Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   1

   Наряджає доню: здається, то власне  серце,  вибране  з  грудей,  окремо
радiє.
   А знов лихо: повели чоловiка в сiльраду. Скiльки їм треба? Чiпляються i
гризуть: давай! - як не грошi, так хлiб.
   - Мамо, скоро? Я на майданi пiдожду.
   - Скоро, - чого ж на майданi? Потерпи: тата вiдпустять, i зразу пiдем.
   - Миколи i Андрiйка нема.
   Тата ждуть: як станеться що... Їй  страшно  навiть  вимовити.  Причiсує
Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквiтчує, нiби коронує зiрками, зверх
блiдого лобика. Нiчого не каже їй, але невимовленi слова тремтять, подiбнi
до сполохiв, насерединi грудей:  "Квiтко  моя!"  -  i  неозначиме  почуття
обкинулося, нiби передвiстя з болями; не знати, що, крiм них,  прийде.  Не
хоче пiддатися їм душа. Втiха коло  донi  не  гасне,  як  мiсяць  -  любим
серпиком.
   - Скоро скiнчу, стiй! -  стримує  доню,  чомусь  нетерпеливу,  з  сiрим
зошитом на долонях: там її наука.
   - Може, я не пiду? - несмiливо питає Оленка.- З мене смiятимуться.
   - Хто ж?
   - Учнi i вчителi: всi.
   - Нерозумний смiх i грiшний.
   - Вони глузуватимуть!
   - Терпи! Це годиною краще, нiж цiлий вiк хвалять.
   Дарiя Олександрiвна досадує, що "вони"  смiються  з  її  дитини.  От-от
схопиться гнiв: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в
обширi серця, де нема йому чим горiти. Зосталась гiркота, звична за  довгi
роки.
   I стерпiла! - як завжди.
   Хмуриться мати.
   Первiсток її, чотирма роками старший за  Оленку,  пiдкорився  страховi.
"Навiщо  пережиток?"  -  сказав,  напевно,  з  чужого  голосу.   Андрiйко,
найменший, часом послухає.
   Малi думають, що мама темнiша, нiж  шкiльнi,  бо  тi  ходять  з  новими
книжками, а вона старi читала... Так там була  правда  i  серце,  а  що  в
теперiшнiх? Зла настирливiсть.  Вiдчуває  мати,  як  день  у  день  "вони"
настроюють дiтей проти її думки i волi. Дiти очужiли.
   Рiзку, аж розпачливу кривду вiдчуває з того,  нiби  рану  вiд  iржавого
ножа, коли впiкається i мучить. А що робити? - хоч кричи,  не  поможеться;
"вони" сильнiшi.
   Обличчя в неї - з видовженiстю i запалими щоками;  з  надто  звуженими,
супроти звичайного, обрисами нижнiх .повiк, як i надто вглибленими  очима,
кольору темно-сiрого,  без  гострого  блиску.  Але  їх  яснiсть  вiдтiнена
бровами i косами - в такому  вiдсвiтi,  що  нагадує  попiл  вiд  згорiлого
шовку; i видаються темнiшими, нiж  насправдi,  через  неприродну  блiдiсть
обличчя.
   Дарiя Олександрiвна нiби спокутується в празник, вiдболiваючи  провину:
з непотрiбної гостроти до Оленки, що недавно мала в школi декiлька низьких
оцiнок; не з-за своєї нездiбностi, а з-за пустощiв i недбальства.
   Чомусь тодi, можливо, з побоювання сорому вiд чужих  посмiхiв:  мовляв,
"дурна дитина в вас",Дарiя Олександрiвна грiзно нагримала на Оленку i мало
не вдарила. Хоч не  збиралась  бити.  Однак  не  сподiвалася,  що  з  того
гримання вийде. Дитя сполотнiло, затрусилося плечиками i, ледве не  впавши
непритомне, вiдступило в куток. Заридало, та так гiрко, в болючому  плачi,
тремтiвши дрiбною судомою,- що всi в хатi обмерли. А воно раптом стихло, i
хоч тодi кинулися  всi  втiшати,  проте  було  як  потеряне  i,  здається,
занедужало. Потiм старалося i принесло найкращi оцiнки.  Радiло  за  маму,
якiй неодмiнно треба бачити гарнi знаки в зошитi. Видно, так i  не  тямило
до кiнця, чому - треба.
   Глянувши на  зошит,  Дарiя  Олександрiвна  вiдчула,  як  болiсно  серце
стиснулось: такий жаль на себе! - роки життя вiддала б, тiльки вернути те,
що сталося.
   Оленка пiд маминим гребiнцем стала покiрна; вся в бiлому i сама  блiда,
з свiтлими очима i високо пiднятими брiвцями - як в  тата.  Кiлька  квiток
бiля її чола, здавалося, посилали бризкучий промiнчик на всi  сторони.  Як
зоря - жила в хатi, дивна тихiстю.
   Сьогоднi так пильно мати  зачiсує  Оленку,  збираючися  пiти  з  нею  в
церкву; стояти поруч i випроситися з провини.
   I якраз лихо! - причiпливi повели чоловiка i невiдомо що буде.
   I також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому  настроюваннi
з насмiшкою.
   Згодиться; чого ж на майданi стояти?
   - Оленко, дражнитимуть, що в церкву пiшла, то промовч! Їхнє зло  щезне,
а правда - нiколи.
   - Де буде?
   - З людьми, що живуть скрiзь. А повмирають, буде з ними на небi.
   - А ми - де?
   - Коли достойнi, з ними.
   - Як там живуть?
   Дарiя Олександрiвна подумала: ось  як  твоя  душа  -  безвинна  i  всiм
прощає, люблячи. Так живуть.
   - Того не знаю, але - щасливi.
   - Де?
   - Оленко, все питаєш, а я не знаю.
   - Мабуть, високо! - як птахи. Де дiнуться вiд дощу?
   - Це над дощем i зiрками.
   - А що їсти?
   - Нiчого не треба.
   - I хлiба?
   - I хлiба теж - нi.
   Оленка дивиться в вiкно, думаючи.
   - Я вже знаю! - так, як сонце: нi об що не тримається i ходить.
   Знов роздумує, поглядаючи на свiтило за шибкою.
   - Не розлучаться?
   - Хто?
   - Всi - родичi.
   - Як любитимуться, то - нi: разом будуть; i коли не  роздiляться  самi,
перед брамою.
   - Де?
   - Невидима i коло всiх. Як церква.
   Оленка тримає зошит, нiби звiт. Сiра обкладинка з  поземними  рисами  i
власний пiдпис - в округлих i нерiвних лiтерах.
   Думка прив'язана до одного: як будуть разом - "тодi"? Чи так, мов через
небозвiд переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться
думка.
   Гарно - з мамою  пiти;  в  церквi  бабуся  стоїть;  а  вiд  посмiшникiв
одвернутись, i годi.
   Чого зошит - в Оленчиних руках, вiдомо, але мати нi  словом  не  вказує
здогаду: така хитрiсть любляча. Зошит з милими  кривулямi;  дорожчий,  нiж
речi хатнi. Бо замкнено мiж сторiнки спогад i свiтло: подiбно  до  квiтiв,
кладених з весни - радiти ними i смуткувати, вiдкриваючи перед очi.
   Мов не бачить!  -  удає  Дарiя  Олександрiвна.  В  неї  сумнiв:  чи  не
розлiнується доня ще раз  i  дужче,  нiж  попереду,  коли  похвалити?  Хай
старається без нагороди. Але - чи гаразд, отак проминути доньчин знак?  То
ж вiд пошани до мами.
   - Дай зошит!
   Оленка зрадiла: мама знов подивиться на працю. Лiтери труднi i  непевнi
обрисами, нiби будованi з крихiтних кiлочкiв  i  дугастих  сковок.  А  для
Дарiї Олександрiвни краснi - лiпшi, нiж празниковий вiзерунок.
   - Гарно! - сказала i кладе зошит на поличку, де  тiсним  рядком  стоять
книги.
   Поправляє вбрання на Оленцi, пригладжує, обсмикує або просто торкає;  i
все не може вiдiрватися нi почуттям, нi поглядом.
   Пора. Треба, iдучи до церкви, спитати хлопцiв, чи тата бачили.
   - Ну, вже! - сказала Оленцi, подаючи  дзеркальце,  мовляв,  дивись,  як
мама нарядила, i не забудь: нiхто не прибере краще.
   Шаснули  кроки  мимо  вiкон;  тiтка  Ганна,  перейшовши  через   город,
навiдується: мабуть, спитати про збори.
   Сусiдка старша вiд господинi; грушуватi зморшки навколо губ.
   Зразу всмiхнулась до Оленки:
   - Гожа! - хоч на заручини, а нехай не наврочу...
   Легко дмухнула, нiби вiдкаснувши злий наплив.
   Оленка  миттю  поклала  дзеркальце  на  стiл  i,   торгнувши   дверима,
вiдпурхнула через сiни.
   - Чого в сiльраду ведуть?
   - Чого ж? Хлiб правити - останнiй. Враз,  пiсля  цих  слiв,  нiби  тiнь
пiдступила: тiнь крiзь весь свiт; здалося - вiкна стемнiли.
   - Бiда на всiх! - журиться тiтка.
   Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий,  з  теплої  смуги  перед
дощами. Платок картатий  i  тяжкий:  закривав,  як  сутiнок  вiд  хмари  -
присохлу вишню.
   Обличчя, в'янувши, знебарвилось i в брижi пiшло, розвiйчатi  при  очах,
повних думкою.
   - Снилось менi,- оповiдає тiтка тихо, з докладнiстю кожного звуку,  мов
доспiвуючи,- що отак близько, як он пiч, бачу: кожушанка передо мною; i не
видно, на чому висить, на одвiрку, чи що? - кожушанка з  ящiрки  зроблена,
хоч i шерсть є, руденька-руденька, а  цього  не  бува  на  ящiрцi...  Таки
знати: з ящiрки, i все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого
вона, i аж обпеклась об кригу. Недобрий сон - до чого воно?
   - Недобрий! - згоджується Дарiя Олександрiвна. -  В  ящурину  кожушанку
або ж нещастя одягнуть.
   - Одягнуть. Недобрий сон! - звiку такого не бачила. Де ж хлопцi?
   - На майданi. Вести хотiла в церкву,  так  опинаються  ба  в  школi  їх
соромлять, смiхом мучать.
   - От ворожа твар!
   - Наторочено дiтям, що новi  книжки  церкву  перерослiї.  А  тi  книжки
мертвi!
   - Отак з моїми племiнниками. Їм очi прив'язано  до  нових  книжок,  хоч
бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цiлу нiч коло  прикрученого  свiтла
сичиками сидять.
   - Бiда; i вчити треба, бо знидiють.
   - Треба! - згоджується тiтка.- Аби  ж  учено,  як  годиться.  Напам'ять
нiчого не знають. Колись було... от, я сама: недовго  вчилась,  а  скiльки
пiсень i казок знала! - вночi збудять, i прокажу.
   2
   Хлiбороби,  сполохом  зiбранi  в  сiльраду  недiльного  дня,   слухають
промовця, як нiколи в селi Кленоточi.
   Мирон Данилович притерп до стiни, коло крайнього вiкна, i  поглядає  на
промовця: "Страшний, ох, страшний! - твердить вiн  собi  в  думцi.-  Такий
переступить".
   Стiй i мучся мовчки, а дома рiднi ждуть; i ранок бiлiє  за  тинками,  в
саду, як люстро - ранок; павутинки обсипанi росою i свiтяться вiд  чистого
неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кiстками взяти всiх. На
думцi знов: "Переступить хоч закон, хоч щоi" Якби тому рудцевi  близько  в
очi заглянув, був би вражений - аж скипiлiстю бiжать поблиски в окунюватих
чоловiчках кароокого крiзь масивнi, мов з криги сiченi, скельця  окулярiв.
Лоб скосистий i бiлявий: рiзнить проти щiк, пройнятих брунатною тiнiстю.
   Загрозливо, але забарно, рушає доповiдчик: вiд самого царизму. Береться
до твердих справ: iндустрiї, пiдкуркульства, саботажу, хлiбоздачi i вкiнцi
- "корчування".
   Мирон Данилович огiрчений без краю: "Так би зразу казав  -  давай  весь
хлiб, бо вб'ємо! - як здобичник. А то кружить змiєм i мучить".
   - Зламаєм опiр  i  гнiзда  зметем!  -  промовець  пiдвищує  виголос  до
дзвiнкостi; земля здригнеться, так зметем з лиця.
   Григорiй Отроходiн як  промовець  звик  пiдносити  стан  почуття  -  до
палючої погрозливостi проти слухачiв. Мова текла в виразi власної правоти.
Виголошеннями летiв на ницих,  що  противляться  сповiщенню,  свiченому  з
партiйних свiтильникiв.
   - Трудящi, борючись пiд прапором!..- карбує Отроходiн.
   В його уявi "трудящi" витiснили присутнiх, що з залiзними мозолями; вiн
- про iнших. Папери iнструкцiй дихали квiтнем, коли мрiяв, якими щасливими
трудящi стануть. Вiддаленi i  невиразнi.  Але  їх  думання  i  розвиток  -
джерело бадьоростi для Отроходiна. Вiд їх iменi  накладає  вимоги,  як  на
лезах, до зерносiїв, чужих очима.
   Перша група зiбрана гаразд; мiлiцiя при дверях: для строю i впливу.  Ти
партiйнiстю вiдповiдай - чому ж хатники ходять дозвiльно, лишаючи справу в
проривi, пiд оргвисновки? Нi, вiн чоловiк мiцнiший, нiж борщоїди  думають.
Кип'яч варити - в клiщi їх! Мертвяки встануть i, насипавши зерно в  труни,
бiгом принесуть на зернопункт, йому до нiг. Поклоняться надодачу.
   Постанова є - i виконай! Вона в портфелi, пiд мiдяними заклацками, коло
руки. Дужча, нiж ваша впертiсть.
   На прийомi в столицi один з групи, зготованої  до  виїзду,  спитає:  що
коли селяни вмиратимуть,  противлячись  хлiбоздачi?  Керiвник,  який  досi
поскiпано жовтiв, з мiною суворо-офiцiйного державця, i  стримано  ворушив
руку, випускаючи з-пiд посмоктаних  вусiв  камiнно-повiльнi  речення,  тут
сiпнувсь  i  вiдкрив  губи  в  такий   вищир,   що   Отроходiна   пройняло
остиглiстю... "Нечисто!"  -  метнулась  думка  про  "хазяїна",  очi  якого
глянули потiм,  спиненi,  з  крижаною  рудiстю,  нiби  зимнооердна  iстота
старовини, оживши, крiзь них загрозилась.
   Отроходiн, вiд недовiр'я до власного враження, зразу ж  погасив  думку.
Боявся за переступ у  самосвiдомостi  i  слухав  вiдповiдь,  як  канон  на
гранiтнiй сторiнцi.
   - Взяти хлiб з мертвих - весь!
   Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогi викрiй пiвфронтовий
i - зеленкавiсть, бо справдi вiйни.
   Вiн знає: хоч i зневажливо слухають хлiбороби, але наляканi. "Подумаєш!
- царi... Жуки з поскорузлими мiзками: а глядять, як шляхта: на кого?"
   З пiдвищення, нiби драматичного кону, видно їх  обличчя:  всюди  вирази
гострої вiдрази, очi - з огниками; тривога i похмурiсть вiє по залi. Дехто
збайдужiв.
   У поглядi одного, що бiля вiкна, вражає докiр  з  фосфоричною  гiркотою
свiчення, вiд якого трудно вiдхилитись.
   Перевiрити: притаєний!  -  з  "iндусiв";  навколо  таких,  як  правило,
гнiздиться опiр.
   Отроходiн,  звично  зв'язуючи  вислови,  придивляється  до  видовженого
обличчя в рiзкiй свiтлотiнi з вiкна. Брови пiднятi, нiби здивовано, хiба -
вiд терпеливостi? Очi сiрi, трiшки блакитнястi: в терпких посвiтах.
   Щось, захоплюючи горючiстю, рухнулось Отроходiну на серцi i вiн скипає;
говорить суворо - в очi коло вiкна.
   Мирон Данилович стояв, як до стовпа прикутий.  З  вигляду  -  середовий
чоловiк; i в прiзвищi сiльська звичайнiсть: Катранник. Враження буденностi
пiдсилено,  бо  небритий:  в  недiлю  схопили  нагло.  Череп  вимiрився  в
височину, з записками, що коло русявої чуприни бiлiли над обпаленiстю чола
i видовженого обличчя. Аж сивими, на днi западин, виглядають очi, хоч вони
з проголубiнню, притiненою вiд брiв:  мов  землистого  тону,  як  i  вуса,
опущенi крайцями вниз.
   Сатинову сорочку,  колись  темно-синю,  а  тепер  бiлясту,  з  рештками
початкового барвлення бiля комiра, закривав пiджак неозначимої сiростi, як
буває на старих стернях пiд час обложного дощу.
   Катранниковi видно в вiкно: стоїть пiдвода, кiнь зiпрiлий - на прив'язi
коло штахетин. Намагається помiж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи
голову i посилаючи в протулину попелястi губи... "Вже ми - як той кiнь!  -
знов мучиться думкою Мирон Данилович.- Прикрутила партлiнiя,  бур'янця  не
вхопим".
   Дядьки принишкли, як часом соняшники пiд грозою, ще на пiвнеба  нависла
i цiлить стрiлами в беззахисний  збiр.  Грозить  обома  руками  Отроходiн,
говорячи, а його широкий  золотий  зуб,  вiдтiнений  щербинкою  поруч,  аж
жеврiє, одночасно з товстими скельцями  окулярiв  без  оправи,  при  самих
металiчних зачiпцях.
   Долонями вдарив об стiл з огнистою накривкою:
   - Зробимо, як  з  ворогами,-  в  разi  невиконання!  Вiдповiдатимуть  i
сiм'ї...
   Застиг. Скеля! Партiйцi i сiльрадiвцi з револьверами в кишенях, i також
мiлiцiонери з револьверами на поясах наставленi  в  захист  Отроходiна.  А
впроти - гурт худих дядькiв, з яких тiльки в одного цiпочок:  тонкий,  мов
комишина.
   Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться:; сталося ж так пiд
час турення в колгоспи. Штовхнуть на пiвнiч, плачiв повну, як i снiгiв.
   Проминувши коня, зiр стрiчає далеко i протиставне до  сонця,-  ген,  як
карб: мiсяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка  на  блакитний
папiр.
   "...Нам зображення,- думає Мирон  Данилович.  -  Брат  брата  на  вилах
держить; пiд груди вдарив i пiдняв, поки - смерть; поставлено малюнок,  як
нагадку проти каїнства, що дiється, i погiршало, бо з родинами гублять".
   Недвижне бiлiє, мов привиддя, моторошний вiдбиток, а близько  -  тополi
вряд, мов свiдки або приреченi.
   Бiль на серцi в Мирона Даниловича:  "Нехай  я  пропаду,-  а  чим  сiм'я
винна?.. I до кого вдатися?  Чого  з  ненашої  столицi  лiзуть,  сидiли  б
дома... Ну, частину бери, i нам зостав; так куди там! Весь хлiб дай, а сам
згинь. Ми ж не лiзем до них. От пiшли б по Москвi i в хату цього гризуна -
теж, i почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди  -  все,  все.  А  тепер
спухнiть з голоду! Не йдем же. Коли б i могли, не пiдем. Ох, мордуйся  пiд
його грозьбою! Чи мати в церквi достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в
лихо. Трохи лишилось харчiв для дiтей, вiддаси - тодi їм смерть  i  нам  з
ними. Цi ж супостати: давай! - виходить,  просто  хотять  повбивати.  Десь
дiти, на сонцi, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напастi. Бiднi!
- хто пожалiє, як нас не буде".
   Мирон Данилович вiд думок доповiдчика  вiдсторонений.  "Ясно,  до  чого
йде! Чули. Тепер тiльки одно - звiдси вирватись; бiда наша: втiшаються нею
партiйщикн, як вовки овечим  криком...  I  недiля  пропала  -  золотозубий
обгавкав свiт".
   За вiкном кiнь ловить бадилину.
   "...Бач, мудрує. Нi, дарма! - губи короткi проти загорожi".
   Катранник зустрiв позирк промовця: пронизливий!
   От вiдкритi в поглядi один для  одного.  Як  на  вузькiй  кладцi  через
безодню, або терпеливо розминутися, або - загибель.
   Крiзь очi, дрiбнi вiконечка, побачили душi, яка  повна  вiдвертiсть  їх
здiйсниться навiки; а до чого ж недобрi мiж собою, хоч значно ближчi,  нiж
здасться з ворожнечi!
   Катранниковi - такий розпач, мов нерви сповненi гiркими iскрами. I враз
вiдгорiло. Найтихiша мирнiсть прийшла, мов сновиддя. За нею  знов  досада,
але вже трiшки просвiтлена дивною цiкавiстю до промовця, пiсля незмiренної
вiдрази.
   Отроходiн вирiшив  миттю,  що  селянин  "плохий",  можна  вивернути.  В
непокорi криється м'якiсть. А чомусь розпалився  гнiвом:  дужим  i  диким;
зiницi  в  найгострiшому  блисковi  зверненi  до  селянина.  Густо-брунатi
поверхнею, вони  -  без  звичайної  о  прозору,  їх  мовби  щось  випинало
зсередини в тверду застиглiсть, як часом буває в вiдважних осiб,  холодних
нервами.
   При владностi Отроходiн, якiй неодмiнно приналежить, куди б не було!  -
рушить зразу в крайнощi.

   Терпкий погляд буває в селянина поступливого! Для  нього  на  життьовiй
межi здавна лежав свiтлий камiнь: ознака роздiлених власностей, довiрнiша,
нiж правничi папери. Бо взаконена в поколiннях, на межi його душi  i  душi
другої о, означаючи закон - для бiлого свiту добрих, який, видно,  повинен
обвалитись. Вирiшено коїти руїну. Пнеться iнший розпорядок: як  хаща.  Без
жалостi.  Рватимуть  крихту  з  дитячих  рук!  Гiрко  на  думцi  в  Мирона
Даниловича: "Хтось десь, боговорожий,  схотiв  швидко  нагребти  грошi,  i
переллють сльози в золото, наситять жадобу".
   Склавши висновок, Мирон Данилович одвiв погляд  вiд  промовця.  Говори!
Твоя справа на мiсяцi показана.
   Кiнь натужно здобува бадилину; всiєю шиєю  тягнеться,  протуляючи  губи
мiж дошками, але i ця спроба марна.  Вимучений  i  зголоднiлий,  стрiпував
гривою вiд злих мушок,що лiзли в очi
   "...Прокисли повiки в коня, бач, мошкара роїться, знає, куди лiзти:  на
слабi очi; бiда тваринi, бо такi господарi -  заморили  в  роботi,  а  щоб
кинути сiна, того нема; забатожено i нас на гибель,ну, дiждались!"
   Отроходiн скiнчив. Несподiвано виштовхнувсь наперед,  з-помiж  сусiдiв,
що тiсно стояли, хлiборобик, сухенький i якийсь обгострений рисами лиця  i
одежi: нiби пташкуватий весь: також i злеглi пучечки волосся були схожi на
пiр'я, в нерiвних стрiшках.
   - Можна спитать? - звернувся вiн до хмурного Отрокодiна.
   Дядько стривожений, з хрипиком в голосi, теж -  подiбним  до  пташиного
скрику. Не дiждавшись вiдповiдi, вискрипнув з обуренням:
   - Хто ж дiти вiзьме?
   - Чиї,  якi  дiти?  -  осаджує  дядька  Отроходiн,  напружуючи  губи  в
суворостi.
   - Дитинячi дiти! - з вiдчаєм закричав дядько.- Мої дiти, їх  семеро,  а
їсти нiчого. Хто годуватиме, коли в  хатi  нi  скоринки,  а  ми  з  жiнкою
вмремо,хто?
   Отроходiн мовчить, аж мiниться. Тодi серед дядькiв пiднявся гомiн:
   - Спитав правильно! Куди дiти пiдуть? А як же! Ви скажiть - куди? Хлiба
нема: вже забрано. Отроходiн скипiв, скипiв неймовiрно:
   - До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!
   Замовкло. Враз. В коротку мить зникли  голоси:  як  огники  свiчок,  що
гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух- дядьки посунули до дверей.
   3
   Тин, як  роздiлковий  ряд,  до  якого  припав  вiд  сiльради  трикутник
шпоришiв, а напроти - здичавiлий сад, його,. скаженi нетрi.
   Микола ставив  крейдою  знаки  на  кiлках,  що  забiлiли,  обгорнутi  в
рисунок, мов ритуальнi стояки древностi.
   Андрiй, оглянувши символи, сiв i вчинив перегляд кишенькового  добра  в
складi: лiнзи, що збирає  свiтло  в  огненну  крапку,  орластого  гудзика,
перламутринки з райдужним свiченням i красновисика в образi оленя.
   Погляд хлопця вiдхилений до сусiднього дворища:  там  -  дiя  з  участю
трьох.  Найменший,  намiрившися  злiзти  на  повiтку,  попросив  помочi  в
середульшого. Той зчепив пальцi, як пiдпору  -  ставити  ногу.  Спинається
найменший, руками шарудить по кривiй стiнi... раптом послизнувся  набiк  i
впав. Пiднявся, перейшов до краю стiни, де з попередньою помiччю  повторив
спробу, тримаючися за рiг повiтки. Вилiз би вiн але пiдiйшов найстарший  i
потягнув за сорочку - знов падає хлопець. Хоч не  так  погано,  як  перший
раз, бо середульший, звiльнивши лiву руку, теж потягнув його за сорочку  -
в протилежний  бiк  -  i  зрiвноважив.  Вiдходять  утрьох  вiд  повiтки  i
знаходять велику коробку. Найстарший кинув її об  землю,  аж  заторохтiла;
пiшов далi в супроводi середульшого. Тодi найменший приставив її до стiни;
злiзши, як на пiдпору, простягнув  руки  i  вчепився  за  покрiвлю.  Вгору
потягнувся,  помагаючи  собi  пальцями  нiг,  якими  на   стiнi   знаходив
горбкуватi мiсця. Став на покрiвлi  i  зробив  крок-другий.  Але  виходить
бабуся з повiтки i кричить:
   - Злiзь менi заразi - чого посурганився? Вiн,  миттю  блиснувши  наниз,
побiг до двох старших; з ними i зник.
   Андрiй споглядав послiдовнiсть при здiйсненнi намiру, нiби  картинку  в
книзi. Роїлися  марева;  сама  пустка  запала  в  глибочину:  з  загрозою,
тишиною, мертвiстю, мов цвинтар. Дивна для пам'ятi! Брала очi, його великi
очi i темно сiрi, як у матерi.
   - Що там бачиш? - питає Микола.- Поки нема нiкого, пiди до сiльради,  в
вiкно заглянь: як - тато?
   Бiльший має право посилати, i Андрiйко слухається. Звик! Шанував брата:
той боронив, завжди добрий i справедливий, з тихою i  свiтлою  думнiстю  в
худорлявому виглядi.
   Посланець вернувся, бо з  сiней  сiльради  виступили  два  сизомундирнi
мiлiцiонери i покурюють. Потягнули з перехрестка  до  сiльради  -  мiсцевi
партiйцi.
   Микола на них вимовив:
   - Хлiботруси!
   - А ми нi: ми хлiботруди,- сказав Андрiй.
   - В основному вiрно; але  хлiботруди  не  ми  з  тобою,  а  старшi.  Ми
хлiбокуси.
   Андрiй мовчки згодився; потiм повiдомив:
   - Я знаю, хто всякi другi.
   - Що знаєш?
   - Є хлiбопроси, i всякi.
   - Добре! - сказав Микола.- Твiй горщик здiбний варити. А ще?
   - Ну, є... хлiбоноси i хлiбовози.
   - Ще - хто?
   - Ще, зараз подумаю, є хлiботорги, i хлiбокупи, хлiбокради. Це все.
   - Гаразд. А хто -  тi,  що  хлiб  дають  хлiбопросам?  Андрiй  думав  i
вагався, i не мiг сказати; видно, знайшов слово,  яке  не  задовольняло  -
плечима знизав вiд невирiшення.
   - Звуться: хлiбодани! - назвав Микола,- Їх мало; витiснили їх сильнiшi.
Скажи, хто тi, що хлiб беруть?
   - Хлiбобери, чи нi...
   Микола поправив:
   - Вони хлiбохапи.
   Засвоївши новий термiн, Андрiй показав  на  збiр  коло  сiльради,  куди
прикотили дрожки.
   -  Пам'ятай,попереджує  Микола,-  щоб  замок  держав  на   губi!   Десь
проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумiв?
   - Я мовчатиму
   Микола перевiрив крейдянi окраси на  кiлках,  доповнив  декотрi.  Витяг
пожмакану книжку з  кишенi  i,  сказавши  братовi:  "Гуляй,  поки  що!"  -
зосередився на сторiнках з  обiдраними  берегами.  От,  спiльно  мандрують
Правда i Кривда, i мусять, згiдно з умовою, хлiб дiлити.  Правда  спочатку
постачає, далi - черга Кривди, бо ця  друга  так  запропонувала,  i  перша
згодилась. Як клунок Правди спорожнiв i гинула з голоду, то Кривда вийняла
з неї очi - платою за дрiбнi кусники хлiба.
   Читає i жахається Микола, i обурюється: як же так?! Страшно ранить його
пiдступнiсть.
   Книжку старшi  учнi  дали  тихцем;  звелiли:  "Читай  i  думай!  -  чим
вiдплачують нам, забираючи хлiб".
   Микола забув  поглядати  на  сiльраду,  бiля  якої  зграями  гайворонiв
купчаться бригади, зготовленi рушати. Переживає  вiн  змiст,  нiби  самого
напасть мучить: з кров'ю вiдбирає свiтло очей, ведучи  на  смерть;  вiн  -
присуджений. Зловiстя грозиться, заступаючи день.
   Андрiй побрiв через пустош до сараїв,,  потоплених  мiж  бур'яни:  самi
руїни з потрухлими  дошками  в  плiснi.  Ходив,  як  сновида,  по  садибi,
порожнiй пiсля висилок.
   Саморобна пiч рудiє: цеглини, складенi в  неповний  квадрат,  i  зверху
аркуш залiза з круглою вирiзкою. Був якийсь незримий зв'язок мiж знахiдкою
i почуттями хлопця, через що рiч видавалася поглядовi значно  справжнiшою,
нiж довколишнiсть,  i  пробуджувала  болючий  неспокiй.  Нiби  десь  бачив
закуток, що розкривається перед очi. Бачив - з iншого обширу, прозорiшого,
нiж звичайний. Видiння виступає бiчними обрисами примiтне, а рештою - ледь
приуявлюється  з  незримостi  i  турбує,  проситься,  свiтлiє,  зневолюючи
цiкавитися i стояти тут: без слуху! - тiльки силою  душевною  вчуватися  в
значення чогось бiльшого, нiж знаходить погляд серед пустки.
   А  гурти  громадилися  бiля  сiльради,  як  хмари  з  грозою:   слухали
розпорядчикiв, маючи при собi пiдводу, кожен -  окрему.  Перелiтали  птахи
над прижовклими верховiттями, знехотя i  важко  пiдкидаючи  крила.  Мовчки
стежив їх Андрiй, поки брат скiнчить книжку; коли  ж  читання  згорнуто  i
впроваджено в кишеню,- тодi спитався:
   - Хто живе довше, ворон чи змiй?
   - Могли виздихати, а виходить, потрiбнi. Мабуть, змiй!
   - Скiльки рокiв?
   - Багато; вiд  змiя  залежить.  Забув...  деякi  -  сотнями  лiт.  Можу
помилитись.
   - Ворон скiльки?
   - Багато десяткiв. Вiн потрiбнiший - прибирати. Є також непотрiбнi: он!
   Вiн  дивиться  на  сiльраду.  Непотрiбнi,  щось  почувши  вiд   дверей,
заметушились i стали до пiдвiд на чолi з розпорядчиками. Враз  висипали  з
сiней дядьки,- швидкою ходою роздiлилися в рiзнi напрямки.
   А хлопцi, вгледiвши тата, поспiшили назустрiч i побачили  смутного,  як
нiколи; примiтили Отроходiна,  що,  блискучий  окулярним  склом,  зубом  i
течкою, показував секретаревi сiльради на тата  i  про  щось  довiдувався.
Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, пояснює дiтям:
   - На смерть вирiзнив! Ми - осiбнi противники.
   Зажурений, пiшов з хлопцями додому.
   *
   Вигляд  промовця,  замiсть  рудасто-зеленкавого,  чомусь   примарювався
полум'яно-мишастий i мiнений в тiнь, з гострими, нiби обкусаними в щипцях,
защiпками жорстокостi. За ним тьма i примари височинять: муругi, дедалi  в
мiцнiшому виходi, i - охрою горить вигляд iстоти, що нiма до сльози i хижа
до життя.
   Жахається думкою Мирон  Данилович:  "Ну,  ящiр  i  єсть!  Скоро  -  час
головного, який вiд прiрви i мучитель..." Кiлька  мiсяцiв  в  уявi  -  той
жовтар з пiдсвiття, де позводив металiчнi нитки пiд нiччю i виставляється,
нiби з пошестi, знаходячи  очi  Мирона  Даниловича;  влютовується  посеред
думок, учiпливо, без перерви, при кожному помислi. Навiть коли згадати про
справу, i тодi враз, проти волi, влiзає привиддя i мучить серце.
   При стрiчах iз знайомими теж: раптом до  сказаного  припрядалось  кляте
марення - завжди.
   Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? - i робити що?
   - Ви,посумував батюшка,- спокусились про звiра.
   - Та нi! - перечив Мирон Данилович.- Ним я не спокусився.
   Батюшка поправив:
   - Не ним, а про нього; це - друга рiч. Об  чiм,  а  не  чим.  Стережiть
серце i не впускайте оману, воюйте з нею! Вернiться в повну смиреннiсть  i
живiть любов'ю, як свiтлом: до всiх, до Бога найбiльше. I молiться в кожну
хвилину. Молитва - найдужча сила на землi.
   Вислухав пораду Мирон Данилович i щиро  хотiв  сповнити,  однак,  через
клопоти i зайнятiсть вiдбився; мара ж лiзла в думки по-старому.
   От, знов мiниться промовець: говорить речення, мов крук на могилi вiщує
розор...

   Їдучи  дрожками,  Отроходiн  погляда  на  двори  i  ображається:   чому
тисячники звуть пункт призначення  -  "муходрянськ"?  Даремно!  Шкодить  в
зображеннi ролi на селi. Коли столиця повна вапняної трути, що  повисла  в
розпаленому повiтрi серед цегли,  то  жити  можна  тут:  зелень  i  росянi
свiтанки. А зимою полонить столиця! - в завалах снiгiв i грiзнiй  свiжостi
чистого, мов дiамант, повiтря, в якому камiнь дзвенющою луною вiддає кожен
тон довкруги. Скрiзь вiдчайнi розгони з складнiстю:  в  блiдо-рожево-сизiй
мряковинцi далечини, пiдводяться барвними великостями будiвлi, древнi -  з
вежами, i новiшi - багатовiконнi i краснокарнизнi. Життьовий дух, поривний
i могутнiй, проймає i людину, i мiсто в строгостi настрою.
   Постiйно в спогадi Отроходiна -  столиця;  там  народивсь  i  п'ястуком
окрiпнув: для неї ладен свiт перетрусити - в перемiну або загибель.
   Меткi очi в Отроходiна! Тiльки раз  обтяжився  помилкою,  залюблений  в
одну з колишнiх технiчних секретарок обкому. Про її зовсiм легенький нахил
до бухарiнської фракцiї взнав аж при розквiтi  в  сердечнiй  драмi.  Почав
вiдступати i порвав вiдносини, але тiнь пригоди простяглася на життєпис.
   Приятелi,  що  коло  оргбюро,  зрештою,  "зам'яли"   дрiбний   прогрiх.
Ретельнiсть вiн виказав несамовиту! Крiм того,  промкнувся  в  дверi  двох
загадок найглибшого порядкування в "рядах".
   Легшу загадку збагнув наполовину; труднiшу - тiльки до десятої досади.
   Половина  дивовижно  проста:  зразу  дослiдив  i  звикся  Ти   хоч   би
перепронакомунiстичний i в програмi, i в лiнiї, i в дисциплiнi, i кат  зна
в чому, а тобi цiна в  партiї  -  копiйка  зелена,  якщо  проморгав  єство
справи: чоломбитство "хазяїновi"! Якщо  ж  ти  -  ну,  словом,  Отроходiн,
вхопивши цiєї струни, виплив до верхiв грання i наприкiнцi вiдiрвався  вiд
прозорої тiнi.
   Iнша половина в тих дверях аж надто некришталева, i  навiть  вiн,  весь
небiлий, зупинився, вважаючи, що досить.
   Що ж до труднiшої загадки, то гiрко  сприкрила:  в  побудовi  лабiринту
мала постiйну лукавiсть. Нiби грали з тобою в "кiшку-мишку".  Зробив  сюди
крок,  готувавшись  надзвичайно,  а  успiху  нема,  бо  негайно  зверхники
пересунули справу в iнший напрямок, i видно, що тiльки з  потреби  ставили
перепону. Весь час! Незмiренна чужiсть i гостра ворожiсть  приходить  -  з
далекостi, роблячи страшний  замокi...  здається,  рiднi  сосни  в  туманi
збожеволiли б i закричали, обливаючись кровавою смолою.
   Дещо вiн схопив, дякуючи швидкостi  думки,  але  вони,  "згори",  маючи
партiйний механiзм i снiг, змусили приморозитись.
   Вивчав їх крючки, i петлi, i пiдойми, перед якими печiнки болiли. Однак
без жодного ключа i навiть номера на обiдок. Тiльки досвiд набуто: в  полi
"парткаверз", як вiн собi означив. Аж тут  можливiсть  i  поштовх  дано  -
"просунутися" через низову мережу. Вiдпочивши вiд численних неводiв, якими
дрiбна рибка партiї вiддiлена вiд смачних мiсць, зайнятих  рибищами,-  вiн
офiцiйно зрадiв нагодi.
   Надiявся довести, в ореолi знавця мiсцевих обставин, ентузiазм до слуху
"хазяїна" понад сiтчастi  заслони.  Йому  "вгорi"  нададуть  великориб'ячу
луску:  ордени,  "путьовки",  абонементи  на  видовища,  грошовi  конверти
тощо... "Вгорi" - означає в столицi,  в  апаратi;  так  життя  в  дiйсному
сенсi: з багатством змiсту, а передусiм без сонностi "низу", де загрузли в
побут, як тварини! - сорокаградусна,  котлети  з  мухами,  сiмейнi  зради,
духовна порожнеча i нудьга! нудьга, хоч повiсся.
   Щоправда, i "згори" раптом страшно була  вкусила  за  середину  душi  -
нудьга, скручена кiльцями в партiї,  мов  змiїний  вузол  з  навколишнього
непросвiтку. Пощастило "розвiятися"!
   Зрештою, кинули в село:  тут  столичнi  партробiтники  прибирають  нiмб
подвижництва i пнуться наверх  з  останнього  сухожилля;  або  хоч  мрiють
виплисти.
   Бiг дрожок по немощенiй землi, як завжди заспокоював  Отроходiна  пiсля
засiдань: м'який i рiвний бiг, з дружними коненятами, що  дiстати  собi  в
розпорядження було сподiванкою вiддавна,- слабо впливає тепер.
   Збурила непокiрнiсть дядькiв: вiдмовилися мовчки вiдходити в землю.
   4
   Недiля випала найнещасливiша для Кленоточi i  сусiднього  села,  звiдки
приходили богомольцi, втративши свiй храм,  коли  обернено  його  в  склад
городини i пиляного лiсу. Неодмiнно приходили, хоч  вiддаль  -  бiля  семи
верств.
   Давня церква. Кажуть, будована спершу з дерева, до  навали  татар,  при
яких нерушимо встояла, бо тi хоч трохи поважали несвою вiру. В  XVII  вiцi
церква  згорiла,  при  напастях  вiд  християн  таки  ж,  а   з   прибуття
протилежного до татар. За пiзнiших гетьманiв викладено з каменю.
   Бiла, як празниковий хлiб. Оздобами i виступцями,  карнизами  i  щедрою
ритмiкою вiконного рисунку окреслювалася в ранковiй просвiтленостi.
   I ось повiдомлено: сьогоднi, як  попереду  в  сусiдньому  селi,  церкву
"закривають";  пiсля  вiдправи  ключi  вiддати  комiсiї,   нехай   приймає
коштовностi.
   Батюшка сiдий i тихоголосий, слабий на очi. Повно молящих.  Поприходили
з хуторцiв також, почувши, що - остання служба. В  проповiдi  сказано  про
терпiння в часи цезарiв i далеко пiсля них, до нашого дня. Напастi нi тодi
не вгасили свiтильника церкви, нi тепер неспроможнi, хоч храмовий  будинок
сплюндрують.
   - Здiбнi храмину тiла кожного з нас нищити,- сказав  батюшка,-  а  душу
вбити безсилi, бо вiчна.
   Слухаючи, мати Мирона Даниловича уявляє собi:  нiби  в  снi,  душа  вiд
земного виду звiльнена, десь там... вiдходить до ненашого селища. Зрештою,
i вона, Харитина Катранник, i всi знають, якi то привиди; i душа - подiбна
пiсля смертi. Сама бабуся близька до того: висохла  вiд  лiт.  У  чорному;
просторно i рiвно держиться одежа пiсля прасування.  Хустка  бiла,  далеко
вперед нависла, аж очi втонули пiд тiнню: глибоко сивiють, як  i  в  сина,
тiльки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та вицвiв на  пекучiй
дорозi.
   Батюшка вчить:
   - Пам'ятаймо завжди, що Бог любить нас!
   Чує i знає Харитина Григорiвна, без жодного сумнiву: це  правда;  i  це
так зворушує! - сльози збираються, застилаючи очi. Гiркий свiт, де живемо,
проте - не покинутi ми.
   Чує з проповiдi знов:
   - Як покаємося, простить Господь i помилує. Знає стара:  i  це  правда;
чує серцем! - i так радiсно їй, знов - не може слiз стримати.  Не  пропащi
ми, хоч грiшнi; є порятунок. Дивиться  бабуся  -  нiчого  за  дрiбними  не
бачить, а весь слух душi її ловить промовлене,  як  нива,  вже  бiляста  з
посухи i спрагла, вбирає краплi дощу. Iдуть перед нею, велике - як досвiд,
добрi правди. Стара часом аж  тремтить,  стрiчаючи  речення,  хоч  не  про
милость, а вже - про наш переступ. Чуючи їх вразливiсть, бабуся i порадiє:
виразку вiдкрито - гоїти! Мов з помiччю переходячи по слiпому  бездорiжжю,
стара приймає слова i боїться недочути.
   - Заповiдано нам,- сказав священик,- тiльки  любов;  сам  Христос  єсть
любов божественна. Тi з нас - учнi Його, котрi виконують заповiдь.  А  хто
нi,- не належить до церкви, хоч нехай тут вистоює днi i  ночi.  Огляньмось
на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужiстю. Заздрим i осмiюєм, лаєм
чорно i шкодим ближньому, як змiї: без каяття, нiби  так  i  треба.  Хочем
упертiстю пересилити Бога. Вийдем iз церкви, i знов живем,  як  погани:  в
ненавистi. А свята любов - вiд серця Божого; чи живем любов'ю? Нi!  Колись
гебреї сорок лiт по камiнню i  пiску  в  пустинi  мандрували,  обношенi  i
змученi; хоч грiшили, так каялись. I скiнiю несли, як святиню найбiльшу. А
ми? - чи в серцях несем ковчег, що дав Христос: заповiдь Його? Покинули! I
понесли  злобу.  Без  молитов,  згордiли,  що  в  нас  родюча  земля.  От,
вiдiбрана. Без молитов згордiли, що багато  хлiба  було.  Вiднявся.  Бо  з
пирогами забули скiнiю духовну. Одумаймося! Сокира  при  деревi  i  огонь:
пожерти, коли духовного плоду нема.
   Страхається бабуся, згадуючи, що тепер - в селi; так i є:  розпились  i
розсобачились. Непоштивi ми, насмiшкуватi i злi, i  нещирi;  плiткуєм,  як
свинi, про кожного - нечисто. Живем без страху Божого. В недiлю  бiйка  на
вулицях. Озвiрiли! Хiба що кара справить.
   Священик докоряє:
   - Ми кажем, чого любити  сусiдiв,  коли  кривдять?  Так  тодi  ж  любов
справжня! Бо чого варта, якщо - на обмiн  для  рiвної  плати,  мов  грошi.
Згадаймо розбiйникiв, розп'ятих  коло  Iсуса.  Один  насмiявся  з  iстини.
Другий благав Господа про милування, i дверi раю вiдкрилися  -  тому,  хто
кривдив iнших. Можливо, скривдженi оскаржать:  "Чого  вiн,  Господи,  тут?
Ненавидим його!" Чи будуть  гiднi  жити  в  Царствi  такi  непрощаючi,  що
вносять злобу i роздор? Нi! Нiяк i нiколи! Бо в небi - тiльки згода i мир,
тiльки любов i прощення, тiльки радiсть блаженних.  Нi  вiдгуку  сварок  з
помстою; благоугодно Всемилосердному  простити  розкаяного  розбiйника,  i
нiхто не думай допитувати суди Божi... Кожен знай одно:  чи  власнi  грiхи
прощенi? - бо кожен осквернився.
   Харитина Григорiвна похоплена в думцi: "Це я! про чужу чорноту злюсь, а
свою забула, ще гiршу. I все - курчата, все - грядки, тижнями  в  клопотi,
на небо не гляну".
   Раптом знов полонив її, виринувши на серцi, неспокiй, з яким i в церкву
прийшла: чого сина позвали сiльрадiвцi? Бiда якась!
   Проповiдь закiнчується в примиреннi:
   - Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душi вiд злоби i станьмо,  як  одна
сiм'я, в iменi Спасителя, що кров'ю i смертю викупив нас. Звернiм  очi  до
Нього в день iспиту, бо вже приходить. Будьмо твердi,  як  першi  мученики
перед звiрами, що з ревом близилися терзати. Душi нашi в  руцi  Христовiй.
Амiнь.
   Плакала вся церква. Люди бачили  свою  долю:  обiкраденi  i  загнанi  в
осоружну гуртiвню, де стали - як жеброта, а хто не пiшов, того  зацьковано
в дворищi з нуждою.
   Досi мали хоч кораблик свiтлий, що обороняв. А пiдступають i тут зайди,
надиханi тьмою.
   Виходячи в натовпi, бабуся поглядає на мальовання давнiх лiт,  з  якого
видно браму, навскоси  поставлену  посерединi;  згори  книга  розпросторює
свiтло, i обведена в огнений вiнок. Бiлохресний схимник - справа, а за ним
сонце, мiсяць i зорi одночасно. В лiвiй частинi вiд брами, як  вiдгородки,
розмiщено: бочоночок, переповнений червiнцями; карафку з вином,  обкуту  в
золото, на взiр "царяградки"; портретик жiнки, нестрого зачiсаної, i княжу
корону. Посерединi ж там кiстяк смертi лиснiє.  Нанизу  кириличний  пiдпис
червонить кiновар'ю з потемнiлостi: "Да не iскусяться змисли".
   Харитина Григорiвна споглядає малюнок, а в тисковi мусить слухати шепiт
двох жiнок, старших, нiж сама.
   - Оце дев'ятнадцять вiкiв збiга, як Христа розп'ято, i  вже  вiдзначить
анахтемська сила: душитиме! - журиться одна, хитаючи головою.
   - Атож! I зна звiдки почати - з церкви. Це ж i воно,- болiсно вiдшептує
друга.
   Всi повиходили; староста замкнув дверi i  з  ключами  дожидає  комiсiю.
Батюшка пiшов: i хворий, i не мiг дивитись на осквернення.  Поодаль  народ
стовпився пiвкружно, дожидаючи,- що  з  церквою  буде.  Розмова  притишено
перейшла в живiй стiнi людськiй i вщухла. Жiнки, молодшi вiком,  поставали
наперед. Безгомiння! - мов серед колосся в нивi, перед грозою.
   Похила душа жiноча, така стара, що вiї обсипалися з  повiк,  мiж  якими
ворушились двi пригаслi iскорки,-  щось  прошамкотiла  зморщеними  устами.
Молодшi поставили її спереду, нехай побачить.
   Наближається комiсiя, i з нею комсомольцi, яких люди знають з обличчя i
прiзвища, а вiд цього дня будуть пам'ятати з приладдя розору, несеного  до
церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви,  пилки,  чи  що.  Як  збройнi
солдати, хлопцi держать знаряддя, удаючи зневажливiсть, але огинаються пiд
поглядами.
   При дверях староста i невеликий гурток стрiчають  прихiдчикiв;  тихо  i
непоспiшно вiдповiдають на запитання, що -  в  тонi  нетерплячого  окрику.
Члени комiсiї квапливi  i  дражняться.  Виказують  рiшучiсть,  мов  судовi
виконавцi, i скупчено, на чолi бригади, тягнуться до дверей.
   Притьма вiдхилилась увага: i збору прихожан, i старости з його  людьми,
також - комiсiї з руїнниками. Напруження в ворожнечi розгорiлось до  краю,
тому досить було випадку,  щоб  блискавка  почуттєва  розрядилася  в  його
сторону.
   Глянули люди i застигли.
   Пiд стiною поспiвав, як нерiвний дзвiн торкнув, слiпецьдiдик  з  лiрою.
Сивина його посiрiла вiд старостi i припорошеностi. Поряд стояв обшарпаний
хлопчак, держачи в однiй руцi костур старого, а в другiй дерев'яну мисочку
- милостиню брати.
   Скрипiла тягучими звуками реля: в супровiд голосовi, що, вириваючися  з
хрипкостi, пiднiсся оповiдати, чергуванням спiву i примовок.
   По святiй горi Спаситель ходив,- алiлуя;
   Спаситель ходив, райський сад садив: Господи помилуй.

   Райський сад садив, три рази полив,- алiлуя;
   Три рази полив, райський сад зацвiв: Господи помилуй.

   Жорстокi дiти зiрвали квiти,- алiлуя;
   Квiти зiрвали, марно зiв'яли: Господи помилуй.

   Спаситель сказав: "Не журiтеся!" - алiлуя;
   В полi тернина бiло зацвiла: Господи помилуй.

   Її зiрвете, вiнок сплетете,- алiлуя;
   Вiнок сплетете, мене вберете: Господи помилуй.

   Мене вберете, на хрестi розпнете,- алiлуя;
   Руки i ноги гвоздем проб'єте: Господи помилуй.

   Моє реберце коп'єм проб'єте,- алiлуя;
   З мого серденька потече кров-вода: Господи помилуй.

   Я тою кров'ю весь народ скуплю,- алiлуя;
   Весь народ скуплю, з собою вiзьму: Господи помилуй.
   На серединi спiвання голова комiсiї вирвав ключi з рук старости i почав
вiдмикати замок, аби показати всiм, як вiдвертається  вiд  забобонностi  -
вiн, свiдомий громадянин. З ним i члени комiсiї пiдступили до дверей, нiби
їм псальма байдужа, а вслухалися пильно, бо цiкавить.
   Не щастило головi  з  ключами!  -  нiяк  не  второпає  вiдiмкнути:  при
нервуваннi увага роздiлена, бо i сам ловить нитку лiрникової мови.
   Поки вiдмикано дверi, дiдик докiнчував вiрш;  було  щось  незвичайне  в
пiднесеному голосi, дякуючи чому картина ставала  перед  очима,  як  жива.
Нiхто не ворушився в натовпi.
   Скiнчив дiдик, то ще не вiддзвенiли останнi вiдзвуки,- вже  кинувся  до
старого один з членiв комiсiї; гостро викрикнув:
   - Ти що!  -  контрреволюцiю  принiс?  Дiдик  думає.  Зрештою,  вiдхитує
головою:
   - А нi, ще нiхто не чув, про що кажете,  як  ця  старовина  була.  Iрод
царював. Потiм того, за козаччини псальма складена. Це  давнє!  А  те,  що
кажете,- де б воно взялося?
   Причепi  рот  скувало:  не  знав,  що  вiдповiсти.  Тим  часом  голова,
вiдiмкнувши церкву, входив при супровiдцях. I  молодицi  з  натовпу  також
пiдступили: аж пiдганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слiдом i  весь  збiр
людський  рушився.  Серед  живих  хвиль  комiсiя  з  бригадою  закрутилися
трiсками. Не встигли отямитись, як народ, поспiшаючи  без  жодного  слова,
наповнив церкву i з мурав'їною запопадливiстю обпав обладнання в церквi.
   Нiхто в цiлковитому безладдi  навiть  не  поткнувся  прямо  на  Царськi
ворота. Вбiгали в олтар  пiвнiчними  i  пiвденними  дверима.  Там  вiдразу
найшло багато,- жоден з комсомольцiв i комiсiї не змiг протовпитися. Миттю
схоплено: Євангелiє, хрест, дарохранильницю, антимiнс i все, що  з  олтаря
можна винести.
   Корогви серед живого виру хитались, падали  i,  вiддiленi  вiд  древка,
щезали за пазухами  в  селян;  iкони  зiходили  з  своїх  мiсць  i,  трохи
пропливши над  поверхнею,  також  тонули  в  людських  течiях.  Плащаниця,
обережно несена, свiтлiла над головами, наближаючися до дверей, i раптом -
нiби розтанула. Кадила, священичi одежi, тацi, лампадки -  всi  речi,  якi
можна врятувати вiд напасникiв, щезали негайно.
   Враз натовп кидається до виходу, мов пожежа гонить; i теж - без  слова.
Як наповнили храм раптово, так i  розбiглись.  Лiрник  iз  поводирем  зник
також. Голова комiсiї почав був кричати, щоб  спинили  рух,  але  зразу  ж
затих. борсаючись. Отямився вiн з тисканини, коли церква спорожнiла.
   Нi прихожан, нi цiнностей. Тiльки комiсiя i бригада тягнуться до  свого
начальника. Вiн забурчав:
   - Знаю, позакопують! Були й хуторськi, рознесуть по степу i в лiсi. Ну,
нiчого: знайдеться.
   Обсмикав пiджак на  собi,  сiруватий,  iз  шаховинками.  Махнув  пухлою
рукою, як полководець до битви; випасений лисун; мiшечки пiд  безколiрними
очима - обтяжують вид, як i розкiшнi жовтi вуса.
   - Зняти дзвони!
   Хлопцi знехотя, нiби ледачi пiдпаски, посланi завернути конi, рушили до
дзвiницi, приглушено ремствуючи. Через деякий час валили  дзвiн,  вживаючи
линву i  дерев'янi  пристрої.  Заблищав  вiн  проти  свiтла,  вихилений  з
вiкнини. А скрiзь по дворах, близьких до площi i церкви, повисипали  люди:
дивляться на розор.
   Дзвiн летiв, як блискавка; свiтнув,  обкинутий  сонцем,  i  з  громовим
гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi. Вiдкинувся догори i  трохи  вбiк
вiд мiсця.де впав, теряючи клин мiдi, нерiвне вiдколотий. Нечутно,  але  з
страшною луною духовною, вiдгукнувся той звук навколо  -  в  цiлому  селi.
Стало сумно, як. пiсля пожежi. I нiби все село, крiм  дзвiницi,  занiмiло,
стративши голос.
   5
   Пiдходячи з  донькою  до  хвiрки,  господиня  вгледiла:  вертається  її
чоловiк з обома хлопцями, а слiдом гурба навкруг пiдводи. Кров схолонула в
серцi: "Лихо знов!"
   Страшенно засмучений вiн  -  ще  таким  не  бачила...  от  бiдний  наш,
невсипущий робiтник, всю сiм'ю годує, i за що вони мучать? Ми ж  -  тiльки
злиднi: до середнякiв не пiднялись.
   Як приреченi, йдуть  Мирон  Данилович  i  хлопцi.  За  ними,  на  п'яти
набiгаючи,бригадники.
   Стала господиня коло ворiт, не зрушиться, мов приросли стопи до  землi,
хоч тривога аж валить з нiг, пориваючи, мов вiтер - суху билинку.
   Напасники вiдкинули ворота i, подiбно до татар, забiгають коло пiдводи,
покрикуючи.
   Господар сказав дружинi:
   - Стiльки хлiба правлять, що - нема...
   - Де б же  взявся?  Забрано!  -  скрикнула,  мов  не  при  собi,  Дарiя
Олександрiвна, збагнувши, що юрма забiгає вже класти в могилу.
   - Забрано? - перепитує i наближається розпорядник. Сизiють обводи вкруг
каламутних  очей:  недоспаних  i  обпитих.  Рiдка  щетинка  тягнеться   на
пергамових щоках.
   - Сказали: забрано? - про державну  заготiвлю?..  Замiсть,  як  свiдомi
громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що  забрано!  Ось  покажем,  що
значить: забрано, - пiдкуркульники!
   - Хто пiдкуркульники? Приходили схожi на вас, забрали землю.  Зосталась
хата i шматок грунту коло вiкон. Ми незаможники.
   - Розкажiть! - з досадою вiдповiв розпорядчик.- Збiжжя повно.
   - Ми засiвали сам клинчик i нема хлiба.
   - Заладили: нема!
   - Бо нема. Кукурудзи трiшки було та бурякiв, та картоплi: думалось,  на
прожиток стане, хоч скупий. Землi ж не мали - забрано.
   -  Забрано,  забрано!  -  передражнює,  лютуючи,  розпорядник.-   Зараз
подивитесь, як бува забрано.
   I враз повертає обличчя на вулицю: там крик розлягається, за ворiтьми в
сусiда. Чутно вигук i вiдповiдь.
   Ланка  пiонерiв-школярiв,  як  настроєний  хор,  пiд  орудою  партiйця,
затинає:
   - Куркуль, вiддай хлiб!
   Сусiд, стоячи на порозi, спокiйно вiдказує:
   - Дiтки, берiть хлiб, як вам треба...
   - Вiддай хлiб, ти - есплутатор! Вивченi недоладно, скалiчили  слово;  а
сусiд вiдповiдає в тон:
   - Який я есплутатор? То - хтось другий: навча неправди i так робить.  А
я вiд землi. Дивiться на мої руки: сi в мозолях, i дивiться на чиїсь...
   Пiонери зирнули на руки диригента-партiйця, м'якi,  як  балабушки,  але
вiн помигонув грiзним знаком - знов кричати.
   - Вiддай ключi, куркуль!
   - Ось вони! - мирно вiдповiдає сусiд.- Раз вам  треба,  дiтки,  берiть!
Хiба не даю?
   Керiвник докинув найособливiший сигнал,- тодi хор репетує, щоб на  весь
куток вiддалося луною:
   - Куркуль!
   На додачу диригент грозить хлiборобовi:
   - Ми з тебе Свитченка зробимо!
   На вулицях завжди красувався взiрець майбутнього, що  обiцяє  партiєць.
Пiд тинами, де зеленiла смуга  шпоришу,  в  холодку  вiд  тополь  прилягав
Свитченко  i  хропiв.   Обжмаканий,   як   годиться   "каенесовi",   себто
"незаможному". Село вживало його iм'я, замiсно назвати когось: "ледащо".
   Сусiд сказав:
   - Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка  мене  -  це
труднiше.
   Партiєць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак -
i знов рiзнуло найвищими голосами:
   - Куркуль!
   Через вулицю всю суперечку чути в дворi Катранникiв.  Тут  юрма  хмарою
потемнiла вiд сусiдового слова, i розпорядчик закричав:
   - Вiддаєте хлiб чи нi?!
   - Де ж ми вiзьмем? -  з  розпачем  сказала  Дарiя  Олександрiвна.-  Вже
забрано...
   - А-а, забрано! - розпаленiв круглоокий.
   Вiн обернувся до своїх, що спинили пiдводу  i  стали  за  його  спиною,
озброєнi лопатами, ломами, "шпиками" чи "щупами" -  довгими,  понад  зрiст
людський, залiзними стрижнями,  загостреними  з  одного  боку,  з  другого
загнутими пiд прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрi  мали
гвинтiвку.
   - Провчимо пiдкуркульникiв!
   Вiн роздiлив загiн на двi частини. Одна розсипається по садибi;  друга,
з ним самим на чолi, прямує в хату, нiби  в  свою  власну,  не  спитавшись
дозволу i не глянувши на господарiв.
   Дарiя Олександрiвна за ними, i доня тремтячою рукою  тримається  за  її
рукав: пiдбiгає. Вся дрижить, нiби в пропасницi. Хлопцi, iдучи за Оленкою,
дуже присмирнiли.
   Зоставшись  надворi,  господар  стежить  обшукувачiв.  Морозний  острах
торкає серце, коли вони крутяться довкруг попелища: бiля зваленого тинка i
нишпорять при глинищi, де спадає воно до потоку з кладкою, серед осичини.
   Вони раз у раз вганяють у землю "шпики": строчать скрiзь. Докопуються в
саду i розхитують кожний стовпчик.  Перевертають  дривiтню.  Пiд  пеньками
порпаються.  Перекочують  камiння  i  зброджують  кропивники.   Вивертають
огорожу. Гупають i прислухаються, чи нема луни з порожнин.
   Мирон Данилович вiд плюндрування зболiв,- похило вiдступає до хати.
   Там грабiж: нiби з переказiв про людовидого змiя. Заскочили  в  хижу  i
все  поперевертали.  Глечик  iз  смальцем,-  надщерблений,   без   ручки,-
поставили  до  дверей  як  коштовну  здобич.   Один   гвинтiвочник   став:
стерегти!.. поважний, як виобраз "порядку".
   На горищi був старий клунок з неперевiяним просом; оклали  до  глечика.
Поскидали з печi лахмiтини, в яких дошукувалися жменi  зерна.  Торбинка  з
квасолею висiла на кiлочку,- сам розпорядчик, знявши, понiс до глечика.
   Паляницю з стола, рушником прикриту, теж - до скарбу.
   Бурячки червонi, в дiжцi, вчепили враз. На картоплю в погнутому вiдерку
з проржавiлим дном скочили, нiби вовки на телячу печiнку.  Котили  гарбуза
з-пiд полу i несли полатаний мiшечок iз соняшниковим насiнням,  пiдрешiток
iз пшеничкою "кiнський зуб".
   Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю,  бiлий,  стояв  пiд  стiною
проти вiкна. Була мить - йому  здавалося:  вхопить  сокиру  з  пiдпiччя  i
розвалить  голову  розпорядчиковi,  бо  так  ограбував  хату,   що   дiтей
нагодувати нiчим...
   "Це - не те, що злодiї, тi, коли доберуться, дорожче i краще  вiзьмуть,
а решту тобi зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!"
   Що буде? В  хатi  п'ять  ротiв  -  як  прогодувати?..  Жiнка  метнулася
вiднiмати хлiбину. - Це ж дiтям - навiщо берете?
   Її кулаками вiдштовхнули.  Бiля  покуття  плаче,  затуливши  очi  краєм
хустки. Доня до неї притулилася, як пташеня в  бурю,  i  все  не  перестає
тремтiти; щось дуже її вразило пiд час нападу.
   Хлопцi коло тата: притихли, настраханi.
   Винесено харчi на пiдводу. Гвинтiвочник,  зображуючи  на  ширококостому
бiлесому обличчi вiдтiнок владностi, застиг -  загрозливо,  в  скам'янiлiй
сiризнi, як статуя  вождя,  що  в  районi,  мiж  елеватором  i  залiзничою
станцiєю.
   Витупотiвши з хати, юрма приєдналася до спiльникiв.
   Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врiзаючи щупи i
прокопуючи ямки.
   Вернулася з церкви Харитина Григорiвна. Злякано дивиться i питає сина:
   - Це - вони?..
   - Вони, мамо!
   Пiшла в хату; глянула, переступивши порiг, i  обмерла!  Їхня  хата,  ще
прадiдiвська, з сволоками  в  старовинних  знаках,  рiзьблених  i  свiчами
палених, була завжди бiла. Харитина Григорiвна i  невiстка  так  поралися,
так глядiли, щоб зберегти добрий вигляд зокола i всерединi.
   А ось - гiрше, нiж у сараї! Як пiсля  землетрусу.  Поперериване  все  i
поперекидуване, позмiшуване i потоптане.
   Сльоза збiгла по щоцi. Здогадалася стара - вже кiнець настав.
   На  старiсть  побачила:  знищено  їхню  хату,  хату-святиню,  де  iкони
споконвiку осяювали хлiб на столi.
   Все їстiвне взято! Стала вона за порiг, бачить -  топчуться  бригадники
по грядках. Гребуться, як собаки, по несвоїй  садибi.  Пiдiйшла  стара  до
пiдводи i вмовляє вартового:
   - Оддайте харчi, то ж не ваше - не ви напрацювали!  Дiтям  їсти  треба,
оддайте зараз, я вам кажу!
   Вартовий мовчить, нiби не чує i не бачить бабусi. Грiзний! В руцi сила,
власна i начальникова. За начальником рудiє Отроходiн,  той  iнструктував:
"Забрати до крихти". А далi, вгорi - вождь партiї i держави.
   Чого ж стара турбує?
   Бабуся взялася за полудрабок. Тодi  вартовий  штовхнув  її  в  плече  -
поточилась вона i впала на шпориш.  I  не  могла  встати.  Син,  пiдбiгши,
пiднiмає. Глянув на вартового i промовив з великою вразою:
   - Дикун собачий!
   А той, прозваний, зготувавши гвинтiвку, процiдив зневажливо:
   - Ти! Гляди  менi,-  i  замовк.  Вiдповiдальний,  мов  коло  порохового
погреба. Стара нiчого не казала: ведена пiд руку, вiддалялася до хати.
   Прилягла на пiл, пахмiтину  пiдославши;  i  -  мов  нездужала  незнаною
пошестю.
   Млистi приуяви кружилися, всi  розметанi.  Крiзь  майорiння  вiдчувала:
наближений морок холодною запоною обки, дається, i  нiде  обминути.  Потiм
розтанув. Лишився бiль, гiркий i гострий, не так за себе, як за  внукiв  -
їсти вже нiчого дати. Квилитимуть, пташенята  при  дорозi.  В  свiтi  нема
нiкого, хто б помiг. Незнанi вони нi в кого i нiхто не  заступиться;  коли
пропадуть, слова нiхто не скаже. Один Бог бачить з  неба.  Може  -  iспит,
нехай очистимося в горi, як огнi останньому.

