Павло Загребельний. "Євпраксiя" ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Так зветься четвертий роман з моєї серiї книжок про Київську Русь. Тепер, коли вже написано чотири романи, можна б, нe лякаючись звинувачень у претензiйностi, сказати, що авторовi хотiлося, виходячи, ясна рiч, з його скромних сил, здiйснити своєрiднi художнi дослiдження народних доль, кожна з яких не втратила свого значення й сьогоднi. Отож "Диво" - це доля таланту, "Смерть у Києвi" - доля державної iдеї, "Первомiст" - доля народної споруди. "Євпраксiя" - роман про долю людини. А що доля людська, надто в трагiчних її вимiрах, найвиразнiше простежується на прикладi жiнки, то й написано цей роман про жiнку, про трагедiю розлуки з рiдною землею, про трагедiю втрати любовi. П.ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Поруганiє же є слово лицемiрно, от супротивного супротивное явлопiє являє; поруганiє же образi д: поруганiє, похухнанiв, поiгранiє, посмiянiє;i поруганiє єсть слово с укором глаголемо. _"Iзборник" 1073_ Тiльки й єсть у нас ворог - наше серце. Благословiть, мамо, шукати зiлля. Шукати зiлля на людське божевiлля. П. Тичина БЕЗ НАДIЇ ПОВЕРНУТИСЯ Несподiвано вiдкрився їй жах колiс. Невпинне, безжальне, вперте обертання. Мовчазна безнадiйнiсть руху. Їхала, їхала, їхала... Куди, навiщо? Мов вигнаний дух, загублений у просторi, приречений блукати, тулятися, поневiрятися, неспроможний зупинитись, пустити корiння. Людина створена сидiти на землi чи отак їхати безвiсти? Досi здавалося Євпраксiї, що все її дотеперiшнє дванадцятилiтнє життя - то добрi колеса, переїзди з Чернiгова до Переяслава та до Києва, а там з одного князiвського двору до другого, але то була їзда з надiєю, з поверненнями, там колеса крутилися вiд нижчого до вищого, вiд грiха до чистоти, до праведностi й святостi, вiд поразок до злетiв, там завжди над нею було лагiдне небо її дитинства, були земля i зело, були мамка Журина й ласкавi чеберяйчики, непомiтнi, але всюдисущi,- тепер усе лишалося безнадiйно й безповоротно позаду, а жорстокi колеса безжально, в тупiй упертостi вiдвозили її далi й далi вiд Києва, вiд усього рiдного, вiд землi й неба, i дороги стелилися ворожi й нiмi, земля не належала їй, дiвчина не належала землi, лишала назавжди свiт свого дитинства, а може, то дитинство полишало її, вiдрiкалося вiд неї. На Євпраксiю нападав темний шал, вона билася в княжому повозi, шматувала на собi коштовний одяг, кричала на Журину, замiрялася на неї маленькими кулачками, тодi заходилася в безсилих риданнях. Куди везуть її, навiщо й чому? Як хотiла вона зостатися, вiдчути таємницi тої сили, яка скеровує життя, i яким вiдчаєм повнилася вiд думки про неможливiсть повернутися. Поїдеш - не вернешся. Нiколи, нiколи, нiколи! Заливалися в небi радiснi жайворонки, кричали у вечiрнiх травах деркачi, кумкали в теплiй водi жаби, рипiли колеса, тривожно iржали конi, верблюди одчайно ревли, вiддаляючись вiд звичних сухих степiв. Роздратовано кричали погоничi. Дзвенiла зброєю київська дружина, яку великий князь видiлив для супроводу княжни Євпраксiї. Перегукувалися мiж собою саксонськi рицарi, посланi маркграфом Генрiхом Штаденським для охорони його невiсти, яку звано тепер уже й не Євпраксiєю, а Пракседою, як то водиться в латинян. А вона не чула нiчого. Дорога пролягла для неї, мов жах колiс, безнадiйна, безкiнечна й нiма. Всi дороги будуть нiмими, коли покинеш рiдну землю. Княжну везли на волах повiльно й обережно, як пиво, щоб не бовтати. Повiз, запряжений шiстьма бiлими волами, висококолiсний, з колясою, кованою зовнi срiблом, усерединi встеленою схiдними килимами (на бiлому тлi - зелена плутанина трав, гiлля i пурпуровi квiти), пiдвiшеною на пасах з волової шкури, в кiлькоро складених. Обозовi не було нi кiнця, нi краю. Дружина кiнна й пiша, саксонськi рицарi, священики - київський i саксонський, княжi коморники, гриднi, служебки, повози кiннi, воловi, двоколiснi вози, запряженi небаченими в цих землях страхiтливо смердючими верблюдами, конi, вiслюки, верблюди пiд тороками - сила, багатство, розкiш, пишнота. Коморники скакали поперед безкiнечної валки, щоб на княжих осадах зготувати належний нiчлiг для княжни Євпраксiї. Там розпалювали довкола вогнища, свiтили в осадi скiпки й свiчi, а дорога однаково була для неї темною. Рвало за серце вiд дикостi й сваволi, яких зустрiчала щодалi бiльше. Мокрi лiси глузували з неї, перебiгаючи поперед валки з мiсця на мiсце, вони затiвали якусь шалену крутняву, нiби велетенськi зеленi колеса безнадiї, i тодi Євпраксiя не витримувала, велiла зупиняти повiз, стрибала на землю, ставала звичайною дванадцятилiтньою дiвчинкою, хотiла кудись бiгти сама, йти без нiкого, лишитися наодинцi зi свiтом, з вiтрами й небесами. Та небавом з гiркотою пересвiдчувалася, що тiльки й є в неї - земля пiд ногами, i земля та була така слизька, аж здавалося: свiт розчахнеться на нiй. У розпачi Євпраксiя падала в багнюку, i тодi мамка Журина схилялася над нею, гладила її м'яке, мов дим, волосся i тихо казала: - Дитино моя, жона єси... Два сповiдники, обидва кiннi, обидва з мечами напоказ (а хрести десь захованi пiд чорними шатами): один з Києва, бородатий, увесь у пишному заростi, другий з Саксонiї - обстрижений i слизько-виголений, мов той утор, - виростали коло лежачої дитини, мали потiшати її, бо для одного була вона княжною, для другого жоною його володаря - маркграфа, обидва вiдчували безпораднiсть власну й свого бога, бурмотiли розгублено: "Все, що вiд природи, сумiсне з волею божою" (той, що з Києва), "Lamentes et flentes - стогнучи й плачучи" (той, що з Саксонiї). А безкiнечний обоз тим часом уперто й невпинно просувався вперед i вперед по ледве означених дорогах; зоставалися позаду затаєнi в пущах чотирилицi давнi боги, вмирали чотирисонцевi розлогостеповi днi, малiли чотиривiтровi руськi небеса. Втомливо-ляклива просонь струшувала шептання з трав, свiт облягали тумани такi щiльнi, що в них не лiтали навiть янголи, а то зненацька роздиралося небо й падали на землю бурi i в несамовитих замахах розмiтали все навсiбiч, i тодi Євпраксiя молилася в душi якiйсь невiдомiй силi, щоб щезло все, нiчого не зосталося, а вона щоб опинилася вдома, у Києвi, на Красному дворi, щоб повернулася туди, куди вже нiколи не вернеться. I тодi небеса зацвiтали слiзьми, i вiтри реготали й теле-сувалися, а над усiм напував безнадiйно-вбивчий_ _рух_ _колiс. Що дитина, а вже мовби й жона. Що далi вiд Києва, то менше мало б зоставатися в нiй дитинного свiту, натомiсть нахабно вривався у душу свiт дорослий, породжений оцим невпинним просуванням уперед i вперед, оновленням i змiною простору, борсанням помiж днями й ночами безберегого моря часу. Чи ж безберегого? Навiть не озираючись, бачила Євпраксiя київський берег своєї мандрiвки, золотi верхи великого города, чула дзвони й гук людський, колотило її в людськiй суєтi помiж тими, що чимдуж хотiли допхатися до учти й до дарiв, якими щедро сипав великий князь київський Всеволод на честь заручин своєї доньки Євпраксiї. Весiльний обоз до далекої Саксонiї починався коло Золотих ворiт. Передбачливо зiбраний i зготовлений, вiн ще десь ховався до часу на київських площах i в київських проїздах, а першою мала покинути Київ, пройти крiзь Золотi ворота вона, молода княжна, власне, дитя недоросле, а вже й жона якогось невiдомого маркграфа, багатства, могуття й зухвальства в якого стачило аж на те, щоб нахабно сягнути її руки. Князь i княгиня, верховнi iєреї церкви, мужi київськi старшi й молодшi стали на заборолi перед падворiтною церквою, верещали роги, гучали котли, крик бив у небо, а небо вiдлунювало мiдним дзвоном, коли Євпраксiя проходила через Золотi ворота. Князiвська гiднiсть не дозволяла їй iти пiшо, їхати кiнно годилося мужам, воли заклечанi були для долання нудьги й тягаря довгої мандрiвки, тодi ж як мала покинути вельможна невiста головний город землi своєї? Винесено її у вiдкритiй золоченiй лектицi, що нагадувала штудерний кораблик з рiзьбленим носом i круто стесаною кормою; лектику несли вiсiм атлетiв-скороходiв, несли легко, вправно, без щонайменшого схитування, так що Євпраксiя й не сидiла, а стояла посеред нош, не торкаючись до стiнок i не тримаючись руками - стояла в розпачливо-урочистiй закам'янiлостi. З київського валу, iз заборола, мовби з самого неба, летiли на неї квiти й вiнки; квiти встеляли дорогу, вони росли позад неї, вiдгороджували Євпраксiю вiд Києва, може, й навiки. Нi озирнутися, нi заплакати, нi закричати тужно... А позаду вже починав виходити з города обоз - одна половина з Золотих ворiт, друга з Жидiвських, обидвi незабаром сполучилися на Бiлгородськiй дорозi. Євпраксiя перебралася з лектики в кутий срiблом пишний свiй повiз, бiлi воли з заквiтчаними рогами, спокiйно ремигаючи, потягли коштовний тягар. Усе потонуло в хмарах куряви, свiт зник з-перед очей нещасної дiвчини, i тодi вперше згадала вона про свою вельможнiсть i в першому нападi шалу закричала: - Наперед хочу! До Бiлгорода пiд'їжджала попереду свого обозу, i мiст через Iрпiнь першими перейшли шiсть бiлих волiв, якi тягли срiблом кутий повiз, i далi обоз мав просуватися таким чином, хiба що випереджали його надвечiр комор-ники, щоб зготувати нiчлiг, та нишпорила обабiч шляху дружина, запобiгаючи несподiваним нападам. Завжди-бо знайдеться досить ласих до поживи, а про обоз княжни Євпраксiї вже розлiталися навсiбiч чутки, здивування й захоплення, так нiби ховалися там краса й багатства а усiєї землi Руської: хутра соболинi, бобрянi, горностаєвi, чорних кун, песцiв, бiлих вовкiв, стоси золотих штаб i пенезя, золотого й срiбного начиння, дорогої зброї, садженої самоцвiтами; золота було на возах i в тороках, як листя восени, а ще було без лiку всiлякого їстiвного припасу, славетного пива пшеничного, без якого слов'янськiй душi несила прожити бодай день, гнали цiлi табуни говяда на зарiз, отари овець, вели сотнi скакунiв, за кожного з яких можна б купити цiле село, везли корчаги меду, круги воску, шкiру, полотно, вовну, тут стачило б на безтурботно-розкiшне життя не однiй отакiй тоненькiй дiвчинцi, а тисячам людей. Вгиналася пiд обозом земля, курява застеляла пiвсвiту, ночами сотнi вогнищ рвалися навстрiч зоряному небу; у болотах i багнах стелено нашвидкуруч мости, а коли вiд несподiваних злив зненацька творилося непрохiддя, тодi грузли воли й конi, тонули вози, мучилися без мiри люди, проклинаючи й далеку дорогу, i князiв, i самого господа бога, а бородатий сповiдник молодої княжни, не наважуючись картати змучених людей за богохульство, покiрливо пiдкидав їм до вжитку взятi зi священної книги слова, сутi яких не мiг дошукатися нiхто: "Проклинайте землю Мероз, проклинайте землю Мероз!" Що то за земля, де вона й коли була така,- хто ж то вiдав? Євпраксiї уявлялася вона Саксонiєю, отою Нордмаркою, що нею володiв теперiшнiй її муж граф Генрiх Штаденський,- незнайомою i ворожою, чужою, як слово "Мероз". Проклинайте землю Мероз, проклянiть, проклянiть осадникiв її. Хоч кутий срiблом повiз був тяжкий, шестеро бiлих волiв тягли його дружно й уперто, погоничiв добрано було вмiло й передбачливо, та все ж i вони неминуче мали стомитися вiд далекої дороги; одноманiтнiсть руху приспала пильнiсть, i якось на непробитих путiвцях посеред темних пущ княжий повiз потрапив у грузовисько. Попервах нiхто й не переймався занадто, воли собi брьохалися в трясовинi, погоничi дружно гейкали на них, сподiваючись вихопитися на тверде, та ось помiчено, що лискучо-бiла шерсть на волах густiше й густiше вкривається брудними бризками, високi колеса глибше й глибше врiзаються в пожадливу багнюку, а тим часом, не лякаючись болота, не вiдаючи остраху перед сутiнками, якi вже насувалися, не дбаючи про замучених, знесилених дощенту людей, дивилася на їхнє борюкання, мов на забавку, ляскала в долонi, щоразу зверталася до мамки Журини, щоб спитати те чи iнше, а тодi несподiвано напав на пої гнiв, зогидилися їй усi, звелiла забиратися всiм геть, випрягти волiв, залишити її саму з мамкою Журииою, бо вона хоче ночувати ось тут, посеред трясовиння, закинута в пущi, загублена серед непробитих дорiг, сама пiд небом, пiд мiсяцем, пiд зорями, як ночують i вiчно живуть чеберяйчики. - Правда, що чеберяйчики живуть так? - спитала вона в мамки Журини. - I так живуть, дитино,- зiтхнула Журина, вiдаючи гаразд, що примхам Євпраксiї немає меж i тому не слiд противитися її забаганкам. Удвох зосталися вони в багатому повозi, свiтив з неба страхiтливо величезний мiсяць, вiд багон тягнуло пронизливим холодом, вiд якого не рятували нi товстi килими, нi м'якi хутра, бо мерзло посеред цiєї самотньої неприкаяностi вже й не тiло - мерзла сама душа. ЛIТОПИС ДОПОВНЕННЯ Ганьби в лiтописи не заносили. Коли й написано, що Святослав сплодив сина з рабинею Малушею, то не вбачалося в тiм нiчого образливого, бо ж вiдомо було всiм, кому треба: рабиня та - з князiвського роду, донька древлянського князя Мала, упокореного нещадпо-мстиво княгинею Ольгою, яка вiдторгнула Мала вiд його питомих Дерев i, полонивши, замкнула доживати вiк свiй у Любочi - мовби й князь i водночас раб, а донька, виходить, рабиня. I коли написано, як Володимир, утiкаючи вiд печепiгiв, розгубивши в сутичцi всю свою дружину, сховався вiд смертi пiд мiстком у Василевi, то не вважалося те ганебним боягузтвом, а лиш винахiдливiстю й хитрощами великого князя, хитрощi ж у тi часи ставилися мало_ _не_ _вище за розум i вiдвагу. I коли згадувано про кульгавiсть Ярославову, то не для приниження єства, а лиш для зайвого й недвозначного нагадування про те, що князь сей кульгавий був єством, але не духом. Поштивiсть водила рукою лiтописця навiть тодi, коли розповiдав вiй про втечу з Києва сина Ярославового Iзяслава, вигнаного киянами в спосiб недвозначно-ганебний за те, що не дав людям зброї для оборони землi своєї вiд половцiв. Зате промовчав лiтописець, як Iзяслав, тиняючись i туляючись по Європi, виторговував цiною землi своєї й народу свого можливiсть повернення до Киева i дiйшов зi своїм торгом i до германського iмператора Генрiха, й до папи Григорiя. Може, лiтописець плакав вiд ганьби, сорому й приниження, але нiхто не бачив тих слiз. Тому й не дивуймося, що нiхто з лiтописцiв не наважився загострити перо, розвести чорне залiзо для незнищимого атраменту й записати на шкiрi телячiй, ягнячiй а чи й ослячiй про те, що лiта тисяча шiстдесят восьмого князь Всеволод, "п'ятимовне чудо", улюблений син Ярослава, внук Володимира, правнук Святослава, зять ромейського iмператора Костянтина Мономаха, отець двох дiтей вiд ромейської царiвни - сина Володимира, прозваного на честь вельможного дiда Мономахом, i доньки Анни, званої в народi просто Янкою, що цей, отже, вiдзначений високим походженням i не менш високими родинними зв'язками князь по смертi своєї першої дружини вiзьме собi в жони не принцесу, не сестру iмператорську, не доньку королiвську, князiвську чи бодай боярську, а просту переяславську дiвчину, доньку веселого чоловiка Ясеня, що сидiв собi вiддалiк вiд князiвського двору, гибiв у пiдчерев'ї Переяслава, у недостойнiм пониженнi, у невiдомостi й нiкчемностi, знаний людям лише з того, що стругав дитячi колиски. Ясень був вельми веселий чоловiк, але в лiтописах годi шукати згадок про веселих людей, бо ж вiдомо, що тiльки рiвнi смiються мiж собою, а лiтописи складалися для послiдовно-впертого простеження й утвердження людської нерiвностi, що неминуче супроводжується урочистiстю й надмiрною поважнiстю. Простий колискар був далекий вiд спроб з'ясувати свiй веселий норов, вiн просто успадкував вiд предкiв звичай веселих проводiв зими, старого року, смертi й нестаткiв, радiєвих зустрiчей весни, ситих днiв, коли колють свиней i рiжуть говяда або внольовують великого звiра. Не слiд вдаватися до припущень, нiби Ясень мав конче усвiдомлювати, що за смiхом нiколи не приховується насильство, що смiх не викликає кровi й полум'я, що лицемiрство й обман нiколи не смiються, а завжди надягають машкару поважностi, що смiх знаменує не страх, а ствердження тої сили, яка походить вiд плодючостi земної, народжень i вiчних оновлень, вiд їдва й питва досхочу, що, в свою чергу, спричиняється до безсмертного тривання поколiнь з дiда-прадiда. Де там! Ясень був задалекий вiд таких глибокодумностей. Вiн собi наспiвував, посмiювався в свiтлу, мов ясенева стружка, бороду та стругав колиски. Вiн зпав, що колиску треба робити з дерева бiлого, легкого, як сон, i веселого, аби легко й щасливо вигойдувалися в таких колисках воїни, хлiбороби, люди тямущi, ловцi, простi люди й князi, дурнi й генiї, просторiки й недорiки. Щоправда, вiдомо було Ясеню й те, що з часом навiть щонайсвiтлiше дерево тьмянiє, бачив вiн колиски старi й темнi, як вiки, але з тим бiльшим запалом стругав новi, свiтлi й веселi, приказуючи щоразу: "Аби нам колиски, а дiтей наробимо!" Про Ясеня можна б i не згадувати, бо роботi його судилася безiменнiсть, як i всьому, що йде людям у щоденний ужиток, а сам вiн, хоч i став (цiлком випадково, не забудьмо) сватом князевi Всеволоду (згодом i не просто князевi, а великому київському князевi), нiколи до княжого двору допущений не був, його рiдна донька вiдцуралася вiд батька i хтось вигадав згодом, нiби вона не з якогось там невiдомого переяславського, а з славного половецького колiна, вiд хана Осеня. Безжальний час зробив своє, i згодом нiхто вже не мiг розiбратися: Ясень чи Осень. Всеволодове ж iм'я, таким чином, збережено було вiд зганьблення перед нащадками за такий дивний шлюб. Власне, нiчого дивного, коли згадати, що перша жона у Всеволода була ромейська царiвна Марiя Мономахiвна, отож од неї чи й просто завдяки своїй допитливостi природнiй князь вiдав, як влаштовувалися шлюби iмператорiв грецьких. Довiренi люди iмператоровi роз'їздилися по всiх усюдах, збирали з усiєї безмежної держави найвродливiших дiвчат, дбаючи, ясна рiч, щоб були вони знатного роду, але щоразу роблячи винятки для особливо вродливих, звозили тих дiвчат до Цареграда, ставили їх перед свiтлi очi всемогутнього василевса, i вже вiн обирав ту, голову якої мала прикрасити золота дiадема iмператрицi. Переяслiвська земля - то не iмперiя ромеїв, розсилати безлiч гiнцiв тут, власне, й не було куди: за день один вершник може проскакати по всiх селах i городках i визирить все, що треба. Тому Всеволод шукав собi жону в спосiб майже таємничий, без зайвого розголосу й без зайвих свiдкiв. Збирав дiвчат з усiєї переяславської землi перед яснi очi Всеволодовi княжий улюблений дружинник, вродливий чоловiк Жур. Вiн i знайшов Ясеневу доньку Ясю, якiй судилося стати княгинею Анною, собi ж запримiтив у далекiй лiсничiвцi коло Днiпра дiвчину ще вродливiшу за Ясеневу доньку, та до часу приховував її вiд князя, приберiгаючи для самого себе. Одружитися зразу пiсля князя не встиг, бо напали на Руську землю половцi, великий князь Iзяслав покликав своїх братiв Всеволода й Святослава йти проти степовикiв, на Альтi була битва, князiвськi дружини не втрималися, побiгли, князi й собi побiгли, опинилися аж у Києвi, i ось тодi й сталося оте ганебне вигнання Iзяслава з Києва простим людом, який хотiв боронити свою землю вiд зайд, а князь боявся довiрити народовi зброю. Утiкав великий князь Iзяслав з синами й великим обозом, утiкав Всеволод з молодою своєю княгинею. Iзяслав ударився на захiд, шукав притулку аж у польського князя Болеслава, а Всеволод опинився в Курську, у вотчинi свого брата Святослава, бо в Переяславi не почувався безпечним нi вiд половцiв, нi вiд киян, якi посадовили на стiл полоцького князя Всеслава, випущеного ними з порубу, де тримав його Iзяслав ось уже тривалий час. Сина свого Володимира Мономаха послав Всеволод iз дружиною в Ростов, а сам то знову брався до Києва зустрiчати старшого свого брата Iзяслава, який повернувся пiсля вигнання й криваво скарав киян, то бiгав до брата Святослава, з яким змовився, щоб вигнати Iзяслава, може, й назавжди з Києва, раз той не зумiв тривко сидiти на столi великого Ярослава, отця їхнього, не дав ладу землi, не прогнав з неї половцiв, мстився на киянах аж так, що навiть iгумен Печерський мав утiкати до Святослава в Чернiгiв. Тодi як Iзяслав дбав лише про те, щоб повернутися на київський стiл i привiв iз собою полки польського князя Болеслава, Святослав самотою, з малою дружиною розбив коло Сновська дванадцять тисяч половцiв i став славен у землi своїй. Всеволод, хоч за життя Ярослава вважався найрозумнiшим iз синiв i був найулюбленiшим чадом великого князя, тепер нiяк не мiг знайти собi мiсця, уже навiть син його Мономах ставав славнiший за власного вiтця; життя Всеволодове порушилося по смертi першої дружини, вiн метався туди й сюди, бiгав iз волостi у волость, нiде не мiг нагрiти мiсця, кидався то до Iзяслава, то до Святослава, але старший брат був, може, й добрий чоловiк, та мав лихих синiв, надто ж старшого Мстислава, який не любив нiкого й нiчого на свiтi, отож не любив i свого високовченого стрия. Святослав же, виказуючи, коли треба, хоробрiсть, нiколи не забував про себе й зумiв намовити Всеволода проти Iзяслава; молодшi брати пiшли" на Київ, сiли спершу в Берестовi, а коли Iзяслав виїхав iз города, то Святослав перейшов до Киева, а Всеволоду вiддав Чернiгiв. За час цих метань народила нова княгиня Всеволоду сина Ростислава й доньку, яку названо по-грецьки Євпраксiя, що значило: "Щаслива". Дружинник Всеволодiв Жур, хоч i з деякою прогайкою, але зумiв-таки влучити хвилю й витягти з надднiпрянської пущi оту вогнистооку дiвчину, яку запримiтив, коли шукав жону для свого князя. Однаково ж дiвчина не мала куди податися, сидiла в глухiй своїй лiсничiвцi й ждала, чи проб'ється хто крiзь пущу й умкне її в широкий свiт. Жур пробився раз, побачив, уподобав, поцiлував, звелiв ждати, згодом пробився ще раз, посадовив на коня - i ось уже вигиниста чорнява лiсовичка стала Журиною i вже спородила дружинниковi сина, якого названо, аби не ламати занадто голову, Журилом. I чи то запримiтив занадто вродливу дружипницьку жону не байдужий до краси високоумний князь Всеволод i запрагнув мати її завжди перед очима, чи то свiжоспечена княгиня Анна зледащилася за цi три роки аж так, що геть забула своє походження, свого веселого батька Ясеня, свої предкiвськi звичаї, забула про вигодувапого нею первенця свого - сина Ростислава, хоч як воно там було, а тiльки сталося так, що Журину взято до князiвського бабинця годувальницею маленької Євпраксiї, i ось мала княжна, пiдростаючи, зватиме Журила "братиком", як i старшого княжича Ростислава, а просту дружинницьку жону Журину - "мамою", тодi як свою справжню матiр Анну - "княгинею". Бо не та мати, що народила, а та, яка вигодувала. ЧЕБЕРЯЙЧИКИ Євпраксiя озиралася довкола з подивом, обуренням i розпачем. Вона вслухалася в гамiр i колотнечу валки i ще й досi не йняла вiри, що вiд'їжджає вiд Києва далi й далi, вiд'їжджає з рiдної землi, прямує в якусь незвiдану далеч, полишає все знайоме до схлипу в горлi, полишає своє дитинство, саму себе. А що ж тодi везе?! I хто бiля неї, i що попереду? Генрiх Штаденський, названий мужем здаля й непевно, прислав, окрiм сповiдника, що мав бути також за тлумача, ще невеличку дружину з шести рицарiв та сьомого воєводи, високого, вельми спесивого, хоч i привабливого лицем Рудигера. Саксонцi вiдзначалися червономордiстю; залитi пивом по самi очиська, вони так i липли до повозiв з бочками, пили й плямкали од самого Києва, плямкали навiть увi снi, кректали вiд вдоволення, не могли нахвалитися київським пшеничлим пивом, та ще й не простим, а князiвським, бо коли везеш княжну, то й пиво має бути вiдповiдне. Рудигер, зовсiм юний i, може, навiть сором'язливий десь там у душi, зовнi намагався не вiдставати вiд своїх кнехтiв, так само обпивався пивом до рiзачки в мiхурi, розплямкано вигукував щось, пиндючився без мiри. Київськi дружинники, числом вiсiм, данi Євпраксiї для супроводу в далеку Саксонiю, знай посмiювалися з обпитих саксонцiв та виспiвували лукаво: Котилося яблучко до города, А хто ж його взяв? Воєвода! Натякали тут на отого графа, що винюхав аж так далеко гарне дитя Всеволодове - дитя зрiвнювалося з яблуком, а графа, не маючи в пiснi такого кострубатого слова, звано за звичкою воєводою, i справжнiй воєвода Кирпа, наставлений над дружинниками, не брав цього на свiй карб i в гадцi не мав ображатися, бо належав до людей вдачi незлобивої, сказати б навiть - веселої, коли можна стосувати таке