нь. I до подиву полюбляла портрети провiнцiйних дiвчат, декотрi з яких були в повному вiнчальному вбраннi, з букетами в руках й окулярами на носi. На неї сiдала муха й прогулювалась у навкiллi її пуп'янка, або починала дослiджувати нiжнi, блiдi вiнчики сосцiв. Вона хотiла впiймати її в кулак (Шарлоттин спосiб) i за тим зверталась до роздiлу "Побачимо, як ви кмiтливi". "Побачимо, як ви кмiтливi. Чи думаєте ви, що було б менше порушень моральностi, якби дiвчинки дотримувались деяких правил. Не грали б поблизу громадських уборних. Не брали б ласощiв вiд чужинцiв, анi запросин "проїхатись". Нотували б номер воза, який пiдбирає їх... " "...й фабричну позначку ласощiв", пiдказав я. Вона продовжувала, вiдсуваючи щоку вiд моєї наближуваної щоки (й це був, зазнач, легкий день, о мiй читачу!) - - "Якщо не маєш олiвця, але ти вже вмiєш читати -" - "Ми", вкинув я жартома, "середньовiчнi мореплавцi, поклали в цю пляшку..." - "Якщо", повторила вона, "ти не маєш олiвця, та якщо ти вже вмiєш читати й писати - от що вiн хоче сказати, тепер розумiєш, оцупку? - то спробуй нашкрябати номер на землi при дорозi..." ... "своїми кiгтячками, Лолiто". 3. Вона ввiйшла в мою країну, в лiлову й чорну Гумбрiю, з необережним цiкавством; вона оглянула її зi зневажливо-неприязним посмiхом; i тепер менi здавалось, що вона ладна була вiдкинути її з найзвичайнiшою огидою. Нiколи не вiбрувала вона пiд моїми перстами, й верескливий скрик ("що ти, власне кажучи, робиш?") був менi одною нагородою за намагання її розтермосити. Чудовий свiт, пропонований їй, моя дурка зневажила на користь ницiшого фiльму, солодявого сиропу. Подумати тiльки, що обираючи мiж сосискою й Гумбертом - вона незмiнно й нещадно брала до рота перше. Не пам'ятаю, чи згадував я назву бара, де я снiдав, у попередньому роздiлi? Вiн зветься так: "Льодяна Королева". Всмiхаючись не без суму, я сказав Лолiтi: "А ти моя льодяна князiвна". Вона не добрала цього вбогого жартика. О, не хмурнiй, читачу! Я зовсiм не прагну створити враження, що менi не давалося щастя. Ласкавий читач має зрозумiти, що мандрiвник, володiючий нiмфеткою й порабований нею, перебуває наче за межею щастя! Адже нема на землi iншого такого блаженства, як блаженство пестити нiмфетку. Воно "поза конкурсом", це блаженство, воно належить iншому класу, iншому ладовi почуттiв. Так, ми сварились, так, вона була геть нестерпною, так, вона робила менi всякi капостi, та попри її гримаси, попри грубство життя, непевнiсть, жахливу безнадiйнiсть, я все ж таки мешкав у глибинi обраного мною раю - раю, небеса якого жеврiли як пекельний вогонь, - та все ж таки раю. Декотрий досвiдчений психiатр, який зараз вивчає мiй труд - i якого д-р Гумберт встиг втягнути, сподiюсь, у стан кролячого гiпнозу - безсумнiвно дуже хотiв би, щоб оповiдувач повiз свою Лолiту на берег моря й там би знайшов принаймнi "гратифiкацiю" давнього позову, а саме звiльнення вiд "пiдсвiдомого" наслання незавершеного дитячого роману з первинною маленькою мiс Лi. Що ж, друже доктор, дозвольте вам сказати, що я дiйсно шукав пляж, хоч мушу на додаток признатись, що на той час, як ми дiстались цього мiражу сiрої води, моя супутниця подарувала менi стiльки услад, що мрiя про "Приморське Королiвство", про "Сублiмовану Рiв'єру" й тощо давно припинила бути глибинним поривом i звелась до помiркованої гонитви за суто еоретичним переживанням. Едгаровi янголи це знали - й влаштували справу вiдповiдним чином. Вiдвiдини досить переконливого узбережжя на атлантичному боцi стали вкрай зiпсованими через кепську погоду: важке, пронозливе небо, мулистi хвилi, присутнiсть неосяжного, хоча й цiлком ординарного туману - що могло найдальше стояти вiд чiтких чарiв, вiд лазурового облаштунку й рум'яних обставин моєї середземноморської пригоди? Два-три напiвтропiчних пляжi на Мексиканськiй Затоцi були достатньо сонячнi, але посипанi отруйними, зiрчастими або драглястими iстотами, та обвiянi ураганним вiтром. Нарештi, на калiфорнiйському узбережжi, проти марева Тихого Океану, я знайшов особливий рiзновид усамiтнення в печерi, до якої неслись, з вiдрiзка пляжу з гнилими деревами, скрики кiлькох дiвчат-скаутiв, що купалися вперше при сильному прибої; але туман виснув як волога ковдра, пiсок був неприємно зернистий i глейкий, i Лолiта вся вкрилась гусячою шкiрою й зернами пiску, i (єдиний раз у життi!) я мав до неї не бiльше потягу, нiж до ламантина. Проте, мої вченi читачi, мабуть збадьоряться, коли я поясню їм, що навiть якби ми надибали десь схильний до нас морський бережок, було б запiзно, бо моє справжнє "визволення" прийшло багато ранiше: в ту мить, власне, коли Аннабелла Гейз, вона ж Долорес Лi, вона ж Лолiта, з'явилась менi, смагло-золота, на колiнах, з поглядом спрямованим угору, на тiй убогiй верандi, в фiктивнiй, нечеснiй, але вкрай нещаснiй приморськiй комбiнацiї (хоч нiчого не було по сусiдству крiм другорядного