Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЛIТЕРАТУРА, ЇЇ ЗАВДАННЯ I НАЙВАЖНIШI ЦIХИ
("Правда", часть лiтературно-наукова. Книжка друга. "Сьогочасне
лiтературне прямування")
Тямлю ще дуже добре тотi блаженнi часи, коли бувало зiйдеться нас
кiлькох гарячих патрiотiв-iдеалiстiв i почнемо широку бесiду про
лiтературу, її високi завдання i напрями, високi iдеали, котрi вона має
вказувати чоловiковi, про досконалiсть артистичної форми i про вплив, який
має лiтература на саму "передову" часть суспiльностi. Ми балакали голосно
i гаряче, спорили про питання побiчнi та дальшi, але на головне зо всiм
годилися, iменно на те, що вплив той огромний i благотворний, що iдеали
тотi високi i завдання також високi. Правда, говорячи про такi високi
матерiї, ми, крiм Шевченка, не здибали нiкого, кого б могли узяти за
примiр (та й Шевченко - кожний чув у своїй совiстi - якось не пiдходив
сюди, якось не "пасував", мов гранчасте до круглого),- i для того звичайно
ставили за примiр писателiв чужих - Гомера, Данте, Шекспiра, Гете,т. є.
таких писателiв, про котрих знали, що вони "великi", "генiї", але не знали
докладно, в чiм лежить їх великiсть, в чiм проявився їх генiй.
Пiдпираючися тими великими iменами, мов щудлами*, ми плели несосвiтенну
тарабарщину про лiтературу (так я думаю нинi про тi бесiди),- установляли
i валили "вiчнi, незмiннi естетичнi правила",- а котрий гарячiший, то
спiшив i на примiрах власної композицiї доказувати правду i незмiннiсть
свiжоухвалених регул. Ах, се були часи святої благонамiреностi та
патрiотичних поривiв, часи молодi, коли все блискуче було золото, все
римоване - поезiя, все надуте - велич i повага. То що ж,- блаженнi тi часи
минули, пропали! Погляди змiнилися, незмiннi i вiчнi закони естетики
розслизлися, мов снiг на сонцi, лiтература вказалася моєму оку вже не
здалека, на висотi, як во днi онi, а зблизька, в домашнiм, так сказати,
уборi, за кулiсами, а її всякi iдеали, величнi завдання, артистичнi
форми,- все то - та що й говорити!.. Та й давнi приятелi (бодай деякi, що
мiж нами лишилися) зовсiм уже не потягають балакати про "височину",- ба,
коли часом зайде бесiда про лiтературу, то сейчас ставлять проти неї, мов
таран-стiнолом, проклятуще "Пощо?" i починають спорити про те хiба, чи
потрiбна лiтература взагалi, чи нi? Правда, як страшно часи змiнилися, хоч
i в якiм короткiм часi!
Я б i не згадував тепер про тi часи, коли б не одно. От я прочитав на
початку другої сьогорiчної книжки "Лiтературної правди" статтю, мабуть,
статтю програмову редакцiї (без пiдпису автора), i - чи повiрите? -
побачив у нiй майже око в око все те, що ми колись-то балакали про
лiтературнi "принципи" i "iдеали". Я не стану вам говорити, якi милi
споминки викликала в моїй головi тота стаття (вона притiм написана дуже
гарно, видно, вийшла з-пiд пера деякого з наших поважнiших лiтератiв i
читається дуже любо), але розповiм вам коротенько її змiст. Автор статтi
(так, як i ми колись у своїх бесiдах) ставить на вступi перше незмiнне i
вiчне правило,- чи нi, догму, а iменно, що Україна i Московщина не можуть
мати спiльної лiтератури. Сеся думка (попри другi, до котрих швидко
дiйдемо) тягнеться i доказується через цiлу статтю, доказується множеством
доказiв, i треба признати правду, що авторовi удається вповнi переконати
кожного, що воно справдi так, що лiтература московська для нас - зовсiм до
нi до чого, а наша для москалiв також зовсiм до нi до чого. Правда, не
один, знаючий дiло (а тiльки для таких, думаю, i писана стаття), знає вже
давно, що воно так є, i знає навiть, чому воно так є i так бути мусить
(сього автор статтi забув, видно, сказати), ну, але що ж зробиш; не
шкодить воно нiчого й лишнiй раз правду сказати1. Свою думку проводить ч.
автор насамперед через iсторiю нашої давньої лiтератури
церковно-схоластичної i бачить, що вона могла бути спiльна обом народам
iменно тому, що була церковно-схоластична, т. е. чужа одному й другому
народовi. Але тут же й обрушується ч. автор на московських iсторикiв
лiтератури, яким правом вони смiють стариннi пам'ятники староруської
київської лiтератури пхати в свої iсторiї, i замiчає, що се вони роблять
"без сорому". По-моєму - нi за що б ч. авторовi за те гнiватись. Бо що ж,-
одно, що чи сяк чи так, а тота лiтература була чужа народовi, значить,
бери її собi всякий, хто хоче, i обробляй, а коли й нам з неї дещо
пригодиться, то й ми зачерпнем,- а друге i ще важнiше то, що - говорим
проти вовка, скажiмо й за вовка - все-таки московськi вченi i попрацювали
над виданням та науковим поясненням тих пам'ятникiв коли не бiльше наших,
то бодай стiльки, що нашi,- значить, i право яке-небудь мають до неї.
Надмiрне вiдхрещування вiд росiйської лiтератури доводить ч. автора ще й
до другого цiкавого висказу. Вiн каже (i справедливо), що українська
лiтература пiд московським урядом не могла i не може добре розвиватися,
дiзнаючи всякого гнiту, а в противенствi до того згадує про лiтературу
галицьку, котра дi "розвивалася самостiйнiше i нормальнiше, бо тут не було
великоруської лiтератури" (стор. 10). Ч. автор мусить бути українець, не
галичанин, i певно знає галицьку лiтературу тiльки з оповiдання, коли може
говорити про її самостiйний i нормальний розвиток. Впрочiм, воно i в тiм
питання, що хто розумiє пiд самостiйним розвитком. Коли розумiти пiд
самостiйним розвитком пусте балакання про самостiйнiсть, а пiд нормальним
розвитком - не обтяжування голови нi знанням, нi власною думкою,ну, то я
готов признати, що наша галицька лiтература в такiм розвитку зайшла дуже
далеко. Очевидно - ч. авторовi так важко дався взнаки гнiт московський (чи
урядовий, чи лiтературний?), що навiв його на думку зовсiм односторонню i
неправдиву, що де нема московського гнiту, там нема нiякого гнiту, там,
значить, iно жий, та будь, та розвивайся! Коли б ч. автор був у Галичинi i
бачив у нас свої гнiти i гнiтики, то порозумiв би швидко, що так надто
самостiйно i нормально й нам нiкуди розвиватися. Розумiється, редакцiя
"Правди", другими разами така скора до примiток, не сказала тут вiд себе
нiчого i не спростувала помилки автора, бо тота помилка,- се прецiнь
комплiмент її власнiй, захваленiй i окричанiй "самостiйностi!".
- Але що ж се ви б'єте на самостiйнiсть? Що вам винна самостiйнiсть?
Хiба ви перечите її, хiба й ви хочете "єдиного лiтературного язика"? - так
запитає нас, може, дехто. Се питання в грунтi речi дуже наївне, дитинне i
нiчо не значуще,- але воно серед наших обставин могло б дати притоку до
крикiв, нарiкань, пiдозрiнь i т. д. - тому-то й хочемо сказати в тiм
зглядi свою думку.
Зачнiм вiд лiтератури. Ч. автор статтi в "Правдi" мучиться i доказує,
що лiтература українська має бути зовсiм самостiйна i вiдрубна вiд
московської. Для кого має бути ся вiдрубна лiтература? Чи для самої
iнтелiгенцiї? Очевидячки - нi, бо iнтелiгенцiя, вже коли хоче бути
iнтелiгенцiєю, не може замкнутися в тiснiм кружку одної лiтератури, але
мусить студiювати, читати i порiвнювати й твори других лiтератур :
московської, нiмецької, французької i проч. Значить - тут вiдрубностi не
зведеш, бо тут головна цiль - iменно якнайбiльший космополiтизм* думки i
научної працi. Значить - така вiдрубна лiтература може бути тiльки для
народу, для маси, не знаючої другої бесiди. Але iменно тому, що маса тота
не знає нiякої другої бесiди, то й нiяка друга лiтература для неї не
можлива, бо маса її попросту не зрозумiє. Значить, нiщо й доказувати
самостiйнiсть i потребу самостiйностi, бо вона доказана самим тим фактом,
що так є i iнакше бути не може. Таке доказування або дуже наївне, немов
доказування того, що вдень дiйсно сонце свiтить,- або показує, що самому
доказуючому се питання неясне, що сам вiн не вiрить в нього i силується
вмовити в себе, що воно так, а не iнакше - звiсна-бо рiч, що тiльки то
доказується, що може бути так, а може бути й не так.
Iдiм далi. Ч. автор, очевидно, в своїй статтi декуди змiшав лiтературу
з державою, т. є. урядом та жандармами, а iменно там, де говорить про гнiт
Московщини на Українщину. Що тут винна московська лiтература (розумiємо
пiд лiтературою її найпередовiшу, найчеснiшу часть, про котру тiльки й
може у нас бути бесiда; доноси рiзних Каткових та глагольствiя
слов'янофiлiв ми сюди не вчислюємо i наслiдувати їх нiкому не радимо)? А
коли московська лiтература на вас, українську iнтелiгенцiю, мала який
вплив, коли вона вас куди-небудь повела,- га, то самi на себе нарiкайте,
що не виробили своїх власних, сильнiших течiй мислi, i розбирайте, чи
вплив чужого був добрий, чи лихий. А такого розбору в ч. автора нема, хоч
вплив московської лiтератури на українську iнтелiгенцiю вiн, очевидячки,
признає. Розумiється, держава московська, її жандарми та чиновники i їх
гнiт на всяку свобiдну думку - одно дiло, а лiтература росiйська з
Гоголями, Белiнськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Щаповими,
Решетниковими та Некрасовими - зовсiм друге дiло. I що ще дивнiше! У ч.
автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понiмання: ставаймо не
супроти московської держави, чиновникiв та жандармiв, а проти московської
бесiди та московських писателiв, котрi-дi i по духу i по думках нам -
чужина. Се так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас
б'є, а термосити того, хто, хоть i сам слабий, силується нас боронити. Ось
до якої логiки доводить язикова та лiтературна самостiйнiсть. Чому? Бо
нема в неї глибшої пiдстави, котра одна могла би надати їй значення
серйозне,- а тота пiдстава - се самостiйнiсть полiтична.
Нам дуже дивно, що нашi й українськi народовцi так давно вже балакають
про самостiйнiсть, а й досi чи не вмiли, чи не смiли договоритися до
ясного i одвертого заявлення свого права на самостiйнiсть полiтичну, яко
свобiдна, сполучена громада людей-робiтникiв української породи супроти
других слов'янських i неслов'янських пород. Коли вони думають, що така
самостiйнiсть неможлива, то тодi i цiла їх балаканка про всяку iншу
самостiйнiсть не варта й торби сiчки, бо досить буде росiйському чи
якому-небудь другому чужому урядовi указом заборонити лiтературу,- i цiла
самостiйнiсть пропала. Але, може, вони тiльки надто совiснi, надто бояться
незаконностi i не смiють навiть тим стати в опозицiю властi, щоб одверто i
явно, як другi слов'яни, висказати своє право до полiтичної самостiйностi?
Га, коли так, то на страх i лiку нема - тiльки диво, пощо б тодi так
завзято геройствувати в питаннях язикових i лiтературних, де таке
геройство, правда, дешеве, але й на нi на що не пригiдне. По-нашому, коли
говорите про самостiйнiсть, то договорюйтеся вже до самих крайнiх
консеквенцiй*, а не уривайте на пiвсловi; а нi, то волите й зовсiм не
говорити, а взятися до реальнiшої, бiльш наукової i бiльше корисної для
народу працi. Всяка самостiйнiсть не там, де бiльше крику, а там, де
бiльше самостiйної, розумної працi, а де має бути бесiда про таку працю в
повнiм значеннi слова, там треба вперед добути собi повну свободу
полiтичну i суспiльну, без котрої й праця свобiдна та широка - зовсiм не
можлива.
Але попри се питання ч. автор порушив у своїй статтi ще й друге
питання, а iменно: яка має бути нова лiтература кожного самостiйного
народу? Яка має бути нова українська лiтература? Ах, тото любе, чисто
рутенське питання, як живо нагадує воно менi давнi балакання з моїми
приятелями про той самий предмет! Правда,- вiдповiдi в нас на те питання
не однакi. Ми звичайно вiдповiдали, що має бути "висока", "поважна",
"iдеально-потягаюча", а ч. автор "Сьогочасного лiтературного прямування"
вiдповiдає, що має бути "реальна, нацiональна i народна". Не в тiм дiло,
по чиїм боцi бiльше правди, а в тiм, що ч. автор стоїть на такiм самiм
становищi, як i ми колись, т. є. не питає: "Для кого має робитися
лiтература? Чи має вона приносити яку-небудь користь, заступати якi-небудь
iнтереси, чи нi?" Йому до сього дiла мало,- йому щоби лиш знати, яка має
бути лiтература, яка форма найкраща, якi стихи найлiпше надаються до
лiричної, а якi до епiчної поезiї. Правда, що при такiм способi i давнiшi
нашi i ч. автора виводи виходять якiсь припадковi, нi з чим не зв'язанi, а
в грунтi речi пустi i чисто формальнi. Перегляньмо їх за чергою.
Лiтература повинна бути реальна. Тому не перечимо, але погляньмо
тiльки, що розумiє ч. автор пiд реалiзмом. "Реальна лiтература повинна
бути одкидом правдивої, реальної жизнi... повинна бути дзеркалом, в
котрому б одсвiчувалась правдива жизнь...". Щира правда! Але гов,- автор
розрiзнює таку реальну лiтературу вiд другої "ультрареальної", котра
творить-дi тiльки простi копiї натури, простi фотографiї, та й годi. А
хiба дзеркало не вказує простої копiї? Хiба "одкид берега в водi" щось
бiльше, нiж фотографiя? I чим копiї та фотографiї простi_, а "одкиди" та
"дзеркала" не простi_? Чому "ультрареальнi" фотографiї дуже однобiчнi,
дуже прозаїчнi, буденнi по смаку ч. автора? А ось черствi й твердi? Чого ж
їм не стає, щоб стати "одкидами" та "дзеркалами", чого: "пишного духу
iдеалiзму, фантазiї, серця, пишного духу щирої поезiї". Ось маємо вiз i
перевiз. Реалiзм ч. автора куди круть, туди й верть, та й заїхав назад до
старого iдеалiзму i старої фантастики та сентиментальностi. Що ж, сесi
"пишнi духи", вони й справдi "витають" у нашiй галицькiй лiтературi,
тiльки ж не треба їх уважати якимись "новими прямуваннями". Вони - старе i
зужите смiття, i нiкого тепер не заведуть наперед. Сказати одним словом, -
реалiзм яко принцип лiтературний - неясний ч. авторовi, котрий дармо
силується сховати тоту неяснiсть за грiмкими фразами. З того, що вiн каже
про реалiзм,- кожний може вивести, що йому злюбиться, для того ми покинем
його i перейдем до других великих лiтературних принципiв, виставлених ч.
автором наперед.
Лiтература повинна бути нацiональна_; се раз. Лiтература повинна бути
народна_; се два. Принцип нацiональностi складається з двох прикмет:
"народного язика i глибокого нацiонального психiчного характеру народу".
Принцип народностi складається також з кiлькох елементiв, з котрих перший
- народний язик, а другий, бачиться, також "глибокий нацiональний
психiчний характер народу", з котрого, конечно, випливає форма народної
поезiї i її дух. Гадав би хто, що се ми жартуємо з автора, виписуючи тi
однаковi дефiнiцiї* двох (по його думцi) рiзних принципiв. Але нi, се не
жарт, а правда. Ч. авторовi зовсiм не яснi в головi i тi "принципи" - i
таким способом виходить, що вся його робота була дуже плохо обдумана. Воно
й не могло вийти iнакше, коли хто береться судити про яке дiло i поперед
усього ставить його догори ногами i починає вiд найпустiших, формальних
питань. Розумiється, що тодi до питань основних вiн не дiйде, а й самi
формальнi переплутає. А вже тi мiсця, де ч. автор силується виказати
вiдмiнний характер народних пiсень великоруських вiд малоруських (про що
нiхто нiколи не сумнiвався i не спорив),- викликають попросту тiльки смiх
i до наукової аргументацiї годi їх пришпилити. Ми вискажем свiй погляд на
тi принципи лiтературнi, бо й вони послiднiми часами становлять у нас
кiсть незгоди мiж деякими людьми, впрочiм чесними i трудящими.
Але передовсiм обернiм навиворiт метод ч. автора i замiсть питати
вiдразу: яка має бути лiтература? - запитаймо: що таке лiтература i до
чого вона має служити?
Замiсть ставити згори дефiнiцiю, мов яку догму,- погляньмо вперед на
факти, на примiри всiх лiтератур образованих народiв i спитаймо себе: чим
ми вважаємо тi лiтератури? Що ми цiнимо в них? Уважаємо їх бiльше або
менше докладними i живими вiдбитками сучасного життя народного; цiнимо їх
тим вище, чим яснiше i свiдомiше вони вказують тото життя. Тисячнi
естетичнi правила поставали i щезали в протягу столiть - для нас вони
зовсiм пропали i стали пустою формою; головне дiло - життя. Значить,
лiтература i життя мусять стояти в якiйсь тiснiй зв'язi. Се за всi вiки
виказує фiзiологiя i психологiя, котрi кажуть, що кожний чоловiк лиш то
може робити, говорити, думати, що вперед у формi вражень дiйшло до його
свiдомостi,- i вiдтак тотi елементи може комбiнувати, складати, дiлити i
переформовувати; але щось зовсiм нового_, зовсiм вiдiрваного вiд свiту
його вражень чоловiк нiколи не мiг i не може сотворити. Се був той
мимовiльний, несвiдомий реалiзм, конечний у всiх лiтературах, конечний в
кожнiй стрiчцi кожного писателя. Друга рiч - новiший реалiзм лiтературний,
зведений в певну науку, оброблений i уформований зовсiм свiдомо. Головна
його пiдстава, то iменно питання - до чого має служити лiтература?
