кiлька днiв до рiздва, майже таємно, бо й не мав кому про те казати. Навiть iншi вiдлученi, якi поспiшали в Iталiю за прощенням, не наважувалися прийняти короля в своє товариство. Генрiх насилу добув засобiв на дорогу. Його супроводжував тiльки безногий Заубуш. Навiть шпiльмани втекли вiд короля. Зима була незвично сувора. Починаючи вже з дня святого Мартина - вiд листопада аж до початку квiтня по Рейну, покритому льодом, можна було ходити. У багатьох прирейнських долинах загинули виноградники, бо вимерзло корiння лоз. На шляху до Iталiї Генрiх святкував рiздво в Бургундiї в мiстечку Бiзенцунi в графа Вiльгельма, родича своєї матерi, яка, до речi, вiдреклася вiд сина й сидiла в Римi коло папи Григорiя. До Бургундiї довелося завернути через те, що герцоги Рудольф, Вельф i Бертольд по всiх дорогах i гiрських про-ходах-клузах поставили сторожу, щоб перехопити короля й потягти його в Аугсбург, де хотiли позбавити його корони. З Бiзенцуна вирушив пiсля Нового року. В мiстечку Цiнiс його зустрiла теща Адельгейда Савойська зi своїм сином Амадеєм, який мав там велику силу й славу. Прийняли вони короля з честю, але згодилися пропустити через свої володiння не iнакше, як за поступку їм у Iталiї п'яти єпископств, сумiжних з їхнiми землями,- плата за проводи. Пiсля довгих переговорiв, трати часу й зусиль йому насилу вдалося вмовити їх задовольнитися одною бургундською провiнцiєю. Зима, як сказано вже, була неймовiрно сувора, i Велетенськi гори, через якi неминуче лежав його шлях, з вершинами, схованими в хмарах, були до того вкритi снiгом i льодом, що нi на конi, нi пiшки без небезпеки не можна було спуститися по їхнiх слизьких i урвистих крутизнах. А вже наближався день рiчницi його вiдлучення. Коли б вiн до того дня не звiльнився вiд вiдлучення, то князi, за загальним присудом, назавжди позбавили б його королiвського сану. Тому Генрiх за високу платню найняв гiрських провiдникiв. То повзком, то спираючись па плечi провiдникiв, чоловiки перебралися через обледенiлi гори. Королеву з жiнками, якi їй слугували, посадили па волячу шкуру i спустили вниз з допомогою провiдникiв. Коней деяких спустили, деяких просто скотили, перев'язавши їм ноги, по снiгу. Багато загинуло й покалiчилося, лише небагатьох вдалося переправити. Bin подолав такi непрохiддя, що з'явився в Iталiї, мовби впав з неба. Чутка про це розлетiлася повсюди, до нього звiдусiль стали стiкатися селяни, городяни, графи i єпископи, скрiзь приймали його з почестями й надiями, за кiлька днiв довкола Генрiха зiбралося величезне вiйсько, всi вважали, що король хоче скинути папу, i зрадiли нагодi помститися Григорiєвi за безчестя, за мiжусобицi, розбої й колотнечу, якi вiн викликав в Iталiї. А Григорiй поспiшав до Аугсбурга, щоб разом з германськими князями остаточно знищити Генрiха. Його супроводжувала Матiльда Тосканська, яка, довiдавшись про несподiване з'явлення короля в Iталiї, сховала папу в своєму неприступному замку Каносса. Григорiй ще не знав, чи прийшов Генрiх за прощенням, чи для вiдплати. Заспокоїла його поява германських єпископiв i мирян, вiдлучених вiд церкви. Багато з них попало в клу-зах до рук сторожi Вельфа Баварського, але дехто все _ж _добрався до Iталiї, вони знайшли папу в Каноссi i принижено, босi, у власяницях просили прощення. Папа об'явив їм, що тим, хто щиро кається i оплакує свої грiхи, в милосердi не може бути вiдмови, але тривалий непослух i глибоко закорiнене духовне зiпсуття можуть бути винищенi лише вогнем тривалого покаяння. I тому, коли вони справдi покаялися, то повиннi з готовнiстю знести очисний вогонь церковного покарання, який вiн прикладе для зцiлення їхнiх виразок, щоб легкiсть прощення їхньої тяжкої провини не змаловажила в їхнiх очах злочинiв супроти апостольського престолу. Тодi розсадовлено єпископiв по окремих келiях, заборонено говорити один з одним, дозволено мiзернi порцiї води та їжi вечорами. На мирян накладено єпiтимiю вiдповiдно з вiком кожного й силами. За кiлька днiв папа прикликав їх до себе, зняв церковне вiдлучення, звелiв уникати стосункiв iз Генрiхом, поки той не покається, але всiм дозволено говорити з Генрiхом з метою схилити його до покаяння. Король запросив до себе Матiльду Тосканську. Ненавидiв ту жiнку, ще не бачивши, коли ж побачив, то зненавидiв до могили. Невисока чорнява жiночка, з ляскучим голосом, уся обнизана коштовностями, говорячи, всьорбувала в себе повiтря аж приахкуючи, так нiби намiрялася ковтнути тебе, i Генрiх, хоч який був упослiджений i хоч як залежав од Матiльди, з огидою подумав, що не хотiв би бути всьорбнутий оцiєю коротконiжкою, яка нагадувала маленького собачку. Його врятувало тiльки те, що Матiльда страшенно радувалася своїй значливостi й хотiла бути посередницею мiж двома наймогутнiшими чоловiками в Європi. Може, за нею стояли цiлi тисячолiття, може... Вона згодилася помогти Генрiху, i вiн послав з нею до папи свою тещу з сином, маркграфа Еццо, батька ворожого йому Вельфа Баварського й абата Клюнiйського з просьбою звiльнити його вiд церковного вiдлучення i не вiрити нiмецьким князям, якi возводять на нього звинувачення бiльше вiд заздрощiв, анiж вiд справедливостi. Папа сказав, що без звинувачiв справу розглядати негоже, тому лiпше королевi в призначений час, на стрiтення богородицi, з'явитися в Аугсбург, i там вiн, Григорiй, пiсля розгляду справи обох сторiн, без ненавистi й упередження, вiдокремивши праве вiд неправого, згiдно з церковними законами винесе свiй безпристрасний присуд. Посли нагадували про те, що минав рiчниця вiдлучення: "Король найвище в свiтi цiнує думку папи й упевнений, що папа - невблаганний каратель неправди i непiдкупний захисник правди, а незабаром настане рiк його вiдлучення, iмперськi ж князi тiльки того й ждуть, щоби на випадок, коли вiн не буде звiльнений вiд вiдлучення до того строку, оголосити його, згiдно з iмперськими законами, негiдним королiвського сану i надалi не приймати вiд нього нiяких виправдань". Папа довго не поступався. Тодi сказав: "Коли вiн справдi покаявся в своєму вчинку, то хай передасть нам на доказ щиростi свого каяття корону i всi iншi знаки королiвського сану i в покару за свiй злочин хай об'явить сам себе негiдним королiвського звання". Посланцi попросили справедливостi, не ламати тростинки приломленої, папа нарештi дозволив Генрiховi з'явитися в Каноссу, коли той принесе щире каяття. 25 сiчня року 1077 (Євпраксiя мала тодi шiсть рокiв) король прибув до Каносси. Замок мав потрiйнi мури. Генрiха впущено за другу стiну, почет лишився зовнi. Мiж мурами, на морозi, знявши всi королiвськi прикраси, без будь-якої пишноти, простоволосий, босий, стояв вiн, очiкуючи присуду папи, пестився з ранку до вечора, стояв без сну, непорушне, заклякло, нiби вмер. Так тривало три днi. Лише на четвертий день його допущено до папи. Пiсля довгої розмови i прийняття Генрiхом ганебних умов папа зняв вiдлучення. Коли стояв у дворi Каносси, пiд снiгом, на морозi,- упокорювався? Несвiдомо поєднувався зi своїм ворогом, почуваючись нижчим за папу i вiдданим йому назавжди? Нi! Вiн боровся з папою далi. Узяв собi в спiльники простий люд, селян. Чому? Вони прагнуть так мало. Нi особистої волi, бо навiки прикутi до землi, нi лiпшого життя, бо так мало бачили свiту. Чим кiнчилося майже десятилiття запеклої боротьби мiж папою й iмператором? Григорiй, вигнаний Генрiхом з Гима, помер серед норманнiв i сарацинiв Гвiска-ра зi словами: "Я любив правду, ненавидiв неправду, а тому вмираю на вигнаннi". Коли ж сидiв на апостольському престолi, вигукував: "Будь проклят, хто меч свiй тримає здаля вiд кровi I" Як часто доля свiту залежить вiд того, хто кого_ _переможе. Розповiдь складалася впродовж багатьох днiв, вона вимагала самотностi, яку iмператоровi, хоч мав, здавалося, неподiльну владу над усiма i всiм, щоразу важко було виборювати, йому набридали коли й не з справами, з якими всiх вiдсилано до Заубуша, так з виявами покори й вiдданостi, а це вже той випадок, коли стає безсилим навiть всевладний чоловiк, вiдомо також i те, що людинi завжди тяжко дається саме те, що їй найнеобхiднiше. Ворогiв не боявся нiколи. Густу траву легше косити. Що бiльше ворогiв, то лiпше для справжнього воїна. Та стаєш беарадний, коли не знаєш, з ким боротися, що долати. Iмператоровi хотiлося усамотнюватися з руською княжною, а довколишнiй свiт мовби затявся в намаганнi перешкоджати в цьому, i що найболючiше для Генрiха, так це те, що сама Євпраксiя охочiше йшла назустрiч не його бажанням, а несвiдомим силам,_ _якi ставали на завадi. Коли попервах Євпраксiя сама рвалася до iмператора, молодеча її пиха мала хiба ж таку поживу з тої уваги, якою Генрiх обдаровував її, досi аа-буїу всiма, закинуту в чужину, то тепер вона частiше й частiше виказувала суто жiночий норов, непослiдовнiсть i, слiд сказати прямо, невдячнiсть. Молодiсть завжди невдячна, коли ж стрiчається вона вi врiлiстю, коли її безтурботнiсть хочуть порушити картинами нещасть, переживань, поневiрянь, коли хочуть, може, бодай не спiвчуття вiд неї, а простої уваги, тодi ця молодiсть стає майже жорстокою, вона нiчого не хоче знати, сама не маючи минулого, вона не вiрить у його iснування в iнших, їй тяжко зосередитися на теперiшньому, бо тодi неминуче треба буде знову ж таки повертатися до минулого давнього чи недавнього, її цiкавить лише прийдешнє, лише те, що буде з нею, бо все її життя попереду, вона не починала ще жити, вона вважає, що все належить тiльки їй. Щоправда, можна подивитися на справу й iнакше, приписавши молодостi риси порядностi й благородства, бо хто ж бiльше заслуговує цього? I коли Євпраксiя почула вiд Генрiха про його тяжке, сповнене змагань i неймовiрного напруження життя, коли побачила наповненiсть того життя i подумала про своє власне й не розпочате ще, легке, позбавлене турбот, затьмарене лиш прикрощами й розлукою з рiдною землею, розлукою, до речi кажучи, майже добровiльною, бо ж Євпраксiю питали про згоду пiти в жони маркграфу Генрiху i вона ту згоду давала двiчi: у Києвi й Саксонiї, то от коли вона подумала лиш про можливiсть поставити своє життя поряд з Генрiховим, то побачила, що не мав чого ставити. Спiвчувати йому? Але де ж у неї право i сила? Жалiти його? Повинна бути могутньою жiнкою з такими ж незвичайними переживаннями, як вiн сам. Прийти йому на помiч? Вiн сам ось уже тридцять рокiв справляється з усiма перешкодами, щоразу вмiло знаходячи собi союзникiв i помiчникiв. Може, побачив у нiй союзника? А якi тому докази? Просто хоче забавитися з нею, мов з цяцькою? Робив би це без загайки, брутально й твердо, як звик робити все в життi. Хоч як там було, у нiй прокинулася жiнка, стурбована за свою добру славу, не байдужа до свого майбуття, жiнка, яка не втратила надiй, бо смiшно говорити про це, маючи сiмнадцять неповних лiт, будучи вродливою, розумною, освiченою, багатою, незалежною. Євпраксiя злукавлено уникала Генрiха. Робити це могла досить умiло й легко. Нездужає. Має пильну розмову з тим або тим сповiдником своїм. Має клопоти господарськi. Просто не в настрої, бо може дозволити собi й таку розкiш, випробовуючи терплячiсть Генрiхову. Iмператор справдi терпiв, зносив, сам собi дивувався, але його пiдтримувала абатиса Адельгейда, всiляко розписуючи цноти руської княжни, щоб розпалити брата, бо ж вельми добре вiдала, що цнотливостi вiн не терпiв нiколи i ламав її одним замахом. Тридцять рокiв нiкому не дарував жодної митi на власне життя. А чи сам що-небудь мав од того? Вiдбирав у них не для себе, бо водночас вiдбирав i в самого себе. Жив уривками. Хапливо. Дико. Мов лiсовий звiр. Тепер мав сподiвання великого спокою, i вiдкрилося йому зненацька, що той спокiй якимось чином пов'язаний з руською княжною. Генрiх ждав Євпраксiю терпляче, нестерпно хотiв бачити її, мати коло себе, мов бархатисту квiтку, яку хочеться погладити чи бодай доторкнутися, лютився на її уникання, проклинав усе на свiтi, вона знала про це або здогадувалася i ще впертiше сидiла в своїх келiях. Рятiвна вiдстань, одвiчнi жiночi хитрощi. Вiн ждав її, а вона сидiла й розглядала прикраси свої, київськi, перебирала їх, мов спогади дитинства. Найбiльше подобалася їй прозора куля на золотому низенькому тринiжку. Привезена князевi Всеволоду хто зна й звiдки. Євпраксiя вдивлялася в глибину кулi, бачила там далекi, навiки втраченi свiти, весни розквiтали в глибинах кулi, сяяло золотом сонця лiто, в розблисках слiз поставало прощання з дитинством, чистотою, чеберяйчиками - цими передвiсниками життя радiсного, розкованого, пiднесеного. Генрiх при зустрiчах смiявся з її чеберяйчикiв. Це нагадувало йому баєчки про шварцвальдське озеро Муммельзеє. Розповiдають, нiби там живе пiдземне плем'я чоловiчкiв, нiмфи, наяди, якi позичають селянам хлiб, припаси, грошi. Але хто б у те повiрив? Тодi Євпраксiя ображалася за своїх чеберяйчикiв. Багато було таких, що не вiрили. Одна жiнка пiзньої осенi народила дитину в полi. Нiхто їй не помагав, не було чого пiдстелити на голу землю. Тодi з'явився чеберяйчик i дав жiнцi оберемок соломи. Вона вiдмовилася. Дитя - на грубу солому? А вдома знайшла соломинку, що пристала до одягу. Соломина була з щирого золота. Ось якi в нас чеберяйчики! А тим часом довкола панувало життя грубе, брутальне, жорстоке. Iмператор з усiма в абатствi був холодно-стриманий. Неприступнiсть снiгової вершини. Неприступний i неприсутнiй, сказати б. Високомiрнiстю й стриманiстю вiн мовби пiдкреслював рiвнiсть мiж собою i Євпраксiєю i недвозначно вказував на належну низькiсть усiх iнших, не минаючи й Заубуша. Але барон не вельми переймався показною зневагою iмператора, бо вже давно навчився видобувати собi користь навiть з цього. Вiзьми пороки вищих i нещастя тих, хто внизу,- i матимеш для себе якийсь зиск. Заубуш був твердо переконаний, що головне в життi - задоволення, бо й саме життя не що iнше як задоволення. Хтивiсть i зажерливiсть пробивалися в бароновi на кожному кроцi, розумова нiкчемнiсть цього чоловiка перевищувала в ньому I навiть марнослав'я, невситимостi своєї вiн не мiг приховати навiть перед iмператором i Євпраксiєю. Але Євпраксiя готова була дарувати Заубушу цi вади, пiдсвiдоме вважаючи, що такий обтесаний майже наполовину чоловiк повинен одержати своє вiдшкодування у цього жорстокого, але водночас сповненого приваб i чарiвливостi життя. Заубуш не був аж таким добрим, аби думати ще й про iнших. Його дратувала невластива поведiнка iмператора, вiн не раз, хоч i надаремно, пробував натякнути Генрiховi на те, що ласi шматочки треба ковтати без роздумiв i прогайки. Говорилося й про те, що меч iржавiє, коли його довго не виймати з пiхов. Iмператор змаловажував безсоромнi натяки Заубуша. Натомiсть велiв показати виннi погреби абатства, без супроводу, навiть без вiрного барона, тiльки з Євпраксiєю спускався туди. Блукали вони там вузькими проходами мiж велетенськими сiрими бочками, цiдив iмператор червоне вино, наливав у келихи iз зеленкуватого сiрiйського скла, дивилися одне на одного крiзь скло, крiзь вино, крiзь тьмавiсть пiдземелля. Що бачили? Якi свiти? Абатиса Адельгейда, мабуть, першою збагнула, що iмператорськi зальоти до руської княжни зайшли задалеко. Тепер щосили намагалася довести, нiби абатство її - не що iнше як притулок науки й гiдностi. Це найбiльше дратувало Заубуша. Поки iмператор вiв свої дурнi безкiнечнi розбалакування з руською княжною, барон мав перебувати в постiйному напруженнi. Прагнув задоволень, але вимушений був Їх лякатися, поки iмператор так дивно поводився. Нестерпно було жити серед такої сили молодого жiноцтва, не маючи змоги володiти бодай одною. Заубуш уперто домагався прихильностi Журини, але жiнка не пiддавалася, велася обережно, коли ж i вимушена була виходити з абатства, то намагалася те робити н супроводi Кирпи й ще когось iз своїх дружинникiв. I хоч нi Кирпу, нi дружинникiв барон не мiг вважати своїми суперниками, вiн поклав за лiпше усунути й цю хай i незначну перешкоду, i вони зникли. Першим це виявив отець Северiан, який не роздiлив долi дружинникiв тiльки з огляду на його духовний сан, але так само иочувся загроженим, тому мерщiй подався до Євпраксiї й повiдомив їй, що люди її, себто воєвода з дружинниками, безслiдно щезли. Євпраксiя спитала Адельгейду. Та не знала нiчого. Нiхто в Кведлiнбурзi не вiдав, куди могли подiтися руськi. Жили мирно, були привiтнi, доброзичливi, може, якийсь з них i притиснув у темному мiсцi товстоногу дiвку, та робилося те з належною таємничiстю, по-вояцьки вмiло й швидко. Нiхто нiчого не мав проти цих добрих людей. Ще вмiли варити пшеничне пиво, чого тут нiхто не вмiв; пиво те вельми смакувало кведлiнбурзцям, то хто б же пiдняв руку на таких умiльцiв? Кiлька день ждання нiчого не принесли. Журина плакала, не ховаючись. Євпраксiя засумувала, була обурена й роздратована, на всi запросини iмператора вiдказувала рiзкою вiдмовою, аж вiн здивувався й прислав спитати, що з нею, тодi вона передала йому листа, в якому скаржилася на допущене насильство i просила, щоб вiн своєю владою помiг їй вiднайти справедливiсть. Знов їй усе тут сприкрилося, задихалася вiд стискiв холодного каменю, гнiтило її вiчно низьке небо, мокра ногорблена земля, лякали чорнi лiси. Стояли чорнi, мов погорiлi, а мiж деревами така пуста далина, мов мiж чужими людьми. Була тут чужою всiм, такою й зосталася. "I пiзнаєте правду, а правда вас вiльними зробить". Загрози скрiзь, загрози завжди невiдворотнi й жорстокi - ось i вся правда. Iмператор розповiдав їй про свої борiння. Заради чого всi його битви? Щоб щезали отак люди? Щоб маркграфи гнали в рабство сусiдiв-слов'ян, пов'язаних_,_ мов мисливськi пси? Зникли дорогi для неї люди. Усi дев'ятеро. Подiя сама по собi загрозливо-зловiсна, а ще коли ж взяти до уваги, що бiльше вона не має нiкого. У це страшно повiрити! Що сказав би iмператор, коли, прокинувшись, не знайшов би в своїй державi жодного пiдданого, жодної живої душi? А в її маленькiй державi зроблено майже таке спустошення. Генрiх нiчого не знав. Iмператор нiколи нiчого не знає про долю окремих людей. Не вiдає, де що береться, куди дiвається. Не заглиблюється в дрiбнi змiни, не хвилюють його окремi долi. В його руцi сила узагальнення, вища сила, вищий порядок. Душами окремих людей хай опiкуються священики, для нього є люд. Воїнiв у битвi хай розставляють барони, для нього iснує лиш вiйсько. Бургграфи хай чинять суд кожен у своєму городi, вiн провадить лиш суди iмперськi. Вiн узагальнює, наглядає, тримає в руках сув'язi всiєї держави. Заглибитися в поодинокi з'явиська, спробувати осягнути суть кожної подiї, зiйти з висот до низу, зануритися в набридливу щоденнiсть - однаково, що повернутися в первiсний стан, до тих перших днiв, з яких починав своє сходження на неприступнi вершини влади. Однак цього разу вiн повинен був втрутитися, зацiкавитися, довiдатись. Штовхало його до цього те нез'ясоване ще почуття, пiд владою якого перебував тут, у Кведлiнбурзi, та дивна сила, що прикувала його до руської княжни, змусила на час навiть змiнити свої узвичаєння, свою натуру, мало не запобiгати перед цим, власне, дiвчиськом - i це тодi, коли покопанi всi супротивники, коли вiн вивищився над усiма, коли наставляє князiв, єпископiв, самого папу, коли городи покiрливо розчиняють перед ним брами, сусiднi володарi шлють послiв, заморськi королi запобiгають його ласки. Генрiх покликав Заубуша, нетерпляче метався по холодному паладовому покої, гримiв мечем по кам'яних плитах пiдлоги, з нехiттю позирав на оббиту золоченою шкiрою стелю, на незграбнi рiзьбленi стiльцi - спадок саксонських iмператорiв, на велетенський стiл, пiд яким спали iмператорськi мисливськi пси, напускаючи важкого духу в цьому непривiтному помешканнi. Барон пристукав своєю дерев'янкою знудьгований i заснядiлий. Пито було в цi днi багато й охоче, сам Генрiх пив зi своїми баронами, тепер мовби забув, сердито гримнув на Заубуша: _-_ Пив? - Пив,спокiйно сказав Заубуш. - Кому служиш - забув? - Пам'ятаю. - Безчинствуєш? - Сто тисяч свиней, хто скаржиться? Iмператор пiдбiг до барона, пожбурив йому в обличчя лист. - Де? Згорнута у рурку хартiя полетiла на пiдлогу. Заубуш незграбно нахилився над нею, навмисне вдавав iз себе незграбного, хоч Генрiх знав його гнучкiсть i вправнiсть навiть з дерев'яною ногою. Не дав бароновi часу спам'ятатися, вдарив новим погрозливим: - Руськi де?! - Руськi?! - Заубуш нарештi дiстав хартiю, ще не розгортав її, дивився на iмператора. Знали один одного багато рокiв. Гнiв iмператора бував страшний, але барон за цi багато рокiв збагнув: без нього Генрiх не зможе. Навiть пси покинули iмператора, коли перебирався через гори, кваплячись вимолити прощення в Гiльдебранда. А Заубуш був з ним. Був i в тiй римськiй церквi, де напали на Генрiха два з оголеними мечами. Напад був несподiваний тим, що найстрашнiший ворог iмператора Гiльдебранд був тодi вже мертвий. Але зосталися вороги меншi. Нiколи не бiйся ворогiв великих - лякайся дрiбних. Вони й наслали пiдкуплених убивць на месу. Вбивцi не зважили на барона. Калiка. Це їх згубило. Бо Заубуш вправно пiдставив одному з них дерев'янку, i поки той летiв сторч головою, другий падав вiд Заубушевого меча. Калiко, не здавайся! Пiсля того iмператор згодився з бароном, що молитву слiд полишити для священикiв. До церкви пiшов лише тут, у Кведлiнбурзi. Здається, затягла його туди княжна. Тепер вона знов. Звинувачує його, Заубуша. Його нiхто не звинувачував уже багато лiт. Не наважувались. Не смiли. - Тут написано про мене? - спокiйно спитав iмператора. - Написано, що написано,- в очах у Генрiха народжувалася пустота. Барон знав, що це перший передвiсник шаленства, вiн не дуже боявся таких нападiв, але тут замiшана була ця жiнка, тому мав бути обачливим. - Коли це про руських свиней...почав обережно. - Рицарi княжни Праксед! Де вони? - Довiдаюсь, коли цiкавишся, iмператоре. - Велю! Де? Твоя робота - знаю! - Не втручався сам, та, дбаючи... - Де_ _вони? - Тут, у Кведлiнбурзi. Довелося... - Веди, показуй! - Може, завтра, iмператоре? Нiч... - Веди! Гей, хто там! Не допитувався в Заубуша, чи знає, куди вести. Повинен знати. Цей усе знає. Горiли смолоскипи, поблискувала тьмяно зброя. Нетерпляче дихав iмператор. Заубуш навмисне повiльно волочив свою дерев'янку. Не було куди квапитися. Таке не показують i простим смертним, яким судилося на сiм свiтi все найгiрше, то навiщо _т _воно iмператоровi? Сто тисяч свиней з цiєю руською дiвкою! Пройшли виннi погреби Кведлiнбурга, тi самi, де iмператор пив з Євпраксiєю вино їхнього мовчазного причастя до спiльної великої долi, спускалися кудись нижче, заглиблювалися в таємничi пiдземелля, гримiли кованi залiзом дверi, дихало вiльгiстю, мороком, смердiло столiтнiм брудом, лякало потойбiчнiстю. Оттони вмiли будувати не лише крипти святих мученикiв, але й глибокi кам'янi мiшки для мученикiв живих. Камiнь сльозився водою, бив диким холодом, морок волохато накочувався звiдусiль, гнiтив людей, гасив вогонь. Ще дверi, ще, гримить набубнявiла ляда, морок ще страшнiший, розверзає-ться кам'яна паща, звiдти плюскотить вода, десь далеко, нiби в самому центрi землi, якiсь шерехи долинають звiдти, якiсь зiтхання. Невже там люди? - Гей, хто там? Живi? Сам германський iмператор питає, рiч небувала й неймовiрна, але тим, хто внизу, однаково, їм до всього байдуже, вони плюскотять у чорнiй холоднечi, брьохаються в невидимiй водi, блукають у пiтьмi, а може, давно вже вмерли i то вода носить їхнi тiла, плавають вони серед нечистот, здохлих пацюкiв, уламкiв i залишкiв давнiх злочинiв i проклять. Iмператор поглянув на Заубуша, i той злякався вперше пiсля того, як на нього нападали в лiсi пiд Гарцбур-гом. Коли справдi тi, що внизу, вмерли, то ще й не знати, чи вийде звiдси барон. - Ей, сто тисяч свиней! - заревiв униз Заубуш.- Тут Генрiх, iмператор, вiн вас питає! Вiдповiдайте! Мовчанка тривала, плюскотiло внизу й далi, плюскотiло мертво й страшно, iмператор знов поглянув на Заубуша, i той вичитав у збiлiлих очах Генрiха свiй присуд. Готовий був стрибнути туди сам, брьохнутися у воду, аби лиш переконатися, що тi - ще живi. Тодi тi, внизу, мовби зглянувшись над одноногим, подали звiдти голос: - Чого iмператоровi? Генрiх вiдскочив од отвору, затис рукiв'я меча, так нiби мав рубатися. - Видобути всiх! Миттю! - Зробимо, iмператоре,- Заубуш зiгнав iз себе звичну насмiшкуватiсть, став слухняний i покiрливий.- Зробимо все, як звелиш. Тобi лiпше не бути тут. Дорогоцiнне твоє здоров'я... - Моє здоров'я, не твоє. Лишуся тут. - Iмператоре! - Сказав! Принесено в'язану драбину, вузлувате звiсилася вона в глибину, звiдти довго нiхто не видобувався, тодi по одному стали з'являтися. Дзюрчала з лахмiття брудна вода. Зсинiле вiд холоду тiло. Розкудланi бороди. Несамовитi очi. Не люди - мерцi. Дев'ятеро. Усi цiлi. Усi тримаються на ногах. Якою силою? Попереду - косоплечий, ширококостий, зблискує зубами чи то в посмiху, чи вiд ненавистi, яку не може та й не хоче приховувати. - За вiщо ти їх? - спитав спокiйно Генрiх Заубуша. Не цiкавився, хто кинув сюди руських, бо знав i без того. Барон теж знав, що викручуватися не слiд. Треба казати все. Але що мав казати? Про дику руську жiнку? Замкнули її в абатствi. Вiн хотiв її ощасливити - не далася через дурiсть. Але про таке iмператоровi не кажуть. Про його ненависть до слов'янських свиней? Це слiд полишити для iншого разу. Вiн не задумувався. - Звичайна справа. - Знаєш закон, який забороняє кидати камiнь у бика, впряженого в плуг, i мiцно затягувати йому ярмо? - Була пiдозра... - Яка? Заубуш зам'явся. - Кажи! - Княжна... - Ну! - Зневажала германських мужчин. Не пiддалася навiть своєму мужевi на шлюбиiм ложi. Тримала коло себе цих. Як мужчин. - Брешеш!.. - Слово, iмператоре! Несподiвано ступив уперед Кирпа. - Хочу сказати. - Знаєш нашу мову? - не повiрив iмператор. - Сидiв тут п'ять лiт. Голова на плечах є. - Що хочеш сказати? - Твiй барон бреше! - Пояснюй. - Княжна чиста, як сльоза. Iмператор мовчав. Дивився на Заубуша. Тодi сказав! - Iди геть. - Iмператоре! - Геть! А руський добивав барона: - Вона невинна, клянусь хрестом. I впав на колiна. I тi восьмеро теж упали на колiна. Пiдвестися вже не могли, не мали сил. Тодi Генрiх зупинив Заубуша: - Стiй i слухай. I хай знають усi. Я руську княжну беру в жони. - Iмператоре! - Вона стане iмператрицею! Коли вже вимовив цi слова, збагнув, що жили вони в ньому всi днi, жили несвiдомо, не могли нiяк народитися, потрiбен був поштовх, струс, якась незвична подiя. I ось сталося. Знов, як завжди, nомiг Заубуш. Помiг не думаючи. Був майже вдячний бароновi, поглянув на нього мало не зласкавлено. Той вiдвернув погляд. Страх йому вже минувся, вмить вловив змiну настрою в Генрiха, тепер iмператор ждатиме слiв хвали за його несподiване i, сказати прямо, досить безглузде вирiшення. Зробити цю руську видру iмператрицею? За якi цноти? I як же про це буде оголошено свiтовi? Iмператор зробив заяву. Де й перед ким i як? Все, все гине. Перед цим заради нiкчемних руських свиней мало не принесено було в жертву його, Заубуша. Стiльки злочинiв вчинено за тридцять рокiв володарювання Генрiха, що до них нiчого не додав ще один геть незначний. Знищено многi тисячi, вбито таких високодостойних мужiв, що якiсь там п`ять чи дев'ять чужинецьких заброд не вартi печеної вошi. Генрiх забув, що вiн iмператор Священної Римської iмперiї, знехтував своєю гiднiстю, мало не сам витягав цих брудних свиней звiдти, де їм належалося бути за всiма законами земними й небесними, а тодi ще й така заява! Барон сопiв розгнiвано, стукотiв дерев'янкою, враження складалося, нiби вже й не Генрiх iмператор, а цей барон сягнув найвищої влади, однак iмператор мовби й не помiчав роздратованостi свого поплiчника. Нарештi йому вiдкрилося те, що було сховане вiд нього. Стане iмператрицею Праксед. Бачив її вже не такою, як досi. Поставала перед ним у iмператорських шатах, у коронi й горностаях, гарна й на вроду i на зрiст, красноперса, чиста, як снiг, молода на вигляд, з прекрасними бровами, носом i обличчям, жовто-русява, великоока, радiсна, солодкоголоса, чудове явище помiж жiнок. Сповнена цнотливостi хода, рухи, повороти голови. Народжена бути iмператрицею. Слугувати для ще бiльшого воз-вишення Генрiхового. В нiй кров ромейських iмператорiв i руських царiв. За нею стоїть могутня половина свiту - велика, багата, загадкова Русь, якiй немає краю, перед якою запобiгають усi. Абатиса Адельгейда не знати з якими намiрами - добрими чи лихими - турчала в ухо братовi своєму про походження, цноти, привабу руської княжни, може, за звичаєм своїм, намагалася пiдсунути iмператоровi пiдложницю, як то робила щоразу по його приїздi до Кведлiнбурга, але цього разу сталося не так, вiн зробить цю дiвчину iмператрицею i завдячує цим насамперед своїй нещаснiй сестрi. Вдячнiсть же його буде в тому, що при возведеннi на престол дасть Праксед iм'я Адельгейди. Вiн умiє бути великодушним. - Ви мої першi гостi сьогоднi! - гукнув до руських, Тодi до Заубуша: - Купелю й одяг для моїх гостей! У таку нiч не могло бути сну. Порушено всi звичаї, поламано регули абатства, iмператор забув про своє становище, вiн мовби повернувся в свою безладну молодiсть, коли не вибирав собi товаришiв для застiлля, весь свiт йому стояв одкритий, приступний, без обмежень, умовностей i станови ськ. Адельгейда прибула до палацу в Праксед, але ж була разом з ними й Журина, бо не вона мамка-годувальниця майбутньої iмператрицi, до того ж була дружинницькою жоною, що дорiвнює дружинi знатного рицаря. Були на нiчнiй учтi руськi дружинники з воєводою Кирпою, розбуджено й припроваджено до палацу обох сповiдникiв Євпраксiї - абата Бодо й отця Северiана, накликано знатних, якi на той час були в Кведлiнбурзi; горiли товстi свiчi, палали смолоскипи у великiй замковiй палатi, незграбнi тiнi металися по кам'яних стiнах, все видавалося побiльшеним, якимсь надто урочистим, коли ж з'явився Генрiх, у коронi й горностаях, переперiзаний iмператорським мечем, весь у жирному золотi, зблiдлий i хижий, все заклякло, завмерло, iмператор швидко пiшов туди, де стояла Адельгейда з Праксед, взяв руську княжну за руку, пiдняв ту бiлу тонку руку, мовби закликаючи всiх помилуватися її красою, здавленим голосом прокричав: - Ваша iмператриця! Не питав Євпраксiї, не радився нi з ним, не ждав нiчиєї згоди. Барони й кнехти вельми гаразд знали норов свого iмператора, вони не чекали подальших його слiв, покрили Генрiхову заяву радiсним ревищем. Ревiв зрадiло й Заубуш, водночас пильно спостерiгаючи за Праксед, шпiльмани заграли на лютнях, служки понесли вино, подали iмператоровi й Праксед обнизанi коштовним камiнням iмператорськi келихи, Генрiх повiв бвпраксiю до столу, усi посунули до столiв, усiдалися швидко й охоче, наливали вже самi, пили, їли, плямкали, забувши, чого сюди прийшли i що вiдбулося перед їхнiми очима. Євпраксiя не могла стямитися. Що це? Жорстокий жарт? Чи напад божевiлля в iмператора? - Ти не спитав мене, iмператоре,сказала вона, коли Генрiх посадовив її за стiл, тодi обережно й поштиво сiв поряд. - Iмператор проголошує свою волю,засмiявся вiн,- такi переваги цього високого становища. - Мене ти не спитав,- уперто повторила вона, не доторкуючись нi до чого. - Питаю при всiх. - Не знаю, що тобi вiдповiсти. - Вiдпий з келиха - це й буде твоя вiдповiдь. - Чи не замало? - Для мене досить. Вiн вiвся, мов юний закоханий. Євпраксiя не мала нiякого досвiду iз закоханими. Вона поглянула на Журину, на отця Северiана, тi ждали вирiшення вiд неї самої. Тодi знайшла серед кнехтiв Кирпу, не впiзнала його попервах, бо був у германських обладунках, якийсь схудлий, аж свiтився, вимучений, однак бадьорий, як завжди. Кирпа блиснув їй здалеку своїми веселими зубами, вона й далi дивилася на нього, дивуючись i його несподiванiй появi пiсля зникнення i отому дивному строю, вона мовби забула про слова iмператора, якi змiнювали все її життя, їй конче треба було перемовитися зi своїм безтурботним воєводою. Євпраксiя мовби зворухнулася, нiби хотiла пiдвестися, покинути iмператора в таку урочисту хвилину й пiдiйти до Кирпи, але Кирпа, видно, теж вiдчув той порух, миттю скочив на ноги, пiдбiг з того боку столу, став навпроти iмператора i Євпраксiї, став боком, наставляючи косе плече своє чи то на Генрiха, чи то на Заубуша, який сидiв коло Адельгейди, тодi так само невиразно тицьнув рукою, знову iк таки чи то в iмператора, чи в Заубуша, чи в Адельгейду, сказав голосно: - Княжна, тебе хотiли обмовити. Рука його впала туди, де мав бути меч, але меча в Кирпи не було. Нiякої зброї. - Невдячний! - гукнув через стiл Генрiх.- Ти свiдок, що я не повiрив! Я назвав Праксед iмператрицею! Кирпа не сходив з мiсця. Тепер вiн показав на Заубуша, i всi те побачили. - Євпраксiє, цей чоловiк зводив на тебе наклеп. При iмператоровi. - А цей чоловiк,- показав Генрiх на Кирпу,- вiдкинув, i я повiрив йому i... - Вiрю,- тихо промовила Євпраксiя. Вже мовби була iмператрицею, повнилася силою влади, готова була до велiнь.Спасибi, Кирпо. Iди. Воєвода пiшов на своє мiсце, Євпраксiя пiднесла келих, глянула поверх нього своїми великими очима на Генрiха, надпила. Той одним ковтком осушив свiй. - Шпiльмани! Шальке! Рюде! Барони ревли на радощах, грали лютнi, спiвано вояцьких пiсень, отцi, кожен по-своєму, пробували затягнути псалми, але їх перекривали соромiцькi приспiвки, учта набирала розмаху, пси пiд столами гризлися за кiстки, слуги в кутках ждали недоїдкiв; гикання, плямкання, рицарi важко вiдвалювалися вiд столiв, ситi й п'янi, тодi зиов хапалися за новi потрави, Генрiх пив i кричав, як хлопчисько, Адельгейда, тяжко ненавидячи, може, не так за ту наругу, яку вчинив над нею багато рокiв тому, як за неувагу, що виказував згодом, недвозначно тулилася до барона, пiдставляючи йому пишний свiй бiк. Лише Євпраксiя сидiла, як свята, неторкана й неприступна, над усiм брудем, гидотою, крикнявою, i Заубуш не стерпiв, плюнув: - Сто тисяч свиней! Бачили, чистюля київська! Адельгейда змовчала. Могла стати спiльницею Заубуша, аби той забажав, могла тримати сторону iмператора, що було б цiлком природно. Барон теж не пробував бiльше зачiпати абатиси. Цю спiльницю не хотiв купувати нiякою цiною. Занадто вже зужита. До того ж ще й вiдзначається курячим розумом, бо це вона натурчала iмператоровi про руську княжну, i тепер незмога передбачити подальший хiд подiй. Справдi, Заубуш нiяк не мiг передбачити того, ще сталося майже вiдразу пiсля його презирливих слiв. Євпраксiя нахилилася до Генрiха i показала, що хоче говорити, але гамiр їй заважав. - Тих-хо! - вдарив iмператор рукою по столу. I все втихло, так нiби не було тут нi п'яних, нi одурiлих, _'si_ безпутних. Навiть пси пiд столами стихли, прислухаючись. - Я хочу звернутися до тебе, iмператоре,- почала ввпраксiя,-1 до всiх твоїх рицарiв, якi тут присутнi. Знаю звичаї твоєї землi, пам'ятаю звичаї Русi. Вони не рiзняться в тiй справi, про яку йтиме мова. Що то за звичаї? Коли хтось пускає наклеп i виявляється його брехливiсть, то суд рицарський вирокує наклепниковi валiзти пiд стiл або лаву i вiдгавкати свою обмову. Найвищi особистостi не можуть уникнути такого вироку, бо честь рицаря - над усе! Iмператор пiдвiвся. Очi йому шалено зблискували, щоб утишити дрож в руках, мiцно вхопився ними за коштовне наголiв'я меча, дивився на Заубуша. Мовчки, зловiсно, гнiтюче. Барон став пiдводитися. Не вимовлено було нiким його iм'я, але вiн знав, що цього не треба чекати, пiдводився незграбно, невмiло, аж стало його жалко, вiдставляв далеко вбiк евою дерев'янку, намагався витримати погляд iмператора i легко витримав би його, аби не було тут отiєї ясноволосої з диявольською силою я чарами. Генрiх вiдiрвав одну руку вiд меча, коротко показав бароновi пiд стiл. Заубуш, нi слова не кажучи, полiз пiд стiл. Рицарi, вмить протверезiлi, зi страхом спостерiгали те, що вiдбувалося. Всемогутнього Заубуша заганяли пiд стiл, як пса! Хто б у це мiг повiрити? I хто може передбачити наслiдки пониження цього страшного чоловiка? Невже оця тоненька руська має таку зухвалiсть i таку силу? Адельгейда помагала бароновi. Нахилилася над ним, притримувала його дерев'янку, вiн стиха лаявся, не хотiв нiчиєї помочi, готовий був провалитися крiзь кам'янi плити, вмерти отут пiд столом серед псiв, але вiд нього ждали не смертi. Ганьба не кiнчалася самим залiзанням пiд стiл. Усi це знали, знав i Заубуш. Задихаючись од ненавистi до Євпраксiї й до iмператора, вiн хапливо прокричав: "Збрехав, як пес!", а тодi тричi гавкнув по-собачому. Вилазив з-пiд столу червоний, весь спiтнiлий, скреготав зубами. Iмператор пiдсунув йому кубок з вином. - Випий! Заубуш зачепив кубок, перевернув, вино розлилося, червоне, як кров. Усi здригнулися вiд лихого передчуття. Проллється чиясь кров. Або й ще гiрше. ЛIТОПИС ЦИТАТА "Iсторик або ж намагається дослiдити iстину содiяного i, таким чином, розпалює ненависть до себе багатьох, або, бажаючи уникнути невдоволення замовчує цiлий ряд подiй. Але це вже порок, бо намагатися обiйти iстину i мати намiр приховати її визнається противним обов'язкам iсторика. Однак дослiджувати дiяння, не викривляючи їх i не вiдступаючи вiд правил iстини, означав, найчастiше, викликати обурення, як то висловлено: "Друзiв - догiдливiсть, а iстина - ворогiв родить". Коли ж хто, лестячи iншому, безсоромно пiдмiшує до того, що сталося насправдi, брехню, то подiбний вчинок вважається до того принизливим, що такий iсторик не повинен допускатися в середовище письменникiв. Затаювати iстину дiянь недозволено i противно обов'язкам письменника. Тим бiльше грiшно плямувати iстину брехнею, а брехливе передавати легковiрним нащадкам. Є одна i навiть жахливiша небезпека, якої слiд уникати щосили тим, хто пише iсторiю: вони зобов'язанi не допускати, щоб сухiсть мови i бiднiсть змiсту принизили гiднiсть дiянь. Слово повинне вiдповiдати дiловi, про яке мовиться, I мова письменника не повинна вiдставати вiд возвишеностi предмета". Вiльгельм Гiрський. Belli Sacri Historia. 1185 p. IМПЕРАТРИЦЯ Не можна сказати, що вона була стурбована незвичайною новиною, - треба вжити слово "приголомшена", не про жiнку будь сказано. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт. Ощасливиш себе чи свiт? Думаючи про свiт, думаєш про себе. В нiй прокинулася жiнка, яка знає про свою вроду, вважає, що тiльки вона обдарована найвищими чеснотами, лише вона гiдна зайняти найвище становище. Генрiх - iмператор за походженням. Народився iмператором i нiякої заслуги в тiм. Простий випадок. Вона ж стане вище за всiх жiнок завдяки самiй собi. Бо така вона є, а лiпшої за неї немає на всiй землi!.. Все, що тобi судилося, живе в тобi несвiдомо. Ще недавно думала про те, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. I ось усе змiнилося. Вона стане iмператрицею i вiдбере в Генрiха якусь там долю германської грубостi, передавши йому навзамiн руську лагiднiсть. Ощасливить свiт, ощасливить. Iмператор поїхав i приїхав. Повернувся до Кведлiнбурга, коли в горах запанувала весна, коли природа встановила довкола своє зелене царство, над яким не владнi нiякi королi й iмператори. Євпраксiї хотiлося в гори, хоч перед_ _тим нiколи не любила їх, були їй чужi й непривiтнi. ...Виїздили з Кведлiнбурга в пишностi й веселощах. Бiлi конi, золотi iмператорськi стяги, рицарi в золочених панцирах, двiрськi дами в чорно-червоних шатах, бiлi плюмажi, багряний одяг Євпраксiї, бiло-золотий помолодiлий iмператор. Виривалися з вузьких поплутаних вуличок Кведлiнбурга, пролiтали через села, розлякуюч