"Н.С. Аристофф" родом з "Каагели"? Де твоє жало, Каагело? А що це: "Джемс Мавор Морелл, Каламбург, Англiя"? "Аристофан", "Каламбур" - чудово, та чого я не второпав? Одна риса, повторювана в цих пiдробках, вкидала мене в аж надто болюче здригання. Такi речi як "Г. Трапп, Женева, Новий Йорк" означали зраду моєї супутницi. Комбiнацiя "О. Бердслей, Лолiта, Техас" доводила, попри iснування такого мiста в Техасi - (й при тому яснiше, нiж покручене в Чампiонi телефонне повiдомлення), що слiд шукати початок всiєї пригоди на атлантичному боцi Америки. "Лука Пiкадор, Меррi Мей, Мерiленд" мiстило жахливий натяк на те, що моя маленька Кармен видала негiднику вбогий шифр ласкавих iмен i свавiльних називань, якi я їй давав. Тричi повторена була адреса: "Боб Браунiнг, Долорес, Колорадо". Безбарвне "Гарольд Гейз, Мавзолей, Мексика" (яке в iнший час могло б мене порозважити) передбачало знайомство з минулим дiвчинки - й на хвилину менi з'явилась жахiтна думка, що "Дональд Отто Ких" з мiстечка "Сьєрда" в штатi "Невада" - старий друг сiм'ї, бувший, можливо, коханець Шарлотти, щиросердий, може, захисник дiтей. Та якнайвразливiше мене приголомшила блюзнiрська анаграма нашого першого незабутнього перепочинку (1947-го року, читачу!), яку я вiдшукав у книзi касбiмського мотелю, де вiн ночував поряд з нами: "Мик. Павлич Реготов, Вран, Арiзона". Покрученi автовi номери, що їх залишали всi цi Кучерськi, Фатаморгани й Траппи, лише вказували на те, що власники заїздiв погано перевiряють iдентифiкацiю машин, подавану проїжджими. Посилання - неповнi або неправильнi - на авто, якi наш переслiдувач винаймав для коротких перегонiв мiж Уейсом та Ельфiнстоном, я, звiсно, не мiг використати. Номер, належний до його початкового, вочевидь власного, Яка - являв собою мигтiння мiнливих цифр, з яких однi вiн пересував, iншi переробляв або пропускав; та самi комбiнацiї тих цифр якось перегукувались (наприклад, ВШ 1564 та ВШ 1616 або КУ 6969 та КУКУ 9933), хоч i були так хитро сполученi. Менi спало на думку, що пiсля того, як вiн передав вишневий Як посiпакам в Уейсi й перейшов до системи "перекладних", наступники його могли виявитись менш обачливими та, можливо, залишили в якiйсь готельнiй книзi прототип тих взаємно сполучених номерiв. Та якщо шукати бiса по дорогах, по яких вiн напевно проїхав, було такою важкою, заплутаною й безнадiйною справою, чого мiг я очiкувати вiд спроб вхопити слiд невiдомих автомобiлярiв, подорожуючих по невiдомих менi маршрутах? 24. На той час, як я досяг Бердслея, згiдно тiєї рекапiтуляцiї, про яку я тепер достатньо порозважав, в моїй головi склався доволi повний образ, i цей образ я звiв - шляхом виключення (завжди ризикованим) - до того єдиного конкретного першоджерела, який робота хворого мозку й хиткої пам'ятi могла вiдшукати. Крiм превелебного Рiгор Мортiс (як дiвчинки похрестили пастора) й почтивого старця, що викладав необов'язковi нiмецьку й латину, в Бердслейськiй гiмназiї не було постiйних вчителiв чоловiчої статi. Та двiчi-тричi за навчальний рiк (1948-49) приходив з чарiвним лiхтарем мистецтвознавець з Бердслейського Унiверситету показувати гiмназисткам кольоровi знiмки французьких замкiв i зразки iмпресiонiстичного живопису. Менi хотiлось бути присутнiм на цих проекцiях i лекцiях, та Доллi, як це в нас узвичаїлось, попросила мене не ходити, - i край. Крiм того, я пам'ятав, що Гастон називав цього саме викладача блискучим garon; та це було все; пам'ять вiдмовлялась дати менi iм'я знавця старовинних шато. В день, призначений для кари, я пройшов по сльотi через унiверситетське подвiр'я в одну з указаних менi будiвель. Там я дiзнався, що прiзвище мистецтвознавця Рiггс (що якось нагадувало прiзвище знайомого нам служителя культу), що вiн самотнiй, i що за десять хвилин вiн вийде з унiверситетського музею, де зараз читає лекцiю. Я сiв на мармурову лаву (дар деякої Цецилiї Рамбль) при входi в лекцiйну залу музею. Дожидаючись там, iз хворобливим вiдчуттям у пiдмiхуровiй залозi, на пiдпитку, виснажений нестачею сну, стискаючи кольт в кулаку, всунутому в кишеню макiнтоша, я раптом здригнувся, бо я з'їхав з розуму й ладний був скоїти глупство. Iснував один шанс iз мiльйонiв, що Альберт Рiггс, доцент, замкнув мою Лолiту в себе в будинку, 69, вулиця Лiнтера - в назвi було щось знайоме... Нi, вiн не мiг бути моїм згубником. Дурощi. Я втрачав розум i гайнував час. Вiн та вона зараз у Калiфорнiї, а не тут. Скоро, за бiлими статуями в оздобi вестибуля, я помiтив неясне пожвавлення. Дверi - не тi, в якi я жадiбно уп'явся, - а iншi, дальшi, бадьоро розкрились, i серед зграйки студенток заплигала, як пробка, лисина щуплявого лектора, а за тим до мене почали просуватись його блискучi карi очi. Я нiколи в життi його не бачив, хоч вiн став наполягати, що ми якось познайомились на учтi в саду