пше залишити людину наодинцi з книгою, i тодi потрiбнi слова самi проникнуть у душу, зроблять те непомiтно, тихо, потаємно. Абат, не маючи чого приносити молодiй iмператрицi з волi, якою користувався з обурливою несправедливiстю порiвняно з Євпраксiвю, щоразу приносив iз собою книги, надто ж що його духовна дочка здавна виказувала постiйну охоту до читання. Але Бодо вчасно помiтив, що Євпраксiю дратують щедро розмальованi манускрипти. Вони мовби пробуджували своєю нестримною барвистiстю заздрощi до вiльного земного життя, ще дужче пiдкреслювали безнадiйнiсть неволi молодої жiнки. Коли й розглядала охоче Євпраксiя щось з мiнiатюр, то лиш ге, що написане було в її маленькому псалтирчику за час короткого перебування колись у Лучеську, у князя Ярополка Iзяславовича. В нього при дворi трудився тодi якийсь зайшлий митець, ще молодий, з блаженними очима, русобородий, босий i бiдний, як усi справжнi митцi. Вiн здобив псалтир для Ярополкової матерi Гертруди, залюбки зохотився полишити щось з свого вмiльства i в псалтирику малої ввпраксiї, швидко i вправно намалював царя Давида з голодно-заздрiсними очима, пишно-зелений вертоград сусiдський i прекрасну Вiрсавiю в тому саду. Тодi якось Євпраксiя не звернула нiякої уваги на те здоблення, псалтерик лежав забутий, хоч i возила вона його посеред кiлькох своїх найдорожчих книг. Здається, лиш тут, у вежi, вперше вдарило їй у саме серце творiння блаженного митця. Все було там витримане в таких нестримних буйиощах поганської зеленi, що вiд самого погляду зроджувалися в твоїй нам'ятi не тiльки дерева, сади й гаї рiдної землi, а шумiли найбiльшi пущi, стелилися мiж обрiями трави, поймався всемогутньою зеленiстю весь видимий свiт. Коли Євпраксiї ставало нестерпно-тяжко, покрадьки, щоб нiхто й не помiтив, позирала вона на ту буйну празелень i здавалося, нiби вiдлягає вiд серця, знов хочеться жити й сподiватися. Гостроокий абат Бодо жодного разу не запримiтив замилування Євпраксiї тими зеленими хартiями, бачачи ж нехiть до пишних манускриптiв Сенкт-Галлена, Рейхенау, Еммерама чи Кведлiнбурга, став_ _носити їй суворi в своїй простотi священнi тексти, коли ж i це недбало вiдкладалося перозгорнуте, тодi, згадавши про деякi кведлiнбурзькi уподобання, пiдкладав iмператрицi Арiстотеля, Цiперона, Вергiлiя. Не лякало його, що то були язичники. Бо хiба ж у четвертiй еклозi своїх "Буколiк" Вергiлiй, пишучи про народження сина в Азiнiя Поллiона, не пророкував пришестя на землю Христа? Серед iнших книг потрапив до Євпраксiї i трактат "Про втiшення фiлософiєю", написаний християнином Боецiєм в темницi, коди вiн уже був засуджений на смерть. Фiлософ i невдалий царедворець готського короля Теодорiха. Вже_ _п'ять вiкiв спочивав його тiло в Чельродо, десь у цiй кам'янистiй землi, мiж кипарисами й морем. Тiло зазнало мученицької смертi, дух живе й понинi. Мученикiв було завжди багато, мудрецiв мало. Ждучи смертi, у темницi, у безнадiї, Боецiй не закликав нi до багатства, нi до почестей, влади, тiлесної краси, насолод. Розкриваючи всю брехливiсть свiту, вiн закликав утiшатися фiлософiєю, пiзнанням, розумiнням будови свiту й дiї стихiй, початку, кiнця й середини часу, колобiгу рокiв i констеляцiй зiрок, природи тварин i властивостей звiрiв, устремлiнь вiтрiв i людських думок, безмежного багатства рослин i нез'ясованої сили корiиня. Мудрого не зламав лихо i не зiпсує щастя. Схиляючись перед загальним для всiх законом, що неминуче веде до блага, вiн сповнює свiй обов'язок, бо все, що видається випадковим i позбавленим змiсту, насправдi пiдлягає необхiдностi й доцiльностi. Часто навiть влада, яка дiсталася людям порочним, завдяки їхньому вiдворотному прикладу, сприяє вихованню доброчинства у багатьох. Бо доброчинство, благо присутнє завжди, воно нерозчленоване, досконале й несотворне, воно в тобi самому, воно в лiнiї твоєї долi, яка здiйснює впорядкованi змiни буття, вiдновлює життя всього сущого, даруючи подiбне через заплiднення сiм'ям, через народження й смерть. А що ж лишається людинi? Пiзнавати, вдосконалюватися в цьому,_ _жадати й вiдкидати, себто здiйснювати вибiр мiж добром i злом. Тодi, може, те, що говорить їй абат Бодо: "Лiпше бiльше любити й менше розумiти, нiж розумiти, багато й зовсiм не любити"? Але ж навiть бог закликав людину до мислення, до напруження думки! У євангелiї розповiдається, як бог дав двом рабам по таланту i похвалив того, хто свiй талант зумiв подвоїти, засудивши другого, який не зумiв цього зробити. Все повинне пiдкорятися зусиллям розуму, навiть випадок, казус, який стається теж, як стверджував ще Стагiрит, коли щось влаштовується задля якогось визначеного наслiдку, але з якихось причин виходить щось iнакше. Життя - це пiзнання свiту, iнакше людинi не треба було й народжуватися. А коли тебе замкнено в камiнь - яке тут пiзнання? Боецiй закликає втiшатися фiлософiєю, абат Бодо нагадує про прекрасну можливiсть самоочищення. Навiть щонайменшi