi, як мiцно пов'язанi вони обов'язком, любов'ю, майбуттям. Нiчого не сталося, нiчого не було, все вмерло в таємничiй неприступностi Топкапи. Цiлi хмари дармоїдiв, якi оточували султана, мали перекопатися в непорушностi трону, в сталостi почуттiв падишаха, в твердостi його намiрiв завжди захищати добре iм'я султаншi, яка стала мовби його другою суттю. Була з ним повсюди. Мала виказувати поважнiсть, нудьгувала в час безконечних церемонiй, смiялася разом з султаном на вiдкритих вечерях у Топкапи, якi влаштовувано пiсля вечiрньої молитви Сулеймана в Айя-Софiї. Коли султан приїздив з молитви, дверi до залiв пiд куполами вiдчинялися i всi придворнi, аж до євнухiв гарему, вiдштовхуючи один одного, наввипередки бiгли до низеньких столикiв, щоб зайняти мiсце та ще й проштовхатися якомога ближче до падишаха. Сулейман з Роксоланою вже сидiли за своїм столиком i не без насмiшкуватого вдоволення спостерiгали за цiєю марнотою. Тi, хто ждав Роксоланиної загибелi, найпершi повiрили в нове вознесiння султаншi i мерщiй запобiгали її милостi, звертаючись до неї з безлiччю дрiб'язкових прохань, i вона вдовольняла їх, мовби для того, щоб переконатися в своїй силi. I робила це щоразу через султана, випробовуючи його терпiння, до Рустема-пашi не звернулася жодного разу, бо зять став бридкий для неї, може, й назавжди. Щолiта Стамбул задихався без води. З дванадцяти сiл iшла до столицi вода - i все було мало. Коло чешм завжди юрмилися водовози, якi постачали воду тим, хто їм платив. Бiдноту вiдтручували i вiдганяли султанськi суйолджi. Воду перепродували, її крали, тихцем вiдводили в свої сади, в городи, ставили фонтани для пиття, тягли до власних хамамiв, нехтуючи законом, за яким для приєднання до головного стамбульського водоводу Кирк-чешме потрiбен був дозвiл самого султана. Стамбульськi купцi поскаржилися Роксоланi на великого вiзира Рустема-пашу, бо той забрав майже всю воду з Бедестану i тайкома провiв її в сади свого палацу, який поставив на краю Ат-Мейдану. Вона пiшла до султана i домоглася, щоб той наклав на дамата сто тисяч акча виплати за вкрадену воду. Стамбул заговорив про справедливiсть Хасекi. Два сiрiйських купцi привезли в Стамбул брунатнi зернятка, з яких варили напiй, що мав барву i гарячий дух тiла чорних невiльниць. Зернятка звалися кахве. Сiрiйцi вiдкрили в Тахтакої кахве-хану, i народ повалив туди валом, так що мулли перелякалися i мерщiй кинулися зi скаргою до шейх-уль-iслама. Абусууд видав фетву про заборону нового напою. Сiрiйцi, за порадою мудрих людей, написали скаргу султаншi, додавши до скарги торбинку з кахве. Роксолана запросила до себе Сулеймана i почастувала його сiрiйською кахве. - Що це? - спитав султан.- Я нiколи не пив такого. - А хто пив? - засмiялася Роксолана. - Цей напiй повертає людинi молодiсть. - Я рада, що ваша величнiсть так думає. .На жаль, великий муфтiй заборонив цей напiй. - Заборонив? Чому ж я нiчого не чув i не знаю? - Вам нiхто не сказав. Шейх-уль-iслам у своїй фетвi посилається на коран. Але в коранi немає жодного слова про цей напiй. - Як вiн зветься? - Кахве? - Аз чого виготовляється? - Звичайнi зернята з деревця, яке росте в Аравiї. Розмеленi, варяться з водою. Що тут недозволеного? - Справдi. Я подумаю. Султан примусив великого муфтiя вiдмiнити фетву. Кахвехане охопили пiв-Стамбула, мов пожежа. Незабаром їх було вже близько пiвсотнi в Бейоглу, в Бешiкташi i навiть у султанському Стамбулi, по цей бiк Золотого Рогу. Вiд Фердiнанда, який пiсля добровiльного зречення Карла став iмператором, прибув посланник, молодий фламандець Ож'є Гiзлен Бусбек. Привiз багатi дарунки