   Родина ставить речi на мiсця.
   Потiм: що їсти? - дiти просять. Мати вирила десь на грядках  дрiбненькi
бурячки; зварила юшку.  Дуже  посолену,  сьорбали  з  сухарцями,  що  були
розсипанi в хижцi.
   Ось, лихо захопило тенетами - несила вирватися. Безжалiсно, нiби гроза,
облягло; мучить, наганяючи до загибелi.
   Дiти споважнiли, мов цiлком розумiють, що дiється.
   Бабуся i мати, сидячи на полу, почали клопiт коло одежин  -  оглядають:
котра годиться про зиму, котра нi.
   - Стрiнув пiчник,- говорить бабуся,- про церкву питав, чи закрили.
   Андрiя цiкавить чудесник, який,  справлявши  пiч,  розповiв  про  хитрi
димоходи всерединi. Доти пiч видавалася нудною:  купа  цегли;  а  тепер  -
повна загадок.
   - Кажу йому, що було. Вiн i жалiється: не глянемо на Писання - по ньому
жити. Читаємо сторiнки нивок: туди серця вiддали. Так само сказав батюшка.
   - I правда! - зiтхає мати.
   - Про небо забули. Горе прийде.
   - Вже почалося.
   - Сказав тодi:  живемо  в  кiнцi  часiв.  Тож  антихристи  спiшать  зло
довершити. Це з iкон видно; Спаситель на хрестi мучиться,  а  внизу  вони,
домальованi, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вкоїться
пекельство,  аби  вiдзначити  дев'ятнадцять  вiкiв  пiсля  розп'яття:  так
кажуть.
   - Вже ж видно! - згодилась невiстка.
   - Пiчник примiтив: птиця падає мертва.
   - Походом на нас рушено,- додав Мирон Данилович.- То тiльки  видається,
що їх прапори червонi; вони темнi.
   - Дивно говориш,- зауважує дружина.
   - Так бачу! Пропадем; а хiба можна жити по-демонському?
   - Стримайся!
   Дарiя Олександрiвна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих
вiд страху.
   Менший  при  столi  ворушить  книжку;  старший  присiв  пiд  стiною   в
мiжвiконнi: затерп! i очi запали, з нерушимою  думкою.  Оленка  бiля  мами
спостерiгає, як чотири великi руки - двi в рясних брижках  i  стемнiлi,  а
двi свiтлiшi - перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.
   - Я ж нiчого!.. З їх  прапорами  негаразд,-  поправився  господар.-  То
тiльки Лук'ян потiша, що "заживем".
   - Не ми, хтось другий! - сказала бабуся.
   - Не ми i не Лук'ян,- продовжив господар.- Лук'ян знає одно: голосувати
"за". Зразу пiднiма руку - перший. Завжди "за" i попереду всiх.  Не  встиг
доповiдник зачинити рот - Лук'ян  пiднiма  руку:  згоджується.  За  позику
перший, за розкуркулення перший. Сьогоднi розбiглися, а  то  голосував  би
"за", хоч гробове вiко кладуть на село. Потiшає - "заживем". Змiї з'їдять!
   - Нащо казати? - спиняє жiнка, повiвши  погляд  на  дiтей.-  Лук'ян  не
гiрший вiд начальникiв.
   - Тi не люди, а гаки - тягти хлiб!  Перед  зборами  чув  новину:  вночi
потяг приходить, вартою обтиканий:  переполох!..  Начальство  з  мiста  аж
курить на вокзал, бо там головнi, з Москви. Крiзь  вагоннi  дверi  жменьку
вцiджено, самих заводiїв. Стрiнули їх: обдутий один i попелястий, вуса пiд
щiточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович - бiдовий, з вусами, як виновий
валет. Наказують розбити кутки в хатах i  весь  харч  винести...  Чорнявий
пiдкинувся i кричить на всю станцiю: "До зернини! До  зернини!"  -  себто,
так забрати хлiб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишенi, i з  усiєї
сили сипнув  його  в  пику  окружного  партсекретаря.  Зерно  вдарилось  i
повiдлiтало...  "Ось  ваша  хлiбозаготiвля;   як   таке   зерно   негодяще
здаватимуть, всiх пiд розстрiл". Вiдлiтавши, зерно вскочило в рот одному з
тутешнiх i вiн почав його крутити i розмелювати на зубах: непогане зерно,-
вiн агрономом був i  знав.  А  реву,  а  тупоту!..  Кажуть,  якби  паровоз
свиснув, не було б чути. Секретаря взято пiд арешт i невiдомо де дiвся.  А
цi два змовленi з третiм...
   - Може б, тихiше говорив? - попросила жiнка.- Всi чуємо.
   - Добре! - Мирон Данилович обнизив мову: - Люди  взнали,  що  для  двох
повно всього в  вагонi,  як  в  ресторанi:  i  харчiв,  i  напоїв,  м'яса,
окорокiв, ну, всього!.. Питва найкращi, котрi на експорт. Як люди  взнали,
аж дивно.
   -  Чому  не  знати?  -  втручається  бабуся.-  Он,   коли   Журавленкiв
обiкрадено, рокiв тому з десять буде, нiхто ж i не бачив i не чув,  а  всi
зразу в одно: не iнакше, як Корiнчук залiз. Пiшли  шукати  -  так  i  є!..
Повитрушували крадене.
   - А наїдкiв зiбрано в вагонi: риба консервна  i  корейка  -  закушувати
сорокаградусну, нарiзати i на булку класти; курятина i масло; скiльки чого
хочеш! - помаранчi i виноград...
   - Мамо, помаранчi хочу,- тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.
   - Дитинко, де ми вiзьмемо? Тут - аби живими бути. Мирон Данилович,  мов
заворожений, вичитує коло вiкна, з якого видно мiсце, де стояла пiдвода:
   - А в буфетi -  вина  i  наливки,  i  горiлки  теж,  настоянi  на  чому
завгодно: на полинi...
   - Чого б полинiвку пили? - сумнiвається бабуся.
   - Може, нi! А так кажуть. I зубрiвка...
   - Хилитимуть гiрку?
   - Чого ж, їдучи хилитимуть; i в Кремлi повно...
   - Ну, верховодовi рознесло вид,-згадала бабуся.
   - Кажуть: швидко їсть; понурий!
   - Понурий глибоко моркву риє.
   -  При  дiтях  би  не  казали:  десь   вирветься!   -   просить   Дарiя
Олександрiвна.
   - Не бiйся, дочко! В найчорнiшi дверi прибули, вихiднi з свiту.
   Безгомiння настало в хатi, нiби  невидимий  ворон,  бiльший,  нiж  нiч,
обвiяв душi.
   6
   Темрява - як чорний дим.
   Пильно  слухаючи,  спустився  господар  до  краю  згористого   глинища:
вiдкопувати запас, для сiм'ї найдорожчий.
   Довго рив! - i в потi, i аж в тремтiннi. Крiм  працi,  тривога  мучила.
Розкрив сховок, викладений соломою;  вийняв  пшоно  в  клунку,  обкутаному
старою цератою, що краями злипалась. Надiбрав трохи i  знов  зарив.  Хотiв
чиркнути сiрник i перевiрити, чи латка глинища виглядала, як  завжди,  але
побоявся:  мiг  привернути  лихi  очi.  Вдосвiта,  ледве  забiлiє,   треба
навiдатися. Внизу, недалеко вiд глинища, хлюпотiла рiчечка,- туди пiшов  i
обмив руки.
   Вертаючися, сторожко ступав, як кiт,  що  боїться  собак.  Швидко  брав
дверi: не встигли рипнути, i зразу ж замкнув.
   Дiти сплять. У  пiчурцi  -  прикручена  лампа;  сумовитою  червонавiстю
вирiзняє з пiтьми господаря  i  його  дружину,  заклопотаних  коло  пшона.
Зварили кашу - рiдкувату, трiшки припряжену лустками цибулi.
   Побудили дiтей i сiли за стiл: до пiзньої вечерi.
   - Що таке? - промовляє Мирон Данилович, оббираючи з країв миски.-  Було
що їсти - не доїдав, а як не стало - аж трусишся, дуже кортить.
   - Вiд страху за їжу! - пояснила бабуся.
   Всi ретельно вискрiбали миски. Казанок вiддано найменшому, i той  довго
порається, хоч повiки липнуть, нiби в глей замазанi.
   З тiєї ночi зайшла в хатi невситима жадоба до їжi; i мов нечутий  крик,
болючий провiстями, повиснув серед повiтря i почав мучити.
   Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся  вчасно,  як  призначив  собi:
звичка,  вироблена  роками,  вiд  неспокою.  В  нервах  зростали   незнанi
часомiри, що вiрно числять. Крiзь сутiнки, змiшанi з випарами, прокрадався
господар до глинища - поправити на перекопаному i посипати  сухого  листя.
Пташина прокинулася, подала прозору вiстку, але вiн не слухав, як  ранiше.
Поспiшаючи, зиркнув  i  мимоволi  уявив  споживну  iстотку  -  без  пiр'я.
Вiдпурхнула пташина понад течiєю, до галузок  на  тому  боцi,  а  господар
вiдiйшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрi з рослин  годяться
в горщик. Гострим оком обвiв  попелище,  серед  полиння  i  кропиви,  бiля
решток садової загорожi, але не пiдступав, щоб слiду на травi не робити. В
сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби немає.
   Нетерпеливий! Покинув справу i вийшов за ворота, постояв - прислухався;
тихими вуличками побрiв через околицю.
   Де-не-де люди никали в подвiр'ях, мов тiнi. Спало на думку -  заглянути
до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар,
лимар i що хочеш, скрiзь буває i новини приносить, як часопис.
   Там був приятель майстра Стадничук, тесля другої руки.
   - Вас обскочили? - спитав коваль нового гостя.
   - Так: перенюхали двiр до дрiбки! Що можна в рот класти, забрали.
   Сумно i тут. Кайданцi - вiн бiлоокий чоловiк, дужий,  як  вiл,  а  вона
сухенька, мов тернова гiлка,- сидять коло згорнутих пожиткiв.
   Коваль помiтив здивування:
   - Ждемо, скоро в нас будуть...
   - Час пропада, тiкати треба! - скрикнув Стадничук.
   Запальний серцем, а руками, як корiння в'яза,  крiпкий.  Пiд  опущеними
бровами, схожими на обнiжки,- скорбний огник.
   "...Могучi люди, i тiкають! Видно, що бiда  надовго",-  мовчки  вирiшує
Мирон Данилович.
   Вiд ворiт притупотiло двоє; в дверi гуркiт:
   - Кайданець, ану, давай сюди, скоро!
   Вийшов коваль, за ним жiнка. Чути суперечку за вiкном:
   - Чому  не  оплатив  повiсток,  которi  присланi?  -  сварячись,  питає
сiльрадiвець.
   - Як, чому? Я ж не тут робив, а в мiстечку:  конi  пiдковував  i  гарби
справляв. Навiщо ж тутешнi повiстки i менi,  i  жiнцi  прислано?  Вона  не
працює, бо хвора.
   - Одкручуєшся! - в'їдливо протягнув другий голос.
   - У колгосп не хочеш,- закидає перший з гарячою  злiстю,-  плати  ж  по
всiх повiстках! Озвалася жiнка:
   - I пеню до повiстки дочеплено...
   Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:
   - Я вже пенею обрiс, як сiрко шерстю.
   За вiкном погрози пiдносяться:
   - Не хочеш платити, значить - ворог!
   - А де взяти? -  вiдбивається  коваль.-  Менi  п'ятий  мiсяць  у  кузнi
зарплату не видають, а кузня ж державна...
   - Не наше дiло; плати! Коваль розповiдає:
   - Хтось хвартук ремiнний украв, як нарочито, а грошi правлять з мене, i
начислено за старий учетверо бiльше, як йому цiна новому.  Теж  вимагають:
плати зразу! А я нiчого не маю. Що робити?
   - Так тобi й треба, раз ти  ворог!  Щоб  було  заплачено,  чусш?  А  то
просвiжишся, знаєш, де...  Сiльрадiвцi  вiдгупотiли  до  ворiт.  Кайданець
вернувся з жiнкою в хату.
   - Обчищено, як липи на лико: гладенькi ми i круглi! Снiгом  притрусять,
щоб не виприснули з руки.
   - Притрусять! - стверджує Стадничук.- Притрусять аж на тундрi: там липи
м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебiгати на  Кавказ,  чи  що,  бо
кiнець приходить Чули? - розорено в Вороницях пiдряд i до  цурки  -  всiх.
Один був, що не могли вчепити, так сусiд помiг. Довго  ходила  комiсiя  по
двору, рила,  прути  стромляла  -  нема  хлiба!  А  член  комiсiї,  сусiд,
горбатий, злий, як вiдьмак,- на обшу куваного, мабуть, без причини, тiльки
вiд чорного серця, - взяв дома жiночий рукав iз зерном, пiшов  i  пiдсунув
тому дядьковi пiд стiжок сiна. От, комiсiя допитує:
   "Є в тебе хлiб?"
   "Самi ж бачите, нема: хоч би й десять лiт ми шукали - не знайдем".
   "Так кажеш, нема?"
   "Нема".
   "Пiдпишись отут!"
   Дядько пiдписався; тодi горбань сказав комiсiї:
   "Вiн свiдчився, що нема, а може, пiд стiжком є?"
   Iдуть до стiжка: сорок чоловiк  зiбралось  i  перекидають  стiжок.  Вiн
тяжкенький був.  Возилися  довго,  аж  ось,  як  нап'ялись  -  перекинули:
дивляться, лежить рукав iз зерном.
   "А! - кричать вони.- Ти он який! Пiдписався, що нема зерна, а  воно  є.
Владу обдурив, проти свого ж пiдпису: ти злочинець".
   Все в нього забрала комiсiя, впрах розорила; i всiм так зроблять.
   - Або, перебiжить пошесть? - питала Кайдашева жiнка.
   - Перебiжить, а нас не буде! - вiдказав тесляр.- Страшну  справу  проти
нас коять. Є в мене знайомий  старичок,  ну,  як  знайомий?  Стругав  йому
полицi пiд книги: там читання зiбрано на цiлий вiк. Я з полицями  старався
- зробив мiцно i взяв недорого. Бувало, пiдходить  i  розмовляє:  сам  вiн
математик, з академiї; от, питає вiн:
   "Ну, побачили, чому лихо?"
   "Приходить! - кажу.- Бачу, що приходить, а чому, не знаю".
   "Бо  постановлено:  ми  шкiрами  своїми,  як   великими   карбованцями,
заплатим".
   "Чому ж - ми?"
   "Ми  крайнi,  з  кого  дерти.  Цiнностi  церков   перепроданi   будуть.
З'являться хитруни до пiвмертвого i покажуть сухарик, промовляючи:  вiддай
з грудей хрестик - сухарик дiстанеш! I вiддасть, аби пожувати  щось,  поки
сконає".
   Суперечить господиня:
   -Вам старичок говорив, i вiн мiг помилитися. Числа знає, як ви сказали;
а цi речi - iнакшi.
   - Буде чи не буде,- заговорював Кайданець,- побачимо, а  вже  столичник
жити не дає.
   - Це на мiсяцi намальовано: один одного вилами пiдкинув,- пояснює Мирон
Данилович.
   Господиня вiдмовила:
   - Намальовано, а не вiриться, щоб так - з нами...
   - А як же роблять? - загарячився  Стадничук.-  Наслано  забiсованих,  i
вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворi Касяненка:  там  дiти
груднi, а цi прилiзли, риються в колисках... дiтей викидають просто додолу
i дошукуються пiд пелюшками, чи нема крупинок,  бережених  на  кашку;  все
чисто забирають. Ви собi мрiть iз немовлятами! Так це - що, скажiть? Всi ж
головнi начальники обшукiв i грабункiв, хто?  -  саранча  з  столицi.  Он,
набiгли гурмою до  Григоруна,  мого  сусiда  -  в  нього  з  жiнкою  життя
розладилось, i вона поїхала, покинувши дiтей. Холодно в хатi i голодно.  А
зайшли з обшуком - останнє забрали, в хатi i в дворищi.  Молоко  стояло  в
горщику, на днi: для малих; так нарочито перекинули на припiчку i розлили.
Мовчав Григорун, з горя - сам не при собi. Прикипiв до мiсця i дивиться на
всi очi, худий, як тичка. Дивиться, а нiби не бачить нiчого. Дiти плачуть,
та  дарма!  Дитячi  сльози  -  нiщо  для  здирникiв.  Один  з  них,  губою
одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його  пробирати  вiд
погляду Григоруна  i  став,  дражнений,  сiпатися.  Крикнув  на  чоловiка:
"Самошедчий!" - а сам закручується i поспiша з хати. Чує на собi погляд  i
озирається, i таки падає  через  порiг.  Мабуть  би,  розбився  дуже,  так
бригаднi пiдхопили. В сiнях трiснувся  лобом  об  переставлену  драбину  i
вибiг злий, як вовк. Думаєте, втишився  потiм?  Подобрiшав?  Куди  там!  -
мiтлою вимiта дитячий харч i розоря хатнi кутки. Все лама. Їх таких повно:
на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пiзно, на  Кавказ:  там  i
заробiтки бiльшi, i не так уповноваженi душать.
   - Як же нам їхати? - вiдказує господиня.- Душа до вiкон приросла.
   - Однаково вiдiрвуть. Старичок, що я вам казав,  над  верхнiми  книгами
зберiгає серед скручених паперiв один твердiший - там  малюнок.  Розгорнув
його:
   "Подивiться!.."
   Сидить гостроокий хтось, нiби золотий,  цiлком  литий,-  з  червонастим
виблиском; в коронi чуднiй i  пишнiй  одежi.  Високо  пiдноситься.  Видима
тiльки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала.  Ребра  схожi  на
верх брами, розчиненої так, що туди з низини на картинi тягнуться люди без
кiнця i перерви: люди бiднi - тягнуться пiд клiткову браму примарця i  там
зникають. Як вiвцi на бойнi. Смутнi всi i худющi,  i  обiдранi;  тягнуться
сiм'ями, несуть дiтей на грудях i за руки ведуть. А  наглядачi  пiдганяють
гостряками, на кiнцях сточеними, наче блискавки. Старичок спитав:
   "Отакий пан; звiдки?"
   Роздивився я на картину i мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу:
   "Ото - ми внизу! На погибель, з маленькими".
   Кайданець пильно слухав, i враз до жiнки:
   - Збиратись будем!
   Заплакала вона i проситься:
   - Куди ж я пiйду вiд порога? Коли вмирати  менi,  то  бiля  цiєї  стiни
бiлої. Мучитимусь на чужiй сторонi. Ти їдь!..
   - Годi вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я  десь  пiдроблю
трохи, бо тут i копiйки добути не можна.
   - Не барiться, бо замкнуть виходи! - настоював Стадничук.
   Почала господиня глядiти серед домашнiх речей: що - в дорогу.
   Тодi, вiдчуваючи, яка невiдхилима бiда  всiх  настигла,  i  куди  можна
вдатися наостанку,  вiдiйшов  Мирон  Данилович.  Думав:  нiж  гинути  бiля
порога, треба спробувати шляхiв! Десь є заробiтки. А душа приголомшена;  i
вiється в очi огнем - сила охряного пана, що поглина, ось тепер,  обставши
сторожею...
   Згадка про подорож цвяхом стала в свiдомостi; десь с  напрямок,  тiсний
страшно: аби проскочити... пролiг низом, потемнiвши,- крiзь свiт, що  став
iнший, нiби в рiзкий поворот обернено його i обвалилися добрi  поняття,  а
образ життя виглянув руїною.
   7
   Мирон Данилович наближався до колгоспного; i назва, i  розпорядок  знов
збудили в думцi оклик: "Татаровня!" - жаль  односельчан,  що  з'юрмлено  в
турлучну вигадку.
   Там клопiт: мечуться люди на сторони, мов почадiли. Один, розхристаний,
перелякавсь i мчить мимо - наослiп; аж коли почув, що  питається  чоловiк,
чого метушня? - вiдказує, стримуючи крок:
   - З дворiв худобу назганяли, вся передохла. Винуватих  висмикують,  хто
сiчку з малясом давав на нiч; думають - вiд того.
   Подався чолов'яга.
   Гурток на дворищi зростає  i  чути  викрик:  "Отрута  i  бiльш  нiчого!
Отрута!" - махнули руками i розiйшлись.
   Тодi заспiшила мiлiцiя когось ловити, а Мирон Данилович вирiшив: досить
видовища. Пiшов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.
   Минув провулок i стишився. В дворi стурбованi господарi - бiля  корови,
що околiла. Сусiди близько.
   - Бач, iз коровою що! - дивується крихiтна тiтка, в свiтлiй з  крапками
хустинi; тримає  ломачку  i  скорину,  черству,  аж  поцвiлу  зелено:  про
собацюг.
   Друга тiтка, на сонцi обпалена, мов горiх, додала:
   - Це саме скрiзь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, i все.
   Також роздумує вголос дiд, в  зношенiй  кепцi,  височенний,  як  штиль;
пiдборiддя оббiлiло в пух.
   - Чи не кiнець свiтовi? - хтозна.
   Мирон Данилович проминув гай, що з  вижолобиною  врiзається  в  околицю
села, а далi криє ярок - пiд вiльхами,  дубами,  берестками.  Перелiтавши,
галка, схожа на грудку кам'яного вугiлля, непорадно опустилася до гiлок, а
звiдти додолу, в траву.
   Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж пiдступив до птицi i передком
черевика перевернув,нежива, хоч об пень бий.
   Вiдiйшов на дорогу i розмислюється: що ж? - буває  птиця  недужа  i  не
вiчно їй жити.
   Аж  здригнувся  вiд  окрику,  глянув  -  то  Калинчак  Петро;  проживає
осторонь, за ярком,  i  теж  "iндус",  себто  одноосiбник.  Бiлявець,  мов
льонкуватий, але очi стемна-карi,  з  свiчучими  клинцями.  Вiн  -  косар;
наймався в мiстечку i коло залiзницi: ростиння вибивати.
   - Що загубили? - питає Калинчак.
   - Нi! - не загубив нiчого; птиця падає.
   - Недавно, як був мiсяць кров'ю наведений, це почалось.
   - Кажуть, час злого i знаки.
   - I я, косивши на курортi, вiд приїжджих чув: бiда близько.
   - Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.
   - Окремi, з партiйною печаткою, переступлять,- сказав Мирон Данилович.
   Вiддаляються бесiдники проз осокори.
   - Так, переступлять! А стрiнеться котрий Зiнченко,- чули?..
   - Нiби...вагається Мирон Данилович.
   - Курортом завiдував; скрiзь сосни по горi i павiльйони,  як  виточенi.
Курортникiв повно з мiста. Їм купання є - рiчка внизу.
   - Знаю, коло берега пiсок i вода тепла. А далi глибше i  холоднiше,  аж
морозом обсипає;  з  дитячих  лiт  знаю,-  додав  Мирон  Данилович.-  Вода
зцiлюща: недарма ж курорт.
   - А недарма! Свiжий куток, землi двадцять десятин.  Насаджено  сосни  i
берези в "лiнiю", себто  рядами  -  пiд  шнурок,  щоб  прогулюватися;  для
чотирьох чоловiк разом.
   - Козиряють партiйцi, а мабуть, страшно ступати в лiс по одному.
   - Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема  роботи,  i
стрiчає сам завiдувач - Зiнченко. Розказую про бiду: в нас  дiти  голоднi.
Вiн послухав i радить: помогти можна тiльки одним  -  пiдгодувати  корову,
коли схудла, як драбина, i перестала  доїтись.  Дасть  вона  молоко,  тодi
голоду кiнець. I сказав: "От що,  скосiть  отут  сiно,  мiж  "лiнiями",  i
одвезiть собi. Прийдете в  недiлю,  коли  пiдводи  вiльнi.  За  один  день
упораєтеся. Скинете копицю з одного краю i копицю з другого,  бiля  самого
коровника. Як спитають, можна показати: он сiно. А скiльки його, нiхто  не
знатиме. Для курортних корiв корму припасено  бiльше,  нiж  треба..."  От,
Зiнченко партiйний, а жалiв дiтей. Iншi ж  куди  там!  Кожного  розiрвуть,
якщо з iнструкцiї на партзборах прочитано.
   - Розiрвуть i без iнструкцiї,- вiдмовив Мирон Данилович.- А цей з  якої
сiм'ї?
   - Казав, земля, де насаджено "лiнiї", належала його батьковi, хоч був з
другого повiту. Якось проїжджав i прикупив надiл - думав  хазяйнувати.  Не
судилось! Прийшли  червонi  в  дев'ятсот  двадцятому  i  сходку  скликали:
голосують, щоб багатших забрати геть,- хто за це? Уже тодi наш Лук'ян,  та
ви знаєте його...
   - Лук'ян - той, що "за"?
   - Вiн самий! Перший пiдняв "за" аж двi  руки  i  з  того  дня  однаково
голосує. Декотрi зовсiм не пiдводили долоню, як Зiнченкiв батько. Жив тодi
в хатi хазяїна, що втiк на  Донбас.  Вiдходячи,  той  казав:  бери  все  i
господарюй, нiчого менi за це не треба. Пiду, бо бiльшовики вб'ють. Ну,  i
не пiдняв руки старий Зiнченко. Через тиждень приїхали червонi: "Де такий?
А де такий? Це не нашi!" Був наказ - повбивати пiдряд.
   Коли брали людей, то дiти за них чiплялися. В одного  дiти  були  нiмi,
нiяк говорити не  могли,  i  так  чiплялися,  що  страшно  глядiти,  а  їх
прикладами били - поламали їм руки. Всiх, i дiтей теж, зiбрали  на  площу:
там розривними кулями повбивали, скрiзь мозок  розлiтався.  Лежали  довго.
Мухи їх облiплювали i сморiд стояв тяжкий. Згуртувалися  старi  жiнки,  що
вже їм смерть не страшна; сивi всi i вбранi в чорному, з цiпочками: як  на
похоронах - i то сама бiднота сiльська. Пiшли до  начальства:  сперечатись
проти пекла їхнього. Нехай дозволять прибрати мертвих - поховати  в  однiй
ямi. Вистанув комiсар, в червонiй будьоновцi, як сатанинець,  i  закричав:
"Не смiть! То - вороги! Єсть наказ вiд Ленiна  з  ворогами  розправляться,
щоб духу нашого боялись". Так i прогнав старих. Зiнченко -  син  одного  з
тих, що на площi вбито. Коли забирали,- дома не був. Потiм  переселився  в
другий повiт; жив там i записався в партiю.
   - Це ж i видно,- доводить Мирон Данилович.- Знайдеться добрий, так не з
їхнього куща вирiс.
   - Може, з їхнього є хто,- не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловiк;
помiг оклигати i оборонив. Ми з одним чоловiком скосили сiно, чотирнадцять
копиць перевезли i подiлили. То був менi рятунок, а  їм  на  курортi  сiно
тiльки заважало ходити i нiхто не косив його; все  пропадало.  Знаєте,  що
пiзнiше було? Викликають Зiнченка в мiлiцiю i питають:  "За  грошi  продав
сiно, чи як?" - "Нi, я звелiв  прокосити  сiно  тiльки  на  "лiнiях",  щоб
вигiднiше було курортникам ходити; там курять i кидають недопалки в траву,
то вiд огню могли зайнятися сосни". Вiдпущено Зiнченка; вiн тодi одразу до
мене: так i так, "ви, коли в мiлiцiю покличуть, кажiть те саме!"  Справдi,
через три днi мене викликають: "Що ти заплатив  за  сiно?"  -  "Не  платив
нiчого;  завiдувач  наказав  скосити  тiльки  на   "лiнiях",   щоб   краще
курортникам ходити,- я в байраках не косив". Добре, що  нарадив  Зiнченко,
як казати.
   - Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.
   - Це - скрiзь, i Зiнченка вiдсунуто. Пiшов я раз до нього i перестрiнув
на дорозi двох мисливцiв з Києва: один чорнявенький,  аж  прикипiлий  бiля
очей, а  другий  -  з  лисиною  i  веселими  зiничками.  Розпитуються,  де
полювання добре. А я кожного птаха знаю, в  якому  мiсцi  водиться:  голуб
лiсний, чи крижень, чи перепел. Розказав їм i хочу до завiдувача пiти; "До
Зiнченка? Ми хотiли його побачити, приїхавши,- нема!.. Переведено в другий
район, бо партсекретар пiдкопався i вижив". Говоримо далi; я розпитую: хто
вони самi? - i взнаю:  чорнявий  друкує  книжки,  а  старший  -  хiмiк,  з
лабораторiї. Зайшла мова  про  село,-  що  тут  робиться  i  як  грабують;
чорнявець то ще дужче темнiє, то блiднiє, i наприкiнцi вчистив: "Товаришу,
монгол з московської ночi вилазить  -  рвати  груди".  Хiмiк  тiльки  одно
докинув: "Iду вулицею i чую крик - то мiлiцiонер, ступаючи серед  натовпу,
виголошує: слуги бiсiвськi постановили Україну  душити  в  рiк  розп'яття,
тридцять третiй, бережiться, люди, бережiться! -  так  виголошує,  мов  на
службi. Всi перехожi слухають;  великий  натовп  зiбрався:  тихо  йдуть  i
слухають, як пророка в старовину".
   - Це саме мати в церквi чула.
   - А на того пророка, що в френчi, налетiли виконавцi - миттю потягли  в
установу. Скоро чутка пройшла: мiлiцiонера розстрiляно.
   Постояли бесiдники бiля урвища з  берестками,  глянули  на  ворона,  що
високо линув, i попрощалися. Мирон Данилович,  вертавши  додому,  пригадав
назву цього мiсця: Змiїв яр. Певно, звiдти лютий  вилiзав  хапати  тварини
домашнi або i людей.  Було  зображення  в  школi,-  тодi  батьки  з  черги
вкошкували учнiв, бо  дисциплiна  вкрай  розхиталася  через  комсомольськi
вибрики проти вчителiв; зображення було в багатьох кольорах: з  драговиння
i хвощуватих нетрiв ящур повз до дрiбних тваринок, роззявляючи  пащу.  Вже
червонiв зубними гостряками, бо котрусь iстоту роздер.  Приуявлюється  той
вигляд, супроти зусилля волi - прогнати його; нi! - мов нарiзано з залiза;
i кольори мiнить на чорнiсть, як  попередня  примара.  Зневажити  треба  i
обiйтися  самому.  Деякий  час  думки  вiльнi,  а  потiм  збоку  в  обширi
свiдомостi, нiби пiдкинутий мимовiльною пружнiстю, при цiкавостi  душi  до
власного  стану  i  забезпеченостi,  виник   вигляд!   -   крiзь   духовну
просторнiсть проступив. Мирон Данилович,  напружуючи  думку  до  судоми  в
шийних м'язах, проганяє привиддя i  звертається  до  навкружностi:  дерев,
грунту, погоди, що несподiвано  погiршала,  бо  з  пiвночi  хмари  темними
купами... i знов обвiвся обрис: знов! - от, закляття!  -  з  розпуки,  мов
скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та вiдiйди  геть,  нечиста
кров! - геть вiдiйди!.. Мирон Данилович вiдвернувся вiд  марища  i  пiшов,
куди очi ведуть.
   Обмеживсь думками до обсягу своєї особистостi i конечних  справ;  стало
тихо на душi. Тiльки мертвотно-блiдi стiни хаток, по обидва боки, приймали
моторошну тiнь з пiвночi.
   "...Лихо приходить, а помочi ж - нi вiд кого!"  -  думає,  понурившись,
Мирон Данилович. Так i дiйшов з пропащою гадкою до площi; хотiв звернути в
вулицю, що вела до його кутка, але,  на  диво  собi,  минув  її:  забраний
сильним поривом почуттєвим - в одному напрямi! -  простував  мммо  схiдцiв
цегляного будинку, критого бляхою, в якому гнiздиться партiйний осередок.
   Проминув його; i  тодi  почали  вгасати  пориви  недоброго  почуття.  А
видалося, що чує пострiл,- i нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон
Данилович спонурюється, вiдходячи. Враз страшно зойкнуло! - вiн оглянувся,
нiби в плечi вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яницi.
   Там, чiпляючися за одвiрок вiдчинених дверей, стоїть жiнка:  збiлiла  i
так дихає - мов її щойно душено i тепер спроможна вхопити трiшки повiтря.
   - Поможiть! - закричала вона.
   Мирон Данилович побiг до сходiв, але  прискочивши  близько,  вдержався:
через звичний страх перед будинком, звiдки  завжди  сунуло  i  загрожувало
начальство, приїждже - владичне, i тутешнє - дрiбне, провадячи розор.
   Позаду чути кроки i оклик:
   - Заходьмо!
   То - рахiвник сiльради,  що  нагодився  поблизу;  з  ним  ступив  Мирон
Данилович на схiдцi.
   Жiнка однiєю рукою трималася за одвiрок, а другою -  в  хворому  жестi,
вкрай безвiльному - показала на примiщення i зразу ж поклала її до грудей,
мов би серце хотiла спинити:
   - Там... секретар райкому застрелився - приїхав тепер...
   Прибiщi, стишенi, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули  коридор,
нiби видовженi сiни. Опинилися в просторнiй жовтавiй кiмнатi, як залi  для
засiдань, де на однiй сторонi дверi прочинено: заглянули туди i  притерпли
бiля порога.
   Рахiвник перший зважується ввiйти, а Мирон Данилович - слiдом, як тiнь,
до секретаря, що з пiдiбгнутими колiнами лежить при  столi,  недалеко  вiд
стiни; револьвер поруч. Очi посклянiли, запавшися димувато-бiлястою  млою;
застигли непорушне, без блиску i свiчення, тiльки в холоднiй  порожнечi  i
легенькiй  прозоростi  зверху.  З  проломини  в  скронi  густо  i  в'язко,
пасмовитими патьоками, трiшки  роздiляючися,  збiгла  кров;  розлилась  по
пiдлозi, при головi i плечi. Бризки ж були на столi - торкнули папiр.
   Глядiли захожi, нiби перемагаючи  слiпучий,  хоч  невидимий,  сполох  з
таємної пожежi, коли вмить з'явилася,- з iншої, нiж та, що речi спалить.
   Мирон Данилович стояв, згадуючи i терплячи давнiй страх - от, з'явиться
всилення, змiнить колiр на чорний, перед очима... Але нi! - зосталась кров
червона, як була. I мало не скрикнув вiн: "Так кров єсть правда!"
   Оглянувши самогубця, свiдки переконалися: таки мертвий. А не знають, що
далi робити. Рахiвник  стояв,  як  iз  сiрого  дерева  рiзьблений.  Зробив
зусилля - звiльнитись вiд оцiпенiлостi; i говорить гiрко:
   - Вдарив крапку!
   Колiр кровi нiби скував Мирона Даниловича, i думки  тривожили:  ось  що
тайно хотiв бачити! - її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя  всiх,
люто розорених i повбиваних,- чи вдоволений червонiстю її? Тобi,  можливо,
так дано тепер: глянь i  скажи,  чи  того  хотiв?  чи  радуєшся?.."Нi!"  -
знялось, наче скрик, на серцi: бо  бачив  невикупливою  кров  секретаря  -
проти моря нещастя людського, такими, як вiн, заподiяного.
   Рахiвник не мiг дивитись на труп; уникаючи його, вiдвiв погляд на  стiл
до папiрцiв, що там бiлiли. Нахилений до найбiльшого i вбризканого,  читає
- очi йому розширюються вiд разючого  змiсту.  Дочитавши,  з  хвилину  вiн
стояв i невидющо дивився на стiл.
   - Розберiть самi! - сказав i вiдiйшов геть. Рядки спершу рябiють в очах
Мироновi Даниловичу; а таки вдається прочитати. Зверху стоїть:  "Цiлковито
секретно"; далi - потвердження вказiвок про вiддачу  дев'яноста  вiдсоткiв
зерна самiй державi, в хлiбопоставках i для насiннєвих фондiв;  наприкiнцi
- Москва, Кремль i пiдписи.
   Вiд руки, нерiвними лiтерами i швидкими, додано:  про  штучно  завищенi
плани хлiбозаготiвель, якi неможливо  виконати  пiсля  лiквiдацiї  значної
частини продуктивного населення.
   А потiм висновок, що приречено села на десять недiйсних  вiдсоткiв,  до
кiнця; з ними трудно сам актив придержати на межi голоду, а решта...
   "Ця директива - смертний присуд для трудового селянства, я не можу..."
   Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присуждує:
   - По-своєму чесний був.
   - I як посвiдчився! - сказав рахiвник.- Другий би село задушив. Зробимо
так: вийдiть у сусiдню кiмнату i сидiть; нiби не бачили дiловодства.  Я  в
сiльраду дзвонитиму.
   Взяв телефон - зверхниковi, що сталося.
   - ...Так! прибиральниця сама була; вiн, я думаю, всiх розiслав нарочито
з завданнями, щоб зостатися самому... Портфель? Нi, нема! Я ждатиму.
   Скiнчивши звiт, рахiвник пройшовся по залi, в коридор виглянув;  винiс,
жiнцi стiлець i наказав нiкого з вiдвiдувачiв не впускати, поки  прибудуть
керiвники.
   Прибули вони за лiктями Отроходiна, що поспiшав, рвучкий  i  владний  -
авторитет про всiх; навiть i уповноважений, з револьверною небайдужiстю до
думання громадян за їх замкнутими дверима i  завiшеними  вiкнами,  повинен
вiдсторонитися з дороги.
   Рудун звелiв: поставити вартового при входi i допитувати свiдкiв;  коли
зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свiчнувато-збiлiлий вираз при сизковiй
вiдтiненостi очей розгострився крiзь масивнi шкельця окулярiв.
   Покликано одного з "почту": широковидого i поторканого  партробiтника,-
звелено дещо; показано на Мирона Даниловича.
   Пiд тканинами партiйного почування Отроходiн мав звичку, що  виявлялася
з механiчною постiйнiстю, хоч i свiдомо: при кожнiй зустрiчi з людиною, що
заважає або нелюба, негайно ставити її на пiдозрi, включившися з кiлькома,
собi вiдповiдними, в першу модель  чи  зразок  домовленостi.  Встановлюють
зону заслон - спочатку найменшим - i  в  нiй  розгортають  запiдозрення  i
вiдсування намiченої особи з життьового  поля.  Проти  неї  завжди  "мають
рацiю", в найгiрших обмовах, а вона - нi;  проти  неї  несуть  обов'язкову
"iдейнiсть", вона ж - нi; встановлюють для неї оцiнку, як "нетакої",  вона
ж завжди пiдсудна. Їх - купка спритникiв i бiльш нiчого; однак,  володiють
на аренi життя неодмiнно. Виб'ють намiчену жертву з лiнiї її iснування. Бо
дiють  могутнiстю  злагодженого  запiдозрювання  i  самiсно  привласненими
правами: переслiдувати до кiнця, до погибелi. Якраз на цьому будують  шлях
до влади,  як  червону  драбину:  вилiзати  весь  час  наверх,  поки  щури
зробляться царями. Нема полiтичної матерiї для змовленого  запiдозрення  -
знайдуть   побутову:   розроблять    манiру    проти    призначеного    на
"пiдозрострачення" i розвинуть її до ступеня державної важливостi,  навiть
при фiлософiї життя. Повторно обговорюючи скабрезну  вигадку,  розсмакують
iнтелектуально i почуттєво, як свiй духовний харч, на височинi  iсторичної
героїки   i   надзвичайного   покликання.    Пафос    високосвiтоглядового
запiдозрення завжди на практицi виразиться в спиханнi з життьової стежки -
того, кого намiтили, обов'язково - з стежки! - i захоплення стежки собi, в
прямому чи переносному значеннi слова i в сенсi наслiдкiв.
   Мирон Данилович вiдчув, як вiн опинився дичиною в мiцнiших, нiж залiзо,
тенетах запiдозрення. I серце впало.
   Перед очима тi два: Отроходiн i скеповид - як iз примарення.

   Головарi оглядали самогубця,  а  один  з  помiчних,  в  ролi  слiдчого,
допитував рахiвника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича -
на допит, жовтовид пiдступив слухати. Вiдповiджено при  ньому  i  вписано:
про пострiл i жiночий крик; поворот i острах перед схiдцями, ось,  товариш
рахiвник  посвiдчить:  вiн  пiдбадьорив.  Увiйшли  вдвох  -  тiльки  здаля
глянули. Пiдступати боялись. Товариш рахiвник зразу звелiв: тут сидiть,  а
я дзвонитиму до голови сiльради. Це - все! На  запитання,  чи  оглядали  i
рушили бiля секретаря, Мирон Данилович повторив:  нi,  боялись.  Круглавий
жовтар  їв  i  колов  очима  при  кожнiй  вiдповiдi.  Написавши  протокол,
допитувач  грозить  -  Нiкому  нi  слова!  За  порушення  притягнетесь  до
вiдповiдала' ностi; пiдпишiть... I випровадив свiдка з примiщення, або, як
судити про голос, вигнав.
   Мирон  Данилович  вiд  схiдцiв  пiшов  скоро,   з   гострою   тривогою,
передчуваючи, що через самогубство прийдуть неонщаснi подiї i  докладуться
до теперiшнiх. Партiйний розпорядчик i  його  джура  горiли  в  уявi,  мов
намальованi вогненною фарбою: невiдступне загрозливi.
   "...Той папiр прочитали головарi i самi чутку поширять,-  мiркує  Мирон
Данилович.- Дома скажуть жiнкам, а тi приятелькам  -  так  i  пiшло...  За
розмови ж хапатимуть: начальство вгорi, взнавши про випадок,  вислужиться:
здавить село в клiщах; бiда!"
   Дома переказує, що бачив i чув:  про  курорт  i  Зiнченка;  моторошного
володаря i мiлiцiонера, коли вiщував рокiвщину,- i розстрiляний.
   - Сказав правду, за це вбили! - означила бабуся.
   Про самогубство в  будинку  партiї  слухали  з  острахом,  сподiваючись
недоброго.
   Записку секретаря i напасть Отроходiна промовчав Мирон Данилович:  нащо
надмiру тривожити душi в хатi? - i так  мучаться.  Подiї  ж  ростуть,  мов
гори, через якi йти треба, над краями; i невiдомо, хто зiрветься вниз.
   8
   Надвечiр'я розгодинюється,  i  видно  скибочку  сонця.  Жiночi  постатi
промайнули проз вiкно, серед них - тiтка Ганна. В  сiнях  зашамотiло;  ось
чути обережний стукiт.
   Як прочинила дверi Дарiя Олександрiвна, поманено її руками в сiни, де з
легкого сутiнку вирiзнилися обличчя: сусiдки i двох дiвчат; їх пригадує.
   Зашепотiла тiтка:
   - Мої родички прийшли радитись, а я думала довго i кажу, ходiм до Дарки
за помiччю...
   - Федоро, треба порадницi знати...
   Одна з дiвчат, свiтлокоса, вiдгорнула  на  грудях  платок,  блакитно  i
зелено дiлений по темносиньостi, що вкутував, мов кирея,- i пiднесла  рiч,
обгорнуту бiлою хусткою.
   - Поможи, Катрусю!  -  звернулась  до  подруги;  та  простягла  зложенi
долонi: пiдтримати рiч. Федора вiдгорнула хустину.
   Тодi в сiнешнiй  темрявi,  куди  приходили  через  вiдчинену  ляду  над
драбиною  рештки  надвечiрнього   свiтла,-   замерехтiла   чаша.   Вузький
промiнчик, пробiгши крiзь надвiрнi дверi, впав на обвiд, що його  коштовнi
оздоби стали жарiти, як живий огонь; означилася  чаша  всiм  обрисом,  над
руками, посилаючи сяйво.
   Жiнки, серед свого вбозтва, дивились на неї i слова не вимовляли; знали
святиню, що перед ними. А найменшому з  дiтей,  Андрiєвi,  нетерпеливилося
бачити маму,- виглянувши, застиг при дверях:
   - Зiрка вранцi! - показав на чашу.
   - Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!
   Тiтка просить:
   - Дарко, кажiть, де сховати!  Вчора,  проти  комiсiї,  Федора  i  Катря
вихопили чашу i закопали за хатою.  Тепер  до  двору  черга  -  на  обшук.
Знайдуть анахтеми i заберуть.
   Господиня глядiла на вiдсвiти i ввижалося їй, що невiдомо де i як треба
йти: довго i тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов  пiдводитися  i
йти до останнього знаку,- так треба.
   Зiр звик до пiвсутiнку i знаходить старолiтнiй напис на чашi, про кров,
що "за многих iзлiваємая"; i зображено: Iсус Христос, розп'ятий на хрестi,
коло якого Богородиця i апостол.  Окраса  далi  вкруг  чашi  -  з  тонкими
галузочками; i самоцвiти, обрамовуючи хрещатий взiр, роздiляють картини  з
Святого Письма. Коштовнi камiнцi скрiзь: квадратовi, в  рамчатих  обковах,
золотих, як вся чаша. Осереднiх каменiв два - фiялковий  i  зелений.  Спiд
посуду - теж в окрасi,  ширшiй  хвилями,  i  також  стебло  i  пiдстанова:
триступiнчата, в топазах i - узор серед них.
   Дивиться на чашу Дарiя Олександрiвна i вiдчуває, як  вiдiйшла  безвидна
туча з просторiв; так гарно на душi: спокiй невисловимий. Здається,  могла
стояти тут без кiнця часу. Але ось, думає i не може знайти  вiдповiдi:  де
чашу сховати? - зрештою, зривається з уст:
   - Маму спитаймо!
   Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної
мови i знаючи, чого треба; перебирала в думцi, хто б мiг сховати безпечно?
Само надумалося - пiчникова жiнка, мовчазниця богобоязна; на огнi  палiть,
не скаже нiкому, де закопано. Чоловiк її слуха,  як  вона  згодиться,  все
добре буде: не хлiбороби обоє i зроду землi не мали,- раз вiн для колгоспу
робить, не ритимуться в його садибi.
   - А покличте Мар'яну,  пiчникову!  -  сказала  стара;  всi  зрадiли:  i
правда, не буде в селi надiйнiшої.
   - Її чоловiк не в нашу церкву ходить, а на домашнiй спiв, бо євангелик,
тiльки ж нехай кожен чесним буде, як вiн.
   Мати велить найменшому:
   - Бiжи до пiчникiв i проси тiтку  Мар'яну,  хай  зараз  прийде  -  дуже
треба!
   Вiн пiшов, але мати, виглянувши за порiг, вернула.
   - Нiкому про чашу не кажи! Бо нас арештують  всiх  i  розвалять  хату,-
шепотом найстрогiшим заборонила.
   - Мовчатиму! - вiн поспiшив до ворiт.
   Федора вгорнула чашу в хустку знов i,тримаючи на  грудях,  закрила  пiд
великий платок, що згортками спадав до землi.
   Господиня ж їй сказала:
   - От славно! Вихопили з кiгтiв.
   - Умовилися, стоячи мiж людьми,- розповiдає Федора,- вбiгти i  забрати,
що можна, аби не попало в нечистi руки. Менi  самiй  не  пробитися;  це  -
Катря, працювала передо мною лiктями: комсомольцi, як грушки сипались.
   - Нащо казати, хiба так було? - дивується Катря:  русява,  виструнчена,
мов  придорожна  тополинка;  брунастий  жакет  поверх  вилинялого,  колись
зеленкавого, плаття.
   - Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!
   - Нi, пора додому,- вiдказує тiтка.- Хiба  трохи  посидим  на  призьбi:
крайчик неба вгледiти. Скоро й того збудемось.
   Вийшли - при останньому огнi з сонця; сусiдка скаржиться:
   - Забiгли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали  i  забрали,  що
було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так  забарилась  я  i
заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, i не в дворi,  а
в полi чи в лiсi - виїдьте вночi, закопайте, та глибше, щоб гостряками  не
достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб'ємся,  вiн  на  заробiтках,  я
тут,- хоч пропадем, то тiльки двоє; а в них же дiти малi.
   Сидять жiнки на призьбi, що рудiє глиною в вечiрньому свiтлi: стiна  за
розмовцями яснить, мов срiбна. Здається, тiльки сонце  в  свiтi  чує  їхнi
жалi.
   Андрiй прийшов до пiчникiв, коли вечеряли: варена картопля в череп'янiй
мисцi, а в блюдцi трiшки олiї; i сiль -  хлiба  на  столi  нема.  Почувши,
чого. прибув хлопець, пiчничиха заклопоталася - йти.
   - Може б, доїли з гостем, тодi пiдеш? - питає пiчник.
   - Вже годi!
   Надягла старий чоловiкiв пiджак поверх зношеної суконки. I припрошує:
   - Сiдай, синку! Ще є картопля.
   Лiтня жiнка,  дрiбна  на  зрiст.  Вiдзнак  дивовижної  вроди  в  обрисi
обличчя, що помарнiло вiд рокiв  i  клопотiв;  оживлюється  карими  очима,
тонко окресленими, як осереддя квiтковi, свiтучими - в прозоростi.
   Всi в селi знають: мовчазниця i добра. Вдвох, справляючи печi i  груби,
за чверть вiку нiде голки чужої не взяли, буваючи самi -  цiлими  днями  -
серед чужого добра. Їх рiдко звали: Максим Бережан чи Мар'яна  Бережан,  а
просто - пiчники, бо при цiй роботi в селi - тiльки  вони,  обоє  нарiвнi:
коло глини i цеголля, пiску i золи, попелу i сажi.
   Хлопець спершу острашений вiд брiв  пiчника,  навислих,  як  стрiхи,  i
здоровенних очей: синiх, що нiби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно,
тицяв  картоплиною  в  олiю,  пiсля  чого  обережно  вiв  до  губ,-  а  то
розсиплеться. Смачна! - можна розсмоктувати до крихотки.
   - Чи не Андрiйком звуть? - раптом прогримiло низько з-пiд колоскуватого
кольору вусiв, рiвно пiдрiзаних i зовсiм дрiбних, так що  хлопцевi  дивно:
чому крiзь них грiзний виголос.
   - Так звуть,- потверджує гiсть i здогадується, що пiчник пам'ятає  його
з минулої зими, коли пiч лагодив.
   - Соли картоплю!
   Хлопець послухався i вiдчув, як  смак  гострiшає  i  сильно  входить  в
почуття.
   Доїв i, обтерши губи, подякував; хотiв пiти додому.
   - Пiдожди трохи! - наказує пiчник.
   Вiдчинив шаховку; обторкав  порожнi  коробки,  склянки,  капшуки,  поки
натрапив на грудку цукру: для хлопця.
   Той, дякувавши, взяв i вiдкусив бiлий гострячок, а решту - в кишеню.
   Страх проминав.
   - Дядьку, як роблять цукор? - питає Андрiй; дивиться ж на пiч, криву  i
низьку: в ворожбита, що всiм ставить її, мов картину.
   - Везуть бiлi буряки, що звуться цукровими,- почав  пiчник.-  На  завод
везуть, патрають i женуть пiд ножi, вкрiпленi на колесах:  стружка  звiдти
збiга, як шаткована капуста. В казани її вкинули, завбiльшки з будинок,  i
варять. Починається складна пiсня - я забув, хоч i знав трохи. Варять так,
що з сiчки, крiзь її середнi перегородки, як то бува в рослинах,  цукровий
сiк сам висмоктується в гарячу воду,- i вже варять кристалик; додають щось
- того я не знаю. Як зварять, наливають  рiдину  в  скаженi  посудини,  що
крутяться i ревуть гiрш вiд звiра. При сiтках  кристалик  задержується,  а
рiдина вiдбiгає геть. Вибирають рудий пiсок i везуть  сушити  в  нахилених
бочках, що вiдкритi з обох країв i крутяться - довго  переворушують  пiсок
пiд протягами. Якось його вiдбiлюють, то менi невiдомо. Звiдти брав маляс,
як мали корову. I робив на заводi трохи: в ливарному цеховi гуртом ставили
пiч.
   - А вам хто пiч робив?
   - Пiч - менi?
   Хлопець мовчки показав на пiч у хатi.
   - Я сам! - запевняє пiчник.
   - Нi, ви дурите...
   - Таки правда: я сам! А чого питаєш?
   - Погана пiч; якби ви ставили, була б гарна, як наша Регочеться пiчник.
Аж сльози витирає.
   - Е, хлопче,-  каже  вiн,  зрештою  вдержавшись,-  про  це  i  приказку
складено. Ходiм, щось покажу!
   Скоро старий i малий сидiли в сарайчику, розбираючи взiрець печi  з  її
секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострi i  плесковатi,-  серед  цегли,
кахлiв, юшок, заслонок, колосникiв, всякого залiзного  i  дощаного  майна,
потрiбного майстровi.
   Спитав про люту загадку кожної печi: "Чому вночi  сажа  горить?"  -  i,
почувши причину, переминув цiкавiстю до садиби. Там - обтрушена  шовковиця
з гiлками, простягнутими через двiр; всi кажуть, пiд нею  пiчник  читає  в
недiлю.
   Обсипаються огняними листками в присмерку  вишнi:  їх  чотири;  i  одна
груша, мов свiчка рiвна; двi сливи  сухуватi,  з  загрозливими  колючками.
Рядок тополь вистанув при парканi. Скрiзь позаростало;  нiколи  господарям
пiсля працi, в зморi i турботi нужденнiй поратися з  ростиною.  На  стежцi
просiяно жорству i пiсок.
   Поляна бiля вишень; нiчого нема, а колись  був  квiтник  рiвнi  насипи,
вкритi зелом, виказують, що красувався в зiрчастому обрисi. Принесено купу
поколотої цегли - мабуть, господар збирався рисунок вiдновити.
   Затишок. Найдалi вiд вулицi, закритий кущами бузкiв i ясминами.
   Пригадує хлопець: недалеко пустош, бiля якої  вчора  сидiв  з  Миколою,
дожидаючи тата. Нi передчуття жодного, нi  здогаду  в  хлопця;  нiчого  на
думцi, пов'язаного з майбутньою прикметою мiсця. Тiльки чуття i  погляд  з
бiльшою  певнiстю  спиняються  тут,  мов  трохи  звикшись   -   до   iншої
справжньостi, якої ще зовсiм не знати.
   Прийшли жiнки в двiр: пiчничиха, а з нею Федора i Катря.
   - Мати звелiла бiгти додому! - сказала Федора.
   Коли хлопець вiдходив, йому в уявi проблискували видива:  як  десь  тут
сховають коштовнiсть. Але вiдразу треба вiдсторонитися вiд того,  бо  мати
заборонила страшно.
   Притьма, мов при допитi, стрiчається чоловiк, дзьобаний i їдкий з лиця,
як сiрка, серед якої очi горять темною  охрою!  -  палить  ними  хлопця  i
находить на нього, чогось прив'язнувши до його  двору.  Хлопець  вiдскочив
набiк i, вбiгши через хвiртку, оглянувся: причепа поволi рушає далi.
   Батько почув про покльованого i здогадався:
   - Приспосiбник, як хорт; крикнуть: "Кусi"! - вiн кинеться до горла.
   Став пильно глядiти Мирон Данилович на сторони; знав,  що  двiр  -  пiд
горючими очима жовтовида, який, здається, вночi бачить, як удень.
   Микола i Оленка зголоднiли вкрай; на городi  мати  накопала  капустяних
корiнцiв - тим i втишила. Андрiй роздiлив цукор: пити кип'яч.
   Бiля садиби, почавши тодi, сiрчанить Шiкрятов при сходi i заходi сонця;
прислухається i розглядає,  що  Катранники  роблять.  Замучив  їх.  Сидять
безвихiдно, як вивiрки в дуплi, коли пес облiг дерево, а перебiгти вгорi -
нема гiлок.
   Одного вечора звiяло його лихо; тодi Мирон  Данилович  набрав  пшона  з
запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується  запас;  будуть  однi  бурячки,
заритi на попелищi - харч несмачний, хоч можна перебути мiсяць, коло самої
смертi.
   Всi так виснажилися i ослабiли, що почали тремтiти; гiркота пiд грудьми
в кожного.
   Вiдро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях i
криницях, муравлиним терпцем перемагала кволiсть  i  втому,  як  i  острах
серед темряви.
   Напомацки працювала бiля двох купок: висипаної  землi,  куди  вiдхиляла
вiдро, пiдтягнувши з ями, i - нарiзаного на пустошi верхогрунту з  травою,
до якого чоловiк приставив цебро з цементом i прислонив драбинку.
   Спершу тiльки вiд краю вiдгортала землю, що, копаючи, викидав  чоловiк;
потiм з глибини тягла в вiдрi; робота - без брязкоту.
   Пiчник i його жiнка часом пережидали, поки минуть кроки на  вулицi  або
вiдстукотить пiдвода, i знов трудилися коло схованки, мов дрiбної шахти.
   То посиплеться сiвкий, як  мачок,  осiннiй  дощ,  то  вщухне.  Бережан,
копаючи на днi при слiпчаковi, поставленому в коробку  з  прорiззю  збоку,
завбiльшки - нiби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспi
йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.
   Шахта ставала глибша,  нiж  дiстають  залiзнi  щупи  бригадникiв.  Пора
сховок мурувати: в квадратнiй ямцi, на серединi дна,
   - Подай драбину! - пошепки в темрявi озвався пiчник.
   Мар'яна спустила драбину, i вiн, вибираючися по нiй,  приймав  цеглу  i
зносив на дно; потiм - цемент i причандалля, зрештою - скриньки i дошки.
   Вимурував чотирикутник i всередину  поставив  скриньку,  що  видавалась
темна, хоч була синя. В нiй - чаша, обгорнута, як попереду, бiлою шовковою
хусткою,  а  також  аркушами  воскового  паперу.  I  скрiпи  мiж   дошками
завосковано скрiзь. Зверху густо вкрито олiйною фарбою.
   Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж  накрив
яму на виступцях i  нагорнув  землi.  Вибравсь  нагору  i  витяг  драбину;
посидiв трохи, спочиваючи.
   Безшумно вдвох орудували лопатками, коли  загортали,-  ворушились,  мов
нiчнi птицi.
   Знов сiє дощик: дрiбнiший, нiж пил.
   - Якраз i треба було полити,- сказав Максим,- зелень вiзьметься.
   - Вiзьметься: хоч пiзно! - промовила жiнка.
   Починало  заходити  сiрiстю  передсвiтанковою  i  поволi  днiти,   коли
скiнчили роботу; рiвно вклали скибки  з  травою  -  на  скопанiй  мiсцинi.
Незвичним очам трудно примiтити, що поверхня зрушена.
   Вiднесли пристрої в сiни. Хата дихнула теплою тишею; шибки -  сiни,  як
фарба на захованiй  скриньцi.  Здається:  от,  крiзь  сутiнок  проступить,
жарiючи, нiби чаша, обвiд сонця. Але нi,- хмари зап'яли небосхил  i  сiють
найдрiбнiшим плачем, вiдсторонивши вiкна вiд свiтла, як нагорнута земля  -
очi людськi вiд чашi. I серце теж криється: в свiй смуток.
   Останню працю дома вiдбуто. Тепер  зав'язуй  клунки,  пускайся  рiдного
порога, бо нема працi... як нема? - печi ж пообвалювалися i димлять. А так
рiшено: хай дим очi людям  їсть,  бо  в  головарiв  ощаднiсть,  на  кращий
похапок собi.
   - Знайдем роботу в мiстi! - сказав Максим.  Жiнка  оглянулась.-  Роботу
знайдем,- пояснив вiн.- Сказали: тут нема.
   Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
   - Чудно якось: голова  колгоспу  Вартимець  зустрiвся,  напроти  так  i
валить - аж ми носами близько  стали,  тодi  вiн  стрiпнув  брови,  неначе
розбудився: "Максиме, ти?" - питає вiн i дивиться несвоїм поглядом.
   "Мабуть, вам прикрiсть або голова болить",- кажу йому. А вiн:
   "Не болить, уже завертається".
   "Чого ж?"
   Вiн оглянувся на розоренi сараї, де худоба подохла.
   "Чого? Дзижчать газетки, що ми замороченi вiд успiлв".
   Як приглушений, стоїть; протягає гiрко:
   "Та-а-ак..."
   Жаль стало його, я i раджу:
   "Вiдхилiться думками вiд клопоту!"
   "Куди? - питає вiн.- Скрiзь однаково, i акти складенi, що  я  винен;  з
посади вiдхилять, от що. Спiшiть i ви  звiдси,  бо  роботи  ремiсникам  не
буде. Звiльнять, аби зоставити без копiйки".
   Вартимець пiшов;  заточувався,  як  сонний.  Думаю:  бiдний  чоловiк  з
посадою i партквитком! Бiсовi приписаний, а той першого ж  його  калiчить.
Нам би тут берегти, що люди довiрили,- нi, тягнися пiд городськi  паркани.
Заб'ю вiкна дошками: комiсiя вгледить пустку i без мацання одшиється. Хiба
влiзуть злодiї. Та чого, по щербатi горшки?  Я  їх  сховаю  в  пiдпiччя  i
цеглою закладу: там низько, нiби глухий пiдмузок лiг.  А  робота  в  мiстi
знайдеться. Ти - як?
   - Про мене! - сказала жiнка; себто, їй однаково.
   Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла  до  серця.  Чи  сказати,  як
Вартимець про смерть розпитував? Вагається пiчник.
   Дощик перестав; розлилась бiляста свiтлота крiзь хмари.
   -  Виходжу  я  з  колгоспного  -  знов  Вартимець  навпроти:  випитливо
дивиться, радить перейти на цегельний завод - тепер печi перекладатимуть i
треба мулярiв. Дають  сiмейнi  кутки  в  бараках.  I  сам  би  пiшов,  так
прив'язь.
   Дякую йому i дивлюся - подобрiшав чоловiк; вiн мою думку вгадує:
   "Посмiєшся, бо говорю по-другому, нiж колись".
   "Нi! Порадiю..."
   Вiн скинувся i глянув пильно, нiби перший раз бачить:
   "Вартимця  нема  того,  що  був.  Знаєш,   за   годину   деколи   життя
перевернеться. Служив їм, як вiл, собi рвав жили i  всiм  -  пiдганяв,  бо
вiрив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на  розпал.  З
нами обходяться, як дурнi хазяї з собаками. От i я: пiду пiд суд, можуть i
в концлагер загнати, i на розстрiл,  значить,  я  їм  нiщо.  Вiриш,  що  є
чорти?"
   "Злi духи; без личин, як їх малюють".
   "Що ж вони, в казанах печуть? На кухнi чи де?"
   "Без казанiв i кухнi".
   "Гляди, що так! - сказав  вiн.-  А  то  б  треба  iндустрiю  вести  для
казанiв, на цiлу многiсть; i рудникiв треба - з  безперервною,  на  чотири
змiни, i десятникiв, крiпильщикiв i всяких, бо звiдки ж чавун? - i мулярiв
для печей, i цегельних заводiв теж,-  силу  всього.  Дивися,  в  нас  руди
повно, а пiди казанок купи! - рiдко буває, i цiна чортова".
   "Там i без казанiв, огонь завжди,- кажу йому.- Чи вже будуть грiшники i
демони, чи ще нi, огонь не гаситься".
   "Вiд чого ж огонь? Ти - пiчник i сам знаєш: на чомусь огонь iснує".
   "Не знаю,признався я,- там огонь горить  не  так,  як  наш.  Тут,  коли
вдарив мороз, який без нiчого i нi на чому не держиться, то аж пече. А там
не мороз, тiльки горяч проти нього: сама собою. Становище таке,  де  немає
милостi вiд Бога - нiякої! Через те все горить огнем.  Це  однаково,  якби
хто вiд сонця сховався  в  землю:  в  саму  середину.  Вже  нi  хмарка  не
притiнить, нi вiтерцi не повiйнуть, нi деревце нiде не прийме в  холодок,-
нiчого, що вiд сонця з'явлене, а тiльки один огонь. Кажу для прикладу".
   "Похоже, що ти влучив! -  згоджується  Вартимець.-  I  добре,  коли  не
второпаєм досередини, бо, замiсто Сибiрюги,  туди  б  гнали  етапом.  Ось,
тепер i мене. З пiвночi по снiжку втекти можна. Не  забудь  про  цегельний
завод: з десяток мулярiв приймуть,- менi казали. Скорiше, бо тут зав'яжуть
пiд зашморг!"
   Вартимець пiшов; а я не знаю, що думати,- чудний вiн...
   - Чого ж чудний? - обiзвалася Мар'яна,- в нього серце прокинулось:  при
бiдi.
   - Правду сказала; так i виглядав, як вирвався  з  сну  до  живого  дня.
Прийшов на край i чує, де став.
   - I я чую,зовсiм тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловiк на неї дивиться,
бо знає: казала завжди, що - на серцi. Видно, велика тривога в неї.
   - Зостанемося тут? - питає вiн, згадавши про вирiшений вiд'їзд, можливо
- причину страхiв.
   - Будемо їхати! - заперечила Мар'яна.
   Вiн i сам бачив: треба. Заробiтку по хатах жодного. Скорбота  обгорнула
йому думки  вiд  жiнчиного  передчуття.  Один  просвiток  вiдкриється:  як
виїхати.
   9
   Прибрали на столi Катранники пiсля голодного снiдання i, почувши тупiт,
виглянули в вiкна: комiсiя! - бiжить по садибi, вганяє щупи в грунт.
   Мирон Данилович виступив за порiг; дивиться,  як  нишпорять  пiднаказки
скеповида - важного, нiби iндик, i подiбно  обдутого  сизiстю,  коли  мимо
проходить, натужуючись i палячи охряними очима, аж в  рукавах  стiпується,
мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:
   - Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?
   Дiткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович:  "Це  менi  смертi
хочеш, присурганивши з своєї Москви,- за вiщо? Тобi  ж  не  зичу  гибелi!"
Намiрявся сказати, а змовчав: "Хай вiдбiга кудись, бо ще в хату вскочить i
дiтей покусає".
   Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комiсiю  лихо  вивiє;  а
враз - крик, на сторонi, де попелище.
   Бригадник гукнув пiд вiкно:
   - Виходь, опис бурякiв буде!..
   Старшi сполотнiли: знайдено буряки i тепер скоро кiнець.
   Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши вiд  тривоги.
Небагато  бурякiв,  а  гамору  навкруги  -  мов  знайшли  скарбницю  царя.
Перебирають знахiдку в мiшечок i  складають  опис.  Шiкрятов  радий!  -  i
лається; руками пiдкидає вiд розбурення, сам стаючи з жовтого i сизого  аж
червонастий, трiшки менш, нiж виритi буряки. В руцi щуп,  як  блискавичний
гостряк демона.
   Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомонi, знає: ось близько до
хати - смерть.

   Пробули в смутку, мов живими похороненi, пiвдня. Оленка притулилася  до
матерi:
   . - Їсти!..
   - Цить, люба дитино,- терпи!
   Мирон Данилович вирiшив: "Навiдаюся в  магазин";  виходячи,  глянув  на
доню - прозора з лиця, так схудла.
   "...Бiдне моє,- тужить вiн,- ми  старi  мучимось,  бо  грiшнi,  а  воно
безвинне терпить за нас".
   Згорнувши мiшечок пiд лiкоть, подався до площi, хоч знав, що  те  мiсце
не дуже  поживнiше,  нiж  пустеля;  тiльки  рiдким  випадком  -  харчi  на
прилавках.
   Черга! - привезено чогось, годящого в миску.
   Мирон Данилович  спитав  дiдка,  шкiльного  сторожа,  що  обома  руками
спирався на цiпок:
   - Що?..
   - Аж дивно,вiдказує дiдок,- дають борошно, не знаю, яке, може, з кiсток
собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! I дороге.
   - Чого ж беруть?
   - А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жiнка тут одна
несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до  мене  -  раз
ступити.
   Мирон Данилович добувся до терезiв; глянув на їдку мiшанину i як нюхнув
- зразило його звiдти трупною затхлiстю... нерви збурилися дико i щось пiд
грудьми, мов сiпнувши прив'язь, намагалось перекинутися i рвонути наверх з
рiзким болем.  Не  витерпiв  чоловiк:  вийшов  геть.  Подихав  на  чистому
повiтрi, обпершись об стiну; перестояв недугу.
   Багато вiдверталося вiд їдучої гнилi, намiшаної на продаж.
   Мирон Данилович пристав до кiлькох, що брали напрямок до хати робiтника
з олiйного заводу: там макуху продають, з високою нацiнкою, а добру.
   Заходять. Батько хазяїна, похилий вiком та бiлий  сивиною  i  сорочкою,
берiг макуху в дiрявому лантусi, пiд лавою.
   От, чотири кружки виторгувано,  маснi  на  дотик,  з  рiзким  i  густим
пахощем; колiр трiшки незвичайний...
   "Темнувата, як на рижiєву"! - подумав Мирон Данилович;  прикупив  також
колотої на куски, ця - з тютюнового зерна, олiю ж вiд нього на  фарбування
вжито.
   Принiс додому добуток i поклав на  стiл.  Всi  обступили:  розглядають,
обторкують, вiдкришують трiшечки i їдять,  хто  -  без  води,  як  Андрiй,
тiльки на зубах хрумкiт, а хто розмочує; всi хвалять.
   - Неначе пряник,- каже бабуся. Пробує тютюнову:
   - Нi, ця не така!
   - Ця гiрша,згоджується, покуштувавши, Дарiя Олександрiвна,- поїмо, коли
буряки забрано. Радяться, як розварювати i чого додавати.
   Тiтка Ганна приходить - хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено.
- Зразу ж пiду сама. Погано менi: була  в  Йосипенкiв,  страшного  борошна
купили, з зерна якогось, нiби льон; i зразу - пекти корж... я попробувала,
тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядiть, не купуйте тiєї  гнилi!  По  два
пуди в однi руки вiдпускано,понакуповували люди i скрiзь покотом  лягають,
мертвi. Ой, погано! - а я ж дрiбний шматочок з'їла.
   Взявши, нiби  празниковий  гостинець,  кусник  рижiєвої,  тiтка  пiшла:
помалу стопи переставляючи.

   Катранники декiлька тижнiв живилися макухою; але i вона стала виходити.
Глянули одного ранку - рештки рудiють.
   Холодний день починався в небi чистому, як вимите дзеркало,  та  швидко
спохмурнiв: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тiнь.
   Знов  купує  рижiєвої  Мирон  Данилович;  знов  дрiб'язок  визбирує  на
городах.
   Дiти виголоднiли i не могли висидiти в школi. Мучить їх.
   - Якби бурячки,- жалiється стара,- можна б зварити i  дати  по  одному:
нехай пiдкрiплюються дiти в перервi, а так - чого мордувати?
   - I  наука  чудна;  сьогоднi  пiдуть,  i  годi!  -  сказала  мати.-  Бо
вертаються ледве живi.
   Навчання в селi почалося пiзно, бо, при лихому ремонтi, школа до  осенi
зоставалася руїною в риштованнях.
   Побудуть дiти в  школi  i  похворiють;  голови  їм  наморочаться,  а  в
цiлунках - пекота, i слабенькi стають, рухаються, як тiнi. Дома полежать i
трохи одiйдуть.
   - Чого вас учено сьогоднi? - спитала одного разу мати.
   - Вчитель казав, нашi батьки - саботажники Мати змовчала. Але подумала,
що навчання можна перервати на деякий час.
   "Бо з якої речi? Змордованi  дiти  вiд  їхнього  голоду  будуть  душами
калiчитися, завчаючи злу неправду про батькiв".
   Сьогоднi ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:
   - Про що учать?
   - Про партiю,- вiдповiв Андрiй,- як гарно при нiй...
   - Щоб їх так гарно розiрвало з нею разом, анахтемiв! - сказала бабуся.
   Цього чорного дня "наука" для дiтей скiнчилась.
   Микола став аж землистий; запав очима i щоками, i всiєю душею.  Сорочка
висiла на раменах, як на жердинцi.
   Мовчить вiн - болiсно думає. Нiби загадка, за знаття якої демони  i  їх
прислужники вбивають зразу, намагаючись i корiння вирвати з життя.
   Раз обiзвався до батька:
   - Половину вчителiв забрано, нема нашої iсторiї...
   - Недарма ж забрано! - сказав Мирон Данилович.- Помовчуй на  людях  про
цi речi.
   Непокоїло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима.
   Менший зберiг живi поблиски в поглядi, хоч зробився схожий на старичка:
голова велика, а  шия  тоненька,  як  стеблинка  жита,  i  на  нiй  голова
хитається: страшно постарiв хлопчик i смiх стратив.
   Тiльки в Оленки трохи радостi в очах, але вже, здається,  нетутешньої,-
стала Доня схожа на воскову свiчку: догоряти чистим вогником. А зшиток все
тулить собi до грудей i на маму дивиться, як зачарована. Нiби хоче сказати
щось безмежно важливе, але не може.
   Харигина Григорiвна враз ветха зробилася за осiнь -  тiнь  себе  самої;
рука тремтить i зiр погас: неспроможна нитку в голку  всилити,  а  недавно
була видюща.
   I видається, час летить, як буря непрозорима,  -  всiх  разом  з  хатою
вiдносить, наче пором, вiдiрваний  вiд  струни,  до  невiдомого  урвища  i
водяного спаду, чорнiшого, нiж нiч.
   Дарiя Олександрiвна, хоч найменше їсть,  -  усе  дiтям  вiддає!  -  але
тримається, мов чудом. А висохла; коли  вкутається  в  платок,  зав'язуючи
бiля шиї, тодi в його обводi над чолом, схожому  на  звiд  iконної  ризки,
раптом видно, як висохла хворiсно.
   Губи окреслилися в страдному i строгому виразi, а разом - з  почуттєвою
тихiстю... "Праведниця моя!" - вiдгукнувся враз всiм серцем до  неї  Мирон
Данилович, але не проказав цих слiв:  боявся  стратити  їх  щирiсть,  коли
вимовить.
   Дiти побули в хатi, жуючи рештки вiд макухи, потiм з батьком  вибралися
на роздобичу; дома-сама бабуся.
   Довго рилися на городi, чи нема корiнцюватих решток їстiвного.
   Околицею, через глухi садиби, яких чимало пiсля висилок,  дiти  майнули
до польових видолинкiв з грядками i звiдти вернулися в двiр.
   Зiбрали з десяток картоплин, декiлька бурячкiв, соняшничат  з  висохлим
насiнням i капустяних качанiв...
   "Бiдолашнi, бавляться i  не  знають,  яке  нещастя  буде!"  -  сумував,
дивлячись на дитячi розкопини, Мирон Данилович.
   Для нього вже свiт змiнився;  то  був  спервовiку  чiткий  i  несхитний
пiдвалинами, безконечними в свiтлотi, на яких розгорталося  все  неосяжне,
все красне багатство видимого - з явищами, вiдбуваними в твердому  законi.
А тепер зрушився весь, нiби  пiдстави  його  вже  розсипано  i  тому  став
виручий, темний, сторожкий - враз вiдрухнеться  глибиною  i  далекiстю  на
кожний помах твоєї руки чи навiть на короткий позирк. Свiтлота  розвалена;
взявся чорнiстю обшир i збiр подiй  в  ньому;  наситився  ворожiстю  проти
душi. Звiв незнанi досi вихори - страшенно великi i слiпi - i обертати  їх
почав: швидкiстю, дужчою i злiшою щодня, такою, що для душi  немає  мiсця.
Мусить сама переконатися,  як  приречена  вийти  з  нього  в  неiснування,
жахливо терплячи в голодних муках, невiдомо вiд чого.
   Гiркуща осiнь! - а ось надходить моторошна зима; як перебути?
   Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався пiти за село -  до
млина:  часом  люди  дiстають  кiлограм  борошна;  якби  попоїсти   хлiба,
справжнього! - можна вiджити.
   Незвичну слабiсть  вiдчував,  аж  недужий,  вiд  якої  тремтiв  нервами
грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темнiє.  Ноги  неслухнянi;  хоч  i
худющi, а обважнiлi.
   Змiнився зiр! - все навколо  зготувалося  текти  перед  його  поглядом,
утративши i рiвновагу попередньої  видностi,  i  сталiсть.  Вигляди  речей
зробилися  для  сприйняття  нiби  стривоженими   i   позбавленими   доброї
значущостi.  Все  почало  нервувати  Мирона   Даниловича:   його,   завжди
спокiйного серцем, як вода в ставку... Ось, зачепився рукавом  за  колючки
шипшини i так стривожився, що хотiв рвонути вмить  -  подер  би  одежу.  З
якоюсь, нiби дитячою, образливiстю болючою вражалася  душа  вiд  дрiбницi,
хоч одночасно, при пекучiй дiткливостi i згостреностi, наставало зглушення
в iстотi, через що речi, незвичайно важливi колись, погасли значенням  для
думки, мов зовсiм порожнi. Над всiм - пережиття кривди, без  уявимих  мiр:
вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, вiд  якої  бiль,  понад
можливiсть терпiти, збирає при собi  горючий  неспокiй.  Здається,  ранить
кожний доторк; а поряд болiсної досади обпала серце скутiсть: її незримими
ланцюгами прип'ято почуття. Тому перешкоджено думцi вихiд з круга бiди, як
з незбагненного полону, що  забрав  собi  в  жертву  -  повний  гiркоти  i
подiбний до пошестi. Щохвилини ж тиха сила з iстоти противиться  бранству,
помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиреннiсть...
   "Що буде, те й буде!" - поклав собi Мирон Данилович, прямуючи до млина:
помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, i тому дорога стала  дальшою,
нiж колись.
   Спершу  не  впiзнав  будiвлi  -  якась  крiпость  височiла  над  вiткою
залiзницi та бур'янами. Навкруги никали люди, мов мухи  -  дрiбнi  i  сiрi
проти неї, обшитої свiжою сосниною.
   Мирон Данилович мусив присiсти на  горбику,  бо  пiдбився,-  треба  дух
перевести, бiля потеряних, як вiн сам.
   Сiв i дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано  млин  довкруги:
нащо загорожа страшна?
   Прихiдцi збиралися, i один з них, пiдлiток - боса голова i, як паперик,
бiлява, -  спитав  рiдкобородого  селянина  поблизу,  що  з  нього  звисав
столiтнiй сiряк:
   - Дядьку, чого млин затулено?
   - Од таких, як ти! Скiльки аршинiв буде, як ти скажеш?
   - П'ять буде, або шiсть...
   - Бачиш, не вгадав! - дев'ять аршин заввишки. Бо дехто так робить,  от,
якби твiй батько був:  бачить,  що  дiти  голоднi,  то  взяв  рукавець  од
материної сорочки, наточив борошенця повен  i  викида  через  паркан  -  у
бур'яни. А ти б, скажiм, з братиками та сестричками  пiдiбрав.  По  отаких
перекидах всю дiтвору попухлу, де в бур'янах кругом бродила, виловлено,  а
млин обстукано - дивись, якими государственними дошками!
   Мовчить хлопець, глядячи на крiпосний паркан i на вагони, що все  йдуть
i йдуть, легкi - в браму млина, а важкi - звiдти.
   - Он, залiзним колесом наш хлiб тягнуть:  од  твого  рота  i  од  мого:
прямiсiнько в Москву i там далi, далi, чортовому синовiї - сказав дядько.
   Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи мiлiцiю попiд парканом,  купка
його однолiткiв почала пiдбиратися  до  ворiт.  Дехто  з  старших  i  собi
рухався туди простiшим напрямком; люди, нiби ослiпши  вiд  болю,  втратили
твердий крок.
   Голоднi, старшi i молодшi, хотiли при в'їзних вагонах i собi  вкинутися
в двiр млина. Близько  були  до  входу  всередину,  але  звiдти  вискочили
мiлiцiонери: бистрi, нiби з цепiв спущенi. Лозинами i ломаками  розганяють
- б'ють по чiм попало. Декотрi з селян попадали, скалiченi або неживi: тих
за руки i ноги вiдтягнено вiд ворiт i кинуто на бур'ян.
   Мирон Данилович стоїть, мов черевики  прив'язанi  жовтою  травою,  коли
страх аж звiває. Гурти селян в розпачливiй застиглостi: худих, як обгорiлi
стовпцi, в лахмiтинах, замiсть одежi, прикованi  поглядом  до  брами.  Там
їхнiй хлiб, що здобули в кривавицi  чола,  там  борошно!  -  можна  спекти
буханчик i вiджити, i врятуватись... бо хилить бiда до землi, в чорноту, i
нема надiї на пiдмогу i рятунок.
   Зовсiм безсилi i недужi лягають на землю - не рухаються;  дехто  помер:
так близько до брами!
   Стугонiли потяги звiдти, один за одним,  як  великанськi  гусеницi,  що
обпилися  кровi  з-помiж  ребер  мертвякiв;  вiд  Москви  лiзли  сухi,   а
вiдповзають - земля гнеться.
   Мiлiцiонери сизiють: незрушно, мов степовi  боввани  древнi,  сiченi  з
камiння; вицвiли мундирами i дивляться вивiтреними зорами поверх лежачих.
   Торохтить  пiдвода;  возiї  збирають  мертвих  i  вiдвозять   у   степ,
спиняються недалеко вiд млина: там, в ямi,  неглибоко  прикидають  землею.
Скоро вертаються назад, по мертвих.
   Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зiрвуться  кружити,  як
вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою  над
степом, млином i людьми. Але вагони, коли викочуються,  то  заглушують  їх
каркiт своїм червоним стугоном, i брязкотом, i  стукотом,  все  йдучи  вiд
млина, нiби харчiвнi - кудись на пiвнiч.
   Мирон Данилович стежить червону низку, що  почина  йому  очi  тьмити  i
кружити голову.
   Очунявши, пiдвiвся вiн i походив поодаль вiд брами - розрухати  суглоби
i притерплi м'язи. Потоптався серед пiвтрупiв i  побрiв  додому,  схиливши
голову.  Молодшi  i  хуткiшi  теж  вертали  вiд   неприступних   ворiт   i
випереджували його; один повторював:
   - Тепер тiльки на Воронiжчину! Там  є  хлiб;  сусiд  казав:  за  верхню
сорочку вимiняв борошно. Одежа вся йде.
   Тi слова не були для Мирона Даниловича значущi. Але, що далi  вiдходили
бесiдники, їхня розмова вiдживала все дужче в пам'ятi.  Збуджувала  надiю,
хоч кволу - добути хлiб...
   "А гляди, вдасться? Треба їхати, от - на Воронiжчину! Раз  мають  хлiб,
вимiняю".
   З  такою  думкою  вернувся.  I  знову  лiг  на  лавi:  заморений!  Руки
безвiльнi, мов чужi, на грудях. Лежав i оповiдав про  млин  -  тихо,  нiби
виписаний з лiкарнi; коли згадав про Воронiжчину, жiнка погодилася:  треба
їхати.
   - Є в нас трохи полотна тонкого на бiлизну; можна дещо з верхньої одежi
повезти.
   - Знаходь! - просить вiн.- Це вiзьмуть.
   - Удвох поїдем.
   Мирон Данилович вiдхитав заперечливо головою.
   - Нi? - допитувалася дружина.
   - Чого вдвох? - небагато ж речей: на одну руку  перекину.  А  грошi  за
квиток чималi.
   Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж  до  повноти  в  грудях  i
розгону кровi в скронях. Пiднявся, трохи вкрiплений, пожував  дрiб'язку  з
макухи - все-таки поживнiсть, хоч i недобре пiсля неї, скiльки не  запивай
юшкою. Треба соковитого рослиння: перебити смак.
   Взяв мiшок i пiшов з хати. В повiтрi щось наче спинилось i  застигло  з
сонною непорушнiстю, супроти подихiв  свiжих,  навiть  пронизливих.  Хмари
сiрi i низькi. Мабуть, скоро снiг завiє.
   За село вибрався Мирон Данилович,-до струмка, що бiжить через Змiїв  яр
i впадає в  рiчечку.  Там,  при  його  бiльшiй  водi,  греблю  загачено  i
поставлено мiсток, попiд яким збiгає допливний надмiр: вниз,  в  калабаню,
по краях окриту ряскою.
   Здобичник закотив холошi  i  скрiзь  почав  рити,  вживаючи  берестовий
сучок, як за часiв найдревнiших; все -  при  берегах  калабанi  i  ставка,
рiчечки i потоку,  ступаючи  вгору,  'проти  течiї,  до  самої  тiснини  в
байрацi. Виривав корiння з тванi, визбирував поживнi низки i  -  в  мiшок;
також i листя очухрував, де м'якше: все - в мiшок. Принiс додому i сказав:
   - Це на обiд! Низки можна сирими їсти.
   Жували нехотя i вiдходили. Зваривши корiнцi i листя в великому горщику,
налили в спiльну череп'яну миску, посолили i сьорбають. Гаряча юшка  трохи
пiдкрiплює, хоч так болiсно нудить.
   Дiти мовчать. Аж дивно. То було,  в  звичайний  час,  заведуть  голосну
музику: "Їсти хочемо!" - тепер принишкли i нiмо мучаться;  все  розумiють.
Звiдки в них терпець? - як в старих.
   Дружина i мама перерили злидення; вибрали: два рушники,  полотно,  одну
сорочку i скатерть - мiняти на хлiб.
   Поклав речi в торбу господар, а  цю  торбу  -  в  другу  бiльшу.  Почав
прощатися з рiдними. Коли вiдходив вiд порога, стривожився  дуже  -  вслiд
йому тихо плакали.
   10
   Дотлiла на захiдному  крайнебi  цитринна  смуга  i  згинула  в  млистих
запонах, пiд сутiнками вiтряного вечора.
   Зiрвався снiг i косо завiяв: такий густий, що нi билинки  не  видно  на
обочинах.
   Мирон Данилович знав кожний горбок i вибоїну на дорозi  до  залiзницi,-
певно йшов, схилившись пiд  хуртовиною.  Притьма  наштовхнувся  на  гурток
людський;  теж  -  згорбленi,  з  клунками  бредуть;  i   впiзнав   їх   -
односельчани, сiм'я Савченка, що був на Сибiру  i  недавно  вернувся.  Всi
тут: вiн, жiнка i два хлопчики.
   Мирон Данилович привiтався i хотiв  обминути,  бо  -  чи  схотять  люди
супутника? Вiдчуває, як проти вiтру йому тяжко  ступати,  i  стишує  ходу.
Савченко перший гукнув - розговорилися, хто куди мандрує.
   - От, iдем сiм'єю,- журиться вiн,- не знаєм, де прийдеться жити.
   Крiзь снiг означується кремезний чоловiк; на нiм стерта  шапка,  колись
смушева, i подобизна бушлата; в борiдцi вже бiльше снiгу, нiж волосся.
   - Чого так? -_ питає Катранник; все думає: може,  i  нам  треба  сiм'єю
тiкати, поки не пiзно.
   - Хто б пiшов, якби не гнали? - сказав Савченко.- Я, бачите,  попав  на
заслання, бо не в тiй вишивцi нитку смикнув. А додому принiс посвiдку,  що
вiдбуто повнiстю i вiдпущений, бо робив за двох волiв i  одного  чоловiка.
Тепер забрали все. Знаєте самi: село, мов стара птиця, гребеться - зернину
шукає. Ми сидiли голоднi. Тодi зарiзали пiвня,  останнього  в  дворi:  був
вiн, як годинник, будив раненько, а довелося порiшити. Зварили борщ i сiли
до столу; хлiба зосталось пiвпаляницi. Де не вiзьмись комiсiя -  приходить
розкуркулювати, щука скрiзь. Нiчого нема, так  вони  борщ  i  хлiб  поїли.
Пiсля того вибили вiкна i звелiли: "Вибирайся  з  хати!"  От,  хилимо  пiд
метелицю. Лихо! Треба цiлу нiч iти: до жiнчиної сестри - її чоловiк працює
в правлiннi колгоспу i їздить кiньми;  одвезе  за  вiсiмнадцять  верст  до
мiстечка. Звiдти доб'ємося до города, коли грошей стане, i пiдем  до  мого
дядька, нехай щось придума. Вiн добрий  слюсар;  якби  коло  нього  роботу
знайти!
   На перехрестi стали прощатися. "Чого людей по  свiту  ганяють",-  думає
Мирон Данилович,  глянувши  на  Савченка,  злиденно  вдягнутого,  що  снiг
облiпив, приподiбнивши до привида. Жiнка бiля нього, блiднюща i  тонка,  в
благенькiй кожушанцi, латанiй i перелатанiй, пiдперезанiй  мотузком.  Сiра
хустка опущена, бо снiг забиває зiр. Два хлопчики їхнi: один  за  материну
руку тримається, другий за батькову,- в сукончатих "ушанках"  обидва  i  в
старих пiджачках, натягнутих по два  на  кожного:  рукава  нижнi  видно  з
верхнiх рукавiв.
   Розiйшлися стрiчнi на рiзнi  сторони;  хуртовина  роздiлила,  обкидавши
перехрестя.
   Засiювала суцiльною многiстю i, мов пеленою,  вгортала  степ.  А  скоро
вiдмiнилася  снiжинами:  однi  великi,  як  пiр'я,  мiж  ними  непочислимi
меншi... Кудись летiли разом, нiби сам простiр рушав, вiдносячи їх.  Часто
змiшувалися в вири, втративши напрямок i силу, але раптом повiвом зразу  ж
далi мчали. Неслися страшенно хутко, нiби вистрiленi,  i  миттю,  змiнивши
рух, кидалися самогубцями на землю.  Потiм  величезною  масою,  притишенi,
движуть плавко; i знов, рвонувшись, бiжать! - без кiнця,  без  перерви:  в
далечину, незупинним безумством хуртовини.
   Закривають весь свiтi - все несамовитiше;  часом,  як  вiд  крил  бiлої
пожежi, з скаженства сiянi. Iнодi такi невстежимо швидкi, що зливаються  в
поземнi пасма, мов струни  моторошного  телеграфу,  через  який  перебiгає
звiстка про свiтову бiду...
   "Ну, й завiяло! дихати не дає",-поскаржився в  думцi  на  негоду  Мирон
Данилович  i  став:  трохи  перепочинути,  коли   снiжини   знов   жахливо
стовпились, наче не встигаючи бiгти в  невiдому  браму.  Згодом  наповнили
весь обшир, як зiрки небо, i тихо осiдають, та  тiльки  -  на  хвилину,  i
зразу ж знов  мчати!  Обернуться  i  закружать  дикий  вихор:  обходити  в
неосяжнiй лiйцi - спусковi вселенської прiрви, звiдки шарпнуться вбiк,  на
обличчя землi. Обсипають кожен прижовклий  кущик,  мертву  траву,  бур'ян,
дрiбнi деревця i горби, наповнюють вижолобини бiля них i вибитi  колiї  на
дорозi.
   Понеслися! Летять, нiби  влучають  в  невидимi  марева,  коло  степових
могил: не вичерпаються i не втомляться бiгти блiдими бджолами нещастя,  що
жалять душу, обвiявши її холодними смутками.
   До станцiї прибився Мирон Данилович пiзно;  хуртовина  стихала,  поволi
ведучи снiжини навскоси через свiтляну  дiлянку  помаранчевого  лiхтаря  -
на-цеглу. Скрiзь пiд стiнами, на камiннi, люди: в  лахмiттi,  знiченi  вiд
холоду; їм довго ждати, бо потяги дуже спiзнюються.
   Катранник з натугою проник крiзь юрму при схiдцях чергового  потяга  i,
вскочивши в вагон, поспiшив зайняти верхню лаву. Зразу ж  поклав  торбу  в
голови i випростався на брудному  деревi.  Пасажири  никали  в  переходах;
гомонiли,  клали  i  забирали  речi,  закурювали,  щось  жували,   зрештою
притихли,- Мирон Данилович змiг задрiмати пiд мiрний стугiн.
   Через якусь годину, вiдчувши крiзь сон, що хтось промацує  напрямок  до
внутрiшньої кишенi пiджака, вiн шарпко скинувся i грiбнув  по  загроженому
мiсцю,- спiзнився рухом... Темна фiгура безшумно майнула, мов тiнь,  крiзь
вагонний сутiнок, ледве просвiтлений вiд кволого мерехтiння пiд стелею,  i
розтанула: хутко i примарно, нiби не була, тiльки приснилася.
   Вiн довго не мiг заснути знов, так розхвилювався! - ось, дрiбнi рублi в
нього, останнi, на  квиток  додому:  вернутися  до  сiм'ї,  що,  тремтячи,
дожидає, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотiла занапастити всiх.
   Лiг на бiк Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню i  придавити  вагою
тiла - до лави; також руку приклав на пiдступi до гаманця. Спав  тривожно.
Марева розкиданi снилися, втопленi в  безмежну  тривогу,  бiгли  швидко  i
прикрi були, i невиразнi - не мiг згуртувати їх. Почав з  мукою,  висловом
розпачу, домагатися в когось: "Вiддай!  Вiддай,  кажу  тобi!"  -  щоб  той
вернув рiч, схожу на глиняний  кухоль,  з  якого  дома  воду  п'ють,  лише
темний. Домагався з несвiтським болем душевним, а  той  -  хтось,  жахливо
недобрий, не хотiв вiддати i великим димом перемiнявся: нiхто  не  мiг  би
його торкнути; взяте пропало. Але серце криком  прагнуло  вслiд,  поки  не
зморилося вкрай, i вiд того стало гiрко в грудях,- подих стиснутий!..
   Катранник прокинувся; болiв бiк,  натруджений  об  тверду  поверхню,  i
лiкоть  отерп  -  треба  перевертатися  поволi,  обперши  другу  руку   об
перегородку.
   Потяг став надовго в нiмотi степового простору. Враз сiпнувся залiзними
суглобами, i рушив з  мiсця;  спершу  сунув  повiльно,  мов  слимак,  поки
розiгнався на добру хуткiсть. Настала пересадка. Ждання без кiнця i знов -
терзання  в  навалi  до  вагона.  Знов  стояли  годинами:  то  на  глухому
полустанку, то просто серед снiжного поля. Блiда зоря свiтова змiнила  нiч
- розлилася по холодному полю, запнутому  сiрою  завiсою,  куди,  синiючи,
вiдходили перелiски.
   Мирон Данилович весь час тривожився: не проїхати б Воронiжчину! Озвався
сусiд з нижньої лави, старкуватий горожанин; його капелюх - обшкрябаний  i
вижмаканий, але чиетий на диво. Вуса з пiдвусниками i борiдка, пiскуватi i
претонiсiнького  волосу,  так  ретельно  розчесанi,  наче  розкресленi  на
паперi. Вражала рiзниця мiж  виглядом  обличчя,  вицвiлого,  в  ниткуватих
брижках, i ясними, як брунатне скло, очима - незвичайно спокiйними.
   - Боїтеся проминути? - вам куди?
   - Воронiжчину треба...
   - I менi туди! - зрадiв дiдок.- Я дорогу знаю.
   Приглушив голос:
   - Мабуть, мiняти?
   - Чого б же ще?..
   - Всi за тим. Держiться мене - я вже там був i  дечого  привiз.  Багато
ворiт бачив. Дiти в вас?
   - Троє в хатi, та ще ми, старшi: ротiв досить.
   - Е-е! - труднiша доля. Що - на обмiн?
   Мирон  Данилович  перечислив  речi,  а  дiдок  хмурно  замислився,  мов
розв'язуючи задачу; потiм в роздумi пожував порожньо, не розкриваючи рота.
   - От що: борошна багато не намiняєте; достанеться торбина, одберуть  на
станцiї. Зерна теж дадуть мало - з сiм'єю, як ваша, довго не продержитесь.
Берiть лузгу, два лантухи!.. одбиральники не зачеплять, бо нащо їм  лузга?
А в нiй сила з зерна.
   - Хоч би лузги, бо вмремо,- сказав Мирон Данилович.
   На станцiї, куди прибули, всюди облава.
   - Гляньте, обмiтають потяг з Воронiжчини! - шепотiв дiдок. -  I  хто  ж
командує? Круки душоїднi.
   Мiлiцiя i  "круки"  обшукували  всiх,  переходячи  з  вагона  в  вагон;
торбинки, клунки, вузли, мiшки, сидори,-  все  тягнуто  пiд  жаденющi  очi
оглядачiв. Скрiзь запускаються причiпливi п'ятiрнi, що  звикли  до  одного
зусилля: грабежу останнiх харчiв людських.
   Жiнки в плач.
   - Чи їхнi сльози поможуться? - сказав Мирон Данилович.
   - Нiяк! Примовка є про сльози.
   - Що їм столиця не вiрить?..
   - То не все. Кровушку берьот.
   - Ще як! Цим держиться.
   Тягнувся трус; плач ограбованих жiнок, що, намiнявши на  рештки  одягiв
чогось їстiвного, везли до примерлих дiтей i тепер стратилися: плач  стояв
на всiй станцiї, тяжкий i розпачливий.
   Нi мiлiцiя, нi червонi жандарi чи, як їх назвав дiдок, "круки душоїднi"
з гострими очима, анi  трiшки  не  зважали  на  горе;  злiсно  вишарпували
злиденнi бебехи з жiночих рук; штурханами i їдкою лайкою  вiдганяли  геть,
хто впрошував.
   Надивившися  на  державний  розбiй  серед  бiлого  дня,  сусiди  понуро
мовчали; а їх потяг прибув, куди треба: в  омрiяну  Воронiжчину.  До  села
йшли. Прикрiсть на серцi, як камiнь.
   - Ви колгоспник?-питає старий.
   - Нi, одскочив, я "iндус": так дражнять одноосiбника.
   - Чому ж ви так?
   - Бо то - татарщина. Одкаснися своєї душi, стань побiгайлом.  Об  кусок
рельси дзвякнуть, i ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що
заробив, не бачиш; ти жили собi рви, а другий дурно рукою водить,  мiра  ж
рiвна: робочий день. Погана витiвка - на розор.
   - Не скажiть! Витiвка хитра. Знаєте, за  яку  цiну  добро  з  колгоспiв
беруть?.. За десяту часть i ще меншу,  супроти  цiни  в  магазинi,  де  це
спродується... люди, капiталiзмовi не снилось!
   - Хвалять, що то дорога в радiсть, а я думаю - в хлiвець.
   - Бо силуванi. Якби своїм намiром, то з хлiвця палац би втнули.  А  раз
душа не прийма - пустяк дiло!
   - Хто не хоче, того чорнять: ворог i пiдкуркульник.
   - Ворог? - смiється дiдок.- Проворна вигадка. А скажiть, чого так повно
репету, галасу, гвалту, мовляв, скрiзь ворог i скрiзь? - чого день  i  нiч
кричать, i ревуть, i надриваються, аж вуха всiм глушать, кругом повторюють
без кiнця i краю, i роздруковують без  числа  в  газетах  пiдряд,  аж  очi
слiплять,- тичуть в уха, в очi, в рот, в нiс, що аж  очумiли  люди,-  чого
так i навiщо?
   - Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.
   - Отож! Ярмарковi  джмiлятники  кричать:  "Держи!"  -  i  показують  на
когось, хай народ туди глядить.
   - Значить, вони...- почав Мирон Данилович.
   - Це ж саме i  значить!  -  перебив  дiдок.-  Не  вимовляйте,  бо  десь
вирветься само i тодi смерть. Кожного, хто знає, що то "значить",  уб'ють,
i його сiм'ю теж. Бо вiдкривається, як пророцтва сповнено:  про  сатану  i
звiра, йому службового, про виконавця i жовту одежу, в якiй вiн  князює  -
при кiнцi вiкiв, що ось тепер приходить.
   - Може, ще нi?..
   - Вже приходить! - настоює дiдок.-  Вже  близько.  Наш  вiк  пошвидшав:
згори сунеться.
   - Це ж як - близько?
   - А так: скiльки дороги вам додому?
   - Та, буде!
   - Дивiться: скiльки проїхали з дому, то - як всi минулi часи, а  остача
- як вiд нас, он, до крайнiх хаток.
   - До хаток? - дивується Мирон Данилович,  глянувши  на  околицю  села.-
Мало зосталось...
   - Мало! Слiд жити, мов ось, перед гробом стою.
   - Це трудно.
   - Воно полегшає; треба рiшитись.
   - Пiзно вже: нас i так поставлено бiля трун.
   - Бо слiд! Бо забували.
   Дiдок дедалi сумовитiший; потiм i затих. Коло самого села спитався:
   - Як звуть вас? Ми досi - нiби чужi.
   - Катранник Мирон.
   - Мирон? - так i зватиму. А я - Прокiп; кажiть: брат Прокiп.
   Їх випереджали гуртами приїжджi i, входячи до села, зразу висипалися  в
вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи дверi  або  стукаючи
цiпками об хвiртки i ворота, що означало виклик на  торг.  Декотрi  мовчки
стояли проти дворiв, ждучи, що господарi побачать  i  запросять  самi.  Не
багате село, але ще не обдерте, як там - дома.
   "Чудний чоловiк! - гадає Катранник про супутника.- Не питав, як  звуть,
поки прийшли, мабуть, стерiгся моєї недовiри, мовляв, вiн вивiдує, бо  вiн
перший заговорив... Нi, вiн добрий! Чому "брат Прокiп"? Хiба з  таких,  як
пiчник: в них прийнято".
   Тим  часом  брат  Прокiп  провадить  супутника  дрiбними  вуличками   i
завулками до сiрих ворiт при кiсткуватих  тополях  i  входить,  як  давнiй
знакiмчик господарiв.
   Тепло  в  хатi.  Двi  жiнки,  з  похожостi  їхньої  -  сестри,   обидвi
веснянкуватi i лобатi, в зелених хустках, поралися бiля стола i мисника.
   Дiдок вiдбув звичнi чемностi в привiтаннi,  з  розпитами  про  здоров'я
всiх без винятку, i почав торг. Викладали речi, розворушували, вивiряли на
мiцнiсть-на "розрив", просвiчували, пiднявши  проти  вiкна,  i  вивертали,
вислiджували рубцi; також пересiвали з долонi на долоню, клали  на  зуб  i
язик, нюхали, розтирали в пучках, як слiд.
   Докiнчивши обмiн, гостi з'їли по мисцi теплого борщу i вiдкланялись.
   Дiдок мав крупу i мiшок лузги, а Катранник - два мiшки лузги i пшоно.
   - Порадую своїх,- сказав дiдок.- Трудно нам: жiнка  не  здужає  робити;
дочка, сiмнадцяти рокiв, одиначка  в  нас,  туберкульозна.  Вчиться  -  їй
харчiв кращих треба, де взяти? Я роблю в палiтурнi, дiло знаю, бо тридцять
рокiв практики, а зарплатня яка? Копiйки? Бува, роботи набiжить,  до  ночi
потiй; потiм пусто, я вiдпрошусь на день, - звичайно, з платнi вичитують.
   Мирон Данилович хотiв промовити: "Бiда!" - i здержався; то  правда,  що
бiда, але в цю хвилину чого нарiкати? Вiн остерiг:
   - Коли б нам довезти вимiн!..
   Вага  зростала  на  плечах,  нiби  кожна  пшонина  робилася   залiзною,
непереможно тягла вниз, i лузга ставала - як цегла, ломила плечi.
   Завiяв снiг i стих. Часто  вiдпочивали  супутники,  геть  засапанi.  Як
притяглися до  станцiї,  зразу  ж  застояли  чергу  по  квитки.  З  речами
отаборилися поблизу, пiд стiною; i ждуть - пiвдня.
   Наближається година квитки брати, аж тут облава.  Станцiю  оточено.  До
кожного клунка пiдходять: "Розв'язуй!" - переглядають i перетрушують.
   На щастя, крупи, пшона, лузги не вiднiмали того дня. Борошно  грабували
пiдряд. Мирону Даниловичу i брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв
суховидий, але широкораменний чоловiк у рудому, нiби ржавому, пальтi:  мав
три пуди борошна - все загарбали  "круки".  Мовчав  остовпiлий,  бiдолаха,
нiяк не мiг до тями  прийти;  зрештою  вимовив:  "Останнє!  Тепер  -  всiм
кiнець!.."
   Жiнки, ограбованi, як той чоловiк, горювали голосно.
   Осторонь стояли головнi обдирщики: два в формi установи "крукiв" i  два
в штатському - теж гайворони, хоч в iншому  пiр'ї,  з  парткомiв,  "шишки"
звiдти. Вираз презирливої нудьги вiдтягав їм нижнi губи, коли перекурювали
папiроси, вiдвертаючи обличчя набiк: нiби  їм  навiки  байдужно,  однак  з
найхижiшою гостротою темних зiниць  стежили  грабунок  -  чи  вiдбувається
"чисто", себто без пропускiв.
   Лементи жiночi проходили мимо: незначущо для них, нiби  снiг,  що  знов
зiрвався з жалiбним вiтровим шумом по всьому неозорому  полю.  Сипав  проз
стiни станцiї, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку
до ребер матерiв i дiтей.
   -  Знаєте,  чия  воля  виконується  через  отих?  -  показав  дiдок  на
розпорядчикiв.
   - Чия? Партiйний цар - їх воля.
   - А через нього чия?
   - Свiтової корчми. Повно золота i чортiв.
   - А далi?
   Мирон  Данилович  мовчить,  i  дiдок,  спочутливе  глянувши  на  нього,
пiдказує вiдповiдь:
   - Звiра!
   - Звiра?.. Якого звiра?
   - Того, що в злiй збиранинi твориться. Але напроти  нього,  з  багатьох
теж, церква згуртована, як  великий  голуб.  Вороги  ж  її  складаються  в
подобництвi звiра: вiн з дна морського виходить, це - з життя народiв,  де
всякi хвилi котяться. Вилiз вiн з багна в образi компартiї,- зразу кинувся
на сiм'ї людськi; розриває їх, бо сказано  -  звiр.  I  вiн  не  останнiй;
будуть злiшi. Потiм всiх придавить один. Поставить на всякому  спокушеному
знак: що думати i що робити. Хто вiдступає - кара! Всiх супротивних  йому,
але  вiрних  Христу,  виклинатимуть  i   вигризатимуть   з   ниви   життя,
вбиватимуть, як чужих птахiв -  огнем,  залiзом,  голодом;  подiбно  тепер
робиться. Погiршає люто при останньому звiрi... Скибки  хлiба  не  дадуть,
коли не покажеться знак на лобi i на долонi, кладенiй вiд  князя,  що  при
дияволi ходить.
   - Це ж ми бачимо!
   - Бачимо це, а не видно нам, що князь i пан  цього  сидить  близько  на
престолищi... Вiн не в пеклi: там горяч i туди вкинуть його в судний день.
Тепер же ширяє пiд небесами - в воздусi, так названо простiр мiж  небесами
i земним свiтом, iнший простiр, нiж  повiтряний  i  зiрковий.  Там  нiчого
нема. Страшне море грозиться з марюками: стрiчає кожну  душу  -  зараз  по
смертi людини. Тiльки вкрiпленi серцем  до  Церкви  врятуються  з  прiрви:
однаково, чи православнi, чи з других приходiв. Тут, мiж нами. Церквi дано
силу - зiбрати всiх добрих, в останнi часи спасiння. Держiться твердо,  бо
сказано: хто вiрний до смертi, одержить  вiнець  життя.  В  годину  скорбi
смертної вiдновiть правду перед очима! Ну, пора: потяг бiжить.
   Мирон Данилович був забраний всiєю думкою в пояснення дiдковi, рiшучi i
гострi, що аж обпiкали голосом i вражали баченою височiнню. Он воно! - мов
дверi розчинились перед зором. I вжахнула вселенська безодня,  перед  якою
душа втiшиться думкою тихою i  висвобiдною  -  про  порятунок,  дужчий  за
смерть.
   Прибув потяг; почалась веремiя коло приступцiв.
   11
   Хуртовина не вгавала цiлий день i цiлу нiч, замiтаючи навкруги:  все  -
бiле i обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю  з  морозним
пилом, що закрив землю з поживними корiнцями.
   В хатi  нiмо  i  всiм  така  зимнiсть,  як  в  могилi:  не  вiд  самого
нетоплення, коли стiни вихолоднiли, але також вiд занепалостi, з голоду.
   Дров мало: зосталось трохи  дощок  i  трохи  хмизу  в  пiдпiччi,  треба
берегти, щоб юшку зварити, бо дiти зовсiм охлянуть без теплого.
   Кожне терпить про себе i конає мовчки.  Бабуся  занедужала:  лежить  на
холоднiй печi, не може руки пiдвести.
   Дiти, забувши про свою бiду, припадають до її плеча; беруть її зморщенi
стемнiлi руки в свої долонi i до обличчя  собi  тулять.  Бояться  говорити
голосно, щоб не хвилювати її.
   Дарiя Олександрiвна вкинула в горщик жмiнку  пшона:  вiд  рештки,  якої
вистарчало - хоч трохи зварити i посьорбати з миски двiчi на день.
   В сараї знайшла купку поколотих тонких пенькiв i стару солому, а зовнi,
пiд стiною, вiдтрусила з снiгу соняшничиння.  Витягла  розхитанi  кiлки  з
решток тину; порубанi, пiдуть в пiч.
   Через день, це було вранцi, Дарiя Олександрiвна згадала: близько самого
прислону над струмком, зосталися  невиконанi  бурячки.  Як  вона  про  них
забула? - можна зварити борщ i недужiй поможеться.
   З лопатою пiшла на грядку. Вiдгрiбши снiг, копає мерзлу землю i вибирає
бурячки. Все дрiбна дрiбнота i небагато, на один  раз  в  чавунi  зварити.
Пальцi змерзли, аж зашпори заходять; довелося снiгом  розтирати.  Несла  в
вiдерку здобич i думала: всi дома зогрiються i повеселiшають.
   Вернулася в хату i починає перемивати бурячки.  Меншi  дiти  сидять  на
полу, закутанi - хто собi яку лахмiтину забрав,  i  стежать  маминi  рухи;
старший на лiжку, нiби спить, хоч тiльки очi заплющив.
   Дарiя Олександрiвна хотiла врадувати стару.
   - Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогоднi легше?
   Немає вiдповiдi.
   "...Мабуть, мама сплять",- подумала так i знов порається з бурячками; а
зауважила, що якась незвична тиша на печi,- нервами вiдчула: це не так, як
завжди. Здається, дивна вiдсутнiсть настала в  хатi.  I  це  вiдчуття  все
наростало i все дужче непокоїло Дарiю Олександрiвну. Вона злiзла на пiл  i
пiдiйшла до печi; тихо, тихо питає, аби не розбудити,  якщо  стара  спить,
але, коли не спить, щоб почула.
   Тишина.
   Прихилилася тодi Дарiя Олександрiвна - глянула в обличчя старiй, i враз
такий страх i  бiль  обгорнув  всю  iстоту  її,  що  вона  нестрималася  i
розпачливо скрикнула: "Мамо!.."
   Перед нею лежала стара з закритими очима,  такими  глибоко  запалими  i
темними в заглибинах! - а застиглий рот був трiшки вiдкритий.
   Взяла її руку Дарiя Олександрiвна: холодна рука!  Безживна,  нiби  сама
кiстка в рукавi.
   Тодi жаль з гiркою образою за оце життя, закiнчене в нещастi,  але  все
праведне, все свiтле,поранив,  дуже  поранив  серце.  Була  їм  стара,  як
великий янгол: тiльки ними жила i для них була в неї вся думка i праця.
   Дарiя  Олександрiвна  мовчить  бiля  печi,  а  сльози  бiжать,   бiжать
неслухнянi, одна по однiй -  нiщо  не  спинить  їх,  тiльки  часом  судома
струсить груди i плечi; i нiчого не бачать очi за плачем. Лише  чує  вона,
що дiти всi збилися бiля неї i меншi квилять.
   Коли  втихли  меншi,  видно  було:  вони  наляканi;  i  говорили  тихо,
шелестiли, як пташенята.
   "...Бубуся мертва", - потiм повторювали, не то переконуючи  самi  себе,
не то питаючи маму.
   Дарiя Олександрiвна спорядила стару на вiдхiд  i,  з  помiччю  старшого
сина, перенесла через сiни - на стiл, в другу  хату,  що  стояла  останнiм
часом зачинена. Так i говорили, як треба було зайти туди: "в другу  хату",
хоч то тiльки половина житла.
   - Андрiйку! - наказує пошепки мати.  -  Пiди  принеси  свiчку:  вона  в
скриньцi, i сiрники - на карнизi.
   Принiс хлопець, що мати звелiла. От,  горить  свiчка  в  руках  бабусi,
кидаючи блiдий посвiт на обличчя, що так пожовкло i  вкрилось  тiнню,  так
схуднуло i запалося. Сама шкiра вкриває череп. Але вираз був спокiйний.  I
навiть здавалося: ледве помiтний вiдтiнок врочистостi оповив обличчя.
   - Молiться за бабусю, щоб  Бог  прийняв  у  Царство!  -  просить  мати,
стримуючи плач i з зупинками вимовляючи слова.
   Послухалися малi, посхиляли чола: шепчуть, хто як умiє.
   - А тепер iдiть, мої любi, я сама побуду коло бабусi! Чує мати, як вони
перейшли через сiни в свiтлицю i дверi зачинили.
   Видається їй - тут стара десь i глядить невидимо, з нею говорити можна:
почує, коли проказати.
   - Мамо!-втишуючи серце, просить вона.-Я знаю: ви нас любили i  все  для
нас вiддали, собi не взяли нiчого; ми такi виннi перед вами,  дуже  виннi,
не пам'ятайте, чим ми вразили!
   Дарiя Олександрiвна присiла долi, притулилася головою до дошки стола  i
знов так гiрко i невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос,  щоб  дiти  не
почули: нiби струмок залив обличчя; поки притихла.
   Пiдвелась i стояла, закривши  обличчя  долонями  i  хитаючи  головою  в
вiдчаї.
   Витерла сльози i пiдождала, поки очi висохнуть - не  хотiла,  щоб  дiти
бачили.
   Виходячи, погасила свiчку в руках  покiйнички,  бо  впастимiг  огонь  i
запалити одежу.
   Того дня в хатi нiмо було, як нiколи; майже  i  не  говорилося  нiчого.
Тiльки коли мати посилала Миколу по  воду,  то  докладно  розповiдала,  як
треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна  впасти  i
скалiчитись.
   I все остерiгала дiтей, нехай так багато не п'ють. Вони  надто  вчащали
до цинкового вiдра з водою, що стояло на лавi, коло самого вiкна - першого
вiд дверей, i, набираючи глиняним кухлем, жадiбно припадали.
   - Здержуйтесь! - казала їм, коли до кухля пiдходили.- Не треба зайвого,
бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу  люди  ходять?  Воду  п'ють
надмiру, i ноги припухли; декому вже - наче колоди, ганчiр'ям обкутанi: їх
важко переставляти. Опухлi  ноги  швидко  обморожуються,  їх  треба  добре
обмотувати в лахмiття i зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того  лиха?
Здержуйтесь!..
   Їли борщ - бабусин стiлець стояв бiля стола.
   Цiєї ночi недовго спали. Дарiї Олександрiвнi привидiлося,  що  десь  її
чоловiк гинув: та провiстка пронизала  їй  груди,  мов  спис,  i  прогнати
вдалося тiльки рiзкими зусиллями душевними, як закляттям.
   Дiти питали, чи тато скоро вернеться; були якiсь наляканi,- їй здалося,
що вгадали її страх. I хоч  їх  переконувала,  вони  враз,  мов  покаранi,
принишкли. Олена зовсiм стала схожа  справдi  на  тiнь:  ручки  тонкi,  як
соломинки.
   А найстарший, похилившись на лiжко, неначе вiд втоми, але  не  хвороби,
промовив:
   - Я так лежу, як бабуся.
   Мати на нього руками замахала з тривоги, вiд якої свiт їй стемнiв:
   - Мовчи, що ти кажеш!
   Вiн не вiдповiдав i не сперечався: сказав, що мав  на  думцi,  i  лежав
тихо; видно, мав знання про свiй час. Губи темнi, мов запеклися. Аж  чорно
в кутках очей, при перенiссi. Обличчя висохло, i високий блiдий лоб,  нiби
з крейди струганий, неприродно виступав i мов мерехтiв: так,  протопившися
в снiг, тлiнка з дубового корiння дивно бiлiє вдень, але  без  свiтучостi,
що - в темрявi.
   Мати присiла до Миколи, гладить йому чоло, вiдгортаючи чуб:  сухий,  як
давно скошена травка.
   В iстотi хлопця вже нiби стихло життя, хоч вiн рiвно  дихав  i  ворушив
рукою бiля горла.
   - Їсти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку,- зашепотiла  мати,  як  з
лихоманки, i не знала, що тепер робити.
   Вiн  спокiйно  глянув  широкими  i  пристиглими  очима;  довго  мовчав,
зрештою, вимовив, заспокоюючи маму:
   - Я ще житиму.
   Вирiшила його лагiдна душа, над чим мучилась, i мирно приймала все,  як
тече.
   Очi закрилися йому на сон.
   Мати безшумно вiдiйшла: нехай спить i вкрiпиться  душею  з  вiдпочинку:
вiдiйшла, як примара, сiла в своєму кутку, на полу, i здаля дивиться.  Хоч
би хотiла слово вимовити, не знайде сили на  серцi:  дивиться,  навiть  не
плаче, коли чує, як натемнiла над нею найтяжча хмара, її первiсток вже  їй
не належить i вже нiкому.
   Вона в хатi найхудiша; трималася спромогою, дивною їй самiй. Тiльки раз
подумала: "Це вiд терпцю мого давнього!" - бо  справдi  з  її  сирiтського
життя приходило  такого  болю  i  прикростi,  образ  i  хворостi,  що  все
стерплене зiйшлося сьогоднi, як спромога проти змори i немочi в голодi.
   Сидiла без згадки про час: дивилася, як спить син;  нiби  стерегла  при
життi.
   Меншi теж, бачачи, що брат хворий, притулилися до матерi i смутно очима
свiтять. Просидiла до вечора, i втома з темрявою схилила її спати.

