тав уже дiдичем. Але разом з тою щасливою хвилею, коли се сталося, настав в життi Германа новий, зразу дуже мало видний, але все важний зворот. Його очi, досi заслiпленi тiльки одною жадобою, занятi тiльки шуканням одного - багатства, тепер, найшовши його, почали оглядатися навкруги,почали пильнiше роззирати всi обставини, серед котрих текло життя Германа. Той, так сказати, критичний зворот не надiйшов разом, не став нiколи дотепер надто сильний, але все-таки багато вражень, котрих Герман вперед недобачував, пiдпадали йому пiд очi, будили його увагу, мутили потрохи супокiй i, падучи поволi, незначно, час вiд часу, мов краплi холодної води на розiгрiте тiло, разили його глибоко, лютили i перероблювали цiлу його вдачу, весь свiтогляд. Окрiм дивної натури сина,котра перша звернула на себе його увагу, вiн швидко покмiтив, що i його жiнка в своїм родi не менше цiкаве i сумне явище, i коли темперамент сина не мож було назвати iнакше, як хоробливим, - то i вона зовсiм не була нормально розвита. Ожепившися з нею, Герман вiдразу кинувся до своїх дiл, з головою потонув в них i не бачив, як жива, бєсiдлива i яко-тако привiтна дiвчина, з котрою вiн оженився, перероджувалась, перемiнялася поволi в зовсiм другу, не подiбну до першої. Вона зовсiм не була образована, а доки ще незабезпечене становище Германа наганяло їй страх о будущу долю i заставляло до якої-небудь роботи, доти i до людей була подiбна. Але швидко маєтковий стан Германа полiпшився, йому нiчого, було боятися о будущий хлiб, - сам не знаючи, як i коли, вiн став жити вигiднiше, в поряднiй, хорошо мебльованiй хатi, став держати слуг, конi, далi закупив в Дрогобичi кiлька камениць на власнiсть, - i тут життя його жiнки пiшло зовсiм другою дорогою. Всяке заняття" всяку роботу вона покинула, стала їсти смачно i багато, немов хотячи винадгородити собi давнiшi часи недостатку. Строї занiмали її якийсь час, i вона видавала на них немало грошей. Але чим дальше в лiта, тим бiльше вона товстiла i лiнивiла. Цiлими днями вона сидить, бувало, в м'якiм, вигiднiм фотелi пiд вiкном та смотрить на ринок. Її лиця стали повнi i вiддутi, очi, колись чорнi, блискучi i заманчивi, тепер стратили блиск i стали немов олов'янi, голос понизився, згрубiв, а рухи стали тяжкi i неповоротлив!. Людська жива подоба замiтно тонула в надмiрi м'яса i товстостi. Панi Гольдкремер на всякого, хто її бачив, робила прикре, аж гидке враження. Безграничне лiнивство, фiзичне i духове, виродило у неї також упертiсть, властиву iдiотам, котрим годi подумати очiм-небудь, значить, годi i рiшитися на яку-небудь змiну, на який-небудь живiший крок. Вона так боялася всякого руху, всякої змiни довкола себе! Вона й синовi свому передала тото iдiотичне лiнивство i тоту тупiсть, тiльки що у Готлiба до неї примiшалася ще вiтцева гарячка, виступаюча рiдкими вибухами лютостi i вiчною жадобою нищення, псування та трачення всього без думки i без цiлi. Правда, школа, товариство, в котре вiдтак ввiйшов Готлiб, обтесали трохи його дику вдачу, але не змiнили її. Вона виявлялася тепер рiдше, нiж вперед, але все-таки виявлялася, скоро що-небудь збоку дало до сього досить сильний товчок. Герман не швидко успi в докладно приглядiтися всьому тому. Зразу не клав на то великої ваги. Але вiчна нерухомiсть, бездiйнiсть i упертiсть жiнки лютила його, гарячкового, непосидючого спекулянта. Вiн часто починав з нею сварку, але все надармо. Вона не раз i вiдповiдати йому не хотiла або на його бесiду вiдповiдала напiвдобродушним, напiвглупим смiхом. Герман лютився i вибiгав з дому. Подiбнi сцени послiднiми часами ставали щораз частiшi. Германовi робилося дома чимраз прикрiше, вiн чувся немов в рiзницькiй ятцi, переповненiй запахом свiжого м'ясива. Щось мов перло його з дому, але сам вiн не знав куди дiтися. Та щастя його, що вiн не зовсiм ще ясно бачив, що се за люди, з котрими йому треба жити, що се за натури - його жiнка i син! Щастя його, що вiн не знав, чому вони такi дивнi, капризнi, упертi, що вiн уважав їх здоровими людьми! Коли б вiн був знав, яка велика мiрка помiшання розуму i психiчної недуги лежить в їх кровi, вiн, певно, не буз би мiг i днини ночувати з ними пiд одною стрiхою! Правда, життя i природа - се дуже консеквентнi дiячi, вони швидко показали йому i тот бiк дiла, але все-таки ближче застановлення могло б було злагодити переворот, а то i зовсiм звести його на супокiйну дорогу лiкарського та психiатричного рятунку. I тепер, в хвилi найбiльшої переваги рефлексiї та споминок, яку досi тiльки переживав Герман, вiн не задержувався довго над картинами свого родинного життя, - так дуже те життя йому обридло. Саме вчора у нього була завзята передирка з жiнкою, в котру вмiшався i син, що на той час був дома. Герман тепер вже i не тямить, о що їм пiшло, але тiльки тямить, що жiнка i син насiли на нього так, що мусив утiкати з дому. Жiнка лаяла його, а син грозив, посинiвши зi злостi. Герман сплюнув перед себе з