султановi й султаншi, а ще сподiвався вразити таємничого схiдного володаря не так дарунками, як своїми знаннями, бо вчився в кращих унiверситетах Європи, багато подорожував, збирав старожитностi, кохався в iсторiї, мистецтвах, у всьому рiдкiсному й незвичайному. Сулейман влаштував пишний прийом iмператорському послу. Перед брамою Соук-чешме на велетенському зеленому килимi поставлено Золотий трон з Диван-хане, i на тронi сидiв падишах у червоно-золотому кафтанi з вiдпашними рукавами для цiлування, що звисали до самого килима, а поряд з ним султанша Хасекi - блакитне атласове плаття в золотiй сiтцi, шия, руки, голова залитi потоками дiамантiв i смарагдiв, i очi в причаєнiй зеленостi, мов усе її життя. По праву руку вiд султана у бiлому з зеленим широчезному халатi стояв великий муфтiй Абусууд, коло нього, в зеленому, три головнi iмами iмперiї. По лiву руку, де сидiла Роксолана,- у багряному з золотом кафтанi великий вiзир Рустем-паша i три вiзири дивану. За троном - серед семи султанських тiлохранителiв - великий драгоман iмперiї Юнус-бег, лiвобiч i правобiч пiд аркадами - темнолицi яничари, а ближче до султанського килима - ряди дiльсiзiв у золотих латах i золотих високих шапках. Весь палацовий двiр з трьох бокiв обставлений був вельможами у високих тюрбанах, у золотих, червоних, зелених, синiх, залежно вiд становища, кафтанах, а позад вельмож непорушно стовбичили на бiлих конях вершники з султанської охорони, готовi знести голову кожному, хто переступить дозволену межу. Посла, зодягненого в ритi оксамити, буфастi коротенькi штани, в якийсь чудернацький берет з пером (усе безвартiсне, порiвнюючи з тяжкою султанською розкiшшю), пiдвели до трону вельможi з золотими цiпками, i щойно Бусбек ступив на зелений килим, два велетенських дiльсiзи мiцно вхопили його попiд руки i майже пiднесли до трону, не давши мовити бодай слово, нахилили до султанського рукава, щоб поцiлував. Жилавий фламандець спробував був пручатися, але його ткнули обличчям у шорстку, проткану сутим золотом тканину i потягнули назад, так що вiн не встиг навiть здивуватися. Згодом Бусбек, проживши цiлих сiм рокiв у Стамбулi, напише свої "Legationis turcicae ehistolае", в яких спробує розвiяти уявлення європейцiв про жахи, що нiбито панують в Османськiй iмперiї. Але про свiй перший прийом, найпишнiший i водночас найгалебнiший для гiдностi посланника самого iмператора, вiн не скаже всiєї правди, зазначивши: "Вiв переговори з Сулейманом". Зате мав щастя, може, єдиний з iноземцiв бачити, в якiй пишнотi живе султанша Хасекi, а згодом був допущений до неї в покої, тепер уже не з її примхи або просьби, а з велiння самого падишаха. Сулейман хотiв, щоб увесь свiт бачив, у якiй злагодi живе вiн з цiєю мудрою i незвичайною жiнкою, заради якої зламав уже не один усталений звичай i готовий був зламати все, що стане на завадi в його любовi до Хуррем. Роксолана прийняла Бусбека в покоях валiде, якi найбiльше надавалися для цього,- перше, що були одразу за неприступною брамою гарему, а друге - вважала, що європейцевi приємнi будуть малювання Джентiле Беллiнi на стiнах прийомної зали. Посол уже не викрасовувався в своїх фламандських штанцях, мав на собi широкий, схожий на османський, одяг, але вклонявся не по-османськи, без рабського плазування по килимах, а легко, грацiозно, мовби потанцьовуючи. Роксолана всадовила його на подушки, запросила пригощатися плодами. Шкодувала, що не мав коло себе Гасана. Знов обставлена була прокислими євнухами, яких соромно було показувати сторонньому чоловiковi, знов вiдчувала на собi гнiт рабства i ганьби. Всмiхалася пословi хоч i владно, але водночас якось болiсно. Добре, що той не помiтив цього, приголомшений несподiваним щастям бесiдувати iз всемогутньою султаншею в неприступному гаремi. Вони обмiнялися словами без значення, говорили по-латинi, тодi Роксолана перейшла на нiмецьку, здивувавши посла, який не дуже вправно володiв цiєю мовою. - Здивуванню моєму немає меж, ваша величнiсть! - вигукнув Бусбек.- Ви знаєте стiльки мов. - Що ж тут дивного? - Ви велика султанша великої iмперiї. А iмперiї нiколи не визнають нiяких iнших мов, окрiм своєї власної. - А вам вiдоме таке поняття, як велика душа? - поспитала Роксолана.Здається менi, що велич душi не має нiчого спiльного з розмiрами держави. - Ви дали менi належний урок, ваша величнiсть. Але повiрте, що я сумлiнний учень. Власне, все моє життя - це навчання. Дипломат? Це недавно i не головне для мене. Приваблюй мене iсторiя, її свiдчення, пам'ятки людського вмiння i генiя. Може, задля цього i рвався до Стамбула. Роксолана втомлено опустила руки на диванчик. - Сюди всi рвуться задля цього. - Я готовий був одразу кинутися збирати старовиннi речi! - вигукнув Бусбек.- Мало не в перший день свого прибуття я вже знайшов рiдкiсну грецьку монету! А якi манускрипти продаються пiд руїнами акведука Валента. Я дивився й не вiрив власним очам. - Що ж, книги живуть довше за камiнь. Про людей уже й не кажу. - Але книги - це люди! Це пам'ять, яка перетривала тисячолiття. - Ви гадаєте, що жiнку можуть обходити тисячолiття? - засмiялася Роксолана.- Для жiнок дорога тiльки молодiсть. I бiльше нiчого. Але я не жiнка, а султанша, тому залюбки познайомлюся з усiм цiкавим, що вам удасться знайти в Стамбулi. Я теж люблю старовиннi рукописи. Але тiльки мусульманськi. Iнших у султанських бiблiотеках це тримають. - Ваша величнiсть, у ваших руках цiлий свiт! При вашiй освiченостi, ваших знаннях... - Що спiльного мiж моїми знаннями i тими багатствами Стамбула, про якi ви говорите? - Але ж, ваша величнiсть, ви вже давно могли б стати власницею зiбрань, яких не знав свiт! - Не думала про це. - Але чому ж? Дозвольте зауважити, що це... У ваших руках - найвища влада... - Влада не завжди спрямовується так, як це може видаватися сторонньому оку. - Про вас говорять: всемогутня, як султан! - Цiлком можливо, цiлком. Але у визначених межах, у визначених i означених. Хай вас це не дивує. - Мене все тут дивує, коли не сказати бiльше! Пiд час прийому ви сидiли на тронi поряд з султаном. Перша жiнка в iсторiї цiєї велетенської iмперiї i, здається, всього мусульманського свiту. Я щасливий, що був свiдком такого видовища. А якою щасливою маєте почуватися ви, ваша величнiсть! - Ви тiльки чоловiк, i вам нiколи не зрозумiти жiнку. - Даруйте, ваша величнiсть. Я знаю, що ви не тiльки султанша, але й мати. Я чув про ваших синiв - це наповнює моє серце спiвчуттям i сумом. Дозвольте сказати, що мене трохи подивувала вiдсутнiсть пiд час прийому шах-заде Селiма. Адже вiн проголошений спадкоємцем трону. I кажуть, нинi перебуває у Стамбулi. При дворах європейських володарiв принци... - Шах-заде Селiм зайнятий державними справами,- швидко сказала Роксолана.- Так само, як i шах-заде Баязид. Держава вимагає... Не могла пiдшукати належного слова, дивуючись iз своєї безпомiчностi, крадькома позирнула на посла - чи помiтив вiн її збентеження? Навряд. Був надто молодий i недосвiдчений, до того ж нiяк не мiг повiрити, що розмовляє з самою султаншею. - Ваша величнiсть, даруйте за зухвалiсть, але мушу вам сказати, що я не вiрю... Не можу повiрити, що у вас дорослi сини. Менi здається, нiби я старiший за вас. Ви така молода. Таємниця Сходу? - А що таке старiсть? Може, її й немає зовсiм, а є тiльки зношенiсть душi. В одних душi зношенi вже замолоду, в iнших - незайманi до високих лiт. Що ж до моїх синiв... Мiй найстарший Мехмед був би нинi такий, як ви... А Селiм тiльки на рiк молодший. - То це вже зрiлий мужчина! - Так, зрiлий. Могла б ще сказати тодi: перезрiлий. I не тiльки для трону - для життя. Чому султан обрав його спадкоємцем? Тому, що був старший за Баязида? Чи через його дивну зовнiшню схожiсть на неї? Хоч нiщо не єднало його з матiр'ю, крiм народження. Байдужий до всього на свiтi, окрiм пиятики i розпусти, а тупим, одутлуватим обличчям, цей червонобородий чоловiк не викликав у нiй нiчого, крiм страху й вiдрази. З усiх вiдомих їй бiд тiльки ненависть була гiршою за байдужiсть, але Селiм, здається, нiколи б не зумiв розрiзнити цих почуттiв, хiба що спромiгся б покликати свого вiрного Мехмеда Соколлу i сказати: "А глянь-но, що воно там". Коли його дiд султан Явуз сам зрiзав коштовнi каменi в тюрбанiв убитих ворогiв, а султан Сулейман бодай дивився, як це роблять для нього яничари, то Селiм хiба що спромiгся б послати когось i сказати: "Пiди лишень принеси сюди оте". А сам не зворухнув би й пальцем. Про Селiма розповiдали байку, як почав пити. Роксолана й сама ладна була повiрити в ту байку, бо й звiдки ж на нього найшло? Мовляв, ще недорослим прогулювався по столицi з своїм почтом i зустрiв на однiй вулицi молодого османця, який повiвся з ним дуже зухвало. - Ти знаєш, що я шах-заде? - закричав Селiм. - А ти знаєш, що я Берi[85] Мустафа? - не зляпався той.- Коли хочеш продати Стамбул, я куплю. Тодi ти станеш Мустафою, а я шах-заде. - Та за що ти, нещасний, купиш Стамбул? - За що? А тобi яке дiло? А багато розбазiкуватимеш, то куплю й тебе, бо хто ти, як не син рабинi, себто раб, а раб - це й не чоловiк, а проста рiч, яку слiд продавати на торгах. П'яного замкнули в зiндан, а на ранок поставили перед лихим Селiмом. I той затупотiв на Берi Мустафу: - Як посмiв ти, сину шайтана i свинi! - О сину володаря всемогутнього,- впав на колiна Берi Мустафа.Якби ти опинився в станi, в якому я перебував учора, то вiддав би за це панування над усiм свiтом. Селiм спробував i залишив коло себе Берi Мустафу, щоб пити вдвох. Змiнив йому iм'я, згодом оточив себе ще гiршими харцизяками i згаював час у гульбищах, в пиятиках, в ловах, пропадав у своєму гаремi, не дбав нi про що, окрiм задоволень. Потрапляючи на урочистостi султана, Селiм або говорив дурницi, або варнякав щось на ловецькому жаргонi, їв, як ненажера. На ловах бiг поперед собак. Проголошений спадкоємцем трону, влаштував учену суперечку з улемами i шпурляв чоботом у обличчя тому, хто наважувався з ним не згоджуватися. Найбiльше любив перегони вершникiв на вiслюках, переможцям вручав золотий прут. Нiчим не клопотався, нi про що не думав, у всьому покладався на Мехмеда Соколлу, який до свого природного сприту вмiло i дбайливо додавав уперте навчання всюди, де був, i з роками вирiс на царедворця, воїна i державного мужа, що мiг би вдовольнити i найвимогливiшого володаря, а не тiльки цього байдужого, отупiлого вiд влади i багатства спадкоємця трону. Може, все змiнилося б, якби вдалося прибрати цього лиховiсного Соколлу, але вiн мовби володiв звiрячим передчуттям небезпеки i щоразу виприсав з пасток, якi наставляно на нього. Врятувався навiть пiд час Роксоланиної змови. Ахмед-паша послав тодi своїх людей, щоб привели Соколлу до нього й по дорозi вбили за непослух, бо марно було сподiватися, щоб той iшов до садразама, як овечка. Але Соколлу в столицi не знайшли - разом з шах-заде Селiмом вiн вирушив на лови не знати й куди. На лови в той час, як султан лежав мертвий! На це здатний був тiльки Селiм, а Соколлу навiть не зробив спроби вiдраяти шах-заде, нагадати йому на неприпустимiсть такого вчинку. Хоч як там було, але вже сталося. Соколлу вцiлiв, а султан, довiдавшись про Селiмiв учинок, мовчки похвалив сина за те, що вчасно втiк вiд змовникiв, щоб не встрявати в цю богопротивну справу, i вiдтодi ще впертiше виказував свою прихильнiсть до нього, не помiчаючи розбещеностi й зiпсуття свого спадкоємця. Роксоланi здавалося, що тiльки душа Баязида, єдиного з її синiв, не пiддавалася розтлiнню нi владою, нi пристрастями, нi насолодами, нi пожадливiстю. Чому ж не помiчав i не мiг зрозумiти цього султан? Навiть тепер, коли над iмперiєю нависла загроза вiд бунтiвника, який проголосив себе султанським сином Мустафою, i коли саме Баязид кинувся рятувати трон, а Селiм i далi пиячив у лiтньому палацi на Босфорi, Сулейман не змiнив свого ставлення до синiв. Стара хазнедар-уста якось сказала султаншi, що для гарему куплена в адмiрала Пiяли-пашi молода невiльниця. - Хiба я не велiла не купувати людей! - суворо поглянула на неї Роксолана. - Ми просили Пiялу-пашу, щоб вiн подарував дiвчину, та капудан-паша затявся. Привiз її тiльки для гарему його величностi, але неодмiнно за золото, бо те, що куплене, завжди цiнується вище, а дiвчина варта того, бо обдарована неземною красою. - Ти смiєш говорити це менi? Роксолана нiколи не виставляла своєї вроди, не хвалилася нею, нiкого не примушувала захоплюватися своїми жiночими гiдностями, бо належали тiльки їй, але ж у цих палацах панувало неписане правило: нiколи не восхваляти при султаншi iнших жiнок - чому ж його мали порушувати саме при нiй? - Ти вихваляєш вроду якогось дiвчиська? - повторила Хуррем. - Ваша величнiсть,- схилилася в поклонi стара туркеня,- це створiння належить до див, на якi спроможний тiльки всемогутнiй аллах. - Вона мусульманка? - Так, вона прийняла справжню вiру. В гаремi її прозвали Нурбана. - Отже, ця володарка свiту народилася не в царствi аллаха? - Аллах всемогутнiй i всюдисущий. - Тому ви мерщiй нарекли її володаркою свiту? - Ваша величнiсть, кизляр-ага хоче показати її падишаховi. - Гаразд. Покажеш її менi. Коли Нурбану поставили перед нею, Роксолана мимоволi пiднесла руку до очей. Дiвчина заслiплювала своєю неземною красою, своїм небаченої нiжностi лицем, величезними синiми очима, якимсь сяйвом, що струменiло вiд неї, мов загадкове зодiакальне свiтло. Ще дужче вражена була Роксолана, коли довiдалася про життя цiєї шiстнадцятилiтньої дiвчини. Вона була марранка, належала до народу, гнаного з Iспанiї упродовж цiлих вiкiв. Рештки марранiв вигнав Фiлiпп, а тих, хто не хотiв кидати своєї оселi, хапала в свої немилосерднi руки iнквiзицiя. Батьки Нурбани разом з кiлькома сотнями родин таких самих вигнанцiв осiли на Сiцiлiї, але мiсцевi фанатики прогнали їх i звiдти. На старенькому паруснику нещаснi попливли на схiд, сподiваючись порятуватися-о диво!-у володiннях султана Сулеймана. Але на морi їх узяли в рабство венецiанцi й продали на Мальтi. Звiдти хазяї повезли їх до Францiї, але по дорозi жахлива буря розтрощила корабель, i всi маррани знайшли свою смерть на морському днi. Нурбана, єдина з усiх, чудом врятувалася, вхопившись за уламок корабля. Непритомну, її виловили турецькi корсари i, враженi її красою, привезли до Стамбула. Роксолана тримала дiвчину в гаремi два роки. Вчила її мови, спiву й танцю, обходження, готувала для Баязида. Через кiлька мiсяцiв пiсля того, як привiз вiн до Стамбула тiло Джихангiра, показала йому Нурбану. Але Баязид тiльки посмiявся на материне захоплення. - Це не для мене! - Але чому? - Занадто вродлива. Нiби й несправжня. Мов намальована гяуром. Такiй потрiбнi раби, а я люблю волю. Роксолана спробувала його вмовляти, а сама торжествувала в душi: i тут вiн виявився справжнiм її сином, не поклонявся видимостi краси, одразу прозирав у сутнiсть. А що можна побачити в цiй заслiплюючiй дiвчинi, окрiм обiцянки поневолення її вродою? Але тепер, як гадала султанша, саме настав слушний час нарешi вiддати Нурбану одному з її синiв, та не Баязидовi, а Селiмовi - хай втупиться в цю небачену красу i забуде про все на свiтi. Може, хоч тодi султан зрозумiє, кому слiд передати троп у спадок. Вона послала Нурбану з євнухами й старою хазнедар-уста в лiтнiй палац на Босфорi, де вперто сидiв Селiм, не їдучи навiть у свою Манiсу, передала синовi й листа. Писала: "Вродливiшої дiвчини ще не бачено в Топкапи. Синку, прийми її в свiй гарем. Не будеш каятися". Нурбану приведено саме тодi, коли п'яний Селiм насолоджувався спiвом i танцями своїх одалiсок. Кiльканадцять геть голих дiвчат пiд звуки бубна i тарбук кружляло довкола шах-заде, який мляво покивував головою i водив пальцем згори-вниз, згори-вниз, хитаючись, мов ганчiр'яний божок. Листа вiд султаншi читати не став, кинув його набiк, як це робив навiть з фiрманами самого султана. В гаремi не мав коло себе свого сповiрника й порадника Мехмеда Соколлу, тому робив що хотiв. Але хазнедар-уста мала велiння передати Нурбану в руки самого шах-заде, тож, хоч як упиралася дiвчина, незвична до таких видовищ, стара все ж проштовхалася з нею крiзь вервечку голих танцiвниць i пiдвела до Селiма. Той клiпнув почервонiлими очима на дивну дiвчину, загорнуту в шовк, тодi як усi тут були нагi. - Хто ти, красуне? - спитав непевно. Хазнедар-уста вiдповiла замiсть Нурбани: - Це рабиня, яку прислала вам мати-султанша, мiй шах-заде. - Коли прислала султанша, то я беру тебе,- сказав Селiм i показав дiвчинi, щоб сiла поряд з ним.- Вмiєш танцювати? Дiвчина злякано озирнулася. - Хiба в коранi не записано, що правовiрнi не смiють оголюватися один перед одним? - прошепотiла вона. - То ж правовiрнi, а ти рабиня! - п'яно зареготав Селiм i шарпнув з неї шовкове покривало.- Скидай це ганчiр'я! Миттю! Вона скочила на ноги, мовби для того, щоб виконати його велiння, а сама, затуляючись вiд сорому й обурення, вибiгла з залу, Розлючений Селiм став жбурляти в голих танцiвниць чашi з вином i шербетом, гукаючи: - Геть звiдси, паскуднi шлюхи! Всi забирайтесь! До єдиної! Вранцi, протверезившись i прочитавши материн лист, Селiм звелiв привести до нього Нурбану. Вона ввiйшла, вклонилася, сяйнула на нього величезними своїми очима з нiмим докором, аж Селiм вiдчув щось мовби нiяковiсть, хоч i не вiдав, що то таке. Дивуючись сам собi, ласкаво припросив дiвчину: - Пiдiйди ближче, Нурбана! Поки вона йшла, в нього було таке враження, що земля пiд ним розступається i вiн зависає на хмарi блаженства. - Сядь! - майже крикнув їй, а тодi заплющив очi й простогнав: - Ти справдi жива чи, може, мана? - Мабуть, жива,- тихо вiдповiла дiвчина. - Тодi тебе не можна показувати нiкому iз смертних, бо ти найбiльший скарб на цьому свiтi. - Мiй володарю, я не згодна з вами,- заперечила Нурбана. - Ти не згодна? Гаразд. Коли так, то найдорожче на свiтi - моя любов до тебе! - палко вигукнув Селiм i простягнув до неї руку. Нурбана ледь помiтно вiдсунулася, ухиляючись вiд його доторку, i тихо промовила: - Справдi, твоя любов, мiй володарю, буде для мене найбiльшим скарбом, якщо лишиться тривалою i коли очi твої не спочиватимуть на iнших красунях. - Не май клопоту,- зас