искував їй руку мало не а жорстокiстю, коли вона спробувала вивiльнитися, вiн стиснув ще дужче, стиск був кiстлявий, наче в смертi. "Вони ведуть мене вбивати!" - подумала вона, але не злякалася. Лiпше вмерти, нiж таке життя, ще й не життя, а тiльки його початок, тодi чого ж має чекати вiд подальшого? Життя ще й не починалося, а вже його немає. Воно зайшло в глухий кут, зупинилося, а це - гiрше за смерть. Що є життя? Добрi душi дерев, трав, вiчна таємниця зеленого листя, спалахи квiтiв, пронизлива жадоба буття в кожному запаховi, в кожнiй барвi. Свiт живе в запахах i барвах. А тут був кiнець. Сухий запах каменю й безнадiйнiсть чорноти. Ти ще дихаєш, ще кудись iдеш, ще ждеш чогось, а вже мовби й нежива, i тягар кам'яних стовпiв гнiтить тобi серце, мов здушена лють, мов тамована зненависть тисячолiть. Все ж вирвалася зi стиску колон, темний простiр роз-блискував блiдавими вогниками свiчок, тяжко ворушилися чорнi постатi з бокiв, за пiдвищенням, схожим на церковний табернакулум, заклякло стояв хтось - чи то чоловiк, чи то витесана в каменю чорна подобизна; iмператора й iмператрицю посаджено на церковний трон, рiзьблений з каменю, холодний i слизький. Генрiх не випускав її руки, тиснув дужче й дужче, аж вона застогнала тихенько, але вiн не звернув уваги або ж не почув, бо глухота могла знов наплинути на нього, як пiтьма. Тiней побiльшало, мертвi вогники свiчок червилися, мов лiсовi гнилячки, постать за табернакулумом схитнулася, було в нiй чорне й червоне; з-пiд гострого накриття, чорного, як усi свiчi в цiй загрозливiй похмуростi, спадало на самi очi того чоловiка червоне, закривало очi, спускалося до самого носа, до густого рудявого, як у iмператора, заросту, i ось той зарiст заворушився, розтулилися губи, видобулися з них слова: "Domine, non sum dignis - господи, я недостойний", тодi чоловiк рiзко скинув iз своєї голови чорне накриття, тепер мав якийсь чорний клинець, що спускався до мiжбрiв'я, а над тим клинцем стирчали маленькi червонi рiжки. "Дияволi"-прошепотiла Євпраксiя. Генрiх знову стиснув їй руку. Сидiв випростуваний, приплющившись до високої кам'яної спинки; коли б не цi кiстлявi стиски його руки, вона б могла подумати, що мертвий. Нi поруху, нi згуку голосу, нi шелесту дихання. Той, в рiжками, здiймаючи руки в чорних перснях, виголошував казання. А може, то лише здавалося. Може, тiльки здiймав руки, а промовляв хтось iнший - багатоголосе, твердо, переконано, звичною церковною латиною. Слова падали, мов чорнi кам'янi кулi, котилися в просторi, слова виправдання чогось таємного, забороненого, злочинного. Молитва чи закляття, звинувачення чи благання, вказiвка чи упередження?.. "Бог Iснує скрiзь, в усьому: i в зеленому листковi, i в яигеловi однаково. Вiн iснує також у людинi, отож усi дiяння людськi насправдi є дiяння божi и не можуть бути грiховними. Але боги є добрi й злi. Свiт невидимий, духовний створений богом добрим, свiт видимий, тiлесний - творiння бога злого. Душа людська - частка свiтлого, небесного свiту знемагав в тiлi, як у темницi. Змiшання духовного й тiлесного призводять до муки, до торжества зла в свiтi. Треба вивiльняти дух, вiддаючи тiловi тiлесне. Тому нiякi обмеження не мають влади над людьми. Усi ж заповiдi божi в святiм письмi - суть плоди прокляття, i всякий вiльний вiд прокляття вiльний також i вiд заповiдей. Грiха немає. Слава господня як у святостi, так i в грiховi. Людина може знати бога, чи вiрити в бога, чи молитися йому, однак це е бог, що живе в людинi, який сам себе i впiзнає, i вiрить у себе, i молиться сам собi. Тому немає нi неба, нi пекла, а є тiльки те, що мiститься в людинi. Тож хай гряде час, коли запеклi, святi, набожнi, самовпевненi, що в своїй праведностi по-церковному вiрять, умруть за свою святiсть i вiру так само, як умруть злодiї, вбивцi, святотатцi й розпусники, якi не вiрили нi в що, та однаково мали в собi бога, бо були зiтканi з його волi. Хiба ж не сказано в "Капiтулярiях" Карла Великого, що мораль у чистому виглядi належить до царини свободи, тому закон про неї мовчить? Заблуд людський полягає в намаганнi прикритися одягом навiть без потреби. Що ж таке одiж? Одiж була знаком утраченої невинностi, зародженої грiхопадiнням свiдомостi, що є добро i зло, i, отже, знаком прокляття, яким супроводжувалося саме це усвiдомлення. Повернення до наготи означає, що прокляття знято й обмеження вiдкинуто. Адам у часи невинностi був нагим i не соромився власної наготи..." Вибух свiтла рiзонув Євпраксiю по очах, аж вона застудилася руною, вiльною вiд Генрiхового стиску, лякалася поглянути на те, що було попереду, не насмiлювалася вiрити отому бiлому пронизливому свiтлу, яке бачила й не бачила, але iмператор шарпнув її грубо й нетерпляче, вона мало не впала зi слизького високого сидiння, рука їй зiслизнула з очей, i тодi почалося те божевiлля, що вiд нього вже не могла вивiльнитися до кiнця життя. Побачила iмператора, перегнутого, нахиленого