и дiтлашню, псiв, курей, врiзалися в гори, розсипалися навсiбiч, щоб згодом зiбратися на поклик ловецьких рогiв. Iмператор усамiтнювався з Євпраксiею; вiн гнав коней далi й далi, йому завжди хотiлося вище, вгору, до вершин, може, й туди, де колись стояв його улюблений Гарцбург, а тепер руїни, забитi густим зелом, а Євираксiї кортiло лишитися тут, унизу, в цьому тисячобарвному свiтi. Сп'янiла вiд рослин, вiд листя, вiд кошлатостi кущiв, вiд спраглостi росту, вона зiскакувала з коня, припадала до якоїсь стеблинки. Генрiх, знудьгований, глухий i слiпий до всього, що її захоплювало, нетерпеливився: "Швидше! Швидше! Швидше!" Ще ж так багато треба проїхати. А вона не могла цього збагнути. Нiщо не вiдбувається швидше, нiж тому належиться. Проростання дерев, кiльчення насiння, вилуплювання пташеняти а яєчка, плетення гнiзда, схiд i захiд сонця, сiрий дощ i сивий туман, кущi, дерева, квiти, гiлля, стебла, корiння - усе говорило про не-нвап, про вiчний спокiй, про лагiдь i приховану прекрасну силу. Бо сила прекрасна саме тодi, коли вона прихована. Жолудь велетенського дуба дає блiдий i нiкчемний росточок, а маленьке пшеничне зерно кiльчиться рожевим, мов дитяче личко, зубчиком, їй хотiлося мати в собi оту невiдому й всемогутню силу, яка викликав найвище почуття на свiтi. Народилося бажання примусити iмператора закохатися в неї, хотiла б стати лавром, як Дафна, соняшником, як Клiтiя, кущем калини або тополею - усе в їм я найвищої правди, їм я якої - любов. Наслухалася тривожних розповiдей баронських дочок про iмператора, обережних натякiв абатиси Адельгейди про нестримнiсть дикого норову Генрiхового, але не лякалася тепер нiчого, смiливо занурювалася в свiт гiр наодинцi з iмператором, готова була до всього, навiть - грiх казати - до збезчещення, бо хiба ж у поєднаннi чоловiка з жiнкою не найвища таемничнiсть людських сполучень з природою, зi свiтом! Та чиста душа її й не мала в собi темних пiдозр або страху. Євпраксiя переконана була в своїй недоторканностi, бо хiба ж сама суть вищої влади - не в найвищiй порядностi? Volenti non sit injuria - тому, хто не хоче, не дiється кривди. До князя Всеволода споряджено послiв. Мали подолати гiрке бездорiжжя, неймовiрну далеч, привезти вiд загадкового й майже таємничого для всiх тут чоловiка благословення на шлюб його доньки з iмператором, хоч потребою те и не викликалося: Євпраксiя вважалася вдовою по маркграфу Генрiху, а ще - domina dotalitalis, тобто панi посагова, бо за iснуючим звичаєм муж додавав до вiна, принесеного жоною, маєток такої самої високостi,так званий dotalitium, тож руська княжна, окрiм права самостiйно розпоряджатися власною долею, мала ще й такi достатки, що ставала чи не найбагатшою жiнкою в Європi. Однак iмператоровi йшлося ще й про те (а може, передовсiм про те), щоб поєднатися з руським князем перед цiлим свiтом, вiдкрито, добровiльно з обох бокiв: то нiчого, що доводилося ще ждати - вiн був терплячий у нещастях, буде терплячим i в сподiваннi щастя. Не знала Євпраксiя, що ще взимку спорядив iмператор гiнцiв до Iталiї, де мав свого власного папу Климента, архiєпископа Равеннського Вiберта, вибраного на скликаному в Брешiї iмператором соборi. Антипапа Климент мав би помогти iмператоровi подолати наступника Гiльдебрандового в Римi папу Вiктора. I ось прекрасна нагода для перемоги над Римом! Iмператор поєднувався з далеким руським царем, а Климент мав, скориставшись цим, докласти всiх зусиль для об'єднання церков! Задум зухвалий, але грандiозний! Навiть Григорiю-Гiльдебрапду не вдалося вiдiрвати вiд Константинополя Руської держави, а iмператор зробить це, з'єднає два свiти - захiдний i схiдний, i тодi його могуття не матиме меж. Ще над Кведлiнбургом не кричали захриплi вiд весняної радостi журавлi, а вже з Равенни вирушив до Києва посланець Климента кардинал Григорiй з церкви святого Вiталiса, надiлений, сказати б, подвiйними дипломатичними повноваженнями - матримонiальними й конфесiональними. Мав просити в князя Всеволода руки його доньки для германського iмператора Генрiха i повести переговори про возз'єднання руської церкви з латинською. Всеволод нiчого не мав проти шлюбу Євпраксiї, бо коли з легким серцем видавав за нiкому не вiдомого маркграфа, то чому б став противитися поєднанню доньки iз самим iмператором германським? Що ж до церков, то тут вирiшальне слово належало передовсiм митрополиту Iоанну, а той у своїй ромейськiй затятостi не те що не мiг погодитися на такий злочинний акт, але й засудив видання дочок замiж "во iну страну, iдеже служать опрiсноки i скверноедвнiю не отметаються". Митрополит посварився з князем Всеволодом, мерщiй спорядив своє посольство в Царград з порадою порвати стосунки з iмператором Генрiхом i його антипапою Климентом, якi хотiли завдати ромейському iмператоровi удару в спину. Генрiх ще не вiдав про все це, коли споряджав з Кведлiнбурга своїх послiв: не таємних - урочистих, пишних, з багатими дарами, з посланням iмператорським до великого князя київського, з проводами, напучуваннями й нетерплячим жданням повороту. На чолi посольства поставлено барона Заубуша. Цим iмператор мовби хотiв показати, якої ваги надає справi, як високо ставить свою невiсту, бо ж вiдриває вiд себе найвiрнiшого чоловiка, з яким, здається, не розлучався впродовж тридцяти рокiв не те що на кiлька мiсяцiв, а навiть на кiлька днiв. Зi Заубушем мали їхати й руськi дружинники. Бо вже знали дорогу, а ще були найпершою запорукою добровiльної згоди княжни на шлюб i добрих намiрiв iмператора. Кирпа прийшов прощатися до Євпраксiї. Журина не могла його вловити на самотi, вимушена була прощатися при княжнi, не стримувала слiз, та й княжна теж плакала, бо ж свiй чоловiк i який же чоловiк. Кирпа вклонився Євпраксiї, а Журину обiйняв i поцiлував, вельми подивувавши тим княжну, хоч мала б давно вже згадати про те, що Журина теж жiнка, ще молода, гожа, а лiта летять, як хижi стрiли, а жити хочеться. Кирпа погладив Журину по чорному її волоссю, зiтхнув, засмiявся: - Не виросте вже така квасоля, як при менi. Євпраксiя нiчого не могла збагнути. Яка квасоля? - Дитина ще ти, княжно,- сказала ласкаво Журина й знов заплакала. А може, воно й лiпше - так довго лишатися дитиною. Кирпа принiс iз собою якусь скриньку, подав Євпраксiї. - Може, не повернуся сюди, бо дружинницьке життя таке: до якого князя їдеш, той i велить. Сюди приїхав - ти лишила коло себе. До Києва повернуся - князь Всеволод скаже: зоставайся, йди туди, бий того. Ось так i живу. А тобi, Євпраксiє, хай буде мiй дарунок весiльний. Дiсталася менi ця скринька вiд ромейського катепана в Тмутороканi. Сiрiйська рiч, старовинна й рiдкiсна. Хай буде тобi захистом вiд лихих людей, бо в цiй землi лихого бiльше, нiж доброго, надто ж для гарної молодої жiнки, та ще такої доброї й незiпсованої, як ти в нас. Ось тут маєш для власних потреб дзеркало зi щирого золота, мазi ромейськi, притирання, усе для краси. А тут вiдкривається потаємне дно i лежить шiсть золотих келихiв. Не пий сама з них нiколи! Коли ж виникне потреба збороти смертельного ворога, налий йому вина в цей келих... I згадай Кирпу. - Повертайся, Кирпо,- попросила Євпраксiя. До отця Северiана, який теж прощався, бо їхав до Києва, не зверталася з таким щирим проханням, i той туп-цювався майже сором'язливо, бурмотiв, що полишає духовну дщерь свою з богом, на що Кирпа досить дошкульно зауважив, що його бог чомусь не завжди все бачить i нiколи якось не квапиться на помiч нi дiтям, нi жiнкам, нi тим, хто потрапляє в бiду. - У ромеїв є звичай полювати на малих пташок, обмазуючи гiлля дерев клеєм,- сказав вiн.- Остерiгайся, Євпраксiє, такого гiлля. Бо ти ж для нас завжди будеш маленькою гарною пташкою! Виїздило посольство з Кведлiнбурга в теплий весняний день. Мжичив весняний дощ, лиснiли кiнськi крупи, грали лютнi, трубили труби. Кирпа їхав поруч iз Заубушем, який тримався на конi так хвацько, мовби мав цiлi_ _двi_ _ноги. їх проводжав сам iмператор з почтом, Євпраксiя, як заручена з Генрiхом, абатиса Адельгейда; однi радiли, другi плакали, третi безжурно гукали щось услiд. Кирпа, їдучи повз Євпраксiю, моргнув, показав на Заубуша: - Осел слухає лютню, а свиня - трубу!_ _То був день сумний, але водночас i радiсно-пiднесений. Посольство їхатиме через усю Саксонiю, через Чеський лiс, Польщу, Русь, i скрiзь питатимуть, хто й куди, i їм вiдповiдатимуть, що везуть грамоти германського iмператора до руського князя, аби той видав свою доньку за Генрiха. Iмператриця, iмператриця - i про це знатиме вся Європа i цiлий свiт незабаром! Готування до високого шлюбу чимось нагадує вiйну. Гудiння флейт, грюкiт брам, палання смолоскипiв, брязкiт зброї, їдуть кудись озброєнi вершники. Сказано Зевсом про жон: Зло подарую я їм замiсть вогню, й вони забавлятись Будуть ним досхочу, власним нещастям своїм задоволенi. Євпраксiя не хотiла вiрити нi в зло, нi в нещастя. Коли й було, то минулося. Попереду - радiсть, любов, сонце. Кликала Журину, читала їй уголос ромейськi книги про кохання, захованi серед священних текстiв, записанi нашвидкуруч, з помилками, як то завжди буває при таємному й поквапливому переписуваннi, але зате захищенi вiд надмiрно суворих поглядiв священними текстами псалмiв Давидових. "Куди пiду вiд духу твого й вiд лиця твого куди втечу? Чи зiйду на небо - ти там, чи спущуся пiд землю - i там ти. Чи вiзьму крила зорi й спочину край моря, i там рука твоя попровадить мене й утримає мене десниця твоя. Ерот виливає свiй вогонь i на птахiв, i на плазунiв, i на рослини, i навiть на каменi. Принаймнi магнiсiйська руда любить залiзо, i як тiльки вона побачить його, так i тягне до себе, мовби всерединi в нiй живе любов.. Чи ж не є то поцiлунок руди й залiза, любимого нею? Серед фiнiкових пальм однi чоловiчi, другi жiночi. I ось мужська любить жiночу, i коли далеко розсадженi, то закоханий сохне. Але селянин розумiє горе дерева. Помiтивши, в який бiк хилиться пальма, вiн вилiковує страждання пальми. Бере живець жiночої й прививав до серця пальми мужської. Цим вiн полегшує душу рослин, i вмираюче тiло знов оживає i воскресає, радiючи злиттю з коханою. У людей же е велика радiсть у самих тiльки поглядах. Погляди, взаємно переплiтаючись, вiдбивають, мов у дзеркалi, образи тiл. Витiкання краси, яке струменить через очi в душу, посiдає в собi якесь поєднання, хоча б тiла i вiддаленi були одне вiд одного. I це поєднання солодше поєднання тiлесного. Адже це мовби нове сплетiння тiл". Журина зiтхала. Для неї Євпраксiя ще лишалася дитиною i не знати, може, й не хотiлося, щоб ставала вона жiнкою, хоч це й неминуче. Зате абатиса Адельгейда мстилася за свое розчарування бодай тим, що всiляко лякала Євпраксiю. Розхвалювала невиннiсть руської княжни братовi, сподiваючись, що той пожадливо накинеться на дiвчину, а випивши з цiєї чистої криницi, кине її, як то робив досi. Сталося не так. Генрiх перемiнився в Iталiї, щось найшло на нього i не було ради. Навiть Заубуша забрано в неї й вiдiслано на край свiту, тож єдину насолоду мала в тому, щоб лякати майбутню iмператрицю, вказуючи їй мудро й обачливо на те, яка доля чекає тих жiнок, що покидають тихi обителi миру й спокою i занурюються в життя свiтське, де пiдстерiгають їх нещастя, лиха i - о, мое серце, не розiрвись вiд смутку! - злочини! Ось злочини жiнок: намисто Ерiфiли, учта Фiломели, наклеп Сфене-беї, злодiйство Аерони, вбивство Прокни! Як побажав Агамемнон приваб Хрисеїди, так на еллiнiв чуму навiв. Як побажав Ахiлл приваб Хрисеїди, так собi горе придбав. Ось добув собi прекрасну жону Кандавл, i вбивав Кандавла жона. Вогнi Єлениного весiлля запалили на горi Трої новий вогонь, а шлюб Пенелопи - скiлькох женихiв призвiв до загибелi. Вбила Iполита Федра, бо любила його, а Клiтемнестра - Агамемнона, бо не любила його. О, жiнки! Коли вони люблять, то вбивають, i коли не люблять - теж убивають. Євпраксiя чула й не чула. Страхи, нещастя, злочини? То не про неї й не для неї. Повторювала бiблiйний вiрш: "Душа моя жадає бога". Поспiшала, вагалася, дерзала, трепетала, вiдчаювалася, гнiтилася, любила, ждала, нетерпеливилася. Бо ж прийшла її пора. Генрiх, здавалося, и не ждав повернення посольства. Вiн послав, вiдповiдь буде сприятлива, а коли - немає значення. Все було б прекрасно, але саксонськi графи й барони знов забунтували, i маркграф Екберт, влучивши хвилину; коли iмператора не було в КведлIнбурзi, спробував захопити iмператорську невiсту й абатису Адельгейду, оточив замок, нагнав переляку на всiх; iмператор мерщiй послав на виручку магдебурзького архiєпископа Гартвiга а вiйськом, але Екберт вiдвернув своїх рицарiв од Кведлiнбурга, напав на самого Генрiха, що тримав в облозi його замок Глейхен у Тюрiнгiї, розбив, розсiяв його рицарство, мовби нагадавши тим про вiчну непокiрливiсть саксонцiв, про хисткiсть iмператорської влади й ненадiйнiсть усього, на що той опирається. Це прискорило те, що мало статися рано чи пiзно. Генрiх не захотiв ждати повернення посольства. Та чи й дiждеться? Нiхто не знав, що в однiй iз грамот, запечатанiй червоною iмператорською печаттю, вiн писав до князя Всеволода таке: "Знай, що ти нiчим лiпше не доведеш своєї дружби до мене, як влаштувавши все так, щоб мiй посол барон Заубуш нiколи не вертався в мою державу. Менi однаково, який ти вибереш засiб: чи довiчне ув'язнення в темницi, чи смерть". Та й iмператор не знав до кiнця свого барона, бо той узяв iз собою чоловiка, який умiв рiзати печатi, взято було також умiлих писцiв, бо яке ж то посольство iмператорське, коли б не змогло воно спорудити при потребi вiдповiдного писання? Коли вже виїхали за межi iмперiї, Заубуш потай перечитав усе, що понаписував iмператор, вкинув зловiсну грамотку у вогонь, iншi запечатав новими печатями, що не рiзнилися вiд справжнiх, а до них додав ще одну хартiю, в якiй висловлювалася iмператорська просьба прийняти його, Зау-буша, як брата Генрiхового. Гостював у Києвi довго й гарно, а Генрiх, вважаючи, що Всеволод прислухався до його прохання, не дуже й переймався затримкою посольства i вичiкував кiлька мiсяцiв, аби збути необхiдний час, що його вимагала пристойнiсть. Маркграф Екберт своїм бунтарством пiдштовхнув iмператора. Чотирнадцятого серпня Генрiх оголосив манiфест про свiй шлюб i про молитву за нову iмператрицю. Знов неспокiйно було в самiй Германiї i в Iталiї, у Польщi й Чехiї, знов iмператор вимушений був поспiшати в останню мить, хоч, здавалося б, мав досить часу приготуватися до шлюбу, скакав зi своїми рицарями-мiлiтес до Кельна, де вирiшив вiдбути урочистостi. Євпраксiя в супроводi двiрських дам, з великою охороною їхала окремо. Коло Кельна на тiм боцi, за римським мостом, ждав iмператора й iмператрицю величний дворогий намет, в якому стояв подвiйний трон, покритий схiдним килимом, що сягав аж назовнi. Довкола iмператорського намету - цiле полотняне мiстечко, трiпотiли на легенькому вiтерцi рiзнобарвнi стяги, небо над Рейном було чисте, голубе, сонце свiтило яскраво, серпень був у розпалi, на рейнських горах дозрiвав виноград, дороги обставленi цiкавим людом, до Кельна стяглося мало не пiв-Германiї - усiм кортiло побачити. Хто не вмiстився в самому городi, ставав по обидва береги Рейну, побiля виїздiв на мiст, товпився коло полотняного мiстечка для можних, зiбралася сила-силенна духiвництва, бо ж на коронацiї й вiнчаннi мали бути присутнi всi архiєпископи iмперiї - Кельнський i Магдебурзький, Бременський i Трiрський, товстi монахи й прогонистi канонiки вiдтручували неповоротких селян, мабуть, забуваючи, що для прогодiвлi одного лиш монаха потрiбен труд шiстнадцяти отаких селюкiв. Там були рицарi-мiлiтес, городяни - probi homines, безлiч жiноцтва; молодi мiлiтес влаштували посеред наметового мiстечка турнiр i вигарцьовували, поки iмператор, який зустрiчав коло свого намету Євпраксiю-Адельгейду, не махнув їм рукою. Вiн був у червонiй, тороченiй горностаями мантiї, з короною на головi, мав на собi коронацiйний меч, який германськi iмператори зняли з тiла Карла Великого в Аахенi, вiдкривши його гробницю. Євпраксiя ще не мала на собi iмператорських шат, була вбрана в київську червону сорочку iз золотим поясом i широким шитвом унизу, на головi мала князiвський вiнець поверх червоного фацелiта, так само шитого золотом i низаного перлами. Висока, майже як Генрiх, ставна, дивно вродлива, вона вбирала всi погляди, сама не бачила нiчого: нi натовпiв, нi полотняного бiлого мiстечка зi стягами, гербами, барвами земель, нi синiв iмператора, з яких Конрад був її однолiтком i, вперше зустрiвши свою мачуху, прикипiв до неї поглядом, нi навiть самого iмператора... Все пливло їй перед очима, грало, крутилося, здавалося навiть, нiби задля неї розгладжено зморшкувату германську землю i по цей бiк Рейну вистелено зелену безмежну рiвнину. Тисячолiтнiй Кельн нагадував Київ, навiть собори, здавалося, мовби такi самi; запам'ятала натовпи на шляху, пишноту вулиць, громове рокотання органiв, солодке дрижання й м'який спiв сопiлей, аромати та курiння. Всi вийшли назустрiч схiднiй квiтцi, яку iмператор вбирався посадити в iмператорському саду. У соборi серед гучання органiв i урочистих латинських спiвiв магдебурзький архiєпископ Гартвiг (бо кельнський Гарiман, недавно висвячений на архiєпископа, ще не мав такого високого права) щось питав у Євпраксiї, називаючи її Адельгейдою, здається, допитувався, чи пiклуватиметься вона про добробут пiдданих i чи вiддасть своє життя для iмперiї й служiнню боговi, вона вiдповiдала ствердно, бо й як мала б вiдповiдати. Тодi Гартвiг досить брутально оголив її плечi й мазнув їх єлеєм, доторкнувся масними пальцями i її чола, пiсля чого надягнуто на неї корону iмператрицi й накрито плечi такою самою, як i в Генрiха, горностаєвою мантiєю. Люд кричав радiсно й пiднесено, а вони стали перед архiєпископом уже з iмператором, i почався не так урочистий, як обтяжливий обряд вiнчання, бо тут знов питано Євпраксiю i треба було вiдповiдати, окрiм того, довелося вислухати коротке казання архiєпископа Гартвiга, в якого Євпраксiя нiчого не могла втямити, бо той казав таке: "Господь удостоює покарання кожного, кого приємле, i йому буває потрiбно спершу принизити того, кого вiн поклав возвисити. Так бог принизив свого раба Авраама i, принизивши, прославив. Так допустив вiн рабовi своєму Давиду, якого згодом зробив найславетнiшим царем в Iзраїлi, перетерпiти гнiв царя Саула, його переслiдування, заздрiсть. По допущенню божому Давид повинен був ховатися вiд Саула в печерi, рятуватися втечею i залишити вiтчизну. Щасливий той, хто перенiс випробування, бо вiн буде увiнчаний". Про кого казано? Про iмператора чи про неї? Вона не ховалася, хоч переслiдувань мовби й зазнала. Не було в неї ворогiв, але виходило, що втiкала вона, бо ж утекла з рiдної землi й ось стає iмператрицею в землi чужiй. З блискучою короною на золотистому волоссi, з очима, потемнiлими вiд ляку й зворушення, в червонiй з горностаями мантiї, молода й прекрасна, стояла вона коло Генрiха, i всiм, мабуть, впало в око, який вiн старий i виснажений поряд з цiєю руського царiвною, хоч тодi ще нiхто, окрiм самого iмператора, не знав меж того виснаження й вичерпаностi. Євпраксiя ж не помiчала нiчого. Цiлували їй руку два герцоги, чотири архiєпископи, дванадцять маркграфiв, п'ятнадцять єпископiв, баронiв i клiрикiв без лiку. Шлейф її вбрання несли чотири барони в золотих панцирах. Герольди дули в роги. Шпiльмани й жонглери грали иа лютнях i сопiлях. Слуги розкривали важкi скринi, сягали в шкiрянi мiхи, метали в натовпи коронацiйнi срiбнi денарiї й золотi солiди, сам iмператор дарував визначним гостям шати, оздобленi хутрами, вона обдаровувала багатих двiрських дам. Голоси вибухали вiд радостi. З собору урочиста процесiя пройшла вулицями просто до Рейну, де ждали iмператора й iмператрицю заквiтчанi судна з бiлими наметами на палубах. Кораблi, зв'язанi докупи, щоб умiстилися всi вельможнi гостi, попливли по Рейну суцiльною масою, сунулися проти течiї повiльно, берегом скакали на конях рицарi, конi iржали, рицарi вигукували щось радiсно-пiднесене, у невеличких мiстечках приставали до берега, i там молода iмператриця на представлення мiсцевих єпископiв дарувала мiнiстерiалам маєтностi. У Вормсi, де мала бути перша велика учта, iмператрицю стрiчали двiрськi жони числом сiмсот, усi високого роду, поважнi, сановитi, Генрiх називав їх, вони кланялися, iмператриця роздавала дарунки. Весiлля мало тривати сiмнадцять днiв, щоб перевищити графськi весiлля, на якi вiдводилося рiвно два тижнi. Були учти на рейнських кораблях, у Вормсi i Майнцi, на нiч iмператора й iмператрицю урочисто вiдводили в призначенi для них покої, але виходило чомусь так, що спали вони порiзно, видно, так велiв звичай, а може, до того спричинялася втома, бо Євпраксiя, хоч молодша за Генрiха вдвiчi, та й то вiдчувала, що ще день-два i вона не винесе бiльше урочистостей, стояння на ногах, дурних розмов, повiтальних вигукiв, п'яного верзякання баронiв, безкiнечних переїздiв по гiрських дорогах, вiдвiдин усiх колишнiх столиць германських, якi Генрiх заповзявся їй показати, а столиць_ _тих було без лiку. Знов, як колись, городи ставали перед нею на кам'янi колiна, вклонялися з найвищих верхiв лiси, рiки несли її на своїх струменисто-шовкових плечах. Так прибули до Бамберга, одного з єпископських городiв iмперiї, зустрiчав їх новий бамбераький єпископ Рупрехт (бо єпископ Отто перебудовував у Шпеерi пiдмитий Рейдом собор), зустрiчав їх ще на околицях, унизу пiд городом, там, куди не пробивається сонце i де жалюгiдно животiє чорний люд. Зустрiчав, аби не затримувалася внизу, не зачiпалася нi за що, швидше вгору, де в саме небо врiзається замок германських iмператорiв, твердо стоять палаци, собори, монастирi, де iмператора ждуть лiпшi мужi, а iмператрицю прагнуть побачити високороднi жони. Поквап був, такий, що не зауважено нiким, як з другого боку пiд'їжджає до Бамберга ще одна валка вершникiв i повозiв, не така численна й пишна, та коли придивитися, то й не без значення, бо не бракувало тут нi породистих коней, нi коштовних прикрас, нi багатої зб'рої, а попереду їхало двоє; один старiший, з баронським, садженим перлами й камiнням нагрудником поверх панцира, а другий молодий, бiляве волосся до плiч, розсипається кiльцями, розкочується, мовби заморськi перли, легкий одяг на ньому барви молодої трави, чоботи iз зеленого хза. Кiлька роззяв лiнькувато розглядали юного красеня, а якась дiвка, вигукнувши: "Смерть моя!", чимдуж кинулася брудною вуличкою втiкати вiд двох вершникiв, власне, вiд того молодого, у зеленому, як трава, в волоссям, розсипано-розкоченим, як заморськi перли. То поверталося iмператорське посольство з далекого Києва, поверталося з тим самим Заубушем, тiльки в барона тепер кiнь був не бiлий, а золотистий, степовий - подарунок князя Всеволода, а поряд iз бароном їхав ве Кирпа,, зоставлений iз своїми дружинниками, як i передбачав вiн, у Києвi, а юний дружинник князя Всеволода на ймення Журило - несподiванка для його матерi Журини та й для Євпраксiї. Вертався з посольством i отець Северiан, який вiз князiвське благословення для Євпраксiї, а вже по тому мав назавжди повертатися до Києва, коли б стачило йому на те сил, вичерпаних затяжливими й виснажливими переїздами через усю Європу, i коли б витримали його вiчнi, порудiлi до краю чоботиська та латана-перелатана вилиняла й споловiла ряса. Посольство нiхто не стрiчав, бо нiхто й не знав про його прибуття, до того ж усе нинi кинуто було на зустрiч iмператора, городи захлиналися вiд захвату й повiтань, про все було забуто, вiдкладено справи, викинуто з голови клопоти, вiдсунуто чвари, затамовано ворожнечу. По всiй Германiї читано манiфест iмператорський iз закликом молитися за нову iмператрицю Адельгейду. Заубуш у дорозi вже чув цей манiфест, знав про весiльну подорож iмператора, не дуже й поспiшав до Генрiха, слушно розмiрковуючи, що той, хто просив київського князя притримати барона довiку, не вельми зрадiє, побачивши чоловiка, який знає забагато i впливи має завеликi. Нiколи не треба поспiшати туди, де тебе не ждуть. Заубуш всiляко вiдтягував день зустрiчi з iмператором, себто день прибуття посольства з Києва, надто ж що Генрiх не дiждався згоди князя Всеволода на шлюб з його донькою, а княжна не дочекалася батькiвського благословення. Посольство їхало повiльно, поважно, трохи втомлене, але водночас бадьоре, бо ж везло вiстi гарнi, та ще й стрiчалося з iмператором у таку високу хвилину його життя. Але сказано вже, що в Бамберзi нiхто не ждав посольства, нiхто його не вiтав, до замку впущено було воно пiсля втомливих перемов iз сторожею, але й на загайку Заубуш не погнiвався, тiльки крiзь зуби кидав свое улюблене: "Сто тисяч свиней!"; тодi довго розташовувалися на iмператорському дворi, чистилися пiсля дороги, барон затiяв навiть переодягання, порадивши зробити те саме й Журиловi, та той лиш стрiпнувся, як птах, пустив волосся ще крутiшими кiльцями, сипнув ним на плечi ще веселiше й розкiшнiше i заявив, що готовий до стрiчi не те що з iмператором, а навiть iз самим латинським їхнiм господом-богом. Йому подобався барон. Заубуш iще бiльше вподобав Журила, довга путь здружила їх, не почувалися вони батьком i сином (хоч за вiком могли б ними бути) - просто два товаришi, заводiяцькi, безтурботнi, насмiшкуватi. - Казав я тобi, бароне, чи забув,потираючи руки, розправляючи плечi, намагаючись якось мовби подорослiшати, кинув Журило,- завтра саме сповнюється вiсiмнадцять лiт Праксi, а ми з нею народилися в один день. - Пракся? Хто така? - поспитав Заубуш навмисне, хоч чув не раз це iм'я i знав вельми добре. - Казав же тобi: княжна Євпраксiя. - Маєш називати тепер її iмператрицею Адельгейдою. Нiякої княжни, нiякої Праксi. - Так я ж... Малим iз нею був... I вона мала... - Забудь! Тут усе вмирає. - Так я ж живий! - Сто тисяч свиней! Ти живий аж занадто! На те й привiз я тебе сюди. Покажу декому. Заубуш вилаявся зло й коротко, гукнув своїх рицарiв i повiв Журила до палацу, де вже давно тривала весiльна учта, десята чи п'ятнадцята пiсля вiнчання в Кельнi - хто там мiг полiчити. Серед гамору, тяжких випарiв, тiсняви й штовханини вони внерто пробиралися повз бiчнi столи, поминали п'яних, розкричаних, ненажерливих, уникали масних рук, пожадливих жiночих поглядiв, спрямованих на Журила, вiдкидали чобiтьми псiв, якi крутилися пiд ногами, безжально топтали забруднене до краю червоне сукно, що ним встелено було пiдлогу в залi, йшли мовчки, з належною урочистiстю. За Заубушем i Журилом несено важкi скринi з подарунками вiд київського великого князя, нiхто не мiг збагнути, що то за люди, з чим вони пробираються до iмператорського столу; хто пробував розпитувати, не отримував у вiдповiдь нiчого, окрiм зневаги, хто ставав на шляху, усувався безжально й швидко залiзною рукою Заубуша й веселим плечем Журила, од якого так усе й одскакувало. I ось так вони стали перед iмператорським столом саме тодi, як подано дев'яту перемiну, їству дев'ятую - лебедятину, Генрiховi i Євпраксiї поставлено на золотих пiдносах двох лебедiв - бiлого й чорного, iз золотими коронами на головах, iмператриця мала тепер золотим ножем розрiзати лебедя, i вона простягла руку за ножем, але руку не праву, а лiву, бо розгубилася вiд того, що побачила перед собою, по той бiк столу. Сяйнуло їй не золотисте волосся, розсипане до самих плечей, вдарило в очi не барвою зеленої трави, скаламутився свiт не вiд погляду на юнака, що стояв поряд з Заубушем, нi! - вiдкрилося їй зненацька те, про iцо мовби забула, що вiдтручувала вiд себе, вiдганяла в найглухiшi закутки пам'ятi й розуму: є свiт молодий i прекрасний i вона теж молода й прекрасна i повинна б належати такому свiтовi, як i сама, i нiхто не може сказати, чому опинилася серед оцих зужитих, старих, нахабно-безсилих людей, навiщо всi проводи, зустрiчi, переїзди, повiтання, гуки й крики, обжирання до розпуки, пиятики, розкричанi роти, розбiганi очi, купи самоцвiтiв, оберемки золота, гори дорогих тканин, нащо все, коли немає найдорожчого - молодостi, юностi, свiжостi, справжньої краси!.. Пiдкотилося їй щось пiд серце, затьмарилися очi, лiва рука з золотим ножем прокреслила непевне пiвколо в повiтрi, нiж креснув по правiй руцi, на бiлiй шкiрi краплисте виступило червоне... Iмператор, який з неприхованим гнiвом дивився на Заубуша, тепер поглянув на руку iмператрицi, не встиг нiчого сказати, бо поглянули на кров ще й iншi, пролунало слово "кров!", ударив розпачливий вигук: - Кров на iмператрицi! - Кров! Вискакували з-за столiв, перевертали столи, розмахували зброєю, кричали погрозливо й розпачливо, усе змiшалося, усе завирувало, а коло iмператорського столу спокiйно стояли посли. Iмператор ще сидiв, розгублено спостерiгаючи, як збiльшуються червонi краплi на порiзанiй руцi iмператрицi, а Євпраксiя, не вiдчуваючи болю, забувши про все на свiтi, дивилася на отого золотоволосого, у зеленому, як молода трава, одязi, самими губами вимовляла: - Журило!.. Журило, забувши про застереження Заубуша, й собi розтулив був уста й вимовив навiть "Пра...", але вчасно схаменувся й замовк. Заубуш усмiхався мстиво й зловiсно. - Дозволь, iмператоре,- пересилюючи гамiр i гук, ламаючи звичай, за яким не мав права говорити першим, викрикнув вiн i вдав, нiби хоче впасти на колiно, для чого вiдкинув убiк дерев'янку й змахнув руками. Генрiх недбало стримав його, аж тодi спам'ятався, вiдiрвав вiд своєї тканої золотом сорочки шмат i приклав його до рани Адельгейди. Тканина була цупка, золотi нитi дряпали нiжну шкiру, кров проступила й на руку Генрiховi, Євпраксiя ж не зворухнулася... ЛIТОПИС ДРIБ'ЯЗКОВIСТЬ "Звернути увагу на те, щоб жеребець нiяким чином не застоювався на мiсцi i через те не псувався Коли ж виявиться жеребець непридатний або старий, то дати нам знати про те завчасно, перш нiж настане час випускати кобил". Iз Капiтулярiя Карла Великого _"De villis" -__ про маєтки. VIII__ ст._ ПРОЗРIННЯ Прозрiння було запiзнiле, недоречне й марне. У Кведлiнбурзi шiсть рокiв жила мовби в якомусь напiвснi, серед бурмотiння молитов, старовинних текстiв, безглуздих перелякiв, легенд, недомовок, натякiв, плiток, усе довкола було безнадiйно старе, усе в спогадах про минувшину, про святих, iмператорiв, абатис, втраченi надiї, затруте життя. Знала, що вродлива, i бiльше нiчого. "Заглибся в себе i дивись без кiнця. Вiдкинь усе, що надмiрне, випростуй усе, що викривлене, освiти все, що затемнене, та невпинно дбай про те, щоб усе це стало єдиним сяйвом краси. I нi на мить не переставай рiзьбити свою статую, аж поки не побачиш у нiй досконалiсть доброти..." Їй судилося стiльки смутку з дитинства, що всi тi шiсть рокiв жахного думання про неминуче повернення до маркграфа намагалася вiдкидати вiд себе дрiбнi клопоти щоденностi, жила своєю нiжнiстю, своєю вродою, тiєю всемогутньою силою життя, яка намножувалася в нiй а кожним новим днем i мала пролитися рясним дощем нестримно й щедро. Здушене каменем життя вибухає з силою ще бiльшою. Так замок, складений з брил дикого камiння, мертво-неприступний, тяжкий, як ночi, однаково заростає зелом, задавлюеться, задушується зеленим тiнявим свiтом, непереможним i всесильним. За нею стояли вiки, несхитна сила життя, незнищеннiсть плодючостi й проростання, чужi тимчасовому дрiб'язковi клопотiв i метушнi Тому так легко й охоче пiшла назустрiч Генрiховi, бо за тим, здавалося, стоїть цiлий свiт. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт... Не помiтила вичерпаностi Генрiхової, його передчасних старощiв, не знала, що входить по саму шию в мертвi води високих державних клопотiв, де для людських пристрастей немає нi мiсця, нi часу, нi снаги. Стала жоною iмператора, лякливо, палаючи вiд сорому, ждала, коли вiн зробить її жiнкою, ждала тої хвилини, коли залишаться вони наодинцi, двоє в цiлому свiтi, i все зникне, лиш вони двоє зостануться; земля, небо, води слугуватимуть лиш для них, цвiстимуть сади й спiватимуть птахи, i небеснi сфери звучатимуть для них, i вiн скаже їй: "Юна красуне, мудре створiння, богом сотворена в такiй небаченiй красi! Звiдки в тебе такi чудовi очi? Хто вклаа у них цей погляд, що викликає любов? Хто оточив їх небесними вiями? Хто дав тобi такi гарнi руки? Де взяла ти рожевi устоньки i чи твої се нiжнi пальчики? Хто накреслив цю бiлу шию i стрункий ряд зубiв? Звiдки в тебе цей небесний голос? Скажи, бо я прийшов сюди лише для того, щоб дiзнатися про це i, дiзнавшись, полишити тебе в спокої". Вона не захоче того спокою, вона скаже йому: "Груди мої нiжнi, скромнi, їхня бiла шкiра не знає плям, на них два солодкi духмянi яблука, вони зiрванi з дерева життя, що стоїть посеред раю... Я обперезана Задоволенням, Чистотою i Нiжнiстю. Нiжнiсть простерла прозору, як кристал, одежу. Там обитає Непорочнiсть в золотiй блискучiй гiрляндi неторканостi. Вона лякається, коли говорять про неї..." Вiн не говоритиме нiчого, а коли й говоритиме, то тахо, щоб не сполохати Непорочностi, мiж ними виникне прекрасна вiйна, яка увiнчається ще прекраснiшим_ _миром, освяченим Еротом. Маленький товстопузий божок пустотливо пiдняв руки в натягав на них крильця, а крильця його нагадували чомусь закучерявлене зелене листя, буйно-вiчне й загадкове. Стрiла впала додолу, божок наступив на неї нiжкою. Невже йому не муляє? ...Їхали через усю Германiю, гримiли повiтання, ночi виищувалися в учтах, iмператоровi й iмператрицi стелили пiд ноги червоне сукно, у кам'яних соборах виспiвували молитви, рицарi виблискували залiзом, зеленiли лiси; усе буао так, як гадалося, окрiм того потаємного, стидкого, даного людям, аби вiдчували в собi поряд iз богом ще й звiриний свiт, поєднували непоєднане, не надаючи переваги нi тому, нi другому, лякаючись однобокостi, прагнуча до високої досконалостi живого. Не було, не було, не було. Нi спроб, нi натякiв, нi виправдань, нi обiцянь. День, другий, десятий... Iмператор не знав нi її одягання, нi роздягання. Вiн був увесь створений лиш для пишноти, нiчим не наповненої, пустої, безглуздої i, виходить, непотрiбної. I тодi настало прозрiння. Побачила перед iмператорським столом Журила, вмить упiзнала його, хоч минуло так багато рокiв для їхнього короткого ще життя, зродилися в нiй усi спогади, усе дитяче, вiчно молоде, давнi, навiки втраченi свiти поверталися до неї в помахах пташиних крил, у лоскотi трав, у ярiннi сонця. I те зелене київське сонце, що вдарило їй в очi вiд Журила, висвiтило всi старощi й занепад довколишнього люду, iмператора, єпископiв, графiв, баронiв, рицарiв. Вирiзнилися в ньому лиш Журило та старший син iмператорiв Конрад, несмiливий i уважливий до неї всi тi днi, зневажуваний iмператором, погiрдливо не зауважуваний чомусь нею. Як могла вона бути такою слiпою? Як не помiчала отої блiдостi iмператорової, отої майже мертвої шкiри на його обличчi, отого рудявого заросту, запалих грудей, рiзкого, неприємного голосу, хижо-безсилих зблискiв очей? I чи муж вiн їй, чи вони лиш жертви якоїсь безглуздої гри, затiяної не знати ким i не знати навiщо? Iмператор ще день-два тому хвалився перед нею соборами в Майнцi й Шпеєрi. Привчений до думок про вiчнiсть, вiн ненавидiв усе, що не з каменю, а вона дивилася на той сiрий камiнь i здавалося, нiби лежить вiн там спервовiку, як i вся ця земля, що не знає молодостi, весняного вiтру, незайманостi, дикого захвату волi. Камiнь ще лиш кладеться в абсиду, пiдмиту водами Рейну, а вже старий, i споруда мовби тисячолiтня, i все довкола одряхлiле. А вона ж, мов земля її рiдна, молода, розкута, їй так хочеться жити, вона рветься з цiєї закутостi, з цих кам'яних стискiв. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт... Чи можна ощасливити камiнь? Над ним можна лише пiдвестися: вирвавшись з-пiд його влади, злетiти, визволитися, розпростерти крила-руки. Вона змахнула руками, блиснув золотий нiж, пролилася її молода червона кров. Подiя, сказано вже, збурила всю учту. В отому ненавмисному пораненнi - та ще, зауважмо, правої руки лiвою - вчувався недвозначний натяк на щось грiховне й приховане. Може, нетерплячка, невдоволення, обурення, подив, вiдчай, коли жiнка хоче привернути до себе увагу, нагадати про себе, виказати палкiсть своєї кровi. Бо ж пiшов уже розголос про те, що iмператор не був з iмператрицею в ложницi, пе сповнив свого мужського призначення, не приборкав, отже, цiєї молодої i, як видно, вельми норовистої руської кобилицi. Тому й вибухнули в криковi рицарi, барони, єпископи, графи. Не могли перенести такого виклику їхнiй мужськiй гiдностi - германська раса була загрожена, поганьблено найвищi святощi, десятиденна iмператриця з одного лиш скинення оком закохується в прийшлого варвара в зеленому строї, не лякається виказати своє захоплення, забувши про те, що поряд iз нею сам iмператор!.. Ясна рiч, е святощi недоторканнi, iмператриця так само належить тепер до святощiв, хоч дехто й не визнає справжностi коронування, бо ж архiєпископ Гартвiг вiдлучений на соборi церковних сановникiв, ворожих iмператоровi. Але кара повинна впасти неминуче, i хай вона впаде на голову отого молодого варвара! Ревли, репетували, тупотiли, домагалися! Хрипкi хрестоносцi пiвночi, рицарi завошивленi, байстрюки безiменнi, виверти безкорiннi, харпаки забезпеченi. Перевертали столи, вiдкидали важкi дубовi дошки, вимахували мечами, хряпали об пiдлогу посудом. Пролилася кров iмператорська, тож повинна пролитися й ще чиясь! Генрiх гамував Євпраксiї кров i не мiг погамувати. Тодi пiдвiвся повiльно й загрозливо, став над ревищем баронiв, з обличчям, набряклим вiд влади й погорди. Стояв мовчки, без руху, поки все втихло. Iмператор сiв, кивнув послам, щоб говорили, почувся голос Заубуша: - Iмператоре, я привiв твоє посольство з Киева. I молодий дзвiнкий голос руського дружинника: - Посли вiд великого князя київського Всеволода! I не було нiякої кари, не було винних, нiчого не сталося. Сприйнято належно благословення князя Всеволода, приймано дари, послам дано стiльцi, виказавши найвищу честь; навiть Журина, яка пробилася до iмператорського столу звiдкiлясь, не насмiлилася порушити урочистий спокiй хвилини, стояла збоку, дивилася на свого сипа, все в нiй билося й спiвало, мала б умерти вiд радостi, але не вмирала, не крикнула, не забилася в радiсному плачi, здолала в собi любов, горе й надiю. Iмператор був радий нагодi вiдвернути увагу вiд того, що сталося, прийомом послiв, вiддався церемонiї з незвичною для нього ретельнiстю i, сказати б, запопадливiстю. Вiн найперший з усiх знав, що колись має настати те, що розблисло ось тут яскравими краплями Адельгейдиної кровi, вiдмахувався вiд неминучостi, намагався замiнити пишнотою i державними радощами ту радiсть, якої замiнити нiкому й нiчим не дано. Можеш мати владу над щонайбiльшою країною, але зупиняєшся безрадний перед однiєю людиною. Особливо болiсне безсилля перед жiнкою. Вона стає страшнiшою за найчисленнiше вiйсько. Вiйсько можна розбити - жiнку нiколи. Мабуть, вiн вiдчував це ще змолоду, кидаючись на жiнок жадiбно й невситимо. Найвродливiшi жони iмперiї дарували йому свої розкошi, але запекле змагання за владу забирало щодалi бiльше сил, i вiн зненацька вiдчув, що бiльше розполови-нюватися незмога. Настало вичерпання, доводилося зосередитися на одному. Вiн вибрав владу, бо вища за повноту життя й усмiх жони гiднiсть володаря. Можна б сказати так: розкошi короткочаснi, гiднiсть вiчна. Тiло стало для нього мерзким i страшним, а дух, поранений владою, конав i здригався i в судомах своїх прагнув довершення чи то найтяжчого злочи