а та, тiшачись з переляку молодої жiнки, захоплено сьорбнула повiтря й милостиво виголосила: - Але ми з найсвятiшим папою нiколи, нiколи... Що "нiколи", так i лишилося таємницею, бо ще не було запевнень з боку iмператрицi, отож не годилося занадто багато обiцяти, Матiльда урвала мову саме там i тодi, де й коли належало, i Євпраксiя, пiдкоряючись злiй грi цих жорстоких людей, не маючи iншого виходу, тихо сказала: - Я вдячна вам, ваша святiсть, за пораду i хотiла б скористатися з неї, коли на те буде ваша висока згода i ласка. Папа мовчки поблагословив Євпраксiю, дав їй для поцiлунку свою зледащену руку, Матiльда, запобiгливо зазираючи iмператрицi в обличчя, провела її туди, де ждали двiрськi дами, так довго очiкувана розмова нарештi вiдбулася, не принесла нi надiй, нi полегкостi - саму лиш пустоту й щемiння в душi. Та все ж Євпраксiя зiтхнула вiльнiше. Вiльна бодай думкою. Не тяжiтиме бiльше над нею непевнiсть i невiдомiсть. Ще одне зусилля, ще одне приниження в цiй землi суцiльних принижень,- i кiнець. Вiльна, вiльна! Вiд їхнiх милостей, вiд їхнiх розкошiв, вiд їхньої зажерливостi й мстивостi, вiд багатолiтньої наруги. Заради цього готова на все. Хочуть почути вiд неї? Почують - аж у вухах дзвенiтиме! Накладуть на неї єпiтимiю? Хiба можна злякати людину щонайтяжчими карами перед лицем свободи? Хай вигадують для неї, хоч i безневинної, кару - вона знесе залюбки, бо хоче бути вiльною. Примусять спати у водi, у кропивi, на розсипанiй шкаралупi вiд горiхiв, звелять розпростерти руки хрестом, виспiвувати псалми, бити долонями по пiдлозi, бичуватися дисциплiною - стерпить усе. Скажуть поститися сiм тижнiв або й сiм рокiв - пристане й на це, хоч могла б найняти заступника в єпiтимiї - юстуса, платячи по три солiди за тиждень. Навiть засуджена до семилiтнього каяття могла б очиститися за три днi, посадовивши на хлiб та воду спершу 12 чоловiк на три днi, а тодi сiм разiв по сто двадцять чоловiк теж на три днi, щоб отримати рiвно стiльки днiв посту, скiльки мiститься їх у семи роках. Але що днi й роки, порiвнюючи з визволенням! Поволi пустота в душi змiнилася на радiсне очiкування, Євпраксiя нетерпляче ждала настання того дня, коли брами Каносси вiдчиняться i вона вирушить в свою останню подорож по цiй землi, ще iмператриця, але вже не рабиня! Вирватися з Каносси - здолати неволю! Доволi вона конала в цих мурах, пильнована сторожовими псами Матiльди. Може, й папа - теж вiрний пес графинi Тосканської, хоч i грiх таке мовити. Але ж недарма в самiй назвi замку е щось собаче. Люди тут не живуть - гризуться, мов скаженi собаки, ненависть скупчується в цих кам'яних палацах i церквах, нагнiчується за потрiйними мурами та бездонними ровами, а тодi розприскується по всьому свiту гнилими бризками, розповзається моровою пошестю, розлiтається вiтрами пiдступiв. I вона попала в руки цим людям. Визволена! З неволi iмператорської в неволю папську. Два мечi божi - свiтський i духовний. Вже понад сто рокiв змагаються мiж собою папи й германськi iмператори за цi "мечi", Оттон I перейшов через гори (бо ж королi завжди йдуть туди, де менший опiр i де бiльша здобич), проголосив, що Iталiя з Германiєю повиннi назавжди поєднатися, вiнчався залiзною короною Лангобардiв у Римi; була приєднана Бургундiя, мав би злитися в цiй державi весь захiд, творячи Abendland розчулених од пива й од легких перемог над безборонними iталiйцями та слов'янами маркграфiв. Оттону III межi Середземноморського земного кругу видалися тiсними й обмеженими. Вiн перенiс столицю в Рим i проголосив про свої домагання створити свiтову християнську державу, очолювану iмператором, "рабом апостолiв", "рабом Iсуса Христа й римським iмператором Августом". Це сполошило пап, i пiсля смертi Оттона мiж римськими первосвящениками й iмператорами вже не було миру. Папа Григорiй почав вiйну, яка розколола весь захiдний свiт, Урбан хотiв довести вiйну до кiнця, знищити iмператора, виконати заповiдання Григорiя-Гiльдебранда про те, що iмперiя повинна бути свiтським мечем у руках церкви господньої i її глави - римського папи. Горе тим, хто потрапляв мiж цi два млиновi каменi - папу й iмператора,- а хто ж мiг не потрапити, опинивсь у цiй землi! Коли навiть її, iмператрицю, безжально й безсоромно принесено в жертву, то де святiсть, де правда, гiднiсть i честь? Обiцяють їй благочестивiсть, як синовi Карла Великого Людовiку. А їй хочеться лиш одного: визволитися вiд усього, втекти вiд цього свiту, як утiкають селяни вiд своїх сеньйорiв, шукаючи сховища в городах. Щоправда, знаходять часто собi там i могилу, та вже лiпше могила, нiж лишатися тут далi, бути iмператрицею, бути поганьбленою серед цих найвищих творцiв ганьби людської. Самi далекi вiд благочестя, охоче обiцяли його всiм, хто згоджувався кинути себе пiд ноги їхнiй злiй волi. Та однаково за тим останнiм приниженням, якого ще мала зазнати в П'яченцi, бачила Євпраксiя визволення, бачила