грiхи скинеш з себе, вiдцуравшись вiд пристрастей. Хоч матимеш грiхiв, як у морi пiску, на деревi листя, на землi трави, на небi зiрок, то всi тобi вiдпущенi будуть. Євпраксiя не почувала за собою нiяких грiхiв. Навiть ота дика пiдозра iмператорова щодо Конрада не могла Пристати до молодої жiнки, вона хiба що могла дивуватися мовчанцi абата Бодо: адже був їхнiм супутником, бачив усе, знав, чому не сказав iмператоровi правди про його сина i жону? Чому не спростував пiдозр, не вiдкинув обмови? Де ж тодi святощi, де правда? Так зроджувалася в нiй нехiть до всього, що походило вiд абата Бодо, вiдкидала книги, знов на цiлi тижнi вклякала коло вiкна, майже не спала, забувала про їжу, вганяла в плач добросерду Вiльтруд. Проти власної волi починала лiчити каменi, якими вимощенi були замковi дворища, палацовi гульбища, тодi довкола палацу, тодi на вулицi, що вела до мосту через Адiдже, на всiх вулицях Верони, у всiх городах Iталiї, у руслах висохлих од спеки потокiв i рiчок, на морських узбережжях. Коли вiдривали її вiд цього заняття, вона зазнавала розпуки i вiдчувала майже страждання. В числах було забуття, iнодi заспокоєння, iнодi тривога. Число "тисяча" вселяло в душу Євпраксiї жах, тому вона обминала його, доходила тiльки до сотень, складала їх з допомогою абаки, громадила в сотнi сотень, сотнi сот сотень i ще в сотнi сот сот сотень, i так без кiнця, до цiлковитого знезмiстовлення свого дивного заняття, яке помагало вбивати час - цього найстрашнiшого ворога всiх ув'язнених. Перетривати в часi й утримати в собi все лiпше, що ти мала. Духовна вищiсть, навiть покарана, однаково лишається вищiстю. Але ж до чого може знадобиться твоя вищiсть i досконалiсть, коли тебе вiдiрвано вiд життя, та ще такою молодою? У самому розповнi сил? Дорога, по якiй не їздять, заростає травою й кущами. Та хоч як тяжко й нестерпно велося їй, хоч який розпач терзав iнодi їй серце, Євпраксiя хотiла жити, сподiвалася без надiй, ждала, сама не вiдаючи чого. У всiх речей, що перебувають у часi, завжди є майбутнє, хоч воно їм недоступне. Невiльною людина є лише тодi, коли вона порочна. Пороки ж породжуються незнанням, тому дурiсть i безрозсудство - найгiршi з порокiв. Так само як доброчинствами найважливiшими слiд вважати мудрiсть, розсудливiсть, твердiсть розуму, спокiй духу. В цьому людина може досягти блаженства, але блаженство дасться тiльки життям, за життя, тому не слiд квапити бiг крилатих коней смертi. Жити! Вона хотiла жити! Повинна була жити! її жахлива здатнiсть до вразливостi призводила до того, що нестерпний бiль душi викликався речами найпростiшими: голосом вiтру, променем сонця, людським криком, посвистом пташиного крила. Звикала i не могла звикнути до всього, що вiдкривалося її очам а висоти вежi. Несамовитi свiтанки в горах, а захiд сонця - мов кiнець свiту. Телесування сухих гарячих вiтрiв довкола вежi, а десь у долинах - волога прохолода i шелест пшениць. Часто сизувата iмла повивала лiси й гори, i щоразу це видавалося дивним, Євпраксiя не могла нiяк звикнути до цього i не мала сили позбутися гнiтючого настрою. Усi стiни вежi були пошкрябанi написами. Людина, навчившись писати, уже неспроможна зупинитися. Це нiби якiсь приємнi хворощi. У писаннi намагається чоловiк бодай частково передати той огром життя, який звалюється на нього i якому не завжди вмiє зарадити. Тут i нестримнiсть радостi, i гнiтючий сум, i намагання передати мудрiсть, i гостре зухвальство, i тупi дурощi, смiшна похвальба. Писанням засвiдчуєш про свою нерозривнiсть зi свiтом i водночас борешся проти самотностi. Розмовляєш з людьми, з вiтрами, з небом i з каменем, коли тебе кинуто в камiнь, закуто, ув'язнено. Скiльки душ рвалося з цього каменю, з цiєї вежi, рвалися на волю, а може, й на смерть, вiдчаєно видряпували на твердому каменi свої iмена, знаки хреста i вiдомих лиш їм заклять, переходили у вiчнiсть, може, тiльки цими подряпинами, яких нiхто нiколи не прочитає, не помiтить, а коли й зауважить, то однаково не збагне. Євпраксiя дiамантом свого iмператорського персня дбайливо й терпляче нашкрябала коло вiкна, щоб було видно читати: "Євпракс..." Вона хотiла написати ще "Адельгейд", але в цьому iменi, до якого так i не зумiла звикнути за пi кiлька рокiв, було щось неприємне, якесь булькання, немов од утопленика. Найлiпше було б написати просто "Пракся". Так звано її малою, звала так Журина, звав Журило, брат Ростислав, хоч нi сестра Янка, нi брат Володимир не вживали цього iменi, а лише грецьке "Євпраксiя", бо ж обоє були вiд грецької принцеси i нiколи не забували про це. "Пракся" тут не годилося. Нiхто нiколи не збагне, що то за слово i якiй мовi належить, а для самої Євпраксiї воно й геть заказане, бо приведе лиш до давнiх спогадiв i викличе болiснi пристрастi, яких лiпше всiляко уникати. Київ був далеко, вiн мовчав, iмператор не слав туди послiв, злий на князя Всеволода за небажання прилучитися до римської церкви, князь