Найпершу вiдповiдь подає iсторiя всiх лiтератур: лiтература певного часу
повинна бути образом життя, працi, бесiди i думок того часу. Сесю формулу
в найчистiшiй формi бачимо переведену у росiйських реалiстiв школи
Писарєва, у Решетникова, Островського, М. Успенського (не "Чепенського",
як прочитала редакцiя "Правди", так само, як торiк з Добролюбова зробили
Достолюбова). Се той, нелюбий ч. авторовi "ультрареалiзм", котрий, однако,
при всiй своїй однобiчностi зробив великий поворот у лiтературi росiйськiй
i навiяв у неї бiльше демократичного духу, бiльше охоти до пiзнавання
народу, нiж деiнде цiлi довгi перiоди iдеальних та сентиментальних
лiтератур. Але лiтература має безперечно ще другi, важнiшi завдання для
свого часу i для того народу, серед котрого постає. Вона повинна при всiм
реалiзмi в описуваннi також аналiзувати описуванi факти, виказувати їх
причини i їх конечнi наслiдки, їх повiльний зрiст i упадок. До такої
роботи не досить уже вправного ока, котре пiдглядить i опише найменшу
дрiбницю,- тут вже треба знання i науки, щоб умiти доглянути саму суть
факту, щоб умiти порядкувати i складати дрiбницi в цiлiсть не так, як кому
злюбиться, але по яснiм i твердiм науковiм методi. Така робота цiхує
найкраще всю нову реальну лiтературну школу, втягаючи в лiтературу i
психологiю, i медицину та патологiю, i педагогiю, i другi науки. Тота
наукова пiдкладка i аналiз становить iменно найбiльшу вартiсть сеї нової
лiтератури проти усiх давнiшнiх, вона заповнює довговiчну стiйнiсть творам
таких писателiв, як Дiккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Туренєв,
Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаг, Шпiльгаген i др. А яка цiль такої роботи?
Цiль її, очевидячки, така: вказувати в самiм коренi добрi i злi боки
iснуючого порядку i витворювати з-помiж iнтелiгенцiї людей, готових
служити всею силою для пiддержання добрих i усунення злих бокiв життя,-
значить, зближувати iнтелiгенцiю з народом i загрiвати її до служби його
добру. Без тої культурної i поступової цiлi, без тої научної пiдкладки i
методу (про них у ч. автора "Нових прямувань" нема й згадки) лiтература
стане пустою забавкою iнтелiгенцiї, нiкому нi до чого не потрiбною,
нiчийому добру не служачою, а пригiдною хiба для розривки багачам по
добрiм обiдi. Се завдання зрозумiли всi реалiсти, i тому-то письма їх
попри всiй реальностi i правдi усе виходять - глибоко тенденцiйнi, т. є.
вони подають факти i образи з життя не отак собi, для того, що се факти,
але для того, що з них логiчно i конечно виходить такий i такий вивiд,- i
стараються тi факти без перекручування i натягання так угрупувати, щоб
вивiд сам складався в головi читателя, виходив природно i ясно i будив у
нiм самiм певнi чуття, певнi сили до дiлання в жаданiм напрямi.
- Га, то на такий спосiб лiтература має бути тенденцiйна, парцiальна*!
Вона, котра повинна стояти понад партiями i пiдлягати одним тiльки чистим
i високим законам естетики! - Такi крики чую вже наперед з-посеред наших
"естетикiв-писальникiв". Але я "не устрашаюсь".
- Стiйте, добродiї, - вiдповiдаю рiвнодушно. - Лiтература, стояча понад
партiями,- се тiльки ваш сон, се ваша фантазiя, але на дiлi такої
лiтератури не було нiколи. А вашi вiчнi закони естетики, се, шануючи день
святий i вас яко гречних,- старе смiття, котре супокiйне догниває на
смiтнику iсторiї i котре перегризають тiльки деякi платнi осли, лiтерати,
що пишуть на лiктi повiстi та фейлетони до нiмецьких та французьких газет.
У нас єдиний кодекс естетичний - життя. Що воно зв'яже, те й буде
зв'язане, а що розв'яже,- те й буде розв'язане.
А тепер зберiм докупи все сказане про лiтературу, щоб закiнчити тоту i
так уже подовгу бесiду про статейку: "Сьогочасне лiтературне прямування".
Лiтература, так як i наука сьогочасна, повинна бути робiтницею на полi
людського поступу, її тенденцiя i метод повиннi бути науковi. Вона
громадить i описує факти щоденного життя, вважаючи тiльки на правду, не на
естетичнi правила,- а заразом аналiзує їх i робить з них виводи,- се її
нау_кови_й реалiзм_; вона через те вказує хиби суспiльного устрою там, де
не все може добратися наука (в життi щоденнiм, в розвитку психологiчнiм
страстей та нам'єтностей* людських), i старається будити охоту i силу в
читателях до усунення тих хиб - се її поступова тенденцiя_. Розумiється,
се послiднє вона може робити рiзними способами: то влiяючи на розум i
переконання (реалiсти французькi), то на чуття (Дiккенс, Дженкiнс i бiльша
часть реалiстiв росiйських, так само i з наших Марко Вовчок i Федькович).
Розумiється також, що вже само поняття "правди" вимагає, щоби в лiтературi
змальованi були i всi нацiональнi окремiшностi даного народу,- а сама цiль
лiтератури - служити народовi - вимагає, щоб вона була для нього
зрозумiлою. Таким способом, оба прославленi ч. "автором" "принципи" -
народнiсть i нацiональнiсть, се те саме, що й його самостiйнiсть - речi
конечнi i природнi, але зовсiм не жоднi провiднi принципи, так як
принципом не можна назвати спання, їдiння, дихання i т. п., хоч се також
речi правдивi, природнi i для чоловiка конечнi.
_
_ ПРИСВЯТА
Вiн був сином мужика - i став володарем в царствi духа.
Вiн був крiпаком - i став велетнем у царствi людської культури.
Вiн був самоуком - i вказав новi, свiтлi i вiльнi шляхи професорам i
книжним ученим.
Десять лiт вiн томився пiд вагою росiйської солдатської муштри, а для
волi Росiї зробив бiльше, нiж десять переможних армiй.
Доля переслiдувала його в життi, скiльки лиш могла, та вона не зумiла
перетворити золота його душi у ржу, анi його любовi до людей в ненависть i
погорду...
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожалiла втiх, що били iз
здорового джерела життя.
Найкращий i найцiннiший скарб доля дала йому лише по смертi - невмирущу
славу i всерозквiтаючу радiсть, яку в мiльйонiв людських сердець все
наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був i є для нас, українцiв, Тарас Шевченко.
_
_ ТЕМНЕ ЦАРСТВО
I небо невмите, i заспанi хвилi,
I понад берегом геть-геть,
Неначе п'яний очерет
Без вiтру гнеться... Боже милий!
Чи довго буде ще менi
В оцiй незамкнутiй тюрмi,
Понад оцим нiкчемним морем
Нудити свiтом?.. Не говорить,
Мовчить i гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава,
Не хоче правдоньки сказать,-
А бiльше нi в кого спитать.
Т. Шевченко. 1_
Початок сорокових рокiв був дуже важною добою для поетичної творчостi
Шевченка,- добою великого перелому в його думках. Уже в розборi
"Гайдамакiв" я старався зазначити той перелом, що хоч не корисно вплинув
на цiлiсть i стiйнiсть тої поеми, зате був безмiрно важний як для поета
самого особисто, так i для стiйностi його пiзнiших творiв.
Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що Шевченко
жив тодi в Петербурзi, обертався серед високоосвiчених кружкiв, свобiдний
i люблений своїми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була в
росiйськiй лiтературi в початку сорокових рокiв i якi думки носилися тодi
в головах передових росiйських людей i висловлялися в передовiй росiйськiй
печатi. Три великi росiйськi письменники, Пушкiн, Грибоєдов i Лермонтов,
усi передчасно посходили вже в могилу, але твори їх, особливо тi, що могли
вважатися останнiм словом кожного з них ("Горе от ума" Грибоєдова,
"Евгений Онегин" Пушкiна, "Герой нашего времени" Лермонтова), жили серед
читаючої громади i робили великий вплив на думки та переконання, тим
бiльше, що смiле, гаряче слово Бєлiнського додавало їм ясностi i ширини.
Четвертий великий поет i генiальний письменник росiйський, Гоголь, саме
тодi стояв у найкращiм розцвiтi своєї поетичної творчостi, писав або
задумував писати тодi свої найкращi твори - "Ревизор" i "Мертвые души". I
сам Бєлiнський у невтомимiй роботi над розвитком своїх думок починає
покидати становище естетичної критики, починає добачати цiль усiєї
культурної працi людськостi в тiм, аби ущасливити всiх людей, дати всiм
можнiсть всестороннього розвитку всiх вроджених сил, а спецiально цiль
штуки в тiм, аби показувати правдиво дiйснiсть iз її хибами та задатками
лiпшої будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб i вiру в можнiсть
поправи. До довершення того переходу в Бєлiнськiм, ба й до змiни поглядiв
усiєї iнтелiгентної росiйської громади, чимало причинилися й вiльнодумнi
та радикальнi дiячi-письменники Герцен i Бакунiн, що за границею1, в
Нiмеччинi та Францiї, пильно слiдили за духовним розвитком рiдного краю i
вдержували живi зносини з передовими людьми в Росiї. Та й узагалi в цiлiй
Захiднiй Європi йшов тодi великий поступовий рух. Французька романтична
школа вiд радикалiзму чисто естетичного переходила до радикалiзму
полiтичного (Вiктор Гюго) та релiгiйного (Ляменне2); побiч романтикiв, хоч
i пiд їх впливом, поставали новi напрями. Жорж Занд уже розпочала гарячим
словом проповiдь рiвностi та свободи жiноцтва; вона ж i много читаний Ежен
Сю (Eugene Sue) були найвиднiшими представниками сен-сiмонiзму у
французькiй лiтературi. А рiвночасно вже Бальзак, i ще перед ним Стендаль,
клали пiдвалини нової, реалiстичної школи. Такий самий поворот до реалiзму
та до порушування суспiльних питань у лiтературi доконували в Англiї
Дiккенс ("Рiздвянi повiстi") i Теккерей, у Нiмеччинi Ауербах3
("Dorfgeschichten"*), не згадуючи вже про Генрiха Гейне, який рiвночасно з
Шевченковим "Сном" (1844 р.) своєю поемою "Deutschland, ein
Wintermärchen"*, формою та напрямом багато де в чiм подiбною до
Шевченкового "Сну", сильно та дотепно вдарив на передрухнiлий полiтичний
лад Нiмеччини.
Твори тих європейських письменникiв, а особливо Жорж Занда, Бальзака,
Сю, Дiккенса, перекладалися та читалися многими в Росiї i мусили показати
також немалий вплив*.
Та не тiльки в надобнiй лiтературi, але також у фiлософiї та iнших
науках iз початком сорокових рокiв завважуємо загальне змагання до
реалiзму, до опирання загальних висновкiв на фактах, на досвiдi, на
статистицi. Рiвнобiжне зi зростом реалiзму в штуцi й науцi iде зрiст
демократизму, республiканiзму та соцiалiзму в питаннях полiтичних i
суспiльних. Ся велика хвиля європейського духовного руху захапує також
чiльних людей у Росiї, будить їх до нового життя. Перед тим уже Пушкiн у
"Онєгiнi" та Лермонтов у "Герої нашого часу" в ярких картинах показали
були цiлу духовну та моральну нiкчемнiсть пануючої верстви в Росiї. Тi
твори враз iз Гоголевими сатирами розбили слiпе самозадоволення росiйської
iнтелiгентної громади, збудили глибшу застанову над собою i над iснуючим
ладом. Усе те вкупi мусило викликати новий поворот у лiтературi. Швидко
появляться на свiт "Мертвi душi" Гоголя, а за ними пiдуть "Записки
охотника" Тургенєва - перший прилюдний удар на велику, наболiлу рану
росiйської суспiльностi, на крiпацтво.
Неможлива рiч, аби Шевченко, живучи пiд той час у Петербурзi, не мав
також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча,
молода душа не повернулася також у новiм напрямi, тим бiльше, що й власнi
його мужицькi симпатiї вiддавна тягли його в той бiк. Тому не дивно, що
супроти напливу тих нових iдей давнiшi його старокозацькi iдеали блiднуть,
що його вузький український нацiоналiзм4 звiльна перетворюється сам у
собi, перероджується в любов до всiх слов'ян, тиснених чужими, а далi в
любов до всiх людей, тиснених путами суспiльної нерiвнотi, неправди й
неволi. Вiд початку сорокових рокiв Шевченко чимраз виразнiше та смiлiше
вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твiр, се крок наперед по
тiй дорозi. Велике нещастя, що мов грiм ударило в нього в хвилi найкращого
розцвiту його поетичної сили (його арештування та засудження до смертi на
службу в солдатах 1847 р.), не тiльки не могло змiнити того напряму, але,
навпаки, утвердило в нiм поета; по увiльненню з десятилiтньої страшної
неволi вiн творить свої безсмертнi поеми "Царi", "Неофiти" та "Марiю", в
яких, покинувши рамки українського нацiоналiзму, на загальнолюдськiй канвi
рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших
днiв ледве достижимий iдеал жiнки-матерi.
Дуже цiкава рiч - слiдити крок за кроком розвиток нашого поета в тiй,
другiй добi його поетичної творчостi. Задумавши зробити се в своїх
"Причинках", я певний, що тiльки таким способом, роздивляючи уважно кожний
крок, не закриваючи хиб i не прибiльшуючи заслуг (такого прибiльшування
Шевченко зовсiм не потребує), ми матимемо змогу вiдповiдно зрозумiти
значення творiв нашого генiального Кобзаря, а також зрозумiти той напрям
думок, що завiв його в неволю, розширити та прояснити тi iдеї, за якi вiн
терпiв, i причинитися до осущення тих iдеалiв, якi йому, хоч, може, ще i в
невиразних нарисах, показувалися в хвилях вiтхнення.
В "Гайдамаках", написаних у р. 1841, я показав перший, несмiлий i майже
несвiдомий крок нашого поета на тiй новiй дорозi. Правда, козацький
патрiотизм переважає ще, але з невиразного закiнчення, з частих вибухiв
чисто людського, нацiонального рамками незатiсненого чуття, з непевностi i
несмiлостi в рисуваннi страшних картин рiзнi та вiйни, якi поет то сяк, то
так старався залагодити, немов прозiрчастим серпанком закинути, з усього
того видно було, що вузький нацiоналiзм, шукання iдеалу в минувщинi,
доспiвує тут останню свою пiсню i що вiдтепер пiдуть у поета iншi пiснi.
Воно так i сталося. Вже в передмовi, писанiй по скiнченню поеми ("По мовi
передмова"), поет зовсiм недвозначно прощається з давнiм,
козацько-патрiотичним напрямом, з давнiми героями-войовниками.
"Весело послухать слiпого кобзаря, як вiн заспiвує думу про те, що
давно дiялось, як боролися ляхи з козаками. Весело, а все-таки скажеш:
"слава богу, що минуло!" - а надто як згадаєш, що ми одної матерi дiти, що
ми всi слов'яни. Серце болить, а розказувать треба. Нехай бачать сини i
внуки, що батьки їх помилялись_, нехай братаються знову зi своїми
ворогами, нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою
останеться навiк од моря i до моря слов'янськая земля". Як бачимо, поет
виразно вказує тут, що йому противнi всi тi вiйни та рiзанини, в яких вiн
колись бачив славу України, що всi тi кривавi подiї вiн уважає великою
помилкою предкiв5, а не боротьбою за правду. I хоч iще пiзнiше (1845 р.) в
поемi "Холодний Яр" вiн боронить гайдамаччину вiд закиду, буцiмто
"Гайдамаки - не воїни,- розбiйники, вори",- то все-таки, поминувши те, що
такий закид iз iсторичного становища зовсiм пустий та неважний, Шевченкова
оборона дуже слаба та безосновна. "За святую правду-волю розбiйник не
стане",- каже вiн, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою. "Не зарiже
(розбiйник) лукавого сина, не розiб'є живе серце за свою Вкраїну". Тут
поперед усього Шевченко боронить гайдамаччину не iсторичну, а ту, яку вiн
списав у своїй поемi, а його доказ про те, що Гонта вбив власних синiв,
iсторично нестiйний, бо нiяких своїх синiв Гонта направду не зарiзав, а
вбивство синiв за те тiльки, що вони без своєї вини були католиками, не
можна назвати дiлом патрiотичним. Такi вчинки родить тiльки фанатичне
заслiплення. I не треба бути героєм на те, аби "розбити живе серце". В
часах великого фанатичного заслiплення людей бачимо багато таких випадкiв,
вiд котрих здригається серце потомних поколiнь, а котрi, проте, нiхто не
думає зачислювати до дiл геройських. Героїзмом можна назвати тiльки таке
дiло, де мука i терпiння одиницi здобуває або окупляе добро цiлого народу,
цiлої людськостi.
"Гайдамаки" показуються нам, немов широкий ставок на скрутi степової
рiки. Вода, бачиться, та сама, що вплила до нього, та й випливає: тiльки
по смаку чуєш, по її свiжостi мiркуєш, що вона не зовсiм та сама, що
змiнилася, освiжилася невидимими пiдземними норами. Та й випливає вона вже
в iншiм напрямi, нiж вплила, випливає бистрiшими, дужчими хвилями. З
"Гайдамакiв" виплили двi такi струї, що породили найкращi Шевченковi
твори. Здається, немов складники, змiшанi ще в "Гайдамаках", дедалi
розкладаються, дiляться та очищаються. З одного боку, український
нацiоналiзм, позбувшися старокозацької закраски, розширяється та
поглиблюється в правдивий український патрiотизм, у правдиву "гражданську
скорбь" над теперiшньою сумною долею України, в могутнiй гнiв на її
гнобителiв. Але се вже не той формальний патрiотизм, який ми бачили в
першiй добi Шевченкової творчостi. Сей новий патрiотизм нашого поета не
полягає вже на споминах "славної бувальщини", гетьманських булав, жупанiв
та вiйн. Вiн основується свiдомо та твердо на любовi до всiх людей, на
бажаннi загальнолюдського братерства, на прихильностi до всiх пригноблених
i покривджених, мiж котрими перша i найближча серцю поета його рiдна
Україна. Той високий патрiотизм вилився огненним словом у поемах "Сон"
(1844) i "Кавказ" (1845), котрих розборовi я й присвячую оцю статтю. А
друга струя, що вилилася з того спiльного збiрника i йшла рiвнобiжне з
першою, а також рiзнобiжно з загальним у Європi зворотом до реалiзму, се
було змагання вказати в правдивих картинах життя українського люду та його
кривди. Ся струя породила такi прегарнi перли нашої лiтератури, як
"Катерину", "Наймичку", "Вiдьму", "Марину", "Петруся" та "Княжну". Але в
обох тих струях течiя спiльна i дно спiльне: протест проти поганi
сучасного ладу, опертий на сильнiм та незаслiпленiм почуттi гуманностi.
Статтi, присвяченiй розборовi "Сну" та "Кавказу", я дав наголовок
"Темне царство". Сей наголовок випливає з самої сутi дiла. Бо й справдi в
тих двох поемах списав поет картину великого царства - росiйського, того
царства тьми_, що давить Україну, що абсолютизмом i самоволею царства та
чиновникiв давить i путає не тiльки дiла, але навiть думки та змагання
кожної вiльної одиницi. Читачам, знакомим iз росiйською лiтературою,
вiдома буде стаття Добролюбова6 пiд таким самим наголовком, присвячена
розборовi побутових драм Островського. Приймаючи такий самий наголовок для
сеї статтi, я зовсiм не хочу йти в супiр з найкращою працею найбiльшого
росiйського критика. Така думка, поминаючи нерiвнiсть сил, тим дальша вiд
мене, що й предмет обох статей принципiально рiзний. Бо коли Добролюбов
пiд назвою темного царства змалював на основi побутових драм Островського
велику неправду й погань не цiлого суспiльного ладу, а головно родинного
життя одної верстви великоруського народу, купецтва,- я хочу на основi
Шевченкових поем вiдмалювати погань i неправду, що лежить переважно в
полiтичнiм устрої росiйської держави, розумiється, не без екскурсiй i на
суспiльне поле.