визначення до його суворого, часом жорстокого буття. Кирпа дiстався князевi Всеволодовi вiд князя-колотника Олега Святославовича, вiн вiдбув зi своїм князем усi мандри й пригоди, якi досi випадали на долю Гориславовича (як звано Олега в народi), але все це було колись, все це лежало поза межами пам'ятi малої Євпраксiї, вона могла сприймати людей зi свого оточення лиш як набридливi або приємнi з'яви, не бачила за ними нiчого, декого й зовсiм не помiчала - були для неї й пе людьми, а мовби тiнями. Рудигера мала знати, бо справляв обов'язки графа Штаденського при урочистих покладинах i навiть цiлував її в iм'я далекого мужа пiд п'янi крики князiвськi. А Кирпа просто смiшний був для дiвчини: якийсь перекошений, одна рука звисає мало не до землi, друга пiдсмикнута догори, так нiби замахується мечем чи сокирою, плечi в нього теж наперете, сам невисокий, маслакуватий, а рамена аж розпихають корзно, очi свiтлi, поцяткованi, мов пташине яйце, нiс довгий, рот завеликиii i завжди випускає для усмiху всi зуби, якi має, та ще ж зуби тi великi, мiцнi, якiсь мовби веселi, чи що, аж самiй хочеться засмiятися, глянувши на Кирпу. Євпраксiя допитувалася в Журини: - Вiн чеберяйчик? - Дитино, то ж воєвода Кирпа. - А якi чеберяйчики? Про чеберяйчикiв розповiдала Журина. Давно-давно. Може, й не для Євпраксiї, а для свого синочка Журила, та вiн тепер лишився в Києвi, прийнятий пiсля пострижин у князiвську дружину - на знак особливої милостi Всеволодової, а молода мати мала їхати в чужину з несвоєю дитиною, отак i лишалися чеберяйчики тiльки їм двом, i, може, й мали вони тим часом самих чеберяйчикiв бодай на малу втiху. Та тiльки ж якi вони, тi чеберяйчики? Невже не схожi на вiчно розвеселеного воєводу Кирпу? Євпраксiя не давала Журинi спочинку; - Розкажи про чеберяйчикiв! - А розказувала ж тобi. - Щоразу неоднаково! - Бо й чеберяйчики неоднаковi. - А чи є вони в цих лiсах i травах? - Мають бути, дитино. - I скрiзь будуть? - Допоки й землi_ _Руської. - А тодi? - Тодi не буде. - То ми їх покинемо? - Або ми їх, або вони нас, дитино. - А я не хочу! Не хочу! Зупинiть усе! Далi не їдемо! Не велю! I валка зупинялася й стояла день i два, виходили до неї мiсцевi людове, несли малiй княжнi квiти, мед, спiви, любов, а вона дивилася на них зачудовано, розпачливо хапалася за Журину. - Це не чеберяйчики? У поблизьких од Києва землях навстрiч княжнi дзвонили, били клепала, гудiли роги, бояри стрiчали на межi своїх вотчин з припросинами й частуваннями, священики виходили з молитвою, люд проводжав дитину-княжну слiзьми, дарами й клечанням. Коли заради примхи Євпраксiї затримувався обоз у лiсових непрохiддях, то йшли привiтати княжну або просто подивитися на неї вуглярi, смологони, лiсовики, бортники, косарi, ликодрачi, цюпкарi - нещаснi, обдертi, але такi добрi на вид, що дiвчина мимоволi приймала їх за чеберяйчикiв, вiдходила душею й велiла їхати далi. А далi пiшов люд не те що байдужий, а просто темний. Чийого ми князя? А хто ж то вiдає? Княжна київська проїжджає нашими пущами? То й хай собi.Були непомiтнi, мовби й неприступнi, як нiби справдi чеберяичики. Бо чеберяйчикiв теж нiхто нiколи не бачив, хоч i вiдомо, що живуть вони в лiсах i серед трав. Пастухи? Але пастухи лiнивi од природи або вiд призвичаєння, тому нiколи й не надибують чеберяйчикiв, хоч вiчно шукають загублену худобину. А чи iснують взагалi чеберяйчики i якi на те докази? Вони iснують бiльше нiж будь-що. Можна б навiть стверджувати, що вони вiчнi, бо породженi уявою. Людина вмирає, а дiм, зроблений нею, стоїть, i пiсня, складена нею, спiвається тисячу лiт, i казка живе спервовiку, витвори думки й уяви тривалiшi за саму людину. I правда про людину так само iснує довше, нiж сама людина. А яка ж правда про чеберяйчикiв? ;; Мабуть, а може, й напевне, чеберяйчики всi однаковi. Побачити одного - однаково, що побачити всiх. Тому нiхто не може сказати, чи вони вмирають, чи живуть вiчно. Мабуть, вони просто є. Не живуть i не вмирають, а присутнi на сiм свiтi завжди, як правда й мрiя. Бо що таке життя? Iти до смертi неминуче. Вмирати в часi, рухаючись разом iз ним. Для чеберяйчикiв час не рухається. Вiчнiсть нерухома, як ставкова вода. Завжди i нинi й навпаки, їм притаманна вiчна сучаснiсть, як богам. Але вони не боги, бо нiкуди не йдуть i нi в що не втручаються. їм невiдомий поквап, не знають вони метушняви, колотнечi, все узгоджують iз сонцем, з мiсяцем, з порами року, з їх повiльними змiнами. Вiчний колобiг. Чи є в них дiти й дорослi? Нiхто не знає. Коли не вмирають, то нема старощiв, а коли нема старощiв, то навiщо рости? Мабуть, вони завжди молодi, бо тiльки молодi вважають себе безсмертними. Їдять вони добре й часто, як у князя, хоч i не працюють. Що їдять? Може, росу, може, пахощi квiтiв. Коли так, то знають їх добре бджоли. Може, чеберяйчики й мандрують разом з бджолами, перелiтаючи з мiсця на мiсце, щоб повсюди зустрiчати людей, визираючи з-пiд кожного гриба, з-пiд кожної ягiдки, з-пiд кожного листочка. Яка в них робота? Дивуватися зi свiту, з його чудес i багатств, нiколи не знаючи нi спочинку, нi втоми в цьому. Ще - розносять вони згуки. Луна - то справа чеберяйчикiв. Вони залюбки пiдхоплюють кожен гарний звук i розносять його повсюди. Коли ж звук їм не подобається, вони нiкуди не хочуть його нести i вiн умирає. Скажiмо, хрюкання дика. Або лайка поганого чоловiка. Або... Чи є в чеберяйчикiв золото? У них є навiть те, що до часу приховане вiд людських очей. Усе сховане пiд землею й пiд водою, бо то найлiпший сховок. Чи є в них iмена? Чи плачуть вони i чи лякаються? Чи мають спогади й молитви? Чи iснує серед них любов? 1 чи є в них книги про непотрiбнiсть усього сущого й про необхiднiсть усього сущого? На це не може бути однозначних вiдповiдей. Бо чеберяйчикiв багато й вони хоч i однаковi, та водночас i рiзнi. Однi весь час ждуть чогось страшного, як ми - кiнця свiту. Другi смiються. Третi плачуть. Четвертi тягнуть до свого житла всiлякий надiбок. П'ятi люблять одягатися. Шостi люблять роздягатися. Деякi лякаються темряви. Iншi бояться тишi. Ще iншi не переносять самотностi. Але все це мудрi переляки. Гiрше з тим, хто з переляку став невидимим навiть для самих чеберяйчикiв. Тодi цим переляканим вiшають на щию дзвiночки, щоб їх принаймнi було чутно, коли вже не видно. Взимку вони переважно сплять. Бо прокинешся серед снiгiв - умреш вiд тишi й таємничностi. Адже свiт, хоч i дивний, але таємничий, i на це нема ради. Не поможуть нi молитви, нi книги, поможе хiба що мова. У мовi вони кохаються. Кожен чеберяйчик мав свою власну мову. Як розумiють один одного? Називають кожен своє. Той квiтку, той струмок, той дерево. Тодi розповiдають один одному, обмiнюються словами-назвами. I все називається неоднаково, але всiм зрозумiло. Вони неймовiрно терплячi, позбавленi злостивостi, а коли так, то й не виказують своєї влади. У них кожен робить що хоче, нема слухняностi й покiрливостi, але б розумiння потреб. Чи в в них дурнi? Важко сказати. Бо дурнi завжди мовчать i ждуть, щоб їм сказали, що слiд говорити. Чи є в чеберяйчикiв князi, тiуни, дружина, восьмин-ники? Коли е насправдi якийсь старший над iншими, то щоразу плаче, як вимушений завдати комусь прикрiсть. А той його втiшає. Влада виявляється в бажаннях, але ж у чеберяйчикiв немає окреслених бажань. Коли, скажiмо, хтось iз них хоче понюхати квiтку, то вiн нiколи не знає, яку саме. Тодi для визначення бажаної квiтки збирається рада витончених примх, в яку входять чеберяйчики з потрiбним досвiдом i суворо обмеженою уявою. Бо необмеженiсть неприпустима, вона веде до зiпсуття. Заведе iнодi занадто далеко. Вiдомо ж, що примхи в чеберяйчикiв, хоч якi несподiванi, крутяться в усталеному колi узвичаєнь. Скажiмо, тi, що живуть у травах, одягаються травами, харчуються травами, лiкуються травами, насолоджуються травами. Все дуже просто. I кожен повинен жити просто, як усi чеберяйчики, тiльки мудрiше. Змагання в мудростi. А мудрiсть - це обмеження. Для того й iснує рада витончених примх. Влади в чеберяйчикiв немає, бо там над усiм панує думка. Коли ж стикаються думка i влада, то думка, що вiд природи гнучкiша за владу, завжди зможе уникнути, вислизнути i часом наробити лиха. Лiпше не допускати таких небажаних зiткнень. Для цього в чеберяйчикiв так само слугує рада витончених примх. Але ж ведеться так, що лише влада встановлює, хто мислить слушно й правдиво? Не в чеберяйчикiв. Правда породжує неспокiй, а вони над усе цiнують спокiй. Вони дарують його людям. Може, на те й iснують у нашiй землi. А коли ти полишиш свою землю, що тодi? Тодi чеберяйчики теж полишать тебе. I не помiтиш цiєї страшної хвилини, бо ж нiколи не бачила чеберяйчикiв. Лише через багато лiт великий поет твого народу першим побачить чеберяйчика, а щоб йому повiрили, то назове його... зайчиком: Ой на горi-горi сидить зайчик. Нiжками чеберяє, ручками чеберяє - чеберяйчик. Справдi-бо: якi ж ручки в зайчика? Чеберяйчик - i бiльше нiхто iнший. Та про поета тим часом не могли ще знати нi мамка Журина, нi мала Євпраксiя. Євпраксiї хотiлося забути, що вона княжна,- стати б знов дитиною i повiрити, що то чеберяйчики послали з нею отого усмiхненого вiд вуха до вуха косоплечого безтурботного Кирпу. Тодi б не чулося сумних виспiвiв про те, як "вiддавали молоду в чужодальню сторону", а лиш весело погукування Кирпи, коли проскакував на конi повз їхнiй срiблом кутий повiз: "Не журись, Журино!" Гикало щось у коневi, гикало мовби й у самому Кирпi - дике й вiдчайдушне. ЛIТОПИС НАГАДУВАННЯ Князi люто гризлися за владу й славу. Кожен був задоволений самим собою i не дбав, чи хтось задоволений ним самим. Не лякалися нi бога, нi чорта, нi людських настанов честi й совiстi. Лiтописець мав би записати: "Князi гризлися за владу, мов вовки". Та лякливе його перо не зважувалося на таке, виводило лише: "Бога забули". Але ж бог - на небi, а на землi - королi й князi. Коли Iзяслава кияни ганебно вигнали з Києва за те, що не змiг захистити землю вiд чужинцiв, вiн невдовзi повернувся з вiйськом польського князя Болеслава Смiливого, вiдомстив киянам, у кожному бачив свого прийшлого ворога, може, й супроти рiдних братiв мав лихi намiри - хто ж те знав? Зате брат його Святослав, який сидiв у Чернiговi, збагнув, що той самий Болеслав польський ще з бiльшою охотою помiг би здобути київський стiл йому, Святославу, бо ж мав жоною своєю доньку Святославову Вишеславу. Може, Святослав не просто думав про таку можливiсть, а й заручився словом Болеславовим, може, наштовхнула його на такi думки молода його дружина Ода, графиня саксонська,- про все те лiтописець мiг би вiдати, але знов же таки лякливо змовчав, хоча згодом i вимушений був занести в пергаменти: "Святослав же бе начало вигнанью братню, желая большее властi". Святослав вiдчув силу, коли вдалося йому, як сказано вже було, з малою дружиною розбити коло Сновська дванадцять тисяч половцiв. Тодi прикликав iз Переяслава брата свого Всеволода, найученiшого, тихого, богобоязливого. Зустрiв пишно, багато хвалив Всеволода, хвалила й княгиня Ода, руда бiлотiла саксонка, хвалили переяславського князя високовченi мужi, яких Святослав зiбрав у себе в Чернiговi для уложення "Iзборника" всiляких мудростей; влаштовано було багатоденнi лови, тодi почалися учтування, де хвалено князiв обох i Антонiя Печерського, який утiк з Києва вiд гонiнь Iзяславових, що, виходить, розповсюдилися не тiльки на простих киян, а й на високих отцiв церкви, людей святих. Святослав, кругловидий, з великими вусами, з пiдстриженою бородою, чубатий, як варяг, хилився до напахченого ромейськими пахощами Всеволода, запально шепотiв: "Розумна справедливiсть вимагає, щоб найсильнiшi були приборкуванi й щоб завдяки тому принаднiсть миру й тишi розповсюджувалася однаково на всiх. Iзяслав хоче лиха й нам, брате, коли не випередимо його, то прожене вiн нас". "А що скажуть люди?" - обережно поцiкавився Всеволод. Хотiв ще додати: "А бог?", та Святослав не дав йому докiнчити, ударив шепотiнням ще запальнiшим: "Люди? А що вони казали, коли виступав я супроти половцiв? I що б сказали, аби побiг з поля пiд Сновськом? Коли ти їм даєш князя смиренного, вони називають його нiкчемним; коли пропонуєш чоловiка з характером гордим, зовуть його пихатим; коли вiзьмеш неосвiченого, його засмiють; коли ж навпаки буде вчений, як ти, його вченiсть примусить говорити, що надутий вiн чванством; коли буде суворий, його ненавидiтимуть, як жорстокого; коли ж схоче бути поблажливим, звинуватять у надмiрнiй слабкостi; простого зневажатимуть, як слухняного пса; сповненого проникливостi вiдтрутять, як хитруна; коли вiн точний, його назовуть дрiб'язковим; коли вiн умiє прощати, звинуватять у недбальствi; коли в нього тонкий ум, йому припишуть марнослав'я; спокiйного вважатимуть лiнивим; коли помiркований, так i знай, що назовуть скупим; коли їстиме, щоб жити, прозвуть ненажерою; коли ж стане пеститися, звинуватять у лицемiрствi. Чи ж можна вгодити людям?" "А бог?" - усе ж зумiв прохопитися крiзь оту зливу слiв спокiйний Всеволод. "Лиш те святе, що не може бути порушене нiякою ворожнечею,вiдповiв уже спокiйнiше Святослав.- Iзяслав же сповнений ворожнечi до всього, нiкому не вiрить, усiх запiдозрює пiсля того, як прогулявся аж до Болеслава. Задалеко бiгав, аби ми з тобою, брате, могли сидiти тепер спокiйно. Чи волiєш побiгати ще далi за Iзяслава?" Брати з'єдналися дружинами й пiшли проти Iзяслава. Спокiйно сiли в Берестовi, послали старшому братовi вимогу: "Виїзди з Києва!" Куди - не казали, бо той уже знав, як i куди втiкати, коли виганяють. Тiльки й того, що виганяв спершу простий люд, тепер - княжi брати. Всеволод ще раз спробував повести примирливi розмови зi Святославом, але той при мовчазнiй присутностi своєї княгинi, яка, здається, так i не завчила бодай одного руського слова, вiдповiв своєму високовченому братовi так само вчено: "Що суворiша iстина, то бiльше обурює проти себе той, хто її проповiдує у всiй оголеностi". Святослав сiв у Києвi, Всеволоду вiддано Чернiгiв, Iзяслав побiг у Польщу, а тодi аж до германського iмператора Генрiха. Донька Всеволода Євпраксiя мала годi два роки. Занадто мала, аби на неї витрачали атрамент i пергаментнi хартiї лiтописцi. Згадувано про старшого брата її Володимира Мономаха, що на той час уже вславився своєю вiдвагою й справедливiстю, зате нiчого не знайдемо про чотирилiтнього брата Ростислава i чотирнадцятилiтню вже тодi сестру Анну, звану просто Янкою. Янка, як i Мономах, була донькою Всеволода вiд ромейської царiвни Марiї, тож i не дивно, що вже восьмилiтньою заручено її з сином ромейського iмператора Костянтина Дуки, теж Костянтином. Цар