не слав своїх послiв до iмператора, не маючи в тому потреб, про власну ж доньку, видно, забув за державними клопотами, бо всi володарi, виходить, найперше дбають про справи державнi, так нiби держава населена й не живими людьми, а якимись тiнями, що їх має пересувати туди й сюди князь чи король, та й самi королi, князi, iмператори, як пересвiдчилася бвпраксiя, були не чим iншим, як тiнями, що не тiльки нiчого спiльного не мали з нснвим життям, а навпаки - були ворожi до нього. З усiх людей, що полишила в Києвi, мала двох справдi живих: Журила i воеводу Кирпу. Не знада, чи Кирпа знається на письмi, тож вимушена була обмежитися самим Журилом. У хвилини, коли було особливо тяжко i не могла нi читати, нi дивитися у вiкно, нi спати, не знала, куди й подiтися, писала Журиловi листи. Не справжнi листи, не пергаментнi хартiї з печатями iмператрицi германської на червоному воску, двостороннiми, з так званою контрасигiляцiєю, себто витисками з обох бокiв. То були дивнi листи. Писанi й неписанi. Нiколи не вiдправленi. Бо й вiдправляти не було чого. Листи в умi. Короткi й дивнi, зрозумiлi тiльки їм двом, а iнодi - самiй лиш Євпраксiї. "Весна кiнчається, i плачуть птахи. А може, то я плачу?" "Коли тоне дзвiн, тоне й луна вiд нього". "Навiщо лiтає вороння над вежами?" "Одволист - чи чув ти про таку рослину? А ще є одо-лень. I є приворотне зiлля, зване тут anacampseram. Розповiдають, як один муж задумав убити жону свою i повiв її до лiсу, а вона, йдучи, урвала того зiлля й тримала в руцi, аж муж стратив свiй злий намiр. I так було й удруге, й утрете". "Сонце висушило травневi дощi". "Як посилали до бога звiстку про своє життя. Чоловiк спорядив сокола-винозора, i той зразу й долетiв. А жiнка послала сову. Та сова що пуститься в путь уночi, а_ _вже й день. Сова - на землю i спить цiлий день. Надвечiр схоплюється, детить, летить цiлу нiч, а почне свiтати - зборюв її сон. Так звiстка й досi не долетiла". "Цвiркун вiдлiчує час, i з жахом думаю про сиве волосся". "Пам'ятаєш, як разом дивилися на снiг? I цього року вiн, мабуть, знов упав на Київ". "Я сумую в глуху осiнь". "Колись ми з тобою були в Софiї на княжих хорах i дряпали там на стiнi. Що_ _ми там писали? Прочитай, Журиле!" ЛIТОПИС ДВI ПАРАЛЕЛI У той самий час, як Євпракеiя вперше почула, що круглиться в нiй плiд, у Бургундiї, у замку рицаря Тесцелiна Фонтень, жона рицарева Алета вiдчула те саме, але, як напише згодом про це монах Вiльгельм, "їй присвилося предзнамення майбутнього, а саме: що вона заключає в своїй утробi бiлого собачку з рудуватою спинкою i собачка гавкає". Налякана таким сном, Алета звернулася до свого духiвника, але той заспокоїв її, пригадавши слова Давида до бога про його неписьменних, але затятих пророкiв: "Щоб ти полоскав ноги твої в кровi, а для язикiв псiв твоїх була з ворогiв частина їх". Духiвник сказав жiнцi: "Не бiйся: це добре, ти будеш матiр'ю знаменитого собаки, який зробиться стражем дому господнього i вiзьметься голосно гавкати на ворогiв вiри. Це буде славетний проповiдник i, як добрий собака, зцiлювальними властивостями свого язика вилiкує многi хвороби душi в: багатьох".Син Євпраксiї помер, щойно народившись, бо був надто слабий, зачатий у муках, так само народився, так само зiйшов зi свiту. Рицарська жона в Бургундiї привела на свiт свого сина в той самий день, що й германська iмператриця, але рицарський син вижив, хоч i мав природу знiкчемнiлу до краю. Названо його Бернардом, видно, вибравшу iм'я, сказати б, вiльне для святощiв, бо на той час багато iмен уже були зайнятi святими покровителями рiзних ремесел i занять. Юрiй був покровителем рицарiв, Iоанн i Августин - теологiв, Козьма i Дам'ян - лiкарiв, Катерина - фiлософiв, ораторiв i поетiв, Лука - малярiв, Цецiлiя - музик, Фруменцiй i Гвiдон - купцiв, Григорiй - студентiв, Варвара - будiвничих, Юлiан - коханцiв. Вiд пошестi оберiгали святi Антонiй, Рох, Себастян, Адрiан i Христофор, вiд падучої - Валентин, вiд лихоманки - Петронела, вiд болю зубiв - Аполлонiя, вiд каменiв у нирках - Лiберiй. Iм'я Бернарда було, як видно, ще вiльне, тож мати, вiрячи в пророкування свого сповiдника, надала його своєму кволому новородку. З Бернарда не було нiякої користi в життi, тому вiн прилучився до людей, нi на що не здатних,- до монахiв. Став монахом-цистерцiанцем в Цiто, коло Дiжона, i вiдразу вiдзначився такою нiкчемнiстю свого тiла, що його слiд було вважати або напiвтрупом, або святим. Проживши рiк у келiї, вiн не помiтив, чи була там стеля. Побувавши у тому чи iншому монастирському примiщеннi, не мiг нiколи сказати: одне там вiкно, два, три i чи взагалi є вiкна. Вiльгельм пише про це так: "Умертвивши в собi будь-яку цiкавiсть, вiн не одержував нiзвiдки вражень". Про природу Бернардову Вiльгельм пише таке: "Шлунок його був такий зiпсований, що вiн негайно низвергав ротом ще неперетравлену їжу. Коли ж випадком дещо встигало перетравитися i силою природи виходило