   Рано хтось торохкає  в  вiкно;  Дарiя  Олександрiвна  перша,  з  самого
стукоту вгадала, що то - чоловiк.
   Дiти встали, i коли їх тато переступив через порiг, тягнучи добутки, то
меншi радiсно викрикнули i  кинулися  до  нього:  Андрiйко  обхопив  i  не
вiдходить, а Оленка взяла  лiкоть  тата  мiцно  в  обидвi  руки,  зчепивши
пальцi, аж повисла, мов  грушка  з  гiлки.  Пiдiйшов  зразу  ж  i  Микола,
береться за мiшки, помогти батьковi.
   Меншi дiти так i виснуть; вiтається з ними батько, беручи їхнi  лиця  в
свої змерзлi долонi. Без кiнця втiшнi  дiти  йому  i  любi.  Ось,  побувши
далеко в цi днi, вiдчув, що i не жив без них, що вся душа його  -  тут,  i
одному без них не варто на свiтi ходити.
   Вони враз примовкли i спонурились, хоч їм така  розрада  в  хатi,  нiби
самi з могили  повиходили.  Дружина  теж,  привiтавши  Мирона  Даниловича,
вiдразу затихла i стоїть, похиливши голову.
   - Де ж бабуся? - питає вiн дiтей. - Ще рано, а її нема. Всi мовчать.
   - Чого ви не  кажете,  де  бабуся?  -  голосно  спитав,  поглядаючи  на
маленьких, i потiм обернувся до дружини.
   Вона хотiла щось сказати, але не могла; витерла  очi  краєм  хустки  i,
взявши чоловiка за руку, повела а другу хату:
   - Немає в нас мами...
   Привела його до покiйницi; вiн на коротку мить спинився,  коли  побачив
матiр на столi: в руках свiчка, гнотик якої чорнiв коло грудей, як  кiготь
- серед воскового обiдка з прикипiлими  краплями,  гаслого  кольору,  нiби
глина i самi руки.
   Пiдiйшов близько Мирон Данилович i застиг, мов стратився, i  непорушний
стояв поруч дружини, коли вона знов свiтила свiчку;  не  мiг  стямитися  з
несподiванки, що зустрiнула в хатi. Враз прийшло чомусь вiд  спогадiв:  як
досвiтньої години, нiби тепер, але ще коли був юнаком, їхав до  цукроварнi
на заробiтки. Мати прощалася коло порога; вийшла вслiд йому i спитала:
   "Хто ж тобi їсти зварить?"
   Тих слiв материних не мiг нiколи забути. Знов прийшли в душевний слух i
вiддалися  нестерпним  жалем.  Була  мати  -  як  свiтло  з  височини,   i
втратилося, i такий бiль тепер, такий пекучий, що не можна йому  витримати
- похилився вiн до покiйнички, тiльки i сказав:
   - Простiть, мамо!..
   Сказав i знов затих. Постояв нiмо. Поцiлував руку  матерi  i  вийшов  з
хати, як поранений. Простував до сараю - труну робити. Поки ладнав i тесав
дошки, металася, мов киданий приск, думка, привiяна вiд дiдка.  Вирiзнявсь
поволi здогад:  отут  навколо  дiють  духи  лютi,  несвiтними  шулiками  i
яструбами насiдаючи - вiд обширу мiж небом i нами: так казав брат  Прокiп.
То ж їхня напасть обертає i мiнить все в чорноту, додає гниття i жах,  про
який серце боїться здати собi знгг. Он як! -  привиддя  терзає,  знаходячи
свiй  подiбок  поганяй  в  провинах  душi  i  чiпляючися  за  нього:  свою
власнiсть. До часу!.. Бо скоро Вседержитель Христос огненною силою вразить
хижакiв, а вiрну душу покiйної матерi, що терпiла, нагородить вiнцем, який
не вгасне. А... "Таки обступлять мене темрявцi, -  зрештою  подумав  Мирон
Данилович. - Мене задушать, бо знаю причину".
   Збив труну з старих дощок, принiс  у  хату  i  вдвох  з  дружиною  став
споряджати матiр до похорону. Потiм, взявши лопату, пiшов яму рити. Вибрав
куток бiля вишень, що колись так бiло, бiло в свiтлiй  тишинi  i  прозорих
тiнях, нiби бризком срiбним обсипанi, розцвiтали першими в  саду,  i  мати
любила сидiти коло них, часом спiваючи тихенько, щоб мало хто чув. Бо то -
пригаданi спiви з молодого вiку: спiвала i  тужила,  споминаючи  покiйного
мужа. Забрано на нiмецьку вiйну зимою; прислав один лист i з того  часу  -
жодної вiстки. Далеко в безiменнiй могилi його загорнуто.
   Де горювала мати вдовою i згадувала  молодий  вiк,  нехай  спочиває  до
години, коли всi будуть покликанi.
   Мирон Данилович копав трудно, з перервами  -  аж  до  надвечiр'я,  поки
поглибив яму.
   Нести труну в садок не змогли,- поклали на санки, зразу ж  за  порогом.
Батько i Микола тягнули, а Дарiя Олександрiвна  i  меншi  дiти  вдержували
рiвно i помагали везти. Поставлено труну бiля могили;  потихеньку  спущено
її на дно, в примерзлий  грунт.  Катранники  стояли  навкруг  i  довго  не
загортали яму: не була ще покiйниця тойсвiтньою для них, зоставалась така,
як i вони всi,  ось  тут,  перед  її  очима.  Не  хотiли  холодною  землею
вiддiляти вiд себе.
   Сiм'я в найтiснiшому крузi незначностi серед свiту бiлого  жила  рiдним
гуртком, де одне було для одного дороге, як весь свiт.
   Рiденькi снiжинки пролетiли, мов поткалися першi в саван: з хуртовини.
   Катранники стоять коло самого краю ями - нiхто слова  не  каже.  Закрив
очi собi тремтячою долонею Мирон Данилович;  тодi  дружина,  маючи  це  за
знак, звелiла дiтям:
   - Прокажiть за мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царствi!
   Батько перший кинув грудку землi на домовину, за ним -  iншi;  i  почав
вiн загортати. Зосталися сиротами без бабусi. За  всiх  думала  i  втiшала
кожного,- тепер її нема. Нiби половина життя в свiтi, вiдiйшовши,  згасла:
до того  смутно  i  порожньо  стало  навкруги.  Мирон  Данилович  нагорнув
могилку; тим часом пустився снiг. Ще постояли трохи, перехрестилися всi  i
пiшли з похорон: господар вернувся в сарай - збивати хрест, а жiнка i дiти
в хату.
   Темнiла в саду свiжа земля над  покiйницею,  що  переселилася  в  хату,
неопоряджену нi вiкнами, нi дверима, тiльки стiни холоднi тиснуть.
   Полонять iстоту,  схожу  на  звалений  жертовник,  що  з  нього  сполох
постiйно тремтiв.  Тепер  кiнець.  Всi  рiднi  мусять  вiдсторонитись,  бо
вернено iстоту в початок її.
   Оточує зима - бiлими подiями.
   Снiжинки, зiбравшися, поблиснули бистро, як голуб крилами, що  стає  на
пiдвiконня. Побiгли над самою садибою, а в височинi завихрилися: снiп враз
розв'язаний i  розкиданий  стеблинами  на  сторони.  Поривна  завiрюха!  -
промчала i засипала повiтря. Але над похороном снiжинки коливаються  легко
своєю численнiстю i тихнуть, оповиваючи грудки; скоро  зовсiм  закрили,  i
коли Мирон Данилович нiс хрест укопувати, не впiзнав могили: вся бiла.
   Оленка з вiкна бачила, як снiг притрушував гробок, - сидiла i  стежила.
"Там  бабуся  мертва!"  А  зовсiм  живою  собi  уявляла  покiйничку;   от,
прозвучить поклик. Навiть чути,  чути  голос,  мов  звичайно  вимовляється
"Оленко!" - вона здригнулась вiд несподiванки i хотiла мамi  крикнути,  що
чути, як бабуся говорить. Та нi! - не треба виявляти, нехай це  буде  так.
Тепер гарна могилка; над нею тато поставив хрест, що  скоро  теж  зробився
бiлий весь. Снiг летить густий i частий: закрив i могилку,  i  сад,  потiм
запорошив i шибку, до якої пiдступили вечiрнi сутiнки.
   12
   Мирон Данилович i  дружина  беруться  до  лузги;  товчена  в  ступцi  i
пересiювана, точиться новою речовиною.
   - Щось, наче борошенце! - визначила з недовiрою господиня.
   Це "щось" не  зовсiм  розбите.  Доводиться  знов  крутити  до  вiдчуття
нещасної знесиленостi в грудях, мов хворостi  -  з  зiтханням,  схожим  на
стогiн. Аж зрештою речовина остаточно  змiнила  вивляд  i,  зачерпнута  на
долоню, порадувала Дарiю Олександрiвну.
   - Вже пересипається, як борошно. Можна пекти.  Зготовлено  печиво,  при
нетерпеливому жданнi дитячому i загляданнi в пiч.
   Вирiшиться, чи житимуть, харчованi з лузги. Чи - гинути.
   - Чого ж? Смак вiд хлiбного,- сказав господар.
   - Їсти можна! - додала дружина i питає дiтей: - Як вам?
   Микола розкуштовує. А меншi їдять швидко i без болiсного кривлення,  як
було вiд макухи. Однак доня поскаржилась:
   - Гiрке, гiрке!
   Старшi згоднi, що - гiрке; спершу ж боялись вiднадити.
   - Гiрчить, як полин, хоч хлiбний дух! - ствердив тато.
   - Полин, не полин, а їсти можна; звикнемо,- поправила мати, говорячи до
малих.- Добре, що дiстали.
   Микола, надкусивши, пожував повiльно i тихо поклав кусник. Знов лiг.
   Меншi враз перестали їсти.
   - Що ж робити? - турбується Мирон Данилович.- Якби маляс...
   - Добре: пряники будуть! - схвалює жiнка.- Спочинь сьогоднi,  а  вранцi
пiдеш. Зараз пшоно зварю.
   Кашу, що вкипiла як слiд, їли, нiби на  празник.  Микола  пожвавiшав  i
вибрав ложкою до лусточки.
   Рано господар вирушив на цукроварню, взявши цiпок i вiдро з накривкою.
   Скрiзь навiяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур
i бережучи сили. Почина  снiжком  трусити,  але  дорога  вiдома,  як  своя
долоня. I стовпи значать. Снiжок раптово стих  -  вийшло  сонце:  обсипало
степ, що став слiпити страшенною бiлiстю i запалювався iскрами, через  якi
пролягли, синiючи, тiнi вiд стовпiв. А  знов  хмари  низько  зайшли;  тодi
посiрiло в степу. Стемнiв снiг i тiнi розтанули.  Подорожньому  здавалося:
без кiнця йшов.
   Он, за бiлими деревами, огнистi прямокутники вiкон; селяни тягнуться до
димного дворища.

   Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези вiдро:
спершу зрiвноважено його, потiм наповнено темною i тягучо-густою  рiдиною,
подiбною до меду, тiльки ж запах нудкий.
   Вiдро накрив  покупець  щiльно,  нi  крапля  не  процiджується;  зверху
ганчiркою обмотав i, вмiстивши в мiшок, закинув собi на плечi.
   Вже i заводський двiр з ковтунами димовими  i  пасмами  пари,  мазутною
чорнотою серед  снiгу  i  рудизною  цегли,  стукотом  пiдвiд  i  висвистом
паровичка,  частим  дзенькотом  допомiжних  цехiв  i   потужним   стугоном
центрифуг, що доходив  вiд  головного  корпусу,-  видався  веселiший,  нiж
попереду.
   I степом iшлося жвавiш, хоч  вага  ломила  рамена  i  гнула  на  снiжну
дорогу. Став вiдпочивати. Радiв: будуть мастити малясом печиво  i  збивати
прогiрклiсть - вiд сиростi взялася, чи що?  -  або  готувати  малясники  з
лузгою. Можна прожити деякий час.
   Вечiр згасав з тривожною червонiстю по обрiю в сизому  присмерку,  коли
Мирон Данилович вернувся до села. Бiля крайнiх  хаток  при  дорозi  стояло
двоє, сторожко i знедобра позиркуючи i розгоряючись очима  по-вовчому:  на
перехожого, що нiс мiшок. Обидва -  хирнiшi,  нiж  Мирон  Данилович,  який
тримав добрячий костур i йшов прямо. Посторонились, мов тiнi: пропустили.
   "Будь  я  дрiбнiший,  пропав  би!  Задушать  отакi",-  Мирон  Данилович
приспiшив крок.
   Прийшов потемну додому i звеселив сiм'ю.
   - Одне гiркувате, друге цукрувате, може, разом добрi  будуть,-  сказала
дружина, наливаючи в миску маляс.
   Оленка торкнула патьок на березi миски i облизує пальчик.
   - Пожди! - вмовляє мама.- Зараз пряники спечуться.
   - Вже й пряники,- всмiхнувся господар. Оленка помислила i, показуючи на
медвисту теч, промовила:
   - Як лiкарство...
   Лузга злипається в грудочки, тверднучи, а нудкiсть не ви,  поютрюється,
як i гiркота. Всi голоднi, їли всi, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.
   Найменший вiдкушував пожадливо, поки втишив  гостру  голоднiсть.  Потiм
ощадне споживає, з забарнiстю, потребуючи довгочасностi самого  їдження  -
вiд мимовiльної спонуки: як звiрик.
   Найстарший з'їв трiшки i пiшов по кухоль. У шлунку  сталося  щось:  мов
невагомi речовини заповнили мiсця пiд ребрами, або сам змiнився,  i  тепер
закрито глибочину його для їжi, тому - пекота. Можна  подужувати  її,  хоч
болюче вiддається на серцi.
   Дико зголоднiвши, Оленка  жувала  печиво:  терпiла  нудний  смак,  поки
живнiсть переважала вiдразу; аж ось - немож ливо далi! Кiнчили вечерю.
   Другого дня, коли прокинулися, вже  розвиднiло  надворi.  Свiтло  бiлiє
крiзь шибки, залiпленi снiгом. А в хатi так  холодно  i  так  скорбно  вiд
безнадiйної злиденностi, що сам день перестав радувати собою,- всi зразу ж
звернулися думкою до печива. Доїли остачу i ждуть,  поки  спечеться  вовий
малясник.  Вiн,  покладений  на  стiл,  виглядав  принадно:   чотирикутник
темно-рудого кольору заповнював "лист",  бляшаний  аркуш,  загнутий  вгору
всiма краями. Порiзали корж на кусники, беруть в рот,- знов вiднаджує,  як
i вчора. Батько i мати терпеливiшi, переборюють вiдсмак, їдять,  але  дiти
небагато спожили i - кiнець.
   - Їж, дитинко! Чого не береш? -  питає  мати  Оленку,  думаючи:  "Нехай
хлопцi чують i привертаються до миски".
   Нiхто не простягнув руки по свiжий кусник. Раптом - дряпання в надвiрнi
дверi.
   - Я знаю, хто! - сказав Андрiйко, пiднявшися з мiсця: бiгти в сiни.
   - Зорик,здогадалася Оленка i теж поспiшила до порога.
   Мати спиняє:
   - Куди ж ви? Одягнiться, тодi виходьте!
   Вхопили дiти по одежинцi на плечi i вискочили з  хати.  "Справдi,  бiля
дверей стояв, опустивши голову, Зорик, їхнiй собака, який  влiтку  пропав,
та вiн i жив недовго в дворi.  Мирон  Данилович  надибав  його  в  полi  i
поманив за собою - подарунок для дiтей, що  всяку  тваринку  люблять.  Пес
давно, мабуть, вiдбився вiд свого попереднього двору i здичавiв надто,  бо
покрутився бiля хати, поплигав бiля дiтей з мiсяць i вiдбiг ворiт.
   Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо  блищить,
бляклими цятками в чорнотi.
   Хотiли дiти погладити - вiн вiдходить.
   Оленка побiгла в хату i винесла кусник  малясника,  кинула  на  снiг...
Собака торкнувся писком до печива, втягнув повiтря раз,  другий  i  пiдвiв
голову - не взяв кинутого. Ще пiдождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тiльки,
що кличуть:  "Зорик,  Зорик",  без  жодного  дання,  вiн  знетерпеливився,
повернув вiд хати i потрусив снiжною вулицею.
   Коли дiти вернулися, мати нагадала:
   - Їжте, бо прохолоне!
   - Я годi! - сказав найменший.
   - Оленко, чом не їси?
   - Вже не хочу. Нехай малясник буде на обiд.
   - На обiд я ще спечу.
   - То нехай буде на вечерю.
   Микола зразу ж лiг: жовтий з обличчя i аж темний, як бабуся була  перед
смертю. Ходила коло нього мати, розпитувала,  що  болить,  приносила  пити
гарячу настоянку з зiлля, як чай, припрошувала  брати  печиво,-  вiн  пив,
казав, що не болить нiчого, але бiльше не їв. Що ж  вона  зробить?  Єдиний
лiк для сина - хлiб: мiг би врятувати. Вона чоловiковi:
   - Сходив би ще раз до млина, гляди, продають борошно.
   - Пiду, - чи хоч пригоршню наточать?
   Знову, взявши костур i мiшок, Мирон Данилович пускається в дорогу, бiлу
i холодну. Виходячи з села, бачить, як бiля хати, що  дверима  близько  до
ворiт, став чоловiк з навислими  бровами  i  вусами,  пiдперезаний  поверх
широкого ватника; став i стукає.
   Мирон Данилович  пригадав:  тут  Сiненки;  господар  тут  з  найранiших
колгоспникiв на селi.
   Вийшла жiнка i чує:
   - Ваш чоловiк умер. Руками вдарила об поли:
   - Та як же так? Вiн пiшов борошна шукати.
   - Готовий.
   Заголосила жiнка на весь двiр:
   - Що я з малими робитиму? - їх п'ятеро. Ой, лишенько! Дiти, ходiмте  до
тата прощатись...
   Як утiшав сповiсник, не чув Мирон Данилович. Сумно стало. "Це б помогти
треба, так чим? - i дивився ж, замкнули: нi заробити, нi купити. Тiльки  в
кошару женуть, а там однаковий похорон". Вийшов за село i вгледiв: люди на
дорозi спиняються коло мертвого, що його  шапка  вiдкотилася  набiк.  Одна
рука вiдкинута, друга придержує  мiшок.  При  обличчi  збився  снiг,  нiби
вiдгортано перед  смертю.  Селяни  вiдходять;  Катранник  теж  вiддалився,
роздумуючи: "Страшиться кожен мертвого, себе впiзнає".
   Скоро почув зойк i оглянувся - вже Сiненчиха з  купою  дiтей  пiдходила
оплакувати  покiйника.  Стали  сiм'єю  i  голосять.   Пiдвода   спинилася:
вiдвозити небiжчика до ями.
   Невесела дорога! Простують згорбленi люди; дехто присiдає перепочинути,
сил нема.
   Бiля млина бiльше голодних, нiж було. Скрiзь бродять, мов привиди нiмi,
часто на снiг хиляться. Борошна їм - нi порошинки вiд височезних ворiт.
   Виходять звiдти два з пукатими мiшками: Отроходiн i Шiкрятов; перший  в
мишастому пальтi поверх пiввiйськового френча i в кепцi,-  обiмкнув  обома
руками здобич, тримаючи при лiвому боцi, i так сунеться, а слiдом  другий,
в чорному пальтi, аж надривається пiд вагою. Недалеко нести:  до  пiдводи,
що серед зборища голодних примар. Борошно, випилившися з мiшка на спину  i
рукава Шiкрятова, так принадно сивiє, що скелетоподiбнi тiнi не  витримали
i кинулись до носiїв. Простягли багатьма гiлками висохлi руки i чiпляються
слабосилими пальцями: вiдняти мiшки.
   Прибiгли мiлiцiонери i розшвиргують натовп, як  копу  порожнiх  снопiв.
Отроходiн пiдкида колiно, щоб пiдбити  вгору  мiшок  i  пiдтримати,-  тодi
миттю ж, звiльнивши праву руку, б'є худих по чiм влучить i валяє на  снiг.
Одного,  висохлого,  мов  павутина,  поцiлив  прямо  в  перенiсся  i  той,
непритомний, скрутився на мiсцi.
   З охороною носiї дiйшли до  пiдводи;  поклавши  здобич  i  швидко  самi
всiвшися, звелiли погоничевi торкати конi. Вiн стьобнув i покриконув: "Но!
но! цуценята, щоб тобi виздихали!" Тiльки снiг iз-пiд копит курить.
   Катранник, як стояв, так i пристиг, коли подумав: "Наш хлiб  вирвали  з
рук, а ми могли б  вiдняти,  для  дiтей!..  Хiба  нема  чоловiкiв  певних?
Однаково - загибель".
   Вразив i випадок, дрiбний, але  багатозначний:  Отроходiн  \  зустрiвся
очима на коротку мить, коли валив опецькуватий мiшок  на  пiдводу,-  очима
зустрiвся Мироновi Даниловичу: один одного побачили, нiби в  блискавичному
огнi, що, однак, невидимий людям. Крiзь окуляри Отроходiна пробiг  виблиск
при виразi зваги i зненавидi, який збудив  селяниновi  в  пам'ятi  день  з
дитинства.
   Одна сiм'я вибралася на празник до  дальнiх  родичiв,  а  вночi  злодiї
пiдкотили пiдводою пiд комору i винесли добро. Довго  розшукувано  їх,  аж
поки, несподiвано, попався пiдгороднiй мешканець. Вiн прибув iз  Рязанщини
i оселився в "солдатки": серед акацiй стояла дрiбна хатка на пригорбi, без
квiток i пташиного голосу - тiльки бур'яни скрiзь, як _лiс. Там  запиячили
мiсцевi друзяки, з ними також-не замiжня  жiнка,  сестра  якої  вийшла  за
вчителя в селi i теж вчителювала; до них тодi в школу ходив Катранник.
   Раз вночi рязанський прибулець, п'яний, як туман, з кимсь посварившися,
почав стрiляти. Його схоплено, дома вчинено трус  i  знайдено  силу  чужих
речей. Чутка про знахiддя дiйшла до Кленоточi; прибули  звiдти  обiкраденi
господарi: впiзнали своє добро i поставили  свiдкiв  -  потвердити  заяву.
Почалося слiдство по селах, зокрема в  Кленоточi,  куди  приводили  самого
грабiжника. Глядiв вiн на людей так безсоромно - з  найзлiшою  зухвалiстю:
точнiсiнько,  як  тепер  Отроходiн;  навiть  на  виглядi  обох  вирiзалася
подiбнiсть... "Чи не синок того самого? -  вгадує  Мирон  Данилович.-  Нi!
Цей, мабуть, окремо, партiйною борозною".
   Довго ждуть селяни, сновигаючи i постоюючи на снiгу: борошна їм нема, а
ждуть!.. Дивляться - млин приковує таємними ланцюгами.
   Тi, що, впавши в снiг, сконали, так i лежать;  нiхто  з  службовцiв  не
гляне.  В  другiй  половинi  дня  заїхала  темна  гарба;  коли  два  возiї
наскладали трупiв, як обаполiв, вона поскрипiла в степ.
   Мирон Данилович пiшов геть, бачачи, що, крiм  тiсного  мiсця  на  возi,
нiчого дожидати. Згадав про  городнi  дiлянки:  чи  знайдеться  що-небудь?
Можна костуром розгрiбати.
   Рився,  мов  олень,  що  копитами  i  рогами  вiдгортає  снiг,  шукаючи
немертвої трави. Грушевий  костур  мiцний,  нiби  з  залiза;  а  вигребенi
бурячки дрiбнi i помороженi. Декотрi  пiдгнилi,  декотрi  трiшки  свiжiшi:
якщо гаразд перечистити, згодяться в чавунець.  Радiв,  бо  до  печива  на
перемiну є що пожувати. Переб'ють млосний смак вiд малясника.
   В хатi вся сiм'я пiдступає до нього: такий вигляд тiней, як бiля млина!
- аж трусяться, чекаючи борошна, i горять очима. Вiн сказав:
   - Нема борошна...
   Вiдразу вiдвели погляд; але пожвавiшали, побачивши буряки.
   - Годяться! - страва буде,-  сказала  господиня  i  заклопоталася  коло
печi.
   Чоловiк внiс соломи, насмиканої з стрiхи сарайчика,-  чого  там  думати
про господарство? Тут аби сьогоднi обiд зварити i встояти на ногах.
   Парувала юшка: сьорбаючи, дiти також вiд малясника надкушували.
   - Коли запивати юшкою, не нудить,-повiдомила Ояенка.
   - От бачиш! - радiє мати.- Смак вирiвнюється. Як тобi, Андрiйку?
   - Я нагрiвся,- сказав хлопець.
   Боялась вона питати найстаршого; тiльки глядiла, замирiочя серцем: тихо
вiдходить син, нiби догорає скiпка сосябва.
   . Батько теж бачить i болiє за нього, але не виказує почуття.
   - Юшка крiпить! - сказав вiн.- Добра юшка
   Микола чує розраду, але  не  поборе  знемоги:  хилиться  на  лiжко,  як
завжди. Воскований кiстяк. Всилу пальцi ворушаться.
   Вечiр чорний; рано полягали, ощаджуючи гас,  бо  зосталось  небагато  в
бальзанцi, i мусять берегти про скрутний випадок.
   Андрiй заснув миттю - перший сон був мiцний i змив  майiгiркiшу  втому.
Але опiвночi, в  хворобливiй  вразливостi,  Знов  насторожився  слух:  без
вольового зусилля, тiльки вiд горiння в нервах.
   Прокинувся хлопець при легкому стукотi i почув, як  батько,  вiдчинивши
надвiрнi дверi i шепочучи, вводить когось у хату.
   - Не свiтiть! - вимовив гiсть.
   Андрiйко впiзнав, то - Семенюта, зять дiда  Гонтаря,  дуже  далекого  i
єдиного родича, що сiм'я мала в селi. Рiдко заходили вони: зять i тесть.
   - Як ваша ласка, прийдiть на помiч! - просить Семенюта.-  Нашi  велiли,
сходи до родичiв!.. Боюсь казати,  що  сталося.  Могилу  копати  треба:  i
скоро, i щоб нiхто не бачив, а я сам не вправлюсь.
   Батько тiльки одну  мить  роздумував;  зразу  став  одягатися  i,  коли
вiдходив, сказав мамi:
   - Замкни дверi!
   Стихли кроки за стiною, батьковi  i  Семенютинi,  а  мати,  вернурши  з
сiней, довго зiтхала i ворушилася.
   Хлопець дожидає повороту батька, але не хоче виказати безсоння;  лежить
i слухає, чи чути  злi  шуми  надворi?  Здається  йому  величезна  загроза
надходить, зготована знищити хату i кожного, хто в нiй.  Вiн  неспроможний
виразно уявити напасть, найчастiшi в видивi - дивнi розбiйники,  такi,  як
звичайно про них оповiдають, i одночасно iншi, гострi  очима  i  намiрами,
грiзнi лютiстю: мов сили, темрявою народженi. Доберуться до  причiлка,  де
батько прибудував дрiбну теслярню; тепер вона порожня,  покрiвля  її  -  з
старої соломи... злодiї можуть пiдпалити її i вломитися  до  хати.  Прикро
хлопцевi, чому батько i мати зневажають небезпеку, що всiх погубить? Бо  ж
близько! Хотiв заснути i не мiг, охоплений тривогою.  Перед  свiтом  почув
глухi кроки, що  пiдступали  до  хати.  Брязнула  клямка.  Мати  спросоння
схопилась вiдчинити дверi:  ввiйшов  батько,  поволi  волочучи  ноги,  мов
далеко мандрував чи наробився тяжко. Пошепки оповiдає матерi про подiю.
   - ...Старий Гонтар уже на столi; жiнки плачуть. Менi  дивно,  бо  знали
всi: його i синiв вивезено, тепер сам - тут, мертвий,  i  нiкого  з  синiв
нема. Думаю, мабуть, вони в зятевiй хатi сидять. Зять обдряпаний; поки  до
нас добрiв, то зсувався в канави, бо погано бачить, став - як  пiвслiпець.
Дорогою я за лiкоть його тримав. Стою в хатi i дивуюсь, а мовчу: хай  самi
скажуть.
   От зять припрошує:
   "Сядьмо на лавi, розкажу вам - скоїлась бiда, що  згадувати  страх.  Не
проговорiться нiкому, а то нас  i  вас  заберуть.  Старий  вернувся  вночi
поранений, весь обмерзлий. Двiстi верст пiшки  йшов;  ховавсь  ночами,  як
звiр, i так - цiлий тиждень. Мiцний був, а коли прийшов,  однi  костi  вiд
чоловiка: впав, переступив порiг i впав.  Клали  бiдного  на  постiль,  то
побачили - на грудях рана.
   Опритомнiв вiн i розказує: привезено його з синами до мiста i вкинуто в
дворову тюрму.  Там  багато  людей  розстрiлюють;  долi  в  пiдвалi  пiсок
насипаний  високо,  щоб  кров  забирав  день  i  нiч.  Коли  промок,  тодi
вигрiбають i замiнюють сухим. Казав: з великим страхом ждали,  поки  черга
дiйде, все чули стрiлянину i серце  болiло.  Аж  ось  наша  пора,  вже  не
згадую, як iшли: просто на  бойню  тягнуто.  Поставили  чотирьох  нас  пiд
стiною, не так, як заведено, що  обертають  спиною  i  в  потилицю  кулями
б'ють, а по-старому, плечима до цегли. Тiльки одно пам'ятаю: блиснуло i  я
весь скорчився, мов електрикою обпалений бiля серця  i  звiдти  по  всьому
тiлу... Скорчився враз i миттю все стемнiло. Прокинувся я  з  припеклостi,
щось мене давить, груди скувало i дихнути не дає, як часом  буває  в  снi.
Болить вiд того, що дихаю. Починаю ворушитися - стає менктрохи легше.  Все
дужче випручуюсь i вiдгрiбаюсь, а чую: землю жую,  бо  в  ротi  її  повно.
Вивiльнив руки, пробую ними помогти собi, щоб пiдвестися трохи,  це  -  як
черв'як iз землi вилазить, так я видирався. Вже  починаю  бачити:  коли  ж
вилiз, дивлюся i нiчого не тямлю, мов сон якийсь. Бiля мене бiлiє, а  далi
кругом темно, тiльки найбiльшi дерева вирiзнились. I  холодно  менi.  Там,
звiдки вилiз, була моя нора - в ямi, широкiй, як хата.  Мерзну  i  дуже  в
грудях болить; починаю обмацувати, руки липнуть, щось  потроху  спливає  з
пальцiв i крапає. Тодi вже роздивився: снiг  долi  i  на  нього  моя  кров
збiгла. Вiдiрвав я вiд нижньої сорочки шматок, згорнув i поклав  на  рану,
зверху поясом перев'язав, через груди.
   Треба йти вiд ями. Лишень, дерево прошелестить на вiтра, - вже з страху
здригнусь, бо думаю, це вбивцi мої вертаються по  мене:  дострiлювати;  аж
привидженi з мороку. Вiдiйшов трохи i  знов  назад  бреду  -  не  хочеться
кидати мiсце, бо, може, сини, бувши зо мною в  ямi,  не  подоходили  i  ще
теплi. Котрий прокинеться, як i я сам, випручуватись буде, то поможу йому.
Вiдступав я i вертався. Стану до ями - слухаю, на колiна  опущусь  i  знов
слухаю. Голову нахилю, прикладу вухо до землi i до снiгу, чи не почую,  як
дихне хто з синiв або тихо застогне, i часом вчувається,  що  таки  зiтхає
живий чоловiк на глибинi; а тодi знов тихо. Другi шелести  приходять  -  з
лiсу. Був я такий стривожений, що голова горiла i пекло  в  грудях...  Сам
зiтхаю, а чується, нiбито з глибини. Раз почав стукати кулаком  об  землю,
може, збудиться котрий, з непритомностi вийде, i,вже стукаючи, тихо  кличу
iменами синiв: "Петре, не чуєш? Iване, а ти? Михайле, слухай!.." I в  одну
мить видалося менi, що на це iм'я, найменшого сина, мов  би  застогнало  i
шепотом вiдгукнулося, крокiв за два чи три в сторону.  Кинувся  я  туди  -
стукаю i питаю!.. Нi, все тихо. Довго викликав їх i слухав, так уже з того
свiту не обзивались. А все дожидаю; пробую землю розгребти, думаю,  знайду
котрогось. Де там!.. Яма велика, багато загорнуто, i другi, що лежали бiля
мене, подубiли: я обторкнув їх. Коли  хто  не  був  готовий  з  розстрiлу,
долущився пiд землею. Iти треба геть скорiше, а все перед очима - сини: що
вони тут лежать, i велика сила тримає мене. Вже коли зовсiм змерз,  рiшив:
нiчого не зробиш, треба прощатись.
   Вже i вiдiйшов далi, та враз тодi мiсяць висвiтився - стало  видно,  як
вдень; ще раз вертаюся... Бачу: темнiє западина, з якої я вилiз, а  велика
могила ледве снiгом притрушена.
   Загортали в яму, мабуть, заготовлену наперед, бо все довкруги вже рiвно
заметене. Коли ж загрiбали нас, потрусив снiжок та й перестав  -  небагато
його на свiжинi; там вiн i танув. Яма на глинищi,  серед  нетрiв  лiсних,-
рiдко хто загляне. Перетлiють покiйники, рослиннiстю в лiсi вкриються: пiд
кущиками i деревами нiхто не вгледить - пам'ять про людей перейде.
   Постояв я, поплакав над синами i, перехрестивши їхнiй  похорон,  пiшов,
куди очi дивляться.
   Виламав цiпок: легше йти стало, а то  вже  я  знесилювався.  Добре,  що
посвiтив мiсяць, поки я на стежку напав i добувся до низької смуги  -  там
дорога була, хоч заметена, та все ж рiвнiше йти  i  кущiв  небагато.  Знов
стемнiло; брiв я,- розказує старий,- не  знаючи,  куди  i  скiльки  верст.
Закрутилась метелиця, i погано, бо нiчого не бачу, а радiю: от замете  мiй
слiд, не будуть шукати. Так нанесло, що до ранку зрiвняло  снiг  за  мною.
Холодно зробилося. Став пiд деревом i беру снiг - витираю мiсця на  одежi,
де кров. Трудно прийшлося на собi слiд виводити; вiн згладився  якось,  бо
пiджак темний. Як витер i вимочив снiгом, не було дуже знати, тiльки сохло
довго i морозом клалося в груди.
   Вийшов на степ i держуся попiд заметеними вербичками i комишами. Набрiв
на сарайчик - мабуть, притулок  для  робочих,  що  на  буряках  працювали;
похилений i дверей нема... А долi солома, снiгом присипана. Згрiб, збив її
в копицю i зарився, як звiр. Зразу ж заснув i проспав мало не  до  вечора.
Виглянув я,- сонце так свiтить на снiг, що нiчого не бачу:  слiпить  мене.
Голова  важка;  i  всього  мене  хвороба  палить.  Як  поїв  снiгу,  трохи
полегшало.
   По сонцю видно, в котру сторону йти, спiшу туди  i  все  оглядаюсь,  бо
знаю: я тепер незаконний чоловiк на  свiтi,  арештований  i  розстрiляний,
викреслений iз  живих  спискiв;  по  документах  -  мертвяк.  Стану  перед
начальством, хай найдрiбнiшим, i не можу сказати,  хто  я  такий  єсть!  -
гiрко i страшно на душi... Виштовхнуто мене з життя, без  нiякої  вини  за
мною, i що робити? Так думав i все йшов i йшов.
   Темно стало в степу; тодi засвiтились огники  -  на  хуторцi.  Проходжу
вуличкою i в вiкна заглядаю. Бачу iкони на покутi i вже стукаю об хвiртку:
боюся, як зразу зайти, то собаки обнесуть. Стара жiнка  виглянула,  питає:
хто  там?  Кажу,  подорожнiй,  одстав  од  возiв  i  заблудився,   пустiть
переночувати! Не бiйтеся, я i горобцям не страшний. Впустила бабуся. З нею
внуки, а сина i невiстки немає - в город поїхали: ще якраз суботнiй  вечiр
був. Борщу насипала бабуся i хлiба  ячного,-  їв,  мов  дикий,  з  голоду.
Попросив йвмаття перев'язати рану, кажу. зсунувся в  ярок  i  вдарився  об
гострий корч.
   Лiг на лавi; тепло i тихо. Зiрки видно в шибках i мiсяць,  як  викутий.
Скоро я й заснув.
   Вранцi бабуся подала менi торбинку з вареною картоплею, було там  трохи
капусти i огiркiв, - син робив на плантацiях городину мав. З тiєї  торбини
жив я, поки додому прибився. Ховавсь, як вовк. Разу стiжку  ночував:  нору
собi висмикав i залiг. Здичавiв, потайки брiвши до хати. Тепер  я  дома  -
казав старий, - i не знаю, що буде. Не жити на свiтi, хоч  би  i  видужав.
Мiсця менi нема!.. Дiзнаються i заберуть знов на смерть; i в  менi  самому
щось обiрвалося - нитка, котра до життя прив'язувала. Одно добре: внукiв i
родичiв ще раз побачив.
   Так казав старий i видно було, що не житиме! - мерцем лежав замучений i
недужий; рана в нього не гоїлася, лiкаря ж кликати не можна  i  лiкiв  тут
немає. А ще бiльше вiн терпiв вiд тривоги - нi хвилини покою не  мав,  усе
ввижалося що йдуть по нього: стрiляти вдруге. Може б, подужав хворобу  так
голодно в хатi, нiчим пiдгодувати, сама юшка. Голод доконав.  I  всiх  нас
тiєю стежкою спровадить, бо вже ледве ходимо. Я недавно забився,  в  лiктi
жили розтягнув, так тепер однорукий при роботi. Дошки на труну обпиляв, бо
вся хата їх придержувала, i збити змiг, а от яму викопати  несила  одному.
Пiдем рити, щоб до ранку впоратися".
   "Це зробим",- вiдказав я i все дивлюся на дiда Гонтаря;  вiн  бiлий  як
голуб: голову, щоки i пiдбородину вкрила сивина тiльки рот глибоко темнiє,
бо чи губи зчорнiли в смертi i розкрилися, чи така тiнь,  -  i  очнi  ямки
глибоко позападали.
   Вийшли ми з Семенютою, взявши лопати, i вибили яму;  довго  морочилися,
бо поночi,  все  -  помацки.  Похоронили  гуртом  бiдолашного  дiда,  наче
злочинця якого чи самогубця: вiдлюдно i в темрявi, хоч був чесний чоловiк,
сказати можна праведний. Рiдня боялася плакати голосно, ще хтось  почує  з
вулицi. Якби цi харцизи взнали, кого поховано,  всю  сiм'ю  схопили  б  на
смерть: затерти свiдчення про розстрiл, цiлоденний i цiлонiчний.
   Виходжу я з двору, а Семенюта дякує i вибачається, що нема чого дати за
роботу. Кажу йому:
   "Забудьте! Нiчого не треба".
   "От що - надумався вiн,- я вам порадою  послужу.  Перед  смертю  старий
згадав про кагати торiшнi. То ви  собi  берiть  один  з  них.  Як  iти  до
цукроварнi, звернiть на виселкову дорогу,  що  бiля  толоки:  там  конi  з
заводу в перегонах були. Iдiть, i  зразу  за  тим  мiсцем,  праворуч,  при
невеличкому нахилi - кагат, його загорнули, покинувши дрiбну  картоплю  на
днi",
   "За це спасибi, i вiд мене, i вiд сiм'ї!"  -  кажу  йому  i  виходжу  з
двору; темно, хоч в око стрель, а я йду i мов  свiчусь,  такий  радий.  Бо
якщо в кагатi зоставили картопляний дрiб'язок, ми прохарчуємося з  мiсяць.
Картопля торiк була добра. Аби не проспати - раненько пiду.
   Батько замовк. Але хлопець довго ще не спав; переконався: то -  "вони"!
- що розстрiлюють. Скрiзь пiдходять близько. Зiбралися i  глядять  -  кого
взяти. Марюки, нiмi i таємничi, чорнiли, не даючи заснути. Аж перед сходом
сонця вiн, мов тонучи, знечулився в соннiй непам'ятi.
   Вже не чув, як збирався батько в степ: по знахiдку, що могла  врятувати
сiм'ю.
   13
   З лопаткою i нерозлучним мiшком поспiшає Мирон Данилович до кагату -  в
передсвiтанковiй iмлi, що, нiби хоровита, млоїться  над  снiгами.  Коли  ж
зачала розточуватись, на змiну їй набiгла  хуртовина  i  стала  в  пригодi
шукачевi. "Нехай! не так мене видно". Вона  понеслася,  засипала  навкруг,
часом збиваючися з бiгу, мов  занепокоєна,  i  обертала  плавкими  кругами
зовсiм низько, пiсля чого ще несамовитiше  i  густiше  кидала  збiр  бiлих
цяток. Скрiзь, позбувшись ваги, курять вони i злiтають угору, -  там  знов
летять в один напрямок. Небо над ними сiре з просвiтлiстю,  як  цина;  без
променiв: близьке i смутне. Пiд ним - бiжуча сила снiжинок, кинута в вiтрi
i  несена  без  числа.  Їх  сивий  океан  хвилюється  i  мчить,  мчить   в
непочислимих течiях, обкидаючи подорожнього, його  шлях,  горби  з  бокiв,
попереду заметенi, i також одинокi вербички в полi, i  кущики,  що  блiдою
пожовклiстю вирiзняються з снiжного покрову.
   Мирон Данилович побоювався: або другi здобичники теж прийдуть  i  нiхто
не матиме собi досить, або вже все розрите. Згадував про дивацьку  розвагу
робiтникiв на цьому гонищi, рокiв з  чотири  тому:  стануть  у  кропив'янi
мiшки, обв'яжуться  пасками  i  бiжать  наввипередки,  плутаючи  ногами  i
гублячи крок. Падають пiд регiт глядачiв. Гнали також i зерхiвнi; а  один,
босий, виграв заклад, що з конем збiжить - на короткiй дорiжцi. Тепер  би,
мабуть, вiд пiвня вiдстав.
   Ось - кагат. Не рушено! Катранник  вiдгрiб  снiг  i  заходився  копати.
Земля промерзла, хоч не дуже: тут  коня  закопай,  до  весни  схорониться.
Зморений тяжко, з роботи, голодування i трудної ночi на  похоронах,  Мирон
Данилович навiть лягав спочивати на розриту  землю,  перемiшану  з  Старою
соломою. I нiби скарб знайшов,  так  радiв!..  Картопля,  хай  дрiбна,  як
перебiрок, пiдхарчує; в нiй - крохмалець, кисiль зготовити можна,  i  дiти
вiдживуть. То судилося, що дiд Гонтар, вернувши  вiд  смертi,  згадав  про
далекий кагат, всiма забутий.
   Знов береться копати Катранник i  вже  вигортає  першi  картоплинки!  -
дедалi їх бiльше. Набравши в мiшок, скiльки донести мiг, вiн викопав бiчну
нору i туди сховав решту знахiдки.  Довго  трудився,  загортаючи  землю  i
снiг, щоб було непомiтно. Додому йдучи, всiх обминав, а  то  позаздрять  i
вiднiмуть мiшок. Пiсля зустрiчi з двома, що ввечерi хижо свiтили очима  на
його вiдро з малясом, став обережний, як птах. Далеко  вiдходив  стороною,
бачивши  гуртки  бiля  села...  "Голоднi,  як   голоднi,-   розважає   вiн
вибачливо.- Я сам такий; коли вже доходять, то слiпнуть: мiшається їм, хто
ворог, хто свiй, - вiднiмуть, i годi".
   Пригадалося, як юрми скорченими пальцями шарпали клунок  Отроходiна,  а
напроти блискотiв лютий погляд крiзь окуляри.
   Враз обпекла гiркiша думка: от, робиш цiлий  вiк,  так  дiтям  вигрiбай
картоплянi покидьки, мов злодiй, серед заметеного степу; а набiгли смикуни
з  партквитками  -  тягнуть  крупчатку,  вiд  ротiв  дитячих,  i  сторожа,
поставлена владою, охороняє кривду.
   В хатi вже забули, який  смак  картоплi.  Старший  син  попоїсть  супу,
смачного, коли розварити картоплю  як  слiд,  до  густощу,  i  присолити,-
поправиться син: вiн цю страву любить. I меншi: їм би зиму продержатись, а
там, як зайчики, пiдуть на зелень.
   Бiля порога обтрусився вiд снiгу  i,  коли  в  хату  ввiйшов,  зразу  ж
повiдомив, розв'язуючи мiшок:
   - Картопля - наша!
   Жiнка перегортає її, втiшаючись:
   - Гарна картопля, тепер - празник...
   Повеселiшали дiти, ждуть i нетерпеливляться,  поки  суп  закипить.  Вiн
густий вийшов, бо зовсiм бульба розварилась; їли i  ретельно  оббирали  на
череп'яних бережках.
   Мирон Данилович пiсля снiдання, як лiг, миттю заснув! -  нечувственний,
нiби в землi.

