олi - гiркої долi. А названо ж її Євпраксiєю - Щасливою, а тут - Адельгейдою, мовби для усталення нерозривностi з усiма отими Адельгейдами, що були iмператрицями, жили в пишнотi, похованi в пишних iмператорських криптах, увiчненi в книгах i на золотом писаних мiнiатюрах. Думка загубитися серед цих людей викликала в нiй жах. I ось тодi вночi прийшли до неї чеберяйчики i сказали: "Втiкай!" Не знала, де вона i в який бiк має попровадити свого коня. Не вмiла осiдлати коня, та й не годилося iмператрицi самiй це робити. Не бачила чеберяйчикiв, не була певна, що то вони, але виразно чула голос, а хто б ще мiг його подати? Батько? Забув про доньку в своїх державних турботах i вiчнiй змаганинi з ласими до волостей племiнниками. Мати? Впивалася своїм князiвським становищем, як солодким трунком, забула про все: звiдки вийшла, кого привела на свiт. Журину не вберегла. Косоплечий Кирпа, може, скльований десь хижим птаством пiсля невдалої битви. Був ще Журило. Лякалася згадки про нього. Ховала пасмугу вiд ножа на правiй руцi. Виказала себе вiдразу, пiсля вже не змогла втримати дружинника коло себе. А вiн сказав на прощання: "Золотi твої очi, Євпраксiє!" Не вiн тепер подавав голос, не вiн, хоч i сказав отодi про золотi очi... Тодi лишилося тiльки одне: чеберяйчики. Повiрила вiдразу, сповнилася рiшучiстю, вiдвагою, не ждала ранку, зiбрала свої коштовностi, взяла iмператорськi iнсигнiї, десь когось знайшла, розштовхала, збудила, звелiла коротко: "Коня менi!" Знетямлений чоловiк робив, що велено, осiдлав, помiг забратися в сiдло, тримаючи коня за вуздечку, довiв до брами, мовчки махнув сторожi, вклонився услiд. Бо ж iмператриця! А всi її забаганки - священнi. Куди поїхала, чи надовго, чому вночi, чому сама? Хто б те змiг спитати. Вранцi вiсть про несподiваний вiд'їзд iмператрицi сполошила всiх. Абат Бодо клекотiв од лютi, хоч i вiдав, що вiд бога нiхто не втече. Як то? Випустити слабу жiнку самотню, без супроводу, серед ночi? А вона поїхала, не порадившись зi своїм духiвником, не спитавши його думки, не натякнувши навiть? Пiдступнiсть i невiрнiсть - iм'я твоє, жiнко! Абат кинувся до господаря замку. Червономордий барон, хоч i збентежений несподiванкою, усе ж намагався вдати спокiй. Iмператор? А що йому iмператор? Просив прийняти iмператрицю - було зроблено. Схотiла поїхати деiнде, то й хай. Три речi людина може вважати своєю власнiстю: багатство, тiло й час. Коштовностi Адельгейда взяла, тiло своє мав завжди при собi i може обдарувати кого захоче, часом своїм теж порядкує, поки й жива. Не остерiг її духiвник? Га-га, дух божий понад землею лiтає, обiйдеться без абата Бодо! Все ж квапливо споряджено гiнцiв навсiбiч, послано тривожне звiдомлвння Генрiху. Зникла iмператриця! Пропала, втекла, щезла! Де шукати? Як наздогнати? Що з нею? Чи жива? А Євпраксiя гнала коня наослiп, болiли їй стегна вiд пiдскакування, земля їздила на боки, чорний страх бив iз гiр, з долин, звiдусюди, все було вороже, весь свiт був ворожий до втiкачки, бо втiкачi не належать нiкому, їм судилося переслiдування, гонитва, погрози, поневолення, коли й не смерть. Проти втiкача завжди i земля, i небо, i люди, i боги; втiкачi викинутi а життя, в iснування, вони роблять це добровiльно, не витримавши примусу й упослiджень, з якими iншi миряться впродовж цiлого життя. Щастя - у втечi, у волi, у непiдвладностi! Свiт широкий - воля! Куди ноги несуть i куди очi дивляться. Втiкати, втiкати, втiкати вiд усього: вiд принижень, вiд визискiв, вiд ганьби, вiд голоду, вiд жорстокостей, вiд богiв i царiв, од самої смертi! Куди втiкати, нiхто нiколи не знає. Туди, де нас нема. Де земля товща. Де хлiб пишнiший. Де м'ясо жирнiше. Може, через те втiкачi ловляться, Коли й не людьми, то смертю... Євпраксiя не хотiла вмирати. Жити! У сонцi, у травах, у пташиному щебетi, у мiсячному сяйвi. Жити! Молилася в душi не знати й кому. Сховай мене! Не дай мене! Порятуй мене! Вiдiшли додому. Не належала до невиразного племенi втiкачiв з невизначенiстю їхнiх мандрiв. Знала, куди втiкати. Додому! До рiднизни! На схiд сонця! До свого сонця - великого й прекрасного! А це маленьке нехай лишається тут. Кожному своє сонце миле. Додому! До Києва! Була малою, дурною, необачною, покинувши свою землю. Не мала часу нi для каяття, нi для жалю. Додому! I тодi побачила першого чеберяйчика. Першого - i вперше. Стояв попереду, далеко чи близько - не збагнеш. Був якраз на путi в коня, на його бiгу, мав би потрапити пiд копита - ве лякався. У непробивнiй темрявi ночi свiтився, нiби мав на собi сонячний промiнь. Такий маленький, що сховався б у жолудевiй шапочцi, видався Євпраксiї бiльшим за все довкола - чи то вiн миттю побiльшав, затуливши собою пiвсвiта, чи вона змалiла до його розмiрiв i вiдбула мандрiвку туди й назад, до чеберяйчика i знов на коня в одне змигнення она, як та свята Бригiтта, що здiйснила подорож з Iрландiї до Iталiї, встигнувши лиш раз моргнути. Який вiн - старий, молодий, як зодягнений, як стояв, як дивився, не могла помiтити. Вдарила їй у серце його лагiднiсть, вразив тихий, але виразний голос, голос був молодий i мова молода, рiдна, забута-презабута. - Отак i їдь,- сказав чеберяйчик. I махнув рукою. Бо мав руки, ноги, все як у людей, тiльки поменшене. Адже мала дитина має в собi все, як доросла людина, а очi їй даються вiдразу на все життя - вони не ростуть, не бiльшають, є такi, як їх дано. У чеберяйчика теж були людськi очi. Великi, гарнi, може, й чеберяйчика не було, а самi тiльки очi? Золотi. То не в неї золотi очi, а в чеберяйчика. Журило помилився, сказавши: "Золотi твої очi, Євпраксiє!" Їхала далi бея страху, бо сяяли їй попереду золотi очi, чеберяйчик мовби вiдбiгав перед нею, вiдсовувався, вiдлiтав, був як гори, як лiси - всюдисущий, добрий, турботливий. - Як це ти можеш? - спитала вона його. - Я не той, я iнший,- вiдповiв їй чеберяйчик.- Перший лишився. Там, де ти його бачила. - А ти ж який? - ...цятий. - Скiльки ж вас? - ...сот i тисяча. Скiльки треба, стiльки й буде. - I вам не страшно тут? - Ми не вiдаємо, що то таке. Вона їхала далi, чеберяйчики значили їй путь, виходили з лiсових горiхiв, виступали з серцевини дубiв, iз сирого кореня, з палого листя, з трави-переступня. Коли переїжджала через рiки, потiшали її пiсенькою: "Ой пiд мостом риба з хвостом, а на мостi молода..." Коли треба було їй перепочити, проганяли вiд Євпраксiї несплячки, насилали на неї дрiмливицi й сонливицi. Коли хотiла їсти, давали їй золоту хусточку, вiд одного помаху якої розчинялися брами замкiв i городiв. Коли хотiла мiняти коня, приводили сiру козу, примовляли: "Козо, козо, сере-пенися!" З кози сипалося золото. Євпраксiя купувала нового коня, а коза все була цiла. Бив мороз - чеберяйчики заводили сумовитої: "Сьогоднi рiчечка бистрою йшла, на завтра рiчечка тихенька. Притиснув її лютий мороз. Сьогоднi Пракся весела була, на завтра Пракся смутненька. Обняла її чужина..." Вiдстанi, пустища, ворожнеча, порожнеча... У лiсi-недоборi блудило блудцiв сiмсот молодцiв i чотири. А всi вони - чеберяйчики. Серед безлюддя й безгомiння постала перед Євпрак-сiєю скляна гора. Свiтилася прозорiстю, сяяла небесно, а ставало чомусь страшно. Зляканий кiнь густо перебирав ногами, визмiював тугу шию, ловив засльозено прекрасним оком погляд своєї несамовитої вершницi. Вона спитала чеберяйчикiв: - Об'їхати? - Їдь прямо. Кiнь не йшов. Не свiй кiнь - чужий, лякливий i зрадливий. Вона що спитала: - Може, об'їхати? - Прямо їдь! - А як спробувати? - Їдь, як кажемо. Кiнь не йшов. Втрачалося те, що не вертається нiколи: час. Час належить людинi або не належить. Чеберяйчики тут безсилi. Вони заплакали золотими слiзьми з золотих очей, сказали Євпраксiї: - Прощай. I опинилися в рiднiй землi, де їх не дано нiкому бачити, але про їхню присутнiсть вiдають усi. А Євпраксiю вже наздоганяли. Прискакали захеканi, перестрашенi, розгубленi, безпораднi, мовби аж добрi. Наздогнали, затримали, завернули. З належною поштивiстю, з поклонами, з перепросинами, з запобiганнями. Iмператор виїхав навстрiч жонi. З першими князями iмперiї, з архiєпископами, єпископами, рицарями. Всi хотiли цiлувати їй руку. Сам iмператор цiлував руку Адельгейдi. Грали лютнi, кричали рицарi, били в щити вiд радостi.Знайшлася, знайшлася! Порятована, вибавлена! Скакали за нею кiлька днiв. Далеко встигла вiдбiгти. Далеко, але не задалеко. Втекти не дано нiкому. Хоч пробують многi. Людина слаба. Це стверджують найвищi князi церкви. Адельгейдi скаже про це вузьконосии абат Бодо. Нагадає Що є людина? Очеретина шд вiтром. Євпраксiя чула й не чула. Слаба? Але вона може бути твердою. Може й повинна! Сидiла коло коня, плакала, кiнь пирхав обдавав теплом з нiздрiв, мовби спiвчував. Безглуздя! Безумство! Iмператор зiстрибнув з коня, нахилився, цiлував її руку. - Ваша величнiсть, що сталося? Безглуздя, безумство! А може, просто заблукала? I не було нi чеберяйчикiв, нi золотих їхнiх очей, нi скляної гори, нi золотих слiз? - Ваша величнiсть, вас шукали цiлий тиждень! - Я.мала подвiйну насолоду вiд голоду й самотностi. - Моє серце обливається... - У вас в серце? - Ваша величнiсть, я прошу вас... Сiдайте на коня... Вам дадуть нового... Iмперiя дивиться на вас... - А менi? Теж дивитися на неї? - Iмперiя не дає спокою. Вимушений покинути вас. В Iталiї бунтують графи. Матiльда знов плете свої сiтi. Я повинен їхати до Iталiї... А ви... - А я? - Ви затримуєте мене своїми... - Своїми - чим? - Так своїми витiвками. Я - iмператор. Я не можу витрачати свiй час. Вiн належить iмперiї. - А що належить менi? Коли вам належить iмперiя, то, може, менi належить бодай мiй власний час? Генрiх глянув на неї стомлено, майже благальної - Я вимушений... Iталiя... Сподiваюся, що ви поїдете Їхав на конi недбало зсутулений, якийсь мовби байдужий До всього довкола, водночас заклопотаний i втомлено-добрий. Чи можуть байдужi бути добрими? Усе життя метався, воював, боровся, знемагав. Тодi спробував заспокоїтися, втомившись i вичерпавшись. Прикрашав собори, сидiв у скрипторiях, дивився, як _пе_реписують i оздоблюють книги, закохався в цю руську княжну, зробив її iмператрицею, побачив, що не здолав молодої жiнки, знову мав кидатися в биятику, бо не лишалося для нього iншого щастя. Загарбаєш багато - не втримаєш нiчого. Така доля всiх завойовникiв. ...