я в кам'яному присмерку веронських церков, натомiсть губився в щедрому свiтi природи, вiдверто нудьгував, майже з таким самим осудом як абат Бодо, позирав на дитячi пустощi Ьвпракси, не мiг нi збагнути її, нi простити. Душа її жадала волi, але хiба ж воля в тiм, щоб вйгарцьовувати в травi подiбно до дикої серни? I коли поверталися до палацу, поки кою волочили в стременах убитий час, Конрод з запалом, близьким до шаленства, намагався вiдкрити Євпраксй справжнє призначення справжньої людинi. "Є палац, збудований з чудового алмазу, незрiвнянної краси й чистоти. Палац той у нашiй душi, ми можемо ввiйти в нього, але путь довга й тяжка. Треба пройти сiм обителей, путь пролягає через сiм ступенiв молитви. Перша обитель найлегша, бо досягається усною молитвою. Друга - обитель молитви мисленої, мова внутрiшня замiнює зовнiшню. Молитва споглядальна вiдзначав третю ступiнь. Там слiд багато любити, не думаючи. Молитва заспокоєння вводить у четверту обитель. Душа вже нiчого не дає, вона тiльки отримує. Iстина з'являється несподiвано й раптово. Квiти ледь розкрили свої чашечки, вони розлили тiльки першi пахощi. У шостiй обителi, у молитвi захоплення, досягається цiлковитий екстаз. Чуєш, але навiть щонайменший рух неможливий. Сьома обитель - парiння ума. Це вже по той бiк екстазу. Божество схоже на чистий i надзвичайно прозорий алмаз, набагато бiльший усього видимого свiту. Коли ж по всьому повертаєшся на землю, знов стаєш, мов той маленький вiслюк на пасовиську..." - Куррадо,- ласкаво казала йому Євпраксiя,- ви нездужаєте, Куррадо. Згадайте бодай про те, що вас коронували германським королем. - Мене пригнiчує грубiсть i нагла сила тiлесного життя,- скаржився Конрад. Вiн був дивний, але з ним Євпраксiя почувалася лiпше, тепер могла боротися з самотнiстю i коли й не бачила нiчого попереду, то вдовольнялася бодай тим, що мала. Пробувала допитатися у Вiльтруд, що та думає про молодого короля, але дiвчина ляклигво ховала очi. - Хiба я смiю, ваша величнiсть! - А коли звелю тобi? - То й тодi не насмiлюся нiколи. - Згадай, що ти донька рицаря. Кожен рицар може стати i королем, i навiть iмператором, як дiд iмператора Генрiха. - Коли вiн стає, тодi стає. Я ж - лиш донька вбитого на вiйнi кнехта. Це дiвча не зносило оголеностi слiв. Євпраксiя вiдсту-палася. Iмператоровi стало вiдомо про дружбу мiж жоною i сином. Вiн покликав Конрада до себе, той не пiдкорявся. Зостався у Веронi, далi їздили з Євпраксiєю i належним почтом то в гори, то до озера Бенако, то до церков i абатств, i молода жiнка вдячна була цьому хворобливому i трохи дивному Куррадо за його уважливiсть, за те, що дарував їй з усiх чоловiкiв свiту хоч i не зовсiм звичайну а все ж чоловiчiсть. Жiнка створена для очей i доторкiв. Доторки судилися їй лиш найгрубiшi й найбезжальнiшi то чому ж мала вiдмовитися бодай вiд очей i поглядiв? А вiд Куррадо мала саме погляди, й виходило, що навiть цього iнодi достатньо для щастя. Ось тодi й прибув до Верони iмператор, прибув з усiм своїм численним двором, мабуть, надовго, прибув без попереджень i заповiдань, мав коло себе всiх улюбленцiв, помагайлiв, лакуз i придуркiв, але вiдразу з-помiж усiх помiчено й нового наближеного, навiть i не наближеного, як скажiмо, звичний здавен Заубуш, а мовби притуленого до Генрiха, бо нiде не розлучався з iмператором, стояв позад нього, мов тiнь, весь у чорному, без нiяких прикрас, без щонайменшої зброї, високий, худий, аж кiстки свiтилися з вiдблисками якогось пекельного подумя па впалих щоках i палючим поглядом. Чоловiк володiв усiма можливими мовами, i вже це видавало в ньому пройдисвiта. Вiн мав нахабство втручатися в усi розмови iмператора навiть у його розмову з жоною,- з цього зроблено висновок, що його вплив на Генрiха не має меж. Згодом стало зрозумiло, що й до Верони iмператор приїхав спонукуваний цим чоловiком, принаймнi це збагнула Євпраксiя. Ясна рiч, iмператор передовсiм зустрiвся з iмператрицею, бо виходило, нiби вiн приїхав до неї в гостi, чи що. Пiсля належних повiтань Генрiх не стримався i досить виразно натякнув, що прибув сюди за порадою одного свого вельми цiнного друга й помiчника. Євпраксiя промовчала. Сказати йому, що мав би керуватися власними спонуками? Але навiщо говорити про це? Мiж ними вмерло все й двiчi вмерло з загибеллю сина. - Казано менi, ви забавлялися тут з королем Конрадом? - досить грубо спитав Генрiх. - Ми вiдвiдували церкви. - Аж на озерi Бенако! - Там є церква на островi. Вона пiдлягає вiдразу трьом єпископам: веронському, трiдентському й брешiйському. - Сподiваюся, усi три єпископи виїздили вам назустрiч? - На жаль, їх нiхто не попередив. - Тодi навiщо ж вам сповiдник абат Бодо? - Для вiдбирання сповiдi вiд мене, ваша величнiсть. Хiба ви вже не маєте свого сповiдника? За допь iмператор оглух. Чи був у нього звичайний напад глухоти, а чи просто вдавав з себе глухого, аби познущатися з Євпраксiї. Покликав її для