, жага до чужої жони, вiдсутнiсть жони власної, передавати владу жiнцi, прокляття доброзичливого, звичка позичати те, чого не зможеш вiддати, нелюбов до своїх братiв... Його брати були мертвi, лишився один, i вже й не брат, а ворог, загроза його життю. Щоб зберегти власне життя i життя своїх синiв, треба було усунути загрозу. Чи важила тут любов або нелюбов до брата? I чи було це безумством? Баязид нi з ким не радився, нiкому не казав. Навiть його далека мати нiчого не вiдала нi про його намiр, нi про те, що сталося незабаром. Якби не юрюки, Баязид, може, й сидiв би спокiйно в Амасiї, хоч як вона йому була не до вподоби. Але юрюки їхали i їхали до нього звiдусiль, осiдали довкола нього, мов бджоли бiля матки, несли свої скарги i свою нужду, так нiби вiн був султан або й аллах. А як вони жили? Крик i зойки б'ють аж пiд небо, але нiякої справедливостi для бiдного i надiй теж нiяких. Втiкали з селiтряних заводiв у Маррашi i з рудникiв Акдагу, з ливарень Бiледжика, де лили ядра для гармат, i з срiбних рудникiв Ерганi. їх, людей волi, султанськi субашi i лябашi заганяли пiд землю, заливали водою, тримали в холодi й голодi, загрожували зсипати на кюрете кашiла[93]. Чому вони прийшли до нього? Бо так їм сказали софти з амасiйських медресе, якi розбiгаються щовесни по всiй державi, щоб знайти собi прохарчування, i ведуть боротьбу з лихом. Софти знаються на високих науках, i вони сказали, що шах-заде Баязид iбн-ель-Гаїб - син тайни. Написана у безконечнiй вiчностi доля незмiнна, i боже призначення має бути сповнене саме ним. Чи вони це справдi казали, чи вiн слухав лиш самого себе? З-пiд Сереза привiв з собою кiлькох вiдчайдухiв, якi перескочили до нього, коли вбив самозванця, тепер вони збирали для нього з усiх усюд всiх невдоволених, а їх у всi часи було задосить. Хмари люду прямували до Амасiї, Баязид з такими незлiченними натовпами мiг би йти хоч i на Стамбул, але не хотiв виступати проти султана, послав гонцiв у Манiсу до Селiма, кликав того зiйтися пiд Коньєю, в серцi Анатолiї, i хай битва мiж ними вирiшить, кому зайняти трон, коли настане вiдповiдний час. Мабуть, все ж тяжiло над Баязидом прокляття iменi, бо два султани, якi перед ним носили це iм'я, воювали з рiдними братами i обидва вмерли не своєю смертю. Баязид Блискавичний на Косовiм полi вбив старшого брата Якуба, зайняв престол, царствував у славi, але загинув вiд жорстокого Тiмура, Баязид, прозваний Справедливим, довгi роки вiв неправедну вiйну з своїм братом Джемом, поки й добився його смертi, а сам загинув од власного сина Селiма. Чи ж i йому судилося зазнати прокляття цього iменi? Був тут безпорадний i беззахисний, як тебрiзький килим перед брудом. Пiшов до Коньї, перемiрюючи пiв-Анатолiї зi своїм строкатим вiйськом, яке могло налякати когось хiба що своєю численнiстю, та, здається, лякалося тiєї численностi й само. Селiм не побачив нi Баязида, нi вiйська. Був надто байдужий до метушняви свiту, щоб устрявати в таку дурну справу. Послав до Стамбула свого великого вiзира Мехмеда Соколлу, той став перед самим султаном, був допущений до царственого вуха, нiхто не знав, що вiн сказав Сулеймановi, нiхто не вiдав, куди вирушив Соколлу з столицi, одержавши вiд падишаха три тисячi яничарiв i сорок гармат. Три тисячi пiших яничарiв проти незлiченної сили кiнних юрюкiв, проти диких вершникiв, одчайдушних харцизяк,- що вони важили? Коли на полi пiд Коньєю Баязид побачив тiсно збитий гурт виснажених тяжким переходом яничарiв, вiн засмiявся. Знав: махне рукою, пустить своїх диких вершникiв - i зметуть вони все безслiдно, чи й знайде вiн бодай слiд якийсь од Селiма. А Мехмед Соколлу, розглядаючи безладнi натовпи Баязидово-го вiйська, став перед яничарами, вилаявся так, як умiв лаятися тiльки вiн, а тодi виголосив коротку промову, бо вмiв промовляти до загрубiлих сердець. - Дiти мої! - сказав Соколлу.- Те, що ви бачите, недовго затулятиме вам сонце. Нiхто там не знає про нашi гармати, якi ми зараз викотимо наперед i влупимо їм у самi кишки, в тельбухи, в печiнку i в серце. А вже тодi пiдете туди ви, i нiхто не смiє повертатися до мене без голови ворога, коли хоче зносити свою власну. Не стачить вам, чоловiчих голiв, стинайте жiночi або й дитячi, та тiльки приносьте їх менi поголеними, дiти мої! Вiрменський хронiст Вардан Багiшецi записав: "1559 року сини хондкара Сулеймана Селiм та Баязид почали вiйну мiж собою бiля Коньї. Селiм примусив брата до втечi аж до Ерзерума, звiдки той пiшов до шаха з трьома синами..." Баязид утiкав з-пiд Коньї, хоч за ним нiхто й не гнався. Не гналися, але поженуться, знав це напевне. Селiм примчить до Коньї, розiпне намет з атласу й шовку, роздаватиме дарунки на золотих блюдах, блаженствуватиме, пожинаючи плоди перемоги, вихвалятиме свого Соколлу, називаючи його Iскандером. Бо хiба ж не погромив вiн незлiченнi бруднi орди Баязидових юрюкiв, як колись великий Iскандер з тридцятьма тисячами розвiяв порохом триста тисяч воїнiв Дарiя. А тодi з Стамбула прийде суворий султанський фiрман про погоню за зрадливим шах-заде. Тому Баязид хоч i вагаючись, все ж їхав далi й далi. Кiнь пiд ним у золотiй вуздечцi, сiдло золоте, чепрак i нагрудник у бiрюзi, бо бiрюза захищав вершника: його не скидає кiнь i не стягне на землю ворог. Окрiм того, бiрюза приносить щастя, здоров'я, береже вiд пошестi. Володiє чарiвною здатнiстю вбирати в себе нещастя й хворощi, тодi блiдне, мiняв колiр, i її викидають, беручи свiжу. Баязид пильно придивлявся до своєї бiрюзи: чи не блiдне? Слiдом за ним сунули цiлi хмари нужденного, зрозпаченого люду. Позаду не мали нiчого, крiм голоду i блукань, попереду ждала їх невiдомiсть, але, раз повiривши цьому здобичливому шах-заде, вони вже не вiдставали вiд нього. Готовi супроводжувати хоч i на край землi, мандрувати й до самої смертi, бо що таке все їхнє життя, як не мандри, туляння i поневiряння? Родини з усiм скарбом. З вiвцями, вiслюками, верблюдами. Безладна, безмежна валка, яка нi зупинитися, нi просуватися вперед як слiд не може. Нi вiдiгнати назад, нi попровадити вперед. Сунуться, сунуться, не вiйсько, не помiчники, не спiльники - зайвий тягар i нещастя. Вночi розводили вогнища, доїли овець i кiз, жiнки годували дiтей i мостили їх спати, чоловiки знаходили розвагу в биятиках пiвнiв. Яким чудом зумiли зберегти пiвнiв, везти їх з собою, готувати для цих чудернацьких бойовиськ? Пiвнiв було багато. Мало не кожен приносив свого, мало не всiм кортiло дiстатися в коло, тому обмежувався час для сутичок, стояли в черзi, мов до стамбульських повiй, нетерпляче дихали один одному в потилицi, вiдпихали й вiдтручували переднiх, проштовхуючись туди самi. Хто дочi-кувався своєї черги, готував перед тим пiвня. Лизали пiвням дзьоби, плювали їм пiд крила, смикали за ноги, струшували одурiлих птиць, обкручували довкола себе, а тодi пускали в коло i мовчки, не дихаючи, стежили, як ошалiлi бiйцi залiзно дзьобають один одного, як тече з гребенiв кров, вискубується пiр'я на шиї й на грудях, викльовуються очi. Найдивнiше: щодосвiта Баязида будили пiвнi. Цi закривавленi, побитi, напiвживi птицi ще спiвали! Чи заспiває ще вiн коли-небудь, як спiвала колись його мати в гаремi, велика султанша Хасекi? Чом не спитав поради у матерi, перш нiж кинутися в змагання з Селiмом? Вона б не допустила його згуби. Колись вважав: сонце над головою, здоров'я i життя - ось i все щастя для людини. Тепер збагнув: щастя тiльки там, де є надiї. В безнадiї людина жити не може. Було в нього сонце над головою, але якесь нiби несправжнє. Розстилався довкола безмежний свiт, але якийсь мертвий, без рослинностi, без барв i звукiв, i тиша така лежала повсюди, що чутно було шурхiт змiї, яка проповзає по каменю. Так нiби ти давно вмер, вийняли з тебе душу, i тiльки твоя марна оболонка мандрує без пуття, без цiлi й надiї. Може, тому їхав вiн без поквапу, вагаючись, мовби хотiв повернути коня, хоч i знав, що вороття немає. Тепер мав їхати далi й далi, до крайньої межi великої iмперiї султана Сулеймана, не зупинятися й там, переступити ту межу, поставити себе назавжди поза османським законом, для якого вiн тепер був утiкач, зрадник, запроданець, i вiдмiрювалося йому за це єдиною мiрою - смертю, i мав вiн бути убитий стiльки разiв, скiльки разiв буде впiйманий. Вiдступу не було, i Баязид попровадив свого коня вперед. Вiн провiв багатотисячнi натовпи через гори, неприступними тропами попiд самим небом i нарештi вивiв на схили, звiдки спускалися тропи в схожу на рай Араратську долину. Потоки нещасних вигнанцiв ринули в безмежжя долини. Земля гудiла пiд їхнiми босими ногами, як барабан. Пiсля дикого холоду на заснiжених перевалах тут саме повiтря кричало вiд розпеченостi i аромати вiд плодiв лiтали, як птахи. Сорок днiв пробув Баязид гостем вiрменських князiв. Нарештi вiд шаха Тахмаспа прийшов дозвiл перейти йому Аракс i прибути до Тебрiза, але тiльки з синами, полишивши весь свiй супровiд бажаний i небажаний там, де вiн є. Так вiн пiшов за Аракс, а тi розвiянi по свiту люди далi покотилися за вiтром, не знати й куди, не знати як i навiщо. Не мiг сам нiколи зупинитися, i всi, хто йому мав нещастя довiритися, теж були приреченi на те саме. Через Хой Баязид прибув до Тебрiза, шах зустрiв його привiтно, надарував йому золота, одягу, худоби, безлiч речей i послав жити в своєму палацi в Казвiн, куди перенiс столицю ще покiйний шах Iсмаїл, прославлений у народi, як поет Хатаї. Через Ардебiль i Султанiю Баязид їхав до Казвiна. Сто сiмдесят коней i дванадцять верблюдiв везли поклажу. Скелястi шляхи, гори й гори, вузькi проходи, долини бездонної глибини, далi кам'яниста рiвнина вiд Султанiї до самого Казвiна. Султанiя була вся в руїнах ще з часiв Тiмура. Залишки царської крiпостi з чотиригранними вежами, страхiтливе камiння повержене, як життя Баязидове. Шах-заде занедужав, не мав сили триматися на конi, його поклали на ношi, якi прилаштували мiж двома мулами, так продовжував свою скорботну подорож. Його супроводжували шахськi слуги i слуги ханiв Тебрiза й Султанiї, в тигрових шкурах на плечах, мовчазнi, але запопадливi. А може, сторожкi? Вже пильнували, щоб не втiк? Перед Казвiном їх зустрiли молодi вершницi в рiзнобарвних шовках, з золотими покривалами на волоссi, з вiдкритими вродливими лицями - найкращi спiвачки столицi. Перед ними їхали флейтисти, зурначi й барабанщики. Зустрiчали султанського сина музикою й спiвами. На головному майданi Казвiна теж зустрiчали його музики i натовпи роззяв. Казвiн стояв на сухiм пiщанiм полi. Не мав нi стiн, нi сторожi, нi вiйська, бо до ворога ж однаково далеко. По широких вулицях котилися хмари пилюги, щоб прибити порох, майдан перед шахським палацом цiлий день поливали водою. Шахськi палати схованi були серед садiв. Ворота й стiни в плитках, розписаних золотом, перед ними гармати й чотири воїни. Баязидовi сказали, що вночi кiлькiсть сторожi збiльшується до п'ятнадцяти, а бiля шахських покоїв - деке, де вiн житиме, щоночi чергуватиме тридцять ханських синiв. Сторожовий писар-кiшкiджi щовечора називатиме йому iмена його охоронцiв i знайомитиме його з багатствами i походженням їхнiх батькiв-ханiв. Праворуч од головної брами була ще одна брама, яка вела у великий сад з баштою посерединi. Баязиду пояснили, що це Алла-капi - божi врата, втечище для злочинцiв. Хто встигає сховатися там, той може жити там доти, доки зможе себе утримувати. Знайомство з Аллакапi виявилося пророчим. На новруз шах прибув до Казвiна, пишно приймав Баязида в Табхане i в Диван-хане, а тодi несподiвано вночi султанського сина брутально розбудив один з ханських синiв i сказав, що, коли вiн хоче зберегти життя своє i своїх синiв, то ще до ранку має сховатися в Аллакапi, подбавши про припаси i запаси, бо ж їхнiй звичай про втечище йому вже вiдомий. Баязида обмовив якийсь з вельмож - внiс у вуха шаховi вiсть, нiбито Баязид разом з сестрою Тахмаспа задумали його вбити i зайняти трон Iрану. Це було нiби в легендi про Сiявуша, про якого розповiдається в "Шах-наме" i спiвається в пiснях. Сiявуш, син царя Кавуса, втiк од свого батька до туранського царя Афрасiаба. Той дав йому в жони свою доньку, тодi, повiривши наклеповi, стратив Сiявуша. Чи його теж спiткає така доля? Тим часом Баязида з синами посаджено в залiзну клiтку, пiдвiшену пiд високими деревами, так що до неї з землi незмога була й дiстати. Не знав Баязид, що султан Сулейман прислав до шаха своїх людей з вимогою видати втiкача. Тахмасп прийняв послiв у Диван-хане i на всi їхнi домагання вiдказував: "На моїй землi його немає". Посли повернулися нi з чим, а шах уночi прийшов у Аллакапi, звелiв звiльнити Баязида, до ранку учтував з ним, смiючись з обдурених послiв i запевняючи свого гостя, що з ним нiчого лихого не станеться. Дорога до Стамбула була далека, гонцi скакали довго, але султан закам'янiв у своїй упертостi, гнав до шаха нових послiв i знов домагався видачi бунтiвливого сина, погрожуючи новою вiйною за непослух. Шах любив сидiти з Баязидом у саду коло водограю в неквапливих бесiдах, при плодах i винi, розважався музикантами й танцiвницями, слухав поезiї, навперемiн складали з шах-заде свої власнi вiршi. Якось надвечiр Тахмасповi видалося, нiби з басейну пiдскочила рибина, одкрила широко рот, засмiялась голосно шаховi в очi та й сховалася. Баязид не бачив нiчого. Коли шах спитав мудрецiв, тi не змогли витлумачити цього чуда. Тим часом од султана вже втрете прибули посли з вимогою видати Баязида. Лиш тодi Тахмасповi одкрилося: навiть риба смiється з того, хто захищає цього заколотника. Шах покликав султанських послiв i сказав, що завтра вранцi вiн видасть їм Баязида з синами, щоб сповнити волю великого султана. Але вiн обiцяв Баязидовi притулок i не може зламати своє слово. Тому хай вони вб'ють шах-заде i його синiв, щойно вiзьмуть їх у свої руки, одразу ж перед Аллакапi,- так буде дотримано вiрностi султановi i шахської обiтницi. Коли озброєна сторожа прийшла вранцi в Аллакапi, Баязид зрозумiв, що настав кiнець. Йому пояснили, що його припаси вичерпалися, утримувати себе тут вiн далi не може, тому повинен покинути притулок. Вiн iшов поперед своїх малих синiв, що трималися на поштивiй вiдстанi, як i належало, за брамою Баязид не побачив нi шахського вiйська, яке обступило майдан, нi стамбульських послiв, що очiкували його з хижим нетерпiнням, око його зачепилося на запилених каменярах, якi тесали камiнь неподалiк од брами, не зважаючи на те, що дiється довкола, заклопотанi своєю тяжкою роботою. їх було кiлька, вже немолодих, виснажених безнадiйним змаганням з твердим, неподатливим каменем. Чоловiк схилений над каменем, мов знак безнадiйної самотностi. Хто з них безсилiший: камiнь чи людина? Та хоч найтвердiший, камiнь однаково ж буде розколений, виймуть з нього душу, i вмре вiн, ляже пiднiжком, розсиплеться на скалки, на порох. Може, i вiн, Баязид, жив отак, носячи й переносячи камiнь, не знаючи, як його розбити, де покласти, i тiльки здiймав цiлi хмари пилюги? Пил вляжеться, i стане видно, що нiчого на цiм свiтi не зробив. I йому так захотiлося до тих каменярiв. Бути з ними! Жити, щоб бити камiнь! Каменi будуть тобi подушкою, спатимеш на пiску й кремiннi, житимеш у пiтьмi, i навiть бог перестане бути твоєю надiєю. Але ж однаково житимеш! Жити! Тонкий чорний шнурок з лиховiсним посвистом обвив його шию. Баязид упав i вже не бачив, як душили його малих синiв. Їхнi трупи повезено до Стамбула, щоб султан упевнився у виконаннi свого жорстокого велiння, але Роксолана вже не побачила тiла свого улюбленого сина. Вирушила в мандрiвку до найтемнiшого сховища на людському шляху, i нiщо не могло її зупинити. ЛАНЬ Кат, який плаче над своєю жертвою. Який жах! Сулейман прийшов до Роксолани вночi, весь залитий слiзьми. Мокрi очi, мокрi вуса, мокрий слинявий старечий рот. Глухим, понурим голосом чи то розповiдав, чи то виправдовувався. Що вiн мiг? Закон стоїть вище. З загибеллю основного гине i все залежне вiд нього. Баязид поставив себе поза життям, так само поставив i своїх синiв. Вiн султан, i в днi його августiйшого правлiння виконання шарiату є найвище його бажання. Тому вiн послав великого євнуха Iбрагiма в Бурсу, щоб той привiз найменшого сина Баязидового Сулеймана, i кизляр-ага поїхав, i привiз, i поставив трилiтнього хлопчика перед ним, i маля вказало пальчиком на нього, дивуючись, але впало мертве, задушене Iбрагiмом, i так нiколи й не дано йому довiдатися, що з ним сталося. Тому вiн такий безутiшний i прийшов у час неурочний до Хуррем. Кат оплакував свою жертву. Холоднi сльози над ще теплим тiльцем безневинного дитяти. Чому все валиться на її худенькi плечi i доки вона мав нести цю прокляту ношу? Стояла перед султаном зжовкла, як шафран, не могла вхопити вiддиху, дивилася на нього такими очима, що вiн здригнувся, злякано вигукнув : - Хуррем! Хуррем! А вона й далi стояла зацiпенiло, замкнута в собi, мов кам'яний вiнок, i вiдчувала, як пiдкотилося щось пiд груди, пiд серце, i тисне, душить, не вiдпускає, i вже звала: не вiдпустить. Так почалося її вмирання. Життя вичерпалося. Свiтло зникло в неї з душi i вже не обiцяло повернутися. Нарештi настане кiнець її вiчнiй покинутостi i безпритульностi. Життя було занадто коротке для її душi, ворожi сили завжди оточували її навiть у хвилини найвищих злетiв - хiба пiддалася їм бодай раз, хiба вiдступила, злякалася? Зберегла себе серед стихiй i ворожнечi, але найдорожчого - дiтей своїх - захистити не зумiла. Бо все довкола так i лишилося чуже: чужа земля, чуже небо, чужi дерева, чужi дощi. Заснувати рiд свiй можна тiльки на рiднiй землi, заплiдненiй трудом предкiв твоїх. Не заснуєш роду на пустiм мiсцi. Лежала в постелi, нiби висiла над прiрвою. Нiчого довкола. Порожнеча. Нiмi, безмовнi свiти валилися на неї, i темнi пороги здiймалися перед затуманеним її поглядом. Султанськi лiкарi вiдступали в розпачi. Сулейман не вiдходив вiд умираючої, готовий, може, й цiною життя власного затримати життя в Роксоланi, але смерть не приймала обмiну. Завоював пiвсвiту, а втрачав найдорожчу людину i був безсилий запобiгти смертi! Сидiв коло неї на низькому ложi, дивився на це дороге, єдино тiло, на груди, плечi, колiна - крiзь тонку сорочку, гладив волосся, поглядом пестив обличчя i примхливi уста, i кожен навiть уявний доторк до цього шовковистого тiла викликав у ньому забутий дрож. I хоч не було давно вже колишнього повного життя тiла, а тiльки марна оболонка, та ще лунав йому в вухах її милий голос, i пам'ять його вперто вiдшукувала молоду пристрасть, вiн згадував її обiйми, Її поцiлунки, її шепiт, її уста, запах волосся, доторки долонь i тяжко плакав. "Ти вознесешся на небо, вознесешся! - гарячкове повторював вiн.- I я за тобою! Я знаю про це давно, вiрив i вiрю нинi..." Вiн ще сподiвався на чудо, сподiвався, що це неповторне легке тiло вiдродиться, i чоло посвiтлiв, i уста примхливо усмiхнуться, i нiжнi руки знов ласкаво доторкнуться до його шорстких щiк, i йому з нею знов буде легко, радiсно й прекрасно, мов на небi. А Роксолана хоч вiдчувала його присутнiсть, але була така безсила, що не могла навiть сказати султановi про свою ненависть до нього. Радiла, що нарештi мiж ними настали взаємини, не пiдвладнi нiякому насильству. Визволяється з-пiд гнiту, нарештi була вiльна, нарештi! Нiкого не хотiла пi бачити, нi чути. Просився Рустем. Мабуть, боявся, що зi смертю Хасекi знов буде усунений з посади садразама. Не пустила. Хотiла вiдвiдати матiр Мiхрiмах - нi! Селiм ще, мабуть, не знав про материне вмирання, а коли й знав би, то навряд чи ворухнувся б у своїй Манiсi. Хай сидить, жде свого султанства! Прогнала б вiд себе й Сулеймана, якби мала силу, але берегла її рештки для спогадiв i останнiх думок. Нарештi вона може нiкого не жалiти! Себе теж. Яке щастя i яка свобода! Як лине лань до водних потокiв, так лине душа моя... Прикликає безодня безодню на гуркiт твоїх водоспадiв... Заплющила востаннє очi, щоб уже не дивитися на свiт, вiддалася останньому спогаду. Це був спогад про спогад, їх роздiляли вiдстань i час, час струменiв мiж ними перлистим маревом, виблискував у просторi слiпучим сяйвом, i їй на мить видалося, що могла б утекти вiд смертi, обдурити її, тiльки б поїхати звiдси далеко-далеко, щоб не зоставатися серед цих звiрiв. Лелеко-лелеко, понеси мене далеко... I знала, що не зможе зворухнутися. Жила в Топкапи, як у мармуровiй корстi, тут мала й умерти, тут умовкнуть її пiснi i пiснi для неї. Задзвонили срiбнi ключi, понад морем б'ючи... Задзвонили та й вiддзвенiли. Впiзнавала свої спогади, як навiки втрачених людей, i дiм батькiвський приходив до неї з-за вишневої зорi, може, розметала його буря, поточив шашiль, покрили мохи, а в пам'ятi далi свiтився медом i золотом,- єдине мiсце для її безсмертя i вiчностi. I коли вже не буде її власної пам'ятi i її спогадiв, то з'явиться чиясь пам'ять про неї i спогади про її спогади - i в цьому теж буде запорука й обiцянка вiчностi, бо людина приходить на землю й пiд зорi, щоб навiки полишити свiй слiд. Мулла читав над нею коран, а вона ще жила, ще зринув їй у пам'ятi псалом з дитинства, i хоч не могла промовити й слова, згадувала безмовно. Там-бо захотiли вiд нас слова пiснi i радостi тi, що в неволю нас брали, знущалися над нами. Як же нам пiсень господнiх на чужiй землi спiвати? Вмирала, знала, що вже кiнець без вороття, але воскресла, ожила в стогонi, в зойку, в останньому вiдчаї: "Мамо, порятуй свою дитину!" Вона померла не вiд часу, а вiд страждань. Султан звелiв поховати Роксолану бiля мiхраба мечетi Сулейманiє i над її могилою спорудив розкiшну гробницю. Кам'яна восьмигранна споруда пiд загостреною банею, яка опирається на колони з бiлого мармуру й порфiру. За горiховою масивною балюстрадою посерединi мавзолею стоїть самотня кам'яна гробниця, вкрита бiлою дорогою шаллю. Стiни викладенi мистецькими фаянсами. Яснi кольори - синiй, червоний гранат, бiрюзовий, зелений, квiти й листя на гнучких стеблах. Стебла чорнi, як розпач, а вгорi пiд куполом алебастровi розети, бiлi, як безмежнiсть самотностi. Тiльки роси та дощi знаходитимуть дорогу до захованої пiд iсламським каменем цiєї дивної, тяжко самотньої й по смертi жiнки, яка не загубилася й не згубилася навiть у вiк титанiв. Київ - Стамбул, 1978-1979 ВТIШАННЯ IСТОРIЄЮ Авторське пiсляслово. Цей роман не мiг далi продовжуватися. Вiн вичерпався зi смертю головної героїнi. Про що цей роман? Про час, страх i смерть? Цiлком можливо, але не так безпредметно, бо автор не фiлософ i навiть не iсторик, а тiльки лiтератор. Щоправда, чимало авторiв iсторичних романiв часто похваляються своїми вiдкриттями, якi вони буцiмто зробили вгадуванням документiв, знайдених уже пiсля їх опису в романах, знаходженням ланок, яких бракувало для цiльностi тої чи iншої теорiї, проникненням у те, що лежало перед людством за сiмома замками й печатями. Автор цiєї книжки далекий вiд таких амбiцiй. Письменник - не вчений. Ми повиннi щиро визнати, що наука дає лiтературi незмiрно бiльше, нiж може їй дати лiтература. Письменниковi слугує все: документи, легенди, хронiки, випадковi записи, дослiдження, речi, навiть нездiйсненi задуми. А чим може прислужитися iсториковi сам письменник? Спостереженнями й дослiдженнями непередаваностi людського серця, людських почуттiв i пристрастей? Але iсторiя далека вiд пристрастей, вона позбавлена серця, їй чужi почуття, вона має "добру й злу внимать равнодушно", бо над нею панує неподiльно сувора диктатура iстини. Єдине, що може письменник,- це створити iсториковi, як i всiм iншим людям, той чи iнший настрiй, але й це, як менi видається, не так уже й мало. Пишучи iсторичний роман, ти вихоплюєш з мороку забуття окремi слова, жести, риси обличчя, постатi, образи людей або лиш їхнi тiнi, та й це вже так багато в нашому впертому i безнадiйному змаганнi з вiчнiстю. Людська пам'ять входить до iсторичного роману таким самим неодмiнним знаряддям, як елемент пiзнання до твору про сучаснiсть. Iсторiя в звичному для нас розумiннi стала вiдомою стародавнiм грекам у творiннях мiлетських учених Анаксiмена i Анак-сiмандра. Осмислювати iсторiю, минуле людина стала тiльки тодi, коли усвiдомила себе iстотою суспiльною, себто навчилася судити про те, що вiдбудеться в майбутньому. Питання про вiдношення минулого й сучасного не тiльки актуальне в iдеологiчних битвах дня нинiшнього,- воно має величезне практичне значення для тих способiв i масштабiв, з допомогою яких досвiд i культура епох минулих помагає нам творити сьогоднiшнє життя. Маркс зазначає з цього приводу: "Так званий iсторичний розвиток грунтується взагалi па тому, що новiтня форма розглядає попереднi як ступенi до самої себе" (К. Маркс i Ф. Енгельс, Твори, т. 12, й, 688). Ленiн прямо говорив: "...тiльки точним знанням культури, створеної всiм розвитком людства, тiльки переробленням її можна будувати пролетарську культуру" (В. I. Ленiн, Повне зiбрання творiв, т. 41, с. 290). Можуть спитати: а чому автор обрав саме XVI столiття i не когось iз титанiв Вiдродження, а слабу жiнку? Справдi: Леонардо да Вiнчi, Мiкеланджело, Тiцiан, Дюрер, Еразм Роттердамський, Лютер, Торквемада, Карл V, Iван Грозний, Сулейман Пишний - скiльки iмен i яких! I зненацька проламується крiзь їхнi гущавини iм'я жiноче, стає на боротьбу з самою Iсторiєю, отримує навiть деякi перемоги, стає славним, але згодом стає здобиччю легенди, мiфа. П'ятнадцятилiтню доньку рогатинського попа Анастасiю Лi-совську захопила в полон татарська орда, дiвчину продали в рабство, вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана, вже за рiк вибилася з простих рабинь-одалiсок в султанськi жони (їх не могло бути згiдно з кораном бiльше чотирьох), стала улюбленою жоною султана, баш-кадуною, майже сорок рокiв потрясала безмежну Османську iмперiю i всю Європу. Венецiанськi посли-баїли в своїх донесеннях iз Стамбула називали її Роксоланою (бо так по-латинi звано тодi всiх руських людей), пiд цим iм'ям вона зосталася в iсторiї. Але зосталася лише тiнню й легендою - то навiщо ж воскрешати тiнi минулого? Хiба щоб поповнити пантеон українського народу ще й жiночим iменем? Мовляв, греки мали Таїс, римляни - Лукрецiю, єгиптяни - Клеопатру, французи - Жанну д'Арк, руськi - бояриню Морозову, а ми - Роксолану? А може, слiд, нарештi, поєднати iсторiю цiєї жiнки з iсторiєю її народу, з'єднати те, що було так жорстоко й несправедливо роз'єднано, бо зведена докупи доля окремої особи i цiлого народу набуває нового вимiру. Так багато запитань, так багато проблем, i все ж автор вирiшив замахнутися на ще значнiше. Досi Роксолана належала переважно легендi, мiфологiї - в романi зроблено спробу повернути її психологiї. Досi постать Роксолани була безплотною, часто ставала об'єктом псевдопатрiотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрiдний рупор для їхнiх розумувань,тут вона, як принаймнi здається авторовi, вiднаходить тi необхiднi вимiри i якостi, якi роблять її особистiстю. Власне, роман - це iсторiя боротьби нiкому не знаної дiвчини й жiнки за свою особистiсть, за те, щоб уцiлiти, зберегти i вберегти себе, а тодi вознестися над оточенням, може, й над цiлим свiтом. Бо, як сказав ще Гете: (Народи, раби й переможцi завжди визнавали, що найвище благо людини - її особистiсть). Буває життя таке жорстоке, що не лишається жодної хвилини для розмiрковувань над абстрактними проблемами, воно ставить перед людиною тiльки найконкретнiшi питання, тiльки "так" чи "нi", тiльки "бути" чи "не бути". Таким видалося все життя Роксолани. Навiть у каторжникiв па турецьких галерах, здається, було бiльше вiльного часу, нiж у цiєї жiнки, нестерпно самотньої, виснаженої змаганням за своє життя, за свою iндивiдуальнiсть. Тим цiннiша й повчальнiша її перемога над самою собою. Значення такої перемоги не втрачається i в наш час, на жаль, такий багатий спробами знищити людську особистiсть, знiвелювати її, позбавити неповторностi, затоптати, не зупиняючись для цього нi перед якими засобами. I ось приходять з минулого великi тiнi й дають нам моральнi уроки. Невже ми станемо вiдмовлятися вiд них? Леонардо да Вiнчi казав: "Гарний живописець повинен писати двi головнi речi: людину i уявлення її душi". В цьому романi два протилежнi полюси - Роксолана i Сулейман. Як вони уявляються авторовi? Коли зняти з них усi нашарування, всi соцiальнi оболонки, вони постають перед автором просто людьми, але людьми неоднаковими, бо над Роксоланою тяжiє археологiя знання: "Що я можу знати?", а Сулейман перебуває пiд гнiтом генеалогiї влади: "На що я можу сподiватися?" Тiльки третє запитання з вiдомої кантiвської трiади поєднує їх: "Що я маю робити?" Але й тут їхнi шляхи розходяться: Роксолана йде за розумом, Сулейман - за силою. Вся наша гiднiсть i наш порятунок - у думцi, в розумi. Тiльки думка, мисль возвишає нас, а не простiр i час, яких нам нiколи нi подолати, нi заповнити. В цьому вiдношеннi Роксолана стоїть вище вiд Сулеймана, який змагався з простором i часом, тодi як вона змагалася тiльки з стражданням i єдину зброю мала для цього - мисль, розум! А як казав Паскаль, слiд схилятися i перед тими, хто шукає iстину, навiть зiтхаючи. Шiстнадцяте столiття для нас - це Сiкстинська капела Мiкеланджело i "Монна Лiза" Леонардо да Вiнчi, Реформацiя i Селянська вiйна в Нiмеччинi та "Утопiя" Томаса Мора, великi географiчнi вiдкриття i безлiч технiчних винаходiв, якi знаменували настання ери прогресу. Однак не забуваймо, що автора "Утопiї" англiйський король Генрiх VIII стратив за те, що той став на завадi в його черговому одруженнi, нiмецька реформацiя скiнчилася тим, що Лютер зрадив простий люд, вiдступившись вiд нього в рiшучу хвилину, а поряд з могутнiми, повними життя творiннями Мiкеланджело, Леонардо, Тiцiана i Дюрера тодi ж таки з'явилися похмурi видiння Iєронiма Босха, що змогли розтривожити навiть черству душу Фiлiппа Iспанського, а Брейгель, прозваний Мужицьким, у своїх дивовижних картинах вiдверто знущався з безглуздої суєти довколишнього життя, висмiював нiкчемну метушняву i дрiб'язок, та навiть цьому закорiненому в просте життя фламандцевi ставало моторошно в тих жорстоких часах безвиходi й безнадiї, i тодi вiн писав такi картини, як "Слiпцi", де в кiлькох зрозпачених постатях зображено мовби все людство, яке наослiп мчить, спотикаючись, не знати куди й навiщо. Коли ми сьогоднi говоримо, що шiстнадцяте столiття було столiттям титанiв, то вимушенi визнати, що титанiзм той виявлявся, на жаль, не тiльки в звершеннях корисних i плiдних, але й у злочинах. Шекспiровi, який своїм генiєм мав завершити епоху Вiдродження, не треба було вигадувати нi кривавих королiв, нi королев, якi не могли вiдмити рук од людської кровi,- для цього досить було озирнутися довкола. Скажiмо, прототипом ледi Макбет могла стати будь-яка з тогочасних королев Англiї або Шотландiї - Єлизавета, Марiя Тюдор чи Марiя Стюарт. Сучасники, звиклi до жорстокостi й пiдступностi володарiв, ставали занадто легковiрними, коли йшлося про злочини й убивства. Не маючи точних свiдчень, не сподiваючись на встановлення iстини, iноземнi посли, мандрiвники, дiєписцi, полемiсти мерщiй хапалися за першi-лiпшi чутки, ставали жертвами маловартiсних i не вельми ймовiрних поголосок. Так з непевностi, таємничостi, плiток i наклепiв, якими щiльно оточена була постать Роксолани в час її життя, вже для сучасникiв, надто ж для потомних, ця жiнка постала не тiльки всемогутньою, мудрою i незвичайною в своїй долi, але й незрiвнянно злочинною, такою собi ледi Макбет з України. Цьому сприяли неперевiренi, часом вигаданi донесення з Царгорода венецiанських послiв Наваджеро i Тревiзано, листи австрiйського посла Бусбека, звiстки французького посла у Венецiї де Сельва, позбавлена будь-якого наукового значення компiляцiя бургундця Миколи Моффанського, видана у Франкфуртi-на-Майнi 1584 р., та iлюстрована праця Буасарда "Життя й портрети турецьких султанiв" (Франкфурт-на-Майнi, 1596 р.). Ми не дивуємося османським iсторикам Алi-Челебi (XVI ст.), Печевi й Солак-заде (XVII ст.), якi .вiльно й розлого переповiдають неперевiренi чутки про пiдступнiсть Роксолани, бо не в традицiях мусульманських компiляторiв було дошукуватися iстини тодi, коли йшлося про жiнку, та ще й чужинку. Вiдомо ж, що коли складається якась традицiя, то ламати її вже нiхто не хоче. Вже в 1979 р. в Стамбулi вийшла книжка Зейнепа Дурукана "Гарем палацу Топкапи", де автор знову змальовує Роксолану-Хуррем як жiнку пiдступну, злочинну i жорстоку, хоч, щоправда, й намагається пояснити цю жорстокiсть прагненням порятувати себе i своїх дiтей. Європейськi письменники не вiдiйшли вiд цього задавненого погляду на Роксолану, i ще польський поет Самюель Твардовський (1595-1661) у своїй поемi "Велике посольство" повторив усi звинувачення проти Роксолани, хоч мiг би спростувати бодай деякi з них, скориставшись своїм перебуванням у Стамбулi. Про Роксолану написали романи нiмецький письменник Йоганн Тралоу i фiнський Мiкi Вальтарi. У Тралоу Роксолана стала чомусь донькою кримського хана, яку захопили в полон запорозькi козаки, а вже вiд них вона потрапляє в гарем турецького султана. Роман, власне, всуцiль будується на таких анахронiзмах i дивних вигадках i не заслуговує нi на яке серйозне прочитання. Вальтарi в своїх iсторичних писаннях взагалi полюбляє жахи, а ще бiльше - нехтування навiть вiдомими iсторичними джерелами. Це вiн продемонстрував, скажiмо, в своєму iсторичному романi "Єгиптянин Сiнух", в якому вiд вiдомого в науцi папiрусу Сiнуха не зосталося нi слiду, зате панує невтримна i неконтрольована авторська фантазiя. Те саме Вальтарi зробив i з Роксоланою, зобразивши її вже й не просто ледi Макбет з України, а такою собi вiдьмою з Лисої гори. Не вельми прислужилися менi у встановленнi iстини й писання українських авторiв рiзних часiв. Там теж панує незадокументована вигадка, щоправда, характеру вже всуцiль апологетичного: Роксолана зображується мало не святою, вона бореться за свободу рiдної землi, домагається у султана припинення татарських нападiв на Україну (насправдi їх було понад тридцять за час її панування), розбудовує й змiцнює Запорiзьку Сiч (насправдi Сiч постає тiльки по смертi Роксолани) i т. д. Все це принижує i саму Роксолану i її невдалих славохвальцiв. Автор цього роману вирiшив пiти шляхом якнайточнiшого дотримання iсторичної iстини, використовуючи для цього тiльки вiрогiднi джерела i документи i жорстоко вiдкидаючи все непевне. Мимоволi виникала спокуса наповнити книжку якомога бiльшим числом документiв, але знаючи, якими обтяжливими стають документи у багатьох сучасних книжках, автор намагався утримуватися вiд цiєї спокуси, тiльки вряди-годи включаючи в текст роману автентичнi листи Роксолани (до Сулеймана i до польського короля Зигмунта Августа), уривки з деяких її вiршiв, взiрцi тогочасної стилiстики з султанських фiрманiв, османських i вiрменських хронiстiв та ще, ясна рiч, зразки схiдної поезiї. Лише зрiдка автор, не сподiваючись мати потрiбний документ, iшов шляхом логiчної вибудови, але й тут намагався пiдпирати свої будування фактами, якi оточували б його й пiдтримували так само, як кам'янi контрфорси пiдтримують споруду готичного собору. Це можна було б проiлюструвати на прикладi роздiлу "Днiпро". Про експедицiю дяка Ржевського по Днiпру вiдомо з росiйських лiтописiв, писали про неї всi iсторики, починаючи вiд Карамзiна i Соловйова, але нiде не знайдемо пояснень виникнення цiєї незвичайної експедицiї i майже не знаємо докладних подробиць. Є непевна згадка про полоненого, який "вибiг з Криму" i сказав про можливий напад кримцiв, хоч це не могло б стати причиною для спорядження такого великого походу. Хронологiчно експедицiя Ржевського припадає саме на тi каламутнi часи, коли в Туреччинi сталося повстання Лжемустафи, коли боротьба за султанський престол була в розпалi, коли Сулейман так виснажив свою державу, що вимушений був укласти мир з перським шахом i вiдступити з порожнiми руками пiсля мало не трирiчної вiйни. Мабуть, Роксолана саме в цей час слала й слала свого повiреного Гасан-агу (постать не вигадана, бо названа в листах Роксолани) до польського короля, намовляючи того вдарити по кримському васалу султана. Цiлком iмовiрно, що, знаючи нерiшучiсть Зигмунта Августа, могла Роксолана звелiти Гасановi в разi невдачi у короля кинутися до молодого й забiяцького московського царя Iвана Васильовича, який уже завоював на той час Казанське царство i мiрився зробити те саме з Астраханню. З iсторичних джерел вiдомо, що римськi папи, вже починаючи з XV столiття, зав'язують тiснi дипломатичнi взаємини з Москвою, намагаючись використати могутнiх московських князiв у своїй нестихаючiй вiйнi з османською Туреччиною. Флорентiйський собор, шлюб Софiї Палеолог з Iваном III-ось тi кроки (хай i невдалi), якi робило папство в цьому напрямку ще в XV ст. В XVI ст. значення Московiї як полiтичної сили виросло неймовiрно. "Изумленная Европа, в начале царствования Ивана едва замечавшая существование Московии, стиснутой между татарами й литовцами, была поражена внезапным появлением на ее восточных границях огромного государстваа (Цитую за виданням: Академия наук СССР. Институт всеобщей истории. Средние века. Сборник. Выпуск 34. М., "Наука", 1971, с. 206-207). Папа Лев Х намагався домовитися з росiйським урядом про церковну унiю i спiльну боротьбу з турками. Хоч йому це не вдалося, папа Климент VII продовжує полiтику перетягування Москви на свiй бiк. Вiдомий з тих часiв великий лист астронома й теолога Альберта Пiттiуса, що писав пiд псевдонiмом Кампензе,- це фактично перша полiтична брошура про Московську державу. Цiкавiсть до Московiї була така велика, що на замовлення архiєпископа Казенського iталiєць Паоло Джовiо робить опис Московської землi зi слiв Дмитрiя Герасимова, посла Василiя III до папи Климента VII. Вся перша половина XVI столiття - це наростання зацiкавленостi католицького свiту своїм iмовiрнимспiльником у боротьбi проти поганих, про що свiдчать досить вiдомi посольства в Москву Сигiзмунда Герберштейна, а також його славетнi "Записки про Московськi справи", так само, як "Трактат про двi Сарматiї" Матвiя Мiховського (Кракiв, 1517, 1521). Чи ж треба доводити, що в своїх пошуках сили, яка могла б виступити проти султана, Роксолана, що прекрасно знала полiтичну обстановку, теж могла б, зрештою, звернути свiй погляд па далеку Московiю, надто що там жили єдинокровнi брати її нещасного народу? Таємний посол турецької султаншi мiг бути саме потрiбним поштовхом для спорядження експедицiї Ржевського, бо без цього поштовху ми не знайдемо для неї нiякого вiрогiдного пояснення. Iсторики й не пробували знайти це пояснення, бо їм бракувало документiв. Романiст має право пiти шляхом припущення. Лiтература тим i приваблива, що в нiй все можна вигадати. Окрiм психологiї. Автор доволi скептично ставиться до своїх писань, сумнiви шарпали його серце i пiд час роботи над першою книгою Я не можу сказати, що написав занадто багато, iсторичних романiв, зате можу з усiєю вiдповiдальнiстю стверджувати, що списав уже досить багато паперу на цi книжки. I що ж? Головне в лiтературi - написати. Але написати так, щоб люди прочитали, поєднати людськi серця, примусити їх здригнутися. Бо коли немає отого здригання людського серця, немає й лiтератури, хоч що б там хто казав. Час можна приголомшити на якусь коротку мить, але пiдкорити, примусити схилятися перед фальшивими цiнностями - нiколи не вдавалося i не вдасться нiк "Роксолани". Втiшання iсторiєю? Якби ж то! В написанiй п'ять рокiв тому "Євпраксiї" я згадував книжку вбитого