звичним шляхом, то при слабостi нижнiх частин тiла i це вiдбувалося з неймовiрними стражданнями". Здавалося б: навiщо стiльки уваги такому недосконалому створiнню? Але саме такi збочення вiд здорової природи часто цiнуються деякими людьми. Абат монастиря Цiто Стефан, так само як духiвник рицарської жони Алети, побачив у недужому Бернардi щось майже святе i послав його на чолi частини братiї, щоб заснував монастир у Клерво, у Полиннiй долинi рiки Об, здавна вiдомiй як пристанище злодiїв. Так незнаний нiкому Бернард став Бернардом Клервоським. Це був той самий Бернард Клервоський, який сколотив усю Європу в другий хрестовий похiд, власноручно нашивав хрести на шати рицарiв i королiв, розiрвав для цього власний одяг, здобув славу зцiлителя вiд недугiв i нещасть; натовпи, вiрячи в його святiсть, обривали на ньому одiж, цiлували ноги, просили життя i спокою. А вiн, не маючи сам нi людського життя, нi спокою, метався по всiх землях, знесамовитiлий, ошалiлий, гнав тисячi на смерть, на страждання, на злочини. I нiхто не назвав його злочинцем - називали святим. Двоє невдало народжених того самого дня, того самого року. Один помер вiдразу. Другий лiпше б помер, нiж мав принести людям стiльки лиха. Мiж ними не було нiякої дотичностi, нiякого зв'язку, просто часовий збiг - бiльше нiчого. Друга паралель зачiпає двох жiнок, рiзних за вiком, але багато в чому однакових: у становищi, в багатствi, в освiченостi, у впливовостi. Вiдразу ж слiд зауважити, що однаковiсть та суто поверхова, бо кожна з двох жiнок по-своєму розпорядилася перевагами свого становища i, як наслiдок, одну забуто, так нiби й не було її на свiтi, i лиш у давнiх хронiках можна знайти скупi рядки про її страждання, а друга мiцно посiла свое мiсце в iсторiї. Одна з цих жiнок - Євпраксiя. Друга - графиня Матiльда Тосканська. Власне, Матiльда, як жiнка передбачлива, не покладалася на випадкове сумлiння iсторикiв, а тримала коло себе в замку Каносса схильного до укладання латинських вiршiв монаха Донiцо, який пiд пильним наглядом графинi неквапливо й з належною шанобливiстю написав поему, названу "Життя Матiльди" (Vita Mathildis), сто з чимось пергаментних хартiй по двадцять два рядки в кожнiй, коштовнi мiнiатюри - золото, кiновар, блакить, зелена, брунатна, чорна барви, стиль бiблiйно-заплутаний, спрямування епiчно-панегiричне. Творiння Донiцо (рукопис зберiгається у Ватiканськiй бiблiотецi), видане 1724 року в п'ятому томi творiв давнiх iталiйських письменникiв, i тепер примiрник його можна знайти у великих державних публiчних бiблiотеках у вiддiлi, який зветься "мораторiй", себто - вiддiл рiдкiсних книг, мертвих для сучасникiв, потрiбних iнодi хiба що таким дивакам, як автор цього роману. Але мова тим часом не про Донiцо, а про Матiльду. Народилася вона 1046 року, себто була старшою за Євпраксiю на 25 рокiв. Прадiд Матiльди був граф Реджiо, Модени й Мантуї. Дiд здобув у власнiсть Феррару й Брешчiю, одружившись з маркграфинею пiвнiчної iталiйської марки. Батько Бонiфацiй з'єднав марку з Тосканою i герцогством Сполето, завдяки чому став одним з найбiльших князiв Iталiї. 1030 року вiн одружився з Беатрисою, донькою Фрiдрiха з берегiв Лорану, вперше порушив традицiю дому Каносса бути лояльним до iмператора i став бунтувати проти Генрiха III. У 1052 роцi був таемно вбитий. У наступнi три роки так само таємно були вбитi його старша донька Беатрiче i син Фредерiк. Матiльда стала власницею величезного спадку. Генрiх III кинув Матiльду з матiр'ю до в'язницi в Германiї, але саме тодi помер, i двох вельможних жiнок незабаром випущено. З ув'язнення Матiльда вийшла навiки ворожою до всiх германських iмператорiв. Тому дiм Каносса вiдразу став на боцi папи Григорiя-Гiльдебранда в його конфлiктi з iмператором за iнвеституру. Матiльда одружилася з бароном Годфрi, але шлюб той був досить дивний: Годфрi сидiв у своїх ломбардських маєтках, не маючи нiякого бажання переправлятися через рiку По, а графиня Тосканська приймала в Канносi папу Гiльдебранда, i вся Європа гула чутками про їхнi таємничi нiчнi сходини. Маленький папа i маленька чорнява графиня. Вимагав целiбату для всiх священикiв своєї церкви i вiдкрито замешкував у оточеному потрiйними мурами замку з жiнкою, яка на той час стала вдовою, бо барон Годфрi десь тихо помер у своїх володiннях, вiдповiдно намноживши багатства Матiльди. Важко навiть сказати: хто кого наблизив до себе - папа Матiльду чи Матiльда папу. Обдарована розумом i вiдповiдними хитрощами, жiнка знає, що часто лiпше бути посередницею, нiж повелителькою, на яку неминуче падає тягар вiдповiдальностi. Матiльда без кiнця повторювала: "Ми з найсвятiшим папою", "Найсвятiший папа велiв передати", "Найсвятiший папа вважає"... Могла вкладати в свої завiдомлення будь-що, i все це йшло мовби вiд самого папи. Могла виказувати коштом папи владнiсть, непоступливiсть, жорстокiсть або милосердя, залежно вiд потреб i обставин. В сiчнi 