ну, а чи найбiльшої зухвалостi. Творячи велике, спускаєш з припону диких коней сваволi, i вони розтрощують колiсницю свiту, i тодi настав пiтьма, якої вже несила побороти, вiдкривається скриня Пандори, вилiтають з неї демони руйнувань, донищують залишки життя в тобi самому. Що таке людина? Вiн вважав, що то прекрасна сумiш звiра й бога в однiй iпостасi. Бог стримує звiра, дух облагороджує тiло. Коли всi молодi звiрi полишили його, Генрiх не мав потреби стримувати своє тiло. Лишався бог, а що в нiм для чоловiка? I ось прийшла ця юна руська княжна, i Генрiховi видалося, нiби все повертається: радощi дня, смак поцiлунку, голоси свiту, барви життя. Ще свiтить йому сонце! I не треба бiльше виправдань перед самим собою, бо коли вимушений будеш виправдуватися ще й перед свiтом, тодi кiнець, бо свiт безжальний i не простить тобi одної невзятої жiнки навiть тодi, коли ти завоював усi його крiпостi, замки й святощi. Спалах був короткочасний, його вистачило тiльки на те, щоб Генрiх наважився обрати собi нову iмператрицю. Вже пiсля заручин знов вiдчув, як занепадає його природа. Ще сподiвався на чудо, на лiто, на щедроти життя, йшов до весiлля вперто, наослiп, вiдiслав навiки вiд себе єдиного свiдка своїх молодечих нестримностей i свого нинiшнього пониження - Заубуша, i нiчого! Лякався своєї жони, не лягав з нею в шлюбне ложе, не мав надiї лягти, а тепер, коли вона перед усiма поглядами вдарила себе ножем, боявся поглянути на неї, щось спитати, обмiнятися бодай словом. Порятунок шукав там, де зазнав найбiльшої поразки: у послах, у Заубуша, в тому дивної вроди руському, в учтуваннi невтримному, безмiрному, дикому, до самого ранку. Iмператриця не витримала, її вiдведено в приготовану шлюбну постiль, а вiн ще лишався зi своїми баронами, вiн хотiв бодай чимось прилучитися до чоловiчого свiту, виказати свою силу й бравiсть; коли ж пiд ранок звалився сп'янiлий i вичерпаний, то вiдведено його вже й не в iмператорську ложницю, бо впирався i погрожував карами тим, хто б насмiлився турбувати й будити Адельгейду. Спав чи й не спав у п'яному запамороченнi. Видавалося йому, нiби тримає в обiймах могутню жiнку, жiнка стогне вiд солодких захватiв, стогне знесилено, рве йому серце своїм стогнанням, сповнює всього розкошами й гордiстю за його чоловiчу силу... Обливаючись потом безсилля, мало не вмираючи, вiн прокинувся, не мiг збагнути, де й що з ним, згадав жiнку, яку мовби ще тримав у обiймах, подумав, що то був сон, але знову виразно вчулися йому солодкi стогони, невгавнi, настирливi, болiснi, вiн зiрвався на ноги, метнувся по палатi, пiдбiг до вузького високого вiкна, визирнув у залите сонцем замкове подвiр'я, ковзнув каламутними очима по кам'яних карнизах, весь затiпався вiд шаленства. Пiд вiкном двоє голубiв захлиналися вiд любовних стогонiв, милувалися, струшували пiр'ям. I пiд його вiкном, i далi, й нижче, на всiх виступах, на кам'яних вирiжках вигравали проти сонця голуби, стогнали, туркотiли, захлиналися вiд повноти щастя. - Заубуш! Барон! - заревiв iмператор так, нiби барон не вiдлучався вiд нього й на день, нiби не їздив десь цiлого пiвроку, нiби й не було намiру спровадити його вiд себе назавжди. I той, мов вiрний пес, який простив усе своєму хазяїновi тiльки за те, що сподобився знову спати коло його порога, вмить зродився десь у глибинi палацу, застукотiв по кам'янiй пiдлозi своєю дерев'янкою. - Сто тисяч свиней! Хто потурбував так рано його величнiсть iмператора? - Лучникiв! - побiлiлими очима втупився в нього Генрiх, щойно Заубуш з'явився в дверях.- Розставити в замковому дворi, па мурах, на вежах лучникiв i щоб стрiляли голубiв, щоб вибили до єдиного. I довкола палацу, i в Бамберзi, i скрiзь, де буду! Бити цих тварюк, цих жирних, гидких, ворожих... Барон пiдшкутильгав до вiкна, визирнув, прислухався, усе зрозумiв. - Вони не вартi печеної вошi, цi голуби, iмператоре. - Перебити всiх. I щоб не прилiтав сюди жоден! Тримати лучникiв з напнутими тятивами. Таке велiння! Iмператриця, вiдсвiжена пiсля сну, блукала по палацових покоях серед розiсланих людей, серед безладдя й ванедбаностi. Вона ввiйшла туди, де були iмператор i Заубуш, стала в дверях, не помiчена ними, почула останнi слова Генрiха, мовчки пiшла до вiкна, визирнула так само, як перед цим iмператор i Заубуш, сказала нi до кого: - На вiкнах сiдають янголи i їх грiх проганяти... Барон передбачливо зник. Генрiх нiяк не мiг втямити, звiдки взялася тут Адельгейда. - Адельгейдо...- пробурмотiв змiшано. - Як вам спалося, iмператоре? - спитала вона ласкаво. - Iмператор не спить, вiн i вночi виконує свiй обов'язок... - Перед ким? - поцiкавилася вона тепер уже лукаво... - Перед державою. - Це тяжко? - Вельми. - А перед життям? Вiн не зрозумiв. - Що - перед життям? - Сповнення обов'язкiв перед життям, я хотiла сказати. - А що таке життя? - сердито спитав вiн. - Життя - це повнота часiв. Повнота всього сущого. Радiсть. - Радiсть - це влада. - Яка ж радiсть од влади? Сама лиш утома. Вiн поглянув на неї стривожено. Звiдки вона знав? Вгадала чи вже все збагнула? - Життя само по собi не варте нiчого,- пробурмотiв.- Вартiсть надається йому змiстом дiянь, наповненостi високим. Вона його не чула. Говорила мовби сама до себе, нечутно пропливла од дверей до вiкна, у бiлiй довгiй сорочцi, а горностаями на плечах, дитина й iмператриця, нiжнiсть i мудрiсть. - Чи люди знають те, що трава про землю, птах про небо. i звiр про безмiр самотностi? - прошепотiла гiрко й вiдчаєно i зникла, зоставивши iмператора в його безсилiй розгубленостi. ЛIТОПИС ПУСТI РОКИ Коли тебе дванадцятилiтньою вивезено з рiдної землi, кинуто в цi мокрi гори, позбавлено надiй, доведено до розпачу, коли ти, здавалося, назавжди загубилася в горах i коли зненацька доля порятувала тебе вiд забуття i! пiдняла на ту височiнь, з якої можна б озирнутися назад, то що побачиш там? Для тебе - пустi роки, днi без подiй, змарнований час, а для людей? Прiсне слово "Європа" не давало тобi нiчого, але було ще червоне слово "Русь", був зелений Київ, було незабутнє, навiки втрачене, а тепер мовби знов вiднайдене з прибуттям посольства з Києва, вiд її отця Всеволода. Лiтописець руський, не маючи що сказати про деякi роки, писатиме так: "У лiто 6429. У лiто 6430. У лiто 6431. У лiто 6432. У лiто 6433. У лiто 6434. У лiто 6435. У лiто 6436. У лiто 6542. У лiто 6543". I нiяких подiй. Нiчого. Пустi роки... Рiки виходили з берегiв, нещадно палило сонце, голод стояв у землi, мор налiтав, мерли люди, горiли села й городи, плакали матерi над убитими синами - для лiтописця то все були пустi роки, бо не зачiпало нi князiв, нi єпископiв, нi пресвiтерiв, нi бояр та воєвод. Для Євпраксiї шiсть рокiв життя в Германiї теж видавалися пустими. Не знала нi нещасть, нi радощiв свого люду, не заглиблювалася в те, що вiдбувалося довкола, замикалася в своєму власному лиховi, страждала сама i вважала, що мав би страждати цiлий свiт, отож роки цi могли б ще зватися роками страждань. Та ось прибуло посольство з Києва, приїхав Журило, з яким колись збирали квiти, ловили метеликiв, слухали про чеберяйчикiв, лякалися темряви, бiгали по таємничих закутках Красного двору, спорудженого в Києвi князем Всеволодом, а тепер Журило - дружинник i посол князя Всеволода, вiн з Києва, вiн був там усi шiсть лiт, вiн знає все i може розповiсти, заповнити оту шестилiтню пустоту, зносити яку вже незмога. I Журила покликано до iмператрицi. Iмператорський двiр лишався в Бамберзi, про який у хронiках лишиться єдина згадка, що iмператор по представленню своєї жони i єпископiв Рупрехта Бамберзького й Удальрiха Ейхштадського дарував маєтки мiнiстерiалу Бамберзької церкви Майнгеру. Бiльше нiчого. Ще не було ворожнечi мiж Євпраксiєю i Генрiхом, ще не втрачено сподiвань. Двiр, як i належалося, розподiлявся на двi частини, розполовинювався, чоловiче - до iмператора, жiноче - до iмператрицi; розполовиненiсть була вигiдна Генрiху, несла кривду й невдоволенiсть для молодої iмператрицi, але зрештою й вона теж мала з цього якусь користь, могла зосередитися на минулому, минуле ж, як вiдомо, завжди наявне i корисне людинi тим, що з ним легко можна поєднати своє горе. Так було покликано до iмператрицi Журила. Була там Журина, яка при всiх не наважувалася пiдiйти до сина, виказати своє материнство, були двiрськi дами, якi щосили наставляли вуха, поглинали слова, погляди, щонайменшi рухи, намагаючись вловити бодай натяк на щось грiховне мiж iмператрицею i цим молодим, дивно вродливим варваром, вiд одного скинення оком на якого Адельгейда врiзала собi руку. Нiчого не зрозумiли, нiчого не зауважили, нiчого не вловили. Вiдстань, холод, урочистiсть. Iмператриця сидiла на високому стiльцi, що мав слугувати за трон, двiрськi дами тулилися внизу на переносних ремiнних стiльчиках, Журиловi стiльця не подано, хоч пословi такого великого володаря, як київський князь, i належалася висока честь сидiння навiть перед iмператором. Перед iмператором, та не перед iмператрицею. Перед сановною жiнкою мали стояти всi чоловiки. Журило стояв весело, безтурботно, пересмикував широкими плечима, струшував своїм пишним волоссям, дивувався: невже ота холодна, неприступна молода жiнка в золотiй коронi - то Євпраксiя, Пракся, з якою вiн... Гай-гай, лiпше не згадувати, а мовчати й казати лише те, що вiд нього хочуть почути. - Що казати? - питав майже нахабно, розбещений уважливiстю київських жон. Аби ж то Євпраксiя знала, про що питати. Зате знав Журило. Раз княжна, то й треба їй про князiв. Про братiв її, та отця, та дядькiв, та матiр, та пресвiтерiв, та... Ну, то ось... Тодi, як вона поїхала сюди, з грекiв прибiг у Тмуторокань Олег Святославович, кинув у поруб братiв Ростиславовичiв - Давида й Володаря, посiк козарiв, якi запроторили його до ромеїв, Ростиславовичiв випустив, засiв у Тмутороканi. Ростиславовичi ж кинулися на Русь, вигнали з Володимира Ярополка Iзяславовича, той прибiг до князя Всеволода просити помочi, великий князь послав сина свого Володимира Мономаха з дружиною, вигнали Ростиславовичiв й посадовили знов Ярополка у Володимирi. Тодi й вiн, Журило, ходив з дружиною. А через рiк Ярополк, пiддавшись злим намовам, пiшов супроти самого великого князя Всеволода, i знов послано до Лучеська молодого князя Мономаха, i знов Журило ходив туди з дружиною, Ярополк утiк до ляхiв, а вони взяли Лучеськ, i матiр Ярополкову Гертруду, i жону його Iрину, i дружину привели до Києва в полон, чи що. Ще рiк минув, Ярополк прийшов i став миритися з Всеволодом. Знов дано йому Лучеськ, а Мономах повернувся до Чернiгова. Та не вгамувався Ярополк, пiшов на Звенигород, а в путi, коли спав вiн на возi, набiг на нього якийсь Нерадець, увiгнав йому в серце меч i втiк, що нiхто й не стямився. Скочив Ярополк, вирвав iз рани меч, закричав розпачливо: "Ох, ти ж мене, вороже, доконав!" I вмер. Ну, привезли його до Києва, поклали в раку мармурову в церквi святого Петра, яку сам воздвиг по намовi своєї матерi Гертруди, що молилася римськiй церквi святого Петра. Ото й усе. Тодi приїхали посли аж з самого Рима чи там звiдки до князя Всеволода й митрополита Iоанна. Митрополит послiв не прийняв, посварився й зi самим князем Всеволодом i вмер, а був, кажуть, вельми вчений. Пiсля того Янка, княжна й iгуменя Андрiївського монастиря, пiшла в греки й привезла звiдти нового митрополита Iоанна-скопця. Кажуть, невчений i дурний, та вiн, Журило, уже того не знає, бо тут прибули посли вiд iмператора i йому звелено їхати з ними сюди. Нi про матiр Аниу, нi про рiдного брата Ростислава, нi про Київ, нi про Красний двiр, нi про те, що знали тiльки вони двое шiсть лiт тому, нi про чеберяйчикiв... Євпраксiя не смiла питати, Журило не смiв казати. I Холод, вiдчуженiсть, нездоланна вiдстань. Лише вирвавшись з холодної палати, зiтхнувши й розправивши плечi, не вiдчуваючи на собi гострих поглядiв двiрських дам, закричить Журило своїй матерi про те, що Євпраксiя нещасна, що вiн не допустить, щоб вона була такою нещасною, що завезе її назад до Києва, до князя Всеволода, до... А Журина покладе йому руку на голову, скаже тихо й болiсно: - Ну, що ти ото, дитино моя! А князь? - То я вернуся в Київ, скажу князевi Всеволоду, а тодi знов прискочу й вивезу Євпраксiю з цiєї землi! Журина мовчки всмiхалася на такi нерозважливi крики свого хлопчика, бо й так знала: нiчого не буде. I цей рiк буде занесено в пустi роки, а коли й настануть наповненi, то ще й не знати, чим вони повнитимуться: щастям чи лихом. I про це не буде нiчого нi в лiтописах, нi в хронiках, лиш темнi натяки i невиразнi згадки. ПОРОЗУМIННЯ Знов були наодинцi, але тепер уже не випадково, а на вимогу iмператора зiйшлися в тронному залi бамберзького палацу; входили туди мовби двi розсваренi держави, до самих дверей кожного з них супроводжували наближенi, якi мали зостатися за порогом, бо таке було найвище велiння. Iмператор бажав мати розмову з iмператрицею. Про що? Кому ж те знати? Був увесь у чорному, як колись у Кведлiнбурзi, високий, худий, золотий ланцюг телiпався йому на вiЇалих грудях, як нашийник на ловецькому псовi, не сiдав на тронi, бiгав з кiнця в кiнець безмежного похмурого залу, Євпраксiя стояла, стежила за ним самими очима, була спокiйна й, сказати б, байдужа. - Ми затрималися в Бамберзi, бо я ждав вiстей з Iталiї,- почав iмператор, не дивлячись на свою жону, голос мав особливо рiзкий i уривчастий. Євпраксiя мовчала. Вiстi з Iталiї не обходили її. Нiзвiдки не ждала вiстей. - Я отримав вiстi i не можу сказати, що вони надто втiшнi. Я сподiвався... Генрiх став, видивився на Євпраксiю, вона лишалася так само байдужою. Усе в нiй умерло до цього чоловiка, не народившись. Чого йому ще треба вiд неї? Iмператор вловив її настрiй, змiнив напрямок розмови. - Київський цар, ваш отець, у грамотах до мене просить, аби ви па свiй розсуд могли розпоряджатися його послами. Ви можете лишити їх собi для прислуги, можете вiдiслати назад до Києва. Вiн вважає, що вам приємно буде мати коло себе слов'янськi душi. До того ж вiн послав молодих. Кажуть, вiн кохається в молодих. Так само, як i ви. - А також ви, iмператоре,- додала Євпраксiя. - Я? - здивувався Генрiх.- Хiба то я порiзав собi руку на учтi, забачивши молоду жону? - Ви мене вибрали iмператрицею, а я не належу до старих. Може, занадто молода. Їй хотiлось сказати: "Обурливо молода й неторкана", але вона стрималася, тiльки метнула на нього погляд, ковзнула по ньому своїми сiрими очима, вiд погляду яких у iншого чоловiка зайшлося б серце, а Генрiх тiльки зцiпив зуби i швидше забiгав з кiнця в кiнець залу. - У київського царя, як менi сказано, злочинна пристрасть до молодих... - Вас це не має турбувати. - Ну, так, але ви його донька. - Я iмператриця германська. - Саме тому... Ви обманули мене, iмператора... - Може, ви помиляєтесь? - Саме так, саме так... Я вважав, що в ваших жилах тече кров грецьких iмператорiв... - Я цього не казала нiкому... - Так, але я вважав... - Треба було спитати мене. - Є речi, про якi не питають. Вiдомо було, що руський цар одружений з грецькою царiвною. Але нiхто не знав про те, що вона вмерла i що вiн узяв собi в жони дiвчину з пiдлого роду... - З простого... - Однаково. - Не для мене. - То ось: я жорстоко обманувся. - Ви можете оголосити новий манiфест. Скасувати свiй попереднiй i закликати люд молитися за якусь нову iмператрицю. З грецькою кров'ю в жилах. Сподiваюся, ви вже знайшли таку? - Я сподiвався на поєднання церков, вже й у цьому менi вiдмовлено. Київська церква вiдкинула руку церкви римської. - Нiчим не можу зарадити. Навiть не розрiзняю церкви нашої i вашої. - Розрiзняти - справа клiра. Але для держави... Колись iмператор лангобардiв Теодорiх у листi до короля франкiв Клодовея казав, що бог з'єднує королiв святими узами родинностi для того, щоб на їхнiх миролюбних взаєминах заснувати бажаний спокiй народiв. Бо лиш те святе, що не може бути порушене нiякою ворожнечею. Королi родичаються для того, щоб народи, роздiленi мiж собою, могли мати єдину волю i щоб через цi узи, як провiдника згоди, об'єдналися думи народiв. - Уже чула про долi держави. Хотiла б почути про себе. - Я сказав. - Хочете почути й вiд мене? Генрiх знову став, дивився на неї насторожено, майже злякано. У нiй билася юнiсть, якiй немає кiнця. - Про що? - Про вас. - Iмператор може говорити лише про державу. Про владу. Бiльше нi про що. Їй хотiлося закричати: _"_А Кведлiнбург!" Закусила губи, стиснула руки. Виннi погреби Кведлiнбурзького абатства. Сiрi круглобокi бочки, вузький прохiд мiж ними, вино наточується просто в келихи - i келих об келих. Чи згодна стати iмператрицею? Так. А потiм крипта святого Вiперта, капелан, вузьконосий абат Бодо. Чи згодна, чи згоднi обоє? Так, так. I келих об келих. А свiдком - сонце, що сiдав за горами. I це все для неї: сонце, вино, крипта, голос капелана i його голос. Вiн вище гiр, лiсiв, неба, дощiв, громiв. Бо те було вiчно й буде. А вiн - лиш раз на свiтi. Не було й не буде. Тiльки е. Колись був малий, як i вона, мiг зливатися з травами, з листям забувати в обiймах весь свiт, тепер пiднявся над усiм, мов небожитель. Iмператор, i вона, iмператриця. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт... Пам'ятала кожний мiцний потиск його руки, кожне слово, вимовлене з затаєним смислом, кожний погляд, подарований їй. Мала б тенер спитати його: де те все? Навiщо було? I чи було? Спитала iнше: - У тiй державi яке менi мiсце? - Ви - iмператриця. Матимете свiй двiр. Своїх наближених. Усе, що треба. Владу. Сказав уже про київських людей. Ви можете вибрати з них. Того, у зеленому, коли захочете. Може, стольником? - Тодi вже спальником! - вона засмiялася.- Хочу Журила моїм спальником! Вона вже вiдчувала, як можна помститися, помститися найдошкульнiше. Генрiх, пометавшись ще по залi, присiв на краєчок трону, стомлено перегнувся наперед, дивився собi на ноги. Мовби вперше зауважив, якi вони в нього довгi й тонкi. Нiби й не iмператорськi ноги, а конячi чи оленячi. Бо в iмператора повиннi мати належну повноту, круглiсть, стiйкiсть. А в нього нiби в хлопчиська. На жаль, самi лиш ноги. Бо згодився б заради цiєї жiнки стати хлопчиськом, тим безпутним юнаком, для якого колись ридання збезчещених жiнок були мов дощ па спраглу ниву. Вчувалися тодi в них ридання цiлого свiту. Бо коли ще не владен над свiтом, упокори бодай одну жiнку. Так велося спервовiку. Тепер володiв iмперiєю, жiнкою ж заволодiти не мiг, вiдмовлено йому в тiм, на що здатен найостаннiший чоловiк у його державi. Що вiн мiг сказати цiй жiнцi? I чому мав казати, виправдовуватися, переконувати? Його володарювання харчувалося натовпами. Не займався нiколи окремими людьми. Переконувати й умовляти кожного зокрема - то занадто обтяжливе i загайливо. I людям, помiтив, так само подобалося згуртування, збирання докупи, аби вiдчувати свою велич, численнiсть, огром, при якому кожен може розчинитися, зникнути з очей, ухилитися вiд гнiву, вiд кари, вiд загребущих рук володаря. Вiн збирав натовпи, вiв їх за собою. Проти баронiв, проти папи. Селяни йшли в похiд не бiльше, як на сорок днiв, бо їх ждало поле. П'ятниця, субота, недiля вiдводилися для молитов. Коли ж воювати? Як запобiгти розпорошенню люду? Збирав для вiйськових оглядiв, повiтань, шумували стяги, гарцювали конi, ревли труби. Збирав люд у соборах, скупчував його, збивав докупи, ие давав розпорошитися, прагнув перемог, не думав про поразки, власне тiло сприймалося ним як його мiць i влада. Поразка означала смерть. Тiльки перемоги, скрiзь i завжди! I ось поразка тiла, але дух не зломлено, i сонце свiтить, i треба жити далi й перемагати знов! Вiн не може зносити невдач i повинен шукати нових шляхiв для успiхiв. Так знайшов Адельгейду. Самою долею... Вiн сказав уголос: - Самою долею визначено... Ви - iмператриця... Я зробив вас нею. Вона засмiялась здалеку, невловима, непiдвладна його словам. - Доля може зробити iмператрицею. А жоною? Генрiх знов зацiпенiв на своєму незручному сiдалi. Думки билися йому в головi безладно й гарячкове. Вiн вiвся з нею недоладно. Утiкав ночами з iмператорської ложницi - сором i ганьба. Що менi й тобi, жоно? Ще не настав мiй час. Треба б iнакше. Вона ж дiвчина. Зовсiм юна. Непорочна. Вiргiна. Не пiддалася Кведлiнбурзькому зiпсуттю. I кров. Образив її. Не мае в собi кровi грецьких iмператорiв, зате має кров руських царiв. Вiн сам iмператор ще тiльки в третьому колiнi. Його дiд, Конрад, перш нiж став iмператором, був звичайним маркграфом, до того ж неписьменним. Тому барони й викричали його iмператором, сподiваючись, що дурним легше крутитимуть. А в неї - триста чи й тисяча рокiв тривання царського роду. I руська iмперiя не має меж. I неприступна в своїй загадковостi. З Адельгейдою треба iнакше. А як? Попри все, вона все ж таки жiнка. Адам i Єва були в раю всього лиш сiм годин. Чому не довше? Бо негайно по сотворiнню жiнка зрадила. Щойно сотворена (в шосту годину) жiнка тут же спробувала плоду й подала його чоловiковi, який з'їв його з любовi до неї. Ось: любов! Вiн любить Адельгейду, тому й зробив її iмператрицею. - Я люблю вас! - вигукнув Генрiх i скочив iз трону, випростався, ухопився за золотий ланцюг обома руками, так нiби хотiв зiрвати його з шиї. - Дякую. Ще не чула вiд вас цих слiв. - Тепер ви їх почули! - вiн кричав i далi. Уже не мiг спинитися.- I тому... I тому я велю... Я сам прожену всiх ваших руських! Я вiдправлю їх назад до Києва! Усiх, усiх! Нiкого не залишу! Нi стольникiв, нi... Хотiв додати "спальникiв", але стримався i для потвердження своїх слiв тупнув ногою. - Усi з радiстю пiдкоряться вашим велiнням, iмператоре. - Усi? А ви? - Я також. - Ми завтра їдемо до Майнца! Нi, до Вормса,_ _ми поїдемо в Шпеєр! - Ми поїдемо туди, куди ви звелите, iмператоре. Вiн втомлено згорбився, сказав мало не жебруюче: - Адельгейдо... - Я б теж хотiла назвати не iмператором, а просто Генрiхом, надто що для мого роду це iм'я, сказати б, звичпо-щасливе. Адже тiтка моя Анна стала жоною французького короля Генрiха. - Не iмператора - тiльки короля. Євпраксiя полоснула його своїм сiро-сталевим поглядом, з неприхованою погордою до його нiкчемної пихатостi говорила далi, говорила своє, не знати було, до чого веде i, отже, як мав ставитися до її слiв iмператор. - Моя тiтка Анна в час церемонiї коронацiйної присягалася на євангелiї, вивезеному з Києва, писаному по-руськи. Вiн хотiв не без єхидства докинути, що його жона цю нагоду втратила безповоротно, але Євпраксiя не допустила його до мови владним порухом руки, нiби вгадуючи його слова, сумовито сказала: - Мене привезено в цю землю дитиною, i нiхто не пiдказав наслiдувати тiтку Анну. Мала б я це зробити ще перед тим Генрiхом, маркграфом,- не зробила. Сповiдник мiй отець Северiан згодом карався вельми, бо то була його провина. Я простила йому, але гiркота в серцi моєму залишилась. - Я вас не можу зрозумiти,- нарештi здався iмператор. - Хотiла нагадати вам, що я - донька великого князя київського, народ мiй має свою вiру, отож повинна користуватися послугами духiвника цiєї вiри, а не вашої. Можете вiдсилати руських людей, але священика... - Нiкого! - закричав Генрiх.- Усiх руських назад! Усiх додому! Цей бородатий найшкiдливiший! Я змушу вас до послуху! Я ваш муж! Iмператор! - Ви чули мої слова, iмператоре,спокiйно поглянула Євпраксiя на нього.- Я боротимусь за своє право. _ЛIТОПИС ЛИЦЕМIРСТВО_ "У Страсбурзi зненацька повалився дiм, у якому король творив народний суд. Нiхто при цьому не зазнав шкоди, окрiм священика, який недозволеним чином жив разом iз жоною одного вiдлученого. Внаслiдок того, бувши найбiльш винним з усiх присутнiх, вiн i поплатився життям: йому переламано всi кiстки. Яке приємне описування справ благочестивих! Як пiдiймають вони наш дух! Як радують вони нас, коли ми сприймаємо їх i слухом нашим i зором! I все ж через жорстокiсть свого серця ми, нещаснi, зостаємося при своїх лiнощах". Iз "Хронiки" Тiтмара Мерзебурзького. 1018 рiк БОЖЕВIЛЛЯ Усе зоднаковiло, не могла второпати, чи то Майнц, чи Вормс, чи Шпеєр, над усiма городами повисла густа стiна осiннього дощу, життя її теж стало затьмарене, мов осiннє небо, лишалася сама, вiдiрвано вiд неї всiх, окрiм Журини, тепер жила тiльки згадуваннями, мандрувала в рiдну землю все частiше й частiше своєю змученою уявою, а тут нiчого не бачила, не могла збагнути, де вона й навiщо. Там, удома, радiють пришестю дощiв, а тут дощi спадають прокляттям. Там нiжнiсть нiколи не знає каламутних вод, а тут усе спливає глиною, брудом, глузливими водами втоми. Нестерпними стали ночi, коли зненацька прокидалася, з жахом згадувала все, що з нею сталося, бiгала по темнiй, безмежно просторiй iмператорськiй ложницi, плакала. Iмператриця, сягнула найвище за всiх i самотнiша за всiх. Ось спала, як той Якiв, що поклав у голови камiнь i приснилася йому драбина, поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. Символ уявлень про свiт: сходження внизу вгору, роздiлення на висоту й пониження, хто пiднявся, той уже не повинен опускатися, бруд унизу, нагорi свiтло, чистота, благородство. А вона що вище пiдiймалася, то в бiльший бруд попадала. Жила серед самотностi, пересудiв, вкрадливих поглядiв, тихих шепотiв, брудних натякiв. Безсила будь-що зробити, будь-чим зарадити. Для всiх людей любов - це вибавлення, радiсть, найвищi захвати, для неї ж оберталася прокляттям. Люди, якi любили її, приносили їй завжди страждання. Батько, мати, брат, навiть Журина, хоч яка добра. Вона поселила в нiй знання про чеберяйчикiв, яких не дано нiкому її нiколи бачити. Мабуть, iснує воля злих сил. Звiдки вона? I чи над кожним? I чому? I чи є рятунок? Чи є сподiвання вибавлення? Чи можна уникнути, усунутися, сховатися, дати перепочинок змученiй жертвi? Воля злих сил нависає, мов загроза. Над усiма й завжди, але скупчується лише над окремими. Звуть їх нещасними. Колись вона вважала, що досить поїхати далеко - i тодi втечеш од злої сили i вiд власного нещастя. Щодалi їхала, то бiльше заплутувалася в сiтi нещастя. Воля злих сил... Чому скупчилася на нiй? Вiдплата за вроду? За походження високе чи за низьке? Чи вiдомщення за матiр, яка знехтувала своїм родом i переповнилася князiвською пихою, а це не минає безкарно нi для кого. Над пею тяжiла зла воля вiд самих народин, тепер переконалася в тому. Двiрськi дами перешiптувалися: чого їй ще треба? На пишних прийомах сидiла на подвiйному тронi поряд з_ _iмператором, мала на золотистому своєму волоссi золоту корону iмперiї, перед нею падали навколiшки, їй цiлували руку найдостойнiшi мужi, за неї пито на учтах, за неї молилися в соборах. Чого їй треба? Нiхто не бачив того, що не дано бачити. Бо життя щоденне розполовинене на видиме й приховане. Нiхто не бачив її дикої самотностi, розпачливої безнадiї, була коло неї тiльки Журина, разом плакали потай, аби нiхто не бачив i не чув, хоч, здається, чути й не було кому: iмператор несподiвано оглух. Напади глухоти почалися в нього ще пiсля отого триденного стояння на морозi в Каноссi, приходили завжди з настанням дощової пори, холоду й пронизливої вiльгостi. Легко мiг приховувати свою глухоту, бо ж був iмператор, належалося йому повелiвати, наказувати, кого б мав слухати? Вiн був iмператор - бiльше нiхто. Керувався голосом власного розуму й серця, а їх почує навiть глухий. Iмператор повинен так чи iнакше бути вiдокремлений вiд низького свiту, йому потрiбен спокiй для думання, для високих вирiшень, об нього, як об пiднiжжя високої гори, хай б'ються тисячi людей з їхнiми дрiбними клопотами, метушнею, нiкчемнiстю, а вiн повинен перебувати в хмарах, у гордiй самотинi. Єдиний Заубуш знав про глухоту iмператорову, як i про все iнше, але вiн умiло уникав у такi днi мовлення, а лиш слухав i ляпав повiками на знак зрозумiння й покiрливостi. Євпраксiя не знала цього, тому в неї почалися химернi розмови з Генрiхом, од яких, вона вiдчувала це виразно, неминуче мала збожеволiти. _Вона:_ Невже у всiй вашiй iмперiї ллє отакий нудний дощ? _Вiн_: Становище iмператрицi зобов'язує. _Вона_: Я не люблю води. Серед води людина завжди надто гостро вiдчуває свою самотнiсть. _Вiн__:_ Сьогоднi я пришлю вам новi прикраси, їх привезено вiд французького короля. Я шкодую, що померла ваша тiтка Агнеса, яка була королевою Францiї. Приймiть мої спiвчуття. _Вона__:_ Менi хочеться жити. _Вiн _(усмiхаючись): Страх пiдданих - рiч зрозумiла, а на примхи жiнок-володарок нема ради. _Вона_: Боже мiй, невже це примхи? _Вiн_: Ми нiкуди бiльше не поїдемо. _Вона_: Я нiкуди й не хочу, бо вiд себе нiкуди не втечеш. Але менi сумно й гiрко!.. _Вiн__:_ Iмператоровi доводиться любити бiльше замки, нiж ситi городи, воїнiв бiльше, нiж купцiв, битви бiльше, нiж мир. _Вона__:_ Боже, я нiколи не знала, що доля iмператрицi може бути такою тяжкою! _Вiн__:_ Церква вимагає вiри, а я хочу суперечки. _Вона_: Людина повинна жити красою, добром, правдою, iнакше навiщо ж жити! _Вiн_: Велич виснажує, до цього треба бути готовим завжди. Велич - це звiр, який вимагає щораз нової поживи. Зате нiчого не може бути вищого! _Вона_: А хто вiдвзаємнить мої зiтхання, мiй крик, мiй цiлунок? _Вiн__:_ У Саксонiї знову бунтують барони. А ця всесвiтня блудниця Матiльда Тосканська одружила зi собою дурнуватого хлопчиська - Вельфа Баварського. _Вона_: Я нiчого не хочу знати про цих людей! Що менi до них? _Вiн_: Про Карла Беликого казано, що вiн бiльше уваги надавав користi держави, нiж упертостi окремої особи. Хотiв би нагадати вам ще й те, що Карл вельми любив чужоземцiв i виявляв велику турботу при їхньому прийомi, так що численнiсть їхня видавалася небезпiдставно обтяжливою не тiльки для двору, але й для цiлої держави. Та вiн, по величi своєї душi, не надавав ваги таким мiркуванням, бо й найбiльшi невигоди в цьому випадку винагороджувалися славою щедростi i цiною доброго iменi. Германськi iмператори мали за жон грецьких царiвен, але руської царiвни не мав ще жоден. Я перший i ви- перша. Що може бути прекраснiше? _Вона_: Стати iмператрицею i перестати бути людиною? Чи людське заказане для iмператорiв? _Вiн_: Люд завжди нетерпеливиться, бо йому не видно, що попереду. _Вона_: Менi теж не видно! Нiчого не видно! Не сподiваюся нi на що! Не жду нiчого! Генрiх дивився на безсоромне пiдняття брiв iмператрицi, замкнений у собi, неприступний для пристрастей, якi роздирали жiнку. Хто не сiє, в того не вродить. Глухота вiдрiзала його вiд свiту остаточно, у ньому поселилася якась байдужiсть до можливої одноманiтностi часу й речей, так нiби знесений був у повiтря, де зникає безмежна неоднаковiсть всього земного. Тривожно думав про iмператрицю. Все життя прагнув самотностi, а коли вона прийшла, з дурної примхи забагнув мати коло себе цю нiжну iстоту. Тепер карався й лютився безмiрно. Жона - помiчник, однодумець, друга половина твого єства, твоє доповнення, спiльник у всiх твоїх замiрах, сила, що стає на твiй захист, хоча б для цього треба змагатися супроти всього свiту. Може бути й ворогом, прихованим, запеклим, непiдкупно-затятим, страшним у своїй незбагненностi й непослiдовностi. Але й тодi легше, бо знаєш, що i як. Найгiрше, коли непевнiсть, невловимiсть, незбагненнiсть, загадковiсть. Тодi загрози звiдусюди, а звiдки - не збагнеш i не вiдгадаєш, i жона в своїй настирливiй причiпливостi стає мовби жалюгiдним сном, вiд. стискiв якого задихаєшся, але вивiльнитися неспроможен, як не дано тобi й задихнутися до. вiнця,- отак i маєш мучитися i немає краю. Покликаний був Заубуш i його спитано, чи виконується й тут велiння iмператорове про те, щоб жодного голуба не було коло палацу? Барон поляпав повiками, усмiхнувся самими очима. Iмператор був мов покинутий i забутий дiм: цiлий i неудiкоджений, а пiхто в нiм не живе. Хотiлося пiдiйти, закричати Генрiховi на вухо: "Вилiкую тебе, iмператоре! Я, барон Заубуш, це зроблю!" Але вирiшив ждати. Час - це канат, протягнутий мiж сходом i заходом. На нiч вiн складається i вiд того зношується. Треба почекати, коли перетреться канат, розпадуться всi сув'язi. Дочекався. Нiхто не бачив того, що сталося, але довiдалися всi, Заубуш - найперше. Iмператриця нарештi дiзналася про глухоту iмператорову. Нiчого в тому б страшного й не було, бо глухота все ж лiпше, нiж глупота, але Генрiх не мiг потерпiти, щоб його таємницю було розкрито. Сталося страшне. Євпраксiя, нехтуючи звичаєм, мала звичку в часи, вiльнi вiд дворових прийомiй, блукати по палацу з розпущеним волоссям. Корона вiнчала цi золотистi хвилi, вона втрачала свою тяжкiсть i символiчнiсть, сприймалася просто коштовною оздобою. В блуканнях своїх Євпраксiя набрела на Генрiха. Стояв коло вiкна, спина видавала його напруження, скупченiсть на чомусь: чи то вдивлявся пильно в щось, чи то мучила якась думка, їй стало шкода його, покликала тихо: - Iмператоре! Мовчав. - Ваша величнiсть! Нiчого. - Генрiху! - сказала голосно. Нiякого враження. - Мужу! - гукнула щосили,- Чуєш мене? Вiн не чув. Коли зайшла збоку так, що вiй не мiг її не помiтити, десь по той бiк звернутих до неї його очей промайнув переляк, чорно розколювэчи зiницi, метнувся тривогою, неспокоєм, може, соромом, але не насмiлився пробитися на поверхню погляду, затаївся, пiрнув у глибини. Мав би сказати їй, що задумався, через те не чув. Але вiн, розгублений, ошалiлий вiд несподiваного викриття, а може, вiд отого розпущеного змiїсто-золотого, волосся, кинувся на неї, мов дикий звiр, вчепився в волосся, хотiв знищити оцi теплi хвилi слов'янського сяяння, рвав, смикав, вона кричала, але вiн не чув, а чого не чує iмператор, того не чує нiхто. Врештi вона видерлася йому з рук, вiдбiгла до дверей, мовчки вдарила його зненавистю в поглядi й обiцянкою ворожостi довiку. З того дня почалося божевiлля. Ще звечора вона плакала досхочу з Журиною, нiхто їм не перешкоджав, а пiсля нiчної учти Генрiх виявив бажання йти спати до iмператорської ложницi разом з iмператрицею, i їх супроводжували маркграфи й барони, спальники iмператорськi й чашники, величезна ложниця не могла вмiстити всiх челядинцiв, бо подiя мала, сказати б, вагу державну - першi вiдкритi покладини iмператора з iмператрицею; з'явився навiть сповiдник Адельгейди абат Бодо i, хоч до ложницi не пiшов, але поблагословив свою духовну дщерь, урочисте роздягаппя й покладання в постiль затягнулося на час досить тривалий, Євпраксiя мовби здерев'янiла, тiло їй затерпло, не вiдчувала нiчого, усе затоптане було грубими чобiтьми баронiв, п'яних, смердючих, огидних. Невже навiть це має вiдбуватися в отакiй ганьбi, невже й чутливiсть людська мав бути принесена в жертву iмператорським умовностям i незбагненним вимогам державностi? Адже пожадання живе в людинi спервовiку, при всiх державах, королях i богах, але випускати цього звiра прийнято потаємно, неписана угода мiж людьми вимагає темряви, прихованостi, щоб усе вiдбувалося лише мiж двома, i тiльки для цих двох хай вiдкриються потреби тiла, вимоги тiла, голос тiла, крик тiла, здригання тiла... Вони юрмилися в ложницi нестерпно довго, нахабно зирили, обмiнювалися кривими усмiшками, масно плямкали, брудно гмикали, топталися по мозаїчнiй пiдлозi, а Євпраксiї видавалося, нiби топчуться їй по серцю. Високi червонi свiчi палали з обох бокiв широкого iмператорського ложа в узголiв'ї й коло нiг, збоку поставлено золотий столик з двома iмператорськими келихами на ньому й золотим глеком, повним густого бургундського вина. Сидячи в постелi, у самих сорочках, прикритi до пояса легким хутряним коцом, iмператор i Євпраксiя надпили з поданих їм келихiв, мовчки вiддали їх назад, тодi Генрiх помахом руки спровадив усiх з ложницi, i тi, товплячись у дверях, озираючись, випхалися всi, полишивши нарештi цих двох. Євпраксiя ще сидiла, дивилася на свого мужа. Той поволi вивiльнився з-пiд хутряного накриття, пiшов кудись у темну глибочiнь ложницi, йшов босий по затоптанiй пiдлозi, високо пiднiмаючи ноги, скрадаючись навшпиньках, бо камiнь неприємно холодив пiдошви. Повернувся з товстою книгою в руках, залiз пiд хутро, розгорнув пошукав щось, став читати хрипким, рiзучим голосом. Євпраксiя вiдразу впiзнала "Пiсню пiсень" Соломонову. "Лоно твоє - сад гранатових яблук, з плодом досконалим, кипри iз нардами, нард i шафран, пахуча тростина й кориця з усiма деревами ладану, мирра й алое зо всiма найзапашнiшими пахощами..." Трохи иочитавши, iмпераратор поклав книгу коло ложа на пiдлогу, притулився сухими холодними губами до щоки Євпраксiї, сказав безвиразно: - На добранiч. I лiг горiлиць, вiдразу заплющивши очi. Вона не мала що робити, посидiла трохи мовчки, бо ж казати щось оглухлому вважала даремним, тодi лягла й собi, теж горiлиць, але очей не заплющувала, намагалася пробитися поглядом до високої темної стелi, не вiдаючи, для чого, але не могла проникнути аж у таку височiнь, а товстi свiчi не просвiтлювали вгору, розсiваючи своє свiтло бiльше вбоки, осяваючи ложе з цими двома, з мужем i жоною, правдивiше - з iмператором та iмператрицею. Тодi повернулася спиною до Генрiха й склепила повiки. Таке спання тривало тиждень, а може, й мiсяць - Євпраксiя згубила лiк дням. Все повторювалося, так само iмператор щоночi читав їй з "Пiснi пiсень", щоразу те саме, аж вона не витримала i, забувши про його глухоту, сказала: - Ви могли б уже читати без книги. I дивно: глухота в нього, видно, уже минула, вiн почув її слова, бо вiдразу й вiдповiв i до ладу: - Книга дає певнiсть. - Хiба в iмператора могла бути коли-небудь непевнiсть? - поцiкавилася вона. - Певнiсть є завжди, але завжди її слiд змiцнювати. - Ви щовечора читаєте про жiночу вроду. Навiщо? - Нагадати вам про вашу вродливiсть. - Я знаю це й так. - Нагадування не зашкодить. - Менi приємно, що ви вiднайшли слух. Вiн вiдклав книгу. Лiг. Сказав: - На добранiч, iмператрице. Тепер мав слух, треба було вiдповiдати чемнiстю на чемнiсть. - На добранiч, iмператоре. То була остання для неї добра нiч. Наступної ночi Генрiх сказав їй: - Ми пiдемо в собор. - Коли? - Сьогоднi. - Уночi? - Так. Хiба ви не звикли молитися в Кведлiнбурзi також i вночi? - Я знала вашу нехiть до молитов. - Хай то буде моєю турботою. Вас зодягнуть належним чином. - Може, дозволено менi буде самiй вибрати належне вбрання? - Мої камерарiї дадуть вам поради. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт... Це сприймалося тепер гiркою насмiшкою. Бо жила весь цей час, мовби на площi, вiдкрита всiм поглядам, не належала собi нi в чому, усе перетворювалося на державнi акти: звичайний снiданок, лежання в постелi, молитва в церквi. Навiть для плачу потрiбна була тут неабияка мужнiсть i сприт, бо завжди могли знайтися свiдки, а свiдки ж, як казав абат Бодо, небажанi. Не мала нiколи самотностi для себе, водночас будучи глибоко самотньою в душi. Спробувала знайти свою Журину, але й того не змогла. Iмператорськi камерарiї принесли їй якесь широке чорне накриття, пiдбите червоним, шанобливо закутали її. Генрiх був у такому самому вбраннi, без нiяких ознак iмператорської гiдностi, подав руку жонi, повiв по палацових переходах, i тiльки тодi вона помiтила, що йдуть без супроводу, це мало б викликати полегкiсть, але чомусь зродилася тривога, яка не полишала Євпраксiю нi в палацi, нi на темних плитах палацового двору, нi в притворi пiд могутнiми склепiнчастими арками собору. Там їх зустрiли якiсь чорнi тiнi, теж загорнутi в широке й, здається, чорне, у руках тримали жахливо чорнi свiчi, повели iмператорську пару повз товстi круглi колони й чотирикутнi стовпи, якi тяжкiстю своєю давили Євпраксiї на душу, усi йшли швидко, так швидко, що молода жiнка стала задихатися, Генрiх ст