   В селi Кленоточi люди вмирали, як i скрiзь на Українi, - їхнiй  хлiб  i
всяку поживу забрано, а самих покинуто на  неминучу  гибiль;  бо  держава,
використавши силу проти  них,  як  смертельний  противник,  вiдняла,  крiм
харчiв, також можливiсть заробити на прожиття. Стан - гiрший, нiж пiд  час
чуми.
   Картопля кiнчалася в Катранникiв, i господар  никав  околицями:  чи  не
здобуде чого для сiм'ї.
   Холодно i пустельне всюди. Сум обгортав душу серед снiгової  порожнечi;
здавалося, свiт вихолоднiв, як покинутий будинок. I лихоманив iстоту  один
клопiт: знайти їжу.
   Погляд приковувався до низового обширу навкруги; весь  час  кидався  по
снiговому рiвню, обторкуючи дворища, стежки, пiдворiття, кущики в снiгу  i
гiлки рiдких дерев, де часом сяде темний птах: "Це,  мабуть,  з  останнiх,
вiд лiсу".
   Згадуючи про косаря, попрямував до його садиби - не впiзнати  мiсця!  -
лiска як не було. Яр, повний снiгу, i тiльки. На  дворищi,  рiвномi,  нiби
бiла скатерть, одна руїна вiд хати, теж заметена. Солом'яний верх,  крокви
з бантинами, одвiрки i лутки зникли; певно, по вiд'їздi сiм'ї, коли дерева
навкруги валено, хатка стала здобиччю дроворубiв.
   Мирон Данилович вертається в  село;  проходить  мимо  хати  Кайданця  -
вiконницi зачиненi, i жодного слiду вiд порога до хвiртки i  ворiт:  рiвно
бiлiє снiг, давно  нанесений.  "Таки  вибрався  на  Кавказ.  Хiба  й  собi
спробувати? - замислився Катранник.- Бо тут бiла труна".
   Коло рогу вулицi почув  розмову  з  смачними  назвами,  що  приневолили
спинитись i застигнути: партiйцi! Говорять про харчi...
   - Що сьогоднi дають? - питає чорна "ушанка"; пiд нею  вибрита  потилиця
поземно перетнулася згорткою.
   Четверо, стрiнувшись,  несуть  рiзну  вагу:  на  плечах  i  пiд  руками
наодвисно, i в обхват - хто мiшечок, а хто кошик, клунок, торбу.
   - Та крупи дають i гов'ядину!
   - Як було: кукурудзу, а до неї чечевицю.
   Притихли,  обговорюючи,  бо  зауважили  Мирона  Даниловича,  чужий!   -
зрештою, рушили з перехрестка.
   Катранник пригадав: колонiя лютого  закладу  притулена  до  краю  села,
звiдки вони тягнуть харч. В одного з кошика крайчиком  лиснiла  червонаста
воловина.
   А стороною вiтер приносив запах вареної страви, що притягував селянина,
мов рибу - живець на крючку. Привiв до огорожi  колгоспного  дворища.  Там
ватра трiскотiла, розкидаючи iскри i стелячи дим;  яскрава  серед  бiлостi
снiгової.
   Довкруг казана зiбрались активiсти: стерегли,  як  сундук  iз  золотом;
iншi їх супряги, сновигали поодаль або  мили  посуд  перед  тим,  як  обiд
розливатимуть, а дехто вмощував глечик у кошику, пiдклавши туди соломки.
   За стайнями колгоспники, впрягшися, як єгипетськi дармороби до  каменя,
вiдтягали дохлу коняку в степ. Такi ж мерущi, як i кожен одноосiбник.
   Подивився на  їхнiй  двiр  Катранник,  тiльки  головою  похитав:  "Бач,
настягали чужого, а що зосталося? Тiльки в казанi нашi крупи,  з  запiчкiв
виметенi!" - для пiвживих; самi активщики - з тугими пиками". .
   Побачивши, як грiється казан активiстiв i як вiдтягають падло  натуженi
худяки пiд линвами, Мирон Данилович пiшов додому найкоротшою  дорогою,  що
пролягала бiля сумного мiсця... Якби знав,  скiльки  прикростi  стерпить,-
обминув би, брiвши найдальшою околицею.
   Проїжджала пiдвода. "Це туди!" - зразу ж вiдзначив собi чоловiк, бо чув
тяжкий стукiт. Накладено мертвих, як снопiв. Три дядьки, вищi i хуткiшi за
мимовiльного свiдка, спроваджують безталанних односельчан: до впокоєння.
   Ось i воно; пiдвода звернула на необгороджену дiлянку, де  вже  дожидає
викопана яма, а нову - кайлами, лопатками, плiшнями  вицюкують  гробокопи,
рухаючись, як недужi. Дядьки ж  повкидали  мертвих  до  ями  i  загортають
мiленько, бо нiколи! - треба їхати по свiжих, що переставилися.
   Великi дерева бiля кладовища спиняли завiю, i снiг лежав тонший, нiж по
околицi. Мертвих кладено також бiля могилок, просто на бiлу поверхню;  або
загортано так неглибоко, що земля i снiг. злягаючися,  потроху  вивiльняли
їх, показуючи недавнi заметини. Всюди видно: то нога, то колiно,  то  руха
по лiкоть чи сама кiсть, чи  вигнута  спина  i  голова,-  виставляються  з
глинистого грунту i зимового покрову, як пiсля побоїща,  веденого  вже  не
людьми, а збiгом демонiв, що не знають звичаю достойно  класти  покiйникiв
на останнiй сон.  Кинули  їх  мертвими  i  притоптали,  швидко  через  них
перебiгши. Виказуються небiжчики крiзь снiг,  мов  з  потоплення  якогось:
бiлого i морозного,  що  залило,  але  не  закрило  їх  цiлком,  -  так  i
спинилося, страхаючи живих.
   Хотiв вiдходити Мирон Данилович; бачить - гурток дрiбний рушає  помалу,
помалу до кладовища, навпростець через  безпарканнi  садиби,  вiдтiля,  де
дитячий будинок  рудiє.  Чого  ж  малята  самi,  без  дорослих  тягнуться?
Хитаються разом, нiби зв'язанi докупи; окремо двоє - волочать якiсь  речi,
вiдставши.
   Наблизився гурток i видно: вшiстьох тягнуть рядно з вагою, взявшися  за
його краї i кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вiльного вiд
покiйникiв. Двоє приєдналися з лопатками. Починається риття;  навперемiнки
беруться до роботи; вiльнi вiдпочивають, пiдтупцьовують i хукають собi  на
руки. Тодi пiдiйшов Мирон Данилович.
   - Добридень, дядьку, добридень! - врiзноголос вiдказують на  привiтання
копачi; здивовано i недовiрливо поглядають. Однак бiльше не кажуть нiчого.
На ряднi трупик - його руки, криво скорченi бiля грудей.
   Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрiйкових рокiв
i навiть схожий з обличчя на нього.
   - Ану, хлопцi, я поможу - хоч трохи!
   Мовчать. Один подав лопатку.
   Мирон Данилович починає копати, але що за знак поганий?  -  зразу  ж  i
втомився. Колись вiд зорi мiг до зорi рити, забувши про  спочинок,  тiльки
набiглий пiт з брови струшував, а тепер неспроможний  пiвгодини  повертiти
лопатою. Зачав дрiбно тремтiти, немiчне i гiрко. Вiдчув таку чорну  змору,
що от-от похилить на снiг. Стояв, обпершись на лопатку.
   Перед очима трупик, мов пергаментовий шкiрою, i пойнятий темною сизiстю
в страшнiй схудлостi: кiстячечок зоставсь i шкiра на  ньому,  що  обсохла;
замiсть одежки.
   Поставив лопатку в свiже риття Мирон Данилович - так, щоб не впала,  як
руку прийняти, i признався:
   - Несила менi землю копати, хлопцi!
   - Ми самi.
   Пiшов вiн, оглянувся  з  вулицi  i  побачив,  що  вже  притрушують.  Не
осуджував їх: "Де тут закопати, як слiд, коли немiчнi? I вiд цього трупика
крiзь снiг руки виставляться..."
   Iдучи, позирає на дворища Катранник;  то  в  одному,  то  в  другому  -
мертвi, покладенi на снiг. Але комiсiя,  байдужа  до  них,  перебiгає  вiд
порога до порога.
   Жовтiє охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспi служить як  городник,-
треба довiдатися,  чи  живий.  Господар  i  жiнка  дома:  з  кукурудзяними
качанами клопiт.
   - Сьогоднi в радгоспi нiякого дiла,- сказав  Самоха,-  так  i  зiйшлися
завчасу.  Не  дивуйтесь   моїй   мукомольнi!   Дiстав   п'ять   кiлограмiв
кукурудзяного качанця, це - така зарплата; буду кришити.
   Порубав качани сокирою на дривiтнi i вкидає в мiшок,  потiм  гатить  по
них обухом.
   Катранник розповiв про зустрiчi - з партiйцями i дiтьми.
   - Подушать нас! - сказала господиня,  чорнява,  як  нiчний  жучок,  але
недокрiвна, аж воскувата. Її чоловiк проти неї, нiби вiд повiсма льняного;
вуса пiдрiзано в риску.
   - Дивiться на хатнiй млин! - запрошує вiн гостя.- Засипатиму зараз: моє
серебро  змелеться.  В  кутку,  з-пiд  вiдкинутого   рядна,   виблискотiла
саморобна машина; i гiсть пiдступив, пильно оглядаючи.
   - Нiчого хитрого,- мовить Самоха.- Я поставив рiвно зрiзаний  пеньок  з
прикороченим корiнням. А  зверху  перекинув  другий  пеньок,  теж  рiвний,
тiльки без коренiв i менший.  Обидва  акуратно  пригнанi  кругами,  i  там
держаться камiнцi, як  зуби:  їх  багато.  В  нижньому  пеньку  посерединi
шворiнь, от, на  йому  i  крутиться  верхнiй  пеньок.  При  самих  зрiзах,
обведено бляшаний пас i до нижнього пенька прибито.  Зоставлено  рiвчак  -
для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях,  що  он  нагорi,  збоку
забитий, берусь i кручу верхнiй пеньок на нижньому; це i вся механiка.
   - Вся то вся, а звiрувата штука! - знов дивувався Мирон Данилович, коли
господар покрутив саморобний млин;  прогуркотiло  дерево  i  проскреготiло
камiнцями. В слух вiддається болiсно.
   Гiсть пригадує собi картину в книжцi: головонiг з  очима  виряченими  i
вiдногами на всi боки, нiби  ця  машина,  -  i  каменюки  кругом,  як  тут
наваленi.
   - Камiння чого?
   - Треба; щоб нижнiй  пеньок  не  ворушився.  Самоха  засипав  товченого
качання в вiдтулину при шворенi, пiсля чого взявся  знов  крутити  верхнiй
пеньок, сухий i коренкуватий. Гуркiт став  глухий  i  рiвномiрний.  Почало
сипатися з рiвчака.
   - Це б на всесвiтню виставку, в Париж, чи що,- сказав  гiсть.  -  Нехай
подивляться! Такої iндустрiї ще не бачили.
   - Чому ж? Я дам i в Париж, хай тiльки напис повiсять:
   "Завершення ленiнiзму  в  селi  Кленоточi",  i  рiк  поставлять  -  "На
переходi зими з тридцять другого в тридцять третiй". Пiсля виставки можна,
як  подарунок,  одвезти  в  Кремль  i   присусiдити   бiля   цар-пушки   i
цар-колокола. Буде третє диво: цар-злиднi.
   - Скажуть, нерiвня тим двом.
   - Як так? Це ж цiннiше... Нi  з  цар-пушки  стрiляти  не  можна,  нi  в
цар-колокол дзвонити, а моє диво кукурудзянi  качани  крушить.  Вiд  нього
користь.
   - Їм такий млин навiщо?
   - Навiщо? Сьогоднi на кожного туза-кремлiвця  одна  ферма  працює.  Все
постачає, i птиче молоко доїть. А мельниця спiльна.  Нехай  перегризуться,
то їй не повiрять - боятимуться пiдсипаних  порошкiв  з  гадючої  склянки.
Тодi скажуть: а де механiка Самохи? - давай сюди! От всякий собi в  палатi
за цвях крутить i пересiває борошенце: млинцi пекти.
   - Премiя буде.
   - Буде: нашийник iменi вождя революцiї.
   - Цитьте! - спинила господиня. - В двiр заходять, такої премiї  дадуть,
що свiта не побачим.
   - Я ждав; всiх радгоспнил перетрушують, - сказав  Самоха.  -  А  в  вас
були?
   - Двiчi. Перерили i вимели хату - скрiзь так.
   Самоха  миттю  накинув  дрантину  на  корiнястий   механiзм.   Заходять
обшукувачi. Всюди носа стромляють, обмацують хижку, топчуться  на  горищi,
зиркають пiд пiч i пiл, i в кутки; тягнуть накриття.
   - Що це в тебе?- питає розпорядчик.
   -  Круг  саморобний,  так  i  зветься:  круг!  -   кукурудзянi   качани
перетирати. Ними зарплатню дають, без зерна,- ви їх цiлими  не  з'їсте,  а
такої мельницi казьонної нема, щоб їх крушила.
   - Поговори менi!- кричить головний i з  допомогою  мiлiцiонера  витягає
прилад на середину хати: - Бач  артилерiю  построїв...  Конфiскується,  як
протизаконна мельниця без мотора, - несiть на вiз!
   Четверо беруть механiчного головонога.  Начальник  розсiдається  писати
протокол i вимовляє: "...Незаконна мукомольна технiка в  межах  приватного
мешкання".
   Мугикав i повторював причiпку.
   - Штраф сiмдесят п'ять карбованцiв. I скажи спасибi, що без тюрми.
   - Де ж я вiзьму грошi? Нема! - скрикнув Самоха.
   - Не моє дiло. Не заплатиш, мiсяць тюрми. Щоб знав.
   Вони з тупотом перейшли через двiр  i  геть  постукотiли  пiдводою,  на
якiй, поверх награбунку, височiв пеньковий млин.
   - Ну, собацюги! Ну, скаженi!- картає  Самоха.-  Дають  качани,  замiсто
платнi, i їж цiлими,  хоч  задавися...  Держать  на  роботi,  бо  я  кожну
корморiзку полагоджу, як годиться,  i  всяку  машину.  Держать  i  душать.
Чортова сила...
   - Вiрно: так i зветься!- пiдхопив гiсть.
   - Що зветься?
   - Чортова сила. Я вiд старичка в потязi чув, що диявол не  серед  пекла
сидить, - його туди, в ставок огню,  вкинуть  пiсля  Страшного  Суду,  щоб
згорiв. А тим часом князює в воздусi: нiби в просторi мiж небесами i  всiм
свiтом. Там - вiн i демони його, над душами,  мов  шулiки  i  яструби  над
курчатами.  Тепер  злетiлися  в  двiр,  близько  до  кожного:  хапають   i
розкльовують. Iспит всiм, за грiхи нашi. Христос  як  господар  бачить,  i
скоро сповниться час; хижаки зловленi будуть i вбитi через  огонь,  а  хто
терпiв i вiрний зостався, вдержить бiлий вiнець. Я, в поспiху  та  в  шумi
слухавши, багто не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз, нiби  малюнок
побачив; то - правда.
   - Важка правда! Бiси в миску  дзьобнули  i  розвалиться  тепер.  Скрiзь
пiдряд клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг iз сховкiв -  гребуть
собi. Де б я взяв сiмдесят  п'ять  карбованцiв?  Хай  в  тюрму  беруть  на
мiсяць.
   Жiнка в плач:
   - Туди легко тягнуть, а звiдти, з звiрових зубiв, рiдко хто вирвавсь.
   - Може, обiйдеться. Може, закону нема: брати  саморобнi  крупорушки,  -
втiшає Катранник.
   - Обiйдеться? Якби ж то. їхнiй закон - обман собаций! - з гнiвом сказав
господар. - В радгоспi теж є старичок, бiля рахiвницi сидить. I думка його
друга: що вся причина - вусатий бузувiр; завiв пекло.
   - Старi люди знають, їм видно, - сказала господиня.
   - Не видно, що їсти будем.
   - Позичмо в рахiвника грошi на штраф; потроху б вiддавали  борг.  То  -
добрий чоловiк: пiдожде. А я в город з'їжджу по хлiб.
   - Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщикiв.
   - Чоловiкiв ловлять.
   - Всiх! В яри скидають або в  степ  завозять,  верст  за  п'ятдесят,  i
зганяють на снiг - замерзати.
   - Хто казав?
   - Вернулись декотрi в радгосп: ледве живi; багато пропало.
   - От, бiда! - зiтхнула господиня. - I то ж дивiться, без  перерви  муку
заводять.
   Звiстку про яри, куди  скидають  людей,  Мирон  Данилович  сприйняв  як
новину, нiби якимсь чином йому вiдому i моторошну до останнього  жаху,  що
перед ним була  дивна  заборона,  i  над  всiм  вiяв  смуток.  Притягувала
можливiсть добути в мiстi хоч  трохи  хлiба.  Непереможно  схотiлося  знов
вiдчути смак його i пахощ: добрий i чистий, живлющий, як сонце  в  великiй
милостi. Всi почування зiбралися вкруг хлiба  Чи  в  свiтi  немає  скибки:
йому, що весь вiк робив хлiб? Гори його! - для всiх iнших. Ну, хоч  дiтям,
коли не йому.
   З тiєю  думкою  пiшов  вiд  Самохи,  маючи  подарунок:  два  коржики  з
качанизни. Спинившися, глядiв, як обшукувачi тягли латанi торби на вiз, до
млинового  дива,  розчепiреного  коренями.  То  -  мов  корона  нужди,  що
завершила її збiр, награбований i страшенно смачний для владущих.
   До чергової хати пiд'їжджають; назустрiч їм виходить сiм'я через порiг:
батько i купа дiтей. Батько змарнiв, аж чорний - подобизна мумiї,  i  одiж
на ньому несвiтна, з рябих ганчiрок, позшиваних  косо,  мабуть,  вiддертих
вiд негодящих кофт i спiдниць  вiкової  давностi.  Знизу  кругом  обшив  -
необiтнутою собачою шкiрою.
   Катранник, через кучугури глядiвши  разом  з  двома  перехожими,  зразу
вiдзначив собi в думцi: недавно зiдрана та шкiра. Або придушено  пса,  або
дохлого знайдено на пустирi. Ноги в дядька  опухли  чи  обмерзли;  вiн  їх
пообмотував мотлохом, зверх якого наклав паски, вiдрiзанi  з  рубцями  вiд
рамтя. I стали ноги товстi, як колоддя. Гурт обшарпаних дiтей тримався  за
тата з усiх бокiв. Дивно, що вони, всi босонiж i всi худющi, як стеблини,-
дуже пузатi: животи їх торбинками вiддуваються.
   Покривленi дверi вiдхилилися в сiни, де лежить мертва жiнка; снiг  коло
неї наметений.
   Облава в  гаморi  i  тупотi  розiгналась  до  дверей.  А  враз  стихла,
приклякши i дивлячись на безсловесних мешканцiв, що стояли бiля порога.
   Начальник обшукувачiв хотiв зайти в хату, але намiр притьма стрiнувся з
такою силою вiдстраху перед з'явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина,
штовхнула назад. Сiпнувся начальник вiд  хати  i  вилаявся:  з  найїдкiшою
злiстю свого серця i виразу. Як димом обдиханi,  вiн  i  вся  облава,  хто
задком, потоптуючися, а хто зразу повернувши, вiдходили вiд живих  примар;
потiм прискорили ходу i в ворота вже вибiгали - до збiрного воза,  з  яким
негайно посунули далi. Три свiдки, ще коли  бригада  наближалася,  i  собi
вiдвели очi; побрели вулицею: далi вiд лиха.
   Мирон Данилович застав плачi коло старшого сина, що, лежачи на  вузькiй
постелi, важко дихав i казав:
   - Я скоро помру.
   Побивається мати;  i  став  коло  постелi  тато  -  неспроможяий  слово
вимовити; душа скована...
   "Це - кiнець!" - нестерпною iскрою пронеслося в свiдомостi. Враз  Мирон
Данилович застиг вiд холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце западає  в
яму. Так пробув довго коло первiстка. Вийняв  з  кишенi  коржик  i  поклав
синовi в руку: чути, яка холодна долоня в нього i  зовсiм  безвiльна.  Очi
далекi: дивляться, але не бачать.
   Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрiмав, були всi тихо в
хатi, навшпиньках переходили i розмовляли пошепки.
   Коли ж вiн прокинувся, проказав спокiйно:
   - Гарячої води хочу напитись! - глянув  на  коржик  i  почав  їсти,  як
звичайно.
   Мати швиденько взяла хватки i витягла з печi чавунець - там, бiля золи,
тримала трохи юшки; поставила на припiчку i  шукає  кухоль  i  не  знайде:
вкрай розгублена... Зрештою, вiдшукавши, набрала  юшки;  дрiбно  зацокотiв
кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його,  як  на  присуд
собi, -  чи  зостанеться  Микола  жити  з  ними,  чи  будуть  покинутi:  в
порожнечi, як у прiрвi вночi.
   Його очi свiтлiшi, нiж  перед  дрiмотою.  Дожував  коржик,  повiльно  -
смакуючи. Батько переломив другий коржик надвоє i надiлив менших: хрумкали
i пiдходили до печi запивати юшкою. Бачивши, як  мучився  старший  братик,
були i досi наляканi.
   Загроза проминула, але материна душа  -  в  тривозi.  Страх  збiльшився
вмить, бо в Миколи над щиколотками, крiзь лахмiття, видно: на припухлих  i
розiрваних мiсцях просочилась вода. Мало не закричала  мати,  як  побачила
руїну живого тiла синового. Метнулась шукати чистої полотнини i, знаходячи
ранки, перев'язувала їх.
   Пiсля того Микола знов заснув.
   У хатi тиша:  до  самого  надвечiр'я;  коли  ж  зайшли  сутiнки,  Мирон
Данилович найтихiшим шепотом розповiв дружинi, як навiдувався  до  Самохи.
Згадав про чутку: що дехто їздить хлiб шукати в мiстi, хоч то  небезпечно.
Ловлять i, завiвши в  глухий  степ,  кидають  на  погибель,  або  в  яруги
звалюють - не знати, чи правда.
   Дружина схопилась при згадцi про хлiб:
   - Спробувати можна, бо вже смерть. Вiд тих, що хапають,  можна  втекти;
всiх не пiймають...
   Пiд час розмови побачили - син пiднiмає руку розпачливо:  нiби  тоне  в
рiчцi i знак подає, захлинаючися i б'ючися останнiми  зусиллями.  Пiдбiгли
до нього, але вiн зiтхнув, як з важкої гiркоти, i стих.  Не  поворухнуться
уста i вiї не здригнуться: вже недвижнi! - втекло життя вiд них.
   Мати припала - мов прикипiла кiстками рук: здавалося, стратила розум, i
от смерть її  саму  звалить,  спинивши  терпiння,  що  проривається  то  в
квилення, то нестямний плач. Поруч неї стояв батько,  тiнь  людини;  рiдко
йшла, як огненна, сльоза по безкрiвнiй щоцi. Дiти коло них - трусяться вiд
тривоги, ловлять руки маминi i татовi: наче  незносимий  мороз  обвiює,  i
хочуть зогрiтися. Не стало в них брата, що завжди  був  мирний,  з  теплим
словом, - нiколи не крикне. Тiльки гляне тихими  очима,  пiдожде,  думаючи
щось, нiби зовсiм стороннє i гарне, тодi зробить, - про що  вони  просили.
Свiтив добрiстю братик їхнiй, i навiки такого другого не буде. Вони  гiрко
покинутi без нього.
   Пiзно ввечерi, бiлiючи сорочкою на грудях, що до них мерехтiла  свiчка,
лежав Микола в другiй хатi. Було холодно, але стояла купкою родина  i  все
не могла вiдiрватися поглядом вiд покiйного.
   Матiр не можна впiзнати: за вечiр стала iншою. Як вишня, що  недосвiток
поранив смертельно, - тодi опав цвiт, i зосталась вона темнiти гiлками, не
вiдкликаючись на нове тепло.
   Треба двiчi повторювати слова до притерплої душi, бо втратила  вiдчуття
навколишньостi; як  сновида.  Навiть  не  плакала  того  вечора.  Чоловiк,
погасивши огник, вивiв її з  свiтлички,  що  стала  покiйницькою.  I  дiти
вийшли з ними.  Погас  огник  над  грудьми  старшого  сина,  мов  життя  в
тутешньому свiтi:  назавжди.  Зосталась  темрява,  через  яку  переходити,
прощаючись - їм i йому.
   Мати лягла на печi.  Попереду  вона  мала  постiль  на  полу,  невисоко
пiднятому над долiвкою, мiж причiлковою стiною  i  пiччю:  там,  коли  був
маленький, тулився також Микола. Потiм  для  нього  поставили  лiжко,  при
самому вiкнi. А цiєї зими пересунули до печi, бо з  вiкна  холодом  несло;
лiжко тут i зоставили, хоч власник покинув його.
   Була жива бабуся - на печi спала. Меншi дiти коло неї:  слухали  казок,
поки i заснули. Часом скаженiла хуртовина i, виючи, влiтала в комин. А  на
печi так тепло вiд нагрiтого  зерна,  що  ним  присипаний  черiнь.  Бабуся
оповiдала  про  сiроманця  i  вкрадену  королiвну.  Прикручена  лампа  або
каганчик залишали примарний сутiнок, в  якому  живо  творилися  подiї  для
настраханої уяви.
   Нема бабусi. Зерно зникло; схолоднiла пiч; i темрява запанувала.
   Лежить на печi мати з дiтьми: горнуться до неї, вона ж,  тримаючи  їхнi
руки, нiяк не опритомнiє, не вирветься вiд горя, що калiчить серце. I  вже
змученiсть, дужча вiд нещастя, закрила їй повiки.
   Наступний день вiдкрився сiрий. У хатi  хвороблива  мовчанка;  з  кутiв
дихає холодна сирiсть, i малi кашляють, аж надриваються. Життя почало йти,
нiби в туманi чи мряцi. Очi недужi в кожного: з лихоманковою запаленiстю.
   Мирон Данилович робив труну i копав нову яму, поряд недавньої.
   Винесли туди покiйничка. Поставили труну на дно.  Мати  взяла  в  жменю
землi i, ставши до краю, хоче  кинути  -  впустити  з  пальцiв,  але  сама
хилиться вниз,  розсипавши  темнi  грудочки.  Впала  б  вона,  якби  Мирон
Данилович не пiдхопив пiд руки. Довго ще не могла отямитись.
   Уже свiжа могилка виросла в  саду:  видавалась  жахливо  .чорною  поруч
бабусиної - пiд снiгом нiби срiбної.
   До самого смерку пролежала мати недужою; ввечерi  пiдвелася  з  гострим
поблиском в зiницях.
   - Поїду з дiтьми в мiсто: по хлiб! - сказала чоловiковi. -  Хоч  кусник
знайдеться; бо всi поляжуть...
   14
   Зiбралася в дорогу швидко, та й брати нiчого - тiльки скупi  карбованцi
на квитки, дещо з  теплiшого  рамтя  i  торбинка,  в  якiй,  крiм  варених
картоплин, були куснi малясника. Сiм'я пiшла  на  станцiю  в  пiсляобiднiй
час. Спершу мати так спiшила, що дiти пiдбiгали  за  нею;  згодом,  трiшки
заспокоєна, стишилася.
   Потеплiло. Хмари низькi по всьому небу, темнi коло обрiю, аж чорнi,  як
вугiль, iз синявiстю. Там тоненька  стрiчна  вечiрнього  огню,  безконечно
смутного i мов змореного, пролягла при землi; непомiтно згасла.
   Окремi постатi,  кволо  переставляючи  ноги,  рухалися  в  сутiнку  над
дорогою.
   Не було заметiлi, i сiм'я встигла до чергового потягу, що  опiвночi,  а
як спiзниться, то перед свiтанком мiг прибути в окружне мiсто.
   - Не знаю, що з нами буде,- сказала,  прощаючись  iз  чоловiком,  Дарiя
Олександрiвна, - може, вижебраю для вих...
   Закрила очi хусткою, не може говорити: з жалю до малих;  а  скрiпившись
духом, наказує чоловiковi:
   - Хати гляди! Якщо зайдуть i розвалять, де дiнемось? Пропадем на снiгу.
А поки є куток...
   Знов зупинилась, бачивши  його  в  такiй  скорбi,  як  нiколи,  i  тодi
зродилося передчуття - нiби повiв  з  чорного  поля  прийшов  до  серця  i
сповiстив розлуку, не зовсiм близьку, але бiльшу, нiж  сьогоднiшня.  Треба
подужати болiсний напад.
   - Їдемо, як човном на страшне море; думаю про одно:
   коли додому?
   - Тiльки обминiть облави - недарма чутка про _них. Вдарив дзвiнок.
   - Прощайтеся!- звелiла дiтям Дарiя _Олександрiвна._
   Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився вiн дуже: перший
раз в життi -так! до глибин душi, що її страждання шарпнуло,  мов  буря  -
дерево, вiдриваючи вiд грунту.
   Пiшли рiднi вiд нього в вагон i весь час оглядались, подаючи  прощальнi
знаки долонею i хусточкою. Вiтали наостанок з вiкна, коли потяг  вiдходив,
аж поки зник вiн коло хмар, безсвiтних, як  земля;  темрява  закрила  його
слiд. Тодi пiшов Мирон Данилович мимо станцiйного  будинку  -  на  дорогу.
Дверi прочинялись i чути було з репродуктора передачу:
   iржавий голос вигукував про велич вождя.
   Сунуть кволi постатi вiд станцiї, освiтленi електричними стяжинами,  що
з шибок простяглися в сутiнок зими.
   Бричка дожидає; мабуть, з начальства придержався в буфетi  хтось,  бiля
дорогої "стопочки".
   Вiдходить повiльно Катранник! - мов домiвля його тут зосталась. Вiдчув,
який покинутий вiн без рiдних,  сам-один,-  непотрiбний  нiкому  i  чужий,
пробiгуща тiнь вiд хмари: нiкому немає дiла до нього. Порожнiй свiт став i
сирiтський; тiльки ж причаїлась люта сила, як на страшнiй сторiнцi з книги
дитячих лiт. Сирота вчився  тодi  в  сiльськiй  трикласнiй  школi.  I  так
приникав до малювання,  що  вчигелька  питала:  "Звiдки  живi  лiнiї  тобi
приходять, Катраннику?"
   Вiн їх, мов нитки пiсеннi, вiв олiвцем на шорсткому паперi: любив їх. А
пропала думка про малярство - за недолею. Одного разу виобразив  хижака  в
степу. Трава безлiччю стеблинок поткалася густо,  як  туман.  Крiзь  нього
смугою, ледь помiтною, означується тулуб звiра,  манячiє  охраста  голова.
Очi згостренi кутиками i поставленi косо з  напнутих  щiлин  стежить,  без
жодного проблиску теплого, жорстокiсть, означена в вiстрях двох  блискучих
клинцiв насерединах. Безмiрно роз'ятрилась вона з жадоби кровi: на жертву,
що повинна пiдiйти близько. Необачна! - обдурена сповидною безпекою  серед
непорушного процвiтання, зближається до смертi  в  муках.  Личина  ворога,
зловiсно-жовта  окриває,  аби  знепримiтитись,  травинами   свiй   вигляд:
яскравими,  як  свiчки,  в  пахощах,  що  збуджують  радiсть.  Причаюється
погубник пiд похил рослин i в  повiв  вiдворотного  вiтру,ховаючи  разючий
пахкiт. Грозить, як втiлення хижостi безоднi. Зготовлений до вхвату зубами
в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви i внизати пазурi  в
м'ясо..Зубата машина, для  кривавого  терзання,  здiбна  гнати  з  буряною
швидкiстю. Приховується до секунди нападу...  тодi  -плижок  i  хряск!  I,
зойкнувши, сконає жива iстота.
   Ось тепер: скрiзь падають люди; з рiдної хати двi душi
   вхоплено.
   В  сумнiй  самотi  вiдходить  Катранник  вiд   станцiї;   враз   бричка
проторохкотiла мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель.
   Хмари видавались камiнними, непровидними чорнотою, мов обгорiлi  -  при
самiй снiжнiй скатертi, що блiдно посвiчувала  крiзь  нiч.  А  здалеку,  в
мороцi, мерехтiли рiдкi огники села.
   Прийшов додому Катранник i лiг. Як лiг, в такий сон запався, що вiдкрив
очi пiзно другого дня. Зразу ж пожував  печива  i  запив  холодною  водою,
небагато беручи з вiдра: боявся опухнути. Вийшов  надвiр;  була  надiя  на
знахiдку чи добрий випадок.
   Коли пускався ворiт, вiдчував, що трохи нiби зв'язаний, невiдомо  чому.
Оглянувся на перехрестi, лихо!.. Доганяють: Щiкрятов i другий, в  сивастiй
ушанцi i пальтi землистого кольору.
   Катранник переходить на другу сторону вулицi i чує, вони  -  так  само.
Схолонуло серце i впало: "Братимуть!" Уже тупав, як на страту. Напасники ж
порiвнялись i супровоять. На другому розi Шiкрятов скомандував:
   - Iди з нами!
   Проминули сiльраду i ведуть  на  площу.  "Хiба  в  церкву?  -здивувався
Катранник.- Вона ж закрита".
   А нi! - вiдчинено  її.  Заведено  туди  хлiбороба  i  поставлено  перед
окуляри Отроходiна, що ждав коло пiдручного гуртка.
   Селянин до "тисячника" байдужий. Очi заполоненi купами зерна,  заввишки
в старi  могили,  посеред  церкви  i  попiд  стiнами:  скрiзь  пiдгнивало.
Недалеко вiд дверей - картопля, видно, що обмерзла; долi вона i  в  мiшках
також, по обидва боки переходу.  Мiж  купами  зерна  i  картоплi  складено
пилястий лiс, дошки  i  обаполи  -  сама  соснина.  Недокiнчена  прибудова
запилилася  риштуванням  i  рядами  стовпiв,  що  їх  сполучили  з  стiною
прицвяхованi рейки. Всюди порохнява i павутиння в  руїнi,  якою  обернувся
недавнiй храм,- а був чистий, мов зiрка.
   Шiкрятов, кинувши на приведеного, доповiв:
   - Осьде вiн !
   - Як звуть? - удає неуважнiсть Отроходiн. Хлiбороб  подумав:  вiдомо  ж
вам, кого взяли. Помовчу.
   - Тебе питаю, як звуть? - раптом закричав, аж прибагрiв, Отроходiн.
   Мовчить селянин, коли допитувач пронизує зором крiзь крижанистi  стекла
окулярiв. Знов стали насупроти i зiтнулись поглядами на звуженiй життьовiй
смузi. Один помiтно обрезкнув пiсля останнiх зборiв. Але другий вимарнiв -
на свiй кiстяк; обличчя означувалося тiльки череповими обрисами i  темнiла
небрита борiдка, нiби  з  попелястого  клоччя.  Лоб  обтягнувся:  восковою
сiрiстю вiддавав, надмiрно високий, над запалими очними ямками. Так  часом
виглядають тифознi. Очi побiльшали i, здається, побiлiшали:  стали  зовсiм
сивастi i висвiчували гiркоту душевну в пристиглому поглядi.
   Отроходiн, що хотiв криком тiльки розбити мовчання, став вiдчувати,  як
нерви зриваються справдi в гнiвi. Продовжуючи допит, вiдводить  погляд  на
Щiкрятова.
   - Як його звуть?
   - Звуть: Катранник  Мирон,  злiсний  пiдкуркульник;  приховує  предмети
церкви, коли пiдлягають конфiскацiї i здачi державi.
   - Он як!протягнув Отроходiн i намагався струсити  з  самопочуття  якусь
прикрiсть або приховати вiд власної думки.- Так вiн злiсний...
   Мирон Данилович дивиться, нiби мимоволi, на допитувача, здавшись на хiд
подiй: як буде - так буде. "Хiба я злiсний? - питає в думцi.  -  Аж  нiяк;
менi однаково".
   Вимовляючи "злiсний", Отроходiн глянув на селянина, але вiдбiг вiд його
очей. Нерiвновага в нервах посилювалася, i несло, як на хвилi,  з  палючою
втiхою. Тiльки  непевнiсть  була  -  як  допит  продовжити  далi?  Виручив
Шiкрятов, земляк бистрий i второпний.
   - Вирито в попелищi закопанi буряки. Десь там i чаша: золота,  зроблена
як художня,  i  кругом  дорогi  камiнцi.  Вiдома  постанова  комiсiї,  щоб
передати державi: а вiн сховав. Однесли до нього дiвчата i самi  повтiкали
з села.
   - Хто свiдок?- питає, для судового значення, Отроходiн.
   Свiдок є: одна комсомолка; випадково чула, як Катерiна, та, що  втекла,
розказувала про Катранникiв. А бригадир бачив - чашу брала Катерина.
   -Негайно здати чашу!- призначив Отроходiн, здобувши металiчний тон, мов
командир при окопi.- В противному разi ти вiдповiси i сiм'я з тобою.
   - Його жiнка з дiтьми втекла,- повiдомляє Шiкрятов,- я сьогоднi взнав.
   - А, вiдчула, що злочин розкрито. Мабуть, i вiн  намiрився  тiкати,  як
спровадив сiм'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович вiдповiв без  мови,
розвiвши руки i заперечливо головою вiдхитавши,-  не  брав,  не  знає.  Бо
вирiшив: коли змовчати цiлком, вони думатимуть, що сховав чашу i принiмiв;
бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сiм'ю.
   Отроходiн бачить i радiє в думцi: "Iндус розколюється! Натисну"
   Тупотом набiг на селянина i закричав:
   -Чого вiдхитуєшся! Де чаша?
   Зрозумiв тодi Катранник - стiй мовчки i непорушне. Бо вчепиться  личина
в кожний знак. Застиг селянин: хоч болiсно впекла напасть.
   Знов викриком допитувач рiзав слух:
   -Кажи зараз! Бо тут тобi кiнець.
   Насунувся хмарою, що кидає з зiниць блискавку:
   -Кажи, поки дiйду до п'яти: раз!  два!  три!  чотири!..  Чуєш,  одчислю
п'ять i виб'ю душу з тебе, ну, я жду - кажи! Чого мовчиш?
   Катранник безмовний. Тодi враз, руку вiдкинувши, розмахнувся  Отроходiн
i вдарив селянина по головi. Ойкнув той i, скручуючись на мiсцi,  впав  до
нiг допитувача: лiктi стукнули об пiдлогу.
   Отроходiн потер рукою об полу свого пальта i одвернувся,  зиркнувши  на
обличчя селянина,- чи живий? Якщо вмер, слiди чашi пропали. Можна  було  б
вiддати  впертого  в  сiльїраду  пiд  арешт.  Але  хтось,  добувши   чашу,
прикарманить; або виставиться для вiдзнак: через твою невдачу. Нi! краще -
так. Супроти канцелярських шакалiв, ледве влiз сюди, на склад, а  то  б  i
досi дерся до млина мiж мертвяками.
   Про життя селянина, як окрему цiннiсть, гадки в Отроходiна немає.
   - Розворуши!- звелiв Шiкрятову.
   При дверях, поруч мiтли i лопати,  стояло  вiдро  з  брудною  водою,  -
принiс Шiкрятов i линув на  голову  непритомного:  той  вiдкрив  повiки  i
застогнав; а поливач  метко  вдарив  ногою  пiд  ребра.  Заворушився  тодi
селянин вiд рiзкого болю i пробує встати, опираючися  руками  об  запилену
долiвку.
   Шiкрятов i  напарник  -  "сива  ушанка"  -  рвонули  його  пiд  руки  i
поставили; всилу вiн на  ногах  тримався.  Голова  падала  на  груди.  Мов
невидющi були очi, без живого свiчення.
   Вiд того  звеселiв  Отроходiн  несамовито,  вимовляючи  в  думцi  собi:
"Погас! Погас!"- про брак свiтла  в  очах  селянина.  Навiть  не  приховує
почуття, тiльки удає, що дуже радий притомностi побитого.
   - От, проснувся! Хто знав, що ти такий? - торкни i вже валишся,  а  сам
винен, бо роздразнив мене. Залiзного можна збiсити. Ну, кажи, де чаша?
   Пождавши марно, мiняє голос:
   - їсти хочеш, i сiм'я  теж.  Я  нагодую!Повернув  обличчя  до  гурту  i
звелiв: - Мiшок пшеницi!
   Два пiдручнi тягнуть вiд стiни обпорошену вагу.
   - Скажи, де чаша, - мiшок твiй!
   Катранник, пiдтримуваний з обох бокiв,  мовчав,  хоч  поставлено  мiшок
перед його очi i розкрито. Дивився безвиразно вiн... А вмить аж сiпнувся i
втопив погляд в живий колiр пшеницi!  Ось  -  хлiб,  через  хвилину  можна
взяти, тiльки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов  i  обкинув  думки  з
гiркотою: "Щоб так, за це зерно - продати? А  тодi  куди?  Вiд  неба  кара
буде, менi i дiтям... I хто виживе в  селi,  проклене  Катранникiв;  мiсця
собi не знайду, краще вмерти".
   Вiн закрив очi i, звiсивши голову на груди, мовчить.
   Допитувач сказав до пiдручних:
   - Борошно принеси!
   Вже почув Мирон  Данилович,  що  ставлять  i  другий  мiшок;  не  хотiв
дивитись, але подужала примана: бачити ще раз - справжнє борошно,  бiлiсть
його. Глянув... Крупчатка! З неї пекли  празниковий  хлiб,  який  звали  в
дитинствi - "папка"; можна б сьогоднi спекти, вернувшися звiдси. Ще нiколи
за життя таким диким зойком, нiкому не чутним, проте безмiрно пекучим,  не
рвалася  в  душi  жадоба:  з'їсти  хлiба!  Катранник   задрижав   весь   i
простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволiючи, до  вiдкритого  мiшка.
Швидко ж i обпав, знеможено закривши очi, - тiльки здогад проблиснув:  "Це
пiдстроєно наперед, мене  погубити..."  Заморочилися  думки  вiд  змори  i
виснаження. В очах  стемнiло.  Вiн  обвис,  як  гiлка,  що  надломилася  i
зiв'яла.
   Допитувач побачив: жертва пiвмертвою випадає з рук; а  вiдзначив  собi:
"Подiяло! З'явиться сам  i  проситиме".  Одночасно  ж  досада  впекла,  бо
примiтив - на мить  в  очах  селянина  знов  вiджило  свiчення,  хоч  враз
сховалося пiд повiками.

   Отроходiн подав нетерпеливий знак видалення: кiнцями пальцiв.
   Поведено хлiбороба за дверi i, через схiдцi, кинуто  на  снiг,  i  його
шапку - слiдом.
   Вiд  холоду  вiн  очуняв;  тихо  постогнуючи,  ворушився,  як   калiка.
Пiдводився потроху, спершу на колiна, потiм i на весь  рiст.  Заточуючись,
похилив через площу. Вiд морозного повiтря i снiгу, до якого лежав опухлою
скронею, швидко полегшало: бiль притих...
   "Мабуть, я переступив якусь межу - легший зробився".
   Все думав: казати жiнцi про допит чи нi? "Помовчу,  бо  за  мене  душею
болiтиме".
   Додому брiв пiд хуртовинкою, що вже зривалася; почув  розпачливий  крик
неподалеку. Помiтив: на крик прямували iншi - кожен одинцем,  не  так,  як
колись гуртками єдналися, поспiшаючи i знаходячи здогади  про  подiю.  Вже
розсипано зв'язки  людськi  i  всяк  понурим  напрямком  своїм  простує  з
замкнутою думкою i вiдстороненiстю серця, мов здичавiлий. Рiдко туляться в
купу по два чи три чоловiки. Зiбравшись, глядять мовчки, як жiнка бiжить -
кидається Серед снiговiю то в один бiк, то, стрiчаючи обмерзлу осичину,  в
протилежний бiк, до хати, i  зразу  вiдбiгає,  мечеться,  як  слiпа.  Одно
кричить:
   - Убийте мене! Убийте мене!
   Не питаючи нiкого, Мирон Данилович пiдiйшов близько до глядачiв, один з
котрих пояснює:
   - Кажуть сусiди, що тут проходили,- її сiм'я все  макуху  їла  i  стала
примiшувати бадилля,  назбиране  з  осенi.  Молодиця  блекоти  через  силу
наїлася. I чоловiка  пригощувала  до  зiлля,  вiн  їв,  хтозна  що  з  ним
зробиться,- може, те саме буде. Чи не одвести її додому? Уб'ється тут  або
скалiчиться, як не замерзне на снiгу.
   - Одвести! А чого ж? Одвести додому, i все!-  раптом  з  настирливiстю,
несподiваною для себе самого, заговорив Мирон  Данилович  до  глядачiв.  -
Берiмся, поки не замерзла!
   Пiшли назустрiч молодицi, до дерев на розгородженому дворi, схопили  її
за руки вчотирьох i ведуть. Вона дуже пручається, повторюючи  кричма,  щоб
зразу вбили її,- ледве змогли довести до  порога.  Вже  не  розумiє,  куди
ведуть.
   Перейшли гурбою через  сiни  i  вiдчинили  дверi:  побачили  бiля  печi
чоловiка, що мав на собi стрiп'я вiд  сорочки  i  дивинся  шалено;  верхнi
повiки пiднятi високо i погляд врiзається  на  прибулих.  Скрiзь  по  хатi
кров: на лавi зарiзана дитина i жаско спотворена.
   Чоловiк розвiв огонь на самому припiчку: диму повна хата! - i готує їжу
на сковорiдцi; щось жує, тримаючи в руцi нiж.
   Один з дядькiв, якi ввiйшли слiдом за першим, скрикнув:
   - Вiн дитину зарiзав i смажить! Збожеволiв.
   Невиразимий  страх  напав  на  Мирона  Даниловича,  що  випустив  рукав
молодицi з своїх пальцiв; iншi також до порога вiдсахнулися, зляканi,  але
нiхто з хати не виходив - стоять всi, нiби примерзли на глинянiй долiвцi.
   Молодиця, як попереду, блукала зором i не розумiла нiчого, що  сталося.
Зовсiм безтямна i знесилена, опустилась - лягла долi, зразу  ж  тут,  коло
нiг свого чоловiка: помучившись хвилину,  вмерла.  А  вiн  уже  не  жував;
ковтнувши що було в ротi, так i застигнув: не  збагне  жiнчиної  смертi  i
власного стану. Враз  вiн  рвонувся  з  мiсця,  впустивши  нiж,  i,  ледве
одягнений, з рештками сорочки на голих плечах, розштовхнув гурт селян бiля
порога i вибiг надвiр. Навiжено погнав пiд хуртовиною, мимо  стовпцiв,  що
зосталися вiд ворiт. Дядьки - за ним, але не збiжать,  не  доженуть  нiяк.
Вiн мчав у степ, по глибоких заметах, падаючи i миттю схоплюючися.
   - Доженiм, бо десь упаде i замерзне!
   - Не побачить нiхто, де впав...
   Пiдбiгав з дядьками i Мирон Данилович, вкрай захеканий; всi хотiли таки
впiймати  скаженця  -  не  дати  йому  згинути  на  снiгу.   Були   слабi;
стишувалися, вiдсапуючи, i аж хрипiли.
   Версти завiянi, вже не видно втеклого! - так забiг, що нi  догнати,  нi
примiтити. Постояли люди, облiпленi снiгом, i  назад  вернулися,  схиляючи
голови пiд хуртовиною, до того вморенi, що всилу ступали; нiхто  слова  не
вимовить.
   Бiля села, на стежцi,  рiдко  протоптанiй,  лежав  чоловiк,  виставивши
праву руку вгору; i завiя  всього  притрушує.  Спинилися  люди,  що  пiсля
ловлення безумця тяжко дихали.
   - Вже переставився! Вже готовий,- сказав один селянин i, знявши  шапку,
перехрестився, за ним iншi. Другий з гурту додав:
   - Поперед нас потяг стежку i нас пiджидає.
   Сказав дядько так i раптом упiзнав покiйника; здивовано вигукнув:
   - Це ж Лук'ян, що голосує "за!" Дивiться, рука пiднята!
   Приглянулися всi i ствердили:
   - Вiн, вiн сам i нiхто другий.
   Задубiла правиця мертвого, пiднявшися високо з-пiд свiжого снiгу.
   - Значить, голосує! - озвався першим селянин; не до  веселостi  було  i
нiхто про це слова бiльше не вимовив.
   Ледве всмiхнулись.
   -_ Прибрати б його,- заговорив дядько, що  згадав  про  стежку  на  той
свiт.
   Iншi огiрчено вiдказали:
   - Так i самi падати будемо! Духу нема. Скажем, хай пiдвода сюди прийде.
   Верталися мовчки в село; вже пiдходили близько  до  крайнiх  хат,  коли
враз - вiд степу тупiт...
   Хтось крiзь завiю поспiшав за ними. Аж здригнувся  Мирон  Данилович  iз
несподiванки, бо подумав, що то бiжить шаленець.
   - Пiдождiть, люди!- позвав хтось, наближаючись, i  поiчили  всi  зовсiм
невiдомого.
   - Пiдождiть, хочу спитати, чи з млина борошно дають. Вам  ближче,  -  я
нетутешнiй, з приселка Ситнягiв...
   - Борошно? Ждiть: як зайцi кукурiкнуть, то приходьте з двома мiшками!
   - Скорiш пiсок на цеглинi вродить.
   - У крука легше випросити...
   Дядьки, зачепленi при згадцi про млин i борошно, врiзали, що думають, i
знов занiмiли: дивляться на ситнягiвця докiливо, мовляв, здитинiв, чи що.
   - А-а! Так i досi не дають, - простакувато протяг прибулий: чолов'яга з
рiзкими i вiдхиленими рисами небритого обличчя: вiн в низькiй  шапцi  i  в
ватянцi, весь бiло обпорошений. Я чув, багато хто збирається завтра туди.
   - Даром збираються!
   - Хiба, що ноги позиченi.
   - З шилом по медок...
   Чолов'яга огризнувся:
   - А хоч би з шилом! Когось на млинi торкнути в  бiк,  враз  би  борошно
висипав.
   - Їх торкнеш!
   - Там з гвинтiвками i лозиняками.
   - Стрiляють i в шию дають такої крупчатки, що снiг їси...
   - Як багато збереться, мурав'ї ведмедя женуть.
   - Е, так то ведмедя. В нього мало кiгтiв, коли мурашок сила тьменна.  А
тут же чорт, а не ведмiдь.
   Мирон Данилович плекав потайну думку: що в  грабiжникiв  треба  вирвати
свiй хлiб, та - як? Хiба збереться хмара  людей,  то  чимало  вскочить  до
млина. Всiм винести борошна i зразу ж сховати. Вiн сказав:
   - Насунути громадою, тiльки серед ночi, i можна взяти млин.
   - Серед ночi? - питає прибулий. - Рано вдосвiта теж можна.
   - Не знаю, чи можна, - вагається Мирон Данилович.
   Дядьки вiдходили, кожен на свiй куток.
   Прибулий сказав до Катранника:
   - З вами пройду через вулицю...
   На пустельному перехрестку заговорив суворо, нiби наказуючи:
   - Завтра зарання з нашого села пiдуть на млин, бо все  одно  -  смерть.
Нехай пристануть вашi. Кажiть кожному, хто певний!
   Викрикнув i пiшов пiд завiю.
   Йому дуже зрадiв Мирон  Данилович:  от  рiшучий  чоловiк!  -  якби  так
спочатку. Бо вже люди - як мухи, спромоги нема. А вранцi негаразд: почнуть
стрiляти вартовi, всiх видно. Вночi ж темрява криє; а хто пiднiметься? - я
по картоплю йшов, i то перед свiтом.
   Хуртовина погустiшала. Снiжини пiдлiтають до вiкон  i  спиняються,  мов
шукаючи входу в житло,  але,  не  вiдкривши,  покружляють,  поколиваються,
полетять набiк i вверх, до  стрiхи.  Вiддаленiли  знов  через  незмiренний
простiр: десь на рiвнину падати i спинятися назавжди.
   Новi сипнуть; потчуть на  бiлих  верстатах,  поставлених  мiж  небом  i
землею. Множиться лiт i множиться, нiби нитi, що розсипанi, легко  рушають
численнiстю, навiть бунтуються - б'ють, як iз жмень, прямо i на сторони. I
несуть чисту завiсу, якою окривають хати.
   Ось - свiй двiр i дверi; рештки саду, схожi на примари. Мирон Данилович
пiдiйшов до могилок: обидвi свiтлi пiд димучою завiсою; впокiйнi i ненашi.
Двi iстоти взято, найрiднiшi йому, кров'ю зв'язанi: мати його  i  син,-  в
низцi скорбного життя, з минувшин i до будучини,  куди  нитка  первiсткова
пропала. Близько  домують  рiднi  -  один  крок  до  них,  але  страшна  i
найнеприступимiша в свiтi межа вiддiляє. За нею вони незбагненно далекi!..
Нi сказати їм слово, вiстку даючи,  нi  вiд  них  почути,-  стiна  незрима
стоїть, i нiхто не пройде крiзь неї, не прогляне  з  мовою  привiтiв,  мiж
найдорожчими. I гляди, поруч двох могилок стануть новi.  Хоч  би  хоронити
було кому.
   Треба вранцi йти вiйною на млин. Бо кволо  сидiти  -  могилки  множити.
Будь отут дружина, заборонить речами i плачем; побоїться.  А  брат  Прокiп
сказав правду! - хижак на цепу в диявола, кидаючись, мчить i розриває всiх
пiдряд.
   В хату зайшов Мирон Данилович; пустка  холодна.  Пожувавши  малясникiв,
прилiг, бо - нiби кiстками розбитий.
   Вiдпочинув  i  взяв  сокиру:  зрубати  вербичку  бiля  глинища.  Робота
забарна. Дерево промерзло, а снiг слiпить слабого дроворуба.
   Пора сходити по остачу картоплi, закопану в кагатi; а от, замiсто цього
- похiд на млин. Можна i пiслязавтра вирити запас.
   Вихряться снiжинки вкруг i женуть, подiбно як думки;  все  вколо  бiди.
Чого захожани чужi стали мучити кожного, гарбаючи хлiб собi! -  вiд  всiх,
кого вимордовують. То ж наш хлiб i  самi  повиннi  взяти,  коли  з  дiтьми
гинемо.  Кому  сказати  про  млин?  Пощастить  -  дякуватимуть,  а  нi   -
прокленуть. Гляди, зостався в родинi батько: держить  при  життi  дiтей  i
жiнок; пропав вiн - сiм'я теж, себто: я вб'ю їх. _Нi, _пiду сам, а  другим
хай скажуть тi, що пiзнiй збiр надумали i вранцi видний - для  розстрiлiв.
Вночi пiвсонну сторожу легше обпасти i ховатися з ношею легше.  Лихо  жде,
але йти треба...
   Мирон Данилович  порубав  гiлля  i  в  сiни  вiднiс;  потiм,  пересiкши
стовбурець,  упрiгся  в  шворки  i  перетягнув  колоди.  Полежав,  болiсно
дихаючи. Зварив трохи пшоняного супу - рiдкого, аж синюватого.
   15
   Починало блiднути крайнебо; вже люди виходили з Кленоточi - їх  бiльше,
нiж сподiвався Мирон Данилович. "Чутка обiйшла через довiрених!" - подумав
вiн. Простували дорогою, потiм звернули в  занесений  i  неходжений  степ:
здоровiшi протоптували стежку через снiг,  який  пiд  повiвом  потеплiлого
передсвiтанку злягався, тримаючи рiвнi  слiди.  В  кожного  костурець  або
кiлок, вихоплений з недопаленого тину, i також -  мiшок  чи  торбина.  Два
дядьки, за якими ступав Катранник, почали притишений розбiр:
   - Одна смерть, хоч i смирно дихатиi
   - Це слiпi в колисках бачать...
   - Хлiб прiє на зсипках i згнива: просто в грязi, пiд дiрявим брезентом.
   - Не цiпкiв треба, а чогось  другого,  бо  нi  прiлої  зернини  так  не
дадуть.
   - Всi зуби виставлять. Якби нас бiльше, - сусiдськi обiцялись...
   - Будуть! Пiдняли ж нас.  Треба  швидко  впоратись:  гуртом,  як  один.
Набрати i зразу розбiгтись нарiзно.
   - А що якби з сiм'ями, з дiтьми опухлими поїхали i  стали  в  снiг  пiд
Москвою, не вiдходили,  поки  не  оддадуть  наш  хлiб,  для  маленьких!  -
поможеться чи нi?
   -  Кому  ж.  поможеться,  коли  звелiли  наших  не  пускати  в   Росiю;
завертають! Там серця нема - камiнь пiд ребром. Сюди прислали  своїх:  цей
страх робити.
   - Я з жiнкою сперечався, казав: наберем борошна чи зерна i  назад.  Нас
багато, хiба всiх зловлять? Не встигнете нiчого, - перечить жiнка, - тi  з
гвинтiвками, пострiляють. А я кажу: дехто таки доб'ється до хлiба.  Нi,  -
говорить вона, - тi такi лютi, що всiх покладуть, i ти  б  зостався  дома;
страшно менi. Вiдмовляю їй: одна смерть - сидимо сумирне дома чи  пробуємо
хлiб забрати. Все повторює жiнка: не йшов би, не скiнчиться  добром;  якби
на початку  голоду  рушили,  взяли  б,  а  тепер  i  людей  рiдко,  -  вже
повимирали. Я їй вичитую: хiба можна дома сидiти, коли всi  йдуть?  Знаю,-
сказала вова з сльозами, - тiльки чує серце, що нiчого не буде, крiм бiди.
   Переказав суперечку селянин i замовк; сусiд докоряє:
   - I так._ досидiлись.  Не  зумiли  зразу  зiбратись,  тепер  ходiм,  бо
виморять, як комашок!
   Мiрон Данилович певен: будь жiнка дома, не пустила б сюди. Коли  ж  сам
зостався, не смiє вiдмовити - не буде виправдання, бо нi  жiнчинi  сльози,
нi просьби дитячi не спиняли, а сидiв дома. Була б  ганьба  тяжка.  Мусить
iти: i не ради честi самої, але з конечностi - також! От нiчого в мiстi не
здобудуть i вернуться такi голоднi i  зморенi,  що  похворiють,  тодi  без
харчiв - хто видужає? Мерзлої картоплi мало, гляди,  i  ту  хтось  вигрiб.
Пiвзими, до перших бруньок треба перебути, а  вже,  крiм  решток  лузги  i
пшона в вузлику, нiчого  немає.  Страшний  край  життя,  мов  прислон  при
безоднi, зовсiм близько. Тут же, куди всi йдуть,  є  хлiб  -  треба  брати
його: сьогоднi, негайно, i можна продержатись...
   Мряка, що облягала снiжний простiр, почала розточуватись, як  розiрвана
намiтка на окремi невстижимi волоконця. Вони помалу вiдмирали, вiдступаючи
перед сiрою виднотою з схiдного обрiю. Небо - в сивих хмарах, повних тiнi.
   Похiд хлiборобiв роздiлився на окремi течiї; вiд  сусiднього  села  теж
кiлька потокiв людських сунуло через снiг.  Обидвi  сторони,  зустрiвшися,
постояли трохи i повернули в напрямку до млина.
   Щодалi, все дужче роздiлялися стрiчки того спiльного руху  -  на  ряди,
ланки, гуртки. Зрештою, людська множина, зовсiм розпорошена,  темно-сiрими
постатями всiяла степ, що виднiв i ставав, проти хмар, бiлий, як  березова
кора, i рiвний, як празникова скатерть на столi: без видимого кiнця.
   Рухалися селяни через холодну просторiнь в одну сторону, однiєю думкою,
про яку свiдчив мiшечок чи його подiб'я рiзного роду в кожного.
   Кволо починався рiдкий снiжок  i  скоро  стихав.  Надходячи  до  млина,
людський рух звужувався в переднiх низках, як хвилях, що  повиннi  навкруг
обгорнути прибережний камiнь.
   Степ, нiби рiвний, але для хiдця приберiгає численнi горби i  пагорбки,
рiвчаки i видолинки, вимоїни i меншi скривленостi грунту, вкритi в снiг.
   Мирону Даниловичу  випав,  як  нарочито,  безперервний  збiр  нерiвного
мiсця, що  виснажував  серце  i  роз'ятрював  досаду.  Поки  доплуганиться
чоловiк, то борошно розберуть, якщо пощастить проскочити  в  млин.  Або  -
першi вхоплять, а пiзнiших обаранить варта, прислана на пiдмогу: вистрiляє
чи арештує.
   Невиголоджений, вiн би  випередив  багатьох,  -  сьогоднi  ж,  охлявши,
вiдстав i мляво борсається в снiговиннi.
   Iз-за горбiв млина не  видно:  дряпайся  або  виходь  навскоси.  Скрiзь
слiди; тут походжено i зрито снiг i  землю  в  розшуках  городини.  Зайшла
тривога: i до кагату теж можуть добратися, хоч то - в  другу  сторону  вiд
села. Але скоро сподiванка здобути борошно знов заполонила серце. Вiдчував
селянин, що вiн iнша iстота, нiж був, виходячи з двору. Тепер нiби  повiдь
виносить в обшир, проходжений людьми. Недовiдома  досi  почуттєва  пружина
запанувала над його намiрами, мов закон.  Якби  спитали  попереду  про  її
присутнiсть, вiн би плечима знизав з дива: про що спитали?- не знає.  Вона
взяла собi, проти хвилювання, всi рушiї свiдомостi,  мов  видноти,  звiдки
обкинулося значення в довколишнiй свiт, щоб вiдати його чоловiковi, будучи
собою. Здаеться, дужча, нiж сама воля, якраз стала  на  мiсцi  неї  i  дiє
однаково, з необхiднiстю i також з надiєю, що тут - порятунок для  всiх  в
хатi. Страшно багато  це  означає  для  душi,  що  замкнута  серед  глухої
покинутостi, i тiльки той милий острiвець зберiг радiсть: вiд бачення  при
спiльних вiкнах,  де  подiлено  також  нещастя  в  дожиданнях.  Як  гнiздо
птаховi, там схоронок для серця i майбутнiсть  його;  i  так  -  кожнiй  з
темно-сiрих постатей, що мовчки поспiшали до млина. Не здобудуть хлiба,  -
знищиться свiтло життя:  тобi  i  гуртковi  рiдних  iстот,  при  обмерзлих
дверях.
   Вибравшись на  рiвнину,  Мирон  Данилович  загледiв  на  млинi  прапор.
Червонiсть пiдсилена проти снiжного обширу,  дико  горюча,  враз  привiяла
грiшну погрозу i стала нею зростати вiдчутно, вже як хижiсть, розлючена до
того, що от метнеться вчинити бiду в цiлому життi. Миттю ж i пригасла нею,
додавши селяниновi до нетерпеливостi пекучий острах. А люди  йшли  i  йшли
безупинно. Близько млин.
   Спершу сторожа бiля брами, побачивши селян,  тiльки  трохи  ворушилася.
Ждала, з гвинтiвками навпереважки, коли ряди спиняться: бо невiдомо: чи то
- неслухняний вихiд, чи, можливо, сiльськi  керiвники  кудись  переганяють
населення через степ. Вона звиклася з неприродною i  неглуздою  владущiстю
начальства: не могла вiдразу збагнути, що супроти його волi  виник  вихiд.
Як дотямила, похопилася з надмiрною сполошенiстю збивати.
   Боючися зброї селян, однi вартовi зникли  за  брамнi  стовпи  i  звiдти
вiдкрили обстрiл; iншi лягли на снiг,  де  перед  ними  були  горбки:  там
пристрiлювалися в голодних, переднi ряди яких почали вже бiгти  до  млина.
Дехто наблизився так, що якби мав револьвер чи  "обрiз",  напевно  мiг  би
поцiлити прищулених вартових i проскочити в двiр. Але сторожа  з  близької
вiдстанi розстрiлювала безоружних пiдряд.
   Першi вiдразу  впали,  вбитi  на  мiсцi;  iншi  корчилися  i  стогнали,
конаючи,  дехто  ж,  нiби  здивований,  зупинився,  приклавши  долоню   до
прострiлу в грудях i опускався на розкришений снiг.
   Напад продовжувався з розгону: пiдбiгали новi  ряди,  в  яких,  мабуть,
рiдко хто усвiдомлював, що  сталося  -  так  раптово  вчинено  розправу  з
переднiми. Селяни поспiшали до брами, здається, гнанi завiєю,  дужчою  нiж
страх. Дiяла вiдчайнiсть громади в безвихiддi її, приреченої з сiм'ями  на
спiн, коли перед очима - будiвля, звiдки можна брати  свiй  хлiб:  близько
вона... кожен, хто поспiшав до брами, надiявся вбiгти туди i насипати собi
повно борошна в приготовлений мiшечок. Бо вернутися з порожнiми руками, це
- болюча загибель, як досi.
   Слiдом за переднiми, що впали,  натовпилась  така  хвиля  людська,  що,
котивши швидко, грозила затопити вартових. Вже так пiдбiгла, що пострiли з
гвинтiвок не могли її всю покласти, - через декiлька хвилин люди, охопленi
розпачем, прорвуться в двiр.
   Але збройнi "круки", як їх називав брат  Прокiп,  вискочили  на  браму;
досi, причаївшися, стояли по обидва боки її, за огорожею. Начальник  iз-за
стовпа визирав  i  примiрявся,  коли  треба  спиняти  найгустiший  натовп.
Визначивши мить, вiн подав знак i  враз  бiгцем  винесено  ручнi  кулемети
"дегтярьови" до передбрам'я: вправо i  влiво.  Зразу  ж  застрочили  вони;
одночасно  станковий  кулемет  почав  бити  з  ворiтної   протулини.   Всi
хлiбороби, що туди бiгли, трапляли пiд бiчний вогонь вiд менших  кулеметiв
i прямий - вiд бiльшого. Вартовi, як охоронцi, розстрiлювали кожного,  хто
наближався з бокiв до переднiх кулеметiв.
   Мов косарi-крадiжники, поспiшаючи,  кладуть  колосся  чужої  ниви,  так
кулеметники стрiляниною косили ряди  селян.  Бiлу  поверхню  вкрили  собою
снопи, зваленi завчасно, в беззаконних  жнивах.  Кров'ю  змокши,  протавав
снiг, коли стогiн останнього болю пройшов крiзь безгомiння поля i наповнив
той свiтанок.
   Посудомленими пальцями дядьки, вмираючи, брали снiг i дряпали промерзлу
землю. Дехто пробував пiдвестися, щоб  вийти  з  мiсця  погибелi,  -  того
дострiлювали, i вже падав назавжди. Без милосердя косили навiть тих,  якi,
не дiйшовши близько, спинялися i стояли приголомшенi: втекти не було сили,
а лягти не здогадалися;  не  думали,  що  також  їх,  далеких  вiд  брами,
вбиватимуть.
   Розстрiл проходив перед очима Мирона Даниловича, як в снi - як марення,
коли вмить повиднiвся один з односельчан: кiлькома рядами  попереду  пiшов
близько до брами. Його поранено, i впустив цiпочок, тонкий  цiпочок,  яким
нiкого  не  можна  нi  вбити,  нi  скалiчити...  Впустив  i  стоїть,   мов
прислухається: що таке? Що - коло його серця?  -  нiяк  не  зрозумiє.  Але
вiдчуває: далi вже не пiде, - трохи  вiдвернувся  вiд  млина,  блiдий,  як
снiг, на якому стояв. Кров збiгає з .кутика  вуст.  I  бiльше,  мабуть,  з
вiдрухiв душевних, нiж з розмислу, виразив побажання своє. Пiдвiв порожнiй
мiшечок, рiзними клаптями полатаний, що  виразно  прозначилися  -  рудi  i
темнi, - пiдвiв однiєю рукою мiшечок i держить,  а  другою  рукою  сам  на
нього показує перед вартою i пiсля того вiдводить в  напрямi  села.  Хотiв
сказати: я борошна взяти мушу для тих, що там, у селi, бо мруть,  а  я  не
винен, я можу i так згинути... То для них мушу взяти: ось - у цей мiшечок,
Раптом розлiгся черговий пострiл i  селянин  упав;  один  тiльки  короткий
рвучкий рух вiдбув лiктем, i кров, як струмок джерельний,  линула  з  рота
враз; побагрила снiг i облила мiшечок, мовби показуючи  вiдповiдь:  он  що
дано тут для тебе i твоїх дiтей! - дано в мiшечок: неси, коли пiднiмешся.
   Дальнi трохи рушали вперед, поки виразно побачили, що  там  -  розправа
над безоружними.
   Одна недострiляна ланка ближнього ряду повернулася i  побiгла  назад  з
останнiх сил, - тодi, захопленi її рухом, почали швидко вiдходити рештки.
   Вiдступ обернувся  в  безладну  втечу;  люди  металися  по  степу,  без
перерви.
   Куля поцiлила Мирона Даниловича в бiк: пiд плече. Вiн, взявши костур  в
лiву руку, притиснув виразку - правою,  просунутою  пiд  ватник.  Поспiшив
назад i знайшов свої попереднi слiди на снiгу. "Могло в серце влучити!"  -
все повторював собi, перебiгаючи через видолинки i  обминаючи  горбки.  На
западистiй дорозi кулi проминали вгорi: поки вiддалявся вiд  млина;  потiм
стали рiдшi. При  горбовинах,  пригнувшися,  Мирон  Данилович  прискорював
крок, як тiльки мiг. Через високу згортку  грунту  переповзав,  чувши  над
головою подзизкування раз у раз. Далi вiдходив глибокою  вимивиною  i  мiг
навiть спочинути.
   Спершу кров викрапувала крiзь одежу, а згодом  запеклась.  Навiть  бiль
притих, що дивувало Катранника. Тодi ж, коли вiн рiзко рухнув лiвою рукою,
- враз вкололо в м'язах коло ребер. Здогадався вiн: прострелено  наскрiзь:
куля вилетiла, i виразку можна загоїти без лiкаря.
   Стрiлянина вщухла. А скоро потрусив снiжок.  "Ще  б  не  збитися  i  не
наскочити на кулемет!" -  боязко  подумав  чоловiк.  Хуртовина,  зненацька
набiгши, не завiяла дуже i скоро вгамувалась.
   До  села  близько,  а  чує  Катранник:   неспроможний   далi   ступити;
притуляється до стiни безверхого  сарайчика  -  вiддихати.  Закривши  очi,
побув як у снi, щоб через спочинок перемогти немiч i спинити  морок  перед
очима. Втома, нiби чад, зробила недужим i треба виповiтрити  її  з  кровi,
бо, крок пiдрiзавши, звалить на снiг. Таки пересилив її  Мирон  Данилович.
Розкрив очi, що слабували з недокрiв'я, i обернувся поглядом до степу.  По
бiлостi снiговiй  темнiли  одягами  люди:  жертви  домагання;  мов  крихти
гречаного хлiба на святковому обрусi.
   Дивився недужий - болiсно було на серцi; i нiби сам теж серед  неживих:
уже почуттями вбитий! Чи зготований до гибелi.  Тiльки  тiнь  його  iстоти
пробує вiдiйти вiд рудої стiни,  так  трудно!  -  з  гiркими  зусиллями  в
кожному  кроцi.  Крiзь  недужiсть,  як  полон,   примарюється   щось   вiд
вирiшеностi, ще невiдомої, але вже вiдсвiченої в глибинi вiдчуття.
   Всилу добився до хати; впав i, накрившися старими одежинами, заснув, як
в домовину покладений. Нi сновиддя, нi чуттєвих примар! Тiльки,  здається,
неозначима i неформна струна, провiвшися в обширi, все беззвучно тремтiла:
з неспокою, що супроводив сон.
   Прокинувсь надвечiр i обторкав виразку: прошите пiдплiччя, без  широких
розривiв; кров, запiкшись на обох вiдтулинах, закрила їх. Одежа пристала i
треба її вiдривати, але - боляче. Вiн скип'ятив води i, наливши  в  миску,
набирає долонею: вiдмочує полотно. Згадав, що збереглася в хатi  скляночка
з решткою йоду на самому днi. Коли старший син,  босий  пiшовши  в  сарай,
наступив на дошку з цвяхом, то зразу  ж  купили  в  аптецi  йод  -  мазати
прокол. Потiм викрапували на дрiбнiшi виразки.
   Мирон Данилович вирвав пiрце з гусячого крила, що ним  колись  обмiтали
свiжоспечений хлiб чи пироги; чисто обмив, витер, намочив йодом i повiв по
вражених мiсцях: запекло гостро. Тодi перев'язався.
   Вiд малясника, запитого водою, так знудило, що вiдчув падучу кволiсть i
холодний, з льоховою вогкiстю, бiль в шлунку. Лiг i заплющив  очi.  Поклав
обидвi долонi на живiт: зогрiти його; вiдчув, як бiль  поволi  стишується.
Навiть думка просвiтлiшала! - знов вiдкрила собi виразнiсть  речей.  Треба
скоро забрати картоплю з кагату, - обмислюючи справу, западає в сон.
   Похитуючись, вийшов на околицю ввечорi i побачив:  рiдко  хто  хоронить
мертвих.  Неспроможнi  люди.  Тiльки  в  кiлькох  видолинках  сiм'ї,  коло
покiйних, копають ями. Здоровiшi вивезли поранених  санками  -  слiди  вiд
полозочкiв, покропленi кров'ю, простяглися до села.
   На нiч вiдступили хмари з частини зоряного  неба,  i  при  його  свiтлi
чотири постатi поспiшили в степ. Коли погустiшала темрява, то супроти  неї
замерехтiли свiчковi огники i кадильнi: мов сузiр'я, що впало  i  тремтить
бiля снiгу. Забринiв один голос - старечий, врочисто  проказуючи  речення,
часом зриваючися хрипко. Три iншi озвалися, як  супровiд  йому:  разом,  в
скорботi спiву, бiльший за всi ридання земнi, - вести вiдправу;  вiд  лиця
всiх. З благанням: помилувати грiшних рабiв. Огники переходили в один  бiк
i в другий, нiби по складених напрямках, що сполучають  зiрки  в  рисунок;
переходили через темряву  i  вели  з  собою  спiвучу  печаль,  звернену  в
невидимiсть найвищого неба, що зверх всiх свiтiв, мов свiтляна гора. Вiчно
бiлiє вiд присутностi Отця людей i янголiв.
   Катранник слухав i не мiг вiдiйти. Здається,  лежала  перед  очима,  на
весь далекий обмiр розкрита, книга з тайною  значення,  що  його  душа  не
могла обняти, читаючи з свiтучих лiтер. Але  вона  належить  до  неї,  мов
остання власнiсть, якої жовтий володар не мiг вiдiбрати, грабуючи життя.
   16
   Передсвiтанковий сутiнок. Видно вже, як люди тягнуться по снiгу,  важко
переставляючи  ноги;  дехто  лiг.  Багато  селян  простує  вподовж  колiї,
випередивши слабiших, що розсипанi в степу.
   Потяг спiшить мимо мертвих i мимо живих, бiльшiстю теж приречених,  хоч
намагаються вийти з морозної пастки. Чи зупиниться потяг  рятувати  їх?  -
нi; так пароплав пiд командою злочинця проминає нещасних, коли  борсаються
з останнiх сил серед спiненого моря, пiсля крушення.
   Один з пасажирiв,  власник  теслярської  пилки  i  торби  з  струентом,
приглушено обiзвався:
   - Застукають кого в мiстi бiля ларка з хлiбом, пруть на грузовик i -  в
степ! На снiг викинуть, кiлометрiв за сорок. Добре, як хто добудеться.
   Похолонуло на серцi в Дарiї Олександрiвни, i вона вишепотiла до дiтей:
   - Чуєте? Глядiть же, не губiться, не вiдставайте вiд мене й на крок!
   Приїхали вдосвiта; вокзал - завiяна цегла i залiзо, серед яких  в'ється
дим вiд паровозiв i пара; без перерви свистки, брязкiт,  галас,  стуканина
валiз на дверях i човгiт пiдошов: натовпи спiшать - нiхто нi  на  кого  не
гляне.
   Давно не була в мiстi селянка i вжахнулась, подумавши: "Женуть, байдужi
навiки!.. Для iншого - камiнь морозний; i  хто  вмре,  проминуть,  мов  не
бачили".
   Волочачи важкезнi чемодани, прiють командири з рiзнокутками на  комiрах
i також партiйцi в шкiряних пальтах. Вилискують рудi  портфелi  в  мiдяних
заклацках i нетверезi обличчя  "вiдповiдальних"  керiвникiв.  Крiзь  гамiр
часом прорiзає дорогу, сизiючи личиною, - з налитими прожилками  на  очних
яблучках,- чи такої приналежностi, що  громадяни  в  бiжучих  юрмах  рiзко
вiдхиляють напрям, як окунi вiд щуки.
   Снують службовцi в недорогих, але  страшенно  вигладжених  пальтах,  iз
смугастими шарфами  поверх  краваток,  i  в  побляклих  капелюхах.  Окремо
робiтники: худi, до запалостi, важко  ступаючи,  творять  посмальцьованими
ватниками i кепками перехiд до вигляду селян, що  товпляться,  обiдранi  i
забрудненi вiд ночування в мiських пiдворiтнях, виснаженi  вкрай,  сiрi  i
кiстякуватi, як вихiдцi з могил. Або опухлi перед смертю.  Несучи  порожнi
торбинки, вони знесилено протуляються крiзь натовпи;  лягають  на  камiнь,
вкритий сумiшкою снiгу i грязюки, їх пiвживi тiла всюди  навкруг  вокзалу:
долi - на бруковиках i на цементових плитах пiд стiнами, а ще бiльше  бiля
паркана. Тягнуться голоднi до  магазинних  вiтрин  i  вмирають;  нiхто  не
звертає уваги.
   Партiйщина високого рангу i звання, з яскравими зiрками на  кашкетах  i
грудях,  позиркує  в  виразi  кислувато-погiрдливої  нудьги  крiзь   шибки
легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо нiколи! - позиркує на  трупи,
розсiянi по  вулицях,  i  вiдвертається  випасеними  обличчями.  Страшенна
зайнятiсть - треба спiшити  на  хронiчнi  засiдання  в  хмарi  тютюнiв,  i
виголошувати  без  кiнця  промови  про  будiвництво  щастя.  В   перервах,
згромадившись коло  буфетiв,  пiдряд  перехиляти  по  стопочцi  i  заїдати
корейкою i рибцем, i  копченою,  а  "заправившись"  до  сопучої  одишки  i
вiдгику, знов промовляти про побудову безкласової мрiї i  кадити  вождевi,
нiби божеству, що, мовляв, мудрiстю привело до  веселого  життя  -  народ,
себто всiх, що конають за вiкнами.
   Ще нiколи в свiтi i нiде пiд мiсяцем нiяка iстота жива  не  купалася  в
неправдi, як червона партiя: мов колосальна безрога в калабанi;  впивалася
i вимазувала боки i писок, ноги  i  вуха,  обхлюпувалася  i  в  захлинному
впоєннi на весь свiт вивискувала свою насолоду.
   Хто ж насмiлився перечити або всовiщати, - вмить розриває iклами.
   Мимо  конаючих  "органiзатори"  їх  смертi  мчать   автами,   опустивши
брезкливу губу.
   - Бач якi! - промовила  Дарiя  Олександрiвна,  вижидаючи  з  дiтьми  на
перехрестi, коли можна перейти.
   Довго  водила  їх  морозними  вулицями;  стежила,  куди  прямують  iншi
голодуючi: така численнiсть, що  скрiзь  по  мiсту  темнiє  лахмiтинами  i
скупчується при розподiльниках, магазинах,  ларках.  Тисячнi  черги  ждуть
вiстки  про  хлiб,  продаваний  без  карток  за  комерцiйну  цiну,  шалено
пiдгвинчену. Вiд тиску калiчаться слабiшi серед бiдолашних.
   Того дня неспроможна була Дарiя Олександрiвна дотовпитися до заповiдних
терезiв. Ждання i ждання в черзi - без  просвiтку;  на  стоптаному  снiгу.
Попереду двi жiнки розговорилися: одна - середнього вiку, свiтловолоса,  в
брунастому, надто великому для  неї  чоловiчому  пальтi  i  в  старенькому
темно-синьому беретi; друга - рокiв п'ятдесяти п'яти, сива,  в  зношеному,
але теплому пiджаку пiскуватого вiдтiнку  i  в  хустинi,  що  колись  була
зелено-картата, а тепер вицвiла до блiдостi i слабого слiду рисок.
   Хустина оповiдає, як доводилося робити в степу i мокнути пiд  дощем  до
самих морозiв.
   Бесiдниця-берет додає примiтку:
   - Без дощу, коли довго немає, то ще гiрше; все сохне.
   - Атож! Без дощу - гiрше.
   Згодившися, старша поворушила устами, нiби шепочучи беззвучно, i почала
згадувати:
   - Позаторiк робили в господарствi, -  завод  мав  його.  Як  занадилися
заводськi комсомольцi до нас: всiх обшукують, одежу на грудях роздирають i
дивляться, чи ми носимо хрестик. Риються в наших торбах i чемоданах, -  де
є iконка, забирають вiдтiля. Кидають iконки i хрестики додолу, в хатi, або
надворi - в грязь, i затоптують тут же, при нас, щоб ми  бачили,  як  вони
знущаються, i думали,  наче  Бога  нема,  коли  за  таке  не  карає.  Один
комсомолець зрива з мене хрестик i кричить: "Я  тебя  задушу,  гадюка,  ти
зачем етот дурман носiш!.."
   Ми всi вiд раннього ранку до пiзнього вечора працювали  на  полi.  Було
посушно, нема дощу i нема. Комсомольцi ж проголосили, що їм  не  треба  нi
Бога,  нi  його  дощу  -  обiйдуться  своєю  дорогою;  кажуть:   "Создадiм
iскуственний дождь".
   ...Всiх iз заводу гнали пiсля роботи ще  i  додатково  працювати  цiлий
вечiр на полi. А в робiтникiв i так на пiджаках сiль залягла: з  поту,  бо
душно на заводi i робота дуже важка. Зверх  того,  мусять  воду  тягати  з
канав та басейнiв або привозних бакiв  -  поливати  городину.  Скiльки  не
поливали, нiчого з того не виходило. Не бере вода. Нiякий росток з  грунту
не показується, хоч води вилито - пропасть. I тiльки ще дужче  пiсля  того
сонце пече; все чисто чорнiє, i годi. Отак довго возились i мучили  народ,
роблячи свiй iскуственний дощ, - усiх до  смертi  заморили  поливанням,  а
нiчого не вирiзується з землi; не зеленiє нiде. Все чорне. I стало  видно,
як на долонях: коли намiрилися  з  ворожiстю  проти  Бога  i  хотять  щось
зробити, не вийде нiчого.
   Ось, пiсля невдачi того штучного дощу, як позакидали вже i самi  вiдра,
- з'явилась хмарка i стала  пiдходити  i  рости;  побiльшала  дуже  i  все
закрила, скiльки око бачить. Та як гуркнув грiм! -  заблискотiло  страшно,
та ще дужче грiм розлiгся, аж глушить. I такий тодi полив дощ, що всi, хто
був там, поприходили мокрiсiнькi до нитки - просто текло з них.
   Просвiтлiло пiсля дощу, i потiм зразу земля  стала  парувати  i  почало
сходити скрiзь: все зазеленiло! Врожай був: давно вже не пам'ятали такого.
Повно городини i вся велика.
   Комсомольцi - як понiмiли; нiхто вже бiльше не казав до  нас,  що  Бога
нема. Коли стрiчалися, то очi вiдводили i про  iскуственний  дощ,  замiсть
Божого, мовчали весь час, поки я там робила.  Отак  вийшло  з  заводськими
безбожниками: їх дощ посоромив.
   Жiнка, що в беретi, оглянулась гостро - сусiди  злиденнi,  як  i  вона;
притамувала мову до пiвшепоту:
   - I заморок їхнiй iскуственний i гемонський, аби вже скорiше кiнець.
   Дарiя Олександрiвна, похилившись, питає Андрiя:
   - Чув - про хрестики?
   - Чув.
   - Не станеш хрестики з людей зривати?
   - Нi.
   - Гляди ж: iнша кривда забудеться, а така - нi. Пам'ятай, що кажу!
   В черзi зчинився крик при штовханнi. Високобровий старикан з газетою  i
покрученим  цiпком  роздражнено  бурмотить,  нi   до   кого   зокрема   не
звертаючись, але до всiх:
   - Що, я не бачу? Поставали спереду i мiняються, -  по  чотири  рази  то
однi пiдходять, то другi; вони змовились. Мiлiцiонери теж гарнi!.. Своякiв
пропускають, а нас - назад.
   Обурюється старий, хоч не голосно.
   - Через них марнується час! - промовивши, поглибився в газету, але нiяк
не мiг нерви вгасити.
   Скаржаться сусiди:
   - Iдеш по хлiб на цiлий день, вони ж перед очима розхоплюють.
   - Наш, а нам нема.
   - Три днi тут - нi крихти не взяла.
   - Вже ноги не держать.
   - Ще й бережись, бо в яр одвезуть, - раз був там, ледве вилiз.  Хто  не
мертвий, то вб'ється, як пада.
   Знов - тиск, нарiкання, клятьба, штовхання; як обпiненi хвилi з прибою:
кидаються i, втративши розгiн, вщухають, щоб повторно зашумiти метушнею. В
притишеностi, що настала пiсля гамору, жiнки знов розгомонiлись.
   - Ви ж самi звiдки? - питає хустина. - Гляжу на вас: одежа городська, а
розмова наша.
   - Недавно тут; я з села. Привiз сюди чоловiк,  бо  вже  доходила  дома:
зiллям тiльки й живилася. Врятувала двоє дiтей, а двiйко вмерло. Та й живi
були - як трупики, опухли i з порепаної шкiри вода  стiкала.  Мiй  чоловiк
поїхав роботу шукати. Чую, вже смерть менi скоро. Саме тодi вiн вертається
- знайшов роботу i хлiба трохи  роздобув;  приїжджає  нас  вихопити.  Сюди
привiз i радився з лiкарем, а той йому казав: потроху годувати, бо вмруть,
як наїдяться на виголодженi шлунки. Нас  на  дiєтi  тримав  чоловiк  цiлий
мiсяць. Я ж давно хлiба не бачила, так зголоднiла, що аж тiпаюся вся, коли
дивлюсь на скибку, та не давав вiн наїдатись  -  трiшки  вiдрiзував  менi.
Тодi я, мучилась i думала, що вiн iз злим намiром  це  робить,  i  казала:
хочеш мене замучити. Тi, що взяли хлiб, не доконали мене з дiтьми, так вiн
хоче кiнчити. Коли видужала i стала здорова, взнала  сама,  що  вiн  добре
робив. Згадую тепер, як пiдозрiвала його, нiби хоче з свiту звести.
   - Що люди витерплять! - зiтхнула хустина.
   Попереду стояла селянка в зеленастому пальтi, мабуть,  колись  теплому,
тепер вистрiпаному i витертому, з нерiвне злеглою ватою.
   Стояла, нахиливши голову, так що темнi  пасма,  як  двокрилля  галчине,
звисали їй на чоло з-пiд безколiрної хустки.
   - Не гнiвайтеся, почула вашу згадку! - сказала селянка. - Я з таких, як
i ви, тiльки гiрше було менi. По неправдi судила, i не в той бiк,  що  ви,
не про добре, а про лихе.
   - Чого гнiватись? Бiдою стуленi докупи. Кажiть i ви, а то все ми однi.
   - Всього не переказати. Мiй чоловiк помер, а я сюди прийшла: прибираю в
школi. Де ми жили, в тому селi чоловiк був активiстом.  Не  вийшов  сам  з
бiдних - нi, його батько належав, як  казали,  до  "бувших":  мав  багатий
двiр. Дуже добрий хазяїн був, рiдко можна такого знайти. Син же його,  мiй
чоловiк, зробивсь активiстом, не з користi, а тому що повiрив:  так  треба
для добра трудящих. Люди  плакалися;  казали:  "До  всiх  прискiпується  i
обдира... що вiн з нами робить? - нема вiд  нього  рятунку  нiкому,  стяга
послiднє з нас".
   Було раз так. Зустрiв вiн дiда. А треба сказати, що тодi в нас куркулiв
дiлили: одних називали "експортними"  -  для  висилки  на  Урал,  тi  були
здоровiшi; других, старих дiдiв та бабiв,  зоставляли.  Один  дiд  був  ще
крiпкий, хоч мав сiмдесят лiт; ще мiг жити. Вiн сина горбатого мав - цього
калiку теж залишили в селi, та вiн скоро виголоднiв i  пропав.  А  дiд  ще
ходить. Було це зимою; зустрiв того дiда мiй чоловiк i каже:
   "Ану, сякий-такий, скидай все!"
   Стягнув з дiда все чисто, не собi, а для колгоспу, думав, що так треба,
i старався. Вiн голого дiда пустив по снiгу. Дiд просить:
   "Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на менi зостав, щоб не  босому  по
снiгу йти!" - так просить дiд.
   Чоловiк мiй на нього як закричить:
   "Ах ти ж сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!"
   Так i пiшов дiд босонiж через снiг Я тодi вiрила з чоловiком, що так  i
треба. Коли хто заё, водив мову про мертвих вiд голоду, я  їм  вiдрiзувала
в'їдливо:
   "Чеснi тепер не вмирають, то тiльки куркулi i ледарi.  Мiй  чоловiк  не
впаде - вiн працює".
   А видно, над всiма є суд якийсь, по великiй правдi, i для мене  гiркий.
Хоч мав мiй чоловiк, що їсти в хатi, а таки i вiн упав i вмер. Я виїхала в
мiсто i тут врятувалася. Розказую вам, що було, i легше менi  стає.  Сумно
дуже, коли сама, в кутку сидячи, згадую все.
   Сусiдки горюють з нею.
   - Бiдна душа! Носiть хрестик i надiйтесь  на  Бога:  скрiзь  поможе,  -
сказала сусiдка, що в карткованiй хустцi.
   - Носитиму тепер. А глядiть, кара була, бо не самi люди, також  i  скот
гинув: шкiра вiдставала i трiскалась. Пропадала тварина не знати вiд чого.
Може, труїли тi, котрi були присланi в нашi села - все розвалити. Вони  ще
гiрше робили: , душу моєму чоловiковi струїли та багатьом,  як  вiн.  Його
погубили i других - через нього.
   До розповiдi про активiста Андрiй мало  прислухався,  коли  ж  перейшла
мова на розбiйникiв, - вiн нашорошив слух.
   Хустина, що з слiдами  карток,  примiтивши  зграйку  метких  пiдлiткiв,
оскаржила їх.
   - Тут крадуть грошi. I це привiялося вiд чужих.  Злодiйства  в  нас  не
було,  нiхто  дверей  не  замикав;  виходячи  сiм'єю  в  поле,  поставлять
коромисло до  дверей  -  i  вже  прохожий  бачить:  нiкого  немає  дома...
Повернувсь i пiшов геть. Думки тiєї не було, щоб зайти i  взяти  щось.  Як
хто вкраде курку, то десять лiт згадують; кажуть: он пiшли онуки того, хто
курку вкрав. Жили без злодiїв; аж тепер набiгло їх звiдкись, не  встережеш
нiчого! - все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку.
   - Так  воно  є,  -  згоджується  молодша  хустка.  -  Присланi  з  хати
виганяють: на смерть. А злодiї  цього  не  робили.  Жiнка,  що  в  беретi,
згадує:
   - Я чула, пригуркотiв котрийсь Каганович - забира наш хлiб до зернини.
   - Он який! - сказала старша хустка.- Був колись  один,  звався  Жульга;
тодi хлiб продрозвьорсткою вимiтали  i  голод  косив.  А  той  прибився  з
Курщини, сказав: я такий; а хто вiн i що робив  попереду,  нiхто  не  знав
того. Жила вдова поодаль вiд села; вiн i пристав до неї. Нiчого не  робив,
а все - то одно прибудує в садибi, то друге. Людям  видавалося  пiдозрiло,
хоч нiхто не мiг нiчого доказати; так i мовчали.  Тiльки  ж  стала  худоба
скрiзь пропадати: то конi виведено  вночi,  то  корову  зайнято  в  степу,
восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено  з  хлiва.  I  це  -  далеко
наокруг, на якусь сотню верст; i тяглеся лихо бiля трьох лiт.
   В наших родичiв добрi конi були i лошата, їх замикано в  конюшнi  -  на
шину, гвинт в одвiрках ключем закручувався.
   Стали примiчати господарi, що все  хтось  наглядає  ввечерi.  Їм  сусiд
сказав:  глядiть,  бо  коло  вашого  двору  з  десяток  їх  вештається,  -
пiдстерiгають з обротьками напоготовi.
   Двiр на роговi стояв, i собаки були, через те злодiї боялись шуму.
   Один з них приходив удень i попереджував: дивiться, бо хотять вашi конi
вкрасти, я чув i хто, та не знаю напевно. Ви вже бережiться, я  вам  добра
хочу.
   - Вони однаковi! - сказала сусiдка, що в беретi. - Все  нам  про  щастя
кричать; повнi вуха.
   - Однаковi, - згодилась оповiдниця. - Той злодiй хотiв на конi глянути.
Заходив i все поглядав на замок, куди закладається ключ: тiльки туди очi й
косив. Як вiн пiшов, господар каже: отакий Потап!  -  i  вашим,  i  нашим,
прийшов замок обдивлятись.
   Декiлька ночей спати не могли, бо все кругом злодiї шастали, бували  не
раз бiля конюшнi, а не одiмкнули.
   В iнших мiсцях їм легко  йшло:  притягнуть  вiск  i  по  тому  брозмiру
заказують ключ i виводять конi.
   А в наших родичiв свояк був коваль; вiн придумав ще один гвинт зверху в
замку: крiзь цей гвинт нарiзка в ключi спершу повинна пройти, а  тодi  вже
можна дiстатися ключем до замка.
   Злодiї подряпали кругом - все пробували вiдiмкнути, а  секрету  вгадати
не змогли; так i вiдiйшли нi з  чим.  Вже  на  веснi  в  гнойовому  кагатi
знайшли нашi родичi купу обротьок: то злодiї покинули, вiдходячи.
   - Теперiшнi розбили б конюшню, а  вкрали!  -  сказала  молодиця,  що  в
беретi.
   - Тодi плохiшi були, - згодилась оповiдниця, - тiльки ж i  вони  швидко
бралися: кругом по селах крадiж, i нiкого  пiймати  не  можна.  Бо  далеко
вiдводили скот i спинялися в лiсi чи  iнших  скритих  мiсцях,  перестояти,
поки йдуть розшуки. Скрiзь мали своїх людей - через них крадене гередавали
на продаж.
   - Як i теперiшнi. Силу мають.
   - Мають, на нашi  голови,  i  нiякого  замка  нiхто  не  придумає.  Все
заберуть. Так i тодi;  обкрадали  злодiї  скрiзь:  комори,  хлiви,  сараї,
клунi, хати, мов чума якась, рокiв з три.
   Сусiдка, що в беретi, числячи, перебирає на пальцях:
   - Теперiшнi - рокiв з п'ятнадцять.
   - I хтозна, чи скоро кiнчиться. Хоч би вже їх...
   - Аз тими що було?
   - Раз сторожi через лiс верталися додому, i  було  вже  пiзно.  В  лiсi
зустрiли двох, що гнали четвiрку волiв. Поздоровались i поспiшили далi.  А
вже як вiд'їхали верст на дев'ять, тодi давай питатися, чого це так  пiзно
скот гонять? Де це видано, щоб у глупу нiч через густий  лiс  гнати  воли.
Вертаються i наганяють тих погоничiв з волами i розпиють:
   "Звiдки це худобу женете?"
   "Та он з того дальнього хутора".
   "А куди?"
   "На станцiю женем".
   "До кого?"
   "Знайомi нашi виїдуть на ярмарок".
   Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо погоничiв:  нi  з
тим, чиї воли, нi з тим, чому власники не самi женуть, - бо сторожi  знали
тих людей. Не повiрили погоничам, забрали  їх  з  волами  i  доставили  на
розслiд. Виявилося: воли краденi. Головних злодiїв схопили,  судили  їх  i
вислали. Вже їх нiхто в нас не бачив.
   - Хоч би й цих ми не побачили.
   - Колись дiждемось.
   - А що ж тi меншi?
   - Їх зоставлено: таких, як Потап... Дарували йому, кажуть, хай сидить -
цей сам не шкiдливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село,  став
дуже пити i п'яний повiсився.
   Завiвав  снiг,  мов  заблуканий;  курiючи,  повихрився  вподовж   бiлих
тротуарiв. Коли ж на хвилину порiдшав, тодi пронизали простiр  дуже  хуткi
окремi снiжинки.  Скоро  метелиця  знов  понесла  тьмами  їх,  понесла  їх
поривами i  враз  побушувала  так  люто,  що  перетнула  всi  напрямки.  З
посвистом i шумом погнала морозну димряву проз сивi  будинки.  Втомившися,
зважила в повiвi плавкi цятки i повела їх  просто,  кладучи  на  заметений
брук. Потiм взялася часто сипати. Навiть змiнила хiд:  вiйнула  назад.  Та
миттю спам'яталась i знов помела в попередньому розгонi - рiвно i страшною
масою, як в обстрiлi бiлими  безважними  кулями.  Декотрi  з  них  близько
кружили, нiби чогось шукаючи; пороїлися слiпо i втекли в  швидких  течiях,
мов посланi до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя.
   Стихла хуртовина раптово, як i схопилась; але вже було холоднiше.
   Знов довелося, глядiвши на хлiбний кiоск, жувати  домашнi  малясники  з
лузгою, привезенi в торбинцi.
   Багато опухлих: вiдходили вiд черги пiд паркани i опускалися на снiг  -
конати.
   Мимо поспiшають "шишки"  в  чорношкiряних  кашкетах  або  в  кольорових
картузах, яскравих, як папужки;  червонов'язi  i  вибритi  до  баклажанної
синьостi. Очi киплять бляклою жовчю: вилиняли вiд безсоння, проведеного  в
допитi i мученнi в'язнiв.
   Один безвиразно промовив, проносячи налитий нiс над кислими губами:
   - Працювати не хочуть. Лiзуть по хлiб.
   Цi слова вжалили душу Дарiї  Олександрiвни,  але  вона  не  насмiлилася
сказати нiчого; тiльки в думцi вилаяла: "Хай вам так свiту бачити, як  нам
робити не хотiлось, - тiльки й знаєте жили з людей  тягти,  а  працю  їхню
з'їдати, виродки! - щоб вам добра не було!"
   Настав над лiхтарями чорнющий вечiр:  без  мiсяця  i  зоряного  свiтла.
Черга зморила всiх; Дарiя Олександрiвна то закриє очi, дрiмаючи з  дiтьми,
то прокинеться - стежити всяку бiду, що могла  напасти.  Сусiдки  в  черзi
скiнчили спогади i куняли.  Чути  одноманiтну  розмову  двох  горожан,  що
вiдступили з рядiв i, обпершись об  паркан  плечима,  набивають  папiроснi
гiльзи тютюнцем, з дрiбної машинки.
   Нiби вчителi; пiд їх лiктями  сiрiють  книжечки,  вкладенi  в  часопис.
Капелюхи i пальта лихi, а краватки поскручувалися  дудочкою  в  штовханинi
бiля ларка. З  приятелiв  один  -  блiдий  i  великовидий  шатен;  нерiвне
пiдстриженi вуса; i звис чорний дiнурок вiд шкелець, крiзь  якi  мерехтять
бiлястi очi. Другий - тонколиций худець i горбоносий; очi карi, в скорбнiй
кротостi теплiли з-пiд вигнутих бровиськ, а губи,  нiби  в  тисячолiтньому
терпцi, прилягли  за  рудими  вусами  i  кучерявою  борiдкою  того  самого
кольору. Щось бубнiли старi горожани, возячися з куренням.
   Поруч селянка, байдужна до їх справи, пригорнула  дiтей,  що  тулилися,
мов пташенята; нагрiла їх плечики,  прикриваючи  рукавами,  наче  крилами.
Подрiмала  трохи.  Багато  хто  скраю  дожидає,  як  вона  i  два  курцi,-
обпираючись об паркан або сидячи при ньому  на  цеглi  чи  на  торбi.  Так
примостилась i Дарiя Олександрiвна з малими: бiля сирих дощок.
   Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять пiвчутно  курцi:  якраз
коло неї. Коли навiть стишуються до шепоту, їх слова чути, та  й  небагато
страху перед голодною селянкою, що мучиться з дiтьми на морозi.
   Довго розмовцi перебирали на всi ребра - i журнали, i спiлки.
   - Чи знає "вiн"? - розмислюється великовидий.
   - Знає! Згори, вiд високого козиря пiшло до нижчого, вiд  того  -  далi
вниз, i так по драбинi з сотнею щаблiв спустилося сюди: отже,  розiгралась
п'єса, коли "хазяїн" обiдав. Вiн квапиться,  як  їсть:  голову  опустив  i
слухає члена Цека, який аж тремтить, доповiдаючи:
   "Смертнiсть масова, вже - мiлiони..."
   В цю мить був клопiт iз дрiбною жилкою  в  одбивнiй:  "хазяїн"  не  мiг
вiдразу перегризти; i морочився, бо влiзала мiж  двома  сусiднiми  зубами.
Витягав i ловив на гостряки, щоб скорiш перекусити. Коли ж перетнув  її  i
ковтнув кусок, - враз спорожнив стакан i косо огризнувся, обтираючи вуса:
   "Не говорiть менi про це: в нас людей  досить!"  -  I  знов  задвиготiв
виделкою i щелепами.
   - Уявляю: як обурився "вiн", що перебито смак...
   - Власне. Тверде жилка, мабуть, рiдко стрiчалася в чудовому м'ясi.
   - Ви сказали: одбивна?
   - Так. Можливо, мiцна жилка перший раз, а то б вiдклав кусок.
   - I менi тряпалось - ну, як струна з скрипки; всилу перетинав,  бо  нiж
тупий.
   -  Хотiв  "хазяїн"  неодмiнно  перекусити:   впертiсть!   М'ясо   -   з
господарства,  що  все  достарчає  тiльки  на  його  стiл.  Лiтак   возить
свiжозарiзаних барашкiв для шашлика,  чого,  звичайно,  не  передбачено  в
"Капiталi"  Маркса,  в  роздiлi  ."Iсторична  тенденцiя   капiталiстичного
нагромадження". Мiж iншим, соратники, - не тi, що ратицi мають, а, так  би
мовити, "совождi", хiба гавлять? Iснує небiдний Лазар: в нього маєток - на
заздрiсть кожному "предводiтелю дворянства". Там построєно комунiзм не  по
Енгельсу, а по циганському королю. Лiкери всюди: де  їсть,  де  спить,  де
бриється. В кожного подiбний едем, крiм спiльного всiм заведення для ночi,
але то - дрiбниця. Пасуться при "мечi революцiї", i грiють казан сатанйла.
   - Плюс мiраж. Iнодi я жду: наведення через секунду зникне, як сон.  Нi!
- iснує далi.
   - Бо передвiщено, - сказав рудобородий,  -  передвiщено  для  воцарення
бельзебула, чиї служники, нiби змiї, гризтимуть життя...
   - Змiї? Нi, спецпотяги; один  бiгає  тiльки  вночi,  i  стережуть  його
таємницю, але проточується...
   - Яв школi теж чув. Питаю партiйцiв - бояться сказати. По  очах  видно:
знають.
   - Декотрi, вже кликанi  туди,  сказали  по  секрету  родичам,  а  тi  -
свiтовi. Бiля ларка, де продають самi кiстки вiд коров'ячих голiв разом  з
рогами, теж говорять.
   - Про цi речi скоро дверi i вiкна казатимуть.
   "...Все - вiрно: про все, що робиться, - думає Дарiя  Олександрiвна,  -
вiд чого ж гинем..."
   Великовидий продовжив:
   - Пригадується вiрш, в якому два рядки повно виявили причину:
   Й в желтьiх окнах засмеялись,
   Что зтих бедных провели.
   Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:
   - Це найгiркiшi рядки, писанi в наш вiк.
   Глянув угору, над обриси заснiжених мiських  домикiв:  там  вирiзнялися
крiзь млу величезнi урядовi озiї з яскравими вiкнами.
   - Дивно, дивно! Менi видалося: звiдти зирнула мара в жовтих шибках.
   Вiн застиг, мов прислухається до невiдомого вiдшуму.
   - I я нiби чув крижаний подих, коли читав вiрш, - згадує великовид.
   Чомусь i в Дарiї Олександрiвни стрепенулося серце, коли слухала:  вмить
- мов розлiгся смiх зловiсний: "Лихо буде! ; Треба стерегтись..."
   Вона гостро роздивляється, куди можна тiкати, он, хоч крiзь проламину в
парканi - недалеко.
   Справдi, скоро пригуркотiли  вантажнi  авта  i,  позскакувавши  з  них,
картузники ловлять i тягнуть, як скот,  всiх,  що,  судячи  з  вигляду,  -
обшарпанi i з торбами, - пустилися села. Кидають їх на платформи, де чекає
озброєна варта.
   Дарiя Олександрiвна тривожилася, слухаючи старих горожан  i  пильнувала
рухiв на вулицi, - ще тiльки почався найвад, як вона крикнула до дiтей:
   - На погибель беруть! Тiкаймо!
   Потягла дiтей за руки до протулини в парканi: там хтось вiдiрвав  дошки
на паливо; пропустивши дiтей туди i сама вдершись, побiгла  з  ними  через
садок, прикиданий снiгом, i 'через двiр -  до  хвiртки  на  другу  вулицю,
рiвнобiжну до тiєї, де черга по хлiб.
   - Тс, тихенько! - попереджує мати. -  Нишком!  -  бо,  глядiть,  собаки
недалеко.
   Хвiртка на крючку. Тремтячи з страху, мати вiдчинила її i  роздивилась:
вулиця порожня; лiхтарi з адресою,  пiд  бляшаним  козирком,  свiтять  над
дверима.
   Втiкачi побiгли вiд хвiртки i завернули за рiг - подалi вiд нещасливого
мiсця,  де  розлягалися  крики  жiнок  i  дiтей,  тягнутих  i  киданих  на
тягарiвки.
   Знов зiрвався снiг, хоч не густий, але трудно було  йти,  бо  слiпив  i
забивав дух - рiзким вiтром.
   Блукали до пiвночi, поки натрапили на лiсний склад, бiля якого походжав
сторож:  нiби  мiряв  тротуар,  маючи  широкий  в'їзд   насерединi   своєї
мандрiвки.  Видно,  намерзся,  сидячи  при  воротах,  якi  зоставив  трохи
прочиненi. Рiдко стрiчав перехожих - поступався перед ними з дороги.
   Заметiль, прикра пiд час вiдходу через мiсто, стала в пригодi:  запоною
окривала непритульних. Коли сторож вiддалявся до другого кiнця прогулянки,
вони, попростувавши слiдом, трохи пiдождали пiд завiєю i  зайшли  в  двiр.
Зразу ж  вiдступили  вбiк  -  пiд  тiнь  височезної  купи  дощок.  Вiдтiля
обережно, переставляючи  ноги,  як  рiчковi  птицi,  перебралися  далi,  в
неосвiтлену глибину: проз гори  пиляної  сосни,  з  бальзамiчнiстю,  такою
мирною!
   Мати знайшла куток мiж дошками,  що,  нависаючи  в  нерiвному  виступi,
закривали вiд хуртовини. Там присiла з дiтьми; пригортала  їх,  сонних,  i
цiлу нiч трусилася, сидячи: то задрiмає, то  вiд  холоду  i  тривоги  знов
прокинеться. Голод допiкав - здавалося, вся  iстота  зiрвана  в  нечутному
стогонi. Треба терпiти. Брала снiг - їла, щоб затамувати голод, але  мороз
почав проникати в душу; покинула снiг.
   Марилося, що переслiдувачi близько, що  невiдомо  як  бачать,  де  вона
сховала дiтей, i стежать, i коли прийдуть тодi неминуча смерть.
   Перед  свiтом,  зовсiм  знесилена  i  хвора,  вивела  дiтей  до  ворiт:
прочинено, як i ввечерi.  Виглянула  -  сторож,  притулившись  до  стовпа,
спить, - i вона з дiтьми мерщiй  подалась  на  тротуар,  присипаний  пiсля
метелицi.
   Цiлий  день  мучились,  пристаючи  до  черги  по  хлiб:   скрiзь   така
штовханина! - найслабiшi в кiнцi "хвоста"  туляться,  без  надiї  побачити
прилавок.
   Треба вертатися до вчорашнього мiсця, а там люди  товпляться  бурхливою
навалою, позастоювавши чергу вiдрання.
   Голод став дужчий за страх. Замiсть одних, вчора схоплених на  погибель
серед занесеного степу,  з'явились  iншi:  такi  ж  обшарпанi  i  змученi,
доведенi до вiдчаю, вибух якого гаситься в знемозi. Видно,  що  сподiванки
марнi, - можна тiльки пропасти, як тисячi iнших.
   - Їдьмо, дiти, додому! - сказала Дарiя Олександрiвна, ковтаючи сльзи. -
Коли вмирати, краще в нашiй хатi, не на вулицi.
   Пiшла з малими на  вокзал,  але  вхiд  зачинено:  не  впускають  селян.
Зоставайтесь ночувати пiд стiнами, де снiг протанув i  в  морозному  брудi
напливли калюжi. Та ще хуртовина  завихрила  великими  вiтровими  вузлами,
перемiшана з дощем. Пасмами сiкла.  Потiм  неслася  просто,  з  страшенною
хуткiстю. Нiде присiсти. А ждiть потяга цiлу нiч!
   Дарiя  Олександрiвна  передумала:  нiж  тут  пiд  хвижею  i  в  калюжах
катуватися, - чи не лiпше знов перебути на складi?.. Там  хоч  присiсти  з
дiтьми можна в сухому мiсцi i трохи подрiмати.
   - Нi, мої пташата, ходiм до соснинок! Заснемо в затишку.
   - Там краще, мамо, краще! - згодились малi.
   Побрела з ними до складу i, як попереду, прокралася в двiр. Були змiни:
частину пиляного лiсу прибрано,  а  нового  привезено  i  скинуто  напроти
ворiт. Солома розтрушена  по  вчорашнiх  слiдах:  добра  знахiдка;  втрьох
назбирали її досить, щоб помостити в закутку,  який,  на  щастя,  зостався
нерушений. Знов прищулились;  пожували  малясникiв  i  схилилися  на  сон,
вбираючи голови в плечi i тулячись докупи, мов пернатi в гйiздi.
   Спалося спокiйнiше, нiж вчора. Але кволiсть вiд виголодження була така,
як недуга, - вранцi ледве змогли встати з  мiсця:  здавалося,  пропадають!
Голови йшли обертом i в шлунках  холодив  i  пiк  якийсь  нудкий,  нiби  з
труйливою лихоманкою, бiль, що нищив життьову  снагу  i  мучив  душу.  Очi
ледве бачили.
   Вже сiрiло. Бездомнi, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло
самого перехрестя  з  кимсь  розкурював.  Мабуть,  примiчав,  що  жiнка  з
дрiбними дiтьми ночує, але не виказував нiчого! - ще й соломи  накидав  по
їхнiх слiдах: нехай вiзьмуть, буде теплiше.
   Чи таки не бачив?
   Якщо бачив, то мовчав, бо звiльнить начальство, коли взнає  про  дозвiл
на ночiвлю - для селянських душ.
   Вони ж, змученi, минали чергу, де пiд смертною напастю люди,  стративши
добрий образ свiй, роздражненими юрбами гдико рвались по хлiб.
   Катранникам несила на ногах триматися. Дiти стуманiли i вже не  бачили,
куди йдуть, мов почадiли страшно. I  мати  думала  собi:  "Це  вже  смерть
дивиться!"
   Заранi прибули на вокзал. Навколо - старi i малi, чоловiчки i  жiнки  в
неуявимому лахмiттi i худi,  нiби  викопанi  з  могил.  Лежать  i  сидять,
оточивши будинок, як мурав'ї пень, i розкидавшись по  брудному  бруковинню
та в скверику напроти, мiж обламаними  деревцями.  Морозна  земля  i  снiг
закритi людьми, що з них поволi  вiдходить  життя,  зоставляючи,  як  свiй
огненний слiд в їхнiх душах, нестерпну муку.
   Притьма схопився рух!  -  спершу  повiльний,  окремими  постатями  коло
стiни: вони пiдводилися i тягли кроки в  одному  напрямi,  потiм  пристали
новi, з ширшого круга.  Зiбрався  натовп  до  сарайчика,  бiля  вокзальних
майстерень: покинутого i стемнiлого. Крiзь широкi дверi, давно  вiдчиненi,
так що порога не знати пiд снiгом, - видно, як висить на  мотузку  селянин
середнього вiку; недалеко вiд ного нiг сiрiє торба.
   Два пасажири, чисто, але невиставно вдягненi, вiдiйшли вiд самогубця до
чергового станцiї, що стояв на перонi.
   - Повiсився чоловiк, - кажуть йому, -  там,  в  сарайчику;  щось  треба
зробити.
   Черговий мовчить, мов глухий; коли ж вони повторили звiстку, тодi стиха
їм вiдповiв:
   - Слухайте, чого ви хочете?  Це  тут  щодня  дiється;  щодня  пiдбираєм
неживих. А щоночi хтось дiтей викрадає - з тих,  що  сплять  пiд  дверима.
Навiщо викрадає? Вимовити страшно. Тут... десь є така... м'ясорубня, а де,
нiхто не знає. Туди й дорослi попадають,  -  бережiться  самi!  Я  теж  не
певен, чи завтра стрiну потяг.
   Пасажири опустили голови i мовчки вiдiйшли вiд чергового.
   Яка не була зморена i затерпла Дарiя Олександрiвна, стоявши недалеко, -
її нiби огнем в серцi вдарило вiд тих слiв.
   - Не вiдступайте нi на крок вiд мене! - з  розпукою  зашепотiла  дiтям,
стискаючи їхнi холоднi пальчики.
   Смертно змучилася. Навiть  торбина,  хоч  порожня,  тiльки  з  рештками
малясникiв, пляшкою води i рушником, стала вагою, мов камiнь накочений.
   З машин рвалась пара i шипiла; дим тягся - розточувався клоччям:  їдкий
дим вiд залiзних iстот, що загадково  пересувалися  по  блискучих  лiнiях,
брязкаючи, скрегочучи, висвистуючи  в  вiдповiдь  на  сурмлення  i  помахи
прапорцями i огниками в сутiнi.
   Туга, пекуча i нелюдська, мов подув  пiдсвiття,  обкинулась  на  всьому
обширi пiвтемряви, розриванiй лiхтарями, нiби моторошними слiзьми,  що  на
всi боки розбризкують свiтучий  бiль,  протягаючи  його  в  смуги  гiркого
промiння.
   17
   Пiсля нещасливого наступу на млин Катранник занедужав i спiзнився  пiти
в добру годину по рештку картоплi.  Коли  змiг  вибратись,  побачив  свiжi
кучугури на вулицях i  по  всьому  полю.  Схопилося  мести  несамовито.  В
темрявi передсвiтанку вiн збився з дороги i всилу натрапив на кагат - вже,
як метелиця порiдшала. Поки розгрiб снiг i прокопав  мерзлий  шар  грунту,
виморився геть, задихавшись i впрiвши:  аж  дрижав.  Присiв  на  мiшок,  в
затишку вiд горба i накиданого снiгу; спочинув i просох.
   Коли  вiдкопав  бiчний  сховок  i  вигрiб  картоплю,  то  пожалiв   про
спiзнення, бо частина картоплi згнила. Однак чимало  набралося  цiлої:  на
тиждень вистачить суп варити.
   "...Вернуться мої рiднi - нагодую; i чого  їх  довго  немає?"  Там,  де
сходило сонце, розливався блiдий  огонь  по  хмарних  смугах,  при  самому
обрiї, мов сива пожежа, вiд якої степ  обкидали  вiдсвiти  -  на  глибоких
заметах. Згодом ще дужче нахмарило i вранiшнiй огонь зник.
   Вертаючи вiд кагату, Мирон Данилович бачив село в тiнях, мов  погорiлий
острiв. Нi диму з його коминiв, нi голосу  домашнiх  тварин,  нi  круження
птахiв, нi гомону людського: так тихо, нiби замiсть  хаток  з'явився  збiр
трун, накритих дiрявими вiками з потемнiлої соломи.
   На своїй вулицi  Катранник  спостерiг  сани,  запряженi  парокiнно,  що
спинилися якраз бiля його садиби. Злiзли два гостi i пiдступили до  ворiт;
розглядають хату, курять, смiються, коли сам  господар  принишк  до  чужої
стiни, на розi, бо  впiзнав  своїх  злих:  Отроходiна  i  Шiкрятова.  Коло
пустки, занесеної  цiлковито,  докурили  папiроси  i  рiзкими  жестами,  з
сумiшкою презирства i зухвалостi,  пострiльнули  пальцями  ,  недопалки  в
двiр, пiд вiкна, що залiпленi снiгом. Сiли в сани i погнали - бiла  курява
збилась вiд копит.
   "...Зрадiли як! Думають: я мертвий i нiкого нема живого з сiм'ї,  -  от
чого хотiли".
   Похмурим поглядом проводив Мирон Данилович їхнi сани, поки звернули  за
дальнi дворища.
   Ввiйшовши  в  хату,  вiдразу  взявся  юшку  варити,  їв  кусники  сирої
картоплi, бо нетерпеливилося  страшенно.  Вони  ж,  нiби  живi,  ходячи  в
шлунку, кололи. Але в ротi торкались, як цукерки:  слина  сама  вбирала  i
втягувала в стравохiд, даючи вiдчуття смачностi, хоч також  була  хворiсна
гiркiсть, приуявлювана за нею.
   Варив юшку i почуттями марив - не самою уявою вже i  думкою;  здається,
всiм єством прагнув: хлiба. Випар вiд вареної картоплi помножував  жадобу.
Хоч би окраєць житнiй або хоч сухар! I нiчого нема нiде. Одна можливiсть -
коло млина. Дивно! - кров i погибель вiдганяють,  рана  досi  вiдчутна,  i
знає думкою чоловiк: не дадуть пiдiйти до брами озброєнi вартовi,  вб'ють;
а таки, супроти  всього,  зроджується  намiр  -  знов  стати  по  хлiб  до
страшного мiсця. Надiя манить: гляди. змiнилося щось  пiсля  розстрiлiв  i
вже хлiб видаватимуть. Iншi, що дiждалися, вiзьмуть пайку i виживуть, а ти
пропав i рiднi - з тобою. Де ж вони, так довго?
   Здається, покинув би юшку i зразу пiшов: так манить млин!..
   Юшка була - як "порожня". Картопля в присоленому  кип'ячi  розбiгалась.
Посьорбав самої води: зогрiти душу;  потiм,  смакуючи,  їв  картоплю.  Все
вискрiб, що понакипало на чавунцi. А сирий картопляний запас  роздiлив  i,
позав'язувавши в клуночки,  сховав  для  сiм'ї:  частину  в  пiдпiччя,  де
прикидав ганчiр'ям i хмизом, частину пiд  подушками,  а  частину  в  сараї
закопав i зверху притрусив, як було.
   Прокидав крiзь снiг дорiжки в дворi i знесилився, - мусив зайти в хату.
Лiг i затих у соннiй знечуленостi, не схожiй на звичайний сон.  Крiзь  неї
зоставалися близькими до почуття  -  довколишнi  речi,  як  їх  сприймала,
вчувавши, душа. Вернувся до звичайного стану Мирон Данилович  враз:  почув
кроки вiд ворiт i голоси за вiкнами. Але це, розбудивши  його,  вже  трохи
попереду само було в снi, хоч вiдбувається в зовнiшнiй дiйсностi  тепер  -
пiзнiшою хвилиною. Чудно як. Схопився вiн i прямує  до  дверей,  коли  вже
вiдчиняються: входить дружина з дiтьми, така змарнiла! - половина  iстоти,
що вiд'їжджала в мiсто. I дiти також вимученi,  мов  пiсля  короткої,  але
злої недуги. Всi перемерзли; знiтилися  i  ледве  йдуть,  як  i  вiн  сам,
назустрiч.
   Притулилась йому до грудей дружина i тихо, тихо заплакала,  i  дiти  до
тата пiдходять, припадають до його лiктiв: i собi ласкавої уваги ждуть.
   - Бiдна моя родина! Як я ждав вас, i що з вами сталося?
   Дружина тiльки плаче - нiчого не може сказати.
   - Тату, хто хотiв хлiба, на машинi в степ везуть, - повiдомив син.
   - Чого в степ?
   - Викидають...
   - Нащо ж так?
   - Далеко вiд мiста викидають, - пояснює доня, - щоб не дiйшли по хлiб i
вмерли.
   - А ми втекли, - сказав син.
   - Через двiр бiгли i собак боялись, - додала доня, - бiгли довго, а мiж
дошками ночували.
   - Промучились марно: хлiба для нас немає! - промовила дружина.
   Вона вiдразу ж лягла, в лихоманцi, дiти хоч як змученi, ходять по хатi,
заглядають на пiч, знов злазять додолу.
   Мирон Данилович заходився бiля  чавуна:  варити  картопляний  суп;  вiд
пайки, схованої пiд подушкою, взяв половину.
   - Страшно було i гiрко,- оповiдає Дарiя  Олександрiвна,-  але  хотiлося
хлiба взяти, хоч по скибцi для дiтей! Нi, не дали.
   - Цеглину дадуть, замiсть хлiба,- сказав чоловiк.- Таких  прислано,  що
рiвнi з чортами.
   - А правда: вже рiвнi.
   - їздять i дивляться в  двори;  як  бачать,  що  слiду  нема,  значить,
вимерла сiм'я. I вони такi веселi! Радiють, смiються, папiроски  викурюють
i вцiляють недопалками в вiкно,справжнi пекельцi.
   - Це я лежу, нехай хвора, а таки в своїй хатi, тут кожний куток рiдний.
I на серцi свiтлiше.
   Пили картопляну юшку з ложок.
   Дарiя Олександрiвна, присiвши на постелi, обережно тримає  миску  перед
собою,  нiби  дорогоцiннiсть.  Дiти,  хоч  хирними  примарками  вернулись,
гомонiли бiля столу, стиха зiтхали, стукали ложками,  коли  ждали  страви.
Вибирали ж її з мисок незграбно, мов старички, а пожадливо i  так  пильно.
Кожну дрiбку вiд картоплин досмаковували. Миски були - як вимитi.
   - В мiстi все є: не про нас! - безнадiйно сказав Мирон  Данилович.-  Ми
запрацювали, а взяли чужi.
   Дружина скоро заснула i дiти  коло  неї.  Коли  ж  прокинулася,  раптом
спитала:
   - Чи з млина дають борошно?
   Прикра i приманлива назва вимовилася  в  хатi.  Мирон  Данилович  хотiв
розповiсти про вихiд i розстрiл; мовчав. Нащо лякати? Але  борошно  тiльки
там - за брамою.
   - Не давали. Ще раз пiду: востаннє.
   - Навiдайся!
   - I ми з тобою, тату!  I  ми  пiдемо!  -  обiзвались  дiти;  просяться,
розохоченi побачити млин, звiдки борошно дають.
   - Нi, одпочиньте, та вам i глядiти не треба, що там робиться.
   - Куди б ви пiшли, ледве ж добрели до двору. Сидiть! - звелiла мати.
   Побрiв сам. Хмари  тяжкi  i  нависли  низько,  без  просвiтiв;  сутiнок
затоплює снiжний степ. Але потеплiло i снiг зачав злягатись.
   Бiля млина людей - як тiней в лiску. Мурашками прилягають на  в'їжджену
i стоптану землю, де снiг трохи  протанув.  Весь  час  пiдходять  новi,  з
Кленоточi  i  сусiднiх  сiл:  ждати.  Пiдвода  рухається  посеред   живого
кладовища;  стає  коло  пухлих  мерцiв  i  погребники  кладуть  їх   через
полудрабки i вiдвозять до ям - ближчих, нiж попереду були виритi.
   Один з голодуючих проказав:
   - Снопи повезено, - рiвно кладуть i вапном  присиплють,  щоб  переїдало
зводянiлих; а зверху знов давай...
   Катранник,  мов  приском  прошитий  в  груди,  жахнувся:  "Чи  й   менi
доведеться так лягти? Бач, якi погребники!" Дивиться в сторону ям: як  там
складають "снопи"; i не хоче - всiм серцем противиться, не хоче  повiрити,
що впаде i вiн мертвий пiд вапно, в черговий ряд.
   "...Все чоловiк на щось надiється!" - сказав сам собi;  очi  вiд  могил
одвiв.
   Стоять селяни, втеплюючи зiр в заборонену браму або в недалекий похорон
-  мов  бачать  лихi  сновиддя.  Вже  знати:  даремно  ждуть.   Вертаються
погребники. За час, як  вiдвезено  i  вкладено  трупи  в  ямi,  -  померло
декiлька хлiборобiв серед зборища, i  тепер  їх  забирають.  Пiдвода,  вже
навантажена, вiдходить, а один лежачий, ледве живий, тягнеться  до  неї  i
просить погребникiв:
   - Вiзьмiть мене! Все одно вмру.
   Вiн так просить, що один сказав йому, заспокоюючи:
   - Полеж тут, поки вернемось, тодi вiзьмем i живого - вже так тому бути!
   Той лежить i дожидає.
   Вертаються погребники по нього, а вiн - готовий; поклали на  пiдводу  i
їдуть до iнших, що їх декiлька лягло бiля дороги.
   Вартовi позиркують на живi i мертвi тiнi, тримаючи гвинтiвки  впоготiв:
при самих воротах, звiдки часом виходять партiйцi з  мiшечками  i,  швидко
звантажившись на сани або вiз, мчать дорогою.
   Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму,  як  приворожений:  серед
багатьох односельчан, що їх очi, нiби висохлi i розлущенi  плоди,  -  такi
мерхлi, - теж зверненi до сподiваної вiстки з млина. Але нема її.
   Пролунав брязкiт вiддалеки;  потiм  посилився  так,  що  хлiбороби-тiнi
повернули обличчя йому назустрiч. То йшов незнайомець, певно, з  котрогось
сусiднього села:  середнiх  лiт  мужчина,  сiрувато-блiдий,  нiби  вапняна
маска, з небритими щоками i скуйовдженою головою; без шапки i  босий.  Очi
теж бiлiють, повнi недужою, мов кипучою, збудженiстю. На  ньому  розiдрана
сорочка, стемнiла вiд непрання, - самi пострiли з неї,  що  держаться,  бо
зверху навинуто цепи: i прямо через плечi, i впоперек через груди, живiт i
крижi i до полатаних колiн, як також навхрест  по  грудях.  Облягли  його,
вкривши i звисши разом з рамтинами вiд полотна.
   Вiн не дивився на сторони, але  з  гiпнотичною  дiловитiстю  обторкував
довгастий ящик, вилiплений iз снiгу. Обережно проносив його мiж примерлими
хлiборобами, то бурмочучи сам собi в наведеннi, то пiдспiвуючи i пiдводячи
голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як вiршик.
   Мирон  Данилович  зблизька  побачив:  то  -  подобизна  труни  в  руках
божевiльного;  як  модель.  Iдучи,  чоловiк  тримає  рiч  перед  собою,  -
здається, зобов'язаний комусь  її  скоро  доставити.  Перевiряє,  чи  вiко
справно пiдходить.
   Всi, хто був там, глядiли на одягнутого в залiзо i ждали, що далi буде.
   А вiн кроком зайнятого чоловiка пiдiйшов до  варти,  виставив  снiговий
гробик наперед i почав проказувати рiвно, якречення до подарунку:
   Заразар - заказар
   наварив цепiв,
   празник пошив,
   на костi надiв,
   рудою запив,
   ой-ой-о-о-й!
   Заразар - заказар,
   кому на, кому нi,
   кому труна, кому снiг
   ой-ой-ой!

   Вартовi  i  їх  начальство,  що  виступили  слухати  причинного,  вмить
обтемнiли на лицях i схопились бити його  лозинами,  спершу  по  плечах  i
спинi, вiд чого залiзо задзвенiло, а потiм по головi. Але вiн тримав  свiй
гробик i, розкривши, просив:
   - Сюди всипте! Борошна: для дiток...
   Декiлька гвинтiвочникiв кинулись на нього i потягли в двiр, пiдохочуючи
прикладами, - так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено  в  двiр  i
вштовхнуто в якiсь дальнi дверi, що наполовину входили пiд грунт.
   - Просвiтив орду! - озвавсь один з кволих, що прилягли на снiг.

   Вiдходив додому Катранник, i  тривога  тiнила,  болiсна  i  чорна,  мов
пiвнiчна туча, з якої невидимi вiстря пронизували душу, мучачи погрозою.
   Нiчого не придумаєш. Пропадай - i годi!.. Бiля крайнiх  хат,  звернувши
круто, пiшов навпростець по вузькому слiду. Сутенiло. Бiля глиняної стiни,
що  одна  зосталась  вiд  житла,  побачив  кiнський  маслак,  весь  кругом
обгризений гладко, як кремiнь, - хтось iшов i кинув.
   Дивився на кiстку Мирон  Данилович  i  тодi,  через  невиразний  вiдрух
душевний, проблиснув здогад - з  вiдрадою  i  також  непевнiстю.  Поспiшив
селянин додому: мерщiй збиратися в дорогу; здобич, про яку  згадав,  могла
врятувати сiм'ю, або хоч позбавити тепер вiд найлютiшої муки.
   Жiнка дивиться, чого вiн метушливий.
   - Як там було?
   - Жди їхнього добра! -  вiдказує  Мирон  Данилович,  беручи  лопатку  i
сокиру. - Мiлiцiя помагає партiйному тягти борошно, а кругом  хлiборобська
кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.
   - Скiльки всiх бiдує, i щоб нiхто не вигрiб?
   - Може, нi.
   - Скрiзь риються.
   - Це за колгоспним, де рiдко ходять.
   - Ну, спробуй! А щось не дуже вiриться.
   Вiн пiшов на нiч у степ, обминаючи колгоспний двiр; страчував напрям  i
довго  топтався  серед  снiжних  могилок:  оглядав,  чи  схожi  на  кагат.
Розгрiбав звичайнi кучугури або рив грунтовi зморшки. Опiвночi натрапив на
загребу.  Почав  бити  лопатою  мерзлу  землю,  i  -  видно:   тут   хтось
докопувався. Середина порожня.
   Мирон Данилович  витер  пiт.  Жах  обгорнув,  коли  остання  сподiванка
розвiялась. Вiн сiв, болiсно горюючи; до того болiсно,  що  враз  зiрвався
вiд нестерпного почуття, - ходить по кагату. Мiг  кинутися  миттю:  бiгти!
Свiт за очi - бiгти! - вiд мiсця, де так тяжко скривджений.
   Коли ж притих  i  став  далi  рити,  то  частини  коня  виступили,  мов
скам'янiлi, що аж гримлять: ось, переднi ноги з пiвгрудиною i головою, а в
другому кутку - заднi ноги, з клубами!  I  решткою  -  круп.  Радiв  копач
нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижнi вистачить. Роїться
здогад про когось: "Iз санчатами приходив, вирубував великi шматки, гляди,
заслабнув та потiм i кiнець".
   Сiкши переднi ноги конячi i грудиння, Мирон Данилович вiддiлив  грубiшi
костi на другий раз; кращi шматки в мiшок  склав,  а  останок  загрiб  пiд
землю i снiг. Вiдходив поволi i  часто  спинявся.  Поки  добрiв  до  своїх
ворiт, почало сiрiти. I пiтний був, i промерзлий. "Як собака набiгався!  -
означив собi, йдучи попiд вiкнами. - Прощастило проскочити крадькома, а то
б вiдняли". В хату ввiйшов веселий.
   - Конятина з закритого розподiльника!  -  сказав  дружинi.  -  На  бiлi
карточки дають.
   Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мiшок:
   - Багато як! Тiльки це - на чорнi карточки. Оглядає здобуток:
   - Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Грiти будем.
   Вiн  мав  сили  нарубати  хмизу,  коли  ж  лiг  -  миттю  заснув.  Дiти
роздивляються на м'ясо.
   - Боятимуся їсти! - повiдомила Оленка.
   - М'ясо, як м'ясо, - озвалась мати. - Рокiв понад десять тому  в  мiстi
всi їли. Були тодi консерви з нього: смачнi. А скоро зникли.
   - Куди зникли?-питає Андрiй.
   - Десь поїдено. I втишився голод, з-iншого м'яса консерви кращi.
   - Воно синє, - означила Оленка; простягнула  пальцi,  |щоб  торкнутися,
але передумала.
   - I не синє, а сизе: приглянься! - заперечив брат.
   Надивилися дiти i вiдiйшли.
   Дарiя Олександрiвна забула дотеперiшнiй розпач; бачила, що можна  всiєю
родиною вiдживитися - вiдступити вiд  краю  прiрви,  бiля  якої  тремтiли.
Зваривши суп з кониною i картоплею звелiла дiтям:
   - Тата будiть - снiдати!
   Вони тормосять i кличуть сонного Мирона Даниловича:
   - Тату! Коня будем їсти.
   Посiдали за стiл. Спершу дивною видалася їм пожива: упкувата  i  важка.
"Як земля, такий смак", - визначив батько i промовчав. До того голоднi всi
були, що скоро перемогли нехiть i вiдсмак, їли радо.
   - Як вам? - питає мати.
   - Добрий суп, мамо, добрий! - вiдказують малi.
   Не торкнули нi крихти з  печива;  але  на  вогких  тарiлках  нiчого  не
зоставили. Мати боялася давати їм знов: ще занедужають...
   Мирон Данилович вiдчував: шлунок повний  гарячої  страви,  i  вiд  того
приємно, але по всьому тiлу була, як i ранiше, жадоба; здавалося,  кричала
в кожному нервi, вимагаючи знов їсти. I змора - мов недуга.
   - Ляжу я, - сказав вiн, - бо так знесиливсь.
   Обмiрковував, лiгши: як перетягти останок здобичi i як схоронити м'ясо,
чи з самою сiллю в дiжцi, чи також перекласти кригою.
   Вибрався в степ через день, теж на нiч, в рiдкому мороцi. Санки  легкi,
сили ж окрiпли. Аж  здригнувся,  побачивши  чоловiка.  Вертати?  Нi!  Взяв
лопатку, що була прив'язана при мiшку з сокирою: так  озброївся.  Зблизька
впiзнав невiдомого - i нiяково стало. То хилив  старенький  односельчанин,
Пилип Гiльчак, слабий i тихий; санки волiк.
   - А добривечiр i вам! - вiдгукнувся Гiльчак, став i покiрно дожидає, чи
з смертною напастю пiдходить стрiчний, чи в мирi.
   - Куди, дядьку?
   - Признаться, по мерзлу конину. Однi брали, та  пiзно  було  їм  -  уже
хворiли, i лягли  з  половини.  Котрi  вижили,  геть  вибралися;  сказали:
вiзьмiть решту, там i там. Менi трiшки. Я старий, i в хатi мало хто дихає.
   - Я теж по конину. Подiлимося! - запевнив Катранник.
   - Вам дорогу перебiгаю?
   - Що там! Вистачить...
   Гiльчак - тонкий i згорблений; борiдка нiби стiкав, рiдка;  крiзь  неї,
при снiговому вiдсвiтi в сутiнях, видко горло  i  щелепи;  мабуть,  хворий
чоловiк, так висох.
   - Подiлимось! - твердить Катранник - як хтось не вiрив.
   - Сьогоднiшнього слiду не було. Менi казав шуряк про конину; колгоспник
вiн, м'яса не їсть, бо всерединi болячку має, через яку не можна. Тi, що з
ним одтягали коня, бач, i здоровiшi були, i харчiв брали, нi!  -  померли.
Багато таких: без причини доходять. Гибель  кругом:  всiх  зачiпа.  А  нам
небагато треба,  бо  в  хатi  нас  двоє  старих  та  донечка;  другi  дiти
переставилися, шестеро ж було. Загледiв вас i думаю: по мерзлятину  дужчий
чоловiк спiшить, прожене хирного, тодi в хатi всiм край...
   - Що ви? Бог з вами! - скрикнув  Катранник.  -  Менi  б  кiстка  конева
поперек горла застрягла. Подiлимось!
   Пiдступивши  до  загребища,  вiдгорнули  снiг  i   вiдкопали   мерзлоту
грунтову. Здобули конячi рештки i подiлили - на  чотири  душi  i  на  три.
Кiнську голову, без шиї, Катранник поклав старому на додачу.
   Поприв'язували мiшки до санок i потягли до села.
   Гiльчак, дарма що старий i слабосилий, вiз непогано. Очi йому свiтилися
з лихоманковим поблиском при зусиллях, що, пiсля вичерпаностi,  приходять,
як горiння - з самих нервiв  або  з  таємного  запасу  спромоги  в  єствi,
втримуваного аж до пропащої години, щоб порятувати.
   Але того палання не вiдчував Катранник, хоч теж був неможений.

   Кониною прохарчувалися в лютiй смузi зими. Рiдко з зрiт  виходив  Мирон
Данилович бо, промерзаючи, надто висилювався  в  марних  мандрiвках.  Дома
був, нехай одномавiтний i прикрий, а поживний харч: коли розмiрити  скупо,
тижнями можна лишатись на поверхнi життя, далi вiд возiїв при пiдводi,  що
пригрiбають так мiлко! - здичавiлi собаки гризтимуть ноги покiйних.
   Тяжко i в хатi; душа поривається  знайти  серед  безнадiй|ностi  якийсь
просвiт i живлющий здобуток для дня -  хоч  кусник  хлiба,  хоч  пригоршню
борошна. Споживаючи конину, всi чомусь нидiють i занепадають.
   Одного разу, крiзь рiдкий снiговiй, Мирон Данилович переходив  вулицею;
натужно  переставляв  ноги  в  глибокому  снiгу,  що,  стверднувши  корою,
кришився з лускотом i провалювався.
   По обидва  боки  пустельнi  двори;  в  декотрих  мертвяки  лежать  коло
заметеного порога - нiкого нема, хто мiг би ховати, в кучугурi, коли не  в
землi. Садиби обернулися в пустощi: нi людської постатi живої,  нi  голосу
зимової пташини, нi навiть будки собачої, не то що гавкоту, -  нiде  нема.
Нi сарайчикiв, нi курникiв i хлiвiв, клунь i  комор!  -  все  розiбране  i
спалене.  Тини  позникали.  Стрiхи,  i  тi  обiдранi.  Багато  хат  зовсiм
безверхих; родекуди бiлiють бантини  i  крокви  їхнi  в  снiгу,  як  ребра
кiстякiв. Позрубувано сади i пеньки викорчувано, або їх присипав снiговiй.
Нема диму ад коминами, i стiни  скрiзь  аж  чорнi;  в  вiкнах  здебiльшого
замiсть шибок темнiють жмути  ганчiр'я.  Серед  снiжного  обширу  стирчать
руїни, мов пiсля чуми i пожежi, що пройшли нероздiльно через село, а слiди
притрусила зима.
   Мирон Данилович пiдiйшов до одного вiкна i заглянув, притуливши  долоню
поруч обличчя, щоб затiнити вiдблиск вiд скла. Всерединi - самi неживi: на
полу i долi; одна дитина  бiля  пiдпiччя,  а  друга,  трохи  бiльша,  бiля
порога. Мабуть, хотiла пiти, куди очi дивляться, i зосталась тут навiки.
   Моторошно стало. Сiялися дрiбнi снiжинки, мов ткавши пiвпрозорий  саван
над чорновiконними гробницями. На цiрлий  небозвiд  розгорнули  його  -  в
тишi, що болючiша вiд кожної скорбi i ридання.
   Мирон Данилович  звернув  до  середини  села.  Вiн  нiби  прокинувся  з
страшного сну, що сковував його думки. Здається, ближчав i власний  вiдхiд
звiдси. Тiльки запитання тривожило: де люди? Живi, знанi. Певно,  втраченi
тепер. Вiн попрямував до хати пiчника - там пустка, як  всюди.  Збереглися
двi величезнi тополi, твердi, нiби мiднi; поки що нiхто  не  врубав.  Коло
них -  сховок:  тайною  доброю  оповитий  пiд  бiлими  заметами.  Хоронить
найдорожчу коштовнiсть на свiтi. Покладено її в чистому грунтi:  чашу,  що
була вмiстилищем огню i свiтла небесного; i в нiй знов з'являться  вони  в
свiй час!.. Тодi зiйде чаша з глибини, крiзь поверхню морозної  смертi,  в
новий досвiт; вiдновляться дари Христовi: для всiх, що грiшнi i  не  мають
виправдання, крiм молитви.
   Прошепотiв селянин: "Вiдпусти, Боже, злочинства мої!" -  i  пiшов  проз
сусiднi хатки.
   Бачивши i там руїну, вiн звернув до середини села: глянути на двори, що
вдержалися  в  напiвгосподарному  станi.  Через  одну   садибу   переходив
активiст, член партiї, який часто старався в "кампанiях" i  порядкував  на
"революцiйних празниках", замiсто церковйих. Звали  його:  Безрiдний,  хоч
мав родичiв. Поряд нього жив другий активiст - не був дiяльним, як перший,
i пiдбiгав при ньому, нiби мiсяць при землi.
   Безрiдний мав дiйну корову; тримав її в хлiвцi, притуленому до причiлка
хати.
   "...Що їм голод? - з ображенiстю думає селянин. - Вони з колгоспу теплу
страву беруть, вiднявши  вiд  сирiтських  ротiв,  i  борошно,  i  городину
всяку".
   Видно, як перший  активiст,  в  сизастому  френчi  i  темному  картузi,
здоровий з вигляду, перебирається городами до  сусiда,  а  той,  накинувши
жовтавий полушубок на  плечi,  дожидає  коло  своїх  дверей,  вже  схудлий
чомусь. Простує через снiг до нього Безрiдний ходою  чоловiка,  що  зберiг
силу i знає про неї. Iде, iде i вже до приятеля  близько  йому.  Але  враз
падає i не може пiднятися. Пробує з  останнього  зусилля  -  не  встане!..
шарпнувся ще раз i затих: непорушний.
   Пiдбiг до нього сусiд i нахилився, взяв за руку; обзивається до нього -
марно!  Жiнка  сусiдова  пiдiйшла  i  поглядiла  в   обличчя   Безрiдному;
перехрестилась вона, а її чоловiк зняв шапку.
   "...Вiд чого? - дивується, стоячи, як укопаний, Мирон  Данилович.  -  I
харчi є в чоловiка, i здоров'я, а глянь, помер; мабуть, справдi вiд  того,
що кругом гинуть: так i сказав Гiльчак. Або таємно труту розсипано, скрiзь
i для всiх".
   Смутно роздумуючи, свiдок вiдходить, супроти снiжин в гострому вiтерцi,
що почали вихритись.
   На площi бiля сiльради метушаться здоровi i тепло вдягнутi "керiвники",
- глянув на них селянин i зразу повернув назад; збирав свою думку:  "...Це
єсть, як кажуть вони, червоний свiт з кришкою! -  народ  хребти  склада  в
землю, вони ж, ситющi, зверху клеять накази: по Ленiну стiжок вивершивсь".
   Вiд середини села, де розмiщенi центри, радянськi i партiйнi,  i  також
квартири осiб, присланих згори, несло спокусливим димком вiд їстiвного, що
готувалося в печах. Вiтер докидав той димок через брунатнi дерева  i  рудi
кущi за ворiтьми.
   Гризота впеклася на серцi: "Перебути з мiсяць або до кiнця  морозiв,  i
що далi?.. Новий врожай далеко, а то б хоч колосок сирий  пiдживив;  доїмо
конину, тодi - край".
   Швидкi снiжини торкали його плечi, нiби пiдганяючи.  Непомiтно  збилися
рясною густотою, з неї ж завихрили, пiсля чого метнулися в рiзнi сторони i
помчали  кiлькома  великими  течiями.  Закурiли   враз!   -   мов   хвилею
вселенською,  в  непрозорiй   бiлостi,   закрили   небозвiд.   Близько   ж
незчисленнiсть їхню, пiд страшною тiнню, несло  в  пливкiй  рiвновазi,  як
iскри в сузiр'ях, а потiм кинуло в один i другий бiк i стало творити  ряди
бiлих вирiв - тисячi тисяч їх, обертаючи на кожному кроцi i сиплячи в душу
селяниновi.
   18
   Означуваний сонцем, проминув кiнець зими; з  нетерпцем  виглядає  сiм'я
Катранникiв крiзь шибки: на бiлу запону,  простелену  всюди.  Таки  почала
западати,  марнiти,  братися  подзьобинами,  нiби   вiд   теплого   птаха.
Прочорнiли плями крiзь неї.
   Мирон Данилович ледве ходить; i дружина схуднула, стала з лиця темнiша,
нiж вiд весiннього обпалу колись, - як попiл.
   Дiти снували сонними тiнями вiд  холодної  печi  до  вiкон,  звiдти  до
дверей, i знов до печi, або лежали, схожi на  пошесних.  Дивно  примовкли.
Нишком терплять, занепавши; мов сухi галузки, руки  в  них.  Пiдстаркуватi
стали дiти i поважнi. Не всмiхнуться. Тiльки очима свiтять так скорботно i
так чудно, нiби до цього свiту  не  приналежнi.  Не  скаржаться  на  муку.
Тiльки часто лягають, - животик їм роздутий  i  болить,  то  вони  лягають
ницьма, обличчям до подушечок, пiдiбгавши колiна пiд  груди  i  накрившись
ряднами. Оленка на печi, Андрiйко на полу, в куточку. Коли ж ляжуть рiвно,
знов корчаться i перевертаються часто; дихати трудно.
   Що не попадуть, все до зубiв - гризти: чи скалку з кiнської кiстки,  чи
навiть клаптик паперу вiд коробки, на якому слiд ячмiнної  кави  зберiгся;
нюхають облизують i жують, бо любий сам запах i смак.
   Мати здоровiша, нiж тато: в нього ноги опухли i  вкрилися  виразками  -
звiдти сочиться брунатна  рiдина,  як  гноївка.  Вiн  пообмотував  ноги  i
обкрутив мотузками; зверху напустив холошi.
   Коли трохи потеплiло, зiбрався на здобич.
   - I я з вами! - покликав син.
   - Нi, простудитися можна. Потерпиi
   - Не час виходити, - додає мати, - i черевики ворванi.
   Синок мовчить.  А  доня  навiть  не  питає,  тiльки  мерехтить  з  печi
величезними очима. Часом дiстає свiй зошит: учитись; але наука нiяк не йде
в недужу голiвку. Зошит вертається знов на  комин,  куди  покладено  також
братiв, скарбик, iз склом, що збирало бризку вiд сонця.
   Мирон  Данилович,  ставши  за  ворота,  вагається  -  чи  йти  коротшою
стороною, мимо кладовища.
   - Ат! - рiшає вiн. - Чи не однаково? Там будемо всi; нiхто не обмине.
   Пiдходячи ближче, не хотiв глядiти на похованих - очi самi звернулися.
   Снiг швидко танув;  скрiзь  мертвi,  недавно  покладенi:  в  западинах,
зверху, а то й на рiвному мiсцi. Тi, що присипанi, проступали з землi;  то
голови їх вивiльненi, то лiктi, то стопи дроти денного свiтла,  скрiзь  по
кладовищу. Такий лан, що Катранниковi, коли дивився,  чорна  немiч  зайшла
пiд грудьми, вiн вiдвiв погляд.
   Повертає вiн до рiдного поля - глянути,  як  визволяється  з  мертвоти.
Галузочка, вiдломлена вiд куща, обмокла важкими краплями: з снiгу, що  був
примерз, а сьогоднi розтанув. Трiшки розм'якла кора i злегка подала пахощ,
коди ж на зуби взяти її, розточується терпкою гiркiстю - бадьорить  нерви.
Будить на серцi втiху, дуже недовгу, бо немає просвiтку хлiборобовi.
   Чого хотять руїнники, що вдерлися з назвою будiвникiв свiтла?.. Самi  ж
- приблуди, найнятi мучити.
   I ти, хлiбороб вiд старих предкiв, мусиш гинути з  родиною,  бо  кувачi
грiха звелiли кожному виконавцевi своєму: "Вбий душi!" А так мало ти хотiв
- дрiбного мiсця пiд небом; трудячись на клинчику землi" кормити  дiтей  i
одягати. Глянув  селянин,  -  струмки  сплескують,  жваво  дзюркочучи;  їм
висвiчують, спрямовуються на схилi до байраку, в шумкий потiк.
   Над глибочиною рiдкi дерева рудiють. Кружма блукають граки  над  їхнiми
верховiттями i ховаються, з каркотливими скаргами, в затiнену далечiнь.
   Стежив хлiбороб, як пробуджується  земля  -  в  свiтлостi,  бранiй  вiд
сонця, мирного i ласкавого. Чи суджено прийти до нив, коли паруватимуть?
   Не чує серцем, чи це здiйсниться. Вiн хворий став; i земля - не своя; i
посiвного немає. Клапоть лишився на згiр'ї, коло садка,  -  теж  заберуть,
рано чи пiзно.
   Викрякують гайворони, кружачи i шукаючи корму на чорноземi, де  селянин
не має собi нi рiски.
   Забарно вiдходить вiн! Вiд степового повiтря роз'ятрилася в єствi  дика
несить, що, мов  незримими  кiгтями,  пронизувала,  в  пекучому  вiдчуттi.
Лихоманила нерви i тьмарила  свiдомiсть.  В  розпалi  мучення  зневолювала
кудись  рухатися  наослiп,  без  глузду  i  стриму;  дражнила  злiсно,  як
пораненого вовка, найменшою дрiбницею: ось,  мертвою  бур'яниною,  об  яку
затнувся чобiт, i також бризками, що вiд неї сипнули на руку.

   - Що там: є живi люди? - питає жiнка.
   - Крукiв бiльше.
   - Їх можна впiймати? -  цiкавиться  син,  глядячи  пильно,  непорушними
очима.
   Батько став: його раптова думка вразила.
   - Можна, а навiщо?
   - Так...
   Можна; тiльки їх не їдять-смердючi. Хiба спробувати?
   Вiн молотком розбив кiнський маслак, поклавши на дривiтню.  Обсмоктував
кусники i обгризав. Дiти ж вiдмовилися. Хоч  не  була  доня  хоровита,  як
покiйний первiсток, коли доходив, а все ж мала в розширених очах вираз, що
лякав батька: нiби остання прикмета, дитячий погляд - поза довколишнiстго.
Блаженненька доня! - терпить сумирне. Навiть пробує  всмiхнутись,  але  не
може; такими i зостаються риси обличчя,  як  застигли  в  виразi  болiсної
зосередженостi. Безгомiння в хатi.
   Бiльше iз звички, нiж необхiдностi,  Дарiя  Олександрiвна  ходить  коло
печi i мисника. Конини мало: на тиждень-другий,  найскупiшими  пайками.  А
далi? Обличчя не вiдзначує в собi жодного настрою, крiм гiркої  понуростi,
що вкорiнилася в iстотi, нiби нова вдача. З  терпеливiстю,  дивною  самiй,
господиня зносить голбднi болi. Дивлячись на неї,  Мирон  Данилович  буває
вражений: така сила противлення недузi i зморi, особливо виголодженню -  в
жiнки, нiби слабiшої; коли ж рухається так вiльно! - витривалiша, нiж вiн.
Йому голова обпливає кружма,  з  нападами  потемнення  в  очах;  ноги,  як
колоди, в темно-рудих гнiйничках. Ось тепер: постукав молотком об маслак i
задихався.
   Обмивши руки, до вiкна  пiдходить;  здається,  душа  вражена  вся,  мов
обдертий чорноклен, i перенесена в круг без сталих байдужих речей, замiсть
яких тепер iншi, хоч подiбнi. Торкають гостро i чiпляються  до  нервiв.  З
беззвучним гамором надходячи звiдусiль, пронизують i  наповнюють  страшним
неспокоєм - його! - хто жив  завжди  в  тихостi  серця.  Зробився  ж,  мов
собака. Дрiбнички ранять. Вiн часом ладен був розридатися з ображеностi  i
набiглого болю. Що говорилося i дiялося, враз побiльшувало свiй вигляд,  з
мукою обпалюючи його свiдомiсть i збуджуючи нерви до заперечення,  нiби  в
вiдчайному викриковi на кожну окрему вразу i на всi: щоб  позбутися  їх  i
вiдсторонити якийсь невiдступний намiр.
   Також для рятунку вiд них душа вимарює собi на  допомогу,  з  хвилюючою
видивнiстю, багато вражень в незвичайну повторнiсть їх. Чуттєвими зривами,
пекучими,  як  вiд  приску,  заповнює  iснування,  сама  зв'язуючи  власну
особистiсть в навiсному полонi.
   Що рiвноважилося в  переживаннях  -  розбито  на  окремостi,  як  хворi
пiвтiнi, що стали  мучити  серед  безвихiдностi.  Чужою  стала  i  немилою
довколишнiсть: нiби з глухими глибинами, що, крiзь замкнутiсть, обвiянi  в
злий подих i небезпеку. Все вiдiйшло вiд коренiв, як  i  сама  душа:  нiби
хитається,  не  маючи  вже  рiдного  приєднання  в  iснуючому.   Страшенно
звузились уявимi простори видимостi, мов завалля якесь,  де  треба  знайти
хоч кусник поживностi i вгасити лютий  зойк  -  не  з  звукiв  зойк,  а  з
почуттiв! - той, що терзає, як розпечене  i  разом  жахливо  чорне  вiстря
крючка, вгородженого в єство, але невидного. В'ївся i створив недугу. Нема
спромоги проти неї i нiчого нема, що могло б звiльнити.
   "Як менi втишити себе?" - вiдчаюється Мирон Данилович.
   Вiн побачив дим над своїм двором, довiяний з горбовини, що над  рiчкою,
i чомусь розсердився, як на злу прояву: дуже розсердився i в думцi  вилаяв
того, хто десь розводить багаття.
   Вернувся в хату i вiд змори прилiг; хотiв забутися в  дрiмотi.  Мучений
безпораднiстю, терпiв, як на кутнi перед мордуванням, закривши очi.
   Здавалося:  надходить  погибель.  Довго  лежав,  кволий,  мов  травина,
зрештою, дрiмота перемогла. Враження ж вiд близького диму i далi непокоїть
якусь нiби замiстосвiдомiсть, бережену в снi - без реальної  самозвiтностi
денного "я" в його свiтлi. I дражливий неспокiй таки збудив.
   Мирон Данилович, пiдвiвшися, посьорбав юшки  з  сизуватими  волоконцями
конини, аж причорнiлими, що розкипiлись i плавали в мисцi.
   Хотiв вийти: розвiдати про дим, а несила! - чув, що недужий; знов лiг i
потопився в сонну непам'ять.

   Аж другого дня вирушив Катранник на обходи.
   - Я хочу з вами, тату! - припав Андрiй, - Вiзьмiть мене!
   - Мокро надворi.
   - Тату, я - з вами!..
   Жаль стало: нудиться синок i нидiє.  Взяв  його.  Пiшли  до  надрiчного
горбовиння з глинищами; ген там, на  схилi,  пiдводиться  дим  -  їдкий  i
темний, вiд землянки. Кругом бур'яни, що видержали мороз i  завiю,  i  ось
тепер, пiд кiнець зими, в розтепель, нi впадуть, нi похиляться;  стирчать,
як рудi списи i стрiли.
   - Чого дим, тату, страшний? - питає син.
   - Скрiзь дим страшний тепер, скрiзь.
   Вiдповiвши хлопцевi, Мирон Данилович  вiдчув:  справдi,  страх  нападає
через той дим, що вiдучора непокоїть.
   - Нi, тату, цей дим - як смерть!..
   - Що ти вигадав собi? Перестань!
   На пустошi син помiтив западину: так  буває  над  недавно  викопаною  i
швидко загорненою ямою.
   - Тату, дивiться, кiстку видно!
   - Яку кiстку?
   - Ось, iз землi: це людська...
   - Звiдки взятися?
   Глянув батько i в грудях йому схололо. З землi  вистромлювалась  велика
стегнова кiстка - напевно, чоловiча;  бiля  неї  проступали  меншi:  крiзь
землю, що осiла.
   "Вбито когось i з'їдено, а кiстку .в яму..."
   Найближча до поховання - та  землянка,  що,  справдi,  жахливо  димить.
Став: дивиться на неї Мирон Данилович, i син теж очi туди втопив.
   Нора в схилi подiбна до печери, вiдгороджена вiд свiту низькими дверима
i стiною, в якiй, замiсть вiкна, дiрка з осою шибкою. З бляшаної труби, що
поверх шибки виведена куриiь моторошний  дим  i  тягнеться  по  схилу,  як
привид ядучого змiя.
   - Не пiдходь до такого мiсця, сину, нiколи, чуєш? - нiколи!
   - Чому?
   - Так: не пiдходь, i все! Жiнка, що там живе - божевiльна; вона  здатна
вбити, кого подужає.
   - Чого - божевiльна?
   - Не знаю; може, зацькували...
   - За що?
   - Спитай їх! Кожного  цькують.  Хазяїн  цiєї  пустошi,  як  вернувся  з
висилки, то побачив, що хату розвалено - там, при горбi була. Жiнку i двох
дiтей вигнано, в сiнях в родичiв  тулилася.  А  вiн  посвiдки  принiс,  що
вiдбув Сибiр: все вiдробив. Йому дозволено тут жити - на  власнiй  садибi.
Вдруге ставити хату при горбi нi з чого, а  тут  сама  гора  приймала,  .в
печерi. Щось я давно його не бачу нiде. То, була, все  тут  копається  або
никає по згiр'ю, - все, мабуть, згадує старе  господарство.  I  дiти  коло
нього ходили. Берегтись треба; знов кажу тобi, щоб сюди ногою не ступив!
   - Чому їх не видно?
   - Страшно подумати, чому. А можливо, виїхали. Ходiм звiдси!
   Пошуки даремнi, але Мирон Данилович вiдчув,  що  стихає  найгострiша  з
тривог. Оглянувся навкруги  i  пiдвiв  очi:  сиплеться  свiтло  сонця  над
пусткою, як завжди.

   Пройшло кiлька днiв: жорстоких, в станi пiвiснувания; конина кiнчилась,
i пiдступав давнiй страх.
   Всi в хатi почавши про щось говорити, скоро зводили мову на рiзний харч
i хлiб.
   Зродилась думка - вийти далi в степ, позаглядати  в  земнi  щiлини,  чи
немає дрiбного звiра на поживу. Знов синок просить:
   - I я! - в степ...
   - Куди тобi? Он який кашель, - сказала мати, - сиди тихо, як Оленка!
   Порожнiми вулицями похилив  Мирон  Данилович  до  колгоспного:  що  там
робиться? В полi протряхало; декотрi горбики на околицi обсохли - на  один
з них приник  подорожнiй,  вiдчувши  немiч  в  грудях.  Вiддихав  трохи  i
дивиться. Наскочив на нього найближчий наглядач:
   - Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?
   Мирон  Данилович  вiдiйшов  далi;  знов  лiг  i  дивиться,  як  роблять
здоровiшi дядьки.
   Вони бредуть у грузькому "салi",  землi  з  холодною  водою,  i  беруть
жменями зерно з шаньок. Коли  махнуить  рукою,  висiваючи  його,  то  самi
хитаються i мало не падають: знесиленi вiд голоду.  Крайнi  два,  недалеко
вiд Катранника, поговорили мiж собою стиха i почади набирати зерна в рот -
жувати його, щоб хоч трохи  пiдкрiпитись.  Наглядач,  побачивши,  як  вони
жують, зчинив крик:
   - Крадiжники! Хто вiзьме зерна в рот, зразу одправлю  в  суд  -  дадуть
десять рокiв тайги за злодiйство проти соцiалiстичної власностi. Там  снiг
i привалить.
   Ходячи мiж дядьками, дозорець весь час пильнує їхнiх ротiв,  щоб  нiхто
зернини туди не вкинув. На одного сiяча як загримає:
   - Чого руку до рота тягнеш?
   Коли вiн вiдiйшов далi, то крайнi дядьки, вусатi, як бiльшiсть на полi,
знов пошепотiли мiж собою i почали дуже широко розмахувати руками,  сiючи:
нехай i в рот  за  добрим  заходом  залетить.  Один  зовсiм  тихо  порадив
сусiдовi:
   - Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!
   За ними iншi стали сiяти з бiльшим розмахом i  жувати,  коли  дещо  вiд
жменi вскакувало в рот.
   "Е-е, вони теж хлiба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити:  засiють
- i кiнець, як нам".
   Катранник пiдвiвся, пересилюючи ваготу втоми, що  заливала  свiдомiсть.
Вiдцаливея вiд колгоспної межi. Але скоро лiг: недобре йому.
   Трактор, гудивши, проїжджав близьке - на оранку, i  знов  диво:  однiєю
рукою водiй стернує, а другою швидко подає собi в рот соняшникове насiння,
луза його, i виппьовує лушпиння набiк. Стишує хiд; оглядається на дозорця,
пiсля чого попереджує Катраниика, приглушуючи голос:
   - Другий раз заїжджатиму, сипну насiння: вам на снiдання видано, - а ви
зберiть, аби уповноважений не вгледiв, бо i в мене вiднiме.
   Сипнув тракторист, як обiцяв; тодi Мирон Данилович,  зiбравши,  полузав
трохи i пiдкрiпивсь. Решту зiбраного, як скарбець, тримав собi в кишенi.
   Крик почув i думав, то - на нього. Але оглянувшися,  побачив:  дозорець
поволiк довгокостого i пригорбленого дядька в  пожмаканому  картузi,  який
вiддувався по о краю. Покликав наглядач свого  напарника,  показуючи  йому
вгору, на дядькiв картуз, сiпався i аж заходився: так ганив!
   Примусили дядька нахилити голову  i  зняти  картуз,  що  в  ньому  була
пригоршня зерна.
   Ведений до  правлiння,  дядько  знесилено  переставляв  розпухлi  ноги,
обмотанi рамтям.
   "...От i гляди! - здивувався Катранник на дядька.  -  То  ж  партiйний.
Гудина; тепер замкнуть".
   Не було зловтiхи нiякої, тiльки чудно, бо  сiльськi  привладники  йдуть
пiд колесо, що самi розкрутили.
   Степ теплiшав. Вогкий вiтер нiсся океанськими хвилями, за якими,  крiзь
синювату намiтку далечини, мрiли неоранi простори.  Там  повно  ховрашиних
нiрок; там - здобич, краща вiд мерзлої конини.
   Снiг зiйшов, тiльки де-не-де, в ярку чи в  тiнi  вiд  горба,  зосталися
бiлi латки.
   Люди розсiянi по степу: шукають їстiвного, ради якого Мирон Данилович i
Андрiй також, маючи при собi торбинки i цiпочки, годин зо  двi  тиняються,
але без успiху. Ось  натрапляють  на  мишачi  сховки,  вигрiбають  колоски
звiдти, здебiльшого пообгризуванi; на декотрих збереглося зерно,  їх  -  в
торбинку.
   Батько i син, вiдiбравши в мишей запаси, далi мандрують. Степ свiтлий i
тихий, як пустеля.
   Дивляться, труп лежить: бабуся мертва;  коло  неї  кошик  iз  колоссям.
Шукачi постояли мовчки, знявши  шапки,  i  хотiли  вiдходити.  Але  батько
роздумав:
   - Другi прийдуть i все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для неї
горе кiнчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це  -  рятунок.
Як же покинути?
   Знов питає:
   - Чи згадаєш, Андрiйку, хто ця жiнка?
   - Не знаю, тату.
   - Я - теж. Можна було б понести кошик до її хати. А раз невiдома...
   Вiн примовк i через хвилину винувато сказав:
   - Треба забрати! Не ми вiзьмем, так другим достанеться. Висипав колосся
в свою торбинку, а кошик поклав на землю.
   Батько i син вiдходять. Де стрiчають зiлля,  годяще  до  страви,  рвуть
пiдряд. З торiшньої грядки десяток картоплин i цукрових  бурякiв,  що  вiд
морозу i вогкостi потемнiли, теж спроваджено в горбинки.
   За огородами степ ще свiтлiший i пустельнiший. Враз  шукачi  спинилися:
нiрки! Скрiзь ховрашинi нiрки; але як добути з-пiд землi дрiбного звiра?
   - Мороки багато, - сказав Мирон Данилович, - треба строїти пастку.
   Вiн зморений: поволi передвигає ноги, з яких вода сочиться  в  намотанi
ганчiрки. Задишка мучить. На околицi  села  батько  i  син,  вiдпочиваючи,
стежать перелiтання горобцiв мiж деревами i стрiхою темної хати.
   - Тату, горобцiв можна їсти?
   - Чому - нi? Харчуються зерном, як конi  i  як  ховрахи,-  нема  в  них
поганого.
   - Чим їх ловлять?
   - Сiткою i решетом, або сiльцем: з кiнського волосу сплiтають.
   - Я хочу ловити.
   - Спробуєм, тiльки в нашому дворi їх рiдко бачу.
   - Ця хата покинута i повно їх. Сюди навпростець вiд нас.
   - Ану, гляньмо!
   Обiйшли садибу;  справдi,  горобцi  збиралися  в  нiй,  безгосподарнiй,
цiлими зграйками. Через пустельнi дворища i сади, в сухих бур'янах, пролiг
напрям до хати Катранникiв.
   Дома, ледве шукачi переступили порiг, пiднялися назустрiч двi iстоти  з
свiтучими зiницями - нетерплячi, аж болящi: чи принесено чого-небудь їсти?
   19
   Коли сонце, вже пурпурове, низилося за хмарнi смуги при обрiї, батько i
син вийшли до  покинутого  дворища.  Горобцi  притихли  на  сон  по  своїх
притулках: глибоко в покрiвлi, обдертiй i  подекуди  проваленiй.  Сутiнок,
потроху зеленiючи, розливався всюди.
   - Будем драти! - стиха промовив батько i приставив драбину до покрiвлi.
Взявши пiдрешiток, помалу  вибирається  нагору.  Слiдом  -  син;  тримаючи
наготовлену торбу з зашморгом, додумується: чому горобцi,  коли  їх  зимою
треба було, зникли кудись, а тепер,як бiльшiсть людей на селi  вимерла,  -
вони знов з'явилися на безлюднiй садибi?
   Батько, нагледiвши гнiздо, накрив його, -  вмить  пташки  сполошилися.,
почали  пурхати,  верещати,  битись   пiд   напоною.   А   рука   мисливця
простромлюється при соломi до пiдрешiтка, ловить їх  i  одного  по  одному
опускає в торбу, вiдкривану так, щоб тiльки вкинути здобич i зразу затягти
отвiр. Борсаються впiйманi: їх п'ятеро.
   Перенесли драбину на другий бiк хати i  там  зловили  чотирьох;  решта,
налякана, випурхнула на всi сторони. Батько шкодує:
   - Їх тепер i пшоном не вернеш.
   Настав час, коли вечiрнiй сутiнок  швидко  западає  в  нiчний,  i  край
огненного мiсяця виткнувся над чорно-сизими пустками.
   В хатi каганчик  трiпотiв  пелюстинкою  смутного  свiтла:  слабого,  як
метелик, що доживає останнi хвилини. При ньому пiдвелися  з  полу  мати  i
доня, ждучи новини - про влови.
   - Зваримо панський суп: з горобцями,- сказав господар.
   Оленка пiдiйшла до торби, що в нiй кидалися пташки:
   - Жаль...
   - Що ж робити? Жаль - не жаль, а їсти треба, - сказала мати.
   Вона патрала горобцiв, вiдрiзавши голiвки: тодi вiд одного  погляду  на
кров Оленка примлiла, заплющила очi i вiдiйшла до  свого  мiсця  на  полу;
здавалося, пiвпритомна.
   Брат спробував розважити, кажучи потихеньку:
   - Їсти можна, бо вони зерном живуть, їх м'ясо без поганi.
   Але мовчить сестричка, як камiнна.
   Того вечора в хатi парувала юшка з пташатиною.
   Мати, за звичкою, приохочує їдцiв:
   - Смачнi горобцi! Хто б мiг подумати?
   - Смачнi, та дрiбнi дуже, - пожалiвся батько.
   Оленка, хоч як жахалась рiзанини, зовсiм забула про неї, взявши  ложку,
i спивала кип'яч пожадливо, а кiсточки обсмоктувала  i  переламувала,  щоб
вибрати з середини.
   - Я ж казах, що непоганiї - нагадує Андрiй; але вона вiдмовчується.
   Повечерявши, старшi докладно обговорювали: як спожити зерно з колоскiв,
картоплю i буряки; а дiти слухали, мов прив'язанi.
   - Зерно ми розiб'ємо в ступi, де ти її дiв? - спитала мати.
   - На горищi; вранцi  внесу.  Я  думав,  наскочать  сiльрадiвцi  -  жили
тягтимуть знов: давай хлiб! Ось у мене ступа бiля печi, значить є й зерно.
   - Вже не прийдуть - пiзно; та й самi хиляться.
   - Хиляться тутешнi, а присланi їдять  на  повну  губу,  о!  -  то  такi
московцi, що мертвого з домовини вивернуть i з рота видеруть  зернину:  на
заготiвлю. Хм i наша потрiскана ступа очi мозолить,
   - Страшнi вони! - зiтхнула жiнка.
   - Таких пiдiбрано пiд одну шерсть.
   - Що ж? Хай жирiють; їм колись i наш голод огнем на печiнки стане.
   - Якби скоштувати чистого хлiба; хоч кусник на зуби..
   - З'їмо за раз, а далi як? Зерна ж мало, тiльки в  рот  покласти.  А  з
домiшкою ростиння на тиждень  вистачить.  Спечу  маторженики,  -  вирiшила
дружина.
   Ще не свiт i не зоря, прокинулись! - безсоннi, бо голод будить.
   Господиня пiшла з рукавцем по городах - назбирати бросток з  дерев,  де
почало бубнявiти та братися зеленкавiстю. Пальцi чорнiли i ставали клейкi.
Довелося брати бростки разом  з  галузками,  вламуючи  їх.  Нарвала  трохи
лопуцькiв, що недавно витягнулися з землi. Вернувшися, зразу взяла залишок
лузги, схований пiд постiллю, i надiбрала половину: для печива.  Пожалiла,
що нема висiвок. Обчистила вiд гнилля  бурячки  i  картоплю,  з  зольнiстю
додала їх до лузги.
   Господар, поставивши ступу в  сiнях,  крушив  зерно,  що  -  з  мишачих
сховкiв  i  бабусиного  кошвха.  Коли  впорався,  пiшов  на  розшуки.  Хоч
одворотна пустка з покiйницькою ямою, а мусив туди брести по старий мишiй.
Обчухрував його колоскiв'я, стемнiле i прив'яле за зиму,  але  з  поживною
снагою. Боязко оглядався на землянку: звiдти вже не йшов  дим  i  не  чути
було нiчого; нiмо, як бiля могили. Швидко назбирав мишiю в шаньку, мов для
коней. Прихопив також трохи бадилля, що вирiзалося  з  чорної  глибини  на
свiтло денне.
   В сiнях перетовк мишiй.
   Що було їстiвне, все господиня змiшала докупи i  вилiпила  маторженики,
на вигляд - нiби плесковатi котлетини, але темнiшi.  Пеклися  вони  довго;
стали аж зеленкуватi якiсь, коли, зрештою, їх вийнято з печi.
   Кожному господиня спершу  надiлила  по  половинi.  Смак  був  тяжкий  i
прикрий. Розжованi кусники всилу  втягалися  в  стравохiд.  Але  всi  їдцi
розминали їх довго на зубах, протягаючи їдження  i  запиваючи  юшкою.  Все
одно: недобре на душi; нудить. Тiльки виголодженi  шлунки  приймали  корм,
який колов то в одному мiсцi, то  в  другому  i  їдкою  вагою  тиснув  пiд
грудьми.
   Пiч скоро вихолонула в вогкiй хатi.
   Мирон Данилович попрямував через околицю  навпростець,  бо  нiде  -  нi
тинiв, нi огорож. Проти села, в степу, хмари стояли стiною, над могилами i
над яругами, звiдки гайвороння пiднiмалося, як дим  вiд  пожежi,  i  рiзко
викрякувало.
   В одному дворищi, де збереглися тiльки найбiльшi  дерева,  та  й  то  з
покалiченими гiлками, стовбичила величезна акацiя.  При  нiй  прилагодився
пiдлiток, обтрiпаний i висохлий: коло самого корiння, в  старому  бур'янi.
Держав нижнiй кiнець шворки, прив'язаний вгорi до затулки на шпакiвницi.
   Жвавий птах перескакував навкруг - по надрубаних гiлках;  передчуття  i
ляклива обережнiсть вiднаджували вiд входу в хатку.
   I затулка, вистругана з сосни, i шворка, що коливалася вiльною  струною
при деревi, були надто незвичайними:  страхали  птаха.  Але  будинок  йому
потрiбен - тому вiдбувалося пурхання поблизу.  Одночасно  ж  птах  з  його
м'ясцем був до краю потрiбен зголоднiлому пiдлiтковi i той терпеливо  ждав
на помилку i необережнiсть жертви.
   Вони довго витерплювали взаємне перехитрювання.  Зрештою,  не  витримав
Мирон Данилович: пiшов додому лагодити ловецький пристрiй.
   Андрiйко здогадується, що тут - зброя на пернатих.
   - Пастка буде?
   - Нiби; затулка до шпакiвницi.
   - Бiля школи - багато.
   - Де, на старих кленах?
   - Там! I я - з вами.
   Дарiя Олександрiвна їх попереджує:
   - Обережно вибирайтеся на дерево, бо недовго i впасти.
   Птахолови потягли причандалля до  шкiльної  садиби.  Новий  паркан,  що
вiдгороджував вiд вулицi та з  обох  бокiв,  розiбрано;  тiльки  ямки  вiд
стовпiв чорнiють. А скривлений цегляний  мур  давнього  часу,  з  затилля,
зостався: весь на валу, бiля канави, напiвзасипаної  i  закритої  мертвими
бур'янами.  Вподовж  нього  стояли  обламанi  липи  i  клени,-  видавалися
розкиданими, хоч посадженi були в алею. Старiшi велетнi  так  струхлявiли,
що раз буря на свiтанку повергла: вiд того  зосталося  щерблення  в  мурi;
декотрi  ж  були  спилянi  попереду,  нiж  самi  впадуть.  Навiть   пеньки
викорчувано; i ями рудiють глиною, збираючи дощову воду.
   Шпакiвницi здебiльшого - на кленах. Але не бiля кожної  лiтають  птахи.
Вiдзначивши одну, вже вибрану крилатими мешканцями, батько i син починають
наступ. Спочатку сперечаються за право лiзти на дерево.
   - Ти слабенький, - сказав батько, - а там треба мiцно  цвях  забити,  i
молоток важкий.
   - Я зумiю! - настоює син.
   - Е, нi: ти стiй тут i придержуй драбину, щоб не посковзнулась, поки  я
лiзтиму до гiлок.
   Шпаки повтiкали, вгледiвши непрошеного гостя.
   Вiн, як справився,  злiз  додолу  i  вiднiс  драбину  за  липу.  Шворку
потягнув крiзь проламину в мурi, за яким принишк,  покликавши  туди  сина.
Довго ждали; страшенно довго.
   А птахи виказували байдужiсть до ознак облоги,  передусiм  -  до  нової
частини їхнього  домику,  оздобленої  шворкою,  що  напиналася  до  землi.
Байдужiсть була удавана i кiнчалася на певнiй межi вчинкiв. Вiльно кружили
птахи i пурхали навкруг; навiть пострибували на покрiвлi. Але всередину не
думали вертатися, нiби зроду там не жили i мешкати не  хотять,  хоч  якась
сила весь час тримала їх поблизу входу в  дощану  хатку.  Мирон  Данилович
тримав шворку натягнутою: щоб, смикнувши її, в одну мить  закрити  дверцi.
Птахи перегулювалися на гiлках бiля помешкання, обернутого в погибель.
   Тим часом хлопець розглядав дерева: всi нiби незримо дихають,  звернутi
до тепла, i купаються в свiтлi. Зовсiм повеснiло, хоч якоюсь  невiдступною
тiнню стоїть похмурiсть,вiд зими.
   Першi птахи, що недавно прилетiли, обережнi!
   Однак найсмiливiший, спокусившися i перемiгши вагання, скочив до  хатки
i зник всерединi.
   Мирон Данилович враз смикнув шворку: "Єсть! Єсть!" - повторив, радiючи.
Взяв торбинку i полiз брати зловленого. Коли птах повинен був  перескочити
з будиночка в торбу, тодi вдарив вiдчайно пiд її край i, вискочивши, щез -
тiльки повiтря фуркнуло.
   - Отакої! - з досадою промовив Мирон Данилович, кинувши торбу на землю.
   Невесело верталися батько i син: здобичi жодної, тiльки день згаяли.
   - Шпаки проворнiшi, нiж ми, - пояснив батько  невдачу.  -  От,  зробимо
пастку: один ховрах зловиться, на тиждень їсти.
   - Водою виллєм, - пропонує син.
   - Можна водою.
   - Тодi нащо пастка?
   - Пригодиться. Бо води багато треба. Спробуємо водою, i пасткою.
   Господиня i донька зустрiчали сумнi, як i самi птахолови.

   На черзi - пастка. Мирон Данилович пиляв дошку, а син  тримав  з  краю;
слабi робiтники часто приставали. Надвечiр збудувалася подобизна  приладдя
з фiзики, для вивчання в трудовiй школi.
   На одному кiнцi дошки прорiзано невеличкий  круг.  Бiля  другого  кiнця
сполучено, з допомогою хитрого "заскоку", двi планки: одна зверху - щiльно
при дошцi, i одна  знизу  при  нiй.  Верхня  планка  своїм  ширшим  кiнцем
прикриває, як затулка, прорiзаний круг; а її вужчий кiнець ходячи на вiсi,
пристроюється до "заскоку". Коли ширший  кiнець  планки  пiднiмається  над
прорiзом, куди повинен устромити голову ховрах, - тодi її  вужчий  кiнець,
дiючи через куткуватий крючок пристрою на "заскiк", звiльняє з  пружмниого
зводу нижню планку: пiд дошкою. Та планка, схожа на реєчку,  нiби  ударник
гвинтiвки,  швидко  б'є  в  напрямi  до  прорiзу.  Низ   дошки   гладенько
виструганий i там планка легко сунеться крiзь  дужки,  зробленi  з  дроту.
Кiнець її, який б'є до прорiзу, має в  собi  нагострений  цвях:  протинати
горло ховраховi. До  дошки  прибито  пакольцi,  призначенi  мiцно  тримати
знаряддя при землi.
   Як докiнчили його, Мирон Данилович  поставiв  на  стiл,  для  огляду  i
перевiрки, чи справний  механiзм?  Дав  синовi  щiтку:  нею,  зробленою  з
рогожки, мати колись хату бiлила; щiтка зсохлася,  намочена  в  розведенiй
крейдi.
   - Бери щiтку, - звелiв батько, - i знизу веди  її  край  через  прорiз:
так, якби це сунувся ховрах.
   Син робить, що звелено. Поволi пiдводить щiтку знизу i зрушує  а  мiсця
ширший кiнець верхньої планки; вона ж, пiднявшиея над. прорiзом, звiльнила
- через "заскiк" - реєчку пiд  дошкою,  з  пружинного  зводу.  Тодi  рiзко
дзенькнула пружина, а реєчка, озброєна гостряком, метнулася - врiзала його
в кругласту щiтку, нiби ховраховi в горло.
   - Ой, страшна ця рiчi - сказала господиня. Майстер знiяковiв:
   - Чим страшна? Здавна ж такi роблено...
   - Тим страшна, що нагадує, як мучать людей: в таких пастках.
   - Е-е! Влада ловить людей, а ми хижакiв, ще зерно крадуть.
   - Хоч i так, однаково -  страшна  вигадка.  Менi  подужалося...  -  нi,
скажете, що я безумиця.
   - Чому?
   - Подумалося: не ми хижого, а вiн всiх пiймав i душить.
   - Так i є: ми спiйманi
   - Бо гемони згуртовано пристали до татарця - душити  нас.  I  сонця  ие
видно.
   - Нехай. Те саме на ник повториться i вкаже, хто зробив. Бог  дужчий  -
всiм на небесних терезах змiрить, що заслужили.
   - Вже нас не буде.
   - Другi побачать.
   Дарiя  Олександрiвна  тiльки  гiрко  зiтхнула,  скоса   поглядаючи   на
побудiвку, що нагадувала їй владу "татарця",  -  та  подiбно  б'є  всякими
гостряками в горло людностi, заведена чортякою.