Але чи складається з тих двох поем така цiлiсть, аби можна було
розглядати їх разом, не мiшаючи з собою рiзнорiдного? Адже писанi вони не
в один час, то чи ж нема мiж ними рiзниць щодо настроїв i поглядiв поета?
Розумiється, рiзницi видно, але, на мою думку, рiзницi тi досить
поверховi, не тикають самого основного погляду поета на представлене ним
"темне царство". Ось чим, на мою думку, вiдрiзняється "Сон" вiд "Кавказу".
В "Снi" Шевченко стоїть ще бiльше на нацiональнiм українськiм грунтi
(поема писана вчаснiше). Україна нагадується йому все i всюди; її горем
наболiла вся його душа; тих, хто катує i катував її, вiн проклинає з цiлим
жаром болючого серця. "Сон" - се велике оскарження "темного царства" за
всi теперiшнi й минувшi кривди України, оскарження, пiднесене збiльше, хоч
не виключно партикулярного становища - українства. Натомiсть "Кавказ"
побудований уже на ширшiй, можна сказати, загальнолюдськiй основi. Всяка
боротьба за волю, всяке змагання проти "темного царства" знаходить
прихильника в нашiм поетi; "Кавказ" - се огниста iнвектива проти "темного
царства" зi становища загальнолюдського, се, може, найкраще свiдоцтво
могутнього, всеобiймаючого щиролюдського почуття нашого поета. Кожний
побачить пiсля сього, що вказана тут рiзниця мiж обома поемами не то що не
спиняє нас складати їх у одну цiлiсть, але, навпаки, спонукає до того.
Адже власне задля того вiдмiнного становища в освiтленню одної речi обi
поеми взаїмно доповняють себе_.
Ще менше важна рiзниця, яка заходить мiж обома поемами щодо
артистичного оброблення. З того погляду "Сон" - один з слабших творiв
Шевченка7. Сама основа поеми,- поет у снi перелiтає Росiю, а особливо
Петербург, i списує картину за картиною так, як вони насуваються йому на
вид,- грiшить недостачею внутрiшнього логiчного зв'язку, так як узагалi
кожний опис подорожi, де картини припадково чергуються та мiняються, нiчим
або мало чим в'яжучися з собою. Певна рiч, у Шевченка, так само як i в
аналогiчнiй поемi Генрiха Гейне, де описана дiйсна подорож поета з Парижа
до Гамбурга, пiд тим припадковим чергуванням картин лежить у основi
глибший iдейний зв'язок, i се вповнi вирiвнює недостачу композицiї.
Натомiсть "Кавказ", що являється немов один величезний вибух чуття, також
щодо форми мусимо вважати одним iз найкращих творiв Шевченка. Та, як кажу,
рiзниця у виконаннi тут мало важна. Одну й другу поему треба вважати
творами переважно лiричними та оцiнювати їх значення не мiрою бiльш або
менше реального змiсту, але мiрою вилитого в них високогуманного чуття. Те
могутнє чуття поета, мов блискавка, розсвiчує густий, вiковий суморок
"темного царства", пише огняним пальцем таємнi слова над розкошуючими
тиранами, а дiло критики - обняти в цiлостi й показати ясно той образ,
вiдчитати та витолкувати тi слова. 2_
Од молдаванина до фiнна
На всiх язиках все мовчить!
Т. Шевченко.
Полiтикою в Росiї займатися не вiльно, коли пiд словами "займатися
полiтикою" схочемо розумiти свобiдний обсуд дiлань i розпоряджень уряду,
свобiдну критику державного устрою та публiчного життя. В абсолютнiй
державi, де воля царя - закон, i де тим самим закон угрунтований не на
якихось, для кожного ясних i зрозумiлих принципах, але на волi одної,
всевладної одиницi, нема нiякої пiдстави анi можностi - критикувати
закони, критикувати будову та хiд державної машини. Коли правда те, що
сказав Щедрiн про росiйську свободу слова взагалi, що в Росiї вiльно
тiльки "молоть пустяки", то подвiйно правдивий буде такий суд про критику
полiтичного устрою та дiлань властi, а особливо єдиної, всемогущої властi
- царя. А де нема свободи слова, там нiщо й говорити про полiтичну
поезiю_, нiщо й говорити про свобiдний вислов почувань, якi будяться в
серцi вiльного та мислячого чоловiка пiд тиском полiтичної самоволi. Тож i
досi великоруська лiтература не має того, що називається полiтичною
поезiєю8, окрiм хiба двох-трьох невеличких нiби iсторичних поем Рилєєва:
хiба би хто хотiв назвати тим iменем шумнi, в основi царофiльськi та
панславiстичнi вигуки поетичнi слов'янофiлiв вродi Хомякова... З усiх тих
росiйських нiби полiтичних поезiй, крiм Рилєєвих, так i вiє глухим
петербурзько-московським централiзмом, котрий не знає нiяких прав вiльної
людини, крiм права фiзичної сили, котрий i чути нiчого не хоче про
природне право кожної народностi до свобiдного розвою i вважає братнi
слов'янськi землi не бiльш як теперiшнiми або будущими провiнцiями Росiї,
обов'язаними якнайшвидше позбутися своєї народної iндивiдуальностi та
розплистися цiлком у "руськiм морi". Перший Шевченко, син одної з таких
провiнцiй - України, в своїх поемах "Сон" i "Кавказ" показав у Росiї
образцi полiтичної поезiї, показав також для всiх будущих поетiв полiтичну
дорогу, якою слiд ступати на тiм полi, та основу, з якої треба виходити.
Знав наш поет, що, виливаючи на папiр своє наболiле чуття, свої
полiтичнi погляди та бажання, вiн не тiльки не верне тим волi України -
Не жди сподiваної волi!
Вона заснула, цар Микола
її приспав -
але навiть не зможе сказати того свого слова прилюдно, в печатi, i що
його поеми в найлiпшiм разi можуть дiйти до громади тiльки в рукописних
вiдписах. Ба вiн знав i те, що за само написання подiбних поезiй, за сам
прояв подiбних "неблагонамеренных" почувань жде його така сама доля, як
майже всiх передових поетiв та письменникiв Росiї, як того вiльнодумця,
котрого вiн такими гарячими та страшними словами описав у своїм "Снi":
Отде злодiй штемпований
Кайдани волочить,
От розбiйник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарiзати хоче.
А мiж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар, всесвiтнiй цар, волi цар
Штемпом увiнчаний.
В муцi, в каторзi - не просить,
Не плаче, не стогне...
Раз добром налите серце
Ввiк не прохолоне.
Бачив ясно поет, яка доля жде його,вона його й справдi не минула,- а
таки не захотiв мовчати i "присипляти в собi" свої думи, не захотiв
коритися перед самоволею, пiдлягати "темному царству", i не тiльки сам
кидав на нього громами свої дум ("Лети ж, моя думо, моя люта муко!"), але
й iнших завзивав до боротьби з ним. "А де ж твої думи, рожевiї квiти?",-
говорить вiн до катованого вiльнодумця. "Ой не ховай, брате,- розсип їх,
розкидай!"
Погляньмо ж тепер, що повернуло думку поетову до написання тих
полiтичних поем? Який внутрiшнiй процес - окрiм побiчних впливiв - виробив
у нiм той гарячий протест проти "темного царства"?.. Се й змалку вщеплений
i в довгих лiтах неволi скрiплюваний дух опозицiйний дає нам заразом
вказiвку, для чого протест вилився у Шевченка з такою, безпримiрною в
Росiї, силою. А з другого боку, його прихильнiсть до мужикiв, до
покривджених i обiдраних велiла йому поставити дiло просто на
загальнолюдське становище, пiднiмати протест не зi становища виключного
українства, а зi становища покривдженої людськостi. А тодiшнi обставини в
Росiї ще й дужче перли поета на таке становище. "Од молдаванина до фiнна
на всiх язиках все мовчить!" - говорить досадно поет, висказуючи тими
словами, що не тiльки Україна в Росiї пригнетена i що вiн бажає волi та
вiльного слова не тiльки для України, але також для всiх народiв, глушених
слiпою царською самоволею. Ся глуха, мертва мовчанка - не з благоденства,
як iронiчно додає поет, а з мусу - се перша i головна признака "темного
царства". Аби з усiх людей поробити "холопiв" та "лакеїв" або бездушнi,
робучi та покiрнi машини,- бо тiльки тi два роди творiв земних мають мiсце
в "темнiм царствi",- треба поперед усього не дати людям думати по-людськи
та обмiнюватися тими думками, треба не дати їм висловлятися свобiдно, а
радше-треба заставити їх "молоть пустяки". А особливо треба не допустити
до голосу людей, що кличуть iншим: "Схаменiться, будьте люди!"
А серед тої мовчанки, серед того загального отупiння людського чуття -
що ж дiяти чоловiковi, в якого чуття гаряче й серце повне любовi? Що дiяти
поетовi, живому серед мерцiв? Нудьга i розпука бере його. Сидячи в
Петербурзi, в самiм осередку полiтичного гнiту i полiтичної темноти, око в
око з тою величезною машиною, що давить Україну i всю Росiю, поет
силкується, як каже сам про себе, заглушити в собi бiль, забути про своє i
людське горе. "Я гуляю, бенкетую в недiлю i в будень", звiсно, аби не чути
людського стогону. "А вам нудно, жалуєтесь? Їй-богу, не чую. I не
кричiть!" Вiн знає, що таким робом не втишить болю в серцi, а навпаки,
такою силуваною мовчанкою, таким самооглушенням сам у собi з'їдається, сам
п'є свою кров. Але нехай i так! вiн гордиться хоч тим, що "я свою п'ю, а
не кров людськую", коли про бiльшiсть окружаючих його людей та про цiле
"темне царство" треба би сказати якраз навпаки.
Страшно стає, коли вдуматися в значення тих немногих слiв у заспiвi
"Сну", де поет, кинувши загальний погляд на змагання та порядки "темного
царства", виткнувши коротко й досадно головнi його болячки, показує нам
своє власне нутро, розкриває психологiчнi причини, для яких вiн береться
спiвати пiсню про "темне царство". "Кругом неправда i неволя, народ
катований мовчить". Немногi чеснi та смiлi борцi вiльного слова або
страждають мiж злодiями з клеймом на чолi, або п'ють свою кров, нидiючи та
гризучися в силуванiй мовчанцi. Вернули та вiджили в повнiй силi часи
Нерона, про котрi писав Тацiт: "Часи, котрi ми переживаєм, такi нiкчемно
жорстокi, що нашi потомки не схотять повiрити, аби жили колись люди, що
могли пережити їх". Але дарма, що "щодень Нерони розпинають, морозять,
шкварять на огнi"; дарма, що Прометеєвi-людськостi орел-тиранство "щодень
божий довбе ребра, серце розбиває". "Розбиває, та не вип'є живущої кровi,
не скує душi живої i слова живого_". Воно мусить вирватися на волю, мусить
хоч у снi висказати себе, проламати кригу силуваної мовчанки.
В такiм настрої душi наш поет лягає спати пiдпилий, ледве доплентавшися
до своєї хатини. А в хатинi, звiсно, "божа благодать" - се значить пусто,
тихо, мертво. Нема нi жiнки, нi дiток, нема кому розважити i розрадити,
нема друга щирого, i нi з ким подiлити накипiле в серцi горе.
Та скоро заснув поет, скоро дух його увiльнився з пут гнiтучого суму й
забуття, вiн зараз рветься летiти геть, рветься з землi i, прощаючися з
нею, кидає їй у очi всiми муками, якими вона кормила його. Жаль йому
тiльки рiдної неньки - України, вдови безталанної, котру лишає без потiхи
i поради. Але ж i вiн не може помогти їй, а може тiльки з нею сумувати та
додавати їй надiї, що настане колись i для неї день правди, що її малi
дiти доростуть i стануть на ворога, аби вибороти їй волю та самостiйний
розвиток.
Ось вихiдна точка Шевченкової полiтичної поезiї, i нею вiн рiзко
визначується з-помiж iнших росiйських поетiв, що виступали на тiм полi.
Праведний гнiв проти "темного царства", якого погань вiдома йому в цiлiй
повнотi, довго здержуване чуття, що насильно рветься на волю, хоч поет
ясно знає, що жде його за се,- з того становища i в таких обставинах
виспiвана полiтична пiсня стається вже не естетичною або якою-будь iншою
забавкою, але поважним горожанським дiлом, смiлим манiфестом вiльного
слова проти "темного царства". Я не знаю нi в однiй європейськiй
лiтературi подiбної поезiї, написаної в подiбних обставинах. Адже
"Нiмеччина" Гейне писана в Парижi, 1844, та "Бичування" ("Les
chàtiments") Вiктора Гюго писанi в Брюсселi, 1853, постали - перша
пiд впливом свобiдного паризького повiтря, а другi на вигнаннi, у вiльнiм
краю, коли поетам самим не грозило нiчого з боку тих властей, на якi вони
кидали свої громи. 3_
Ось глянь...
Латану свитину з калiки знiмають,
З шкурою знiмають, бо нiчим обуть
Княжат недорослих. А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надiю в вiйсько оддають,
Бо його, бач, трохи!.. А онде пiд тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщинi жне.
А он... покритка попiдтинню
З байстрям шкандибає;
Батько й мати одцурались,
Й чужi не приймають,-
Старцi навiть цураються,
А панич не знає,
З двадцятою, недолюдок,
Душi пропиває.
Т. Шевченко.
I сниться поетовi його рiдна Україна, уквiтчана садами, обмита росою,
сяючи непорочною красою. Жаль йому покидати неньку, але тут йому
насуваються на вид страшеннi картини життя українського народу. "Темне
царство" - се паразит, що живе соками й кров'ю народу. Аби пiддержати своє
iснування, мусить воно здирати останнє з бiдного робочого люду, мусить
розпинати за подушне, мусить для своєї оборони кувати дiтей людських i
навчати їх убивати людей, проливати кров. "Нагодованi, обутi i кайданами
окутi", вони "муштруються" - привчаються до слiпого послуху, аби тим легше
могли статися бездушним i могутнiм знарядом гнiту i притиску, аби могли
статися величезною шрубою, що по волi царя-самодержця та його
пiдручникiв-блюдолизiв давить i чужих i своїх.
Але на тiм не кiнчиться тиск. Рука темного царства простягається ще
далi над народом. Воно, приспавши кров'ю здобуту волю українського народу,
вiддало його з землею на власнiсть нiкчемним панам-недолюдкам, котрi
знущаються над ним, "землею всiм даною i сердешним людом" торгують,
"продають або у карти програють людей - не негрiв, а таких, таки хрещених,
но простих", котрi висисають його працю, затоптують у болото його
найсвятiшi чуття. Дитина мре пiд плотом iз голоду, а мати, сердешна, не
смiє й поглянути на неї, бо жне пшеницю на панщинi. Не тiльки земля, "всiм
дана", не тiльки праця й зароблене добро, але також особа i честь людини
вiдданi в безмежну власть навiжених панiв. Вони програють людей у карти,
без сорому беруть найкращих дiвчат у свої покої, для задоволення своїх
звiрячих жадоб, а потiм насмiхаються над обезчещеними. Все вiддано на
самоволю панiв! Воно й зовсiм природно, бо самоволя найвищої голови того
"темного царства", царя, що ж iнше може породити, як не самоволю його
пiдвладних, його блюдолизiв, "княжат недорослих", котрi, по слову поета,
"з калiки останню свитину з шкурою знiмають", аби мати в що обутися.
Уступ Шевченкової поеми наведений у епiграфi сього роздiлу, а також
пiзнiшi поеми, де поет ширше розвиває ту саму тему ("Вiдьма", "Марина",
"Княжна"), се безперечно перший у Росiї смiлий i прямий удар на гниль i
неправду крiпацтва. В полiтичних, а також у названих тут епiчних поемах,
виступаючи проти крiпацтва, поет старався досадним словом показати i
досадними, хоч, може, подекуди й виїмковими, а не типовими фактами
ствердити, що всяка неволя робить шкiдний, деморалiзуючий i вбiйчий вплив
не тiльки на пригнетених, але також, i то навiть у далеко бiльшiй мiрi, на
гнобителiв. Росiйськi пани-крiпосники змальованi в поемах Шевченка в
найогиднiшiй постатi, як нелюди, тирани та п'яницi, i коли порiвняємо його
описи з дiйснiстю, наскiльки вона вiдома нам iз iнших, не поетичних
джерел, то переконаємося, що поет справдi небагато пересадив, малюючи їх
такими барвами, а схибив хiба тим, що малював випадки виїмковi,
збиткування поодиноких недолюдкiв, а не щоденний, пересiчний, та зате
ненастанний нагнiт, для маси народу далеко тяжчий i згубнiший вiд тих
одиничних, надзвичайних вибрикiв звiрства та самоволi. Правда, в тiм часi,
коли Шевченко писав свої поеми, поняття реалiзму в поезiї не було ще так
утвердилося, аби поет мiг узятися представляти вiршами щоденне життя з
його на вид дрiбними та малозначущими пригодами, якi не поодиноко, але в
загальнiй сумi складаються на ту невдержиму ваготу, пiд котрою стогне
робучий люд. Таке представлення бачимо аж геть пiзнiше, в майстерських
картинах Марка Вовчка ("Iнститутка", "Ледащиця").
Тi страшнi картини народної недолi та полiтичного тиску знов доводять
поета до розпуки. Вiн рад би "упитися отрутою", заснути в кризi, аби
позбутися тих страшних дум. Тому летить далi, летить у пустиню, в снiги та
гори, аби заховатися вiд людей. Та дарма! Серед снiгiв i болот загули
кайдани, i в нутрi поета знов будиться люта дума, знов перед ним око в око
стає нова погань "темного царства". "Забитi в кайдани люди виносять iз нор
золото, аби залити пельку неситому..." Се каторжнi! Се злодiї та
розбiйники, котрих суспiльнiсть гнiтом своєї нерiвностi, своїх внутрiшнiх
суперечностей витрутила з простої, чесної дороги; котрих вона сама
поставила проти себе, а потiм сама ж за те супротивлення страшенно
покарала. Се каторжнi! Мiж злодiями й розбiйниками в кайданах i муках
також смiлi борцi за свободу, невтомнi сiячi широких, ясних дум,
найзавзятiшi, природнi вороги "темного царства"*. Жертви неправди
суспiльної i неправди полiтичної поруч себе, скованi одним залiзом,
втоптанi в безодню -недолi одною важкою ногою самоволi та тиранства.
Хто вони? Як жили? Що кохали?
I яка лиха доля нараз
Тут їх пхнула в снiжнiї завали?
