ська кров мала з'єднатися з царською ж. Ромейський царевич пiдростав у далекому Цареградi, мала княжна в Переяславi ждала, коли сяде на уквiтчану червону лодiю пiд золотим парусом i попливе за Руське море. Незабаром прийшли вiстi про смерть Костянтина Дуки - iмператора i про те, що василевсами проголошено трьох його синiв - Михаiла, Костянтина й Андроника, а що були малолiтнi, то встановлено регентство над ними матерi їхньої iмператрицi Євдокiї. Так Янка отримала можливiсть стати згодом одною з iмператриць за умови, що в Цареградi правитимуть три брати-василевси, чому пiдтвердження вже було в недалекому минулому, коли за часiв Ярослава ромеями правили брати - iмператори Костянтин i Василiй Македоняни. Однак восьмилiтня Янка побула "iмператрицею" лише одне лiто, бо престол у Цареградi захопив Роман Дiоген, який незабаром потрапив у полон до туркiв-сельджукiв, пiсля чого цареградцi викричали василевсом уже не трьох братiв Дук, а лиш- одного Михаїла; Костянтина й Андронiка разом iз матiр'ю їхньою Євдокiєю вiдправлено, щоб не заважали й не чинили чвар, до монастиря - захiд знов же таки звичний для передбачливих ромеїв. Це сталося тодi, як у Києвi була колотнеча з поверненням Iзяслава, Всеволод переживав каламутнi днi, не мав змоги подбати про дванадцятилiтню свого доньку, та й що б мiг удiяти? Заручена за ромейсъкого царевича, що став тепер малолiтнiм монахом,виходила, теж мала посвятити себе боговi - цього вимагала князiвська гiднiсть. Аби той ромейський царевич помер, вважалася б вдовою недiйїшлою, тепер же мала роздiлити його долю. I мов на вiдшкодування такої тяжкої втрати для князя, того ж року народилася донька Євпракеiя вiд нової княгинi. Янка мала б зненавидiти свою зведену сестру вiд першої появи на свiт, бо оте "Євпракеiя", тобто по-грецьки - "Щаслива", кололо їй очi, натякаючи на власну долю, несправедливу й тяжку. Лiтописцевi було не до душевних порухiв малих княжен. Вiн-бо не встигав простежити за тим, як металися по землi князi, як племiнники гризлися з дядьками, як спустошувалися землi вiд ратi й продаж, як горiли городи, убожiли цiлi волостi. Занотував лiтописець, що через три роки пiсля захоплення київського столу Святослав помер вiд болячки на карку, яку розрiзали досить невдало. Пiсля смертi тiло Святослава перевезено до Чернiгова й поховано в соборi Спаса - уперше київського великого князя поховано було_ _поза Києвом, а iгумен Печорський Стефан навiть не велiв поминати його в монастирi, бо ж "через закон седишу на столе". Жона Святослава саксонка Ода повернулася до своєї вемлi i ось за кiлька лiт, мабуть, згадавши про малу Євпраксiю, порадила родичевi своєму маркграфу Генрiху Штаденському посватати київську княжну, з'єднати своє багатство з київським. Чому Всеволод, який був тодi вже п'ять лiт великим князем київським, згодився послати доньку в жони чоловiковi, може, й багатому, але ж такому, що не мiг нiяк дорiвнятися значенням своїм i становищем його доньцi? Нiхто йе знає того, коли ж лiтописець i знав, то промовчав, вичiкуючи, що з того вийде, i лиш згодом, через багато лiт .зробив запис у хартiях про смерть Євпраксiї, коли вона пiсля тяжких поневiрянь повернулася на рiдну землю. Та де ще той далекий рiк, а тим часом дванадцятилiтнє чисте й чесне дитя мало на догоду й вдоволення когось їхати в далеку далеч, i свiт для нього поймався слiзьми й безйадiєю; усi, хто оточував дiвчинку, були безмiрно старi, весь свiт мовби постарiв, а попереду теж могли ждати її лиш старощi й безнадiя. Її назвали Євпраксiєю, що означало: "Щаслива", i тепер це видавалося тяжкою насмiшкою. ОПУДАЛА Був мiсяць червень, мiсяць згуби чеберяйчикiв, коли в лiсах викопують кущi дивала й, розлякуючи чеберяйчикiв, струшують корiння, збираючи червець. З ч'ервеця робиться барва для можних свiту сього, для шат князiвських i королiвських, червець збирають купцi й везуть у свiти, у багряних шатах викрасовуватимуться тi, хто мiг здобутися на купiвлю цiєї барви, i нiкому не буде дiла до того, як i де добувається червець, в якiй нуждi живе той люд i який щороку виникає переляк i страждання серед чеберяйчикiв, бо ж для них смерть кожного кущика, кожної галузки вiдбивається болем i стражданням. Абат Бодо, вузькодосий i гостроокий сповiдник i тлумач Євiпраксiї, тяжко зносив незгоди путi, надто ж скаржився на цю дивну й дику, як на його розумiння, землю. Жаби заважали йому молитися, комарi доїдалися до кiстки, вiд болiт, здавалося, вже зовсiм ослiп, незмiрнi простори, безмежнi пущi, свавiльнi рiки - усе це сповнювало абата Бодо покiрливим вiдчуттям своєї малостi й безсилля. Вiн розпачливо хапався за думку про бога, але з жахом вiдчував, що в цiй землi не помагає навiть бог, бо вiн чи то втонув у бездонних болотах, чи заблукав на манiвцях мiж чорнолiсами, чи був розметений свавiльними могутнiми рiками. Київський сповiдник мав би каратися тяжче свого саксонського спiвбрата, бо ж один повертався додому, у лоно своєї церкви, у звичнiсть i усталенiсть, тодi як другий мандрував свiт за очi, полишав рiдну землю, їхав у непевнiсть i невiдомiсть. Але київський священик, поблискуючи золотим хрестом на заношених рудявих шатах, не дуже переймався тим, що ждало його попереду,- мандрував разом iз своєю княжною охоче й навiть мовби звеселено, як отой дивний косоплечий київський воєвода, який знав лiсовi ходи, умiло знаходив князiвськi осади коло мостiв i на шляхах, i вже йому там палено вогонь, печено хлiби, ставлено мерщiй пиво. I воїни в того воєводи були якiсь простi й весело-приступнi, саксонцi ж вiдзначалися задерикуватiстю, зухвальством, непокiрливiстю, а вже барон Рудигер, що вважав себе у всьому намiсником графа Генрiха, доводив абата Бодо до крайнiх меж душевної вичерпаностi. Саксонцi, знай, обпивалися й об'їдалися, допiзна сидiли довкола вогнищ, варнякали всiляку гидоту, реготали вiд соромiтницьких розповiдей, не мали сорому перед служителем бога, може б, стримувалися бодай перед жiнками, але в обозi, окрiм княжни Євпраксiї та Журини, не було жодної жiнки, аби не викликати колотнечi серед чоловiкiв. Абат Бодо страждав безмiрно. Лайка й регiт, похваляння й чавкання, чорнi розкричанi роти в зблисках мiцних зубiв, клекiтливе хропiння, сморiд вiд немитих чоловiкiв, солодкаво-нудотний запах кiнського поту, зiтхання волiв, скавучання псiв, яких кусали блохи, ревiння верблюдiв, що тужили за сухими степами,- такi були ночi. А ранком саксонцi звiрячо позiхали, потягалися з трiском у суглобах, продирали горлянки лайкою i новими похваляннями. Рудигер надягав лискучий панцир, чiпляв коштовнi прикраси i йшов питати княжну, як спалося, був нестерпно-зухвалий, як завжди. Княжна того не зауважувала, зате абат Бодо щоразу намагався злагiднити грубiянство Рудигера, бо хiба ж не покликанi служителi бога на землю, щоб усе злагiднювати, трудне робити приступним, гiрке - солодким для вищих користей? Рудигер недбало поплескував абата по плечу, вiд чого Бодо щулився i карався ще бiльше, а свавiльний недорослий барончик простував до своїх кнехтiв, обмiрковуючи якусь забаву на майбутнiй день - довгий, втомливий i нестерпний, якщо не скрашувати його то тим, то iншим. У Києвi Рудигер заступав самого графа Генрiха фон Штаде, одягнений в золочений графський панцир, з коштовним мечем, з величезним нiмецьким шоломом на зiгнутiй у лiктi лiвiй руцi, став вiн разом з одягненою в багрянi, тканi сутим золотом шати малою Євпраксiєю пiд церковне благословення, яке було мовби й справжнiм, але й не могло вважатися доконче справжнiм, бо ж не сам граф Генрiх стояв у церквi Софiї, а лиш його повноважний замiнник. Звичай був такий, що не випадало, аби можновладець виїздив за межi своєї землi для взяття шлюбу, водночас невiста теж не могла мандрувати до свого прийшлого мужа без належних зашлюбин. Тож i заступав володаря його посол, який мав на якийсь час ставати мовби другою iпостассю свого хазяїна. Рудигер, що дорiвнювався графовi Генрiховi й вiком, i походженням, i багатствами, а може, й нахабством, залюбки згодився вiдбути далеку подорож до Києва; мов справжнiй жених, стояв серед золотого блимання свiчок у розспiванiй Софiї, посипано його разом з малолiтньою невiсток житом, пшеницею й усякою пашницею, приймав вiн дари i вручав князевi Всеволодовi вiно за Євпраксiю, зi смаком i вмiнням учтував з князями й боярами, слухав пiсень про хмiль i про "подушечку", разом з невiстою вiдведений був у князiвську ложницю, щоб сповнити належним чином звичай покладин, бо ж тiльки тодi шлюб вважатиметься справжнiм i доконаним i княжна зможе вирушати в далеку путь до свого мужа. Покладини вважалися здiйсненими, аби лиш посол доторкнувся колiном до ложа, але знахабнiлий Рудигер захотiв повалятися на князiвських перинах, застелених парчею; вiн вказав зляканiй i розгубленiй Євпраксiї на широке ложе, кинув посерединi оголений меч, завалився на перини просто в панцирi, i ось так лежали якийсь час, роздiленi лише оголеним мечем, - зiщулена й перестрашена дванадцятилiтня золотоволоса дiвчинка, у самiй сорочцi з тонкого, майже прозорого полотна, i довготелесий баронисько, закутий у залiзо, в грубих чоботях, з нахабним усмiхом на ще молодiй, але вже достоту заматерiлiй мармизi. Князi Всеволод, княгиня Aннa, високi гостi, якi за звичаєм умовних покладин перебували в ложницi, вимушенi були мовчки ii покiрливо спостерiгати все те, вдавати захоплення й радiсть, а Рудигер вiд того ще бiльше розсвипячувався i вже навiть пробував у своїй сп'янiлостi перекотитися через меч до Євпраксiї, пригнiтити її кволеньке тiльце своїм нещадним залiзом. Але князь Всеволод сказав тихо: "Годi!" -сказано ж було так, що баронисько вмить пiдхопився з ложа. Київський князь славився вченiстю, його хвалили за добрiсть, за любов до святощiв i до людей святих та церков з монастирями, однак той, кому треба було знати, вiдав ще и про те, як при цьому князi, що кохався в ромейських звичаях, випiкано очi непокiрливим, як виламувано зуби тим, хто не дотримувався встановлюваного церквою посту, як роздирано людей мiж деревами, як топлено в ополонках з i непослух i непокору. Рудигер, хоч недiйшлий вiком, мав знатiї все про київського князя, тож i скорився одному лиш i'iого тихому нагадуванню: "Годi!" В путi над Рудигером не було нiчиєї влади. Євнраксiя? Але ж вiн мовби сповнює обов'язок її мужа, принаймнi до тої хвилi, коли впаде перед замком Генрiховим передбрамний мiст, розчиниться брама й задуднять старi дубовi дошки мосту пiд копитами коней. Не мiг зважитися вигадувати велiння для Євпраксiї, вiдбувався ранковими й вечiрнiми поверховими чемностями, якi, треба визнати вiдверто, давалися йому нелегко, зате поза тим вже нi вiд кого не залежав, збував неувагою i нехiттю абата Бодо, вигадував усiлякi забави зi своїми кнехтами, з яких вирiзняв найбiльше кнехта на ймення Хундертхемде, тобто "Сто сорочок", бо той рицар усе, що здобув чесно чи безчесно (хоч i важко сказати, де й коли рицар мiг добути щось чесно), носив на собi: сорочки надягав одну на одну, корзна так само, чоботи, зброю, посуд в'язав до сiдла, напихав у торби, якими його чорний бахматий кiнь обвiшаний був, як городнє опудало брязкальцями. Нi в Києвi, нi у виснажливiй цiй путi не змiг Хундертхемде доп'ясти чогось путящого, бо коштовностi пильно оберiгалися в церквах i на князiвських дворах, хутряний звiр не давався до рук серед лiта, не кажучи вже про те, що в лiтнього звiра й хутро нiкчемне, руськi невiсти якось умiло вислизали з рук у здобичливих кнехтiв, i Хундертхемде так i не спробував жодної з мiсцевих приваб. Тепер їхали вони краєм, де люд добував загадковий червець, сушив його на ряднах, готував для купцiв дорогий барвник. Хундертхемде спробував був набити кiлька торб сушеним червенем, та збагнув незабаром, що з того мало поживку, бо хитрi русичi не казали, що ж треба ще зробити, щоб червець став отою червоною барвою для одягу, i кнехт з прокляттями й пiд регiт своїх товаришiв вимушений був спорожнити свої торби, бо везти в Саксонiю отих сушених черв'якiв було однаково, що набити стiльки ж торб саксонською вайдою, з якої, коли знаєш i вмiєш, можна виготувати досить цiнний синiй барвник, та все ге, бач, вiдоме лиш оцим землериям i зомлесидам, а не вiльним рицарям, якi покладаються лиш па вiрнiсть ока, мiць руки й гостроту меча. Аж нарештi доля змилосердилася над Хундертхомде, i якось, уранцi, коли ще лiсовi пташинi щебети не поглинутi були клекотом i диханням валкiї, прискочив вiн до Рудигера, розчорвонiлий, з вилупленими очима, запiнений вiд жадiбностi й зажерливостi. Не мiг вимовити слова, липi показував кудись наперед товстою рукою, тяжко вiдсапував, так нiби не на конi їхав, а нiс коня на iiласнiй спинi. - Що?! - спитав згодом Рудигер. - Там,- пробелькотав Хундертхемде,-там он... - Грабiжники? Хундертхемде сплюнув з недогадливостi молодого барона. - Там же ж! - страждаючи, здобувся вiн на вигук. Валка лиш ладналася в путь. Торочено сакви, запрягано волiв i коней, вози, наладованi небаченими багатствами, знов мали вирушати в свiй похiд; кожен iз саксонських рицарiв, сам Рудигер уже давно назирили собi той чи той вiз i ждали тiльки, коли обоз опиниться серед знайомих гiр, щоб вiдчепити вiд валки уподобане, але про те кожен думав осiбно, не змовляючись з iншими, те належало до тайнощiв, i коли Рудигер уподобав собi повiз iз золотими чашами й блюдами, а Хундертхемде - з чорними рiдкiсними хутрами, то не мiг про те довiдатися нi бог, нi диявол, отож молодий барон не мав запiдозрювати у дурнуватому вигуку кнехта натяку на те, що настав час переполовинювати валку й що саме вiн, Хундортхемде, зпайшов для того пiдхоже мiсце. - Ну, що тобi?! - вже розгнiвано перепитав Рудигер.- Там галявина... Галявина з коноплею. Серед лiсу... I конопля, як лiс,- Хундертхемде геть знесилився вiд такої тривалої мови. - Конопля? - єхидно поглянув на нього Рудигер.- Ти хочеш сказати, що нанюхався коноплi й одурiв? Але ж ти нiколи не вiдзначався великим розумом. Здурiти може розумний чоловiк, а ти - Хундертхемде. Саксонцi досхочу посмiялися над дотепом свого барона, однак Хундертхемде не образився. Вiн пiд'їхав до Рудигера, сказав йому майже пошепки: - Посеред коноплi... стоять... - Ну? - барон поглянув на кнехта вже трохи стривожено.- Хто стоїть? - Стоять... У королiвських шатах... Багряно-червонi тати... Неймовiрне багатство... - Хто стоїть? - засичав знетерпеливлено Рудигер.- Ти хочеш сказати: нас хоче перехопити якийсь король? Забрати всi цi незлiченнi багатства?.. - Червонi шати... Новiсiнькi... стоять,-у Хундертхемде вже не було сили пояснювати нетямкуватому бароновi.Стоять посеред коноплi... Може, цi слов'яни вiдганяють горобцiв... Опудала... Але в новiсiньких королiвських шатах... Цiла здобич жде нас, бароне. - I ти це сам бачив? - Сам. Ще хiба лиш бог всевишнiй, та то вже знає наш абат Бодо. - Тодi чому ж не забрав тих шат? - Бароне, їх надто багато! - Навiть для тебе, Хундертхемде? - Навiть для мене! - Тодi їдьмо вдвох! Вони вдарили коней в боки й поскакали поперед валки. Нiхто не встиг за ними, та й не намагався того робити. Галявина справдi небавом вiдкрилася їм за високими березами, була довга й вузька, протилежний край її губився десь далеко, вдарив з галявини густий дух зелених зарошених конопель, дивно стеблистих, чорно-зелених, могутнiх, мовби то й не коноплi, а якась лiсова дика рослина, i над непробивною гущавиною звабливо червонiли справдi королiвськими шатами непорушнi опудала. Сонце било з-за дерев просто на червiнь тих шат, i на зеленому тяi рослин, у ламливiй непорушностi опудал навiть такi низькi душi, як Рудигер i Хундертхемде, готовi були побачити цiлий казковий свiт ще живих i давно вмерлих володарiв, якi навiщось зiбралися сюди з усiєї землi, зодягненi в пай-коштовнiшi строї, кожен клапоть з яких вартий був цiлого села, а то й города. I що далi стояли опудала по галявинi, то дужче яскрiли на них багрянi шати, то коштовнiшими видавалися, то бiльшим володарям малися б належати. - Бери тут, а я подамся далi! - гукнув Рудигер i погнав коня напролом крiзь коноплю. Галявина, сказано вже, була вузькою i довгою-довгою, як сон, якийсь час Хундертхемде вимушений був скакати за своїм бароном, тодi звернув до першого опудала, щоб обдерти його з усiєю вмiлiстю, на яку був здатен, а Рудигер поскакав далi й далi, проламлюючись крiзь стiну конопель, метаючись мiж непорушною червоною сторожею, прямуючи до найдальших опудал, якi чомусь припали бароновi до смаку найбiльше. Так i не отямившись вiд незбагненностi цiєї, може, єдиної в його забiяцькому життi пригоди, Хундертхемдс обдер одне опудало, недбало запхнув червоне князiвське сукно до шкiряної торби, взявся був за друге опудало, щоб обдерти його ще з бiльшим спритом, як якась сила змусила його поглянути на барона. Не була то цiкавiсть, а скорше заздрiсть i звичайне вояцьке намагання пересвiдчитись, чи Рудигеру не дiстанеться бiльше, однак барона вiн не побачив, побачив лише його коня, який, мов слiпий, скакнув ще двiчi чи тричi вперед, тодi вдарився назад, крутнувся на мiсцi, схарапуджено кинувся вбiк. Рудигера не було видно. Впав з коня? Заплутався в коноплi? Побачив щось на землi? Хундертхемде не роздумував, бо нiколи не вiдчував у собi до того покликання. Вiн просто вдарив свого коня острогами i погнав туди, де крутився кiнь Рудигера. Барон лежав серед потолоченої коноплi обличчям униз, у шиї в нього стирчала коротка цупка стрiла, вiн уже навiть не харчав, кров, яка, мабуть, першої митi вдарила потужним струменем з рани, тепер лиш тихо цебенiла, усе було таке загадкове й несподiване, що Хундертхемде навiть не встиг злякатися або подумати, що для нього так само приготовлена кимось хижа стрiла. Вiн озирнувся знетямлено, але водночас i з належною пильнiстю, та не помiтив нiчого. Тихо бiлiли зi всiх бокiв галявини високi густолистi берези, запаморочливо пахла конопля, червонiли над нею мiстично-коштовнi опудала, з-за берiз вiд недалекого шляху з-пiд сонця iржали конi, iскрилося в росах все довкола, молоком повнився цей руський ранок, який обiцяв бути таким розкiшним для здобичливих саксонцiв, а став ранком смертi. I зненацька на Хундертхемде напав дикий ляк. - А-а-а!-закричав вiн, мовби криком прагнув вiдiгнати вiд себе тi нечутнi й невидимi стрiли, якi конче мали прилетiти на цю галявину, й погнав коня до берiз, до шляху, до своїх саксонцiв, готов був падати в багно до нiг иузькопосому абатовi Бодо, аби лиш вискочити звiдси живим, вирватися, врятуватися. Догнав своїх, не мiг мовити слова, крутив зшаленiло бульками, хапав повiтря, жалiбно хлипав ротом, його нiхто її не питав нi про що, тодi вiн сам здобувся на слово, вичавив з себе те саме, що казав недавно Рудигеру: - Там... Тiльки тепер це "там" сповнене було жаху, суцiльного здригання, було в цьому щось таке потойбiчне, що, не змовляючись, київськi дружинники й саксонськi рицарi вдарили своїх коней i кинулися за берези, i вже лиш там побачили, що сталося, тодi обскочили всю галявину, обнiїшiюрили все довкола, оглянули кожну березу. Нiде нiчого. Нi слiду, нi знаку, нi духу чийогось. Мовби та стрiла впала з неба i призначена була саме для Рудигера, бо ж одна-єдина з невiдомостi, а вже для такої знiкчемнiлостi, як Хундертхемде, то не дiсталося навiть стрiли. Кнехт пробував щось розповiсти, белькотiв про якiсь королiвськi шати, про багряницi й скарлати, але посеред коноплища стояло кiлька старих опудал. Смiх i сльози!.. Кнехта поставлено перед княжною Євпраксiею. Безладно бурмотiв вiн про багрянi шати на галявинi, абат Бодо тлумачив недоладну мову Хундертхемде, кнехти реготали до слiз, неспроможнi стриматися навiть перед лицем смертi свого барона, це вже й геть розтелесувало невдалого шукача пригод, вiн кинувся розстiбати свою торбу, нетерплячка тiпала ним, весь заслинився, захлинався й захлипувався, виштовхував з себе злi вигукування: - Ось... Покажу... Пересвiдчитеся!.. Дурнi!.. Свинi недовiрливi!.. Рвав з торби те, що запихав туди зовсiм недавно, коштовне скарлатне сукно, князiвської гiдностi шати, висмикнув щось, майнув ним проти сонця, що мало б заярiти на тканинi iак, як ярiло їм в очах з Рудигером, коли стали сьогоднi вранцi на краю галявини. Сонце не заярiло. Нiхто не вигукував од захвату. Бо в руцi в Хундортхемде був жмут старої змервленої соломи. Може, вперше в життi рука ця опустилася розгублено, кнехт злякався ще бiльше, нiж тодi, коло вбитого Рудигера, й безрадно спитав не знати й кого: - Як же це? - Conjuratores non gratis - свiдки небажанi,- промовив абат Бодо, вбиваючи погляд у землю, щоб погамувати в собi спокусу озирнутися назад, звiдки їхали, або поглянути туди, куди прямуг.али. ЛIТОПИС ВИКРИТТЯ Про Всеволода записано так: "Князь змолоду був боголюбивий, любив правду, був милостивий до бiдних, шанував єпископiв i священикiв, але особливо любив монахiв, давав їм усе потрiбно, був також воздержан i за те любимий отцем своїм. У Києвi мав клопiт з племiнниками, якi просили волостей. Вiн усiх їх мирив, роздавав волостi. До цих турбот прибавилися хворощi, старiсть, i став вiн любити молодих, радитися з ними, а молодi намагалися вiддаляти його вiд старої дружини, до людей перестала доходити княжа правда, тiуни стали грабувати, брати несправедливо пенi при судi, а Всеволод нiчого цього не знав у своїх хворощах". Про Iзяслава ще душевнiше: "Був вродливий лицем, високий i повний, норову незлобивого, кривду ненавидiв, правду любив, лестощiв у ньому не було, прямий був чоловiк i не мстивий. Скiльки зла йому зробили кияни, самого вигнали, дiм розграбували, а вiн не заплатив їм злом за зло, коли ж хто скаже: вiн карав Всеславових визволителiв, то не вiн же це зробив, а його син. Потiм брати прогнали його, i вiн ходив, блукав по чужiй землi, а коли сiв на своїм столi i Всеволод прибiг до нього поконаниii, то Iзяслав не сказав йому: "А ви що менi зробили?" i не заплатив злом за зло, а втiшив, сказав: "Ти, брате, показав до мене любов, ввiв мене на стiл мiй i назвав старшим - так i я тепер не пом'яну першої злоби: ти менi брат, а я тобi, i положу голову свою за тебе", що й сталося. Не сказав йому: "Скiльки ви менi зла зробили, а ось тепер настала й твоя черга", не сказав: "Iди куди хочеш", але взяв на себе братню печаль i показав любов велику". Невже лiтописець був так заслiплений, що не побачив нiчого, а чи так дорого йому заплачено за приховування iстини, бо комусь надто залежало на тiм, аби ввести в оману нащадкiв? Щоправда, подiї мовби й стверджують слова лiтописця, але ж подiї теж викладено ним саме так, щоб вони слугували для затемнення iстини. Коли вмер Святослав i в його зятя польського короля Болеслава не було вже причини, щоб не помогти Iзяславовi знов повернутися до Києва, той дав вигнаному київському князевi вiйськову помiч, i вдруге йшов старший Ярославiв син на Київ, щоб, може, ще раз (i знов, мабуть, не своєю, а синовою рукою!) скарати непокiрливих киян, але брат його Всеволод, чоловiк справдi вчений i, може, й незлобивий, коли йшлося про дужих, зустрiв його на Волинi з невеликою дружиною i без битви поступився мiсцем, сам запросив старшого свого брата зайняти великокнязiвський стiл. Сам Всеволод сiв у Чернiговi. Туди незабаром приїхав Олег Святославович, вигнаний Iзяславом з Володимира-Волинського, вiдданого Iзяславовому синовi Ярополку. Олег мав батькову вдачу, вiдзначався здобичливiстю й непосидючiстю, незабаром метнувся в Тмуторокань, де сидiв ще один безземельний, ображений племiнник, син покiйного найстаршого Ярославового сина Вячеслава Борис. Разом iз Борисом, пiдмовивши половцiв, племiнники вдарили на дядька свого Всеволода, вибили його з Чернiгова, чернiгiвцi прийняли радо Олега; Всеволод, побитий i нещасний, разом iз малими дiтьми вночi втiкав з города, бiг до Києва, просив помочi в Iзяслава, i той справдi, як записано в лiтописi, пiшов на Чернiгiв, але не так для помочi Всеволоду, як з намiром покарати й провчити племiнникiв. Була битва на Нiжатинiй нивi коло Чернiгова, i там загинув Борис Вячеславович, але загинув неспогадано й Iзяслав, бо нiколи не може нiхто визначити наперед перебiгу й кiнця бодай щонайменшої битви. Так Всеволод несподiвано став великим київським князем, не маючи суперникiв. На радощах вiн поховав Iзяслава в Софiї поряд з Ярославом, хоч син i не дорiвнював нi в чому своєму великому батьковi. Але й тут високовчений Всеволод дiяв не без користi для себе. Бо ж поховання в Софiї свiдчило не так про велич небiжчика, як про великодушнiсть наступника, а ще: це був натяк на те, щоб i його, Всеволода, вдячнi нащадки поклали саме тут, у цьому найпишнiшому храмi землi Руської. Аби не записано нiяких його безчесних учинкiв, подбав Всеволод, цiлком ймовiрно, також про те, щоб змовчано було про тi три лiта, якi Iзяслав бiгав по Європi, торгуючи рiдною землею, яку продав i польському королевi, й германському iмператору, i папi римському Григорiю за єдину цiну: вороття на київський стiл. Будь-якою цiною, будь-якими приниженнями власними й усього народу свого - аби лиш вернутися! Болеслав польський вiдмовив у помочi, ще й позбиткувався над Iзяславом, напустивши на нього ласих до поживи воїнiв, i тi трохи поскубли київського князя, який вивiз iз Києва безлiч коштовностей. Тодi Дмитрiй-Iзяслав прибув у Майнц i, як записав у своїй хронiцi Ламберт Герсфельдський, принiс iмператоровi Генрiху "неоцiненнi багатства в золотих i срiбних сосудах i неймовiрно коштовних шатах i просив його, щоб вiн надав йому допомогу проти його брата, який силою позбавив його влади i утримує її лютою тиранiєю". Хоч Київ був задалеко вiд Майнца, аби iмператор Генрiх вiдразу збагнув, за кого подати свою руку, все ж послано було туди посольство на чолi з трiрським пробстом Бурхардом. Звелено було посольству запропонувати Святославу покинути стiл, iнакше, мовляв, доведеться йому "в найближчому майбутньому випробувати силу зброї й могутностi германської держави". Бурхард був рiдний брат Оди, жони Святославової, вже це свiдчило про несправжнiсть погроз германського iмператора. Коли ж посол розповiв київському князевi про клопоти Генрiховi з саксонцями й папою Григорiєм, то гострий розумом Святослав одразу збагнув, що йому не погрожують - у нього просять. Дружини для помочi вiн не мав та й не мiг послати аж у таку далеч, але багатствами подiлився радо. Германський хронiст захоплено розповiдав, що Бурхард "вернувся вiд короля руських з такими багатими дарами в золотi й срiблi й дорогих одежах, що нiхто й не згадає такого iншого випадку, щоб водночас у германську державу було ввезено таку силу-силенну". Посольство їздило довго, та Iзяслав i не ждав, що воно привезе, а мерщiй погнав свого сина Ярополка до самого папи римського Григорiя; просив допомоги, обiцяючи взамiн зробити Русь леном святого Петра, iнакше кажучи, продавав свою землю ще и римськiй церквi. Папа допомагав не силою, а словом, слово ж папське втiлювалося в послання до земних владик. Обдарував вiн таким посланням i "Дмитрiя, короля руського", себто Iзяслава: "Син ваш, вiдвiдавши город апостольський, прийшов до нас i, бажаючи з рук наших отримати королiвство в дар вiд святого Петра, висловив належну вiрнiсть тому ж блаженному Петру, князю апостолiв. Ми згодилися на просьбу й обiцянки сина вашого, якi здавалися нам справедливими, як тому що данi за вашої згоди, так i по щиростi вiдвiдувача, й передали йому кормило управлiння над вашим королiвством вiд iменi блаженного Петра - з тим намiром i побажанням, щоб святий Петро своїм заступництвом перед богом хранив вас i ваше царство i всi вашi блага i сприяв вам до кiнця життя вашого утримати царство ваше у всiлякому мирi, честi й славi". Послання вручене було Iзяславовi папськими послами, якi передали ще багато ненаписаного, i з усього того виходило й геть несподiване. Iзяслав втрачав владу, передану папою Ярополковi, мав прийняти католицтво сам_ _i вся_ _його Русь "за його сприянням". Виходило, що й влади нема, i сприяння подай цим зажерливим римським отцям. Iзяслава порятувала вiд остаточного зганьблення й, може, вiчного прокляття смерть Святославова. Забувши про свої обiцянки папi римському, Ярославiв син кинувся додому, де без перешкод сiв на стiл київський, а за два роки, як уже сказано було, полiг у битвi пiд Чернiговом i похований урочисто Всеволодом у Софiї, так нiби мав перед землею Руською щонайвищi заслуги. У битвi на Нiжатинiй нивi поряд з багатьма незнаними й двома князями полягли також знанi дружинники княжi Iван Жирославович, Туки, Чудинiв брат, Порей i Жур - Всеволодiв найдовiренiший чоловiк, а водночас i муж Журини, мамки й годувальницi малої Євпраксiї. I чи то вже так княгинi Аннi хотiлося спровадити Журину геть з Києва, чи то старшi дiти Всеволодовi Володимир та Янка захотiли пониження своєї молодшої сестри, чи й сам князь з якихось незбагненних мiркувань вирiшив позбутися своєї вродливої маленької доньки, але сталося так, що Євпраксiю швидко й без вагань вiддано за саксонського графа, родича Оди Святославової,- вчинок для київського великого князя дивний. Досi простi графинi ставали княгинями, тепер княжна мала перетворитися на графиню - не було в тому нiякої честi для Руської землi, не було честi й для Всеволода, глибоко нещасною почувалася Журина, вiдiрвана вiд свого єдиною сина, мало втiшена й тим, що князь узяв його до своєї молодшої дружини, ще нещаснiшою за всiх була Євпраксiя, хоч i названа була вiд народження Щаслива. ПЕРЕМIНА Зi смертю Рудигера з Євпраксiї мовби знято було невидимий тягар. Вiдчула себе вiдразу вiльною, повернувся до неї свiт дитячих захоплень, охоче мандрувала тепер по безмежнiй землi, не переймаючись тим, куди їде й що покидає, могла милуватися квiтами й травами, збирати листя й торiшнi жолудi, допитуватися в Журини, чи то не чеберяйчики ховаються пiд жолудевими шапочками. Вiдкрилася їй якось нiби одразу пуща, йшла назустрiч розлегла, темна, в непрохiддi трясовин i завалiв, в запахах плiсняви й гнилизни, повна пташиного щебету, ревiння зубрiв, нiчних потаємних тупотiв, шелестiв, трiскiв, шерехiв. Якось пильнiше придивлялася до людей, що сидiли на придорожних осадах. Здичавiлi самiтники, сумiш грабiжникiв i волоцюг, волохатi, немитi, збайдужiлi до свiту, який поводився з ними твердо й жорстоко, насилав снiги, бурi, лихих подорожнiх, диких звiрiв, самотнiсть, мор. Нiде не стрiли нi жiнки, нi дiвчини: не могли втриматися серед дикостi, втiкали з осад, лишали самих чоловiкiв, бо тим вiд народження судилася самотнiсть тяжких обов'язкiв. Одного разу все ж трапилася жiнка. Була вже така стара, що й сама не вiдала: живе чи вмерла давно. Журина розпитувала її, Євпраксiя злякано позирала на стару, не вiрила: невже на свiтi буває ще й таке? Вбитi сини, муж, вона хоче вмерти, а боги велять: "Живи!" I ось живе. Тягне хмиз до осади, зiгрiваються люди, коли проїжджають, їсть? Що дадуть. Коли довго нiхто не їде? Тодi так живе. Євпраксiя вжахнулася. Звелiла скидати припаси з одного воза, з другого. Стара хитала головою. Однаково не напасешся до смертi. Нема зажерливiшого за людину. Ще довго згадувала Євпраксiя стару, допитувалася в Журини: "А взимку? А вночi? Не страшно їй самiй?" Потiм забула, може, й назавжди. Бо ж мала князiвську голiвку, а князiвськi голови так влаштованi: бiльше забувати, анiж тримати в пам'ятi. Гостювала в невеличких городках i в таких великих городах, як Лучеськ, де сидiв князь Ярополк, були високi вали над Стиром, похмурi вої з довгими списами, густi меди й набридливi молитви. Але не затримувалася нiде, хотiла їхати, просуватися вперед, бачити бiльше, насолоджуватися свiтом, радiти з життя, смiятися до сонця, до дерев, до рiк i струмкiв. Далi, далi, далi! Почалися передгiр'я Карпат. Дорога пролягала мовби по дну велетенської миси, краї вивищувалися зеленими валами лiсiв, таких недосяжних, що хотiлося плакати вiд безсилля. Тодi була шалена клекотнява гiрських рiчок, похмурi верхи гiр, хмари вгорi, хмари внизу пiд ногами, колючiсть ялиць, загадковiсть широколистих папоротникiв, круглi лоби камiння в струмках, лизаного водою цiлi вiки. Ночами Євпраксiя не хотiла йти до осад, сидiла коло вогнища поряд з Журиною, священиками й Кирпою, який не вiдступався вiд Євпраксiї нi на крок. Загадкова темрява причаєно обступала мiдявий вогонь, стрiляло палiччя, бахкало гранчастими гострими iскрами в чорну сутiнь, душа вогню вiдлiтала у високих сплесках полум'я, лишався жар, брався сивим попелом - так сиве шумування старостi обступає молоде життя. Але Євпраксiя була ще далека вiд тривог старiння, їй хотiлося вогню ще й ще, сама пiдкидала палiччя до вогнища, пiдстрибувала вiд пустощiв, обпiкалася жаром, вiдскакувала з вереском, коли надто довгий пожадливий язик полум'я виривався з вогню i бив убiк, а тодi шугав високо-високо в саме небо i здавалося, вириває з пiтьми довколишнi задумливо-соннi гори, i гори були, як пiтьма, а пiтьма ставала довкруг, мов гори, i Євпраксiї навiть хотiлося б жити в отаких горах, якби не знала великих рiвнин, якi вiдбилися в її дитячiй пам'ятi зеленими хвилями довiку. Шлях Євпраксiї вiв до Кракова, далi через Чеський лiс до Праги, тодi до Естергома до тiтки Анастасiї, колишньої королеви угорської, а вже звiдти по Дунаю до Регенсбурга, де вже була Германська iмперiя. Цим шляхом їхала колись її тiтка Анастасiя, їхала й друга тiтка Анна в жони до короля франкiв Генрiха. Анна мала бути дружиною сина германського iмператора Конрада, але Конрад вiдповiв вiдмовою на послання Ярославове. У Майнцi Анна зустрiлася з Генрiхом германським, який вельми шкодував, що дiсталася вона в жони темному Генрiху франкському, а не йому, та вже нiчого не мiг вдiяти. Тiтки в Євпраксiї мали долю лiпшу, усi три стали європейськими королевами, усiх трьох пошлюблено вже в зрiлому вiцi, не довелося їм отак, як їй, дiтьми мiряти далекi дороги та ще й задля чого? Аби стати якоюсь графинею на окраїнi iмперiї! У горах дороги неминуче зводяться до одної або небагатьох, через що рух на них безугавний навiть уночi. їдуть кудись вої, їдуть духовнi особи, державнi люди, гiнцi з грамотами, посли, збирачi данин, каравани купцiв, монахи-втiкачi, вiчно шукають пристановища нещаснi раби, метаються грабiжники, волоцюги, наскакують кочiвники, якi живуть на конях, випереджають усi чутки й вiтри, ведуть вовче життя. До мандрiвникiв у горах ставляться з пересторогою й острахом, осади тут будують на малоприступпих верхах, ховають у гущавинах, за закрутами потокiв; у горах життя завжди було нужденне навiть для тих, хто там освоївся так чи iнакше, для замандрованих же людей, надто бiдних, тут було просто лихо, i вони проклинали той день, коли вимушенi були полишити свiй дiм. Велетенський обоз руської княжни наповнив гори клекотом, подивом, заздрощами. Коли хто й хотiв би напасти на нього, неминуче напотикався на залiзну стiну київських дружинникiв, розставлюваних воєводою Кирпою, звичним до далеких виправ, так умiло, що здавалося, нiби охороняє багатства київської княжни незлiченне вiйсько. Коли ж дехто з челядинцiв, зляканий далекою дорогою, сумуючи за домiвкою або й просто бажаючи урвати з ласого обозу, пробував утiкати з возом, або кiнно, або на ослi чи верблюдi, то його ловлено вже й не київськими дружинниками, а саксонцями, якi волiли б повезти все до Саксонiї i вже коли й розкрадати, то в себе вдома для себе, а не для когось. Євпраксiя збувала неувагою велике й заплутане життя свого обозовиська, то заглиблена була в свою дитиннiсть, то зненацька вибухала в нiй князiвська пихатiсть, гнала тодi вiд себе навiть мамку Журину, зодягалася в паволоки, висiдала з кутого срiблом вiзка, велiла нести себе в оббитiй ромейськими золотними тканинами лектицi, i восьмеро дужих смердiв легко несли маленьку княжну, а вона, пiдiбгавши губенята, кидала навсiбiч погiрдливi погляди, так нiби справдi зготовлялася володiти не якоюсь там германською окраїнною маркою, а цiлим свiтом. У Краковi на честь Євпраксiї влаштовано було кiлькаденне учтування, були славетнi слов'янськi кашi, меди холоднi й гарячi, пива, печенi, були зальоти вродливих i гордих воєвод, задаровувано Євпраксiю, священикiв, дружинникiв, Журину, влаштовано лови пташинi для забави руської княжни, спiвано їй пiсень веселих i сумних, як великi слов'янськi рiвнини; князь просив загостювати хоч i до весни, бо, власне, й не мала б куди квапитися, та Євпраксiя була вперто-невблаганна: далi, далi, далi! Сама не знала, куди поспiшає, але по смертi Рудигера, коли спав їй залiзний тягар з душi, коли щезло з-перед очей оте, як посол Генрiха фон Штаде вгнiчував залiзним панциром княжi перини, намiряючись розчавити її тендiтне тiльце, вона мовби позбулася страшної мари. Не було тепер не тiльки Рудигера з його нахабним залiзом на беззахисно-м'якому київському ложi - не iснував i сам граф Генрiх. Не хотiла думати, хто прибрав Рудигера: чи то князь Всеволод, у якому, може, зворухнулася образа й бiль за доньку, коли згадував знахабнiлого рицаря на ложi коло неї, а чи й сам Генрiх, який прибирав свiдка, бо ж свiдки, як сказав абат Бодо, завжди небажанi. Євпраксiя вже вiдала, як прибирають свiдкiв. Коли графиня Ода по смертi Святославовiй повернулася разом iз сином своїм Ярославом до Германiї, то вивезла всi багатства, призбиранi київським князем. А що не могла довезти їх в таку далеч, то закопала десь на Волинi, повбивавши всiх, хто помагав ховати скарби. Про те говорилося в Києвi з таємним острахом серед простого люду i з хижим вдоволенням серед можних. Княжим дiтям про те й не казано, але вони довiдалися вiд мамки Журини, яка не зносила щонайменшої несправедливостi, а тут же йшлося про страшний злочин. Та тепер Євпраксiї навiть подобався отой германський звичай позбуватися свiдкiв. Ненависного їй Рудигера усунуто, прибрано навiки, коли б вона могла те зробити сама, то не вагалася б жодної митi, бо ж почувалася_ _нинi_ _вiльною, вiльною, вiльною! Гнала обоз, квапила, не давала перепочинку, забула про чеберяйчикiв, не лякалася залишити рiдну землю. Далi, далi, далi! Куди, навiщо? У Празi князь був ще добрiший, нiж у Краковi, мовив до Євпраксiї ласкаво, нiжно, видно, вважав її дитиною, а вона ж була київська княжна, германська графиня, шлюбна жона, вона везла стiльки багатств, що могла б купити цiлу державу. У Празi на кам'яних будинках висiченi були ведмежата, троянди й терези. Вулички такi, що їх можна перегородити списом. У тiсних завулках ховалися закоханi й грабiжники. Сiрий камiнь, залiзнi стебла кованих гратниць, чотирикутнi похмурi вежi, вороння над вежами, пiнявi пороги на широкiй Влтавi - все мовби нагадувало Київ, як i в Краковi, як у Луцьку, як повсюди, де проїздила, може, тому й утiкала швидше далi вiд цих городiв, утiкала вiд спогадiв, вiд дитинства, утiкала в суворiсть, в чужу мову, билася об неї, нiби об камiнь, обпiкалася словами, неначе соромом, намагалася вирватися з її оболонки на волю, на широкий свiт. Далi, далi, далi! Гори кострубатилися чорнолiсом i кам'яними вежами, гарцювали на вузьких курних дорогах чорнi конi, яструби шугали з безмежжя пiднебесь просто в очi, прямо в душу. Євпраксiя заплющувала очi. Вiддавали молоду в чужодальню сторону... В Естергомi не знайшла тiтки, молодий король вiдправив удову-королеву в її гiрський замок Агмунд, i хоч Євпраксiю приймано по-королiвському, ставлено найкращi в усiй Європi вина, вона не затрималася надовго, звелiла братися на Лабу, просто до Нордмарки Генрiхової, вiдразу в Саксонiю. Гори й лiси супроводжували тепер її невiдступне. Сiрi, як сум, птахи круглооко дивилися на звивистий обоз, мовчки супроводжували малу Євпраксiю, вузькоплеч