Повернувся до того самого замку, з якого Євпраксiя втiкала. Була дика учта, бо нiчого iншого вигадати нiхто не вмiв. Iмператор не пив, берiг сили, сподiвався на чудо, хотiв узяти iмператрицю тут, у цьому замку пiсля втечi, впiйману спiймати ще бiльше, назавжди, навiки, ввiйти в неї, як у завойований город, ввiйти в серце, в душу. Коли повiв її до ложницi, вона спокiйно сказала: - Можете взяти мене лише силою. Вiн збив її з нiг, вона зламалася, впала на постiль, дивилася на нього ненависно, з огидою й вiдразою, Генрiх стояв ледь нахилений над Євпраксiвю, золотий ланцюг телiпався йому на впалих грудях, пожадання било йому очей, але якесь дивне, мовби летюче, пронизувало йому очi, пролiтало крiзь нього всього невловимою хвилею, вiдлiтало, нiчого не зоставляючи, окрiм пустки. Iмператор застогнав, тяжко зворухнувся i пiшов до дверей. Євпраксiя мовчала. Мала б стогнати вона - хто почує? У замках на людей налягають сни. Снам нiкуди подiтися, задавленi каменем, вони гнiтять людину, знестямлюють її, лякають або ж ваблять нездiйсненнiстю. Вночi Євпраксiя побачила сон. Ту саму ложницю, в якiй спала, те саме ложе, тiльки пiднесене вище, на зрiст людини. ...Стояла на ложi у довгiй сорочцi, з довгими-предовгими рукавами, а внизу, ледь дотягуючись поглядом до її нiг, безпорадно й несмiливо тупцював Генрiх, невмiло простягав угору довгi свої руки, але не до неї, а до маленької дiвчинки, яка теж стояла на ложi, у такiй самiй сорочцi, як у Євпраксiї, власне, й не дiвчинка, а маленька Євпраксiя, ще безмовна, ще лиш у лепетаннi, i Генрiх тягнувся до малої, незграбно тупцював, врештi вхопився за її рученята, потанцював довкола ложа, приспiвуючи. Тодi маленька Євпраксiя несподiвано випручала свої рученята i кинулася до Євпраксiї великої i промовила: "Ма!.." I Євпраксiю всю затрясло: дитя, її дитя! Вона вiйнула довгими рукавами, хотiла простягнути дитятi руки i з жахом вiдчула, що не має рук. Рукави були порожнi... Прокинулася вмить, лежала, задавлена жахом, тодi стрепенулась, ожила, засмiялася в темрявi сама до себе, до ночi, до простору, до всього сущого. Бо почула, як круглиться в нiй плiд. У нiй - життя! Що їй до якихось там високих справ? Вона в собi - земля, держава, влада, всесвiт, вiчнiй. Як не розумiють цього чоловiки? I якi жалюгiднi вони в своїх намаганнях виказати свою силу. Прагнучи вивищитися, лише принижуються. Може, й вона пiшла навстрiч невиразним домаганням Генрiха тому, що сподiвалася на його незвичайнiсть, вищiсть, пiднесенiсть над щоденнiстю, над брудом, над ницiстю. Не терпiла ницостi ще змалку, хотiла б жити в свiтi чеберяйчикiв, вичаруваних доброю Журиною з небуття, бо хто бодай раз зазнає щастя зазирнути в чарiвливий свiт чеберяйчикiв, той навiки втратить охоту до життя звичайного. Вона зготовлялася до незвичайного. Несла в собi життя, дарувала свiтовi дитя - сама ще дитина. Буде ще одна Євпраксiя, так само вродлива, але щасливiша, зазнає щастя сама, даруватиме щастя i радiсть усьому сущому. Полями їде - поля лелiють вiд неї, лiсами їде - лiси зеленiють вiд неї, понад рiками їде - рiки шумлять вiд неї. На ранок дала знати Iмператоровi, що хоче з ним говорити. Генрiх з'явився знахабнiло-зрадiлий. Мова Євпраксiї була коротка: - Ваша величнiсть, священний стан мого здоров'я не дав менi змоги взимку супроводжувати вас в далеку дорогу. Iмператор знетямлено дивився на неї. Не вiрив. Не наважувався повiрити. Може, энов налягла на нього глухота? - Ви справдi сказали те, що я почув? - спитав з незвичною для самого себе несмiливiстю. Євпраксiя не вiдповiла. Слухала, як круглиться в нiй плiд... ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ Коли влада опиняється в руках воїнiв, тодi вона створює вiйни, яких потребує для свого iснування. Про iмператора казано так: "Вiн узяв залiзну зброю, сiв на чорного коня i поїхав на вiйну". На вiйну або з вiйнибiльше нiкуди, бо iмператора й тримають можнi лише для того - як тримають бойових коней. Iмператор, попри його високе становище, живе, як сорока на гнучкiй лозi: довго на мiсцi не всидить. У чому суть володарювання? Звати, вгадувати, передбачати, встигати, не давати пiдняти голову, втихомирити, вгамувати, подавити. Генрiх метався все життя - i не встигав, запiзнювався, подiї випереджали його. Iнодi йому щастило навiть тодi, коли здавалося, що вже все втрачено. Так було в час сутички з папою Гiльдебрандом. Тодi простий саксонський люд, усi тi, кого iмператор так безжально покарав за повстання проти нього, несподiвано стали на бiк