Годi знать! Пута всiх порiвняли,
Порiвняв "височайший указ".*
А коли поет долiтає до великого города московського (Петербурга), то й
тут його очам поперед усього показуються картини гнiту й неправди. "Мов
журавлi", муштруються солдати перед городом. Рано, коли поет оглядає
город, йому найперш усього показуються "вбогi, поспiшаючi на труд",
показуються "заспанi дiвчата, що йдуть додому, а не з дому; бач, посилала
мати на цiлу нiч працювати, на хлiб заробляти". Шiстнадцять лiт пiзнiше, в
падолистi 1860 р., поет так само ходив по Петербурзi вночi, кашляючи,
надламаний довголiтньою неволею, визнавши на собi весь страшний тиск
"темного царства", i знов йому показався той самий образ:
Дивлюсь: неначе тi ягнята,
Iдуть задрипанi дiвчата,
А дiд, сердешний iнвалiд,
За ними гнеться, шкандибає,
Мов у кошару заганяє
Чужу худобу.
Всi головнi неправди "темного царства": опутання думок i слова,
висисання робучого люду податками, солдатчиною, самовiльними судами та
каторгою, крiпацтво, бiднiсть i проституцiя,- все те безконечною, важкою
хмарою переходить перед душею поета, збiльшуючи його бiль i душевну муку.
А в додатку до всього того треба ж iще, аби поет, лiтаючи понад
Петербургом, зупинився перед величезною статуєю Петра Великого, де все -
сама мосяжова статуя, i твердиня та церква (Петропавловська) насупроти на
островi, i гранiтом мощенi береги Неви, все нагадує поетовi: скiльки то
горя людського, скiльки мук i кровi коштували всi тi цяцьки та блискучки,
скiльки то кiсток українських лягло тут у тiм болотi, поки на їх пiдвалинi
не здвигнулися тi церкви та палати. I пригадується йому, як то Петро
Великий слав тисячi українських козакiв - копати тi канали та сушити тi
болота, як вiн замучив голодом у тюрмi останнього українського гетьмана
Павла Полуботка; пригадується йому, як то i "Вторая" (Катерина) доконала
свободу України, зруйнувавши Сiч Запорозьку та закрiпостивши український
люд - i в iм'я тої сумної минувшини, в iм'я тих тисячiв вiльних людей,
закатованих тиранами, в iм'я всiх нужд i терпiнь українського народу вiн
кидає страшне прокляття на тих розпинателiв народних, на тих
катiв-людоїдiв, на тих чистокровних представникiв, а в значнiй частинi й
творцiв "темного царства". 4_
Храми, каплицi i iкони,
I ставники, i мiрри дим,
I перед образом твоїм
Неутомленнiї поклони
За кражу, за вiйну, за кров...
Щоб братню кров пролити, просять,
А потiм в дар тобi приносять
З пожару вкрадений покров.
Т. Шевченко.
Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомiльйонну масу
народу такий страшенний гнiт? Певна рiч, та маса безвладна, оглушена й
опутана, не свiдома своєї сили, безоружна та роз'єднана, значиться, давити
її невелика штука. Та все ж таки цiкаво побачити, як змалював Шевченко
того сторукого полiпа, що кормиться соками, кров'ю й потом тої маси, як
змалював те "чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй"*,- пiдпори i
дiячiв "темного царства"? Хто вони? Якi їх бажання? Яка їх сила? А знаючи
те, ми чей же зможемо хоч у приближенню вiдповiсти на питання: "Чи довго
ще на сiм свiтi катам панувати?"
Зачнiмо вiд найменших колiсцiв тої великої машини i пробираймося чимраз
далi догори, до найвищої та всевладної пружини. Тi найменшi колiсця - то
"братiя", дрiбнi чиновники та писарi, що "киснуть у чорнилi", не знаючи
нiчого крiм московської мови, та проклинають батькiв, що їх не вчили
замолоду "цвенькати по-нiмецьки". Вони давно забули про те, що "може,
батько останню корову жидам продав, поки вивчив московської мови",-
забули, чиї вони дiти i чий хлiб їх годував i годує, забули, що вони не
бiльше, як дрiбнi колiсця в машинi, що вони "рабiв раби". Все забулося,
скоро їм вiльнi руки - драти останнє добро з бiдного народу. Перед вищими
вони звикли гнутися аж до землi, малiти в порошиночку, зате супроти нижчих
вони всевладнi пани, вони надуваються вище слона. "Мы, браты,
просвещенны",- тичуть вони гордо в очi всякому нижчому своє зарозумiле
неуцтво, i розумiється, на конто того, що ми просвiщенi,- "не поскупись
полтинкою!" Се тi дрiбнi п'явки, з котрих кожна, бачиться, й не багато
кровi людської потребує, аби наповнитися, але яких тисячi живо виссуть усю
кров навiть iз велетня.
Поет з обридженням згадує про них, як вони вранцi йдуть "у сенат писати
та пiдписувать, та драти iз батька та брата". Але вiн не забуває, що й тi
нужденнi п'явки - такi ж невiльники "темного царства" та його
недобровiльнi витвори. Вiн не проклинає їх, але оплакує. Сльози жалю
стають в його гнiвнiм оцi, особливо тодi, коли мiж тою чередою бачить
землякiв-українцiв. "Плач, Вкраїно, бездiтна вдовице!",зiтхає вiн.- "Твої
дiти, квiти молодiї, чорнилом политi, московською блекотою!" Не будь тої
"блекоти", того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були би тим,
чим стали, не були би п'явками, а вийшли би на чесних, трудящих i корисних
для громади людей. Високе, чисте гуманне чуття Шевченка i тут ясно, мов
зiрка, виблискує серед пiтьми "темного царства".
Над тою верствою дрiбних п'явок i хробаччя тяготить друга верства
великих п'явок, "превосходительних" та "високоблагородних". "У срiблi та
златi, мов кабани годованi, пикатi, пузатi", вони стоять довкола царя, "аж
потiють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих_". Те саме явище,
що й усподi: лакейство та самоуниження перед вищими,- високомiрна гордiсть
супроти нижчих; фальш i облуда супроти рiвних. "Отечество" у кожного раз у
раз на язицi,- та тiльки ж пiд отечеством вони розумiють "новi петлицi та
муштри ще новiшi", а з люду сердешного точать кров, як воду. А дрiбна
"братiя", розумiється, не хоче й не смiє навiть забороняти їм се, "мовчить
собi, витрiщивши очi, як ягнята... Нехай,- каже,- може так i треба!" Воно
й конечно. "Змея,- як каже Некрасов,родит змеенышей",- неволя й самоволя
родить до себе подiбнi дiти. Де найвища власть, найвищий законодавець
топче пiд ноги всяке право, а властиво становить права тiльки для iнших, а
не для себе, там i iншi, меншi панки, "княжата недорослi", зумiють кожний
в своїм ширшiм чи тiснiшiм окрузi поставити й себе вище закону. Вiдоме
схiдне оповiдання, здається, про перського царя Хозроя Новшiрвана, який
самовiльно велiв у бiдного взяти яйце, а слуги похапали всi кури, а коли
велiв зiрвати одно яблуко, слуги зрубали й яблуньку.
Та щоби наглядно показати слiпу самоволю найвищої голови "темного
царства", Шевченко веде нас на "парад" у царську палату. Окружений
блюдолизами, облитими золотом, цар походжає та цвенькає, розумiється, "об
отечествi", а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потiють. Вони
знають, який буде кiнець тої паради, а царську пощочину, царську "дулю"
(штовшок у нiс) уважають найбiльшою ласкою для себе. "Може, вдарять або
дулю дати благоволять, хоч маленьку, хоч пiвдулi, аби тльки пiд самую
пику!" Досаднiше не можна було схарактеризувати та осмiяти те, "правдиво
московське" холопство, якого прадiди навчилися в татар, i якого не забули
i внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцiмто вiкно в
Європу. I ось "цар пiдходить до найстаршого, та в пику його як затопить!
Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собi меншого туза
межи плечi. Той меншого, а менший малого, а той дрiбних"... На всiх
розлилася царська благодать! "Гуля, наш батюшка, гуля!",- кричать радiсно
крiзь сльози "недобитки православнi". Гуляє батюшка, i щасливий той, на
чиїх вилицях опинилася "височайшая" рука. Тiльки "найстарший" доступив тої
честi, якої колись "удостоївся" Тредьяковський. Меншi, а тим паче
"дрiбнота", мусять приймати стусани та позавушники вiд "своих
безпосредственных настоятелей", i безперечна рiч, що чим нижче по тiй
драбинi, чим далi вiд "самих", а ближче до "недобиткiв православних", тим
i удари та стусани дужчi, болючiшi. Адже й камiнь, спадаючи з гори, чим
нижче паде, тим швидше i з бiльшою силою летить.
У такiй наполовину тiльки фантастичнiй картинi змалював Шевченко
безграничну самоволю царя, не в'язану нiякими правилами, а найменше
правилами здорового розуму. Тою картиною генерального мордобитiя Шевченко
дуже вдачно заклеймив пануючу за царя Николая систему, при якiй царська
воля та брутальна сила були всiм, а людське чуття та справедливiсть
уважалися нiчим.
Оце та машина, що давить Росiю, давить i Україну. Духовна нiкчемнiсть,
моральна погань попри брутальну силу - се вся суть тої машини, се й
одинокi умови її iснування. Не будь хоч одної з тих умов, i вся машина
заскрипить i розпадеться. Тому-то зрiст просвiти, розширення почуття
справедливостi й гуманностi i вменшення панування брутальної сили та
темноти, се основнi вороги її. Хто їй служить, мусить служити їй властивим
їй способом, а нi, то замiсть услуги принесе їй шкоду. Адже вся
лiтература, хоч, може, й не мала на думцi валити "темного царства",
все-таки раз у раз наносила йому удари вже самим своїм iснуванням i своїм
вiльним словом. За те ж вона й мусила визнати вiд нього немало,- за те ж
то й уся вона - великий ряд мученикiв за волю слова й думки. Навпаки,
церков, хоч i признається iнодi до свобiдних думок, тут стала вся на
услуги "темного царства", зробилася розсадником темноти й пiдпорою всеї
поганi iснуючих у Росiї порядкiв.
У нас
Святую бiблiю читає
Святий чернець, i научає,
Що цар якийсь-то свинi пас,
Та дружню жiнку взяв за себе,
А друга вбив,- тепер на небi,
От бачите, якi у нас
Сидять на небi!*
Виходило би з того, що й небо сприяє розпинателям народним та
кривдникам, що й на небi - так навчає "святий чернець" у службi "темного
царства" - сидять убiйцi. Небо вислухує молитов тиранiв "за кражу, за
вiйну, за кров", приймає вiд них дари, "з пожару крадений покров". От
таких-то вчителiв посилає "темне царство", аби "просвiчали" народ, аби
вчили його, що "дери та дай, та прямо в рай, хоч i рiдню всю забери!" А
поруч iз тими "духовними" вчителями iдуть i iншi вчителi-цивiлiзатори,
iдуть "ташкентцi" всяких розрядiв. Тi вже навчать темний народ, "як тюрми
мурувати, кайдани кувати, як їх носить, i як плести кнути узловатi". А
бiльше чого ж треба для мирного "цивiлiзованого" життя в "темнiм царствi"?
Отак скрiплене i змiцнене само в собi "темне царство" стоїть на краю
Європи, як пiдпора полiтичного гнiту та темноти. Кров'ю тисячiв людей,
кров'ю всiх, що бажають свободи i щастя, воно пiддержує гнiт i неволю, їх
кров'ю зливає воно широкi поля, аби загарбати пiд себе пограничнi, вiльнi
чи невiльнi, землi. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячi воякiв на
Кавказ, аби загарбати тi вiльнi гори, останнє пристановище черкесiв,
чеченцiв, грузин i iнших гiрських, напiвдиких, а то й високоосвiчених та
свобiдних народiв. Туди погнали й приятеля Шевченкового, офiцера Якова
де-Бальмена11, що погиб у битвi з черкесами. Смерть того чоловiка зробила
на поета велике враження i спонукала його написати поему "Кавказ". Бальмен
погиб, як жертва московської захланностi та неситостi, випив до дна "з
московської чашi московську отруту", а проте смерть його не збудила в
Шевченка ненавистi до його вбивцiв - черкесiв. Навпаки, вiн бачить добре,
що вони вбили його друга з конечностi, в оправданiй оборонi своєї свободи.
Вiн стає навiть у один ряд iз ними: адже ненависть до спiльного ворога -
"темного царства" - в'яже його з ними сильним, дружнiм вузлом. Вiн називає
тих убiйцiв свого друга "лицарями великими, богом незабутими", заохочує їх
до дальшої боротьби i прирiкає їм остаточну побiду. Не вони виннi в смертi
його друга, а "темне царство", що силою погнало його до несправедливого
бою. В тiм явнiм i гарячiм виступi на сторону напастованих черкесiв
Шевченко зложив найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї
любовi до свободи й справедливостi, тим бiльше, що смерть щирого друга,
який погиб iз рук черкесiв, i природний iз тої причини жаль не звернули
його проти них, але змiцнили його ненависть до "темного царства"... 5__
Заворушилася пустиня!
Мов iз тiсної домовини
На той останнiй страшний суд
Мерцi за правдою встають_.
Т. Шевченко.
Ми бачили склад тої машини, що верховодить темним царством, бачили її
дiлання: назверх - розбої, грабування та пiдпирання дикого автократизму
внутрi - неволя, темнота, бiднiсть та деморалiзацiя. Нема в тiм царствi
мiсця для вiльного, чесного i розумного чоловiка. Йому приходиться мовчати
i каменiти, та хiба надiятися_. Але чого i по кiм надiятися, коли "темне
царство", мов те море, землю криє, ба, здається, вже й небо зуймило i
"бога в шкатулку сховало"? Чого надiятися, коли, бачиться, свiт навiки
дошками забитий? Та нi! "Не вмирає воля!" Коли не стане живих, то й мерцi
встануть за правдою. Але сього чуда зовсiм навiть не потрiбно. Машина
"темного царства", на щастя людськостi, так збудована, що швидше чи
пiзнiше мусить сама в собi зiпсуватися, сама власною силою розпастися. На
той важкий, але неминучий процес iсторичного самовбiйства вся надiя чесних
i розумних людей. Аби прискорити його, вони посвячують своє особисте
щастя, свою кров i своє життя, бо знають, що се не марна жертва, що кожна
крапелька їх кровi заважить на вазi, поки не наповниться чарка добра, а
неправда й неволя не полетить догори.
Машина "темного царства" так i збудована, що мусить швидше чи пiзнiше
сама розпастися. Адже головнi її пружини: несправедливiсть, деморалiзацiя,
облуда та самоволя,се не жоднi закони природи, вiчнi та незмiннi,- се
тiльки часовi недуги людськостi, по яких мусить наступити й виздоровлення.
При тiм вони, хоч i творять огнива одного ланцюга, хоч усi скованi з собою
путами причин i наслiдкiв, проте стоять ворожо проти себе й самi в собi
з'їдаються. Самоволя, посунена до такої крайностi, як у "темнiм царствi",
не терпить обiк себе нiчого i змiтає все, що могло би стати на завадi її
необмеженому летовi. Тим самим вона iзолює себе i позбавляє сама себе
своєї пiдстави, пiдрубує своє власне корiння. Деморалiзацiя також нищить
свої власнi сили. Облуда й несправедливiсть не здужають пiддержати машини,
позбавленої головних своїх пружин, i настане день по ночi "темного
царства". Розумiється, не без тяжких забурень, не без великих жертв!
Те саморуйнування й показав нам Шевченко в кiнцевiм уступi "Сну".
Пани-блюдолизи знов стоять смирно перед дверима царської спальнi. "Аж ось
i с_ам_, неначе з берлога ведмiдь вилiз, ледве-ледве переносить ноги. Та
одутий, аж посинiв: похмiлля прокляте його мучило! Як крикне на самих
пузатих,- всi пузатi до одного в землю провалились. Вiн вилупив баньки з
лоба, i всi затрусились, що остались. Мов скажений, на менших гукає,- i тi
в землю! Вiн до дрiбних,- i тi пропадають. Вiн до челядi сунеться,- i
челядь пропала. До москалiв12, i москалi тiльки застогнали, пiшли в
землю". Катастрофа наступила. Її причини, крiм царського безпричинного
крику, ми й не бачимо, але власне той безпричинний крик дає нам поруку, що
причиною катастрофи була та сама безмежна царська самоволя. Всi пропадають
вiд царя, щезають iзперед нього, покидають його. Вiн, необмежений
самодержець, стоїть тепер справдi сам серед необмеженого простору. Але тут
i в нiм самiм мусить наступити рiшучий переворот. Тепер вiн мусить
добачити, що сам, без тих своїх рабiв-блюдолизiв, скованих iз ним
кайданами неволi i прокляття,що сам вiн без них нiщо, що разом iз ними, з
тими гидкими знарядами його самоволi, щезла його сила. "Стоїть собi,
голову понурив, сiромаха! Де ж дiлася ведмежа натура? Мов кошеня, такий
чудний!.." I поет не може здержати себе, аби не зареготатися над тою
перемiною. Цар вiдзивається окриком на той регiт, i на тiм кiнчиться
поема.
Але який же кiнець "темного царства"? Що сталося з царем-медведем?
Про кiнець "темного царства" не може вже бути й сумнiву, коли поет у
останнiм уступi "Сну" розкусив найбiльшу його загадку - всевладнiсть царя.
Вiдки пливе та всевладнiсть? Чи з правдiшньої сили самодержця? Зовсiм нi.
Його сила власне в тих, котрi в нiм бачать свою силу, в його рабах i
знарядах! Без них вiн безсильний; без нього вони безсильнi. Отже, де ж
лежить їх спiльна сила? Власне в тих путах, що сковують їх одних з
другими! Вони сильнi тим, що вони невiльники й нелюди_. А скоро i в їх
серцях защемить людське почуття, збудиться бажання волi, тодi й страшна їх
сила розвiється, тодi настане кiнець "темного царства", не стане "нi
властi, нi кари", розпочнеться нове царство, царство братолюбiя мiж
людьми.
_
_ МАРIЯ МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК) Посмертна згадка
Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства. Умерла
Марiя Маркович, по другому мужу Лобач. Дехто здивувався на сю вiсть.
Як-то, "Марко Вовчок" ще й досi була жива? Здавна ми привикли вважати її
якоюсь кометою, що з великим блиском явилася на нашiм духовнiм обрiї, щоб
швидко вiдвернутися вiд нас i тiльки десь-колись, мов iз-за хмари, iз-за
туману кинути на нас промiнчик свого свiтла. А тепер приходить вiсть, що
вона, жива людина, вiд многих лiт жiнка українського помiщика Жученка,
жила й досi, i тiльки в останнiй хвилi д. 10 серпня (28)1 липня (с. с.)
невблаганна смерть скосила сю велику силу.
Чи треба пригадувати деталi її життєпису?
Вони не скрiзь такi яснi й повнi, щоб ми могли гаразд розумiти її життя
й лiтературну появу. З дому Вiлiнська, вона походила з української чи,
може, в польсько-української сiм'ї, про яку не знаємо нiчого ближче.
Правдоподiбно, й знання української мови вона винесла з рiдного дому*.
Вчилася в пансiонi в Москвi2, жила потiм у якихось своякiв у Орлi, де з
нею познайомився засланий сюди член укр. братства Кирила й Мефодiя, Панас
Маркович, за якого вона й вийшла замуж. В р. 1857 вона посилає П. Кулiшу
два свої твори для надрукування їх у його "Записках о Южной Руси";
прочитавши їх, Кулiш наповнився захвату i просив її не покидати й надалi
пера й української мови. В р. 1858 вийшов накладом Кулiша перший том її
"Українських народних оповiдань"3, яким зараз же припала незвичайна
почесть, що один iз першорядних майстрiв росiйської лiтератури, Iв.