кiнець стражданням, вiтер волi доторкнувся їй до щiк, весняний голубий вiтер свободи голубив їй обличчя, пустотливо бавився пасмом її золотистого розкiшного волосся того ранку, коли виїздила з Каносси, не озираючись, не дивлячись пiд ноги коневi в глибину ровiв, не помiчаючи супроводу, не чуючи звукiв труб i дзвонiв у церквах замку, байдужа до папи, супроводжуваного сотнями прелатiв, до пишної графинi Матiльди, до нещасного в своїй жадiбнiй невситимостi Вельфа - вiльна, вiльна! Безмежний простiр, безкiнечнi небеса, виспiв птаства, дзюркiт струмкiв, пречиста весняна зелень, першi квiти, мов золотi очi забутих чеберяйчикiв, конi ступають весело, бадьоро, тонконого й струнконоге, мов молодi жiнки; не видно колiс з їхнiм безжальним невпинним обертанням, сам папа їде верхи, обперезавшись мечем, як атлет божий, маленька графиня також їде верхи, нiби новiтня амазонка господня, конi несуть їх швидко, вони несуть Євпраксiю до ганьби, але й до свободи, i ради свободи вона готова простити цьому свiтовi все, забути все, лиш нагадати людям, щоб вони мудро ставилися до землi, рослин, птахiв, до безмежного простору й голубого весняного повiтря, що пахне волею. П'яченца, втулена в закут мiж впадiнням Требiї в По, наставляла на Євпраксiю свої безмежнi високi вали й кострубатi вежi. По не текла, як звичайнi рiки, а мовби невпинно сунулася мiж берегами, сунулася жовтою глиною, каламуттю, смiттям, брудом; вона рвала береги, захоплювала в свiй страхiтливий потiк вигрiте сонцем камiння, молоду траву, першi квiти, пташинi гнiзда, вмить усе змiшувала в розклекотанiй каламутi, гнала бруд i гидь далi й далi. Втiкаючи з Верони, Євпраксiя вже переїздила По, але тодi рiчка не видалася такою лиховiсною. Тепер сповнила душу молодiй жiнцi здриганням i тяжким передчуттям. На зеленому полi перед П'яченцою розкинулося величезне наметове мiстечко, викликаючи спогад про бiлi, прикрашенi барвистими стягами шатра пiд Кельном того лiта, коли короновано Євпраксiю-Адельгейду iмператрицею. Тодi небо так само високе було й голубе, i рiка, здається, текла так само, широка й могутня, i город стояв за вежами, валами й мурами, й верхи церков вид-нiлися, мов заповiдання спокою, та тiльки намети там були бiлi, рiка чистiшою, надiї непотьмаренi, настрiй пiднесений, а тут: брудна каламуть у рiчцi, бруднi пошарпанi намети i якiсь жалюгiднi прихистки, так нiби зiбралися" сюди жебраки з усiєї Європи, чорнi вежi города, мов щербатi роти, i невiдомiсть, приниження, ганьба за ровом, валами й мурами. Не розвеселив Євпраксiї дурний Вельф, який влучив хвилину, щоб похвалитися, що баварцi пропхалися в П'яченцу вже сто лiт тому i запанували тут, нiби в своїх власних горах, i ось маєте: граф П'яченци Вiберт, вiце-граф Франзит, єпископ Зiгульф, а всi вони хто? Всi колись баварцi, а вiн хто? Вiн герцог баварський! Го-го! Намовив Матiльду скликати собор у П'яченцi, а вона вже пiдмовила свого папу, вона й самого диявола намовить! А її величнiсть хай запам'ятав, що рука Вельфа - то її рука. Аби лиш забажала. Така краса, як у неї,- єдиний примiрник на всiм божiм свiтi. Пробилися до неї й Кирпа з Заубушем, якi дивним чином трималися разом, так нiби мали подружити, а може, об'єднанi ненавистю один до одного? - А що,- сказав Кирпа на побоювання Євпраксiї щодо виступу на соборi.Хочуть чути, то хай. Кожен чухає, де свербить. Хай почухають отцi святi. Заубуш висловився за своїм звичаєм: - Що глузду гризти зубом зуб? Коли хочеш насититися, кидайся на м'ясо! Гидкий чоловiк зоставався гидким, попри каяття i прощення, яке вона йому дала. Вiльтруд, забуваючи навiть про свої обов'язки двiрської дами, закохано супроводила свого барона повсюди, досi ще не розвiялося в нiй почуття вдячностi до Євпраксiї за доброту й великодушнiсть до її мужа, може, була щирою, коли прошепотiла, помiтивши, як здригнулася iмператриця вiд погляду на жахливу каламуть рiки: - Все буде якнайлiпше, ваша величнiсть, бо ви як свята! Ця маленька баронеса, може, мрiяла стати колись такою графинею, як Матiльда? Євпраксiя не вiрила запобiгливим людям. Нещирiсть завжди запобiглива. Пiдступнiсть теж. Є в нiй щось брудне, лиснюче й смердюче, мов нечистоти. Тi, хто залюбки приймає лестощi й запобiгливiсть, самi неминуче перестають бути щирими, назавжди втрачають справжнiсть, гiднiсть i чистоту. Вона ж хотiла бути чистою. Будь-якою цiною! У П'яченцi було просторiше, нiж у Каноссi. Будинки стояли нещiльно, зеленiли городи, сади, щоправда, все загачене було священиками, абатами, єпископами, тисячi мирян роззявляли рота на папу й iмператрицю, але все ж тут можна було сховатися й вiд натовпiв, i вiд невiдчепної графинi Матiльди, бо папа з графинею стали гостями єпископа П'яченци, а iмператрицю з її двором прийняв граф города. Менше розкошi - бiльше свободи. Це сприймалося як заповiдання на краще, як обiцянка змiн, змiни ж для неї могли стати єдинi: або звiльнення вiд усього, або кiнець усьому. Чотири тисячi прелатiв з усiєї Європи зiбралися в церквi Сан-Антонiо, забили її тiсний простiр, виповнили настороженою цiкавiстю, осудливою пiдозрiлiстю, нетерплячим розблиском поглядiв, не прямих, вiдвертих, а спiдлоба, недовiрливих, хижо-суворих: коли ж, i як, i що? Чорне, бузкове, криваво-червоне, а над усiм папа, весь у бiлому, на рiзьбленому бiлому тронi (не такому, щоправда, пишному, як у Каноссi), i вона-коло пiднiжжя, уся в чорному, висока, тонка, ось-ось зламається, мов тростина пiд вiтром. Перед прелатами папа увiльнив Євпраксiю вiд шлюбних обов'язкiв iз iмператором Генрiхом. Це пройшло майже непомiчене, бо ждали iншого, найголовнiшого, ждали, насилу гамуючи нетерплячку й хтивiсть: коли ж нарештi i що скаже, i чи справдi все було, i як було, i коли, i з ким? А вона хотiла розповiсти їм правду, розповiсти щиро, не щадячи себе,усе без затаювання. I сподiвалася на їхню помiч, на їхнє розумiння, на їхнi святощi. Бруднi тiла, бруднi погляди, бруднi помисли. Здерев'янiло, чужим холодним голосом, уривчасто, бридливо викладала вона подiї в їхньому тяжкому перебiгу вiд Квед-лiпбурга з його чистiстю починаючи - до зборища в криптi собору, до насильникiв у iмператорськiй ложни-цi, до смертi сина, до вежi у Веронi. Вмовкла, i все в церквi мовчало, лиш тяжко сопiди товстi прелати i липкий чад оповивав усе довкола. Мовчали, бо пiдвищувався над усiма бiлий папа, стримував їхню невситимiсть, гамував неминучий вибух обурення й невдоволення. - Так, так,пробурмотiв папа, вловивши мовчазне обурення прелатiв.Негiдна поведiнка iмператора. Malta bestialitade - буйне скотство. Чоловiк сей проклят вiд бога i вiд людей. Ви обрана, щоб повiдомити всiм. Хай знають усi, хай почують. Дочко моя, ми благословляємо вас розповiсти перед усiм собором. Зберiться з силами, звершiть свiй найвищий подвиг. Прелати вдоволено випустили з себе дух. Матiльда, що сидiла спереду пiд колоною, закивала до Євпраксiї: так, так, ми з найсвятiпгим папою зичимо вам добра, ваша величнiсть, ваша розповiдь перед усiм собором прислужиться для найбiльшого добра. Кому? Яке добро? I чого вони ще вiд неї хочуть? їм ще мало наруги. Вони нiколи не наситяться. Кинула себе їм пiд ноги, тепер треба, щоб потоптався по нiй увесь їхнiй свiт? Обрана, щоб повiдомити. Яке знущання! Євпраксiя здерев'янiло стояла коло пiднiжжя папського трону, не бачила, як Урбан, поклавши на неї хрест, пiдставляв руку для цiлування, не чула жирного гудiння прелатiв, заклякло ждала ще чогось, але не дочекалася, хтось пiдiйшов, хтось поштиво пiдтримував її за лiкоть, хтось виводив з собору. Весняне голубе небо лилося на вежi П'яченци, потопало с бруднiй каламутi свавiльної По, гинуло в нiй назавжди, мовчки, покiрливо, безнадiйно. Що краса, коли вона безсила! На кiлька днiв Євпраксiя замкнулася в своїх покоях нiкого не пускала до себе, не захотiла говорити навiть з графинею Матiльдою, яка двiчi приїздила до графського двору, звелiла прогнати нахабного абата Бодо, який проривався до неї хiба що для того, аби, потираючи руки, вузькогубо допитуватися, вiдкидаючи її в тваринний свiт бруду й зогидження. Але все ж поволi трохи заспокоїлася, i тодi, мовби вичувши добру амiну, прийшов до неї єпископ Федiр, що не квапився повернутися зi своїм посольством до Києва, нiби вичiкуючи, коли може забрати з собою i Євпраксiю, за що вона була вдячна йому, хоч мови про це мiж ними нiколи й не заходило. Єпископ довго зiтхав, хрестився, вiдгмикувався, згадував кiлька разiв милостивого князя Михаїла, себто Святополка, багатого добрими дiлами (а ще скупiстю, додала в думцi Євпраксiя), тодi став розповiдати про якусь рабу з Дорогобужа, з того самого Дорогобужа, де простий люд колись убив конюха князя Iзяслава, i про те довго з жахом згадувано на князiвських дворах Києва, Чернiгова й Переяслава. Нiби примусила бояриня дорогобузька свою рабу працювати в день святого Миколи, та пiдкорилася, пiшла до роботи, i тут їй явився сам Микола й спитав: "Що ж ти робиш, рабо?" I так це її перестрашило, що всохла їй рука. Бояриня ж не хотiла втрачати рабу, тому, прогнавши сухоруку, навзамiн забрала в рабство її доньку. А вiдомо, що народженi вiд рабiв вважаються вiльними, тому донька попросила єпископського суду, i суд ствердив, що вона є вiльною i такою має зостатися, мати ж її, скалiчена, так само вже не раба, бо скалiчений стає вiльним, згiдно з божими й людськими настановленнями. Єпископ ще позiтхав i пiшов, поблагословивши Євпраксiю хрестом з київського золота, незграбний, великий, тяжкий. Не знав легких слiв, не вмiв говорити витончено и учено. Був простим попом Софiйської церкви. Святополк за слухнянiсть пiднiс його до єпископа, ще й довiрив посольство, бо посли теж повиннi вiдзначатися слухнянiстю. I чи то нечисте сумлiння, чи природна доброта примусили цього чоловiка прийти до неї i спробувати втiшити в її розгубленостi й зневiрi. Скалiченi стають вiльними. Раба сухорука. Мала втiха. Воля лиш тодi й там, де немає нi бажань, нi надiй, нi страхiв, воля з покалiченою, з понiвеченою душею? А навiщо така воля? Однак розповiдь єпископа трохи мовби розвеселила Євпраксiю, у думцi називала себе рабою сухорукою, прийняла запрошення графинi Матiльди на урочистiсте освячення папою мурiв П`яченци, навiть радилася з Вiльтруд, як їй одягтися, i вибрала все бiле, мовби кидаючи виклик усiм тим, хто хотiв би потопити її навiки в чорноту жалоби. Оздоби взяла київськi, золотi, з самоцвiтами, таких тут не бачено нiколи серед цих пiсних священикiв i нещирих слуг божих. Хаii дивляться i знають! Вона не раба сухорука, вона ще жива, у нiй повно сил, молодостi, жадоби щастя й краси! Вiд усього вiдмовилася, всього зреклася, та тiльки не краси й життя! П'яченца переживала небачене. Сам папа римський, iмператриця германська, всемогутня графиня Матiльда, герцог Баварський, князi свiтськi й церковнi, чотири тисячi прелатiв, тридцять тисяч мирян, що прибули на собор з усiєї Європи, жителi самої П'яченци, цiкавi з Пар-ми, з Реджо-Емiлiї, з Болоньї, з Феррари, уся Ломбардiя, уся Тоскана, уся Iталiя прийшли на велику урочистiсть. Папа Урбан святив мури й вали, вiд яких вiднинi мають пiти його воїни на захист гробу господнього i на пiдбиття свiту, святив води По i Требiї, вiд яких попливуть рiки й моря християнського воїнства, що над ним єдиний i неподiльний глава - первосвященик римський. Але все те знав, бачив лиш папа та його наближенi. Мовляв, велике бачать тiльки великi. Люд же цiкавий був подивитися на пишноту, на таке небувале зiбрання високих особистостей, на дорогi шати князiв церкви, на папу i, ясна рiч, на германську iмператрицю, про молодiсть, вроду i нещаснiсть якої вже народжувалися легенди. Урочиста процесiя вийшла на мури П'яченци. Попереду хор хлопчикiв, у бiлому, як спiвали vexilla regis prodeunt - ось наближаються знамена царя. Тодi йшло дванадцять єпископiв, за ними сам папа в понтифiкаль-них шатах, з високою золотою тiарою на лисiй головi, папу супроводжував єпископ П'яченци, за ними йшли архiєпископи, тодi iмператриця, яку виокремлено, зважаючи на її сан, графиня Тосканська з герцогом Вельфом становили мовби почесний супровiд iмператрицi, iншi свiтськi князi супроводжували вже їх; людей тут не було: кожен нiс свiй сан, свiй титул, кожен мав триматися мiсця, визначеного для його титулу, процесiя розтягнулася безмiрно. Вже голова її пройшла половину обводу мурiв, а хвiст ще губився десь у вуличках П'яченци, тисячi простого люду, що зiбрався довкола мурiв, на берегах По i Требiї, нестримною хвилею перекочувалися за головою процесiї, цiкавiсть роздирала душi, крики, лайка, зойки, прокляття, штовханина, короткi сутички, нiхто не хотiв поступатися, усiм кортiло побачити, почути, запримiтити щонайменшi подробицi. За натовпами вiдкривалося просте поле, зелена, тепла вiд сонця трава, якiсь слiпучо-бiлi кам'янi лави в розкриллi довкола високого знесення а вогненно-скарлатного порфiру. Зелене поле розгороджене було бiлим па-кiллям на якiсь довгастi загони, нiби для худоби. Пакiлля бiлiло мертво, мов кiстки, воно починалося вiдразу за вируванням люду, притиснутого цiкавiстю до городських валiв, бiгло через поле, губилося вдалинi, аж страшно було дивитися туди, але Євпраксiя не могла вiдвести очей, бо вже збагнула: то було мiсце, куди завтра мала виносити свою ганьбу i своє нещастя. Бiломармуровi лави для прелатiв, скарлатний порфiр для Урбана i розгороджене за давньоримським звичаєм зелене поле для тисяч людей, аби уникнути небажаного надмiрного стиску i зберегти хоч будь-який лад. Мiсце її останньої ганьби, найбiльшого пониження й сорому. Сьогоднi ставлять її поряд з папою, щоб завтра вiддати на глумлiння жирним прелатам i тисячам байдужих людей, зiбраних сюди не для милосердя, а для нової вiйни, зiбраних, щоб отримати з рук самого папи хрест i меч, а перед тим, мовби для розпалювання їхнього темного шалу, кинуто буде в жертву молоду жiнку. Хлопчики спiвали сумно й болiсно, тодi щось проказав єпископ П'яченци, за ним - сам папа, але Євпраксiя, хоч iшла вiдразу за ними, нiчого не чула, заглиблена в свої жахи, не могла вслухатися, та й не мала в що, бо ж повторювано мертвi молитовнi формули, заяложенi, безвиразнi, пустi, як тiло без серця й без душi. Людини за такою мовою не видно. Всi цi єпископи, королi, iмператори, папи гнiтючо-зоднаковiлi думками й мовою, вони ховаються за готовими словами, вiдгороджуються вiд життя щоденного, наставляють їх на тебе, мов давно зробленi кимось щити, зношенi, обчовганi, обдертi вiд довгого вжитку,- нiчого нового не почуєш, безособо-вiсть, цiлковита втрата людського лику, якiсь опудала, що були б смiшнi й безглуздi, коли б не мали в руках жорстокої влади. А люд унизу клекотiв, бився об мури, стогнав, проклинав i захоплювався, люд прагнув урочистостi, пишноти, вельможностi, позбавлений вiд народження найпростiшого щастя, далекий вiд розкошiв, хотiв бодай бачити все те, наблизитися на вiдстань погляду, уявити себе спiвучасником. Чи не божевiлля збирати докупи стiльки люду? А чи, може, є в тому затаєна думка зробити простих людей спiвучасниками не лише отаких пустих, але пишних урочистостей, а й злочинiв? Ось завтра її честь, її нiжнiсть, її сором кинуто буде мiж отi загороди, на потоптання й на поганьблення, i нiхто не збагне, якого болю завдано буде їй, сприйматиметься все нiби продовження нинiшнього розкiшного походу, високих молитов, розлунювання дзвонiв П'яченци, радiсних (а може, болiсних?) гукiв люду. Стогiн вирвався з грудей Євпраксiї i, мовби прокотившись по високих мурах, пролетiвши над процесiєю, вiдгукнувся десь далеко позаду диким зойком, розпачливим жiночим криком, в якому було найстрашнiше: була смерть. Але крик той вдарив в серце саму лиш Євпраксiю. Нiхто не здригнувся, нiщо не змiнилося, процесiя посувалася далi, виспiвувано гiмни, проказувано молитви, освячувано, ощасливлювано. Євпраксiя озирнулася на графиню Матiльду. Задерши голiвку, нiби принюхуючись, графиня урочисто йшла попереду важкого й незграбного Вельфа. Iмператриця зупинилася, пiдождала, поки Матiльда наблизилася, прошепотiла до неї: - Ваша свiтлiсть... - Ваша величнiсть, так не можна, так не можна... - Але там сталося щось жахливе. - Нiчого не може статися, де ми з найсвятiшим папою, ваша величнiсть. Прошу вас, iдiть. Люди вже дивляться. Євпраксiя пiшла далi, отупiло, байдуже, майже приречено, а сама була там, позаду, де - вже знала - сталося справдi жахливе. Не могла бачити, не могла там бути, не здогадувалася, але вiдчувала непомильно. Так воно й було насправдi. Коли процесiя майже на всю свою довжину витягнулася на мури П'яченци i i, обтiкаючи щербатi почорнiлi вежi, повiльно посунулася вперед, з-помiж iнших опинилися вгорi також воєвода Кирпа та барон Заубуш. Поєднанi служiнням iмператрицi, калiцтвом своїм, яке нiби вiдгороджувало їх вiд iнших людей i по-своєму здружувало, вони i в Каноссi, i по дорозi сюди, тут, у П'яченцi, видавалися майже друзями, мало хто знав, яка пекуча ненависть роздiляє цих двох уже немолодих, але жадiбних до життя чоловiкiв, кожен з яких був по-своєму жорстокий, хоч один виказував жорстокiсть у чесних битвах, а другий - пiдступно й злочинне. Та все те, сказано вже, до часу дбайливо приховувалося, гамувалося - чи й вибухне коли-небудь. I цей день не заповiдався днем продовженого нещастя, обiцяв урочистiсть i радiсть, хоч для воєводи й потьмарену очiкуванням дня наступного, в який, вже знано було всiм, iмператриця має скласти каяття перед усiма, хто прибув на собор. Заубуш, за своїм паскудним звичаєм, i в цьому не бачив нiчого лихого, на зiтхання ж Кирпи й побивання злегка посмiювався: - Боятися треба не слiв, а меча. - Слова вбивають тяжче. Аби мiг, затулив би собою iмператрицю. Та хiба затулиш вiд свiту? - Хотiв би злагiднити вiтер для стриженої вiвцi? - засмiявся барон. - Овечок я завжди жалiв, а баранам обламував роги! - з спокiйною погрозою вiдповiв Кирпа. - Коли хочеш сказати, нiби моя Вiльтруд уже нагородила мене рогами, то помиляєшся. Не встигла. - Ти рогатий вiд народження, бароне. - Чом же не спробував збити менi роги? - Не знаходив мiсця до смаку. Де не їздив по цих землях, скрiзь нi пес, нi видра. Камiнь, тiснява, мечем махнути нiде. А тут бачу - гарне поле. Вже на такому як ужариш мечем, так i заклекотить! Як у вас зветься єдиноборство та поєдинок? Ото вважай, бароне, що ми вже й вибрали собi поле. Матимеш за все: i за Євпраксiю, i за Журину, i за... Договорити йому Заубуш не дав. Кирпа трохи випередив його, захопившись своєю добродушно-зловiсною мовою, вiн вiльно помахував лiвою рукою, щоразу доторкуючись наголiв'я меча, почепленого в нього при правому боцi (бо ж правої руки не мав, доводилося призвичаюватися), але барон знав, що на просторому полi однорукий пересилить одноногого, тож не став ждати того, що неминуче буде колись, а мовчки, вмiло, хижо вдарив воєводу своєю дерев'янкою попiд колiна i, коли той, втрачаючи рiвновагу, почав завалюватися назад, з усiєю жорстокою силою пожбурив його своїми залiзними руками вниз з височезних мурiв. Та мав справу не з безсилою жертвою, а з досвiдченим воїном, який твердо знає, що, навiть помираючи, маєш поконати свого ворога. Вже падаючи вниз, уже маючи перед очима свiт загрозливо перевернутий, гинучий для нього навiки, воєвода вмiлим захватом зачепив своєю єдиною лiвою рукою барона за шию, стиснув мертво, потягнув за собою, не дав увiльнитися, випручатися, i так у тому нерозривному поєднаннi ненавистi впали вони каменем згори, вдарилися об каменi внизу, нiхто нiчого не встиг навiть збагнути, Вiльтруд побачила їх уже тодi, коли лежали внизу мертвi, впiзнала обох, упiзнала свого барона й закричала страшно й безнадiйно. Нiхто й не зворухнувся. Процесiя посувалася далi повiльно й маєстатично. Що там чиясь смерть? Щохвилини вмирають i народжуються люди. А це й не смерть, а просто нещасний випадок. Євпраксiї про смерть Кирпи й Заубуша не сказано. Матiльда одразу пiсля урочистостей влаштувала обiд на честь iмператрицi, обiд затягнувся до пiзньої ночi, маленька графиня була така добра, що навiть своєму Вельфу дозволила позалицятися до Євпраксiї, i незграбний баварець шепнув, що Матiльда прожене його вiд себе, бо вiн не згоджується вести баварцiв до Єрусалима, отож обоє вони стають вiльнi i вiн би з радiстю... Шепочучи, Вельф не забував запихатися й запивати все вином, постогнував од вдоволення, навiть у гадцi не мав, яким гидким повинен видаватися будь-якiй жiнцi зi своєю зажерливiстю, брудом i знiкчемнiнням. Євпраксiя i не чула нiчого i не бачила. Тiльки завтрашнiй день. Зелене поле, маслакувато-бiле пакiлля загонiв для юрмищ, мармуровi лави для ситих прелатiв, криваве сiдало жорстокого Урбана. Вхопили її в лещата своїх забобонiв i мертвих догматiв, вхопили мiцно, стиснули, як смерть. Досi вона хотiла жити. Скрiзь i завжди билася в нiй непогамовна сила життя, цим трималася посеред найтяжчих випробувань i нещасть. Вiрила, що все для неї попереду, ще одне зусилля, ще трохи - i засяє непотьмарене сонце, заярiють квiти в теплiй травi, защебечуть' птахи, закує зозуля. Зозуле, зозуле, скiльки менi лiт зосталося? Малою, ще дев'ятилiтньою, допитувалася колись у Звiринцi, взята на веснянi княжi лови, дивилася на сiру велику пташку, що сидiла високо мiж гiллям, лунко кувала радiснi роки всiм охочим. Тодi зозуля накувала їй лише вiсiм лiт. I за першим, i за другим, i за третiм разом - тiльки вiсiм. Вмовкала, нiби давилася нещедрим кукуванням. Мала Євпраксiя вдарилася в плач на скупiсть зозулину i на свiй короткий вiк. Журина потiшала: "То вiсiм лiт поверх десяткiв, дитино. Проживеш сiм десяткiв i вiсiм. Бо сiм десяткiв накувати-то для зозулi затяжко".- "Чому ж, коли не питаю, вона кує так довго й багато?" - "То для тих, дитино, кому не хочеться жити на свiтi".- "А хiба є такi люди?" - "Є, дитино, багатьом людям жити тяжко й нестерпно, але малi дiти не повиннi того знати". Давно перестала бути малою, а жити хотiлося. Навiть тодi, коли все довкола вiщувало кiнець i загибель, вiрила: нiколи не пiзно починати життя заново. Лише тут, серед цих жорстоких людей, вперше впала у цiлковитий вiдчай i подумала про смерть. Вичерпана, спустошена, безпорадна. Колись, здригаючись вiд гидких дотикiв саксонського маркграфа, зболено думала, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. Тепер збагнула: взагалi нiкому не вдається прожити безкарно, коли вже вiд народження не стає на змагання зi свiтом. Вночi до неї прийшли чеберяйчики. Стояли оддаля, сумно свiтили золотими своїми очима, мовчали. Вона спитала: - Що хочете менi порадити? Вони мовчали. - Може, хочете менi помогти? Не казали нiчого. - Щось покажете менi? - Подивися на свого сина,- сказали вони. - Але ж я нiколи його не бачила, як упiзнаю? - Дивись,- була вiдповiдь. I справдi: вона побачила й упiзнала його, хоч не вiрила, що таке може бути. Iшов у самiй сорочечцi, бiлявий, гарний, очi мав, як у неї, мов сiрi довгастi птахи, iшов упевнено, вимахував одною рукою, нiби дорослий, мужнiй воїп, а другу притискував до боку, бо пiд пахвою щось мав. - Що там у тебе? - спитала вона, i вiн, не зупиняючись, пiдсмикнув плече догори й з-пiд пахви йому блиснуло золотом, аж Євпраксiя вжахнулася й розпачливо закричала: - Що то? Хрест? Кинь його! Покинь! Але маленький син схитнув головою через друге плече, показуючи їй назад, i вона побачила, що вiн iде попереду тисяч дiтей, веде їх за собою, вони збираються з Германiї, Бургундiї, Францiї, малi, нерозумнi, беззахиснi, i всi йдуть мовчки, вперто, заслiплено. Куди? У хрестовий похiд. Нiхто цього не каже, але всi знають. Жахливе видовище. Дiти перебираються через гори, спускаються в долини, їх цькують собаками. Закидають камiнням. Не дають навiть води, i вони п'ють iз струмкiв i рiчок, по-звiрячому хлепчуть брудну теплу воду, стаючи рачки. Євпраксiя женеться за сином, за дiтьми - не може наздогнати, гукає - нiхто її не чує, просить помочi - нiхто не вiдгукується. Дiти доходять до моря, де стоїть великий чорний корабель, а перед кораблем - папа Урбан у золотiй тiарi, вiн стукає золотим хрестом по кораблю, кричить: "Сюди, воїни Христовi, сюди!" "Вони ж не вмiстяться!" - каже Євпраксiя. "Все у волi божiй",- вiдповiдає Урбан, а її син стає коло папи й помагає йому заганяти дiтей на корабель. Вона пiдбiгав ближче, бачить, що корабель не має дна, самi борти - i морська безодня внизу. Дiти тонуть, а на їх мiсце приходять новi, i папа жене туди всiх, i всi тонуть, i коли тоне останнiй, Урбан штовхає в корабель її маленького сина, i море змикає над ним свої води, все кiнчається, на свiтi навiки поселяється жах, запановує темрява, навiки згасають золотi очi чеберяйчикiв... Не сон i не ява - що ж то? Так i зодягалася вранцi в непевностi, не зауважила вiдсутностi Вiльтруд, надягла все чорне, але на груди - золотий ланцюг. Не iмператорський - київський. Хай помагає вiд зубожiлих душ цього свiту. До мiсця засiдань собору, згiдно зi звичаєм, всi мали добиратися пiшки - навiть сам папа. Йшли поважно, пиховите, навмисне уповiльнено, збиралися довго, ще довше всiдалися на своїх мiсцях перед тисячами простого люду, збитого на полi в тiсному стиску, втомленого вiд нетерплячки, очiкування й екстатичностi. В Євпраксiї того ранку з особливою силою зродилося все жiноче. Вiдганяла вiд себе вiдчай, зате радо й охоче допускала примхливiсть, смак до вишуканостi, погорду й певнiсть. Зодягалася без поквапу, збиралася загайливо, довго не велiла приймати самої графинi Тосканської, яка мала товаришувати iмператрицi в її покаянному походi на поле за П'яченцою. Двiрськi дами лякливо зiтхали, осудливо пiдбирали губи, дивуючись з поведiнки iмператрицi, хоч глибоко в душi, мабуть, кожна з них заздрила такiй незалежностi й твердостi молодої жiнки, що вже не знати й звiдки могла зачерпнути собi сил: адже ж лишилася самотня в цiлому свiтi, вiдвернувся вiд неї люд, вiдвернулися можнi свiту сього, сам бог позбавив її своїх милостей, погубивши вчора одного з найнаближенiших Адельгейдиних людей, вiдштовхнувши вiд неї найдовiренiшу баронесу Заубуш. Нарештi все було готово, допущено графиню Матiльду, дозволено їй поцiлувати руку iмператрицi, але тiльки по тому, як - нечувана рiч! - графиня Тосканська бодай удала (але ж сталося!), що стає перед iмператрицею на колiна. Вже пiсля цього очiкувано чогось незвичайного. Як поведеться ця загадкова руська княжна там, на полi, перед папою, перед прелатами, перед цiлою Європою з її найвищим богом! Графиня Матiльда супроводжувала iмператрицю на поле, сокорiла заливисто: "Ми з найсвятiшим папою, ми, ми, ми..." Євпраксiя нiчого не чула. Була вже на полi, знов вивищувався над нею папа, знов причаєно й зло-вiсно стримували в собi тяжкий дух жирнi прелати, а перед очима в нещасної жiнки вирували тисячi тих, хто, як дiти з кошмару, має загачувати своїми тiлами бездоннi кораблi папської невситимостi й жадоби влади. Папа - намiсник апостола Петра на землi. Петро був рибалкою. Плавав на човнi чи просто бродив у Генiсаретському або Тиверiадському озерi? Тепер нiякого човна не досить. I корабля не досить. Весь свiт ладен потопити цей лисий безжальний чоловiк. Заради тупої жорстокостi папи розкололи церкву, розкололи держави, розiрвали, розiдрали, розшматували душi людськi, i тепер у них вiльно вливаються отрута, бруд, гидь. Чого вони ждуть вiд неї? Вже все знають, уже роздзвонили папськi клеврети повсюди про найбiльшi таємницi її нещасливого шлюбного життя, тепер хочуть, щоб сказала про все це вона перед тисячами й тисячами. Скарги Євпраксiї, жови iмператора Генрiха, вiд шлюбу звiльненої, на свого мужа. Недарма ж слово "тисяча" вiддавна викликало в неї жах. I ось вона стала перед тими, кому мала скаржитися. Тридцять тисяч на полi, розгородженому, аби уникнути стиску. Тридцять тисяч на величезному полi, а перед ними-нiжна жiнка зi слабим голосом. Хто тут почує i чи почує? Товпилися, купчилися, дерлися до неї, вiд-турювали один одного, хекали, лаялися, проклинали, топтали слабих, пропихалися, проривалися, ближче, ще ближче, щоб почути, щоб не пропустити жодного слова, бо ж обiцяно було прелатами таке, що соромно й признатися самому собi. Невже скаже, невже було, невже справдi, невже вiдважиться? Всi про таке вiдають, а нiхто ж не говорить. Простi доми замкнено для чужоложства i розпусти, а палаци можних вiдкритi навстiж. Весь бруд виливається на упослiджених, на зубожiлих, а ось тепер вони можуть порiвнятися з самим iмператором бодай у брудi, залюбки вiддати йому й подiбним вищiсть i перевагу в розпустi, у гидотах, у збоченнях i пониженнях. Живуть i не в палацах, а в домах розпусти. I землi перетворили на доми розпусти i всю Європу теж. Перед такою ганьбою мали б схилити свої посивiлi голови єпископи, папа, а вони смакують, вишукують ганьбу на iнших, самi ж вимагають поваги й подиву для своєї ганьби, ще бiльшої й тяжчої. - Ви, всi, слухайте мене! Хто це казав? Невже та молода жiнка зi слабим голосом? Як могла пересилити клекiт натовпiв, гамiрняву юрмищ, зойки, прокльони, лайку? А може, й не казала нiчого - стояла, дивилася на них, i втихомирювалися перед цiєю беззахисно-чистою красою найзухвалiшi, найбуйнiшi, найрозкричанiшi. Не стала роздирати своє серце перед ними. Досить! Душа її конала, билася нiби в корчах, у дикому сплетiннi хижого корiння, колючого непробивного гiлля, а тiло було вiдокремлене, розiп'яте на холодних вiтрах, на гострих скелях, на тернищах. Жiнка роздирається болем, народжує нiжнiсть. Чому ж ваш свiт позбавлений нiжностi? Чому вашi душi загрубiли вiд ворожнечi, порокiв, тяжкої темноти? Чи тому, що вiра походить вiд простого Христа й розповсюджена невiгласами-апостолами i ви боїтеся розуму, людської думки, людської душi? Власнi провини спихаєте на когось, недосконалiсть свою перекладаєте на iнших. Погляньте на себе! Ви обмеженi, тупi, хтивi, зажерливi, бруднi й дурнi! Ненавидите все, чого не знаєте, а не знаєте нiчого. З руками в нечистотах, хочете очистити чужу душу вiд дрiбненьких порошинок. Галасуєте, нiби благочестя ваше будується на любовi, а самi й не любите i не розумiєте. Любов потребує знань. Слiпа - буде покарана вами ж самими. Мерзота й злочиннi пристрастi смакуються вами, а велич людської гiдностi вам незнана. Хто, мов безсловесна скотина, слугує своїм гидким пристрастям, той вам зрозумiлий. Хто ж перемiг це-для вас незбагненний. Радiсть чистого сумлiння вам невiдома, ви не вiрите нi в iстину, нi в скромнiсть i тверезiсть, нi в простоту й гiдне поводження, нi в обдарованiсть i почуття. Чи вам болять мої страждання? Чи обходить те, що твориться в моїй душi? Лiпше зазирнiть у свої душi - побачите там гпiв, заздрощi, жадобу насолод, марнослав'я, лицемiрство, тупiсть диких звiрiв, зганьблення... Натовпи вмовкли, дивилися на молоду жiнку, як на святу, враженi її мужнiстю, захопленi красою й чистiстю, яка потужними струменями била з її лиця, з усiєї постатi. Слiв майже й не чули. Та Євпраксiя й не пробувала кричати - повернулася до прелатiв, кидала в їхнi пещенi обличчя свої звинувачення, нiхто не ждав од неї такого, хтось з єпископiв, мабуть, на знак самого Урбана, спробував перекрити грубим гуком нiжний голос жiнки, викричав кiлька брудних подробиць про iмператора, тодi крикнув про єпiтимiю, бо навiть очi слiд очистити, коли вони бачили грiховнiсть i блуд. Євпраксiя в безсиллi заломила руки. Гнiвливо обернулася до папи. Чому мовчить? Де ж його обiцянки? Єпiтимiя? Єпiтимiю б накласти на них усiх, на їхнi душi, на їхнiй свiт! Вона стояла, сповнена вiдчаю, несла вiдчай з собою, а простий люд побачив чистiсть, од якої всi здригнулися й заплющили очi, а тодi заревли натовпи тисячоголосе: - Без єпiтимiї! Без єпiтимiї! Сталося нечуване: зiрвано, не докiнчено собор, не прийнято найважливiших ухвал, розгнiваний папа покинув П'яченцу. Вимушений буде скликати ще один собор у Клермонтi, щоб проголосити хрестовий похiд, в аннали ж звелить записати про поганьблення iмператора Генрiха його жоною. Менi повiдомщення, i аз воздам... Євпраксiю покинуть у П'яченцi саму. Нiкому не потрiбна, всiм чужа в чужому свiтi. Запросить її Конрад у Мiлан, де прийме зi своєю бiлявою, схожою на Євпраксiю, Констанцiєю. Iмператор домагатиметься видачi iмператрицi.Переїде вона до Угорщини, до короля Коломана, до старої тiтки своєї Анастасiї, колишньої королеви угорської,- i там наздожене погрозлива вимога Генрiхова видачi жони своєї. Цей чоловiк мовби заповзявся чинити нещастя не лише державам i народам, але й найближчим людям. Що мав з того? Ворожнечу рiдної матерi й рiдної сестри, ненависть першої жони й другої, неповагу власних синiв. Конрада намовлено виступати проти батька. Молодший син Генрiх так само виступав проти iмператора, взяв його в полон, примушував вiдректися вiд корони. Художник, який зобразив сутичку Генрiха-батька i Генрiха-сина на рiчцi Реген, оздобив свою мiнiатюру латинським вiршем: "Кривдi людськiй i жадобi влади не буває кiнця..." Євпраксiя вiддалялася вiд цього свiту нещасть, чвар i злоби. Нiщо так не знищує часу, як нещастя. Лiта, цi покiрливi дiти часу, втiкатимуть вiд Євпраксiї, вiдлiтатимуть вiд неї невтримно й незворотньо, але не зможе вона поспiшати, поволi, боязко наближатиметься до рiдної землi, бо неслава про неї вже давно буде донесена священиками до Києва, i вiдвернуться лицемiрно вiд молодої жiнки всi можнi, вiдвернеться сестра Янка, навiть рiдна мати, княгиня Анна, лякатиметься повернення збезчещеної доньки, на княжих учтах лакизи складатимуть про неї брудних пiсень, називатимуть сукою - волочайкою, Опраксою любострасною. Людський поговiр вiдлякував найбiльше, може, тому так довго вагалася Євпраксiя, перш нiж вiдважитися на повернення до Києва. I хоч не надiялась уже вернутися, усе ж поверталася додому, до рiдної землi, вагаючися мiж втратами й вiднайденнями, мовби вiдразу народжуючись i знову вмираючи, знов ступала на роздорiжжя своїх дитячих снiв i болючо-солодких спогадiв, i небеса, п'янi вiд вiтрiв, знов зустрiчали її, але не впiзнавали Євпраксiї. Була пiд ними й не пiд ними, поверталася з дорiг блудних, злудно-нiмих i не поверталася, не могла повернутися нiколи, бо ще нiкому не вдалося повернути втраченого часу, ступити двiчi в ту саму воду, принести живу квiтку з давно вiдшумiлих лiт, зачерпнути вiтру, що прогримiв над утраченим дитинством, i тiльки п'янi небеса, застеленi гiрким серпанком слiз, нагадували їй щось болiсно-знайоме i невловиме, як щастя, любов i вiчнiсть... _ЛIТОПИС БЕЗ ПОЯСНЕННЯ_ З Iпатiївського лiтопису: "У лiто 6617 (1109) преставися Євьпраксi Всеволожа дщi мiс