наперед, втупленого кудись i в щось, почула його хапливий вiддих, запримiтила хтиве движання його нiздрiв, висвiтлених знизу чорною свiчкою, що стояла з того боку тронного сидiнпя, її погляд мимоволi помандрував туди, куди були втупленi очi Генрiховi. Там металися сполоханi язички свiчон, мов велетенськi кажани, злiтали чорно-червонi накриття з людей, а натомiсть било несамовито бiле свiтло людської наготи, било вiд проповiдника, вiд усiх, хто чаївся збоку, по всiх закутках. Обличчя Євпраксiя не бачила, не розрiзняла, лиш голi тiла, безлiч тiл, нiби пiдвелися всi мертвi свiту i прийшли на страшний суд - сплетiння жiночої чистоти з чоловiчою смаглявiстю, бiлiсть i бруд, нiжнiсть i жорстокiсть, а з усього зненацька стали вирiзнятися обличчя, вона впiзнавала графiв, баронiв, єпископiв, своїх двiрських дам, абатису Адельгейду; проповiдник, вiдкинувши в темряву свiй плащ, не вмовкав, здiймав свiй настирливий голос над брудом i безсоромнiстю, говорив уже, здається, про тих двох, єдиних тут, хто ще зберiг на собi одяг, захованих одягом, вiдокремлених вiд усiх, неприступних поглядам i збезчещенню. "...Державний муж уподiбнюється мостовi через велику рiку. Як мiст, вiн поєднує людей i цiлi землi, його призначення вiдкрите всiм, воно величне, хоч i сумне, бо не посiдає в собi нiжної краси. Натомiсть жiнка народжується для святощiв нiжностi й краси. Тому нагадує вона собор. Усi йдуть до неї, як до собору, i вмирають од захватiв її красою, як у святинях. У собор входять многi, а не належить вiн жодному. Бо те, що видається власнiстю всiх, не може нiкому й належати. У соборi панує бог, у жiнцi - любов. Тож хай запанує любов сьогоднi!.." Дикий зойк покрив слова проповiдника, крiзь сплетiння голих тiл i чорних тiней пробивалися до свiтла якiсь чоловiки; у метаннi чорних тiней, нагих тiл, у зловiсностi й поквапi бiгло четверо, знесамовитiло тягнули якусь ношу, рвали її в боки, розсмикували, розшарпували, проповiдник вiдступився вiд табернакулума, мовби звiльняючи мiсце для отих розшалiлих, жiночий зойк безсило борсався пiд склепiннями собору... Євпраксiя нарештi побачила, що тi четверо несуть жiнку, вона вiдбивається, довге чорне волосся тягнеться по кам'янiй пiдлозi, розметалося по обличчю, по грудях, прикриваючи бодай трохи наготу, тiло в жiнки було чи не наибiлiше з усiх жiночих тiл, а може, близькiсть безлiчi свiчок робила його таким, темнi тiнi звабливо теплiли по тому тiлi, волосся металося навсiбiч i здавалося, що й воно кричить вiд наруги, скаржиться, обурюється; чоловiки поклали жiнку на табернакулум, тримали її мiцно й жорстоко, як Авраам свого сина Iсаака, жертвуючи боговi, жiнка билася в їхнiх руках, норовиста й дужа, волосся врештi впало кудись униз, сяйнуло жiноче обличчя!.. Євпраксiя ще не вiрила тому, що побачила, але тої ж митi почула знайомий стукiт дерев'янки об кам'яну пiдлогу. Дерев'янка стукотiла хапливо, гарячкове, торжествуюче, барон Заубуш, з червоною машкарою на очах, зовсiм нагий, розсуваючи всiх, iшов урочисто на ту розкладену безпомiчно жiнку, i тут Євпраксiя впiзнала в нiй свою Журину i впала в непам'ять... ЛIТОПИС БЕЗСИЛЛЯ Не мала часу на хворощi. Повинна була боротися! Хто мiг прийти на помiч Євпраксiї? Iмператора залiчувала до таких самих насильникiв, як i Заубуш. З Журиною могла колись хоч плакати, тепер Журини не було: кинулася в Рейн, i її поховали навiть без церковного вiдспiвування як самогубцю... Лишалася церква, у стiнах якої сталося найстрашнiше, заплямована так само, як i вона, Євпраксiя, але однаково всемогутня, бо ж iмператор усе свое життя вiддав боротьбi з нею i здолати, як видно було, не змiг. В безсилiй лютi до своєї жони Генрiх позбавив її привiлею всiх, хто надiлений високим походженням: вiдiбрав у Євпраксiї духiвника київського, лишивши абата Бодо, присутнiсть якого можна було терпiти тiльки за умови, що iмператриця мала б коло себе i отця Северiана. Євпраксiя сподiвалася на вiдомщення iмператору, вiрила, що пригадається колись йому ще й цей негiдний учинок, уперто уникала зустрiчей з абатом Бодо, щоразу домагаючись у Генрiха повернення ЇЇ привiлею. Та коли ти в тяжкiм горi, тодi не до привiлеїв. Зрозпа чена Євпраксiя покликала абата Бодо i, коли той прийшов, розповiла йому про ту гидоту i тон жах, яких зазнала вiд iмператора i його прислужникiв, питала в абата поради, вимагала пiдтримки його бога. Вiн спробував її втiшити, спростовуючи зловчоння. Було сказано таке: "Передовсiм слiд звернути увагу iiа тi слова апостола, якi вiн виголосив, передбачаючи майбуття: "Єресi потрiбнi, щоб випробувати тих, хто перебуває у вiрi". Ось з чого головним чином видiю їхнв безумство i вiдсутнiсть у них будь-яких пiзнань i розуму, коли вони стверджують, нiби бог не є творцем усього сущого. Кожен вiдає, що будь-яка рiч, хоч якої ваги чи величини, коли iснує щось ще бiльше, повинна походити вiд того, що перевищує величиною все iнше. I