озера). На цьому закiнчу перелiк незвичних вiдчувань, залежних, якщо не похiдних, вiд постулатiв сучасної психiатрiї. Отож я вiдмовився й змусив Лолiту вiдмовитись вiд пляжiв, якi лиш тягли в смуток, якщо були порожнi, або надто були населенi, якщо їх обливало сонце. З iншого ж боку, мене ще переслiдували спомини про мої безнадiйнi блукання в мiських парках Європи, а тому я не припиняв цiкавитись можливiстю любовних iгор просто неба й шукати прийнятних мiсць на тому "лонi природи", де я колись зазнав стiльки ганьбливих утрат. Доля й тут менi суперечила. Розчарування, яке я тепер хочу зареєструвати (тихенько вiдхиляючи мою повiсть в сторону тих невпинних ризикiв i страхiв, котрi супроводжували моє щастя), нiяк не повиннi кинути тiнь на американську закуть - лiричну, епiчну, трагiчну, та нiколи не схожу на Аркадiю. Вона прекрасна, душекрайливо гарна ця закуть, їй притаманна якась висока, нiким не оспiвана, невинна покора, якої немає вже в лакових, фарблених, iграшкових швейцарських селищах i вдосталь звеличених Альпах. Численнi коханцi лягли обiйнявшись, цiлуючись на рiвному газонi гiрських схилiв Старого Свiту, на пружинчастому, як дорогий матрац, моху, бiля зручної в користуваннi, гiгiєнiчної цiвки, на грубих лавах пiд скрашеними вензелями дубами й у таких мройних хатиськах пiд кронами багаточисленних букових лiсiв. Та в американськiй глушвi охочий на свiже повiтря не знайде таких зручних спромог вiддатись найдревнiшому зi злодiянь i забав. Отруйнi рослини обпечуть сiдницi його коханої, безiменнi комахи в зад ужалять його; гострi частинки лiсового килиму вколють його в колiняки, комахи вжалять її в колiнця; й усюди навкiл буде стояти безперервний шурхiт потенцiйних змiй - що кажу, напiввимерлих драконiв! - мiж тим як схожi на крихiтних крабiв зернята хижих квiтiв прилiпляться, в виглядi мерзенної смагардової шкурки, так само до чорної шкарпетки на пiдв'язцi й до бiлої непiдтягнутої шкарпетинки. Трохи обтяжую. Якось в лiтнiй пополудень, ледь нижче межi розповсюдження лiсу, де небесного вiдтiнку суцвiття (я б їх назвав шпорником) торжилися вздовж дзюркотного гiрського потоку, ми нарештi знайшли, Лолiта i я, вiдлюдне романтичне мiсце приблизно в ста футах над перевалом, де ми залишили авто. Схил здавався неходженим. Остання задохла сосна спинилась для заслуженого передиху на скелi, до якої долiзла. Бабак свиснув, зобачивши нас, i зник. Я розклав плед для Лолiти. Пiд ним тихо похрускувала трав'яна суш, Кiпрiда прийшла й пiшла собi. Защерблена скеля, яка вiнчала верхнiй схил, чагарник нижче нашого ложа повиннi були, мабуть, захистити нас i вiд сонця й вiд людини. Нажаль, я не врахував наявностi ледь позначеної стежинки, пiдловато вихляючої мiж кущами й камiнням неподалiк вiд нас. Ось тодi-то ми ледь не ускочили; не дивно, що ця пригода назавжди зцiлила мене вiд тоски по буколiцi. Пам'ятаю, операцiю було виконано, цiлком виконано, й вона схлипувала в моїх обiймах - благотворна буря ридань пiсля одного з тих нападiв приндливої туги, якi так участились за цей в цiлому дивовижний рiк. Я щойно взяв назад якусь глупу обiцянку, яку вона винудила в мене, користуючись слiпим нетерпiнням мужської хотi, i ось вона тепер розкинулась на пледi, обливаючись сльозами, й щипаючи мою ласкаву руку, а я радiсно смiявся, й огидний, невимовний, нестерпний i - як я пiдозрюю - вiчний жах, який я нинi спiзнав, був тодi лише чорною точинкою в сяяннi мого щастя; й ось так ми лежали, коли я зазнав одного з тих струсiв, якi врештi-решт вибили моє бiдне серце з колiї, адже я раптом зiтнувся з темними, немигаючими очима двох дивних i гарних дiтей, фавнятка й нiмфетки - близнюкiв, судячи по їх цiлком подiбному чорному волоссю й безкровним личкам. Вони припали до землi, уп'явшись в нас, i синява їх подiбних костюмчикiв зливалася з синявою гiрських квiтiв. Нестямним рухом я пiдхопив плед щоби ним прикритись - i водночас дещо схоже на пушбол в бiлих горошинках почало повертатись в кущах бiля нас, перетворюючись поступово в розiгнуту спину товстої стриженої брюнетки, яка машинально долучила ще одну дику лiлiю до свого букета, оглядаючись на нас через голови своїх чарiвливих, з синього каменя вирiзьблених дiтей. Нинi, коли на моєму сумлiннi зовсiм iнша бiда, я знаю, що я смiливий хлопак, та в тi днi менi це було не збагнуть, i я згадую, як здивувався власному зимнокров'ю. Прошепотiвши один з тих стриманих наказiв, котрi попри жах ситуацiї, вiддаєш розгублено-скорченiй тваринi - (якою безумною вiрою або ненавистю тремтять боки молодого звiра, якi чорнi зорi спалахують в серцi дресирувальника!), я змусив Лолiту пiдвестись, i ми статечно пiшли собi, а потiм з нечемним спритом сповзли на дорогу, де залишався автомобiль. За ним стояла щогольська машина сiмейного зразка, i красивий асирiєць з синьо-чорною борiдкою, un monsieur trs bien, в шовковiй кошулi й багрових штанах, очевидячки