   Через негоду, що почалася  вночi,  i  через  недугу,  вiд  якої  голова
заморочувалася, Катранники вийшли в степ аж на третiй день.
   Ранок погожий. Батько нiс приладдя в  мiшку  i  тягнув  лопату;  синовi
доручив вiдро i дротяний крючок. Таких мисливцiв, як  вони  вдвох,  чимало
вибралося: скрiзь  сiрi  постатi.  Довго  сновигали  батько  i  син,  поки
натрапили на нору з певними прикметами ховрашиного  побуту,  недалеко  вiд
видолинка з калюжею. Воду носили вдвох, держачися за  дужку  вiд  вiдра  -
так, що бiльша вага лягала на сторону старшого. Швидко зникає вода в норi!
- стiнки i темнiють, i протряхають.
   Вiдходячи,  мисливцi  встромлювали  лопату  навскоси:  замикали  звiра.
Збилися, числячи влитi вiдра.
   - Мабуть, ховраха немає дома,- сумнiвається хлопець.
   - Де б вiн дiвся? Тiльки тут.
   - По старi колоски побiг...
   - Нi, побоїться: сьогоднi скрiзь ганяють.
   - Або - зловив хтось.
   - Були б слiди, а то ж рiвно.
   - Чому сидить?
   - Нора велика: треба залити.
   Носять i носять. Здається, не буде кiнця. Виморенi вкрай. I якраз тодi,
коли перестали пильнувати нору, звiдти  вискочив  ховрах  i  помчав  мимо.
Мирон Данилович ударив його крючком, але не вбив. Бiжить  за  ховрахом,  а
той кидається то в один бiк, то в другий, i видно, що  притоплено  його  i
прибито: нема доброї прудкостi.
   Недалеко вiд ярка починалися кущi - мала дiлянка, але  досить  їх,  щоб
ховраховi сховатися; вiн там i присiв. Шукають мисливцi довго, нема  його:
так  хитро  сховався.  Раптом  вискочив,  нiби  з-пiд  землi;  кружить  по
западинi, потiм вiдбiгає до своєї нори, також кидаючися на сторони.
   Мирон Данилович, доганяючи, бив навпопад,  з  розмаху,  i  стежив,  аби
тiльки звiрик вiд власної нори не вiдбiг до сусiдської  i  не  вернувся  в
кущi. Випадково - так поцiлено, що  писнув  ховрах  i  забився  у  судомi;
вдарений пiдбором з усiєї сили, сiпнувся декiлька разiв i скорчено  припав
до  землi;  знов,  востаннє,  пiдвiв   голову   i   ще   раз,   невиразимо
ненависницьки, зирнув i околiв. Моторошно стало  вiд  погляду  дикої,  але
свiдомої в своїй смертi iстотки.
   - Неси мiшок! - звелiв батько хлопцевi, зовсiм задихаючись.
   Обидва, як прийшли додому, зразу лягли. Батько важко дихав;  болi  -  в
цiлому тiлi, аж застогнати хотiлось. Дрiмав, поки жiнка зварить  вечерю  з
ховраха. Прокинувся, бо син клав йому лист  на  руки:  щойно  принесено  i
кинуто в двiр, просто на землю, нiби то лист не до  людей,  а  до  худоби,
якої вже не видно.
   Писав косар, Калинчак - вiн i обiцявся сповiстити, як тiльки  натрапить
на заробiток.
   - Читай голосно! - просить жiнка. - Що там пишуть.
   Вiн до сина:
   - На, читай: я слухатиму.
   Андрiй розбирає карлючки, веденi криво i розхитанi рядами:
   "...Пристав  я  на  Пiвнiчному  Кавказi.  Можна  витерпiти   трохи;   є
пiдробiток i дещо з їжi. Приїдьте - зачепитеся в совхозi".
   - Це добре: є  куди  тiкати!  -  сказав  Мирон  Данилович.-  Поїдем  на
Кавказ...
   Дiти теж пожвавiшали:
   - На Кавказ їдемо, на Кавказ! Коли, тату?
   - Не спiшiть! Не  скоро.  -  Сказав,  а  сам  втiшений:  "Ось,  є  куди
вискочити з тенет, серце зболiло вiд такого помирання".
   Жiнка зрiкається:
   - Вже я з дiтьми мандрувала. А тепер знов  ночувати,  як  собакам,  пiд
тинню. Так пропасти i дома можна. Нiкуди з малими не поїду!
   Вiн довго збирав останнi мiркування, та не вирiшилося нiчого.
   Ховрашина в юшцi пахла смачно, коли ж покуштував, чудна якась... "Це  я
всилюю собi!" - думав Мирон Данилович.
   Голод навiв такий присмак, що скоро кiсточки лягли бiля миски в кожного
їдця: обгризенi i обсмоктанi.
   - Гарне м'ясо - не думала! Правда, гарне? - питає мати.
   Малi цокотять ложками об миски i, стверджуючи, хитають головами замiсто
вiдповiдi.
   Батько по обiдi взяв мiшок i знов подався в поле. Людськi тiнi  снували
всюди - поодаль одна вiд одної. Вiн вiдбився зовсiм  далеко  i,  поникавши
марно, стороною вертає: тодi бачить розкопаний  кагатик.  Торiк  там  були
бiлi буряки; гарнiшi забрано, - зосталася гнилувата дрiбнеча, з якої  дещо
годиться  на  борщ.  Мабуть,  хтось  брав  i,  занедужавши,  вмер.  Рештки
пропадають. Поки перечищав їх, оберталося на думцi з невiдчiпною тривогою,
нiби вiд хуртовини: хтось брав тут i вмер, брав i вмер...
   Мирон Данилович вiдходить до села. Земля, як жива, прокидається i  нiби
заглядає в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена  свiтлою  вогкiстю,
дихає м'яко  i  з  ясним  смутком,  навiть  з  незвичайною  зворушливiстю,
обiцяючи врожай, - пiсля злигоднiв викинеться добрий колосок.
   Хмарки переходили легко i так низько, як  в  хатi;  вiддавали  перловою
рожевiстю i синню, забарвлюючи повiтря вiдсвiтами.
   Селянин ступав помалу - берiг дихання;  боявся,  щоб  серце  не  почало
перебивати: тодi впадеш немiчний. Перетерплював одну  тривогу,  вiдчуваючи
її з великими смутками, без надiї подужати до кiнця. Не  мiг  вирватися  з
болючого круга,  повного  тiней,  що  стовпилися  i,  мов  птицi,  вiщують
майбутнє.
   Вiн вертав завулками, де все чорнiє, як пiсля  пожежного  побоїща:  все
обiдране i розорене до пня. В однiй хатi  дах  провалився  i  не  було  нi
дверей, нi вiкон. Мирон Данилович заглядає  всередину  без  луток:  мертвi
лежать не прибранi - цiла сiм'я. Батько бiля лави, близько  покуття;  мати
при стiнi, а дiти, скорченi, недалеко вiд печi. Сама  ж  стiна,  при  якiй
сконала жiнка, була вся на вiддалi простягнутої руки обколупана, а пальцi,
забрудненi в глину, яку ця душа видряпувала i їла перед смертю.
   Мирон  Данилович,  глядiвши,  зацiпенiв  на  мiсцi,   нiби   грозовицею
прошитий, а вмить вiдвернувся, бо почув  як  десь  поблизу  загуркотiло  -
спроквола, з  глухими  перестуками  колiс.  Тодi  вiдступив  вiд  хатнього
кладовища. Став за причiлком поруйнованого сарая; бачить: наближається вiз
i коло нього -  два  дядьки,  обидва  ледве  сунуть,  такi  слабi;  поволi
наближається вiз, запряжений ребристою конячиною.  Ось  пристає  до  хати,
звiдки щойно вiдiйшов свiдок.
   Дядьки  беруть  довгi  жердки  з  крючками,  нiби  гакосписи,   вживанi
пожежниками в роботi серед огню, i входять по мертвих. Через порiг тягнуть
труп чоловiка до воза; потiм, перемiнивши жердки на  вила,  простромлюють:
один вганяє гостряки крiзь  ноги,  а  другий  -  крiзь  шию...  З  натугою
пiднiмають труп, хоч то сам кiстяк в шкiрi i лахмiттi, i кладуть  на  вiз.
Вiдпочинувши, знов зайшли в хату, виволочили вiдтiля, мов великий потлiлий
снiп, труп жiночий, з пальцями в глинi, i так само на вiз  поклали,  пiсля
чого побрели по мертвих малят.
   Мироновi Даниловичу видалося, що жiноча рука шарпнула повiтря, - i вiн,
нiби крижаним вихром обкинутяй, мерщiй пiшов геть, не  оглядаючись.  Думав
дорогою:
   "Нiж отак пропасти пiд бiсiвськими гаками, спробую на  Кавказi",  -  що
зароблю, додому вишлю: прикупити харчiв; бо кiнець на возiї - кинуть через
полудрабок, коли людина тiпається". Докладно обмiркував: ноки йому доїхати
до служби, в хатi вистачить маторженикiв, ховрашатини,  бурякiв  i  лузги.
Андрiйко знає, як ловити звiрка i  птахiв.  З  мамою  дiти  ходитимуть  по
зiлля, що скоро вирветься наверх.
   Вiддавши жiнцi знахiдку, пiшов  по  ломаччя  на  паливо:  в  сусiдньому
дворi, порожньому i тихому, як. цвинтар,  витягнув  iз  хлiвця;  нотяг  до
свого порога - там порубав i поколов  на  цурки.  В  хатi  мовчання.  Дiти
сидять коло печi, скорчившись, як тi, що їх Мирон Данилович бачив щойно  в
руїнi.
   - Трохи продержимося, - сказала жiнка, - а далi як буде?..
   - Я надумав: таки поїду! Не стане гроша на квиток, один i так проскочу.
Вночi багато "зайцем" тулиться мiж вагонами.
   - I я можу так, - озвався син.
   - Гаразд, але сиди дома! Ще тобi рано.
   - Краще б не їхав, - вiдраджує дружина, - тепер же  дороги  небезпечнi:
скрiзь ловлять i кидають, коли не в степ, то в глибокий яр.
   - Вовкiв боятись...
   - Вiд тих вiдчепишся, а вiд цих нi, вони - як чорти.
   - Таки поїду, сьогоднi ж поїду. Чого  ждатиму?  Спробувати  треба,  нiж
отак пропадати. Тут нiякого заробiтку. А чоловiк листа прислав i кличе:  є
робота. Вiн має хоч хлiбину чорну - i я добуду i привезу.
   Сама згадка про хлiб, нехай буде иайчорнiший, збудила болюче бажання  -
хоч скориночку взяти...
   Глянула жiнка, як дiти  слухають,  сидячи  коло  печi,  аж  оченята  їм
заiскрилися, i промовила тодi:
   - Спробуй, тiльки знай: як не вернешся, ми без тебе пропали!
   - Не журись: харчiв добуду i зразу ж додому. Як мiг би жити без вас?
   Вiн дуже стривожився серцем, коли в дорогу виходив.  Родина  проводжала
до ворiт - далi йти вiн заборонив. Дружина  мовчки  плакала,  прощаючи,  а
доня вчепилася рученятами, тонкими, як двi гiлочки,  в  його  рукав  i  не
вiдставала, тiльки сумно оченята свiтять: нiби хоче сказати, що  це  понад
сили її дрiбної душi - розлучитися з татом. Вiн, жахаючись, подумав:  "Уже
поза свiтом дивляться очi моєї дитини!" . Хлопець, хоч  тримався  мужнiше,
нiж сестра, все ж не мiг вiд тата вiдступити - так i поривався  до  нього,
мов незримо прив'язаний.
   Мирон Данилович сказав собi в думцi, терплячи вiдхiд вiд рiдних:  "Дуже
сумне моє прощання! - чи не знак?"
   Всилу розлучився з сiм'єю. Вiд перехрестя бачив, як  вони  коле  ворiт,
любим i таким беззахисним гуртком стоячи, пiднiмають руки i  все  прощають
його.
   А вiн, звернувши на другу вулицю, безлюдну, раптом  вiдчув  несвiтський
жаль на серцi, мов напад негоди вночi - чорної,  слiпої,  повної  дощу  та
блискавок: враз, без просвiту! - i його  тодi  нiби  судома  пройняла.  На
обличчi, вже . давно незнанi, покотилися сльози i закрили зiр. Отямившись,
питає себе: "Що це? Скiльки рокiв не плакав, а тепер -  як  мала  дитина".
Вiдходив, схожий  на  приреченого:  мимо  розгороджених  садиб,  мимо  хат
обдертих,  мов  кiстяки  найдавнiших  тварин,  хат  -  пiд   хмарами,   що
проносилися низько, нiби торкаючи їх. Вiяло вогкiстю.
   Часом граки промайнуть i, косо обкинувши луковину в  повiтрi,  зникнуть
за блiдно-рудими горбами в степу i млистосизими перелiсками.
   Нiмо серед руїн. В одному дворi - величезне попелище, а  бiля  нього  -
неглибока яма, де лежать мертвi: старий чоловiк i хлопчик, трiшки  попелом
притрушенi. Як глянув перехожий, на душу тiнь зайшла;  невловимим  страхом
скувала на мить: важка i холодна.
   Вiн далi похилив пустельною вулицею, рiдко, в зморi душевнiй поглядаючи
на хати. Порiвнявся з  кладовищем  i  видно:  при  кутку  чоловiк,  зовсiм
знесилений, копає яму -  вже  кiнчає  роботу...  Вже,  встромивши  лопату,
вiдходить кудись кволими кроками. А з'явилися два сусiди, однаково,  як  i
вiн, знеможенi: тягли мертвого просто за плечi  i,  побачивши  свiжу  яму,
поклали його туди. Постояли трохи i пiшли - прямцем помiж руїни.
   Мирон Данилович дожидає: що далi...
   Той, хто викопав яму, притягнув, на двох ломаках з перекладиною,  свого
покiйника. Поклав його бiля ями i стоїть:  дивиться  на  пiдкинутий  труп,
розмислюючи, що робити? Здавалось, викине  чужого  мертвяка,  а  помiстить
свого, бо для нього яму викопав. Але все пiшло iнакше -  чоловiк  зоставив
чужого в спокої i зачав копати яму  наново,  для  свого.  Скоро  ж  зовсiм
приставi - не мiг рити землю. Подумав з хвилину, а потiм  полiз  в  готову
яму: судячи з його рухiв, старався вiдсунути пiдкинутого покiйника  набiк.
Пiсля того вiн поклав туди ж,  поруч,  i  свого  покiйника.  Вилiз  i  був
задоволений: там помиряться, свiй i чужий! Взявся засипати обох.
   Катранник, постоявши коло кладовища i вiдпочинувщи,  подався  на  шлях,
бiля якого здалеку все щось темнiло, нiби  дрiбнi  горбки.  Коли  пiдiйшов
близько, побачив, що то - люди, зовсiм опухлi, лежали на висохлих бур'янах
i просто на землi.
   Дивившися, селянин вiдчув: йому тьмариться в очах  i  немiч  хилить  до
трави. "Коли б  i  самому  тут  не  впасти!"  -  замовляє  себе.  Зусиллям
вiдводить очi вiд лежачих  i  простує  далi:  навпростець,  мимо  дрiбного
хуторця.
   Здавалося, безконечно йшов i все згадував про  хатки,  що  тут  були  -
свiтлi, мов  скарбнички,  серед  вишневого  цвiту;  з  яскравими  грядками
чорнобривцiв i соняшниками коло вiкон.
   Поглянув, розбито хуторець, як старий горщик! -  сiробрунатна  руїна  в
висохлих бур'янах, на темному схилi.  Покiйникiв  мало.  Не  видно  слiдiв
людських, крiм кiлькох найсвiжiших, з колiєю  разом.  Селянин  здогадався:
"Знов, тi самi возiї..."
   Примiтивши пiдводу, що вiд'їжджала в степ, вiн попростував  назирцi  за
нею, поки спинилася недалеко вiд дороги,  бiля  старого  колодязя.  Дядьки
вхопили з пiдводи труп - як дровиняку, вкинули в  колодязь  i  взялись  до
наступних мертвякiв; спорожнили вiз.
   Селянин обминув їх подалi, бо раптом упади, вони вкинуть на дно, а тодi
- смерть болюча, в калiцтвi: тут колодязь глибокий - страшно глянути!
   Пiсля цього випадку, трохи повагавшися, звернув до сусiднього села,  де
жив колись. Недалеко туди, i хтозна, чи не трапиться що їстiвне; дiтям  би
вiднiс, перед довгою розлукою. Трудно йшов. Ось i село - не  впiзнав  його
Катранник!
   Колись ряснi верби зеленiли на пiвнiчному березi ставка,  розступившись
тiльки там, де хлопцi приганяли скот напувати: там воли,  корови,  телята,
конi вбродили в воду, по  пiску.  Росли  верби  i  вподовж  греблi,  i  на
городах, що тяглись до самої води: напроти недалекого другого берега,  де,
також по схилу, тiльки лагiднiшому, шумiли лани пшеницi,  нiби  вклонялися
до вiдблиску сонця в ставковому дзеркалi. Сади, мов зеленi хмари, облягали
його вiнками, все розширяючися на горбах i невисоких кручах,  З-мiж  дерев
виглядали хатки, як бiлi горлицi, що зложили крильця, такi чистi  хатки  i
гарнi: радiли до блакитi вiкнами, нiби очима.
   А тепер - нi деревця нiде, нi тину! -  самi  бур'яни.  Хати  розваленi:
темнiють рештками коминiв i стiн.
   Демонський смерч пройшов i вмить змiнив оселю; з живої  зробив  мертву.
Через те чорний прапор - матерчаний чотирикутник,  як  пекельний  знак,  -
сповiщає високо на жердцi, що вся оселя стала домовиною. Гiрко дивитись на
пустелю, i Катранник  вiдразу  повернувся  в  степ.  Виходячи,  глянув  на
вулицю, вкриту торiшнiми бур'янами: побачив чоловiка, не дуже старого, але
виглядом древнiшого вiд кожного дiда: шия тонка-тонка,  мов  сама  висохла
окiстка зосталась, обтягнута посiрiлою шкiрою.
   Чоловiк iшов повагом; голова широко похитувалася, нiби на  стеблинi,  -
велика i кутаста. Волосся наполовину випало. Комiр, надмiрно  широкий  для
шиї, осунувся набiк, звис петлею на трудних кiстках:  як  i  вся  сорочка,
давно непрана, притемнiв до кольору землi. На цiпочок опирався селянин  i,
вiдхиляючи височезнi бур'яни, ступав забарно,  нiби  перевiряв,  чи  мiцнi
суглоби в ногах. Зник, мов привид, що вертає до труни.
   Катранник обережно рушив слiдом i роздивляється, -  де  старий?  Скрiзь
бур'яни i розваленi житла. З одних  сiней  через  порiг  виставилися  самi
стопи: землисто-сiрою мертвизиою до хмарного дня, як викладенi  з  могили.
Так вразили, що подорожнiй покинув шукати дiда i звернув до знайомої хати.
Причаївся, коли зачув стукiт пiдводи. "Скрiзь вона!" - подумав з  досадою.
Бригада гробокопiв складалася з п'ятьох - чотири йшли при кутках гарби,  а
п'ятий вiв конi. "Де цих попади на вiз - не вирвешся!"
   Вiдстуковiла пiдвода; тодi Катранник попрямував до  знайомої  садиби  -
дивився i не мiг збагнути: нема любого  мешкання,  до  якого  звик!  Хата,
оббита дощами i потрiскана, стала падати. Оголений пiдсiшок виглядав  так,
нiби зуби нечистої сили вгризли рiг, зiрвали м'ясо, зоставивши  дерев'яний
маслак. Дах запався.  Сiрiла  кроква,  як  частина  перекинутої  шибеницi.
Подiбно до цiєї хати, нежива тварина  в  полi  лежить,  обдзьобана  хижими
птицями, що лишили на ребрах шмаття шерстi. Дверi  виваленi  з  одвiрками.
Хмурно i сиро в руїнi.
   Тут жили дальнi родичi: вмерли вони, чи свiт за очi втекли?
   Дивився на дiлянку, знану з дитинства, на хату, в якiй жив, обернену  в
розвиток глини, як i всi iншi житла навкруг. Зосталися  рештки:  безслiвне
промовляти про смерть - кожному хто сюди приходить.
   Засмучений безмiрно, вiдходив Катранник вiд пустки. Мандрував навмання,
аби в степ вибратись, а там вхопити напрямок до  станцiї.  Коли,  зрештою,
прибув туди, його не впустила бригада комсомольцiв, що, настирно  i  рiзко
кричучи, всiх  завертала  геть.  Марно  було  б  просити.  Похилив  голову
Катранник i попростував пiшки в район.
   На шлях, що слався безконечно,  налягали  хмари.  Посiяв  дощик,  потiм
линув так, що враз калюжi стали, але скоро i вщух. На нього не дуже селяни
зважали - тiльки гнулися, мов колоски.
   Хто, вкрай виснажений, падав при  дорозi,  там  помирав;  i  кожен  був
близький до того самого: вже здерев'янiв почуттями i  тiльки  прислухався,
чи скоро самому кiнець.
   Катранник ступав, зiбравши вичерпки сил в одно прагнення, i всi думки -
в один вузлик, мов залiзний: неодмiнно дiйти.
   20
   В районi, куди добувся з iншими, жовтiли установи в  кам'яницях.  Брама
величезного подвiр'я  тримала  напiк:  "Союзхлiб",  i  дивувала  хлiбороба
страшенно. "Чому союзний? Виходить,  то  хлiб  союзу  з  пiвнiччю,  звiдки
накази йдуть, - який союз, коли забрано хлiб, а ти вмирай?"
   Погляд зосередився на пiрамiдах збiжжя: крiзь  дiрявий  брезент  багато
зерна видно, промоклого в дощi i пiдiпрiлого.
   Сам колiр зерна непереможно надив. Ось  вiн  -  спасенний  хлiб.  Перед
очима. Чиста пшениця.  Всього  мiшечок  би  набрати  -  сiм'я  врятується!
Однаково ж зерно згниє на мокрому мiсцi. З того, що просипається в  грязь,
можна тисячi торб наповнити i спасти душi. Нi, i хлiб, i люди гинуть.  Хто
наказав?
   Сильна варта обступила пропадущi пiрамiди, вся з гвинтiвками; по-чужому
говорить.
   Селяни ж, нiби привороженi, дивляться  на  зерно:  худi,  як  тички,  i
обшарпанi гiрш, нiж колись жебраки.  Здебiльшого  сидять  або  прилягли  -
скоро їм кiнець. Крiм лютої  голодностi,  терплять  муку  вiд  споглядання
близького  хлiба;  здається,  простягнув  руку,  ступивши  наперед,  i   -
врятований! Досить сирого зерна поїсти, щоб  скрiпитись:  твого  зерна,  з
двору забраного.
   Спокуса  пожирає  кволi   душi,   як   незримий   огонь,   довiвши   до
пiвбожевiльного самозасдiплення. Прилютувала близькiстю пшеницi i зв'язала
руки, ноги, думки, очi, i позбавила твердої волi - шукати iншого рятунку.
   Мерехтливi очима, притягуються до хлiба, як снохода до мiсяця або нiчнi
метелики до полум'я: притягуються i поволi згоряють  в  недужому  жеврiннi
свого серця.
   Катранника борола, мов навiяння, ця бiда: вiн теж. пагточився очима  до
пiрамiд. Без марева, в денному виглядi хлiб!  Ось,  близько!  Постiй  отак
пiвдня, i пропав;  недуга  душевна,  скувавши,  домучить.  Як  з  ланцюга,
виривається вiн з того заморочення...

   Недалеко  вiд  сiрчано-жовтих  дверей  райвиконкомiвського  будинку,  в
западинi  мертва  людина  лежить;  обличчя  не  видно,  бо  дощова   вода,
набравшись високо, закрила. Проходить  чоловiк,  поплямлений  i  небритий,
маючи в руцi поламану пилку на залiзо. Сам собi говорить вiн, але так,  що
сторонньому чути:
   - Умерла жiнка, другий день  лежить  -  i  вони  нiчого...  Затупотiли,
вбранi в рудi ваксованi шкiрянки, службовцi на виходi з дверей, тодi  враз
Катранник i стрiчний поспiшили нарiзно. Оглянувшись на групу при  будинку,
селянин подумав: "Прибиратимуть мертву - того  й  вийшли  гуртом;  iродовi
душi,  а  таки  ж  люди".  Однак,  група  постояла  на  схiдцях,  подимiла
папiросками, i хоч би хто зиркнув на  покiйницю,  що  лежала  перед  ними!
Зiйшли наниз i огидливе обминули труп, коло якого свiтлi брижi  бiжать  на
водi. Обминули так, нiби то - дровина, що перешкоджає державнiй справi.
   Катранник, побачивши,  як  частина  службовцiв  повернула  йому  вслiд,
пришвидшив крок. Треба сходити в мiстечковi магазини. Скрiзь дiди,  жiнки,
дiти ходять пiд вiкнами i спиняються перед дверима: їсти  просять.  Багато
померлих,  нiхто  не  прибирає  їх.  Ось  двоповерхова   установа,   крита
ржависто-брунатною  бляхою.  На   першому   поверсi   вiдчинилося   вiкно:
повнощокий чорнiй, нагороїживши френч на плечах, розглядає вулицю  i  щось
жує. Внизу, на тротуарi, пiдходить бабуся i простягає  руку,  висохлу,  як
хмизина:
   - Дайте, хоч крихту! Бо вже вмру...
   Сизастовибритий слухає в вiкнi, слухає, жуючи, i нiби аж втiшається вiд
жалiбного прохання, а враз iз брязкотом зачиняє вiкно; чути,  як  клацнула
задвижка.
   На дверях, крiзь скляний  прямокутник  на  бронзових  гвинтах,  багрiла
вивiска,  з  якої  Катранник  довiдався,  що  тут  -   редакцiя   часопису
"Ленiнський шлях". В  сосновiй  рамi  з  дротяною  сiткою,  вкрiпленiй  на
паркан, висiв примiрник видання. Поблизу валялася половина часопису, кимсь
покинута чи  загублена.  Селянин  зачепився  поглядом  за  статтю,  звiдки
викричано: "Пiдкуркульники в мiстi об'їдаються чужим хлiбом...  не  хотять
робити в полi... це - саботаж!.." - i  далi  в  такому  змiстi;  багато  i
густо.
   Хотiв покласти папiр на землю, бо подосадував: "Бач, пикатий, що ковтає
в вiкнi, розбрехався, коли платять; вiн до землi  нi  за  якого  чорта  не
пiдiйде робити хлiб, як ми i  нашi  сiм'ї  з  прадiдiв".  А  таки  селянин
приберiг часописний друк: в дорозi згодиться.
   Бiля  сусiднього  домика,  їдкого  покрiвлею,  як   i   редакцiя,   але
одноповерхового,  стала  пiдвода,  вся  обкинута  парусиною.   Сутулуватий
службовець, що мав на кiльцюватому волоссi кепку  з  чорної  шкiри,  метко
зскочив на цеглу i, щось крикнувши пiдводчиковi, потупотiв до дверей.  Там
потягнув за дерев'яний держачок, вiд якого бiгла вгору дзвiнкова  дротина.
Потягнув i зразу ж - назад до пiдводи, вiдкiля вiзник  перевалював  мiшок,
зверху сивий вiд випорошеної крупчатки, нiби коло млина. Вхопили  вдвох  i
домчали до дверей, що якраз тодi рвучко  вiдчинилися,  бо  за  ними  стояв
хтось i ждав, коли впускати. В одну помлу очей мiшок щез всерединi,  пiсля
чого обидва носiї, за спинами яких дзвенькнув дверний замок,  вiдбiгли  до
пiдводи, скочили на свої мiсця i погнали щодуху. Важкий вистукiт  розлiгся
по сiрастозеленкавих бруковиках, тьмаво-лискучих пiсля дощу,  мов  черепи,
тiсно покладенi в грунт.
   Переходячи,  голоднi  ставали  перед  дверима;  дiд,  що  хитався,   як
смертельно поранений, потягнув держачок  дзвiнкового  пристрою  -  жодного
руху i вiдповiдi! Нiби  не  було  нi  душi  всерединi.  Прохачi,  зболiвши
нервами вiд марного ждання, вiдходили геть.
   Зоставалася загадка для селянина, чому вдень тягнено харч? "Мабуть, вiд
страху, що в присмерку люди вiднiмуть, осмiлiвши".
   Як потiк серед цегляних скель, простяглася черга до магазину, де  дають
кислу капусту. Раптом перехожi почали пiдбiгати поблизу; селянин i собi  -
туди! - в свiжий i значно  коротший  "хвiст",  що  випростовується  течiєю
дожидачiв, вiд чого багато крику одних на  одних.  Зрештою,  всi  посунули
назад, вирiвнюючи звичайний порядок.
   Мирон Данилович дiстав кiло капусти:  колись  моченої,  тепер  сухої  i
несвiжої. Видалася смачнiшою вiд десертiв! -  сховав  запас  її  в  торбу,
обмотаний поверх кулька також половиною злої  газети.  Трохи  повеселiшав,
набравши певностi, що добереться до Кавказу: на три днi харчу вистачить. А
там грошей позичити можна в знакiмця - до вiддачi з першого заробiтку.
   В дорозi до станцiї здогадувався: "Пощедрiли на капусту  -  бачать,  що
пропада на складi". Присiв пiд червонавою  стiною,  мiж  такими,  як  сам.
Здавалося, потяга взагалi не буде, i руху - теж, взагалi, нiчого бiльше не
буде - так довго ждали.
   Аж перед свiтом, крiзь штовханину, Катранник прорвався в вагоннi  дверi
i зразу ж лiг на верхнiй полицi.
   Сон  приходить  мертвотний  i  тяжкий.   Прокинувшися,   вiдчув   Мирон
Данилович, що потiє в морознiй лихоманцi.
   Певно простудився, на дощi йшовши, а потiм - як сидiв на землi.

   Ось, надвечiр, вузлова станцiя: тут пересiдати; i знов жди!
   Площа схожа на мурашник, серед якого сила  начальства  наiндичується  з
портфелями або товстими течками; козиряє в автах; протiснюється в установи
i висипає звiдти,  надмiрно  вносячи  лиця,  як  велипанство,  i  збрезкло
поглядаючи на  "сiрих"  з  населення.  Рiзниться  одежею  i  партквитками,
магветна могутнiсть яких,  нехай  схованих  навiть  дома  в  шухлядах  иiд
замком, незримо обкидає їх злою властивiстю. Бо то  -  їх  талiсмани,  вiд
яких навiюється вiдраза: передусiм до кожного, хто з села i конає,  згадно
з рiшенням партконоводства в столицi.
   Глянув селянин:_ "Ого! Стiльки їх,  що  кров  з'їдять,  провалi  ми  до
канцура". Вiн пiшов виглядати викидної городини, миллостиво  продаваної  в
"хвостi" за скажену цiну.
   Черга збираються вiд схiд совця  i  нуртують,  i  нидiють  до  пiвночi:
застоюванi, втрачуванi, розриванi  пiд  час  несподiваних  тисканин,  знов
спаюванi голоднечею. Люди держаться однi за одних, щоб  зберегти  мiсця  в
чотирирядному натов пi,- так бджоли творять пасма, крiпко зчiпленi.
   Катраиник  мав  надiю  на  комерцiйний  хлiб.  Пристроївся  i  дожидає,
мучачись вiд  простудної  лихоманки,  втоми,  поривiв  такого  жагучого  i
невтримного болю в глибинi iстоти, який нiби шепотить  нечутно  весь  час:
"Їсти! їсти!" Увага i зiр, прив'язанi, до дверей вдалечинi, пригасають, як
спорожнiлий каганчик.
   А чутка пройшла, що даватимуть кiльку; що ж? - можна  рибний  дрiб'язок
споживати зразу, заїдаючи капустою замiсто хлiба.
   Зморена  люди,  стоявши  вiддавна,  .втратили  рухливiсть  i   гостроту
почуття, якраз тодi, коли набiгли машини з  вартою.  Катранник  затерп!  -
якби був здоровiший, мiг би рвонутися крiзь ряди i втекти.  Але,  скований
слабiстю, непорушно стояв серед багатьох, нiби перед очима давуна.
   Служаки брутально хапають селян, як вовки овець, i  миттю  спроваджують
на платформи: наповнивши їх, хутко оббiгають кругом, коли мотор гуркотить.
Один револьверник сiдає до шофера в кабiну,  а  решта  береться  до  нової
пайки жертв.
   Везли незвичайно швидко - найглухiшими вулицями.
   На станцїi всiх перевантажено в товарячi вагони  i  зразу  ж  замкнуто.
Потяг стукотливо погнав, як навiжений; iнодi спинявся, тодi - дивна тишина
за дерев'яними стiнами!  Зрештою,  коли  прибув  до  призначення,  негайно
загуркотiли дверi вагонiв, крик донiсся i звiдкись - крiзь нiчну сутiнь  -
повалив їдкий дим. Блиснули до дверей лiхтарi: з ними охоронники  вскочили
всередину. Посунув потяг i скоро знов пристиг, прикро над краєм  глибокого
провалля,  вiдкiдь  полум'я  вибивалося,   нiби   велетенськими   шматками
розiрваної тканини, крiзь  дим,  клубочений  по  млистiй  широчинi.  Зойки
пронизували нiч.
   Катранник став страчувати думку, коли охоронники брали селян i викидали
з  вагонних  дверей  вглибочину.  Хто  сунув  по  крутому,  чiпляючися  за
нерiвностi, а хто котився чи летiв униз: всi зникали в огнищi.
   Через хвилину також Катранника кинуто з дверей -  вiн  опинався  руками
проти прислону i судомливо  грiб.  Пiд  пальцi  попали  обвугленi  корiнцi
кущiв, тодi мимовiльно промайнув здогад: "Мабуть, лiщина була!" - вхопився
селянин розпачливим зусиллям,  але  корiнцi  в  останню  мить,  трiснувши,
вiдiрвались. Вiн посунув вниз. Падаючи  трохи  стишено,  ще  раз  чiплявся
обома руками за вигорбину. Вiдчув, що прiрва стала вiдлогiша. Знов нiгтями
i черевиками подрав схил, щоб спинитися, i не мiг! -  сунув  з  розгону  в
задушливу димряву. Раптом тяжко штовхнувся плечем, об що? - того не бачив!
Тiльки рiзко обпекло i придушило  до  земляної  стiни.  Тодi  вiн  став  з
бiльшим натиском  хапатися.  Якби  була  нерiвнiсть  або  корiнь,  вiн  би
вдержавсь, але - порожньо.  Далi  падав  мiж  великi  деревини,  обхопленi
полум'ям. "Пропав!" - проблиснуло в свiдомостi. Вiн падав нерiвне, аж поки
вдарився спиною об дерево, а головою об схил. Миттю зiм'яло  в  клубок  i,
перекинувши, потягло наниз, нiби в коловоротi горючої  рiки.  Волосся  над
правою скронею обсмалилося, але вiн, швидко падаючи, нiби стратив вiдчуття
болю. Розумiв, що задихається, i що плече йому валить. Тодi  ж  запався  в
нестямнiсть, з якої його вирвав рiзкий бiль - вiд падiння в тiсну  мiлину.
Мирон Данилович, трусячись, обторкує грунт. "Я в  мокрому  глинищi!  Це  -
ярi, можна лiзти через воду!" - втiшає  сам  себе.  Як  звiр,  -  чотирьох
вiдповзає в болотянiй  щiлинi,  протискаючись  помiж  одними  дровиняками,
залитими тванню, i попiд другами, що стирчали в безладдi над головою.
   Весь час нагорi i по сторонах -  розпачливi  крики,  вiк  яких  мiг  би
стратити пам'ять, але i сам був прибитий  i  приголомшений,  пiвмрець,  що
корчився в поривi: повзти серед загибелi.
   Високо розлягався бурхiт огнища i  стукiт  обвалюваного  дерева;  також
вишум i шипiння в спецi, приглушуючи, проймали диким  страхом,  бо  пожежа
от-от привалить.
   Все  -  нiби  в  огнi  великої  споруди,  коли  вже   зруйнувалася:   з
поперехрещуваними балками i зваленими стовпами, якi, згораючи  гуркотливо,
осiдали в глибину земної щiлини.
   На днi, в боковiй струмовинi, так багато обвуглених  обаполiв,  кинутих
попереду! - крiзь них мало хто просунувся  до  глинища.  Застрявали  люди,
здавленi  i  скалiченi:  там  їх  i  нищив  огонь.  Один  чоловiк,  зовсiм
обгорiлий,  звис  до  води,-  його  стопи  стиснутi  мiж  двома  близькими
деревинами, а руки i голова гойдаються в поривному полум'ї, нiби  червонiй
повенi, крiзь яку мчить глибинний протяг.
   Багато селян згорало в велетенськiй печi-прiрвi, над якою  стовпи  диму
вставали, мов над фабриками. Потяг пiдвозив  туди  новi  натовпи;  скиданi
вартою, падали вони i калiчилися ранiш, нiж стати здобиччю огню вiд шпал i
обаполiв, облитих смолою. Привезенi на платформах дерева вергано в прiрву,
навперемiн з людьми.
   Катранник продирався попiд заваллями  i  раз  був  стратив  свiдомiсть.
Опритомнiв скоро: вiд палення  згори  i  вогкостi  знизу  -  з  болотяного
рiвчака. Спекота пронизувала одiж i пiдганяла повзти, як пораненого  вужа.
Хоч низовий протяг через  глибоку  щiлину  приносив  трохи  повiтря,  таки
димова задуха була смертельна - рвала груди, труїла кров, слiплячи  зiр  i
тьмарячи думки.
   Зрештою,  долiз  Мирон  Данилович  до  калюжки  в  глибокому   водориї;
обхлюпався там, щоб, рятуючись вiд палення, зберегти одiж  на  плечах.  Аж
тодi вiдчув:  збоку  щось  штовхнуло  i  муляє  -  торбинка!  Його  власна
торбинка, набiк прив'язана, через плече.
   На днi калюжки повно камiнцiв i пiску з глиною. Вихлюпуючи воду звiдти,
Катранник прошепотiв, нiби сам собi чужий: "Це  я  ще  живу!"  Тодi  враз,
здається, пiдбадьорений дiйснiстю сказаного,  почав  лiзти  далi  i  через
декiлька хвилин був так далеко вiд болотяної щiлини, що  коли  там  стався
черговий обвал з гуркотнечею в огнi, то вже не мiг  зачепити.  Прискоривши
рух, Мирон Данилович раптом обсунувся  в  глибшу  промоїну,  нiж  була,  i
мимоволi знов облився - вiд дрiбного водоспадика, пiд звалищами. Як пролiз
у нешвидкiй водi, то  вже  встати  змiг,  при  узбочинi  яру:  там  скрiзь
вигиналися пригорки i лежали валуни бiля обпалених кущiв. Горючi деревини,
накиданi згори, були рiдшi, i вiн то переступав їх, то пробирався знизу, в
протулини з рештками заростi.
   Намацав якусь рiч, обгорнуту матеркою, що вбризкана  в  болото.  Спершу
проминув рiч, а тодi надумався: простягнув руку i взяв.
   Вiдступив за горби, де тiльки окремi дровиняки i шпали, облитi  смолою,
скотившись, палахкотiли з низьким  димом;  пiд  виступ  збочини  присiв  -
вiддихнути i отямитися з лиха.
   Обторкує знахiдку, розгортає i, на  диво  собi  i  незмiренну  радiсть,
бачить хлiб! - сухий, причерствiлий трiшки, але ж хлiб. Знати вже з самого
дотику, це - житнiй. Скрiзь розшукуваний хлiб i не знайдений, дiстався, де
i не подумати про нього: в самiй погибелi.
   Вся iстота припала до знахiдки! Вся - з болючою хижiстю голоду. А  знов
почало палити вiд завалля. Мирон Данилович з'їв  тiльки  один  вiдломлений
шматок, тримаючи його на стулених долонях, щоб нi одну крихту не  згубити.
Тодi зав'язав хлiб, як було, i сховав собi в  торбинку;  i  перевiрив,  чи
хлiб там, провiвши рукою по тканинi.
   Хоч хилила страшна слабiсть, вiн перемiг її; прислiплений  вiд  палючих
виблискiв згори i димової їдi, що рiзала  очi,  випростався  вiн  i  рушив
чимдуж звiдти.  Враз  перечепився  i  впав;  коли  пiдводився,  то  лiкоть
приторкнув до торбинки, знов перевiряючи: там хлiб чи нї? Там!
   Катранник як  побачив,  кого  вiн  потоптав,  -  жахнувся:  то  мертвий
чоловiк. Одежа на трупi обгорiла в попiльний мотлох. Лiва  сторона  голови
розбита i попечена так, що крiзь розриви червонiє  застигла  кров.  Вигляд
мертвого болiсно вразив Мирона Даниловича, який аж знiтився  в  судомi  i,
впритомнiвши, пiшов далi; боявся i згадувати, хоч чужа смерть  притягувала
думки.
   Обережно ступав по нерiвному глинищу. I вiдчув, що лихоманки нема;  вiд
жорстокого струшення, на межi божевiлля, збiгла з кровi i нервiв. Але  був
вiн замучений страхом i болем, при вичерпаннi останнiх сил.
   Присiв на горбик; щоб вийти з розпуки - не вiд самого тiльки  голоду  -
похопився їсти. А вже став собi  скупий.  Подумавши  одну  мить,  споживає
спершу старий маторженик з торбинки, потiм пайку вiд хлiба: як закуску.
   Притьма вирiзнилася думка,  що  непокоїла,  поставши  десь  на  глибинi
свiдомостi, пiсля того, як перечепився об покiйника:  це  -  його  хлiб!..
Бiдний чоловiк загубив перед смертю, коли весь поранений i обпалений  був.
Що йому хлiб? Зоставити там, пропаде в грязюцi i золi, коли  ж  тут  живий
потребує, гинучи. Так повинно бути: хлiб цей  законно  переходить  в  руки
другого, хто теж перейшов глибиною  лиха.  Нелегко  перейшов,  а  роздiлив
повне горе з небiжчиком. Тiльки так можна дiлити чужий хлiб - загорьований
хлiб прожиття! I помiркував тодi Катранник: "Ще гляне душа нещасного,  вже
з неба, скаже - бери цей хлiб, тобi треба,  а  для  мене  навiщо?  Порадiє
душа, бо i по смертi помогла комусь на свiтi".
   Заспокоював себе знов, що нема злочину - взяти такий хлiб, а все ж була
гiркота в почуттях: як це недобре, чужий хлiб взяти, в мертвого... "Ну, он
що, i я прислугу тобi зроблю, проти наруги!" - вирiшив наостанок. Вернувся
i, вiдломивши стовбурець  недогорiлої  лiщини,  вирив  неглибоку  яму  при
згарищi, в заглибинi м'якої глини. Перемагаючи страх, взявся за покiйника,
пересунув його туди i загорнув. "Помилуй чоловiка,  Боже!"  -  сказав  над
ним.
   Як помив руки в струмку, пiшов наниз, державшiїся за кущики на узбiччi.
Обережний був -  насторожений  до  кожного  шурхоту.  Пригадав  собi  дiда
Гонтаря: "Як вiн, iду з могили, тiльки йому була морозна, а менi  -  пiч".
Вiдходив i оглядався; мав страх, що тi, нагорi бiля вагонiв,  примiтять  i
доженуть, їхнє страхiття нависло огненним привидом i котило дим по  довгiй
прiрвi, почервонивши глинистi прислони i лiси на схилах.
   Темрява навколо втiкача, густiючи, вгортала дерева i  грунт,  на  якому
струмок перебiгав, нiби чорний, з вiдблиском вiд прiрви.
   Мирон Данилович вибрав  для  спочинку  сухий  виступ  пiд  кущами:  аби
затуляли вiд поглядiв згори, коли зостався просвiт на  пожежу.  Широкий  i
волохатий пiджак, що служив замiсто пальта, був пiсля купання у вимивинi з
струмковою водою досить чистий: хоч i посмалений  скрiзь.  Треба  витирати
останнi плями.
   Сидiв тiкач, обперши плечi об стовбурцi, i незчувся як задрiмав,  проти
своєї волi i всього страху. Нiби посунувся в глибочину iншу, нiж  ця:  вже
без паленої сосни i людей серед огню. Не снилося нiчого; тiльки пiд кiнець
спання настигла невиразнма тривога. Пронизаний нею, прокинувся i  побачив,
що огонь жахливо вирiс, осягаючи пiвнеба над  прiрвою.  "Мабуть,  привезли
багато дров i смоли, тепер би там згорiв!" - пояснює собi  Катранник.  Вiн
трудно, з розбитiстю в тiлi, пiдводиться. Нога  затерпли,  а  в  плечах  i
ребрах рiзкий бiль. Негодящий чоловiк: як труп.
   Коли полум'я дiйшло своєї сили, стався обвал, i вибухами воно рвонулося
в височину, пiдкидаючи слiпучi i хитливi  течiї,  мов  червонi  гейзери  з
хуртовинами iскор i хмарами диму, - пiсля  того  вщухло,  хоч  ненабагато.
Катранник вiдходив i  оглядався  на  огненну  могилу;  хотiв  закричати  з
безсилого розпачу: хто там живий, щоб  вибирався  коло  низового  струмка.
Хiба поможеться?..
   Одежа на грудях парувала, а черевики були мокрi - чи сушити? Нi,  треба
йти, а то наглядачi згори стрiлятимуть. Згадав про них i зразу ж  поспiшив
геть звiдти. Знов напав страх на нього -  гнав  безупинно  далi,  нерiвною
землею.
   21
   Мирон Данилович до самого  ранку  йшов,  угадуючи  дорогу,  де  не  мiг
зустрiти "їх". Розвиднювалося, коли прибув до дрiбного полустанка. Вагався
- пiдступати до залiзничних колiй чи нi, але не було iншого переходу.  Вiн
прямував мимо самотнього будиночка i спинився, побачивши робiтникiв, що на
платформах починали рiвняти дошки.
   З одного боку вломилися сторчовi стовпчики, нiби величезнi ручицi, тому
вантаж соснини, струнко розпиляної i  чистої,  осунувся  на  жужелицю  мiж
колiями. Укладало двоє: залiзничник, що обслуговував невеличкий  потяг,  i
пiдлiток, тонкий, як нитка, - з нього небагато працi. В той  час  машинiст
мав якийсь гiркий клопiт коло шипучого демона  -  було  не  до  розсипаних
шальовок.
   Ось крикнув з платформи залiзничник до Катранника:
   - Що, в вас тут людей нема, чи як?
   Катранник мовчить, думаючи: "А що ж, i нема! Хiба не  знаєш,  де  вони?
Хочеш, покажу де..."
   - Чого  стоїш,  чоловiче?  Помагай,  а  я  пiдвезу!  -  знов  звернувся
залiзничник.
   Але ще i тепер не вiрить селянин, хоч вся iстота  аж  стрепенулася  вiд
новини: "Добре було б пiд'їхати, бо вже, мабуть, не дошкандибаю на своїх".
   Темновусий, з пiдбiлиною, залiзничник свiтнув запалими очима,  i  вритi
зморшки на обличчi поглибшали вiд усмiху:
   - Не вiриш?
   - Хтозна, - глухо озвався Катранник.
   - Кажу: пiдвезу, значить - пiдвезу. Годi туманiть, берися, чоловiче,  i
подавай менi дошки: складати будем!
   Катранник, не кажучи вже нiчого, поклав торбинку на землю, але  близько
бiля себе, i взявся подавати сосну; так старається, аж пiдбiга.
   - Не спiши, бо втомишся! - спиняє залiзничник. - Бережи силу, бо роботи
багато. А то будеш, як отой хлопець, що пiдмiта полустанок.
   Вiн показав на пiдлiтка, який, вiдiйшовши насторону, подивився трохи  i
зник.
   Працювали декiлька годин, поки владнали вантаж. Катранник змокрiв дуже,
хоч його одежа i черевики просохли; вiн  дрiбно  тремтiв  вiд  напруження,
ослаблений вiд довгого недоїдання i лютої пригоди.
   - Щось ти, чоловiче, хилишся, - зауважив залiзничник,  гостро  глянувши
на нього: - Ану, ходiм, пiд'їмо! Як звати?
   - Катранник Мирон.
   - А мене - Петро, так i кажи!
   Сiли на дошках, бiля скриньки залiзничника, колись фарбованої зелено, а
тепер темнастої плямами вiд  мазуту.  Господар  витяг  з  неї  скатерку  i
повагом розгорнув на соснинi; тодi поклав пшоняний хлiб, порiзаний тонкими
скибками, а до нього - сiль у бiлому матерчаному вузлику i  двi  величезнi
солодкi цибулини. З пляшечки наточив конопляної олiї на  блюдце.  Зрештою,
вибрав варену картоплю з паперового капшука.
   - Маю капусту квашену: пiдсохлою давали, i  шматок  хлiба,  -  пропонує
селянин.
   - То прибережiть! Призволяйтесь до мого ресторану. Чи не їсте цибулi?
   - Чому нi? - заохотився Катранник. - Це добре, з хлiбом!
   Обережно  вiддiлив  тонкий  кожушок,  блiдаво-брунастий,   iз   тьмавим
полиском i  прочервонiлiстю;  розрiзавши  цибулину  вподовж,  брав  свiтлi
лустки i вмочав в олiю i солив - їв з хлiбом, як поживу найкращу. Додав до
цього картоплю: теж умочаючи в  олiю  i  солячи.  Iстота  зосередилася  на
їдженнi, вiдсторонена вiд свiту, бо, здається, жили  горiли  вiд  голодної
нетерплячки i мiг проковтнути миттю весь харч, навiть коли б повно було  в
скриньцi. Сiк цибулi, колись надто  гострий,  вiдчуто  тепер  як  захлинно
смачний i живлющий: по краплi, втiшаючись, приймає душа.
   Коли поснiдав Катранник, враз i  настрiй  змiнився;  пожива  крiплющими
течiями пройшла в рiзнi напрями через єство - змiцнила, вiдсвiживши,  нiби
добрий сон, хоч якраз тепер на сон клонить: при вдиханнi лiсного  повiтря,
приємного прохолодою.
   Знов завозилися з дошками i склали доостанку, як слiд.
   - Слухай сюди: їдьмо разом  на  склад!  Я  скажу  начальниковi,  що  ти
виручив. Зосталось вигрузити дошки, а тодi на Кавказ повернем.
   - Менi ж цього якраз i треба! - скрикнув Мирон  Данилович.  -  Як  ваша
ласка, вiзьмiть, я помагатиму при всякiй роботi.
   - Бачу, ти чоловiк тихий i не з тих, що в замки без спросу  заглядають.
Бо всякi люди стрiчаються.
   - Повiрте, оце їду жiнцi i дiтям  десь  хлiба  заробити.  Другої  думки
немає.
   - От i вже! Менi веселiше i тобi по дорозi. А то  вночi  сам,  як  сич,
очима блимаю.
   На димучiй станцiї зiйшли з потяга. Ночували при товарному складi:  там
людей  небагато;  гоготить  чугунка,  розiгрiта  дочервона.  Петро  принiс
гарячого супу - повечерявши, заснули на тапчанах. Мiцно спалося, як нiколи
вiд народження на свiт.
   Пiсля пiвночi вирушили на Кавказ. Снує мрiю свою Мирон  Данилович:  про
заробiтки в совхозi, при конюшнi або теслярнi. Трохи б  пiдхарчуватись,  а
там вiн - знов майстер до всякої роботи, що потребує твердих жил i швидкої
думки; змалку звик.
   - Як ви з непартiйних, - сказав Петро, - круто живеться;  будь  червона
граматка, то тягли б харчi кошиками з розподiльника.
   - Куди нам! Аби кукурудзянки заробити.
   - Так; вийшло, як казано в революцiю: кому трясця, кому двi. Кому сало,
а кому чорта лисого! Рiвнiсть.
   - Нас рiвно в ями кладуть; або палять.
   - Це вже тодi показувалося. Скiльки крику було про рiвнiсть.  Ось  я  -
вiд сословiя козачого. Вернувся з нiмецької вiйни; в  кавалерiї  служив  i
медальки деякi дано. А дома бiда! Село казанком кипить.  Козаки,  котрi  з
фронту, i я серед них,  сказали:  ну,  живi  ми  i  дома.  Порiвняймося  з
сусiдами! Так i зробили - дали їм воли, могучi, як паровики, i плуги дали,
борони, культиватори, корморiзки, точила  i  всячину,  все  дали.  Пройшов
рiк-другий, а в сусiдiв те  добро  пропало.  Не  знати,  де  дiлось.  Знов
кричать: давай! Кричать, щоб ми стали рiвнi. Не буде того, бо люди дуже не
однаковi i рiзно роблять. Уже тепер по-старому заведено: робочих скрутили,
самi ж князьками розкошують.
   - Хлiб пiд дощем: гниє, а нам не дають, - сказав Катранник. - Хто вмира
i пробує взяти свiй хлiб, тому стрiляють межи очi.
   - Так скрiзь! Бо це - самi чужонайнятi замаскованцi з  iнтернацiоналки;
хитро влiзли, щоб народ мучити: то їм загадано i то червона цiль їхня.
   - Уже всiм видно i глядiти не хочеться.
   - Вони лютують, бо народ розглядiв їх, що то мучителi з  чужої  служби.
Тепер хотять затопити кров'ю людською очi.
   -_ Пробують на нас; а тодi свiт душитимуть.
   - В них це готове: i партмiшок, i партзав'язка. Мандрувавши,  надивився
я. Нищать хлiб нарочито i  розоряють  до  смертi.  В  начальство  ставлять
непридатних, щоб бiльше бiди було. На  одному  зсипному  пунктi  привозять
селяни хлiб: поспiх з ним великий, бо  треба  "план"  виконати.  Завiдувач
наказує дядькам усяке зерно докупи зсипати крiзь  дiрки  в  поверхах,  все
разом - жито, пшеницю, ячмiнь, просо, гречку. Йому дорiкають:  хiба  можна
так робити? А вiн сердиться i вiдказує: "Почему нєльзя? Ето всьо -  хлєб!"
Отакi хазяї. Ви кажете про зерно; не тiльки з-за нього стрiляють людей,  а
з-за гнилих бурякiв теж. Бачив я бiля станцiї гору їх, темну, як  вивезена
порода з рудникiв на Донбасi. Колись окремою колiєю доставляли  буряки  до
цукроварнi. Тепер їх покинуто  догнивати.  А  сторожа  кругом  стоїть:  не
пiдпуска нiкого. Декiлька разiв люди пiдходили, ослабiвши, як осiннi мухи:
їх розпука голодна вела. Ледве до  бурякової  гори  наблизяться  -  так  з
гвинтiвок  блискає  їм  в  очi,  i  люди  падають.  Буряки  пiсля  морозiв
почорнiли, а ще та и можна було перечищати їх i варити. Нiкому ж  не  дано
нiчого. Так всi буряки продали - до рештки. Гора їх згнила i розлiзлася по
землi. Багато вбитих людей лежало, бо пошкодовано  їм  гнилого  буряка.  З
того ж i видно: ворожi виродки нагорi царюють.
   Що далi їхали, все дужче бралося чистим i теплим  повiвом:  обвiтрювало
обличчя, радуючи пiсля димової гiркоти, газу, сиростi i  вугiльної  пиляки
залiзничних вузлiв.

   На степовiй станцiї вiд пiдводчикiв довiдався Катранник, що недалеко  в
совхозi наймуть конюха. Вирiшив зостатися:  нагода,  тут  певна,  а  поїдь
далi, до односельчанина, хтозна, чи й досi є потреба  в  людях?  Подякував
сердечне дорожньому прияжле - i попрямував до радгоспу.
   Його допустили в кiмнату директора, який зразу спитав:
   - Чи ти добрий конюх?
   - Все життя бiля коней; як їх лiпше знати можна.
   - Ставай!
   Робота  непогана,  а  платня  -  так  собi.  Трiшки  грошей  i   трiшки
кукурудзяного борошна. Юшку давали.
   Коли спiк перший хлiб, то нарiзав  тоненькими  кусниками,  як  торт,  i
повiльно їв i їв, розжовуючи вкрай. Хотiв спинитися, щоб не спожити все за
один раз, але таки все з'їв, i дивиться на стiл. Нiчого вже  нема.  Взявся
до води: багато пив.
   Був бездумний; їсти хотiлося по-тваринному. Та  скоро  турбота  охопила
його - про сiм'ю; вирiшив: заробленi грошi зберiгати для  неї  i,  скiльки
можна, ощаджувати борошно.
   Так прожив деякий час; а не мiг прийти до звичайного стану, душевного i
фiзичного. Як i кожен у тому совхозi, пiдупадав i хирнiв.
   Вечорами, коли бiля обрiю, крiзь чорно-зеленi сутiнки, догорала  смужка
огню, нiби там блискавка спинилась i  застигла,  гаснучи,  -  всi  люди  в
совхозi, якi недавно стали на роботу, починали бродити тiнями  позауманню.
Мавши заробiток дрiбний, неспроможнi були втишити голодностi. Мов  примари
надхiдної ночi, никали попiд стiнами - наближалися до кухнi,  порпалися  в
викидках пiсля вечерi. Сахалися геть пiд причiлки i  в  кути,  якщо  хтось
проходив: боялися знайомих стрiнути i прийняти пекучий сором.
   Мирон Данилович вiдчував, що,  пiсля  надмiрного  зусилля  i  страху  в
горючому проваллi, вiн -  якийсь  душевно  зрушений  весь,  мов  збитий  з
життьового кореня i круга. Пiсля  того,  як  збереженi  сили  прислужилися
вiрно  в  лютому  iспитi,  вони  зоставили  якусь  незнану  пустку.   Нiби
приглушений чуттєвим слухом, терпiв вiн, дивовижно збайдужiвши до  лютостi
з навколишнiх подiй, що колись гостро вражали. Вiн i переживав їх, але вже
не було снаги серця - належно вiдповiдати  на  образу.  Дiйшов  до  стану,
спiльного з багатьма  приреченими  напастi:  коли  дивилися  в  очi  їй  з
незвичною  для  себе   застиглiстю,   мов   спаралiзованi   духовно,   без
запопадливого шукання засобiв.
   Вiдбувався в почуваннях дивний хiд, сам собою, як серед присуджених  до
страти, що все ж прикрiплюють вiдпалий гудзик на грудях. Але тут  не  було
певного знання про свою загибель, хоч глибокий напрямок вiв  до  прийняття
повнотою всiєї муки. З неї, зовсiм здалеку, з невидностi поза роздiленнями
життя, ставала, вже невiдома i неосяжна для думки, незмiннiсть,  беручи  в
свої впливи. Проте в свiдомостi це не  означувалося  виразно.  Лише  серце
iнодi зводило розсуди з долею:  коли  думна  особистiсть  вiддалялася  вiд
кривди, просто пливучи за течiєю подiй, а мiж ними i самої кривди.
   Часом чiплялася до нагоди, що полегшить терпiння вiд ближчих хвилин.
   В  один  iз  безрадних  вечорiв  приходить  партiєць,  але   "низовик",
Домборський: глянути, як живеться. Вiн куткавий i залискуватий,  склепаний
суглобами крiпко - пiд потертою, але повторно  обсмальцьованою  шкiрянкою,
аж вороною. Його тяжкi очi кололи дрiбнесенькими трикутничками поблиску  з
каростi, на потемнiлому, як опалий лист, обличчi: вiд  польових  вiтрiв  i
рiзкого свiтла. Але зуби, хоч рiдкi i з надто широкими промiжками спереду,
були чистi i рiвнi.
   Подивившись на Катранника i його куток, вiн присудив:
   - Е-е! Так не проживеш. Я сам пробував, ледве не впав. Хочеш, навчу, що
робити?
   - А чого ж - робити треба...
   - То ж i воно! Держися нас, бо охлянеш.
   Мав при собi горiлку, огiрки, кусники оселедця: дав при розмовi  випити
i закусити Мироновi Даниловичу.
   Другого дня знов зiйшлися вдвох. Домборський навчав,  як  робиться,  що
люди виживають, а не гинуть. Повiв на край радгоспної садиби -  до  рiдких
кущiв  i  присохлих  топольок.  Там  продовгувата  купа   камiння,   давно
привезеного i забутого, сiрiла нерiвною масою, простягшися через галявину.
   - Бачиш камiння?
   - Авжеж, зiр маю.
   - Май також i здогадi У нас багато лошат. Я сам їх записую.  Хто  хоче,
той i краде, де i скiльки завгодно. Тiльки  треба  вмiти,  щоб  слiдiв  не
було, як ось тут: земля тверда. Наженем лоша на камiння - зрозумiв?
   - Лошати жаль...
   - Не жаль себе? Лоша бiгатиме, поки його з-пiд твого  носа  вкрадуть  i
з'їдять другi службовцi. А  ти  пропадеш.  Тебе  дома  ждуть.  Нi,  це  не
годиться! Отже, надвечiр ми провернем дiло.
   Поночi вони вивели лоша i стали наганяти на камiння. Мирону  Даниловичу
не вдавалося з свого боку налякати, як слiд, i лоша, пiдбрикуючи  вузькими
ногами, пробiгало мимо. От перейняв його i натурив прямо  на  компаньйона,
який тiльки того ждав: так ударив лозиною  i  затупотiв,  замахав  чорними
рукавами, що воно, з  великого  переляку,  помчало  просто  на  камiння  i
зломило лiву передню ногу.
   Домборський i покликав iнших партiйцiв:  нехай  глянуть  на  нещасливий
випадок i засвiдчать, що тут сталося. Не було в  них  iншого  рiшення,  як
тiльки: "Дорiзати". Пiсля того запрошенi свiдки розiйшлися.
   Тодi наганячi вдвох дорiзали лоша i вивезли закопувати зовсiм пiзно,  в
нiчних сутiнях. Вирили яму, але, замiсто  того,  щоб  зразу  вкинути  туди
лоша, розпатрали його i  подiлили  мiж  собою  м'ясо,  i  тiльки  вiдпадки
загребли. Позамотували м'ясо в лантушиння i з тим вернулися.
   Потихеньку смажили в кутках лошатину, вiд якої спершу прибавилося сили,
так  що  Мирон  Данилович  вiдчував:  твердiшають  його  кроки.  Але   вiд
одноманiтного харчу став на шлунок слабувати; все -  конина  i  кукурудза.
Земляковi лист написав i одержав пораду: "Держiться теперiшнього мiсця, бо
тут починають перевiряти оправки, хто звiдкiля, i пiсля  цього  звiльняють
сезонних, - глядiть, чи не приведеться нам переїжджати  в  другу  сторону,
Бiлорусь, чи що". Мирон Данилович зрiкся намiру - переходити до земляка, i
притих, боячися нової недолi.
   Послав додому трохи грошей поштовим переказом; не знав, чи  дiйдуть.  I
трохи тютюну в вузлику приберiг - на обмiн.
   Час минає; нивки зеленiють. Можна було б  жити,  пiдробляючи,  i  сiм'ю
сюди перевезти, хоч i тут побут помiтно погiршується. Враз настигла  бiда:
облiк  всiх,  що  приїхали  з  сiльськогосподарських  районiв.   З'явилися
довжелезнi анкети, i треба, заповнюючи їх, представляти посвiдки. А  тому,
що Катранник не мав потрiбних паперiв, його звiльнено з працi.
   - Куди ж ти поїдеш? - питає Домборський.
   - Не знаю; земляк радить у Бiлорусь.
   - Добре радить: їдь! Я тут продержусь, бо маю документи - я не з  села.
А в Бiлорусi, кажуть, обходяться без голоду.
   Катранник знов - на  потяг,  повний  безсонного  гамору.  Приїхавши  до
станцiї при горбуватому надрiчному мiстi, знов  похилив,  за  звичкою,  на
роздобуток. Люди товпляться, спiшать в одну сторону,- вiн  теж  туди;  чує
розмову: продають по два  кiло  комерцiйного  хлiба  в  однi  руки.  Черга
створилася величезна i там вiн прождав кiлька  годин:  не  вистояв!  -  за
чотири чоловiка перед ним хлiб скiнчився.
   Вiд безсоння i  стоянини  кволий,  побрiв  Мирон  Данилович  на  базар;
натрапив на тюльку. Але вже слабiсть розбивала його - вiд шлункового болю,
що, здається, спустошував  iстоту,  як,  буває,  велика  комашня  пiдточує
корiння дерева. Знеможений, тягся вiн з тiєю  тюлькою  в  газетi.  Базарна
босячня ув'язалась, бо звикла бачити, що чоловiк з такою  хиткою  ходою  i
худiстю скоро падав пiд паркан. Тодi миттю, мов тiчка шакалiв,  накидалась
обчищувати кишенi i торбу. Так i крутиться демонською  зграєю  вся  босота
вслiд, i все дужче  нахабнiє  i  дужче,  от-от  зачепить  i  пограбує,  ще
йдучого.
   Подивився на них Катранник i зауважив  одного,  якого  iншi  слухались.
Пiдiйшов до нього i сказав:
   - Знаєш, що: коли ти не зовсiм звiр, а  є  в  тобi  крапля  людська  на
серцi, ось, давай закурим i я хочу щось попросити.
   - Давай! - згодився босяк.
   Дав йому закурити Катранник: листя доброго сорту, з "м'якого" тютюну, i
дрiбно нарiзане. Босяк закурив - був задоволений, пускаючи дим через  одну
нiздрю.
   - Скажи своїм, - просить селянин, - нехай вiдстануть вiд мене!  Я  хочу
додому: ще раз глянути на дiтей; може, десь заїду  пiдробити  копiйку,  це
все менi в життi зосталось. Тодi вмирати.
   Босяк одвернувсь i крикнув на своїх, щоб вiдстали.
   - Хай топає!..
   Коли покинули його,  селянин  попрямував  до  вокзалу;  тiльки  один  з
вуркаганiв ушнiпився слiдом i не вiдстає.
   "...Оцей i дiжде, поки впаду: загарбає останнi грошi  i  хлiбець;  якби
впасти без нього, можна ще одiйти, i моє при менi... I як  цього  бузувiра
здихатись?!"
   Був нiж, косий лезом i довгуватий, iз саморобною колодочкою,  -  рiзати
хлiб.
   Зняв  з  плеча  торбу  Мирон  Данилович  i,  схилившися,  розв'язує.  А
грабiжник так i горить очима; простягає руку наперед: гарбати...
   Як вхопив тодi селянин нiж, як замiрився на босяка, як закричав, - той,
переляканий з несподiванки, втiк.
   На вокзалi немає мiсця вiльного,  в  примiщеннi,  де  люди  ждуть;  там
притулився Катранник до стiни, як завжди. Але жiнка, що сидiла поблизу  на
лавi, пiд великим вiкном, i  мала  дитину  поруч,  взяла  її  на  руки  i,
посунувшися, сказала селяниновi:
   - Сiдайте тут!
   Вiн подякував i сiв. Продовжилося безконечне дожидання.
   В залi - гамiр, пил, хаос несотворенний. Накурено так,  що  дим  сльози
видавлює i їсть очi навiть звичному курцевi. Чемна сусiдка завела розмову;
згодом, коли Мирон  Данилович  розговорився,  то  сказала,  що  вертається
додому - на Кубань. А була в Сибiру.
   - Разом з батьками забрали i виселили в Архангельськ, - оповiдає жiнка.
- Було багато таких, як ми,  i  здебiльшого  вони  повмирали:  i  дiти,  i
батьки. А я втекла! - втекла i самасамiсiнька добралася  на  нашу  Кубань;
там колись гарно було. Родичi прийняли мене, i я в них жила довгенько; вже
i пiдросла. Та прийшов наказ - ловити всiх дiтей, хто з висланих родин,  i
мене впiймали i погнали в Сибiр. Пiшки погнали по снiгу, в морози страшнi.
Вже пройшли ми трактом вiсiмсот  кiлометрiв,  пiшки  весь  час.  Лагпункти
стояли на дорозi.  Начальник  вибирав  собi  декотрих  гарнiших  дiвчат  i
гвалтував" пiсля того передавав своїм помiчникам, а тi  вже  канцеляристам
на лагпунктах; пiсля канцеляристiв  -  вуркагани.  Поки  пройшли  вiсiмсот
кiлометрiв, то жiнки ставали проститутками.
   А я не пiддавалася.
   Начальник лагпункта загнав мене  в  холодiияi  льох,  коли  було  сорок
градусiв морозу, i облив крижаною  водою.  Я  вся  обмерзла,  як  льодовий
стовп, а таки не здалася. Дуже  хворiла.  На  одному  далекому  лагпунктi,
бiльшому, нiж сусiднi, мене разом  з  трьома  iншими  дiвчатами  взяли  на
роботу. Побачила я, що виходу нiякого немає, таки погублять мене  москвичi
i зроблять проституткою,  зараженою  i  пропащою,  i  стала  я  дружити  з
завхозом. Вiн був єврей.
   Врятував мене вiд гiршого,  добрий  до  мене  був;  радував  i  одягав,
обороняв завжди. Прижила я дитину з иим. Так перебула, поки звiльнилася. В
життi вибрала меншу бiду. Переждала з дитиною  бiля  рiчки  -  до  початку
навiгацiї, коли можна вертатися додому.
   Пiд час того оповiдання нестерпний  смуток  i  жаль  пройняв  селянина:
"Скрiзь горе! Скрiзь наруга, пекельна наруга над душею".
   Вдарив дзвiнок.
   - Оце мiй потяг! - сказала жiнка. Вiн взяв її мiшок i понiс до вагона.
   Зоставшися один, думав свою думу без  кiнця:  "Виходить:  таки  справдi
панують найчортячiшi вороги неба i вiрних; розруйновують життя i  серця  -
аби обернути люд в заражений скот, i тягти з нього  кров  безперешкодно...
Це - правда! Це - правда про татарщину москвинiв".
   Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в дверi i,  як  звик  до
верхньої лави, то там i лiг; жг i знову думу свою поткав гiркими нитками.
   А подорожнi входять i входять;  один,  особливо  сердитий,  лається  на
всiх. Катранниковi ж дивно стало: "I чого вiн кип'ятиться? Все  одно  йому
вже лiпше не буде, бо вкрай  випасений  i  ситий,  одiж  добра;  а  кругом
злиднi; ходив би тихо - нi!.."
   Випасений лаявся, крикливо i вчiпливо:
   - Напхалися в вагон, нiде пройти! Ледарi  клятi,  робити  не  хочуть  i
катаються потягом, - через їх жити  не  можна;  не  хочуть  робити,  нехай
умирають!"
   Дядько стояв бiля мiшка, поставленого долi, i довго слухав лайку, а  не
стерпiв:
   - Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землi
не вилазили, хлiб роблячи. Я жили свої напинав, як сiрий  вiл,  i  залiзнi
мозолi нажив, - тепер забрано хлiб.
   - Ледар, не хочеш робити! - репетує  товстун,  схожий  на  старочасного
крамаря.
   Другий дядько, весь обношений, i жердкувато довгий,  i  прехудющий,  що
лежав на середнiй лавi, схопившись, крикнув:
   - А-а, личино! Я тобi покажу, як клепати!
   Пишний товстунець пiдхопив свої  великi  валiзи,  обшитi  блiдно-жовтою
шкiрою, з блискучими мiдяними обковами, i понiсся в сусiднiй вагон.
   Катранник дивується: "Чого йому треба? Розтовстiв .на людськiй нуждi, а
самих нещасних поганить, - от чорна душа! Злий".
   22
   Весь берег рiчки подiлений мiж хлопцями з села - вони здобувають  корм,
знаний з первiсних тисячолiть. Андрiй працює поруч  однолiтка  Олекси,  що
має прiзвище Крiлик; горнуть граблями черепашки.
   Олекса спитав:
   - Скажи, чому рибина зветься "лин"?
   - Скажи сам!
   - Тому, що линяє.
   В цей час гримнув на них рудий, як з пожежi, i здоровенний Гриць:
   - Бiжiть вiдцiля! Бо огрiю по плечах, зразу будете линами  -  полиняєте
так, що матерi не впiзнають.
   Гриць сильний, але надто немирний; де  зауважить,  що  в  iнших  пожива
знайшлася, забирає її собi - поступається тiльки перед дужчими.  I  тепер:
має свою дiлянку, а проганяє. Взяли хлопцi грабельки,  торбинки  пiдкинули
на плечi i - _далi! Куди ж ткнуться, вже зайнято.
   - От ненаїда! От обжера! - нарiкає Андрiй.
   - Нiчого, - потiшає Олекса, - то вiн з голоду; а вiн  непоганий;  часом
оборонить. Завтра мiй батько збирається по рибу,  з  ним  пiдемо.  Ви  вiд
якого мiсяця голоднi?
   - З осенi дуже голоднi, а зовсiм - вiд грудня.
   - Вiд грудня? Тепер нема такого мiсяця.
   - Нi, є грудень.
   - Нема, вже нема! Тепер мiсяцi новi - вчора нам сусiд сказав.
   - Як по-новому грудень?
   - Зветься: трупень.
   - Сiчень - як?
   - Зветься: могилень.
   - А тi, що попереду?
   - Вересень тепер розбоєнь, бо  грабували  всiх,  жовтень  -  худень,  а
листопад - пухлень.
   - А пiсля сiчня?
   - Лютий - людоїдень, березень - пустирень, квiтень - чумень, а  далi  я
забув. Так приходь завтра!
   - Чого ж нi? - прийду.
   Вони розiйшлися коло пустельних дворiв, коло хаток з винесеними дверима
i вирваними вiкнами. Андрiй вiддав свiй добуток мамi, що сказала:
   - Не дуже вам з Оленкою щастить. Оленко, глянь на черепашки!  -  свiжий
харч...
   - Ми б назбирали бiльше, так Гриць напав.
   - Вiдходьте i не бийтеся!
   - Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.
   - Гаразд; але це - непевна рiч: пiймаєте або нi.
   Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок i, вливши  трохи  води,
накрила його i посунула в пiч.
   Оленка  дивилася,  сидячи  на  постелi,-  худенька,  аж   прозора,   як
мармурова, i носик зовсiм витончився. Коли мати показувала їй скойки, вона
пiдiйшла, торкнула їх i знов сiла.
   Тим часом хлопець лагодив вудки.
   Мушлi повiдкривалися стулками, коли зайшла пара. Тодi  мати  повибирала
їх на миску i присолила. Поживну воду з  чавунця  налила  в  чашки  -  для
кожного.
   - Iдiть їсти!
   Посiдали за стiл. Жують мушлi i жують. А мати нагадує:
   - Солiть iще, коли не смачно!
   Посипали вони сiллю i знов жують мiцнi мушлi. Оленка скоро склала руки.
   - Не смачно? - питає мати.
   - Нi, дуже смачно, я наїлась. Знов сiла на постелi; дивиться непорушне.
Але перед хлопцем зникли всi мушлi i чашка швидко спорожнiла.
   - Глянь, як Андрiйко їсть - може б, ти ще взяла?
   - Нi, мамусю, я вже годi!
   Хлопець пригадує: звiдки йому смак мушель знайомий? -  ну,  певно,  мов
бiлок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дiнеться - нехай
би ховраха з нори виливав.
   Мати питає, журячись:
   - Де це наш тато? I листiв довго нема. Вiн, може,  i  таких  мушель  не
бачить.
   В неї покотилися сльози: одна по однiй, аж нiби димучi з  гiркоти,  вiд
душевного терпiння її.
   Одвела їх долонею i почала прибирати з столу.
   Хлопець сидiв, похиливши голову: i сам дуже жалiв батька, i не смiв очi
пiдняти перед материним горем; так смутно було, що вiн принiмiв.
   На свiтанку другого дня  вiн  виглядав  своїх  супутникiв  -  Олексу  i
старого Крiлика - бiля рiчки. Дивився на людей,  що,  невеликою  кiлькiстю
виживши, ходили в полi i при берегах. Виснаженi, вони в чомусь  невiдомому
всi змiнилися, i навiть сам свiт став якийсь iнший,  нiж  був.  Здавалося,
обшир його стратив свою прозорiсть i взявся огненнiстю в самому  собi,  як
дивна пожежа серед сiрої прохолоди. Не торкає  i  не  палить  нiкого,  але
стоїть невидимою грозою. Люди, рiдко  зоставшися  живi,  мабуть,  перейшли
тут, навколо,  в  незнаний  свiт  i  перестали  бути,  ким  були  досi.  I
поводяться по-iншому, мов стратили думку, що досi мали, i  почали  жити  з
другою, зовсiм невiдомою нiкому.
   Ждав  хлопець,  здивований,  що  Крiлики,  батько   i   син,   набагато
спiзнюються; аж ось - вониi Батько виснажився, пожовк з лиця,  i  в  нього
дихання важко наповняє груди. Але нi Олекса,  нi  Андрiй  на  це  дуже  не
зважали, нетерпеливi ловити рибу. Взяли ключ у старого i вiдiмкнули  замок
на ланцюгу, яким човен був прив'язаний до корiнястого пенька. З  неширокої
заводi випливли на простiр: там брижi, мов  срiбнi  стружки,  зрiзанi  вiд
дзеркала, перебiгали через глибочину.
   Закинуто гачки. Ждано без кiнця. Iнодi клюне рибина  i  вмить  вiдiйде.
Мiняли мiсце, ближче до греблi i далi - до дикого берега; однаково: нiчого
нема!
   Стомилися, вiдпихаючи човен жердкою i веслом об дно рiчки. Пристали  до
берега недалеко вiд околицi села; ледве торкнули землю, як старий  упав  -
пiвмертвий лежить у човнi, слабо дихає. Хлопцi  так  злякалися,  що  зразу
побiгли кликати матiр Олекси.
   Бiля околицi проїжджала пiдвода, супроводжена дядьками-погребниками, що
обдивлялися скрiзь i забирали неживих.
   Андрiй i Олекса бiгли вже помалу, бо задиханi болiсно; худi обидва,  як
терновi гiлки.
   - Чого ви бiжите, хлопцi? - спитався один з дядькiв.
   - Батько вмирають! - скрикнув Олекса. - Онде, в човнi!..
   Подалися хлопцi. А  пiдводчики  пiдступили  до  човна  i  дивляться  на
старого  Крiлика:  бачать,   таки   вмирає   чоловiк;   зовсiм   доходить.
Переставиться скоро, потiм ради нього знов через село їхати. Поклали  його
на пiдводу i вирушили звiдти до свiжої ями,  недалеко  вiд  села,  що  без
трупiв стояла. Там перенесли Крiлика на дно, хоч вiн iще дихав. Їдучи  вiд
ями, казали всiм:
   - Оце мертвого Крiлика одвезли! Бiда.
   Багато односельчан шанувало його: добрий був чоловiк; знавши рибальство
гаразд, порадами служив i надiляв рибою.
   Хлопцi прибiгли в хату  i  покликали  господиню.  От  спiшить  вона  до
берега, ведучи сина за руку. Андрiй же  не  мiг  рухатися,  -  вiдстав  на
околицi.
   Приходить господиня з сином до човна, а вже її чоловiка немає.
   - Де ж тато?
   - Коли вони вмирали, тут проходила пiдвода...
   Бiля села стрiчають знайому жiнку, що говорить Крiлисi:
   - Вашого чоловiка, вже мертвото, одвезли до ями! Може, загорнули, а  де
- не знаю.
   Стоїть удова i думає: "Чи поможеться мертвому, що я  пiду  до  нього  i
постою та поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед  смертю.
Коли ж тепер пiдкрiпити, вiн виживе. Пiду в правлiння i  на  одчай  скажу:
дайте кiлограм борошна - на похорони! Не вiдстану, поки не дадуть". Так  i
зробила. Пiшла i  почала  плакати,  просячи  допомоги  -  на  похорони,  i
сталося, що їй видали той кiлограм:  можливо,  хотiли  показати  один  раз
турботу про людей пiд час лиха, ними  заподiяного.  Взяла  вдова  кiлограм
борошна i пiшла годувати сина.
   А тодi мимо  ями  проходив  голодаючий  i  побачив,  як  старий  Крiлик
ворушить  руками  на  днi.  Хоч  перехожий  сам  дiйшов  до  стану  тихого
пiвбожевiдля, однак вiн рибалку впiзнав. I пiшов дорогою,  бурмочучи,  мов
дивак; стрiнув кiлькох виголоджених дядькiв i промовив так, що всi почули:
   - За вишеньками в ямi Крiлик сидить, iще живий...
   Дядьки здивувалися; один порадив:
   - Чого марно ходимо? Взяти б кiлки i добити крiлика: дрiбна тварина,  а
їстiвна.
   Повагавшися, пiшли шукати ломак; озброєнi ними,  попростували  до  ями.
Проходять i бачать, що там на днi -  не  тварина  крiлик,  а  рибалка,  на
прiзвище Крiлик, якого всi знали. Вже мертвий.
   Дядьки дивляться; один i каже:
   - Крiлик, та не той!
   Посмiхнулись хмурно i пiшли понад околицею села. А там,  на  дорозi  до
станцiї, сiльрадiвська варта в супроводi кiлькох селян вела дiвчину.  Руки
її скрученi; вона вирватися хоче, але нiчого не зробить.
   - Навiщо взяли i куди ведете? - питаються дядьки. Один з  гурту  селян,
що при вартi, вiдказує:
   - В район ведем - збожеволiла i зарубала матiр.
   Дiвчина, бiлявиця в порванiй жакетцi, зовсiм слаба, вже знеможена, та i
сторожi її небагато сильнiшi; знов пробує вирватися - вони б'ють її.
   Потiм ще трохи пройшла i впала серед  дороги;  недовго  мучилась  перед
смертю.
   Коли затихла, тодi тi, що вели її, забули свiй гнiв; мовчки стояли коло
покiйницi. Вартовий пiшов кликати пiдводу.
   Андрiй вертався додому навпростець; пiдходячи до дверей, побачив пса  -
марного i з вигляду малосильного.
   - Мамо, собака в двiр забiг! Коло ворiт. Виглянула мати i сказала:
   - Наш пропав, так  приблудився  чужий.  Зловiм,  буде  що  їсти!  Треба
заманити в сiни.
   Мiшок в одну руку взяла, в  другу  -  малясник,  i  подає  його  псовi,
приманюючи до порога. Пошепки ж наказує дiтям:
   - Андрiю, швидко вiзьми качалку  i  стань  за  дверима,  -  як  убiжить
собака, вдар по головi з усiєї сили, а ти, доню, бери в  хатi  держак  вiд
сапаницi i ставай бити!
   Пес дивиться на малясник зосереджено,  з  поблисками  жадоби  в  гаслих
очах, i слухає пiдмани, нашорошивши вуха. Пiдходить  трiшки  до  дверей  i
зупиняється. В той час на вулицi, бiля перехрестка, стояли  два  перехожi:
виголодженi, заздро дивилися на заманювання i  теж  блищали  очима;  скоро
пiшли своєю дорогою.
   Пес то наближався, то застигав на  мiсцi  i  довго,  мов  зачаклований,
глядiв на кусник їстiвного в руцi господинi. Зрештою, той кусник  спокусив
переступити через порiг, в нешироко вiдкритi дверi,  що  зачинилися  враз.
Андрiй ударив качалкою,  i  приголомшений  пес,  заскавучавши,  припав  до
землi. Дарiя Олександрiвна накинула йому  на  голову  мiшок.  Почала  бити
костуром, що колись брав її чоловiк, коли ходив вулицями, де є злi собаки.
Але, раптом опритомнiвши, пес пiдскочив, вирвався з мiшка i почав метатися
по сiнях.
   Оленка з самого початку затрусилася вiд жаху, впустила держак  сапаницi
i вбiгла в хату - зачинилась там i тремтить, стоячи бiля одвiрка. Оченята,
нiби в божевiльної, з переляку; її  чути  поруч  гуркання,  гавкiт,  крик,
тупiт.
   В сiнях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно  зосталось,
бо iнакше вiн покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить i виб'ється
через вiкно, зоставивши всiх голоднiшими, нiж сам.
   Пес осiдає i тiльки лiзе - вже не скочить.  Востаннє  вiн  смикнувся  i
впав,  тонко  поскiмливши.  Дарiя  Олександрiвна  ножем,  що  принiс  син,
дорiзала пса: так трудно! -  тративши  дихання  i  сполотнiвши.  Пiдвелась
напiвпритомна.
   Патрала i перемивала до вечора, i варила псятину, що  бридко  несмачною
виявилась! Та голод став дужчий, нiж вiдраза до поганi: всi в хатi їли її.
   Кiстлявi   спостерiгачi,   що   стояли   недалеко   вiд    перехрестка,
перезирнулися, коли вiдходили, взявши напрямок до свого родича -  давнього
калiки.
   Вiн колись так  вiдморозив  собi  обидвi  кистi  рук,  що  їх  довелось
вiдрiзати. Жив милостинею: просив, сидячи на вулицi, i грошi брав колiнами
i обрубками рук, якими вiв їх до кишенi; обрубками ж вiв  вижебраний  хлiб
до рота - їв, придержуючи ними. Мешкав одиноко.
   Обидва перехожi, голоднi до  лихоманковостi,  мов  помiшанi,  що  тепер
з'явилися до жебрака,  були  йому  двоюрiднi  брати,  -  сказали,  бiгаючи
поглядами:
   - Зайди до нас сьогоднi! Переночуєш. Дещо їсти буде.
   Чемно подякував вiн, нiчого не пiдозрiваючи. Коли ж прийшов  гостювати,
то в сiнях стояло четверо: два  родичi  i  два  їхнi  спiльники,  -  першi
боялися, що самi можуть не впоратися з калiкою.  Було  надвечiр;  в  сiнях
темно. Калiка став бiля дверей i не наважувався заходити, бо вже - недобре
передчуття на серцi. Один з родичiв  виступив  за  порiг  i  запрошує,  не
дивлячись в очi:
   - Заходь! Заходь, не бiйся, в нас є дещо їсти - хлiба трохи...
   Потiм розповiдали люди,  що  той  родич  навiть  показав  кусник  хлiба
калiцi, коли заманював.
   - Заходь! - настоював вiн.
   Калiка був зболiлий душею, голодувавши з самої осенi, повагався недовго
i зайшов. Як переступив порiг - враз дожидачi вчепилися в горло. Вiн,  хоч
худий, але жилавий, вiдчайно оборонявся;  вчотирьох  насилу  подужали,  бо
були кволi. Вже, коли один схопив за ноги, а три валили в плечi, вiн упав;
тодi накинулись i задушили його.
   Через два днi Дарiя Олександрiвна, бiля хати, почула розмову чоловiка i
жiнки, що проходили мимо:
   - Наш сусiда, калiчка, пропав, - мiркує чоловiк, -  не  iнакше,  як  до
родичiв пiшов: там i пропав...
   - Куди б же ще? - сказала жiнка.
   - I я так думаю: порiзали на м'ясо! Заманили i порiзали.
   Дарiя Олександрiвна застигла, налякана; уявляє, як того калiку рiзано -
нiби тут, в сiнях, було! - крик i противлення.
   Аж темна немiч напала  вiд  згадки!  I  дивно,  як  люди  певно  правду
знаходять i здогадуються. Нiхто ж не бачив, куди  покликано  калiку  i  де
пропав, а знають люди; докладно знають,  що  сталось,  нiби  ясновидцi.  А
можливо, опинився хто-небудь поблизу як свiдок; або один з тих божевiльцiв
чутку винiс...

   Доїдали собачатину, присмажуючи повторно i присолюючи; остогидла -  вiд
неї всiх нудить.
   Одного дня хлопець брав торбу, намiрившись пiти в лiс.
   - Гляди ж, - велить мати,  -  нi  до  кого  не  заходь,  хоч  нехай  як
припрошують i заманливу їжу показують!
   - Нi! Крiм лiсу, нiде не буду.
   - I там обережно  ходи,  бо  ловлять...  Ходи,  де  живих  нема,  i  не
приставай нi до кого!
   Андрiй, гостро попереджений вiд матерi, взяв торбу i пiшов  у  лiс,  що
починався ген за греблею. Де гурти людей вештаються, там не  страшно:  при
нападi треба кричати, i сусiди оборонять.
   Минувши байрак, хлопець поглядає на високi сосни, що на їхнiх верхiв'ях
лелеки помостили гнiзда. Не добратися туди, бо високо,  здається,  аж  пiд
хмарою; а стовбури без гiлок i сучкiв.
   Полянами люди проходили в рiзних напрямках, шукаючи їстiвного. З'явився
чолов'яга,  запалий  скронями  i  оброслий,  як  сiрий  ведмiдь.  До  ноги
прив'язав собi один кiнець вiрьовки, яку потiм обмотав  навкруг  стовбура;
взявши в руки другий кiнець її i хитро дiючи, погнав угору: скоро добрався
до гнiзда. Другий мав саморобнi клiщi з залiза - великi,  як  для  ремонту
телеграфної  лiнiї.  Вибрав  ще  бiльшу  сосну  i,   чiпляючись   клiщами,
прив'язаними до чобiт, вилiз на верхiв'я; там почав хазяйнувати.
   Андрiйко позаздрив їм i  вiдiйшов  на  бiчнi  дорiжки,  де  хлопцi  вже
нишпорили в  купках  старого  листя  -  переворушували,  виглядаючи  живих
створiнь. Вiн теж почав перегортати; захоплений, вiдiйшов далеко  в  хащi.
Помiтив бiля корiння кущiв  здоровенного  їжака  i  на  мить  зацiпенiв  з
несподiванки, коли ж отямився, то плигнув i накрив його  мiшком.  Зразу  ж
понiс додому здобич.
   Мати радiла:
   - Буде страва! Це - чисте м'ясо.
   - Який колючий, - промовила Оленка, повiвши долонею по рудих  i  трiшки
сивастих голках.
   Мати обпатрала їжака, нiби порося; на полум'ї колючки його  обгорiли  i
шкiрка взялася скоринкою. Спеченого, подано на стiл i порiзано шматочками,
їли, солячи.  Хоч  хлiбного  не  було,  але  посолене  м'ясо  i  так  всiм
подобалося. Оленка, досi мовчазна, хвалила:
   - Смачний їжак!
   I мати тiшилась, бачачи,  що  доня  охоче  їсть,  i  сама  теж  хвалила
печенину. Жадiбно їли всi, бравши тремтячими руками, вже  тiльки  блiдi  i
приречеш привиди, замiсто людських iстот.
   23
   Потяг став на глухiй станцiї, коло перелiскiв, i  враз  пройшла  чутка:
довiдки перевiряють. Недалеко вiд дверей будинку, на перонi, збився натовп
пiд вартою - самi селяни з торбами. Вiд потяга весь час приганяють народ.
   Почалася  втеча,  хто  куди!  Спершу  вартовi  переслiдували,  а  потiм
вiдстали, бо надто багато збiгцiв мiж кущами i деревами.  Можливо,  хотiли
вартовi схопити хоч невелику частину i  показати,  як  справно  стережуть,
ганятися ж довго були неохочi. А люди в перелiсках пересидiли  до  вечора;
потiм однi пiшки подалися до спокiйнiшого мiсця, другi вернули до станцiї,
гадаючи, що стихло.
   Мирон  Данилович  минав  кущовиння,  переярки,  пагорби,   сподiваючися
набачити якусь поживу, аж поки вийшов на берег  рiчки,  бiля  якої  сiрiла
руїна - рештка оселi, видно, заможної.  Скрiзь  бур'яни,  як  бор.  Тишина
мертва: не обiзветься нi  тварина,  нi  птах,  i  нема  голосу  людського.
Пустка, що жахає. Тiльки кiстякуватий чоловiк якийсь, мов  Адам  -  голий,
пiдiйшов справа налiво до пiврозваленого будинку  i,  вiдхиливши  бур'яни,
полiз у вiконну вiдтулину, нiби нору.
   "...Тепер - печернi!  От  куди  завернено",  -  огiрчувався  Катранник,
вiдходячи геть.
   Обережно пiдступав до станцiї, де вже потяга не було,  як  i  озброєної
варти також. Рiдко сходилися подорожнi  застоювати  чергу:  на  цiлу  нiч,
безконечну нiч, що змучувала на смерть. Потрiбен був сон,  щоб  вiдсвiжити
сили, але сон тiкав вiд очей притуленого долi до  стiни,  бо  i  величезна
тривога облягала незримою хмарою.
   Прибув потяг, а нiкого до вагонiв  не  пiдпускали.  Знов  -  дожидання,
якому, здавалося, нема  кiнця.  Аж  надвечiр  пощастило  влiзти  в  вагон,
вiдчайно штовхаючи сильнiших, через що навiть забув  чоловiк  спитати  про
дорогу i поїхав у несвiй напрямок.
   Катранник почував, вiн - зовсiм хворий, хоч мiг трохи  рухатися.  Мусив
пересiдати;   в   вокзальному    мурашнику,    затопленому    димом    вiд
газетно-махорчаних самокруток i їдкою пилюкою,  ломило  груди  i  тьмарило
зiр. А уява, недужа i збайдужiла, вiдзначила, що в iстотi життя  вичерпано
-  так  корiнцi  рослини  знищуються  в  грунтi,  надовго  зоставленi  без
поливання i дощу. Коли скроплюванi, то надто скупо: слабнуть  i,  зрештою,
тратять снагу, i всихають.
   Якби тiльки додому прибути, до  стiн,  з  якими  звикся.  їхав  далi  в
вагонi, мов сон бачив.  Добiжи  потяг  просто  до  рiдних  околиць,  Мирон
Данилович мав би силу мiрно до хати  дiйти.  А  от  -  нова  пересадка,  з
цiлонiчним жданням: докатувала остаточної Вiн, пропащий,  висiв  на  своїй
станцiї.
   Близько село, а йти вiн не може! Зiбравшися з останнiми силами,  робить
кроки, однак, не пройшовши третини вiдстанi, лягає на збочинi дороги, коло
всохлих билинок.
   В той час начальство, що так любить роз'їжджати,  котило  мимо  станцiї
вантажною машиною, з ящиками, пакунками, натоптаними  лантухами:  нiби  до
МТС чи до сусiднього радгоспу. Нешвидко бiгла  тягарiвка,  бо  вибоїни  на
дорозi з вигурком пiдкидали щохвилини. Попереду, в тому ж самому напрямку,
потрусили два драбинчастi пси. Машина хоч наздоганяє їх, але не  пережене:
вони, наддаючи ходу, тюпають першими. Один - короткошерстий сiрко з  бiлою
латкою коло вуха, другий  -  волохач  i  рудавець  весь,  при  пiскуватому
вiдтiнку.  Бiгши,  вони  обнюхували  бур'янцi  i  колiї;  часом  на   мить
придержували лапу, а потiм знов пришвидшували, мовби пам'ятаючи про якийсь
обов'язок свiй. За ними сунула автомашина: погуркуючи  i  виторохкуючи  на
заглибинах дороги i твердих горбовинках.
   Мирон Данилович чув гуркотнечу, але не  зважав.  Коли  пси  добiгли  до
нього, вмить зупинилися, нерiшучi; не знали, що - далi. Пiдняли  голови  i
оглянулись на грузовик, потiм обидва, спершу сiрий, за ним рудавий, зiйшли
з дороги набiк: до лежачого. Носами повели по одежi, пiсля  чого  торкнули
ними сухi билини поблизу. Обнюхавши, стоять - не зрушаться з мiсця.
   Порiвнялася  тягарiвка.  Окулярник,  що  сидiв  коло  шофера  i   димiв
папiросою, недбало зиркнув крiзь прямокутник вiконця на  лежачого.  А  два
дрiбнiшi, гойданi при вантажi, повели  непогiдними  поглядами,  ворухнувши
губи в такому виразi, нiби лежачий страшенно образив  тут  i  скривдив  їх
своєю присутнiстю: обох, якi проїжджають з важливими речами.  Пiдкидаючися
з ними, швидко про минули, - тiльки помигтiли на картузах  їх  приржавленi
зiрки.
   Старший партiєць, надумавши, подав шоферовi знак - стати.  Вискочив  на
обочину i пiдступив до селянина. З першого ж погляду,  кинутого  зблизька,
переконався: вiн! Той самий, хто знає, де чаша;  хто  зневажливо  посвiчує
очима, мов сова, - вiн!.. До чого дiйшов?.. Погас! Погас остаточно, вiн  -
доходяга, йому кiнець. Стримуючи нерви, одночасно вiдчував  Отроходiн,  що
незвична прикрiсть нiби виросла в  сумну  помилку,  а  чию?  Пiсля  втiхи,
стишений, аж  до  болiсного  пережиття,  зберiг,  однак,  суворий  вигляд.
Пiдiйшов зовсiм близько -  тодi  пси,  косо  глянувши,  вiдступили  набiк;
водять носами по травi, а часом пiднiмають  їх  в  напрямку  автомашини  i
втягують повiви вiдтiля, чуючи привабливий . запах.
   - Чого ти лежиш? - питає Отроходiн.
   Селянин мовнить, припавши на правшi бiк  i  глядячи  безвиразно  через,
дорогу: в простiр поля.
   - Знов мовчиш? Бач, намовчався до чого!
   Селянин, мабуть, хотiв щось вiдказати, бо рухнувсяi, але -_  чи  вiдчув
велику слабiсть i застиг, чи роздумав...
   Отроходiн теж примовк: дивиться вже навiть iз жалем, досвiдчивши  собi,
що ще - останнi години життя для лежачого; дивиться, а чомусь його починає
вражати i прикрити рослинка  бiля  селянина.  Недалеко  вiд  голови,  вона
рiвномiрно i лагiдно коливається в вiтрi i коливається, нiби  припадає  де
вмираючого. Все схиляє свою дрiбну, до мiзерностi дрiбну квiтинку,  дрiбну
i такого кольору, як борошно, тiльки не бiле, а  сiрувате...  Вона  нервує
Отроходiна, бо з ритмiчною постiйнiстю гойдається i з такою  живiстю,  мов
трiпочучи, мов спочуваючи: все хилить квiтинку, мов побивається з жалю.  А
селянин мовчить i знати на лицi давнiй вираз - впертий i замкнутий,  вираз
незгоди, тiльки вже без гострої риси, болем зломленої.
   Отроходiн думав: що ж тепер питати? I тiльки одно  виринуло  з  глибини
його чуття - в свiдомiсть, як переконання, пройняте вiдразою:  що  селянин
повинен, просити його; так, просити,_ i в цьому була непохитна певнiсть!..
Просити прощення повинен в нього, Отроходiна, навiть стати на колiна. Тодi
можна щось зробити в помiч. Iнакше - нi! Коли ж пробачення  попросить,  на
колiнах, можна буде змiнити все.
   Отроходiн знає, що мiг  би  довезти  селянина  до  станцiї  або,  їдучи
ввечерi назад, довезти до села, навiть вiдрiзати трохи хлiба. Взагалi буде
зовсiм iнше становище,  яке?  -  очевидно,  набагато  краще.  Бо  все  так
сприкрилося. Треба щось сказати.
   -  Це  востаннє  тебе  питаю,  -  вiдкарбовує  Отроходiн,   ще   ближче
пiдступивши, - питаю востаннє: де чаша? Дiстанеш зерно i борошно, яке тобi
показано i обiцяно. Ну, не будь божевiльнийi Ти ж на краю прiрви. Я жду...
   Селянин вiдвiв  очi  вiд  поля  i  хворiсним  поглядом  зупинив  їх  на
Отроходiнi: довго  розглядав,  нiби  впiзнаючи  i  зосереджуючися  думкою.
Здавши собi звiт, хто перед ним, скорбно поворушив губами i пiсля зусилля,
зрештою, вимовив - без  злостi,  без  презирства,  тiльки  з  бажанням  не
бачити, - вимовив, злегка махнувши долонею вiд себе:
   - Iди!..
   Це i образило Отроходiна - в його прихильному намiрi,  i  обурило;  вiн
зiм'яв папiросу в пальцях  i  зв'язав  губи  в  настирливий  вираз.  Круто
повернувся i твердими кроками попростував до свого мiсця в  тягарiвцi.  Не
оглянувшись, не сказав нi слова.

   Коли  тягарiвка  покотила  далi,  таки  випередивши  псiв,  цi  останнi
пiдiйшли до селянина.  Постояли  непорушно  потiм,  знiченi,  померехтiвши
очима i знов торкнувши писками одежу i траву, знов потрусили дорогою.  Там
нюхнули гумовий слiд тягарiвки,  потiм  вiдхилилися  вiд  нього  до  сухих
бур'янцiв, стоптаних людськими ногами.
   Катранник лежав, аж поки нагодилися хлопцi з  села,  що  їхали  возами:
вони лагодили шляхи i дiставали харчi за роботу  з  того  жили.  Побачивши
лежачого, спинили одну пiдводу i питають:
   - Де ти взявся?
   - Вертаюся, хлопцi, з заробiткiв, - хрипко вiдказує їм Мирон Данилович,
- iти не можу
   Помогли йому сiсти на пiдводу i,  повернувши  до  села,  повезли.  Бiля
околицi вiн злiз, а хлопцi, скрутивши на бокову, коротшу дорогу,  подалися
доганяти своїх.
   Мирон Данилович iшов недовго; не може нiяк! Знов  лягає  -  коло  самих
хлiбiв, що листками в вiтрi мирно i  лагiдно  шелестять,  мов  хлюпають  в
зеленiй нивi, нахиляючись до селянина. Вiн назривав листя  i  почав  їсти:
пожувавши трохи, зовсiм знеохотився. Прилiг i заснув.  Прокинувся  жахливо
слабий.
   Якраз тодi  хлопцi,  що  пiдвозили,  верталися  пiшки  додому,  -  знов
побачили лежачого i обступили його.
   - Чого ти й досi тут?
   - Не можу йти...
   Було йому зовсiм недалеко: спершу вниз  через  видолинок,  а  потiм  на
пiвзгiр'я, звiдки навпростець - до хати.
   Пiдождали хлопцi: коли надiйшла їхня пiдвода,  знов  Мирона  Даниловича
пiдвезли: вже до його двору.Висадили недалеко вiд ворiт  i  поїхали  далi.
Вiн, як став на землю, хоче рушити, але тяжко йому - спиняється, пройшовши
кiлька крокiв. Два  односельчани,  батько  i  дорослий  син,  проходили  i
поздоровалися. Старий говорить:
   - Довго тебе не видно було; думали - пропав.
   - Може, те й станеться, що думали! Аби дома.
   Вони завели його в двiр, а самi пiшли своїм напрямком, через  бур'янища
на вулицi. Тодi постояв вiн i, не  маючи  сили  триматися  рiвно,  лiг  на
шпоришi. Був смертно недужий. Хоч бачив перед собою порiг,  а  дiстати  не
мiг - не мiг навiть рукою ворухнути. Вiдвiв очi вiд порога,  подивився  на
небо i подумав: "Якби на  дiтей  глянути..."  Раптом  в  серцi  проблиснув
короткий, але невмолимо сильний бiль, i все навкруги зникло вiдразу.
   Якраз тодi з хати вийшла родина, бо крiзь вiкна  повидiлося,  що  хтось
прибув i в дворi лiг. Дiти дивляться: то їхнiй тато лежить i вже  видно  -
неживий.
   - Татусю!  -  закричала  Оленка,  як  не  при  собi,  гинучи  вiд  болю
душевного, а потiм обернулась i знов криком: - Мамочко!  -  i  стала  бити
себе рученятами в груди, раз за разом.
   Мати, побачивши, що дитя її пропадає  вiд  нещастя,  вхопила  Оленку  i
пригорнула до себе:
   - Перестань, рiдна моя! Перестань, пiдожди!..
   А синок, збагнувши, що сталось, не мiг  нiчого  вимовити:  йому  кругом
почало плавати, - вiн заплющився i нахилив голову, мов  пiд  чийсь  помах,
застигнувши коло матерi.
   Вона ж, взявши їхнє горе, вже сама чує, що от-от пiдкоситься на  мiсцi,
як стеблина, їй все з свiту стало в очах грiзне i страшне, i нiби валиться
крiзь морок. Ось вона - сама з дiтьми, перед найлютiшим лихом,  вiд  якого
повороту нема. Схилилась до Мирона Даниловича: дивиться на  обличчя  його,
аж землисте, на очi, що позападали. I, потеряна, не добере,  що  робити...
Але, як подумала: "Може, вiн опритомнiє", - враз наказала дiтям:
   - Поможiть менi!
   Взяла мужа  пiд  плечi,  щоб  до  порога  тягти;  а  дiти  плачуть,  не
рухнуться.
   - Не бiйтесь, може, тато ще житиме, - помагайте!..
   Вони беруться, але пiдмоги мало. Втягли  Мирона  Даниловича  в  хату  i
поклали на широкiй лавi, коло вiкна; i внесли торбу.
   Дарiя Олександрiвна пробує пульс на руцi в чоловiка - не б'ється! Взяла
тодi дзеркальце: перевiрити, чи ще є дихання; пiдносить до уст лежачого  i
так тримає. Через хвилину оглянула поверхню стекла - там немає  слiду  вiд
пари, тiльки вiдсвiтилася сiрiсть стiни, мов стiни  могильної:  в  глибинi
дзеркальця.
   Дарiя Олександрiвна спершу не довiдомила собi цiлком,  що  це  означає,
коли це через мить ясно визначилося в її думцi всiм значенням своїм;  вона
мало не зомлiла. Вронила дзеркальце, яке розбилося на два бiльшi кусники i
багато дрiбних скалок, вузьких i нерiвно видовжених, з косими  i  гострими
обрисами: так, мов свiт серця її впав i розбився навiки.
   Тяжко їй стояти; опустилась на дiл коло покiйного i шепотiла:  "Мироне,
мiй, бiдний Мироне!" - сховала обличчя на його рукавi i затихла.
   Дiти плакали, але вона не чула. Здається, пройшов вiк. Вона  пiдвелась;
постоявши трохи, набрала води в миску i взяла рушник. Зляканi дiти глядять
то на неї, то на мертвого тата, - в очах сльози, мов застигли.
   - Подерж рушник! - сказала мати до Оленки. Обмила покiйниковi обличчя i
руки. Посилає сина:
   - Принеси щiтку!
   Вибрала посвiдки з кишенi i поклала в скриню: як коштовнiсть. Обчистила
одежу на чоловiковi.
   Коли посутенiло, вона знайшла надпалену свiчку - ту, що для мами горiла
в похоронi, - i поставила до  рук  покiйника.  Огник  брався  тонкий,  мов
голубиний дзьобик, напроти ночi довкруг, звiдки пiтьма напливала  i  тяжко
обложила, нiби кам'яна, хоч i не спромоглася того  свiчення  вбити.  Стояв
огник: такий сумирний! Ледве, ледве  поривається  на  боки,  синястий  при
зiгнутому гнотику, i, мов кривавий, вгорi,  в  вiстрi  прозорої  пелюстки.
Посерединi вiн ясно бiлiв дрiбною  зiркою.  Розходилось  вiд  нього  трохи
свiтла кругом - до кiстлявих, аж воскуватих пальцiв небiжчика i до  сiрого
обличчя, затопленого глибокими тiнями.
   Вже  дiти  поснули,  не  питаючися  їсти,  але  мати  все  сидiла  коло
покiйника; вiдходили хвилини, а з ними  -  всi  її  сподiвання  на  життя.
Зосталась навколо велика i чорна пустеля, i якби не дiти, вже на свiтi для
неї не було б нiчого. Тiльки їхнi серця ще тут, при нiй:  в  хатi,  як  на
острiвцi, серед моря смертi i темряви.
   Погасила свiчку, що догоряла. Вийшов мiсяць; прокинув крiзь просвiт мiж
хмарами i крiзь хрест вiконної рами - струмок блiдого холодного свiтла  на
обличчя чоловiка. Воно ж тодi знов вирiзнилося з ночi: в  рiвностi  кожної
риси, означеної проти тьми,  i  в  таємничiй  врочистостi,  нiби  пiд  час
дивного сновиддя. Але скоро мiсяць сховався i той вигляд погас.
   Дарiя Олександрiвна, вiдходячи на сон, все повторювала собi:  "Вiн  був
такий добрий до нас! - Лягла, але не могла заснути, i знов  повторювала  в
думцi: - Тихий i добрий до всiх..." А все тяжчi  почуття  напливали,  наче
кiнчалися всi часи i мiри iснування, i надходило саме нещастя. Так, буває,
повiдь з нiчною кригою переливається через порiг i вже хлюпає до шибок.
   Однак - тиша в хатi, глибочезна  тиша,  мов  на  днi  могили,  накритої
стелею.

   Вранцi дiти прокинулися ранiше, нiж  Дарiя  Олександрiвна,  але  ще  не
зiходили з мiсця - довго сидiли мовчки, в великому страховi перед покiйним
татом. Потiм вони, нешумнi, мов примари, але вже дверима  збудивши  матiр,
вийшли за порiг i притулилися до почорнiлої стiни: мружили очi вiд  сонця,
що зiйшло свiтле, аж слiпуче. Почали заступати його хмари i  скоро  зовсiм
заслонили - день смутний настав  при  них,  схожих  на  попiл,  полосканий
негодою i обвiтрений.
   Мати, прибравшися, стала  знов  коло  мертвого.  В  нього  обличчя  так
страшно занепало! По пiдборiддю, давно  не  голеному,  взялась  просивиною
порость, хоч вуса були без неї. Закритi  очi,  посеред  великих  i  темних
ямок, опуклилися сiрувате. Найстрашнiший вираз мертвостi лiг  на  чолi:  в
вiдтiнку невиразимо iншому, нiж завжди був, i прикро вражаючому несхожiстю
на звичайний вигляд. Особливо - при потоцi огнистого свiтла  з  шибок,  що
проливалося на обличчя. Але зберiгся давнiй вiдзнак думки, такий знаний за
багато рокiв. Хоч тепер тлiн, нiби  з  пiдзем'я  пiднявшись,  пройшов  пiд
сiрий покров тiла i проступив загрозливiстю: для того навiть,  хто  гляне!
Але вона не боїться; бачить, що крiм грiзної прикмети, яку тлiн поклав,  -
вже мрiється iнший стан. Спостерiгає на вустах, що  розгладилися  i  мiцно
застигли в незрушимий обрис, - там,  крiзь  сухiсть  мертвоти,  позначився
спокiй; глибокий спокiй i добрий, далекий вiд  давнiх  ду.  мок,  i  тяжко
збагнути його: спокiй, як буває в тихих дiтей. Обличчя дивує змiненiстю  i
поруйнованiстю образу: чуже в iншостi i втеряне для свiту, де вже i  сонце
знов закрилося, а хмарна тiнь  заслонила  шибки.  Настала  така  скорбота!
Найдорожчий в життi, хто лежав пiд тiнню, був їй  незрозумiло  вiдчужений,
мов стали тут i роздiлили погибельнiстю назавжди - невидимi мури. Подолати
їх нiякою силою людською не можна i не можна нiкому, нiкому  вiдпроситись.
Вiдчувши, що нiби сама вже скована  в  незбагненнiй  i  невмолимiй  неволi
всього лиха, вона заплакала: з такою великою розпукою, що забирає душу, як
буря - кущик. Без крику i стогону, без  шепоту  навiть,  а  з  сльозами  i
судомою всiх грудей, мов воплем, якого людське серце вже не витримає. Знов
присiвши навколiшки, вона раз по раз стукалася чолом об  край  лави,  бiля
лiктя покiйникового; як потеряна, шепотiла: "Ми з  тобою  ж  не  сварилися
нiколи i гарно жили, нехай дiти колись скажуть;  а  не  судилось  нам  тут
зостатися... I я чую - пiду слiдом за тобою, бо немає сили менi...  Побуду
з малими, поки зможу! - простиу якщо кривду вчинила, а  ти  ж  нi  в  чому
проти мене не винен... Зустрiнемося там, де Бог покличе".
   Вона, пiдвiвшись, поцiлувала чоло покiйдаковi  i  руку.  Як  вийшла  за
дверi - покликала:
   - Дiти, будемо нашого бiдного тата хоронити!
   Боязко глянули вони i пiдходять: хлопець спокiйнiший,  нiж  Оленка,  що
починає тремтiти: дрiбно, як недужа; збувається з кроку, наче  не  бачить-
нiчого перед  собою.  Але  очi  широко  розкритi.  Мати  вводить  малих  -
прощатися з покiйником.
   - Просiть тата, шов вибачив, коли гнiвали його, i цiлуйте руку!
   Вони пошепотiли i торкнулися устами до татової руки,  як  мати  велить.
Були такi непораднi, що вона мусила щокроку провадити їх. Коли сказала їм:
   - Молiться, щоб Бог помилував тата! - посхиляли вони голови, знаючи, як
треба в думцi проказувати прохання.
   Мати вивела їх в сiни i тихо загадала:
   - Ходiмте могилу копати!
   Взявши двi лопатки, пiшла в сад, а дiти слiдом за  некь  Вибрано  мiсце
поряд бабусi i  старшого  сина.  Мати  поволi  копала,  часто  спочиваючи;
помагав Андрiй - при другiй лопатцi, а Оленка вигрiбала землю,  коли  iншi
спинялися. Пiвдня рили, хоч яма неглибока.
   Прийшов час хоронити покiйника. Стали коло нього в хатi - як  виносити?
Мати думала: чи класти на рядно i волочити,  бо  пiдняти  неспроможнi;  чи
сунути з лавою, мов з нарами? Вона вербова i суха,  нема  ваги,  -  так  i
вирiшено. Взялася мати тягти за важчий край, а дiти помагали їй, штовхаючи
лаву, коло татових  стiп.  Довго  так  пересувалися,  зовсiм  повiльно,  з
вiдпочинками, пеки дiйшли до могили.
   Труни нема. Принiсши дошки, на розпал береженi, встелили ними дно  ями,
а  в  голови  поклали  подушку.  Опустили   покiйника   i   накрили   його
простирадлом, замiсто савана; накрили i почали кидати  першi  грудки.  Але
зразу ж i спинились. Коли земля впала на  мертвого,  почався  плач;  дiтi,
припавши до Дарiї Олександрiвни, аж зайшлися i нiяк не  могли  втихнути...
Жалiли тата дуже: був свiтлий словом i серцем  до  них,  як  при  небi,  -
нiколи не чули окрику недоброго.
   Стишилися малi, i мати наказала  пiвголосно:  загортати  могилу.  А  ще
довго не могли зважитись вони. Як скiнчили  похорон,  поставили  збитий  з
двох планочок хрест над свiжою землею могилки.
   Стояли втрьох, тiсний гурток, - несила їм  вiдiйти;  i  вже  не  знали,
зоставшися самi слабi, без кормителя  свого  i  оборонника,  чи  можна  їм
вижити на свiтi.
   Коли верталися в хату, сунули лаву назад, бо хтось мiг  взяти  вночi  i
порубати на дрова. Мати лягла, почуваючи, що вже  вона  теж  -  як  мрець.
Лежала безтямна з годину; раптом  глянула  на  дiтей:  дивно!..  вони  все
сидять i дивляться на неї, але так жалiбно, що в неї серце стрепенулось.
   - Їсти хочете! - промовила вона.
   Дiти, голоднi люто, мовчать собi, не скиглять i не просять нiчого: нiмо
терплять, мов сама стареча. Пiшла мати до торби  покiйного.  Знайшла  хлiб
кукурудзяний i вiдкраяла скибки - дiти на них очима вп'ялись! Потiм трiшки
знiяковiли: ждуть.
   - Берiть: це тато нам принiс. Добивався з останнiх сил, щоб  нам  дати.
Спом'янiть, дякуючи, так годиться!
   Дала дiтям їсти хлiб i вiдвернулась, ховаючи свiй  плач.  Почала  грiти
юшку. Хлопець обачливо їв - так, що стерiг кожну крихтину, з  долонi  брав
її устами; в той час, коли Оленка з'їла половину своєї  скибки  i  поклала
недалеко вiд себе.
   - Чого, дитинко?
   - Вже не хочу.
   - Як же так?
   Оленка мовчить; але згодом питається:
   - А ви, мамо?
   - Я потiм, я вже - потiм.
   Незвичайною стала доня. Байдужна i вже з iншою вiдчутнiстю, нiж завжди:
ще сердечнiшою, але вже дальшою i чужiшою; нiби вiддiлена вiд  всього,  як
свiтелко, що, трiпочучи, пригасає вранцi.
   24
   Нiч випала  темна  -  нерозглядима;  i  досвiт  видався  безсвiтний,  з
хмарками на всьому небi, наче димучими, що бiгли i бiгли без кiнця. Зрiдка
накрапав дощ i скоро переставав.
   Збудилась  мати  рано  i  почала  варити  незмiнну  юшку:   з   решткою
кукурудзяного хлiба можна поснiдати.  Андрiй  поворушився  з  одяганням  i
пiшов до води - випив пiвкухля; поникавши по  хатi,  говорить  до  сестри.
Потiм питає здивовано:
   - Мамо, чому Оленка не вiдкриває очi? - не прокидається...
   Раптом рiзко заболiло в грудях  матерi,  нiби  хто  вдарив.  Моторошний
здогад пронизав її свiдомiсть; вона задрижала, обернулася вiд стола i  йде
до Оленки, а ноги їй пiдтинаються i не можуть  ступати.  Подужавши  немiч,
мати кинулась враз до маленької - та вже почала застигати...
   - Оленко, що ти з нами зробила!
   Пригорнулась мати до пiвтеплого трупика i тiльки повторює:
   - Донечко моя нещасна, моя нещасна!
   Замовкла, коли вiдчула, що в неї  серце  от-от  зупиниться.  Так  чорно
стало вдень. Подумала: "Тепер нам без тебе, моя зiрочко, життя немає".
   Брала її тоненькi, вже неважучi руки  -  собi  до  обличчя  i  обмивала
сльозами. Все побивалася i не могла втiшитись; тихо примовляла: "Моє  дитя
- таке любе, нiколи не пам'ятало менi кривди нiякої, i все менi прощало, i
таке блаженненьке моє i чисте, як зiрочка менi: чого ж ти впала з неба,  i
вже не зiйдеш менi..."
   На серцi тяжче було, нiж могла терпiти.  Не  було  вже  в  неї  плачiв.
Пiдвелась i стояла, як з каменя сiчена, без мови i рухiв; хоч вся душа  її
западала в незмiренний морок, як, буває, птиця - з  крилами,  покалiченими
грозою, опускається в гiрську ущелину, де вiзьме потiк i вiднесе  в  чорну
безвiсть.
   Надворi сутенiло; знов накрапав дощ i стихав. Пускався  i  торохтiв  по
шибках, збiгав: крапля за краплею, що  приставали  на  мить,  а  потiм  ще
швидше спадали, зоставляючи притiненi слiди. Пiд кiнець дня вщух дощ  i  в
синьому повiтрi розлилося огненне свiтло; смугами прорiзалося крiзь вiкна.
   Мати нiяк не збереться хоронити Оленку, навiть боїться думати, що треба
винести дитя в садок i загорнути в грунт.
   Але пересилила сама себе.
   День похорону був безвiтряний. Вирили яму i на днi помiстили  верх  вiд
маленького столика, що досi в  другiй,  холоднiй,  хатi  стояв.  В  голови
поклала мати маленький ранчик; його з книжками любила носити доня. "Нехай,
що любила, - буде з нею!" Один зошит зоставила собi, той зошит, через який
було стiльки болю.
   Опустили Оленку в землю. Перед  тим,  як  загорнути,  оглядається  мати
навкруг -  скрiзь  бур'ян,  тiльки  одна-єдина  ромашка  зацвiла  поблизу:
невеличка, але з чистою бiлiстю; зiрвала її мати i поклала Оленцi в  руки.
Як загортала з сином той похорон i могилку насипала, отямитися  не  могла:
мов сновида. Недалеко був камiнь  -  сiрий,  дрiбний  зернинами.  Сiла  на
камiнь i просидiла до вечора, здавалося, теж застигла, як камiнь.
   Син приходив: щось сказати чи кудись покликати. Але  гляне  на  маму  i
змовкне, постоявши поруч, до порога вернеться.
   Вона ж, опритомнiвши, - враз, як при  блискавцi,  побачила,  який  свiт
став страшний!.. Дикий, мов пустеля, де володарюють змiї,  живучи  з  горя
людського. А свої вiдiйшли: зоставили тут двох  -  сиротами  нерозрадними.
Незлiченнi душi в погибелi падають навкруг. I  кожний  з  живих  має  горя
повно. Безталаннi! - всiх оточено стiнами - з наказу нiчних  каганiв,  щоб
замучити несвiтською напастю i щоб нiде голосу про це нiхто не почув.

   Минає день i другий; їсти вже нема чого. Вранцi мати сказала синовi:
   - Збирайся! Поїдем, i  гляди,  таки  знайдеться  щось,  бо  тут  смерть
приходить.
   Взяла грошi, що чоловiк привiз: небагато, але досить на квитки, доїхати
до мiста i вернутись. Поклала ключ пiд стрiхою:
   - Коли розгубимося, то, Андрiйку,  добивайся  до  хати,  я  теж  додому
йтиму, - не забудь же, де ключ!
   Переходили полем; воно порожнє i такi  бур'яни  вигнались,  аж  гудуть.
Серед них люди бродять,  а  часом  хтось  визирає  на  дорогу,  де  лежать
знесиленi: в канавi. Мимо них до станцiї тягнуться окремi  постатi.  Iдуть
мати i син - бояться на сторони глянути.
   Бiля станцiї подорожнiх мало;  ждуть  потяга,  сiвши  на  землi.  Дарiя
Олександрiвна подумала, глянувши на них: "Як рiдко людей  зосталось!  -  i
хто цю бiду пекельну навiв?.. Не було такого, вiдколи сонце свiтить". Вона
мiцно тримає сина за руку, хворобливо боячись хоч на  хвилинку  вiдпустити
вiд себе, щоб не роздiлитися в натовпi: "Без моєї останньої  дитини,  якби
згубила, - я вмру".
   Потяг сунувся спроквола,  нiби  i  сам  зголоднiв  з  людьми;  i  димiв
страшенно, бо, мабуть, сирими дровами топлено його. Ось приїхали в  мiсто.
Скрiзь - черги. З одного магазину, над яким написано, що то для iнженерних
i технiчних  робiтникiв,  виходили  люди  i  тримали  в  руках  по  одному
червоному буряку: то все, що їм видано  на  день.  Голодуючi  тягнуться  в
одному напрямку, -  мiж  ними  Дарiя  Олександрiвна  з  сином  добрела  до
двоповерхового i широчезного магазину пiд кольоровою вивiскою.
   - Мамо, що таке "Торгсiн"? - прочитавши, питає хлопець.
   - Означає: торгiвля з iностранцями або чужоземцями, так кажуть.
   - З чужоземцями? - перепитує син.- А з якими?..
   - Ну, всякi чужоземцi ж бувають.
   - Чи французи, чи американцi?
   - Таких нiби тут не чути; нема.
   - Тодi англiйцi або нiмцi.
   - Теж не вони...
   - Шведи, мамо?
   - Звiдки? - їх давно не видно.
   - Греки чи нi?
   - Нiби i не греки теж!
   - Я знаю: японцi i китайцi.
   - I їх нема тут.
   Так i не визначила мати з сином, хто - тi чужоземцi.
   Але бiднi своєземцi сидiли на бруднiй тротуарнiй  цеглi:  хлiбороби,  в
яких вiднято їхнiй хлiб;  хворi  i  збайдужiлi  вiд  безконечного  ждання,
вбранi в лахмiття, що держалося мотузками,  обкрученими  i  зав'язаними  в
частi вузли. Обличчя - жовтi i сiрi, i такi запалi, що сама шкiра обпинала
лицевi костi; або, як не запалi, то опухлi вiд  водянки.  Дехто  вмер,  бо
з'їв вижебранi скоринки, коли  вже  шлунок  вiд  довгочасного  голодування
збiгся. Одна бабуся, що сидiла пiд стiною, мала перекошену шию, а  обличчя
- в болючiй судомi: так i застигло при смертi; недоїдений кусник витикався
з рота.
   - Мамо, чого тут мертвi сидять? - шепотить хлопець.
   - Бач, аж до хвороби виголоджено, потiм знято з них  золотi  святиньки:
хрестики та iконочки, а дано шматки їжi i ними добивають.
   Скрiзь снували по Торгсiну розпорядники i схилялися за прилавками, сито
викормленi,  в  м'яких  одягах,  косi  поглядами,  повними   пiвприхованої
зневаги. Навiть, розмовляючи з людьми, не дивилися їм  в  очi,  а  якимись
хапкими, нiби почасти  притаєними  рухами  зготовляли  кому  що  належить;
вiддавали i зразу ж вiдверталися -  все  щось  пересували  або  просто  до
чогось доторкувалися.
   Повно всього: зерно i борошно в мiшках, сухарi впакованi, i всяка  риба
в консервних банках, шинка i ковбаси, цукор i масло коров'яче -  все,  все
чого треба людинi; i так багато, що голодних мiста, котрi вмирають,  можна
було б порятувати всiх.
   Але не дiстають вони нiчого! I коли хто просмикнеться вiльно, себто  не
маючи коштовностi з золота i срiбла, або хоч скалки дiаманту, - вiдразу  в
плечi виштовхнуть: грубо, як тварину.
   До вiконця будки пiдходять тi, що приносять дорогi речi: серги, перснi,
браслети, червiнцi царськi,  рiзнi  столовi  приналежностi  з  срiбла  або
алмази i золотi вироби.
   Одна тiтка, виголоджена - худа, як могильна  приява,  пересовувалася  з
дрiбною iконкою в срiбнiй ризi, тримаючи на  мотузочку  через  шию.  Несла
так, що всiм було видно: беруть з неї при самiй смертi. Стала тiтка  перед
опасистим службовцем, що з якоюсь загрозливою  понурiстю,  а  при  тому  з
гострим, мов учепливим, поблиском низьких зiниць, глянув на неї! -  миттю,
нiби величезною голкою, нелюдською прошив серце бiднiй iстотi,  крiзь  оту
iконку, - i враз, на коротеньку частинку секунди, так i ожив  вiд  вигляду
срiбла.
   Коли  тiтка  поклала  iконку  до  вiкна,  вiн  зачепив  її  гострими  i
необмитими нiгтями. Швидко покрутив її. Вiддерши ризку, кинув на  вагу,  а
саму iконку швиргнув бабусi - так недбало, як цiлковито  зайву  для  нього
рiч. Сховав ризку в один з ящикiв коло себе, нижче, де не видно  нiкому  з
вiдвiдувачiв. Вiдсунув бабусi квитанцiю; i спонурилася в  своїй  справi  -
коло коштовностей, обвiяних горем, муками i погибеллю.
   Дарiя.Олександрiвна, страхаючись, поглядає на стареньку:  "Воно  хоч  i
грiх iкону спродувати, але треба! Хоч бабуня не виживе,  з  очей  знати...
Отак через  смерть  багатство  роблять!"  Була  срiбна  застiбка  в  Дарiї
Олександрiвни;  рiч  старовинної  роботи,  материн  подарунок...  "Продам,
Андрiйка нагодую, а менi хоч i вмирати: чи з подарунком, чи без нього".
   Виписано папiрець. Вона, тримаючи його однiєю  рукою,  а  сина  другою,
мандрує через будинок, проз склянi прилавки.
   - Що ми купимо? - питається сина.
   Вiн дивиться великими очима на всякi харчi, але мовчить.
   - Чого б ти хотiв?
   - Хлiба.
   - То купим борошно i спечем корж.
   Вiн мовчить: згоджується.
   - Вже ми забули i  смак  справжнього  хлiба,-  сказала  мати.-  Дивись:
борошно, як снiжок.
   Їй дали трохи того борошна, i вона, знявши  торбу  з  плеча  i  добувши
чисту торбинку, всипала його туди: Сховала торбинку i повела  сина  мерщiй
геть, щоб не дражнити неприступними наїдками, вiд яких - спокушення i мука
також для голодних очей, що зазирають з вулицi.
   Iдучи тротуаром до вокзалу,  мати  i  син  бачать  невисокого  чорнявця
середнiх рокiв: фабричного, з вигляду, i пiдлiтка, рокiв  шiстнадцяти,  що
теж мав темний волос. Вони розглядають вiтрини, переходячи вiд  однiєї  до
другої в тому ж напрямi, куди спiшать Катранники; пiдлiток звертається  до
старшого:
   - Харчi дурно в Торгсiнi i на складах лежать, а люди вмирають з голоду.
Я б так не робив,- я б нагодував.
   - Це ти б так робир: по правдi. А вони не хочуть. Хазяї найшлись!
   - Не нашi, i не хочуть,- сказав пiдлiток. - Вони чужi i вбивцi.
   - Звiдки це в тебе?! - злякано озираючись на стороннiх, питає старший.
   - Якби не вороги, - сумовито продовжував пiдлiток, - не вбивали б народ
голодом.
   Дарiя Олександрiвна вiдзначає собi: "От ледве хлопець на ноги зiп'явся,
а вже причини шукає, вже бачить, вiдкiля лихо".
   А пiдлiток - своє, мов вiд наведення, вимовляє:
   - Знаю, для кого вони...
   - Тихiше! Що ти знаєш? - знов тривожно озирається фабричний;  побачивши
тiльки похиленi голови замучених i обшарпаних iстот, вiн заспокоюється,  в
той час, коли пiдлiток доходить до свого:
   - Це - чорне дiло, оброблене з тими, що звуть себе iностранцями;  вiйна
проти трудящих.
   - Де це навчився? Мовчи, хоч - поки додому дiйдем!
   - Я бiльше нiде не кажу, - захищається пiдлiток.
   - Ти в мене раннiй! Он до чого  достукуєшся:  правди  хочеш?  Довго  її
шукати.
   Вони звернули в бiчну вулицю, звiдки доносився базарний гамiр.  А  тут,
коло магазинiв, величезнi "хвости": товпиться селянська бiда.
   - Там хлiб дають, мамо!
   - Хочеш ждати? Це - довго.
   - Як дуже довго, то краще поїдем.
   Повагавшись трохи i боячися нападiв  на  черги,  хотiла  простувати  на
вокзал, та вже  нехай!  "Може  чогось  їстiвного  дiстанеться  синовi;  як
почнуть ловити - зразу втечемо".
   Стали в  чергу  за  комерцiйним  хлiбом.  Гризли  останнi  маторженики,
твердi, як кремiнь. Люди юрмилися до вечора, але хлiба  нiхто  не  дiстав.
Розходячись, казали, що треба чергу застояти вiдрання, iще  перед  свiтом.
Дехто зостався на цiлу нiч.
   Дарiя Олександрiвна нагледiла, недалеко  вiд  магазину,  приступцi  при
дверях: там сiла з сином i скоро дрiмати почала, опустивши голову на руки.
Син,  прихилившись  до  неї,  враз  заснув.  Нiч  випала  холоднiша,   нiж
звичайно,- з вологiстю i пронизливим вiтром, який  зривав  навiть  зелений
листок з яблунi в дворi - i кидав через паркан на цеглу,  ледве  освiтлену
вiд номеркового  лiхтаря.  Мати  то  куняла,  то  прокидалась,  промерзши.
Подумала собi, що то всiх вiдриває лихо вiд життя, як листок,  i  кидає  в
погибель.
   Час тягнувся страшенно поволi: мов слимак волочить свою  домiвлю  через
мокрий пiсок.
   Почали сходитися люди в чергу, якраз тодi,  коли  мати  мiцно  заснула.
Розбудив гамiр: набилося народу, страх! - вся черга б'ється i кипить; нiби
дiтвора, бавлячись, вужiвкою бунтує воду на обидвi сторони. Всi кричать  i
лементують, штовхаються без перерви i напружують рештки сил, щоб не впасти
пiд жорстокими навалами. Когось потоптано, але голосу його нiхто  не  чує;
люди, здається, гуртом вiдданi душевнiй лихоманцi, досi незнанiй; вiд  неї
найтихiшi, дичавiючи, коять зло.  Штовханина  вщухла  i  роздражненi  люди
сяк-так розмiстилися в "хвiст", який пролiг ген далеко! Немає надiї  дiйти
до порога.
   - Треба озвiрiти, з залiзними лiктями, - сказала мати до сина, - а ми з
тобою, як були останнi, так будем i тепер.
   Здалеку ледве манячить  магазин.  Ждали  i  ждали,  поки  сонце  високо
пiдбилося над iржавими покрiвлями. Знов - невдача, бо весь  хлiб  "вийшов"
попереду, нiж четверта частина черги встигла  добути  його.  Тодi  "хвiст"
почав розсипатися, хто куди.
   Дарiя Олександрiвна всилу на ногах стоїть; от-от голова їй  закрутиться
i свiт, стемнiвши, пропаде з очей: "Мабуть, смерть моя близько, -  хоч  би
не на вулицi!" Пiшла вона з сином  вiд  тiєї  черги,  не  знаючи  що  далi
робити.
   - Може, поїдем додому? - питає Андрiя. - В черзi не буде щастя для нас.
   Андрiй зрадiв: скорiш додому!.. Там десь можна ховрахiв ловити, а тут i
самої землi не видно - тiльки асфальт i камiнь.
   На вокзалi люди юрмляться, нiби в мурашнику. Обстали будинок довкруги i
полягали на бруковиках - по всiй площi i в скверику з кволими  деревами  i
розламаною загородкою. Скрiзь повно обшарпаних i  виснажених  селян:  нiби
цвинтар, який ворушиться при сонцi.
   Знов ждати, ждати безконечно, поки прикотить потяг, а  вiн  спiзнюється
надовго. Сидить мати з сином пiд стiною i, зовсiм знесилена, знов куняє.
   Коли прибув потяг, миттю такий заколот зчинився, що тяжко  доступитися.
Вiдпихали один одного, протискаючися з несамовитою натугою до  дверей,  бо
для кожного вони були входом до порятунку, нехай i тимчасового, вiд смертi
на мокрому камiннi - серед тисяч, якi конали.
   Натовп навкруг засотує, вiдтягаючи вiд дверей i треба  вiдриватися  вiд
нього рукавами i торбою; так само роблять сусiди в загальному вирi. Лiзуть
через плечi i кричать. Потяг рiдко приходить! Кожен, хто смертно змучився,
днями лежавши на холодних бруковиках, знав, що коли пропустить  дверi,  то
зостанеться  на  площi  труп  для  мертвецької  тягарiвки,  i   божеволiв,
продираючися крiзь  юрму.  Вiд  того  в  дверi  вривався  вир  з  гамором,
стогоном, лайкою, штовханням, шарпаниною: вiн затягнув Дарiю Олександрiвну
i сина, покружив i здавив так, що ребра трiщали, а з одежi, яка  поролась,
вiдскакували гудзики. Раптом чує мати, що вона з  сином  роздiлена,  i  їх
вiдносить на протилежнi сторони, - шарпнулася вона, закричала з вiдчаю  до
Андрiйка, але її голос потонув серед несвiтського  лементу.  Ще  дужче  їх
вiддалено в рiзних течiях товпища. Пручалася вона, як спiймана рибина, але
її штовхали торби i чемодани, лiктi i плечi, збиваючи з нiг, здавлюючи  до
втрати вiддиху i вiдкидаючи далi вiд  дверей.  Ось  потяг  рушив,  i  вона
зосталася! Почала тiкати геть з гущини, бо, коли  син  десь  тут,  вiн  її
шукає - треба до нього поспiшити. Вже пробиратися легше крiзь натовп, який
пiсля вiдходу потяга знесилiв, мов розмагнiчений; рiдiв i розточувався.
   Побiгла вона мiж людьми, кличучи: "Андрiйку! Де ти? Я  тут,  Андрiйку!"
Обдивляється скрiзь, але немає сина нiде; певно, його внесло з старшими  в
дверi i вiн поїхав. Застигла на мiсцi з страху, при однiй думцi, що вiн же
дороги не знає i тепер вони з ним надовго  розлученi,  можливо,  назавжди!
Була в невиразимому розпачi. Тодi майнула думка: "Вiн спитається в  людей,
як їхати, i йому скажуть". Втiшає себе мати i вже тiльки одне поривання  в
її душi - скорiше додому!.. Спекти корж i нагодувати сина,  бо  в  хатi  ж
нема нiчого їсти.
   Нiколи не ждала потягiв так нетерпеливо, як тепер! Здавалося їй:  кожна
секунда нарочито затримується i збирає в  собi  велику  вагу,  поки  стане
завбiльшки з брилу, щоб з нечутним гуркотом упасти, а тим  часом  наступна
ледве починає рости.  Мабуть,  i  сама  вiчнiсть,  наче  скресла  рiчка  в
крижинах-скелях, з мертвою повiльнiстю повзла мимо вокзального будинку.
   Прибув потяг; Дарiя Олександрiвна з раптовою i таємничою видючiстю горя
i безвинною хитрiстю материнської  турботи  супроти  всiх  промкнулася  на
перон, коли тiльки починали впускати. Поспiшила до вагонних дверей i  таки
вбiгла всередину; сiла при вiкнi: щоб бачити людей на  стрiчних  станцiях,
чи там немає Андрiя.
   Тiльки тепер вiдчула, як смертельно змучена - до гiркоти  незносимої  i
тихого плачу. В очах їй темнiє. Скоро заснула, але скоро i прокинулась вiд
постiйного i горючого неспокою.
   25
   Близько додому: переходять степовi примiти перед очима. Сили  зосталося
- тiльки прибути до порога, спекти корж для найменшої дитини,  так  прикро
загубленої, i впасти в останнiй недужостi.
   Коли потяг пробiгав крiзь тунель, пiд мостом горiшньої дороги,  селянка
побачила свiй вiдбиток в чорнотi шибки: подобизна черепа i годi! - черепа,
запнутого в хустку, на шиї тонкiй, як висохла гiлка берези...
   " Вже чую, - думає собi, - не виживу!.. Аби скорiше до хати".
   Дрiмає знов; i слухає крiзь пiвсоння, то збуджуючись, то туманiючи, про
що розмовляють сусiди: стиха, але виразно. Вже їм нема чого  боятися,  все
кажуть на вiдчай душi, бо однаково перед ними тiльки болючий край життя.
   Нижчий голос - в тiтки,  засмаглої,  мов  сушена  слива:  хрипкий  i  з
задишкою. Друга сусiдка, молодша, з рiдким волоссям, що нависло на очi,  i
дивно блiднюща, як  снiг,  має  голос  чистий,  хоч  слабий,  i  вривчасто
говорить.
   - Це через нечисте наведення викорiнюють людей, - сказала старша.
   - Отак i є! Пропали ми...
   - I дивiться ж, нарочито напаковують пiвнiч бiдолашними: це  з  листiв,
що назад приходять, показаної  Аби  мучити!  Пишуть  люди,  як  послiднiми
жилами  вклали  залiзницю;  трудивсь  тяжко  сердешний  народ  -   третина
перемерла, а остача трохи обживається, провiвши лiнiю. Зачепилась трохи за
землю: дихає. Хоч би дали очуняти, на небо  глянути.  Нi,  знов  гонять  -
далi. Так i з заводом: построять, помираючи, i декотрi ждуть просвiтку.  А
їм спокою нiякого. Всiх зганяють з мiсця, щоб до людської тями не прийшли.
Вiд залiзницi турять на завод, а з завода на залiзницю, а тодi знов назад,
коли того не треба. Женуть  i  мучать,  мучать  i  женуть.  Взяли  звичку:
заганяти в крижане болото, там люди мруть швидше.  Все  так  пiдстроєно  -
тiльки  мучити  i  зганяти  з  свiту.  Головарi  для  цього  ж  поставленi
чортiвською рукою; вишуканi на пiдбiр!
   Жiнки мовчали, коли потяг пробiгав проз черговий роз'їзд.
   Старша зiтхнула i згадує:
   - От i нашi сусiди, - сiм'ю  їхню  роздiлено;  сина  взяли  в  армiю  i
служив, поки прийшло повiдомлення, що  батько  арештований.  Бо,  випивши,
сказав дещо не таке при гуртi; до слова необережного придрались i  згадали
- в нього був наймит колись. А то тiльки  родич  його:  жив  одно  лiто  i
помагав. Так проголосили куркулем i вислали на лiсорозробки.
   Сина ж, як непевного, переведено в робочу  команду,  до  тих,  що  люди
звуть дурноробами. I послано десь залiзницею ї вшивати  на  диких  мiсцях.
Дома зосталася мати: сама. Одержувала листи вiд  усiх.  А  через  рiк  вiд
чоловiка вже - нi слова. Тодi  взялась  клопотатися,  щоб  дали  до  нього
пропуск. Чоловiк її так  занепав,  що  ледве  рухався.  Робота  страшна  -
надсильна; люди падають мертвi, а нових все гонять i кричать: роби швидше!
Роби бiльше! Вони вже зачали мiшатися розумом,-  ходили  мовчки  i  губили
пам'ять про себе. Одного i разу той чоловiк пiшов до рiчки,  де  сплавляли
зрубане дерево, i там повiсився; його зняли, та вже було пiзно. Якраз тодi
приїхала до нього жiнка, здобувши пропуск, - приїхала, а назустрiч  несуть
їй мертвого.
   "От добре! - кажуть їй тi, що несли. -  Є  кому  поплакать  над  бiдним
чоловiком. А над нами нiхто не пожуриться, як пропадем".
   - Горе всiм. I висланi мучаться, i дома не краще,- Промовила молодша.
   - Бо це перед пожежею свiту.
   - Авжеж гак! - згодилась молодша.-  Мучать,  як  чорти.  От  i  в  нас:
комiсiя з Москви насiла. Всiх  тягнуть  на  допит.  Одну  вхопили  i  душу
вимотують: скажи, де хлiб!  Зв'язали  її  руки  за  спину,  посеред  сарая
пiдвiсили за коси: вузлом коси  скрутили  i  скрiпили  з  вiрьовкою,  тодi
пiдтягнули через перекладину. Довго висiла жiнка, з болю  аж  отерпла.  На
босi ноги їй  зачали  хлюпати  морозну  воду.  Шкiра  схолоднiла,  i  вода
задержувалася; скоро вже льодова кора стала. Вони ж обливали знов,  раз  у
раз, вiд того крига все наростала, поки ноги опинилися в морозних чоботях.
Вода, стiкаючи,  так  i  позоставляла  внизу  шпичаки  крижанi,  схожi  на
бурульки пiд стрiхами.
   "Де хлiб сховано?" - все кричав їй в обличчя мучитель.
   Вона мовчить; довго мовчить. Пам'ятає, що  пiд  нивкою  в  ямi  сховано
мiшечок зерна - дiтей нагодувати; помруть, коли вiддати його. I  через  те
мовчить. А вже ось їй стало так недобре! Вона  чує:  смерть  приходить  до
неї; що тодi з дiтьми станеться?.. Пропадуть без неї. Тепер їй - аби жити,
врятує дiтей i без того схованого зерна.
   "Пустiть! - вже не казала, а харчала жiнка. - Я скажу".
   "Ну, так би й раньше, а то замкнула  рот!  -  посмiхаючись,  проговорив
допитувач. - Одв'яжiть! Кажи тепер, а то знов пiдвiшу!" - накидається  вiн
з погрозою.
   "На нашiй нивцi, що над яругою коло  горбка,  третього  вiд  межi:  пiд
озиминою", - шепотiла жiнка ледве жива. "Роззуй її!" - командує  допитувач
своєму помiчниковi; i той  ломакою  розбиває  крижанi  чоботи,  тяжко,  до
кровi, ранячи ноги своїй жертвi. А вона болiсно зiтхнула i затихла навiки.
   - Не жалiють же нiкого, - зауважила старша.
   - Нiкого! Розсобачилися...
   - Нi малих, нi великих  не  жалiють,  -  продовжує  старша.  -  До  нас
насунули якiсь двадцятитисячнi, чи що, з тiєї ж  Москви,  розгнiздилися  в
несвоїх хатах i давай викидати хлiборобiв на вулицю.  Викидають  з  дворiв
кожного, i дорослого, дитину, прямо в грязь i на  холод,  бо  вже  настала
осiнь. Iдуть в один двiр. Там самi  дiти  в  хатi  сидять:  їхнiх  батькiв
вислано, а матерi померли. Кричить партiєць на них: "Забирайтесь  геть  iз
хати!"
   Дiти не рушаться - тiльки глядять запалими очима на чужих людей.
   Лаються  тисячники  i,  покликавши  сусiда,  наказують  йому:  "Викидай
дiтей!"
   "Не можу. Що хочете робiть зо мною, я згоден загинути, а дiтей викидати
не можу".
   Вилаяли його брудною лайкою, по-московському, i прогнали з двору.  Самi
взялись до дiтей: похапали їх i викинули на морозну грязюку. Так  викинутi
дiти i валялись на холодi: хто де притулився, - цiлий тиждень мучились.  А
тi ж, вражi тисячники, i тодi не дали дiтям спокою. Послали  вiз,  забрано
на той вiз дiтей i  також  матерiв,  якi  розшукалися,  i  вiдправлено  за
тридцять верст до байраку: викинуто всiх вниз. А там  же  глибоко!  Багато
дiтей, коли падало, покалiчилось; там i конали, поки  смерть  їм  прийшла.
Декотрi сiм'ї ранiше сховалися в сiльських кутках;  люди  їм  сказали,  ви
рийте ями в землi, на пригорбах чи схилах - робiть  собi  житло,  ми  дамо
вам, що треба, лопатки i дерево.
   Рили житло бездомнi i там якось тулилися до самої  зими.  А  взнали  тi
тисячники, обступили i повикидали бiдних на снiг: тодi  багато  на  смерть
померзло.
   Жiнка з двома дiтьми тулилася в хлiвцi, в дворi знайомих, нiби в хатцi.
З'явились тисячники i на снiг викинули,- дiти чiплялись, просили, плакали,
а нiкого з тисячникiв не розжалобили: загиньте i тiльки!  Пiд  вечiр  один
старий сусiд каже вдовi: "Так пропадеш! - iди в город, в Харкiв,  до  мого
сина - вiн iз сiм'єю дещо має, там  i  робитимеш,  i  прогодуєшся".  Жiнка
послухалася; одну дитину в того сусiда зоставила, а  з  другою  поїхала  в
мiсто, її прийняли в добрiй родинi; на початку годовано  потроху,  бо  вже
була опухла. Отак робиться!
   - Бо все iнакше стало, -  пояснює  молодша.  -  Колись  убивали  тiльки
вночi, а тепер i вдень; i людей до  того  призводять,  таких,  що  вже  не
тямлять себе.
   Потяг стугонiв, перебiгаючи через простори,  вкритi  бур'янами.  А  двi
душi нiяк не вiдстануть думкою - вiд того, що дiється.
   - З дiтьми i в нашiм селi так: бiльшiстю попропадали, - згадує молодша.
- Один чоловiк на околицi, недалеко вiд нас, раз вийшов з хати поратися  в
садибi, слабий i ледве рукою водив. Бачить хлопця, що  тiльки-тiльки  ноги
переставляє; от i журиться чоловiк, знаючи його: "Дивися, сирiтка тут!  Це
б йому шматок хлiба дати, бо мале та бiдне, а де ж я вiзьму? -  сам  скоро
поляжу i дiти зо мною". Зробився той хлопець, як тiнь. Був сирота круглий:
батька на вiйнi вбито, а мати ще не встигла сина виховати, як померла; так
i бродив вiн по людях. Побачив клуню в сусiдньому дворi, туди i зайшов.  А
дядько думає: "Хай там у куточок заб'ється сирота i  вiдпочине,  завтра  я
йому чогось iзз'їсти понесу". Увечерi вернувся дядько в хату -  не  бачив,
щоб хлопець iз клунi виступив. Другого дня взяв дядько маторженик: це i  в
вас мабуть, однаково печуть мiшанку, бравши кiльця з шпорйїпiв, серiжки  з
береста, лободу, кропиву i всячину разом: взяв i понiс до клунi.  Прочинив
дверi, зразу протягом  вiйнуло  знизу;  поламаний  реманент  по  кутках  i
соломка, - дивиться дядько, нiде немає хлопця! Походив сюди i туди, немає!
- таки немає. Хiба вночi вийшов,  а  куди?  Постояв  дядько  i  вже  хотiв
вертатися, аж тут його морозом обкинуло - побачив  кров!  В  одному  мiсцi
розлита по соломi. Багато потекло. I видно, хтось затирав її, вiником,  чи
що, а вона все ж зосталась. "Он що! - прошепотiв чоловiк;  чув,  що  холод
обняв йому всю душу. - Божевiльнi вбили хлопця!  I  -  на  м'ясо...  Тепер
готують з нього їжу... Страх який! - Дядько вийшов  швидко  i  вернувся  в
свiй двiр. Не знаходить собi мiсця. - Хоч мiлiцiя - собачня,  а  хтось  же
мусить на свiтi за таким дiлом глядiти! Хай  хоч  тут  порядок  наведуть".
З'явився до сiльради i там, зустрiвши мiлiцiонерiв, розказав їм, що бачив.
Пiшли вони в той двiр робити обшук; i дядько з ними, i ще одного  взяли  в
дорозi.
   В хатi була сама господиня - її чоловiк давненько  помандрував  кудись.
Господиня мовчазна i нерухлива: стояла, нiби стовп, тiльки  очi  свiтилися
їй лихоманкою. Враз затремтiла вся i знов - як  стовп,  мовчить;  дивиться
широкими очима i нiчого не тямить. Дядько побачив: "Так i  є!  Вже  розуму
рiшилась".
   Заглянули в пiч - стоїть чавун; витягли його,  а  там  хлоп'яче  стегно
порубане: холодець варився. Решта була в погребi.
   Повели господиню до сiльради, там замкнули в  "холодну",  а  коли  знов
прийшли брати i вести в мiсто, вона мертва лежала.
   Слухавши розмову в вагонi, Дарiя Олександрiвна мучилася  вiд  неспокою;
як почула ж  нагадку  про  напасть  на  дiтей,  то  тривога,  мов  залiзна
розпечена гадюка, заворушилась на серцi. Скорiш би додому!
   Бiль душевний i нетерпеливiсть накипали вiд кожного почутого  слова:  з
переказiв про випадки, що i сама Дарiя Олександрiвна знала.  Якраз  тепер,
при спогадi про загибель дiтей, їй на  душi  зметнувся  найгiрший  розпач.
Страшно навiть  уявляти  нещастя,  хоч  так  настирливо,  з  безжалiснiстю
нав'язується бачення само:  як  син  її  терпить  подiбно  до  тих,  котрi
пропали. В байрак вкинуто, чи що. Вона обмирала безперестанку при  кожному
проблисковi того уявлення i боялася чути  розмову  сусiдок,  але,  супроти
свого страху, чула її, пропустивши малу частину, серед вагонного гомону  i
гамору, перебиваного брязкiтливим стугоном потяга. Знов - голос старшої:
   - В сусiднє село їду, а там бiля крайнiх хат повкопувано дошки i чорним
написано, що нема нiкого.
   - Багато тих дощок iще буде, - говорить спiвбесiдниця.
   - Звiсно, буде!
   - Хто зоставсь, того за дрiбничку судять i - в Сибiр, в снiгу домучити.
   - Бо це домовлено: вигубити найбiльше;  дано  такий  розказ.  Викидають
людей з хат, в лiси, щоб там мерли. Багато з нашого  села  там  опинилося.
Викопували ямки пiд кущами i тулилися. Або зведуть верхи лiщини  докупи  i
позв'язують, як курiнь, i так живуть. На полi вигрiбають мерзлу картоплю -
торiшню, i ще не вмирають.  Тодi  партiйцi,  а  з  ними  червонi  картузи,
ловлять людей i приводять у сiльраду, допитуються: "Чому ти не  вмер?"  Бо
їм того треба, щоб люди пропадали: такий план  їм  дано  через  Москву,  i
далi, з сiрчаного гнiзда, що не при сонцi називається.
   - I мiй покiйний чоловiк часто казав: то пiдстроєно! А в  святiй  книзi
Божий ученик звiстив наперед про лихо - щоб ми береглись.
   - Чула я, а читать не довелось, i книги тiєї нема, i очi слабi,  хоч  i
дiстану, не вчитаю, - виправдується старша.
   Спiвбесiдниця ж переказує поволi:
   - Написано, що вилiза з моря звiр повсесвiтнiй, значить, сполучка така,
з багатьох разом; звiр розриває людей,  як  скажений.  От  справдилося:  i
звiр, i розриває!.. I слуги його однаковi всi - тисячнi, що ви  згадували.
Дивляться на покiйникiв i все, радiючи, примовляють по-ненашому: "Ага, їли
хлiб на свiтi, а тепер умерли!"
   - Все показує на одну причину, - сказала старша.
   В уявi Дарiї Олександрiвни складається вигляд великих тенет,  обтиканих
мертвяками, пiд рукою тисячникiв. Вона зосередитись на тому не могла;  все
рвалася думками до своєї хати: хоч би скорiше! На щастя, чергова пересадка
вiдбулася скоро i без клятої штовханини. Знов можна сiсти  при  вiкнi.  Он
бiжать за шибкою вибалки i горбки, серед яких ставок  поблискотiв:  ознаки
рiдного мiсця; вже - i станцiя. Не пам'ятає Дарiя Олександрiвна, як вийшла
з потяга i опинилась на дорозi. Скiльки  разiв  ходила  сюди  вiд  села  i
звiдси додому, тодi вiддаль була коротша, а тепер видовжена  в  несходимий
шлях; кожний крок трудний i хворiсний. Нетерпеливилося, мов огонь в  серцi
палив. Небозвiд над дорогою обложило хмарами, хоч серед них - синi затони.
   Поспiшала вона, перечiпаючись  об  приламанi  бур'янцi.  Ось  проминула
горбовини бiля околицi, близько двiр,  i  хотiла  проглянути  наперед,  чи
дитячi руки вiдчиняли дверi, чи нi?
   Дверi замкнутi, як були. Ключ не рушений з мiсця пiд стрiхою. Зайшла  в
хату, нiби в домовину. Переступаючи через порiг, вiдчувала:  вже  не  буде
спокою для душi. Треба вертатись на станцiю i знов - до мiста, можливо,  в
дорозi коло якогось вокзалу побачить сина.
   Серед хати стояла довго, часом  озираючись  навкруги:  чи  не  торкнуте
щось? - видно було б, що синок заходив, i вийшов, i скоро  вернеться.  Нi;
жодної ознаки.
   Мати прилягла вiдпочинути i зразу ж заснула: сном гiрким,  як  болiсть.
Прокинулась пiзно; вийшла до могилок, що взяли  її  рiдню.  Земля  помiтно
запала i могилки зробилися  нерiвнi,  -  треба  поправити  їх  i  посадити
квiток.
   Вона  повиривала  там  бур'яни.  Поплакала  болючо,  але  тихо,  тiльки
вимовляла в думцi: роздiлили нас, не дали дожити вiку з  вами  -  в  нашiй
родинi любiй, роздiлили, i не знаходжу стежки, смерть менi  приходить;  не
судилось бути з вами, мамо,  i  з  тобою,  друже  любий,  -  хотiла  дiтей
доглянути, а вони вже не мої: всiх згубила я; прийду до вас,  де  не  буде
нашого горя, а тепер вернуся шукати останнє дитя  моє;  одпустiть  мене  з
миром сьогоднi, стану перед вами скоро - я чую...
   Погорювавши, пiшла  до  хати  -  замiсити  тiсто  на  корж;  i  спекла:
невеликий корж, а бiлий, як мiсяць. На столi скатеркою накрила i  виглядає
з вiкна: на вулицю i в пустельний сад, - все  ввижається,  що  от  мiг  би
прийти її синок - нагодує його.
   Вiдломила трохи вiд коржа i  з'їла.  Другого  дня  ждала,  западаючи  в
незносимий смуток.  Мучилась,  як  i  ранiше,  вiд  голодностi,  але  душу
опанував ще бiльший бiль: нiби лихоманка з тривогою, що руйнує думки.  Все
навкруги мов зрушилося для уяви, прагнучи напливти  на  душу,  звихрену  i
повну рiзкого терпiння, для якого немає назви. Змушена  душа  стати  серед
жорстокої примари, що досi схована була  в  глибинi  видимостi,  а  тепер,
розкрита, забирає, мов присуд -  на  ватру,  в  якiй  горiти,  клопочучися
безнемiрно.
   Вiд  тiєї  гризоти  пiшла  Дарiя  Олександрiвна  на  пустош   назбирати
щавельного листя. Вернувшися, зварила юшку i знов вiдломила кусник  коржа:
пообiдала. Загорнула надламаний корж в  скатерку  i  сховала  пiд  синовою
подушкою i зверху поклала дрiбний лист: щоб Андрiй ждав маму,  вона  скоро
вернеться; а тепер iде його шукати.
   Не могла вийти за порiг, така скорб охопила їй  серце.  Чує  вона,  мов
треба тут несвiтську межу перетупити. Прощалася до  куткiв,  обходячи  їх.
Знайшла зшиток покiйної Оленки, притулила до обличчя, як  на  похоронi,  i
облила сльозами гiркущими, примовляючи: "Нещасна моя!" - сховала зшиток на
грудях i вийшла з хати. Замкнувши дверi, поклала ключ  на  старому  мiсцi,
пiд стрiхою. Поволi простувала на станцiю, надiючися, що, гляди, з'явиться
синок ще до того, як їй треба буде сiдати в потяг.
   Проходить околицею села i згадує: тут завжди бiлiли хатки в садах,  над
ними тополi зеленiли,  в  шнурок  або  парами,  наче  стережучи  ворота  i
хвiртку, а листя вершинок - аж коло сонця. Скрiзь так чисто  було  i  любо
для зору людського. З  кожного  двору  вiд  вiконня  висвiчували  барвиста
квiтнички; мак жарiв,  соняшники  палахкотiли  яскравiшi,  нiж  ткання  на
ризах, дивина здiймалася, зорiючи м'якими квiтами. Дiти в свiтлих одежках,
мов янголята, ходили - бавилися. Пташки скрiзь подавали голос.  Все  було,
як Бог звелiв; жили в красному свiтi, дякуючи за милостi.
   А ось, дивиться Дарiя Олександрiвна - лихо!.. Мов чужа мiсцевiсть. Нiмi
демони пiдмiнили її i сiрчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши
темну пустелю. Сади скрiзь вирубано,  самi  пеньки  де-не-де  стирчать  по
дворищах, серед бур'янiв. Все, що цвiло до сонця,  пропало,  нiби  знесене
бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змiнилося в дикi заростi, схожi на вовчi
нетрi. Немає нi повiток, нi клунь, нi комор, -  самi  порозвалюванi  хати.
Жоден землетрус не мiг так знищити побут, як пiвнiчна сарана,  спряжена  з
золотомлицькою каганiвщиною. Серед бур'янiв чорнiють,  свiдками  страшного
нещастя, самотнi комини - там, де були огнища  родин  з  їх  радощами  при
безневинному дитячому щебетi.
   Все  зруйноване!  Зграї  гайвороння  кружать  скрiзь,  над  всенародною
пусткою, i через  шляхи  вiдлiтають  геть:  на  степи,  оберненi  в  океан
бур'янiв.
   Селянка, прийшовши до станцiї, розглянулася  навкруги  -  з  дiтей  там
нiкого нема. Сiла i дожидає. Через деякий  час  її  почало  ввижатися,  що
загублений син десь мучиться, гинучи, тодi всю iстоту її охопила нестерпна
туга: як ще нiколи.
   26
   Хлопець розгубився, коли течiя внесла в  вагон  -  самого;  вiн  кликав
маму, а голос тонув серед лементу в бурхливому  тисковi.  Неможливо  назад
пробитися: кидає вiд дверей, мов з прорваної  греблi.  Потяг  рушав,  тодi
рвонувся хлопець до вiкна: погукати в натовп, можливо,  мати  почує.  Поки
пролiз крiзь тiсноту, вiкно вiддаленiло вiд юрми.
   Обдивився вагоннi переходи - таки  немає  матерi.  В  кутку  розпачливо
поплакав; коли заспокоївся, став стежити  стрiчнi  станцiї.  Декотрi  мали
вигляд, нiби якраз такi, де треба пересiдати, але  чимсь  одночасно  чужi,
тому вiн проминав їх. Заснув бiля вiкна: там люди дали клаптик мiсця.
   Прокинувся пiзно i вискочив з вагона; знаючи, що в снi пропущено багато
станцiй, пристроївся на зчепах  товарового  потяга:  їхати  назад.  Вночi,
знайшовши  станцiю,  схожу  на  Кленоточiвську,  ждав  бiля  стiни,   поки
розвидниться. От прояснiло в  небi  i  полi;  повно  блиску  i  тепла  вiд
сильного сонця, що зiйшло. Незнайома дорога, але вiн  пiшов,  бо  до  села
недалеко; вагони всi такi голоднi, а тут можна поживний корiнь вигребти. В
селi нi душi; бур'яни вигнались над головою, як лiщинник.  Протуляючи  їх,
пошелестiв хлопець переулками руїни i прямує до цiлiшого житла.
   Всерединi все - так, нiби недавно жили: на столi  полив'яний  глечик  i
кухоль, посуда на миснику, лава пiд стiною i стiльцi коло вiкон. Але  нiде
нi постелi, нi одежi жодної! Нi ковдри i рядна, чи  матраца,  нi  рушника:
нiчого матерчатого. Також - нiякого харчу нi риски...
   "Чума", -  подумав  хлопець,  виходячи  за  дверi;  пригадав,  як  мати
означувала мертвий стан довкруги. Сусiднi хати порожнi, як гробiвцi.
   Зрештою, натрапив хлопець  на  домiвлю,  де  в  печi  курiв  димок  вiд
вугiлля. Долi - рештки  рубаного  табурета,  але  сокири  нема.  На  столi
горнятко стоїть з варениною старих бурякiв i свiжих трав. Хлопець випив її
всю: кислу, як борщ, i шависту, зовсiм несолону.
   Вийшов i почув, що недалеко, в деревистих бур'янах, шумить.  Повагався:
йти туди чи нi?  -  страшно,  бо,  гляди,  там  людоїди!  Однак  цiкавiсть
переборола. Обережно, нiби мисливець, пiдкрадається вiн;  помiчає  зламанi
стеблини i слiди нiг.
   Враз зупинився! На прогалинi бiлiють рiзнi-рiзнi  кiстяки:  пса,  кота,
грака i якихсь iнших дрiбних  iстот.  Поряд  -  кiлька  цеглин,  складених
докупи, як пiч; i зола внизу.  Знов  далi  прокрадається  хлопець  i  знов
замирає, бо шелест близько. Переждавши з  хвилину,  ступає  наперед;  тихо
вiдхиляє рядки бур'янiв.
   Ще кiлька крокiв, i  вiн  застиг!  Перед  очима  -  поляна:  там,  коло
здичавiлої вишнi, дiд перебирає зiлля; вiдклавши його набiк, пiдводиться -
в однiй руцi згострена ломака, в другiй камiнь. А сам худезний i сивий, як
хуртовина,  схожий  на  прияву:  борода  через  груди,  вся  сiда  i   вся
покуйовджена; а з голови пасма, мов димiючи, сипляться вниз.  Очi  вваленi
пiд пониклою сiткою  бров'яною.  Ганчiр'я  на  босому  i  непiдперезаному,
стемнiвши, пацьорками  висить;  мотуззям  пов'язано  окремi  рамтини,  щоб
трималися бiля кiстяка.
   Загледiв дiд непрошеного гостя:
   - Хто ти такий?
   - Я заблудився.
   - Не ходи тут. Пiймають i зварять.
   - А вас?
   - I мене: як знайдуть. Навару не буде. Кiстка суха, а жили твердли - не
годяться. Сам завтра вмру; корiнцi зварю i  завтра  вмру.  Тiкай,  бо  тут
лихо!
   - Дiду, чума забрала всiх?
   - Нi, синку, то - государство!
   - Ви сховались?
   - Як набiгли, то недужий був. Iшов по воду  i  впав.  Трава  висока,  -
обминули мене. Бiжи на станцiю. Тут бродять . помiшанi: зарiжуть.
   - Прощайте,  дiду!  -  Хлопець  побрiв  до  пустельної  вулицi:  побрiв
недумно; i притьма, в тривозi  вiд  дiдових  слiв  i  безлюдностi,  помчав
звiдти i гак мучилося серце, мов огонь пекельний, в'ючися змiями,  гнав  з
порожнього села. Захеканий вкрай, хлопець почув, нiби гукає хтось: агу!  -
пролунало, як вiд кладовищенського  з'явця.  I  знов  нiмо  скрiзь;  жаска
тишина в бур'янах, з останками хаток.

