езпутного монаха, могла й не прочитати,  це  не  важило,  бо  ж  однаково
судилося їй пережити те саме i побачити в своїй вежi ще й духа злоби.
   Воно  з'явилося  перед  сонною  Євпраксiвю  на  свiтаннi.  Маленьке   й
вiдворотне страховисько, що ледь  нагадувало  людську  подобу.  Воно  було
невеличке на зрiст, з довгою i худою шиєю, спитим на синець лицем, чорними
очима, лоб мало зморшкуватий  i  вузький,  плоский  нiс,  величезний  рот,
товстi губи, пiдборiддя коротке й загострене, цапину борiдку, вуха прямi й
гострi, волосся брудне й сторчком, зуби мовби собачi, потилиця звужеца  на
клинець, випуклi груди, горб на спинi, вiдвислий зад i смердючий одяг. Все
його тiло здавалося зсудомлене вiд руху. Страховисько вхопилося за край її
ложа, страшно потрясло його i стало кричати: "Ти недовго зостанешся тут!"
   Євпраксiя  прокинулася  вiд  жаху.  Коло  її  лiжка  стояла  в  темрявi
Вiльтруд, бiлiла в пiтьмi чистим своїм лицем, тихо кликала:
   - Ваша величнiсть, ваша величнiсть!
   - Що тобi? Налякала.
   - Дозвольте, ваша величнiсть.
   - Що сталося? Ти з'явилася менi в  образi  злого  духа.  Досi  вискакує
серце з грудей, як згадаю те, що бачила щойно. Чому не спиш?
   - Дозвольте йому ввiйти, ваша величнiсть.
   - Кому?_ _Хто тебе прислав?
   - Вiн хоче вам добра, ваша величнiсть. I я завжди хотiла вам добра.
   - Хто? Про кого ти?
   - Там барон Заубуш, ваша величнiсть.
   - Барон? Уночi? Тут? Чого йому треба?
   -  Дозвольте  йому  сказати,  ваша  величнiсть?  Євпраксiя  прокинулась
остаточно. Побачити наяву диявола, мало не доторкнувшись до нього рукою, i
почути, що десь тут Заубуш? Забагато навiть  для  неї,  хоч  уже  вiдвикла
дивуватися. Але Вiльтруд просила так улесливо й принизливо, що й не  схоже
було на одноногого барона. Хiба вiн просив коли-небудь, хiба  вдавався  до
послуг таких безпомiчних посланцiв?
   - Чого йому тут треба? Не бажаю бачити цього чоловiка.
   - Вiн дуже просить, ваша величнiсть. I я прошу теж.
   - I ти? За Заубуша? Чи знаєш його як слiд?
   - Дозвольте, ваша величнiсть.
   Видно було, що не вiдстане. Ось так, ухопившись за край ложа,  мов  той
нечистий з видiння, стоятиме й до ранку, й цiлий день, благатиме  за  того
барона, який, власне, мiг би ввiрватися й без попереджень, без благань, за
своїм звичаєм.
   - Де той барон?
   - Вiн тут.
   - Хай увiйде. Але ти зостанься.
   - Не смiю, ваша величнiсть.
   - Велю тобi.
   Вiльтруд зникла. У вежi ще панував морок,  i  хоч  очi  Євпраксiї  були
призвичаєнi до нього, все ж вона чи  й  помiтила  Заубуша,  який  з'явився
нечутно, не стукав нахабно своєю дерев'янкою, став  якийсь  мовби  нижчий,
менший, може, то й не барон, а знов злий дух?  Поклала  мовчати  вперто  й
затято, послухати, чого йому треба, хто  прислав  сюди,  що  вони  там  ще
затiвають.
   Здалеку долинув до неї голос. Належав Заубушу, у цьому не було сумнiву,
але чомусь без звичного для барона нахабства й рiзкостi.
   - Ваша величнiсть! Євпраксiя мовчала.
   - Що ви думаєте про мене, я знаю. Але ж ваша величнiсть!
   Вона не озивалася.
   - Заубуш - брудна свиня, всi це знають i всi це кажуть. Йдеться не  про
Заубуша. Про вас, ваша величнiсть.
   Кожному завжди йдеться про нього самого.  Чи  задля  цього  треба  було
будити її?
   - Ваша величнiсть, ви не  хочете  мене_  _слухати?_  _Мовчить  -  отже,
слухає. Вже цього задосить для такого брудного чоловiка.
   - Я виступаю не вiд свого iменi, ваша величнiсть.  Нiколи  не  виступає
вiд свого iменi. Всi це знають. Не таємниця для неї.
   - За мною стоять аж он якi сили,  ваша  величнiсть!  Бiльшi  за  самого
iмператора!
   Що їй до iмператора, i до тих сил, i до всього  на  свiтi?  Вже  звикла
покладатися на власнi сили, черпати з власних джерел. Аби лиш не  змiлiли,
не всохли, не зникли!
   - Ви пошкодуєте, ваша величнiстьi
   Навiть не дивилася в його бiк. Одвернута плечима,  втуплена  в  кам'яну
стiну, за якою був безмежний простiр. Линула туди серцем, душею. За  гори,
поза небеса, додому! Чому там, удома, вчили її тiльки добра? Чому нiхто не
вчив суворостi? Змалечку, вiд самого народження, вiд першого крику  вчити,
що свiт жорстокий, безжальний, твердий i  треба  вмiти  змагатися  з  ним,
опиратися йому, виступати при потребi проти  нього,  знаходячи  для  цього
сили. Виступати хоч проти всього свiту! Вiдважно, зухвало, вiдчайдушне!  А
вона не вмiла навiть спопелити поглядом, убити словом якогось там Заубуша.
Зневажала, ненавидiла, але мовчки, безсило, власне, лякливо. Бо  ще  й  не
знати, якi намiри в того негiдника. Може, посланий для вивiдництва,  може,
задумали з iмператором ще тяжчий злочин проти неї? А вона безсила.
   Заубуш зник так само нечутно, всупереч своєму призвичаєнню,  не  лаявся
сотнею тисяч свиней  i  не  гримiв  дерев'янкою,  майже  вiдразу  по  його
зникненню знов зродилася коло iмператрициного  ложа  ясноволоса  Вiльтруд,
упала на колiна, вхопила руку Євпраксiї, цiлувала, плакала.
   - Ваша величнiсть, ваша величнiсть! Чому ви не захотiли його слухати?
   - Дурна ти, Вiльтруд. Адже я слухала. Чула все, що говорив цей чоловiк.
   - Але ж ви мовчали, ваша величнiсть!
   - Я не хочу говорити з негiдником.
   - Ви несправедливi до нього, ваша величнiсть!
   n Несправедлива до Заубуша? Вiльтруд, ти ще надто мало знаєш.
   - Я... я знаю все. Вiн хоче вас визволити, ваша величнiсть.
   - Заубуш? Визволити?
   - Так. А ви...
   Дiвчина заплакала ще дужче. Не могла вже й говорити.
   - Заспокойся,  Вiльтруд.  Йдеться  ж  про  моє  визволення.  Чого  маєш
плакати? Ти вiльна.
   - Ви не захотiли... для мене...
   - Для тебе? Що для тебе, Вiльтруд? Кажи. Я допоможу, коли матиму змогу.
   - Вiд вашої волi... моє щастя...
   - Дякую тобi, моя дiвчинко. Але ти можеш бути  щасливою  й  так.  Ждати
моєї волi?
   - Барон звелiв, аби я... Мала намовити вас..,
   - Намовити? До чого ж, моя дiвчинко?
   Вiльтруд витерла очi. Сяйнула ними сумно й жалiбно.
   - Вiн обiцяє взяти мене в жони.
   - Тебе в жони? Кому ж?
   - Собi. Адже вiн ще нiколи не мав жони.  Нiчого  не  мав.  Вiн  глибоко
нещасний.
   "Нещасний" нiяк не тулилося до Заубуша, не мало з ним нiчого спiльного.
Але ж яку треба було мати душу, щоб побачити щось людське в бароновi?
   - Вiн обiцяв узяти тебе в жони?
   - Так. За однiєї умови. Аби я намовила вас утекти з вежi.
   - Мене? Намовити? Утекти?
   - Вiн вам допоможе. Вiн уже все пiдготував.  Вiн  добрий  i  гарний.  А
ви... вiдмовляєтеся. Чому ви вiдмовляєтеся, ваша величнiсть?
   Євпраксiя не могла стямитися. Вже переконалася, що в цьому свiтi  чиєсь
щастя i чиясь воля можливi тiльки кощтом чужих нещасть i ув'язнень,  тепер
несподiвано поставало перед нею геть неочiкуване: хтось може бути щасливий
завдяки її звiльненню! Дивне щастя  i  ще  дивнiша  воля,  отримана  такою
цiною. Але ж не жорстока цiна, а добра, якась особливо людяна,  хоч,  коли
задуматися, однаково є в нiй щось  не  зовсiм  чисте,  коли  замiшано  тут
такого чоловiка, як Заубуш, та й маленька Вiльтруд плаче не  тому,  що  її
iмператриця лишається в вежi, а  через  поруйнування  своїх  сподiвань  на
щастя. Нiчого нема безкорисливого на свiтi. У своїй добротi ця дiвчинка  з
янгольськими очима так само безжально жорстока, як i Заубуш, як iмператор,
ян усi тi, хто дбає передовсiм про себе, про власну вигоду, власнi намiри,
власну пиху. У кожного по-своєму називається, а все те саме.
   Що мала казати? Втiшати Вiльтруд? Ти менi, я тобi, давай мiнятися,  мов
дiти? Вже наближався ранок. Негодований сокiл гнiвно шкрябався  в  скринi,
куди його замикано на нiч. Чи й годуватимуть тепер вони i  чи  пускатимуть
сокола зi своєї вежi? Хоч ще нiчого не сталося, але вже й змiнилося  щось,
уперше настала така змiна, або хоч заповiдалося, i Євпраксiя розумiла,  що
це - єдиний вихiд. Навiть коли загрожує страх або розчарування  заповiтних
змiн,  треба  радiти,  бо  таким  чином  стаєш  володарем  власної   долi,
вириваєшся з тенет понурої щоденностi, за яку немає нiчого огиднiшого.
   Несподiвано рано прийшов абат Бодо. Так нiби теж не  спав  нiч,  хоч  з
його потемнiлого, ретельно виголеного обличчя важко  було  щось  вичитати.
Вiн суворо насупився на Вiльтруд, i та щезла вмить, забувши про  всi  свої
сподiвання стати баронською жоною, суворiстю хотiв абат якось  вплинути  i
на Євпраксiю,  але  з  того  не  вийшло  нiчого,  бо  iмператриця  вiдразу
поскаржилася:
   - Цiєї ночi мене вiдвiдав злий дух, отче. Бодо злякався так, що не вмiв
того приховати.
   - Не всi тi духи злi, якi нам видаються злими, дочко моя. Блаженнi...
   - Цей не належав до блаженних. Маєте знати, як  виглядає,  аби  збороти
його молитвами, коли зустрiнете.
   Вона  описала  йому  свого  нiчного  гостя,  пiсля  чого   абат   трохи
вспокоївся.
   - Сподiваюся, ти зборола його молитвою?
   - Вiн сам щез. Прокричав: "Ти недовго зостанешся тут",- i  щез.  Як  те
розумiти?
   - Iнодi,  дочко  моя,  найнахабнiшi  демони,  за  законом  божественної
премудростi, можуть возвiщати  людям  iстину.  Лжею  i  обманом  лишається
тiльки те, що вони кажуть од самих себе. I коли  їхнi  пророцтва  частково
збуваються, то це тому, що їхня поява не  зовсiм  некорислива  для  людей,
надто коли боже провидiння подбає, щоб  знешкодити  дiю  їхнiх  пiдступiв.
Явлення такi, за свiдченням святого  Григорiя,  звiщають  одних  про  їхню
погибель, а другим слугують попередженням про змiну способу життя.
   - А менi? Що звiщає менi?
   - Молитимуся за спасiння твоєї душi.
   - Вона вельми пильно оберiгається вiд загроз i спокус. I душа, i  тiло.
Але я ще не все вам сказала,
   отче.
   - Хто почав, той дiйшов уже до середини.
   - Отже, ви знаєте про вiдвiдини барона? I про те, що
   вiн говорив?
   - Шануючи вуха твої, не переповiдатиму всього.
   - I як я повелася, теж знаєте?
   -  Хiба  можуть  про  щось  свiдчити  вчинки  людини,   так   довго   й
несправедливо позбавленої водi?
   - Несправедливо? Ви нiколи цього не казали, отче!
   - Бо не наставав мiй час.
   - А тепер настав?
   - Так.
   - Чий же? Ваш чи барона Заубуша?
   - Твiй настав, дочко.
   Вона трохи налякано пiдвелася, вiдступила вiд сповiдника.
   - Як це розумiти, отче? Ви... теж з бароном?
   - З тобою, дочко!