Туренєв, переклав їх на росiйську мову i видав зi своєю передмовою4.
Славний росiйський критик Добролюбов присвятив сим оповiданням простору
статтю5, i iм'я "Марко Вовчок" - бо такий був псевдонiм нашої авторки,
сталося голосним на всю Росiю.
Шевченко ще на вигнаннi в киргизьких степах познайомився з її творами i
також був у захватi вiд її творiв, а особливо вiд її поетичної мови. "Вона
одна знає українську мову,- писав вiн у однiм листi, - знає так, як нiхто
з нас не знає". Подiбно висловлявся й Кулiш, що "Марко Вовчок випив весь
сок i запах iз цвiтiв української мови". Та Шевченко вiдчув надто високу
суспiльну вартiсть її оповiдань i у вiршi "Марку Вовчку" з 1859 р. писав
до неї:
Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
I обличителя жестоких
Людей неситих.
Вiн жде вiд неї оживлення й своєї музи i готов свою вiльну думу назвати
також її думою. Соцiально-полiтичний бiк її оповiдань, її глибока i чиста,
мов сльоза, любов до всiх покривджених i гноблених, особливо до жiнок,
заiмпонували i Туренєву.
В р. 1859, коли Шевченко прибув до Петербурга, Марiя Марковичка була
вже одною iз звiзд петербурзьких салонiв, покинувши чоловiка, до якого не
верталася бiльше. Побувши якийсь час у Петербурзi, виїхала за границю6,
жила декiлька лiт у Парижi, звiдки написала два листи по-українськи до
одного з галицьких часописiв7 та прегарне iсторичне оповiдання "Маруся",
видане зразу по-французьки, а потiм по-росiйськи*, а в половинi 60-х рокiв
осiла на довший час у Петербурзi8. Тут вiддалася живiй лiтературнiй
дiяльностi на росiйськiй мовi.
Вона друкувала в "Отечественных записках" свiй роман "Живая душа" в р.
1868, "Записки причетника", 1869, "Теплое гнездо", 1873, "В глуши", 1875,
а крiм того написала цiлий ряд коротеньких оповiдань iз крiпацького
побуту, зовсiм схожих i духом, i тенденцiєю, i стилем з тими, що помiщенi
в українських "Нар. оповiданнях", тут вона, мiж iншим, малює дуже
iнтересний тип дiвчини Катерини, українки, завезеної в Московщину, де
звiльна ламається улюблений нею образ України з її звичаями й мовою, i се
ламання доводить її до тяжкої хвороби, пiсля якої вона робиться знахаркою.
Її романи загалом слабi i вкучнi, з виємком першої частi "Записок
причетника", де живо хоч i без бiльшого артизму змальовано побут
духовенства в такiй околицi, де великоруський елемент мiшається з
українським, де спiвають укр. пiсень, уживають укр. приказок, де попiвна
називається Настя, а симпатичний дяк Софронiй - гарний тип українця. Потiм
вона кинулася перекладати з французької на росiйську мову i переклала, мiж
iншим, бiльшiсть фантастичних романiв Жюля Верна, казки Андерсена i т. i.
У досить уже пiзнiм вiцi вона вдруге вийшла замуж за помiщика Лобача.
Останнiй її твiр, виданий по-українськи, появився в "Киевской старине"
1902 р.9 п. з. "Чортова пригода". Сей твiр, писаний гарною мовою, хоч i не
такою поетично блискучою, як давнiшi оповiдання, грає одначе
щироукраїнським дотепом i гумором i творить зовсiм доладне закiнчення її
українського писання.
Найкраще в її писаннях, то без сумнiву її мова. При всiй своїй простотi
й популярностi вона дуже багата лексиконом i незрiвнянно мелодiйна.
Росiйський критик Венгеров пише10 навiть, що се "мова" нереальна, взята не
з уст справжнього народу, а бiльше спiвуча, черпана з укр. народних
пiсень". Осуд парадоксальний, тим бiльше, що й змiст її укр. оповiдань той
сам критик уважає так само нереальним. Певно, єсть деяка
конвенцiональнiсть у її способi малювання панiв i пань крiпосникiв, але
малюнки жiнок i дiвчат крiпачок, як українськi, так i московськi, се
стараннi i глибоко правдивi психологiчнi й соцiальнi студiї. З простою
красою й нiжнiстю її мови й стилю в'яжеться нерозривно її нiжна любов до
всiх нещасних i страждущих, а особливо до найбiднiших мiж бiдними, до
жiнок. Вона вмiє не лише сама вiдчути їх горе, але також вiднайти його
основу i дати їй простий i ясний вислiв, що сильно хапає за серце читача.
Та в тiм чисто лiтературнiм впливi, що сягає широко поза межi України й
Росiї i вiдбився, прим., у ентузiастичнiй передмовi до англiйського
перекладу її "Марусi", лежить менша половина її вартостi як письменницi.
Друга, бiльша половина, що ставить iм'я Марка Вовчка в рядi борцiв за волю
й людськi права поневолених народних мас, се те iсторичне значення, яке
мали її оповiдання, особливо ж її українськi оповiдання в Росiї. Росiйська
критика згiдно ставить тi оповiдання обiк найкращих творiв таких
росiйських пропагаторiв еманципацiйної полiтики, як Туренєв ("Записки
охотника"), Григорович ("Антон Горемыка", "Деревня") та їх наступники в
50-х роках. I можна сказати, що в рядi тих творiв оповiдання Марка Вовчка
найяснiше i найпростiше зазначують еманципацiйну тенденцiю - не
абстрактними мудруваннями, не зворушливими покликами, а простим, скромним
та сердечним змалюванням щоденних фактiв життя, вiд якого тiльки по довшiм
вчитуванню морозиться кров у жилах.
Ще одна рiзниця заходить мiж її українськими i росiйськими творами. Хто
читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик,
напевно стоятиме пiд впливом чару й розкiшностi його чудової мови. В
московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсiм навпаки: мова
ординарна, безбарвна, неорганiчна мiшанина людової великоруської з мовою
канцелярiї та школи, густо пiдсипана українiзмами, українськими
поговiрками та пiснями. Так i чуєш, читаючи тi оповiдання, що вони неначе
переклади з якоїсь iншої мови, рiдної i натуральної мови авторки. Тут у
неї i горренднi партиципiальнi конструкцiї, яких нiколи не побачите в її
українських писаннях, i безбарвнi та шаблоновi розмови панiв, а навiть
розмови властивих її героїнь, крiпачок, не мають того блиску i
колоритностi, що в українських оповiданнях. Московський стиль її стоїть
значно ближче до стилю розмазаної письменницi Кохановської11, нiж, прим.,
до стилю Туренєва. Значить, її росiйськi оповiдання дають доказ, що
по-московськи вона вмiла гiрше, нiж по-українськи. Се пiдтверджують i тi
немногi свiдки, якi досi сказали своє слово про неї. Появившися 1902 р. в
редакцiї "Киевской старины", вона просто здивувала спiвробiтникiв сього
журналу красою й чистотою своєї української мови.
_
_ ОСИП-ЮРIЙ ФЕДЬКОВИЧ
(Кiлька слiв по поводу 25-лiтнього ювiлею його лiтературної
дiяльностi)_
Осип-Юрiй Федькович - се безперечно одна з найоригiнальнiших
лiтературних фiзiономiй в нашiй лiтературi. Так i здається, що природа
гуцульської землi i гуцульської породи зложила в ньому що мала
найнiжнiшого i найсердечнiшого: чаруючу простоту й мелодiйнiсть слова,
теплоту чуття i той погiдний, сердечний та неколючий гумор, котрий так i
липне до серця кожного слухача, а особливо того, хто привик до
меланхолiйної вдачi i їдкого сарказму наших пiдгiрських та долинянських
селян. Типовий гуцул, Федькович i в лiтературнiй своїй дiяльностi
вiдзначується всiма добрими й слабими прикметами гуцульської вдачi. До
слабих сторiн його таланту мусимо зачислити поперед усього його невеликий
обшир. Федькович бiльше, нiж усякий iнший з наших писателiв, поет одного
закутка - розкiшного та принадного, але все-таки тiсного. В тiм своїм
закутку вiн вповнi у себе дома, але де лише сягне поза його границi, де
дiткнеться сюжетiв ширших, загальнолюдських, iсторичних та
загальнонародних, впадає в манеру, в наслiдування, тратить те почуття
естетичної й поетичної правди, без котрого нема й поезiї. Друга слаба
сторона його поезiї, се властивий трохи чи не всiм гуцулам нахил до
мiстики. Нахил той найвиразнiше проявився в першiм опрацюваннi його драми
"Довбуш", в котру вiн вплiв багато мiфологiчних осiб i дiйшов навiть до
того, що й образи, висячi на стiнi, почали було говорити. Драма "Довбуш" у
другiй переробцi (в "Рускiй хатi"1) най-нагляднiше являє нам iменно слабi
сторони таланту Федьковича помимо многих безперечно гарних i з талантом
написаних уступiв. Вкiнцi, третя його слаба сторона, се iменно те, що
робить його в iншiм мiсцi таким симпатичним - його м'якiсть та переважно
лiрична, суб'єктивна вдача. Вдача та не дозволила йому сконцентрувати свої
сили до якого бiльшого дiла, котре б спосiбне потрясти, розбудити й
повести за собою нашу суспiльнiсть, тривко вплинути на склад, силу й
яснiсть суспiльних iдеалiв, народних симпатiй i антипатiй, як се зробив на
Українi Шевченко; вона ж не дозволила йому й практично, в зносинах з
живими людьми, використати для добра загалу те високе становище, яке зараз
першi його твори одразу здобули йому були серед галицької молодiжi.
Та, пiдносячи тут слабi сторони нашого буковинського Кобзаря, ми не
хочемо кидати темної тiнi в свiтлий празник його 25-лiтньої лiтературної
дiяльностi. Нам здається, що вказання слабих сторiн для всякого писателя
не менше, коли й не бiльше важне, як вказання добрих,- а по-друге, що
слабi сторони у Федьковича далеко не переважають його добрих сторiн, а
противно, не раз i самi стаються добрими сторонами, дають осiбний якийсь
блиск його творам. Як музика, владаючий по-майстерськи хоч i невеликим
засобом звукiв, та все-таки звукiв чистих i глибоких, Федькович займає в
нашiй лiтературi важне мiсце. Особливо болi, тугу, надiї й розчарування
рекрутського та вояцького життя оспiвував вiн так, як нiхто другий. Менi
здається, що вiршовi й прозовi твори, котрi вiдносяться до сього круга
сюжетiв (а в вiршових i прозових Федькович тут однаково великий поет),
зiбранi докупи, дали б нашiй лiтературi правдиву перлу й вказали б нам
творчiсть Федьковича в її найкращiм моментi. Сюди увiйшла б найбiльша
часть його повiстей, увiйшли б найкращi його поезiї.
Федькович - се талант переважно лiричний; всi його повiстi, всi
найкращi його поезiї навiянi теплим, iндивiдуальним чуттям самого автора,-
всi похожi на частки його автобiографiї - так i здається, що автор спiває
i розказує всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душi
прочув. I в тiм iменно й лежить чаруюча сила його поезiї, в тiм лежить
порука її живучостi, доки живе наша мова. Федькович вложив в свою поезiю
найкращу частину своєї душi, а така поезiя не вмирає, не пропадає, як се
перед кiлькома роками здавалось одному критиковi, котрий, не можучи сам
вложити в свою поезiю анi крихiтки своєї душi, не вмiв i в поезiї
Федьковича найти нiчого, крiм неправильних ритмiв та синтакси, не
вiдповiдаючої шкiльним правилам. Нi, поезiя буковинського Кобзаря жива,
правдива поезiя; вона буде порушувати серця людськi й тодi, коли про стихи
його критика свiт давно забуде.
Про життя Федьковича не багато що можемо сказати: головнi дати знають
нашi читателi з власної автобiографiї поета, помiщеної в передмовi
Дiдицького до першого видання його поезiй2, а також i з переднього слова
п. Драгоманова до київського видання повiстей Федьковича3.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Роздивляючися лiтературну фiзiономiю Лесi Українки, ми бачимо, що вона
тiльки що закiнчила першу добу свого розвою, її талант тiльки що отрясся з
повивачiв тої несамостiйностi, що путає кожного поета при перших його
кроках. Вiн тiльки що уперше широко i смiло розмахнув крилами до власного
лету, тiльки що показав себе в повнiй силi i показав нам, чого ми можемо
ждати в будущинi вiд сеї писательки. Здається, в такiм разi критиковi
найлiпше б було пiдождати, поки той талант пройде бiльший шмат дороги,
зазначить себе яркiше, зачеркне, що так скажемо, свою власну лiнiю на
нашiй лiтературнiй нивi. Певна рiч, ми дуже радо пiдождали б зi своєю
студiєю, якби знали, що доля позволить сьому талантовi промiрити все те
поле, яке вiн зазначив собi. Та, на лихо, умови нашої лiтературної працi
такi важкi, а особистi вiдносини авторки зложилися так сумно, що ми ледве
чи дiждемося вiд Лесi Українки всього того, що вона могла б дати нашому
письменству. Розумiється, ми гаряче бажаємо, щоб вона дала якнайбiльше;
кожний новий твiр, який в останнiх часах виходить з-пiд її пера, збагачує
наше письменство новою перлиною. Та, на горе, останнi її твори, се такий
голосний та страшний стогiн примученої душi, якого не чулося у нас ще вiд
часу киргизьких думок Шевченкових1. Сей стогiн тим страшнiший, що вiн не
пливе з якогось песимiстичного свiтогляду, не є доктриною, а тiльки є
виразом безмiрно болючих обставин, серед яких живе авторка i серед яких
знаходиться українське слово та всяка вiльна, гуманна думка в Росiї. Такий
стан для iсторика - одна хвилина, переходова доба, але для людини,
обдарованої гарячим чуттям i палкою фантазiєю, вiн страшенно небезпечний.
В такiм подвiйно безрадiснiм станi не раз дуже сильнi, навiть генiальнi
натури ламаються i падуть. Критика може тут не раз зробити добре дiло:
пiддержати писателя, загрiти його, впевняючи, що його важких ридань не
зрозумiли хибно i що його слово збудило в серцях власне таку луну, якої
вiн бажав собi. Ми бажали б, щоб i наша студiйка про дотеперiшню поетичну
дiяльнiсть Лесi Українки була не тiльки iнтерпретацiєю її таланту для
ширшої громади, але також словом щирого признання i заохоти для авторки,
пiддержкою на її важкому шляху. I_
Нема нiчого цiкавiшого для критика, як слiдити крок за кроком розвiй
автора, прислухуючися, як в його словi звiльна мiцнiють, доходять до
переваги, а далi до повного, гармонiйного панування тони, властивi його
талантовi. Бувають автори, у котрих такий дослiд неможливий; вони почали
писати вже дозрiлими людьми i вiдразу виявили вповнi свою лiтературну
фiзiономiю. Бувають iншi, також талановитi люди, у котрих розвiй не йде
мов по ступнях угору, а якимись зигзагами: раз, два рази такому авторовi
удасться написати щось добре i гарне, а перед тим i по тiм тягнуться довгi
облоги, вкритi пустоцвiтом. Бувають, вкiнцi, й такi таланти, що спочатку
своєї кар'єри блиснуть, мов метеор, а вся дальша їх дiяльнiсть, то
повiльне догасання, не раз повне диму i чаду. Леся Українка належить до
тих талантiв, що виробляються звiльна, що важкою, iнтенсивною працею
доходять до панування над формою i змiстом, над мовою й iдеями.
Десятилiття, що пройшло вiд опублiкування її перших творiв, позволяе нам
слiдити той розвiй вiд перших, майже дитячих поривiв аж до повного
майстерства, вiд дитинячо-примiтивних форм до блискучих i вповнi
гармонiйних, вiд дитинячої iмпресiонiстики до широкої iдейностi i
могутнього пристрасного огню. I коли ми рiвночасно будемо тямити про важкi
обставини, серед яких вiдбувався той розвiй i до крайностi сумний стан
того суспiльного i духовного грунту, на якiм виростає наша писателька, то
сам факт її постiйного розвою i то власне такого_ розвою будемо вважати
доказом незвичайної сили її таланту i при тiм одною з найцiкавiших появ
нашої нової лiтератури. Скiльки ж то молодих писательських сил на Українi
в тих 10 лiтах заблисло i пропало, скiльки їх зламалося або зiйшло на такi
стежки, що не приносять великої честi Українi!
Видана в 1893 роцi збiрка вiршiв Лесi Українки п. з. "На крилах пiсень"
мiстить у собi все те, що до того часу понаписувала наша авторка. Вона не
лишила на боцi тих перших проб свого пера, що були написанi ще перед 1887
роком i виглядають мов примiтивно звiршованi дитячi враження:
На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати
Чи не вийде її мати.
I до бiлої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвiтило,
I хатинку звеселило.
В тiм самiм дитинячо-наївнiм тонi держаться вiршики "Лiто краснеє
минуло", "Мамо, iде вже зима", "Тiшся, дитино, поки ще маленька". Є тут,
звичайно, одна якась, хоч не нова та досить поетична обсервацiйка, але
визискання її, писательська технiка, мова - ще зовсiм примiтивнi та
конвенцiональнi2. Гострий критик, що признає тiльки викiнченим i вповнi
характерним творам право iснування, мусив би протестувати проти
помiшування тих паперових квiток у букетi; iсторик лiтератури вдячний за
се авторцi, бо вони позволяють йому бачити той скромний початок, з якого
вийшла вона.
Наскрiзь конвенцiональна, не в народному стилi, як сказано в титулi, а
в старому романтичному шаблонi зложена є поемка "Русалка", що була
первiсне надрукована в жiночому альманаху "Перший вiнок"3. Козак любить
дiвчину Ксеню i хоче з нею одружитися, але пiд осiнь забуває про неї i
жениться з iншою. Молода просить Ксеню за дружку, але Ксеня, замiсть на
весiлля, iде до рiчки i топиться. Вона зробилася русалкою, але i в водi не
втопила свого горя. Ночами вона приманює до себе козака; сей зачинає
тужити i сохнути, аж коли раз хотiв зблизитися до любої русалки,
вискакують iншi русалки i залоскотують його на смерть. Поема кiнчиться
плачем русалки над трупом бувшого її коханця. Слабенький вiдгомiн
Шевченкiвських балад без їх широкої мелодiї, без того твердого пiдкладу
життєвої обсервацiї i соцiальних контрастiв, що надає тим романтичним
баладам вагу i принаду вiчно живих творiв. У Лесинiй "Русалцi" подiї не
мотивованi, соцiальних контрастiв нема, психологiчнi конфлiкти ледве
натякненi невмiлою, ще дитячою рукою. Та є в тiй поемцi один уступ, де
чути якiсь новi, нешаблоновi, хоч дуже ще несмiлi тони; се пiсня русалки
(стор. 100-101), котрою вона приваблює до себе козака:
Любий козаче, чого ти ходиш
Смутний по темному гаю?
Слухай, козаче, пiсню русалки!
Тож я для тебе спiваю.
Вона пригадує йому себе, що його щиро кохала.