   Дожидав хлопець бiля станцiї, на  похилi,  проти  якого  потяг  повинен
стишуватися, беручи височину.  Коли  простопаднi  риси  в  обрисi  вагонiв
перестали миготiти розпливчасте, хлопець розiгнався, нiби наввипередки,  i
схопив поруччя. Сiпнуло йому плечовi суглоби,  але  вiн  з  пiдбiгу  вмить
докинув стопи на пiднiжок i пристав до швидкостi.
   При вузлi залiзницi його зiгнали з потяга.  Тодi  побачив,  що  роблять
хлопцi: пiдлазять пiд пасажирськi вагони i там чiпляються серед залiзяччя.
Вiн i собi - туди;  влiгся,  як  iншi.  Мандрував  так  до  пiвночi.  Коли
схотшося їсти, аж шкiра щемiла, вiн вилiз;  вилiз  на  вокзалi  невеликого
мiста i нишпорив скрiзь, штовхаючись мiж людьми, поки набрiв на лушпайки з
яблука. Пiдiбрав їх, обтер i з'їв. Знайшов розбиту коробку - там  були,  в
розiрванiй обгортцi, рештки печива;  вибрав  їх  i  довго  нюхав  запашний
папiр. Напився теплисто-бруднуватої води з бака, вживаючи бляшаний кухоль,
що гримiв на ланцюжку.
   Свiтився мiсяць посеред зiрок, мов карбованець, покладений на саєт, мiж
розсипанi самоцвiти, i при ньому видно було долi: всюди - налiпи  грязюки,
всюди  смiття,   клаптi   газет,   притоптанi   i   запльованi;   покидьки
найрiзноманiтнiшого роду i вигляду,  вiд  розбитих  пляшок  до  махорчаних
"бичкiв". Освiтленою смугою пiшов хлопець до поламаної водокачки,  напроти
якої акацiї чорнiли вряд.
   Багато вагонiв згромаджено на лiнiях  i  снують  "маневрушки"  -  парою
шиплять, пронизливо посвистуючи. Коло акацiй, зовсiм окремо  вiд  залiзних
нетрiв, стоїть невеликий товаровий потяг. Можна  почепитися  i  пiд'їхати.
"Хай тiльки машинiсти одвернуться,  я  вскочу!"  -  вирiшив  хлопець.  Вiн
сховався за стовбур,  при  якому  проходила  кущова  огорожа,  порозривана
вiльними стежками.
   Чути було, як варта тупотiла в обходi: певно, перевiряла вагони. Вийшов
наперед начальник, i тодi вiдчинено дверi  -  якраз  напроти  мiсяця  -  i
зачинено  враз,  пiсля  перевiрки.  Вiд  того,  що   вiдкрилося,   хлопець
притерпнув:  повно  мертвих,  складених,  мов  шпали.  Начальник,  тамуючи
низький голос, сказав одному з присутнiх:
   - Скинути в шурх: один завал вантажу, зверх того - дрова i нафта, потiм
знов це, i знов паливо; щоб усе згорiло. Ти вiдповiдаєш!
   - Єсть!.. Усе!.. - вiдповiв пiдручний.
   Начальник i варта вiдмаршували, а потяг скоро постугонiв  вiд  станцiї.
Тодi, на самотi, хлопець подумав: "Якби я вчепився, згорiв би". Вiн  довго
стояв за деревами, боячись виходити.
   Розлягався брязкiт на станцiї, мигтiли i  перебiгали  огнi;  свистки  i
сюрчки прорiзали чорний  простiр;  зрештою,  хлопець  насмiлився  покинути
схованку i покрадьки вiдiйти на перон.
   В той час викинуто з вагонного вiкна паперовий жмут. Розгорнувши  його,
хлопець знайшов скоринки, огiрковi вiдрiзки з хвостиками, курячi  кiсточки
з шматочками шкiри i великi крихти. Забувся жах в одну мить,- iстоту  знов
забирає голодний порив, вiд якого вона  тремтить  в  судомi,  з  холодними
болями. Хлопець вiдiйшов за рiг будiвлi, сховався в тiнь i зразу пооб'їдав
шкiрки, хрящики i рештки м'яса на кiсточках,  а  їх  погриз,  пообсотував.
Заїдав скоринками i огiреччям. Витрусив крихти в рот: вони  приставали  до
язика, мов залiзна тирса до магнета, i зникали вмить.
   Виїв чисто, як муравлик.
   Бiля стiни присiвши, в затишку проспав частину ночi.  Знов  пристроївся
пiд пасажирський вагон - мандрував, поки зупинили серед гамору  i  крикiв.
Сторожа заглядає вниз i виганяє "зайцiв" на перон, до гурту,  звiдки  всiх
женуть до зборища коло вокзальних дверей.
   - Це границя Росiї, - розмiрковують старшi  подорожнi.  -  То  не  чути
було, коли наше добро через неї тягли, а тепер об'явилась.
   - Для наших хлiбiв свобiдно, а нам - границя...
   - I замкнули: вмрiть, а не пустим!
   - Чого ж вони такi? Харчi забрали, а нас морять... Вартовi загнали збiр
в товаровi  вагони  i  весь  потяг,  складений  з  них,  пiшов  назад  вiд
замкнутого кордону. Назустрiч, до кордону,  вiльно  бiгли  з  України  без
числа - ешелони, навантаженi збiжжям, городиною, м'ясом i всiм,  всiм,  що
дає на землi невсипуща праця людей. Але їх самих, примерлих вiд голоднечi,
пiсля того, як виробили багатство для сусiда,  гнано  з  пекельною  лайкою
геть: пропадати в розграбованих руїнах.
   Бiля хлопця - дивовижно довговидий, жорстковусий чоловiк i сивастий, iз
сiрими очима, смутними очима i  тихими,  як  джерело.  Мав  мiшок,  повний
причандалля, з-посеред якого означувалася сокира.  Непоспiшно  i  ретельно
трудився  чоловiк  над  самокруткою:  примiрено  i   видрано   вiдповiдний
прямокутничок паперу з часопису, витягнуто кисет i взято,  скiльки  треба,
саморобної махорки i насипано на прямокутничок,  вижолоблений  мiж  трьома
пальцями лiвої пучки; сховано кисет i приступлено до  побудови.  Скручено,
по кiлькох  спробних  i  поступових  рухах  обвiдного  характеру,  -  туго
скручено папiрець i рiвномiрно обкусано i звогчено слиною його край, потiм
заклеєно при повторних жестах для загладження  скрiпи.  Надiрвано  зайвину
папiрця з однiєї протулини i взято цигарку в зуби.  Тодi  здобуто  огневий
пристрiй; до кремiнця притулено дрiбну матерочку,  висушену  i  вим'яту  в
попелi. Вдарено кресалом об гострий  край  i  роздмухано  iскру!  Зрештою,
прикурено. Все  -  з  геологiчною  повiльнiстю  i  флегмою,  супроти  яких
виявилась пекуча дума i насмiшка над собою, в мовi до хлопця:
   - Смачно погостювали в братiшок? Тепер кота зварити на закуску.
   - Котiв нема: вже поїли! - вiдповiв хлопець.
   - Шкода. Тобi - куди?
   - Додому їду, там мати ждуть.
   - З харчами ж як?
   - Борошно є в хустинi, мати вимiняли - спекти корж.
   - Небагато. Так ви обоє не виживете,  їдь  зо  мною  на  пiдробiтки,  в
Бiлорусь: там люди, як свої, не схожi на отих, як їх...
   - Не можу! Мати ждуть.
   - Як же два роти кормити? Однiй легше; корiнцями прохарчується.  Тужить
i виглядає тебе? Так обоє ж пропадете дома. От бiда! Ти  б  заробив  трохи
хлiба для неї, - хлопцям платять, гiлки треба тягати.
   - Нi, я до мати поїду.
   - Як хочеш. Двоє в хатi: нi одно, нi друге не виживе, коли харчiв нема.
Скрiзь так. Дорогу згубив?
   - Згубив; три днi блукаю.
   - Так бiда i так! Нiж довго блукати, то краще б заробив хоч на хлiбину.
Казатимеш, що ти мiй племiнник. Я сам - штукатур, i на цегельнi  працював;
коли ж нема мого найму, в дроворуби годжуся.
   Хлопець дуже скучив за мамою, але мрiя врадувати її заробленим  хлiбом,
перемогла, - вiн обернувся в родича  дроворубовi.  Никифор  Петрович,  або
просто дядько Никифор, дав хлопцевi шаткованої капусти з  олiєю  i  шматок
перепiчки. Розповiв про свою попередню подорож до столицi на пiвночi.
   - От де повно нашого добра, хлiба i всякої живностi. Все туди  забране:
масло, сало, цукор, сир,  булки,  ну  -  все!  Я  був  проскочив,  так  не
прописали, завертай голоблi назад. Тепер i границю щiльно притерли.  Ми  в
Бiлорусь  поїдем:  там  добрi  люди;  зберегли  правду  i   по-сусiдському
помагають. Адрес є, - я прямо б поїхав туди, та  бач,  тут  понадiявся!  А
вiдкiля ж ти сам?
   - Яз села Кленоточi...
   - Пiдожди: це - як знак який! Чи коло вашої  Кленоточi  стоїть  паровий
млин?
   - Стоїть млин; за селом.
   - I цукроварня недалеко?
   - Недалеко; тато брали маляс.
   - А вiддаля курорт, у лiсi?
   - Його видно.
   - Я чого питаю: з такої Кленоточi двох бачив на цегельгному заводi.  Чи
не ваш - пiчник Бережан  iз  жiнкою?  Мав  великi  очi,  голос  низький  i
трубний; а жiнка чорнява, дрiбненька, як пшеничина.
   - Це нашi! Я знаю.
   - От сама доля приводить, щоб я тобi переказав про Бережанiв. Зустрiнеш
кого з односельчан, хто їх  знав,  -  скажи:  нема  вже  їх.  На  цегельню
найнялись обоє, де i я морочився; робота бiсова, а в  зуби  мiдну  копiйку
тицьнуть. Обiлляєшся в кошенячий пiт, коли ж  протяг  -  мов  з  льодовця,
прошиває костi. Там пiчничиха простудилась i,  хворiвши  недовго,  вмерла;
лiкарi сказали: скорбтечний туберкульоз. Чоловiк затужив за нею  тяжко!  -
схуднув i став тонкий, як дротина. Самi очi свiчками  глядять.  Раз,  коли
цеглу виносив, зiрвався з дощаної стежки, впав, i смерть  настала  в  одну
мить. Не мучився. Золотi душi  були  обоє.  Вона  все  горювала,  що  люди
гинуть. А вiн напитував землякiв: щось  їм  хотiв  сказати;  так  i  вмер.
Добре, що я тобi передаю, а ти - ще комусь.
   Почув про загибель пiчникiв i посмуткував хлопець.  Аж  знiтився!  Коло
того чоловiка з великими очима, що свiтили блакитнiстю,  мов  небесною,  i
коло доброї дружини його так радував спокiй: нiби з весни, в новому сяйвi,
якого ще нiде тут немає. Збережеться воно на полянi з старими тополями, що
стоять за сутiнковою далечиною. Хлопець мовчав цiлий день.

   Ось прибули до дрiбної  станцiї,  оточеної  лiсками.  Сотнi  заробiтчан
висипали на погорблену дорогу, що прорiзалася крiзь  ясно-рудавi  глинища,
приодягненi в свiжий мох. Лiсовi нетрi  глибшали  -  здавалось,  немає  їм
кiнця; аж до хмар пiдкинуто їх  згромадженi  верхiв'я.  I  враз  вiдкрився
простiр.
   - Скiльки звалено! - скрикнув хлопець.
   - А немало: мабуть, верстов  з  вiсiм,  чи  що,  завдовжки.  Всiх,  хто
прийшов, узято на працю: чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв; призначено  мiсця  в
бараках, i зразу ж -  до  дiла!  Дужчих  поставлено  спилювати  дерева,  а
слабiших - обрубувати i тягти гiлля. Дано в помiч  хлопчакiв:  поратися  з
силою дрiбного галуззя. Робити цiлий день, вiд досвiту до смерку.
   Високi дерева!  Хто  глянув  на  вершини,  мусив  картуз  придержувати.
Ворушаться люди скрiзь, як  мурашки;  їх  так  багато,  що  вiд  спiльного
зусилля вiковiчнi дерева лягають однi за  одними,  вишумлюючи,  нiби  буря
валить. Гiлки трiщать, подiбно до стрiлянини з полкових рушниць.  Чиргають
пилки. Вiдлунюється стукiт сокир в супроводi шелесту вiдтягуваних  решток.
Швидко пропадає лiс пiд руками натовпiв. Андрiй з хлопцями тягає  галуззя;
всi, виснаженi i  голоднi,  рухаються  спроквола,  мов  дрiмаючи.  Увечерi
безлiч вертає в бараки до своїх нар, тапчанiв i койок. Дядько  скаржиться,
що тут теж верховодить москвин, тому платня - марний карбованець, а робота
ж клята! Коли б не суп на обiд, то пропадай, i годi.
   - Доки не здихаємось попечителя, - нещаснi ми скрiзь!

   В недалекому барацi опухла i вмерла дiвчина: рано винесли,  неприбрану,
як була. Поклали на дно в вогкiй ямi, нагорнули низьку могилку  -  i  все!
Там були iншi гробки з глини, що нерiвне позападала.
   Праця шумить безперестанку: розчищаючи простiр  пiд  аеродром,  людська
многiсть перегризає столiтнi нетрi, як комашня стеблинки, серед яких  сама
губить свiй збiр.
   Декiлька юнакiв побралися з бiлоруськими дiвчатами i  перейшли  жити  в
їхнi  села.  Слiдом  виїхала  бабуся  i  її   дочка,   що   заручилася   з
шофером-бiлорусом; вiн, покинувши табiр, працював на заводi.  Коли  дядько
Никифор i Андрiй вертали з села, де прикупили поживи до  лiсного  супу,  -
той шофер гнав мимо, а враз зупинився i пiдвiз їх:  рiдко  хто  так  робив
тодi.
   В селi їх гарно нагодували i вiдмовилися  брати  грошi;  зовсiм  дешево
поцiнили городину, якою щедро надiлили.
   Дядько, в табiр iдучи, повторював хлопцевi:
   - Я ж тобi казав, люди тут сердечнi i спокiйнi.,  З  ними  можна  жити!
Слухай  мене,  не  вiр,  як  казатимуть:  он  або  он  народ  великий,  бо
наплодилося багато i багато крику роблять, - е, то ще не все! Ти подивись,
яке там серце! Раз серце собаче, то i народ  малий,  i  зведеться  здорове
число їхнє нiнащо. А побачиш серце, повне добром, то знай - народ великий,
перед небом високо став. Хоч не числиться багато,  колись  побiльшає,  так
Бог дасть! - так з  бiлорусами  буде.  Глянь  кругом:  хто  руку  подав  з
помiччю? Тут бiлi хатки, як i в нас; а на пiвночi хатки  -  чорнi.  I  там
добрi душi є, i немало їх, з братнiм серцем, так бачиш, на дно  його  десь
зло собi поклали: як змiїний камiнь. Поки все  гаразд,  вони  такi  добрi,
наче родичi, а прийдеться до чого,тодi вилазить з-пiд каменя  жало!  Буває
все разом: поможе чоловiк, як дуже-дуже щирий, а потiм вжалить в  печiнку.
Забрали наш хлiб i дивляться, як ми вмираєм, i нiхто, нiхто не  пожалiв  i
не помiг. Нiхто! Нi в городi, нi в селi. Тiльки лаються.  Недарма  ж  їхнi
хатки чорнi. А тут бiлi.
   Дядько замовк. Зеленими стiнами лiс  пiднiмався  в  небо:  вгорi,  коло
сивих  хмарок,  перекочував  шарахкучий  рокiт  своїх  чатин  по  свiтлому
простору.
   В таборi першими днями хлопцевi було цiкаво, та скоро вiн  занудьгував,
бо все  -  мати  перед  очима.  Робота  нетерпеливила  i  пiдгони  мучили;
наглядачi ж кричать одно: тягни швидше! Люди прибувають, як потопельники з
голодного моря, i кожен повинен поспiшати, хоч ледве рухається.
   Щодня в лiс, на довгу поляну, заповнену могилками, виносять покiйникiв.
   Хлопцевi вся душа болить вiд згадки про самiтню маму,  що  шукає  його.
Вночi вiн прокидається. Якась темна  тривога  надходить:  нiби  передчуття
пожежi. Пiсля того вдень, як пiвсонний,  вiн  дивиться  навколо  нетямущим
поглядом. Одного вечора сказав дядьковi Никифоровi:
   - Я до мами поїду. Може, вмирає.
   - Не хотiв би тебе пускати, бо часто так бува - всi в хатi  пропадають.
Я думав: хоч би одно вижило. Ну, раз вирiшив, їдь!  Коли  схочеш,  тодi  й
вертайся сюди. Вiзьми листок, тут твоя дорога накреслена, думаю вiрно,  бо
я розпитував.
   Дав грошi i торбинку з харчами. Провiв до станцiї, прощаючи;  подивився
вслiд, прошепотiв собi:
   - Таке бiдне хлопча!
   I повагом, схиливши чоло, вернувся в табiр.
   27
   Заробленi i подарованi грошi берiг хлопець  для  мами:  на  комерцiйний
хлiб. Їхав "зайцем", ховаючись вiд залiзничних  доглядачiв,  що  ловили  з
суворою ретельнiстю. Тому забарився; торбинка  спорожнiла:  тiльки  ложка,
нiж, кухоль, сiль та пiвхлiбини обважнюють її. Крiм  старого  часопису  як
паперу на розпал, також сiрники - про всякий випадок.
   На  старому  вокзалi,  де  потяг  став  надовго,  Андрiй  вилiз  iз-пiд
вагонного черева: роздивитися навкруги. Вiд темного кооперативного кiоска,
що за  кiлькома  сусiднiми  домиками,  на  порожнинi,  люди  щось  несуть,
тримаючи в папiрцях. Черга всього на два десятки.
   Стрiчний дiдок  з  кругласто  пiдстриженою  борiдкою,  нiби  крейдяною,
ставши коло вокзальної стiни,  розгорнув  папiрець  i  почав  їсти  якийсь
кусник; їв, їв, а тодi враз спинився - не  може  далi!..  Раптом  зблiд  i
вхопився за пiдгруддя, аж захитаний: обперся об  цеглу.  Винесло  назад  з
його уст, що з'їв. Поглянув вiн на  Андрiя  i,  крiзь  сльози  вiд  спазм,
промовив:
   - Не купуй, хлопче! Це - людятина, дешева  i  солодкава;  по  державнiй
цiнi, а м'ясо, як смерть. Згрiшив я навiки. Вернись, не пiдходь туди!
   Андрiй почав обминати близькою стороною, весь час поглядаючи  на  чергу
коло кiоску: чорно там, нiби  в  пеклi.  Скоро  черга  розпалася  i  хтось
голосно промовив - для всiх:
   - Розiбрано!
   Нишпорив скрiзь на станцiї Андрiй; нiчого споживного, крiм  перестояної
води. А недалеко - розложистi схили i рiвнини з ярками, з  горбиками  коло
зелених нивок, схожi на околицi села, де з батьком полювали ховрахiв. Хiба
спробувати самому? Близько струмок: можна нору залити.
   Поряд смiтярки валялася бляшаниця, як збан,  стара  i  дiрява.  Хлопець
позабивав просвiтлини чопиками  з  гiлочок  i  ганчiр'я;  залiпив  смолою,
набираючи вiд шпал, складених на вiдгонi. Дроту багато навкруги,  iржавого
i поскручуваного, - з нього приробив дужку до цебра. Озброївся  подобизною
щупа, кiлочками, ломакою.
   Ховрашиних нiрок на полi багато: обсипаних i зарослих. Коли натрапив на
свiжий вхiд, то, готуючись до наступу, позавалював  сусiднi  печерки,  щоб
нiкуди було вижитому ховраховi вбiгти. Заливав нору - звiрика  ж  немає...
"Вiн - як качка, чи  що?"  -  досадує  хлопець;  пробує  мацати  дротиною:
даремно, бо нора надто крива. Коли вiдпочивав, щось метнулося i вскочило в
одну з незабитих нiрок, геть далi. Зразу ж мисливець  загородив  її  двома
кiлочками, а всi входи навкруги позасипав.
   Знов виливає вiдра води, одно по одному, вiд  ховраха  ж  -  нi  знаку!
Хлопець думає: "Може, втопився?" Скоро наторкнув дротиною i її  закрючкою,
пiдтягає звiрика нагору. Той пiддається: вилазить;  от-от  -  вискочить  i
побiжить. Тодi вхопивши ломаку, хлопець пригинається до  землi,  стрибнути
готовий.
   Влучено звiрика, коли вибiгав з нори,  влучено  з  недостатньою  силою,
тому, приглушений  на  мить,  знов  пiдплигнув  i  побiг  шукати  вiльного
сховища. Мисливець - за ним. Б'є i нiяк не поцiлить!  Раптом  так  невдало
крутнувся, що пропустив один удар, а наступним,  прискореним  i  зробленим
наослiп, попав звiрика по спинi - хряснуло в нiй... i тодi  ховрак  поволi
полiз, припадаючи до грунту. Самому мисливцевi судома настала в нервах вiд
прикрого почуття. Зопалу, як також з остраху зостатися голодним, вiн добив
тваринку, що декiлька разiв сiпнулася, конаючи, i околiла.
   Захеканий стояв хлопець i вражений болiсно, i  збурений,  з  огидою  до
самого себе, що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю  дихнула
на нього такою ненавистю, що якби її почуття обернулося в дiючу силу,  вiн
був би на мiсцi вбитий,  мов  блискавкою.  Вiн  притих  i  порається  коло
здобичi: дикий голод, розбуджений вiд клопiтливого дня, приспiшує  рухи  i
нiби закриває очi млистою смугою, крiзь яку вже не видно нiчого  страшного
i огидного. Розрiзано ховраховi живiт i викинуто тельбухи;  голову  теж  -
геть! Зiдрано шкiру i, разом з вiдпадами, впущено в нору i засипано.
   На вибалках рудiли сухi бур'янцi - ними хлопець розвiв  огонь:  смалить
обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротинi, в димку принадливому,
з теплою пригiрклiстю.
   Поклавши смаженину на часописний папiр, здобутий з  торбинки,  вiдрiзає
кусень i жує швидко, навiть хрумкає, нiби то  -  огiрок.  От,  вже  думає:
"Досить!" - спиняє свою хижiсть, i знов жує.
   Але вiдчуває дивну нiяковiсть; пiдводить  голову  i  враз  бентежиться:
поблизу лiтня жiнка стоїть i спостерiгає, як  вiн  їсть.  Непорушна.  Нiби
стовпик. Аж чорна: висохла вiд голоду. Стоїть i всiма  очима  дивиться  на
ховраха, мов заворожена. Нi слова не каже. Тiнь - i годi.  Хлопцевi  стало
так недобре, що вiн похапцем  склався  i  пiшов.  Виправдувався  в  думцi,
мовляв, тепер "кожен - собi". Однак  через  хвилину  стало  ще  гiрше,  аж
похолоднiло їдкiстю на серцi! Вiн оглянувся...  Де  стояла  жiнка,  там  i
застигла - не зрушилася з мiсця. I не гукає; не просить. Лише дивиться, як
снохода.
   Вернувся хлопець до  пригаслої  ватри;  вiддiливши  частину  ховраха  i
поклавши на папiр, простягнув жiнцi:
   - Тiтко, вiзьмiтьi
   Вона трохи ворухнулась i знов застигла.
   "...Боїться мене, бо маю нiж, - вирiшив хлопець,  -  така  перелякана".
Поклав ховрашатину коло багаття i попростував до станцiї; коли ж оглянувся
знов - жiнка сидiла, схилившись коло голубуватого слабiючого диму, i їла.
   З допомогою креслення, що склав пiсля  всiх  розпитiв  дядько  Никифор,
легко було знайти свою станцiю. Околицi ж видалися чужими. Бур'яни вподовж
дороги - як нетрi; i її саму вкривають,  височiючи  над  колiями.  Обстали
село i двори затопили. Стежок немає до  хат,  що,  стемнiвши,  хиляться  в
заростi. Скрiзь пустка!
   Андрiй узяв ключ пiд стрiхою i  вiдiмкнув  дверi  -  холодною  вогкiстю
потягнуло в обличчя. Оглянувся по хатi; прочитав лист вiд мами: "Андрiйку,
як прийдеш i мене не буде, не тiкай нiкуди, а жди..."  Так  жаль  маму!  -
нiякими словами не мiг би висловити.
   Знайшов  корж,  надломаний  i  торкнутий  плямками  цвiлi  по  нерiвнiй
поверхнi. Шматок з'їв, а решту, разом  з  половиною  хлiбини,  в  торбинцi
поклав пiд мамину подушку. Вiн тiльки i мрiяв  принести  зароблений  хлiб.
Карбованцi сховав до пiдпiччя, серед ганчiрок: в селi вони  були  простими
папiрцями голодного. Пiшов  по  садибi.  Могалки  почали  заростати  пiсля
недавнього полоття.
   В сарайчику все припало пилом, де не затекло  вiд  дощу.  Вулиця  -  як
рiчечка бур'яну: пливла, стрiчаючися з подiбними їй,  поки  дохлюпнула  до
площi, недалеко вiд якої, пiд рештками тину, сидiла  жiнка  з  дитиною  на
руках. Зривала зелену кропиву i їла: пожувавши, давала дитинi.
   Рiдко  сновигали  люди,  схожi  на  нецьогосвiтнi  тiнi.  Пiдходили  до
сiльради подивитися, а  там  приклеєно  газету,  звiдки  лiтерами  чорнiє:
"...стало  веселiше",  i  з   фотографiї   надимається   товстовусий   вид
посерединi; зиркають по боках дрiбнiшi панки з орденами.
   Також -  оголошення,  що  пiд  страхом  найвищої  кари  треба  хоронити
померлих.
   Хлопець,  прочитавши,  сiв  бiля  стiни,   трохи   осторонь,   можливо,
хто-небудь знайомий з'явиться. З дверей  виступив  обтеклий  височинець  i
ладнається курити. А два старшi вимандрували крiзь бур'яни - читати наказ:
обмiрковують його.
   - Звiсно, покiйникiв треба ховати! Бо як же так? Чума  вчепиться,  тодi
пропали послiднi.
   - Що треба, то треба, а хто ж ховати буде?  Нiхто  руки  з  лопатою  не
зведе. Гiрко сказати, скiльки лягло.
   - Скiльки набереться?
   - Ну, та скiльки: кажуть, iз наших тисячi семисот по цiлому селу, вже є
вiсiмсот тридцять, про яких знають,  що  готовi  на  мiсцi  -  по  списку.
Половина живих розбрелась.  На  сторонi  попадали.  Хто  ж  зостався,  той
дохлий, самого пiд руки води, i мруть щодня. З половини, що тут була,  вже
теж половина переставилась. Хлопче ти чий?
   - Катранникiв...
   - Чого ждеш?
   - Дома нiкого нема - я один. Там страшно.
   - Бiда тобi,  хлопче!  Держись,  може,  виживешi  Ми  всi,  як  кажуть,
поганяєм до ями.
   Озвавсй тодi одутлий, тяжко хмурячись i прихриплюючи:
   - Таке й скажете! В нас тимчасовi труднощi будiвництва, а вам все -  як
нiч, все - до ями.
   Один старший мружився, слухаючи, i вiдповiв з посиленою байдужнiстю:
   - Гляди, Грицьку, може, знов доведеться живе курча їсти!
   Задишкуватий, що  напоготовi  тримав  цигарку,  обурено  скинувся  всiм
виглядом, але не сказав нiчого. Помовчав; потiм махнув  рукою,  з  виразом
крайньої досади, i пiшов.
   - Чого ви йому про курча? - цiкавиться спiвбесiдник.
   - Хiба не знаєте: це ж той Грицько, що його замкнули в тюрму,  бо  вiн,
сiючи, насiння в картузi сховав. Одсидiв своє, i випускають, - бачте, таки
ж комунiст, їм свiй. От вiн iз району вертається додому i  втомився  дуже.
Зiйшов з дороги,  присiв  пiд  хатою,  отак,  як  цей  хлопець:  сидить  i
вiдпочиває; очi заплющив. А недалеко куриця греблася в  смiттi,  знаходила
зерно курчатам. Грицько був виморений i голодний, уже i розпух. Почув,  що
куриця землю дряпає, i очi розкрив: бачить курча близько... вiн  аж  очима
загорiвсь, простяг руку, вхопив курча i - в рот його! Хоч воно ще  живе  i
пручається, вiн його жує разом з пiр'ям. Квочка зчинила крик, кидається на
Грицька, дряпає, крилом б'є, хоче  врятувати  курча.  А  вiн  уже  доїдає.
Почула хазяйка курячий крик i вибiгла, бачить:  Грицько  доїдає  курча,  а
квочка кидається i дряпає йому руки. Почала  хазяйка  лаяти  його  на  всi
заставки. Люди на дорозi спинились. Грицько тодi пiднявся i мовчки  пiшов,
а вона їм каже: Грицько живе курча з'їв. Похитали люди  головами  i  пiшли
далi.
   - Так це той Грицько?
   - Вiн; як вернувся, його жiнка мала трохи бурякiв i вiдгодувала.  Тепер
потовстiшав.
   - Дивно: живе курча з'їв, а ще нам вичитує. Я в селi довгенько не  був;
чув, що судили якогось Грицька з картузом насiння. А де ж Лук'ян, що все -
"за"?
   - Нема Лук'яна.
   - Де дiвся?
   - Та де ж, - хто не спита про Лук'яна, то кажуть: вiн пiд селом i  досi
голосує "за". Замерз, бiдолаха, снiжком  притрусило,  тiльки  рука  зверху
пiднята була. Люди йшли i, побачивши, сказали: "Лук'ян голосує "за"".
   - Дивнi  знаки!  -  зiтхнув  спiвбесiдник.-  Хлопче,  а  ти  шастай  по
колгоспнiй яровинi, тебе нiхто не спiймає; там наїдки будуть. А то пропав.
   Андрiй пiдвiвся i,  коли  вiдходив  додому,  заглянув  крiзь  вiкно:  в
сiльрадi, бiля стола стовбичив гурт, покурюючи i нудячись.
   Всюди на селi - пустош i розвалля серед злих  бур'янiв,  звiдки  навiть
кiшка нiде не нявкне i не вигляне грядкова  цвiтинка,  вирощена  дбайливою
рукою. Чорно, чорно, як пiсля переходу пекла. Тишина смертi.
   Тiльки вiд дитячого будинку чути стишенi  голоси.  Iдучи  мимо,  Андрiй
побачив з десяток дiтей, як вони пiсля мисочки обiдньої юшки, ступають  до
лiжок, нiби зовсiм стародревнi, хоч i дрiбнi скелетики. I  така  дiдiвська
поважнiсть в обличчях, запалих цiлком i вкритих зморшками, крiзь якi жодна
усмiшечка не засвiтиться. Лобики важко нависають  над  погаслими  очима  i
стемнiлими лицями. Мов на могильних черепах,  виступають  зуби,  обтягнутi
довкола самою шкiрою.
   Животики болять i тому збiр  дитячий  припадає  на  лiжках  -  рачками,
пiдiбгуючи колiна пiд груди, до лiктiв, з опущеними  вниз  животиками,  як
мiшечками: тодi легшає мука. Андрiй знає, бо iнодi сам так робить.
   Обминувши будинок, вiн околицею добрiв навпростець додому. I думав: тiй
жiнцi, що з дитиною кропиву їсть, винести треба скибку хлiба, одну скибку,
нешироко вiдрiзану. Того, що зостанеться, досить  на  двох,  поки  куплять
комерцiйний хлiб. Як вернувся додому,  розв'язав  торбинку  i,  вiдкраявши
шматок вiд хлiбини, загорнув його в аркуш; сховав пiд пахву, а то  стрiчнi
побачать i вiднiмуть. Понiс жiнцi, що сидiла в кропивi  i  годувала  дитя.
Але її там не було: не знати, чи вiдiйшла кудись, чи вмерла i  її  забрали
погребники, яких тепер пiдганяє смертний наказ.

   Дарiя Олександрiвна вернулася на станцiю, де загубила сина,  i  вже  не
могла звiдти вiдiйти; все ждала. А раз вирiшила твердо;  їхати  додому!  -
однак, тiльки склала це в думках, як вiдчула  непевнiсть.  Знов  нещаслива
станцiя, мов тягнущий магнет, непереможно в'язала. З'явився сумнiв, чи син
дома, i настрахав можливий поворот подiй: от вона приїжджає в село,  якраз
- коли син, шукаючи її, добiжить до цiєї станцiї, бо тут загубив маму.
   Вiд часу втрати з нею настала перемiна, нiби щось невмолимо зрушилося в
її життi i в самому душевному складi. Раптовi напади  невиразимого  страху
чергувалися з короткию безпам'ятнiстю: в  мiсцях,  якi  недавно  бачила  i
згадувала. Тепер стоїть i не знає, де вона; вiд того жаский, не  вiдчутний
в тiлi, але пекучий, мов ватра, бiль напливає на її  свiдомiсть  i  серце.
Часом зляканiсть виростала в найдикiший  жах,  що  обгортав  зiр,  i  вона
знiчувалась  решткою  думок.  Вiдверталася  ними  вiд  нещастя,  нiби  вiд
чийогось близького нападу i помсти, з  обвалами  в  самому  iснуваннi.  Не
дивилась нi  на  що  навкруги  i  думала:  аби  тiльки  не  пропасти!  Аби
втриматися при самому життi - тоненькою ниточкою змислу, що  збережена  їй
наостанок.
   Надвечiр,  виснажена  вкiнець  вiд  голодного  терпiння,  вiд'їхала   в
напрямку до свого села, вчепившися за березовi дрова,  з  сiрою  скрученою
корою - на  товаровому  потязi.  Але  в  дорозi  зневiрилася:  бо  син  же
вернеться до станцiї або до мiста, куди  його  завезе  кожен  потяг,  якщо
станцiю пропустити. В мiстi знайде тепер щось на поживу - це не зима, коли
все було завiяне; i вiн знає, де переночувати можна мiж  дошками.  Чого  б
вiн до порожньої хати їхав, знаючи, що мама тут зосталась?
   Вернула до мiста, i, розгублена думками, вже не встереглась: її,  разом
з багатьма селянами, схоплено i на тягарiвцi вiдвезено в глухий степ.  Там
викинуто, - добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.
   Брели знеможенi, з  сонною  повiльнiстю  переставляючи  ноги;  живилися
корiнцями,  виритими  в  ярках,   торiшнiми   перемерзлими   бурячками   i
картоплинками з покинутих городiв. Часом знаходили дрiбнi соняшники  -  їх
насiння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася  Дарiя  Олександрiвна
до  станцiї;'  щоб  не  мозолити  службовцям  очi  i  перебути  непомiтно,
вiдходила в сусiднi перелiски.
   Оселя бiля самої станцiї чимала: з будiвлями, бiля  яких  можна  знайти
скоринки, картоплянi лушпайки  та  iншу  остачу  поживностi.  Про  ночiвлю
досить i куточкiв по пустельних дворищах, дiрявих сарайчиках, пiдворiтнях.
   Був погожий день; пiшла Дарiя Олександрiвна по полю,  шукати  їстiвного
рослиння. Знайшла щавель i з'їла  його  кйслющi  листки.  Коли  верталася,
вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на  нерiвнi  дитячi
лiтери i знов окропила їх сльозами, за якими вже свiту  не  могла  бачити.
Постояла i трохи втишилася серцем.
   Якраз тодi пiд'їхав потяг i вона поспiшила,  надiючися,  що  мiг  синок
приїхати, - не  побачивши  її  тут,  помандрує  далi.  А  вона  так  гiрко
задихалась!
   Люди з вагонiв бачать: iде до  станцiї  висока  i  худа,  як  комишина,
жiнка. Раптом падає.
   Декотрi, вискочивши з потяга i пiдбiгши до неї, взяли її i поклали коло
стiни - там, де бак з водою. Набирають води i хлюпають на обличчя. Один  з
тих людей кладе їй скибочку пшеничного хлiба на рукав.  Знаходиться  серед
них також лiкар: перевiривши пульс, вiн сумно хитає головою:
   - Вже кiнець; надмiрне виснаження!
   Стоять пасажири i не знають, що робити. Жiнка померла на їх очах.  Риси
обличчя, блiдого, мов хлiб, що лежав на  темному  рукавi,  такi  строгi  i
гарнi, при всiй жахливiй худорлявостi; мов вирiзьбленi в свiтлому каменi.
   Зняли люди картузи i капелюхи, хто що носив на собi; не  зняв  шкiряної
кепки тiльки подорожнiй з викривленими i брезкливими губами,  одягнений  у
френч жовтастого вiдтiнку.
   - Чорт з нею, - сказав вiн, - такi, як вона, не хочуть робити!
   Сказав це злiсно i пиховито, по-росiйському, хоч i невиразно, бо окремi
звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папiросу.
   Люди всi повернулись до нього i глянули так похмуро, що вiн вiдметнувся
вiд них, погано лаючись.
   Той, хто клав хлiб, знов глянув на покiйницю i питає:
   - Що в неї в руцi?
   Вiн i лiкар, нахилйвшися, з  трудом  розняли  пальцi  мертвої  i  взяли
зошит. Лiкар розправив  його  i  читає  вголос:  "Зошит  ученицi...  Олени
Катранник".
   Помовчавши, вiн додав:
   - Найдорожча рiч була в матерi вiд покiйної донi, мабуть, остання,  вся
оплакана: з нею i смерть...
   Вiн опустив очi;  вiдвернувшись,  пiшов,  нiби  прислiплий.  Саме  тодi
вдарив дзвiнок, i всi поспiшили до вагонiв.
   28
   Вертаючися  через  бур'янистi  садиби,  хлопець  почав  збирати   старi
кiсточки з ягiд. На аркушi бляхи,  покладеному  зверх  двох'цеглин,  рiвно
прогорнув їх, а внизу розвiв огонь. Смаженi кiсточки  зробилися  крихкi  i
смачнi зернятами. Їв їх, як лузають  насiння  -  одну  по  однiй.  Частину
зоставив  на  другий  раз,  бо  зробився  скупий  собi  самому   i   також
передбачливий, мов старичок або вивiрка. Але скибку вiн опожив! -  спожив,
бачачи, що хлiб висох i зачав черствiти. Скоро пропаде,  -  то  краще  вже
пiдкрiплятись, поки можна.
   Помiтив: коло низького пенька, вiд  спиляних  ворiт,  незаклеєний  лист
бiлiє на бур'янi. Село i вулиця, район i округ названi вiрно, але прiзвище
iнше, Кантарик. "Як вони не бачать? - дивується хлопець.- Це ж не  нам,  а
старим коло перехрестя; я однесуi"
   Довга вулиця - нiби в снi. Бiля того двору,  де  жив  шкiльний  товариш
Дмитрик,  що  помер  вiд  сухот,  збереглася  частина  огорожi.  Там  став
бородатий чоловiк з торбою i пробує хвiртку вiдчинити, але не  може:  руки
не  слухаються...  "Це  Петрун,  батько  покiйного  Дмитрика",  -  впiзнав
хлопець. Помагаючи, вiн вiдкрив крючок на хвiртцi. А бородань не  входить;
не може нiяк.
   Подумав тодi хлопець: "Такий наш тато був слабий; ми б до  хати  ввели,
якби ранiш побачили".
   Вiн вчепився Петруновi в рукав i пiдсобляє рушати  до  дверей  i  через
сiни, i аж до лiжка довiв, де той лiг,  мов  тяжко  хворий.  Увiйшла  його
жiнка, маючи зiлля на руках, i загомонiла з порога:
   - От i  прийшов!  От  i  добре,  а  я  вже  сон  стратила:  все  жду  -
прислухаюся.
   - Прийшов, та бачиш, який: не ввiйду в хату, - хлопець тягнув.
   - Аби дома був, i поправишся.
   - Менi б трохи хлiба. Ось,  вiзьми  грошi,  всi,  що  зосталися,  пiди,
де-небудь купи: хоч трохи. Бо пропадаю.  Взяла  вона  грошi  i,  виходячи,
попросила Андрiя:
   - Побудь тут, - я скоро вернуся!
   Пiшла i довго не було її. Чоловiк дрiмав. Коли  ж  вернулась  вона,  то
тримала пляшку, в хустинi загорнуту.
   - Що це? - вiдкривши очi, спитав Петрун.
   - Не бачиш хiба: горiлка.
   - Як, горiлка? Навiщо менi?
   - Випий,  так  радять.  Бiльше  нiчогiсiнько  в  продажi  нема!  Тiльки
горiлка.
   - Менi хлiба, бо гину, а ти горiлку принесла,- навiщо?
   Жiнка мовчить.
   - Навiщо ж грошi перевела, останнi?! - гiрко докоряє Петрун.- Голодному
випити її, зразу смерть, як вiд отрути.
   - Так нiчого ж нема нiде  в  цiлому  селi,  -  вiдказує  жiнка,  -  хто
вертається, всi беруть горiлку, кажуть: помагає, бо хлiбна. А при  дорозi,
бiля сiльради, двоє мертвих лежало, мати i дитина. Мабуть,  вони  здалеку.
Кропива пожована в ротi, в неї i в  дитини,  вiд  того  потруїлися.  Зразу
видно: такi доходяцц, що їм би нi хлiб, нi  молоко  вже  не  згодилось.  А
горiлка ж не з кропиви, - вона з чистого хлiба!
   - Всi мруть i менi пора, - промовив Петрун.
   - Пiдождiть, я принесу скибку! - сказав хлопець.
   Вiн вернувся додому i, розв'язавши торбинку знов, почав ножем розмiряти
на скоринi: скiльки кому. Спершу  подiлив  на  три  рiвнi  частини;  потiм
передумав, бо матерi належить пайка найбiльша, а сам з'їв недавно шматок i
має останок коржа, через те зоставить собi окраєць. Врiзавши  хлiба,  знов
загортає в папiр i виносить пiд пахвою.
   Коли прийшов до сусiдiв, господиня обмивала моркву,  а  Петрун  їв;  їв
жадiбно, хрумкав i затинався. Побачивши хлiб,  так  i  простягся  десятьма
пальцями по нього. Взяв i все примовляє:
   - Оце спасибi, хлопче, спасибi, ти пожалiв мене! Я чую: з'їм хлiба, хоч
скибку, i видужаю. Горiлка i морква не поможе. Хлiб - це  менi  лiкарство.
Ну, спасибi, - колись i я тобi поможу!
   Справдi вiн споживав хлiб, як цiлющу живнiсть, тримаючи обома  долонями
так, що нi крихта не просипалась додолу; скiнчивши, сказав:
   - Слава Богу, я з'їв хлiба!
   Став тихий, зразу лiг i зразу запався в  нерушимий  сон.  Коли  хлопець
виходив з хати, господиня дала декiлька морквинок.  Тiльки  вiн  за  порiг
виступив - згриз їх, як заєць:  такi  смачнi!  Навпростець  прокрадаючись,
понiс лист до Кантарикiв. Крiзь дверi, трiшки  прочиненi,  видно  немiчних
старих, що сидять бiля стола.
   - Доїмо замiшку, - обзивається дiдок, - i так менi буде, як Олефiрцевi;
його внуки розказували... Гудiла хуртовина, а вiн лежав на холоднiй печi i
думав словами вголос: от якби вийти на дорогу  i  побачити  мiшок  грошей,
цiлий мiшок, по п'ять  карбованцiв  бумажки;  i  купити  всього:  печеного
хлiба, бiлого i житнього, i борошна - пекти млинцi, i м'яса телячого  -  в
борщ або смажити, i таравi, молока, цукру i  всього,  всього...  Олефiрець
думав голосно, а  голоднi  внучата  сидiли  на  полу  i  слухали,  як  вiн
перебирав добрi харчi. Так вiн i вмер.
   Бабуся промовила:
   - Доїмо щавель з тирсою, тодi - все.
   - Коли б продержатися кiлька тижнiв i дiстати молодої  картоплi,  ми  б
вижили...
   - Бiда, всiм бiда, i годi! - сказала стара.
   - Або на Воронiжчину, вимiняти борошна й олiї.
   - Мiняти нема на що.
   Дiд лiг на ослiн i, стрепенувшися, важко зiтхнув i задеревiв.
   - Що тобi?! - скрикнула стара, але встати неспроможна: пробує з натугою
i  зразу  ж,  здригнувшись,  хилиться  головою  на  стiл  i  осувається  -
перекидаючи стiлець, падає на долiвку.
   Хлопець, що вже бачив покiйникiв,  змiг  визначити  в  думцi:  "Вмерли!
Обоє!"  -  але,  як  попереду  боявся  зайти  в  хату,  то  тепер  жахливо
перелякався з несподiванки, аж плечi тремтiли. Впустив лист коло порога  i
тiкав. Йому здавалося: сам вiд кволостi впасти мусить i вмерти на мiсцi  -
в одну мить.

   Пiсля того дня страхався пiдходити до  чужих  дверей.  Здичавiв,  бувши
весь час наодинцi. Дожував корж i хлiб, сплiснявiлий весь.
   Мiж бур'янами ввижався дiд з каменюкою i нiби  шелестiв  шепотом  крiзь
тишу: "Тут не ходи, бо зарiжуть!" Як звiрик, став хлопець чуткий до  шумiв
i вiд кожного тупоту чужих крокiв потихеньку вiддалявся в  хащi,  уникаючи
всiх.
   Випивав колосся, що почало наливатися; розсмакувавши,  зрадiв  дуже!  -
цей харч не вадить. До колгоспного поля пiдповзав непомiтно i швидко,  мов
ящiрка. Скоро шанька, туго прив'язана при боцi, вже вiддувалася i набирала
ваги, - тодi сiренькою тiнню вiн зникав серед бур'янiв i нехворощi.
   Зернини  ставали  смачнiшi  i  споживнiшi,  коли  смажити  на  бляшанiй
накривцi, хоч потiм пiд грудьми дере. Наївшися, вiн швидко запивав  водою,
але вiд того обважнювало живiт. Зварив  воду  -  i  враз  полегшало  пiсля
пиття. Спробував кашу зготувати, але вона розлазилася i пiдгорала; хоч i в
такому виглядi - їстiвна.
   В  покинутiй  садибi  натрапив  на  торiшню  грядку:  трохи   бурячкiв,
перемерзлих  i  дрiбних;  видно,  господарi  виїхали  i   вона   зосталась
невибрана. Викопав ломачкою i перенiс додому: про запас.
   Голодуючи без кiнця, запопадливий став  i  пожадливий  на  знахiдки,  а
також дивно гострозорий до них, мов птах. Нiчого проз очi не пропускав, де
що траплялося: чи торiшня макова комiрка, коли зломлена застряла в  травi,
чи стара сливова кiсточка: брав i приховував на дворищi або в  хатi.  Iде,
нiби не придивляючись, проте, вже з iнстинкту,  збуреного  бiдою,  помiчає
навiть потлiлi зернини на землi.
   Не хотiв нiкуди з села вiдбiгати - боявся,  що  тiльки  вiн  помандрує,
якраз тодi мати вернеться i, не заставши  його  дома,  знов  поспiшить  на
розшуки. На столi весь час лежав аркушик:
   "Мамо, я тут, зараз прийду!"
   Журився невиразимо, що немає мами i немає.  Згубив  днi,  ждучи,  i  не
знав, коли будень, коли  празник.  Навколишнiй  свiт  став  весь  як  одна
сторона: чужа i ворожа, а вiн, Андрiй, i його  мама,  i  сусiди,  що  живi
тримаються,  -  друга  сторона,  в  якої  втрачено  мир  з  першою;  треба
стерегтись на кожному кроцi.
   Одного ранку хлопець ворушився мiж бур'янами в садибi,  шукаючи  решток
старої городини. Серед заростi,  серед  гичi  -  потворної  i  жорсткої  -
побачив квiти: з бiлими промiнцями вкруг i  охристими  очками  посерединi.
Вириваючи бадилля, вiн захопив також  листочки  м'яти,  -  вмить  пронiсся
могутнiй i таємничий пахощ: такий милий!.. Мама завжди збирала м'яту i вiд
того хустка її проймалася чародiйним  духом,  незабутнiм  довiку.  Хлопець
мало не заплакав вiд спомину.
   Продзвенiв джмiль, бiлявий i дрiбний, але з гарною мелодiєю  -  кращою,
нiж вiд сопiлки. Довго на сторони вiявся, i невiдомо де була його домiвля.
Раптом, коли хлопець вирвав кущ мишiю бiля горбика, знизу  сотнею  голосiв
задзижчало: в гострiй тривозi.
   Через  хвилину  з'явився  другий  джмiль  -  з  дверей,  що  темнiли  в
сiро-брунастiй  травi.  Кружачи,  розглядав  горбик,   мов   iнженер   або
архiтектор,  посланий  вiд  управи  мiста   обстежити   шкоду,   заподiяну
землетрусом. Спершу гудiв довкруг свого порога, потiм - далi i  далi:  над
лисиною, звiдки вирвано мишiй, натрапив на свiжi листки i,  вплутаний  мiж
ними, впав додолу.  Деякий  час  метушився  при  землi;  злетiв  i,  серед
стеблинок, подзижчав - подряпався лапками. Трохи лiз, трохи  крилив,  поки
вибрався наверх, тодi знов покружив широко.  Мабуть,  не  знайшовши  надто
загрозливої змiни на свiтi i вияснивши, в чому справа, вернувся в  гнiздо:
повiдомити спiвгромадян.
   Хлопець пожалiв убогi iстоти i вiдiйшов, не розорячи їхнього життя.
   Того ж дня, коли обмив тарiлку i поставив на ослiнець до вiдра, - перед
очима спустився з стелi павучок;  малий,  мов  мачинка.  Побув  на  вогкiй
поверхнi тарiлки i знов подався  в  височину;  дрiбно  перебирав  лапками:
змотував незриму ниточку.
   Все  частiше  вiдчував  хлопець,  що  в  свiтi  не  сам.  Почав  пильно
приглядатися до кожного iснування: метеликiв, жучкiв,  мурашок.  Наймилiшi
птахи - такi чистi i швидкi,  жвавi,  пильнi  i  обережнi;  вони  належать
височинi, де нема бруду, а тiльки блакить, хмари, сонце,  дощ,  блискавка,
райдуга, вiтер. I також мають голос, що нiби прозорий; обзиваються однi до
одних, i вiд того висоти перестають бути такою нiмою пусткою,  як  низький
обшир села в бур'янах.
   Пташки, мирно погойдуючи галуззя, креслили  дзвенющi  рисунки  окликiв;
перелiтали мiж листками, барвiючи пiр'ям, i  обкидали  круги  над  решткою
саду, що обернулася в невеличкий пташинник.  Там  зачали  звивати  гнiзда.
Хлопець боявся, що вони покинуть свою оселю, коли  вiдчують  його  доторки
або часто бачитимуть його поблизу.  Вiддаля  спостерiгав:  як  вони  через
певний час вертаються до гнiзд i господарюють.
   Одночасно ж прикрiсть затьмарила життя на багато днiв. Вiн пiдповзав до
колоскiв, за звичкою - сам, окремо вiд всiх. Але  шукачiв  набиралося  все
бiльше, коли зерно почало дозрiвати.  Також  зиркання  i  напади  сторожiв
ставали гострiшi i лютiшi. Одного дня, коли знов  зловлено  "колоссяника",
два  його  спiвучасники  задихано  проповзли  мимо  хлопця  i,  спинившись
перевести дух, стиха повели розмову, що чорною журбою обгорнула серце.
   - Скидан пропав!..
   - I вчора судили одного: десять рокiв дали.
   - То зарiзi
   - Слабий вiн, як i Скидан, десять лiт йому - труна в сибiрськiй кризi.
   - Нещасний Скидан...
   - Сторожi нахвалюються, що всiх переловлять.
   - Чого ж? Вони здоровiшi.
   - I то дивися: за жменю колоскiв, наших же колоскiв  -  могила.  Де  це
видано?
   - Уже не наше.
   - А так; уже - бiсове!
   - Бiсове чи совiтове: все напасть.
   - Взяли харч i душу беруть.
   Дядьки проминули, а  хлопець  принишк  до  сiрої  крихкуватої  i  легко
порозколюваної поверхнi землi, при корiнцях  пшеницi:  серед  її  струнких
рядiв, ними притiнений, пiд колосками, що многiстю похилялися i шелестiли.
   "Хто ж тепер витримає в лагерi десять рокiв? - жахається хлопець.  -  Я
вмру".
   Виразно уявляє морознi  снiговища,  де  женуть  людей,  зовсiм  хворих,
приречених на загибель пiсля голоднечi. З того часу  подвоїв  обережнiсть.
Супроти всiєї ловити на люднiсть по широкому степу, в  пшеницях  i  житах,
скрiзь прибувало не менше виснажених, а щотижня  бiльше.  Там  i  вмирали;
однi до спожиття здобичi, другi - вже по нiй:  такi  смертельно  помученi,
що, наївшися, конали в лютих болях. їх обличчя, скривленi, мов на  кутнях,
страхають вишкiреними зубами.
   Все  частiше  хлопець,  повзучи  до  колоскiв,  бачить  покiйних.  Поле
моторошне. Стемнила також навiсна журба з передчуттям, що крають серце,  -
хлопець мiсця собi не знаходив. Оточення  нiби  розкрилось  несвiтськiстю,
складеною з неколiрного полум'я: дихати в очi,  якi  бачать  тiльки  степ,
землю, хмари, коли душа сприймає їх, мов одну  неозориму  завiю,  i  треба
жити серед  неї,  хоч  нестерпно  мучить.  Вiн  терявся  чуттями;  виносив
колосся, мов пропасний.

   Звикся з своєю пусткою. Але хворiсний смуток приходив до  нього,  i  не
розраджували нi пташки, нi  комахи;  здається,  мiг  би  впасти  ницьма  i
кричати з вiдчаю, плачучи i б'ючи кулачками землю. Це проходило; якщо ж не
зовсiм розвiювалося, тодi вiн, щоб забути бiль, мандрував через село,  але
обережно i з нашорошенiстю, мов крiзь тигрячi хащi. Раз,  в  надвечiр'я  з
широкими i бистрими хмарами, що вели тiнi по зарослях,  -  коли  вiн  брiв
проз сусiднi хати,  його  помiтила  тiтка  Петруниха;  звiдкись  верталася
додому, несучи клуночок.
   - Куди це ти зiбрався?
   Вiн мовчить: не знає, що сказати, i вже вiдвик вiд розмови.
   - Ходiм до нас! - сказала тiтка, а потiм, бачачи,  що  вiн  недовiрливо
поблискує на неї ямкуватими очима, додала:
   - Не бiйся, ми  нiкого  не  їмо!  Сьогоднi  в  нас  борошно:  балабушки
пектимем.
   Вiн заходить до Петрунiв. Ще господар недужий  -  довго  виболює  пiсля
свого вмирання, але вже говорить значно жвавiше, нiж коли прибився в село.
   - Як же ти живеш? - питає хлопця. Той тiльки плечима знизує i  не  може
слiв знайти; зрештою, вiдповiдь сама приходить:
   - Колоски...
   - Ой, бережися, хлопче, з ними! - в Сибiр поженуть, там i замерз.
   - А тут не пропадають? - втрутилася  господиня.-  Повно  покiйникiв  на
колгоспному. Одноосiбнi латки дальшi, туди менше хто лiзе, а й там  разор.
На нашiй нивi мало зосталося: кiлька снопикiв.
   - Там не рвав! - раптом виголосилося в хлопця з уст.
   - Добре робиш, - хвалить Петрун. - Iз тих нивок тiльки й порятунок наш.
А колгоспне, то все грабоване, i пiде кудись, як у прiрву.
   - Подивися: борошенце  з  того  зерна,  з  наших  снопикiвi  -  сказала
господиня до гостя.
   Вона спекла балабушки i стала годувати хворого, що показавши  їй  очима
на хлопця, мовляв, i його надiляй, споживав i просив:
   - Ще! Неси ще!
   Але,  боячися,  що  вiн  умре,  коли  не  їстиме  розмiрно,   господиня
вiдрiзала:
   - Вже нема, пiдожди трохи.
   Хлопцевi подарувала хлiбчик - бiльший вiд iнших. Вимовивши:  "Спасибi!"
- гiсть про все забув; миттю вийшов з хати  i  попростував  бур'янами,  де
найглухiше. Гостро оглянувся навкруги, вмостився i почав їсти.  Вiдкушував
i ретельно жував, жував i одночасно нюхав, бо такий гарний пахощ  хлiбний;
пильно пiдбирав губами навiть найменшi,  мов  квiтковий  пилок,  крихти  з
вiдкушеного мiсця - боявся їх згубити. їв i весь час в душу вбирав  пахощ:
iз сухiстю його i теплотою, чистий i добрий,  вiд  малого  хлiбця,  такого
бiлого, як була колись недiльна сорочка.
   Все з'їв i скоро вiдчув, як посильнiшало дихання в грудях - вiд  самого
спожиття хлiбця: кругластого, хоч iз кутиками, i такого свiтлого  тут,  як
тiльки одне сонце, що часом поглядає мiж бiжучими хмарами. Також - як щось
дужче вiд сонця: над всiм свiтом, але вже того вiн  не  мiг  збагнути,  нi
уявити, лише тихо i слабо вiдчував; i  лише  згадував  мамину  ласкавiсть,
утрачену для нього.
   Потiм, бродячи кволою тiнню серед своєї пустки, нездатною  навiть  рити
городи кописткою як слiд, вiн уже знав, що в одному  мiсцi  всiєї  ворожої
довколишностi  до  нього  добрi.  Часто,  в  переходах  через  хащi,   вiн
окреслював круги, близькi до тiєї хати. Дивився здаля, сам непомiчений, як
дядько Петрун молотить. Снопи, що  тiтка  пов'язала,  були  -  як  вiники.
Господар коло них стоїть, заточуючись вiд слабостi: не може вдарити цiпом.
Тодi нахиляється з тяжким зусиллям i переносить снопи  до  стiни,  а  там,
обпершись плечима об неї, молотить - ледве б'є  цiпом;  i  видно,  боїться
впасти  вiд  власного  руху.  Хотiв  хлопець  вийти  з  бур'яну  в   помiч
господаревi, але не насмiлився: "Подумають, на їхнiй хлiб iду"; i сам  був
слабiший  вiд  господаря.  Вже  не  то  що  боявся,  а   бiльше   дичився,
вiдлюднiвши, як вовченя. Непомiтно вiдступив вiд сусiдського дворища.

   Що  споконвiку  звали  чудовим   словом   "жнива",   стало   "уборочною
кампанiєю". Врожай 1933 року подекуди видався  невиданий:  нiби  казковий;
важкi колоски схиляли стебло, i вiтер ледве  розгойдував  їх.  Незчислимою
многiстю свого сухого вiястого скарбу половiли ниви, зблизившися  в  рiвнi
рiчки - пiд горяччю сонця. Ждали женцiв.
   А жати було нiкому. Бо народ страшно вирiдiв. Скiльки ж не  косили  тi,
що вижили, - не могли впоратися навiть з малою частиною. Зерно обсипалося.
Потiм аж до Рiздва  достоював,  гинучи,  той  врожай.  Не  могли  зарадити
присланцi з заводiв i фабрик. А хлiборобiв домучено;  тi,  що  не  вмерли,
бiльшiстю на землi валялися: зовсiм опухлi! - з потрiсканої шкiри сочилась
водиця; або сухi вони, як дошка. Не могли косу  в  руцi  вдержати.  Хотiли
чимсь пiдкрiпитися  i  багато,  багато  повзло  в  лани:  спожити  стиглих
колоскiв. Лежачи, зривали їх i розтирали  на  долонях,  м'яли  в  хустках,
приполах, торбинках, картузах; сирим зерном наповнювали  собi  виголодженi
шлунки: так i мерли на мiсцi! Скрiзь по нивах  повно  покiйникiв,  але  не
видно сторони; коли ж хто заглянув зблизька, повзучи  мiж  ними,  робилося
моторошно вiд окритого кладовища.
   Хлопець добувався до  колоскiв  кiлькома  завченими  напрямками  i  все
обминав мертвих, що там лежали. Спершу страшився, аж торопiв при  зустрiчi
з конаючими або вже покiйниками, згодом звик; i сам був - як першi з них.
   Схована  трупарня  ставала  дедалi  жахливiша;   тлiла   з   нестерпною
сморiднiстю, хоч i затоплена в хвилях стиглого хлiба, якi  поверх  неї  то
перебiгали шелесткою чергою,  буяючи  вiд  вiтрових  напливiв  i  поривних
нападiв, то - при безвiтрi - затихали, так що чути  було,  як  комашка  на
колоску ворушиться.
   Коли зморений хлопець, вiдпочиваючи, дивився вгору, тодi на густо-густо
синьому   тлi   неба,   засiяного   невстижимими   iскорками   з    сонця,
вирiзьблювалася колоскова численнiсть, мiдясто-рудава i рясна, рясна! Тихо
притулюються колоски однi до одних i перетинають,  як  в  рисунку  золотим
атраментом,  стрiлчастi  промiнцi  свого  озброєння.  Простягають  його  i
схиляють наперед: вiд  всiх  своїх  зернин,  що  їх  так  чiтко,  в  ритмi
ступенчатого складу, вкрiплено однi при одних. Колихаються колоски легко i
мило; з ними такий щирий i зворушливий настрiй  вiє!  -  можна  без  кiнця
дивитися на них.  Неоцiнитною  ризою  добростi  i  смутку  Божого  накрито
замучених. Видно також: вгорi срiбними скелями  повiльно  пропливають  вiд
пiвдня хмари, слiпучi  з  лицевої  сторони  -  в  сонцi.  Хлопець  застиг,
вражений таємничiстю дива. Притьма, почувши сильний шорхiт, здригнувся вiн
i миттю вiдповз геть набiк: вiд нив'я тiкати  до  бур'янiв  i  вибалкiв  з
чагар'ям, де нiхто не помiтить. Там вiн випростовується  на  свiй  дрiбний
зрiст i вiдносить здобутi колоски додому.
   Коли розгорнулися жнива, то всiх, хто косити  мiг  або  снопи  в'язати,
наймано пiдряд. Ходив i дядько  Петрун:  вже  так  оклигав,  що  спромiгся
працювати в полi, разом з жiнкою.
   Але для хлопця настала  грiзнiша  пора,  бо  при  косарях,  над  їхнiми
душами, скрiзь стояли наглядачi. Треба дуже обережно пiдступати до  ланiв.
Вранцi, ще ледве зачинало виднiти, вiн прокинувся вiд торохкання в  шибку;
за вiкном стояла тiтка Петруниха i гукала:
   - Збирайся зараз, пiдем на роботу - снопи носити! Дiстанеш хлiб.
   Андрiй миттю вихопився  з  хати.  Вже  як  iшли  в  поле,  сусiд  казав
хлопцевi:

   - Перебрався б ти до нас! Знаєш, наш синок помер, одно, що -  нужда,  а
потiм хвороба пристала. В хатi все однiєї душi бракує. Якби схотiв, жив би
в нас. Не було б тобi сумно одному, i нам веселiше, - подумай!
   - Пороблю трохи, тодi перейду.
   - От i добре. Дивися ж: ми ждатимем!
   - Ще поїду маму шукати...
   - Шукати - де? Це не одне село i не одна  станцiя.  Сам  загубишся.  Не
їхав би!
   - Таки поїду.
   - Якби мiг, я поїхав би з тобою, та бач: бiда.
   - Я сам.
   Увечерi, вертаючися додому, побачили,  як  в  одному  дворi  з  великим
клопотом виряджають мертвого на похорон; навкруг метушаться мiлiцiонери  i
сiльрадiвцi, мов рибалки бiля човна - перед бурею.
   - Чого вони? - питає хлопець.
   - То кара прийшла i правду виказує: на голосному активiстовi, -  сказав
дядько. - За зло чоловiк i має зло, як цей Корбик, що тепер хоронять.  Був
дуже беручкий i докучливий, людям спокою не давав; мучив їх, щоб  догодити
партiї. Тихого середняка переслiдував, бо нiби лає радянську владу, а того
не було! Середняк мав кiнну машину i жив як трудовик; крiм машини i коней,
була в нього корова. Його з  синами  розкуркулено,  -  тодi  в  його  хатi
активiст забрав собi сало i кожух. Пройшло два роки  пiсля  того;  от  вiн
розпух з голоду i вночi в  поле  вийшов,  де  кошено  хлiб.  Узяв  снiп  i
вернувся додому: так узяв, як ото  кожух  попереду.  Вилiзає  з  сином  на
горище i обминає там. А декотрi партiйцi пiдгледiли i зразу ж  донесли  на
нього, як вiн - на середняка. Прийшли гуртом другi активiсти, ще докучнiшi
i злiшi, нiж вiн сам. Шукають його скрiзь i лiзуть на горище, там  бачать:
обминає крадений снiп. I давай бити Корбика, як злодiя. Побили до  смертi.
Бач, кладуть на вiз, i це вже остання дорога: куди вiдiйшов, там  нема  нi
снопа, нi потреби на нього. А грiх зостався  невiдпокутуваний.  Ходiм,  не
треба довго глядiти!

   Першими днями немiчнi  хлiбороби  ступали  мляво  i  втинали  небагато;
згодом, пiдкормленi  теплою  юшкою  i  кашею,  де  було  трохи  вишкварок,
випростали плечi i праця сяк-так пiшла.
   Хоч в'язано дрiбнiшi снопи, нiж колись, вони хлопцевi жили  тягли:  мов
колоди. Пiдгодувавсь, то, несподiвано для себе, значно подужчав, може,  не
вiд самого харчу, але також - вiд пробуджуваних сил, що, з природи,  могли
зрости. Вiн  тягав  снопи  запопадливо,  спершу  обхоплюючи  обома  руками
кругом; потiм тiльки зачiпав однiєї рукою за перевесло, просунувши пальцi,
другою знизу помагав собi тримати, i сам важко перехилявся.
   Хоч робота не пригнiчувала тяжкiстю, так  мучив  жах,  що  вiдкрився  з
самого початку. Не могла  дiяти  жниварка,  бо  всюди  мертвi  лежали:  на
невеличких вiдстанях  один  вiд  одного,  нiби  вiдмiрених.  Видно,  кожна
конаюча душа,  потай  прибувши,  окремилася  вже  вiд  готових,  -  лягала
осторонь. їх так багато, що стрiчаються без перерви: всiяли землю. Поки не
почали приїжджати погребницькi пiдводи,  чорнiло  ними  всюди  по  свiтлiй
стернi, - i тiтка сказала хлопцевi:
   - Скiльки снопiв з ниви, стiльки людей  лягло!  Декотрi  вмерли  давно;
несло вiдтiля разючо, аж нудило женцiв. Не  могли  працювати,  хоч  дихали
крiзь хустки, обкинутi при обличчi. Петрунова жiнка знов подала голос:
   - Розвести б огнище треба i сирий бур'ян палити - дим це  переб'є.  Так
ми  робили  в  дев'ятнадцятому  роцi:  тодi  бiлi  вистрiлювали  людей   i
загортали, а червонi коли вернулися, звелiли, щоб полоненi би; розкопували
ями i виносили мертвих. Такий був дух страшний, як тепер! -  аби  перебити
його, багаття розводили i палили зеленi гiлки. Потiм приходили знов бiлi i
робили так само: наказували вiдкопувати, кого...
   - Тихо, тихо! Ви б,  тiтко,  не  договорювали  далi,  -  радять  женцi,
озираючися на доглядачiв.
   - Вони не чують. Так пасуть очима по людських руках i  кишенях,  що  їм
слухати нiколи.
   - А все ж! Тепер i в самої стежки очi довгi - Сибiр бачать. Учора  туди
чоловiка на смерть присуджено: за жмутик колоскiв, що  розтер  на  долонi.
Зробим огнище. Хлопче, носи бадилля!
   Андрiй дiстав додатковий обов'язок: завiдувати огнищем; це швидко пiшло
в нього. Збирав сухий бур'ян на розпал, а докидав  зеленого  -  для  диму.
Повiяв той дим скрiзь,  нiби  на  пожарищi:  гiркий,  але  своєю  гiркiстю
чистий, i вже менше чути було нудкого i страшного повiву вiд покiйникiв на
полi.  В  iнших  мiсцях  також  розведено  огнища;  пiшов  дим   клубучий,
обгортаючи всю многiсть мертвих. Вони мiж снопами  ждали  своєї  черги  на
повiльнiй пiдводi, що тяглася через стерню.  Дим  завiював  i  живих,  хоч
змучених, коли поралися з хлiбами. Заходячи  їм  в  очi,  виводив  сльози.
Тiтка заплющилась вiд нього на хвилину, витерла очi i, глянувши  навкруги,
сказала:
   - Таких жнив не було вiд створення свiту i вже не буде.
   Спершу робота тяглася,  як  болiсна  вагота  для  душi:  з  палючою  су
противнiстю їй. Повiтря навкруг вигрiто до тiєї мiри, що вже нiби пронизує
наскрiзь, без перерви гонячи пiт з кожного,  хто  рухається.  Воно  пашить
спекою  печi,  обважнює  почуття  i  заливає  тiло  зморою:  iстота  от-от
знеможеться серед спеки i найважчого диму. Але якраз тодi,  всупереч  собi
самому, треба з зусиллями рухатися по стернi, мов  безлiчi  цвяхiв.  Це  в
звичку входить - i труднiстю, i заведеним ладом, при якому  кожен  повинен
встигати з своєю працею.  Призвичаївся  також  i  Андрiй,  навiть  мiг  би
нудьгувати, якби тепер заборонили йому на жнивах  тягти  снопи  i  збирати
колосся, розводити вогонь i пiдтримувати його,  носити  вiдро  з  водою  i
кухоль для женцiв; i - що звелять. Волю i  думку  заполонила  робота:  вiд
того навiть звiряча туга, якою вiн  довго  жив,  притихла,  нiби  скована.
Образ матерi свiтився в уявi,  але  i  вiн,  здається,  був  примирений  з
турботами жнив.
   Для серця ж вiдкрилася тут сторiнка вiдання, якої  не  можна  знайти  i
прочитати в шкiльних книгах. Люди тут дивовижно вiдмiннi вiд городських! -
такi вiдмiннi, що їхня прикмета враз вiдкривається для погляду.
   В мiстi люди мов би i не  дуже  прочувають,  що  на  свiтi  аж  доконче
потрiбнi їх заняття, i назверх прибирають надмiрну значнiсть.
   А тут, при байдужостi до життя серед злиднiв, люди покладають у словi i
вчинку добре значення. Завжди з достойнiстю, до себе самих i кожного,  мов
старочаснi бiлi жерцi; от i тепер - зрiзаючи житини  i  в'яжучи  в  снопи.
Коло хлiба роблять, як перед очима Божими! З вiдчуттям важливостi, що  має
їх праця, - однак без жодного самозвищення.
   Андрiй не збагне причин всього i зв'язкiв. Але  з  природною  хлоп'ячою
спостережливiстю,  вiдразу  бачить  вiдмiну  горожан  вiд  всiх  тутешнiх.
Пiдсумовує собi коротко: "Цi - справжнiшi".
   Тiтка була до нього дуже добра; все щось приберiгала з'їсти - з  свiжої
городини. Нiколи не кривдила i не кричала,  не  лаялась,  навiть  не  мала
нiколи гнiву на нього. I вiн почав з  довiрою  дивитись  на  неї:  мов  на
мамину сестру рiдну. Раз, бiгши босий  по  стернi,  вiн  сухою  надрiзаною
бур'яниною пробив собi ногу  бiля  пальцiв,  -  густо  пiшла  кров.  Тiтка
знайшла в кошику, бiля торбинок,  чисту  тканину  i  перев'язала  виразку:
спитала, чи болить.
   Через два днi стався подiбний випадок: з iншим хлопцем, що працював при
своїх батьках на тiй самiй дiлянцi. Його мати,  сполошена,  бiжить  мерщiй
перев'язуватиi Прихиляється до сина, голубить - гладить поранену  стопу  i
втiшає хлопця, заглядаючи йому в очi, нiби хоче взяти  його  бiль  собi  в
серце i перетерпiти самiй. Нiяк не може вiдiйти.  Припадає  до  нього,  як
свiтлий янгол, що вбрався в полатану одежину i прикрив голову вбогою бiлою
хусткою.
   Побачивши це, Андрiй став на мiсцi i так зажуривсяi Згадав свою нещасну
маму: вона була для нього - як ця мати для свого хлопця; жалiла i втiшала;
схилялася до нього, нiби з неба.
   I тодi сирота вiдчув, що нема вже коло нього найдобрiшої душi в  свiтi:
його мами. Швидко вiдiйшов з ниви - в заростi, що,  глухi,  стояли  стiною
недалеко, i, закривши долонями обличчя, з вiдчаю залився  гiркими,  як  ще
нiколи в життi, тяжкими краплями, що нiби аж парували  пекучою  солонiстю.
Вже пiсля того вiн спокою не мав. Кожна хвилина тяглася  довго,  з  глухою
забарнiстю, як зайва, бо вiддаляла вiд сподiваної зустрiчi.
   Пiсля роботи, коли вечеряли в дворi,  прославши  ряднину  на  шпоришi,-
Андрiй сказав:
   - Буду мами шукати.
   - Де будеш? - питає тiтка.
   - По дорозi, де ми їхали.
   - Як же ти знайдеш: там стiльки люду!
   - Маму я зразу впiзнаю.
   Заходили зеленi сутiнки i бралися чорнотою вiд високої ночi  з  чистими
зiрками. Хлопець  був  певен,  що  навiть  i  поночi,  серед  найлюдянiших
натовпiв мiста i в його завулках, вiн  при  першому  ж  поглядi  зауважить
маму.
   - Чого тобi спiшити, - говорить господар, - як досi мати не  вернулась,
видно, кудись вiд'їхала далi; на роботу стала, щоб копiйку здобути.  Потiм
i вернеться.
   - Поїду! - повторює хлопець. - Чи дасте картоплi на дорогу?
   - Бери, скiльки вмiститься в торбинi, i хлiба спечемо: ти ж заробив.  А
тiльки не раджу їхати в  бiду.  Як  же  пускати  тебе  самого,  коли  такi
пропадають скрiзь? Ось пiдожди трохи, по жнивах з тобою  поїду.  Нi,  тобi
одному не можна.
   - Авжеж, не можна, - ствердила тiтка, - i думку викинь! Бiльше ждав, ще
трохи потерпи: до кiнця жнив недалеко. Не пущу.
   Довечеряли мовчки. Потiм скоро ж почали збиратися спати. Господарi були
уважнi до хлопця. Але  смуток  наповнював  йому  серце  i,  коли  погасили
свiтло, прорвався тихим  плачем  серед  темряви.  Хлопець  пiдождав,  поки
господарi,  втомленi  пiсля  цiлоденної   працi,   мiцно   заснуть.   Тодi
по-мишачому беззвучно взяв торбинку, з якою ходив на  жнива:  в  нiй  були
сiрники, ложка, нiж i трохи хлiба. Додав картоплi з мiшечка, що  в  кутку,
бiля печi поставлений. Прочинив дверi так обережно! - без скрипу. Нечутною
тiнню виступив надвiр i навшпиньках подався  до  ворiт,  пригинаючись  пiд
вiкнами.
   На вулицi завагався: а що, як мати ввечерi прийшла? - могло ж так бути.
Дожидатиметься якраз тодi, коли вiн пiшов шукати. В двiр  заходить  -  нi,
дверi замкнутi! Тихо  в  пустощi,  що  була  рiдною  оселею.  Зорi,  крiзь
безмiсячну нiч, мерехтять спокiйно, з значеннями таємницi,  над  близькими
могилками.
   Вiн присiв бiля порога, обпершись об дверi: тiльки на хвилинку. Але так
непомiтно напливає дрiмота, привiяна свiжiстю ночi,  а  потiм  -  сон:  на
збореного жнивами.
   Все розгорається одне тужливе почування, як окрема сила  i  як  спонука
собi самому, неоднакова з денною волею, хоч близька; все ввижається,  дiє,
мов тчеться в просторi, i не може погаснути.  Заходячи  з  рiзних  сторiн,
привертає уяву до всього, в чому iснує якась схожiсть i знанiсть, тiльки ж
нiби замкнута i незбагненна. Душа i  сама  повинна  там  бути  присутньою.
Мучиться,  прагнучи,  довго  терпить  i,  зрештою,  сприймає  звiдти,  мов
поблиск, болючiсть, що ранить, що проноситься близько i несподiвано.  Коли
терпiння  вiд  кривди  вже  незносиме  -  таке,  мов  би  когось,  хто  не
сподiвався,  враз  потоптано:  дужо  i  рiзко,  серед  невидностi,  як   в
обведеному блiдому-блiдому крузi,- по безколiрнiй одежi на плечах.  Жах  i
жаль зростають до безмiрностi,  до  зойку  з  приглушених,  мов  зв'язаних
грудей, до лементу в несвiтському зусиллi одного  дихання,  бо  видно,  як
привидною з'явою хтось рiдний заточується серед могильних хрестикiв  i  не
може вийти, - хлопець в останньому розпачi пробує  гукнути,  що  сюди,  до
нього треба йти! I не може здобути  крику  з  свого  рота,  хоч  вся  душа
зметнулася в порив. Хлопець прокинувся.
   Глянув навкруги в темрявi i спершу не мiг зрозумiти, де вiн. Пригадавши
все, стурбувався: проспав багато часу, i невiдомо чи  встигне  до  станцiї
пройти непомiтно  i  поїхати  "зайцем",  -  якщо  скоро  досвiт.  Бо  зорi
перемiстилися в небi далеко. Ще треба грошi  взяти  на  квиток.  Вiдiмкнув
хату i знайшов схованi серед ганчiр'я в пiдпiччi карбованцi:  вiд  лiсного
заробiтку.
   Iз села виходив, обминаючи сусiдiв, iншими вулицями, бо могли  з  вiкон
побачити, - виходив, крадучися, як звiрець нiчний. Замирав вiд  шелесту  в
пустках. Задихався i пiтнiв; чув, як серце стукало в ребра i  вiддавало  в
скронях. Нерви напруженi, аж тремтять.
   Нiч, в останнi години свої, як стояла чорними стiнами, то ними  мало  i
зрушилась; i скоро вiн,  задиханий,  стишив  крок.  Порiвнявся  з  садибою
пiчника i став: заглянути чи нi? - взнати треба,  чи  круг  над  закопаною
коштовнiстю цiлий, чи хтось, дiзнавши, розрив грунт i забрав її.
   Сторожко  ступає  хлопець  навколо  хати  i  наближається   до   самого
заповiдного мiсця;  бачить  при  мерехтливому  зоряному  свiтлi  i  торкає
пальцями: не зрушене воно! Вкрилося рiвними i густими  стеблинками  трави,
недалеко вiд якої скрiзь стали хижi заростi,  що  затопили  низький  обвiд
колишнiх грядок.
   Втiкач перебирав рослини, шукаючи улюбленого  зiлля;  отмов  бавлячися,
зiрвав кiлька схожих листочкiв - ростер пальцями краєць одного з них: тодi
враз озвався пахощ м'яти, тонкий i добрий, милий, як хустка матерi.
   А вже починало трiшки свiтлiти, такою  гарною  синiстю,  як  цей  запах
м'ятний. Пронiсся легенький вiтрець на вiдходi ночi, нiби подаючи знак, що
- пора в дорогу.
   Уява ж сироти затримується,  при  сутiнках  передсвiтанкових  розкриває
собi сховок, як видиво: тут, пiд зеленню i грунтом - святиня, про  огненну
силу якої страшно помислити. I стояти тут треба з пошаною! - як в церквi.
   Тихенько  вiдступив  вiд  таємничого  мiсця  i  пiшов  з  оселi.   Коли
вiддалявся вiд околицi, зовсiм  посвiтлiшало  в  крайнебi;  стало  виднiти
навкруг: з тiєю ще не повною яснотою, яка вiщує про вихiд сонця.
   Поспiшив хлопець нерiвною дорогою, вкритою довгими смугами  рослин,  на
яких, з листкових країв, звисали роси - бiлi i  прозорi.  Засвiчувалися  з
них iскри. Коли оглянувся на садибу пiчника, - там, над  скарбним  мiсцем,
пiдводилося полум'я  з  такою  великою  i  променистою  сполукою  ясминної
просвiтлостi, пурпуру,  кровi,  слiпучого  горiння,  нiби  там  могутностi
ненашого життя стали i пiдносять коштовнiсть, вiдкриту  з  глибини  землi.
Палахкотливий стовп, що розкидав свiчення, мов грозовицi, на всi  напрямки
в небозвiд, прибрав обрис, подiбний  до  чашi,  що  сховали  її  селяни  в
чорнозем i нiкому не вiдкрили  її  таємницi,  страшно  помираючи  однi  за
одними в приреченому колi.
   Здається, над ними, з нетлiнною  i  непоборимою  силою,  сходить  вона:
навiки принести порятунок.

   1958-1961

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: