дiї. Коли б знала, то, може, зненавидiла б те лгiсто вiдразу, а так - роззиралася цiкавим оком, жадiбно вбирала всi барви й форми нового свiту, радiла сонцевi, безмежностi неба, громаддям гiр, що замикали кам'янисту рiвнину, деревам, квiтам, тваринам. Голубе пiвколо гiр зоставалося позаду, коло їхнього пiднiжжя спокiйно темнiли прозорi води озера Бенако, чистi джерела з шумом спадали в озеро а гiр, десь попереду, iз кам'янистих долин каламутними валами котилася навстрiч подорожнiм спека, але мовби розбивалася об вугластi вежi крiпостi Песк'єра, поставленої на березi озера. Власне, вже вiд Песк'ери починалися володiння Верони; кожен камiнь, кожна знесена в небо вежа належала мiстовi, до якого їхала Євпраксiя, належала йому й залежала вiд нього. Земля тут була суха, пропечена сонцем, спалена й злиняла, щось нiби мертве було навiть у зеленi дерев, позбавлених соковитостi, вражав камiнь - сухий, без мохiв, без вологої землi пiд ним, невеличкi городки й поодинокi крiпостицi кострубатилися вежами, високими, тонкими, дивно гранчастими. Тут не було замкiв круглих i опецькуватих, як налитi пивом по саме горло германськi барони, тут панувала вугластiсть, чотирикутнiсть, люди, якi виїхали навстрiч для супроводу iмператрицi, теж вiдзначалися висушенiстю, мали на лицях смаглявiсть, здавалося, обпеченi не лише зовнi, а постiйно паленi вогнем iзсередини. Що далi вглиблювалася в iталiйську землю Євпраксiя, то бiльше й дужче гнiтили її отi дивнi вежi, що виростали звiдусюди. Кожен багатий феодал ставив тут вежу як знак могуття. Iмператрицi перелiчувано роди, якi мають свої вежi тут i по всiй Романiї й Тосканi, i в Тревiзськiй марцi, i в Лацiумi: Скала, Каррара, Вiсконтi, Соффредiнгi, Торкарезi, Убальдiнi, Герардiнгi. Хiба всiх перелiчиш? Iмператор брав городи й замки, мав би руйнувати вежi за непослух їхнiх власникiв, але не робив цього, бо вежi згодяться то для оборони, а то для в'язниць, бо iмператори завжди оберiгають в'язницi дбайливiше за людей. Верона ховалася в глибокiй долинi рiки Адiдже. Закрут коричневих несамовитих вод Адiдже змiїстим стиском охоплював зубчастi стiни й вежi города. Рожевiв камiнь будiвель, золотистi вiдсвiти кидали високi дзвiницi церков, клекотiла вода довкола тяжких кам'яних опор римського мосту, що поєднував мiсто з пагорбом Сан-П'єтро. Непробивнi стiни вiнчали пагорб Сан-П'єтро, суворi вежi стерегли iмператорський палац, збудований, як i вся крiпость, не знати й ким: чи ще Цезарем, який дарував колись веронцям титул римських громадян, чи королем готiв Теодорiхом, чи лангобардським королем Албуїном, якi обирали Верону своєю резиденцiєю. Генрiховi теж Верона припала до серця найбiльше i саме тому, як пояснював вiн у посланнi до своєї жони, вiн побажав, аби це мiсто стало гiдним мiсцем для перебування iмператрицi в цiй землi на той час, поки iмператор зайнятий буде своїми вiйськовими трудами. Коло пiднiжжя Сап-П'єтро яскравiла на сонцi велетенська бiла пiдкова римського амфiтеатру. Бiлi кам'янi лави, несмiливi кущики мирта мiж каменем, уламки прикрас, мармуровi звалища аж до самого берега Адiдже i зненацька з-за тих звалищ просто назустрiч супроводу iмператрицi викотилося несамовите юрмище голих людей. Стрибали по камiнню, вив'юнювалися мiж поодинокими кипарисами, гнали навпростець, мчали навперейми один одному, мовчки, затято, в дикому, незбагненному шаленствi - хто, звiдки, куди? Навiть незворушний абат Бодо, який тримався своїм конем неподалiк вiд лектики, в якiй несено iмператрицю, не змiг утримати свого здивування i пробурмотiв майже вголос: "Чи з пекла, чи в пекло поспiшають цi смертнi?" Євпраксiя розширеними вiд жаху очима дивилася на знавiснiлих бiгупiв, вiд такого видовища можна було збожеволiти, бо ж нагадувало воно оте страшне збировисько в Криптi нiчного собору, де навiки збезчещено її чисту душу, де зганьблено Журину, де потоптано всi святощi, якi збирала в своїй душi вiд народження i оберiгала пильно й дбайливо. "Вiльтруд! - простогнала вона.- Не дивися! Заплющ очi! Вiдвернися!" А сама вже падала в непам`ять, свiт їй iшов у круговерть, усе замикалося в безвиходi. Ганьба, сором, кiнець усьому. Веронцi, якi супроводжували iмператрицю вiд Песк'єри, трохи збентеженi цiєю несподiванкою, пробували розповiсти про тих голякiв. Бо в тiм нiчого нема лихого, самий смiх. Щороку тут влаштовуються такi змагання бiгунiв з неодмiнною умовою: бiгти мають лише голi. Переможець отримує штуку зеленого сукна. Його просто урочисто загортають у зелене сукно - то вже й гумор. Той, хто прибiжить останнiй, одержує пiвня, якого (таки ж голим!) має нести в город по римському мосту Понте П'єтра. Багато смiху з цього, бо веронцi люблять смiятися. Хай їхня величнiсть належно поцiнує цю здатнiсть ве-ронцiв. Юрмисько пробiгло, мовби нiчого й не було, а в Євпраксiї тремтiла кожна жилочка вiд щойно баченого й знов пережитого жаху, що гнався за нею, виходить, i сюди, через Велетенськi гори. Не вбережуть вiд нього й цi вугластi вежi, нiщо не вбереже, коли сама не знайдеш у собi сили. А де взяти ту силу? Прислухалася, як тяжко перекидається, б'ється в нiй син, її кров, але й кров Генрiха, хоч це не могло мати нiякого значення. Життя було в нiй, життя належало їй. Плiд уже не круглився, вiн жив, нагадував про себе, вiн домагався уваги. Прислухайся до нього, забудь про все, збудь неувагою, знехтуй, вслухайся в себе, стань над усiм, подолай, перевищ, звитяж. Євпраксiя стримала млiсть, не впала в непам'ять вiд видовища отих голих бiгунiв, спробувала навiть усмiхнутися на розповiдь веселого веронця, хотiлося б веселощiв у цьому городi й для неї, хоч не вiрила бiльше нi в якi веселощi пiсля всього, що зазнала там, за горами, в землi, званiй цими веселими веронцями мовби насмiшкуватої Манiя. I вже й вона не була iмператриця германська, а просто: манська. Iмператор же мiг зватися хоч i манiяцьким iмператором або ще простiше: манiяком... Справдi, веселе мiсто Верона. У палацових покоях панувала метушня, штовхалося без дiла безлiч розкричаних нероб, пхалися пiд ноги то занадто запобiгливi, то вельми цiкавi, не було кiнця суперечкам, як лiпше влаштувати побут iмператрицi, як забезпечити їй спокiй i найлiпшi можливостi для того високого вичину, задля якого вона сюди прибула. Сновигали в понурих переходах голенi абати, закислi баронськi жони, з'явилися темнолицi мегери, беззубi й безголосi, - пупорiзки, повивальницi, столiтнi свiдки появи на свiт нових людей, зустрiчальницi й проводжальницi життя нового й життя зникомого. Товклися там ще вiчно рицарi, чиїми кiньми забито було стайнi й двори крiпостi, здiймали куряву на тiсному чотирикутнику турнiрної дiльницi, чи то бажаючи розважити знудьговану iмператрицю, чи просто знiчев'я i з жиру. Приїздили й вiд'їздили гiнцi, приймав вищих духовних осiб абат Бодо. Євпраксiя сприймала те без зацiкавлення, була байдужою до всього, германськi жони навiть не змогли намовити її власноручно зшити бодай одну сорочку для сина, хоч так велося здавна i всi, мовляв, молодi матерi мали вiд того найвищу втiху. Ранками Євпраксiя виходила в той закуток палацового двору, де мiж стiною з двома чотирикутними вежами й палацом чиясь дбайлива рука посадовила кiлька грядочок квiтiв, оточених високими кущами троянд. З гiр вiяв прохолодний вiтрець, краплиста роса виблискувала на зеленому листi й пелюстках квiтiв, охололий за нiч камiнь дихав свiжiстю, було тихо, пустельне, непередавано гарно й просто, як у раю. Позаду навшпиньках нечутно ступала Вiльтруд, зорiлiї її пречистi очi, здавалося, що весь свiт отакий чистий, трохи суровий, як камiнь на вежах, але водночас простий i приступний. Вдень починалась дика спека, з Ломбардської рiвнини котився сухий ядучий пил, все живе ховалося в затiнок, Євпраксiя забивалася в найглибшi нетрi кам'яного палацу, ждала ночi, ждала ранку, ждала тої хвилини, коли... Не знала, як те вiдбудеться, не мала досвiду, нiхто її не вчив, нiхто не розказував, навiть про чеберяйчикiв на час забула, бо ж i вони, здається, не знають цього священного стану. Кожна жiнка має сама перейти через це, тiльки так приходить досвiдчення, i не iнакше. Десь за спекою, за горами, рiвнинами, оливковими гаями, камiнням i безнадiєю був iмператор, вiйна мiцно тримала його там, i Євпраксiя була вдячна вiйнi. Найнятi крикуни й далi горлали про те, що вона дарує iмператоровi сина, її не обходило те горлання, була заглиблена в себе, з кожним днем вiдчувала, як тяжчає тiлом,_ _став_ _неповороткою, чужою самiй собi, але водночас мовби народжувався в нiй якийсь дивний вiтер, легкiсть сповнювала її серце й душу, якась неймовiрна летючiсть поймала її всю, ще трохи, ще - i полетить вона не знати й куди, в якi краї, полишить усю ганьбу, усi злочини, усю пiдступнiсть, весь бруд, якi оточують iмператора i його наближених. Летючостi набув також той час, який належав їй неподiльно. Хоч видатися могло, нiби всi днi сповненi одноманiтностi й нудьги й вiд безкiнечного їхнього повторення час зупинився, насправдi Євпраксiю не полишало вiдчуття, що все мчить кудись з такою неймовiрною швидкiстю, аж втрачала здатнiсть вiдлiчувати днi й тижнi, час пiдхоплював її на свої всемогутнi крила й нiс кудись далеко, на цiлi роки наперед, i вона озиралася назад з подивом i невеселим спiвчуттям до того, що полишала. Час закручувався в тугiший i тугiший скрутень, в цьому вже вiдчувалося якесь шаленство, якась безжальна загроза, яка мала прорватися тодi, коли нiхто й не жде, бо не може людина ось так безкарно вiдриватися вiд усього сущого й летiти в неозначенiсть i безмежжя. Людина прикута до землi, до надр землi, звiдти йде її сила, звiдти ж приходять i сили руйнування, яких нiколи не ждеш, надто ж коли ти заглиблена в споглядання того таємничого могуття, що його маєш подарувати свiтовi. Сталося вночi, у тишi, коли, здавалося, вмерли всi вiтри й вiдлетiло з землi все повiтря, не стало чим дихати, вмерло все життя, зацiпенiв увесь свiт, а тодi могутнiй корч пройшов по всьому, перекосив, перекривив усю землю, потряс земнi надра, вдарив у гори й у рiвнини, захиталися гiрськi верхи, розкололося небо, трiскався камiнь, мости падали в рiки, розвалювалися замки, палаци, собори, вежi, дзвiницi, чорнi янголи сипалися на землю важким дощем, металися в зблисках пекельного полум'я; вогонь краяв усе довкола, палив, нищив, а йому на помiч iшли хвилями струси, судомився свiт, громи й згуки, пролунав крик новородка, дитя подало голос, звiстило про свiй прихiд на свiт, металися в пiтьмi старi мегери, десь хтось бурмотiв молитви, десь хтось кудись щось вiдносив,переносив, заносив. Темнi й поплутанi палацовi переходи. Рiдко прорiзанi вiкна не дають свiтла. Високi дверi, в якi може в'їхати вершник, легко випускають i пропускають. Нiч, земля потрясалася в своїх надрах, все гинуло i все народжувалося, крик дитяти пролунав i замовк, натомiсть упали в пiтьму якiсь латинськi слова, нiким не почутi, нiкому не потрiбнi. На ранок Євпраксiя спам'яталася. Перше, що побачила,- були яснi правдивi очi Вiльтруд. - Ваша величнiсть, вам боляче? - Не дивись на мене, ти ще мала. - Тепер вам буде легше, ваша величнiсть. - Що було вночi? - Вночi? Я не знаю, ваша величнiсть. Я спала. Але ви... щасливо... - Хiба не тряслася земля? - Земля? Може, й справдi тряслася. Але я не чула. Зате ви... Не було нiчого. Нi земних корчiв, нi розколеного неба, пi зсунутих гiр. Стояли мости, клекотiла пiд ними Адi-дже, височiли вежi й дзвiницi, Сан-П'втро врiзався в блакитне небо над Вероною, жоден камiнь не схитнувся в палацi. А вона стала важкою, як камiнь. Тiло втратило свою вже звичну обважнiлiсть i кшталтнiсть, а летючiсть духу змiнилася пригнiченiстю, якоюсь нелюдською тяжкiстю i втомою. - Син. Де мiй син? - Я покличу абата Бодо, ваша величнiсть. Довго не було нiчого, цiлу вiчнiсть. Тепер час уже не летiв для неї, лежав поряд мертво й непробудно, i вона заплющила очi, щоб не помiчати того. Коли пiдняла повiки, побачила десь мовби в повiтрi майже безтiлесну постать абата. - Де мiй син? - спитала. Абат ворушив губами, але звук з пих не видобувався. - Дитя моє де? Бодо щось вимовляв, здається, слово "beati" - блаженнi. Не знав бiльше нiчого, крiм цього слова. Блаженнi убогi серцем. Блаженнi миротворцi. Блаженнi. - Де? Блаженнi, хто не питає. Блаженнi, хто пе жадає. Блаженнi... - Де? - Beati, quorum tecta sunt peccata! - Блаженнi, чиї грiхи покритi. - Де син мiй? - Його нема,- врештi сказав абат. - Де вiн? Я чула його голос. Не могла сказати: бачила. Бо пiтьма. Бо кiнець свiту. Бо розколювалися земля i небо. Але серед грюкоту нищення чула голос. Його голос. Незнаний, але вже впiзнаний. Голос її сина, її дитяти. - Де? - Biн вмер. Народився занадто слабий. У великих муках. Не мав у собi досить життя. Блаженнi, хто... Вона знала, хто блаженний на цiй землi. Пiдземнi вiтри знов ударили їй у груди, в зболену душу, знов судомився свiт, панахався, розколювався, нищився, i вона знищувалася з усiм сущим, але свiт iснував далi, i Євпраксiя невдовзi пiдвелася, так нiби й не було хворощiв, пе було горя й жаху втрати ще й не здобутого дитяти, тепер це вже пе була заглиблена в себе молода жiнка - стала в один день всевладною iмператрицею, звелiла слати гiнцiв до iмператора з вiстю про те, що вона, його жона, хоче зустрiтися з ним i вже вирушила для цього з Верони. Iмператор тим часом усi сили до кiнця вiддав справi свого життя. А що в справою життя для державного мужа? Вiддавання сил до кiнця. Iмператор уперто нищив своїх супротивникiв в iм'я так званої справедливостi. Тi робили те саме з тих самих високих мiркувань. Не побiльшало вiд тої затяжливої вiйни правди на свiтi, не поменшало голоду. На землi сидiли тi самi селяни, тiльки й того, що змiнювалися в них час вiд часу хазяї. Над усiма хазяями стояли двоє: iмператор i папа. Прихильники iмператора славили його за те, що вiн як lex animata in terris, себто як дух законiв на землi, покривав собою всi окремi городи, землi й народи. У нього немає визначеної резиденцiї, немає ненажерливої столицi, цього невситимого молоха, якого нiхто й нiщо не може нагодувати й задовольнити. Вiн скрiзь присутнiй особисто, де тiльки виникає потреба його дiяння. Натомiсть папа своїм авторитетом зупиняє руку тирана, вiдвертає насильство, захищає народи вiд гнiту, приборкує переможцiв, пом'якшує долю покопаних, наглядає за добрими звичаями, стежить за поведiнкою вищих духовних осiб, а також i свiтських володарiв, суворо переслiдує всiлякi поблазнi й поганi взiрцi. I ось iмператор Генрiх i папа Урбан йшли один проти одного, Генрiх сам керував вiйськом, папа посилав своїх єпископiв i графiв, один сидiв десь у Латеранськiм палацi, збудованому на тому мiсцi, де iмператор Нерон виригнув з себе жабу, а другий брав один за одним городи й замки, пiдбирався вже й до тричi проклятої Каносси, де зазнав колись ганьби вiд папи Гiльдебранда, тим часом ховався вiд спеки й блiх не в якомусь замку й не в городi, а в звичайнiй селянськiй хижi, складенiй з дикого каменю, нiкого не пiдпускав до себе, крiм вiрного Заубуша, зчорнiлого, висушеного на сонцi, хижо вродливого, як диявол. Так i прибула iмператриця до свого мужа. Знайшла його в кам'янiй хижi, загубленiй серед старих оливин; халупа була темпа, без вiкон, низька, дверi, як нора,- не зайдеш, щоб не пагпутися. Десь на краю неба мрiв замок, що його тримав у облозi iмператор, трохи ближче було наметове мiстечко його рицарiв, бруднi полотнища наметiв, пошарпанi стяги, побитi чотирикутнi штандарта, жалюгiднi трикутнi значки на древках списiв. Тут було трохи iмператорської сторожi, у халупi поряд, видно, жив Заубуш. Євпраксiя не хотiла б мовити й слова з цим зогидженим бароном, але ж прибула до iмператора, до свого мужа, не менш зогидженого, та визначеного їй долею. - Де iмператор? - не виходячи з лектики, спитала погiрдливо Заубуша.Хочу його бачити. Заубуш гаразд вiдав, що не слiд довго мiсити тiсто, аби з'їсти пирiг. Вiн хижо всмiхнувся i, пхаючи в низький отвiр халупи свою дерев'янку, полiз у прохолодну сутiнь iмператорського притулку. - Прибула iмператриця,- сказав на запитливий погляд Генрiха. Голос мав буденний, нiби там перед халупою лiтала звичайна муха, а не стояла iмператриця. Генрiх був так само обурливо спокiйний, як i його барон. - Коли прибула, то хай увiйде,звелiв вiн. Зручнiше всiвся на ремiнному стiльцi, вигiдно випростав ноги, втупився в низький отвiр дверей, з мстивою насолодою очiкуючи тої хвилини, коли ця непокiрлива слов'янка нагне свою голову коли й не перед ним - германським iмператором, то принаймнi перед цим диким каменем. Бачив голубе небо в отворi, тодi знов затемнiла постать Заубуша. - Вели, щоб увiйшла! - гукнув навстрiч, не допускаючи його до мови. Заубуш повернувся до Євпраксiї: - Iмператор велiв, щоб ваша величнiсть... - Пiди й скажи йому, що вмер наш син. Барон стиха вилаявся, бо ще нiколи_ _ним так не перекидалися, знов був поткнувся до iмператора, але вилетiв звiдти ще лихiший. Однак стримався, сказав з невластивою м'якiстю в голосi: - Iмператор просить, аби ваша величнiсть... - Скажи йому: наш син умер! Умер наш син! Умер! Вона кричала й не могла вже зупинитися, прорвалося в нiй усе горе, весь бiль, яким була сповнена, несвiдомо прагнула позбутися тої зболеностi, хоч роздiлити її з кимось, вимовляла страшне слово про смерть з слiпою впертiстю, затято, майже жорстоко. Лише тодi з'явився на денне свiтло сам Генрiх. Змушений був сам нахиляти голову перед Євпраксiею. Клiпав очима вiд рiзучого свiтла, був зужитий, злинялий, навiть золотий ланцюг на грудях якось мовби потьмянiв. Хотiв принизити жону, тепер зазнав приниження сам. А вона, здавалося, того не зауважувала. - Умер наш син, iмператоре. - Ви вже сказали. _- _З ним умерло все. Вiн дивився на неї з неприхованою ворожiстю. - Все вмерти нiколи не може. Завжди лишається справа, справа життя. В його поглядi виразно вичитувалася несамовитiсть. Справа життя! Коли вмирають твої дiти, ти й сам стаєш мертвий, i все довкола тебе мертвiє, усi твої справи, усi намiри, твоє iснування, твоє призначення на цiй землi втратило сенс. Невже вiн не розумiє? - Ви для мене теж умерли, iмператоре. А я для_ _вас._ _Усе вмерло вiднинi. Супроводила свої слова усмiхом, який, здавалося, вибачав все зло на свiтi. Генрiх був поза тим. Поза i над. Злiший за зло. Ненависнiший за ненависть. А що їй до того? Вiн все ж залишався iмператором. - Ми звелимо дзвонити в усiх церквах по нашому сину. А на честь вашого прибуття сьогоднi ввечерi мої вiйська увiйдуть в он той замок. Заубуш, як зветься замок? - Якесь Монте,- знизав плечима барон,- чи то Монтебелло, чи то Монтевеглiо, чи то ще якесь Монте. Хiба не однаково, iмператоре? Замок чи то взято силою, чи то вiн сам пiддався. Переможцi заповнили його розвеселеним гамором, смородом, нахабством, папськi прибiчники втiкали, лякливо тулилися десь у сутiнках, iмператорське вiйсько зухвало розпанахувало нiч червоними вогнями смолоскипiв; палили вогнища, па яких пекли цiлих бикiв, котили бочки з вином, тягли пiд нiж упертих баранiв, шкодували, що в цiй засушенiй на кiстку Iталiї нема свиней, а свинина ж обiцяна мужнiм германцям навiть у раю. Ще вельми невдо-воленi були тим, що тут довкола багато пустої землi, а селян надто мало i нiкого обдирати, бо що таке вiйна, як не обдирання тих, хто шкрябає землю. Папа хотiв би всю землю загарбати для церкви, для єпископiв, монастирiв, абатiв, а навiщо? Церква, тримаючи землю, розведе свої балачки про те, що власнiсть зло, а бiднiсть благо, що царство небесне належить тим, хто, як птицi небеснi, не сiє й не жне, i цими дурними розбазiкуваннями неминуче наштовхне тупоумних селян на думку захопити цю землю для себе. Вони дарують церквi благо, махнувши на свою долю рукою, погрязаючи во злi, бо ж лiпше погрязнути во злi, маючи землю, анiж не маючи нiчого. Дурний би був iмператор iз своїми баронами, коли б став спокiйно ждати, що з того всього вийде. Нi, вiн вiзьме всю землю в свiй залiзний кулак, а всiм єпископам, капеланам i їхньому папi - дзузьки! Змагання папи з iмператором нагадувало дитячу гру, коли дiти кладуть поперемiнне одну руку на другу, так що нижня рука стає верхньою i навпаки - чия зверху! Тим часом зверху було - iмператорове. Iмператор втiшався перемогами, його не зачепило горе, привезене жоною. Дiтей народжують жони, хай оплакують їхню смерть також вони! Нiчна учта в замку нiчим не рiзнилася вiд того, що вже бачила Євпраксiя в Германiї, переконалася ще раз: не мають цi люди нi совiстi, нi сорому, черствi душею, твердi серцем усi вкупi зi своїм iмператором. Змушена була сидiти поряд iз Генрiхом, виблискувало в кривавих вогнях золото їхнiх корон, барони й рицарi ревли вiд захвату своєю силою, похвалялися, як доберуться до Каносси й витягнуть звiдти оту суку Матiльду разом з її недорослим Вельфом, а тодi вдарять на Рим i виженуть звiдти лисого Урбана, а тодi... Генрiх i собi кричав. Про те, що вони вiдважнi. Що вони з ним, а вiн з ними. Що вони завжди прийдуть туди, куди пiдуть. I що мiцно триматимуть те, що вiзьмуть. Як справжнiй великий володар, iмператор умiв найбiльшi дурницi виголошувати нiби одкровення. Бо ж дурнi iншого й не жадають. Вони харчуються звичайною їжею. На обличчi в Євпраксiї завмер усмiх, яким, здавалося, вибачала вона все зло цього свiту. Почувалася цiлком вiльною тепер од усього: од цих людей, од їхнiх вигукiв, од їхнiх дурощiв, од їхнього iмператора. Горе своє вона перенесе сама, зате має втiху вiд того, що сказала Генрiховi. Приїхала, аби сказати йому все. Заради цього можна перетерпiти навiть дику нiч у щойно взятому замку. Бiльше вже не забруднишся серод цього бруду. Далi нiкуди. Iмператор помiтив її усмiшку. Не знав, чим зарадити, стала ця жiнка тепер для нього ще загадковiшою i неприступнiшою, тому мав рятуватися лиш своїм звичним нахабством. - Заубуш! - гукнув до барона.Де шпiльмани? Шальке, Рюде, чорти його бери, поснули? Справдi, де ж iмператорськi улюбленцi Шальке й Рюде? Генрiх без пих був так само безпорадний i невтiшний, як без Заубуша. Всi троє мовби доповнювали одне одного, були таким собi триголовим вiрним псом iмператорським, хоч нiколи ще земля не народжувала таких неоднакових людей. Про Заубуша вже сказано, вiн не змiнювався, не старiв, не знесилювався нiколи й нiде, мав у собi справдi щось вiд усiх дияволiв землi й неба, жив тiльки iмператором, не вислужив собi нi маєтностi, нi родини, не_ _мав_ _нiкого близького. Генрiх, п'янiючи на учтах, жартома обiцяв: - Ось примушу по всiй iмперiї давати тобi за_ _випаси в лiсах кожну сьому свиню i станеш тодi найбагатшим чоловiком: Заубуш - сьома свиня! Реготали барони, реготав сам Заубуш, вiджартовувався: "Згоден бути й не сьомою, а десятою свинею!" Шальке, мабуть, перевищував розумом навiть Заубуша, але стримувався, розумiючи вельми гаразд, що поперед барона пхатися пе слiд, i пускав свiй природний i доволi злий розум на всiлякi витiвки, гидоти, паскудства, немало звеселяючи тим iмператора. То вхитрявся прив'язати єпископовi пiд його широченнi шати козу, i та пiд час казапня в соборi починала жалiбно мекати. То прибивав рицаря гвiздком до пiдлоги в той час, як кпехт стояв не-порушно перед iмператором, а тодi рицар не мiг зiйти з мiсця i падав па колiна, лякаючись, що йому вiдiбрало ноги. То пiд час учти пiдносив од iменi iмператора якому-небудь бароновi келих, наповнений сечею, i бiдолаха мав пити до дна, хоч йому кишки в горло лiзли. Шальке був високий, з шиєю такою довгою, що здавалося, нiби то мало не цiлий його тулуб уперто оголюється, вилазить угору з вирiзу в сорочцi, враження нахабно-безсоромної наготи доповнювалося й обличчям Шальке, на якому не росло жодної волосинки, надто ж голими були його очi - без вiй, блудливi, безбарвнi й безвиразнi, як у гадюки. Коли сила Шальке полягала в нахабнiм розумi, то в Рюде вона вся скупчилася в його руках. На вiдмiну вiд Шальке, Рюде був важкий, головатий, морду мав, як пiдрешiток, вiдзначався придуркуватiстю, зате нiхто не мiг дорiвнятися йому в силi. Якось застав свою жону в лазнi голою з якимсь рицарем, перевернув дерев'яну лазню, одкрив тих нагих, щоб усi бачили. Меч скручував руками, як посторонок. Сидячи верхи, хапався в брамi за верхню перекладину i вiдривав коня вiд землi. Танцював на учтах довкола столу з бочкою пива на плечах. Видавлював у жменi олiю з горiхiв. Голову мав таку мiцну, що висаджував нею брами, як тараном. Найдивнiше ж: у цiй твердiй, як довбешка, головi могли народжуватися веселi пiсеньки. Шалько вмить прибринькував своєму товаришевi на лютнi, i ось уже iмператор потiшений, i всi розвеселенi їхньою новою пiсенькою, яка складалася в них на кожний випадок. Шальке! Рюде! Вони стали, як були. Один у своїй безсоромнiй наготi, другий у бичачiй тупостi, бринькнули струни в два голоси - один ляскучо-зривистий, другий хрипкий i густий - почато й доведено до кiнця, хоч нiколи не гадала Євпраксiя, що iмператор може дозволити своїм блазням так топтатися по її горю, по душi й серцю. Iмператор мовчав, i всi мовчали, а тi двоє виспiвували: Жив собi кнехт i мав жону Вродливу, гожу, не дурну. Ходив, бувало, па вiйну, Жону тодi лишав одну. Просив її: "Нe забувай. З походу радiсно стрiчай. Рубатимусь за короля". Жона йому: "Тра-ля-ля-ля". В землi далекiй рокiв з три Сьорбав кнехт чужi вiтри. Жона тим часом - тра-та-ля - З мужами рiзними гуля. Ченцi, жонглери, пiлiгрими, Абати, шпiльмани i мiми, Купцi, ловцi, гравцi, смiльцi I розвеселi молодцi - Доволi їх для пишних втiх - То й ставсь з жоною тою грiх. Нестримно пухне їй живiт, I ось синок прийшов на свiт. Кнехт трудиться для короля, А вдома жде його маля. От i тру-ля, от i ля-ля, От i старайсь для короля! Вернувся кнехт з чужих країн, Роззявив рота: "Чи це син?" Жона йому: "То ж не дитина. Цей хлопчик - снiгова людина, Без тебе тут я настраждалась, По горах i лiсах металась, Самотня, кинута всiма, А мужа все нема й нема. Раз якось в горах заблукавши, Вiд спраги снiгу в рот узявши, Мало не крикнула я: "Пробi!", Вiдчувши плiд в своїй утробi. О страх, о жах! Через снiжину Я мала привести дитину! Поки мечем ти десь махав, В менi малятко снiг зачав". Кнехт змовчав, посопiв, а вранцi Вiднiс синка вiн голодранцям. Ще й марку срiбла - па додачу, Жонi сказав: "Чого ти плачеш?.. Поклав я хлопця на вiконцi, Забув, що тане снiг на сонцi. Перетворивсь вiн на калюжу, Щоб ти... не зраджувала мужу". З смiшної пiсня ставала зловiсною. Збагнули це навiть обпитi барони, нiхто не смiявся, iмператор теж не смiявся, але не звелiв своїм шпiльманам вчасно вмовкнути, давав доспiвати гидку пiсеньку до кiнця, заохочував своєю мовчанкою, своєю холодною байдужiстю до горя своєї молодої прекрасної жони. Не їхнього спiльного горя, а тiльки її власного, бо для цього чоловiка вже нiщо людське не їснувало. - Я ненавиджу вас, iмператоре,сказала вона, пiдводячись. Але Генрiх випередив її, скочив, заляскав у долонi: - Дари для iмператрицi! Дари! Шпiльманiв усунуто негайно й безжально, понесено в урочистiм неквапi багатi дари для Євпраксiї, не знати коли й зготовленi Генрiхом. За день повсюди, де стояли Генрiховi вiйська, дзвонили в усiх церквах на знак жалоби по вмерлому Iмператорському синовi. Розлетiлася чутка, що iмператор пiднiс iмператрицi щедрi дари, щоб пом'якшити бiль утрати й злагiднити бодай чимось тяжку жалобу. Простий люд ламав голову, що ж то воно за дари i яких ще коштовностей не вистачає тiй жiнцi, для якої збирано багатства з усього свiту. А тим часом Євпраксiя, бiднiша душею за найубогiшого жебрака, поверталася з пишним почтом до Верони, де не ждало її нiчого, окрiм нагадування про горе й розпуку. ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ У вiйнi завжди має комусь щастити. Попервах щастило Генрiховi. Брав уже не самi лиш горбки й сухi кам'янистi русла струмкiв. Пiддалася йому Мантуя, не втрималася крiпость Мiнервiя. Матiльда Тосканська зi своїм Вельфом не змогли захистити навiть папу Урбана, той утiк з Рима на пiвдень пiд руку сiцiлiйських норманнiв, а Генрiхiв папа Климент зайняв апостольську столицю. Iмператор став зi своїм двором у Падуї, заповiдався прибути до Верони, але не квапився з тим, а Євпраксiя його не чекала. Подiї не обходили її, нiщо не обходило. Весь цей химерний чоловiчий свiт особливо виразно постав їй перед очима тут, у землi, наїжаченiй темними камiнними вежами, що були такi непотрiбнi й смiшнi пiд лагiдним блакитним небом. Чоловiки металися, билися, рiзалися, лилася кров, жорстокостi щодень прибувало, щастя на землi меншало, горя бiльшало. Чому? Навiщо? Євпраксiя вважала, що тiльки нездатнiсть до справжнього життя штовхає людей на злочини, вбивства, жорстокiсть. Всi вони, так чи iнакше, нездатнi й непридатнi - i Генрiх, якого знала, i папа, iцо його нiколи не бачила. Молодий Вельф так само незда-тен нi на що, незважаючи на те, що молодий, i пiдступна Матiльда може крутити ним як завгодно. Жiнки потрясають свiтом. Вони мстяться чоловiчому свiтовi за його неповноцiннiсть, однобокiсть, обмеженiсть, нони гноблять його своєю великою здатнiстю до життя, дарованою їм природою, а чоловiки, неспроможнi збагнути справжнiх причин, шукають їх там, де не знайдеш нiчого, i знов i знов проливають кров, завойовують городи й замки, так нiби людина може стати щасливiшою, коли замiсть одного каменя володiтиме двома або трьома. Iмператоровi щастило у вiйнi проти папи й Матiльди Тосканської, але тим часом вiн безповоротно втратив серце своєї молодої жони, втратив, так i не здобувши, i стало воно для нього мовби отою оточеною трьома рядами непробивних мурiв Каноссою, яку хотiв здобути не раз протягом цiлого життя, але здобув лиш цiною власного пониження за часiв Гiльдебранда, а далi мав каратися цим до самої смертi, безсилий i безпорадний. КУРРАДО Є вогонь вiльний, дико-розкований, не стримуваний i не обме?йуваний нiчим, дим i попiл вiдлiтають вiд нього, полум'я рветься легко й нестримно, вiн сам летить без упину й перешкод. А в печi вогонь змiшується з димом, давиться, корчиться в стисках у тiснявi, у безвиходi, вiн гнiтиться власною силою, задихається вiд нерозтраченого шалу, рветься навсiбiч, б'ється в камiнь, гризе його, жалить i падає безсилий i знiкчемнiлий. Так i людина, позбавлена волi дiяння, замкнена у власному горi, як у кам'яному мiшку, кинута на дно розпачу невiдшкодованiстю втрат, неможливiстю повернень до минулого щастя, навiть коли щастя те примарливо-невловиме. Не вирвешся на волю, бо неволя в тобi самiй, ти прикута обов'язком, становищем, призначенням, прикута мiцно, навiки - нiхто не визволить, не порятує, не зарадить. Ось тодi несподiвано з'явився в палацi вiн. Все в цiй землi дивувало, iнодi захоплювало, iнодi навiть лякало. В ньому, здавалося, зiбралися всi захоплення, несподiванки й ляки цiєї землi. Мав у обличчi щось мовби потойбiчне, не бралася йому шкiра смаглявiстю, був хворобливо-блiдий, аж прозорий, весь свiтився чи то затаєними захватами, чи то немiччю, принаймнi Євпраксiя, що звикла думати про минущiсть i нетривкiсть всього сущого, нiби вiдразу побачила в ньому пророцтво близького кiнця i мимоволi здригнулася вiд жалю, бо ж був ще так_ _само_ _молодий, як i вона, мав тi самi двадцять лiт, не торкнулося його життя, далекий був од зiпсуття, що ним пронизаний вже наскрiзь його батько iмператор. Син iмператора Конрад, званий тут ласкаво й гарно: Куррадо. - Ваша величнiсть, я прийшов до вас як син. - Мiй син помер. - Але я теж ваш син. - Ви! Сип? Нi, мiй син помер. -- Хотiв би знайти для вас слова втiхи. - Неможливо. - Германська жiнка була завжди вищою за вiдчай. - Я слов'янська жiнка. - Але германська iмператриця. Вона гiрко засмiялася. - Тут кажуть: манська. - Мене тут звуть Куррадо, але хiба вiд того змiнюється моя сутнiсть? - Ви знаєте, у чому ваша сутнiсть? - Намагаюся довiдатися. Впiзнаєш себе не в метушнявi, не в пустих словах, не в тому, чим з таким захопленням займається переважна бiльшiсть смертних. Вибудувати треба в себе в душi... - Вибудувати що? Вежу? Таку, як тут складає з каменю кожен феодал? - Це дивна земля, ваша величнiсть. Коли хочете, я покажу вам дещо. Не просто розвiєте нудьгу, виїхавши з цього палацу, але й осягнете велич цього краю. Тут справдi багато безмовних веж, але безлiч iнших, якi дзвонами промовляють до неба й до самого бога. Мiж Вероною i Трiдентом на Адiдже є обвал, який стався в час смертi Христа, коли здригнулася вся земля i потряслися її найглибшi надра. - Я зазнала цього страшного вiдчуття. Бачити - то вже незмога. Куррадо був поступливо-нерiшучий. Стояв перед нею високий, з топкими рисами обличчя, нервово перебирав тонкими гарними пальцями коштовну перев'язь меча, меч йому нiяк не личив, ще менше личили золотi остроги, аж бвпраксiя мимоволi всмiхнулася й спитала: - Ви любите їздити верхи? - Менi бiльше до вподоби бувати в мiсцевих церквах, бо вони неповторнi i в кожнiй зазнаєш дивного вiдчуття наближеностi до джерел. Але я рицар, мене освячено в германськi королi, я мав би за найвищу честь слугувати вам, ваша величнiсть. Ваш син i слуга. - Для цього треба питати мого сповiдника абата Бодо? - Ми можемо брати його з собою. Хiба не очиститься вiн душею в цих тихих притулках? Ясна рiч, вузьконосий абат радо згодився познайомитися зi святощами Верони. Iмператрицю полишати без нагляду й охорони нiхто б не наважився i навiть iмператорському синовi не дозволено брати її з палацу без належного супроводу й почту. Хiба що перед церквою чи собором усi цi вершники мали собi спокiйно стояти й по пхатися досередини, досить, що тих двох супроводжував абат Бодо, а ще виходили навстрiч капелани й канонiки, шанобливо вклонялися, тодi непомiтно усувалися в нетрi святинь, аби не заважати спiлкуватися з богом таким високим особам. Щоразу потрапляла Євпраксiя мовби в якийсь новий свiт. У маленькiй церквi Санта-Марiя панувала напiвтьма, печернiсть, не полишало враження, нiби тебе загорнуто в смугастий жовтуватий камiнь i ти навiки зостанешся в цьому притулку людської нерiшучостi, лякливостi, у цьому тихому втечищi вiд суворого грiзного свiту. Церква Сан-Лоренцо з двома круглими вежами нагадувала крiпость, всерединi теж вузька довга нава мовби стискувала тебе, намагалася розчавити, камiнь нагадував про жорстокiсть не лише земного свiту, але й небесного, про безжальнiсть i суворiсть вищої сили, яка нависає над людиною повсюди. Зате в церквi Сан-Зено, поставленiй на честь покровителя Верони святого Зеновiя, нарештi можна було розпростати дух i тiло, тут був простiр, краса, радiсно золотився камiнь, рожево сяяли безмежно високi колони; головна пава, здавалося, сягав мало не до самого неба, була над головою вiдкритiсть простору, воля, велич. I все ж Євпраксiя з бiльшою охотою просто їздила вулицями Верони, хотiлося їй вирватися з тiсної долини, хотiлося в гори, у трави, у квiти. Залюбки зносила вона сморiд на вулицях, який усi тут вважали цiлком природною рiччю i пересилювали його за допомогою сили-силенної пахощiв. Терпiла вона стукiт возiв по вибоїстих вулицях, колотнечi убогих жiнок, прокльони носiїв, бридоту й гамiр торгiв, занедбанiсть будiвель, засмiченi вулицi, виття бездомних псiв, гострi крики городської сторожi, їй подобалися багатi веронськi жiнки, якi вiдзначалися зухвалiстю, злагодженою хiттю до життя. Жiнки мали ясне волосся, округлi кшталти, розложистi стегна, що лiниво вигойдувалися пiд складками широкого одягу. Тонкостаннiсть пiдкреслювапо буфистими, багато гаптованими рукавами. На повних, молочно-бiлих шиях iнодi полискував рубiн, нiби велика крапля кровi, а золотi ланцюги на високих грудях подзенькували тихо в мiру того, як їхнi володарки ступали сонно, замислено й провокуюче. Фiалковi аметисти вони носили на пальцях, змагаючись у тому з єпископами. Дивися в прозору глибину каменя, нi про що не думай, витвори пустку в собi i всi тi образи, якi там виникають, можуть надатися навiть до пророкувань майбуття, i що менш пов'язанi мiж собою твої видiння, то значимiшими видаватимуться тому, кому їх назовеш... Жiнки, чоловiки, дiти - усе йшло повз Євпраксiю, нiщо не могло, не вмiло й не смiло до неї наблизитися, незапопнювана прiрва зяяла мiж нею i всiм довколишнiм, i прiрва та поширювалася з кожним днем, мiсяцем, роком ще вiдтодi, як вирушила вона з Києва в далеку свою мандрiвку, власне, вже й тодi не помiчаючи нiчого, чiпляючись думкою хiба що за власний розпач та за чеберяй-чикiв. Але чи ж досить людинi самих чеберяйчикiп i чи можна виповнити ними цiле своє життя? Ще лишався їй зелений свiт пращурiв, спрага росту, що сипiм димом б'є з сонних квiтiв, кiльчення насiння в плiднiй вогкостi, спалахи роси на вранiшнiх снах. Надсила природи, мабуть, визволила Євпраксiю вiд тягаря горя ще й тому, що настала для неї перша весна в цiй землi. Молода радiсна зелень спливала з усiх узбiч долин, свiжий повiв легко нахиляв верхiвки оливкових дерев, над смарагдовими травами мовби розпилив хтось срiблясту пiну. На тлi золотих прочеркiв дорiг з'носилися темнi випростанi кипариси, сосни довгими вiялами своїх гiлок маячили в темно-блакитнiм небi, променi сонця ще не мали того слiпучо-бiлого блиску, що влiтку, i нагадували золотi стрiли, забарвленi блакитом, мовби скупанi в крапельках ранкової роси. На узгiр'ях у повiтрi ще вiдчувалися слiди прохолоди, яка вже поступалася гарячим пахощам диких квiтiв. Пахуче розрiджене повiтря вдаряло в голову молодiй жiнцi, нiби легке вино, занадто квапливо випите, горбатi янголи лiсу звабливо манили її до себе, вона забувала про своє становище, про осудливо пiдiбганi вузькi губи абата Бодо, хотiлося б їй бодай на короткий час вiдiрвати Конрада вiд його самозаглиблення, та вдовольнялася й тим що могла взяти з собою легеньку й слухняну Вiльтруд дiвчина розумiла й вiдчувала кожен порух душi своєї повелительки, її пречистi очi ясно зорiли, мовби вспокоюючи Євпраксiю, насилаючи на неї благословенне забуття, тодi молода жiнка зрештою забувала и про дiвчину пам'ятала лиш про квiти, задумливо збирала їх, вони мовби лащилися до неї, самi собою виростали там. де вона зупинялася, їй досить було раз або двiчi погорнути довкола траву - i вже було бiле, червоне, синє, жовте. i вона гладила темнi голiвки квiтом, мов дитячi голови, вона нiби сама вростала в квiти, її пальцi волосся,_ _все тiло ставало суцiльною духмяною квiткою, Євпраксiя радо б зосталася такою навiки, та тiльки хто збагне те прагнення i хто на нього пристане? Хiба що чеберяйчики,_ _але_ _й вони не могли подати їй голосу в цю далеч за Велетенськi гори. Iмператор, хоч би й став поряд з нею на оцiй квiтучiй луцi, лишався б незмiрно чужим i далеким. В душу не вскочиш, коли тебе виселено звiдти, вступ туди заборонено Може, прийняла б у свою душу юного Конрада, нагадував своєю потойбiчнiстю її власну слабiсть, але вiдiрваний назавжди вiд коренiв живого життя, вiн не мiг збагнути її тяжiння до джерел, до основ, до глибин, до головного призначення жiнки па землi, до земпого захмелiння до сплетiння кучерявого листя, вростання коренiв, спалахiв роси. Жiнка в двадцять рокiв хотiла б замiнити зорi на шепiт, а Конрад прагнув зiр не в самому небi, а й довкола, в собi самому, вiн перебував десь у iнших свiтах, мертво-вигаданих, викликуваних хворобливою уявою, пригнiченою мабуть, змалку пустим екстазом молитов, ви-новнених гучнiстю слiв, не закорiнених нi в чому i через те особливо страшних, бо, повернутi на нетривке серце, вони з'їдали його, призводили до самознищення. Конрад мовби вiдроджувавс