Як не забув ти, ходи до мене,
Я твоя першая мила!
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила.
В мене палати кращi од царських
Iз дорогого кришталю,
В мене вiночок з чистого злота,
З перлiв дрiбних i коралю.
Хоч i тут ще нема нiякого особливого майстерства, та все ж таки в тiй
пiсеньцi видно перший розмах крил свiжого лiричного таланту.
Наскрiзь конвенцiональна i несамостiйна є й друга поемка, помiчена 1888
роком - "Самсон". В половинi 80-х рокiв у росiйському письменствi зайшла
була мода на переспiвування бiблiйних тем. Вiдгуком тої моди був також
дуже слабий вiрш Олени Пчiлки "Дебора", написаний 1887 р. i надрукований в
"Першому вiнку". За прикладом матерi взялася й Леся вiршувати бiблiйне
оповiдання про Самсона. Порiвняння тих двох творiв мiж собою i з
бiблiйними первовзорами було би дуже цiкаве. Обi нашi авторки поводяться з
бiблiйним текстом дуже вiльно, а властиво мовби й зовсiм не дивляться на
нього, а беруть тiльки деякi мотиви, обскубанi з тих мiцних паросткiв, що
в'яжуть їх iз старожидiвським життям i дають їм безсмертну силу. Пчiлчина
Дебора - се якась тiнь, а не жива людина; Лесин Самсон - се шаблоновий
вояка i патрiот з чудесною силою, а зовсiм не той напiвгумористичний, а
напiвтрагiчний герой, змальований у книзi Судiїв4. I в оповiданнi про
Дебору, i в оповiданнi про Самсона бiблiйнi первовзори безмiрно поетичнiшi
i живiшi вiд того, що з них зробили нашi авторки. Леся, нпр., силкується
поглибити бiблiйне оповiдання, аналiзуючи психологiю Самсона i Далiли, але
сей аналiз вiдбирає оповiданню його героїчний характер. Самсон вертає з
бою, в котрiм вiн поборов фiлiстимлян; його вiтають "квiтками та вiнками",
мов римського трiумфатора; серед iнших жiнок йому назустрiч iде й його
жiнка Далiла, котру вiн силою взяв iз краю фiлiстимлян. Вона хвалить Єгову
за побiду свого мужа, а на його питання, чи їй не жаль рiдного люду, вона
вiдповiдає:
Чужа для мене мого люду доля,
Твої для мене стали рiднi люде,
Твоя, Самсоне, лиш єдина воля
Для мене завжди наймилiша буде,
Для тебе вiдцуралась я родини.
Самсон хоче їй вiддячити за таке безмежне кохання, i вона випитує його,
вiдки у нього така сила, що мiг колись роздерти льва i побити багато
ворогiв ослячими щелепами. Самсон не хоче сказати їй сеї тайни, вона
благає, далi плаче, i ось Самсон виявляє їй усю правду: вiн назорей, його
волос має велику силу, а якби хтось обтяв його, вiн був би слабий, як мала
дитина. Далiла в снi обтинає йому волосся i кличе фiлiстимлян. Тi в'яжуть
його - а Далiла кличе:
Прощай, Самсоне! - крикнула зрадлива:
- Ти думав, що для тебе я забуду
Родину? Нi. Ти гинеш,- дяка се правдива
Вiд мене за погибель мого люду.
Значить, Далiла не менша, а навiть бiльша патрiотка вiд Самсона.
Оригiнал нiчого про се не знає. Там Самсон зовсiм не воєвода єврейський,
вiн б'ється з фiлiстимлянами одинцем, щось таке, як у староруських билинах
"поляница удалая". На честь його нiхто не справляє трiумфу. Далiла не є
його жiнка, а припадкова коханка, правдоподiбно не фiлiстимлянка, а
єврейка. Знаючи, що Самсон буває у неї, фiлiстимськi воєводи пiдкуплюють
її великою сумою грошей, щоб випитала, в чiм лежить його сила. Самсон три
рази дурить її, а тiльки четвертий раз говорить їй правду. Як бачимо, анi
герой, анi обставини, виведенi в бiблiйному оповiданнi, не надавалися до
патрiотичної поеми в нашiм сучаснiм стилi; замiсть поглибляти тi факти,
якi дає первовзiр, авторка мусила обкроювати, перемiнювати, ослаблювати їх
i замiсть живого змiсту наповнювати свої вiршi досить рiденькою
фразеологiєю. Конець поемки ще слабший. Сцена смертi Самсонової в книзi
Судiїв описана ось як: "Та ось князi фiлiстимськi зiбралися, щоби принести
велику жертву своєму богу Дагоновi, серед забав, мовлячи: "Наш бог дав нам
у руки нашого ворога Самсона". А коли се побачили люди з їх народу, вони
величали свого бога, мовлячи:
Наш бог дав нам у руки
Нашого ворога,
Що нiвечив наш край
I вбив так много люду.
А коли були навеселi, мовили: "Покличте Самсона, нехай забавляє нас!" I
покликано Самсона з тюрми, i вiн мусив танцювати перед ними. Отож його
поставили мiж стовпами, а Самсон мовив до хлопця, що держав його за руку:
"Постав мене так, щоб я мiг доторкатися до стовпiв, на котрих опирається
дiм, i щоб я оперся об них". А дiм був повний чоловiкiв i жiнок, тут були
й усi князi фiлiстимлян, а на плоскому дасi було коло 3000 чоловiк i
жiнок, що дивилися, як танцював Самсон. А Самсон покликав Ягве i мовив :
"Господи Ягве! Згадай про мене i дай менi силу лиш сей раз, о боже, щоб я
помстився на фiлiстимлянах хоч за одне своє око"! Тодi Самсон обняв два
середнi стовпи, на котрих держався будинок, один правою рукою, а другий
лiвою, i оперся на них. I скрикнув Самсон: "Нехай згину я сам з
фiлiстимлянами!" I силою вiн похилив тi стовпи, i дiм завалився на князiв
i на всю купу народу, що була там, i, вмираючи, вiн побив бiльше народу,
нiж побив у своєму життю.
Нема сумнiву, що се безмiрно трудно - перероблювати стару поезiю на
нову; переробка дуже легко виходить водяниста i замазує характернi деталi
оригiналу. Так сталось i тут. Авторка без потреби перенесла сей празник на
воєнний час - буцiмто фiлiстимляни знов напали на Палестiну; в бiблiї
катастрофа дiється в Газi, однiм iз головних фiлiстимських мiст. Далi
ослабила авторка сцену наруги над Самсоном; у поемi вiн тiльки стоїть i
своїм понурим видом тiшить ворогiв. Власнiстю нашої авторки є також наруга
Далiли, наруга млява, так як i всi фiлiстимськi промови, зверненi в поемi
до Самсона.
Хоч i як невисоко ми ставимо сього Самсона, то все ж таки мусимо
сказати, що, порiвнюючи його з Деборою Олени Пчiлки, видно вже тут
перевагу таланту дочки над талантом матерi. Дiя в "Самсонi" розвивається
досить драматично, а лiричнi мiсця (Самсон у тюрмi) декуди виявляють силу
i пластику виразу.
У тiм самiм 1888 роцi написаний також цикл лiричних i описових вiршiв
п. з. "Подорiж до моря". Талант авторки очевидячки дужчає, пiднiмається,
вона попадає в свiй природний тон, менше в'яжеться чужими взiрцями, i ми
стрiчаємо в тiм циклi першi проблиски сильного, самостiйного таланту,
першi такi картини i поетичнi звороти, що виявляють руку майстра. Зразу
йдуть легесенько начеркненi краєвиди, ще трохи конвенцiональнi i блiдi (I,
III, IV), та мiж ними прориваються новi, незвичайнi риси.
Далi, все далi! Он латанi ниви,
Наче плахти навкруги розляглись,
Потiм укрили все хмари тi сивi
Густого диму, з очей скрився лiс,
Гори веселi й зеленi долини
Згинули раптом як любiї сни.
Ще за годину i ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони!
Зовсiм так, як хвилi колишнього щастя! - озивається щось у душi авторки
при тiм видi. Рефлексiя, ще несмiла, буде вертати дедалi все частiше,
мiцнiше, поки своїм вогнем не перетопить усiх вражень, усiх почувань
авторки, поки фiзичне око i фiзичне вухо не зробиться вповнi органом її
поетичної душi.
Ось вона в великiм мiстi над морем - у Одесi.
I все чужина! Ох, бiда самотному
У мiстi широкiм
Себе почувать одиноким!
I добре, хто має к багаттю чийому
Склонитися слухом i оком.
Авторка знаходить собi тут приятельку; обi вони вечорами дивляться на
море, думками шукають щастя. Та де воно? Чи в небi, чи в морi?
Нi, думко! даремне в свiтовiм просторi
Притулку шукати,
В безодню дарма поринати;
Любов i надiя не в зорях, не в морi!
Мiж людьми поради питати!
Се перший раз у поезiї Лесi Українки вiдзивається соцiальна нота. Досi
вона любувалася природою, витала в сферi якихсь абстрактних людських
вiдносин i абстрактного патрiотизму; вiдтепер вона почне пильнiше
придивлятися дiйсному життю i тим реальним вiдносинам людської
суспiльностi, на яких виростає i щоденне горе i великi iдеальнi змагання
до свободи i рiвностi. Правда, обставини, серед яких жила авторка, не були
прихильнi такому зворотовi її музи. Забезпечене економiчне та соцiальне
становище не змушувало її поринати в бурхливе море соцiальних контрастiв,
а, з другого боку, слабе здоров'я потребувало лiчення в теплiм клiматi,
серед гарної природи Криму. I ось вона пливе з Одеси в Крим.
Далi, далi вiд душного мiста!
Серце прагне буять на просторi.
Бачу здалека - хвиля iскриста
Грає вiльно по синьому морi.
Цiла та п'єска (VI, стор. 52-53)- то правдива перлина. Майстерна форма
якнайкраще гармонiює зi змiстом,- опис морського плавання при погiднiм,
радiснiм настрою. Авторка щосили гонить вiд себе всякi прикрi спомини.
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нiчого на свiтi,
Тiлько бачить осяйну долину
I губитись в прозорiй блакитi.
Тут нема анi одного зайвого слова, анi одного шаблонового та
маневрованого звороту,- все тут просте, ясне та сильне, перший раз блискає
талант авторки в повнiй красi. Дальша п'єса (VII) в цiлому слабша: вона
занадто многословна, опис Акерманських веж замало пластичний, рефлексiї
про козацьку славу занадто вже пережованi, та є й тут деякi рядки, киненi
рукою великого майстра. Особливо гарна оця строфа:
Виросла там квiтка у темницi, в ямi.
Ми її зiрвали, нехай буде з нами.
Квiтка тая, може, виросла з якого
Козацького серця щирого, палкого.
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?
Як бачимо, розвiй нашої авторки йшов дуже швидко. Ми не знаємо часу, з
якого походять її першi вiршованi проби, але в 1888 роцi вона вже в деяких
п'єсах доходить до повного майстерства. Нема сумнiву, що се було здобутком
дуже iнтенсивної духовної працi над власною освiтою, над опануванням мови
i вiршової технiки, та певна рiч, що й само життя i постороннi впливи
сильно гнали її наперед. Не знаю напевно, але здається, що не помилюся,
коли мiж тими впливами на першому мiсцi поставлю вплив її дядька5,
незабутнього сiвача живих i широких iдей серед нашої суспiльностi, Михайла
Драгоманова. Леся вела з ним оживлену переписку, i покiйник уже тодi з
великою надiєю дивився на її талант i, певно, не залишив нiякої нагоди
прояснювати i наводити його на кращу дорогу, до щораз вищих мет. II_
Життя Лесi Українки складалося так, що про безпереривний, так сказати,
простолiнiйний розвiй не можна у неї говорити. По хвилях мiцного розмаху,
гармонiйного настрою, самостiйного лету наступає ослаблення, занепад,
перемагає знов шаблон i манера. На се були, здається менi, двi причини:
дух авторки не був ще вповнi вироблений i загартований, а в станi здоров'я
набiгали важкi кризи. Так виясняю я собi той факт, що по 1888 р. вона
продукує чимало творiв досить слабих i зманерованих. На першiм мiсцi мiж
тими творами я поклав би "Мiсячну легенду", найдовшу i - найслабшу з п'єс,
помiщених у збiрцi "На крилах пiсень". Авторка присвятила її своїй мамi,
може, знехотя даючи свiдоцтво, пiд чиїм впливом постала ся поема. Є се
iсторiя артиста, не то спiвака, не то поета. Ще дитиною вiн чув у снi
ангельськi спiви i вирiс на спiвака. Та швидко слава вiдвернулася вiд
нього; не знаємо, чи вiн стратив голос, чи що сталося з ним, досить, що
вiн живе самотнiй у рiднiй хатi i нарiкає на долю i на людей. Аж ось раз,
проходжуючися селом, вiн почув пiснi лiрника про панщину, про сирiтку та
про правду i побачив, як люди плакали вiд тих пiсень. Вiн iде до лiсу;
йому хочеться ще раз заспiвати "на цiлу країну" i "домовити гiрку тугу".
Мiсячне свiтло западає в його серце, i йому вертається голос, вiн знов
спiває чудово i вертається в свiт. Кiнчиться поема описом концерту, на
котрiм наш спiвак спiває не так гарну, як довгу пiсню власного укладу. Яке
враження зробила вона на слухачiв - авторка не говорить. Як бачимо,
композицiя зовсiм не особлива, поодинокi роздiли порозриванi, мотивування
їх слабе або зовсiм нiяке, оброблення многословне, вiршова форма млява i
монотонна. Леся Українка, мабуть, i сама не була вдоволена сею поемкою,
коли пiзнiше вернулася до сеї теми i в поемi "Давня казка" змалювала нам
артиста-спiвака, але вже зовсiм iншими фарбами i на зовсiм iншому,
широкому, суспiльному тлi.
Бiльшина поезiй у збiрцi "На крилах пiсень" не має дат, отим-то ми не
можемо зовсiм напевно сказати, коли творчiсть авторки пiднiмалася вище, а
коли вона опускала крила. Та нам досить сказати, що мiж 1888 i 1893 роками
у неї йшло вагання, поставали п'єси такi слабi, як "Мiсячна легенда",
"Зоряне небо", "Зоря", "До мого фортеп'яна", "В магазинi квiток", "Сон
лiтньої ночi", "На давнiй мотив", а обiк них такi сконцентрованi, сильнi i
характернi, як "Пiсня" Brioso"*, "Rondeau"*, "Contra Spem Spero"*, "Сльози
- перли". Ми коротко схарактеризуємо перший гурток названих тут вiршiв.
Про їх змiст можна би з невеличкою змiною сказати те, що говорить Кальхас
у "Прекраснiй Єленi"6: "Trop des fleurs! Trop des fleurs!"*. Цвiти i зорi,
зорi i цвiти - оце й весь змiст тих поезiй. А коли додати до того досить
монотонну форму, многословнiсть i брак пластичних картин та брак
виразного, сильного чуття, то не здивуємо, що тi вiршi не будять у нас
нiякого настрою i читаються без смаку, як ремiсницька робота, не раз добра
i старанна, але все-таки без душi. Обiк них знаходимо декiлька талановито
задуманих, але слабо виконаних п'єс, як ось "В'язень", "Коли втомлюся я
життям щоденним", "Досвiтнi огнi". Є в тiй останнiй п'єсi деякi дуже гарнi
строфи, як ось:
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для працi настала.
Не бiйся досвiтньої мли,
Досвiтнiй огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
У поемцi "В'язень" трохи загусто наложено чорних красок: муж сидить у
тюрмi, жiнка з дитинкою терпить голод. Єврей за довг продав останню
корову,- але контраст запертого в тюрмi батька i дитини, що знадвору кличе
до нього: "Куку! Куку! А де ти? Тут, татусю?" справдi хапає за серце, так
само як i та рисочка, що
Татусь, цiлуючи свою дитину,
Невольничого хлiба дав скоринку.
Розволiкла також i декуди солодкувато-сентиментальна п'єска "Спiвець",
але є в нiй прекраснi строфи:
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б та щира, гарячая мова
Зломила зиму!
Загалом треба сказати, що серед того вагання в творчостi нашої авторки
чимраз частiше прориваються свiтлi ноти, охота до життя i до боротьби, а
разом з тим розширяється її свiтогляд, поглибляється розумiння життя i
його глибоких антагонiзмiв. Мов чудовий заспiв, пiд музику народної пiснi,
озивається й пiсня нашої авторки:
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся.
Хоч на мене пригодонька,
То я нею не журюся.
Гей ви, грiзнi, чорнi хмари,
Я на вас збираю чари,
Чарiвну добуду зброю
I пiснi свої узброю.
Дощi вашi дрiбненькiї
Обернуться в перли дрiбнi,
Поломляться ясненькiї
Блискавицi вашi срiбнi.
Я ж пущу свою пригоду
Геть на тую бистру воду,
Я розвiю свою тугу
Вiльним спiвом в темнiм лугу.
Той самий мужнiй бадьорий настрiй видно i в прекраснiм вiршi "Contra
Spem Spero":
Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надiї таки сподiватись,
Хочу жити. Геть, думи сумнi!
Та ба, не так зложилося життя нашої авторки, щоб вона могла зовсiм
вiдiгнати сумнi думи. Навпаки, чим глибше входять тi думи в життя, тим
сумнiшi робляться вони, але серце авторки вiд них уже не вiдвертається i
не м'якне, не пiддається песимiзмовi. Вона помалу доходить до того, що
може виспiвувати найтяжчi, розпучливi ридання i тим спiвом не будити в
серцях розпуки та зневiри, бо у самої в душi горить могуче полум'я любовi
до людей, до рiдного краю i широких людських iдеалiв, яснiє сильна вiра в
кращу будущину. Соловейковi пiснi, веснянi квiти тепер тратять для неї
свою принаду.
Вiльнi спiви гучнi, голоснi
В рiднiм краю я чути бажаю,-
Чую скрiзь голосiння сумнi.
Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,
Тiльки й чуються вiльнi пiснi
У снi?
("Rondeau").
Авторка не встидається плакати, особливо з такими, що плачуть, але коли
почує вiльну пiсню, то одгукнеться й на неї:
Сховаю я тодi журбу свою
I пiснi вольної жалем не отрую.
("Мiй шлях").
I в прекраснiм циклi "Сльози - перли" вона пiднiмає важке голосiння -
вже не над своєю долею, не над долею якогось героя або примховатого
артиста, але над цiлим рiдним краєм, над тим народом, забитим у кайдани.
Подiбних голосiнь було багато в нашiй поезiї, особливо пiсля Шевченка.
Леся Українка перша i одинока вмiє опанувати тут широку скалю почувань вiд
тихого суму до скаженої розпуки i мужнього, гордого прокляття, що
являється природною реакцiєю проти холодної зневiри.
Коли ж се минеться?
Чи згинем без долi?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навiщо родитись i жити в могилi?
Як маємо жити в ганебнiй неволi,
Хай смертна темнота нам очi застеле!
Авторка запитує себе, пощо тi сльози, що палять душу, а не мають сили
допомогти рiдному краю, i вiдповiдає чудовим вiршем:
Всi нашi сльози тугою палкою
Спадуть на серце, серце запалає...
Нехай палає, не дає спокою,
Поки душа терпiти силу має.
