лобi, поховавши жону, в'їхав у Кведлiнбург тихо, замкнувся в палацi, не дав знати сестрi, хоч, здавалося б, мав дiлити жалобу разом з нею, та й мiсце для того в абатствi вiдповiднiше, нiж у великому, пустельному палацi, холодному, темпому, зчужiлому. Де взявся в абатствi Заубуш i чому опинився там уже в нiч їхнього приїзду? Журина проходила двором абатства, в темрявi тьмаво бiлiли кам'янi аркади, вона нечутно ступала по плитах, ще мала пройти попiд аркадами, тодi завернути на половину Євпраксiї, але її мовби ждали в притемненому переходi, назустрiч схитнулася висока гнучка чорна постать, почувся уривчастий стук об камiнь: стук-стук, i вона якось вiдразу здогадалася, що то Заубуш, хоч нiколи не бачила його й не чула стуку дерев'янки, навiть не знала, чи носить дерев'янку, чи просто стрибає на однiй нозi, чи, може, носять його, як вельможу й першого прибiчного iмператора, в золоченiй лектицi. Його чорна постать, отой стукiт дерев'янки, несподiвана нiчна поява пiд пустинними аркадами - все було таке несподiване, що Журина чомусь злякалася й стала. А вiн пiдiйшов до неї, в темрявi видивився їй у лице, очi мав так само великi й темнi, як Журина, здається, що вiдзначався неабиякою чоловiчою вродою, хоч їй було не до того, щоб помiчати ще чиюсь вроду, а ще: вiдразу потвердив усi розповiдi про себе й найгiршi припущення, бо нахабно простягнув руку до її обличчя, взяв за пiдборiддя, спитав чи то здивовано, чи недовiрливо: - То це ти - княжна руська? - Не бачиш. Мати її. - Ще лiпше. Наблизься. Несподiвано вселилася в неї зухвалiсть. - Наближайся сам! - вiдповiла з викликом. Вiн засмiявся. - Дерев'янка не дає. Хочу, аби ти. - Я не хочу. - Змушу. - Нiхто не змусить. - Менi це подобається. Поглянь на мене. Я - Заубуш. Чула? - Здогадалася. - Тодi домовились.- Вiн спробував ухопити її за руку. Журина ухилилася. - Не зi мною. Побiгла вiд страшного барона, мов перелякане дiвчисько. Навздогiн почула: - Сто тисяч свиней! Знайду тебе!.. Такий справдi знайде. Вистукуватиме своєю дерев'янкою по кам'яних пiдлогах цiлу нiч, поки добереться до її келiйки, i нiхто не прийде на помiч, i воєвода її не вiдатиме нiчого, не прибiжить, не замахнеться косоплече мечем. Розгублена й перестрашена, запалила свiчку, пiшла до ложницi Євпраксiї, тепер ось розбудила княжну, вигадувала щось про двi свiчки на честь прибуття iмператора, а в самiй усе тремтiло вiд темного передчуття. - Посиджу трохи коло тебе,попросилася.- Бо спати не можу, тривога якась у серцi, темно довкола, все чуже нам. - А менi снився янгол i руки в нього свiтилися,- сказала, усмiхаючись радiсно, Євпраксiя.- Чи я спала, чи й не спала. Бо то твої руки свiтилися. Вiд свiчки. - Ти вся свiтишся чистотою, моя дитино, ото й сниться тобi. - Часто сняться страхи. I Київ теж сниться. I твої пiснi журливi чуються крiзь сни. Найчастiше ота: степами брестиму, як голубка густиму... Залишок ночi вони провели мiж сном i просонню, Журина бiльше й бiльше занурювалася в тривогу, готова була ще до настання свiтанку бiгти в город до дружинницького помешкання, розбуркати Кирпу, переповiсти йому все, що з нею сталося, Євпраксiя ж блукала уявою десь далеко звiдси, бачила й не бачила Журину, чула й не чула її притишений голос, бо вчувалося їй щось iнше, серце ждало чогось, дивувалася, чому бариться ранок, так нiби саме цей ранок мав змiнити все її життя, покiнчити з оцим невизначеним, розпачливим буттям монастирським i чужинецьким. Ранок настав сiрий, холодний i безнадiйний. Шмаття мокрого туману завалило абатство, змiшалося з каменем - i не добереш, де туман, а де камiнь. Гнiтило душу, вбивало бажання й надiї, хотiлося вернути нiч, сон, забуття. День був такий самий, нiчого не принiс, абатство, завалене шматтям туману, завмерло, ждало, прислухалося. Не почули нiчого. Нiчого не сталося. До Євпраксiї не навiдалися навiть її святi отцi. Журина не знайшла Кирпи i тривожилася ще бiльше. У туманi над вежами Кведлiнбурга розпачливо кричала галич. Десь по брудних грузьких дорогах тяглися, мабуть, до Кведлiнбурга обози з живнiстю i похмурi селяни проклинали негоду, iмператора й господа бога. Iмператор замкнувся в палацi, нiкому не показувався, нiкого не хотiв бачити, нiкого не пiдпускав, нiкого не випускав i не вiдпускав. Як же вирвався вiд нього вже першої ночi Заубуш? А може, його й не було? Може, то з'ява стала перед Журиною? Бо нiхто бiльше в абатствi не згадував про барона. Спитати? Але ж кого? Та чи й треба? Ще день минув i ще кiлька, i нiчого не ставалося, i днi тi були довшi за всi роки ждання й нудьги на чужинi для Євпраксiї, для Журини ж ставали вони дедалi тяжчими, бо тривога в нiй не згасала, а побiльшувалася й гострiшала. I несподiвано: iмператор обiдає в абатиси Адельгейди. Запрошено єпископа, абатiв, будуть барони й графи, запрошено Євпраксiю, може, єдину з шляхетних вихованок абатства, бо ж нiхто не мiг зрiвнятися з нею походженням. Вона була в чорному, тонка, висока, така юпа, що видавалася з-помiж усiх дiвчиськом. I всi були в чорному, бо ж в iмператора - жалоба. Не було пишної стрiчi, бо - жалоба. Вiн злiз з коня коло брами, швидко перейшов двiр, не дивлячись, скинув комусь на руки важке провологле хутро, зостався в чорному, високий, з за-палими грудьми, весь у рудявому заростi, не мав на собi нiчого з iмператорських вiдзнак, окрiм грубого золотого ланцюга на грудях, i той ланцюг мовби гнув його, при-горблював, зсутулював, а може, то роки, бо ж Генрiх мав мало не стiльки лiт, як великий князь Всеволод, годився б Євпраксiї в батьки. Генрiх був iмператором уже тридцять лiт. Незмога навiть уявити. I хоч не були то легкi й веселi роки, хоч простягалося багато рук до його коропи, хоч проклинали його в церквах i навiть у Римi, але ж тридцять лiт на такiй висотi, в такiй самотинi? У ньому змiшалося все: примхи, призвичаєння, потреби, неминучiсть, неприступнiсть, велич, упертiсть, зарозумiлiсть, недовiр'я, пiдозрiливiсть. Нiколи не обертався, дивився тiльки перед собою, погляд мав важкий, падав вiн у нього згори вниз, гнiтив, розчавлював, не смiв нiхто попадати пiд той погляд, хто ж попадав - мав неминуче загинути. Чи вiн бачив що-небудь i кого-не-будь? Важко сказати. За довгi роки навчився пускати погляд боковий, побiжний. Це помагало помiчати багато прихованого, скажiмо, жiночi очi. Але останнiм часом прийшло тривожне вiдчуття, що помiчати жiночi очi вже не хочеться. Дратують i щоразу зринає: "Навiщо?" Заубушу було звелено щодо жiнок твердо: "Зневажати! " Той зло жартував серед обпитих баронiв: "Iмператор об'ївся свiжиною, перейшов на солонину!" Адельгейда хотiла повiтати iмператора високими словами, вiн нетерпляче вiдмахнувся: - Вiдаєш, що не люблю безглуздих крикiв. Алiлуя, осанна - полиш для своїх єпископiв. Абатиса несмiливо спитала, чи не помолиться_ _вiн у церквi святого Серватiуса. Генрiх сказав, що не пiде. - Але ж чому, ваша iмператорська величнiсть? - Спитай Заубуша,- кинув насмiшкувато Генрiх.- Вiн скаже тобi, що бог - це сто тисяч свиней! Усi вiтри й дими Європи були в його рудуватiй борiдцi. Вiн намагався бути образливо-грубим, щоб вiдлякувати вiд себе душi низькi й обмеженi, i цим якось вiдразу сподобався Євпраксiї. Вона зрозумiла його подратованiсть i оту втомлену пригорбленiсть. Бо то вiд сумної величi. А сумна, бо непотрiбна йому самому. Всiм iншим - так. Йому - нi. Ще сподобалося їй вiдразу, що iмператор висловлювався саме отими звуками, якi розставляються мiж словами. Просте нiщо, якесь гмикання чи покашлювання перетворював на сповнене глибокого значення слово. Ось так i дивилася Євпраксiя на Генрiха своїми сiрими очима, i вiн наштовхнувся на тi очi, бо зухвалостi в них було бiльше, нiж у нього самого, вiн навiть не мiг збагнути, що воно перед ним. Ноги й волосся. Волосся вибивається золотими пасмами з-пiд чорного жалобного накриття, а ноги i є цiєю iстотою, дивною, чужою, яка з'явилася тут, мовби втiлена образа iмператорської гiдностi, виклик, натяк,дратування. Високому духу личить радiсть, гнiв належиться йому за становищем. Iмператор спитав невиразно, без радостi, але й без гнiву: - Хто_ _така? Адельгейда пiдвела Євпраксiю. Та вдала поклiн. Мати схильнiсть ще не означає схиляти голову. Зухвальство неабияке. Треба було зневажити й змаловажити, але подумав, що мати перед очима отаке чисте створiння лiпше, нiж дивитись щодень на баронiв, з вухами чорними вiд невмивання. З жалем i острахом зрозумiв, який вiн старий. Троянди не пахнуть, пси не гавкають, жони не люблять, любов охолола, зло перемагає. Вiн пустив на Євпраксiю скiсний погляд, поглянув на неї майже крадькома, її очi напливали на нього, мов два сiрi довгастi птахи. Тодi Генрiх подав княжнi руку. - Будете моєю дамою за столом. Германський iмператор знати не хоче нiчого германського. До того ж ми обоє в жалобi. Приймiть мої спiвчуття. Маркграф був вiрний мiй слуга. - Я нiчого не знаю про iмператрицю,вiдмовила Євпраксiя. - Вона вмерла. - Так. I це, мабуть, дуже сумно. - Мабуть? - Генрiх не мiг стямитися вiд такої наївностi.- Мабуть? Смерть - це гiрше, нiж сто тисяч свиней, як каже Заубуш! Треба жити! - А хто живе на сiм свiтi? - спитала тихо дiвчина. - Хто? Я живу! Заубуш живе! Всi ми живi, поки живi! - Багато мертвих живуть i досi, натомiсть безлiч живих слiд вважати давно вмерлими. Дехто вмирає, такi не народившись. - Ти говориш добре, але вкрай невдало, Праксед. Не вiдаєш, що то - життя? - Не вiдаю. - Мав би звати її "твоє непороччя",докинув Заубуш, сподiваючись розвеселити iмператора, але той тупнув ногою: - Не смiй! I Адельгейда, скориставшись нагодою, просичала до Заубуша: - Диявол! Той зневажливо кривив соковитi губи, недбало закидав свою дерев'янку мало не поперед iмператора, але вмовк не огризався, бо вельми добре знав норов Генрiха й побачив: дратувати того сьогоднi не слiд. Треба перечекати - ось i все. Iмператор не здатний на чомусь зосереджуватися, вiн весь у полонi несталостi, у перескоках настроїв i думок. Були вже в монастирському рефектарi. Єпископ сотворив коротку молитву, на столах - важкi срiбнi миси, золотий посуд для пиття. Копченi гуси, печеня з хрiном, каплуни в розсолi, з часником, перепiлки, голуби, лебедi, засмаженi цiлими в коронах, тепле пиво, меди-вина, якi литимуться, мов на млиновi кола. Ось сяде iмператор за цей стiл i забуде все на свiтi. Пам'ятатиме лише про владу. Бо все - у владi, все прах, окрiм влади, безмежностi влади, це єдиний сенс життя, виправдання всього, свято, захват! I мовби на виправдання думок Заубуша, Генрiх, сiдаючи за стiл мiж Євпраксiєю i Адельгейдою, сказав тихо, не знати до кого й звертаючись: - Я iмператором уже тридцять лiт! ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ Ще змалку вiн потопав у морi людської непевностi й невизначеностi. Хоч народився iмператором i вже шестилiтнiм одержав корону (випадок рiдкiсний навiть на тi каламутнi часи), тяжiв над ним страх загубитися в безмiрi держави й незлiченностi люду. Випадки, якi ставалися з ним, грiзно вказували на таку можливiсть, i вiн гарячкове шукав власних способiв пiднесення над юрбою, над землями, над цiлою iмперiєю, бо все, що стосувалося iмператора донинi, видавалося йому хистким, ненадiйним i занадто умовним. Не мiг забути, як на пишних ловах, влаштованих йому архiєпископом Адальбертом, бiлий його кiнь, злякавшись звiра, понiс просто на вершникiв, що наганяли дичину збоку. Генрiх не втримався в сiдлi, звалився на землю безпорадно й незграбно, упав пiд копита розпалених гоном коней, вершники нiчого не могли вдiяти з розтелесованими тваринами, а конi, не розбираючи, де iмператор, де простий чоловiк, промчали над поверженим Генрiхом, i велетенськi, як падаюче небо, копита здiймалися над ним, падали мовби на нього, вiн провалювався разом з ними в смерть i знищення, вiн мiг бути розтоптаний десять i сто разiв, знищений без слiду, перетворений на розплющений корж кривавого м'яса, але сталося так, що лиш двiчi чи тричi черкнуто його краєм копита, розiрвано одяг, подряпано бiк - i все. Адальберт дякував боговi за чудо, iмператор похмуро думав про ту невловиму грань, яка щойно дiлила його вiд смертi. Iншим разом мав пригоду, про яку нiкому й не розповiдав, бо там було бiльше ганьби, нiж загрози. Перiод той клiрик Бруно, який прагнув точного вислову, визначає так: "Коли Генрiх, подiбно до незагнузданого коня, пустився щодуху по дорозi розпусти". Одружений уже шiстнадцятилiтнiм з Бертою Савойською, "благородною й прекрасною", як назвав її той самий Бруно, Генрiх мав коханок i наложниць по всiй iмперiї. "Коли чув, що хтось має молоду й вродливу доньку або жону, то, на випадок невдачi зваблення, велiв брати силою",- це знов усезнаючий Бруно. Мав звичай уночi в супроводi одного або двох вiрних поплiчникiв вирушати на "лови". I ось одного разу перепинили його лiсовi люди. Приятелi божi й недруги цiлого свiту. Не знали, хто вiн, куди прямує, чого й навiщо. Не знали й не хотiли знати. Вискочили з-за темних дерев, самi темнi й невловимi, незлiчимi, як мурашва, зашамоталися, завирували, зачервились, вмить стягнули з коней iмператора i його недолугого супутника, що навiть мечем не встиг зблиснути, рвали зi своїх бранцiв зброю, прикраси, одяг. Той дурень врештi вимурмотiв, що будуть покаранi тяжко, бо ж сам iмператор перед ними. З Генрiха якийсь волоцюга саме знiмав тяжкого золотого ланцюга. Почув, зареготав, б'ючи просто в лице iмператоровi кислим духом: - Го-го! А ось тепер я буду ним! У кого золотий ланцюг, той iмператор! Генрiх щедро обiцяв їм найтяжчi кари. Варити в котлах на повiльнiм вогнi. Зашити у вузькi мiшки й повiшати живцем коптитися, аби вчилися нести яйця. Порозвiшувати на гiллi вниз головами. З нього глузували просто в нiс. Бо що їм якийсь там iмператор? Вони зеленi братове, серед зелених лiсiв, пiд зеленими вiтрами! Тодi вiн не вспокоївся, поки й не переловили всiх грабiжникiв. З вiрьовками на шиях, вони побачили його знов, був увесь у золотi, оточений пишним почтом, залiзними рицарями, пiшими щитоносцями, вимушенi були немало подивуватися: - Диви! Справдi iмператор! Ще був у нього випадок на Лабi. Пiсля ловiв у землях маркграфа Мейссенського iмператоровi захотiлося переправитися на другий бiк рiки. Приготовлено човни, встелено килимами, заквiтчано, на однi посаджено збройний почет, на другi - iмператорських шпiльманiв для звеселення гостей; Генрiх мав пливти в першому човнi разом iз маркграфом, Заубушем, двома баронами й гребцями. Готування було мовби й незабарливе, бо ж вдовольнялося бажання самого iмператора, але й не таке швидке, аби про нього якимсь дивним чином не змогли довiдатися на тiм березi рiчки. Там справдi стало вiдомо, i хмари люду висипали на зелений берег, позабрiдали в воду, нетерпляче ждали човнiв, вимахували на радощах зброєю, чи то квiтами, чи там чимось. Але те, що здаля видавалося радiсною привiтнiстю, насправдi виявилось дикою ворожiстю. У водi й на березi стовбичили похмурi драби, з розкричаними мордами, тягнулися до пiдпливаючих човнiв довгими гаками, розмахували важучими сокирами, вмить зачiпляли човен, що виривався наперед iнших, цурпелили його на мiлке, гахали сокирами в дно, ревли: - Рубай! - Бий! - Трощи! - Сто тисяч свиней! - закричав Заубуш.