Бердслейської школи. А як ся має моя чарiвлива донька, тенiсистка? В нього, нажаль, ще одна лекцiя. Побачимось! Iншi спроби довiдатись з'явились не так швидко. Через об'яву в одному з журнальчикiв, що залишились менi вiд Лолiти, я зважився ввiйти в зносини з приватним сищиком, колишнiм боксером, i просто щоб дати йому поняття про меод, яким користався негiдник, що переслiдував нас з Ельфiнстона, я ознайомив його з деякими зразками iмен та адрес, набраних мною в зворотному шляху. Вiн зажадав вагомого авансу: протягом двадцяти мiсяцiв - двадцяти мiсяцiв, читачу! - бовдур займався тим, що достеменно перевiряв цi явно вигаданi данi! Я вже давно порвав з ним всякi дiловi стосунки, коли якось вiн з'явився менi зi звитяжним виглядом i повiдомив, що Боб Браунiнг дiйсно живе бiля селища Долорес у пiвденно-захiдному Колорадо, й що вiн виявився червоношкiрим кiностатистом вiсiмдесяти з гаком рокiв. 25. Ця книга - про Лолiту; тепер, коли доходжу до тої частини, яку б я назвав (якби мене не випередив iнший страждалець, також офiра внутрiшнього згоряння) "Dolors Disparue", детальний опис останнiх трьох дрiбних рокiв, вiд початку липня 1949 до середини листопада 1952, не мав би сенсу. Хоча й варто вiдзначити деякi важливi подробицi, менi хотiлося б обмежитись загальним враженням: в життi, на повному льотi, розкрилися з трiском боковi дверi й увiрвався рев чорної вiчностi, заглушивши подмухом вiтру крик одинокої смертi. Дивно - я майже нiколи не бачив i не бачу Лолiту ввi снi такою, як пам'ятаю її - якою бачив її наяву, в думках, з невгамовством душевної хвороби, в галюцинацiях дня й безсоннях ночi. Якщо вона й снилась менi, пiсля свого зникнення, то з'являлась вона в дивних i безладних образах, у виглядi Валерiї або Шарлотти, або сумiшi тої та iншої. Змiшаний привид наближувався, бувало, до мене, скидаючи з себе покривку за покривкою, в атмосферi великої меланхолiї, великої нехотi. Ця Нiби-Лолiта (i Нiби-Валерiя) в'яло просила мене роздiлити з нею тверду канапку, або просто вузьку дошку, або дещо зразка гiнекологiчного ложа, в якому вона розкидалась, привiдкривши плоть, як клапан гумової камери футбольного м'яча. З розколотим або безнадiйно загубленим зубним протезом, я потрапляв у гидкi меблiрашки, де для мене вряджались скучнi вечори вiвiсекцiї, за звичай завершуванi тим, що Шарлотта або Валерiя ридала в моїх скривавлених обiймах, i я їх нiжно цiлував братнiми губами в поснулому безладдi вiденського лахмiття, продаваного з молотка жалю, iмпотенцiї й брунатних перук трагiчних старух, яких щойно отруїли газом. Якось я витяг з бiдного Iкара i знищив давно нагромаджену купу журнальчикiв для пiдлiткiв. Вам вiдомий тип цих видань: в сенсi емоцiй, це - кам'яний вiк; в сенсi гiгiєни - епоха, принаймнi, мiкенська. Красива, ба надто вже доросла актриса, з велетенськими вiями й пухлою, м'язно-червоною нижньою губою, рекомендувала новий шампунь. Бедлам реклам. Юним школяркам подобаються брижi на спiдницях - que c'tait lion, tout cela! Коли запрошують з ночiвлею, ґаздиня повинна зготувати для кожної гостi халат. Безладнi деталi тамують в розмовi усе красномовство. Нам всiм траплялось стрiчати на вечiрках для конторських службовцiв "копуху" - дiвчинку, яка копає нiгтями шкiру на обличчi. Тiльки якщо вiн надто старий або займає дуже високе становище, старому мужчинi дозволено не знiмати шкiрянок, перед тим як потиснути дамi руку. Зваблюй серця носiнням нашого Нового Черевцезаховника: нi задцiв, нi черевцiв. Тристан i три дамських стани. Так-с, панове-с: одруження Джо та Дженнi збуджує джудження. Перетворись у романтичну красуню за швидко й дешево. Книжки-комiкс: кепське дiвчисько (чорнявка), товстун-батько (з сигарою); хороша дiвчинка (руда), красивий татусик (з пiдстриженими вусами). Або нестерпна серiя з горилоподiбним опудалом та його жiнкою, гномоглядною гнидою. Et moi qui t'offrais mon gnie... Я пригадав доволi грацiйнi, глупотнi вiршики, якi я для неї писав, коли вона була дитиною. "Не глупотнi", кидала вона в'їдливо, а "саме глупоття": Пролiтає колiбрi на аеропланi, Йде змiя собi чемно в сорочцi латанiй... Або Так поводиться дивно з крiльчихою кролик, Що кроликарi всi смiються до болю. Деякi її речi було важко викинути. До кiнця 1949-го року я плекав, i боготворив, i споганював поцiлунками, сльозами й слизотою пару її старих нiчних тапочок, ношену хлопчикову сорочку, потертi ковбойськi штанцi, зiм'яту шкiльну кепочку й iншi клейноди цього роду, знайденi в багажному вiддiленнi повоза. Коли ж я збагнув, що з'їжджаю з розуму, я зiбрав цi речi, додав до них дещо, залишене на складi в Бердслеї - ящик з книгами, її ровер, старе пальто, черевики - й на п'ятнадцятий день її народження надiслав це як дар вiд незнайомця в сиротинець на провiйному озерi поблизу канадського кордону. Не виключаю, що якби звiрився я доброму гiпнотизеровi, вiн би мiг витягти з мене й допомогти менi розкласти логiчним узором деякi випадковi спогади, якi проступають крiзь тканину моєї книги iз значно бiльшою чiткiстю, нiж вони спливають менi в пам'ятi - навiть тепер, коли я вже знаю, що та кого вишукувати в минулому. В той час я тiльки вiдчував, що втрачаю контакт з дiйснiстю. Я провiв решту зими й бiльшу частину весни в санаторiї бiля Квебека, де я лiкувався ранiше, по чому здумав владнати деякi свої справи в Новому Йорку, а за тим рушити в Калiфорнiю для ґрунтовних розшукiв. Ось вiрш, складений мною в санаторiї: Де вiдшукати Долорес Гейз? Кучерi: бiлi. Губи: рум'янi. Вiк: п'ять тисяч триста ночей. Що поробляє - нiмфетка в екранi. Де ти мишкуєш, Долорес Гейз? Що правда i що химера? В пеклi я, в маячнi: "i не вийти менi" Повторює шпак у Стерна. Куди ти їдеш, Долорес Гейз? Твiй чарiвний килим, яка марка? Чи то кремовий кагуар в модi тепер? Ти в якому впаркована парку? Хто твiй герой, Долорес Гейз? Супермен в голубiй пелеринi? О, дальнiй мiраж, о, пальмовий пляж О, Кармен у розкiшнiй машинi! Як боляче, Доллi, у вухах вiд джазу! З ким ти танцюєш, кохана? Оба в м'ятих майках, у штанях дiрястих, Я сиджу в кутку, задиханий. Щасливий, Мак-Фатум, хирявий грифон. Всюди їздить. Жiнка - дiвчисько. Скрiзь по штатах мне Моллi свою, хоч закон Охороняє навiть зайчиська. Мiй бiль, моя Доллi! Твiй погляд завмер З кохання не був бiльш iмлистим. Парфуми є - звуться Soleil Vert... Ви що, iз Парижа, мiстер? L'autre soir un air froid d'opera m'alita: Son fl - bien fol est qui s'y fie! Il neige, le dcor s'croule, Lolita! Lolita, qu'ai-je faut de la vie? Маюсь, маюсь, Лолiто Гейз Тут покута, тут i погрози. Й стискаю знов волосявий кулак I бачу знов твої сльози. Патрульник, патрульник, он там, пiд дощем Де нiч струменiє крiзь морось... Вона в бiлих шкарпетках, то - казка моя, Звуть її Гейз, Долорес. Патрульник, патрульник, он їдуть вони Долорес Гейз i мужчина. Дай газу i кольта, жени, дожени, Вилазь та заходь за машину! Де вiдшукати Долорес Гейз: Погляд твердий. Дев'яносто Фунтiв усього лиш важить вона На шiстдесят дюймiв росту. Iкар мiй кульгає, Долорес Гейз, Останнiй шлях тяжкий. Невчасно. Скоро звалять мене в придорожнiй бур'ян, Все iнше iржа й нiч iскряста. Психоаналiзуючи цей вiрш, я бачу, що вiн нi що iнше, як шедевр божевiльного. Жорстокi, вузлуватi, гримкi рими доволi точно вiдбивають тi позбавленi перспективи ландшафти й фiгури, й перебiльшенi їх частини, якi малюють психопаи пiд час випробувань, надуманих їхнiми вигадливими дресирувальниками. Я вельми понаскладав iнших вiршiв. Я погружався в чужу поезiю. Та думка про помсту нi на хвилину не припиняла томити мене. I я був би крутiєм, як би сказав (а читач - дурником, якби повiрив), що потрясiння, якого я зазнав згубивши Лолiту, назавжди мене зцiлило вiд пристрастi до малолiтнiх дiвчаток. Лолiту я тепер покохав iншою любов'ю, це правда, - та клята природа моя вiд цього не могла змiнитись. На пляцiвках для iгор, на морських та озерних узбережжях, мiй хмурий, крадiйський погляд шукав мимоволi, чи не майнуть голi ноги нiмфетки або iншi завiтнi прикмети лолiтчиних служниць i повiрниць з букетами руж. Та одне основне видiння вицвiло: нiколи я тепер не мрiяв про можливе щастя з дiвчинкою (вiдокремленою чи узагальненою) в якомусь дикому i безпечному мiсцi; нiколи не розважав я, що буду вгрузатись в нiжну плоть лолiтчиних сестричок де-небудь далеко, в пiщаному сховищi межи скель намрiяних островiв. Це скiнчилось - або скiнчилось, принаймнi, на деякий час. З iншого ж боку... нажаль, два роки жахiтного потурання хотi привчили мене до певного роду статевого життя. Я боявся, як би порожнеча, в якiй я опинився, не змусила мене скористатись свободою наглого безуму й пiддатись випадковiй спокусi при зустрiчi в якомусь провулку iз школяркою, яка йде додому. Самотнiсть розпалювала мене. Я мав потребу в спiльствi й доглядi. Моє серце було iстеричним, ненадiйним органом. Ось так трапилось, що Рита ввiйшла в моє життя. 26. Вона була вдвiчi старшою за Лолiту й на десять рокiв молодшою вiд мене. Уявiть собi дорослу брюнетку, дуже блiду, дуже тоненьку (вона важила всього сто п'ять фунтiв), з чарiвно асиметричними очима, гострим, нiби швидко-накресленим профiлем i з сiдельцем у гнучкiй спинi: була, здається, iспанського чи вавiлонського походження. Я її пiдiбрав якось у травнi, в "порочному" травнi, як мовить Елiот, десь мiж Монреалем i Новим Йорком, або, звужуючи границi, мiж Тойлестоном i Блейком, при смугло жахливому в хащах ночi барi пiд знаком Тигрового Метелика, де вона пресимпатично напилася й запевняла мене, що ми навчались в однiй гiмназiї й все клала свою драглу ручку на мою орангутангову лапу. Чуттєвiсть мою вона лишень злегка розбурхала, та я-таки надумав зробити спробу; спроба вдалася, й Рита стала моєю постiйною подругою. Така вона була добренька, ця Рита, така товариська, що з чистого спiвчуття могла б вiддатись всякому паетичному втiленню природи - старому зламаному дереву чи овдовiлому дикобразу. Коли ми познайомились (1950-го року), з нею допiру розлучився третiй її чоловiк, а ще бiльш нещодавно її кинув сьомий в рахунку офiцiйний коханець. Iншi, неофiцiйнi, були надто численнi й швидкоплиннi, щоб можна було їх каталогiзувати. Її брат, полiтикан з обличчям як вим'я, носив пiдтяжки й фарбовану саморуч краватку, був головою й душею мiста Грейнбол, вiдомого своїми бейзболiстами, старанними читачами Бiблiї й зерновими дiлками. Протягом останнiх рокiв вiн платив своїй пречудовiй сестричцi сiмдесят доларiв щомiсяця за абсолютною умовою, що вона нiколи, нiколи не приїде в його пречудове мiстечко. Вона розповiдала менi, скиглячи вiд нетями, що чомусь - чортзна чому - всякий новий коханець перш за все мчав її в Грейнбол; Грейнбол надив у роковий спосiб; i не встигала вона озирнутись, як її всмоктувала мiсячна орбiта рiдного мiста, й вона їхала пiд прожекторним освiтленням кругового бульвару, "обертаючись", смiшно казала, вона, "наче клятий метелик у колесi". В неї було грацiйне двомiсне автiйко й у ньому-бо ми їздили в Калiфорнiю, адже мiй поставний Iкар потребував вiдпочинку. Кермувала за звичаєм вона - з природженою швидкiстю в дев'яносто миль на годину. Мила Рита! Ми з нею роз'їжджали впродовж двох iмлистих рокiв з перервами, й неможливо уявити другу таку хорошу, наївну, нiжну, цiлком безглузду Ритоньку! Поряд з нею, Валерiя була - Шлегель, а Шарлотта - Гегель! Правду сказати, немає й жодної причини займатись менi нею на кранцях цих мрячних мемуарiв, та все ж таки хочу сказати (алло, Рито - де б ти не була, п'яна або твереза, Рито, алло!), що ця моя найбiльш розрадлива, тямуща подруга, врятувала мене вiд гамiвної сорочки. Я пояснив їй, що хочу вiдшукати збiглу коханку й забити її кота. Рита з думним виглядом схвалила мiй план - та вдавшись, поблизу Сен-Гумбертiно, до деяких власних розшукувань (хоч нiчого не знала про справу), сама сплуталася з якимсь бандитом; я вкрай знесилився, визволяючи її - у заяложеному й причмеленому виглядi, але цiлком жвавеньку. Iншого разу, знайшовши мiй священний пiстолет, вона запропонувала пограти в "руську рулетку"; я вiдповiв, що не можна, в пiстолетi нема барабана; ми стали за нього боротися, й нарештi почувся пострiл, причому куля пiшла в стiну нашого номера, й звiдти забив дуже тонкий i дуже кумедний фонтанчик гарячої води; пам'ятаю, як вона стогнала вiд смiху - дивовижно дитяча ввiгнутiсть її спини, рисова шкiра, неквапливi, млоснi, голубинi цiлунки, - все це оберiгало мене вiд лиха. Не талант художника є вторинною статевою ознакою, як стверджують деякi шамани й шарлатани, а навпаки: стать лише служниця мистецтва. Один доволi смутний бенкет наш мав прекумеднi наслiдки. Я допiру припинив пошуки: бiс або знаходився в Тартарi або весело горiв у мене в мозочку (де мрiя та лихо роздмухували вогонь), та в усякому разi жодного не мав вiдношення до тенiсного турнiру в Сан-Дiєго, де в жiночому складi перший приз узяла шiстнадцятирiчна Дороея Гааз, мужоподiбна голобля. Якось, пiд час зворотної поїздки на схiд, у ницiшому готелi (того сорту, де влаштовуються комерцiйнi з'їзди й вештають, хитаючись, позначенi шильдиками марципановi товстуни, якi звуть один одного Джо або Джим, домовляючись i лигаючи вiскi) мила Рита i я, прокинувшись пополуднi, побачили, що з нами в номерi знаходиться ще одна особа, молодий блiдий блондин, майже альбiнос, з бiлими вiями та великими прозорими вухами. Нi Рита в її журному життi, нi я в моєму його не бачили. Весь вогкий, у брудному фланельному комбiнезонi, в старих похiдних чоботах на шнурках, вiн хропiв на покривалi нашого двоспального лiжка з iншого боку вiд моєї цнотливої подруги. Йому бракувало одного переднього зуба, лоб сприщився в бурштиновий колiр. Ритонька оповила свою гнучку голову в мiй макiнтош - перше, що надибали пальцi; я ж натягнув трусики; по чому ми змiркували становище. На тацi стояло аж п'ять ужитих склянок, що в сенсi прикмет лише важчало справу. Дверi були зле зачиненi. На пiдлозi було чоловiче светро, та пара безформених жовнiрських штанiв захисного кольору. Ми довго трясли їх володаря; нарештi нещасний очуняв. Виявилось, що вiн зовсiм утратив пам'ять. Мовлячи з акцентом, який Рита визначила як "чисто бруклiнський", вiн ображено iнсинуював, що ми (в який спосiб?) привласнили його (геть нiкчемну!) персону. Ми його швидесенько одягли й потiм залишили в найближчiй лiкарнi, з'ясувавши дорогою, що якiсь вже забутi звивини й закрути привели нас у вiдомий вже Грейнбол. Пiвроку по тому, Рита написала тамтешньому лiкарю. Вiн вiдповiв, що "Джон Гумбертсон" - так незнайомця безбарвно прозвали - все ще не ввiйшов у зносини зi своїм минулим. О, Мнемозiно, солодкiша й найзапальнiша з муз! Я б не вiдзначив цього випадку, якби з нього не почався хiд моїх думок, внаслiдок яких я надрукував у вченому часопису "Кантрип", що шотландською значить "чаклунство", нарис, названий "Мiмир i Мнемозiна", в якому я накреслив еорiю (яка видалась оригiнальною й значною прихильникам цього надчудового щомiсячника) "перцепцiйного часу", засновану на "почуттi кровообiгу" й концепцiйно залежну (дуже коротко кажучи) вiд окремих властивостей нашого розуму, знаючого не тiльки уречевлений свiт, але й власне єство, вiд чого складається стан взаємовiдношення мiж двома пунктами: майбутнiм (яке можна громадити) й минулим (вже зданим на склад). Серед наслiдкiв цiєї статтi, що завершувала ряд моїх переднiх робiт, також помiчених, було запрошення на один рiк до Кантрипського Унiверситету, вiддаленого на чотириста миль вiд Нового Йорку, де ми з Ритою знiмали квартирку з видом на глянсовi тiла хлопчикiв та дiвчаток, якi бавились пiд дубами, далеко внизу, в водометнiй дiбровi Центрального Парку. В Кантрипi я прожив, в спецiальних апартаментах для поетiв i фiлософiв, з жовтня 1951 року до червня 1952-го, мiж тим як Рита, яку я волiв не показувати, животiла, здається, не дуже почтиво - в пришосейному готелi, де я її навiдував двiчi на тиждень. За тим вона зникла, але менш негуманно, нiж її попередниця: за мiсяць я знайшов її в Кантрипськiй буцегарнi. Вона поводилась з великою гiднiстю, позбулася робакового вiдростка в тюремнiй лiкарнi й присяглася менi досить промовчо, що дивне блакитне хутро, яке за словами певної статечної дами, мiсiс Мак-Крум, вона в неї вкрала, було насправдi дарунком, зробленим їй вельми недбало трохи сп'янiлим мiстером Мак-Крумом. Я змiг її витягти звiдти без того, щоб звернутись до її нервового брата, й невдовзi по цьому ми повернулися з нею в Нью-Йорк, знову, на захiдний бiк Центрального Парку, впавши дорогою в Брайсланд, через який, утiм, Рита i я вже переїжджали минулого року. Мене тодi охопило нестерпне бажання вiдновити там моє перебування з Лолiтою. Втративши всяку надiю вистежити втiкачку та її викрадача, я вступив у нову фазу буття: я тепер намагався вхопитись за старi декорацiї i врятувати хоча б гербарiй минулого i souvenir, souvenir, que me veux-to? Верленiвська осiнь дзинчала в повiтрi, наче криштальному. В вiдповiдь на картку з проханням резервувати номер з двома лiжками й ванною, професор Гумберт негайно отримав почтиву вiдмову. Все було, мовляв, зайнято. Залишалась сама пiдвальна кiмната без ванної з чотирма лiжками, та хiба ж ванна була менi потрiбна. Ось заголовок їх поштового паперу: СПОЧИН ЗАЧАРОВАНИХ МИСЛИВЦIВ
ВСI НАПОЇ ЦЕРКВИ СОБАКИ
(окрiм спиртних) на зручнiй не допускаються
вiдстанi для
вiруючих
Я не дав вiри iстинi першої заяви. Всi. Чи продавався там гренадин, як в тротуарних кав'ярнях Європи? Мене також цiкавило, чи не вiддав би мисливець, зачарований чи нормальний, мiсце в церквi за пса - й тут я раптом згадав, зi спазмою болю, сцену, достойну великого маляра: Petite Nymphe Accroupie; та цей шовковистий кокер-спан'єл був, можливо, хрещений. Нi - я не почувався в силах витримати болючi вiдвiдини знайомого холу. В м'якому, пиляво-пофарбованому, осiнньому Брайсландi крилися iншi можливостi воскресити минуле. Залишивши Риту в найближчому барi, я сам пiшов до мiської бiблiоеки. Цвiрiнлива стара дiва з величезним сприянням допомогла менi знайти середину серпня 1947 року в зв'язаному комплектi Брайсландського Вiсника, й ось я вже сидiв у вiдлюдному кутi пiд голою лампою та перегортував великi й крихкi сторiнки волюму, чорного, як труна, й ледь не завбiльшки самої Лолiти. Читачу! Брудере! Яким дурним Гомбургом був цей Гомельбург! Позаяк його надчутлива природа жахалась дiйсностi, вiн вважав за можливе всолодитись, принаймнi, шматочком її - що нагадує, як десятий або двадцятий Фриць чи Iван у терплячому хвостi насильникiв затуляє бiле обличчя жiнки її ж чорною шаллю, аби не бачити її неможливих очей, поки нарештi здобуває свою жовнiрську радiсть в понурому, пограбованому селищi. Менi ж забаглося здобути в надрукованому виглядi знiмок, який випадком закарбував моє стороннє обличчя в ту мить, як фотограф з Брайсландського Вiсника зосереджувався на д-рi Браддоку та його групi. Палко мрiяв я, щоби зберiгся Портрет Невiдомого Нелюда. Невинний апарат вихопив мене на темному моєму шляху до ложа Лолiти, - ось ема для Мнемозiни! Марно силюся пояснити сутнiсть цього позову. Його можна, мабуть, порiвняти з тим непритомним зацiкавленням, яке змушує нас озброїтися збiльшувальним склом, щоб роздивитись похмурi фiгурки (в цiлому - натюр морт - i всiх нас зараз виверне), зiбраних рано-вранцi при пласi, - та вираз обличчя пацiєнта все-таки нiяк не розiбрати на знiмку. Хоч би там як, я буквально задихався, й один кут фолiанта року все колов менi в черево, поки я гортав i лiтав по листах очима. В недiлю, 24-го, в одному з двох мiсцевих кiнематографiв був фiльм "Заповзятi", а в iншому "Брутальна сила". Мiстер Пуррем, незалежний тютюновий аукцiонiст, казав, що з 1925 року вiн палить тiльки "Омен Фаустум". Рослий Росс, футболiст, та його тендiтна наречена були на учтi в мiсiс Гумберт Перрiбой, 58 Ерранiс Авеню. Iснує паразит, довжина якого складає одну шосту частину органiзму, що вмiстив його. Дюнкерк був уперше укрiплений у десятому столiттi. Бiлi шкарпетки для панночок, 39 центiв; спортивнi оксфордськi черевички, 3 долари 98 центiв. Вино, вино, вино, прорiк автор "Темного вiку", який не дозволив нашому фотографу зняти його, пiдходить, можливо, до перського буль-буля, та я завжди кажу, що дощ, дощ, дощ, з гримотiнням по ґонтовiй стрiсi, найкращiй друг троянд i натхнення. Так званi "ямки" стають вiд докрiплення шкiри до бiльш глибоко проложених тканин. Греки вiдбили потужну партизанську атаку. Ах, ось уже: абрис дiвчинки в бiлому й пастор Браддок у чорному; ба якщо й дотиналось побiжно його пухкого корпусу чиєсь примарне плече, нiчого стосовно мене дiзнатись я тут не мiг. Гiдний подиву негiдник пiшов за Ритою в бар. З тiєю журливою усмiшкою, яка з'явилась у неї на личку вiд надлишку алкоголю, вона познайомила мене з агресивно-сп'янiлим старим, кажучи, вiн - забула собi ваше прiзвище, панночку - вчився з нею в однiй школi. Вiн нахабно насмiлився затримати її, й у наступнiй сутичцi я боляче вдарив великого пальця об його вельми тверду голову. За тим, менi довелось деякий час вигулювати й провiтрювати Риту в забарвленому осiнню парку Зачарованих Мисливцiв. Вона схлипувала й теревенила, що скоро, скоро я кину її, як усi за життя її кидали, й я проспiвав їй тихенько задумливу французьку баладу, й уклав альбомний вiршик їй на потiху: Палiтра кленiв в озерi, як рана, Передана. Веде їх на забiй В багряному оздобленнi Дiана Перед готелем кольору замрiй. Вона спитала: "Та чому замрiй, адже вiн кольору снiгiв? Чому - господи мiй боже..." - й заридала знов. Я рiшуче повiв її до авто. Ми продовжили нашу путь до Нью-Йорка, й там вона знов зажила в мiру щасливо, пiд тiнню димчастої синяви посеред нашої маленької тераси на тридцятому поверсi. Помiчаю, що в мене якимсь чином геть заплелись два рiзних епiзоди - мої вiдвiдини Брайсландської бiблiоеки на зворотному шляху в Новий Йорк i прогулянка в парку на переднiй путi в Кантрип, та подiбне змiшання збляклих фарб не повинен зневажати художник-мнемозiнист. 27. Поштова скринечка з моїм iм'ям, в вестибулi будинку, дозволяла одержувачу роздивитись через засклену шпару дещо з того, що всунув туди листоноша. Вже вкотре траплялось, що арлекiнська гра свiтла, впалого через скло на чийсь начерк, так перекручувала його, що поставала подiбнiсть з лолiтчиною рукою, й це приводило мене в стан майже безтямний, отже доводилось притулятись до ближчої урни, - що ледь не ставала моєю. Щоразу, як це вiдбувалось, щоразу як на мить побаченi мною коханi, петлястi, дитячi кривулi ставали знову, з огидливою простотою, марудним начерком котрогось iз не багатьох моїх або Ритчиних кореспондентiв, я згадував iз хворобливою усмiшкою, далеке моє, довiрливе, долорозове минуле, коли я бував зведений коштовно освiтленим вiкном, за яким вiдшукувало моє нишпорне око - невсипущий перископ протиприродного ґанджу - напiвголу, застиглу, як на кiноплiвцi, нiмфетку, з довгим волоссям Алiси в країнi Див (маленьку звабливицю бiльш успiшного родича), яке вона наразi, як бачилось, починала або кiнчала розчiсувати. Вiд досконалостi iскристого видива ставало завершеним i моє дике блаженство - адже видiння знаходилось поза досяжнiстю, й тому блаженство не могло завадити усвiдомленню заборони, яке тяжiло над досяжним. Хтозна, можливо iстинна суть мого "збочення" залежить не стiльки вiд прямого чарування прозорої, чистої, юної, заборонної, чарiвної краси дiвчаток, скiльки вiд знаття п'янкої безкарностi становища, за яким нескiнченнi довершеностi заповнюють пройму мiж тим незначним, що дарується, й тим, чим чарується, усiм тим, що ховається в дивних фарбах незбутнiх безодень. Mes fentres! Виснучи мiж призахiдними хмарами й накатною нiччю, через скрегiт зубiв я збирав i притискав усiх демонiв моєї жадоби до поруччя тремтливого балкона: ще мить, i вiн здiйметься - в саму абрикосову млу вологого опахала; вiн здiймався - пiсля чого, бувало, освiтлений обрис у дальньому вiкнi рушив - i Єва знову ставала ребром, яке знову заживлялося плоттю й нiчого в вiкнi вже не було, крiм вполовину роздягненого бевзя, читаючого газету. Позаяк менi так вряди-годи вдавалось виграти гоньбу мiж вимислом i правдивiстю, я ладний був примиритись з оманою. З чим я вiдмовлявся змиритись - це з втручанням мучителя-випадку, який позбавляв мене призначеної менi насолоди. "Savez-vous qu' dix ans ma petite tait folle de vous?" - сказала менi дама, з якою я якось забалакався на чаї в Парижi, - а малятко встигло вийти замiж i мешкало десь у незнаному краї, i я не мiг би пригадати, чи я помiтив її якось у тому саду, на терасi тенiсного клубу, бiля вiдлюдного гроту. Й ось тепер цiлком так само, випадок (а також i деяка змiна у зменшеному й нiби побляклому начерку моєї коханої) вiдмовив менi в попередньому поглядi крiзь осяяне скло шпарини, в цьому передчуттi й обiцяннi - обiцяннi, яке не тiльки так спокусливо симулювалось, ба й повинно було бути чемно виконаним. Як бачите, моя фантазiя була пiддана прустiвським допитам на лiжку Прокруста, - адже того ранку, коли я спустився за поштою, чистенько вдягнений i вельми жовчний швейцар, з яким я був у прекепських стосунках, почав мене гудити за те, що якийсь ритчин друзяка, проводжуючи її додому, "заблював як собака" сходи пiд'їзду. Поки я слухав його й давав йому на чай, а за тим слухав другу, бiльш ґречну версiю пригоди, я смутно подумав, що один з двох листiв, прийшлих з тою благословенною поштою - певно вiд ритчиної матерi, доволi неврiвноваженої дамочки, яку ми якось вiдвiдали на Кейп Кодi й яка з того часу, в численних листах, надсиланих нею з постiйної адреси моєї Нью-Йоркської контори в рiзнi мiсця мого перебування - все казала менi, як чудово її донька та я пасуємо одне до одного, й як гарно було б, якби ми одружились; другий лист, який я вiдкрив i швидко проглянув у лiфтi, був од Джона Фарло. Я часто помiчав, що ми схильнi давати нашим приятелям таку сталiсть властивостей i фортуни, яку набувають лiтературнi герої в думцi читача. Скiльки б разiв ми не вiдкрили "Короля Лiра", нiколи ми не зустрiнемо доброго старця, який забув усi прикрощi й пiдiймав заздравний келих на великiм сiмейнiм бенкетi з усiма трьома доньками, та їх кiмнатними собачками. Нiколи не поїде з Онєгiним княгиня. Нiколи не одужає Емма Боварi, врятована симпатичними солями в своєчаснiй сльозi батька автора. Через яку б еволюцiю той чи iнший вiдомий персонаж нi пройшов мiж епiграфом i кiнцем книги, його доля встановлена в наших думках про нього; саме так ми очiкуємо, щоб нашi приятелi йшли за тою чи iншою логiчною i всеприйнятною програмою, нами для них передбаченою. Так, Iкс не створить того безсмертного музичного твору, який так рiзко протирiчив би посереднiм симфонiям, до яких вiн нас привчив. Iгрек нiколи не скоїть убивства. Нi за яких обставин Зет нас не зрадить. У нас усе розподiлено в графах, i чим менше ми бачимо дану особу, тим приємнiше себе переконувати, на всяку згадку про неї, в тому, як лагiдно вона пiдкоряється нашiй уявi про неї. Всяке вiдхилення вiд спродукованих нами призначень здається нам не тiльки ненормальним, але й нечесним. Ми б волiли нiколи ранiше не знати сусiда - вiдставного ковбасника - якби трапилось, що вiн допiру видав збiрку вiршiв, неперевершених нiколи в цьому столiттi. Кажу все це, щоб пояснити, як спантеличив мене iстеричний лист Джона Фарло. Я знав про смерть його дружини, - та я звичайно очiкував, що невтiшний вдовець залишиться до кiнця життя тим нудявим, пихатим i позитивним йомостем, яким вiн завжди був. Тепер вiн менi писав, що пiсля перебування в Сполучених Штатах вiн вернув до Пiвденної Америки й намислив передати всi справи, якими вiн керував у Рамзделi, одному з тамтешнiх адвокатiв, Джоновi Вiндмюллеру, нашому спiльному знайомому. Окремо вiн, здавалось, був радий звiльнитись "гейзiвських комплiкацiй". Вiн щойно побрався з iспанкою. Його вага збiльшилась на тридцять фунтiв з тих пiр, як вiн кинув курити. Вкрай молоденька дружина була лижною чемпiонкою. Вони збирались провести медовий мiсяць в Iндiї. Позаяк вiн мав намiр присвятити себе, як вiн казав, "iнтенсивному виробництву сiмейних одиниць", вiн не мiг вже знаходити час, щоб займатись моїми справами, якi вiн вважав "дуже дивними й досить дратiвливими". Вiд якихось людей, люблячих всюди тикати носа, - й зiбраних, вочевидь, у комiтет з цiєю метою - вiн одержав повiдомлення про те, що мiсце помешкання маленької Доллi Гейз оточене тайною, а що сам я живу з "вiдомою в деяких колах розлученкою" в Пiвденнiй Калiфорнiї. Батько його дружини був граф i значний багатiй. Родина, що винаймала впродовж п'яти рокiв гейзiвський будинок, тепер бажала його купити. Вiн радив менi пред'явити зниклу дiвчинку. Вiн зламав собi ногу. До листа був долучений кольоровий знiмок Джона, ще цiлого, й смаглявої брюнеточки в бiлiй вовнi. Вони солодко всмiхались одне одному, серед синiх снiгiв Чилi. Пам'ятаю, як я ввiйшов до себе в квартиру й уголос подумав: що ж, тепер принаймнi ми вистежимо - як раптом другий лист заговорив до мене дiловитим голоском: Любий Тато, Як ся маєш? Я замiжня. Я чекаю на дитинку. Думаю, що вона буде величезною. Думаю, що вона доспiє в-сам-раз на Рiздво. Менi важко писати цей лист. Я божеволiю, вiд того що нам нема чим здолати борги й вибратись звiдси. Дiковi обiцяна чудна служба в Алясцi, за його дуже вузьким фахом в механiцi, от усе, що я знаю про це, та перспективи просто дивовижнi. Прошу вибачення, що не даю домашню адресу, бо я боюсь, що ти все ще страшенно сердишся на мене, а Дiк не повинен нiчого знати. Ну й мiстечко тут. Не видно кретинiв через кiптяву. Будь ласка, надiйшли нам чек, тато. Ми б обiйшлися трьома або чотирмастами, або навiть менше, за будь-яку суму спасибi, ти мiг би продати, наприклад, мої старi речi, тому що як тiльки доїдемо до Аляски, грошицi так i посиплються. Напиши менi будь ласка. Я зазнала багато журби та злиднiв. Твоя чекаюча, Доллi (Мiсiс Ричард Ф. Скиллер). 5 28. Знову я був у дорозi, знову сидiв за кермом старого синього седана, знову був сам. Коли я читав листа, коли боровся з велетенською мукою, яку вiн в менi збуджував, Рита ще спала мертвим сном. Я глянув на неї: вона посмiхалась ввi снi. Поцiлував її в вологе чоло й назавжди залишив: днями сердега хотiла мене тут вiдвiдати, та я не приймаю вихiдцiв з того (для вас "цього") свiту. Нiжну прощальну записку я прилiпив пластиром до її пуп'янка - iнакше вона, мабуть, не знайшла б її. Я написав "сам"? Нi, не зовсiм. Зi мною був чорний камратко, й як тiльки я знайшов вiдлюдне мiсце, я безтрепетно вiд репетирував ґвалтовну смерть мiстера Ричарда Ф. Скиллера. В багажному вiддiленнi авто - невичерпному в сенсi скарбiв - я знайшов своє найстарiше й найбруднiше светро, його-бо я причепив до гiлляки, у непромовнiй дiбровi, куди мене привела лiсова стежка, вiдгалужена вiд шосе. Виконання вироку було попсовано якимось затором у дiї гашетки. Мало менi зрозумiлий предмет у мене в руцi, ймовiрно, зичив собi змащення, та я не хотiв гаяти час. Назад у авто пiшло сiре мертве светро, з додатковими дiрками в рiзних мiсцях; i знову зарядивши теплого ще камратка, я поновив подорож. Лист був з вересня 18, 1952 року, й адреса, яку вона подавала, була "До Запитання, Коулмонт" (не в Вiргiнiї й не в Пенсильванiї, й не в Теннессi - i взагалi не "Коулмонт" - я все замаскував, моє кохання). З'ясувалось, що то є гендлярське городисько за вiсiмсот миль на пiвдень вiд Нового Йорка. Я намислив був їхати безперепинно, та не дотягнув i на свiтаннi заїхав одпочити в мотель близько Коулмонта. Я був упевнений, чомусь, що цей Скиллер свого часу гендлював потриманими повозами й, можливо, тодi познайомився з моєю Лолiтою, коли пiдвiз її в околицях Бердслея - того дня, наприклад, коли в неї луснула шина по дорозi на урок музики, в подальшому вiн, певно, вскочив у якусь халепу. Тiло забитого светра, яке було на задньому сидiннi, все пнулось - як би я не розташовував його складки - позначити рiзкi обриси, належнi Траппу-Скиллеру, до вульгарностi й шпетної ставностi його тiла, але з метою знiвечити його грубий i порочний смак, я здумав привести себе в особливо грацiйний стан - прокинувся з цiєю думкою й устиг придавити кiлок будильника, не давши йому зiрватись у вказаний час. За тим, з суворою та романтичною ретельнiстю людини, яка збирається на дуель, я перевiрив, чи в згодi папери, викупався, надухмянився, поголив обличчя, вибрав шовкову сорочку й чистi зiсподники, натягнув прозоро темнi шкарпетки, i привiтав себе з тим, що захопив у скринi якiсь вельми чепуристi її речi - наприклад, замшевий жилет з перламутровими ґудзиками й блiду кашемiрову краватку. Менi не вдалося, нажаль, утримати в собi снiданок, та я поставився зимнокровно до цього дрiб'язкового лиха, витер рот батистовою хусткою, вийнятою з рукава, за англiйською модою, й з брилою синього льоду замiсть серця, пiгулкою на язику й ваговитою смертю в заднiй кишенi, спритно вступив у телефонну будку в Коулмонтi (Ах-ах-ах, проказала мерзотна дверка) й набрав номер єдиного Скиллера в пошарпанiй книжцi: Скиллер, Поль, Меблi. Хриплий Поль вiдповiв, що Ричард iснує, що це його племiнник, а живе вiн - зараз погляну - Вулиця Киллера, номер десять (все це, звичайно, першi-лiпшi псевдонiми). Ах-ах-ах, промовила дверка. Номер десять по Киллеровiй вулицi постав занедбаним багатоквартирним будинком. Я проiнтерв'ював кiлькох похнюплених старикiв i двох довговолосих, рожево-русявих, неймовiрно брудних нiмфеточок (щоправда, дивився цiлком неуважно, так-сяк, - накреслюючи легко вдягнену дiвчинку, яку б я мiг на хвилину прижати до себе, коли буду по вбивствi i все стане однаково, й жодних завад вже не буде). Так, дiйсно, Дiк Скиллер жив тут певний час, та з'їхав як одружився. Нiхто не мiг дати менi його точної адреси. "Може, крамар знає", сказав низький голос зi шпарини в панелi (там щось поновлювали) бiля того мiсця, де я випадково спинився, розмовляюч