Генрiха, допомогли йому звалити найстрашнiшого, найзапеклiшого ворога. Чому пiшов за ним простий люд, Генрiх не знав. Не мав часу для роздумiв. Iдуть за ним - отже, з ним. I так буде i бути має завжди. Але пiшли охоче тiльки проти Гiльдебранда. Мабуть, побачили загрозу для себе ще бiльшу, нiж од iмператора. Знехтували навiть вiрою в бога, посланником якого вважався папа, бо нiщо не викликає такої стривоженостi у вiруючих, як наявнiсть у намiрах церкви вiдвертих зазiхань на владу та ще й па свiтову. Коли князi церкви не йдуть за вiрою, а пiдкоряють її собi, своїм потребам, тодi народ повстає i проти них, i проти самої вiри. Хоч i неусвiдомлено, люд її е мiг простити Гiльдебранду намагань розхитати держави. Бо тодi б тисячi мiсцевих тиранiв умить скористалися слабкiстю верховної влади. Лiпше мати одного короля, нiж тисячi нестримуваних феодалiв. Вiдчуття i розумiння власної величi живе в народi спервовiку, народ знає також, що велич вимагав зусиль. Не можна дозволити роз'єднати себе. Дрiбнi землi завжди наповненi дрiбними людьми, пройдисвiтами, ошуканцями, чварами, негiдними пристрастями. Людську моральнiсть i запас сил для майбуття найбiльше збирає i оберiгає сильна держава, а не окремi городи й князiвства, на якi хотiв розбити всю Європу папа Григорiй-Гiльдебрапд. Сподiвався на пiдтримку феодалiв, а пiдняв проти себе весь люд, який пiшов за iмператором Генрiхом. Це була прикра несподiванка для папи. Протягом вiкiв церква не знала супротивникiв, невiгластво було надто безумовним, покiрливiсть занадто рабська, вiра - занадто слiпою. Нiщо не вказувало па змiни, не вiщувало настання нових часiв, тому папа так, сказати б, нахабно замахнувся на всезагальне панування, уже наперед смакуючи звитягу. Гiльдебранд завчасно святкував перемогу. Матiльда Тосканська нестримною запопадливiстю своєю доконала свого улюбленого папу, вигукнувши: "Ви повиннi насолодитися цим папством, яке дарував вам бог!" Слова iнодi мають злi крила. Розлiтаючись, вони поверчтаються, щоб убивати. Слова захвату Матiльди Тосканської стали передвiсником згуби Гiльдебранда. Генрiх вважав, що то вiн подолав папу. Залишив у Римi свого власного папу Климента, повернувся до Германiї, але щось сталося незбагненне в Iталiї: по смертi Гiльдебрандового наступника Вiктора з'явився ще один папа, назвався Урбаном; виходило так, що саме вiн - справжнiй, а Климент - антипапа, самозванець, без влади, без впливу, без значення. Рожер Сiцiлiйський визнав себе ленником Урбана, зрадливi римляни теж стали на його бiк. Урбан урочисто в'їхав у апостольську столицю, а Климент вимушений був ганебно втiкати до Равенни. Матиьда Тосканська, яка вперто стояла па боцi пап, ворожих Генрiховi, звабила своїми незлiченними багатствами молодого баварського герцога Вельфа, такого скупого, що заради смачного обiду мiг перебратися через щонайвищi гори. Молодий Вельф одружився з пiдстаркуватою тосканською графинею, ворожi iмператоровi сили Iталiї з'єдналися з усiма непокiрливими, що купчилися у Верхнiй Германiї; простий люд байдуже спостерiгав цi чвари, не мав з кого вибирати, усе йому було вороже, чуже, усе гнiтило, намагалося урвати, здерти, обкласти данинами, яких назбиралося вже стiльки, що несила i перелiчити. Данини звалися: поволове, поральне, плугове, сторожове, подимне, помiчне, подушне, повозове, подворове, разове, мостове, поборне, переводне (в горах i пущах), митне, позовне, присяжне, торгове, ланове, польове, лiсове, станове, рогове, пiший слiд, погоня, пiдвода, просiка, нарубне, чопове, обiднє, млинове (вiд водяних млинiв), сухомельщина - од млинiв, порушуваних вiтром, кiньми або волами. А ще ж треба було годувати ловцiв, стрiльцiв i так собi молодцiв, iти до iмператорського й земельного ополчення, купувати для себе зброю, вмирати, гинути, а за що? Казано завжди, що iмператор вирушає захищати iстину, виборювати правду. Ось там, у Iталiї знову збунтувалися графи, єпископи, сам папа - i їх треба покарати. Iстина - по сей бiк Велетенських гiр, неправда - по той. Смiшна правда, яка обмежується горою або рiкою. Люд не йшов за iмператором. Надто довго веде вiн вiйни, занадто багато вбитих. Вже й не знати, кого бiльше - вбитих чи живих - i над ким Генрiх iмператор. Вбитi не хочуть самотностi, вони вимагають вiд iмператора, щоб вiн збiльшував їхнє число. Окрiм того, iмператор гаразд вiдав, що слiд остерiгатися розмноження простого люду, бо заколоти - завжди наслiдки занадто великої його лiчби. Дiтей треба вiдбирати й посилати на вiйну, на смерть, на знищення. Ще стародавнi знали: що менше любиш дiтей, то дужче вiдданий державi. Справжнiй чоловiк повинен сидiти на бойовому конi. А серед справжнiх найперший - iмператор. Генрiховi лишалася тiльки вiйна; шпiльмани, яких годував i поїв, склали про нього глузливу пiсеньку, i та пiсенька пiшла гуляти повсюди, мовляв, наш iмператор не мав гумору нi до арфи, нi до роздавання перснiв, нi до розкошiв з жiнкою, нi до спокус свiту. До чого ж мав гумор i охоту? До вiйни, лиш до вiйни. А на вiйну нiхто не хотiв iти з iмператором. Генрiх злостився, лютував, скаженiв. Люди найбiльше пам'ятають невдачi й умить забувають про успiхи, їм досить було повалити Гiльдебранда, й вони вспокоїлися, а вiн, iмператор, хотiв позбутися папства, цього злого духа, який не має тiла й лякав лиш забобонних, тодi як розумнi люди мали б смiятися з нього. Iмператор вимушений був запобiгати ласки в своїх графiв, баронiв, єпископiв. У хронiках писано: "Вiн вспокоював їх солодкiстю дарiв i приємнiстю обiтниць". Ще писано: "Приймав усiх приязно, а серце йому було повне сичливих змiй". Не проганяв нiкого, не вiдмовляв нi в милостях, нi в захистi, нi в ласцi: анi постарiлим воїнам, анi вигнаним iз дому дочкам, анi безнадiйним боржникам, анi пограбованим купцям. Єпископ Отберт Люттiхський писав ще й таке: "Коли неврожайний рiк приносив голод, король давав утримання багатьом тисячам народу, керуючись божественним приписом: "Набувайте друзiв собi вiд багатства неправедного, щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вiчних осель". Годував тих, хто йшов у його ополчення. Набував друзiв не для миру - для вiйни. Бо лишався йому на цiм свiтi гнiв i меч, а бiльше нiчого, тому мав зiбрати вiйсько, ще раз i знову зiбрати вiйсько i вдарити туди, за Велетенськi гори, вдарити без загайки, швидко, безжально, жорстоко. Зиму згаяв на готування. Перейшов через гори лиш наприкiнцi мiсяця хмизу i перехiд той зостався не простежений хронiстами не через те, що був надто швидкий, i не через неприхильнiсть, бо тяжко звинуватити у ворожостi до Генрiха, скажiмо, єпископа Отберта Люттiхського, який писав року 1106: "Зi смертю iмператора не стало на землi справедливостi, вiдлетiв мир, i мiсце вiрностi зайняло вiроломство". Непростеженим зостався похiд Генрiха, бо йшов iмператор з великою силою, сила ж виказується лиш у наслiдках, у здобутках. Натомiсть безсилля викликав цiкавiсть, iнодi спiвчуття, а часто й просто зловтiху. Народ у своїх пiснях прославляє героїв, обминаючи ганьбу, хронiсти ж проливають лицемiрнi сльози над невдачами i нишком призбирують усi сторiнки ганьби й приниження. Ламберт Герсфельдський описав у щонайменших подробицях безславний похiд Генрiха у Каноссу, шлях каяття був простежений вiд початку до кiнця. Коли ж згодом iмператор раз i вдруге перескакував заснiженi гори, ведучи за собою вiйсько, про те вже не писано. Бо що вiйсько? Тимчасовiсть i нетривалiсть. Ганьба ж, каяття - вiчнi. А той самий Ламберт Герсфельдський, роздiливши всю iсторiю на шiсть часiв, вважав шостий час, у який йому довелося жити, призначеним для боротьби з усiм тимчасовим. Мовляв, час, у який живемо, не обмежений нiяким числом поколiнь або рокiв i закiнчиться пiсля досягнення належного вiку з закiнченням усього тимчасового. Не написав нiхто й про те, що Генрiх все ж примусив Євпраксiю їхати разом iз ним до Iталiї. Зима йшла на спад, за Велетенськими горами ждала їх тепла блакитна весна, до того ж жiнки не повиннi подорожувати самотою, бо на своїй путi стрiчають занадто багато нагод до грiха. - Я спробую,- сказала Євпраксiя,однак попереджаю вашу величнiсть, що повернуся назад, коли в горах буде великий холод. - Хiба ви лякаєтеся холоду? - не повiрив iмператор.- I хiба гiперборейцi не живуть серед снiгiв? - У менi ще одне життя,- нагадала вона.- Я повинна берегти його. - Хiба можна зберегти те, чого ще немає? - Уже є. Воно в менi. Воно належить свiтовi. Свiт тому й великий, що зберiгає кожну свою пiщинку. Вам цього не збагнути, бо ви руйнуєте бiльше, нiж зберiгаєте. Говорили як чужi, бо вже нiщо не могло їх наблизити одне до одного. Євпраксiя знаходила силу й опертя в своєму дитятi, Генрiх, незвиклий до чулостi, пам'ятав лиш про те, що вiнвласник, володар, повелитель цiєї молодої, дивно бiлої, неповторної жони, власностi ж своєї не звик вiддавати нiкому. - Ви втiкали вiд мене. Iмператриця втiкала вiд_ _свого iмператора_._ Ганьба, яка не може бiльше повторитися. - Коли ви поїдете до Iталiї, не буде потреби вiд вас'утiкати. Бо що таке втеча? Намагання створити якусь вiдстань мiж людьми. Нас роздiлятиме вiдстань. _- _Ви поїдете разом зi мною. - Я поїду тодi, як ви спорядите посольство до великого_ _князя Всеволода. - Посольство? До Києва? Але ж це так далеко! Я не маю часу на приготування посольства. - Хiба ви не хочете звiстити про мiй священний стан? - З мене смiятимуться! - Навпаки - хвалитимуть. Ви мали б звiстити про це всiх: iмператора грецького, короля французького, султана африканського, римського папу. - Я йду проти папи. - Ви йдете проти Урбана. Але у вас в власний папа - Климент. Звiстiть його. Хай молиться за священний плiд. Намагалася бути зухвалою: нiчого iншого не мала для цього зненавидженого чоловiка, з яким зв'язана тепер була навiки. Розумiла непотрiбнiсть своїх домагань, але не могла пропустити нагоду бодай трохи познущатися з його зарозумiлостi. Бо ж так чи iнакше зрештою мала коритися йому як жона, як iмператриця. Вiйсько збиралося тяжко, забарливо, неохоче. Вiйни намагаються уникнути навiть тодi, коли вона вже на порозi дому, коли ж вона десь далеко, то схилити до неї великi маси люду й геть обтяжливе. Iмператор вимушений був обiцяти рицарям землi по той бiк Велетенських гiр. Було урочисто проголошено iмператорське покровительство над усiма, хто не мiг сплатити борги, над злодiями, грабiжниками, браконьєрами, вбивцями, втiкачами вiд правосуддя - i все лиш за одну плату: участь у походi в Iталiю. Перед iмператорським палацом на площi стояли бочки з вином, роздавано бiдним грошi й хлiб, ста дiвчатам iмператор дарував посаг, сотням бiднякiв давано одяг, жебракам даровано право просити милостиню на вулицях усiх iмперських городiв i на всiх дорогах iмперiї. Мовляв, не слiд лишати без уваги бiдних, бо коли будемо зневажати їх, бог зневажатиме нас. Пiдступами, ласкою, погрозами, обiцянками зiбрав Генрiх значну силу на кiнець зими i вирушив через гори разом з усiм своїм двором, з маркграфами, єпископами, баронами, рицарями, шпiльманами, пажами; двiр iмператрицi, хоч не такий чисельний, так само вирушив у належнiй пишностi й урочистостi, переходи робили короткi, щоб не втомлювати iмператрицю, i мовби примiрюючись до того найголовнiшого, що їм належало зробити: перескочити через неприступнi, закутi в снiг i кригу гори. Зима, хоч мала вже йти на спад, була того року дивно суворою, клятою. Вдень попускало, сонце в передгiр'ях грiло по-весняному, конi звечора вгрузали в глину, а на ранок вмерзали копитами так, що вирвати їх не було сили й доводилося вбивати примерзлого до землi коня, здираючи з нього бодай шкуру. Про цi гори було багато лихих чуток. Вiрили, що там живе злий дух - Gespents. З'являється щоразу в рiзних личинах: то монах у габiтi, то старий горець, то гарний кiнь, то пiвень, то крук, то велика жаба-ропуха. Зводить людей. По дорозi неминуче мали проїхати повз гору Пiлата. Вона стоїть над похмурим гiрським озером, з якого, коли кинеш камiнь, то вилiзе велетенський дракон i полетить, аж темно стане довкола. Посерединi того озера щоп'ятницi сiдав Пiлат, сповитий у червоний плащ, i так сидить. Хто його побачить - не проживе й року. Євпраксiю пригнiчувало все: i дикий гiрський холод, i жахи, переповiдуванi двiрськими дамами, i безлад,_ _який панував у нозлiчоппому обозовиську, i самотнiсть, що ставала особливо вiдчутною серед тисяч чужих людей. Ще вчора вона почувалася б просто беззахисною жертвою, сьогоднi була iмператрицею. Несла в собi плiд iмператорiв, несла нове життя, повнилася силою, рiшучiстю. Повзти через цi обледенiлi гори на колiнах? Нащо їй такий поспiх? Завернула свiй двiр, пославши iмператоровi звiстку про своє вирiшення, спустилася в долини, стала на перепочинок. Генрiх гнав гiнцiв, допитувався, чому не йде з ним. Вiдповiла: настане тепло, тодi прибуду до Iталiї. Абат Бодо жував свої тонкi губи, мовчав до часу, не наважувався нагадувати своїй духовнiй доньцi про покору перед Всевишнiм, хоч мала б пам'ятати великi взiрцi з минулого. Скажiмо, iмператор Генрiх III, отець нинiшнього iмператора, навiть корони нiколи не надiвав, не порадившись iз своїм сповiдником. Слов'янська душа iмператрицi не належить, на жаль, до покiрливих, але все впокорюється на цьому свiтi рано чи пiзно. Non dum hora mea, mulier - ще не настав мiй час, жоно. Але настане. Однаково настане. ГОРЕ Трави проростають у кiнських слiдах, у порожнiх полях лежать убитi, нiхто не повертається додому, iмператор теж не повертається, мало не вся Ойкумена гуде вiд дзвону зброї, стогонiв i ридань. Iмператриця вибрала для свого двору Гослар. Не хотiла на Рейн, де зазнала стiльки страждань, охоче зупинилася б у Кведлiнбурзi, але знала, що там докучатиме їй абатиса Адельгейда, а Гослар вибрала не з якихось там замилувань, а просто вiд безвиходi. Однаково гiнцi iмператорськi знайшли її й там. Добулися з Iталiї за двадцять два днi. Несли вiстi про першi успiхи Генрiха на вiйнi, про взяття перших городiв i замкiв, а заодно принесено й нетерпеливе повелiння, аби iмператриця без прогайки вирушала до Iталiї. Бо вже весна, вже тепло, все наповнюється й розповнюється, тож не можна допустити, щоб iмператорський дiм був так незрозумiло розполовинений. Євпраксiя не вiдповiла iмператоровi. Хотiла б викинути його з пам'ятi, щосили чiплялася за свою самотнiсть, забувала навiть про те, що визрiває в нiй нове життя, поселилася в нiй нехiть до всього, лiнивiсть, знудьгованiсть. Блукала по палацових покоях, полишала повсюди, мов гадюка шкуру, свiй одяг, безладно розкиданий, вiн ще зберiгав кшталти її тiла, її запахи, дух. У пошуках iмператрицi тинявся по палацу абат Бодо, наштовхувався щоразу на її слiди, у безсилiй старечiй хтивостi вхлинав запахи жiнки, якi йшли вiд одягу, бурмотiв молитви, сичав на неповоротких двiрських дам i камеристок. Приїздили до iмператрицi єпископи - Госларський, Майнцський, Вормський, Шпеєрський. З хрестами й мечами, як зарiзяки. Готовi б розтерзати її за непослух. Як то? Iмператор велить їхати, а її величнiсть вiдкладає переїзд? Якi причини? I чи можуть бути причини? У неї не досить двiрських дам? Вона не може з таким супроводом вирушати в дальню путь? Цьому легко зарадити. Усi жони iмперiї радо слугували б своїй iмператрицi. По тому прислано їй баронських доньок, аби вибрала, уподобала, наблизила, довiрилася. Негарнi, аж плакати хотiлося, обдiленi всiм, крiм походження, власне, зiпсованi своїм походженням безнадiйно й назавжди. Нащо вони їй? Старi, пожованi часом двiрськi дами по-гусячому надимали вола, гостро пильнували, аби не поступитися нiкому в бундючностi, витрачали на це весь запал, всi свої сили, розуму втрачати не могли, бо вiд постiйного напруження в тiлi доступ туди йому був заборонений вiд самих початкiв. Змагалися мiж собою в кiлькостi золотих i срiбних прикрас, у кого багатшi шати, у кого ширший вирiз для_ _шиї_,_ щоб запакувати його золотом i самоцвiтами. На однi лиш шати для баронської жони йшло стiльки тканини, що за неї можна було придбати три робочi воли. Дрiб'язок, марнослiв'я, нiкчемнiсть. Самотнiсть кричала над Євпраксiєю, як дикий птах, гула, як буря, а єпископи нахабнiли, а єпископи домагалися покори, абат Бодо щодня нагадував про волю iмператорову, iмператорськi гiнцi летiли через гори, везли велiння твердi, безжальнi, гнiвливi. Євпраксiя розпачливо шукала душу людську, за яку могла б зачепитися в своїй розпуцi. Безнадiйно озиралася довкола себе, нiзвiдки не ждала нi помочi, нi рятунку, нi пiдтримки, силу давало їй хiба що нове життя, що визрiвало в нiй, але те нове щодалi вiдштовхувало її вiд Генрiха й ненависною була сама лиш думка про те, щоб знов дивитися на його рудяву борiдку, чути ляскучий голос, бачити рiзкi недоладнi рухи. I ось тодi серед суцiльного мороку й безнадiї заяскрiли зрозпаченiй iмператрицi чиїсь очi, почувся голос, вiйнулася гнучка молода постать. Донька бiдного рицаря, що полiг за iмператора. Сирота, отже. Зовуть Вiльтруд. Гарна, як янгол. Бiловолоса, мов сама Євпраксiя, нiжна, уважна, зболено-добра. Очi - правдивi, як прозора вода. Євпраксiя вiдразу повiрила тим очам, забувши, що й у найчистiшiй водi можна втонути. Вiльтруд стала найближчою iстотою для iмператрицi. Вранцi, увечерi, упродовж цiлого дня мала бути коло Євпраксiї. I вона була. Нiхто не знав, ким послана, як добулася до палацу, потрапила перед очi. Нiхто б не мiг пояснити, чому саме вона сподобилася, бо хiба ж мало гарних дiвочих личок у Германiї? Але вже сталося, i тепер сам абат Бодо мав приступ до iмператрицi лише через Вiльтруд. Вiд неї залежало: дозволити чи нi, пустити чи прогнати геть, передати якiсь слова чи змовчати. З iмператрицею Вiльтруд розмовляла лише пошепки. - Ваша величнiсть, ви сьогоднi ще прекраснiшi. - Чому ти шепочеш, Вiльтруд? Говори голосно. - Я не насмiлююсь. - Але ж я дозволяю тобi. - Однаково я нiколи не наважусь. - Чи, може, ти хочеш перевищити самого абата Бодо? Вiн теж завжди говорить притишеним голосом. - Ах, абат Бодо такий суворий! Менi здається, вiн нiкого не любить. - А ти? Кого ти любиш, Вiльтруд? - Найперше вас, ваша величнiсть. - А ще? Кого ще? - I цiлий свiт. Я готова полюбити цiлий свiт, ваша величнiсть! - Цiлий свiт полюбити незмога. Неминуче все зводиться до суворого обмеження, до одного чоловiка, як ведеться повсюди, i тодi настає розчарування або й справжнє горе. Ти що не знаєш горя, бо молода... Вiльтруд дивилась на iмператрицю своїми пречистими очима. Вона молода! Однiй дев'ятнадцять рокiв, другiй двадцять рокiв, то хто ж з них може називати iншу молодою? Та й ще: хiба ж iмператрицi, якiй належить увесь свiт, скаржитися на долю? Так само пошепки, з такою самою пречистiстю в ясних очах переповiдала Вiльтруд абатовi Бодо всi свої розмови з iмператрицею. Тi, що були, i тi, яких не було. А вже абат додавав ще й зi свого боку, i так зроджувалося те, що мало впасти на молоде життя Євпраксiї гнiтючим тягарем наклепу й обмови. Хто перший посiяв брехливi слова, якi мали протривати цiлi столiття, записанi в хронiки, повторюванi безчесними людьми й навiть деякими з тих, хто насмiлювався називати себе iсториками? Мовляв, iмператриця заявила, що не наважується їхати до iмператора в Iталiю, сохне вiд скорботи, бо так розпущена своїм мужем, що тепер навiть не знає, вiд кого несе в собi плiд. Цi люди не мали нiчого святого в душах. Знали про злочиннi пристрастi iмператора - i мовчали. Знали про потаємнi зборища нiчнi в соборах - вдавали iгнорацiю. Вiдали про чистiсть Євпраксiї - i всiляко намагалися втоптати її в бруд, так нiби сподiвалися такою цiною очистити iм'я Генрiха. Вiдiрвана вiд питомих джерел, полишена на саму себе, на власнi сили, позбавлена будь-чиєї помочi, нещасна молода жiнка не мала сподiвань нi на що. Оточували її чужi, жорстокi, ворожi люди, сипали в її молоде життя холодним дощем, краплистим, як повiсплений злий чоловiк, шкрябали грубими пальцями по самому дну серця, нахабно дерлися в беззахиснiсть її очей, а вона нiчого не могла, тiльки безпорадно затискувала кулачки, безсилi, майже дитячi свої кулачки, але що дужче їх затискувала, то бiльше вiдчувала в них сили, була в них опора її волi, твердiсть, вiдчаенiсть. Чи можна самотою перемогти чуже оточення? Перемогти незмога, перевищити - треба. Прикликала свого сповiдника. - Чи не занадто обтяжливi для вас були днi в Госларi? - Доволi в кожного дня лиха свого,невиразно промурмотiв абат Бодо. - Я прийняла рiшення їхати до Iталiї. Яка буде ваша порада, отче? - Beati misericordes . - Не лежить менi серце до безкiнечних мандрувань. Хто живе скрiзь, той нiде не живе. Мiй нинiшнiй стан вимагає спокою i усталеностi. Але я довго думала про вимоги державностi. Вони не полишають людину в спокої, хоч би яке високе становище вона посiдала. Тому я вирiшила вiдбути до Iталiї, аби там дарувати iмператоровi сина. - Beati mundo corde,вибурмотiв абат. - Передайте єпископам моє вирiшення,- звелiла iмператриця. Тепер всi дороги для неї будуть нiмими. Зате розлунюватиметься повсюди: "Iмператриця вирушила до Iталiї, аби дарувати iмператоровi сина!" Ще недавно вiрила в красу й любов. Завдяки iснуванню любовi можна перетерпiти всю нiкчемнiсть свiту. Та любов у неї вiдiбрано, ще й не дарувавши, обiбрано душу, тiло потоптано. Не дано їй довiдатися про спокусу й могутнiсть власного тiла, нiчого не дано. Вона ж має дати iмператоровi сина. Не дати - дарувати... Вiдчаєно кинулася Євпраксiя через гори. Дух не повинен лишати тiло самотнiм, вiн має дорiвнятися йому, коли воно прекрасне, i зробити його кращим, коли воно не вiдноситься до висот духа. Вiчнi муки або вiчне блаженство однаково судилися i для духа i для тiла. Вибору не було. Сподiвань теж. А все ж сподiвалася: може, по той бiк гiр якийсь iнший свiт? З пишним супроводом урочисто вглиблювалася в царство гiр. Тримала коло себе невiдлучно Вiльтруд i тодi, коли була в повозi, i тодi, як несли її в лектицi. З однаковим захопленням спостерiгали свiт гiр, цю колиску великих рiк, хмар i неба. Громаддя склубочених хмар пливли коло їхнiх нiг, пересувалися перед самими очима, здавалося, навiть волого доторкувалися до облич. Вгорi виднiлося дивно темне небо, так нiби становило воно заслону темряви, що вiддаляла вiчну сферу вогню. Довкола дрижали голубi вiдблиски, камiння, по якому ступали люди, виблискувало, мовби всипане дiамантами, i розкидало навсiбiч слiпуче сяйво. Нiколи ще не бачила Євпраксiя такого яскравого свiтла, яке заламувалося на крижаних верхiв'ях гiр i нiяк не могло дiстатися до глибоких долин, де спервовiку живуть люди. Тодi молочна рiка хмар поволi вiдпливла набiк, вiдтуляючи iншi верхiв'я i розшарпаний ланцюг височенних гiр, покритих снiгом, скупаних у слiпучостi сонця. А тим часом снiговi площини, скелi й темнi урвища, й бездоннi прiрви, що гинули у вiчному затiнку, стали пойматися тою дрижачою блакиттю, якою насичене було повiтря, i Євпраксiя вiдчула, що й сама мовби сповнюється тої чистої блакитi, занурюється в неї, опускається у вiчно блакитний свiт Iталiї, де, може, знайде полегкiсть для своєї зболеної душi. Iмператор не зустрiчав Євпраксiї. Визначено їй зупинитися двором у Веронi, двiр Генрiха був у Падуї, але самого iмператора там нiхто не знайшов би, бо вiн десь брав ще одне iталiйське мiсто або ще один замок. На чорних шляхах вiйни пiзнав Генрiх, що таке влада, держава, iмперiя i життя людське, вiрив тiльки у вiйну - бiльше нi в що. Корабель слугує для плавання, щит для оборони, меч для удару! Зло називай завжди злом i не давай спокою своїм ворогам. Рiдко добуває собi маслак вовк, дрiмаючи, i перемогу воїн, коли спить. Iмператор вiв свою вiйну, i не було сили, яка б одiрвала його вiд того заняття. Билися за якийсь горбик землi або за рiвчак, билися вперто й запекло, гинуло багато люду, а iмператор посилав туди ще бiльше, бо його супротивники теж намагалися послати бiльше, нiж було вбито, горбик або рiвчак безлiч разiв переходили з рун у руни, i якось нiкому не приходило на розум: що вони здобувають або що втрачають? Хiба що шукають чужих та своїх нещасть - i бiльше нiчого. Дивно було, що iмператор так нетерпляче домагався переїзду жони до Iталiї, коли ж вона подолала Велетенськi гори, то вiдразу чи то вспокоївся, чи збайдужiв, що не змiг вiдiрватися вiд своєї вiйни i бодай для повiтання зустрiтися з iмператрицею. Євпраксiя не переймалася цим, навiть зрадiла, що не треба їй витрачати сили ще й на розмови з тим зненавидженим чоловiком, але для оточення неувага iмператорська стала мовби злою прикметою, i розтривоженiсть запанувала у Веронi вiд першого дня перебування там iмператрицi. Ще не вiдала Євпраксiя, що судилося їй бути в цьому мiстi кiлька найтяжчих лiт її життя, зазнати тут неволi й найбiльшої безна