юди були такi бiднi, що не могли купити прозорого покривала, щоб закутати вмерлого. Тому їм, як найвища єпископська милiсть, дозволялося використовувати покривала а тканин гiрших сортiв. Продавали землю, усе майно, самих себе, як спокiйно записують хронiсти,pro necessitate famis - через необхiднiсть. Необхiднiсть завжди жене людей не знати й куди. Володарям слiд лиш вмiло скористатися з цього i спрямувати тi людськi потоки в своїх цiлях. Папа Урбаи прикривав свої цiлi найвищими святощами. Приховувалася_ _за тим невситима жадоба влади, цей понурий звiр, що нiколи не- вдовольняється жертвами, хоч як багато їх буде i хоч якi тi жертви. Одною з жертв мала стати нещасна Євпраксiя. БЕЗ ЄПIТИМIЇ Колись вiдкрився їй жах колiс. Невпинне, безжальне, вдерте обертання. Мовчазна безнадiйнiсть руху. Тодi малiй Євпраксiї здавалось, що така невблаганнiсть властива тiльки тим коовесам, якi везуть її з Киева до Саксонiї, уеi ж iншi мають крутитися вiд нижчого до вищого, вiд грiха до чистоти, до праведностi й святостi, вiд поразок i адетiв. Гiрке досвiдчення переконало її, як тяжко вона помилялася. Раз попавши у владу колiс, уже несила звiльнитися. Вони розростаються до велетепеькнх розмiрiв, цiлий свiт видається потворним колесом, небеснi сфери обертаються не пiд лагiднi звуки пiфагорейської музики, а в нелюдському скреготi загроз i кар дяя всього земного, усе суще закручене в неосяжно-велетенському колi буття, усе нерозривне, усе залежне, нiщо не може вивiльнитисея, випручатися, вирватися. Колесо фортуни, цей страхiтливий вияв неминучостi далi в земному людському свiтi, стало мiрою нещасть для Євпраксiї з тої самої митi, коли помiтила його невпинне обертання i коли збагнула, що вже нiколи з нього не випручається, не виломиться на волю. Сумне коло життя. Невже це все, що дано людинi? Несхiдченнi випробування, загрози, кари, зло, несправедливiсть_._ Кажуть, що, очистившись вiд пристрастей,_ _людина видаляє себе зi свiту випадковостей i тодi_ _смiливо_ _пiдкоряється будь-якiй долi. Адже фортуна змiнює_ _лиш зовнiшнi обставини життя, сутностi людини вона не зачiпає, колесо дволикої слiпої богинi крутиться мовби само по собi, а ти однаково лишаєшся незмiнним у своїй людськiй особистостi, i не може воно злого зробити добрим, скупого щедрим, жорстокого милостивим. Тому на- берися терпiння й спокою, пiднiмися над випробуваннями_,_ намагайся побачити в тiй самiй митi i згубу, i щастя, бодай краєм душi доторкнися до вiчностi - це дасть тобi змогу вирватися з рухомого сплетiння випадковостi часового ладу, бо час безкiнечний, але не вiчний, адже мав вiй мануле, теперiшнє i майбутнє, вiчнiсть же охоплює всю повноту необмеженого життя i володiє нею, їй не бракує нiчого в майбутньому, вона не витiкає в минуле, власна її природа - завжди бути сучасним i вмiщати в собi iстинну безкiнечнiсть плину часу. Ще Августин зак- ликав до байдужої покiрливостi, бо, мовляв, згiдно з розумним порядком правосуддя кара й випробування в бла- го, людина не може жити згiдно з своїми устремлiннями, а тому повинна стати слiпим знаряддям в руках божес- тва. Виходило, нiби збайдужiння вело до волi, насправдi ж порiвнювалося смертi. Євпраксiя не могла спокiйно стежити за безжальним рухом колеса життя, за його розростанням, невпинним побiльшениям, десять рокiв жила в цьому суцiльному жаховi, кiнця не бачила, кiнця нiхто не обiцяв, треба_ _було битися самiй, своїми власними силами, стверджуватися й утверджуватися власною сутнiстю, пiднести свою чистiсть i або пiднестися самiй, або загинути. Вона ще не знала, що то вершина, останнiй порив її недовгого, багатостраждаль- ного життя. Билася, борсалася, рвалася, мов риба_ _в_ _сiтях_, _як птиця в перевiсах, иЙя лань у шорстких руках._ _Так в остааньому сплеску високо здiймається хвиля, перш нiж розбитися на бризки, так яскраво спалахує вогонь_ _перед тим, як згаснути. Вона не хотiла нi розбризнутися, нi згаснути. Жити! Хiба ж для того стiльки витерпiла, щоб тепер впокоритися й ждати кiнця? Двадцять три роки, повна сил, вродлива, жадiбна до краси й добра - i стiльки страждань, який жах позаду! Розтоптано життя, усе понищено, убито всi замiри, вiдiбрано вiру в усе святе й благородне, високi пристрастi поганьблено, нiчого не лишилося, але треба жити, треба вiрити в людину, пiднести людське в собi, пiд- нятися над цим свiтом, показати йому: є ще святощi, є на- дiї, є найвищий обов'язок людини - прагнення до щастя! Колись думала: "Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт". Тепер вимушена була звузити межi цiлого свiту власною особою. Вирватися звiдси, не бути залежною, покинути цих людей - iмператорiв, пап, герцогiв, графинь, баронiв. Вони закрученi в жорстокому колобiгу життя навiки, приреченi зостатися в невблаганнiй залежностi одне вiд одного, вони потрiбнi одне одному, як вовк i сарна, вода i полум'я, земна твердь i небеснi емпiреї. Що iмператор без папи, що папа без Матiльди, що Матiльда без Вельфа i що Вельф без Матiльди? А вона не хоче їхньої залежностi, вона закинута сюди обертанням безжального колеса фортуни, слiпої, позбавленої розуму, бо в цьому свiтi розум обмежується свiдомо й навмисне, щоб звiльнити мiсце для вiри. Але хiба iдея вiри, iдея самого бога не виведена з iдеї свободи, притаманної людинi вiд народження? Чому ж бог i його прислужники вiдбирали свободу в того, кому вона належала вiд природи? I чому почувалися вони самi вiльнiшими лиш тодi, коли позбавляли свободи й незалежностi якомога бiльше число людей? У вежi Євпраксiя, ображена па цiлий свiт за свою неволю, зосереджувалася на власнiй образi, на власному горi, оплакувала власне горе. Тепер, зрiвнявшись з усiма - з нанбагатшими i з найупослiдженiшими - у зовнiшнiх проявах волi, але виявивши ще тяжчу поневоленiсть, дедалi частiше вiдбiгала пам'яттю назад, згадувала те, що здавалося й непримiченим, дивувалася, як могла байдуже проходити повз страждання людськi й несправедливостi, завдаванi меншим свiту сього просто в неї перед очима. Згадувала, як на Красному дворi князя Всеволода били челядинцiв i слуг княжi приставники, який страх панував там у найтемнiших закутках, яка затурканiсть, усе летiло стрiмголов, штурхалося, лаялося, сварилося, лякалося й остерiгалося - не княжий двiр, а дика пуща, набита звiрами, де меншi дрижать перед бiльшими, а тi - перед найбiльшими. Згадувала київськi княжi розповiдi про волхвiв, розповiдi, пронизанi страхом i ненавистю, волхви малювалися якоюсь незбагненною потаємною силою, яка вiчно повставала проти князя i його воєвод, проти єпископiв i священикiв, вони загрожували спокоєвi й усталеностi, з волхвами неминуче змикалися холопи, смерди, вони йшли за тими бунтарями слухняно й розсваволено; били, грабували, громили, нападали i на княжi двори, i на церкви, хотiли раз напасти навiть на Печорську обитель, аж iгумен Феодосiй перелякався i втiк до Чернiгова, посилаючись на те, що, мовляв, не хоче бути в Києвi, коли там сидить Святослав, який неправдою захопив княжий стiл. Ще до народження Євпраксiї в князя Iзяслава, коли йшов з Польщi на Київ, у Дорогобужi вбили конюха, а в Києвi того самого року холопи задушили новгородського єпископа Стефана. В рiк народження Євпраксiї в Новгородi появився волхв i намовляв на бунт проти єпископа. Князь Глiб з дружиною оборонив єпископа, а волхва вбив. Того самого лiта В Києвi теж появився волхв, який пророчив, що на п'яте лiто Днiпро потече назад, а землi помiняються мiсцями: грецька стане на Руськiй, а Руська - на грецькiй. Волхва потаємно вбили за водiнням князя Iзяслава. Тодi ж таки бунтувався люд на Бiлоозерi, пiдбурюваний двома волхвами проти лiпших жон, якi держали жито, мед, рибу й скори. Ян Вишатич, воєвода князя Святослава, половив волхвiв i дав їх повiсити лiпшим мужам. Вже в Германiї пробився до Євпраксiї в Кведлiнбург страшний чоловiк, з вiдрiзаним носом i вiдсiченими руками по самi плечi. Кричав: "Єси руська княжна? Чи впiзнаєш, що теж руський єсмь? Холоп Дудика з Новгорода, обтесав мене єпископ Лука, а князь потурав убивству. Тепер утiк та бiгаю по свiту, хочу втекти вiд болю свого, а не втечу ж нiколи!" Не чула,не бачила, не помiчала, вiдверталася, проходила, пiднявши високо голову, замкнена в гордощах свого походження, зосереджена на своєму, заглиблена в свое. Ще не вiдала тодi: неминуче поєднаєшся з усiма людьми в своїх нещастях. Надто пiзно це збагнула. Простий люд так i полишився для неї неприступно-загадковим, вищi особистостi вселяли слiпий жах i огиду. Де брати силу, як вистояти, як подолати? Знов поверталася думкою до свого сидiння у вежi i - дивно - вiдчувала, що там було нiби легше, принаймнi набагато простiше. Вона ув`язнена, вона невинна, ворог вiдомий - iмператор, їй спiвчувають усi, проти нього теж усi, її може визволити Куррадо або хоч повiдомить у Київ, i там сполошаться i спробують щось зробити, навiть смерть її стала б славною i мовби почесною, бо ж мученицька i чиста. Тепер була обтяжлива нерiвнiсть мiж невидимими нападниками i її вiдкритою беззахиснiстю. Поговiр уже пiшов, її iм'я втоптане в бруд, сповiдник, порушивши заборону, вiдкрив усi таємницi. Її визнання криво стлумачено, а зрозумiли абата Бодо ще кривiше - безжальне колесо загрожувало знищити її саму й добре iм'я Євпраксiї, це вже була не слiпа богиня, лишилася тiльки її дволикiсть: привiтнiсть i гостиннiсть Матiльди зовнi й пiдступи за спиною. Щоб остаточно загнати Євпраксiю в безвихiдь, графиня, знов запросивши її до своєї улюбленої бiблiотеки, напустила належну стривоженiсть на своє нестарiюче личко, сказала: - Ми з найсвятiшим папою вельми стурбованi, ми так вас любимо, ваша величнiсть, так вас любимо,_ _i сама_ _думка про можливу розлуку... "Куди ж тепер подiнуся в своїй поганьбленостi!" - хотiлося закричати Євпраксiї, але iмператрицi личила стриманiсть, тож i спитала майже спокiйно: - Чи скоро його святiсть буде в Каноссi? - Найсвятiший папа вже в путi, ваша величнiсть, але тим часом, ваша величнiсть, цей звiр, цей, як справедливо назвав його отець Донiцо, кривожерний Сисара мав нахабство прислати до мене своїх ганебних прислужникiв з нахабною вимогою видати їм вашу величнiсть, ваша величнiсть. - Iмператор, мене видати? - не стрималася вiд вигуку Євпраксiя. Матiльда була мов ясне втiлення добра. - Ми з найсвятiшим папою звелiли герцогу Вельфу прогнати цих ганебних послiв так далеко, як вiн тiльки вможе й захоче, ваша величнiсть. Ми нiколи й нiкому... На вас спочиває найвища благодать. Його святiсть... - Коли буде його святiсть? - перебила графиню Євпраксiя. Ждати не могла, з усього було видно, що нiхто не прагне дати їй спокiй у цiй землi. Опинилася мiж двох вогнiв, обидвi супротивнi сили виставлятимуть її одна проти другої, тим часом вона ще тримається, ще беруться звiдкись сили, але чи ж надовго вистачить? Їй потрiбний папа. Скаже йому все, кине в обличчя, хай знають вони в своїх так званих святощах про iснування святощiв ще вищих, iм'я ж їм - чистiсть, а тодi сяде на простого коня i з київським посольством без почестей, без пишноти, може, в убогостi, просячи милостиню в дорозi, поїде звiдси, поїде додому, повернеться до рiдного краю, куди не сподiвалася нiколи повернутися вiдтодi, як вiдкрився їй жах колiс, якi вiдвозять людиду далi й далi вiд надiй i щастя, - Його святiсть прибуде незабаром,сказала Матiльда. - Сподiваюся, ви допоможете менi мати розмову з його_. _святiстю? - Ми з найсвятiшим папою зробимо для вас все, ваша величнiсть! Поки ж папа без надмiрного поквапу їхав чи й не їхав до Каносси, Євпраксiя вимушена була вислухати ще одного володаря Каносси. Герцог Вельф прийшов до неї без почту, попросив розмови в чотири ока, тяжко вiдсапував, вiдвертав аж нiби засоромлено свою мармизу, пiт двома струмками витiкав йому з густого покучерявленого волосся, струменiв аж на товстi щоки, але герцог чи то не помiчав, чи то не насмiлювався витерти той пiт, стояв перед Євпраксiєю незграбний, здоровенний, тупий, покрадьки лускав на неї зажерливо-хтивi погляди, глухо бутiв, наче водяний бугай у воду: - Ваша' величнiсть, не стану приховувати: Генрiх вимагає вашої видачi. - Вже знаю, ваша свiтлiсть. - Графиня випередила мене. Так i знав. Для того й витурила з замку. Та я вернувся для неї неждано. Матиме. Го-го! Вона вас обдурює, ваша величнiсть, ця хитрюща баба всiх обдурює. _-_ I вас? - Мене найперше! Мене вже так обдурила, що далi й нiкуди. Що обiцяла, а що дала? Моє все забрала, моїм вiйськом побила Генрiха, тепер готуються зi своїм папою до торжества, а менi - знов ховайся за гори i бийся з графами за корону германського короля. - Германський король уже є. Конрад. - Го-го! Король буде той, кого викричать барони та графи в Аугсбурзi або ж в Трiбурi, чи де там зберуться. Звалять iмператора i зберуться. Це вже я знаю. А папа благословить. Мене нiхто не викричить, бо я Матiльдин муж_._ А Матiльда не пiдпустять, бо iмператора вже не буде, то нащо Вельф! Ще ж скажу, воно й пiдпускати нi до чого. Го-го! Ваша величнiсть, не вiрте цiй бабi! I лисому не вiрте. Лисий - то папа. Ви його не бачили, то й лiпше. Я б i не радив. - Це вже моя справа,-холодно сказала Євпраксiя.- Ви не питали нiчиїх порад, зв'язуючи свою долю з графинею Матiльдою, так само я... - Я? Порад? Го-го! Ваша величнiсть, мене примусили! Намовили, спокусили, обкрутили довкола пальця! Погляньте на мене, хiба не бачите: я довiрливий! Але я вирiс у горах, там простi люди, там все видно, i в нас є нюх, Го-го! Я вже чую, ось-ось графиня мене витурить! З своїм папусиком, папунчиком, папунятиком вони мене виплюнуть, як виноградну кiсточку. Нiхто й не запримiтить! Ця розпусна баба, вона спробувала вже трьох пап... - Менi неприємна така розмова, ваша свiтлiсть. - Даруйте, ваша величнiсть... А ви - така незвичайна жiнка. Коли я вивозив вас з Верони, то заприсягнув сам собi: "Слухай, Вельфе, ти не повинен нiкому дозволити збиткуватися над цiєю красунею!" - Я вдячна вам за помiч, за увагу. - Пусте! Хiба то не мiй обов'язок-захищати такий дивний витвiр природи! Але графиня зi своїм лисим - вони вас проковтнуть. Мене виплюнуть, а вас проковтнуть. Спершу визволили з вежi, послали до Верони мене з вiйськом, тепер видадуть Генрiховi. - Графиня запевняла мене, що нiколи цього не допустить. Ще сказала, нiби ви мали прогнати послiв iмператорових якомога далi. - Я й прогнав! Думаєте, не прогнав? Го-го! Та вони з папою покличуть сюди самого iмператора, як їм на те буде вигода. Це страшнi люди, ваша величнiсть. - Все ж менi хотiлося вiрити в людську поряднiсть графинi. Про папу й казати не смiю. - Ваша величнiсть, для них немає нiчого людського! Проста рiч для них дорожча тисячократне. Матiльда за якусь паршиву свою книгу або коштовний камiнець перегризе вам горло. Лисий папа за свiй срiбний дзвоник або за оксамитову шапочку, якою прикрашає свою лисину, вiдлучить чоловiка вiд церкви, нацькує на нього всiх єпископiв! Коли й мали ви спокiйне життя, то це в тiй вежi. А тут - однаково що попасти в гадюче кубло! Цей Урбан, як усi лисi, вельми ласий до жiноцтва, графинi йому вже мало, бо... - Казала вже: гидко менi слухати. - Я не про те, ваша величнiсть, простiть. Я дурний, базiкаю не про те. Але я молодий, ваша величнiсть, погляньте на мене, я молодий, як i ви. I я - чесний. Євпраксiя усмiхнулася цiй простотi, до того ж, слiд сказати, простотi доволi нахабнiй, - А що? - помiтивши її усмiшку, вигукнув Вельф.- Хто скаже, нiби я нечесний? Коли даю слово, то дотримуюся. Коли вже полюблю, то навiки. Коли... Та я не про те, ваша величнiсть. Я прийшов сказати вам... Застерегти. - Вдячна вам, ваша свiтлiсть. - Але що застереження? Вас вжалять так, що й не почуєте. Вам треба втiкати вiд цих людей. Негайно! - Втiкати? Куди ж? - Зi мною. - З вами? - Так, я...- Вельф важко впав на колiно, вхопився за край її одягу,- я, ваша величнiсть, я готовий бути вашим рабом. - Я караюсь в думцi саме тим, що не зауважувала довкола себе рабiв досi. - Не хочете рабом - другом вашим. Ваша величнiсть! Я... ви... ми. Ми могли б стати мужем i жоною. Я нiколи б... - Мужем i жоною? - Євпраксiя смiялася вперше за багато рокiв.- Але ж мiж нами така жахлива нерiвнiсть. Ви називаєте мене "ваша величнiсть", я - iмператриця. Як же то все може бути? - Ну, ми втечемо. Як утекла графиня анжуйська з королем Францiї. - То ж графиня. Графинi стати королевою Францiї почесне, iмператрицi ж перетворюватися на герцогиню? Навiщо? - Для вашого порятунку, ваша величнiсть. Вони вас знищать. А я... Я захистив би. - Зумiю захиститися сама. Дякую вам, але помогти менi вже нiхто не зможе. Окр'м того, не маю намiру залишатися в цих землях. Поїду додому, до Києва. - До Києва? Ваша величнiсть! А ваше майно? Вашi багатства? Ви хочете все покинути? - Я не маю нiчого. Усе в руках у Генрiха. - Ми вирвемо в нього все, що вам належить! - Що важить багатство в цьому свiтi? - Багатство? Ваша величнiсть! Багатство - це все. - Тодi ви найщасливiший чоловiк. Адже ви з'єднали свої багатства з багатствами графинi Матiльди. - Го-го! З'єднав! Матiльда не пiдпускає мене навiть до своїх золотих тарiлок. Це страшна жiнка. Вона б загарбала цiлий свiт, i все лиш для себе. Баварцi вразливi на несправедливiсть. Бо ми так несправедливо затиснутi на обмеженому й тiсному просторi серед гiр, а гори - це завжди бiднiсть. Чому маємо бути бiдними, коли довкола - багатства? - I ви хотiли заволодiти моїми багатствами пiсля невдачi з графинею? - Ваша величнiсть! Я дбаю не про те! Не можу допустити, щоб ви покинули нашу землю. Ваш дiм - Германiя! Ви германська iмператриця! - Щойно ви пропонували менi забути про це i стати герцогинею Баварською. - З вами я став би королем Германiї. - Зi мною? Спробуйте ним стати самi. - Це неможливо, ваша величнiсть. - На жаль, не можу вам зарадити. Вельф, задкуючи, виповз вiд неї, але не ображений, тiльки розчарований. Євпраксiя була йому вдячна: вiдкрив остаточно, що сподiвань тут для неї не було. Потрiбна тiльки для когось, для iнших, про неї не думано, не дбано, мовби справдi була й не людиною, а якоюсь допомiжною мертвою рiччю. Нi, не мертва! Хотiла жити, а для цього - зрозумiла, хоч i запiзно,треба боротися, змагатися, не пiддаватися, бути твердою, несхитною, може, й безжальною. Не навчена цього змалку, та однаково вiдступати не мала куди. Єдине, що їй тепер зоставалося: чiпко триматися за саму себе. Нарештi папа Урбан прибув до Каносси. Приїхав мовби й не первосвященик, а якийсь вельможний розбiйник з великої дороги - perditus latro,- у розблиску залiза, у гримiннi й брязкотi зброї, в iржаннi коней, у хрипких криках прибiчної сторожi, набраної з похмурих норманнiв. За кiнським тупотом не чутно було повiтальних дзвонiв Каносси, вони й не радiли, а нiби стогнали: папа, єпископи, священики, норманни, баварцi Вельфа, воїни Матiльди, сама графиня,усi, хто вийшов на стрiчу, не чули дзвонiв, не думали й про святiсть, яку мав би нести з собою Урбан,- над усiм панувало залiзо, його жорстока твердiсть, неприступнiсть, його всепереможне сяяння в шоломах, панцирах, оголених мечах норманських. Папа зайняв свiй каносський палац, коло входу стали високi норманни з оголеними мечами, якi за звичаєм тримали на плечах, нiкого не допущено до найсвятiшого нi першого, нi другого дня, власне, нiчого не змiнилося в Каноссi, хто ждав, то мав ждати й далi, папа сидiв десь у своїх покоях, схований, може, ще надiйнiше, нiж у Латеранськiм палацi в Римi, здавалося, вiн до всього байдужий, нiкого не хотiв бачити, нiкого не ждав до себе, просто був, а його мали шукати, бо нижчi завжди шукають вищого, просять прийому, сподiваються на розмову, йдуть до нього, прагнуть, домагаються його, але не вiн, який стоїть над усiма. Нарештi Євпраксiю допущено до Урбана. Одяглася вся в чорне, без прикрас, лиш буйне волосся вибивалося їй з-пiд накриття, мов найбiльша коштовнiсть, iшла попереду свого нечисленного супроводу, який однаково повинен був лишитися по цей бiк порога. Могутнi норманни, а оголеними мечами на плечах, розставивши ноги, стовбичили перед входом до папського палацу, нiби живi вежi, з камiнною холодною байдужiстю тупо дивилися на тих, хто яаближається, заздалегiдь знаючи, кого пускати далi, а кого затримати,- сила тупа, безжальна, слухняна. Очi норманнiв зауважили спершу й не саму Євпраксiю, а двiрських ошатних дам, якi її супроводжували, не один з них затримався поглядом на свiжому личковi Вiльтруд, ще не зiпсованому вкiнець баронською пихою, але зненацька всi охоронцi якось вiдразу побачили Євпраксiю. Доти мертво-байдужi, мовби вилинялi, очi норманнiв ожили, заворушилися, заметалися розгублено. Пiвнiчна дiва, горда, прекрасна, йшла просто на них, нiби зродившись з напiвзабутих саг їхньої втраченої навiки вiтчизни, йшла з такою сумною, майже розпачливою урочистiстю, що норманни мерщiй вiсту пилися вiд дверей, розгублено затупцювалися, може, навiть вкрилися рум'янцем їхнi щоки, коли б могла ще рум'янитися ця загрубiла шкiра; один, наймолодший, впав на колiно, iншi зiгнулися в незграбному поклонi, почт iмператрицин збуджено зашепотiв, вважаючи, що охоронцi вiддають шану сановностi їхньої господинi, сама ж Євпраксiя незвичайну поведiнку норманнiв волiла б сприйняти як вияв уважливостi до неї особисто, не до iмператрицi - до жiнки, зовсiм молодої, неймовiрно молодої жiнки! I в тому несподiваному виявi уваги й захоплення зачерпнула трохи впевненостi для розмови з папою. Бо нiщо так не знесилює жiнку, нiщо не вкидає в глибший розпач, нiж брак уваги до неї. їй потрiбнi ласкавi слова, запобiгання, залицяння, повага, пошана, слова лестивi, iнодi навiть нещирi, навмиснi, тимчасовi, незграбнi, пустi. Соломинка для потопаючого. Промiнець свiтла в безнадiї мороку. Вузенький мiсточок через прiрву розпачливостi. Навiть Вельф, попри його неприховану зажерливiсть i хтивiсть, усе ж потiшив Євпраксiю, повернув їй забуту певнiсть. Ще жива! Пiсля тої розмови увечерi довго купалася в онiксовiй римськiй ваннi, розкошувала в теплiй водi з трояндовими пелюстками, дивилася на своє тiло, проводила долонями по животу, по стегнах. Шовкова шкiра, тепла, пружна, голубi рiки судин, мов притоки нiжностi,, звабливi випуклостi й западини, слiпуче сяяння наготи - молода, молода, молода! А вдень - знов лиш iмператриця, iстота, позбавлена вiку, статi, надiй, становища, вiдрiзана вiд живого справжнього життя нещирою повагою, замкнена вже й не в Каноссi, а в цьому захiдному латинському свiтовi неславою, пущеною про неї зрадливим абатом Бодо на соборi в Констанцi. Власне, могла б знехтувати всiм. Що їй неслава, що честь, порiвнюючи з чистим сумлiнням! Сумлiння мала чисте, душу чисту, тiло пречисте. Ось так сiсти б на коня i поїхати до Києва. Без нiчого й без нiкого. Хiба що попросити воєводу Кирпу, аби був помiчником i захисником, хоч який там захисник без руки! Але її тримали мiцно, надiйно, з належною поштивiстю. Графиня Матiльда вмовляла ждати найсвятiшого папу. Єпископ Федiр радив дiждатися папи. Абат Бодо... Абата не слухала, сповiдатися перед ним тепер не мала в чому, бо завинила не вона - вiн. Розмова з папою мала вибавити Євпраксiю, визволити, зробити вiльною. Повiрила в це з особливою силою, коли зiткнулася з увагою i збентеженням норманнiв. Усмiхнулася до охоронцiв, сяйнула їм своїм неповторним волоссям, заглибилася в переходи кам'яного розкiшного палацу, вiдразу шанобливо зустрiнута самою Матiльдою. - Ваша величнiсть, яка висока втiха для нас iз найсвятiшим папою бачити й вiтати вас, ваша величнiсть! - Я домагатимусь в найсвятiшого папи, аби... - Домагатися? Боронь боже, ваша величнiсть! Перед найсвятiшим папою слiд виявляти тiльки смирення i нiчого бiльше. Таке смирення, яке виявила дiва Марiя перед ангелом, що благовiстив про народження нею Христа. Або ж таке, яке виказав цар Давид, що скакав i танцював перед господом при перенесеннi ковчега завiту в Єрусалим. Чи таке, яким прославився римський iмператор Траян, що смиренно вислухав докiр удовицi й дарував їй правосуддя. За це молитвами папи Григорiя Траяна було звiльнено з пекла, вiн жив заново вже як християнин i досягнув райського блаженства. Євпраксiя мовчки слухала торохтiння маленької чорної графинi. Мертвi слова, мертвi люди. А їй жити б серед живих. Навiть у похмурих норманнiв щось зворухнулося в душах, коли побачили перед собою таку несподiвану в цих землях пiвнiчну жону. А в цiєї графинi - усе навiки змертвiле, тiльки потужним струменем б'є з неї невситима зажерливiсть i жадоба володарювання. Всьорбнула б у себе цiлий свiт - i однаково не вдовольнилася б. Невже папа, її папа - такий самий? Сподiвалася, що папа прийме її десь у затишному помешканнi, сидячи за маленьким столиком, накритим золотою парчею, iз срiбним дзвiночком пiд рукою, аби кликати до себе, або ж з поштивим камерарiєм позаду крiсла, сподiвалася розмови щирої, доброзичливої, майже батькiвської, бо ж папа був старий, а вона молода, папа щодня бесiдував з богом, а вона вже й не знала, з ким вести мову про свої нещастя. Та що далi вони йшли з графинею Матiльдою, то пишнiшими, урочистiшими ставали покої, мармуровi стiни розсувалися ширше й ширше, стелi втiкали в недосяжнiсть, тиха жiноча хода розлунювалася, нiби в нiчних горах або в якiйсь потойбiчнiй порожнечi, довкола панувала холодна велич, настороженiсть, сказати б, навiть недовiра. Аби Євпраксiя йшла з кимось iншим, то, мабуть, лякливо схопилася б за руку. Та тiльки не Матiльдину! Бо це ж графиня вибудувала притулок для пап, це вона ховала своїх пап в найглибших надрах палацу, здатного вбити людину своєю неприступнiстю, перш нiж вона сподобиться потрапити на очi первосвященика. Отцi церкви не могли бути занадто скромними, бо ж вiдстоювали всемогутнього бога. Тому повиннi були думати про велич i всiляко домагатися її в усьому. Папа Урбан не цурався величi - це Євпраксiя збагнула, щойно ступивши у величезний бiломармуровий зал, посерединi якого стояв так само бiломармуровий височезний трон. Нiде нiкого, аж серце стискується вiд бiлої порожнечi i вiд тяжкого гнiту отого важезного, тесаного з цiлих брил мармурових трону, поставленого, як хвалилася Матiльда, ерцєпископом Урсо. Де ж папа? Євпраксiя розгублено дивилася поперед себе, не наважувалася спитати графиню, покiрливо йшла за нею, наближалася до того дивовижного навiть для неї, для iмператрицi, трону. Побачила папу зненацька. Сидiв на тронi, мав на собi широкий бiлий одяг, який зливався з бiлим мармуром, на головi мав круглу оксамитову шапочку, так само бiлу, але шапочка та була замала, щоб закрити його рожеву лисину, папа рожевiв гострою лисиною, довгою шиєю, якимсь пласким безвиразним обличчям - тiльки завдяки отому рожевiнню й ставав помiтний, коли наблизилися до трону. Урбан був лисий, як пророк Єлисей, якого висмiяли дiти i були за це розтерзанi ведмедицями. Мимоволi Євпраксiя здригнулася вiд лихого передчуття. Чи не буде й вона розтерзана? Дивлячись на химерну голову папи, згадала розповiдь Журини про те, що чеберяйчики є круглоголовi й гостроголовi. У круглоголових думки розташованi гармонiйно, в гостроголових збираються у гострому вгорi й вiд найменшої необережностi вилiтають з голови. Гостроголовi - пустоголовi. Бiйся їх! Остерiгайся всiляко! Поки пiдходила до папи, могла роздивитися його трон. Тримався на спинах двох бiломармурових присадистих слонiв. Трикутна висока спинка прикрашена рiзьбленням, увiнчана мармуровою квiткою, з пелюсток якої витискається щось округле, мовби папина лисина. Такi самi мармуровi лисини прикрашають всi чотири верхiв'я колон-стовпцiв, що оточують трон. Низ - весь у рiзьблених колах з хрестами, на бiчних стiнках - якiсь написи, а передня стiнка - пiднiжжя - прикрашена рiзьбленими орлами, що примостилися якраз обабiч папиних спущених нiг. Слони пiд троном стоять спокiйно й покiрливо, зате орли з нашорошеними крилами сторожко втупленi в того, хто наближається, так i готовi зiрватися, стрибнути навстрiч, хижо клюнути своїми безжальними дзьобами. Графиня Матiльда випередила Євпраксiю, дрiбно ступаючи, майже добiгла до трону, притулилася щокою до бiлої пантофлi папської, покотила свої очi-кружальця вгору, до найсвятiшого, той милостиво схилився, подав їй руку для поцiлунку, спробував посмiхнутися вузькими сухими губами i саме тодi побачив своїми безбарвними, як у старого орла, очима Євпраксiю. Та стояла за Матiльдою, не припадала до папської пантофлi, не схилялася в покорi, горда, навiть зухвала, можна б сказати, обурливо зухвала тут, де все повинно викликати страх i захват. Урбан вiдсмикнув руку вiд Матiльди, вiдкинувся на спинку трону, пустив очi кудись угору, графиня злякано подавала Євпраксiї якiсь знаки, але та чи не помiчала, чи не хотiла зауважувати, стояла заклякло перед химерним троном, дивилася не вгору, на папу, а на отих орлiв, що стерегли папськi ноги й мiрилися виклювати їй серце. Нарештi ступила ближче, схилила в поклонi голову, сказала: - Прийшла за вашим благословенням, найсвятiший отче, i за вашою помiччю. Тодi папа поклав на неї повiльний хрест, подав їй руку, i вона поцiлувала руку, бо сподiвалася вiд неї помочi. Матiльда радiсно кивала: так, так, ах, як прекрасно i яка вона рада, що влаштувала цю зустрiч i що все починається якнайлiпше, саме так, як i має починатися. I все завдяки їй, завдяки її доброму серцевi, її любовi до справедливостi й до святостi. Святiсть повинна запанувати в свiтi - цiй великiй метi вона присвятила своє життя. Великiй метi - велике життя. З'єднала його зi справами римської церкви, з її первосвящениками. Шукала в них опертя, вони шукали опертя в неї. Що вони без неї? Що Григорiй, Вiктор, Урбан? Не могли дiяти, бо не мали засобiв. Засоби давала їм вона, графиня Тосканська. Не могли розкидатися словами, бо всi їхнi слова - вiд бога. Тодi говорила за них вона. Не могли мати жодної близької душi, навiки повiнчавшись а церквою. Матiльда ставала для неї такою душею, не лякаючись людського поголосу. Урбан - супруг церкви, Вельф - супруг Матiльди, та нi той, нi той не живе з своєю жоною. Так кажуть. Хай! їй байдуже! Вона має велику мету i повинна її досягнути. Папа мовчить за звичаєм, тому говоритиме вона, щоб помогти цiй упертiй сарматськiй жонi. - Ваша величнiсть, ми з найсвятiшим папою знаємо, що вас вивезено до Германiї в дванадцять лiт. Дванадцятилiтнiй Iсус так само був загубився, i Марiя знайшла його лиш через три днi. Вiн бесiдував у храмi з учителем. - Мене нiхто не шукає. Хоч теж загубилася дванадцятилiтньою,- гiрко мовила Євпраксiя. - А хiба ви не в храмi й не бесiдуєте з найсвятiшим учителем, ваша величнiсть! - вигукнула Матiльда. Євпраксiя поглянула на папу. Той сидiв мовчки, непорушно, в тупому збайдужiннi. Чи казати йому? Чи просити? Чи вимолювати в цього чоловiка по крихтi свою свободу, як жебраки збирають на папертях милостиню? - Я вимагаю справедливостi,- твердо сказала вона.- Мене знеславлено служителями вашої церкви, моє чесне iм'я втоптано в бруд, я зазнала знущань i наруги вiд iмператора, який давно забув про все людське, тепер до цього додалося й зовсiм неспогадане. Вашi прелати, мiй сповiдник, забувши про таємницю сповiдi, потоптавши правду... Папа мовчав далi, дивився вилинялими очима в простiр, аж Євпраксiя сполошилася: чи слухає i чи не глухий, як Генрiх? Мала досить гiркого досвiду розмов з оглухлим iмператором - тепер ще й папа? Вона вмовкла на пiвсловi, хоч як заохочувала її знаками графиня до мовлення, i тодi згори пролунав зривисто-високий (нагадував Генрiхiв) голос Урбана: - Вiд Матфея: нема-бо нiчого закритого, що не вiдкриється, анi захованого, що не виявиться. Вiдкрилося б i виявилося, коли б не її вiдчай! А могла ж мовчки терпiти наругу, прикривати весь бруд i розпусту iмператорського двору й самого iмператора, i все лишалося б закритим i захованим ще й досi. Та й як знати, чи не твориться таке саме скрiзь: серед королiв, герцогiв, баронiв, єпископiв? Адже покрив абат Бодо iмператорську гидь, мовчав до часу, мабуть, так би й умерло все в невiдомостi, коли б не сутичка папи з iмператором, у якiй викриття брудного Генрiхового життя можна було використати як найстрашнiшу зброю. А вона щоразу лиш жертва! Жертва Генрiхова, жертва абата Бодо, жертва Матiльдина, жертва папи Урбана. Цi люди не мають жалю, як той жорстокосердий Авраам, що не здригнувся серцем, приносячи в жертву боговi свого рiдного сина. А вона для них ще й чужа, отож, байдужо-ненависна. Нею жертвуватимуть легко й охоче, як вже зробили це руками абата Бодо. А той продав її. Довго ждав, щоб узяти якомога вищу цiну. Дiждався. - Ваша святiсть,- порушила нестерпну мовчанку Євпраксiя,- соромно говорити, а ще бiльший сором подумати, що про мене рознесено по всьому свiтi... Чому чужi грiхи впали на мене? Матiльда посмикувала шиєю, видно, нетерпеливилося їй встряти в розмову, але стримувалася, бо ще ж нiчого не сказав папа. А той мовчав, повiльно й владно поводив очима. Думав чи просто вичiкував, коли вiдчай iмператрицi дiйде до краю? Але скiльки ж можна вичiкувати? Чи не досить з неї? - Я прошу вашого заступництва, ваша святiсть,- намагаючись бути якомога покiрливiшою, поглянула на папу Євпраксiя.Вашою найсвятiшою владою захистiть мою честь, благаю вас. Погасiть полум'я сорому, в якому згораю безневинно й несправедливо. Згляньтеся на мою молодiсть, моя душа чиста, вона вмирає вiд бруду, кинутого на неї злими силами. Визволiть мене вiд злих сил, ваша святiсть! Я не хочу повертатися навiть думкою до того страшного чоловiка, який зветься германським iмператором. У вашiй волi звiльнити мене вiд шлюбу з ним. Я не можу далi переносити сорому, в який ввергнуто мене моїм сповiдником перед цiлим собором,- порятуйте мене, святий отче! Урбан засовався на холодному, незручному своєму сiдалi, лисина й шия йому побуряковiли, Матiльда аж пiдскакувала вiд нетерплячки сипнути словами, полоснути ними, як градом посеред лiтнього дня, вона мало не смикала папу за його широкi ризи, вимагала мови, вiдповiдi, дотримання високої папської гiдностi, яка була загрожена благаннями-домаганнями молодої iмператрицi. Папа вузькогубо всмiхнувся чи то на нетерплячку, яка лихоманкою тiпала Матiльду, чи то на смiшну щирiсть iмператрицi. - Дочко моя,- дивлячись поверх голови Євпраксiї, сказав вiн,- ти повинна знати, що твiй творець сказав: моє iм'я Iстина. Вiн не сказав: моє iм'я Звичай. Звичай сповнює твою душу сором'язливiстю i стримує вiд покаяння. Але iстина вимагає вiдвертостi. Вiдвертостi? А хiба вона не була вiдвертою? Каятися? За що ж i перед ким i чому? Сам папа ось тут заявляє, що сором не потрiбний нi людинi, нi боговi. Вiдiбрати в людини сором, позбавити сорому жiнку - що ж тодi залишиться? Гола iстина для голих людей? Євпраксiя й не помiтила, як останнi слова проказала вголос, але тим не збентежила папу, вiн навiть мовби розвеселився, бо заговорив якось довiрливо, сходячи з неприступних своїх висот, спiвчуваючи молодiй жiнцi. Мовляв, ще папа Григорiй Перший, визначаючи тяжкiсть грiхiв, на перше мiсце поставив superbia - гордiсть, а слiдом за нею - luxuria, себто хтивiсть, безпутство. Заколот духа проти бога i заколот плотi проти бога порiвнюються в своїй тяжкостi. Стосунки чоловiка з жiнкою породжують небажаний стан душi, чоловiк, у захватах жоною, вiдволiкається думкою вiд бога, тому все це пронизано грiховнiстю й найбiльшими небезпеками. У пучину плотського грiха втягує чоловiка жiнка, бо вона - язичниця эа своею природою. - Ми з найсвятiшим папою не язичники, не язичники,- нарештi втрутилася Матiльда i цим подала знак папi, що вже досить холодного вiдчуження, пора переходити до спiвчутливої довiрливостi, бо ж тут зiбралися рiвнi. Урбан злiз iз свого трону, виявився так само невисокий, як i Матiльда, гречно пустив жiнок трохи попереду, сам зайняв мiсце мiж ними i так, повiльно походжаючи по мозаїчнiй пiдлозi безмежного холодного залу, став говорити не про милiсть, не про готовнiсть свою прийти па помiч змученiй молодiй жiнцi, не про бажання вiдстояти правду, захистити iстину, а про каяття, про те, що протилежне зцiлюється протилежним - contraria con-trariis sanatur - гординю слiд ламати смиренням, жадiбнiсть вилiковувати милостинею, бездiлля - стараннiстю в працi, балакучiсть карати обiтницею мовчання, обжирання - постом, а перелюбство - воздержанiстю. Всi єдинi в грiховi, та не всiх слiд мiряти тою самою мiркою. Вона iмператриця, особистiсть у цьому свiтi з найвищих, отож i судити її мають теж найвищi. Вiн своею владою мiг би звiльнити її вiд грiхiв свiдомих i несвiдомих, накласти на неї єпiтимiю чи й позбавити єпiти-мiї, але вiн прислухався до її прохання i хотiв би дати iмператрицi пораду. - Ми з найсвятiшим папою хочемо порадити вам, ваша величнiсть,- миттю пiдхопила Матiльда, так нiби не довiряла папi в його вирiшеннях i будь-що прагнула позбавити його самостiйностi. - Вдячна буду за пораду, жду її, ваша святiсть,- покiрливо схилила голову Євпраксiя. Папа поважно заговорив про собор. Собор у Констанцi? Нi, той уже був. Сталися там речi прикрi для честi її величностi, але те вже сталося, нiчого не вдiєш. Звернутися з апостольським посланням на захист iмператрицi? Нiхто так не захистить своєї честi, як той, кому вова належить. Повеснi вiн скликав новий собор. У Германiї? Нi, в Iталiї, у П'яченцi. Було б вельми похвально, аби iмператриця виступила на соборi особисто, розповiла прелатам в подробицях, правдиво про все, чого зазнала вiд iмператора, показала все буйне скотство цього негiдного чоловiка i виявила всю свою чистiсть i вищiсть над ним. Чи заради неї скликається собор? Хай iмператриця заспокоїться. На соборi мають бути вирiшенi важливi питання вiри, слiд сподiватися, що в дiях християнства це буде собор найзнаменитiший, бо вiд нього поведе початок велика священна вiйна за торжество вiри, але, керуючись безмежною божою милiстю, вони готовi придiлити увагу також iмператрицi з її скаргою на негiдну поведiнку германського iмператора. Хай iмператриця знаеi її вислухають з найбiльшою увагою i високо поцiнують її мужнiсть i намiр прислужитися святiй церквi. - Церква? - вигукнула, не стримавшись Євпраксiя.- Забруднено мого честь, я зазнавала нелюдських страждань, ганьби, i нiхто не прийшов менi на помiч. Тодi намовили звернутися до собору в Констанцi, а що з того вийшло? Де ж церква, де бог? - Дочко моя, бог присутнiй у всiх дiлах наших i за все воздається. Коли Людовiк, син iмператора Карда Великого, в своїй любовi до iстини не змiг змовчати i розкрив, яке розпутство панувало при дворi, скiльки сотень наложниць мав сам iмператор i скiльки незаконних дiтей сплодив з ними, то уми обмеженi ладнi були засудити вчинок Людовiка, свята ж церква стала на його захист. - I назвала Людовiка Благочестивим, ваша величнiсть,- миттю докинула Матiльда. - Ви обiцяєте менi благочестя? Хiба воно дається, а не живе в людинi? - тихо спитала Євпраксiя. - Ми з найсвятiшим папою забули вам повiдомити, ваша величнiсть, що iмператор домагається вашої видачi,- замiсть вiдповiдi зловiсно повiдомила Матiльда. Євпраксiя з невеселим подивом поглянула на графиню. Та нагадувала гострозубого хижого звiрка, що так i хоче вчепитися тобi в горло. Адже знає, як їй тяжко, в якiй безвиходi опинилася, впевнена, що вiдступати iмператрицi нiкуди i має згодитися з усiм, що пропонує (а може, вимагає?) папа, але для певностi хоче завдати ще одного удару, тяжкого, зрадливого, смертельного. Чи забула, що вже казала про вимогу iмператора, чи навмисне повторила це при папi? Все ж Євпраксiя удала, нiби вражена в саме серце словами Матiльди,