   - Але як Заубуш? Звiдки взявся цей диявол? Не вiрю!
   - Дияволiв немає, дочко моя,- є природа людська.
   А все, що поза тим, або ж боже, або...
   - Нiчиє? Нема на свiтi нiчийого! I  безкорисливого  нема!  Скрiзь  i  у
всьому користь! I вiд мого визволення, вiд моєї... Що це має бути? Втеча?
   - Вибавлення.
   - Але як? Утекти? Вночi, тихо, по-злодiйському? Перевдягатися, затуляти
своє обличчя. Вiд кого? I куди втiкати? До кого?
   - Нас послав найсвятiший папа, дочко.
   - Папа? Який?_ _Їх два!
   - Один справжнiй. Той, що в апостольськiй столицi.
   Урбан.
   - Де вiн? У Римi чи в Каноссi? Всi папи сидять у Каноссi коло Матiльди.
Нiколи не бачила цiєї жiнки, але вона здається менi вищою за  всiх.  Може,
то її дух являвся менi сьогоднi вночi? I мене з цiєї вежi повезуть  просто
до Каносси?
   - Дочко моя, принiс тобi  благословення  вiд  найсвятiшого  папи.  Тебе
ждуть народи. Ти гiдна найвищої долi.
   Євпраксiя  впала  на  колiна,  поцiлувала  руку  абатовi,  усе  в   нiй
здригалося. Сокiл оскаженiло дряпався,  в  темнiй  скринi,  вона  не  чула
нiчого. Тодi спам'яталася, вiдчинила скриню, винесла птаха на рукавицi  до
вiкна, випустила. Лети! Лети й не вертайся, впивайся свободою, живи волею,
бо  тiльки  то  є  справжнє  життя.  Вправлялася  з  соколом   з   умiнням
досвiдченого ловецького. Абат подумав, як, власне, мало вiн знає цю жiнку.
Мабуть, вмiє вона кидати спис  у  звiра,  сiдлати  коня,  рубатися  мечем.
Загадкова слов'янська душа.
   - Я б хотiла вийти звiдси вдень, коли свiтить сонде, аби всi бачили,  i
вiд'їхати з Верони в пишнотi ще бiльшiй, нiж прибула сюди.
   Ось безмежнiсть жiночих примх!
   -  На  жаль,  дочко  моя,  це  неможливо.  Ми  вимушенi   дотримуватися
обережностi. Але вже за Вероною тебе зустрiне почет, гiдний твого  сану  i
твоєї чистоти.
   - Коли це буде?
   - Коли звелиш.
   - Так усе просто?
   - Твої недостойнi слуги все пiдготували.
   - I можна вже сьогоднi?
   - Вдосвiта найлiпше, дочко моя.
   - Чому не звечора бодай?
   - Найлiпший час - передсвiтанкова пора. Сплять чистi душi, але сплять i
негiдники.
   - Хто прийде за мною?
   - Коли дозволено буде,_ _ми обидва.
   - Ви i Заубуш? Без нього не можна? Не хотiла б його  бачити.  Але  зате
вельми хоче його бачити моя Вiльтруд. Гаразд. Я згодна.
   - Велiть дiвчинi готуватися в путь. Ми вiзьмемо все найцiннiше, що  тут
вє
   - Небагато маю тут. Усе лишається iмператоровi.
   - Про твоє  майно  подбають  згодом,  дочко  моя.  Євпраксiя  покликала
Вiльтруд.  Абат  тихо  зник.  Двi  пари  очей  зустрiлися  поглядами.  Двi
спiльницi. Залежнi одна вiд одної, незважаючи на рiзницю в  становищi.  Бо
хiба є хтось незалежний на цiм свiтi?
   - Що ми братимемо? Ваша величнiсть? - захапалася Вiльтруд.- Ми заберемо
все, все. Ви не турбуйтеся, я подбаю, я...
   - Ми нiчого не вiзьмемо звiдси. Тут на всьому печать  неволi.  Не  хочу
бiльше неволi. Полиш усе! Подай менi он  той  псалтирик!  Бiльше  не  хочу
нiчого.
   Цiлий день Євпраксiя не їла, не пiдходила до вiкна, боялася  визирнути,
боялася  зустрiтися  поглядом  з  сокольником:  ану  ж   запримiтить,   як
лихоманкове зблискують їй очi, ану ж попередить сторожу! Нетерплячка  била
її сповнювала нез'ясованим роздратуванням, злiстю не знати й на кого. Коли
ж, чи довго ще, чому не йдуть? А може, все те брехня? Може, новi  пiдступи
iмператора? Може, Заубуш затягнув до своїх злочинiв i абата  Бодо?  Бо  що
таке абат? Чи вона знала цього чоловiка? Знала його молитви,  пустi  слова
про  блаженних,  намагання  виправдати  все  на  свiтi.  А  тимчасом  свiт
сповнений такої неправди, що не хочеться й_ _житина ньому.

   Нарештi дочекалася. Прийшли одразу обидва._  _Були  поштивi  й  уважнi,
Вiльтруд крутилася десь позад них, готова до послуг i допомоги,  так  само
нетерпляча в очiкуваннi свого щастя. Дивне щастя, але на те нема ради.
   Заубуш виступив  трохи  наперед.  Змiнився  до  невпiзнання.  Постарiв,
побiльшало рубцiв на обличчi, важче тягнув свою  дерев'янку,  якось  мовби
навiть злагiднiв увесь. Чи то їй тiльки здається? А може, й  не  винен?  I
Журина, i  колись  сестра  Генрiхова  Адельгейда,  то  все  злочинна  воля
iмператорова, а барон лише слухняне знаряддя? У германцiв  знаряддя  виною
не обтяжується. Навiть шибеницю звуть святим деревом.
   Не час було про чиїсь провини. Час визволення - для дiй.
   - Ваша величнiсть,- вклонився Заубуш,- дозвольте
   я проведу вас через сторожову вежу...
   - Соколину,- поправила його Євпраксiя.
   - Прошу? - барон справдi був невпiзнанний...
   - Я сказала: Соколина вежа. Так вирiшила її назвати.
   - Ваша воля, ваша величнiсть.
   - Окрiм того, не хочу, щоб мене вели. Пройду_ _сама.
   - Ваша величнiсть, сторожа...
   - Я - iмператриця. Хто може йти поперед мене?
   - Так, ваша величнiсть. Але сторожа... Вона_ _нiчого_ _не знає.
   - То й лiпше.
   - Вона звикла пропускати мене. Коли ж побачать вас... Небезпечно будити
сплячого собаку.
   - Я зроблю  так,  як  вважаю  за  лiпше.  Гiднiсть  моя  не  може  бути
зашкоджена.
   Втрутився абат Бодо.
   - Дочко моя, ми  повиннi  бути  обачливi.  Але  Євпраксiя  затялася  на
своєму. Вона не хоче нiчиєї милостi. В кожного ув'язненого лишається єдине
право: право на втечу. Може, вона давно вже б скористалася з цього  права,
але пригнiчувала її непотрiбнiсть свiтовi й людям.  Куди  втече,  що  вона
свiтовi й навiщо? Тепер прийшла звiстка, що її десь  ждуть,  що  її  долею
клопочуться найвищi особистостi, вона  вдячна  була  i  тим,  i  цим,  якi
сповiстили їй. Але перший крок хотiла  зробити  сама.  Навiть  загинути  в
останню мить, але зберегти гордiсть, полишити  по  собi  добру  славу.  Це
лiпше, нiж у ганьбi й пониженнi дiставати власну свободу з таких злочинних
рук, як у цього барона.
   - Вiльтруд! - покликала дiвчину.Одяг i iнсигнїї iмператрицi!
   Дiвчина метнулася до скринь, хапливо дiставала одяг, прикраси,  корону,
золото, самоцвiти. Шурхiт коштовних тканин, тьмаве сяяння золота,  зблиски
дiамантiв у сутiнi вежi. Вдруге в життi надягала Євпраксiя  урочистi  шати
iмператрицi з пiднесенiстю, що межувала з непам'яттю. Вперше це було перед
вiнчанням у Кельнi i ось тепер, коли вiдважилася вбратися так, щоб здобути
собi волю.
   Одягання забрало багато часу, i чоловiки вже  неприховане  тривожилися,
але Євпраксiя була мов суцiльний спокiй.
   - Тепер можемо йти.
   Кинула па обох  чоловiкiв  погляд,  повний  погорди,  стала  спускатися
першою, не озираючись, вийшла в перехiд мiж вежами.
   Рукатий кентавр проводжав Євпраксiю,  i  веселощi  його  тепер  уже  не
видавалися недоречно-навмисними, як тої днини, коли iмператрицю  ув'язнено
в цю похмуру вежу.
   Таки ж недаремно, виходить, викарбувано було цю бронзу для  нагадування
про веселощi й красу життя.
   Євпраксiя не озиралася, не дивилася, знала  все  про  кентавра,  бачила
веселий розкид його копит, химерну борiдку, чашу  з  вином.  Так  само  не
дивлячись, знала, що в найвищiм отворi  Соколиної  вежi  непорушно  стоїть
мовчазний похмурий чоловiк, стоїть перед безмежним темним  простором,  сам
темний постаттю и лицем у передсвiтанковiм мороцi,  але  свiтилося  їй  те
лице ам сюди буйним подихом волi, зорiли для неї очi  сокольника,  мабуть,
ладнався вiн випустити вiдразу мало не всiх  своїх  соколiв  на  честь  її
визволення, щоб почалося воно у розсвистi дужих  крил,  в  нестримностi  й
захватi.
   Iмператриця дивно схитнула головою,  тьмавий  блиск  од  корони  вдарив
кудись угору, нiхто й не зауважив того, не побачили, як уклонився востаннє
Євпраксii сокольник зi своєї вежi, зате молода жiнка знала про те, бо хода
її вiдразу зробилася легкою мовби летючою.
   - Benedictus, qui venit in nomine Domini -  пробурмотiв  абат  Бодо,  а
Заубуш проказав якусь iз  своїх  найтяжчих  лайок.  Буде  йому  сто  тисяч
свиней, коли через ослячу впертiсть цiєї жiнки все загинеї
   А Євпраксiя вже ступила в Соколину вежу.  Не  Євпраксiя  -  Адельгейда,
iмператриця. Була ув'язнена як проста жiнка. Всi в'язнi  однаковi,  їх  об
єднув неволя. Звання не важать. Охоронцi  звикають  до  своєї  зверхностi,
пильнованi трактуються ними як упослiдженi, скинутi на саме дно  iснування
iстоти, яким уже нiколи йе дано пiднятися. I коли  й  може  бути  для  них
вихiд, то лиш в єдиному напрямку: до смертi.

   Кнехти за велiнням iмператора берегли  у  Вежi  п`яного  кентавра  його
жону. Нiколи не бачили її, звигiди до думки що то просто жiнка  Генрiхова,
iмператорська гiднiсть Адельгейди чи  й  пам'яталася  цим  збайдужiлим  до
всього на свiтi, окрiм iталiйського вина  та  смаженого  на  дикому  вогнi
м'яса, германським воїнам. Тож якою несподiванкою мала стати  поява  перед
ними Адельгейди в урочистих шатах в коронi, з усiма iнсiгнiями,  належними
сану iмператрицi! Знетямлення сонних охоронцiв було таке велике,  що  вони
не спромоглися навiть заступити дорогу iмператрицi,  лиш  старший  з  них,
схаменувшись,  спробував  було  нахилити  спис,  показуючи,  що  далi  йти
невiльно, але iмператриця гордо повела рукою i владно сказала: .
   - Що маєте чинити, забачивши iмператрицю ?
   I тодi охоронцi впали на колiна.
   Важили й не слова iмператрицi, i не iмператорськi iнсигнiї -  пам'ятали
кнехти гаразд  непостiйнiсть  Свого  iмператора.  Хто  ж  то  знавi  може,
iмператор простив свою жону i тепер кожен, хто  спротивиться  його  новому
велiнню, поплатиться власною головою. Надто, що й найближчий до iмператора
чоловiк барон Заубуш теж супроводжує iмператрицю i тримається вiд  неї  аж
он на якiй поштивiй вiдстанi!
   У  палацовому  дворi  їх  уже  ждали  конi.  Для  iмператрицi   тримали
золотистого коня. Сiдло - єдвабне, у квiтах, вуздечка з нитяного золота  i
єдвабу, iз шнурками золотими i повiддям  єдвабним,  чепрак  пурпуровий,  з
китицями. Закутi в залiзо рицарi готувалися до супроводу. Твердогубi  конi
нетерпляче обпiнювали золоченi залiзнi вудила. Брама  замкова  вже  стояла
отвором, глухо задуднiв дерев'яний мiст пiд  копитами,  викресалися  iскри
пiдковами  на  веронському  каменi.  Невеличка  купка   вершникiв   швидко
вiддалялася вiд Верони, вiд замку, вiд веж.  Мабуть,  мовчазний  сокольник
стежив за тими вершниками зi своєї вежi, може, зiтхнув, може,  всмiхнувся,
а тодi випустив одразу цiлий десяток  соколiв  у  передранкове  небо.  Хай
летять, хай дихають волею, бо нема в цiм життi нiчого дорожчого.
   А Євпраксiя, коли вже повiрила, що на волi, коли вiдчула,  що  не  буде
бiльше вежi, заплакала тихо й гiрко. Не  вiрила,  що  жива.  Той  страшний
чоловiк, який вважався її мужем i звався iмператором, був  здатен  на  все
иайлихiше. Мiг замучити її гододом, замурувавши у вежi. Задушити вночi або
й удень. Скинути з вежi й сказати,  що  заподiяла  собi  смерть  сама.  Аж
дивно, що не здогадався це вчинити. Може, злякався, що весь свiт  повстане
проти нього за такий злочин? А чи  повстав  би?  Чи  помiчено  було  б  її
зникнення?..
   Коли сходило сонце, їх зустрiло цiле вiйсько. Заплакана Євпраксiя  була
така знесилена вiд щастя й минулих страхiв, що вже й не змогла налякатися,
подумавши, що то iмператор випередив їх, щоб перехопити втiкачку.
   Нi, то був посланий Матiльдою Вельф. На вороному  жеребцi,  в  золотому
панцирi, по якому пущено було срiбнi трави, огрядний,  щокатий,  кучерявий
(бо шолом зняв i вимахував ним на повiтання),  баварський  молодий  герцог
пiдскочив до iмператрицi, на мить скам'янiв, вирячившись на  її  вродливе,
хоч i змарнiле лице, тодi вправно зiстрибнув на  землю,  став  на  колiно,
коло стремена iмператрицi, викрикнув:
   - Вiтаємо тебе,_ _iмператрице!
   Аж тепер вiдчула себе справдi вiльною. Хоч знову оточена мало не самими
германцями, хоч чула їхню важку мову, хоч молодий Вельф нiчим не  рiзнився
зовнi вiд iмператорських баронiв, вiрила: цi люди збережуть їй свободу. Бо
стояла за ними десь невидима, але всемогутня жiнка,  Матiльда  Тосканська,
це вона простягнула руку порятунку їй, жiнка побачила жiнку i помогла  їй,
ось так, як Євпраксiя помогла  своїй  Вiльтруд,  а  Вiльтруд  помогла  їй.
Тiльки ж яку цiну захоче  графиня  Матiльда  за  своє  доброчинство?_  _Що
багатша й могутнiша людина, то вищої цiни жадав, бо  про  мале  вже  давно
забула. Яка ж цiна? Бо нiчого безкорисливого нема на цiм свiтi.
   Конi скакали легко, охоче, якось нiби розвеселено. Далекi гiрськi обрiї
скакали разом iз кiньми пiд_ _небом такого кольору  i  яскравостi,  що  їх
людськi очi_ _не могли_ _знести, тому час вiд часу бiлiла на  ньому  якась
хмаринка. Городи на верхiв'ях гiр, замки  шкiрять  одии  до  одного  зубцi
мурiв, скелястi гнiзда, наїжаченi оборонними  вежами,  мирнi  кампанiди  в
долинах, буйнощi виноградникiв, сiрувато-приглушена зелень оливкових гаїв,
по вузькiй дорозi назустрiч пишним вершникам маленький ослик несе на  собi
чорнооку дiвчину. Пустотливий вiтер завiває дiвчинi на голову  її  широкий
чорний одяг, слшу-чо-бiле  тiло,  регiт  воїв:  "То-го-го!"  Але  ж  смiх!
Людський смiх! Смiх вiльних людей. I вона серед  них.  Вiльна,  як  сокiл.
Назавжди!

   ЛIТОПИС НЕМИНУЧIСТЬ

   Незнання часто рятує людину. Ув'язненi теж бувають схожi на iгнорантiв,
себто невiдаючих, бо й тi, й тi, кожен  посвоєму,  замкненi  чи  в  своєму
невiгластвi,  чи  в  неволi,  i  виходить,  що  рiка  часу  тече  десь   у
невiдомостi, а вони, викинутi на її хисткi береги, мовби рятуються вiд тих
неминучих змiн, втрат i нищень, якi завдає всемогутнiй плин вiчностi. Коли
до людини не доходять, нiякi вiстi, їй  здається,  що  довкола  нiчого  не
вiдбувається, що час зупинився, усе дишається досi так,  як  було_  вчора,
_мiсяць, рiк тому. Лiк ведеться  з  того  дня,  коли  тебе  роз'єднано  зi
свiтом, ти заглиблюєшся в самого  себе,  вiдзначаєш  найнепомiтнiшi  стани
своєї душi, помiчаєш щонайменшi змiни в своєму настроєвi й перебiгу думок,
а  величезне  довколишнє  життя  зупинилося   для   тебе,   стало   якимсь
несправжнiм, позбавленим цiкавостi. А тодi приходить пiзнання i  приносить
бiль. Євпраксiю визволено з вежi не тодi, коли ще не  було  нiяких  вiстей
для неї, хоч, сказати слiд, визволення могло б прийти вже давно i не треба
було б молодiй жiнцi сидiти в жахливiй своїй самотинi понад два  роки.  Та
люди, якi клопоталися долею iмператрицi, не належали до простих людей, якi
роблять  добро,  не  задумуючись,  з  природної  потреби.  Це  були   вищi
особистостi - сам папа Урбан, графиня Матiльда, а вищi особистостi творять
доброчинство лиш керуючись вищими цiлями. А яка була вища  мета  для  папи
Урбана  i  його  вiрної,  добровiльної  помiчницi  Матiльди   Тосканської?
Утвердження вiри в боротьбi з тими, хто хотiв  би  зректися  вiри.  А  ще:
утриманий  вiри  в  чистотi.  Бо  вiра,   щойно   зародившись,   потре-був
розповсюдження i дбання про чистоту. Без  цього  вона  не  може  iснувати.
Народившись всупереч здоровому глузду, всупереч  думцi,  всупереч  iстинi,
вiра неминуче повинна довiку ворогувати з ними. Погублю мудрiсть  мудрецiв
i розум розумних вiдкину, сказав один з тих  темних,  але  запекло-впертих
апостолiв, якi першими почали розповсюджувати нову вiру.
   Найбiльше багатство в кожної людини, дароване їй самою  природою,думка,
отже, з самого початку ставала ворожою вiрi,  тому  часто  була  знищувана
носiями християнства разом з її непокiрними власниками. Вiрю, бо  не  смiю
не вiрити. Вiдмовившись вiд єдиного  свого  багатства  -  думки,  отримуєш
навзамiн велич церкви,  її  авторитетiв,  настанови.  Але  де  велич,  хто
авторитети i  якi  настанови  виконувати?  Церква  вже  вiд  перших  своїх
початкiв, окрiм запеклої боротьби з єресями, розпочала  боротьбу,  сказати
б, сама в собi, роздвоївшись на цареградську i  римську.  В  кожнiй  сидiв
свiй первосвященик, i кожен намагався довести свою  вищiсть.  Так  тривало
кiлькасот рокiв, аж поки  за  патрiарха  Керулларiя  i  папи  Лева  церкви
остаточно розокремились на схiдну й захiдну, або, як  казано,-  грецьку  й
латинську. Розкол стався сорок рокiв  тому,  християнський  свiт  досi  не
втiшився в своїх змаганнях, отож папа Урбан ще мав сподiвання прилучити до
своєї церкви все те, що так чи iнакше можна було б вiдiрвати  вiд  грекiв.
Русь була найласiшим шматком, величезна ця держава, приєднавшись туди  або
туди, вiдразу вирiшувала питання вищостi тої чи  iншої  церкви,  ось  чому
змагалися в  своїх  зазiханнях  на  Русь  i  Рим,  i  Царград.  Ромейський
iмператор Олексiй Комнiн звiльнив ув'язненого на островi Родос князя Олега
Святославовича, невгамовного бунтаря i зухвальця, посадовив на корабель  i
вiдправив до Тмутороканя, давши воїновi i золота, щоб той  знов  збунтував
Русь, пiшов на Київ, захопив стiл, був вiдданий iмператоровi, не виявляючи
такої стриманостi й незалежностi, як великий князь Всеволод. Та Олег  умiв
лиш бунтувати, на бiльше не був здатний, з тої  затiї  Комнiна  нiчого  не
вийшло, Русь вiддалилася вiд Царграда ще бiльше, i, мовби з почуття помсти
за  це,  донька  Олексiєва  Анна  Комнiна,  пишучи   згодом   свою   книгу
"Алексiада",- здається, чи не найоб'ємнiшу з  усiх  написаних  в  тi  часи
хронiк,- жодним словом не згадала нi Києва, нi київського князя, нi народу
руського, нi величезної i могутньої держави Русi. Шкода, коли тi, хто пише
iсторiю, керуються негiдними й дрiбними почуттями помсти й ворожнечi.
   Можна б сказати, що християни у  своїй  взаємнiй  ворожнечi  перевищили
всiх. Поки тривало  змагання_  _мiж  схiдною  i  захiдною  церквами,  поки
ромейськi iмператори намагалися  запанувати  в  своїй  частинi  свiту,  на
заходi запекло змагалися мiж собою папа й германський iмператор,  i  кожен
змагався за вiру, за її утвердження й чистоту, кожен  намагався  вiдблиски
божества потягнути на свої корогви й штандарти. Що то за  вiра,  яка  може
щоразу хитатися  й  навiть  змiнюватися,  залежно  вiд  примхливостi  пап,
насильств iмператорiв i королiв, несправедливостi i чвар,  мiж  тими,  хто
проголошує себе носiями i захисниками її? Яка вiра, який бог може iснувати
серед чвар, брудних пристрастей, брехливостi, жорстокостi? Невиннi, чистi,
прекраснi люди гинули на полях битв, а нiкчеми процвiтали тим часом тiльки
тому, що назвали себе служителями вiри i  були  послiдовно  безжалiснi  до
всiх i всього, окрiм себе й свого бога.
   Папа Урбан виявився  хитрiшим  за  грецького  iмператора  Комнiна.  Вiн
розумiв,  що  близького  ворога  треба  знищувати  силою,  супротивника  ж
далекого, недосяжного слiд  спробувати  схилити  на  свiй  бiк  хитрощами,
вмовляннями, ласкою. Тому з iмператором Генрiхом велася жорстока,  нещадна
вiйна, яка часом видавалася навiть безнадiйною, але iншого виходу  тут  не
було. Що ж до  такого  володаря  як  далекий  руський  князь,  загадковий,
могутнiй  i  бажаний  всiляко,  то  тут  застосовано  спосiб,  сказати  б,
лагiдний, як свого часу вже  було  зроблено,  даруючи  королiвську  корону
польському князевi, а тодi угорському, чим навiки було прилучено цi  землi
до римської церкви.
   Однак корону дарують тодi, коли її просять. Руський князь не просив. До
того ж, чутки були, нiби в руських володарiв корона вже давно була - чи то
якась своя, чи то дарована Константинополем. Хоч як там було, уже тривалий
час, починаючи вiд Ярослава Мудрого,  руських  володарiв  звано  в  Європi
царями. Iншого слова автори хронiк не вживали.  Тодi  що  ж?  I  ось  папi
Урбану трапилося вiдразу двi нагоди. 1087 року iталiйськi купцi  з  города
Барi викрали в Мiрах  Лiкiйських  мощi  Миколи-чудотворця,  святого,  яким
пишалася грецька церква i який чомусь  користувався  великою  прихильнiстю
Русi. Викрадено  мощi  й  перевезено  в  Барi,  мовляв,  для  захисту  вiд
сельджукiв, насправдi ж це був звичайнiсiнький грабунок, бо викрадали тодi
й грабували не тiльки багатства й городи, а й  святi  релiквiї,  гробницi,
навiть святих; мовляв, у якої церкви бiльше святих i  вони  значимiшi,  та
церква, виходить, теж могутнiша. Вiдразу ж, крiм  свята  зимнього  Миколи,
яке вiдзначалося 6 грудня, встановлено було свято  Миколи  весняного  -  9
травня, день викрадення мощей. Грецька церква засудила цей грабунок  i  не
захотiла прийняти весняного свята. А як руськi?  I  ось  тут  папi  Урбану
помогло використати цю нагоду те, що  донька  руського  царя,  iмператриця
германська, була кинута Генрiхом у вежу, потребувала  захисту,  спiвчуття,
допомоги, про це мали довiдатися у Києвi, i негайно було  споряджено  туди
пишне посольство на чолi з  єпископом  Федором,  а  що  руського  володаря
нiякими дарами нiхто не мiг здивувати, та ще ж треба було якось злагiднити
сумну вiсть про неволю його доньки (окрiм папських запевнень, що зусиллями
апостольськими вона буде визволена), то й послано з  Федором  до  Києва  у
золотому ковчежцi, з прозорим скляним верхом,  одну  маленьку  кiсточку  з
мощей Миколи-чудотворця. Кiсточка, слiд зазначити, була  така  малюсiнька,
нiби й не вiд чоловiка, а заяча або пташина, та  важила  тут  не  величина
дарунка, а його, сказати б, висока суть  i  свiдчення  щедростi  римського
первосвященика. Бо ж константинопольський патрiарх, вiдаючи  про  особливу
любов до Миколи на Русi, мiг би, маючи цiлi  мощi  чудотворця,  давно  вже
послати до Києва такий  дарунок,  а  бач  -  не  послав.  Рим,  натомiсть,
виказував  щедрiсть.  Рим  далеко  бачив,  його  знання  розповсюджувалися
безмежно, його впливи були нездоланнi,- це мав би вичитати руський  цар  з
непоказного, вдавалося б, але сповненого значимостi дарунка.
   Посольство їздило довго, бо далеко, бо русичi загадковi люди, бо справи
вiри не терплять поквапу. Євпраксiя тим часом мала сидiти в своїй вежi,  i
то щастя, що Генрiх просто тримав її там, не вдаючись нi до чого лихiшого.
А мiг би через свою нестримнiсть, жорстокiсть, надто ж, коли став  терпiти
поразки, був зiпхнутий на самий край Iталiї, втратив  спiльникiв,  втратив
надiї, мав проти себе власного  сина,  а  за  себе  -  нiчого.  В  хвилини
розпуки, напившись до одурiння, хотiв вiдiбрати собi життя. Знову врятував
його  Заубуш,  ранячи  собi  долонi,  рискуючи  одержати  вiд   iмператора
смертельний удар, видер у  нього  з  рук  оголений  меч,  яким  той  хотiв
пронизати собi груди, i ось  тодi  одноногий  барон  намiрився  не  те  що
зрадити свого володаря,  а  просто  втекти  вiд  нього,  переметнутися  до
переможцiв, запропонувавши їм не себе (бо кому вiн потрiбен сам по собi  -
немаєтний, невпливовий, звичайний прислужник Генрiхiв, i  не  бiльше!),  а
Євпраксiю, яку взявся вивести з вежi.
   Усе збiглося в часi якнайлiпше. З Києва повернулося папське  посольство
разом iз посольством вiд київського князя i з таким самим єпископом, як  i
папський, навiть звалися єпископи однаково. Київський князь мовби  натякав
цим на можливiсть порозумiння, прихильнiсть же  свою  до  римської  церкви
виказав тим, що прийняв на додачу до зимнього свята Миколи також  i  свято
весняне.  Посольство  привезло  вiстi  й  не  дуже  втiшнi,  але  то   вже
стосувалося Євпраксiї, лихi вiстi призначалися для неї,  отож  настав  час
визволити її з вежi, Заубуш запропонував свої послуги саме тодi, як у  них
виникла потреба. Абат Бодо, довiрена людина римської церкви,  домовився  з
бароном, i вони здiйснили те, що мали здiйснити: iмператрицю передано  пiд
опiку самого, Вельфа, її ждала в Каноссi графиня Матiльда, готуючи зустрiч
таку пишну, яку тiльки могла  приготувати,  бо  ж  iмператрицi  передовсiм
належалася пишнота, а вже згодом - вiстi про тi змiни  в  свiтi,  про  якi
вона в своєму ув'язненнi не могла вiдати  i  вiд  яких  була,  сказати  б,
щасливо вiдокремлена.  Тепер  кiнчалася  неволя,  але  наставав  кiнець  i
незацiкавленостi в подiях. Людина ж безкарно не може довго ухилятися з тих
чи iнших причин вiд участi в подiях, успiхах i нещастях життя. I що  довше
вона перебуває в незнаннi, то болючiшим,  страшнiшим  буде  повернення  до
життя.
   Так було з Євпраксiєю.  Не  помiтила  урочистостей,  не  схвилювала  її
пишнота, не вразила велич i неприступнiсть  замку,  не  розчулилася,  коли
замiсть понуростi вежi вiддано їй справдi королiвськi покої в  Каносському
палацi, бо все те було звичне для неї, усе було марнотою порiвняно до  тих
сотень безкiнечних днiв, проведених у каменi й безнадiї. Не здригнулося її
серце й тодi, коли вперше за багато лiт почула з уст  київського  єпископа
Федора благословення мовою слов'янською, а не сухою хатиною абата Бодо. Не
вельми здивувалася навiть тодi, коли наблизився до неї слiдом за київським
єпископом Прибулий з  посольством  руський  воєвода,  блиснув  веселозубо,
мовби знайомий i водночас незнаний, нiби й Кирпа давнiй, добрий косоплечий
рубака, а нiби й не вiн, бо усмiшка та сама, i очi тi самi, а косоплечостi
немає, кудись зникла, а заодно неначе й сам чоловiк коли й не вникнув,  то
змiнився до невпiзнання, плечi його вирiвнялися, трохи звузилися,  i  лише
згодом Євпраксiя збагнула, що в Кирпи немає правої руки, що вiн обрубаний,
Обтесаний, скалiчений. Тож не було здивування, що Кирпа знову  перед  нею,
бо мав бути або вiн, або той Журило 6  його  перлистими  кучерями,  але  й
радостi не було через калiцтво воєводине.
   Ще менше радостi було вiд вiстей з Києва. Це  вже  вразило  її  в  саме
серце, вiд цього здригнулася, це наповнило її майже таким жахом,  з  яким,
скажiмо, довiдалася б про день своєї смертi.
   Бо в Києвi  вмер  великий  князь  Всеволод.  Єпископ  Федiр  розповiдав
Євпраксiї, що, як помер великий князь, то дзвонiв київських не було  чутно
вiд плачу людського. Вважав, що бодай цим потiшить  доньку  Всеволода,  не
вiдаючи, якою жорстокою мудрiстю сповнило життя душу  цiй  молодiй  жiнцi.
Вона чомусь подумала, що, коли б померла, то й по  нiй  плакало  б  безлiч
люду. Мертвих завжди люблять бiльше, нiж живих. Як сказано: життя сповнене
ворожнечею i ненавистю, а смерть - любов'ю i повагою. I що  менше  чоловiк
сумує по  мертвому,  то  бiльшу  скорботу  вiн  може  виказувати,  бо  так
годиться. За князем же плачуть гiрко й невтiшно,  лякаючись,  що  по  його
смертi прийде гiрший. Бо новий князь прийде неминуче, а який  -  нiхто  не
вiдає.
   Невдовзi  по  смертi  батька  Євпраксiї  загинув  улюблений   брат   її
Ростислав. Покараний був за богохульство i неповагу до святих людей. Перед
тим, як iти йому з братом Володимиром  проти  половцiв,  утопив  у  Днiпрi
лаврського ченця Григорiя, а тодi й сам,  утiкаючи  пiсля  невдалої  битви
коло Треполя, утонув з конем своїм  у  Стугнi,  i  брат  Мономах  мало  не
втонув, намагаючись порятувати Ростислава, та нiчого не  змiг  удiяти,  бо
вже тут дiяли закони божi, а не людськi. Сказано ж: як живеш, так i вмреш.
По Ростиславу теж  плакав  гiрко  весь  люд  київський,  бо  завжди  жалко
молодого життя.
   Пiсля тяжких вiстей про такi втрати  мала  б  Євпраксiя  втiшитися  хоч
трохи, довiдавшись, скажiмо, що_ _на столi київському по смертi  Всеволода
сiв його син, а її старший брат Мономах,  перший  захисник  землi  руської
з-помiж усiх iнших князiв. Але й тут ждало її  розчарування,  бо  Мономах,
мовляв, заявив, що слiд  дотримуватися  ряду,  встановленого  їхнiм  дiдом
Ярославом Мудрим: стiл займають по старшинству. З  онукiв  же  Ярославових
мав таке право Святополк, єдиний  уцiлiлий  син  Iзяслава,  найстаршого  з
синiв Мудрого.
   I вже посольство це прийшло вiд Святополка, якого  Євпраксiя  майже  не
пам'ятала, могла згадати хiба що його матiр Олiсаву, та й то через те,  що
з нею здружена  була  її  мати  княгиня  Анна,  бо  обидвi  мали  однакове
походження - з чорного люду,- обох  князi  взяли  за  їхню  вроду,  обидвi
почувалися попервах осамотненими й чужими в князiвському оточеннi, тому  й
горнулись одна до одної.
   Ще  пам'ятала  Євпраксiя,  що   вже   змалку   Сiвятополк   вiдзначався
неймовiрною скупiстю, за що з нього знущався щедрий i  веселий  Ростислав.
Бо для Ростислави, як i для Євпраксiї, скупiсть у князiв видавалася  рiччю
найбезглуздiшою. Скiльки бачили дiти князiв, то те й знали, що  тi  сiдали
на коней, злазили з коней, молилися, пили, їли, усi  були  з  мечами  i  в
золотi. На конях i в золотi - до чого ж тут скупiсть? Стрибаючи  на  однiй
нозi, любили вони приспiвувати складену Ростиславом приспiвку:
   Князь-князяка,
   Кiнь-коняка,
   Князь-конязь,

   3 золота злазь!
   Княгиня Анна, почувши якось  ту  примовку,  страшенно  обурилася:  "Яка
срамота!"
   А ось тепер скупий Святополк, увесь у волотi, сiв на золотий стiл,  сiв
на золото, i вже цей не злiзе iз золота нiзащо!
   Як  усi  скупi  (а  також   обмеженi)   люди,   Святополк   вiдзначався
багатослiв'ям, нiколи не шкодував слiв - цього єдиного скарбу, за який  не
треба платити нiкому й нiчим. Вiн прислав Євпраксiї  розлогу  грамоту,  де
говорив i про любов, i  про  ту  радiсть,  якої  зазнав,  що  сестра  його
високовельможна перебуває пiд покровительством i захистом римської  церкви
i  її  першого  єпископа;  щедро  дарував  Святололк  поради,   настанови,
побажання, ще додавав до цього любов,  закликав  до  покори  перед  богом,
отже, й перед папою. Все як слiд, усе саме так, як того баэкалося. Поради,
та ще здалеку, давати найлiпше, це не вимагає нi зусиль, нi  мужностi,  нi
витрат. Євпраксiя зрозумiла, що самотнiсть її ще не кiнчилася  визволенням
з вежi. Тяжкi вiстi звалилися на неї зненацька, безжально, враз, нiхто  не
поможе їй знести їхню жорстокiсть, навiть добрий Кирпа  тут  безсилий,  бо
має свого горя задосить, ще навiть не знаючи про смерть Журини.
   Абат Бодо? Хто вiн - друг, помiчник чи ворог найперший? Звик  лiзти  до
неї в душу iм'ям божим,  повторюючи  слова  псалма:  "Господь  знає  думки
людськi, бо вони суєтнi". Вiн не радить -допитується, з ним не  дiйдеш  до
iстини, бо йому нетерпеливиться вилiчити всi твої грiхи.
   Так неминуче опинилася Євпраксiя вiч-на-вiч з Матiльдою Тосканською.

   ПIДЛЯГАЄ ОСКАРЖЕННЮ
   Вони були поряд з першого дня по прибуттi Євпраксiї до Каносси - висока
бiлява слов'янка, блiда, з величезними сiрими очима, погляду яких нiхто не
витримував, i маленька чорнява графиня, з  якимись  темними  пасмугами  на
обличчi - чи то слiди  давнiх  пристрастей,  чи  невтолених  пожадань,  чи
вiдблиски сатанинського вогню, який незгасно горiв у  цiм  маленькiм  тiлi
ось уже двадцять чи  й  тридцять  лiт,  эападюючи  пожежi  чвар,  сутичок,
найзапеклiших вiйн мiж визнавцями тої самої вiри. Були поруч i в час  усiх
затяжних i втомливих повiтань iмператрицi, i на богослужiннях урочистих  в
єпископськiй церквi, i на нескiнченних учтах, якi, треба вiдразу  сказати,
вiдзначалися витонченiстю й смаком, нi в  чому  не  схожi  були  на  грубi
обжираний i обпивання у Генрiха. Але всi тi днi_ _мiж молодою iмператрицею
i пiдстаркуватою графинею утримувалася невидима вiдстань,  якесь  неминуче
вiдчуження, урочиста зустрiч мовби навмисне  затягувалася,  здавалося,  не
буде кiнця новим та новим вигадкам Матiльди, все в_ _цьому  дивному  замку
заповзялося слугувати_ _тiльки iмператрицi, та що далi тривало все  це  то
бiльше впевнювалася  Євпраксiя  в  навмисностi  й  нещиростi_  всiх_  отих
високих_ слiв,_ молитов,  поклонiв,  рицарських  летючих  турнiрiв  на  її
честь,  запобiгливостi   Матiльди,   улесливостi   оточення   графининого,
рабського упослiдження слуг, до яких долучилася i її Вiльтруд, яка вiдразу
ж перейнялася панiвним дух