Коли ж не стане сили, коли туга
Вразить украй те серденько замлiле,
Тодi душа повстане недолуга,
Її розбудить серденько зболiле.
Як же повстане - їй не буде впину,
Заснути знов, як перш, вона не зможе,
Вона боротись буде до загину:
Або загине, або переможе.
Вiд часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвiте" Україна
не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як iз уст сеї
слабосилої, хворої дiвчини. Правда, українськi епiгони Шевченка не раз
"рвали кайдани", вiщували "волю", але се звичайно були фрази, було
пережовування не так думок, як поетичних зворотiв i образiв великого
кобзаря. Леся Українка не силкується на Шевченкiв пафос, не пережовує його
термiнологiї; у неї є свiй пафос, своє власне слово. Коли в "Русалцi" вона
стоїть пiд впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася
вiд нього, не потребує зичити нi вiд кого поетичного апарату, бо сама має
що сказати читачам, у самої наболiло на душi чимало, у самої поетичне
слово доспiло i сиплеться, мов золота пшениця.
В 1890 i 1891 р. зложений цикл "Кримських спогадiв", у котрих
майстерство Лесi Українки сяє повним блиском. Вельми характерний для
свiтогляду нашої авторки "Заспiв", зложений очевидно пiзнiше, як бiльша
частина вiршiв сього циклу. Вона радо згадує гарну кримську країну.
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину.
Та я за те докiрливого слова
Тобi не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долi,
Не винна ти, що я така нещасна!
Се знак, що талант нашої писательки доходить до повної дозрiлостi, при
всiй своїй лiричнiй експансивностi пiдноситься до того об'єктивiзму, що
вмiє вiдрiзнити власне горе вiд загального порядку фактiв i iдей, не
попадає в чорний песимiзм пiд впливом власного страждання. Брак того
об'єктивiзму у деяких генiальних поетiв наробив багато лиха в сферi думок
i настрою цiлих поколiнь; пригадаю тiльки iтальянця Леопардi7, у котрого
незлiчима фiзична хвороба породила песимiстичний свiтогляд, що закрасив
собою всi його твори; пригадаю цiлий ряд французьких поетiв сатанiстiв,
неокатоликiв та декадентiв-неврастенiкiв, у котрих поезiя була виразом їх
власних нервових та психiчних хвороб, але при тiм генералiзацiєю тих
хворобливих явищ. Наша авторка безпечна вiд такої генералiзацiї. У неї
тiло хворе, але душа здорова i думка ясна. Власне страждання не заслонює
перед нею анi краси природи i тих розкiшних мрiй, якi навiває та краса
(див. "Тиша морська", "На човнi", "Байдари", "Бахчисарай"), анi краси,
спокою i щастя iнших людей (див. "Татарочка"); воно не заглушує у неї
бажання волi i добра для всiх людей, навпаки, скрiпляє те бажання, хоч
разом i прислонює його легким туманом суму та резигнацiї.
Серед мороку, бурi-негоди
Цiлу нiч буде човен блукати;
Як зiйде сонце правди та згоди,
Я тодi вiчним сном буду спати.
Буде шарпати буря вiтрила,
Пожене геть по темному морю...
Ох, коли б менi доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!
По 1893 р. Леся Українка не опублiкувала нiякої бiльшої збiрки своїх
творiв, але з того, що вона публiкувала вiдтодi в наших перiодичних
виданнях, ми бачимо, що талант її все мiцнiє, ставить собi все труднiшi i
ширшi завдання. З тих її пiзнiших творiв ми роздивимось тут лише поему
"Роберт Брюс", опублiкованому в "Хлiборобi"8 1894 р., поему "Давня казка"
("Житє i слово", V, 1896 р.), i вiршi, друкованi в "Життю i словi" 1897 р.
та в Л. Н. вiснику9 1898 року.
"Шотландська легенда" про Роберта Брюса написана 1893 р. Композицiя
сього твору не блискуча, епiчний тон авторцi не дається ще, описи битв
досить блiдi i конвенцiональнi, державнi справи в її вiршах малюються
досить наївно i сухо, без поетичної пластики. Загалом "Роберт Брюс" є
немов pendant* до Самсона, хоча видно тут значний поступ у епiчному стилю.
Нема вже тут тої балакучостi i розволiклостi, що в "Самсонi", авторка
говорить просто, ясно, декуди пiдноситься до правдивого запалу, як ось у
промовi Брюса до шотландських селян:
Нема в нас лицарства, нема в нас панiв,
Вони вже англiйськi пiдданi;
Та є ще в країнi шотландський народ,
Не звик вiн носити кайдани.
Повстаньмо ж тепера усi, як один,
За дiло братерське спiльне!
Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
Коли наше поле не вiльне.
У поемi "Давня казка" авторка пiдiймає наново тему, порушену в
"Мiсячнiй легендi", але пiдiймає далеко вдатнiше, ставить її широко i
обробляє по-майстерськи. Ся тема - вiдносини поета до суспiльностi, а
властиво значення поезiї в iндивiдуальному i громадському життi. Авторка
показує нам се на iсторiї двох людей - безiменного поета i гордого лицаря
Бертольда. Занятий своїми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на
поета, глузує з нього, вважає його жебраком, а в найлiпшiм разi диваком чи
навiть божевiльним. Але, закохавшися, сей лицар почуває потребу поезiї,
щоби збудити любов у серцi любої дiвчини, i тут поет стає йому в пригодi.
Та ось лицар вирушає на вiйну, вiйсько втомлене важкими походами i
невигодами, бунтується, лицаревi прийшлось би пропасти, та знов поетовi
пiснi виручають його, додають воякам духу i ведуть їх до побiди. Через се
лицар робиться великим паном i по якiмсь часi починає утискати та кривдити
своїх пiдданих. Тодi поетовi пiснi пiдiймаються против нього, говорять
народовi про волю i рiвнiсть, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче
пiдкупити поета, далi грозить йому - все надармо. Тодi вiн закидає його в
тюрму, де поет i вмирає. Але його слово не вмерло. Народ зривається до
бунту i вбиває кривдника-пана. Та його маєток i його пиху переймають його
нащадки, так само як по смертi одного поета постають новi, перейнятi тими
самими думками.
Мiж нащадками знялася
Боротьба тяжка, завзята,
Та вона ведеться й досi,
Та вiйна страшна, затята.
I тепер нащадки графськi
Тюрми мiцнiї будують,
А поетовi нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти дiла соромного,
Виступає слово праве.
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно i не криваве!
А коли вiйна скiнчиться
Того дiла й того слова,
То скiнчиться давня казка,
А настане правда нова.
На сьому кiнчиться Лесина поема, без сумнiву одна з найкращих i
найхарактернiших окрас нашої нової лiтератури. У наших часах, в часах
загального рознервовання i екстраваганцiї, у часах, коли скрiзь лунає аж
лящить поклик "штука для штуки", аж чудно якось iз уст поета почути такi
тверезi та здоровi погляди на задачу i вагу поезiї, якi висказує тут наша
авторка. По її думцi, поезiя для маси робучого народу - потiха в горю,
спочивок по працi, для кожного чоловiка - природний вираз розбудженого
чуття i вищих змагань, для всеї громади - заохота в боротьбi i докiр
усякiй нiкчемностi; для пригноблених вона - гарячий поклик до бою за волю
i людськi права, а для кривдникiв - грiзний месник. Все i всюди поезiя -
слуга життєвих потреб, слуга того вищого й iдейного порядку, що веде людей
до поступу, до поправи їх долi. I коли зразу вона служить iнколи розривкою
i забавою вищих верстов, то до найвищої сили i гiдностi доходить тiльки
тодi, коли робиться виразом життя i боротьби найширших народних мас i
заразом бойовим окликом за найвищi людськi i громадськi iдеали - свободу,
рiвнiсть i братерство всiх людей.
Коли поминути деякi розволiклостi, деякi млявi i латанi строфи (напр.,
перша з тих, якi ми навели вище) i деякi недошлiфованi вiршi, то цiлу
поему мусимо признати дуже гарною. Композицiя проста i ясна, без зайвих
епiзодiв, конфлiкти мiж обома героями зазначенi виразно, глибокими рисами,
хоч i не пiдведенi крикливими фарбами, характери змальованi живо i вiрно,
i хоча цiла поема властиво має символiчне значення, то проте її герої нiде
i нiчим не подiбнi до мертвих абстрактiв i символiв, а жиють повним,
iндивiдуальним життям. Се великий трiумф таланту Лесi Українки; її твiр є
наскрiзь iдейний, а проте не є тенденцiйний.
Ще одну важну прикмету свого таланту виявила наша авторка в тiй поемi -
гумор. Справедливо сказано, що гумор - невiдлучна прикмета кожного
правдивого таланту. У Лесi Українки досi ми майже не завважували гумору;
тiльки часом в її поезiї проблискувало щось легесеньке, наче ледве
замiтний усмiх на заплаканiм лицi. "Давня казка" вся, вiд початку до
кiнця, держана в легкiм, гумористичнiм тонi. Се гумор наскрiзь
добродушний, щирий, що пливе не з гамованої злостi, не з завистi, а з
глибокої любовi, з ясного, спокiйного погляду на життя i його боротьбу.
Навiть там, де сама течiя оповiдання набирає кривавого кольору, напр., в
бунтiвницькiй пiснi поетовiй, авторка вмiє своїм гумором озолотити ту
криваву течiю, надати їй подобу наївного жарту. Я не сумнiваюся, що сей
гумористичний тон є головна основа високої стiйностi сеї поеми, що тiльки
через нього авторка устереглася вiд того фальшивого пафосу, що так псує
"Мiсячну легенду", i здужала надати своєму оповiданню живiсть i принаду.
Та коли зважити той важкий настрiй, який уже тодi гнiтив душу Лесi
Українки i який виливався майже рiвночасно в iнших її вiршах, то ми мусимо
подякувати якiйсь таємничiй щасливiй хвилинi, що могла викликати з-пiд її
пера оцю поему, наскрiзь здорову, погiдну i повну життєвої радостi.
У вiршах, помiщених у "Житю i словi" за 1897 р., особливим артизмом i
незвичайною силою визначуються тi, де авторка малює сумний i невiдрадний
полiтичний стан своєї рiдної країни i ту безнадiйну боротьбу, яку веде
жменька смiлих, гарячих душ з темним колосом. Особливо в вiршах "Fiat
nox"* та "Грiшниця" змальована ся боротьба яркими кольорами. Авторка
бажала б i сама встати до тої боротьби, але чує свою безсильнiсть i бажає,
щоб хоч її слово було твердою крицею i ранило ворога. Слово авторки
справдi робиться грiмке i гостре, як сталь, але воно лунає страшною
розпукою.
О горе тим, що вродженi в темницi,
Що глянули на свiт в тюремнеє вiкно.
Тюрма, се коло злої чарiвницi,
Нiколи не розiб'ється воно.
I авторка кiнчить словами, повними безмежного горя:
О горе нам усiм!
Хай гине честь, сумлiння,
Аби упала ся тюремная стiна!
Нехай вона впаде, i зрушене камiння
Покриє нас i нашi iмена!
Перед нами виринає фiгура Самсона, обрисована колись невправною ще
рукою нашої авторки. Як же без порiвняння могутнiше i правдивiше її слово
тут, де вона сама разом з сучасним своїм поколiнням чує себе в ролi
Самсона, але без нiяких романтичних прикрас, без квiток i вiнкiв, з одною
перспективою страшної смертi, безславної i ганебної, смертi, що нiвечить
не тiльки тiло, але навiть сумлiння i добру пам'ять у людей. Сучаснi
росiйськi вiдносини не раз викликали таку розпучливу думку в поетiв;
пригадаємо хоч би вiрш Некрасова на смерть Писарєва, де вiн вiд правдивого
новочасного героя жадав резигнацiї навiть з особистої честi:
Тот герой, кто и честь свою губит,
Когда жертва спасает людей.
На лихо, ся думка дуже небезпечна i двосiчна: жертва з особистої честi
i з сумлiння звичайно нiколи не рятує нiкого, i супроти сього
Некрасовського поклику i його практичного переводження на користь
свободолюбного руху в 70-х роках пiднявся тверезий та непоборно ясний
голос Драгоманова з покликом: "Чиста справа потребує чистих рук". От
тим-то ми, вiддаючи всяку можливу похвалу вiршам Лесi Українки "Хвилина
розпачу" за їх силу, красоту i поетичнiсть, мусимо застерегтися проти їх
практичної фiлософiї. Сама авторка, очевидно, також добре розумiє їх
практичну неможливiсть, коли дала їм власне такий титул, що наперед
характеризує їх, як хвилевий вибух важкого болю i зневiри.
Iз поезiй Лесi, помiщених у "Вiснику", найкраща i найбiльш характерна -
"Мрiя", чудове сповiдання, напiвспомин, а напiвпоклик до важкого бою з
рiзким, мужнiм прокляттям на кiнцi:
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!
Ще раз повторяю: читаючи м'якi та рознервованi або холодно резонерськi
писання сучасних молодих українцiв мужчин i порiвнюючи їх з тими
бадьорими, сильними та смiлими, а притiм такими простими, такими щирими
словами Лесi Українки, мимоволi думаєш, що ся хвора, слабосила дiвчина -
трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну.
Але проте вона дiвчина, у неї м'яке жiноче серце, i ми пiзнаємо уперве
його несмiлi пориви з двох вiршiв, помiщених у "Вiснику". Оба тi вiршi
мають орiєнтальну закраску: "Схiдна мелодiя" i "Жидiвська мелодiя", та в
обох видно за туманом туги i резигнацiї безмiрно нiжне, щире чуття i
притiм таке багатство колориту, якого не повстидався б i справдi
орiєнтальний поет.
Ми перебрали всi важнiщi поетичнi твори Лесi Українки. Ми не покривали
хиб її першкх проб, судили їх гостро, мiркуючи, що авторка такої мiри, як
вона, не потребує поблажливостi. Для пiзнiших творiв ми маємо найповнiше
признання i подив. Україна, на наш погляд, нинi не має поета, що мiг би
силою i рiзностороннiстю свого таланту зрiвнятися з Лесею Українкою.
Ми навмисно лишили набоцi її прозовi проби "Така її доля", "Бiда
навчить", "Жаль" i її переклади з Гейне i Вiктора Гюго. Не в новелах її
сила, а переклади, хоч деякi й дуже вдатнi, не додадуть свiжих листкiв до
її лаврового вiнка. Її талант - лiричний, але не вузько суб'єктивний; їй
удаються й епiчнi i драматичнi форми, але тiльки тодi, коли вони являються
тiльки формами її могутньої лiрики. Чиста епiка i чиста драма не входять,
як нам здається, у обсяг її таланту. III_
Я бажав би закiнчити свою критичну студiйку кiлькома загальними
увагами. Я не сумнiваюся, що у нас знайдуться людцi, котрi, прочитавши мої
уваги i прочитавши тi вiршi, якi я ставлю найвище в поетичнiм скарбi Лесi
Українки, скажуть: "Е, знаємо! Йому подобається все тенденцiйне та
публiцистичне, але се ще зовсiм не промовляє за поетичною вартiстю тих
творiв". Розумiється, сфера думок i естетичних уподобань є республiка без
жандармiв i без диктатора. Я також не жандарм i не диктатор i накидати
нiкому думок i уподобань не хочу, але проте вважаю себе в правi i в
обов'язку висловлювати свої власнi думки i уподобання i боронити їх з
таким запалом i з таким розумiнням, на яке мене стане.
Я вже сказав i повторяю ще раз: найкращi писання Лесi Українки iдейнi,
але зовсiм не тенденцiйнi. Яка тут рiзниця? Така, як мiж iндукцiєю i
дедукцiєю в логiцi, мiж синтезом i аналiзом в хiмiї. Поетичний твiр я
називаю iдейним тодi, коли в його основi лежить якийсь живий образ, факт,
враження, чуття автора. Вглибляючися фантазiєю в той образ, автор
обрисовує, освiтлює його з рiзних бокiв i силкується способами, якi дає
йому поетична технiка, викликати його по змозi в такiй формi, в такiй
самiй силi, в такiм самiм колоритi в душi читача. Вглибляючися фантазiєю в
той образ, автор силкується сконцентрувати його, вiднайти, вiдчути його
суть, його значення, його зв'язок з цiлiстю життя, тобто виключити з нього
все припадкове, а пiднести те, що в нiм є типове, iдейне. Розумiється, що
й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачевi сей глибший,
iдейний пiдклад даного живого образу. Поетична технiка, оперта на законах
психологiчної перцепцiї i асоцiацiї, говорить нам, що се найкраще
осягається найпростiшими способами, комбiнацiями конкретних образiв, але
так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайнiшi струни нашої
душi, щоб вiдкривали нам широкi горизонти чуття i життєвих вiдносин. Без
тої, що так скажу, долiшньої гармонiї поет може змалювати дуже гарнi i
пластичнi образки, але вони в нашiй душi не лишать глибшого слiду,
прогомонять, мов припадкове зачутi, хоч не раз i дотепно скомпонованi
анекдоти. Про такi твори ми кажемо: вони лишають нас холодними. Тiльки той
поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи нам конкретнi i яркi
образи, рiвночасно вмiє торкати тi таємнi струни нашої душi, що озиваються
тiльки в хвилi нашого власного, безпосереднього щастя або горя. Вiн має
ключ до скарбницi наших найглибших зворушень, вiн розбуджує в нашiй душi
такi сили i такi пориви, що без нього, може, й довiку дрiмали би на днi
або пiднялись би тiльки в якихсь надзвичайних хвилях. Вiн збагачує нашу
душу зворушеннями могутнiми, а притiм чистими вiд примiтки буденщини,
припадковостi i егоїзму, робить нас горожанами вищого, iдейного свiту. Се
й є iдейнiсть його творiв. Вона не є нiякою штучною примiшкою, її не можна
"вложити до твору", вона є те, що нiмцi називають "immanent"*, є випливом
такого, а не iншого способу думання, бачення i почування автора, випливом
i манiфестацiєю його душi, образом його iндивiдуальностi. Розумiється в
такiм разi, що коли iндивiдуальнiсть поета невироблена, невисока,
безхарактерна i негармонiйна, то й його поезiя навiть при великiм талантi
не пiдiйметься високо, не порушить нашої душi.
Тенденцiйна поезiя виходить з iншої основи i доходить до iншої цiлi.
Тенденцiйний поет виходить вiд якоїсь чи то соцiальної, чи полiтичної, чи
загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити мiж
людьми. Замiсть розумових аргументiв, вiн пiдбирає для неї якiсь поетичнi
образи, немов iлюстрацiї до друкованого тексту. Iлюстрацiї можуть собi
бути дуже гарнi, але вони є в книжцi не самi для себе, а тiльки для
пояснення тексту. Тенденцiйний поет може бути знаменитим вiртуозом
поетичної технiки, та проте його твiр блищить, а не грiє, значить, не
осягає того, що повинна осягати правдива поезiя. Та вiн звичайно не осягає
й того, що хотiв автор, бо для пропаганди його тези треба було доказiв,
вияснень, а поетична форма не може заступити їх. Чим бiльше таланту
потрачено на такий твiр, тим гiрше, бо читачеве серце лишилося холодне, а
його розум у найлiпшiм разi збаламучено замiсть дiйсного прояснення.