чоловiк ботанiзуючої товстухи, з серйозною пикою робив фотографiю надпису, який сповiщав висоту перевалу. Вона значно перевищувала 10.000 футiв, i я задихався. З хруском пiску i з вiдносом, ми стронулись, причому Лолiта все ще довдягалась, безпорадно возячись i щиглячи мене такими словами, якi, на мою думку, дiвчаткам знати не належить, а вживати й поготiв. Траплялися й iншi негаразди. Раз у кiно, наприклад. У той час Лолiта мала до нього дiйсну пристрасть (яка скоротилась потiм до кволої поступливостi, коли вона знов стала ходити до гiмназiї). Ми проглянули за один рiк, з нерозбiрливим сп'янiнням, близько ста п'ятдесяти ба навiть двох сотень програм, причому iнодi нам доводилось бачити ту ж саму хронiку по кiлька разiв, через те що головнi картини супроводжувались тим самим же випуском кiножурналу, що тягнувся за нами з мiстечка в мiстечко. Понад усе вона любила наступнi сорти фiльмiв, в такому порядку: музично-комедiйнi, гангстерськi, ковбойськi. По-перше, справжнiм спiвакам i танцiвникам, що брали в них участь, приписувались не справжнi кар'єри в якiйсь - по сутi "лихоопорнiй" - сферi iснування, з якої смерть i правда були вигнанi i в яких сивоволосий, розчулений, в технiчному сенсi безсмертний батько, який на початку несхвально ставився до артистичної кар'єри своєї навiженої доньки, незмiнно завершував тим, що шпарко аплодував їй на прем'єрi в дивному еатрi. Свiт гангстерiв був особливий: там героїчнi репортери зазнавали страшних тортур, телефоннi рахунки сягали мiльярдiв доларiв, i в мужнiй атмосферi невмiлої стрiлянини, злодiї переслiдувались через стiчнi труби й пакгаузи паологiчно-безстрашними полiцiянтами (менi судилось завдати їм меншого клопоту). Були, нарештi, фiльми "дикого заходу" - теракотовий пейзаж, червонолицi, блакитноокi ковбої, пихата, але прегарненька вчителька, яка щойно прибула в Гримуче Мiжгiр'я, кiнь, що встав дибки, стихiйна панiка худоби, ствол револьвера, пробиваючий зi дзвоном вiконне скло, неймовiрна кулачна бiйка, - пiд час якої грохкається гора запилюжених старомодних меблiв, столи уживають як зброю, сальто рятує героя, рука злодiя, притиснена героєм до землi, все ще хоче намацати зронений мисливий нiж, боївники крякають, карбовано гепає кулак по пiдборiддю, нога штурхає в брюхо, герой, пiрнувши, навалюється на злодiя, й в момент по тому, як чоловiк перенiс таку кiлькiсть мук, вiд яких би злiг сам Геракл (чи менi не знати цього нинi!), нiчого не видно крiм привабного синця на бронзовiй вилицi розпахтiлого героя, який обiймає красуню-наречену на дальньому скраю цивiлiзацiї. Я згадую денну виставу в маленькому затхлому кiнематографi, геть напханому дiтьми й просоченому гарячим душком кiноласощiв - смажених кукурудзяних зерен. Сходив жовтий мiсяць над муркiтливим гiтаристом з нашийною хусткою; вiн поставив ногу на сосновий оцупок i посмикував струни; i я - цiлком невинно - закинув руку за плече Лолiти й щокою наблизився до її скронi, як раптом двi вiдьми за нами почали бурмотiти предивнi речi - не знаю, чи я правильно їх зрозумiв, але те, що я напiвпрочув, змусило мене зняти з неї мою ласкаву руку, i, звичайно, решта фiльму пройшла для мене в туманi. Тут менi належить зробити дивне визнання. Ви будете смiятись - та якщо сказати всю правду, менi якось нiколи не вдалось з'ясувати остаточно юридичну сторону становища. Не знаю його й по досi. О звiсно, деякi випадковi вiстки дiйшли до мене. Алабама забороняє опiкуновi змiнювати мiсце проживання пiдопiчної дитини без дозволу суду; Мiнесота, якiй я низько вклоняюсь, передбачає, що якщо кревний бере на себе захист i опiку дитятi, не достиглої чотирнадцятирiчного вiку, авторитет суду не дiє. Питання: чи може вiтчим чарiвливої до спазми в грудях, ледь опушеної ласочки, вiтчим лишень з одномiсячним стажем, неврастенiк - удовець з невеликим, але самостiйним прибутком в сьогоденнi, i з парапетами Європи, розлученням i сидiнням в декiлькох божевiльнях в минулому, чи може вiн вважатись кревним i, через це природним опiкуном? I якщо нi, чи я повинен, чи я смiю, зостаючись в межах розумного, сповiстити який-небудь вiддiл Громадського Догляду i подати прохання (як це власне подають прохання?) й уможливити представниковi суду розстежувати побут мирного, але слизького Гумберта й небезпечної Долорес Гейз? З багаточисленних книг про шлюб, розбещення й удочерiння, в якi я нишком заглядав у публiчних бiблiоеках великих i малих мiст, я нiчого не вичитав, окрiм темних натякiв на те, що держава - верховний опiкун дiвчаток в нiжному вiцi. Пальвен i Запель, якщо правильно запам'ятав їх iмена, автори волюмистої працi про шлюбнi закони, цiлком зiгнорували вiтчимiв з сирiтками, зоставленими в них на руках i колiнах. Кращий мiй друг, видана вiдомством соцiального забезпечення монографiя (Чикаго, 1936 р.), яку нi в чому не винна стара дiва викопала для мене з великим трудом з порохняви бiблiоечного складу, стверджувала наступне: "Не iснує такого правила, щоб всякий неповнолiтнiй повинен був мати опiкуна; роль суду пасивна, i вiн тiльки тодi активований, коли становище дитини явно стає загрозливим". Я дiйшов висновку, що чоловiк призначається опiкуном тiльки пiсля того, як вiн проявить урочисте й формальне бажання стати ним; та цiлi мiсяцi можуть спливти, поки його викличуть на слухання його справи й дозволять йому вiдростити пару сизих крил, якi личать його становi, а мiж тим прекрасне демонське дитя законом надається самому собi, що по сутi й стосується Долорес Гейз. За тим слухається справа. Два-три питання з боку суддi, двi-три заспокiйливих вiдповiдi з боку адвоката, усмiхи, кивок, мрячний дощик на дворi, - i затвердження по сутi зроблено. I все ж таки я не наважився! Не лiзти, бути мишею, лежати клубком у норi! Суд починав розвивати судомну дiяльнiсть тiльки тодi, коли вплутувалась грошова квестiя: два корисливих опiкуни, обкрадена сирiтка, третiй - зубастiший вiд них - учасник... Та в даному випадку все було в повному порядку, давно зроблений був iнвентар, i невеличкий материнський спадок чекав у повнiй недоторканостi повнолiття Долорес Гейз. Найрозумнiшим курсом, здавалось, було утримання вiд подання прохання. Так, а чи не втрутиться котрась органiзацiя, на зразок Людинолюбного Товариства, якщо буду поводитись надто тихо? Дружньо налаштований Фарло, який був чимось на кшталт судового заступника й мiг би, ймовiрно, надати солiдну пораду, надто був зайнятий раковим захворюванням дружини, щоби зробити бiльше того, що обiцяв, а саме - й надалi пiклуватись про схудле державство Шарлотти, допоки я не одужаю, вельми поступово, вiд потрясiння заподiяного менi її смертю. Я мiцно навiяв йому, що Долорес - моя незаконна донька, й тому не мiг очiкувати, щоб вiн нехтував справою. Як читач встиг, мабуть, второпати, дiлок я нiкчемний; та, звичайно, нi лiнощi, нi незнання не повиннi були завадити менi шукати професiйної пiдмоги на сторонi. Зупиняло мене жахливе чуття, що, коли стану чiплятись до фортуни й силитись обґрунтувати й осмислити її казковий подарунок, цей подарунок буде забраний в мене, як той чертог на висотi гори в схiднiй казцi, який щезав, лишень той чи iнший покупець питав сторожа, чому це здаля виднiє так ясно смужка вечiрнього неба мiж чорною скелею й фундаментом. Я подумав, що в Бердслеї (де був Бердслейський Жiночий Унiверситет) я напевно вiднайду тi довiдники, з якими менi ще не вдалось ознайомитись, як наприклад, трактат Вернера "Про американський закон опiкунства" або деякi брошури видаванi Дитячим Бюро. Я вирiшив, крiм того, що для Лолiти все буде кращiм, нiж деморалiзуюче неробство, в якому вона перебувала. Менi вдалося змусити її надати менi стiльки солодких послуг - їх перелiк привiв би у величезний порив педагога-еоретика, та нi погрозами, нi мольбами я не мiг би намовити її прочитати щось iнше, крiм так званих "книжок комiксiв" або оповiдань в журнальчиках для американської прекрасної статi. Будь-яка лiтература рангом трохи вища вiдлунювала в неї гiмназiєю, й хоча вона була не проти iнколи спробувати Казки Шахерезади або "Маленькi Жiнки", вона категорично вiдмовлялась витрачати "канiкули" на такi серйознi, вченi книги. Менi зараз думається, що було б великою помилкою вернутись на схiд й вiддати її до приватної гiмназiї в Бердслеї, замiсть того, щоб яким-небудь чином перебратись через мексиканський кордон, а це було так близько, й зачаїтись рочкiв на два в субтропiчному парадизу, по чому я мiг би преспокiйно побратися з малою моєю креолкою; адже признаюсь, з вигляду моїх гланд i ганглiй, я переходив упродовж одного й того ж дня вiд одного полюсу божевiлля до iншого - вiд думки, що близько 1950-го року менi доведеться в той чи iнший спосiб збутись важкого пiдлiтка, чиє чарiвне нiмфетство на той час випариться, - до думки, що при деякiй старанностi й везiннi менi, мабуть, пощастить у деякiм майбуттi змусити її витворити грацiйнiшу нiмфетку з моєю кров'ю в жилах, Лолiту Другу, якiй було б вiсiм або дев'ять рокiв 1960-го року, коли я ще був би dans la fors de l'ge; бiльше скажу - для люнети мого розуму, або безуму ставало сил роздивитись в вiддаленнi рокiв un vieillard encore vert (чи це зелененьке - просто гниль?), дивакуватого, нiжного, слинявого д-ра Гумберта, який займається на безконечно привабнiй Лолiтi Третiй в "мистецтвi бути дiдом", - уславленiм ще Вiктором Гюго. В днi нашого дикого мандрування, не маю сумнiву, що й батьком Лолiти Першої я був до смiшного незадовiльним i перечитував книжечку з навмисно бiблiйним заголовком: "Спiзнай свою доньку", дiстав її в тiй же крамницi, де купив Лолiтi в її тринадцятий день народження, розкiшне, як кажуть у комерцiї, видання з "красивими iлюстрацiями", "Русалоньки" Андерсена. Ба навiть у нашi найкращi хвилини, коли ми читали в дощову днинку (причому Лолiтчин погляд перелiтав од вiкна до її наручного годинника й знов до вiкна), або добре й ситно обiдали в украй напханому "дайнерi" (в осiлiй подобi вагона-ресторану), або грали в дурника, або ходили по крамницях, або мовчазно зорили з iншими автомобiлiстами та їх дiтьми на розбиту, кров'ю забризкану машину й на жiночий чобiток в канавi (чую, як Лолiта говорить, коли знов рушили в дорогу: "Оце був той самий тип спортивних туфель, який я вчора так марно описувала кретиновi-уряднику!") - в усi цi випадковi митi я собi бачився так само неправдоподiбним батьком, як вона - донькою. Можливо, думав я, ця на втечу схожа перемiна мiсць так згубно впливає на нашу здатнiсть мiмiкрiї? Можливо, стале помешкання й рутина шкiльного життя внесуть деяке покращення? В виборi Бердслея я керувався не тiльки тим, що там була порiвняно пристойна жiноча гiмназiя, але й тим, що там був вiдомий жiночий унiверситет. Менi хотiлось бути cas, хотiлось прикрiпитись на яку-небудь пiстряву поверхню, з якою б лагiдно злились мої арештантськi смужки. От менi й згадався добре вiдомий менi професор французької лiтератури в Бердслейському унiверситетi: добряк користався в класах мною складеними пiдручниками й навiть запросив мене якось приїхати прочитати лекцiю. Лекторство в жiночому унiверситетi нiяк не могло мене звабити, звiсна рiч, (як було вже не раз вiдзначено на сторiнках цiєї сповiдi) мало знаю видiв бридкiших, нiж важкi вiдвислi зади, товстi литки й прищавi лоби бiльшостi студенток (можливо, я в них бачу гробницi з загрублої жiночої плотi, в яких заживо похованi мої нiмфетки!); та я сумував по ярлику, життєвому тлу, личинi, i як скоро розповiм, iснувала ще окрема й доволi дивочна причина, чому товариство милого Гастона Годена могло б менi слугувати винятково надiйним захистом. Була, нарештi, грошова квестiя. Мiй прибуток не витримував збиткiв, спричинених нашою розважальною поїздкою. Я, щоправда, старався обирати халупи якнайдешевшi, та раз-у-раз бюджет наш трiщав вiд стоянок в шумних готелях люкс або претензiйних "дудках" (псевдоранчо для франтiв). Вражаючi суми збувались також на огляд достоуважностей i на лолiтчин гардероб, та й старий гейзiвський ридван, хоч був жилястим й вельми вiдданим возом, повсякчас потребував бiльшого або меншого ремонту. В однiй з книжечок маршрутних мап блокнотного типу, що випадком збереглась серед паперiв, якими властi милостиво дозволили менi користуватись для цих нотаток, я знайшов деякi накресленi мною викладки, з яких виходить, що за екстравагантний 1947-48 рiк, вiд одного серпня до iншого, дах i стiл нам коштували близько 5.500 доларiв, а бензин, мастило й ремонт - 1.234; майже стiльки ж пiшло на рiзнi додатковi витрати, отже за сто п'ятдесят днiв актуальної їзди (ми покрили близько 27.000 миль!), ще й приблизно двiстi днiв промiжних стоянок, скромний рантьє Гумберт витратив 8.000 доларiв, адже я з непрактичностi своєї забув, певно, чимало статей. I ось ми рушили знову на схiд: я радше спустошений, нiж окрилений торжеством пристрастi, вона, повна здоров'я, з вiдстанню мiж пiдвздошними кiсточками все ще не бiльш нiж у хлопчика, хоч рiст у неї збiльшився на два вершки, а вага на вiсiм американських фунтiв. Ми побували всюди. Ми в цiлому, нiчого не бачили й сьогоднi хапаю себе на думцi, що наша довга подорож лишень спаплюжила звивистою стягою слизi прекрасну, довiрливу, мрiйливу, велику країну, яка заднiм числом звелась до колекцiї пошарпаних мап, розтрушених путiвникiв, старих шин i до її схлипування кожної ночi - кожної, кожної ночi як тiльки я удавав, що сплю - 4. Коли крiзь гiрлянди тiней та свiтла ми пiдкотили до номера 14 на вулицi Теєра, нас стрiнув серйозний малий хлопчик з ключами й цидулкою вiд Гастона, який зняв для нас цей будинок. Моя Лолiта, не вшанувавши хоча б поглядом своє нове житло, слiпо ввiмкнула радiо, до якого iнстинкт миттю привiв її, й повалившись на канапу в вiтальнi з пачкою старих iлюстрованих журналiв, яку з тiєю ж незрячою точнiстю вона видобула, запустивши руку в нижню анатомiю диванного столика. Менi по сутi було однаково, де жити при умовi, щоб можна було де-небудь замкнути Лолiту; та, ймовiрно, протягом листування з неясно висловлюваним Гастоном я невиразно уявив цегляну, плющем сповиту вiллу. Насправдi, нове наше помешкання було розпачливо схожим на гейзiвський будинок (до якого було всього лише чотириста миль): така ж нудна будiвля з сiрих дошок з ґонтовим дахом i темно-зеленими маркiзами, й кiмнати, хоч були меншими й обставленi в бiльш суворому плюшово-тарiлковому стилi, являли собою подiбне розташування. Проте, мiй кабiнет, виявився несподiвано просторим примiщенням, викладеним з пiдлоги до стелi десь двома тисячами книжок з хiмiї - наука, яку викладав у Бердслейському унiверситетi мiй вiд'їхавший на рiк домовласник. Я був понадiявся, що Бердслейске жiноче училище, коштовна школа для вiдвiдних учениць, з полудневим снiданком i ефектною гiмнастичною залою, не тiльки пестить всi цi молодi тiла, ба також дає деяку основну їжу молодому розуму. Гастон Годен, котрий рiдко бував правий в своїх судженнях про американський побут, попередив мене, що школа, мабуть, є одна з тих, де, за його висловом (як iноземця його тягнуло до таких фраз), "вчать правилам не стiльки граматичним, скiльки ароматичним". Не певний, що хоча б цього вона досягала. При першому ж моєму побаченнi з начальницею, мiс Пратт, вона виказала схвалення з приводу "милих голубих оченят" моєї доньки (це в Лолiти-то голубi очi!) й моєї дружби з "нашим генiальним французом" (це Гастон-то - генiй!), а за тим передавши Доллi деякiй мiс Корморант, вона зморщила чоло, наче збираючи думки й по паузi почала так: "Ми не надто стремимо, мiстере Гумбард, до того, щоб нашi ученицi ставали книжними робаками чи вмiли вiдтарабанить назви всiх європейських столиць - яких все одно нiхто не знає, - або там знали б напам'ять роки забутих бойовищ. Що нас дiйсно цiкавить, це - пристосування дитини до життя групи. Ось чому ми надаємо такого значення танцям, дебатам, аматорським спектаклям i зустрiчам з хлопчиками. Перед нами є деякi факти. Ваша чарiвлива Доллi скоро вступить до вiкової групи, де такi термiни як "кавалери", "з'явитися з кавалером", "вiзитна сукня" тощо будуть так само важливi для неї як для вас, скажiмо, "комерцiйнi справи", "комерцiйнi зв'язки", "комерцiйний успiх", а для мене (тут вона фальшиво всмiхнулась) - благополуччя моїх учениць. Дороея Гумбард вже втягнута в цiлу систему соцiального життя, яке складається - до вподоби це вам чи нi - з сосискових кiоскiв, молочних барiв, солодових i кокових напоїв, кiнокартин, танцiвок, нiчних пiкнiкiв на пляжi й навiть перукарських вечiрок, на яких дiвчинки одна одну зачiсують! Звiсно, Бердслейська гiмназiя ставиться негативно до деяких з цих iнтересiв, а деякi з них ми вiдводимо на iншi, бiльш конструктивнi рейки. Ми завжди стараємось повернутися тилом до iмли, а обличчям - до сонця! Коротше кажучи, хоч ми й користуємось деякими метафорами формальної освiти, нас бiльше займає комунiкацiя, нiж композицiя, тобто як би ми не поважали Шекспiра й iнших, ми хочемо, щоб нашi дiвчата вiльно сполучались з живим свiтом навколо них замiсть того, щоб вгрузатись в заплiснявiлi фолiанти. Щоправда, ми все ще просуваємось навпомацки, та дiємо рацiонально, як гiнеколог, який прощупує пухлину. Ми на все дивимось, докторе Гумбурґ, з органiчної й органiзацiйної точки зору. Ми позбулись цiлої маси нiкчемних предметiв, якi в традицiї нiколи не подавались дiвицям до вивчення, не залишаючи часу для практичних знань i прикладних мистецтв, i всiх тих знань, якi їм знадобляться, коли вони почнуть влаштовувати своє життя й - як цинiк мiг би додати - життя чоловiка. Мiстере Гумберсон, дозвольте менi це виразити так: знати точну диспозицiю планети безсумнiвно важливо, але знати, де найбiльш доцiльне мiсце на кухнi для холодильника, мабуть, є важливiшим для молодої ґаздинi. Ви кажете, що все що ви хочете, щоб дiвчатко отримало вiд школи, це - добра освiта. Та як ви розумiєте поняття - "освiта"? За колишнiх днiв це було переважно словесним явищем; iнакше кажучи, ви могли б змусити дитинча зазубрити хорошу енциклопедiю й воно знало б, мабуть, бiльше, нiж школа може надати. Докторе Гуммер, чи ви звiтуєте собi в тiм, що для сучасного пiдлiтка який-небудь середньовiчний похiд має меншу життєву цiннiсть, нiж похiд (вона трохи не пiдмигнула) в кафетерiю з парубком? Це я повторюю жарт, який днями дозволила собi наша психоаналiтичка. Ми живемо не тiльки в свiтi iдей, але й у свiтi речей. Слова без практичного досвiду не мають сенсу. Що, власне кажучи, можуть значити для Дороеї Гуммерсон яка-небудь Грецiя чи Ближнiй Схiд з їх гаремами та рабинями? " Ця програма мене спочатку дещо збентежила; та я порадився з двома розумними дамами, в минулому пов'язаними зi школою, й вони запевнили мене, що дiвчата там багато й ґрунтовно читають i що вся ця дурня щодо "комунiкацiї" - просто рекламне дзижчання, маюче на метi оздобити старомодну Бердслейську гiмназiю корисним в фiнансовому сенсi "модерним" вiдтiнком, хоч насправдi вона зосталась так само бундючною, як чепець. Iнше, що менi сподобалось в цiй саме школi, розсмiшить, напевно, декотрих з моїх читачiв; та для мене воно бачилось дуже важливим, бо вже так я влаштований. Рiч у тiм, що через вулицю, як раз проти нашого будинку, я помiтив пролом межи будiвель - смiттєве пустище з яскраво-фарбованими кущами, груду цеглин, кiлька безладно покладених дошок i лiлово-палеву пiну вбогих осiннiх квiтiв; через цей вилом можна було розгледiти в млойнiй далинi вiдрiзок шкiльної вулицi, яка йшла паралельно до нашої, Теєрiвської, а за цим вiдрiзком - шкiльний майданчик для iгор. Окрiм психологiчного потiшання вiд сумiжностi Дольчиного дня з моїм, наданого менi цiєю комбiнацiєю, я одразу вiдчув задоволення, яке я отримаю, розглядаючи з лiжка в кабiнетi, за допомогою потужного бiнокля, статистично неминучий вiдсоток нiмфеток серед дiвчаток, якi бавляться навколо Доллi пiд час великої перерви. Нажаль, з першого ж шкiльного дня з'явились робочi й збудували паркан впоперек пустища, по чому дуже скоро за парканом зросла споруда з жовтого дерева, яка щiльно закрила мiй чарiвний пролом. Коли ж вони нагромадили достатньо матерiалу, щоб зашкодити менi, цi абсурднi будiвники урвали роботу й нiколи не з'явилися знову. 