1077 спостерiгала в Каноссi принизливу сцену каяття iмператора Генрiха. Вдавала, що спiвчуває iмператоровi, клопоталася перед папою за його прощення, хоч сама ж привела Генрiха до Каносси, платячи за кривди, нанесенi їй i її родовi ще його батьком. (В рукопису Донiцо в вiдповiдна мiнiатюра: Генрiх стоїть на колiнах перед Матiльдою, що велично возсiдає на високому графському тронi. Золота живописець поклав на Генрiха й Матiльду однаково, зате обдiлив iмператора багрянцем, увесь вiддавши графинi). Коли Гiльдебранд помер, Матiльда не розгубилася. Пiдтримувала його наступника Вiктора, тодi - Урбана, якого намовила розпочати вiйну проти iмператора. Одружилася з баварським герцогом Вельфом, пiдняла всiх невдоволених германських князiв, не злякали її вiйськовi успiхи Генрiховi, який привiв до Iталiї велике вiйсько й захопив багато городiв i замкiв. Вiн узяв Мантую, Пiзу, Лукку, сплюндрував маєтки Матiльди. Неминуче мав бути покараний. Простежувала через своїх вивiдни-кiв кожен вчиноа, кожен крок Генрiхiв; як тiльки-но ображений безпiдставними пiдозрами iмператора син його Конрад виїхав з Верони, його зустрiли посланцi Матiльди, коли ж потрапив вiн до рук iмператорської погонi, визволили його знов-таки люди Матiльди i Вельфа, з великими урочистостями зустрiнуто Конрада в Каноссi i незабаром за благословенням самого папи Урбана короновано в Мiланi королем Iталiї. Син пiшов проти батька. Тепер папська (власне, Ма-тiльдина) сторона мала свого главу, проголошеного публiчно; Генрiх вiдразу вiдчув наслiдки такого хитрого Ма-тiльдиного кроку; вiд нього вiдпадали город за городом, замок за замком, йому зраджували, вiд нього втiкали, вiп вимушений був вiдступати, вже не сидiлося спокiйно й безтурботно в Веронi, мав знову, як у молодостi, метатися, битися, знесилюватися. Євпраксiя сидiла у вежi, забута iмператором, але не забута Матiльдою. Та розумiла, якою силою стануть проти Генрiха двi такi жiнки, як вона й iмператриця, коли з'єднаються. I маленька графиня стала готувати це поєднання. Дбала не про Євпраксiю - керувалася зненавистю до iмператора. Вiн уперто вiдмовляв своїй жонi спорядити посольство до Києва? Гаразд, вона пошле до князя Всеволода своїх людей з дарами й вiстями про дочку i матиме незабаром звiдти вiстi. Вiн ув'язнив iмператрицю в кам'янiй вежi, сховавши молоду жiнку вiд усього свiту, так що нiхто вже й не знає, жива вона чи мертва? Гаразд, Матiльда визволить iмператрицю, хоч би для цього довелося розвалити вежi половини Iталiї! Негоже, коли такi двi жiнки роз'єднанi. Надто ж, коли вони живуть у тiй самiй землi. Так переплiтаються стежки життя, i ще й не знати, чи не послав би Бернард Клервоський у хрестовий похiд сина Євпраксiї, коли б той не вмер у день свого народження, а вижив i став iмператором, королем або й просто власником золотих острог. СОКОЛИНА ВЕЖА Похмура зима роздягла дерева, оголила землю, била в камiнь холодною пронизливiстю вiтрiв, од яких здригалася й стогнала вежа. Порятунок був тiльки у вогнi, який розкладала в кам'янiй печi Вiльтруд, приносячи дрова вiд кнехтiв з їхньої вежi, де було все: вино, жирна їжа, паливо, зброя, п'янi вигуки, регiт, смачний сон, бездумнiсть i безтурботнiсть. Але дрова, хоч звiдки принесенi, однаково горять i зiгрiвають, вогонь весело потрiскує, теплий дим наповнює вежу, нагадуючи дим лiсових багать, викликаючи спогади про все втрачене. Чомусь згадувала Євпраксiя, вдивляючись у теплий вогонь, як ще малою, у Переяславi, повiз її вже й не пам'ятає хто на ламання калини. Їхали довго травами, летючi слiди кiнськi вiдбивалися в травi, трава в кiнських слiдах була вiдкинута назад, а в людських - почовгана, прим'ята наперед. У перелiсках уже падало листя. Червонiло мiж деревами, мов мертвi лисицi пiсля вдалих ловiв. Калина росла в низинi, коло рiчки. Поки мала Євпраксiя зi своїм супроводом добралася туди, жiнки вже почали ламати калину, в'язали її в пучечки, наповнювали лозовi розложистi кошики червоною стиглiстю, - калиново-стиглi жiнки, з пiснями затаено-грiховними, повними лукавих натякiв на щось бентежне й п'янливе. Тодi мала Євпраксiя нiчого ще не вмiла збагнути, тепер лишався самий спогад перед цим вогнем у каменi, червоним, як давня калина з дитинства. Все ж зима, попри її непривiтнiсть, якось нiби помагала легше зносити неволю, забувати про неї, бо час розполовинений був мiж холодом i жданням тепла на ранок, коли вогонь у печi давно вже затухав; жар поймався сiрим попелом, камiнь нахолоняв, i з-пiд хутряного покривала страшно було виткнути навiть носа, Євпраксiя не думала нi про що, окрiм тепла, нетерляче ждала появи Вiльтруд, думала при ту хвилю, кола знов у печi загоготить полум'я, i теплi хвилi тепла торкнуться її обличчя, i вежа сповниться життям i надiєю. Пори року тут мовби зливалися, не було нi весни, нi осенi, - тiльки безкiнечне лiто з одноманiттям спеки i оця недовга зима, що, здавалось би, мала лякати ув'язнених, несучи їм загрозу холоду, а насправдi несла полегкiсть, бо коли людина занурюєуься в клопотi найпростiшi, дбає лише про потреби своєго тiла, тодi зболена душа її має спочинок i сили притiкають до неї як веснянi соки в живе буйне дерево. Зима тут потопала в потоках холодної води, невiдповiднiсть дощiв порi року мимоволi навертала Євпраксiю на спогад забутої вже давно розповiдi Журининої, Мовляв, дощi пускає глухий янгол. Бог йому каже: "Йди туди, де чорно", а вiн, не розчувщи, падає, "де вчора"; Бог: "Iди туди, де просять", а той сипле "де косять"; Бог: "Iди, де ждуть", а той ллє, "де жнуть". Мабуть, той химерний глухий янгол, заливаючи тут рiздво потоками дощу, пригнав за тим дощем до Верони i Генрiха з його прибiчнм папою Климентом. Iмператор, виказуючи поштивiсть до церкви, урочисто зробив великi вклади в два веронськi абатства на пам'ять своїх рiдних i покiйної iмператрицi Верти. Про живу було забуто. Щоправда, барон Заубуш за повелiнням iмператора перевiрив сторожу, побував навiть у Вежi п'яного кентавра, але не пiднявся нагору, бо коли перелякана Вiльтруд прискочила до Євпраксiї з вiстю, що у вежi з'явився Страшний одноногий барон, iмператриця послала її вниз попередити Заубуша, щоб не смiв з'являтися перед нею. Дiвчина скотилася по схiдцях, мало не впала на Заубуша, той не розгубився i не здивувався вельми, притримав її коло себе, не дав розтулити рота, сказав загадково-притишеним голосом: - Даремно бiгаєш._ _Не до iмператрицi прийшов - до тебе. - До мене? - Тихо. Нiхто на сiм свiтi не повинен про це знати. - Тодi як же? Мене вб`ють! - Житимеш, дурна! Ще й як житимеш! Дякуватимеш старому Заубушевi... Євпраксiя не знала нiчого про ту розмову. Та й про що могла знати? Гордий дух її призвичаївся до вiдокремленостi й цiлковитої вiдiрваностi вiд щоденного життя, яке текло внизу, не поповнювала звiдти нi своїх знань, нi снаги, живилася якимсь таємним запасом душевних сил, що був, виходить, невичерпний, коли змогла вже стiльки просидiти у вежi. Не бачила, як iмператор у недiлю ставав iз своїми п'яними баронами коло собору i стежив, як веронцi в святкових убраннях обережно обходять калюжi. Тодi ставав, широко розставивши ноги, коло калюжi i, колупаючи кiнцем меча в багнистому днi, норовив обляпати болотом особливо ошатно одягнених. Чоловiки мовчки зносили наругу, жiнки з вищанням утiкали, але їх обприскували багнюкою iмператорськi прибiчнi, що з реготом ганялися за втiкачами. Не чула, як хвалився Генрiх на учтi, одурiвши вiд пиятики: "Ось витягну iмператрицю з вежi й пiддам її карi за розпусту. Звелю поставити на кладовищi з пiднесеними догори руками, опертими на двох схрещених мiтлах. Хай вийдуть з неї слов'янськi гордощi!" Не знала, що iмператор замкнений у Веронi, оточений звiдусiль, зiпхнутий на самий край Iталiї, коли ж хотiв стрiтися з угорським королем Владиславом, аби зажадати помочi, то Матiльдин муж Вельф не пропустив його крiзь гiрськi проходи. Iнодi людинi лiпше не бачити, не чути, не_ _знати. Тодi можеш зосередитися на собi самiй, спитати себе: що я можу знати? Що повинна робити? На що сподiватися? Спитала про це абата Бодо. Той вiдбувся звичним: блаженнi, хто дiє в iм'я господнє. - А хто дiє? - зухвало поцiкавилася вона. _- _Тi_,_ хто йдуть по путi господнiй. - Хто ж iде? Бодо стривожено глянув на iмператрицю. Не звик до суперечок тут, у вежi. Приходив, говорив. Євпраксiя мовчала. Сповiдатися не мала в чому. Грiхiв не мала нiяких, хiба що в гординi своїй вважала, що цiлий свiт завинив перед нею. Але абат уникав такої розмови, бо звик у життi до обережностi, а тут, розумiв це, потрiбна була обережнiсть просто неймовiрна. - Зима довга, дочко моя,- сказав по змозi м'яко,- я хотiв би знайти для вас такi книги, якi принесли б вам утiху в самотностi. - А чому ви не приносите менi благословення вiд найсвятiшого папи? - Я хотiв би це зробити, але... - I як то може бути: бог один i його намiсник на землi має бути один, а в Iталiї вiдразу два папи? Здається, бувало вiдразу й по три? Як то, отче? - Дочко_ _моя... - Ви боїтеся вiдповiсти, отче? Я спитала, хто ж iде по путi господнiй? Чи той папа, що з iмператором, чи той, що з Матiльдою? - Я не можу вам цього сказати. - Не знаєте чи боїтеся? - Не можу, дочко моя. Скажу вам лише: папи Климента не бачу, не допущений, нiкуди не допущений, бо маю спiльну долю з тобою, дочко моя. Плоть моя має вихiд з сеї вежi, а дух перебуває тут постiйно. - Я мала б вiдчувати це якось. - Для того потрiбен час. I терпiння. - Скiльки ж? I того, й того вже було задосить! - Терпiнню немає меж. - А знанню? - Знання - то i є терпiння. Що досконалiша iстота, то вразливiша вона до страждань. - А до насолод? - Лише грубi натури. Грубi й порочнi. - Все ж менi було б радiсно вiдчути себе тут несамотньою. Вiдчути ваш дух. - Думай про дух божий, дочко моя. Блаженнi, хто... Це вже Євпраксiя знала давно. Вiдвернулася досить непоштиво, знаючи, що судити її за це нiхто не зможе. Щоправда, спiвчуття вiд абата теж не очiкувала, бо таке почуття йому було чуже. А з духом справдi спiзналася вже повеснi, та був то не той дух, що про нього святобливо говорив абат. Могутнiй дух волi в хижому посвистi пташиних крил об'явився Євпраксiї звiдти, звiдки й не ждала нiколи - зi сторожової вежi. Кнехти гнiздилися внизу, пильнували стiнного переходу, верх вежi весь цей час був вiльним, а з весни поселився там чоловiк майже так само самотйiй, як Євпраксiя, але не цим вiн привернув увагу, а своїми соколами. Чоловiк був сокольником. Чий - iмператорський, баронський, єпископський, а чи сам по собi? - не важило. Видно, так само вiдвик вiд людей, як i вона, звик до мовчання, до самотностi, наклало це на йього печать суворостi й навiть, сказати б, хижостi, надто ж у поглядi глибоких чорних очей, але рiзнився вiн од iмператрицi, що мала б загинути вiд неробства, своєю неймовiрною зайнятiстю. Бо вчив соколiв. Не лiтати, нi,- до цього привченi були вiд народження. Але гнатися саме за тою здобиччю, на яку вкаже чоловiк, i летiти не кудись, а куди вкаже чоловiк, i летiти не якось, а якнайвище, найголовнiше ж: не втiкати вiд людей, щоразу повертатися до господаря, всiдатися на шкiряну рукавицю, слухняно ждати нових спонук. Соколiв годилося ростити саме у високiй вежi, щоб звикали високо злiтати. Ось i вибрав ту вежу сокольник, i вiднинi вона стала для Євпраксiї Соколиною вежею. Соколи вилiтали просто в неї з-перед очей, здавалося, вiдчуває на своєму лицi вiтер вiд їхнiх крил, вони вишугували в пiднебесся з такою нагальнiстю, з таким завзяттям, аж нiби в тобi теж щось зривалося й летiло за ними, разом з ними, спiльно з отим невпокореним могутнiм духом жадоби волi, простору, безмежжя. Завжди неуважлива до занять простого люду, Євпраксiя тепер з якимсь болючим вдоволенням стежила за всiм, що робить сокольник. Незабаром не було для неї нiяких таємниць нi про того чоловiка, нi про його сiрих вихованцiв. Все ж таки бiльше приглядалася до соколiв, бо й що чоловiк та ще усамотнений? Мало спить, мало їсть, нi з ким не говорить, суворiсть - спосiб його буття, у клопотах - порятунок од розпачу. Вразила Євпраксiю жорстокiсть сокольника. Не могла без гнiву й обурення бачити, як пускав вiн своїх соколiв на перелiтне птаство, на диких гусей, на журавлiв, на лебедiв. Може, летiли вони й до Києва, може, ждуть їх там такi малi дiти, як була колись вона, прислухаються, чи не заячить у темному весняному небi, чи не закурличе. А журавель нiколи не долетить, i лебiдь не прилетить на днiпровськi плеса, бо збитий хижим соколом на цю тверду кам'янисту землю. I повинен у тiм суворий сокольник, який не знає жалостi. Однак згодом вона все ж простила сокольниковi його вимушену жорстокiсть, збагнувши, що за волю доводиться завжди платити. Iнодi й чиєюсь смертю. Для сокола захват волi, а для лебедя - смерть. В одних крилах - посвист розкованостi, хижої нестримностi, голос безмежжя, в iнших - приреченiсть. Не може бути волi взагалi й для всього. Отримуючи волю для себе, неминуче вiдбираєш її в когось, не маючи нiяких обмежень, тим самим обмежуєш безлiч iнших iстот, може, саме через те так охоче кидають до в'язниць простих людей всi королi й iмператори: тодi почуваються вiльнiшими. I Генрiх замкнув її до вежi для того, щоб не мати коло себе ще одної коронованої голови, надто ж, що не мав у нiй потреби як у жiнцi. Але ж iмператор не сокiл, хоч так само хижий. Соколiв треба було годувати пташками, ставити свiжу воду, щоб купалися й сушилися на сонцi. Сокiл повинен мало спати, тодi вiн злiший i слухнянiший. Сокольник часто годував птахiв, накладав їм на голова шкiрянi каптурцi, путав ноги й носив на тонкiм обручi, щоб не спали i втрачали дикiсть. Лiтати попервах пускав на шнурi-довжику, щоб поверталися до вежi. Пiсля цього знов годував i пiдставляв воду для купання. Згодом став пускати вже й без шнура, вимахував з вiкна вежi чимось сiрим на довгiй мотузцi, видно, приваблював птахiв назад. Євпраксiя спершу не дивилася на все те, неспроможна збороти вiдразу до вежi, де сидiла її сторожа, та згодом несила було їй вiдiрватися вiд споглядання соколиного життя, яке розгорталося перед її очима. У високих вежах вигодовують соколiв. Забирають соколят з гнiзда i привчають платити неволею за лiпше знання волi, за хиже вмiння насолоджуватися нею, осягати всю її безмежну обмеженiсть. Чи не так склалося i її життя? Мов маленьке соколя, вирвано її з рiдного гнiзда, кинуто в холодну чужину, приборкувано, затуляно очi чорним каптуром, зв'язувано руки й ноги, закуто, врештi, у камiнь. Може, хоч всемогутнiй дух соколиної свободи якось порятує її, дасть снагу, терпiння й надiї? Тепер не вiдривалася вiд споглядання того, що дiялося в Соколинiй вежi, аж врештi помiтив те похмурий сокольник, а може, помiчав то давно, та тiльки через свою вiдлюдкуватiсть не виказував. Однак, хоч який ти вiдлюдько, а маєш знати, що дивиться на тебе сама iмператриця, до того ж молода й гожа жiнка, опрiч того - ув'язнена, нещасна, безпомiчна. Яке ж треба мати серце, щоб лишатися байдужим перед такою жiнкою? I одного ранку, щойно Євпраксiя з'явилася коло вiкна своєї вежi, похмурий сокольник поштиво вклонився їй. Вона чи не помiтила, чи подумала, нiби їй видалося, але сокольник вклонився й назавтра, i ще, й ще, тепер уже вона вiдповiдала цьому чоловiковi, повiльно прикриваючи очi повiками, даючи йому зрозумiти, що помiчав його поштивiсть i належно її цiнує. Якось удень Вiльтруд, захекана й розпашiла, прискочила знизу, несучи якiсь дивнi речi. Мовчки подала їх iмператрицi, та мало не вiдсахнулася. - Що то? - Ваша величнiсть, передано вам. Якась груба шкiряна рукавиця, вся подряпана, так нiби точили об неї пазури самi дияволи. Два_ _скрiпленi мiж собою пташинi крила з прив'язаною до_ _них брудною мотузкою. - Хто передав? Навiщо ти це принесла сюди? - Сокольник, ваша величнiсть. Просив прийняти. - Оце все? Що маю_ з _ним робити? - Вiн дарує вам сокола, ваша величнiсть. - Ти хотiла сказати - оцi крила? - Нi, живого сокола. Вiн просить вас надягти рукавицю i ждати, поки вiн пустить зi своєї вежi сокола. Тодi треба розмахувати цими прив'язаними крилами. Це зветься вабило. Сокiл, приваблений крилами, прилетить до вас i сяде вам на руку. - Але я не вмiю махати цим. I... не хочу. - Ваша величнiсть, дозвольте менi. Євпраксiя вказала їй на вiкно. - Але прошу вас - надягнiть рукавицю._ _Бо сокiл так i впаде. - Звiдки ти знаєш? Вiльтруд не вiдповiла: висунувшись з вiкна, щосили крутила вабилом. Тодi зашепотiла злякано: - Летить, падає, ваша величнiсть! Євпраксiя невмiло надягла шорстку рукавицю. Смiшно, але хвилювалася, так нiби вперше надягала шати iмператрицi. Кинулась до вiкна, вiдтрутила Вiльтруд, наставила рукавицю. Птах, наближаючись до землi, опускав хвiст, розпростує його пiр'я, пiдносить голову i легко й швидко вдаряв крилами, щоб пригасити швидкiсть i сiсти лагiдно. Сокiл падав каменем. Чи й запримiчав висунуту з вiкна рукавицю, чи запам'ятав, звiдки викручувалося вабило, летiв зi свистом, так нiби намiрявся врiзатися в камiнь вежi й розприскатися бризками. Євпраксiя мало не закричала вiд страху за сокола, але вiн попередив її, шугнув побiля обличчя, вчепився в рукавицю, круглооко втупився в жiнку, мабуть, дивуючись такiй змiнi господаря, хижо наставив на неї жорстокого дзьоба, стрепенувся, мовби зриваючись до льоту, але тут Вiльтруд вправно накинула йому на голову шкiряний каптурець, i заслiплений птах з криком задряпався по рукавицi, вже неспроможний злетiти, безпорадний i слухняний. - Вiн буде наш! - вигукнула Вiльтруд. - А що з ним робитимемо? - Я годуватиму його,_ _купатиму. Ви пускатимете до самого неба_._ Сокольник дасть_ _нам пташок для годiвлi. Я поставлю для сокола воду. - А що скаже абат Водо? - всмiхнулася Євпраксiя, - Хiба бог - проти птаства? Адже й божий дух злiтає птахом. - Не соколом же - голубом. - Це коли вiн нi з ким не воює. А в Германiї єпископи постiйно воюють. Тут, виходить, теж. Хiба то не божий "дух штовхає їх до того? - Спитай абата Бодо. - Я боюся його. Вiн такий суворий. - Сокiл суворiший, а ти не злякалася. Бачиш, якi в нього пазури. А крила? Мов залiзнi. - Однаково це птах. - А коли помiтить у нас сокола сторожа? - Ваша величнiсть, вони не помiтять! - Чому так вважаєш? - Вони нiколи не дивляться вгору. - Як ти довiдалася? - Ваша величнiсть, вони не можуть дивитися вгору. Так само, як... як ви не можете дивитися вниз. - Не вигадуй, Вiльтруд, лiпше нагодуй сокола. Так встановився зв'язок мiж Вежею п'яного кентавра i Соколиною вежею. Мовчазна вимiна поклонiв i поглядiв, перельоти птахiв, нестримний дух волi. Забуто про сум, про самотнiсть, вiдкладено книги, не зауважувано тепер нi трав, нi квiтiв, нi зелених дерев, нi щедрот лiта-у небо, у небо, тiльки в небо! I, як то завжди буває, що бiльше прагнеш до неба, то болючiше доводиться вiдчувати тверду землю суворої безжальностi. Євпраксiю вiдкинуто було несподiвано, нiщо не вказувало на те, що мало статися, колись вона нетерпляче ждала змiн, їх не було, тепер не ждала нiчого - зненацька поставлена була перед вибором. Але перш нiж вибирати, мала пройти ще одне коло свого пекла, свого мучеництва. Хоч спала Євпраксiя мало, але десь передсвiтом все ж западала в мiцний сон, який того разу був порушений брутально й незвично. Тепер чи спала, чи й не спала, бачила, чи, може, марила, а то й просто згадувала, хоч сказати вiдверто, час був не для згадувань i не для нагадувань. Може, то було й не з нею, бо вже за кiлька десяткiв лiт нiбито сталося з одним безпутним монахом, i вiн описав з'яву, поклавши тим своїм описом початок традицiї, яка вже не мала кiнця i прилучала до цiєї дивної справи людей навiть генiальних. Ще в Кведлiнбурзi, де було зiбрано все рiдкiсне, що вийшло будь-де з монастирських скрипторiїв, Євпраксiя могла прочитати ту книгу лисого б