це справедливо однаково i для речей тiлесних, i для предметiв безтiлесних, бо й тiлесне, й безтiлесне, пiддаючись змiнам закону випадковостi, руху, розвитку, однаково вiдрiзняється вiд будь-якого винуватця, а тому повинне походити й мати кiнець, щойно набуде спокiйного стану. Коли ж тiльки єдиний творець по своїй сутi незмiнний, по своїй сутi благий i водночас справедливий, i вiн один у своїй всемогутностi спроможний влаштувати рiзноманiття природи й розподiлити все в порядку, то, крiм нього, суще нiде не може знайти свого первiсного спокою i вертається туди, де набуло свого початку. Вiдомо також, що у всесвiтi в творця нiщо не згинуло, окрiм того, що дерзновенно порушило начертанi ним межi природи. А тому всяка рiч лiпша й iстиннiша, що твердiше й мiцнiше перебуває вона в порядку, визначенiм для власної її природи, завдяки ж тому все, що нез-мiнно пiдлягає приписам творця, постiйно слугуватиме йому. Коли ж що-небудь, ухиляючись од його волi, зазнав падiння, то воно тим самим служить уроком для всього iншого. Мiж усiма тварями рiд людський займає середину, а саме: людина вища вiд усiх iнших тварин i нижча вiд небесних духiв, займаючи середину мiж вищими и нижчими iстотами, людина уподiбнюється тим або iншим, залежно вiд того, куди бiльше схиляється. Отож людина що бiльше наслiдує властивостi небесних духiв, то стає вищою й лiпшою за тварин. Тiльки людинi дано досягти блаженства порiвняно з iншими тваринами. Зате коли вона його не заслуговує, їй судилося стати жалюгiднiшою за дикого звiра. Благость всемогутнього творця, передбачаючи вiд початку часiв, що за такої умови свого iснування людина дуже часто може спадати до глибини,призначила час од часу творити чудеса для вибавлення падшого людства. Доводом цього слугує кожна книга святого письма, кожна його сторiнка, та найбiльше те стає ясним з особливого милосердя всемогутнього отця, з яким вiн послав добровiльно на землю сина свого, єдиного з ним по величi й божественностi, себто Iсуса Христа. Разом в отцем, слугуючи початком усякого життя, iстини й блага, вiн вiддав себе на спасiння всiм живущим..." То були пустi слова. ЖАХ Сором розтоптано, життя розтоптано, пустка запанувала довкола, разпачливiша за смерть. I смерть мовби доторкнулася Євпраксiї своїм крижаним крилом - суцiльнi здригання, вiдраза, зненависть... Не хотiла нiкого бачити, не їла кiлька днiв, зависла мiж маренням й дiйснiстю. "Iмператриця нездужає",- це всiх задовольняло. Життя точилося далi, може, знову щоночi збиралися отi чорнi в пiдземеллях собору й творили свої нелюдськi оргiї i щоночi сидiв на холоднiм кам'янiм пiдвищеннi Генрiх i розвогненними очима жадiбно вхлинав те, що втрачене було для нього, може, й назавжди. Євпраксiя бачила Журину. Не там, у похмурих пiдземеллях, не розтерзаною на табернакулумi для одного барона - бачила її молодою, як сама нинi, коли вибiгала на узлiсся невдягнена, боса, з росою на смаглявих литках. Бо ж проїжджав князь київський з дружиною; грали роги, червонiли щити, дзвенiла зброя i збруя, мигтiли, мiнилися барви - усе було й не було; iнший свiт, високий i далекий, як небо недосяжний. I проклятий. Хай буде прокляте все, проклята дружина, в якiй був Жур, хай буде проклят кня... Сором'язливiсть захищала Євпраксiю, мов щит семишкiрний. Тепер немає нiчого. I винна сама. Вiддала їм Журину. Вiддалася сама. Не вiдкинула домагань iмператорових iз презирством i зневагою. Мала б ненавидiти всiх чоловiкiв пiсля маркграфа. Повинна була заколотися ще тодi, у похмурiй маркграфськiй ложницi. Тепер опинилася в ложницi iмператорськiй. Безсоромно ждала цього, перебирала в Кведлiнбурзi сторiнки ромейських любовних книг, повторювала без кiнця: "I знову став цiлувати її, знову стискував у обiймах, притягав усю її до себе, мовби вбирав у серце, стискував пальцями, усю кусав, усю її впивав губами i весь приник до неї, мов плющ до кипариса. Сплiтався з дiвчиною, як дерева корiнням, намагався злитися з нею воєдино, жадав усю її поглинути i всю її притягнув i, мов iз сот, з губ її пив губами солодкий мед. А вона в цю мить кусає мiй рот, усi свої зуби втоплює в нього, а в менi в душi виростають Ероти, лютiшi за гiгантiв..." Радiла своїй стрункотiлостi, бiлолiкотностi, бiлоколiн-постi. Жiнка з тiлом бiлим, мов дерево без кори. Дерево вмирає без кори. Журина вмерла, коли розтоптали її сором. Iмператриця ж не вмерла. "Iмператриця нездужає". Чому не вмерла? Навiщо жити? Iмператор приходив щодня. Терпляче ждав її видужання. Став мовби таким, як був у Кведлiнбурзi. Може, сам вжахнувся? Може, кається? Боїться церковного суду, суду божого, коли людським знехтував? Колись вона шукала в ньому чогось високого, незбагненного, шукала пристрасно, вперто. Бо тiльки ж починала справжнє життя, сподiвалася на нього. Тепер тьмарився свiт перед чорними тiнями, якi вiд нього падали. Заплющувала очi, щоб не бачити Генрiха, а вiн вважав, що то вона приховує грiх, який б'є з її очей потужними струменями. Були часи, коли вiн готов був цiлувати жiнкам ноги. Згадував це, як кошмарний соп. Ось лежить перед ним нiжна, молода, врода рветься з її лиця тобi навстрiч, а вiн готовий задушити цю жiнку. Сам не знав, що його стримує. Далекий вiд нiжностi, чужий жалощам, несподiвано вiдкрив у собi терплячiсть, умiння чекати. Чого ще ждав од життя, окрiм влади й змагання за владу? Доторкнувся до руки Євпраксiї, казав тихо, майже проникливе: - Тiльки старi люди вмiють чекати, бо вони_ _ближчi до вiчностi. Молодiсть нетерпляча. Вона вiдкидала його руку. Здрiбнiла їй душа, усю поглинала якась брудна твань, але ще хотiла боротися, не вiддаватися, бити зневагою, вiдразою, гордiстю. Чи покине коли-небудь її гордiсть? Лiпше вмерти, але зостатися вiльною, незалежною, чистою, вернути свою душу боговi, природi, первiсним свiтам такою ж чистою, як отримала її при народженнi, не принизитися нi в чому, не дозволяти заплямувати себе брудом. Навiщо народжувалася? Аби стати святою i говорити з янголами а чи страждати отут на землi? Не вибирала страждань - отримала їх якоюсь вищою владою i має нести цей тягар, поки й стане снаги... Її краса стане предметом захватiв. Оспiвуватимуть її прекрасне золоте волосся, лоб, бiлiший за лiлеї, бiлi руки з тонкими, довгими й гладенькими пальцями, молоде, прекрасне й ласкаве тiло... Та коли являєш якусь цiннiсть для свiту, то нiколи не зможеш уникнути образ. Iмператор повiтав її перший вихiд пiсля недуги досить дивним, сказати б, зловiсним чином. - Сподiваюся, ви вже маєте силу супроводити мене до собору? - спитав вiн. Євпраксiя затiпалася в нiмому криковi: "Нi, нi, нi!.." - Тодi чому_ _ви в чорному? - поспитав вiн. - Я в жалобi по моїй годувальницi. - Як довго триватиме ваша жалоба? - Так, як велить звичай моєї землi. - Сподiваюся, це все ж не завадить вам супроводжувати мене в собор? Вiн знущався вiдверто й жорстоко. Вона вiдповiла йому тим самим: - Тiльки мертвою! - Менi потрiбна жива жона. Мертвi мої воїни. Маю їх задосить. Вони слухнянiшi за живих i не мають примх. - Ви робите мертвим усе, до чого доторкаєтесь, як цар Мiдас! - Вiн перетворював усе на золото. - А золото мертве. Тiльки людина живе, i тiльки тодi, коли вона чиста. Вiн похмикав собi в рудяву борiдку, нiщо його не могло збентежити. - Сподiваюсь, ви не збунтуєтесь, коли я прийду до ложницi. - Це ваше право. - Прекрасно! I нiхто не зможе стати менi на перешкодi! Уночi знов було те саме. Нахабнi челядники, роздягання й покладання, важка книга в руках у Генрiха. Невже можна зберiгати спокiй пiсля всього, що сталося тої ночi? - Що читатимете, ваша величнiсть? Ненавидiла й зневажала тепер iмператора, як може це робити жiнка молода, повна сил i бажань, але водночас i огиди до такого чоловiка. Видерла в нього з рук важку книгу, яку вiн уперто тягнув у постiль, розгорнула там, де було вiд пророка Осiї. - Читай оце! Не стала ждати, прочитала йому сама. Голосно, майже криком: "Збiр п'яниць звироднiлих учинився розпусним, їхнi провiдники покохали нечистiсть". I ще: "I глибоко вгрузли в розпусту". Генрiх зiсмикнув з неї покривало, вхопився за сорочку на грудях. Євпраксiя, зайнята важкою книгою, нiяк не могла вивiльнитися, щоб оборонитися, вiн розпанахав на нiй сорочку, сичав ляскучо в обличчя: - Поставлю такою, як у день народин! - Не смiй! - Бачити тебе нагою! - Пусти! Вирвалася, зiскочила з ложа, вiдбiгла за поставець з вином i келихами, з яких ще й не пили жодного разу в дружбi й любовi, здригалася вiд холоду, несподiваний, страху. За вiщо такi муки? Нема на землi нi правди, нi милостi! А вiн розтелесовано зiстрибнув з ложа, побiг до дверей, кричав, забувши про високу гiднiсть: - Не будь нiчия! Не будь нiчия! У самiй сорочцi, босий, без свiчки, по нiчному палацу _з _цим божевiльним криком. Iмператор? Чи, може, то сниться? I смерть Журини - теж сон? I безнадiйна самотнiсть, i безпомiчнiсть - теж сон? Де знайти силу? Де помiч? Боже мiй, запали мене!.. Аби володiла властивiстю й умiнням вiдштовхувати вiд себе, була б, мабуть, щасливою. Покалiчитися, попсувати свою вроду, знищити її - будеш щасливою. Але такої цiни платити не могла. Не приходило їй на гадку таке нiколи. Бо вродливiсть була для неї способом життя, призначенням на цiй землi, як для iнших буває призначення iмператорами, святими, генiями, шаленцями й мучениками. Власне, була мученицею, бо врода варта того. Так замкнулося коло: врода й мучеництво. Вицокуючи зубами, Євпраксiя перехилила золотий глек, влила в келих трохи вина, вiдпила, сподiваючись бодай трохи зiгрiтися. Скинула з себе недодерту iмператором сорочку, пожбурила її на пiдлогу, залiзла пiд хутряне покривало, зiгнулася, мало не торкаючись колiньми пiдборiддя, заклякла, намагаючись забутися. Цiлющiсть непам'ятi не приходила. На сон сподiвань не було. Потрiскували вогники свiчок. Мертва тиша лежала в темному палацi. Тиша давила на неї, може, тому й не почула нi шереху, нi шелесту, нi лоскоту босих нiг по кам'яних пiдлогах, майже вмерла вiд жаху, коли з обох бокiв iмператорського ложа виникли з темряви зовсiм голi юнаки, бiгли вiд дверей, оббiгали ложе, охоплювали його, озвiрiло, хтиво тягнулися до неї, один, два, три, чотири, п'ять... Мов кинутi якоюсь злою силою, посланi й насланi, може, й поза власним бажанням, може, корилися злiй силi й аяочиннiй волi, боятися мали там, за дверима, тут не було для них нiякого страху, хiба що юнацька нiяковiсть, яку скинули разом з одягом, а тут мали здолати швидкiстю, рiшучiстю, нахабством. Євпраксiя вмить збагнула свою цiлковиту безбороннiсть. Не мала в постелi навiть мiзерiкордiї, подарованої колись братом Ростиславом. Один раз захистилася, вдруге вже не вийде. Та й що б могла вдiяти проти п'ятьох. Слаба iстота, обезвладнена й зрозпачена. - Стiйте! - гукнула до нападникiв. Вони мовчки рвали з неї покривало. Вхопившись з обох бокiв ложа, кожен тягнув до себе, тiльки це ще рятувало Євпраксiю. - Не смiйте!! Смiли, знали свою безкарнiсть тут, у ложницi, велено їм недвозначно й погрозливо, мали вчинити те, до чого кликала їх надсила. Кублитися, гнiздитися, верлюжитися! У кубла! У ложа! На кораблi розкошiв i невситимостi! Iмператор знав, кого посилати. Дiяв безпомильно. Не вiдступлять, поки не зроблять свого. Iнакше за дверима жде смерть. Голих вiзьмуть у мечi твердi й суворi воїни. - Вiзьмiть її,- кричав вiн їм, i всi слухали.- Вiзьмiть її так, як тiльки можете взяти, їй не досить iмператора! Цiй розпусницi нiчого не досить! Це всесвiтня блудниця! Хай здригається пiд вами всiма! Туди! Швидко! Негайно! Євпраксiя знала, що це кiнець. Покривало трiснуло, розповзлося, напасники побачили її тiло, її наготу, її всю. Тодi вона стрибнула просто на них, через них, за них, випручалася, вив'юнилася, забiгла за той самий поставець з вином, за яким уже ховалася вiд iмнератора, гукнула їм з тою владнiстю, на яку спромоглася в цю жахну хвилину: _-_ Стривайте! Чого вам треба? Ви хочете_ _взяти мене? Але ж вас п'ятеро. Хто перший? Сама не вiрила, що може таке казати, але знала: це остання надiя на порятунок. Тi п'ятеро, збившись в купу голих вiдворотних тiл, розгублено мовчали. Справдi, хто ж з них перший? Вони не вмiли про це подумати, iмператор теж забув. Хто ж? - Ви рицарi, а не пси,- кидала вона_ _їм зневажливо й погордливо.Перед вами жiнка. I ваша_ _iмператриця._ _Хто може вважати себе найдостойнiшим? Справдi: хто? I чому той, а не iнший? Були просто голi й молодi, не було тут нi походження, нi становища, нi ба- гатства, нi впливу. Однаково голi, з однаковими велiннями вiд iмператора. - Слухайте мене,- уже наказувала Євпраксiя,- я даю вам вино. Ви повиннi випити зi мною ось з цього iмператорського жбана. Iз золотих келихiв. Я питиму разом iз вами. Хто перший спорожнить свiй келих, той буде перший для мене. Принесiть менi он ту скриньку! Вони кинулися всi вiдразу, усi вхопилися за скриньку, подаровану iмператрицi косоплечим Кирпою, так донесли до Євпраксiї, поставили їй до нiг. Вона спокiйно вiдкрила Кириин подарунок, дiстала золоте дзеркало й глянула в нього, мовби була сама в ложницi й неквапливо пiдбирала собi розтрiпане волосся. Тодi вiдкрила потайне дно. Тьмяним золотом блиснули довгастi вузькi келихи. Вона дiставала їх по одному, брала лише двома пальцями, ста- вила коло келихiв iмператорських - один... два... п'ять... Лишався ще й шостий. Взяти й собi? Налити, випити, не знати бiльше нiчого? Вiдчути полегкiсть навiки? Глянула на тих, жадiбних, нахабних, безсоромних, власне, уже й неживих, дотлiлих покидькiв свiту. Хiба заради таких варто вкорочувати собi вiку? Життя прекрасне, воно все в грi чистих сил, то чому ж вона має вiдбирати в нього свою пречисту силу?.. Наливала вино в келихи твердо й умiло, налила собi у величезний iмператорський, саджений смарагдами й рубiнами, пiднесла його. - Берiть! Хапали, штовхалися, мурчали, як звiрi, хлептали наввипередки, посуваючись до неї ближче й ближче, аби не втратити свого, аби випередити iншого, аби допастися першим, може, й не так у бажаннi розкошiв жiночих, як милостi вiд iмператора. Вона дивилася на них поверх свого келиха, дивилася холодними, примруженими очима, вiдступала поволi, ждала, чи не пiдвiв її Кирпа, чи не обманув його ромей з Тмутороканi, чи станеться те, на що вона сподiвалася, доведена до вiдчаю й безвиходi. Вони стали всi враз, мовби гуркнулися об камiнь. Ще були подивованi, ще не вiрили своїй раптовiй закляклостi, ще стояли, а вже були мертвi. Тiла їхнi вбитi були отрутою, мозок ще дiяв, мозок пiдказував єдине, що мiг пiдказати цим сановним рабам, цьому послiду людському, мозок пiдказував просити, благати прощення, милостi, милосердя. Усi вони попадали на колiна, спробували повзти до Євпраксiї, лизали холодну кам'яну пiдлогу, вхлинали в себе виткi рослини, барвистих птахiв, чудернацьких звiрiв, викладених з рiзнобарвних мозаїк, вони ще не вiрили, що вмирають, хоч були мертвi, ще не вскочивши до ложницi й не кинувшись на цю чисту й неторкану нiким жiнку. Отрута ромейська дiяла швидко й безжально. Судомило члени, вилазили з орбiт очi, чорнiли нiгтi. Євпраксiя вже не вiдступала, бо не мала сил. Тремтiла дрiбно-дрiбно, як осичина в безвiтряний день. Затиснутий у руцi келих перехилився, червоне вино лилося їй на тiло, на стегна, на живiт; вона не зауважувала того, стояла в червоних краплях вина, з розширеними вiд ляку величезними очима, з розтрiпаним довгим бiлявим волоссям, прекрасна й нiжна, мов янгол грiху й злочинiв, i такою побачив її iмператор, який тихо прокрався до ложницi, сподiваючись на iнше видовище. Вiн мовчки, хижо й умiло перестрибнув через мертвих, допався до жони, згрiб її в обiйми, з риком i гарчанням понiс до лiжка, келих загримiв по пiдлозi, руки Євпраксiї звисли безсило, була мов мертва, але Генрiх вже нiчого не помiчав, задихався вiд захвату, вiд щастя, i тут сталося мiж ними болiсне, тяжке, стидке й огидне... ЛIТОПИС IСТОРIЯ Й ЛЕГЕНДА Подiї, навiть найвiрогiднiшi, у тi вiддаленi часи часто поступалися мiсцем благочестивому обману. Iстину шукали в словесних запевненнях i вiроломних присягах. З поваги до минулого намагалися зобразити його не таким, як воно було насправдi, а таким, як воно мало бути. Брехали королi, брехали єпископи, брехали монахи-хронiсти, усiх затьмарили брехливiстю папи римськi, оголосивши пiдроблений документ, так званi "лжеiсiдоровi декреталiї" про дар iмператором Костянтином верховної влади римському єпископу.Правди боялися, її всiляко ховали, надто ж коли йшлося про високих особистостей. Люттiхський єпископ Отберт, який 1106 року написав панегiричну iсторiю життя iмператора Генрiха, здогадуючись, що правда рано чи пiзно стане знаною, вирiшив випередити всiх тих, хто дошукуватиметься iстини, зобразивши подiї з тою мiрою уяви, яка була вiдпущена йому природою i продиктована церковним лицемiрством: "В опочивальнi Генрiха лежали слiпi, кривi, всiлякi болящi. Сам iмператор роззував їх, укладав спати. Вночi вставав i вкривав їх, не остерiгаючись доторкнутися й до тих, хто за самим характером своїх хворощiв бруднив постiль". Та незалежнi уми iснували за всiх часiв, i ось, обурюючись незграбною брехнею єпископа Отберта, подає до нас голос його сучасник, полемiст Гергог: "До участi в цих таїнствах була притягнута нова iмператриця, яка нiчого про них не вiдала. Випробувавши цей культ нечестя i на iнших, i на собi, попервах вона мовчала через жiночу сором'язливiсть, а коли величина злочинiв подолала жiноче терпiння, вона розкрила цю справу священикам i єпископам i стала шукати нагоди для втечi". Писання Отберта названi "Iсторiя", гiрка правда Гергогова занесена до реєстру легенд. Виходить, що легенди бувають правдивiшi за iсторiю. ВТЕЧА Нiжнiсть потоптано, сором вiдiбрано, гордiсть осмiяно - що ж лишилося? Мiж Євпраксiєю i Генрiхом розверзлася прiрва така безмежна, що годi було й думати тепер чимось її заповнити. Життя цiлого не досить, а що є в людинi, окрiм життя? Зрозпачена, безсила, змучена, Євпраксiя плакала впродовж багатьох днiв, не приховувала слiз, зробила свої сльози викликом, погрозою, зброєю. Нiколи не гадала, що вистачить у неї мужностi на такий плач. Хай почують усi! Хай побачать її пречистi сльози i вжахнуться вiд того бруду, серед якого живуть разом iз своїм iмператором! Хай ввiрветься її плач в бурмотiння єпископiв, у скрипiння пер у монастирських скрипторiях, хай заглушить вiн нахабне дзвенiння зброї й iржання войовничих рицарських кобилi Вона принесла цi дитячi сльози з далекої далечi, iз своєї молодої землi, з молодою мовою i незатьмаревими звичаями. I хоч тiло її набуло дорослостi, у душi лишалася дитиною, бо що таке дитина? Просто маленька людина. Так само як дорослий повинен вважатися дитиною великою. Цi ж тут вихвалялися своїми старощами, .своїм триванням аж од самого Риму, своєю iсторiєю, а що мали насправдi? Бруд, ганьбу, нiкчемнiсть. I коли така їхня iсторiя, коли такий час, у якому вони тривають, сповненi пихи, то нащо вони їй? Вирватися, випручатися, вискочити! Куди i як - Євпраксiя не думала i не вiдала. Не могла в_ _тi розпачливi днi збагнути й того, що людина не може жити поза iсторiєю, як не може не дихати. Та й не хотiла бiльше нiякого знання, бо вже переконалася, що знання - то гiркота, небезпека i що за надмiр знання неминуче пастас вiдплата. Хотiла вирватися, втiкати, бiгти свiт за очi. Не мала помiчникiв, нiкому не могла вiдкритися, навiть сповiдниковi своєму Бодо не сказала нiчого, бо вже переконалася в його нещиростi й безсиллi. Виборола собi недоторканiсть слiзьми, iмператор пiсля тої ночi смертi, ганьби й болю лякався, видно, Євпраксiї, щосили вдавав заклопотанiсть державними справами, навiть Заубуш виказував всiляку поштивiсть, хоч плата йому вiд iмператрицi завжди та сама: зневага й погорда. Сльози ж слугували проти всiх. Свiт закрутився в сльозах. Днi належали їй. Iмператор вершив iмперськi суди, приймав послiв, розсилав гiнцiв повсюди, закладав першi каменi майбутнiх замкiв, палацiв, соборiв, надто ж соборiв, бо мав збирати в них люд, не давати йому розпорошуватися, забувати про державну спiльноту. А ще: iмператор, як завжди, готувався до вiйни, бо ж iмператори те й знають, що йдуть на вiйну або повертаються з вiйни. У собори людей збирано iменем i так званою всемогутнiстю бога, до себе ж iмператор прихиляти спiльникiв мав ласкою, щедрiстю, панiбратством. Тому ночi гинули в гучних учтах, холоднi похмурi палацовi зали затоплювало криваве палання смолоскипiв, змерзлi й голоднi барони з стуком-грюком падали за столи, єпископи квапливо благословляли трапезу, iмператор вiдривав перший шматок, вiдпивав перший ковток, iмператриця теж мала сидiти поряд, бо так велiв звичай i вимагала держава, яка вимагає од усiх, нiкого не звiльняючи вiд обов'язкiв, i обов'язки тим тi вищi i обтяжливiшi, що вище стоїш ти в загальнiй 'iєрархiї, аж iнодi здається, нiби немає iєрархiї прав, iснує тiльки iєрархiя обов'язкiв. Євпраксiя сидiла на учтах заплакана. Попервах це щоразу бентежило баронiв, бо де ж це бачено: iмператриця показує всiм свої сльози! Та учта набирала розмаху й розгону, пилося щедро й пожадливо, їлося ще пожадливiше, червонiли морди, хижо виблискували очi, важко падали на дубовi стiльницi набряклi кулаки, у заводiяпько-му криковi чорно зiпали роти, запановувало єднання пиякiв, солiдарнiсть ненажер, спiльнота темних пристрастей, роз-клекотанiсть, роззухваленiсть, розсвиняченiсть... Згортали зi столiв кухлi з пивом, наїдки, нахвалялися, лаялися, погрожували. Вискакували на столи, вигецували, топтали страви, посуд, пiд п'яний регiт намагалися поцiляти в голови, у пики, тi, хто сидiв, хапали розтанцьованих, рвалв за ноги, валили разом зi столами, у грюкотi, прокльонах, реготнявi все переверталося, свiт перевертався... Не хотiлося жити в такому свiтi, вiн вартий був хiба що слiз. Але обпилих баронiв уже не бентежили сльози iмператрицi, як то було на початку учти. Сприймали її заплакане личко як щось недоречне, дивне, чуже. Навiть не дивувалися - обурювалися: - Iмператриця - i в сльозах? - Чому вона плаче? - Як смiє? - Тут нiхто не плаче! - Не повинен! - Не має права! Генрiх i собi iiiдкрикував баронам. Голос у нього був високий, ляскучий, голос для вiдстаней, голос для всiх одразу i нi для кого зосiбна. Принаймнi не для неї, нi, нi! Про що мала говорити з цим жорстоким i брудним чоловiком пiсля тої наруги, якої зазнала вiд нього? I що їх єднало? Iмперiя, спiльна безвихiдь чи ота страшна нiч смертi, ганьби й жорстокого сорому? Генрiх намагався бути уважливим бодай на учтах, перед баронами. Євпраксiя була байдужа. Байдужiсть виказувала навiть у своєму плачi. Слiзьми, мов прозорою запоною, вiдгороджувалася вiд усього, хотiла вберегтися вiд ще бiльшого бруду,неминучого, поки ти серед цих п'яно-зажерливих,_ _хижих,_ _невситимих. - Ви не прикликуєте мене до себе,ображався Генрiх. - Нi! - Не хочете бачити свого iмператора? - Було б злочином одривати вас вiд державних справ. - Це вдень, а вночi? - Вночi ви вриваєтеся без запросин. - Я просто приходжу, бо маю право. Iмператоровi належить усе. - Є межа, якої переступити нiкому не дано. - Що це за межа? - Людська душа. Серце. Туди нiхто не може пробитися силомiць. Хоч би мав усiх воїнiв свiту. - Менi здається, я зазирнув колись у вашу душу. - Сталося непорозумiння. Бiльше не буде. - Знайте ще й те, що всi шляхи до жiночого серця ведуть через її тiло. Тiло - це справдi фортеця, часом непереборна. Але ж вiдомо, що думки й намiри мужа жона приймає лише з любов'ю, доповненою тiлесно. - З любов'ю_ _ж! - А що таке любов? Невловимiсть, як i душа. Я не люблю невловимостей. - Вам бiльше до смаку брутальнiсть. Я вже зазнала, з мене досить. Нашi розмови не приведуть нi до чого. Нiщо вже не приведе. Вiн вiдступився. Не тягнув Євпраксiї на нiчнi зборища до крипти собору, не вривався до ложницi, знов залiг у своєму безсиллi, збирав сили на цю жiнку, тим часом давши їй спокiй. Була вже зима. Майже без морозiв, якась несправжня, iнодi вночi падав снiжок, до ранку залягав у ровах, на_ _вежах_,_ на покрiвлях, але вiдлига з'їдала його за день, i земля знов була гола, голий камiнь, голi дерева, усе мов суцiльне здригання. Було самотньо, сумно, тяжко, нестерпно тоскно. Хотiлося завалистих, безгучних снiгiв, у яких вмирають всi вiдголоси, i великого червоного сонця над ними, спокiйного i приступно-лагiдного. Вкутана в_ _м'якi снiги далека рiдна земля i ледь притрушена олив'яно-сiрим, мовби цокiтливим iнеєм, ця кам'яниста пустеля, уся в холодних корчах з маленьким кривавим сонцем у пронизливо-мерзлякуватих безмежностях. Скiльки й жила Євпраксiя в цiй землi - сонце щоразу мовби малiло й малiло, загрозливо й недвозначно, так нiби наближався кiнець свiту. Та молода жiнка чи й спроможна вiдчути вимiри свiтовi, зате розтривожено вловлює безжальне вкорочення власного життя, що впiйманою птицею зiщулюється, стискується й малiє, мов оте чуже сонце на чужому небi. Що роблять чеберяйчики, коли їм сумно?.. I хоч не цвiла весна, не кликали пташиним спiвом зеленi лiси, не стелилися просонценi дороги, нiщо не вабило до мандрiв, Євпраксiя запрагла прогулянок, подорожувань, знайомства з близькими, а то й вiддаленими краями. Воля iмператрицi священна. Що може стати на завадi її щонайнесподiванiшим забаганкам? Iмператор сам випроводжав Євпраксiю зi Шпеєра, тодi зустрiчав у Вормсi, жваво обговорював напрямки її мандрiв, розсилав гiнцiв iз велiнням, аби належно прийняли iмператрицю там i там; видiлено було великий почет, вiдправлено обози з припасами, везено скарбець з iнсигнiями й коштовностями iмператрицi. Невiдлучно був коло Євпраксiї нестарiючий вузьконосий абат Бодо, якого не збентежило нi розкриття iмператрицею злочинних нiчних таїнств Генрiха й Заубуша, нi безсилля зарадити будь-чим. I не вiдступався вiд свого сповiдництва, вперто, тупо, з вiдразливим сластолюбством допитувався в нещасної жiнки на сповiдi: - Чи ти робила, як це мають звичай робити деякi жiнки? Не соромився слiв, здатних зробити розпусною найчистiшу душу, брав їх уже готовими з покаянної книги вормського єпископа Бурхарда "Corrector", а той, складаючи свою безжально-цинiчну книгу, яку радив сповiдникам для бесiд з прихожанами про їхнi грiхи, виправдовувався тим, що у Вормськiй єпархiї занепадає моральнiсть. Щойно залишаючись вiч-на-вiч зi своїм духiвником, Євпраксiя вже знала, що почує щось святенницько-хтиве. А що могла вдiяти вiддана в наругу спершу маркграфовi, тодi iмператоровi, а ще боговi, церквi, її слугам, оцьому вузьконосому абатовi, приставленому до неї вже й не богом, а всiма дияволами свiту! Хотiла позбутися абата, пишного почту, всього супроводу, металася туди й сюди по Франконiї, по Швабiї, по Баварiї. Не могла нi вирватися, нi втекти, нi забутися. її зустрiчали, перехоплювали, усi прагнули мати в себе таку високу гостю. Барони-кроволюби влаштовували на честь iмператрицi турнiри й лови. Лилася кров людська й звiрина. Барони жували м'ясо коло дикого вогню, розкладуваного серед камiння. Вогонь рвався з каменю, а її душа рвалася звiдси, вiд цих рицарiв, вiд єпископiв, пурпурових, мов те вино, що ним обпивалися, вiд кострубатих замкiв i камiнної тяжкостi соборiв. Опинитися б у своєму недосяжному дитинствi, стати вiльною вiд прискiпливостi запитань, провин i лякiв! Але свiт був безжальний до неї. Свiт, сповнений таємниць, нещасть i болю. Може, бiль даний людинi як сторож i опiкун життя? Без болю й самого життя не було б. Навiть дерево вiдчуває бiль. Навiть камiнь. А страждання? Чи всьому сущому судилися страждання? Iшли свята зимового дерева. Дерево хвали, святощiв, здоблене, радiсне, яснiло серед смуткiв i нещасть, простий люд впивався пивом, втiшався повiльним спiвом, ще повiльнiшими танками - хоппельдейом, рiдеванцом. Однi кружляли довкола прикрашеного дерева, другi притупували, приляпували. Знали цi люди неволю, биття, голод. Було їх завжди забагато, аби наїдатися досхочу. Але не заламувалися, не впадали в розпач, уперто громадили камiнь, вибудовували села, городи, замки, собори, вмiло прикрашали камiнь зображеннями овочiв, квiтiв, чужих i своїх святих, мили, чистили, шкребли - неоковирнi, неповороткi, але роботящi, впертi, ласi на чуже, жадiбнi до життя, спраглi продовження свого роду. Клали дiтей спати пiд колисками, щоб сховати вiд злої Перхтель, на роздорiжжях виставляли вiвсяну кашу для безжальної Берти з залiзним носом: хай бачить, що люд не їсть скоромного, бо ж вiдомо, що Берта розпотрошув нескоромленi животи й набиває їх сiчкою. Аби досягти в новому роцi бiльшого, нiж торiк, сiдали, перепоясанi мечами, на покрiвлях або на волячих шкурах на перехрестях дорiг. По селах водили Клаппербока - перебраного в козлячу шкуру чоловiка з дерев'яною головою. Го-го, козел, го-го, сiрий! Спiвали про якесь гiрське царство, куди не залiтають вiтри й де не плющать дощi, такi остогидлi в долинах. Було в цьому всьому щось вельми гарне, чисте й невинне. Євпраксiї хотiлося смiятися й плакати водночас. А то зiскочити зi своєї бiлої iмператорської кобили, сплестися руками з отими розвеселено-неаграбними, заспiвати й собi: "Бiла кобила березу везла, на льоду впала та й розбила. З гори покотилась, на пень настромилась..." А в баронських замках знов нескiнченнi учти, виснаження величчю, нестерпна запобiгливiсть. Там вiрили в чуда, перебирали без кiнця сни, лякалися невиразних жахiв, кожен замок мав свої легенди, своїх привидiв, свої кошмари. Десь когось убили, замучили, втопили, розрубали, на шмаття, задушили, десь хтось щез безслiдно, щоб з'явитися саме сьогоднi, саме пеї ночi, саме тут, саме... Лякали її, а не було страшно. Страх був позаду, у поверненнi, у неможливостi уникнення своєї д