гадував усiлякi витiвки з монахами, якось у Печорськiй обителi вiн так налякав ченцiв, що кадили вони в церквi по тому цiлий мiсяць i читали покаяннi й очиснi молитви, а згодом про ту загадкову подiю записано було навiть у Печорський патерик, мовляв, пiд час всенощного бдiння багатьох недбайливих ченцiв хилило до сну. Один старець побачив, що то бiс в образi маленького ляшка в золоченiй одежi ходить по церквi й кидав з-за пазухи квiтки, званi "лiпками" або "смолками". До кого прилипає ця квiтка, той западає в сон. Той свiт, простий i довiрливий, утрачений тепер був для Євпраксiї назавжди й безнадiйно. Тут не знали жартiв, окрiм найгрубiших, вiра не мала нiчого спiльного з довiрливiстю. Абатиса Адельгейда, висока, уся в чорному, стара й молода водночас, бо лiт мала вже над сорок, а обличчя нiби в дiвчини, привiтала Євпраксiю, як рiвну, називала лише княжною, сказала, що для успiшного поводження княжнi треба оволодiти нiмецькою i латиною, читати Вергiлiя i Горацiя, знайомитися зi старими кодексами й хронiками, головне ж: призвичаюватися до вмiння володарювати, яке германськими iмператорами i їхнiми князями доведено до найвищої досконалостi. - А навiщо? - спитала Євпраксiя i не отримала вiдповiдi, лише погiрдливий усмiх високої жiнки, яка щохвилини пам'ятала, що в неї брат - iмператор Генрiх, могутнiй володар, який залiзною рукою пiдкорив саксонських баронiв, виступив проти самого папи римського, всесильного Гiльдебранда. Та все те для малої Євпраксiї не могло мати нi значення, нi звичайної цiкавостi. Хiба що вражена вона була в саме серце грубiстю всiх цих людей, брутальнiстю й зневагою, яких зазнала вже вiд свого мужа Генрiха, а тепер спостерiгала в Кведлiнбурзi, де товклося щодня безлiч осiб свiтських i духовних, власне, людей непростих, зi значенням, але всi вони нагадували їй маркграфа, нагадували отого мордатого кнехта Хундертхемде, що мозолив очi вiд самого Києва, простi кнехти нагадували розбiйникiв, барони налiтали зi своїми поплiчниками на абатство, мов на ворожу твердиню: єпископ, що раз на тиждень мав чинити вiдправу в церквi святого Серватiуса, був такий завзятий ловець, що виголошував казання в ловецькому строї, а його служки тримали напоготовi тут же в церквi псiв i соколiв. Душа Євпраксiї змалiла, мов зерня, дiвчинка западала щодалi в глибший сум, лякалася грубих голосiв, iржання коней, церковних дзвонiв, лякала її Адельгейда, що з'являлася завжди несподiвано, в урочисто-чорних своїх шатах, висока, горда, сповнена пихи iмператорського походження, перевчена i мовби пересичена життям. Журина втiшала дитину, щодня розповiдала їй, як ведеться дружинникам, як прилаштувалися вони, аби не нудьгувати, за монастирських дроворубiв, показувала смiшного чоловiчка, званого калефактором, попросту пiчкуром, бо топив усi монастирськi печi, пробувала нагадувати про чеберяйчикiв, та Євпраксiя сприймала все те байдуже. Iнодi несподiвано питала Журину: - Ти чула про святу Макрину? - Бог з тобою, моя дитино,- лякливо дивилася на неї жiнка.- Де б же я про неї чула? - А правда, нiби Макрина вже в дванадцять рокiв потрясла усiх своєю красою? - допитувалася княжна. - Спитай абатису,- радила Журина. - Це ж вона менi й сказала. Осiнь не мала тут, здавалося, кiнця. Була осiнь приїзду Євпраксiї до Саксонiї, осiнь її нещасного шлюбу, осiнь кривавої виправи маркграфа Генрiха на лютичiв i вiдплати йому за те, осiнь у Кведлiнбурзi, сповненому спогадiв про минулу велич, про бучнi iмператорськi наїзди, про прийоми iноземних володарiв, про найвищi святощi. Тут жили спогадами i новими сподiваннями величi. Осiнь пахла дощами, прив'ялим листям, гнилизною болiт, кислими кожухами, дикою звiриною, якої бито цiлi купи для iмператорських запасiв, бо iмператор мiг повернутися з Iталiї i завiтати для спочинку саме сюди, до своєї сестри Адельгейди. Iнодi Євпраксiя пробувала ходити на молитви до каплицi Вiперта, але її лякала похмурiсть пiдземелля, камiнь давив i гнiтив; круглi свiтильники горiли з якоюсь похмурою несамовитiстю, коли нагорi свiт вражав своєю жорстокiстю, то тут, унизу, у цих вiкових святощах вiн убивав у тобi останнi надiї. Абат Бодо, який приїхав до Кведлiнбурга, щоб виконувати обов'язки тлумача й сповiдника Євпраксiї, присилав їй книги грецькi, латинськi, з гарними мiнiатюрами, книги дорогi, розкiшнi, дарованi абатству впродовж цiлого столiття iмператорами i єпископами. Читати не хотiлося, цiлими днями сидiла за пюпiтром, розглядала барвистi мiнiатюри богiв, янголiв, iмператорiв, рицарiв, усе було пишне, святкове, навiть муки Христовi зображено в такому розкошуваннi тонiв золотих, червоних, небесно-синiх, що видавалося все те й не муками, а мовби великим, неземним святом. Подобалися їй мiнiатюри з псалтиря. До сiмдесят шостого псалма додавалося зображення виходу з Єгипту, коло сiмдесят сьомого намальовано зображення чудес i язв єгипетських, а до сто двадцять шостого йшло стовпотворiння вавiлонське, яке можна було розглядати хоч i цiлий день. Абат Бодо суворо пояснював молодiй маркграфинi: - У псалмах одкровення майбутнього, повiстування про минуле, правила життя i душевне заспокоєння, це посередники миру й вiчна помiч у нiчних жахах, головне ж - псалми мiстять у собi все богослiв'я. Євпраксiї смiшний був цар Давид, зображеннями якого наповнено було псалтир. Переляканий, бородатий царьок молився, каявся, ласим оком позирав на чужу жону, сполохано дивився на зрадливого сина свого Авесалома. А то натрапляла вона й геть на дивнi зображення. Христос на горi, яку обступили воли несамовитi. Або єдинорог, який переслiдує чоловiка. Чоловiк рятується на деревi. Двi мишi, чорна й бiла, себто нiч i день, гризуть дерево, а дракон жде, коли ж чоловiк упаде. Що б то мало значити? Тодi приходив київський її сповiдник отець Северiан, бородатий i забрьоханий, лихий на абата Бодо, який чинив усiлякi перешкоди, не допускаючи його до княжни, сiдав у кутку великої бiлої келiї, бубонiв: - То нагадування про суєтнiсть i ницiсть людського життя. Бо що е чоловiк? Чоловiк є цвiт одноденний, тiнь бiгуча, образ божий i тварь. - А чому при воскресiннi мертвi встають iз могил i савани їхнi барвистi, як весiльнi шати в невiст? - допитувалася Євпраксiя. Отець Северiан тяжко вiдсапувався, гпiвно потрясав бородою, видно, посилаючи прокльони невiдомому художниковi, пояснити ж до пуття не мiг. Та й як пояснити те, про що питає дитя? Вiдомо ж, устами младенця глаголе коли й не iстина, то невиннiсть свiту сущого. Навiть точний розум абата Бодо був безсилий перед чистотою Євпраксiї. Чому цар Навуходоносор зображений ведмедем? Чому звуть блудницею Фамар, яка спокусила свекра, а свекра називають блаженним? Для Євпраксiї вiдведено було доволi помешкань. Там був навiть невеликий рефектар, де могли обiдати гостi, були келiї для читання, для зберiгання книг, для припасiв, одягу, коштовностей. Як iще кiлька багатих молодих жiнок, що виховувалися в монастирi, Євпраксiя не мала пiдлягати суворим монастирським регулам, однак навiть кведлiнбурзькi черницi своїм грубим чорним шатам надавали такого крою, аби якомога випуклiше вимальовувалися їхнi кшталти. Своєю свободою вiд родинних зв'язкiв вони користалися лише для зручнiшого вдоволення грiховних пристрастей, про що Євпраксiя попервах ще не вiдала нiчого, лише дивувалася вельми з того, що в абатствi завжди чомусь товчеться бiльше чоловiкiв, анiж перебуває там жiноцтва. Отця Северiана пiд усiлякими приводами до Євпраксiї не пускано, видно, потурбувався про те абат Бодо, який ставився до свого київського спiвбрата з неприхованою ворожнечею. Северiан же навмисне пiдкреслював свою несхожiсть на цих голених абатiв, лякав усiх своєю боро-дищею, рудими старими чобiтьми, зношеними дощенту, вицвiлими шатами, важучим золотим хрестом, з якого можна б зробити з десяток отих худорлявих хрестикiв, що телiпаються на запалих грудях абата Бодо. Вiн прокрадався до княжни в найнесподiванiший час, iнодi заставав у своєї духовної доньки супротивника, тодi вони обидва забували про малу княжну, вона могла собi розглядати мiнiатюри, могла йти в монастирськi сади, могла лягти спати, а вони зчiплялися в своїх безглуздих суперечках за вiру, око в око, лоб у лоб, гримiли звинуваченнями, обмiнювалися прокльонами, лайками, мало не плювалися, дати б їм мечi - то й не знати, чи не порубали б один одного. - Погрязли-бо суть у заблудах! - потрясав величезними кулаками перед маленьким сухим личком Бодо отецьСеверiан. - Вживаєте опрiсноки, єже явi есть жидiвського служiння вiрi i вiд многi єресi начаток i корiнь прият. Не дотримуєте посту в першу недiлю чотиридесятницi, не дозволяєте священикам брати шлюб, забороняєте священикам творити таїнство миропомазання, додаєте до символу вiри "I вiд сина", а то єресь i всiх злих верх. - А ви продаєте дари божi, як симонiани,- вилiчував грiхи грецької церкви абат Бодо,- робите євнухами пришельцiв, як валезiани, i поставляєте їх не тiльки в клiрики, а й в єпископи. Подiбно до нечестивих арiан, ви перехрещуєте християн, хрещених в iм'я святої тройцi. Мов донатисти, ви стверджуєте, нiби немає iншої церкви, окрiм вашої. Подiбно до нiколаїтiв, дозволяєте шлюб служителям вiвтаря. Мов северiани, порицаете закон Мойсея. Як духобори й богоборцi, виключили з символу, що дух святий iсходить i вiд сина. З манiхеями ви кажете, що все квасне одушевлене. Подiбно до назореїв, дотримуєтеся жидiвських очищень, ранiше восьми днiв не дозволяєте хрестити младенцiв, хоч би вони й умирали нехрещеними, не даєте причастя родильницям i не допускаєте до свого спiлкування тих, хто стриже волосся й бороду за звичаєм римської церкви! Тодi отець Северiан вмить вилiчував усi єресi, якi вiн знаходив у латинян: савелiанство, жидiвство, македонiанство, аполiнаризм, армянство, монофелiтство, монофiзитство, арiанство, несторiанство, iконоборство. Євпраксiя навiть у гадцi не мала, що на свiтi може iснувати стiльки незрозумiлих i, як на те пiшло, геть непотрiбних, безглуздих, дурних слiв. Їй хотiлося смiятися з отих двох старих, одурiлих вiд взаємних звинувачень чоловiкiв, а тi тим часом розпалювалися ще бiльше, забували про свої святощi, ставали схожими чи то на п'яних кнехтiв, чи просто на шаленцiв. - Ти забув про свої обов'язки,гримiв абат Бодо на Северiана,- i, водимий невгамовною хтивiстю, будучи глухiшим за осла, страшно гавкаєш на святу римську апостольську церкву. Ти не пресвiтер, а застарiлий во злi, проклятий столiтнiй мул! Тебе можна швидше прийняти за поганого Епiкура, нiж за священика, не в iмператорському монастирi тобi перебувати, а в амфiтеатрi коло звiрiв або ж у лупанарiї! - Замовкни,- огризався отець Северiан,- прикуси, нечестивцю, свiй собачий язик! Не розумiєш, що кажеш i що стверджуєш! Ти дурний, а вважаєш себе розумнiшим за сiм мудрецiв. Навчись же хоч мовчати, коли й досi не навчився говорити, а лиш гавкаєш, мов шолудивий пес! Євпраксiя ляскала в долонi вiд захвату такими добiрними словами, тодi дзвонила в срiбний бубонець, кликала Журину й велiла дати отцям святим пива. За пивом пристрастi вмовкали, сповiдники позирали один на одного з-за кухлiв, душi їхнi, пом'якшенi мiцним напоєм, готовi були до замирення, обидва згадували й про Євпраксiю, знiяковiло всмiхалися до княжни, а вона виходила вiд них, випрямлена, холодна, неприступна, щоб за дверима впасти на руки Журини, зайтися дитячими слiзьми, здригатися невтiшно всiм тiлом. Нащо це їй усе? I скiльки триватиме? То пробуджувалася в нiй жадоба життя, перемiрювала вбрання, милувалася своїми прикрасами, перебирала коштовностi, тодi знов падала у вiдчай, кликала Журину, плакала перед нею: "Навiщо все це?" Так, нiби та знала. Була простою жiнкою, мала свої болi (син Журило навiки зостався вiдiрваний од матерi, а такий же, як Євпраксiя,дванадцятилiтнiй), в абатствi повно було в неї клопотiв: топила печi, готувала лампади, свiчки, вимiтала смiття, чистила овочi, варила їжу, слугувала в трапезнiй. Про те, що й вона жiнка, якось забували всi, вона ж - найперше, мабуть. Коли б лишалася довше в замку маркграфа, не знати, як воно було б, а тут - схована вiд усiх, заклопотана, прив'язана до малої княжни, повинна була вiдректися вiд усього, що судилося б ще їй, жiнцi достоту привабливiй, досвiдченiй, умiлiй. Час тягнувся повiльно й тяжко. Сiм разiв на добу монастирський дзвiн вiдбивав канойiчнi години для молитов. Свiчками доба дiлилася на двадцять часiв: згорало двадцять свiчок бiлого воску. В баронських доньок свiчок горiло тiльки по сiм. Для ощадливостi й для приховування того, що доводиться приховувати. У Євпраксiї горiли всi двадцять - удень i вночi. Щоб темряви не було нiколи. Бо можуть обидити дитину. Бо ж у свiтi панує великий блуд, панують мечi й сокири, бурi й вовки, а люди - теж як вовки. В абатствi було багато молитов, але вони плавали зверху, не прорипали нi в душi, нi в побут, та ще молитви чужi, малозрозумiлi. Євпраксiя ними не переймалася. Журина й геть зненавидiла. IIопинiв бачила мало не щодня, а дружинникiв своїх лиш випадком. Питала Кирпу спiвчутливо i ласкаво: - Як тобi? - Живу! - пересмикував той косими плечима.- Нi пес, нi видра. Сказати їй бiльше не наважувався. А хотiлося сказати ще од Києва. Таке вже дружинницьке життя. То бiгаєш зi своїм князем, то кидає тебе князь i ти бiгаєш сам. Нi пес, нi видра. Нiколи нiхто якось не мiг вiрити, нiби Кирпа вмiє рубнути мечем i розсадити чоловiка на двi половини. А яка б жiнка побачила в косоплечему любов? Його дружинники сумували за Києвом. Сумувати за цiлим городом чоловiк не може. А згадати те чи се - ось тобi й сум. Один згадує жону, другий пса, третiй чоботи, якi зносив уже давно в Києвi, а в того було точильне для меча, ох же ж i точильне було, тут такого не знайдеш, хоч каменю гибiль. Головне ж, у Києвi - люд свiй, нелiчений, а тут їх восьмеро всього та дев'ятий воєвода Кирпа. I всiм видно, що життя немає. Ще було в Києвi чисте поле, а де воно тут? Куди поїдеш? Треба сидiти й ждати, аж княжна завчить усi мови й розмови. Завчить, а тодi? Журина спiвала таке: "Ой поїдьмо, брате, свiчок купувати. Щоб перва горiла, як я заболiла, а друга палала, як я умирала". Євпраксiя вiдчувала, як у нiй завмирає мова. Ось була вона в нiй до дванадцяти лiт, тепер пропала. Та мова була молода, як вона сама. Латина ж стара, як свiт або камiнь. I головне в нiй i не слова, а той дрiб'язок, що помiж ними. Завчиш дрiб'язок - i все сказане розумiтимеш. Те саме й з мовою германцiв. Там самий дрiб'язок лише й помiчався. Бо мова в кожного була своя. У баронiв одна, у абатiв друга, у кнехтiв третя, в селян ще не така. Нiхто нiкого й не розумiв до пуття. А Євпраксiї легко вiдкривалося все сказане. Бо схоплювала оте, що розставлене помiж словами. Радiла своїй умiлостi, тодi чула спiв мамки Журини. "А друга палала, як я умирала..." Була довкола