досади. "Прокляте боже на таке житє!" - шепнув вiн, беручися до роботи. Швидко перо заскрипiло по шорсткiм сивiм паперi. Але рефлексiя ще не втихла. Герман зупинився по хвилi, поглядаючи на великi стовпи цифер, що п'ялися перед його очима на паперi. - Для кого то все? - прошептав вiн. - Хто з того схiснує? А на се прецiнь весь мiй вiк пiшов, всi мої сили! Але дiловий, практичний чоловiк в однiй хвилi обiзвався, i всi непотрiбнi рефлексiї втихли, поховалися геть, мов малi дiти перед рiзкою. Герман встав, пройшовся по комнатi, випив склянку води i засiв до роботи. Була одинадцята година. Сонце жарило, а вiтер крiзь вiкно заносив до кiмнати розпарений нафтовий сопух i безконечний гук, крик та гамiр робучого люду. Герман все щесид'вi писав, незважаючи на нi що. Вiн умисно хотiв набити собi голову цифрами та рахунками, щоби прогнати другi, поганi думки. Нараз дверi до його покою з лускотом створилися, а в них показалося нагло, мов червона блискавка, широке, розгорiле лице його сина. Ще хвилька, а перед ним стояв Готлiб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима i стисненими кулаками. - Га, - промовив вiн, важко дишучи i падучи безсильно на канапу. Герман, перепуджений i здивований, випулив на нього очi. - А ти чого сюда прибiг? - запитав вiн по хвилi. Готлiб не вiдповiдав. Видно, що вiн пiшки перейшов всю дорогу з Дрогобича, та й то перейшов швидко. *Що ж таке сталося? Чого йому треба?" - думав собi Герман, дивлячися на сина i ждучи його вiдповiдi. Вiдповiдi не було. - Ну, що ж там такого? - промовив Герман ласкавiше. - Чого-сь прийшов? Послiдпє запитання стрясло нараз Готлiбом, мов iскра електрична. Вiн в однiй хвилi зiрвався i прискочив до вiтця. - Грошi давай, чуєш? Грошi! - скрикнув вiн, чiпаючи його за груди. - Грошi давай, - менi грошi треба, - багато, чуєш!.. Голос ледве продирався Гетлiбовi крiзь пересохле горло. Його руки дрижали. Герман поблiд зi страху. Вiн не знав що робити: чи кричати о помiч, чи уговорювати сина по-добру. - Нащо ж тобi грошi? - спитав спокiйно Герман. Вiн силувався на спокiй, хоть чув, що йому щось пiд горло пiдступає, немов хоче його удушити. - Треба! Треба! Не питай! - кричав Готлiб, шарпаючи його. - Давай швидко, у тебе їх i так много! Давай!.. Готлiбiв голос урвався. Герман поглянув на його лице, в його очi... Боже! Що за дикiсть, що за страшна жадоба! Йому стало страшно i мерзко, немов се не власна його дитина, а якийсь гад дотикається тiла. Зачудування перейшло в гнiв. Вiн одним замахом вiдопхнув сина вiд себе так, що той, хитаючись, покотився в кут к стiнi. - Що, - крикнув тепер Герман, дрижачи з гнiву, - ти вiдки? Що ти за один? Чи так ся до тата з просьбою приходит? А, ти смiєш на мене руку пiднiмати? Не знаєш, що в письмi написано: "Усхне рука, котра пiднiмався на батька!" I ти за грiшми? Зараз кажи, нащо їх тобi? Готлiб, як упав на канапу, так-таки i лежав, не кажучи i слова. Вiн раз тiльки поглянув на батька, але таким ненависним, злобним, затятим поглядом, що Герман замовк i, сплюнувши та пройшовшися два-три рази по комнатi, сiв назад до роботи, не звертаючи уваги на сина. Настало полуднє. Служниця ввiйшла i звiстила, що обiд готовий. - Їсти пiдем! - обернувся остро батько до сина. Готлiб, не кажучи слова, встав i пiшов до обiду. Вiн їв своїм звичаєм, багато i пажерливо, - але се не дивниця була Германовi. Дивниця була йому тiльки то, що Готлiб з такою жадобою випивав склянку за склянкою вина, котре стояло на столi. Герман бачив, як Готлiбовi очi розгорялися чимраз дужче, грубi, вишневої краски губи рушалися, але нi одно слово не виходило з уст. Бачилось, Готлiб бесiдував, радився сам з собою не чутним нiкому голосом. Батько зразу хотiв заборонити йому пити так багато, але далi подумав собi: "Нехай, - швидко засне, то i перейде все". I дiйсно, Германовi недовго прийшлося ждати. Ще за обiдом сон зло-мив Готлiба, вiн перевернувся на софку i захропiв, розкинувши руки i ноги i широко розтворивши уста. Вiн лежав так перед Германом недвижний, тiльки губи раз в раз шевелилися, немов таємнича нарада з самим собою не переставала i у снi. III Сонце похилялося з полудня. Його гаряче промiння сипалося iскристим градом на Бораславське узгiр'я, розсипаючись по сугорбах сiрої глини, видобутої з глибочезних ям, розпалюючи тонкi дротянi линви, навиненi на корбах, заламуючись i мигтячи всiми фарбами веселки на калюжках та потiчках, котрих стухла, болотниста вода покрита була зверху густою, пливкою нафтою. Ясне, погiдне небо горiло над гарячим Бориславом i виглядало так само сiро, як цiла зруйнована околиця. Вiтер нi разу не шевельнув воздухом, не повiнув холодом, не розсiяв важкого, густого сопуху, що, виходячи з ям, з глини, з потокiв, з брудних магазинiв, залягав хмарою над Бориславом, спирав дух в грудi. А ще гори, обрубанi з лiсу, покритi голими стирчачими пеньками або зовсiм вигорiлими шутроватими та к.