- Це човен iмператора германського! Назад, падлюки! - Лайно там твiй iмператор,зачiпаючи човна вiдразу трьома гаками, вiдповiдали йому нахаби. - Це берег барона Кальбе! - кричали iншi. - Нiкого не пустимо! - Усiх порубаємо! Iмператорський човен порубано так само, як i iншi, Генрiховi довелося по колiна в водi вибрьохуватися на берег, де його ждав сам барон Кальбе, неприступний у своїй знахабнiлостi. Що? Iмператор? А яке йому дiло? Берег належить йому i вода до самої середини рiчки належить йому. Маркграф Мейссенський? Тому належить берег протилежний i вода коло нього до середини рiчки. Що належить iмператоровi? А звiдки мав знати барон Кальбе? Може, iмператоровi нiчого не належить, а може - оте, що роздiляє рiчку. Невловима лiнiя, себто нiщо. Барон реготав, аж пiдстрибував: - Гух-гiх-гiх! Цiєї води не нап'єшся! Бо то й не вода - нiщо! Генрiхова лють ще бiльше розвеселяла барона. Барон стояв на своїй землi, на своєму березi, коло своєї води, а iмператор? Мав усе i нiчого не мав, володiв мовби цiлою iмперiєю, а сам мiг хiба що обхопити руками власнi колiна. Радостi, як у пса, що тiльки й може понюхати в себе пiд хвостом. Сталося так, що всi прикрощi спiткали Генрiха в Саксонiї, i вiдтодi ця земля стала для нього мовби приваблива жiнка, якою хочеш заволодiти, а вона нiяк не пiддається. Блукав з города в город, нiде не затримувався, намагався охопити всю пiдвладну йому землю, рiки, лiси, гори; гiр було багато, вся Саксонiя уявлялася мов безладно й густо розсипанi зеленi вершини, якi панують над цiєю землею, купаються в невисокому небi, тягнуться до сонця, а десь коло пiднiжжя тих вершин кублиться люд, змагаються барони, метушаться городяни, вперто дряпають землю селяни, i все це прагне вище й вище, кожен хоче добратися до вершин, щоб захопити їх, запанувати, не допустити нiкого, навiть iмператора. Якийсь розумний чоловiк вигадав колись ставити на вершинах гiр кам'янi неприступнi замки. Замки видавалися юному Генрiху островами порятунку в морi людської зажерливостi, невизначеностi й ненадiйностi. У найпеприступнiших, але й наймальовничiших горах Саксонiї вiн ставить замок свого серця, найулюбленiшу свою крiпость Гарцбург, виростають замки Вiгунсштейн, Мозбург, Засенштейн, Шпатенберг, Гайменбург, Азенберг. Саксонськi барони сполошилися. На радi у Вормслебенi маркграф Оттон Нордгеймський сказав про Генрiха: "Вiн набудував силу неприступних крiпостей у наших мiсцях, укрiплених самою природою, i розташував у них великi гарнiзони своїх слуг, озброєних до зубiв. I цi крiпостi слугуватимуть не проти невiрних слов'ян, якi спустошують нашi прикордоннi землi, а проти нас, що ви всi незабаром вiдчуєте на собi. Майно наше викрадається й тягнеться в крiпостi, з вашими доньками й жонами королiвськi мiнiстерiали-фамулюси нав'язують злочиннi стосунки. Вони примушують служити собi ваших рабiв i вашу робочу скотину, а вас самих - носити на своїх благородних плечах усiлякi тягарi. Та коли я подумаю, що ще жде нас попереду, то все перелiчене видається дрiбницею! Адже вiн має намiр позбавити нас не частки, а всього нашого майна i роздати його своїм зайдам, а нас, вiльних людей, примусити служити рабами у них". Ця промова записана в iсторiї клiрика Бруно. А в анналах монаха Герсфельдського монастиря Ламберта так само читаємо: "Мiж тим розмiщенi в крiпостях королiвськi слуги валили на люд нестерпний тягар. Вони серед бiлого дня викрадали все, що знаходили на полях i в оселях, вимагали незвичайних i тяжких платежiв i внескiв за користування полями й лiсами, часто пiд приводом несплати десятини вони заганяли цiлi табуни. Коли хто обурювався на таке зло i насмiлювався полегшити бiль душi скаргою, його кидали в ув'язнення як злочинця проти короля i вiн не мiг вибратися з тюрми, допоки пе викуповував свого життя цiною всього свого майна". На всi скарги Генрiх вiдповiдав, що вiн чинить згiдно з законом за несплату десятини. I жартував при тому, що не можна до кiнця знати свою землю, не побувавши в її в'язницях Саксонцi скаржилися: "Нас змушують платити за воду, яку ми п'ємо, за дрова, якi ми збираємо в наших: лiсах". Давнiше вони не платили. Вважали своїм, даним вiд бога. Де взявся король, заявив: це моє! Якийсь поземельний королiвський податок. Поки iмператорами були представники Саксонської династiї, вони обминали Саксонiю, тепер Генрiх добрався й до неї. Перенiс столицю в Гослар, будував бурги, ображав баронiв i графiв, образи намножувалися, клiрик Бруно в своїх записках скаржиться, що неспроможний i перелiчити всiх образ, бо "не вистачило б нi пам'ятi, нi знарядь для писання". Насправдi все було значно простiше. Вистачало пальцiв на руках, аби перелiчити. Єпископ Гальберштадський Бурхард скаржився, що Генрiх вiдняв у знатного на ймення Бодо майно, яке належало Гальберштадськiй церквi. Пфальцграф Фрiдрiх скаржився, що за велiнням короля у нього вiдiбрано бенефiцiй, який вiн одержав од Герсфельдського абатства. Маркграф Дедi говорив про незаконну конфiскату в нього королем спадкових володiнь. Граф Герiман розповiв, що король захопив належний йому за правом спадку укрiплений город Люнебург. Оттон Нордгеймський скаржився, що король вiдняв у нього, нi в чому неповинного, герцогство Баварське. А насправдi? Баварiю Генрiх вiдняв у Оттона за державну зраду. За цю ж провину вiднято землi в Дедi й маркграфа Тюрiнгського, якi пiдняли заколот проти Генрiха. Люнебург приєднано як належнiсть корони з мiркувань державної цiлiсностi й безпеки. Перший заколот Оттона Нордгеймського Генрiх подавив досить легко: забрав у Оттона Баварiю i частину майна, а його союзник саксонський герцог Магнус_ _Бiлєлунг був позбавлений прав герцогства i ув'язнений. Тодi проти Генрiха об'єдналася вся саксонська знать. Єпископи Гальберштадський i Гiльдесгеймський, саксонський герцог Геррiман, граф Генрiх, архiєпископи Магдебурзький, Мiнденський, Падерборнський, маркграф Уто, маркграф Екберт. Простий люд, вiльностi якого було загрожувано щодень, теж приєднався до знатi. З тих вiдлеглих часiв збереглася написана латиною "Пiсня про Саксонське повстання": По всiй землi розсилають вершникiв з оголеними мечами Збирати на вiйну весь народ Для захисту себе i свого майна. Селяни переробляють знаряддя землеробства на зброю. Вони виковують двосiчнi мечi З твердих кирок i лопат. З кiс наточують вiстря для списiв. Однi ладнають легкi панцирi для лiвої руки, Другi вкривають металом шоломи для вершникiв, Третi готують для бою дубцi, Роблячи важчими їхнi кiнцi свинцем i залiзом. Тисячi хлiборобiв озброюються для вiйни, мовби справжнє вiйсько. Запущено поля, покинуто все, кожен спiшить на вiйну, дбає про зброю. Зiбралося сила люду - скiльки море несе води, Скiльки в полi - колосся. Саксонiя бунтувала цiлих три роки. Несподiвано впали на лагiдну землю страшнi морози, вимерзли рiки, вупинилися млини, не стало хлiба, погано зодягненi селяни страждали вiд холоду й вiд голоду. Коли брано приступом якийсь iз королiвських замкiв, то руйновано його до самих пiдвалин i камiння розкидувано, щоб i слiду не зоставалося. Прихильний до Генрiха єпископ Люттiхський Отберт писав пiзнiше: "Король, усвiдомлюючи свою погибель, яку очiкує малочисельнiсть в боротьбi з масами, вважав своє життя вищим за славу, порятунок вищим за безумну вiдвагу, i з необхiдностi втiк". Саксонцi нарештi добралися й до улюбленого Генрiхового замку Гарцбурга, знищили там усе, зруйнували церкву, розiгнали жiночий монастир, викопали iз землi тiло Генрiхового сина й викинули диким звiрам. Коли ж селянське вiйсько саксонцiв нарештi зустрiлося з вiрними Генрiху рицарями i в гарячий червневий день у долинi рiчки Унпiтрут коло Гомбурга спалахнула битва, то багато баронiв, єпископи Гальберштадський i Гiльдесгеймський, якийсь Фрiдрiх де Монте, що найголоснiше скаржився колись проти iмператора, зрадили селян i переметнулися на бiк Генрiха. Вони смiялися з тих, хто ще вчора, кинувши весь свiй нужденний надiбок, пiдтримував їх: "Це не воїни, а грубi мужлани, якi годяться ходити за плугом, а не воювати". Тисячi простих саксонцiв лягло в тiй страшнiй битвi. По трупах можна було перейти Унштрут. "Та,- як пише Отберт Люттiхський,перемiг вiн (Генрiх), вiйсько, а не впертiсть бунтiвникiв. Вони бачили, що обуренням можна лише дратувати короля, але не перемогти, що повстання завдасть йому прикрощiв, але не зламає, бо вiйська його незламнi, а тому, щоб захитати владу Генрiха, вони стали вигадувати й приписувати йому злодiяння й такi ганебнi вчинки, якi тiльки й може вигадати ненависть i злоба. Все це було б неймовiрно тяжко менi писати, аби я наважився повторити всi вигадки. Перемiшавши правду й брехню, вони скаржилися на Генрiха римському первосвятителю Григорiю VII". ШЕСТИЛIТТЯ _(продовження)_ У державного мужа кожен вчинок, кожен крок розрахований на майбутнє. Минуле згадується лише тодi, коли воно так чи iнакше слугує цiй єдинiй метi. Тим дивнiшими б мали видаватися Генрiховi несподiванi бажання, що заволодiли ним у Кведлiнбурзi. Йому неспогадано несподiвано захотiлося розповiсти про все, що зазнав од покiйного тепер уже папи, i розповiсти не комусь там, а руськiй княжнi. I це тодi, коли вже не хотiлося вловлювати злукавлених жiночих поглядiв, коли все набридло, утратило привабливiсть i значення. Нез'ясовану прихильнiсть iмператорову до Праксед потрактовано всiма, передовсiм усезнаючим Заубушем, як звичайну примху, i нiхто не надав цьому нiякого значення, нiхто не подивувався, нiкого не вкинуло те нi в схвильованiсть, нi в пiдозру. Хоч, власне, мали б дивуватися, бо ж оте дiвчисько трактувало iмператора досить зухвало й без належної шанобливостi, вiн мав запобiгати перед ним, напрошувався на розмови й побачення, коли ж пробував так чи iнакше звернути мову на своє минуле, на свої поневiряння, на все, чого зазнав од саксонських баронiв, а тодi - незмiримо бiльше й гiрше - вiд папи Григорiя, вона просто вiдмовлялася слухати, посилаючись на те, що все те вiдбувалося або ж до її приходу на свiт, або в час її дитинства, коли сприймала свiт в його найпростiших виявах, лише як мiсце побуту чеберяйчикiв, про яких, ясна рiч, iмператор нiколи не чув i сутi яких йому не дано збагнути, попри всi його високi й важливi переживання, подвиги, вчинки. I дивна рiч: iмператора не вiдштовхувала така виразна нехiть до його особи i його життя, вiн ще бiльше тяжiв до Праксед, добивався щоденних зустрiчей, вигадував то пишнi прийоми в своєму палацi, то вiдвiдини абатства, то iмператорськi лови, то виїзди в гори. I хоч зима не перестала бути iмлисто-сумною, вся в рудiй багнюцi, у захмареностi й пронизливiй сльотi, для Євпраксiї мовби щось висвiтилося, уперше в цiй землi стало цiкаво жити, вона ждала ранку, день наповнювався, забувалася нудьга, зникло плачливе самозаглиблення, до якого спонукала безнадiя монастирського iснування. Генрiх мовби розвiював свою показну жалобу по iмператрицi поряд з цiєю тонкою дiвчиною. Мiг хоч i пiвдня невтомно ходити з нею пiд аркадами абатства, довкола кам'яного дворика, i тодi все мало сховатися, щезнути, лишалися тiльки цi двоє, без свiдкiв, без наглядачiв i спостерiгачiв, могли досхочу слухати одне одного, дивитися одне на одного, вiдчувати взаємну близькiсть чи взаємну вiдчуженiсть, хто ж то знає! Iмператор дивувався, що й досi не мiг збагнути, що саме тримає його коло цiєї iстоти, яка складається з самих нiг та золотистого волосся, якiй так личать чорнi шати, яка вмiє слухати, але ще лiпше вмiє говорити, заперечувати, сперечатися, виказувати дикий непослух. Нагадувала, може, його самого, коли мав стiльки рокiв, як вона. Могла бути його донькою, сестрою, жоною. Хоч, власне, й не мав потреби в жоднiй. Був сам завжди вiд самих початкiв свого володарювання. А Євпраксiя нiяк не могла стямитися, що коло неї сам iмператор. Кiлька рокiв безнадiйної самотини, жахного ждання, що вийде з отого борюкання маркграфа Генрiха зi смертю, вiдразливi спогади про першу шлюбну нiч з маркграфом, тепер майже несподiвана воля i ще несподiванiше - цей iмператор поряд з нею, слухняний, мов той малий Журило з Києва, з яким бiгали в дитинствi на Краснiм дворi або в Звiринцi, шукаючи чеберяйчикiв. Де то тепер її чеберяйчики? Дивилася на iмператора. Високий, тонкий у станi, рвучкi рухи, крок сягнистий, хижий, навiть нiби нахабний, а очi _ впертi, безбарвно-голубi, линяло-голубi, аж смокче пiд ложечкою, як глянеш у них. Очi шаленця. Виснаженiсть вичитується вже в самому поглядi Генрiха. А ще отi впалi груди, придушенi тяжким золотим ланцюгом. Чоловiк, вичерпаний до краю. Євпраксiї було незвично й лячно поряд з цим чоловiком i водночас мовби очiкувала чогось вiд цих зустрiчей, вiд ходiнь пiд аркадами, вiд розмов. Заубуш, якого недвозначно було прогнано, аби не вистукував по кам'яних плитах своєю дерев'янкою, отже, щоб не пiдслухував i не був свiдком нiчого, сидiв тим часом у Адельгейди, пив старi монастирськi меди, зневажливо казав: - Усi цi розбалакування не вартi виїденого яйця. Колись нас обох з iмператором звали кведлiнбурзькими пицькарями. Дiвок душили, як перепiлок. А тепер? Сто тисяч свиней! Вiн би спробував прилаштувати цю руську княжну для власних утiх, в яких не знав нi краю, нi мiри, аби ж не сам iмператор прилип до неї, не знати й чого. Лишалася бароновi Журина, до якої ще не мiг приступатися, щоправда, та вважав те справою тимчасовою, бо тiй жiнцi, зважаючи на її вiк, так само нiкуди подiтися вiд нього. Придивлявся до iмператора, бо нiяк не мiг збагнути його поведiнки. Може, змiнила його смерть жони? Може, справдi, хоче якось розвiяти жалобу по iмператрицi? Але ж пам'ятав Заубуш, як Генрiх колись будь-що намагався розв'язати вiд неї руки. Шiстнадцятилiтнiм, на велiння й домагання можних, проти власної волi Генрiх вимушений був узяти в жони Берту Савойську. Була йому така ненависна, що не мiг бачити її пiсля весiлля, та й весiлля вiдбуто для вiдбутку. Аби збезчестити королеву i добитися з нею розлучення, звелiв Заубушу за будь-яку нагороду добитися прихильностi в Берти. Заубуш, тодi ще двоногий, вродливий, як сам диявол, був пострахом i затаєним пожаданням усiх жон. Чи могла стати винятком королева? Вона призначила Заубушу нiчне побачення в своїх покоях королiвського палацу. З ним, за домовою, пiшов i Генрiх. На перший стук королева, не гаючись вiдчинила дверi, i Генрiх у темрявi, щоб устигнути застукати зрадникiв, мерщiй прошмигнув повз неї. Однак Берта вмить зачинила дверi, не впустивши спокусника Заубуша, хоч як той рвався. Тодi гукнула служниць й велiла бити нiчного зайду палицями, стiльцями, хто чим попав. - Падлюко! - проказувала Берта.Звiдки народилася в тобi зухвалiсть образити королеву, яка має такого сильного мужа? - Я твiй муж,- кричав, метаючись у темрявi, в намаганнi ухилитися вiд нещадних ударiв Генрiх.- Я Генрiх! - Не може бути мужем той, хто по-злодiйському крадеться до жони. Мiй Генрiх прийшов би вiдкрито. Бийте його! Побитий до напiвсмертi, Генрiх вимушений був удати хворого i мiсяць пролежав, поки зiйшли синцi. Тепер Берта мертва. Iмператор вiльний. Заубуш знав ще й iнше: Генрiх вiльний вiд пожадань, жiноцтво йому тепер нi до чого. Тодi навiщо ж цi дурнi ходiння, сидiння, розбалакування з руською? Для Адельгейди несподiвано з'явилася можливiсть помститися Заубушу. Вона вiдразу помiтила, як дратується барон отими загадковими розмовами iмператора з Праксед. Ось де помста! Поїла барона медами, ненавидiла його ще бiльше, кликала Праксед, просила при Заубушу: - Проведи iмператорську величнiсть по всiх стежках абатства... - Покажи iмператорськiй величностi монастирський скрипторiй... - Запроси iмператорську величнiсть на вечiрню молитву до монастирської каплицi... - Сто тисяч свиней! - безсило скреготав зубами Заубуш. Вiдiрваний вiд iмператора, втрачав усю свою силу й значення. Ставав чимось подiбним до iмператорських шпiльманiв Шальке й Рюде, яких помiчано лиш тодi, коли розважали Генрiха. Що? Вiн - барон для розваг? Ще побачимо! Сидячи якось у каплицi, iмператор i Євпраксiя почули позаду сердите стукання баронової дерев'янки, голосне сопiння, вмощування на молитовнiй лавi. Генрiх насмiшкувато спитав темряву: - Ти зважився на молитву, Заубущ? - Сто тисяч свиней! Де мiй iмператор, там i я! - Чому ж запiзнився? - Лагодив свою дерев'яну ногу. - Я подарував тобi замiсть вiдрубаної золоту ногу. - Вона заважка для носiння. Ще важча, нiж служба в iмператора... Шепiт злий, сухий, нiби хтось у воду попiл сипав. Iмператоровi завжди потрiбнi слухачi. Уста - це влада. Покiрливiсть, слухнянiсть - вуха. Слухачiв йому нiколи не бракувало. Але то все - примусово. А добровiльно? Мати поряд таку молоду жiнку, незалежну, водночас не володiючи звичайними засобами зробити її твоєю добровiльною спiльницею чи бодай слухачкою. Це нестерпно й для простого чоловiка, що ж казати про iмператора! Чоловiки в жiнках прагнуть знайти порятунок вiд самотностi, а знаходять самотнiсть ще розпачливiшу. Тодi йдуть вiд одної до другої вперто, невситимо, напомацки, наослiп, невидющо, бездумно. А коли вiдiбрано й це? Що зостається? Що мав вiн, iмператор? Дороги, мандри, битви - ось i все життя. Бiльше нiчого. Все для нього визначалося словом "колись". Ох, колись. Ще зовсiм недавно. Тепер все не те й не так. Його чоловiча сутнiсть може вилитися лише в оцих розповiдях. Вилити душу, висповiдатися. Нiколи не мав коло себе сповiдникiв, гнав їх, ненавидiв, а тут - мовби сам напрошувався. Вона ж усе переводила на жарт. Про минуле? Не хочу, по хочу. Вiд надмiру минулого люди старiють. Тодi говорити про нинiшнє? Але ж нинiшнього немає, воно невловиме. Чи знає iмператор пояснення Алкуїна Карповi Великому при рiзницю в словах saeculum, aevum i tempus? Знiдки знаю Алкуїна? Не марнувала часу в Кведлiнбурзi. Яка людина? Як лампадка на вiтрi. Що складає свободу людини? Невиннiсть. Що таке вiра? Упевненiсть у тому, чого не знаєш i що вважаєш чудесним. Що таке корiння? Друзi медикiв i слава кухарiв. Колись королi вчилися самi й примушували вчитися iнших. Для iмператора це й не навчання - лиш нагадування. Алкуїн писав так: "Ми розрiзняємо три часи: минулий, теперiшнiй i майбутнiй. Але, власне, для нас не iснує теперiшнього, бо ми маємо тiльки минулий i майбутнiй. Поки я вимовляю перший склад слова, другий склад стає для мене майбутнiм. Для бога ж нема нi минулого, нi майбутнього, саме теперiшнє, як вiн сказав своєму рабовi Мойсею: Ego sum, qui sum. Але, пускаючись у подальшi тонкощi, легко помiтити, що два слова deus aeternus (вiчний бог) самi по собi не вiчнi, а вiчне лиш те, що ними означається. Взагалi слова, якими говоримо, суть не що iнше, як знаки речей, сприйманих умом, якi служать для передачi нашого сприйняття iншим". Ця молода жiнка, окрiм вроди й загадковостi, мала ще досить вiльного часу, щоб стати мудрою, а вiн володiв лиш одним: владою. Вiддав боротьбi за владу все своє життя, не мав бiльше нiчого, був, власне, й не самим собою, а мовби живим втiленням влади, мiг говорити, невтомно й без кiнця, про владу й про владу. Люди втомлюються вiд науки, вiд мудростi, вiд пiднесеного й незвичайного, найбiльше ж вiд непослiдовностi й нетривкостi. Тяжiють до сталостi й певностi. Сталiсть їм обiцяє лиш сильна влада. Влада ж може бути тiльки одна. Двовладдя неможливе й небажане. Тому або графська й баронська сваволя, коли немає законiв i немає народу, або папа з тисячами виконавцiв