у дiвчинку у довгiй коштовнiй сорочцi - ще в сорочцi, а не порочнi, бо непорочна, непорочна! А Євпраксiї вiд тих сумовитих птахiв захотiлося високих трав, щоб з'єднати з ними пiднесенi руки, заплестися в них, загубитися, сховатися, може, й разом з чеберяйчиками. Де ж то вони, чеберяйчики? Саксонцi били в щити й кричали од щастя. Вночi сидiли коло вогню, обтинали ножами смачну печеню, жерли, рикали, запускали один в одного обгризеними маслаками, розвогненними очима зирили в темряву па новози, бачили там жбани й миси зi срiбла, садженi дорогим камiнням, золоченi кубки, чари з мiнливого скла, дрiт золотий i мiдний, бiсер i бурштин, паволоки з грифонами й довгохвостими райськими птахами, хутра такi пишнi й густi, що не продмеш, мечi гнучкостi такої, що, звинутi в обруч, не ламалися. Все те їхнє, все те для них, все те в Саксонiю! Уже на горах стояли тепер замки, мов сiрi сови, будiвлi були тяжкi й похмурi, на дорогах товклися нахабнi рудо-гривi кобили з тупими залiзними рицарями на них, костру-батилися покрiвлi городiв, мов сухi спини черепах, викинутих на сушу, хрипко стогнали дзвони над кам'яною землею, камiнь давив зусюди так, що й серце, здавалося, б'ється не в груди, а в камiнь. Ще раз настала перемiна в Євпраксiї, тепер запанував над нею нелюдський жах, хотiла б закрити обличчя руками, втiкати звiдси свiт за очi, втiкати безтямно, чимдуж просити рятунку в усiх богiв, нових i давнiх, та було вже пiзно. Камiнь - сiрий, безнадiйний, жорстокий, i в тому каменi живуть, мов дикуни чи розбiйники, графи, барони, рицарi, живе їхнiй iмператор, а десь удома бiлi ласкавi доми, зелена лагiдна земля i Київ, знесений на тихих пагорбах пiд саме небо. Євпраксiя плакала, не ховаючи слiз. Мамка Журина втiшала_ _її, називала дитиною знову, як давнiше, воевода Кирпа скособочився ще дужче, страждаючи разом iз маленькою княжною, а тим часом чорнi саксонськi конi скакали поперед обозо-виська навперейми сонцевi й чорним жирним тiням, падали над глибокими ровами з просмердiлою водою важкi дубовi мости, гримiли iржавi товстезнi ланцюги, голоси в замкової сторожi були так само iржавi, мов стояла вона тут вiки цiлi, граф Генрiх не виїздив назустрiч своїй жонi, сподiваючись, видати, на Рудигера. Люд стрiчав молоду маркграфиню без захватiв, збайдужiло й похмуро, зате замки ставали перед нею на кам'янi колiна, лiси вклонялися з найвищих верхiв, вiдстанi стискувалися, мовби провалювалися в гiрських бескеттях; пiд грозами й дощами, пiд сонцем i вiтром наближалася Євпраксiя до свого мужа, ближче, ближче, ближче... ЛIТОПИС _подив_ Свої вмовкають, так i не розпочавши розповiдi про Євпраксiю i дивнi її пригоди, зате чужi навперейми хапаються повiдомити про прибуття до Саксонiї доньки славетного руського царя, зятя ромейського iмператора, брата французької королеви, свекра англiйської принцеси, родича королiв Швецiї, Норвегiї, Угорщини. У хронiцi монастирiв Розенфельденського й Хассенфельденсенського кострубатою своєю латиною виписує хронiст про те, що "донька руського царя приходить в сю землю з великою пишнiстю, з верблюдами, вантаженими розкiшними шатами, коштовним камiнням i взагалi незчисленним багатством". (Верблюд був таким дивоглядом, що, потрапивши, скажiмо, до чеського города Пiльзеня, як дарунок руського князя, навiки зостався в гербi сього мiста). I це сталося саме тодi, коли iмператор Генрiх поконав саксонських баронiв, примусив їх укласти мир, а як писав згодом Отберт, єпископ Люттiхський, "такий закон про мир був так само корисний нещасним i добрим людям, як шкiдливий негiдникам i хижакам. Одним вiн давав шматок хлiба, другим - голод i злиднi. Тi, хто розтратив свою власнiсть на вiйськовi приготування, намагаючись оточити себе звичною кiлькiстю сподвижни-iгiв i перевищити в цьому iнших, повиннi пiсля позбавлення права на грабування - з їхнього дозволу будь сказано,- вступити в боротьбу iз зубожiнням, бо їхнiми погребами заволодiли нестачi й бiднiсть. Тi, хто скакав перед тим на змиленому огиревi, змушенi були вдовольнитися тепер селянською клячею. Хто ще недавно носив одяг не iнакше як яскраво-пурпуровий, тепер вважав прекрасним мати одяг тої барви, яку дала йому природа. Золото радувалося, що його бiльше не втоптували в багнюку, бо бiднiсть примусила носити остроги з залiза. Одним словом, усе, що поганi нахили розвинули в тих людях суєтного й зайвого, вiдняла тепер у них учителька-нужда". I ось тодi до маркграфа Пiвнiчної марки, спрямованої проти слов'янських племен лютичiв i венедiв, до Генрiха, який перед тим i так уже отримав у спадок великi багатства графинi Оди, колишньої руської княгинi, прибула прекрасна, як янгол, руська княжна з багатствами, за якi можна було б купити всiх германських єпископiв i баронiв. У першому нашому лiтописi пiд роком 1083 стоїть: "Приде Олег из Грек Тмутороканю, и я Давида и Володаря Ростиславовича, и седе Тмуторокани; иссече Козары, иже беша светници на убиенье брата его и на самого, а Давида и Володаря пусти". I рiдний брат по батьковi Євпраксiї, славетний Володимир Мономах, пишучи через десять лiт своє "Поучения" синам своїм, жодним словом не згадає не те що нещасної своєї маленької сестрички, а й iншої сестри, Янки, народженої, як i вiн, вiд ромейської царiвни. Згадує лиш невiстку свою, шкодуючи, що не бачив за грiхи свої нi першої радостi її, нi вiнчання, i просить прислати її до нього, щоб з нею кiнчав сльози свої та посадовив її на властивому мiсцi, належному їй, i сяде, мовляв, вона, як горлиця на сухiм деревi, скаржачись, а великий князь утiшиться тим часом в бозi. Як горлиця на сухiм деревi. Належалося б так сказати про малу Євпраксiю, та хто ж мiг те зробити? Вдома викинуто її з пам'ятi, а тут, на чужинi, незграбна латина не надавалася до таких висловiв, хронiсти дивилися на свiт суворими очима, пристрастi не могли пiдступитися до грубезних монастирських мурiв, всi жалi давно було розiп'ято на гострих вежах баронських замкiв. Дитя було забуте, стало чуже, нiчиє, багатства, привезенi ним, так чи iнакше мали розвiятися, як пiсок на вiтрi, а що ж мало зостатися? __ _COMPETENTIA ANNORUM__ _ _(Повнолiття (латин.)___ Обоз, що прийшов з Євпраксiєю, не вмiстився нi в замку Генрiха фон Штаде, нi ще в трьох iнших замках, куди його порозпихано. Сам маркграф, забувши й про жону свою чужинецьку, метався вiд замку до замку, жадiбно перелiчував посаг, погрожував зажерливим забiяцьким своїм кнехтам, знавбо вельми гаразд звичай, за яким весь посаг належав невiстi, нестачу ж мав би тепер вiдшкодувати муж, себто Генрiх. Генрiх був безмiрно довгий, тому й прозвано його Довгим, з маленькою, мов у смока, голiвкою, дрiбними рисами обличчя; було в ньому ще багато хлоп'ячого, недорослого, але водночас пробивалося досить виразно всезагальне зiпсуття, непомiтне для Євпраксiї, зате вiдразу зауважене досвiдченою Журиною, яка аж здригнулася вiд ляку за свою вигодованку, за своє прекрасне дитя, за його чисту душу. Подорож од Києва до Саксонiї затягнулася на довгi мiсяцi. З Києва виїжджали в травнi, тепер надворi стояв уже жовтень, званий германцями мiсяцем вина, мiсяць плодiв, щедрот земних, мiсяць, коли видавлено з виноградних грон молоде вино, зварено пиво з нового ячменю, закопчено перших гусей цього року, заколото годованих свиней i засмажено смачнi ковбаси й реберця до пива,- мiсяць, коли в лiсах в'яне лист, оголюються дерева, занурюються в сум i сон, а в долинах гiркнуть перестоянi трави i втрачають соки, вклякають, мов старi люди. Та водночас осiнь - то пора весiль, шлюбних учт п'ятнадцятиденних, утiх i розваг, зачать нового життя, що мав прийти на змiну вмиранню в лiсах, на горах, в долинах, у охолодiлих водах. Абат Бодо вельми радiв тiй обставинi, що змiг доправити невiсту для графа Генрiха саме на цю пору щедрої, пишної осенi; радiсть ця, щоправда, трохи тьмарилася при згадцi про смерть Рудигера, але з усього видно було, що маркграф не дуже й переймався тою смертю, можна б навiть стверджувати, що вiн, так чи iнакше, сприйняв звiстку про таємниче вбивство барона з деякою втiхою, бо не стримався i, кривлячи ледь засiяну рудявим заростом губу, кинув: "Для шлюбних розваг на ложi баронiв не потребую, правда ж, абате?" Абат трохи злякався за цього недорослого ще володаря марки, в побутi своєму неподiльного й не пiдвладного нiкому, готового, як видно, знехтувати навiть божим судом. Невже вiн має намiр тягнути оте невинне дитя до брудного ложа? Обережно зауважив, що conipetentia anno-rum, себто справжнє повнолiття, в жiнок настає лиш в шiстнадцять лiт, Євпраксiя ж має лиш дванадцять. - Дванадцять рокiв для дiвчини - саме законний вiк, legitiina aetas,нагадав йому маркграф,- чи абат забув закони? - Але ж, сину мiй, навiть монахинею жiнка не може вступити до виповнення їй шiстнадцяти рокiв, себто competentia aniiorum! - вигукнув Бодо.- Ваш шлюб нiяк не може вважатися вiдразу доконаним, це має бути нiби шлюб i нiби весiлля. Розмова вiдбувалася в похмурiй замковiй залi, обидва стояли, обидва вiдчували, як починають ненавидiти один одного, а що в молодого ненависть завжди дужча й пробивається вiдразу назовнi, то й вийшло так, що маркграф перший зiрвався на крик i, зламавши свою високу постать над абатом, прохарчав йому в лице: - Шiстнадцятилiтнiх берете монахинями, аби приводили дiтей од абатiв! А я маю жону дванадцятилiтню i хочу вiдразу консумацiї шлюбної! I хай мої пiдданi з радiстю говорять: Генрiх alreit hatte beschlofen Praxed (Вiдразу переспав з Праксед _(старонiмецьке)._. Вiдкладати на чотири чи п'ять рокiв те, що менi належиться за звичаєм i правом? Я вже завтра урочисто в'їду в свiй замок з оголеним мечем у руцi пiд бiй котлiв i звуки лютень i повезу свою невiсту до єпископальної церкви, i мене супроводжуватимуть усi барони й рицарi Нордмарки, i хотiв би я бачити, хто може стати менi на завадi! "Недопес,- подумав абат Бодо,чистiсiнький тобi не-допес". Не сказав нiчого, навiть зiтхання притлумив i тихо вiдiйшов од маркграфа, зник, як тiнь. До замку прибула графиня Ода з баронськими жонами, висока, бiлолиця - такою пам'ятала її Євпраксiя ще в Києвi, колишня княгиня не змiнилася нi в чому, навiть одяг на нiй був майже такий, як колись у Києвi, коли сидiла на столi разом iз Святославом, тiльки золота навiшано було на графинi ще бiльше, ще тяжчого i владностi в голосi так само чулося мовби бiльше навiть, анiж в часи князювання. Всi звали тут Євпраксiю на латинський кшталт Пракседою, iм'я втратило ласкавiсть, стало якесь грубе, нiби назвисько, дiвчина щоразу щулилася, коли в неї над головою ляскало: "Праксед! Праксед!" Графиня Ода разом iз Журиною вибрала весiльнi шати для Євпраксiї: протканий легким золотом прозорий ромейський плат, накинутий на голову мовби недбало, але вмiло й гарно зiбраний довкола в м'якi брижi, плат увiнчано золотим вiнцем, широкий глухий гiматiй з довгими рукавами, на комiрi й унизу - золоте шитво, пояс так само золотий. Пiд верхнiми шатами - вузька сорочка александрiйського полотна з дуже вузькими рукавами i золотими наручами. Сандалiї пурпуровi, як у ромейських царiвен, круглоносi, садженi перлами й Маргаритами. Євпраксiя була пегенька, мов хмаринка, сяяла вся золотом i молодiстю, поряд з нею видавався геть недоречним i безглуздим довгнезний маркграф зi змiїною своєю голiвкою (шолом не мiг надягти в церквi, тримав його на зiгнутiй лiвiй руцi, у золоченому панцирi, з коштовним нашийником i нагрудником, садженими цiлими купами самоцвiтiв, у червоних високих чоботях iз золотими острогами, з грiмкотливим мечем на коштовнiй перев'язi. Єпископ, у понтифiкальних татах, з'єднав у соборi _з _належною, хоч i досить пiсною, як на київськi смаки, урочистiстю руки зашлюбленим, передав повелiння церкви, аби обоє жили згiдно зi справедливiстю i звичаями святого сакраменту шлюбного. Барони, що стояли позаду, вiдсапуючись вiд напруженостi хвилi й копчених гусакiв, якими вже зранку набитi були їхнi ненажерливi шлунки, доповнили слова єпископа, радячи недвозначно маркграфу, аби вiн в обiймах молодої дружини, позбувшись рицарського духу, п'янiв од невiстиної розкошi; iз собору пишний кортеж перебрався до замку на учту, яка тривала допiзна, супроводжувана п'яними спiвами, грою на лютнях, забавами шпiльманiв, дикими, часто й соромiцькими плясами, а вже тодi, згiдно iз звичаєм, попровадили родичi новопошлюблену пару до ложницi весiльної, щоб покласти їх у постiль поряд, але тут уже не було оголеного меча мiж молодими, як у Києвi, не затримувалися гостi в ложницi, аби не вганяти недоросле дитя в сором i ганьбу. З п'яними вигуками, iз сопiнням, силкуванням i шамотнею стягали з маркграфа його залiзнi обладунки, з Євпраксiї зiрвано золототканi шати, зоставивши її в самiй сорочцi. Генрiх так само був уже тiльки в довгiй грубiй сорочцi, цибаючи на довгих тонких ногах, заточуючись, з п'яним реготом випихав iз ложницi своїх гостей, озирався в темрявi, чи ще нiкого не лишилося, i тут забачив ту жiнку, що приїхала з Києва разом з його малою Праксед. Вiн щось гукнув до жiнки, але вона, видно, не зрозумiла, бо стояла посеред ложницi - стояла, вiдгороджуючи вiд нього Праксед, його законну жону, справжню жону, яка вже вступила в законний вiк, legitima aetas, як кажуть усi цi зачуханi абати. Маркграф махнув рукою коротко й зло, показуючи, щоб ота темна слов'янка щезла йому з-перед очей, але вона далi стовбичила, тодi Генрiх майже впав на неї, обхопив обома руками, попхав до виходу, булькаючи горлом, заслинюючи жiнцi плат на головi, геть п'яний, здурiлий i знахабнiлий безмiрно. Коли дiткнувся цiєї стегнастої, ще, власне, молодої i, здається ж, вельми привабливої чужинки, забув на мить про шлюбне ложе i про неторкану нiжну жону свою, зiпсуття вдарило йому в одурiлу голову, та вiн вчасно схаменувся, вiдкинув Журину за дверi, гукнув рицарям, якi оберiгали вхiд до ложницi, що зiрве голову кожному, хто стане йому заважати, кiлькома пострибами допав Євпраксiю, яка злякано стояла коло широкого й високого ложа, повалив її туди, вгнiтив спиною в перини, з грубою нетерплячкою рвонув сорочку, але сорочка була вузька i з надто мiцної тканини, щоб порватися вiдразу, не сорочка, а якийсь полотняний панцир. Генрiх вилаявся люто й брудно, повалився на жону, але вона вислизнула з-пiд нього, скочила на колiна, в руцi в неї блиснуло щось довге й тонке, маркграф, ще нiчого не збагнувши, знову посунувся на неї, але в груди навпроти серця вперлося йому щось холодне й безжальне, а голос Праксед був ще безжальнiшим. "Заколю!" - прошепотiла вона просто в вухо своєму мужевi, тодi зiскочила з ложа, вiдбiгла до самих дверей, гукнула звiдти щосили: "Заколю!", стала там, вся тряслася, тiпало нею, перелякано дивилася на мiзерiкордiю в своїй руцi. Ромейська мiзерiкордiя, подарунок брата Ростислава, гарна, майже iграшкова рiч, iз золотим рукiв'ям, з тонким i гострим, як риб'яча кiстка, лезом. Ростислав навчив, як ховати мiзерiкордiю в рукавi, забiяцько пiдморгував маленькiй сестричцi: "Хто на тебе нападатиме, штрикни в груди - та й ото!" Генрiх п'яно вовтузився на ложi, мабуть, шукав Євпраксiю, в його замалу голову не пробилося ще, видати, усвiдомлення того, що сталося. Вiн лаявся гидко й довго, а вона тряслася коло дверей, повнилася вiдчаєм i безнадiєю, не ждала нiзвiдки нi помочi, нi спiвчуття. "Заколотися?" - зринула думка. Але дiвчинка прогнала ту думку. Не знала, як те робиться, та й жалко себе стало. Глянула на того, хто мав однинi зватися її мужем. Сидiв на ложi, бiлiло в темрявi маслаччя довгих голих нiг, сорочка, видно, збилася йому, там, де мав бути живiт, темнiло нiби провалля. Євпраксiю знудило. Посунулася по стiнi, вже втрачаючи свiдомiсть, намацала рукою вузьке вiкно, схилилася до отвору, вдихнула свiжостi i вже коли трохи стямилася, почула внизу на днi вузького колодязя замкового двору вiдголоси запеклої бiйки. Перехилилася бiльше, не дбаючи про Генрiха, не лякаючись його, i при червоному свiтлi смолоскипiв побачила, як унизу київський її воєвода Кирпа зi своїми дружинниками прорубується крiзь саксонських кнехтiв, мабуть,н амагаючись дiстатися до графської ложницi, щоб порятувати вiд наруги недорослу княжну, вирвати її з рук отого недопса, що брудно лається в неї за спиною. Кирпа замахувався пiдкористо знизу навкiс, рубав замашисте, зi смаком, сам щоразу вправно ухилявся вiд ударiв, а його дружинники, отi, чиїх навiть iмен Євпраксiя не хотiла запам'ятати за довгу путь од Києва до Саксонiї, стояли зi своїм воєводою, рубалися на смерть, мовчки, затято, безнадiйно, рубалися за неї, за свою княжну, за своє київське дитя. Вмить згадала їхнi iмена, незугарнi й грубi, як їхнi руки, звиклi до меча та списа: Крамола, Мишка, Губа, Копит, Бабка, Баран, Чорнота, Кобилка, побачила кожного з них зосiбно, почула голос, згадала усмiшку з-пiд волохатих брiв, у густому заростi вусiв i бороди, лише тепер збагнула, як любили вони її, пошкодувала, що не вiдплатила вона їм теж любов'ю, зате ще не пiзно було заявити'їм про своє визнання, про свiй захват їхньою силою, мужнiстю, їхнiм благородством. Вона перегнулася з вiкна, мало не падаючи донизу, закричала ламким голосом: - Бийте їх! Бийте! Вiдважно побiгла до Генрiха, вхопила його за сорочку, тягла до вiкна, вже не боялася цього п'яного, гидкого, чужого чоловiка; голосом, сповненим владностi, звелiла: - Вгамуй своїх кнехтiв! I маркграф, дивно збайдужiлий до всього, слухняно вихилився з вiкна, п'яно гикнув униз, вижував кiлька слiв: - Ей там! Я сказав!!! Євпраксiя спала ту нiч з Журиною, а на ранок шлюбна учта продовжувалася i тривала, поки з'їдено було в замку все, тодi перебралися до iншого замку, об'їдали й обпивали околицi; похмурi селяни привозили свиней, вели бичкiв, несли гусей, кнехти вiдбирали в них живнiсть, самих випихали iз замкових ворiт геть, щоб i духом не смердiло там, де п'ють та їдять можнi. У п'яних похваляннях i варняканнях все ж стало вiдомо про небажання Праксед зазнати шлюбних розваг на ложi. Графиня Ода мала розмову з абатом Бодо, тодi забажала поговорити з Євпраксiєю. Усамiтнилися вiд пиякiв, сидiли двi неоднаковi жiнки, зв'язанi спiльними спогадами, а ще зв'язанi, тепер розумiли обидвi, ворожнечею. - Твiй стрий Святослав узяв мене, коли мала дванадцять лiт, як i ти,сказала Ода трохи ображено. Однак образа для такої подiї, здається, не личила, тому вона вiдразу й поправилася: - Але я була набагато мiцнiшою. Ти надто тендiтна, у тобi ще справдi... мало жiночого. Абат Бодо цiлком слушно нагадує про competentia аnnоrum. До шiстнадцяти рокiв тобi треба побути в Кведлiнбурзi, де познайомишся з нашими звичаями, мовою й поводженням у землi твого мужа... Бiдний Генрiх, йому доведеться ждати ще цiлих чотири роки! Євпраксiї хотiлося гукнути: "Не дiждеться!", але вона сказала iнше: - До Кведлiнбурга поїду зi своїми людьми._ _Не вiдiшлю їх до Києва, зостануться зi мною. ЛIТОПИС ЗАБУТЕ "Коли б серед мороку цього свiту не блищав промiнь науки, то все покрилося б нiччю",- так запише в своїй "Хронiцi слов'ян" через сто рокiв пiсля подiй, про якi тут йдеться, Гельмгольд, пресвiтер з Бозова на Пльонськiм озерi в землi слов'янського племенi вагiрiв, званiй ще Холстинiєю. Київський великий князь Всеволод всiма визнавався мужем високовченим, покровителем наук, звано його "п'ятимовннм чудом", бо знав п'ять найрозповсюджених в тодiшньому свiтi мов, стежив вiн пильно за веденням лiтописання в монастирях Києва, Чернiгова й Переяслава, немало пишався розлеглими родинними зв'язками з усiма владиками чужоземельними,а чи ж вiдав, що наймолодшу свою доньку Євпраксiю видає за чоловiка, який належить до найзапеклiших нищителiв слов'янства? I чи сягала вченiсть Всеволода бодай до простого знання того, що Нордмарку створено саме для завоювання нових земель у слов'янських племен? Та й сама iмперiя Германська виростала на землях слов'янських, бо споконвiчнi германськi племена: бавари, шваби, франки, сакси, якi творили iмперiю, тулилися на окраїнах безмежного океану слов'янства. Народжений у Мейссенi (званому колись слов'янами Мишином) Адам Бременський за кiлька рокiв до приїзду Євпраксiї в Саксонiю писав: "Земля слов'ян-обширна область Германiї, населена вiнулами, яких давнiшо звали вандалами. Коли залiчити до слов'ян нiчим не вiдмiтних вiд них нi по зовнiшностi, нi но мовi богемцiв i розташованих по той бiк Одеру полян, то їхня земля вдесятеро буде бiльша за нашу Саксонiю. Ця земля сильна вiйськом i зброєю, обильна всiлякими товарами, з усiх бокiв оточена горами, покрита лiсом i рiками, що творять її природнi кордони". Окрiм згаданих тут вагiрiв, бодричiв i лютичiв, вiдомих ще пiд iменем вiльцiв, у землях, що згодом вогнем i мечем були приєднанi до Германської iмперiї, в межирiччях Лаби й Одри на всьому узбережжi званого тодi Скiфськими водами Балтiйського моря жили полабiнги, пучини, лiнгони, варнаби, укряни, хiццiни, цiрцiпани, толозанти, ретари, гевельди, доксани, вiлiни, стодорапи, ретарiї, лужичi, пруси. Через тисячу рокiв од них уцiлiє лиш жменька лужицьких сербiв та в назвах рiчок i городiв вгадуватимуться слов'янськi значення: Бранденбург - Бранiбор, Ратпенбург - Ратибор, Любек - Любека, Траве - Трава, Мейссен - Мишин, Росток - Розтоки. А хронiст же писав колись з острахом: "Область слов'янської мови так обширна, що незмога уявити". "Неприступнi в своїх болотах, вони не хочуть визнавати нiяких володарiв над собою" - писав Гельмгольд. "Очi в них голубi, обличчя червонувате, а волосся довге" - такими полишилися в iсторiї. Нi мови їхньої, нi легенд, нi мудрецiв, нi сподiвань, нi останнiх слiв. Винищенi тiльки тому, що їхня земля сподобалася зажерливим сусiдам i ще зажерливiшому їхньому боговi, прикриваючись iм'ям якого, германськi рицарi йшли на незахищенi оселi слов'янськi. Знаємо, що були людьми доброзичливими, розумними, правдолюбними, вiдзначалися твердiстю духу й помiрнiстю. Германський хронiст вимушений був визнати, що слов'яни, хоч "ще не просвiщенi вiрою, але обдарованi добрими природними властивостями, бо вельми жалiсливi до тих, хто терпить нужду. Золото й срiбло вони цiнують мало i багатi найрiдкiснiшими, незнаними нам хутрами, пахощi яких влили смертоносну отруту гордощiв у наше суспiльство. Самi вони вважають цi хутра не дорожчими за всiляку погань i тим, я вважаю, виносять присуд над усiма нами, бо ж ми домагаємося хутер куницi, як найвищого блаженства". Нордмарка, якою мав тепер володiти маркграф Генрiх, муж Євпраксiї, названої Пракседою, спрямована була в саме серце слов'янських земель. Чи вiдав про те високовчений князь Всеволод? Та чи й не байдуже було чоловiковi до якихось там племен, коли вiн не пожалiв навiть своєї маленької доньки... КРИВАВЕ ВЕСIЛЛЯ Широкозадi кобили несли крiзь сiрий дощ розкричаних, ще сповнених ситих згадувань про багатоденну весiльну учту кнехтiв. Хвалили свого маркграфа, виспiвували: "Янголи на небо, пастухи до стайнi, гой нам, гой!" Дощ не лякав кнехтiв. Справжнього сакса не лякає нiщо, не може бути перепон i перешкод. "Рiки перепливемо, гори здолаємо, хитрощi переможемо, силу зламаємо, гой нам, гой!" Колись сакс прийшов до тюрiнга, попросив видiлити для себе трохи землi. Похмурий тюрiнг не вiдзначався нi гостиннiстю, нi щедрiстю. Сказав: бери в пелену сорочки - ото й уся тобi тут земля. Сакс набрав у пелену й став розтрушувати по крихтi, i переляканий тюрiнг побачив, що всi його гори покритi саксовою землею. "Гой нам, гой! А слов'янських свиней витнемо на пень, бо так треба, гой нам, гой! Знайдемо їхнi осади в диких борах, на сирому коренi, над рiками й озерами, не спитаємо назви, не дамо стямитися - нi вигуку, нi крику, нi плачу, нi пам'ятi,- упадемо, як дощ на голову, принесемо свого бога, своє слово, свiй меч! Гой!" П'яно поблискували мечами, сiкли дощ, реготали здуру, недорослий маркграф i собi встрявав до вояцьких жартiв, похвалявся, обiцяв кнехтам розкiшнi забави зi слов'янськими свиньми. Найперше ж хотiв утiшитися сам_ _пiсля_ _ганебної невдачi з непокiрливою жоною, в якої, окрiм царського титулу та багатств, власне, й не було нiчого привабливого для такого знатного чоловiка, як вiн. Напали на селище лютичiв так само зненацька, як зненацька постало перед ними, обмите дощем, розкидане понад довгастим озерцем, чисте й тихе, не зготовлене нi до оборони, нi до загибелi. Маркграф кричав щось крiзь дощ, кричав зопалу, по-дурному, його нiхто не слухав - вовки почули здобич, кожен летiв заслiплений, широкозадi кобили безжально мiсили зелену траву, лиснючi вiд дощу, вiд залiза й жорстокостi, кнехти перли звiдусюди на селище, гнали чимдуж, щоб не дати схаменутися, зiбратися для опору, втекти, сховатися, летiли мовчки, тiльки постогнувало щось тяжко в черевах кiнських та чмокала пiд копитами твань. Перша оселя. Вогонь - пiд покрiвлю. Зiскакують з коней, висаджують дверi, падають у хижу разом з дверима, сухо, тьмаво, пахне зiллям i хлiбом, пусто. Дим над хижею. Людей немає. Друга хижа. Падають дверi. Тьмавiсть, запах зiлля й хлiба. Нiкого. Другий дим. Бiлий, плоско падає на землю, мокре дерево не хоче горiти, але загориться, бо нiхто так не вмiє палити, як бравi кнехти маркграфа Генрiха, сина Удонового. Третiй дим, четвертий, п'ятий. Де люди? Де крики? Де стогони? Де плачi? Iз крайнiх осель виганяють худобу, свиней, тягнуть збiжжя, шукають хутер, срiбла, збирають зброю. Запихаються м'ясом, жадiбно хлепчуть холоднi меди й смачне слов'янське пиво - облитi бороди, залiпленi вуса, роз-плямканi губи. Де люди? Де кров? Ще дими, ще. I крик. Жiночий, пронизливий, безнадiйний... Дими падають на землю, крик б'є в небо. Але теж падає, як пiдбитий птах. На жiнку навалюється вiдразу троє. Гвалтують посеред вулицi, у багнюцi, пiд дощем, хапливо, жадiбно, страшно, гвалтують уже мертву, бо ж кричала, а кричати вони не дозволять тут нiкому. Затоптують жiнку кiньми, валять дверi, пiдкладають вогонь пiд покрiвлi, женуть худобу. Ага, хтось утiкає! Бий! Навздогiн! Списом! Дитина? Бий! Ще хтось утiкає? Доганяй! Заганяй назад. Перепиняй усiх! Ще жiнка? Вали на землю! З немовлям? За ноги й головою об стiну! Чоловiк? По черепу! Враз прискакав кнехт, величезний шолом з'їхав на вухо, мармиза перекривлена радiсною нетерплячкою. - Весiлля! - Яке? Де? Дурню! - Тут. Весiлля! - У цих свиней? - У собак слов'янських? - Весiлля! - ревiв кнехт i далi, до маркграфа. А з середини безтурботного досi селища, що мить тому розгулянi й розвеселенi, бiгли жiнки, рвали на собi волосся, хапали дiтей, когось кликали, дiтвора плакала, все бiгло наослiп, просто пiд рицарськi кобили, пiд мечi, на застави, якими заткнуто всi виходи з селища, чоловiки ще десь барилися, хто вискакував першим, то падав пiд ударами кнехтiв, бо бiг або ж голiруч, або самотою з дрюком чи коротким ножем, тодi надбiгли тi, хто зумiв ухопити довгий спис або сокиру на довгiм держаку. - По черепу! - Бий! Рубали, топтали кiньми, обеззброєних гнали докупи з худобою, свиньми, з псами; корови ревли, собаки вили, кричали десь зрозпаченi жiнки, чоловiки лежали з розрубаними черепами, валялися вбитi дiти, прискакав з почтом маркграф, хижа нетерплячка била з його довгої постатi, закутої в залiзо. - Молода! Де молода? Де весiлля, чорти його бери, громи й блискавицi, собачi свинi, свинячi собаки! Де? - Забiгай! - Переймай! - Хапай! - Не випускай! По розхлюстаному багновищу важко скачуть кобили iз залiзними вершниками. Нiхто не втече, нiхто не порятується, нiхто не вцiлiв... - А-а-а-а-а! Маленька дiвчинка вискочила з палаючої хижi, знетям-лено закрутилася - чорнi конi, рудий вогонь, ядучий дим, рикання чужинцiв, регiт, страх, смерть. Куди? Побiгла до священного дуба, забилася в дупло, затулила рученятами очi, маленька, тоненька, бiловолоса, як Євпраксiя. Знайшли, витягли, убили коло дуба. Хтось хотiв запалити дуба, iншi наглили: - Жени! - Лови! - Бий! Молодi з родичами не вчинили навiть опору. Ждали милостi. Вийшли з-за столiв, повних наїдкiв i папиткiв, молода у вiночку, в червоних слов'янських шатах, молодий - гожий, дужий, високий. - В'яжи! Рвали молодого вiд невiсти, крутили ремiняччям, валили на землю весiльних гостей, в'язали, хто вчиняв опiр, того рубали. Швидко, вправно, хижо. Маркграф злiз iз кобили. Бiгцем до весiльної палати. Вразила його просторiсть i ошатнiсть. Роги турiв i лосiв на стiнах, хутра, килими, зброя. Лави й столи пiвколом. Посерединi - священне вогнище. Тринiг для котла. Бочкa пива. Бочка меду. Конови з вином. Дзиглi тринiжнi з вигiдними опертями. На столах - гори наїдкiв. Печенi поросята, гуси, журавлi, лебедi, ведмежатина, вепрятина, Оленина, грибне - пахощi аж у шлунку! На кованих залiзом скринях - великi ведмежi шкури. Очi у ведмедiв - бурштиновi, свiтяться золотом. А хто тепер усьому хазяїн? Вiн, маркграф Генрiх! Кнехти тримали невiсту. Молодого не вiдводили. Хай бачить. Рвався з мiцних рук, стогнав, рот мав зав'язаний шкураттям, страждання билося йому в очах. Страждання вiд безсилля. Невiста ще не могла стямитися. Не розумiла. Не вiрила. На неї насувався високий, з гадючою голiвкою. Величезний шолом пожбурив. Меч вiдкинув. Дряпав руками по панциру. Кнехти iржали, як жеребцi: - Не знiмай панцира! - Хай спробує нашого залiза! - У маркграфа все залiзне! - Го-го-го! - Га-га-га! Невiсту повалили па стiл. На журавлiв i лебедiв. Вiнок влетiв їй з голови. Тримали мiцно, затулили рот. Очi - нi. Хай дивиться на маркграфа. I молодий хай дивиться, який мужчина їхнiй маркграф. Генрiх важко впав на дiвчину. Мав помститися за свою ганьбу з тiєю, що не пiддалася йому на шлюбному ложi. Слов'янськi собаки! Собачi свинi й свинячi собаки! Кнехти всовували до весiльної палати волохатi морди. Кортiло побачити. Го-го-го! Гой нам, гой! Гнали з селища свиней, худобу i людей, пов'язаних, безпорадних, нещасних. Позаду розкошував вогонь. Запанував над дощем, розплiскувався над покрiвлями, над цiлим селищем червоними озерами, i вузьке озеро коло селища теж, здавалося, горить, повниться кривавими вiдблисками смертi й нищення. Дощ iшов i йшов. Коли вночi стали на перепочинок, не могли знайти сухого дерева для вогнища. Палiччя чадiло, стрiляло, сичало, давило димом, вогню не було. Нi обiгрiтися, нi посушитися. Бо в темрявi нападуть зненацька, не помiтиш. Не нападав нiхто. Край перелякався. Вимер. Залiзнi вершники й кобили маркграфа витолочили все живе. Кнехти чхали вiд диму, витирали засльозенi очi, обпивалися медами, нахабнiли ще дужче, нiж удень. Гой нам, гой! Янголи на небо, а рицарi в поле! ...Сон звалив усiх, хропли, харчали, свистiли, лаялися увi снi, погрожували, випускали з себе гидкий дух, кобили теж випускали, все змiшалося, не розбереш. Бранцi ждали ранку, не спали, були разом зi своєю худобою, пси лизали їм руки й лиця, тихо скавчали: ой лихо, лихо... Удосвiта вдарено з усiх бокiв. Тихо, вмiло, безжально. Земля слов'янська мав вуха й очi. Почуто, кинуто звiдусiль навперейми воїв, йшли нiшо через болота, через трясовини, через непрохiддя навпростець, навперейми, йшли слiдами важких кобил, на гiркий запах диму, на звуки лайки й похвалянь. Списи такi довгi, що в туманi губиться другий кiнець. Сокири на держаках з пiвтора хлопа завбiльшки. Луки паленi дiстають до бороди. Круглi щити, обтягнутi шкурою турiв. Кобили iржали з перестраху. Кнехти безладно борюкалися, падали пiд вагою своїх панцирiв, грузли в багновиську. Важкi сокири падали на шоломи, на залiзо. Людей не видно, сокири падали мовби самi собою. Мечем нiкого дiставати. Гнуться шоломи. Трiскаються черепи. - А-а-а-а! Найтвердiших порубано, маркграфа зi здичавiлими баронами обдерто з панцирiв, у самих сорочках вигнано на узлiсся, пов'язано ремiняччям, знятим з бранцiв, молодий i молода стали навпроти Генрiха. Нiхто нiчого. Все мовчки. Погнали нападникiв назад. Босих, напiвголих, пiд дощем. По слiдах їхнiх кобил. Гнали довго й уперто. До спаленого весiльного селища, до озера, що, мабуть, зберiгало ще в своїх глибинах вiдсвiти вчорашнiх жахiв. Озеро було джерельне. Навiть улiтку вода, як лiд. У такiй водi водиться гарна сильна риба. Предки вмiли вибирати мiсце. Восени вода ще холоднiша. В цьому легко пересвiдчитися його вельможностi маркграфовi. Генрiха загнано у воду но саму шию. Хай охолоне вiд жару. Молодий i молода стояли на березi i дивилися, як синiє скривлена мордочка маркграфова. Коли пробував вибрiдати, воїни брали його на рогатини, як ведмедя, знов заганяли на глиб. Так до вечора. Барони гибiли пiд дощем на березi. На нiч усiх вiдпущено. У самих сорочках погнали до болота, сплюнули вслiд. Вертайтеся, звiдки прийшли... Мине чимало днiв, доки маркграфа внесуть у його замок. Не битимуть у котли, не гратимуть лютнi, не виблискуватиме маркграф оголеним мечем. Лежатиме трупом. I не поможуть нi мудрi абати з їхнiми молитвами, нi привезенi з самої Iталiї славетнi лiчцi, нi кропивне сiм'я з медом, нi дев'ятисил капуанський - скрутить йому всi його двiстi дев'ятнадцять кiсток, i вже не пiдведеться Генрiх в ложа, не побачить своєї повнолiтньої жони, не скреготатиме зубами, нахваляючись i похваляючись, що по викiнченнi непокiрливiй шiстнадцяти лiт припровадить її, як мисливського пса, до свого замку, а вмре якраз тодi, коли вихованка Кведлiнбурзького монастиря Пракседа досягне competentia annorum. ЛIТОПИС ГЕНЕАЛОГIЯ Замки будовано з примусу, собори - з набожностi. Єпископи проклинали тих, хто приходив на будову не з побожностi, а з любовi до заробiткiв. Спiвати псалми, визнавати грiхи, класти камiнь, намагаючись, аби його положення було найнаближенiше до того, яке мав у скелi, що з неї вирубаний,- до цього заохочували святi отцi, цьому всiляко сприяли iмператори. Усе було хистке, непевне, тривожне, думка не закорiнювалася в суттєве, вiрилося в дива i страхи, тож камiнь мав би стати мовби запорукою тривалостi й мiцностi держави й церкви. Коли, скажiмо, переселявся монастир в укрiплену мурами будiвлю, хронiст у захватi вигукував: "О щаслива годино! О блага хвиле! О дню вибавлення, коли господь вирiшив перенести винницю свою з Єгипту, виявляючи над слугами своїми милосердя своє в мiсцi обмурованiм!" В укрiплених замках споруджувано собори, в Кведлiнбурзi, улюбленiй резиденцiї германських iмператорiв Саксонської династiї, засновано абатство для виховання доньок вельможних родин, вибудувано двi церкви мiсцевих святих - Серватiуса й Вiперта. Дружина iмператора Оттона I Адельгейда була покровителькою абатства, вiдтодi встановився звичай, що абатисою в Кведлiнбурзi мала бути iмператорська донька, багатьом вiд народження надавано iм'я Адельгейди в сподiваннi високої честi, бо Кведлiнбурзьке абатство було так само славно, як монастирi в Монте-Кассiно, Сенкт-Галленi, Рейхенау й Клюнi. Колипомер у досить молодому вiцi останнiй з iмператорiв Саксонської династiї Оттон III, що славився великою вченiстю, германськi князi, видно, наляканi занадто вченим iмператором, зiбравшись на свiй з'їзд на Рейнi, проголосили iмператором зовсiм неписьменного Конрада, який поклав початок Франконському дому. Капелан Вiппон, який описав життя Конрада, навiть у неписьменностi iмператоровiй вбачав цноту, коли говорив: "Воля божа восхотiла лишити тебе неосвiченим у науцi, щоб ти, отримавши згодом небесну настанову, здобув християнську iмперiю". Дiялося це тодi, як у Києвi Ярослав розпочав будування Софiї. Конрад теж пробував будувати, а що сам не знав, як те робиться, то поклався в усьому па духiвництво. Вiппон писав: "Хоча вiн i був неписьменний, але вмiв розсудливо управляти духiвництвом, зовнi виказуючи йому люб'язнiсть i щедрiсть, а потай пiдкоряючись його пристойнiй дисциплiнi". Конраду вельми сподобалася крипта святого Вiперта в Кведлiнбурзi: могутнi склепiнчастi арки, круглi колони й чотирикутнi стовпи, усе вдавлене в землю, вгрузло пiд якимсь страшним тягарем, але вiд цього видається ще потужнiшим, мiцнiшим, довговiчнiшим. Iмператор не знав, як називаються арки, колони, стовпи, нави, зате мав у руках безмежну владу, тому звелiв: - Поставити отакий собор у Шпеєрi. Тiльки бiльший. На тому будiвництвi об'явився дивний чоловiк. Прийшов спокутувати грiхи. Працював за всiх, а в кiнцi дня брав лиш один динар на хлiб та воду. Це тодi, як носiй камiння заробляв сiм динарiв, а муляр двадцять два. Працював той чоловiк, як шалений, i прозвано його робiтником святого Петра, i єпископ усiм радив брати його за взiрець. Та по восьми днях такої дурної та запеклої працi хтось ударив шаленця тяжким молотом у потилицю i тiло його вкинули до Ройпу. Розповiдали, що риби винесли тiло його на поверхню, i на водi загорiлося три запаленi свiч- ки, а над прахом з'явилася свята Варвара, покровителька будiвничих, iшла по водах боса, у синьому хiтонi i вказувала чи то на Шпеєр, чи й кудись далi. Коли б спробував хто розповiдати про всi дива того часу, то незабаром забракло б йому сил. Тим часом людям хотiлося чудес не тiльки небесних, а й земних. Рагiмбольд з Кельна ламав собi голову, в який спосiб зробити кам'яного янгола, що пальцем завжди вказує на сонце, орла, що повертав голову в напрямку священика, який читає євангелiє, пристрiй для обiгрiвання рук єпископа в час довгої меси. Але яке все це має вiдношення до Кведлiпбурга, в якому Євпраксiя мала провести шiсть рокiв свого життя - вiд дванадцятого до вiсiмнадцятого? При франконськнх iмператорах, сказано вже, Кведлiнбург перестав бути улюбленим стольним городом. Генрiх III може бути згаданий тут лише з тої причини, що його донька вiд першої жони Кунегiльди - на ймення Адельгейда - була абатисою в Кведлiнбурзi саме тодi, як привезено туди молоду маркграфиню Пракседу. Брат Адельгейди (по батьковi, а не по матерi), iмператор Генрiх IV був тодi в Iталiї, бо вже так повелося, що германськi iмператори майже всi свої зусилля спрямовували на приборкання непокiрливих земель, про що буде осiбна мова. У Кведлiнбурзi всi тi роки невпинно велося будiвництво. В 1070 роцi згорiла стара кiрха Серватiуса, i вiд неї лишилася тiльки крипта. Над нею споруджено нову кiрху, тринавову, з двома вежами, з трьома абсидами. Ставлено вежi, поновлювано палiсади, вали, поглиблювано рови. У самому абатствi плекано сади й монастирськi городи, там був чотирикутний став, улюблене мiсце для нiчних прогулянок Адельгейди, влаштовано скрипторiй для розмноження дорогих рукописiв; ученим роздумуванням слугував чотирикутний двiр, оточений кам'яними аркадами. Абатство височiло над городом, вирiзнялося посеред замку, мов окрема держава мудростi, сили й привабливостi, бо ж усi знали, що наповнене воно найвродливiшими й найученiшими невiстами в усiй Германiї, i чимало шукачiв щастя намагалися проникнути туди, i слiд вiдзначити, що якiсь мудрi будiвничi подбали й про це, зробивши ряд вiкон у абатствi мало не при самiй землi, так що навiть череватий пивохльоб мiг легко перевалитися в келiю, коли його там ждали. Коли хтось захотiв замурувати вiкна, барони зчинили гвалт: "Цi монахи хочуть ув'язнити наших доньок i сестер! Поки бог живий, не допустимо того!" ШЕСТИЛIТТЯ Осiнь у Києвi - у палахкотiннi листя i багать, у щедрих ловах, у радостi вiд споглядання розкiшних вершникiв, у важких об'їданнях дичиною. А тут осiнь - суцiльний смуток. Сiра, як свинець на покрiвлях монастирських. Удома князь Всеволод любив монастирi й монахiв, старша сестра Янка, змирившись з грiзним своїм призначенням, теж схилилася душею до високого, божественного, малi ж Євпраксiя i брат її Ростислав не могли збагнути таких схильностей, видно, кров переяславського Ясеня бунтувалася в них дужче за тихiсть князiвську. Ростислав уже змалку ви