нудьга, а жити хотiлося. Днi були неоднаковi: то прозорi, то пойнятi смерком, притемненi, похмурi, то знов лагiднi, пронизанi золотим блиском, такi прекраснi, що життя б цiле готова була вiддати за один лиш з них. Десь був Київ, десь були чеберяйчики, тепер вони зрiвнялися в своїй невидимостi й незбагненностi з Києвом. Ще мала вона десь мужа маркграфа, що вмирав у безсилiй злостi, чужий i ворожий чоловiк. Абатиса Адельгейда щоразу, як зустрiчалася з руською княжною, заповiдала приїзд свого брата iмператора до Кведлiнбурга, про саму ж Адельгейду розповiдали: ходить ночами до юнакiв,яких уподобала. Темними ночами приходить гаряча й несамовита, як диявол, а лице має янгольське. Мовляв, така кров iмператорська. I в сестри, i в брата. Iнодi Євпраксiї ставало цiкаво: який же той iмператор? Алє вiн не їхав до Кведлiнбурга. ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ Про Генрiха сказано: "Став iмператором, коли ще тiм'я не заросло". Його батько, iмператор Генрiх III, помер, виснажений безкiнечними походами проти непокiрливих iталiйцiв, в Iталiї втратив першу свою жону i сина вiд неї, в Iталiї переживав невдачi, ганьбу, приниження, в Пармi довелося втiкати йому. Вистрибуючи з вiкна, поламав ногу й прозваний був мстивими iталiйцями "Калiкою", з другою жоною Агнесою з Савойського дому прожив заледве що п'ять рокiв i помер все в тiй же Iталiї, на яку витратив усе своє життя. Генрiха III звано Linea justitiae - путь правди. Ще звано Чорним, а також Калiкою. Для кого що зробив, той так i називав iмператора. Так ведеться здавен. Смерть володаря завжди несподiвана. Настає короткочасна розгубленiсть, тодi всi враз кидаються на те, що зветься владою. Адам Бременський так писав про цi подiї: "Управлiння державою, за правом спадкоємства, перейшло на велику шкоду для всiх до рук жiнки й дитяти. Князi, вiдкидаючи з обуренням правлiння жiнки i владу дитяти, попервах, щоб не лишитися пiд гнiтом такого рабства, повернули собi давнi вольностi, а тодi почали мiж собою суперечку, хто з них могутнiший, i нарештi пiдняли зброю проти сiюго государя з намiром скинути його з престолу. Все це легше було бачити очима, нiж тепер описати пером". Усе скiнчилося тим, що наймогутнiшi духовнi владики германськi архiєпископи Адальберт Бременський i Ганно Кельнський були проголошенi правителями, якi мали опiкуватися малолiтнiм королем. "Хоча на словах,- як зазначає хронiст,- вони були миролюбнi, серця їхнi билися смертельною ненавистю один до одного". Обидва вони, забуваючи про свої духовнi обов'язки, вiдзначалися передовсiм не святощами, а любов'ю до суєти, цiєї служницi знатних людей. Обидва, як то сказано колись було про Ксеркса, замрiяли перейти море i перепливти землю. Кожен розумiв, що перевищити свого спiвправителя можна тiльки одним способом: захопити владу над малолiтнiм iмператором. I ось, забувши про свiй сан, викрадає Генрiха спершу Ганно, ховаючи його i вiд матерi й вiд свого суперника, згодом те саме робить Адальберт. Ганно намагався впливати на малого iмператора суворiстю, Адальберт, навпаки, поступливiстю. Той пригнiчував душу недорослому правителевi, викохуючи в ньому звiра, iнший розбещував його молоду душу i теж пробуджував у нiй все звiряче. Магдебурзький клiрик Бруно, який не належав до прихильникiв iмператора, склав життєпис ного дитинства i юностi i вимушений був вдатися до слiв прикрих. Мовляв, Генрiх зiпсований був уже самим своїм народженням, бо людина може зробитися iмператором i це лiпше, нiж тодi, коли вона вже народжується ним. Малий iмператор бiльше чванився своїми високими володарськими гiдностями, нiж намагався досягти успiхiв у мудростi перед богом i людьми. Ганно занадто круто взявся за виховання короля, керуючись словами писання про те, що цар непокараний погубить люди своя. Та коли Генрiх, як пише хронiст, "переступив вiк простодушного дитинства i досягнув юностi, яка має такий простiр для всього поганого, i коли, таким чином, побачив себе в тiм пунктi, де самоська буква розходиться в два боки, вiн, полишаючи без уваги її праву тiсну i круту лiнiю, вибрав собi лiву дорогу, широку й зручну, ухилився рiшуче вiд стезi доброчинства i вознамiрився всецiло вiддатися своїм пристрастям". Самоською буквою звалося грецьке iпсилон, з яким самосець Пiфагор зрiвнював дорогу людського життя: спершу загальна дорога життя, згодом правобiч тонка i вузька лiнiя добра, а лiворуч - широка путь зла. Як бачимо, простi клiрики в тi часи вже полюбляли пишнi вислови, надто ж коли вели мову про вищi особистостi держави. Не занедбувано й звичайного анекдота. Так, коли Адальберт Бременський на розкiшнi страви для малого iмператора витратив усi запаси i стольник не мав за що зготувати обiд, архiєпископ, як розповiдає Бруно, просто собi сховався в капелi й удав, що ревно молиться. Стольник став стукати в дверi. Тодi архiєпископ упав на пiдлогу, мовби для ще запальнiшої молитви. Стольник, увiйшовши до капели, став покашлювати, аби звернути на себе увагу. Все намарно. Тодi стольник i собi розпростерся поряд з Адальбертом i став шепотiти йому на вухо: "Помолiться, щоб вам було що сьогоднi попоїсти, бо досi нiчого немає, що б можна з честю поставити на ваш стiл". Адальберт скочив на ноги. "Дурню! Що ти наробив! Ти перервав мою бесiду з богом! Коли б ти бачив хоч раз мою бесiду з янголами, як того сподобився мiй живописець Трансмунд, ти б нiколи не насмiлився наближатися до мене в час молитви!.." Клiрик Бруно не знаходить для Генрiха жодного спiвчутливого слова. "До чого звик чоловiк у дитинствi,наводить вiн слова царя Соломона,- того не покине i в старостi!" Люттiхський єпископ Отберт написав iсторiю життя Генрiха, можна б сказати, всупереч озлобленостi канонiка Бруно. Лише говорячи про архiєпископiв Адальберта й Ганно, вiн згоджується з клiриком: "Найгiрше, що вони давали повну волю юнацьким захопленням Генрiха, замiсть зберiгати його, як за печаттю". Однак тут же Отберт квапливо додає: "Ставши самостiйним, Генрiх засудив багато зi свого минулого i виправив те, що було можливе. Став переслiдувати ворожнечу, насильство, хижацтво". I вже далi про iмператора тiльки таке: "Вiн володiв свiтом, бiднi володiли ним, йому слугував свiт, а вiн - бiдним". Або: "У натовпi князiв вiн видимо видавався над усiма й здавався вищим, а в грiзних рисах обличчя проглядало якесь достоїнство". I ще: "Biн бачив мовби очима рисi, у кого на серцi до нього любов, у кого - ненависть". Не забуто й таке: "Генрiх уважно слухав чужу мову, але сам говорив мало i, лиш виждавши думку iнших, висловлював свою". При ньому, мовляв: "Правда мала силу i влада - право". Через дев'ятсот рокiв важко судити, хто ж мав слушнiсть, де iстина, який насправдi був iмператор? Однак не слiд квапитися з висновками, бо той же Отберт, що такими високими словами розпочинає свою iсторiю життя Ген-рiхового, далi пише: "На цьому я хотiв би урвати мову, бо тепер доводиться торкнутися чвар, пiдступностi, злодiянь, про якi писати правду небезпечно, а брехати злочинно". Тут починається суцiльна заплутанiсть i, сказати б, уривчастiсть як у долi самого Генрiха, так i в його думках. Життя його сповнене було таких пригод, що їх вистачило б для сотнi, а то й тисячi iмператорiв. Однак прiзвиська нiякого вiн не отримав нi вiд сучасних, нi вiд потомних. Не змiг вiн окреслити своїх намiрiв i, може, саме завдяки тому й уберiгся вiд прiзвиська, яке передає завжди суть чоловiка дiяльного, але неминуче обмеженого в своїх дiяннях. Обмеженiсть ще можна б назвати визначенiстю. Цим Генрiх не прославився. Змiнювався впродовж цiлого свого життя. Скiльки разiв - не згадав й сам. Гадюка скидає з себе стару шкуру он як часто. Щоб скинути, треба щоразу за щось зачепитися. За тверду бадилину, за палицю, за камiнь. Боляче, а треба тертися й обдиратися; Не вийшло за одним замахом, ще й ще. Вiн був усяким, а тяжiло над ним вiд самого народження одне слово: iмператор. Кидався в примхи, в безчинства, в розпусту, в жорстокiсть i звiрства. Тодi ставав хитрим, обережним, обачливим. Не витерпiв довго. Понесло його, закрутило, захотiлося безмежної волi для самого себе, щедрот i благородства для люду. Надовго? Поки поконав ворога найстрашнiшого i наймогутнiшого в усi часи: самого римського папу. Знесилився, виснажився, отримав назавжди слово, яке знаменує найвищу ступiнь людського упокорення: Каносса. Тисячу рокiв потiм казатимуть "Iти в Каноссу". А то вiн ходив - iмператор Генрiх. З ким ходив? З жоною, з малолiтнiм сином i iз Заубушем. Про Заубуша нiде нiчого не сказано. Бо що таке Заубуш? Барон без пiдданих, чоловiк без значення, обрубана тiнь iмператора Генрiха. ШЕСТИЛIТТЯ _(продовження)_ Кведлiнбурзьке абатство намагалося зрiвнятися своїми садами зi славетним абатством Рейхенау, щодо городiв, то тут йому не могло бути нiде рiвних, надто ж коли з'явилася в абатствi Журина. Вiд весни й до пiзньої осенi вона не вiдривалася вiд теплої землi, i хоч земля не була така щедра, як у Києвi, все ж старання й дбання не могли пропасти намарно; маленькi клаптики монастирських городiв, порозкидуванi мiж ставками й садами, приголомшували кожного своею язичеською буйнiстю, там кущилося, збивалося в зеленi гущавини, дивувало соковитiстю, первозданнiстю барв, нiжнiстю й неповторнiстю, там не стачало вже мiсця для отих щедрот земних, доводилося ставити пiдпори й тички, пускати виткi рослинп вгору, тим самим мовби пiднiмаючи городи в повiтря, i тодi огiрки росли десь над землею, огудиння п'ялося до сонця, творячи прозорозеленi стiни. Найбiльшу ж утiху давала Журинi квасоля, найхимернiша рослина, яка закудлювалася, обплiталася довкола густо поставлених дерев'яних тичок i пiдпорок, розпростувала на всi боки виткi батоги своїх стебел, квасоля нагадувала знайомий ще з дитинства лiсовий хмiль, однак без тої шорсткостi листя й стебел, була нiжно-оксамитова, мов дотики дитячих пальчикiв, закрученими кiнчиками своїх батiжкiв лоскотала тебе за вухом, то грайливо торкалася шиї, то пустотливо пробиралася й за пазуху, i тодi Журина мимоволi пашiла лицем, притискувала схрещенi руки до вирiзу сорочки, лякливо озиралася довкола, так нiби була й не жона зрiла, а дiвчинка, поставлена вiдразу перед сотнею безсоромних очей. Квасоля була пожадливо неспинна в своїм розростаннi, її шовковисто-зеленi заростi творили в городах свої вулички, якiсь потаємнi сховки, неприступнi для стороннього ока втечища. Щоразу виникала потреба ставити новi тички для квасолi, i тодi Журина кликала воєводу Кирпу, просила його помочi, питала за звичкою: - Як ся маєш. Кирпо? - Нi пес, нi видра! - вiджартовувався Кирпа, тупцювався коло квасолi, зазирав ув отi вулички, в оту затаєнiсть i затiненiсть, тодi кидав погляд на Журину, погляд мовби й звичайний, випадковий, але жiнцi ставало млосно вiд отого миттєвого шмугляння по нiй пильних воєводиних очей, вона квапилася вiдвернути його вiд того, про що вiн мiг би заговорити або хоч подумати, казала: - Дивись - квасоля. Правда ж, як наша? - А ми чиї? Вона змовчувала. Сама не належала собi. Чия? Нiчия. Та чи й буде вже чиясь? Кирпа вмiло ставив тички. Вiн, правда, все на свiтi робив умiло, швидко й охоче. Земля була м'яка, тепла, тепло панувало вже он який час, навiть не було набридливих дощiв, од яких у чоловiка розмокають тут навiки маслаки. Кирпа якось мовби розм'якав од тепла й од такого буденного заняття, в ньому нiчого не зоставалося вiд воїна, пропадала шорстка косоплечiсть, вiн стояв у довгiй сорочцi, у зношених портах, босий, простоволосий, був якийсь зовсiм домашнiй. Раз не витримав. Чи пожартував, як завжди, чи й справдi? Сказав з якоюсь безнадiйною гiркотою: - Прийшла б ти сюди вночi, в оцi гущавини. Вона вдала, нiби не розумiє: - Вже я тут, нащо вночi приходити? - Тодi б i я, може, прийшов... - I ти вже тут. - Вже тут, а ще й не тут... Вона промовчала. Билася жилка на шиї, млость поймала всю, солодка байдужiсть запанувала в усьому тiлi. Хай станеться, як має статись i що мав статись. Але Кирпа взявся до роботи, вправно вбивав гострi тички в м'яку землю i виходило так, нiби вiддаляється з кожною забитою тичкою вiд Журини. Коли вбив останню, трохи постояв, не озираючись, глухо спитав: - То як? Прийдеш? - Про вiщо ти, Кирпо? - перепитала, вiдразу й пошкодувала, але вiн обернувся до неї, показав в усмiховi свої слiпучi зуби: - Ну, не при сонцi будь сказано... I, замахнувшись так самiсiнько, як для рубання_ _мечем, косоплечо посунувся на неї, i вона опинилася в його обiймах, вдарилася об нього тiлом, сорочка на сорочку, груди на груди. - Господи, сором же ж! Вiн не мiг вiдiрватися вiд неї, та й вона так само не мала такої сили, але в жiнцi завжди живе сором'язливiсть, страх i нерiшучiсть. - Побачать же! Що ти робиш, Кирпо! Вiн вiдчахнувся од неї, сп'янiло вiдсунувся, перекосило його ще бiльше, нiж звичайно, сказав твердо: - Жду тебе тут, як стемнiє. Мовчазну згоду вичитав у великих її очах. Так само мовчки й покрадьки зiйшлися вночi, вiдразу вiдшукали одне одного, забилися в глибини зелених нетрiв, м'яка земля ласкаво прийняла_ _їх_;_ вони доторкувалися одне до одного з пожадливiстю слiпих, що спiткалися пiсля довгих блукань у безлюднiй пустелi, мова перейшла в пальцi, в руки, слова стали дотиками, вони впiзнавали одне одного й не впiзнавали, задихалися вiд нiжностi, тонули в нiй, стогнали, вiдчуваючи, що ось-ось загинуть. Чом так пiзно зустрiлися, чом так довго не могли знайти одне одного, чом, чом, чом? Довгi коси Журини розсипалися по землi, обплiтали воєводу, були неначе живi, з них мовби вилiтали iскри, їхнiй зелений сховок осяював-ся якимсь дивним свiтлом, тиша панувала довкола така, нiби все на свiтi вмерло, тiльки вони живуть, бо тiльки вони справдi живуть, а бiльше нiхто. Земля була м'яка, клаптик землi, накритий густим безшелесним зеленим свiтом доброї до них квасолi, такої ж самої, як у далекому Києвi, i земля в темрявi нагадувала мовби щось київське, хоч вiд згадувань вони обоє були далекi, бо й навiщо? Нiчого тепер не поможе, позаду немає нiчого, вони тут, нинi й прiсно i вовiки вiкiв, нинi, нинi, нинi! Кирпа обводив долонями Журину, те мiсце, де вона лежала, той клапоть землi, що був пiд нею. - Ось. Б'ються люди за землю. А землi кожному - аби вмiстилася на нiй кохана жiнка. Бiльше й не треба. Журина тихо засмiялася. - А квасоля? - Квасоля хай росте вгорi. Як грушi. Журинi хотiлося плакати. Ну, чому вони так довго не могли знайти одне одного, чому? Таке коротке життя i таке жорстоке. Б'ються люди. Моляться. Страждають. Князь стоїть над усiма, платить тим, хто вбивав, i тим, хто лiкує. Що може бути безглуздiше й страшнiше? А життя ж коротке... Вона лежала на спинi, дивилася в темряву, чомусь гадалося, що не квасоля росте десь у темрявi довкола, а молодо шумить весняна пуща, був у її очах рух дерев, шепотiння листя, спiв птахiв, якi не мають печалi, бо невiдомi їм болi й страждання людськi. Кирпа мовби вгадав її думки, гладив її тихо, гладив обережно, несхожим якимсь голосом казав: - Не можу в каменi... Тягне мене до лiсу, аби там лягти пiд деревом по-звiрячому i слухати, як шелестить жито на узлiссi... Вона хотiла сказати: "Слухай квасолю", а подумалось: "Слухай мене". Сама ж слухала його. Ось тобi й косоплечий! Ось тобi й зубатий та розсмiяний! Так почалося мiж ними. Удень усе звичне, лише ждання ночi нетерпляче, гарячкове, лякливе, так нiби могла знайтися якась невiдома сила i прибрати ночi з-над абатства. - Я думала, черницi такi дурнi. Бо хто ж розумний замкнеться на цiле життя в цей камiнь? А тепер i сама б звiдси нiкуди не рвалася. - Ми ж з тобою не в каменi - у квасолi. - Цей сховок для нас мiцнiший за камiнь. - У квасолi - й таке щастя! А я казав: нi пес, нi видра. - Урвав ти менi корiння серця... - Проберу ось прозирку в квасолi, вгадай, що побачиш? - Не знаю. - Зiрку. Та ще таку низьку, хоч простягай руки й бери. - Зорi - то для нас. А зiйде мiсяць - то вже для абатиси. - Правда, нiби вона при мiсяцевi ходить гола довкола ставiв? - Не кажи так: грiх. - А що то таке? - Нiхто не бачив, чи ходить Адельгейда, чи нi. - Не треба й бачити - можна здогадатися. - Вона ж не заважає нам. - Сама кажеш: заважатиме мiсяць. - Ну, так, вiн ворожий до нас. - Прокрадатимемось i пiд мiсяцем. - Мовчи! Накличеш. Сови кричать над абатством... - А що нам сови! Вiн був безжурний i вiдважний. А що нам сови! А сови кричали над абатством, старi, сивi, слiпi. Не вiщували щастя нiкому, нагадували про темряву й нещастя на свiтi, нагадували про смертi, про вбивання, про вiйни. Iмператор не повертався з Iталiї, iмператор вiв свої вiйни проти папи, проти графiв, проти гiр i рiвнин, проти людей простих, проти батькiв дiтей убитих i дiтей ще не вбитих, а тодi брався й за дiтей. Вiйна не мала кiнця, бо батьки, що втратили своїх дiтей, хотiли, щоб iншi батьки так само втратили своїх дiтей, iнакше не мислили собi справедливостi. Вiйна була мовби безперервне, вiчне вiдомщення не знати й кого, не знати кому. Але нарештi iмператор дочекався смертi свого найлютiшого ворога папи Григорiя. Вигнаний з Риму, без влади й без впливу, власне, полонений Рожером Сiцiлiйським, чоловiк, який десять рокiв потрясав цiлими iмперiями, поклав початок, може, й тисячолiтньому розколу Європи, бiльше не жив, можна було заспокоїтися на час, спочити вiд трудiв великих. Iмператор повертався з пiвдня, нiхто не знав, де вiн з'явиться перше: у Госларi, улюбленiй столицi його батька, який вибудував цей город на мiсцi водяного млина, чи у Вормсi, чи в Майнцi, чи в старовиннiй столицi германськiй Бамберзi, а чи й у Кведлiнбурзi, де не треба сидiти в незатишному iмператорському палацi, а можна сховатися вiд трудiв i клопотiв у тихому абатствi сестри Адельгейди. У Кведлiнбурзi кололи свиней, наготовляли ковбас i копченостей, ловили перепiлок, бо перепiлки по-кведлiнбурзьки були улюбленою стравою Генрiха, все жило очiкуванням високої хвилини, коли розчиниться брама, загримлять мостовi ланцюги, ударять котли, заграють лютнi, задзвенить зброя, замайорять стяги iмператорськi, засяє золото, загримить звитяжне залiзо. Коли прийшла звiстка про смерть маркграфа Штаденського, Євпраксiя надягла жалобу. В усьому чорному стала ще тонша, гiнкiша, кiлькох лiт, проведених в абатствi, й не помiчалося на нiй, така сама дитина, хоч уже й удова, хоч i в жалобi, хоч i... Зрiвнялася долею своєю з сестрою Янкою в Києвi. Тiй отець спорудив монастир, зiбрала вона туди дiвчат з багатих родин, хотiла навчити всiляких наук, мабуть, усе про бога хотiла навчити, а Євпраксiя? Що мала тепер робити? Залишатися навiки у монастирi? Повернувся до неї багатий її посаг, привезений з Києва, мала коло себе Журину, отця Северiана-сповiдника, кiлькох дружинникiв з Кирпою. Нi землi, нi притулку. Вози, конi, верблюди, колеса. Втiшала Адельгейда: - Ось приїде iмператор. А що їй iмператор? За вiком, здається, такий, як князь Всеволод. За значенням? А що їй чиєсь значення? Вiд великого князя з Києва не мала нiчого: нi вiстей, нi порад, нi спiвчуття. Iмператор не знав її, вона не знала iмператора. Чула про нього - ото й усе. Тодi почула ще: в iмператора вмерла жона Берта. Лишила двох синiв Генрiховi. Конрад - такий, як Євпраксiя. Другий -Генрiх, менший. Адельгейда казала: - В iмператора немає дiтей. - А хто ж то? - питала Євпраксiя. - Спадкоємцi. В нього й жони не було. - Хто ж? - Iмператриця. Ненавидiв її. - Вiн усiх ненавидiв? Адельгейда не вiдповiла. Знала про брата бiльше, нiж будь-хто. Ще коли мав сiмнадцять лiт, у своїх безчинствах сягнув так далеко, що пiдмовив гидкого свого напарника в усьому злому Заубуша (досi не могла згадувати цього без жаху й огиди) згвалтувати вже не якусь просту дiвчину чи жону чужу, а її, iмператорську доньку, абатису Кведлiнбурзьку Адельгейду. Влiтку, вночi, коло чотирикутного ставу, виманивши її туди, напали вдвох, iмператор тримав сестру за руки, а той хапливо рвав на нiй одяг, м'яв її неторкане тiло, iз страху вже й не за себе, а за iмператора вона й не кричала, тiльки глухо стогнала, а Генрiх насмiхався i над нею i над гвалтiвником: - Заубуш, я триматиму тiльки руки. З ногами справляйся сам. Ноги в жiнки не надаються до оборони. Вони створенi природою для покiрливостi й для насолоди чоловiкам. Вона мала б проклясти Генрiха, а вийшло? Саксонськi князi, шукаючи приводiв для вiйни проти iмператора, двiчi збиралися для обговорення ганебного гвалту над рiдною сестрою. Адельгейда вiдмовилася оскаржувати брата. Вiдчувала: падає туди, де кишать дияволи i де для такої, як вона тепер, знайдеться мiсце, однак святощi iмператорського iменi були для неї вищi за все. Жертвувала собою i не для Генрiха - для самої iдеї iмператорства, отож, якоюсь мiрою, i для самої себе. Генрiх схаменувся, може, й злякався свого вчинку. Покликав Заубуша до себе в Гарпбург. Той вирушив з Гослара навiть без зброєносця, вважаючи, що йдеться про таємну раду в iмператора, i пишаючись, отже, високою довiрою. По дорозi в лiсi Заубуш помiтив засiдку i, хоч не подумав, що то проти нього, але на всяк випадок сховався в поблизькiй церквi. Бургграф Мейссенський Бурхард поїхав за ним i дав слово честi, що з Заубушем нiчого не станеться, коли вiн вийде з церкви. Заубуш не повiрив, але гаразд вiдав, що святiсть церкви не зупинить нападникiв, коли вони мають належнi велiння вiд самого iмператора, тому вийшов i вiддався Бурхарду. Його загнали в глухi хащi й посiкли мечами. Iмператор повiдомив сестрi, що вона вiдомщена, а тодi довiдався, що Заубуш вижив. Позбувся ноги, був увесь у рубцях, однак живий! Вищi сили оберiгали цього зiпсованого вкрай, але й дорогого водночас iмператоровi чоловiка. Генрiх провiдав ще недужого Заубуша, подарував йому баронський титул, щоправда, тим часом без землi й без пiдданих, наблизив до себе ще бiльше - вiдтодi цей чоловiк став найдовiренiшим слугою Генрiха. Втекти не мiг, бо одноногий, зрадити теж не мiг, бо й для кого? Покинути? Але ж не мав нiякого майна, всi домагання щось одержати давно вже припинив, бо iмператор щоразу смiявся: - Навiщо земля тому, кому належать всi свинячi жоровиська? Пiсля iмператора ти наймогутнiший чоловiк в iмперiї! _(Гра слiв. По-нiмецьки__ Saubusch__ означає: лiсовi хащi, де дикi кабани їдять жолудi.)_ Щоразу, як приїздив до Кведлiнбурга, Генрiх зiштовхував Адельгейду з Заубушем. Вiн любив, коли люди ненавидять одне одного. Привозив Заубуша, щоб той ненавидiв Адельгейду зблизька. Жiнку можна ненавидiти лише зблизька. Адельгейда ненавидiла Заубуша охоче, добровiльно, без примусу. А що закохуються люди так само, то з часом нi вона, нi Заубуш вже й не могли розрiзнити, чи то мiж ними ворожнеча, чи любов? I ждала Адельгейда приїздiв iмператора до Кведлiнбурга i з острахом, i з ненавистю, а водночас i з затаєним нетерпiнням: бо ж з Генрiхом неминуче мав приїхати й Заубуш. Настала зима, не знати вже й яка зима на чужинi для Євпраксiї. Пори року - повiльнi, однаково сумнi, мов плакучi верби, не приносили їй нiчого, навiть звiстка про смерть маркграфа не здивувала, бо вмер вiн для неї ще тодi, першої ночi, коли боролася з ним i у вiдчаї хотiла покiнчити з собою. Днi сповненi були звичного безглуздя канонiчних суперечок отцiв Северiана й Бодо, стриманих розмов з Адель-гейдою, нудьгування, дратiвливостi, коли не хотiла нiкого бачити, навiть Журину гнала вiд себе, не читала книг, не згадувала нiякої мови, нi нових - одної та другої, нi своєї дитячої, бо й згадати тяжко: летюча тiнь вiд слiв лишилася - i бiльше нiчого. Ночами кричали над абатством сови, було страшно й самотньо, ждала нетерпляче снiв, бо то було її єдине багатство. її спи брели через рiки, прослизали попiд зеленим вiттям пущ, линули через долини, шукали Києва, причаєного в золотому смутку церков. Зимової ночi приснився їй бiлий япгол. I руки d пього свiтилися золотистим вогнем. Вiд радостi прокинулася й побачила Журину з свiчкою в руцi. - У мене вже горить одна,- сонно сказала Євпраксiя. - Принесла ще одну. - Навiщо аж двi? - Кажуть, iмператор в'їхав у Кведлiнбург. Хай горить у тебе двi свiчки. Ти ж княжна. - Я вже забула про це. А iмператор де? - Не знаю. Не бачила його. Бачила безногого. - Хто це? - Не вiдаю, дитино. Страшно стало. Понесла тобi свiчку. - Ти не бiйся,- сказала Євпраксiя. - Не боюся, а страшно. Про безногого обидвi вдавали, нiби нiчого не знають. А знали ж давно: одна вiд Адельгейди i баронських дочок, друга - вiд черниць. Та й очiкувано всi цi роки в Кведлiнбурзi чи то iмператора, чи, може, бiльше Заубуша. Адельгейда - зi змiшаним почуттям давньої ненавистi й пiзнiшого захвату, жiноцтво - з лiнивою цiкавiстю. Чи ходитиме Адельгейда нагою коло ставiв? Надто ж коло того, чотирикутного. Але iмператор приїхав неочiкувано, серед зими, приїхав у жа