своєї волi i об'єднаним самою вiрою народом, або ж iмператор, коли народ мiцно збитиii докупи державою. Але саме тодi, як молодий король Генрiх змагався з саксонськими баронами, у Римi помер папа Александр II i мотлох римський викричав папою п'ятдесятилiтнього Гiльдебранда, миршавого сина теслi з Родоакуму. Дванадцять лiт сидiв цей чоловiк в Латеранi, тряс церквою, просунув на папський престол п'ятьох пап, тепер сам захотiв потрясати свiтом. У головi в Григорiя зродився намiр створити духовну iмперiю. Вiн пересвiдчився, приглядаючись пильно до свiту, що людина, яка шукає правди, щоб жити в правдi, прагне до якоїсь спiльностi, i ось тут королi й iмператори пропонують їй спiльноту державну. Але держави гинуть, виникають знову, вони нетривкi, їхня непостiйнiсть кидає тiнь також i на володарiв, а може, навпаки, бо все це опирається на хисткi засади щоденного життя з його потребами, церква ж спроможна перевищити всiх, пропонуючи для опертя безсмертну душу. Натомiсть державнi мужi ведуть злочинний торг безсмертною душею взамiн за можливостi свiтськi. Не можна отримати на сiм свiтi нiчого, що не було б вiдiбране в когось iншого. Найбiльше вiдiбрати можна лише в того, хто володiє найбiльшим. Таким був iмператор Генрiх, який, власне, ще не отримав корони вiд римського первосвященика, себто мав зватися просто - королем. Коли ще папа Александр був при смертi, Гiльдебранд звелiв (не-чуване досi) королевi Генрiху з'явитися до Рима, щоб скласти звiт у своїй поведiнцi й виправдатися в звинуваченнi в симонiї перед трибуналом первосвященика. Обраний папою, вiн називається Григорiєм VII, не жде затвердження iмператорського. Вiн пише iспанським графам, що iспанська держава з давнiх часiв е власнiстю святого Петра i належить папському престолу. Вiн пише королевi Угорщини, що його держава є власнiстю святої церкви вiдтодi, як король Стефан передав усi права i всю владу над своєю церквою святому Петровi. Вiн дозволяє французам не пiдкорятися своєму королю, коли король не вiдмовиться вiд злочину симонiї. Вiн зазiхає навiть на Русь, передаючи владу над нею вигнаному Iзяславу-Дмитрiю i його синовi за умови, що вони стануть ленниками папи. На пiвднi вiн зав'язує дружбу з Робертом Гвiскаром i норманнами, даючи їхнiм завоюванням апостольське благословення, яке мало перетворювати насильство на право, викрадення - на закон. В Iталiї вiн робить своєю прибiчницею i коханкою Матiльду Тосканську, багату молоду вдову, яка стане згодом прокляттям для Генрiха. Вiн добився влади над Сардiнiєю i Корсiкою. Примусив чеського князя Яроми-ра визнати себе васалом папи. Вiн простягає руки до Англiї, домагаючись вiдплати за помiч Вiльгельмовi Завойовнику, до Данiї, Iрландiї, Апулiї й Калабрiї, Купiї i Провансу, Польщi й Далмацiї, Хорватiї й Арагону. Цей зловiсний папа сприйняв зоднаковiння за порядок, непорушнiсть - за рiвновагу, дисциплiну - за гармонiю i всезагальне пригнiчення - за мир. Генрiх не покорився Григорiю-Гiльдебранду. Вiн викривав у листах нечистi намiри Гiльдебранда. "Твоя мисль,- писав вiн папi,- так зiпсована задавненим божевiллям, що ти не звертаєш уваги нi на свої дiла, нi на свої слова..." Тодi папа вдався до останнього вчинку. У соборi, вбраний в понтифiкальнi шати, оточений дванадцятьма прелатами, по числу апостолiв, тримаючи в руках запалену свiчку, вiн став на схiдцях великого вiвтаря, пiднiс свiчку в похмурiй i загрозливiй урочистостi. Лунав повiльний спiв псалма, бито лиш в один берег дзвона. Пiд той зловiсний звук папа прорiк: "Владою святої трiйцi, священного апостольського престолу, семи соборiв i всiєї католицької церкви королевi германському Генрiховi анафема! Проклятий будь вiн з усiма, хто будь-яким способом дасть йому пораду й помiч. Проклятий хай буде в дому й на дворi, проклятий у городi й у селi, проклятий на землi й на водах. Кожному, хто намiриться вперто суперечити вiрi святого апостольського римського престолу, хай буде анафема, маранафа i хай не почитається християнином, а єретиком-прозимитом". По тому папа згасив свiчку й кинув геть, мовби на знак, що проклятий має так згаснути в пам'ятi церкви i люду. Коли почуття провини зависає над людьми, над свiтом, треба кипути його на когось. Гарячковi пошуки цього спровиненого перед цiлим свiтом - i ось папа знаходить iмператора i кидає на нього прокляття. Тягар завеликий, щоб його витримав простий чоловiк. Анафему проголошено було на всiх прибiчникiв Генрiха: на єпископiв, графiв, баронiв, простих рицарiв. Але папi йшлося про сили найбiльшi. Тому вiн не зупинився перед вiдлученням вiд церкви Генрiха.Генрiх метався, щоб скинути з себе тягар провини, як вовк - капкан. П'ятдесят п'ятий псалом: боязнь з дрожем прийшла на мене i вкрила мене тривогою. Вiд Генрiха вiдвернулися всi. Пiд страхом церковного вiдлучення боялися мати з ним справу. Нiхто не хотiв помогти. Вiн вирiшив iти до папи з жоною i п'ятилiтнiм сипом Конрадом узимку, за