розмови, вiдiслав усiх свiдкiв i пiдслухiв i знову вiдбулося мiж ними те дивне й дике, що вже вiдбувалося безлiч разiв ще в Германiї. Єiшраксiя, ще не здогадуючись про стан Генрiха, почала спокiйно говорити про те, що помiг їй Конрад у тяжкi хвилини й днi, висловила надiю, що iмператор не стане на завадi їхнiм розмовам з його сином, вiдвiдинам околиць Верони. - Я не шукав мого нового друга,несподiвано сказав iмператор,- вiн знайшов мене сам. Хтось пустив гидку чутку про мою таємну недугу, i ось цей чоловiк поспiшив до мене, аби допомогти. Євпраксiя стривожено поглянула па iмператора. Який чоловiк? Яка недуга? Хiба що всезагальне зiпсуття вважати недугою? - Ваша величнiсть, я чула, що в тутешнiх болотах легко пiдхопити лихоманку,- з простого людського спiвчуття промовила вона. - Bin запевняє мене, що все повернеться,- сказав iмператор, уперто влiплюючи погляд у свою молоду жону. Про що це? Може, про послiв, яких немає з Киева ось уже рiк чи й бiльше? - Я не маю вiстей з Києва вже так давно. Чи не спорядили б ви, ваша величнiсть, ще одне посольство до мого отця? А чи зробити це менi самiй, найнявши вiдповiдних людей? Однак, що тодi скажуть про iмператора? Вiн не чув її, не хотiв слухати, аж тепер вона збагнула нарештi! Бо вперто вiв про своє, про того загадкового чоловiка i про свою ще загадковiшу для її чистої душi немiч. Мовляв, страждали цим многi. Ще персидськi царi. Грецькi й сiракузькi тирани. Римськi iмператори. Мало не всi. I коли сам великий Цезар, а потiм цей невдаха Антонiй кидалися в обiйми до єгипетської блудницi Клеопатри, то робили те в сподiваннi збороти вичерпнiсть, яка неминуче настає у великих державних мужiв. Вiн iмператор уже тридцять п'ять лiт. Дорiвнявся в цьому Августовi й Карповi Великому. Простому смертному незнане таке тривале напруження. Виграючи битви, неминуче маєш програвати щось iнше. Але хто бере цiлi мiста й землi, повинен умiти взяти й власну жону. Це його обов'язок. Для того й прибув до нього новий друг. Треба сподiватися... До Євпраксiї суть цiєї заплутаної мови пробивалася, мовби через гiрське непрохiддя. Темнi слова, темнi натяки, щось гидке, липке, зловiсне. Знов угадувався за всiм одноногий Заубуш так само, як у отих соборних пiчних збировиськах, як у отих п'яти пагих, що хотiли збезчестити_ _її, як у всьому, що стосувалося iмператора i його молодої жони. За тим хижооким пройдисвiтом теж стоїть Заубуш, але що їй тепер до всього? Вона iмператриця, але не жона цьому чоловiковi! Не жона й не буде нiколи. Мовчки пiдвелася i пiшла до дверей, не дослухавши Генрiха. - Я ще не все сказав! - гукнув вiн услiд.- Ви ще не _-у_ все почули! Як зручно, коли ти можеш дозволити розкiш чути, коли хочеш, i примушувати слухати навiть тодi, як нiхто б не хотiв цього робити. Але тут Генрiхова зброя обернулася проти нього. Тепер Євпраксiя не схотiла його слухати. Не вдавала глухої - просто йшла вiд нього, полишаючи iмператора наодинцi з його недолугим бурмотiнням! - Я забороняю вам розмови з Конрадом! - женучись за нею, крикнув Генрiх.- Все забороняю! Не дозволяю нiчого! I я прийду до вашої ложницi сьогоднi вночi! Конрад виїхав iз замку без Євпраксiї. Мабуть, молився в церквi Санта-Марiя, уклякав на холоднiй кам'янiй пiд лозi, загорнутий у камiнь, придавлений пiтьмою i моторошною самотнiстю, надвечiр повернувся, був ще прозорiший, ще блiдiший, нiж звичайно, вибачливо всмiхався нрибрамнiй сторожi, стривожено поглядав на муравлисько розкричаних рицарiв на палацовому дворищi. За ним видно, пильно стежили чиїсь ворожi очi, бо iмператоровi повiдомлено було, коли виїхав германський король i коли повернувся, повiдомлено також, що при поверненнi супроводжував Конрада собака. Власне, й не собака, а невеличкий чорний песик, який, покручуючи хвостиком, убiг слiдом за конем Конрада в замкову браму, сторожа його пропустила, не наважуючись прогнати, бо пес такої високої особи мимоволi теж набуває значимостi. Про пса iмператоровi доповiдав, яспа рiч, Заубуш. Бо хто б ще насмiлився? - Де пес? - спитав рiзко Генрiх. Заубуш не квапився з вiдповiддю. "Пес" могло стосуватися однаково й того бездомного собаки i... прямо скажемо сина iмператорського, який останнiм часом виказував занадто небезпечну близькiсть до iмператрицi. - Пес в замку,- сказав Заубуш з таким лукавим виразом на своєму вродливому обличчi, що залюбки мiг приписати того пса й самому собi. - Питаю про собаку! - вже розгнiвано крикнув iмператор. - 1 я кажу про собаку,- вiдповiв барон. - Кажеш, вiн у замку? - Так, iмператоре. - Приблудний пес? - Всi ознаки свiдчать про це. - I ти спокiйно стоїш передi мною? Тут дозволив собi подивуватися навiть Заубуш. Невже вiн старiє? - Не зрозумiв, iмператоре? - Цього пса могла пiдiслати сама Матiльда! - Не стрелило менi в дурну голову. - Може, вiн скажений, може, занiс сюди морову пошесть! Може, забрався вже десь в iмператорську ложницю! Пес у замку, а мої люди байдуже спостерiгають цю страшну картину! - Ваша величнiсть, я справдi не подумав. Але мене проймає жах: пес в iмператорськiй ложницi! Той пройдисвiт, якого знайшов для iмператора Заубуш, стояв позаду Генрiха, притулений до нього, як чорна тiнь, мовчав, лиш поблискував своїми очиськами, але барон мiг би заприсягтися, що вигадка з псом належить йому. От тiльки коли вiн устиг шепнути iмператоровi - це лишилося непростеженим. Невже барон справдi так постарiв, що вже втрачав спостережливiсть. - Я зроблю необхiднi розпорядження, iмператоре,- сказав вiн. Генрiх увесь затрусився. - Знайти собаку! Перевернути весь палац! Весь замок! Всю Верону! Може, то сама Матiльда перекинулася в пса! Або Урбан! Шукайте! Миттю пiдняти всiх на ноги! Послати до мене Конрада! Де Конрад? Де iмператриця? Крик, тупiт, брязкiт зброї. На замкових дворах шикувалися кiннi рицарi в повнiм бойовiм обладунку, так нiби мали вiдбивати напад численних ворогiв. Металися люди зi смолоскипами. Вогнi пересувалися в гарячковому безладдi внизу, на стiнах замку, свiтилося у вежах, безжально вирубувано кущi троянд на грядках квiтiв, де любила гуляти Євпраксiя. Скрiзь мiг ховатися пес! В палацi металося з сотню переляканих людей. Поперед усiх скакали Шальке й Рюде, залiтали повсюди, ввiрвалися до Євпраксiї, перевернули пiдставку для книги, яку вона читала, наполохали Вiльтруд, бiгали довкола iмператрицi, кричали роззухвалено: - Де собака? Гав-гав! - Де песик? Тяв-тяв! - Де? Гав! - Де? Тяв! Вона зрозумiла: Заубуш метаться за оте своє ганебне вiдгавкування пiд столом на учтi. Мовчки вказала шпiльманам на дверi. Коли тi й далi гасали по покою, блазнюючи, тупнула ногою: - Геть! Появився абат Бодо, суворо видивився на придуркiв тi зникли, понесли свiй гавкiт далi по палацу. - Дочко моя,- стурбовано мовив абат,- у палацi справдi приблудний собака. - Ви сповiдник чи собаколов? - вколола його Євпраксiя. - А що, коли вiн скажений? Небезпека передовсiм для вас, дочхо моя. Бо жiнка завжди беззахисна перед стихiями. - Це просто гидка витiвка Заубуша. - Але всi бачили, як пес убiг до замку слiдом за королем Конрадом. -- Вигадка! Не мiг Конрад привести якогось скаженого... Отче, вас прислано? - Мене прислав сюди обов'язок. Знов улетiли Шальке й Рюде, знов загавкали, але слiдом за ними увiйшов Заубуш i стала зрозумiлою нахабнiсть шпiльманiв. - Ми нiде не можемо знайти цього клятого пса, ваша величнiсть,- розвiв руками барон. - Я не питала вас про де,- холодно зауважила Євпраксiя. - Даруйте, ваша величнiсть. Про пса в мене вирвалося мимоволi. Вас просить до себе iмператор. - Чи не занадто пiзно? - Для iмператора час не важить. - Скажiть йому, що ми поговоримо завтра. - Вiн просить вас негайно... У нього вже...- Заубуш трохи помовчав, смакуючи те, що мав додати, тодi сказав: - У нього вже король Конрад. Вони обидва просять вас. - Вам треба йти, дочко моя,втрутився абат_ _Бодо. - А як же буде з нiчною молитвою? - глузливо поспитала Євпраксiя. - Молитися нiколи не пiзно. Вона покликала Вiльтруд i пiшла до iмператорських покоїв. Приставленi Заубушем рицарi освiтлювали смолоскипами переходи. Ще гасали по палацу люди, досi шукали й не знаходили того таємничого пса. Iмператриця йшла гордо, високо несла голову в яснiй коронi волосся. Вiльтруд з трисвiчником лякливо трималася ледь позаду, коло iмператорських покоїв десь вмiло вiдстала, як вiдстали всi, бо далi не смiв iти нiхто, окрiм Євпраксiї. У великiм троннiм залi, тьмяно освiтленiм товстими свiчками по кутках, Євпраксiя застала двох: батька й сина. Генрiх вiдiслав свою невiдлучну тiнь, свiдки були небажанi, вiн сидiв на тронi якось розкарячено, руки йому звисали мало не до пiдлоги, очi втупленi були в щось невидиме, Конрад стояв збоку, високий, тонкий, мовби неприсутнiй тут духом, обидва скинулися очима назустрiч Євпраксiї, в одного погляд був самозаглиблений, ал.е уважний, у другого каламутно-несамовитий, а вона йшла вiдразу до двох i нi до кого - обличчя нервове, рiзке, очi, нiс, губи - все мовби рвалося їм обом назустрiч, блиском, яскравiстю, виразливiстю, нетерпiнням. Обидва мимоволi подалися до неї, хоч обидва вмить, якимсь пiдсвiдомим чуттям збагнули: не до них вона йде й нiколи не йтиме. Конрад сприйняв це вiдкриття покiрливо й безсило, як сприймав життя взагалi. Генрiх, пе звиклий до поразок, не мiг i не вмiв упокорюватися. Для нього вiдкривалося при поглядi па цю неймовiрно привадливу жiнку, що вже не знати йому минущої найсутнiшої сили, що не пити нiколи вiдтiль, де квiтне сад i б'ють джерела, що немає для нього там нiчого. Збагнув це вiдразу своїм гострим, точним розумом, але змиритися пе мiг. - Ви знайшли пса, iмператоре? - насмiшкувато спитала вона. Запитання невинне й цiлком природне, зважаючи на те, що творилося в палацi. Але Генрiхом воно струснуло так, нiби захиталася пiд ним земля. Вiн злетiв з трону, став навпроти Євпраксiї, по-бичачому нахилив голову, спопеляв її поглядом. Вона не горiла, не ставала соляним стовпом, була обурливо жива й прекрасна, псзiiищима, непiдвладна його силi, його владi, його жорстокостi. - Ось пес! - гукнув iмператор, незграбно перехиляючись в бiк Конрада, мовби намагаючись дiстати його довгою своєю рукою.- Ось твiй пес, ти, суко! Вiн лаявся так уперше при нiй, хоч те, що робив колись, було тяжче за лайку. Євпраксiя розгубилася вiд такої несподiванки, не була зготована до цього, брудне слово штовхнуло її в груди, аж вона вiдступилася. Але Генрiх вловив той її порух, вмить пiдскочив до Євпраксiї, вчепився їй у волосся, як тодi, коли вперше виявила його глухоту, тягнув до Конрада, сичав у обличчя: - Iди до нього! Йди! На злягання! На кублення! На... Вона вирвалася, вiдбiгла вiд шаленця, але Генрiх гнався за нею, тягнув до неї загребущi руки, страшний, знавiснiлий, невiдступний. - Знайшли пса твого! - хрипiв вiн запекло.- Вiддайся йому! Не хочеш iмператора, хочеш пса! I гнався за нею, невiдступний, як смерть, а той, зблiдлий, перестрашений, не вмiв захистити нi молодої жiнки, нi себе самого, не мiг зворухнутися, пi подати голосу, i Євпраксiя жiночим чуттям збагнула той єдиний захист. який ще лишався для неї, останню спробу вiдбитися вiд ненависного iмператора тепер, може, й назавжди. Не втiкала бiльше, вiдважно стрiла його очi на очi, закричала, перекриваючи його хрипке клекотiння: - Чого ти хочеш? Аби я сказала? Готова вiддатися йому! Я вiддамся йому! Чуєш: йому, не тобi! Не тобi,_ _не_ _тобi, не тобi! Генрiх нiби ждав цих слiв, не розгубився, якось мовби зрадiло кинувся до Конрада, вхопив його за руки, потягнув до Євпраксiї. - Чуєш: вона готова тобi вiддатися! Чому ж стоїш? Бiжи й ляж з нею! Я покличу камерарiїв, хай вопи поможуть тобi ввiйти до неї в постiль! Конрад був холодний, як снiг у горах. Спокiйно вивiльнився з чiпких Генрiхових рук, тихо промовив: - Не осоромлюйтеся, ваша величнiсть. Навiть найбiльша любов пе дозволила б менi осквернити ложе мого отця. - Це я - твiй отець? - зареготав iмператор.- Сто тисяч свиней, як каже мiй Заубуш! Твоя мати сплодила тебе з Рудольфом Швабським, i всi це знають, як знають, якою сукою була твоя мати! Що скажеш ще, виплодку! ЛIТОПИС НОВЕ Й СТАРЕ "Її поведiнка незабаром викликала його пiдозри, i вiн подумав, що партнером у її грiховi є рiдний старший син Конрад, коронований 1087 року германським королем". (Британська енциклопедiя, т. II, стор. 429). Чи думали Дiдро й Даламбер, випускаючи перший том своєї славетної "Енциклопедiї", що їхнє славне дiтище може бути колись використане для переповiдання iсторичних плiток вельми сумнiвної вартостi? Але авторiв Британської енциклопедiї, власне, важко звинувачувати, коли взяти до уваги, що й сам Генрiх вiрив у свої пiдозри i справдi спорядив погоню за сином i Конрада було затримано в Ломбардiї десь за рiкою По, та вже тут скористалася з цього супротивна сторона - Матiльда Тосканська, яка не спускала ока з iмператора, кинула все, щоб визволити втiкача. Конрада урочисто допроваджено до Каносси а незабаром з належним розголосом короновано королем Iталiї. Син пiшов проти батька. Пiшов не сам, а пiдштовхуваний умiло й вправно. Виходило ж так, нiби все те сталося через жiнку, яка опинилася мiж ними,- жона одному, мати другому, насправдi - нi жона, нi мати, молода двадцятилiтня княжна з Києва, для якої життя ще не починалося, а вже зайшло в глухий кут так, що нiкому несила розiбратися, навiть усiм енциклопедистам свiту. Люди звикли скаржитися на труднощi тих часiв, у якi їм випало жити, але, здається, нiколи не лунали тi скарги так одностайно, як тодi. Французький монах Радульф Глабер, себто лисий, пишучи iсторiю свого часу, розпачливо вигукував: "У цей час скрiзь, як у церквi, так i в свiтi, панувало презирство до законiв i правосуддя. Всi вiддавалися найгрубiшим покликам пристрастей. Нiхто не мiг нi в чому бути впевнений: чеснiсть, ця тверда основа всього доброго, не визначалася нiким. Так що не слiд сумнiватися бiльше, що земнi грiхи скоро втомлять небо i, по слову пророка, неправда народiв намножилася до того, що чинилися вбивства за вбивствами. Порок шанувався всiма класами в державi. Рятiвнi заходи неухильної твердостi були забутi, i до наших народiв справедливо можна було вiднести вiдомi слова апостола: "Всюди чутно, що мiж вами перелюб, i то такий перелюб, який i мiж поганими незнаний". Безсоромне користолюбство заволодiло серцями всiх; вiра потрясена, i звiдси вяникли найпостиднiшi пороки: срамота, вбивства, заслiплена боротьба пристрастей, грабiж i блуд. О небо! Хто повiрить тому?" Глаберовi вторить Ордерiк-Вiталiй, який пише через сорок рокiв пiсля нього, але не помiчає довкола нiяких змiн на лiпше. Де там! "В рiк од втiлення господнього 1094 смути i бранна тривога хвилювали майже всю все-ленну: смертнi безжально наносили один одному найбiльшi бiдування вбивствами i грабуванням. Злоба у всiх проявах дiйшла до крайнiх меж i завдавала тим, хто був сповнений нею, незчисленних бiд". ВЕЖА П'ЯНОГО КЕНТАВРА Iмператор залiг у глибинах палацу, мов Мiнотавр у Лабiринтi. Кого зжере першим? Розсилав погоню за Конрадом, все для нього скупчилося на одному: упiймають чи не упiймають? Тодi не витримав, не дочекався, у грiзному брязкотi зброї появився у Євпраксiї, оточений залiзними рицарями, сам залiзно-твердий, нiби ставав не супроти слабої жiнки, а проти цiлого ворожого вiйська, спитав з викликом: - Де Конрад? - Вiн ваш син. - А ваш коханець! Сказано було вже не наодинцi, кинуто у вуха рицарям, щедро дано ласий харч для страшної плiтки. Євпраксiя ноблiдла, голос її затремтiв: - Соромтесь казати неправду, iмператоре! - Iдiть за мною,- кричав вiн, пiнячись од злостi, яка за цi днi ще побiльшала. - Куди? - Пiдете, куди я звелю! - Це - насильство? - Називайте як хочете. Не пiдете - вас поведуть! Понесуть! - Може, мертву? - I мертву! Вiднесуть! Що страшнiше - груба мова чи грубий дотик? Для неї тепер усе було однакове. Ще сподiвалася вберегти рештки гiдностi, мовчки пiшла за ним. Оточенi пiвколом залiзних рицарiв,- iмператор i його жона. Видимiсть згоди. Iшли через палацовi двори, пiднiмалися в якусь вежу, опинилися на замковiй стiнi. Євпраксiя нiколи там не була. Вразив її несподiвано широкий перехiд мiж кам'яними зубцями. Перехiд з'єднував двi вежi: меншу, нижчу, крiзь яку пiднялися, i вищу, широку, темну, до якої Генрiх повiв iмператрицю вже без свiдкiв. Охорона лишилася позаду, у тiй малiй вежi. - Вiднинi це й будуть вашi володiння! - кинув iмператор iз зловтiхою, визираючи крiзь зубцi стiни.- Там унизу ваш трояндовий сад, яким можете милуватися досхочу. Вирубаний - можна було б додати, але Євпраксiя мовчала. Вiрила й не вiрила. Всього ждала вiд цього чоловiка, але вiн перевершив найпохмурiшi припущення. Вiв її просто до тої вежi, що затуляла тепер од Євпраксiї пiвсвiту, цiлий свiт, i вона йшла покiрливо, чи то сонно, чи то в злих чарах, не бачила нiчого, тiльки темний камiнь поперед себе. Проїхати пiвсвiту, вiддати цим чужим людям пiвжиття, зазнати болючих невiдшкодовних втрат, страждань, принижень, мучитися й поневiрятися без мiри i все лиш на те, аби тебе замкнули в цiй похмурiй чотирикутнiй вежi, складенiй з сiрого дикого каменю не знати ким i не знати навiщо? Видно, щоб хоч трохи зарадити неминучiй похмуростi цього мертвого камiння, над низеньким входом до вежi якийсь добрий чоловiк приладнав колись карбованого зi старої бронзи кентавра. То був не зовсiм звичний кентавр - напiвкiнь, напiвчоловiк. Вбиваючись заднiми копитами в мiцний камiнь (завдяки цьому й тримався в повiтрi рiвнобiжне до вимощеного плитами палацового гульбища), вiн пустив переднi ноги веселим i недбалим розкидом, бо був п'яний давно i навiки, мочив свою коротку, як у iмператора, борiдку в чашi з вином, а що чашу доводилося чимось тримати, то мав для того, на вiдмiну вiд усiх можливих а чи ймовiрних кентаврiв, ще й двi руки. Кентавр з руками та ще й п'яний! Видовище вельми веселе, надто ж для тих, хто сам, розвеселений пiсля палацових учт, виходив на широкi плити гульбища i споглядав у себе над головою оту давню бронзу, таку давню, що лиснiла, мов стара кiстка з випадкових викопалиськ. Генрiх не поминув увагою бронзової химери, вiн навiть став на короткий час, аби помилуватися витiвками п'яного кентавра, тодi показав Євпраксiї на низькi дверi, вiдступився, даючи їй змогу ввiйти туди, голосом, наставленим на великi вiддалi, прокричав: - Вас не випустять звiдси, доки не скажете, де Конрад! Євпраксiя поминула його з мовчазною погордою. Була чиста не самим тiлом - душею, серцем, не забруднила жодного свого помислу, може, й лiпше, що сховається в цiй вежi, знесенiй високо в небо, куди не дiстане з землi нiякий бруд? Мало не бiгцем здолала першi кам'янi сходи в темрявi. Але в першiм же, освiтленiм вузькими прорiзами в стiнах примiщеннi замiсть сподiваної дикостi й занедбаностi зустрiлася з суто палацовим убранством, на додачу всього злого зорiли їй назустрiч нескаламученi очi Вiльтруд. - Як? I ти? - вишепотiла до дiвчини, а та кинулася до iмператрицi, мовби нiчого не сталося, нiби все так i мало бути. - Ваша величнiсть, я проведу вас. Вашi покої вгорi. Там усе для вас. Абат Бодо жде вас там. Абат жде. Вiн теж тут. Все зготовлене й приготовлене дбайливо, з холодним серцем. Нiхто не захистив її. Всi згодилися. Вiльтруд - це так. Але абат? За ним церква, бог. Хiба й бог хоче того, що Генрiх? Тепер не було нiяких надiй. Не зоставалося нiчого. Життя спалахнуло, мов високе полум'я, закуте в тiсний камiнь. Вище! Вище! Вище! Мало не бiгцем долала безкiнечнi кам'янi схiдцi. Вiльтруд не встигала за iмператрицею. Вище! Далi! До самих хмар! До неба! Впала, коли вже не було в тiлi нiчого. Вмерло все. I вона вмерла для всього. Не чула, як бурмотiв молитву абат Бодо, як роздягала її, вкладаючiї в постiль, Вiльтруд, не бачила слiз. Чиїх? Своїх чи тої дiвчини, яка добровiльно давала себе закути в камiнь разом iз своєю iмператрицею? Знов, як при народженнi дитини, потряслися всi вадра землi, розколювалося небо, валилися гори, клекотiли дикi води, тривало це довго - тиждень, мiсяць, рiк. Хiба вона могла знати?.. Коли стала на ноги, здивувалася: мала в собi вiдчуття призвичаеностi до цiєї вежi, до ув'язнення, до тiсних меж свого свiту, не рвалася на волю, сприймала все як данiсть. Коли ж могла звикнути? I як це могло статися? Чи в час лихоманкового забуття натурчав їй у вуха абат Бодо про покiрливiсть, i вона несвiдомо сприйняла його научення? Блаженнi убогi духом. Блаженнi, хто не жадав. Блаженнi, хто не бунтується. Блаженнi покiрливi духом. Невже вона так легко далася вмовити? Невже так постарiла душею, що вже пе жадає волi! Ще ж зовсiм недавно жадала волi тiльки для себе, тiльки собi, не задумуючись, чи є така воля на свiтi. Абат Бодо бурмотiв про те, що людина повинна прагнути душею бога, навiть Куррадо говорив їй лиш про бога, а вона слухала їх i не чула, бо для неї богом були - воля, розкутiсть, безмежжя жадань i життя. Не терпiла насильства, чужа покорi, далека вiд обов'язкiв - тепер мала призвичаїтися до всього враз, i хтось зробив це за неї, уклавши в це лiжко, приспавши душу й мозок. Байдужiсть до всього заволодiла Євпраксiєю. Не слухала намовлянь доброї Вiльтруд спуститися з високостей вежi й прогулятися по стiнi, куди вечорами долинали пахощi квiтiв з тих грядочок, що збереглися мiж голими понурими стiнами замку i пiсля того плюндрування в нiч пошукiв собаки тепер чиїмись дбайливими руками знов доглянутих, политих, прибраних. Не могла ходити мiж своєю вежею i тою, де засiли охоронцi. Здогадувалася, що Генрiх не довiрив її охорону iталiйцям, бо в тих надто багато серця, доброти, розуму. Нi, вiн посадив там своїх червономордих кнехтiв, тупих, упертих, вiд народження переконаних, що для чоловiка головне - здоров'я, а не розум. Надивилася їх досхочу, бiльше не хотiла бачити, не хотiла ганьбитися, показувати перед ними свою неволю. Нi! Сидiтиме тут довiку i не зворухнеться нiкуди. - Я теж буду з вами, ваша величнiсть,- казала Вiльтруд. - Ти можеш виходити на волю i повинна це робити. - Але як я полишатиму вас бодай на хвилину?_ _I як_ _смiю дихати волею, коли ви позбавленi цього? - Не повинна каратися своєю вищiстю надi мною. Завжди хтось над кимось вищий у чомусь. Сприймай усе належно, як робить це абат Бодо. Адже вiн вiльно ходить туди й сюди, пробує втiшати мене в моїй неволi, тодi полишав мене наодинцi з неволею, для себе вибираючи свободу. Чи ти помiтила в ньому болi й страждання вiд необхiдностi цих вимушених змiн? - Вiн завжди однаковий. - Будь i ти такою. - Хiба ж можна спокiйно спостерiгати, як ви страждаєте, ваша величнiсть! - Хто сказав тобi, що я страждаю? - А ця вежа? Така гнiтюча, страшна, тiсна. - Жiнкам судилося терпiння. Все треба здолати. Коли вежа, то й вежа. - Я винесла з палацу всi вашi iмператорськi прикраси, ваша величнiсть. Це поможе вам. Євпраксiя погладила її ясне волосся. Хто б мiг сказати, що тут поможе? Поки лежала в лихоманцi, не знала, що дiялося внизу, тепер, хоч i вiдмовлялась бодай трохи розширити свiй звужений до краю свiт, все ж iз вiкон свого високого притулку добре бачила весь пагорб Сан-П'єтро, Адiдже з римським мостом, пильнованим з того боку темною кам'яною вежею, веронський старий собор на тiм боцi, церкви, будинки, камiнний лiс веж над городом. Чи Генрiх увесь цей час проводив у пишностi й забавах, чи довiдався, може, про видужання Євпраксiї i тепер, знаючи, як невiдривне стежитиме вона iз своєї в'язницi за життям на свободi, навмисне влаштовував щодня всiлякi урочистостi, так нiби лиш для того приїхав до Iталiї й зупинився у Веронi. То затiяно молiння в соборi i довгий шлях мiж собором i замком - тисяча сiмсот крокiв - заслонено вiд спеки бiлими полотняними накриттями, на стiнах будинкiв навiшано гiрлянди квiтiв, килими, люд примушено стрiчати iмператора в час переїзду вiтальними вигуками, спiванням псалмiв, поклонами. То вся Верона вирувала в площадних грищах i карнавалах, Генрiх велiв вiдчиняти браму замку i всi дверi палацу, розвеселений натовп бiг по палацових переходах аж до iмператорської ложницi, де, простягнувшись на тканому золотом покриттi ложа, лежав Генрiх, загорнутий у бiлi iмператорськi горностаї, закостенiлий вiд влади, з оголеним мечем в однiй руцi i з берлом у другiй. Сам, один, на широкому ложi, в безмежнiй своїй державi. А де ж iмператриця? То мiж нагими понурими стiнами замку рубано голови непокiрливим, настромлювано на палi, виставлювано па сонцi. Кого лякано? Веронцiв чи ту, що сидiла в кам'янiй вежi i в розпачi дивилася на те, що вiдбувається на землi? Пишнi виїзди на лови, прийом послiв, турнiри, конi, стяги, лютнi, крики. Усе пiд вежею, мовби навмисне дратували Євпраксiю. Може, вiд нестерпної розпуки не витримає i кинеться з вiкна вниз? Не кидалася. У безодню кидається лише той, хто лякається безоднi. А вона тепер не боялася нiчого. Коли й навчило її життя чого-небудь, то це - не боятися. Хiба ж боїться чого-небудь трава, або вiтер, або квiтка? Євпраксiю вiдiрвано вiд землi, вiд тисняви й захватiв люду, її кинуто в порожнечу, де не було опертя, де грають смертними тучi й вiтер. Та чи ж вiдiрвано? I чи дратувала б вона марно богiв, намагаючись приторкнутися тiм'ям до зiрок, забувшiї про землю? Звикла до свого нового стану, яинула думкою й вiдчуттям туди, де зеленiла трава, шумiли лiси, падали роси, текла вода. Там була її сила, там була запорука тривання. Зi своєї безмежної висоти вперто розгадувала мову трави i повертала собi втрачену безпосереднiсть життя, хай навiть досконало-нестерпного, як у неї нинi. З вежi свiт був видимий виразнiше, вiн виявився набагато ширшим, барвистiшим, днi були сповненi сонцем i всемогутнiстю зеленi, яка пробивалася повсюди крiзь най-мiцнiший камiнь, зеленосонятний свiт не зникав i вночi, лиш набирав iнших барв, ставав щiльнiшим, насиче-нiшим, у просторi запановувала таємничiсть шерехiв, шелестiв, дихань, поєднань, зачать, народжень, крикiв, стогонiв, зiтхань i мовчання. Наставало царювання мiсячного сяйва, яке все зрiвнювало, зупиняло будь-який рух, вганяло в тривожний сон. Тодi крiзь кошлатiсть тiней у рiзьблено-срiблястому свiтi долинали до Євпраксiї теплi згуки трав, материнське дихання теплих туманiв, од яких хотiлося плакати дитячими безпричинними слiзьми. Людина створена з вiри й розпачу. Коли вiдiбрано вiру, що лишається? Єппраксiя щосили боролася з розпачем, сидiла коло вiкна непорушне й невiдривне, линула поглядом у безвiсть слiдом за птахами, страждання поглиблювало її цiкавiсть, помiчала, збирала в своїй пам'ятi все, що дарували їй очi: рiку, кам'янисту рiвнину з маленькими селищами, ланцюг донебесних гiр, горби бiлi й темнi, хатини, такi низькi, що, входячи, треба пригинатися, високi дзвiиицi-кампанiли, поля чергувалися з оливковими гаями, дерева зеленiли на сiро-сухих похилостях, у долинах сiяли пшеницю i ячмiнь, далi - пiд гори густо зеленiли лiси i звiдти дихало прохолодою. З вежi, здавалося, побачиш пiвсвiту, її чотирикутнiсть давала вiдчуття рiзноманiтностi, була мовби вказiвником сторiн свiту: ось там Германiя, там море одне, а там друге, а там десь далеко-далеко Русь. Пiднята над землею, над свiтом, часом вiдчувала себе Євпраксiя мало не всемогутньою, а то впадала в розпач. Бо що таке оцей камiнний чотирикутник? Нiколи не думала, що свiт може звузитися до таких нiкчемних меж. Життя саме по собi не має цiнностi. Життя- це тiльки свобода! Бiльше нiчого. Нi мрiї, нi вознесення, нi краса, нi насолоди, нi так зване щастя. Тiльки свобода! Краса її зосталася з нею, страждання належалося за становищем, мало не за самим народженням, волi не було. Навiть у спогадах. Тiльки в напiвзабутих розповiдях Журини про чеберяйчикiв. А як повелися б у такiй вежi чеберяйчики? Нiяк. Чеберяйчики не живуть у каменi. Вони знають дерева, трави, квiти, i того для них досить. Людина зберiгає в собi дитяче впродовж усього життя. У двадцять лiт ти ще наполовину дитина. Забути б про все нестерпно-тяжке, вирватися з каменю, забiгти в далеку далеч, сховатися, присiсти в травi, у зеленому свiтi, стати неземною... Вiдiбрано було у Євпраксiї найдорожче. Гiркий досвiд переслiдував її вже вiд народження, так нiби судилося їй випробувати сутнiсть гучно вiдшумiлих у свiтi дiянь не так у високих благах, як у пониженнях i злочинностi. Рятувалася тiльки дитиннiстю, лиш тим, що в найтяжчi й безнадiйнiшi хвилини свого життя умiла побачити велич i красу свiту. Навiть у цiй страшнiй вежi не зламалася, билася об вiдчай, як об твердий жорстокий камiнь, а тодi зiтхала в радiсному розчуленнi: який прекрасний свiт! Ранки, вмитi росою, пташинi перельоти, молодi вiтри з гiр, вiтри сухi до дзвенiння i вiтри вологi з запахом дикого звiра. Вона вивчила шляхи вiтрiв, дала кожному вiтровi наймення, не маючи дiтей, називала вiтри, бо вони були для неї мов живi, близькi iстоти. Вона любила спати, зiщулившись. Стуляла долонi, так нiби тримала там пташку, i затискувала їх мiж колiнами: щоб пташка не випурхнула. Вежа вся жила в лоскотi пташиних крил. Вночi безшелесно шугали сови, ранками над вiкнами-прозирками, нiби виграючи на дитячу дудочку, жирували якiсь незнанi Євпраксiї пташки, iнодi ворон виникав нiзвiдки i важко висiв на розпростаних крилах над вежею, так нiби ждав чиєїсь смертi. Опiвночi у Веронi виспiвували соннi пiвнi, а вже з самого досвiтку тиша змiнювалася таким пташиним щебетом, нiби то виспiвувало саме небо. Висвистували дрозди, ластiвки, синьо зблискуючи перед очима, розсипали свою скоромовку, зозуля прилiтала i плакала в кам'янiй невидимостi над чиїмись змарнованими лiтами... День починався i кiнчався. Передвечiрнi тiнi злодiйкувато прошмигували в долину, а тодi краяли її з катiвською жорстокiстю, ковтали рештки свiтла, наповнювали долину каламуттю. А на небi над горами клекотiли вогнi, мовби перед кiнцем свiту, а тодi вмить умирало сонце, i небо ставало чорне, як пекло, i зорi на ньому горiли мертво й насмiшкувато, лежали коло самого вiкна вежi - простягни руку i доторкнешся. Доторкнешся - не доторкнешся. Євпраксiя непорушне сидiла коло вiкна. За день могла нiчого не взяти в рот. Або покришити трохи хлiба, запити водою. Вiльтруд плакала: "Ваша величнiсть, на мене впаде смертний грiх за вас. Благаю вас, з'їжте хоч трохи". Увечерi вона запалювала товсту свiчу, нечутпо входячи до помешкання ув'язненої iмператрицi - просторе, високе, аж до верха вежi, десь у мороцi пiд стелею, мов летючi дияволи, ховаються кажани, коло стiни грубо складена з кам'яних валунiв закiптюжена пiч, ложе, пiдставка для книг, двi скринi для одягу, кiлька лавок, поставець для посуду. Багато чи мало? Як для кого. Досить для звичайного побуту, але замало для людського життя. Бо все тут нагадує про неволю, а найбiльше - сама iмператриця, що днями непоруш-но сидить коло вiкна, жадiбно вхлинаючи поглядом довколишнiй свiт. - Ваша величнiсть, може, вам щось треба. - Спасибi, Вiльтруд, нiчого. - Все для вас зроблю, ваша величнiсть. Аби лиш ви... - Не турбуйся, моя дитино, усе гаразд. Сидiла коло вiкна заклякло, закам'янiло. Тугий чорний шовк стомлено обпинав її колiна. На високiй бiлiй шиї кривавилося намисто з великих рубiнiв. Руки з гарними довгими пальцями мертво лежали на колiнах. Хоч i в неволi, а все ж iмператриця. Вiльтруд падала на колiна. Влада має дiю таємничо-незбагненну. - Коли що треба, ваша величнiсть, я внизу. Лиш гукнiть мене... Євпраксiя болiспо всмiхалася. "Ваша величнiсть", "Дитино моя"... Нiби не була вона й сама так само молода, так само дитина, як Вiльтруд! Молода, мов трава, що виросла за нiч, мов перший весняний листок, мов блискавиця в грозу. Молодiсть - це блискавиця, непередаване сяяння, блиск, свiжiсть - така вузенька смужечка, а видається ширшою i глибшою за все суще. У грозу тут дзвонили на всiх кампанiлах. Чи нагадували про обачнiсть, попереджали про небезпеку, чи радувалися громовим дощам? Дзвони розлунювалися на далекi далечi, вони нагадували плач, зойки, у них чулися немiчнiсть, кволiсть, безнадiя. Вгадувався в тих дзвонах сум по заблуканих подорожнiх, заблуканих у життi, страчених, спалених блискавицями життя, забитих громами нещасть. Блискавицi гострi, як гнiв, трипалi, п'ятипалi, колючо-гiллястi розтинали хмари, мережили старе небо своєю чистiстю, молодiстю, грiм гримiв обвалами любовi, земля здригалася, мов жiнка в обiймах. Розколювався свiт, крiзь лихоманкову ламанину блискавиць прозирало щось таке первiсно-чисте, як невиннiсть, навiки втрачена людьми. О, коли бодай одна блискавка вдарила б сюди i розсипала на порох цю вежу! Злетiти б у небо вогняним стовпом, розсiятися зоряним пихом, стати свiтлистим туманом, нiжним i серпанково-прозорим! Ось де щастя, ось де порятунок вiд понурої щоденностi неволi... Суперечливi бажання роздирали їй душу. То хотiлося святощiв i чистоти, за якi готова була вмерти, а то бунтувалася вона вся, дика воля до життя народжувалася в нiй, штовхала на вчинки нерозсудливi. Євпраксiя блукала по своїй вежi, виходила на стiну, наближалася навiть до сторожової вежi, жадiбно вдихала терпке повiтря волi. Бути святою? Нi! Живою i тiльки живою! Билася в тiснявi своєї в'язницi, жадiбно вглядалася в те, що внизу: чи нема змiн, якi вiщують їй свободу? Було те саме: кнехти, одурiлi вiд вина й рудявого сонця, город кострубатих веж, показної святостi, ящiрок мiж нагрiтим камiнням, спеки й знудьгованостi, спесивiсть iмператорських безугавних урочистостей, синьо-зеленi мухи, якi злiтали догори вельми рiдко й неохоче, приваблюванi ройовиськами бруду й покидькiв унизу. Все, що кидають, летить донизу. Може, тому, караючи, людей теж кидають у пiдземелля. Вона возносилася над простим людом вже вiд свого народження i ось навiть у карi своїй не зазнала звичного пониження, а пiднята в саме небо. Кара! За вiщо ж? За невпокорення? За те, що хотiла стати на захист вищої правди життя, яку дано захищати лише жiнцi, бо тiльки вона стоїть коло джерел. Абат Бодо каже, що жiнкам не належить захищати iстину. Що ж, коли їм не дають змоги захищати iстину, вони готовi вмерти за неї. Без милосердя! Без милосердя! Абат Бодо бурмотiв, що тiльки божественне милосердя може порятувати й переродити людину, вибавивши її вiд найтяжчих випробувань. Євпраксiя уперто мовчала, не приймала його слiв, нещирих i облудних, принесених звiдти, де було джерело її неволi й приниження, твердо вiрила у свободу своєї людської волi, заради якої наважилася б навiть на свiдомий i зухвалий вiдступ не тiльки вiд законiв цiєї держави, що трималася на мечах, але й вiд законiв самого бога. Слово мовлене часто викликав спротив не через свою суть, а залежно вiд того, хто, як i коли його мовить. Тому часто лi