чмеїiястiїмп галявами, доповнювали сражения того сумного краєвиду. Голоси, що рано розлягалися i зливалися в один безмiрний гамiр, заповняючий всi закамарки Борислава, - тепер змовкли. Якась сонна мертвота залягала довкола. Тiльки рiпники в своїх зароплених сорочках, самi заропленi по очi, лiниво поверталися коло ям, крутячи корбами, та теслi цюкали рiвностайно своїми топорами о дерево, мов великi жовни. Всякий рух, який видно було довкола, всякий голос, який мож було учути, - iсе нагадувало радше повiльний, сонливий рух та туркiт величезної машини, тiльки що колеса, зубцi, загачки та шруби тої машини були живi люди з тiлом i кров'ю. Думка, не находячи нiчого принадного нi поверх землi, анi над землею, мимоволi ниряла в тоту темну, страшну глибiнь, де тепер, в тiй самiй хвилi, мучаться, працюють, риють тисячi людей, де кипить робота, оживає або завмирає надiя, бореться життя зi смертю, бореться чоловiк з природою. Кiлько сумних зiтхань, тривожних думок, гарячих молитов, п'яних викрикiв розлягається в нутрi землi, але наверх не видобувається нiщо, крiм удушливого сопуху, все пожирає земля, глибiнь, пiтьма, мов той старосвiтський божок власнi дiти. А сонце горить на небi, мов розпечена залiзна куля, i, ба-читься, навмисне силується якнайшвидше висушити всю силу, всi живi соки в тих чорних, послаблих рiпниках i в тих голих, обнищених з лiсiв, тiльки беззубими чорними пеньками наїжених горах. Герман Гольдкремер не мiг нинi по обiдi i на хвилю заснути, - так зрушили його рiзнi враження нинiшнього дня. Вiн вийшов зi свого помешкання i пiшов на Новий Свiт, де було найбiльше i найбагатших його ям. По дорозi минав вiн багато чужих законiв, але не обзирався на них, силувався навiть нiчого не видiти, нiчим не займатися, бо чув, як всяка, хоть i найзвичайнiша рiч дивним способом тривожить його роздразненi нерви. Вiн був немов в гарячцi, коли всякий, хоть i зовсiм легенький дотик на болюче тiло видається хорому важким ударом. Герман сам не знав, що з ним сталося сьогодня. "Чи я мало спав, чи перестудився, чи що такого?" - воркотав вiн сам до себе, чуючи в собi тоту дивну, нечувану змiну. Йому здавалось iменно, що на все вiн нинi дивиться якимись новими очима i що весь Борислав нинi для нього якийсь новий свiт. Що се мало значити? Чому, напримiр, худi, нужденнi, чорнi лиця рiпникiв, працюючих коло ям, нинi так глибоко щемiли в кого серцi, а звичайно навiть уваги його не звертали на себе? Чому їх порвана, перегнила, зароплена одежа нинi обходила його далеко бiльше, нiж груди воску, котрi вони раз за разом витягали з ям? Вiдки йому прийшла в голову думка, що тамтому в ямi мусить бути страх негарно сидiти в такiй глибiнi i в такiй задусi цiлих 6, а то не раз (в його ямах) i 12 годин? Що за невидима сила навернула йому на голову питання: як же то муситься жити дома тим людям, коли вони волять iти сюди за такий нужденний заробок та страшно бiдити? "Нужденний заробок!", "Страшно бiдити!"... Так, тотi iменно фрази, з котрих вiн не раз так їдко насмiхався, в котрих правду нiколи не хотiв повiрити, просунулися тепер через саму тайну глибiнь його душi, мов чорнi хмари, передвiсники бурi. Що сталося з Германом? Яким чудом приходить вiн до подiбних рефлексiй, вiн, твердий, практичний, вирахований Geschдftsmann, вiн, у котрого ставало на тiлько серця, щоб за найменше припiзнення, за найменшу недбалiсть, за найменше грубе слово навiть уривати своїм робiтникам з платнi? Вiдки вiн сам тепер приходить до подiбних думок? Хiба вiн не знає, що се все дурницi, dummes Zeug, як вiн сам звичайно говорив перед другими? О, Герман знає все то дуже добре i тямить дуже добре свої власнi науки, але що ж, се була якась така погана хвиля, коли подiбнi думки шибнули йому в головi. Вiн старається насилу прогнати їх. Iдучи звiльна стежкою помiж ями, минаючи рiпникiв та жидiв, що з пошануванням кланяються "такому велике пан з нашi вiри", - вiн насилу хоче занятися рахунком, дiловою комбiнацiєю. Ось послiднiми тижнями ями принесли йому о 20 тисяч менше доходу, нiж звичайно, - в його касi починає показуватися недобiр, - робiтники коштують багато, бо косовиця настала, а тут контракт з рiзними фiрмами виходить. Правда, при належитiй натузi можна щедiгнати хибу, - треба лишень наняти бiльше робiтникiв i створити два закопи, котрi недавно мусив заперти задля недостачi рук. Але що ж, се також ризико. Ану ж в законах покажеться жила води, - а се рiч дуже легка, i так уже декуди сльозить вода в штольнях. Тодi пропала робота, i треба довгого часу, заким воду вичерпати. На нафту нiщо надiятися, бо i джерела вже майже вичерпанi, та й вона, впрочiм, не оплачується, не видержує конкуренцiї з заграничною. Лихо! От, якби так тепер порядну жилу воску надибати, то се би якраз помогло! Але тут Герман запинився. Його переслiдувала вже вiд тижня думка, що щастя починає вiдвертатися вiд нього, а тепер вiн знов щастя просить - о жилу воску! Пуста просьба! Жили не добуде, недобiр буде побiльшуватися, вода заллє закопи, контракт пропаде, все, що вiн через тiлькi лiта з такою мукою, грижею, працею i гарячкою назбирав i нагромадив докупи, - все пропаде, розслизнеться, розвiється, мов порох на вiтрi, бо щастя вiдвернулося вiд нього! Так, воно вiдвернулося, вiн отiм сильно переконаний. Вiн знає з досвiду, що поки чоловiковi щастя сприяє, поти тiло його сильне, мов залiзо, нерви твердi, мов сталь, думка ясна i певна себе, поти цiлий чоловiк подiбний до блискучої острої стрiли, випущеної з лука i з свистом летячої просто до цiлi. Герман був колись - недавно ще - такою стрiлою! Але нинi вiк не тойї Нинi вiн дразливий, зламаний, нинi грижа їсть його серце, травить його силу, мiшає його думку, - нинi щастя покинуло його, вiдвернулося вiд нього! Такi невеселi думки шибали по головi Германа. Вiн i незчувся, коли став перед першим своїм законом. Кошара з дощок i рiзаних стовпкiв розсiлась над ямою, мов сiре циганське шатро, - всерединi було брудно i душно, хоть кошара не запиралася нiколи; всякого, хто знадвору входив до неї, сумерк хапав за очi; аж по довшiм часi можбуло до нього привикнути i розглянути добре все, що всерединi находилося. Герман увiйшов. Рiпники iно що пополуднували i бралися до роботи, їх було чотири, самi молодi парубки. Один давно вже стояв при млинку i млинкував свiжий воздух до ями. Поки се не зробиться, не мож лiзти в глибiнь. Два другi приладжували третього, котрий мав спускатися вдолину. Вони оперезали його шлеєю попiд пахи i вiдтак причепили шлею до дротяної линви. Парубок, приладжений таким способом, стояв над ямою, не кажучи i слова. - А що, чей уже мож спускати? - сказав один з тих, що його оперiзували. - Ану, Миколо, подай ему там оскарб i лiхтарню, - швидко, небоже. - Ну, ну, нiщо квапитися, є час до вечора, - вiдповiв тамтой вiд млинка. На тi iменно слова Герман надiйшов до кошари. - Так, так, є час! Поволеньки собi поводiтся! - крикнув вiн гнiвно. - Вже друга година, а ти ще наверха? Рiпники не ужахнулися, не переривали своєї роботи при Германивiм приходi, нi один навiть не поглянув на нього. Микола рiвнодушно складав оскарб i мотику в бляшаний кибель, причеплений на кiнцi линви; Семен млинкував далi, хитаючися притiм на оба боки, мов п'яний, а Стефан причепив шнурок до пружини, на котрiй стримiв дзвiнок, вiдтак засвiтив лiхтарню i дав її Гриневi. - Чому швидше не робите? - крикнув знов Герман, котрого найдужче лютила тога рiвнодушнiсть.той дерев'яний супокiй рiпникiв. - Так робимо, як можемо! - вiдповiв Семен. - Таж годi его спускати в замороку! Самi знаєте, що вiсiмдесят сяжень - то не жарт! - Ну, Гриню, бери лiхтарню та iди в божий час, - сказав Стефан. Гринь взяв лiхтарню i ступив одною ногою в кибель, а рукою взявся за линву. Стефан i Микола стали до корби. Поволi замахувала вона своїм крилом, i линва, мов червона змiя, почала сховзуватися з валу, на котрiм була навинута. Гринь ще стояв на березi ями. На його лицi крiзь густу верству глини i кип'ячки мож було добачити якийсь неспокiй, якусь тривогу i щось мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дiм, про стару матiр, котра завтра, в недiлю, жде його на обiд. А тут ось перед ним ся глибоченна, 80-сажнева пропасть, брудна, вонюча i тiсна, мов життя в нуждi. А там в глибинi кiлько-то рiзних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за двi його товаришi не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож прешла по його тiлi, коли кибель почав тонути вдолину, коли на його лице повiнув важкий пiдземний холод. Йому стало так тяжко, як ще нiколи. Ось вiн, стоячи одною ногою в киблi, рукою держачися линви, перевис в воздусi i захитався над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзується звалу, - вiн тоне, тоне повiльно, тихо... Йому дух захапує, - дрижачим голосом кричить своїм товаришам на прощання звичайний гiрницький оклик: - Glьck auf! - Glьck auf! - вiдповiдають серед глибокої тишi три голоси, - нi, не три! I четвертий, непевний, притишений голос Германа повторив також: - Glьck auf! - Iди з богом! - додав Микола i залощу. Гриць утонув в темнiй пропастi. В кошарi тихо. Анi один голос не перериває тишi. Всi мовчки працюють. Колеса, намазанi кип'ячкою, обертаються нечутно,мов духи серед сумерку. Линва тихо сховзується i хитається. Всiм якось важко, немов при похоронi, коли спускають трумну до гробу. Дивна рiч! Щодень кождий з них бачить те саме: спускається чоловiк до ями, - i щодень те саме важке, гнетуче чуття здавлює душу, щодень вертає думка: "Ось спускаємо до гробу живого чоловiка!" Герман стояв i дивився, дивився i мовчав, вiй сам не знав, що з ним робиться. Як пильно, як уважно слiдив вiн нинi за виразом лиця тих рiпникiв, а особливо того, що втонув в глибинi, того "живо похороненого!" I диво! Тi самi чуття, що шевелилися в них, що викликували в них дрож, i зiтхання, i тривогу, - тi самi чуття бушували i в його грудi, але як сильно, як страшно! Все то, що мельком перелетiло через думку Гриневi, коли стояв над ямою, все 'ю переходило i через думку Германа, але як ярко, як живо, як важко! В його уявi рисувався не один сбраз нужди, розпуки, недостатку, - не один, а тисячi, i всi вони зливалися в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолi, в котрiй гримiли i стугонiли якiсь змiшанi, глибокi голоси. Тих голосiв вiн не мiг поняти, хоть знав, що воно щось страшне. Вiн стояв в кутi кошари, нерухомий, холодний, i силувався позбутися страшних привидiв. Вiн широко отворив очi, щоби вид дiгаЮстi прогнав марева. Але i дiйснiсть не могла його потiшити анi успокоїти. Бо чи ж його марева не були тота сама дiйснiсть, тiльки бiльше оживлена, пiднесена фантазiєю на вищу ступiнь? - Glьck auf! Glьck auf! - повторяв вiн безмисно. - Щасти бiг вам, бо ми не зазнали щастя! Щасти бiг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вiк! Щасти бiг вам!.. - Кому? Ну, кому ж, як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрi можемо спокiйно стояти, дивитися на обороти корби, сховзанє i хитане линви, котрi можемо спокiйно наганяти тих людей до пильностi, спокiйно слухати їх страшного, прошибаючого: Glьck auf!.. Герман вийшов з кошари, не сказавши i слова бiльше рiпникам. Сонячна яснiсть надворi успокоїла його трохи, притишила розбурханi думки. Вiн пiшов далi оглядати i старався по дорозi набрати як мож найбiльше супокою i твердостi. Вiн говорив сам собi, що "властиво, що ж се за велика рiч? "Лiзе хлоп до ями, ну, i бере за то заплату - цiлого гульдена! Якби не хотiв, то би не лiз, силувати его нiхто не силує. А як там що... того... ну, то за то прецiнь я не можу вiдповiдати. Я що можу, то роблю для їх безпеченства. Кiлько-то мене коштуют кошари, млинки, лампи нової конструкцiї! Що ж менi мож закинути? А що я за свої грошi хочу совiсної роботи, то се зовсiм природна рiч. Значит, я не маю нiчо на своїй совiстi, немаючого тим гризтися! навiть думати о тiм нема що! ..." Так мiркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нинi збудилася в нiм i валила-перевертала всi його рахунки, бентежила весь його супокiй. I справдi, вона, мов на Германiв розказ, затихла. Герман став спокiйний, навiть якийсь жвавий i радий, мов чоловiк по слабостi. Тiльки час вiд часу легенька дрож його мускулiв давала йому знати, iцо страшна, ворожа сила в його нутрi не замерла i що найменший сильнiший дотик, найменше потрясiння може наново її розбудити. Вiн пiдiйшов к другiй ямi в веселiм настрої. Йому хотiлося забiчи рiпникiв несподiвано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Вiн знав, що тепер його вiрника нема коло сеї ями, i для того легко йому буде доконатися, чи вартi тотi люди i тих грошей, що беруть. Вiн пiдiйшов злегка к дощаним стiнам кошари, ступаючи без шелесту на м'якiй глинi, i заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосiб надзирання був у нього не новина, i всi майже робiтники знали о тiм, бо звичайно при виплатi Герман уривав їм зо чверть зарiбку, говорячи: "А, то ти через тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по грошi приходиш!" А коли бiдолаха-рiпник починав суперечатися та божитися, Герман цiлий наливався кров'ю, як iндик, грозив рiпниковi жандармами i казав вiрниковi як стiй викидати його за дверi. Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхiд, через котрий входило досередини трохи свiтла, вiдбитого вiд сусiдньої кошари, - проте Германовi легко було розглянути все, що дiялося всерединi. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, - видко було, що iно що спустили одного вспiд i ждали дзвiнка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тiльки третiй при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов i сам став машиною. А коло входу сидiв малий заталапаний хлопчина - лип'яр, котрий звичайно вибирав з-помiж глини дрiбнi грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, вiн дрiмав, опертися плечима о стiну; його худi бруднi руки висiли безвладно долi боками, а долонi лежали в глинi. Дзвiнка не чути, - робiтники балакають. - Слухай, чого так нинi нашого пана хлопець летiв задиханий до вiтця? Так, мовби хто гнав за ним!.. - А що, - певно, грошей потребує! Ей, то тобi, брате, урвитель, най бог сохранит. Я видiв не раз в Дрогобичi, як ся тото над людьми збиткує, господи! А грiшми то так розмiтує, - де що видит, зараз бiжит, купує, поламає, попсує та й знов бiжит далi, знов купує! - Добре ему дурiти, коли є за що. Розмiтує людською працею, розвергло би ему костi! - А знаєте, - докинув той, що при млинку, - я як ся дивлю на него, то все си гадаю, що вiн не згине своєю смертею. Протренькає вiтцевi тисячi та й пiде людей розбивати. - Ой, певно, що це що єго чекає, а шибениця! То лишень ему ся в тотi жаб'ячi очi подивити, то аж чоловiка морозом перейме! - То бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь казав: людська кривда i на третiм поколiню вiдомстится! - Бийте плiшки, бийте плiшки! - крикнув спросоння здрiманий лип'яр i прокинувся. Германiв погляд упав якраз на його нужденне лице, перед часом зiв'яле i вихуджєне, - i йому перемигнуло в думцi повне, червоне лице сина. Вiн сам не знав, що таке вразило його при тiй згадцi, але холод здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже правду того, що пророчили його синовi робiтники. - Що такого, що Мирон не звонит? - спитав той вiд млинка. - Ану, закричiт там до него, що з ним? Один з тих, що стояли при корбi, нахилився, прикляк над яму i крикнув щосили: - Мироне, Мироне! Вiдповiдi не було. Робiтники поглянули на себе в нiмiм ожиданнi, колесо млинка закрутилося з подвiйною живiстю, малий лип'яр непевним, хитким поступом пiдiйшов к ямi, випуливши очi i не зовсiм понiмаючи, що се таке робиться. Герман глядiв i слухав. - Мироне, Мироне, чи живий ти? Обiзвись! Знов хвиля мовчанки, - з ями голосу не чути нiякого. Холодний мороз пробiгає по жилах робiтникiв, їх лиця блiднуть, вони в тривозi позирають по собi. - Тягнiм догори, швидко, - може, не дай боже чого, - нещастє!.. - Тягнiм, тягнiм!.. Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою... Дзень-дзень-дзень! - роздається рiзко i остро голос дзвiнка. Всi вiдотхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей. - Слава тобi господи, що живий! Ох, а ми вже гадали... - Або ту далеко до бiди! Знов дзвiнок - знак, щоб тягли кибель догори. Корба закрутилась, балаканка урвалась, i довгу хвилю Герман не бачив нiчого, окрiм одностайних розмахiв корби. Вiн вiдступив вiд стiни i озирнувся, не знаючи, чи iти до кошари, чи нi. Але думка про лiнивство робiтникiв пропала з його голови. Вiн ще дрижав вiд того тривожного ожидания, заким роздався голос дзвiнка, - в його головi, правда, не було бурi, котра там перед хвилею лютувала, але всi враження мiнилися, перелiтали, затиралися, мов тiнi в хмарний день. Навiть тi слова, котрi рiпники говорили про його сина, щезли якось з його пам'ятi, - що бiльше, вони якось немов злегшили його душу, зняли з неї час-iину гнiву на "непотрiбного лямпарта", як звичайно звав дома Готлiба. "А все ж таки вiн мiй син, i, як прийде до маєтку, буде вмiв єго шанувати", - сказав вiн сам до себе твердо i рiшучо, немов силувався сам себе переконати. Тота твердiсть утiшила його, вiн з уподобанням повторював по кiлька разiв: "А таки вiн шй,син!" Мiж i им якось без свiдома пiшов далi, до третьої ями. Вона була трошки вiдсторонь вiд тамтих. Високий, до половини дерном покритий горбок круг неї вказував, що вона вже давно викопана. Кошари над нею не було, вона i будована була ще по-давньому. Се була перша яма, з котрої плило головне джерело Германового маєтку. Але вiд кiлькох лiт вона стояла пусто, вiдколи джерело кип'ячки в нiй вичерпалося. Аж тепер, коли замiсть кип'ячки поплачував найлiпше вiск, Герман казав її вiдновити i копати глибше, бо вона давнiше тримала тiльки тридцять сажень вглиб. Коли вiдбито дошки, котрими була прикрита, показалося, що усподу вода, i треба було наперед вичерпати воду. Вже три днi черпано, а власне нинi мав перший раз спускатися в неї старий рiпник Матiй, щоб оглянути, де що треба направити i де копати штольнi. Коли Герман пiдiйшов к ямi, побачив, що рiпники саме витягали кибель з ями, в котрiй сидiв уже вiд доброї години старий Матiй. - А що? - спитав Герман, пiдiйшовши к робiтникам. - Та нiчо, - вiдповiли вони. - От Матiй задзвонив чогось, та й тягнемо. - Ну, що там такого може бути? - спитав зачудуваний Герман. - Тяжке? - Нi, недуже. Щось старий мусив надибати. Герман, зацiкавлений, став над яму, опершись на стовпцi, i пильно дивився в темну глибiнь. Сонце косо пересiкало отвiр ями, але вглиб не було видно нiчого. Одно тiльки вдарило Германа - дивно-неприємний гнилий сопух, але цiкавiсть не давала йому вiдвернутися. Вiн пильно, немов помiшаний, дивився в темну глибiнь, мiж тим коли линва поволi навивалася залiзними перстенями на вал корби. Вiн глянув на тотi перстенi i пригадав собi страшнi скрутелi величезної гадюки на образi. Його забобонна, роздразнена думка зв'язала як стiй прочуття якогось лиха з тим привидом. Втiм, плохо насмарована корба скрипнула проразливо, - Герман глипнув в глибiнь i задеревiв на мiсцi. З темної пропастi виринала-виходила вгору на свiтло страшна, почорнiла труп'яча голова. Герман стояв мов мертвий i не мiг вiдорвати очей вiд того виду i в тривозi своїй бачив виразно нелюдський злобний усмiх на тих щербатих щоках, у тих огромних глиняних очах. Вiн стояв, дивився i дрижав, мов у лихорадцi, - дрижав з забобонного переляку i обридження. I рiпники при корбi, побачивши такий дивний i страшний груз, скрикнули з один голос i трохи зовсiм не випустили корби з рук. Подiбнi случаї, хоть давнiшими часами зовсiм не рiдкi в бориславських ямах, тепер стали далеко рiдшi, а особливо їм, молодим ще рiпникам, не лучалося бачити нiчого подiбного. Але ось здолини шарпнено сильно за дзвiнок, i се продрухало їх з переполоху. Швидко вони пiдтягли кибель вгору i висипали костi на землю. Дивно застукали тi костi, голова покотилася долi горбком i опинилася аж коло самих нiг Германа. - Чорт тебе! - крикнув Герман, вiдскакуючи набiк. - Як сиплеш?.. Але вiн не мiг бiльше нiчого сказати, - тривога здавлювала йому горло. Знов дзвiнок здолу. Рiпники шепчуть: "Господи, господи!" i забираються швидко опускати кибель вдолину. Герман, мов опарений, утiкає вiд ями. Вiн чує холод в тiлi, чує дрож, немiч, а в його головi крутиться, мов фуркотяче веретено, одна тiльки фраза: "Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir!". Вiн i сам не знає, як i про що склалася тота фраза в його головi, i повторює її без мислi, без застанови, бiжачи стежкою помiж ями. Йому бачиться, що цiла нога його мов в огнi, що щось пече його в неї, щось давить i що вiдтам якесь дивне чуття розходиться по всiм його тiлi. Аж ось вилiз з ями старий Матiй i показує всiм приржавiлий мiдяний перстень з червоним скляним камiнцем. - Ти, Митре, не тямиш того перстеня? - кричить вiн. Митро придивлюється, хоть трохи здалека, а далi скрикує: - Господи, таж то самий мiй перстiнь, що-м три роки тому дав був Пiвтораковi на заручини! Всi ахнули, пiзнали, що небiжчик - не хто другий, лиш Iван Пiвторак, котрий два роки тому не знати де подiвся, лишивши молоду жiнку з дитиною. - Адiт, де бiдний пропав, дай му, боже, душеньцi легко! - Господи, як то не раз чоловiковi смерть зайде, нiхто i не знає, де та що! - Гей, то-то була поцтива душа - небiжченько! - Вже хто, а ми оба жили, як рiднi браття! - говорить Митро i замурзаним рукавом утирає сльози. Герман вiдсторонь чує тоту бесiду. Його обступило кiлька жидiв i говорять також живо - але вiн не слухає їх. Його збурена кров била, мов молот в грудi. Лиш поволi серед людського гамору вiн успокоюється, силується бути супокiйним, говорить навiть з жидами, але говорить без зв'язi, без застанови, сам не знаючи що. Але жидам та рiпникам нiколи довго пеняти. Наговорившись, назiтхавши за покiйником, вони розiйшлися, - костi зложено на купу i присипано землею: "пай не лежат на сонiчку божiм" - i давня робота зачинається знов одностайно, мовчки, важко, мов i перерви нiякої не бувало. Часом тiльки робiтники при корбi забалакають до себе о нинiшнiй новинi. Герман тим часом побiг далi. Його переляк потрохи усиокоївся. Вiн став покрикати на рiпникiв, як котрi лiниво робили, кричачи, добирав чимраз бiльше смiлостi та сили, - заглушував в собi зрушення. Аж вкiнцi неспокiй немов зовсiм улягся, думка звернулася доразу на щоденнi, практичнi питання, Герман видобув нотатку i зачав записувати iмена робiтникiв, котрi нинi при виплатi могли надiятися не одержати повної зарiбнини. Однако все-таки щось немов тiснило його. Не оглянувши всiх ям, вiн побiг до магазинiв, вiдтам до дестилярнi, всюди крутився, заглядав, кричав, - одним словом, силувався бути тим, чим був донедавна - невгомонним, практичним Geschiftsmann-ом. - Herr Principal, Herr Principall - почув нараз за собою голос вiрника, що занiмався набиранням робiтникiв, годженням їх на роботу i надзирав над ними через тиждень. Герман обернувся. Вiрник, маленький, обшарпаний жидок, бiг за ним, задиханий, почервонiлий, махав руками i головою, немов цiлий був на пружинах. - Nu, was ist geschehen? - спитав Герман, не можучи дочекатися вiд нього слова. - Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вiрник i не переставав розмахувати цiлим тiлом на всi сторони. Герман поступив пару крокiв к ньому i силувався угадати, що так зрушило вiрника, звичайно чоловiка тихого i повiльного. - Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вiн. - Im Schacht Nro 27 hat man a Matki gefunden, a soi a Matki, - Gott gerechter! При тiм вiрник брався долонею за голову, махав руками, немов показуючи тягар найденої матки, i робив рiзнi, на вид безумнi та дивогляднi рухи. - А-ах! - вирвалося мимовiльно з уст Германа. Так ось чого бiг за ним вiрник, ось що так розрадувало його! Герман, хоть вiддавна привик слухати подiбних вiстей, став тим разом як вритий. Вiн думав, що щастя зовсiм уже вiдвертається вiд нього, а воно нi. Щастя все ще служить йому, вiн сильний по-давньому, вiн нiчого не боїться, нiчим не потребує журитись! Що йому тепер пусте балакання глупих рiпникiв, що псоти сина, що грижа з жiнкою! Щастя служить йому, а вони всi мiзернi хробаки супротив нього, - вони мали б мати таку силу, щоб затроїти йому життя? Нi, нiколи! Не то життя, - i одної хвилi вiн не дасть собi замутити всiми тими мiзерiями! Се нове, несподiване щастя жбухнуло, мов хвиля води, в душу Германа. Його гордiсть, тiлько разiв сьогодня понижувана рiзними споминками, так сильно пiдкопана невмолимою рефлексiєю, ожила, одужала наново, почала надуватися, пiдносити голову вгору. Йому почало здаватися, що воно прецiнь нiчо такого важного - се нове щастя. Щастя природа була винна йому, - хiба ж вона не знає, якi контракти вiн поробив, кiлько б вiн шкоди утерпiв, якби вона не ставилася на час зi своїм скарбом? Вона знає се - i стає на час. Вона покiрна його волi, служить йому так, як служить всякiй силi. I вiн сила, вiн не потребує навiть розказувати, потребує тiльки хотiти, його воля - закон природи, її сповнення конечне, як конечне сповнення всякого закону! Гордим, смiлим поступом зблизився Герман к щасливiй ямi, коло котрої лежала величезна, свiжо видобута груда воску - перша з надибаної матки. Вiн радiсним оком оглянув той скарб, мiж тим коли невсипуща корба витягала догори вже другу подiбну груду. З якою величною повагою Герман казав занести вiск до магазину, з якою царською великодушнiстю обiцяв робiтникам, працюючим коло сеї ями, додати до їх тижневого зарiбку по гульденовi! З якою щедротою вiн в поривi радостi дав ущасливленому вiрниковi сейчас на мiсцi 5 з[олотих] р[инських] надзвичайного "трiнгельту". Вiн справдi в ту хвилю був в своїх очах паном, царем многовладним, котрого слухає, перед котрим кориться не тiльки весь сей народ, але i сама природа! Сонце вже хилилося на захiд над Попелiвську гору. На небi не було i хмарки, в природi залягла тиша, переривана тiльки гамором робучого люду, котрий розповiдав собi про нинiшню новину, т. є. про видобутi з ями костi Iвана Пiвторака. Жiнка Пiвторакова, котра робила в Германовiй хатi в дестилярнi, не знала ще нiчо о тiм i журилася тiльки дитиною, котру лишила саму в хатi. Але нинi не був звичайний вечiр, - нинi день виплати! Потомленi, виблiдлi та посинiлi лиця рiпникiв нинi оживлювалися надiєю на той гiрко запрацьований грiш: люди, що не раз по цiлому дневi пс сказали й слова до других, нинi ставали говiркi, жартували та запрошували товаришiв на горiвку. Мертвий Борислав чим ближче ночi, тим бiльше оживав. Побалакавши дещо з вiрником та послухавши, що говорили урадуванi рiпники, Герман пiшов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова повна була груд воску, контрактiв, векселiв, в вухах пробрязкувало срiбло та золото, свiт цiлий бачився йому огромним ринком, на котрiм вiн єдиний праводавець, вiн сам бере весь зиск. Всi прикрi, важкi враження нинiшнього дня щезли, мов нiколи i не бували, бо тепер, - думав Герман, - коли його щастя вернуло, коли дiла iдуть добре, тепер вся тота невчасна грижа не має нiякої пiдстави, не має розумної причини. Вона можлива тiльки в нещастi i непевностi, - але не тепер. Так думав Герман i сильно в то вiрив i був би непомалу зачудувався, якби хто був посмiв йому сказати, що нема пана над совiсть, нема сили, котра б могла їй розказати. Вiн прецiнь сам був такий пан, - вiн розказав, i совiсть з усiма своїми рефлексiями замовкла, щезла, пропала! Прийшовши домiв, вiн сейчас запитав, що робить Готлiб. - Спит еще, - вiдповiла служниця. - А не вставав за той час? - Нi, не вставав. - Ну, то добре, - проворкотав Герман i пiшов до свiтлицi, в котрiй находилася каса i де мала вiдбуватися виплата. Була то не обширна, попросту уладжена i майже зовсiм не пристроєна свiтлиця. Насерединi стояв сильний дубовий стiл, попри стiни лавки, коло стола пара крiсел, а в кутi залiзна, вертгеймiвська каса. Герман казав собi сюди знести свої рахунковi книжки i поволi перебирав в них, виписував якiсь цифри на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж i повперек свiтлицi, вор котячи та рахуючи пiд носом, i знов брався до книжок та до пера. Смерклося. Надiйшов вiрник, i за ним лавою привалили робiтники. Всi нинi говорили багато, шум i гамiр хвилею линув до тихої хати. Вiрник почав з Германом розмову про тижневу роботу. Вiн нинi також був розмовний i веселий. Се був чоловiк вiдмолоду вихований на чужiй ласцi, вiдмолоду прибиваний i давлений, котрий весь свiй вiк прожив чужою волею i в котрого не було нi своєї думки, нi навiть (бодай на вид) своєї втiхи та своєї жури. Щастя його пана тiшило його, як власне, хоть сеся утiха не випливала з якогось там прив'язання або з якоїсь любовi до Германа. Герман не був йому нi свояком, нi добродiєм, нi нiчим, вiн платив йому за надзорування так само скупо, як другим за роботу, а вiрник чув се дуже добре i при нагодi не мiг здержатися, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого кусничка з багатої трапези свого пана. Але при всiм тiм вiн тiшився його нинiшнiм щастям, не роздумуючи, чому i за що. Се вже сталося йому другою натурою. - Матiю, Матiю, - кликнув вiрник, вiдхиливши дверi, ведучi до сiней, - Матiю, ходи-но сюди, пан кличут, а швидко! Матiй, старий рiпник, був нинi важна особа мiж рiпниками. Цiла їх товпа, стоячи в сiнях i ждучи, поки закличуть за чергою до виплати, обступила його i Митра, слухаючи їх оповiдання про небiжчика Пiвторака, котрого костi нинi видобуто. - Говорiт собi що хочете, - кiнчив вiн свою бесiду i, сидячи на порозi, пикав файчину на короткiм цибусi, - говорiт що хочете, а я кажу все, що бiдному Iвановi хтось прислужився!.. Як мя ту видите! - Як то може бути? - заганули довкола рiпники. - Я вже знаю, що говорю, - вiдповiв