5. На Теєрiвськiй вулицi - однiй з кращих негендлярських вулиць, пiд зеленими, рудими, золотими деревними шатрами поважного унiверситетського мiстечка, було неминучим, щоб завелись особи, якi стрiчають вас чемним гавкотом метеорологiчних вiтань. Я пишався точною температурою моїх стосункiв з ними: жодної вульгарностi, але повна вiдчуженiсть. Мiй сусiд на захiд вiд мене, який мiг бути дiлком або професором, або тим i другим, був промовляв до мене, поки голив газон або поливав авто, або дещо пiзнiше, розморожував проїзд до ґанку (байдуже, що всi цi дiєслова не до ладу) та моє уривчасте бумкання, будучи лише тiєю мiрою членоподiбним, що звучало як трафаретне погодження або запитальне заповнення паузи, заважало будь-якому розвитковi фамiльярних стосункiв. З двох будинкiв короткотривалого пустища навпроти нас, один був позабиваний, а в iншому мешкали двi професорки англiйської словесностi, твiдова, коротко-волоса мiс Лестер i блякло-жiноча мiс Фабiан: єдиною їх емою пiд час наших коротких тротуарних розмов були (я благословляв їхнiй такт!) юна привабнiсть моєї доньки й "наївний шарм" Гастона Годена. Сусiдка моя зi схiдного боку була значно шкiдливiшою вiд усiх. Ця банальна проноза вийшла прямо з фарсу. Її покiйний брат був колись "причетним до унiверситету" - в якостi старшого сторожа. Пам'ятаю, як вона раз зупинила Доллi на вулицi, поки я стояв при вiкнi у вiтальнi, нестямно чекаючи повернення зi школи моєї голубки. Обридлива стара дiва, силячись приховати хворобливу цiкавiсть пiд маскою сласної зичливостi, спиралась на свою схудлу, як цiпок, парасольку (крупа щойно спинилась, ледь вислизнуло холодне, вологе сонце), а Доллi в розстiбнутому попри гнилу холоднечу коричневому пальтi, стояла, прижимаючи до тулуба двоповерхову споруду книжок на бюварi (так у них було в модi носити пiдручники); її рожевi колiна виднiли мiж краєм спiдницi й незграбними халявами довгих гумових чобот, i дурнувате, розгублене всмiхнячко то з'являлось, то згасало на її кирпатому обличчi, яке - можливо внаслiдок блiдого зимового свiтла - здавалось майже некрасивим, на зразок простенької нiмецької Mgdelein; i ось так вона стояла й старалася справитись з запитаннями мiс Схiд: "А де твоя мама, люба? А чим займається твiй бiдний батько? А де ви жили ранiш?" Iншого разу ця бридка тварюка до мене пiдiйшла на розi з привiтанням, - та менi вдалося зiрвати розмову; а кiлька днiв по тому вiд неї прийшла записка в конвертi з темно-синiм обiдком: тонко змiшуючи патоку з отрутою, вона запрошувала Доллi прийти до неї якось у недiлю: - "згорнутись у крiслi й перебрати купу чудних книжок, якi покiйна мати подарувала менi в дитинствi, замiсть того щоб вмикати радiо на повну гучнiсть кожної ночi до бозна якої години". Велику обачнiсть я також повинен був мати до панi Гулiган, прибиральницi й препоганої кухарки, яку я успадкував разом з пилососом вiд попереднiх жильцiв. Доллi отримувала щоденний снiданок у школi, отже тут утруднень не було; брекфаст-бо, вельми рясний, я навчився готувати для неї сам, а вечором пiдiгрiвав обiд, який панi Гулiганчиха готувала перед вiдходом. В цiєї зичливої й нешкiдливої жiнки було, слава богу, доволi мутне око, яке не помiчало подробиць; я складав постелi й у цьому став експертом, та все ж нiяк не мiг позбутися вiдчуття, що десь залишився роковий слiд; а в рiдких випадках, коли присутнiсть Гулiганчихи збiгалась з Лолiтчиною, я все побоювався, що моя простодушна дiвчинка пiдпаде пiд колисковi чари чуйної баби й що-небудь вибовкне на кухнi. Менi часто бачилось, що ми живемо в освiтленому наскрiзь скляному будинку, i що кожної митi тонкогубе пергаментне обличчя сусiдки може зазирнути крiзь випадково незавiшене вiкно, щоби задарма побачити речi, за один позирк яких найпересиченiший voyeur заплатив би невеликий маєток. 6. Два слова про Гастона Годена. Знайомство з ним було для мене приємним - або принаймнi не обтяжливим - через флюїди цiлковитої безпеки, якi, йдучи вiд його широкої фiгури, обвiювали з усiх бокiв мою таємницю. Це не значить, що вiн про неї не здогадувався: я не мав особливих причин вiдкритись йому, а вiн був надто егоцентричний i розсiяний, аби добачити або почуяти будь-що спроможне навiяти йому вiдверте запитання до мене. Вiн добре вiдзивався про мене в розмовах з iншими бердслейцями, вiн був моїм добрим провiсником. Якби вiн узнав mes gots i статус Лолiти, це його б зацiкавило тiльки, адже воно могло кинути деяке свiтло на простоту мого ставлення до нього самого, ставлення, позбавленого як почтивої напруженостi, так i всякого натяку на розпуснiсть; адже, попри його безбарвний розум i туманну пам'ять, вiн можливо й усвiдомлював, що про нього менi вiдомо бiльше, нiж бюргерам Бердслея. Це був пухлявий, набряклий, меланхолiйний одинак, звужуваний догори, де вiн закiнчувався парою вузьких плечей неоднакової величини, й грушовидною головою з гладким зачосом на одному краї й лише рештками чорного плаского волосся на iншому. Нижня ж частина його тiла була величезна, й вiн пересувався на феноменально товстих ногах забавною ходою обережного слона. Вiн завжди носив чорне - навiть чорну краватку; вiн рiдко брав ванну; його англiйська мова була самим бурлеском. Проте всi його вважали найчарiвнiшим, чарiвливо-оригiнальним паном. Сусiди няньчилися з ним, вiн знав на iм'я всiх маленьких хлопчикiв у своєму кварталi (мешкав за кiлька вуличок вiд мене) й наймав їх чистити тротуар проти свого дому, спалювати опале листя в задньому дворi, носити дрова йому в сарайчик i навiть виконувати деякi простi завдання в господi; годував їх французькими шоколадними цукерками зi "справжнiм" лiкером всерединi, в вiдлюдному сарайчику, який вiн собi завiв у пiдвалi, розвiсивши всякi забавнi кинджали й пiстолети по заплiснявiлих, але оздоблених килимами стiнах промiж закамуфльованих водогiнних труб. На горищi в нього було "ательє": наш любий шарлатан займався трохи живописом. Вiн покрив скiсну стiнку мансарди свiтлинами замисленого Андре Жiда, Чайковського, Нормана Дугласа, двох iнших вiдомих англiйських письменникiв, Нiжинського (велеудого й усього сповитого фiговим листям), Гарольда Ексена (мрiйливо-лiвого професора в середньозахiдному коледжi) й Марселя Пруста. Всi цi бiдаки були готовi, здавалось, зслизнути ось-ось зi своєї скiсної площини. Крiм того, в нього був альбом з моментальними знiмками всiх цих Джимiв i Джекiв околицi, й коли я був, гортаючи його, казав що-небудь люб'язне, Гастон напинав свої й так товстi губи й цiдив з сентиментальним манiрством: "Oui, ils sont gentils". Його карi очi блукали при цьому по розмаїтих бiльш або менш художнiх дрiбничках у майстернi, яка вмiщувала i його власнi вбогi полотна (примiтивно-умовно написанi очi, зрiзанi гiтари, синi сисцi, геометричнi узори - словом усе "сучасне ") й невиразно жестикулюючи в напрямку якого-небудь предмета, писанкової дерев'яної салатницi або вази в прожилках, вiн казав: "Prenez donc une de ces poires. La bonne dame d'en face m'en offre plus queje n'en peux savourer". Або: "Mississe Taille Lore vient de me donner cel dahlias, belles fleurs que j'exctre" - (все це смерково, сумно, з вiдлунням якоїсь свiтової нудьги...) З очевидних причин я частiш обирав своє житло, нiж його, коли ми з ним збирались, щоб грати в шахи двiчi чи тричi на тиждень. Скидаючись на старого пiдбитого iдола, вiн сидiв, поклавши на колiна пухлявi руки, i так дивився на дошку, якби це був труп. Хвилин десять вiн, посапуючи, думав - i за тим робив програшний хiд. Ба раз iще симпатiйко, пiсля ще бiльш тривалого роздуму, промовляв: "Au roi!", зi сповiльненим гавканням старого пса, що скiнчалось звуком якогось полоскання, вiд чого його брили тряслися, як драглi, й за тим вiн здiймав трикутнi брови з глибоким вдихом, адже я йому вказував, що вiн сам стоїть пiд шахом. Iнодi, з того мiсця, де ми сидiли в холодному моєму кабiнетi, я мiг чути, як босонога Лолiта тренувалась у балетнiй технiцi на голiй пiдлозi вiтальнi, пiд нами; та в Гастона спромоги сприйняття приємно тупiшали вiд гри, i його свiдомостi не сягали цi босi рими - i-раз, i-два, вага тiла сунеться на праву ногу, нога вгору i в бiк, i-раз, i-два - й тiльки, коли вона починала плигати, розкидаючи ноги на вершинi стрибка або згинаючи одну ногу й витягуючи iншу, й лiтаючи, й падаючи на носки - тiльки тодi мiй похмурий, землясто-блiдий, величний противник приймався терти голову, або щоку, нiби плутаючи цi окремi стуки з жахливими ударами, завдаваними йому тараном мого грiзного ферзя. Iнколи ж Лола моя блукаючою ходою впливала до нас, поки ми розмишляли над дошкою, - й для мене було завжди великою втiхою бачити як Гастон, не вiдриваючи слонового очка вiд своїх фiгур, церемонно вставав, щоб подати їй руку, й одразу ж опускав її кволi пальчики, й потiм, так i не глянувши на неї нi разу, опускався знову, щоб впасти у пастку, яку я приготував для нього. Раз якось, близько Рiздва, пiсля того як я його не бачив два десь тижнi, вiн спитав мене: "Et toutes vos fillettes, elles vont bien?" - звiдки менi стало ясно, що вiн помножив мою єдину Лолiту на число костюмних категорiй, мигцем помiчених його похнюпленим мрячним поглядом протягом цiлого ряду її з'яв, то в вузьких синiх шта<