Може, се декому видасться парадоксом, коли скажу, що многi з новочасних
поетiв, котрi силкуються бути безiдейними, щоби, мовляв, служити штуцi для
самої штуки, красотi для красоти, без вiдома попадають у тенденцiйнiсть.
Не маючи або не хотячи мати нiяких живих людських iнтересiв, бажаючи
буцiмто стояти поза буденною боротьбою верстов, змагань i iдеалiв, на
вершинах чистої краси, вони закривають тим перед очима публiки або своє
нерозумiння життя, або свiй цинiчний iндиферентизм. I що ж дають їй за те?
В найлiпшiм разi безцiльну гру слiв i форм, кольористичнi контрасти,
барвистi декорацiї, за котрими нема нiчого живого i реального. А се також
тенденцiя, що минається з метою поезiї. Поетична красота, се не є сама
красота поетичної форми, анi нагромадження якихсь нiбито естетичних i
гарних образiв, анi комбiнацiя гучних слiв. Усi тi складники тiльки тодi
творять дiйсну красоту, коли являються частями вищої цiлостi - духовної
красоти, iдейної гармонiї. А тут, як i на кожнiм полi людської творчостi,
головним, рiшучим моментом є власне та душа, iндивiдуальнiсть, чуття
поета. Недаром кличе Гете до всiх оцих поетiв, чи радше вiртуозiв
поетичної форми: Wenn ihr's nicht fühlt, ihr werdet's nicht erjagen.*
ПРИМIТКИ ЛIТЕРАТУРА, ЇЇ ЗАВДАННЯ I НАЙВАЖНIШI ЦIХИ
("Правда",_ часть_ лiтературно-наукова. Книжка друга. "Сьогочасне
лiтературне прямування")._
Стаття вперше була надрукована в прогресивному журналi "Молот", Львiв,
1878 р, с. 209-215. Пiдп. I. Ф. Подається за творами Iвана Франка в
двадцяти томах, том XVI, Лiтературно-критичнi статтi. К., 1955, с. 5-13.
У названiй статтi I. Франко показав боротьбу передових
революцiйно-демократичних письменникiв проти буржуазного нацiоналiзму,
носiї якого скупчилися навколо львiвського журналу "Правда" i з його
сторiнок вели нацiоналiстичну пропаганду. Натхненники цього реакцiйного
журналу - В. Барвiнський, О. Кониський, О. Огоновський та iншi виступали
проти налагодження взаємозв'язкiв України з Росiєю. А в статтi "Сьогочасне
лiтературне прямування", написанiй Нечуем-Левицьким за настановами
редакцiї журналу ("Правда" 1878 р., N 11, т. 2-й), обстоювалась iдея
вiдокремлення одного народу вiд другого.
Франко гостро виступив проти таких настанов "Правди" i не тiльки викрив
носiїв українського буржуазного нацiоналiзму, а й став на захист iдеї
дружби i єднання передової демократичної української i росiйської
лiтератури.
Вперше в українськiй лiтературi були так ясно i чiтко викладенi Франком
естетичнi принципи критичного реалiзму, боротьби за iнтереси трудящих,
єднання з братнiм росiйським народом i його передовою лiтературою.
Естетичне кредо I. Франка, теоретично обгрунтоване в його статтi
"Лiтература, її завдання i найважнiшi цiхи", стало пiдвалиною творчостi
українських письменникiв революцiйно-демократичного напрямку.
1). "Правда, не один, знаючий дiло..." - Цi слова Франка звучать як
iронiя, а дальшi його докази вщент розбивають це тенденцiйне твердження
журналу "Правда". ПРИСВЯТА
написана з нагоди столiття з дня народження Т. Г. Шевченка нiмецькою
мовою 12 травня 1914 року i того ж року надрукована у N 3-4 вiденського
журналу "Ukrainische Rundschau", що був присвячений пам'ятi Шевченка.
Текст цiєї присвяти в перекладi на українську мову надрукувала газета
"Нове слово" (Львiв, 1914, N 523, с. 6) пiд заголовком "Присвята Iвана
Франка Тарасовi Шевченковi".
Друкується за творами Iвана Франка в двадцяти томах, т. 17, К., 1955,
с. 7. ТЕМНЕ ЦАРСТВО
Так називалася стаття, яку I. Франко написав у 1881 роцi як другий
роздiл його ж працi "Причинки до оцiнення поезiї Тараса Шевченка". Перший
роздiл названої працi пiд оглавою "Гайдамаки" був опублiкований в ж.
"Свiт" N.N 8-12 за 1881 р., а "Темне царство" в N 13 за 1882 р.
З цього приводу у "Передньому словi" до окремого видання статтi "Темне
царство" у 1914 роцi (серiя "Мiжнародна бiблiотека", .N 14) I. Франко
писав:
"Оця студiя була написана восени 1881 р. в моїм рiднiм селi Нагуєвичах,
як друга часть "Причинкiв до оцiнення поезiй Тараса Шевченка", яких перша
часть була присвячена розборовi поеми "Гайдамаки". Обi частi були
друкованi в часописi "Свiт, iлюстрована лiтературно-наукова часопись"
видаванiм у Львовi в р. 1881, чч. 8-9, с. 158-161, ч. 10, с. 171-2, ч.
11-12, с. 195-199 i ч. 13, с. 221-4. Тiльки другу з тих студiй уважаю
потрiбним передрукувати тепер як рiч, на мою думку, досить заокруглену та
непередавнену, i випускаю її в свiт для вшанування пам'ятi великого
українського поета в день сотих його народин. Непередавненою вважаю свою
студiю тому, що "темне царство", змальоване в нiй, у своїй сутi не
змiнилося й досi, незважаючи на немногi свiтлiшi роки, i якраз тепер iще
раз виявило свою силу та снагу забороною врочистого святкування пам'ятi
великого українського поета в головнiм мiстi України.
Передруковуючи сю студiю по 33 роках, я поробив деякi, не дуже значнi,
язиковi, стилiстичнi та речовi поправи та пододавав нотки. В основi вона
лишилася незмiнною".
На останнiй сторiнцi цiєї книжечки помiтка: "писано в Нагуєвичах у днях
10-25 жовтня 1881". Стаття друкується за 20-ти томним виданням творiв I.
Франка, т. 17, с. 9-29.
1. "...до змiни поглядiв усiєї iнтелiгентної росiйської громади, чимало
причинилися й вiльнодумнi та радикальнi дiячi - письменники_ Герцен_ i
Бакунiн..."_ Тут I. Франко безпiдставно ставить в одну площину О. I.
Герцена - письменника-революцiонера, "наследника декабристов" (В. И.
Ленин) з М. О. Бакунiним - iдеологом народництва i анархiзму.
2. Ляменне, Фелiсiте Робер (1782-1854) -_ французький письменник,
представник християнських соцiалiстiв.
3. Ауербах Бертольд (1812-1882)_ - нiмецький письменник.
4. "...вузький український нацiоналiзм..."_ У цьому висловi I. Франка,
що повторюється декiлька разiв, мова йде не про свiтогляднi переконання Т.
Шевченка, а про певну обмеженiсть тематики його раннiх творiв, про так
званий "формальний патрiотизм". З часом, як доводить автор статтi "Темне
царство", свiтогляд та iдейно-художнi принципи поета набирають
революцiйно-демократичного забарвлення i стають провiдними в його творчому
методi. Про це свiдчить вся дальша творчiсть Т. Шевченка.
5. "...поет виразно вказує тут, що йому противнi всi тi вiйни та
рiзанини, в яких вiн колись бачив славу України, що всi тi кривавi подiї
уважає великою помилкою предкiв..."_ - оцi слова, як i частина статтi,
присвяченi аналiзовi поеми "Гайдамаки", викликанi полемiкою з Омельяном
Огоновським, який тлумачив поеми Шевченка з нацiоналiстичних позицiй. В
запалi полемiки Франко дещо недооцiнив революцiйний змiст i художнє
значення "Гайдамакiв". Пiзнiше вiн вiдкинув ранню статтю про "Гайдамакiв",
хоч деякi неправильнi твердження з неї залишилися ще в статтi "Темне
царство". Протягом всього творчого життя Шевченко закликав до вiйни з
крiпосництвом i самодержавством, обстоюючи одночасно iдеї дружби
слов'янських народiв.
6. "Читачам,_ знакомим_ iз росiйською лiтературою, вiдома буде стаття_
Добролюбова..."_ Франко має на увазi статтю Добролюбова "Темне царство",
яка була надрукована в ж. "Современник", 1859, кн., VII, вiддiл III, с.
17-18, кн. IX, вiд. III, с. 53-128.
7._ "..._"_Сон"_ - один з слабших творiв Шевченка"_ - таке твердження
стосується, як видно з контексту, композицiї твору. В цiлому ж критик дав
високу оцiнку поемi: "Верх його поетичного творчества ми бачемо в його
поемах полiтичних "Кавказ", "Сон", в "Неофiтах", "Марiї" особливо в
"Думках" ("Свiт", 1881, с. 172).
8. "...i досi великоруська лiтература не має того, що називається
полiтичною поезiєю..."_ - таке твердження Франка помилкове, викликане
необiзнанiстю критика iз росiйською полiтичною поезiєю кiнця 70 i початку
80-х рокiв. На той час Франко не знав ще поезiї декабристiв, пушкiнського
"Послання в Сибiр" та iнших творiв.
9. "Iз моєї недрукованої поеми "Снiгова казка"_ - уривок з поеми Франка
"Снiгова казка" вперше опублiкований в ж. "Радянський Львiв", у 1947 роцi,
N 5, с. 55 з автографа, що зберiгається у вiддiлi рукописiв Iнституту
лiтератури iм. Т. Г. Шевченка АН Української РСР, ФЗ, N 473.
10. Тредьяковський_ - слова "чудище, обло, огромно, озорно, стозевно, и
лаяй" з поеми Тредьяковського "Телемахида" - вiршованої переробки роману
Фенелона "Пригоди Телемаха". Можливо, Франко мiг взяти цей вiрш i з твору
О. С. Радiщева "Путешествие из Петербурга в Москву", де названий вiрш був
епiграфом. За цi слова Тредьяковський був катований, але не був "засiчений
на смерть" рiзками.
11. Де-Бальмен Я. П. (1813-1845) -_ приятель Т. Шевченка, художник,
iлюстрував "Кобзаря" в рукопису, офiцер царської армiї, загинув пiд час
походу царського вiйська на Кавказ. Український поет присвятив Якову
де-Бальмену свою поему "Кавказ". Оскiльки кавказьким народам загрожувало
поневолення iноземними загарбниками, то приєднання Кавказу до Росiї - факт
iсторично прогресивний.
12. "До москалiв"_ - тут москалi у розумiннi - "солдати". МАРIЯ
МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК).
Посмертна згадка._
Надрукована вперше в "Лiтературно-науковому вiснику", 1907 року, т.
XXXIX, кн. 8-9, с. 381-384. Подаємо за текстом творiв I. Франка в двадцяти
томах, т. 17, с. 444-447.
1._ У статтi помилково зазначено: "д. 2 липня".
2. Марко Вовчок (1833-1907)_ - лiтературний псевдонiм Вiлiнської Марiї
Олександрiвни, по чоловiку Маркович. За походженням росiянка, народилася
22 (10 ст. ст.) грудня в маєтку помiщикiв Данилових - Єкатерининське,
Єлецького повiту, Орловської губернiї. Навчалася у Харкiвському пансiонi.
Видатна письменниця українського i росiйського народiв.
3. "..."Українських народних оповiдань"_ - перше видання збiрки мало
назву: "Народнi оповiдання" (1857) виданi в Петербурзi.
4. "Народнi оповiдання" "...Iв._ Туренєв_ переклав їх на росiйську мову
i видав зi своєю передмовою"_ - пiд назвою "Украинские народные рассказы"
(1859).
5._ "...Добролюбов_ присвятив сим оповiданням_ простору _статтю" -_ Тут
мова йде про статтю Добролюбова "Черты для характеристики русского
простонародия", що була надрукована в ж. "Современник", 1860, кн. IX, вiд.
III, с. 27-88.
6. "Побувши якийсь час у Петербурзi, виїхала за границю"_ - у квiтнi
1859 року Марко Вовчок виїхала за кордон, де перебувала понад сiм рокiв.
7. "...написала два листи по-українськи до одного з галицьких
часописiв"_ - зазначенi листи з Парижа були надiсланi до львiвського ж.
"Мета" i там же надрукованi в 1863 роцi пiд заголовком "Життя в Парижi",
кн. 7; "Дiвчина отруйниця", кн. 10.
8. "...в половинi 60-х рокiв осiла на довший час у Петербурзi"_ - Марко
Вовчок повернулася iз закордону до Петербурга в лютому мiсяцi 1867 року i
жила тут аж до 1878 року.
9. "1892_ р."_ дата помилкова.
10. "Росiйський критик Венгеров пише"_ - Франко мав на увазi статтю
Семена Афанасiиовича Венгерова (1855-1920) - росiйського iсторика
лiтератури й бiблiографа.
11. Кохановська_ - псевдонiм росiйської письменницi Надiї Степанiвни
Саханської (1825-1884). ОСИП-ЮРIЙ ФЕДЬКОВИЧ
(Кiлька слiв по поводу 25-лiтнього ювiлею його лiтературної дiяльностi)
Стаття вперше була надрукована в журналi "Зоря" за 1886 рiк, N 13-14;
с. 236-237. Подається за текстом творiв I. Франка у двадцяти томах, т. 17,
К., 1955, с. 201-203.
1. "Руська хата"_ - український альманах "народовцiв", який вийшов у
1877 р. у Львовi - Чернiвцях.
2. "...до першого видання його поезiй"_ - це була збiрка "Поезiї Iосифа
Федьковича", видана Б. Дiдицьким у 1862 роцi у Львовi з передмовою
упорядника.
3. "...до київського видання повiстей Федьковича"_ - мова йде тут про
повiстi Федьковича, якi були виданi в Києвi у 1876 роцi М. П. Драгомановим
з його вступною статею "Про галицько-руське письменство".
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Вперше була надрукована в "Лiтературно-науковому вiснику", за 1898 рiк,
т. III, кн. 7, с. 6-27. Подається за творами I. Франка в двадцяти томах,
том XVII, К., 1955, с. 237-256.
1. "...вiд часу киргизьких думок Шевченкових"_ - мова йде про лiричнi
поезiї, пройнятi тугою, якi були написанi Тарасом Шевченком пiд час
заслання.
2. "...конвенцiональнi"_ - лат. звичайнi, буденнi, прийнятi до вжитку.
3. "Перший вiнок"_ - жiночий лiтературний альманах, виданий українською
прогресивною письменницею Наталiєю Кобринською у 1887 роцi у Львовi за
редакцiєю Iвана Франка.
4. "...Змальований у книзi Судiїв"_ - Книга судiїв - це частина Бiблiї.
5. напевне, але здається, що не помилюся, коли мiж тими впливами на
першому мiсцi поставлю вплив її дядька". I._ Франко перебiльшив вплив М.
Драгоманова на Лесю Українку, хоч зовсiм вiдкидати його вплив на загальний
розвиток поетеси також не можна. Дослiдниками доведено, що фiлософськi,
суспiльно-полiтичнi та естетичнi погляди Лесi Українки формувалися пiд
значним впливом революцiйної демократiї - Герцена, Шевченка,
Чернишевського, Франка та класикiв марксизму.
6. "...сказати те, що говорить Кальхас у "Прекраснiй_ Єленi"_ - тут
йдеться про героя з опери "Прекрасна Єлена" французького композитора Жака
Офенбаха (1819-1880).
7. Леопардi Джакомо (1798-1837)_ - iталiйський поет-романтик.
8. "Хлiбороб"_ - лiтературно-полiтичний журнал прогресивного напрямку,
виходив у 1891-1895 рр. у Львовi та Коломиї два рази на мiсяць як орган
радикальної партiї Галичини.
9._ "Л._ Н. вiсник"_ -"Лiтературно-науковий вiсник" -
лiтературно-полiтичний та науковий журнал, виходив з 1898 до кiнця 1919
року спочатку у Львовi, а згодом (з 1907 р.) у Києвi. Журнал у першому
десятирiччi мав демократичний характер, а потiм став виразником лiберально
настроєної української нацiоналiстичної буржуазiї. У журналi подеколи,
особливо в першому перiодi, друкували свої працi та художнi твори М.
Вовчок, I. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка тому, що прогресивних
друкованих органiв у той час на Українi майже не було.
* Щудли - диби.
* Тут в розумiннi iнтернацiоналiзм.
* Консеквенцiя - послiдовнiсть.
* Дефiнiцiя - визначення, встановлення змiсту певного поняття.
* Парцiальний - частковий.
* Нам'єтнiсть - пристрасть.
* "Сiльськi iсторiї".
* "Нiмеччина, зимова казка".
* Завважу мимоходом, що на творах Бальзака i Дiккенса Бєлiнський зразу
зовсiм не пiзнався i ставив їх нижче творiв, прим., Ежена Сю.
* Мiж такими росiйськими вiльнодумцями, що при кiнцi XVIII i в першiй
половинi XIX в. на Сибiрi та в каторжних роботах покутували за своє
вiльнодумство, годиться згадати Радiщева, автора "Путешествия (из
Петербурга) в Москву", далi 120 головних т. зв. декабристiв, iз яких 5
найголовнiших повiшено в Петербурзi в р. 1826, а решту заслано на Сибiр.
Майже рiвночасно з київським Кирило-Мефодiєвим кружком потерпiв у
Петербурзi тяжку кару кружок Петрашевського, до якого мiж iншими належав
також найгенiальнiший росiйський письменник Федiр Достоєвський.
* Iз моєї недрукованої поеми "Снiгова казка"9.
* Це початковий вiрш поеми про Кербера, гекзаметрами написаної
росiйським поетом i професором унiверситету Тредьяковським10, який мав
нещасливий дотеп виголосити ту поему при торжественнiй нагодi перед
царицею Єлизаветою, i за це не тiльки "удостоился высочайшей пощечины",
але зараз же був ув'язнений i у в'язницi, невважаючи на високе становище,
засiчений на смерть.
* Варто завважити, що тi рядки Шевченкової поеми "Кавказ" вiдносяться
до iзраїльського царя Давида, який, як вiдомо, велiв убити вояка Урiю, аби
пошлюбити його жiнку Батсебу. Тi рядки можна вважати зародом пiзнiшої
поеми Шевченкової "Царi", в якiй на основi бiблiйних оповiдань описано
драстичнi пригоди з життя iзраїльських царiв Саула й Давида, а до них
додано також оповiдання про пригоду руського князя Володимира з Рогнiдою
та її вiтцем Рогволодом.
* Згадки сi i деякi дальшi автор висловлює,розумiється, вповнi
гiпотетичне.
* По-українськи вийшла недавно, в III т. оповiдань Марка Вовчка,
виданих львiвською "Видавничою спiлкою".
* Жваво, весело (музичний термiн).
* Рондо - форма невеликого (восьми- тринадцяти i п'ятнадцятирядкового)
вiрша.
* "Без надiї сподiваюсь".
* "Надто квiтiв! Надто квiтiв!"
* Додаток.
* "Хай буде тьма"/
* Властивiсть.
* Коли ви нiчого не вiдчуваєте, ви нiчого не осягнете.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT