мiявся Селiм.- Не знайдеться красунi нi на цiм, нi на тiм свiтi, яка б змогла вiдiрвати мене вiд тебе! Чи знала Роксолана, що послала Селiмовi дiвчину, яка стане колись так само всемогутньою султаншею, як i вона сама? Коли б знала, мабуть, нiколи б не зробила цього. Сподiвалася, що Селiм геть одурiє коло Нурбани, а в нього мовби влилася нечувана сила, яка заволодiла ним так, що вже не випустить до самої смертi. Селiм прикликав свого вiрного Соколлу, нагримав на того, чом бариться в Стамбулi, тодi кинувся до султана, попросився вiдпустити його до Манiси, на що Сулейман вiдповiв коротко: - Ми вважали, що ти вже давно там. А Баязидовi припала проклята Амасiя, мiсто вигнання й смертей. Прислав султановi голову Лжемустафи в шкiряному мiшку, але йому назустрiч полетiв фiрман не з запрошенням до столицi, не з помилуванням, а з суворим велiнням: їхати до Амасiї, минаючи Стамбул. I це пiсля тої смертельної небезпеки, на яку вiн наражався заради спокою в iмперiї. Батьковi послав голову смертельного ворога, матерi писав листи. Про всi темнi години й днi його путi. Як скакав на конi iз своїми вiрними людьми (а бiля нього завжди тримаються бездомнi люди i бездомнi собаки, вичуваючи його вiльну й добру душу). Як cтруменiв час у долинах рiк i над гiрськими вершинами. Як розлякували вони все стрiчне, а тодi вiдчули, що вже нiхто їх не лякається, бо цiлий гiрський край перед Серезом був повний заколотникiв. До Мустафи зiбралися, мабуть, найбiднiшi люди з усiх усюд. Бруднi, немитi, вiдчаєвi, в драних кожухах, з нечесаними бородами, без зброї, з самими кiлками та камiнюччям, iшли до нього, так нiби був спаситель Махдi, якого ждуть у тисячному роцi хиджри. Пекли на вогнi баранiв, шматували м'ясо, пили кисле Вино або просто воду з гiрських струмкiв, гомонiли глухо, загрозливо, численнiсть давала Їм силу, вважали, що злякають султана самим лиш своїм виглядом, бо хiба ж не злякався той всемогутнiй султан колись на Дунаї простої жаби, яка вистрибнула йому з-пiд нiг, i не перенiс переправи на iнше мiсце? Мали вже свою грiзну молитву: "Отче наш, iже в Стамбулi єси, не святиться iм'я твоє, воля твоя не сповнюється нi на небесi, нi на землi, трон твiй хитається i падає. Дай нам хлiб наш насущний, тобою вiднятий, не вводь себе в спокусу привабами Хасекi, але позбав нас од твоїх клятих посiпак. Амiнь". Пам'ять людська була глибшою за книги. Бо в книги не завжди зазирають, а пам'ять з людиною нерозлучно. Сидячи коло вогнищ, повстанцi згадували шейха Бедреддiна, який сто рокiв тому в цих самих мiсцях пiдняв бiдний люд проти султана Мехмеда Челебi, обiцяючи вiдiбрати у вельмож i роздiлити мiж тими, хто нiчого не має, їжу, одяг, скот, майно i навiть землю. У шейха було слово, але не було нiякої зброї. Його схопили султанськi воїни i привели до мевляни Хайдара. Той, натякаючи на хадiс пророка, спитав: "Чого заслуговує чоловiк, який прагне розколоти мусульманську общину, згуртовану довкола чоловiка достойнiшого?" Бедреддiн твердо вiдповiв: "Меч очищає всi грiхи!" Султан Мехмед помилував Бедреддiна. Йому не стали вiдрубувати голову, бо немає гiршої кари для мусульманина, нiж позбавляти його тiло цiлостi, дарованої аллахом. Шейха повiсили на деревi в Серезi. Мюриди таємно зняли й поховали його, а згодом поставили тюрбе. I ось тепер простий люд згадав Бедреддiна, i його iм'я було у всiх на устах. Баязид iз своїми людьми вимушений був перебратися в простий одяг. Сховав свiй золочений панцир пiд темним брудним халатом, не розчiсував бороди, не вмивався, обдимiвся бiля вогнищ, забув про все, що позаду, вглиблювався у безмежний край повстанський, прагнучи добратися до самозванця. Той був невловимий. Його берегли, десь ховали, не пiдпускали нiкого чужого. Треба було стати своїм для цих людей, добра слава для яких лiпше вiд золотого пояса. Таємно зносячись з румелiйським беглербегом, вiн домовився, щоб той вислав проти повстанцiв незначну силу, а сам, знаючи про це, пiдняв тих беззбройних i розбив султанське вiйсько. Стаз своїм для тих людей. Вони допитувалися: "Хто ти?" I хоч не мав доволi часу, все ж не квапився, уникав прямої вiдповiдi, вiджартовувався: "Той, що свинi дядьком не називає". I ще вчив їх, що, коли хочуть поменшити якийсь злочин, слiд його тiльки вдало назвати. Не рiзанина, а сутичка. Не втiкати вiд погонi, а збунтуватися проти переслiдування. Так i султановi мiг би сказати, що не замахувався на його життя, а тiльки страждав вiд несумiсностi кровi з Селiмом вiдтодi, як того названо спадкоємцем трону. Самозванець почув про Баязида i прислав спитати, хто такий. Як вiн мiг себе назвати? Сказати: шах-заде, султанський син? Був би негайно вбитий повстанцями, якi визнавали тiльки одного султанського сина - того, що називався Мустафою. Вiн сказав: "Товариш вашого Мустафи з овечого загону". Цим людям, якi все життя пасли овець, сподобалися такi слова. Вони переказали їх Мустафi, а той теж згадав овечий загiн i зрозумiв, хто до нього прибув. Вiн покликав Баязида до себе i влаштував йому пишну зустрiч, для якої засмажено було цiлого оленя, впольованого в горах. Оленя принесено на сплетених з бiлої лози ношах, в його спинi стирчав гострий мисливський нiж. Самозванець показав на той нiж Баязидовi i промовив привiтно: "Хай шановний гiсть перший почне учту". Жодного з своїх людей Баязид не мав коло себе. Був сам серед найвiрнiших прибiчникiв Лжемустафи. Але що таке вiрнiсть? Хiба вона не має меж? Вона кiнчається на березi тих рiк, в яких тече кров, не вмiючи споруджувати мостiв. До того ж i сам Лжемустафа не покладався навiть на своїх найнаближенiших. З нiг до голови був у сталевих кольчугах, на головi мав сталевий шолом, сталевими пластинками закрив собi вуха, шию, на колiнах, на лiктях, на плечах мав товстi мiднi мiсюрки, не було видно нiде жодної смужки шкiри, жодної щiлини, крiзь яку можна б прорубатися мечем. Кому ж вiрив цей чоловiк? - Ти так i спиш? - спитав Баязид. - А що? - спокiйно вiдмовив той.- Пересторога, поки сяду на трон у Стамбулi. - Хотiв же роздiлити зi мною царство. - Хотiв. - Тодi як же Стамбул? - Стамбул зостанеться столицею Румелiї. Тобi все, що по той бiк Босфору. Баязид засмiявся. - Менi Стамбул нi до чого. Люблю Бурсу. Єшiль Бурса. Що може бути краще на свiтi? Баязид примiрявся до оленя. Вибирав найсоковитiший шматок. Здається, там, де бугряться шийнi м'язи. Взявся за вичовгану ручку мисливського ножа, спробував лезо. Гостре, як мiст, по якому душi правовiрних мають потрапляти в рай. Впiвока глянув на самозванця, i при свiтлi вогнища блиснула в того вузька смужка шкiри пiд пiдборiддям мiж кольчугою i захисною сiткою шолома. - А чи ти чув,- примiряючись до оленячого сiдла, поволi мовив Баязид,чи чув ти, як колись Пiр Султан Абдал пiдняв повстання селян проти падишаха Сулеймана, об'єднавшись з кизил башами, i за це був повiшений у Сiвасi? Або про те, як давно-давно самозваний син сельджуцького султана Кей Кавуса Лжесiявуш пiдняв бунт у Мунке? - До чого тут Лжесiявуш? - невдоволено спитав самозванець. - Його впiймали, зiдрали з нього живцем шкiру, набили соломою i возили по городах для страху. Так буває з усiма самозванцями. Кажучи це, ввiгнав Лжемустафi ножа в горло, i той захрипiв, заклекотiв кров'ю, став валитися просто у вогнище. - Я султанський син Баязид! - крикнув шах-заде.- А це мерзенний самозванець, який ошукував усiх вас! I рвонув свiй халат i показав їм золотий панцир. Але золото не заслiпило тих людей, їх вразила смерть того, за ким вони йшли, кому вiрили. Тепер вiн був мертвий, i вони стали безпораднi, мов дiти. Мовчки розходилися по своїх горах, а Баязид, вiдiславши султановi голову самозванця, поїхав до Едiрне ждати помилування з Стамбула. Замiсть помилування йому визначено Амасiю. Щоб хоч трохи втiшити улюбленого свого сина, Роксолана написала Баязидовi, що Амасiя славиться своїми яблуками. Могла б ще додати: i смертями. Згадувала назву того далекого мiста iз здриганням. Чому не залишився Баязид у Рогатинi, коли посилала його туди ще"малим? I чому не послала його з Гасаном знов у свою землю? Може б, загубився там, як Гасан, про якого немає нiяких вiстей уже три лiта. ДНIПРО А Гасан лежав край днiпровського берега (може, край днiпровської води?), i червоне сонце, яке сiдало над очеретами, сумно свiтило на його обличчя i його кров. Днiпро тiк повз нього до моря, не витiкаючи, пливла вода, пливла земля, i Гасан теж плив повiльно й невпинно, i здавалося, що сидить поряд з дяком Матвiєм Iвановичем на лавцi, прикритiй червоним московським сукном, а тяжара їхня випливав на вiльнi води, i весла грають до сонця, i молодi веслярi, поскидавши свої стебнованi ватянi кафтани, лишившись у самих сорочках, дружно виспiвують: Пойду, пойду, Под Царь-город подойду, Вышибу, вышибу, Копьем стенку вышибу! Выкачу, выкачу, С казной бочку выкачу! Вынесу, вынесу, Лисью шубу вынесу! Земле рiдна! Бачу тебе щедру i заквiтчану, бачу степи твої широкi i рiки, повнi спокою й смугку, i лебедiння ранкiв над ночами, i лiси, що трiпочуть, мов пташинi крила, i небо високе, мов усмiх моєї матерi, якої я не знаю. Згубив лiк дням i мiсяцям то в короля польського, то в московського царя, серед снiгiв i морозiв. Чи ще згадувала його та нещасна вельможна жiнка, яка послала його в цю безнадiйну виправу? У короля вiн так нiчого й не висидiв. Може, йому й вiрили, але збували всi його намовляння шанобливими усмiхами й неувагою. Султан уже три роки воює з шахом i виснажений до краю? Всi народи зiтхнуть з полегкiстю. Чи не хоче пан посол взяти участь у полюваннi на зубра? Це ж така нещоденна забава. Iмперiя ослаблена? Стамбул без вiйська, окраїннi санджаки розгубленi й наляканi? То було б вельми корисно для християнського свiту. А чи пан посол не хоче здiйснити невеличку подорож до садиби їхнього першого архiбiскупа? Мав би що розповiсти в Стамбулi. Так з ним поводились. Могли тримати хоч i до кiнця свiту, а вiн терзався душею i з страхом думав: що ж привезе тiй, яка його послала. Волiв би й не повертатися нiколи, нiж знову стати перед нею з порожнiми руками i пустими словами. Вiдчаявшись, метнувся до московського царя. Пристав до їхнього посольства, яке привезло королевi вже не перше послання свого загадкового володаря, що домагався визнати за ним царський титул, не знав, як себе назвати, махнув рукою: якось воно обiйдеться. "Послом називатися в Москвi не мiг, бо не мав нi листiв до Iвана Васильовича, нi грамот, нi повноважень. Розпачливi слова Роксолани про те, щоб намовив чи то короля, чи то царя пошарпати султанських васалiв i санджаки на Днiпрi та на Днiстрi? Але що слова? Хто їх стане слухати, хто повiрить? Порадившись iз своїми Гасанами i з московськими послами, вирiшив сказати все, як воно було насправдi. Вiн султанський посол до короля, але походження християнського, тобто полонений. Тепер вiдбiгає од султана, щоб повернутися до свого народу, i має для московського царя важливi вiстi про самого султана i його васала - хана кримського. Посли в тi часи мiняли своїх володарiв, як приблуднi пси - хазяїв. Бiгали вiд одного до другого, вибирали, який бiльше платить, iнодi слугували одразу двом або й кiльком можновладцям, як то робив Єронiм Ласький, нiхто й не дивувався тому, а коли хто страждав од цього, то найперше самi ж посли, якi важили власним життям, надто коли вирушали до якого-небудь деспота. Селiм Явуз, батько Сулейманiв, стратив кiлькох iноземних послiв, а коли великий муфтiй зауважив йому, що шарiат не велить убивати посла не в його землi, султан вiдповiв: "Тодi хай повiсять його на вiрьовцi, сплетенiй у його ж землi,- i ми дотримаємося шарiату!" В Москвi Гасановi придiлено було за плату дiм з приставом, який стерiг турецьких людей вiд усiх охочих. Дано було їм ще писаря, що дбав про їжу i все необхiдне, а також помагав зноситися з великими людьми, як звано царських вельмож i дякiв з приказiв. До царя Гасан пробитися не мiг, йому сказано про це твердо й недвозначно. Бо й хто вiн? Утiкач i зрадник? Вибiг од турецького султана - ось i все. Має щось сказати важливе? Хай скаже. Має просити милостi в царя, але боронь боже набридати йому своїми домаганнями. Чи заявив про свої товари, якi ввiз у Москву, i чи сплатив мито? Не має товарiв, а тiльки золото для прохарчування? Золото теж товар. З рубля сплатити по сiм дєнєг мита. Люди Гасановi мерзли серед снiгiв i вмирали вiд нудьги й непорушного сидiння. Вiн писав i писав до царя, знаючи, що далi дякiв його писання не йдуть, але не мав iншого виходу. Погрожував, що султан незабаром повернеться до Стамбула, i тодi хан, який нишкнув у Криму, поки його високий покровитель бився з шахом, знов почне шарпати окраїни Московської держави i спробує вдарити й на саму Москву. В своїх листах Гасан посилався на власний досвiд служiння при султанському дворi i знання узвичаєнь усiх окраїнних санджакiв Османської iмперiї. На султаншу посилатися не наважувався, брав усе на себе, давно змирившись з думкою, що принесений у жертву справi набагато вищiй, нiж його власне життя. Врештi царевi сказано про Гасана i про тривожнi вiстi, якi вiн принiс, на щастя, провiдчики, посланi вниз по Дону, теж принесли вiдомостi про лихi намiри кримчакiв,- i нарештi сталося: Iван Васильович послав дяка Ржевського з людьми далеко за московськi застави на Оцi й на Дону аж до Путивля, щоб наготував там за зиму стругiв i спустився по Пслу, а тодi по Днiпру на низ аж попiд улуси кримськi для провiдництва i взяття "язикiв", тобто полонених. Так далеко на пiвдень московське вiйсько ще нiколи не ходило, люди Ржевського наражалися на небезпеки незнанi й великi, тому за провiдника визначено було їм Гасана, але всiх його людей зоставлено в Москвi як заложникiв, та й самого звелено всiляко пильнувати впродовж усього походу, щоб не допустити до зради, не дати йому втягнути вiйсько в заготовлену пастку. Хто вiн був? Без роду, без племенi, без спогаду, без iсторiї, навiть iм'я чуже. В лiтописi лишиться згадка: "Вибiг з Криму полонений i сказав..." Немає iменi, i не всю правду сказано - так поплутанi шляхи людськi. Цiлу зиму нудьгував у хатинi коло дяка Матвiя Iвановича, пробував помагати його людям збивати струги, але не вмiв, тiльки заважав. Єдине, чого мiг навчати,- рубатися на шаблях та стрiляти з мушкетiв, якi звано тут пищалями. Тут вiн був неперевершений, а що вогненного припасу в дяка було бiльше, нiж харчiв для вiйська, то Гасан мав змогу передати своє яничарське дивовижне вмiння i здобув хiба ж таку пошану навiть у самого Матвiя Iвановича. Той по-своєму жалiв безрiдного цього вусатого чоловiка, ночами, сидячи в темрявi коло затухаючого вогню, розiпрiвши вiд пiдiгрiтих медiв трав'яних, хвалився дяк своїм родоводом, що сягав у найглибшi часи, мало не до початкiв держави Київської. Походив од князiв Смоленських. Його предок Федiр Федорович був удiльним князем города Ржева. Ще й досi частина Ржева на правiм березi Волги так i зветься - Князь-Федорiвська. Найщасливiший з князiв Ржевський Родiон Федорович убитий в битвi Куликовськiй. Стояв, захищаючи плече Дмитрiя Донського, полiг, не вiдступивши, бо то було поле честi всiєї землi Руської. I пiсля битви Куликовської татари вiдкотилися аж за Перекоп. - Щоб шарпати Україну,- зауважив Гасан. - А ось ми їх шарпнемо аж ну! - ляснув його по плечу дяк. За зиму наготували з сотню стругiв. Дерево було сире, Гасан не вiрив, що цi посудини триматимуться на водi, але набивалося в струги по двадцять i по тридцять воїнiв, i вони пливли. Вiйсько не викликало особливого захвату в колишнього яничара. Зброя: луки, списи, сокири та басалики, пищаль одна на десятьох, щоправда, вогненного припасу достатньо. Шаблi - тiльки в дяка та в боярських дiтей, у них же - стальнi лати й кольчуги, а то все - стебнованi ватянi кафтани, якi чи й захистять вiд татарських стрiл. Вражала Гасана нужденна їжа цих людей. Хоч i сам, скiльки пам'ятав, жив упроголодь, бо яничари наїдалися лише пiд час грабувань захоплених городiв, але все ж звик мати щодня жменю рису в казанку. Цi ж люди могли не їсти день i два i терпiли, не скаржилися, ще й виспiвували своїх веселих пiсень: Ах ви, девки, девушки, Голубины гнездышки! Много вас посеяно, Да не много выросло... Ловили рибу, били звiра, здобували де що могли здобути, iнодi крали, iнодi знаходили припаси на пасiках, розкиданих по берегах Псла; на той випадок, коли вже нiде нiчого не змогли б улузати, кожен мав торбинку пшона й дрiбку солi, щоб зварити собi такого-сякого "хльобова" i перебути тяжкi днi. У боярських дiтей були з собою запаси солонини. В дяка до м'яса малася навiть приправа - цибуля й перець. Гасана часто розпитували про Стамбул, про султана, про палаци й багатства, вiн розповiдав, iнодi обережно згадуючи й про свої зустрiчi з султаншею, його слухали з захватом, i нiхто не вiрив тому, що вiн розповiдає. Надто неспiвмiрним було їхнє життя з тим далеким i недосяжним свiтом заморським. Воїнам плачено по пiвтори дєньги щоденно, але нi купити нiде нiчого не могли, нi навiть показати кому-небудь те своє нужденне срiбло - хiба що один одному. Земля лежала принишкла, налякана ордою, люди порозбiгалися, ховалися десь у крiпостях - у Києвi, в Кановi, в Черкасах, сюди спускалися хiба що на лiтнi уходи, та й знов утiкали на зиму до сховку. Так i бачив Гасан, як утiкають навiть цi найвiдчайдушнiшi, зачувши страшну ходу орди, поперед якої летять хмари птаства, круки висять у тiй сторонi, звiдки вона насувається, ночами тривожнi згуки дрижать у повiтрi, i земля струшується вiд страху. Але тепер сила йшла на орду, i хоч невелика, але мiцно зiбрана в кулак, тверда, найнесподiванiше ж: iшла плавним походом, чого тут ще нiколи не чувано. Сотня тяжар вiйськових розтягнулася на таку вiдстань, що не охопиш i оком, дяк Матвiй Iванович, прикладаючи долонi до рота, погукував на сусiднiй струг, щоб не вiдставали, перегук котився далi й далi, гримiв весело й могутньо: "Гей-гей-ого-го-го!" Так випливли в Днiпро, поминули Келебердянську забору, рiка розливалася могутня й безмежна, як небо, що далi пливли, то ширшали води, крутий правий берег знову раз i вдруге насунувся на рiку кам'яними замшiлими скелями, а лiвий стелився полого аж до обрiю, зеленiв молодими лозами i вербами, чорнiв могутнiми дубами, якi ще не одяглися листям, хлюпостався у водах велетенської рiки розлоге, вiльно, первозданне. Вода в Днiпрi була холодна й солодка. Може, саме цю воду пив Гасан у забутiм дитинствi? Хто ж то знає. Закидали сiтi, ловили велику рибу - осетрiв, сомiв, пудових сазанiв. Трiпотiла мiж ними стерлядь, тяжко сплескувала бiлорибиця. Качок падало на воду стiльки, що їх ловили руками. Сторожкi гуси не пiдпускали до себе людей, їх дiставали стрiлами. Пливли повiльно, часто зупинялися, вибираючи не затопленi весняними водами острови, iнодi приставали й до берега. Виставивши дозори, вiд'їдалися й вiдсипалися, щоб набратися сили, бо дорога була далека, небезпечна й тяжка. Гасан сказав дяковi Ржевському, що, здається, вiн має знати черкаського старосту князя Вишневецького, то чи не послати до нього людей, щоб дав вiн провiдникiв по Днiпру i перевощикiв на порогах. Але тут у дяковi ожили пiдозри, вiн став випитувати в Гасана, звiдки та як вiн знає того князя, i що то за чоловiк, i чому конче треба їм зноситися з ним оце тепер. Гасан тiльки рукою махнув. - Ех, Матвiю Iвановичу, ти ж не в царському приказi, де треба морду надувати та напускати на себе неприступнiсть! Ти чоловiк з поля та з бою, мав би бiльше вiрити людям, якi хочуть добра цiй землi. Звiдки я знаю того князя Вишневецького? Живеш на свiтi, то й знаєш те чи се. Прибiгав князь до Стамбула, хотiв служити султановi. Ну, султана не застав, а султанша стрiла його не вельми привiтно. Потримали ми його в найпаскуднiшому караван-сараї, погодував вiн блiх i не витерпiв: побiг назад до свого короля. Чув я, що вициганив собi староство Черкаське. - Коли то такий непевний чоловiк, що бiгає туди й сюди, то як же можемо покладатися на нього? - Не на нього, а на козакiв. Попросити, щоб дав козакiв для супроводу. А сам князь - шкода й мови. Бiгав i бiгатиме ще. I навiть не вiд слабшого до дужчого, а до того, де побачить вигоду для себе. Ось почує, що царське вiйсько пройшло вже й по Днiпру,- ще й до царя прибiжить. Але дяк уперся на своєму: - Царське велiння було взяти для супроводу тебе, а бiльше нам не треба. Нащо тобi цi козаки? Маю своїх - путивльських. Теж козаки, вмiють стрiляти, воюють i пiшо й кiнно. Чого ж iще? - Я проведу тебе, Матвiю Iвановичу, на бусурмана, коли ми його побачимо. Покажу, де, i як, i кому стати, щоб дошкулити найбiльше, бо знаюся на їхнiх вiйськових звичаях i хитрощах. Але шляху туди знати не можу. - Днiпро й приведе. - Днiпро великий. Його треба знати. А я, вважай, уперше тут, як i ти, дяче. - Сказав же: з Стамбула вибiг. Хiба не знав там дорiг? - Стамбул не Крим. Ти, коли б сидiв тiльки в Москвi, знав би всi дороги на Сiверщинi чи на Дону? Та балачки тi не привели нi до чого. Ржевський твердо дотримувався царського велiння: йти без розголосу, нi з ким не зноситися, за перекинчиком турецьким наглядати пильно, вiд себе не вiдпускати, зайвої довiри не виявляти. Пливли далi й далi, рiка ширшала, могутнiшала, наливалася весняними водами, вночi соловейки били в лозах своїми пiснями, аж виляски йшли, сонце свiтило яснiше i яснiше, пригрiвало дужче та дужче, гребцi розстiбали свої товстi кафтани, тодi й геть їх скидали, лишалися в самих сорочках, молодi, ясноволосi,- не воїни, а добрi мандрiвники в цьому зеленому тихому краї. Вже перед порогами, не знаючи, як пробиратимуться далi, зупинилися коло двох островiв посеред рiки. Дяк з Гасаном та боярськими дiтьми отаборилися на меншому острiвцевi, струги пристали до великого довгастого острова, що був трохи вище по течiї. Ще й не розташувалися як слiд i не роззирнулися, коли до меншого острова, не знати й звiдки, пригреблося кiлька вутлих на вигляд човникiв, з них повистрибували на пiсок високi дебелi чоловiки з шаблями й рушницями, в грубих бiлих сорочках i киреях наопаш, у високих шапках, вусатi, як Гасан, якiсь мовби надто суворi, але й добродушнi водночас. Дяковi люди вхопилися за пищалi, але прихiдцiв це не злякало, йшли собi спокiйно, пiдходили ближче, один з них застережно пiднiс руку. - Хто такi? - гукнув дяк. - А козаки ж,- сказав той, що пiднiмав руку. - Звiдкiля? - допитувався Ржевський. - Та звiдсiля ж, бо й звiдки ще? Я отаман Мина, або Млинський, а оце отаман Михайло, або Єськович. Люди нашi там, на березi, а ми це перескочили до вас, щоб сказати про себе. Пищалi довелося опустити, бо козаки вже пiдiйшли впритул i люди були, з усього видно, мирнi. - Як же не боялися сюди пливти? - нiяк не вiрив дяк.- Бачили, яка в мене сила? - Та бачили,- сказав Мина,- якби бусурманська сила, то ми б її вже давно шарпнули. А так дивимось: богу моляться, говорять по-нашому,- отож, люди добрi, треба їм помогти. Привели ми з Михайлом трохи вам своїх козакiв. У мене сто та в Михайла двiстi, а тiльки в мене такi, що кожен за сотню справиться, бо то козаки-перевощики, не знаю, чи й чули про таких. - Я чув,сказав Гасан,- та ти на мене не зважай. - Ти ж голомозий, хто на тебе зважатиме? - засмiявся Ми-на.- Бусурман чи потурнак? Впiймали тебе чи сам прибiг? Та вже однаково, коли ти тут. Ну, то ось. Козаки нашi воюють з бусурманами не тiльки на сушi, а й на морi. На море не всi йдуть, а тiльки вiдважнi та здатнi зносити його запах. На човнах виходять у море, йдуть берегом вправо, аж до турецьких околиць, доскакують i до Царгорода. Коли натрапляють на турецькi галери, вважають зовсiм за лiпше згинути, нiж безсоромно тiкати або пiддатися, через те часто побiждають, попавши i в розпучливе положення. Човни в нас хоч i невеликi - на двадцять чи на тридцять чоловiк,- та, щоб їх зробити, треба якийсь час, то, допоки довбають було козаки чи на Томакiвському островi, чи на Чортомлицькому, вже кримчаки й пронюхають i коло Кизи-Кермена виставляють сторожу i на берегах i на водi, бо там Днiпро перегороджений залiзними ланцюгами, привезеними з Стамбула, i тримаються тi ланцюги на поплавках, коли ж ждуть козакiв, то на поплавках ще й засiдає сторожа. Ну, то ми як? Стружемо свої човни деiнде ось тут, а тодi збираємося на отому островi, де вашi тяжари пристали, звемо його Становим, а вже оцей ваш, де стоїте, можемо тепер назвати й Московським, бо чого ж? Вiд Станового ж i починаємо плавбу. I мої хлопцi-перевощики проводять, як то сказано, через пороги. Нiхто цього не вмiє, крiм них, i щоразу ждуть тут од козака або життя, або смертi. Воно можна й по сушi, хто страх має перед водою, так тяжко ж i довго, кримчаки побачать, i тодi чи й проберешся до моря тайкома. Опрiч того, хочеться козаковi з долею погратися ще перед турком. - I скiльки тут порогiв? - поспитав дяк. - Порогiв самих дев'ять, та ще забори, лави та каменi крутьки[86], бучки[87] i просто шипи, є ще щiтки[88] та черенi[89], є упади[90], одмiтi[91], прорви, ну та це не при всякiй водi. Нинi вода велика на порогах обрiтається, i ще вона прибуватиме помалу до святого iєрарха христового Миколая, а пiсля празника святого Миколая через недiлю то вже ниспадати почне скорiше, нiжлi прибувати. У нас як кажеться: хочеш жить - не напийся. - А переправляєте ж як? - поцiкавився дяк.- 3 людьми чи порожняком? - Люди йдуть по берегу, а вже з стругами тiльки ми. Хто й на суднi, iншi утримують його на косяках[92], другi спускаються у воду, пiднiмають судно над гострим камiнням i обережно спускають його па чисте. Та вже побачите самi. Як то в нас спiвається: "Та гиля, гиля, сiрi гуси, до води, та дожилися нашi хлопцi до бiди. Та гиля, гиля, сiрi гуси, не лiтать, доживуться козаченьки ще й не так". Ми то своїх човнiв переправляємо скiльки? Ну, десять од сили. А щоб аж сотню, та ще таких тяжких - то й не бувало. А спробувати треба. Страху наженемо на самого султана, коли вправимось. Ось глянете на пороги - то й самi побачите. Вже перший порiг, до якого пiдiйшли назавтра, перегороджував усю течiю Днiпра кам'яним пощербленим гребенем, чорнi похмурi зубцi стирчали над водою, поворонiла вода з диким шалом кидалася на тi зубцi, клекотала i бучала, закручувалася в одмiтi, в несамовитому перестрибi мчала вниз, так нiби хотiла пробити кам'яне дно, провалитися на той свiт. Дяк мовчки перехрестився. Гасан тiльки свиснув. Навiть у його багатому на пригоди яничарському життi не траплялося такого. - Це ще й по порiг,- втiшив їх Мина.- Тут широчiнь, є куди кинутися, обiйти. А є й страшнiшi, Вовнiг, скажiмо,- то там з водою таке виробляє, як вовна стає закучмлена. Над усiма ж Дiд стоїть, або Ненаситець, то вже всiм порогам порiг. Вже як його перейдеш, то й перехрестишся. Ми там i кашу останню варимо на островi. Хоч скiльки лишається припасу, все вкидаємо в казан. Так i острiв звемо: Кашоварниця. А плав оце вiдсiля й починається. До Кам'янки-рiчки пiшов, балка Трояни остається влiво, нижче вп'ять камiнь Горбатий, бо в нас усе має назву. Хто став, того й камiнь. Розбився козак на каменi - ось уже й зветься вiн Родич. Потайний так i зветься Потайний. З горбом - Горбатий. Жеребець - як пiйма, то ожеребишся на ньому, хоч ти й не кобила. Ось хоч би й Кам'янецький порiг. Тут i рiчка Кам'янка i острiв Кам'януватий. Воно нiби вiд того, що багато камiння. А чому? Довкола пiсок, а тут камiнь. А було, кажуть, так. Впiймали татари козака-переправщика та й заставили переправити їх через порiг уночi, щоб козаки не бачили. Козак повiв човен прямо на порiг, потопив ворогiв, утонув i сам. А Днiпро повернув течiю i винiс шапку козакову до нiг його дiвчини, яка його ждала. Дiвчина вiд горя скам'янiла. Ото й рiчка та острiв. А сестра козакова, залившись слiзьми, стала рiчкою Самарою. Таке воно буває. Ну, то ото пiсля Горбатого попадаємо в Кучерову яму, а пiсля направляємо човни, щоб по ходу йшли. Далi пiд степом - привал перед Сурським порогом. Тодi Сурський порiг. При малiй водi треба йти в заход - це невеличкий порiг такий, як забора. Ну, тепер вода велика, пiдемо прямо. Пiсля Сурського - Лоханський порiг. Коли з-пiд степу вiдпливаєш, накриваєш Бабайошний вир, там на бабайках, по-вашому весла, поробить прийдеться. Далi упад вiд Буцiвого каменя. А збоку з-пiд Лоханського порога - хiд на Кулики. Пiд Богатирем привал знову. Легенда така. Наш силач кинув камiнь, а татарський не докинув. От i Богатир той камiнь. У Звонецький iдемо в порiг, в канаву не ходимо. Як допливем до Кiзлевого острова, привалимо. Як вода тиха, пускаємо який-небудь предмет: кошовку чи кусок дерева, куди попливе - туди в пороги йти, бо так показує слог води. До рiвної води йшли так тяжко й довго, що Гасановi здавалося: нiколи не дiйдуть, навiки зачепляться на цих кам'яних щiтках, що перегороджували Днiпро, нiби наслання нечистої сили. Але людина забуває небезпеку, щойно полишає її позаду. Дяк Ржевський, забачивши неприступнi скелi Хортицi, забажав стати там i розпочати закладення крiпостi для царя московського, бо лiпшого мiсця не знайдеш у цiлiй землi. Гасан кiлька разiв нагадував дяковi, що ' мають вони йти далi, бо про крiпость мови не було, недвозначно натякали про дальший похiд i козацькi отамани Млинський та Єськович, якi повели своїх козакiв самочинно, заохоченi силою Ржевського, головне ж - його смiливими намiрами. - Поки бусурмани не пронюхали нiчого, треба на них вдарити! - напосiдав Мина-Млинський. Єськович мовчки крутив вус, але стояв завжди за спиною в Млинського, так нiби пiдпирав його слова i своєю силою i мовчанням. Врештi дяк звелiв пливти далi. Що то була за плавба! До Iслам-Кермена доскочили зненацька, татари насилу встигли втекти з крiпостi на лiвий берег i звiялися до свого хана з розпачливою вiстю про небачену силу на Днiпрi. Козаки зайняли татарських коней i худобу, частина дякових людей тепер iшла верхи разом з козаками, тим часом струги, майже не пристаючи до берега, швидко пливли на низ. Козаки з берега виспiвували: Як нас турки за Дунай загнали, Бiльш потопали, як виринали; А ти, мiй пан, i чобiтка не вмочив, Нi чобiтка, нi стременочка Нi стрем'яночка, нi сiделечка, Нi поли жупана, нi чобiтка-сап'яна. Пiд Очакiв, де мав сидiти турецький санджакбег, пiдпливли так само несподiвано, як i пiд Iслам-Кермен. Турецький ага встиг утекти, оборонцi замкнулися в острогу, але Гасан так поставив козакiв i московитiв, що крiпость взято одним приступом. Забравши багато "язикiв" i "доскочивши" чимало майна, попливли назад. Не втiкали, пливли, як переможцi, бо ж заволодiли всiєю рiкою до самих її витокiв, i ось тут їх наздогнали з великим, понад десять тисяч, вiйськом санджаки з Очакова i Бендер. Козаки порадили не втiкати, а зробити засiдку в очеретах, якi були тут, нїби море, i, коли вороги пiдiйшли, вдарено по них з рушниць ї пищалей. Стрiльба була страшна. Горiли очерети, гамiр, зойки, молитви й прокльони - все це тривало цiлий день, покладено трупом чи не половину туркiв, решта стала вiдходити. i ось тодi Гасана вдарило в груди. Вiн i не збагнув, що поцiлений, ще вистрелив сам i мав силу вiдгукнутися на заклик дяка Ржевського: "Доганяй, Гасане!" Аж тодi опустився на землю i тепер лежав боком край днiпровської води, споглядаючи на червоне сонце над очеретами. Очерети ламалися, трiщали далi й далi вiд нього, двi сили розходилися врiзнобiч, одна з перемогою, друга розбита, а вiн лишався посерединi, на нiчийнiй землi, сам нiчий, не приставши нi до чийого берега. Кров витiкала з нього широким струмком, життя вiдлiтало, зоставалися смуток i жаль за всiм, чого не зробив або не зумiв зробити, надто жалко було йому оту далеку зрозпачену жiнку, що б'ється в кам'яних стiнах султанського палацу, прагнучи щось зробити для рiдної землi, i заламує руки вiд безсилля. Нiхто нiколи не довiдається нi про її намiри, нi про її душу. Мав би вiн розповiсти цим людям про Роксолану, та не встиг, все ждав слушного часу, а час той не настав - прийшла смерть. Гасан заплющив очi i лежав довго-довго. Сонце вже висiло над самим краєм очеретiв, тиша огортала вмираючого, наче на тiм свiтi, i з тiєї тишi зненацька зродилися для Гасана запах i барви Туреччини, її стоголосся, гамiр базарiв, зойки муедзинiв, стрункi чорнокосi дiвчата, червона черепиця покрiвель, сади такi зеленi, що незмога передати словами, сонячна чiткiсть краєвидiв, пахощi лавра i водянистий дух конюшини, табуни коней i зоря над ними, золоторогий мiсяць у високому небi i бiлий пил на дорогах, бiлий пил, наче висiялися на землю всi небеснi зорi. I вiн збагнув, що вже нiколи не зможе жити без тої ворожої й рiдної водночас землi, але знав також, що й повернутися туди не зможе нiколи, бо вмирає. Хто визначає, де тобi вмерти,- бог чи люди? ЧАС Нi рокiв, нi мiсяцiв, нi днiв. I так усе життя. Тiльки першi п'ятнадцять рокiв жила Роксолана, а тодi мовби вмерла i час зупинився для неї. Точка вiдлiку часу ув'язнена в гаремi разом з нею, пори року, тижнi, мiсяцi, роки вiдмiчаються тiльки залежно вiд дрiбних гаремних подiй та змiн погоди. Так нiби стрiла часу, не маючи нi спрямування, нi сили, зависла в просторi i для тебе настала якась непорушна тривалiсть, вiльна вiд послiдовностi руху i вiд будь-якої змiнностi. Час зупинився для тебе, вiн не дає нi надiй, нi обiцянок, вiн розгалужується, мов гiлляста блискавиця, над iншими й для iнших, але не для тебе, бо про тебе вiн забув, збайдужiв до твого iснування, i зникла в ньому навiть тривожна небезпека повернення всього найгiршого, коли зватиметься вiн уже й не часом, а мiстичним перським словом "црван". Та хоч як непорушне сидiла Роксолана за непробивними мурами Топкапи, хоч яких обмежень зазнавала для тiла i духу, хоч як намагалися невидимi сили зупинити для неї час, вiдгородити її пiд нього, кожна прожита мить приносила усвiдомлення нерозривного злиття з усiм сущим, вiдчуття своїх початкiв i своєї конечностi, i це давало сили i вiдбирало сили. Рух зоряних тiл, обертання землi, течiя рiк, шум лiсiв, гамiр натовпiв, народження i вмирання, генiй i ницiсть, благородство й пiдступнiсть - хiба це не час i не саме життя? Змiнилися королi в Францiї, Iспанiї, Англiї, Швецiї, Данiї, Польщi, Угорщинi. Нiмеччина, Швецiя, Данiя, Швейцарiя, Англiя, Нiдерланди помiняли вiру, московський цар завоював Казанське царство, Бабур захопив славнозвiсний дiамант Кох-i-Нур i вивiз його з Агри. Парацельс почав по-новому лiкувати людей. Жан Нiкот привiз до Францiї зiлля, зване людьми тютюном, поклавши початок повiльному їхньому труєнню. Меркатор сконструював перший глобус. Леонардо да Вiнчi винайшов маховик для прядiння i мотання шовку. Пiсарро розбишакував у Новому Свiтi. Один землетрус знищив Лiсабон, iнший - найстрахiтливiший у дiях людства - в китайськiй провiнцiї Шеньсi викликав загибель 830 тисяч людей. Мiкеланджело написав фреску "Страшний суд". Коперник опублiкував працю про гелiоцентричну систему. Нострадамус почав свої пророкування про кiнець свiту. Мусульмани ждали тисячного року хиджри. Християни, не дочекавшись кiнця свiту, який мав настати в семитисячному роцi вiд сотворiння свiту, стали малювати свого бога у восьмигранному нiмбi, сподiваючись протривати ще тисячу лiт. В Iталiї лунала музика Палестрiни. Маргарита Наваррська написала "Гептамерон", Єлизавета, донька Генрiха вiд страченої ним Анни Болейн, стала англiйською королевою, в Данiї королевою стала Христина, нещаснi Нiдерланди теж було вiддано пiд регентство жiнки - Маргарити Пармської. Брейгель i Босх лякали своїми химерними видiннями, i їхнi картини подобалися навiть iспанському королевi Фiлiппу. Московський цар Iван звинуватив своїх бояр у смертi улюбленої жони Анастасiї. Чи ж звинуватить когось у її смертi султан? Адже й вона - Анастасiя, i її день святкується 12 вересня, та тiльки хто ж його святкуватиме? У Францiї генiальний Рабле написав "Гаргантюа й IIантагрюель", а на змiну безпутному Вiйону, який знущався з усiх святинь, прийшли суворi поети Плеяд.''Жоакен Дю Белле i П'єр Ронсар, i Ронсар писав: "О книго, не ридай! Судилось, певне, так, щоб у життi зазнав я вiд богiв лиш кари. Та тiльки я помру - i зникнуть злi примари, дiстанеш ти вiнок, хвали почесний знак. О книго, не сумуй! Поки живе людина, заслуг не визнають... Та як вона загине - тодi по смертi нас вшанують, мов богiв. За все життя у нас лише про кривду згадки. Та смерть зупинить глум пiдступних ворогiв, i шану вiддадуть тобi в вiках нащадки". В Iспанiї прийшов на свiт Сервантес, незабаром мав з'явитися в Англiї Шекспiр. Якi матерi народжували їх? Чи й для їхнiх убрань награбовано коштовностей з усього свiту, платячи за них сотнями тисяч людських смертей? Падали на нещасну жiнку подiї, на якi не могла впливати, запитання, на якi не було вiдповiдей, пробувала боронитися, вiдстояти бодай свою душу, захистити хоч своїх дiтей, i все валилося довкола неї, час гримiв над нею стосильне, як чорний вихор, який усе змiтає. Вiдчувала себе в самому центрi свiтобудови, бачила, яка недосконала то споруда, хистка, коли й не злочинна. Розгородилися кордонами, богами, ненавистю, а хто може вiдгородитися вiд часу? КАМIНЬ Баязид тодi їхав без поквапу, мовби вагався. Iнодi кiнь ставав, а його вершник сидiв закам'янiло, бездумно, пустооко дивився поперед себе. Куди їхав, од чого втiкав? Тисячолiтнiй пил, руїни вiд землетрусiв, занесенi пилом i вiтром люди, убогi селища, мазар невiдомого святого з стрiчечками, якi чiпляють неплiднi жiнки: червонi, хто хоче сина, бiлi - на дочку. Бiлих мало. Залишки вiд давно вмерлих народiв. Святинi в скелях. Викутi в каменi богинi врожаю з пухкими черевами, богинi любовi й материнства зi звислими грудьми, з розсунутими колiнами. Торкав коня стременами, їхав далi. Мати нахиляла його серце до своєї землi за морем, а йому люба була тiльки Анатолiя, не мiг без неї, без цих просторiв, без суворих гiр i глибоких долин, налитих сонцем, з їх всеплодющiстю, як у його улюбленої Хондi-хатун, яку завжди в час небезпеки полишав у Бурсi, а тодi забирав з собою у безконечнi свої мандри. В Бурсi ладен був прожити хоч i все життя: I тодi, коли послав султановi з-пiд Сереза голову самозванця i отримав велiння їхати в Амасiю, завернув до Бурси. Переправився через Мармару до Муданьї, там пiднявся в гори, проїхав над урвищами Улудагу, побiля виноградникiв i оливкових гаїв i задихнувся од видовища велетенської безмежної долини, в яку скочувалися з Улудагу прозорi потоки прохолодного повiтря, обвiваючи високi зеленi чинари, вiковiчнi горiховi дерева i славетнi персиковi сади. Єшiль Бурса - Зелена Бурса! Там у кам'яних розкiшних гробницях, прикрашених яшмою, мармуром i мистецькими плитками з Iзнiка, Iзмiра й Кютах'ї, спочивають шiсть перших султанiв з роду Османiв. Там у Челiк-Сераї над теплими джерелами Каплиджа Хондi-хатун доглядає його синiв Мехмеда, Баязида i Селiма. Може, слiд було б називати синiв, починаючи з його батька Сулеймана, i тодi султан був би милостивiший до нього? Однак коли Хондi-хатун уже в Амасiї народила четвертого сина i Баязид назвав його Сулейманом, султан однаково ж не змилувався i не перевiв шах-заде навiть у Бурсу. Не помогла Баязидовi вельможна його мати. Мрiяла про якусь безмежну iмперiю для нього, де панувала б справедливiсть, мов на небi, а тим часом не могла для улюбленого сина випросити в суворого султана бодай одного османського города. Що ж йому зоставалося? Сидiти, ждати, коли помре падишах i на трон сяде брат Селiм, який пришле до нього вбивцiв i вб'є всiх його маленьких синiв i навiть Хондi-хатун, коли та буде вагiтною? Дев'ять безумств переслiдують чоловiка: самохвальство