Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ФАРБОВАНИЙ ЛИС

   Жив собi в однiм лiсi Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кiлька разiв гонили
його стрiльцi, травили його псами, заставляли на нього залiза* (* Залiзо -
пастка.) або пiдкидали йому затруєного м'яса, нiчим не могли йому  доїхати
кiнця. Лис Микита кпив* (* Кпити - глузувати.) собi з  них,  оминав  усякi
небезпеки, ще й iнших своїх товаришiв остерiгав. А вже як вибрався на лови
- чи то до курника, чи до комори, то не було смiлiшого,  вигадливiшого  та
спритнiшого злодiя над нього. Дiйшло до того, що вiн не раз у  бiлий  день
вибирався на полювання i нiколи не вертав з порожнiми руками.
   Се незвичайне щастя i та його хитрiсть зробили його  страшенно  гордим.
Йому здавалося, що нема нiчого неможливого для нього.
   - Що ви собi думаєте!- величався вiн перед своїми товаришами. - Досi  я
ходив по селах, а завтра в бiлий день пiду до мiста i просто  з  торговицi
Курку вкраду.
   - Ет, iди, не говори дурниць!-уговкували його товаришi.
   - Що, дурниць! Ану, побачите! - решетився Лис.
   - Побачимо або й не побачимо. Там пси купами по вулицях ходять, то  вже
хiба б ти перекинувся в Блоху, щоб тебе не побачили i не роздерли.
   - От же побачите, i в Блоху не перекинуся, i не роздеруть  мене!-  товк
своє Лис i поклав собi мiцно зараз завтра, в сам торговий день, побiгти до
мiста i з торговицi вхопити Курку.
   Але сим  разом  бiдний  Микита  таки  перечислився.  Помiж  коноплi  та
кукурудзи вiн залiз безпечно аж  до  передмiстя;  огородами,  перескакуючи
плоти та ховаючися мiж яриною, дiстався аж до серед мiстя. Але  тут  бiда!
Треба було  хоч  на  коротку  хвильку  вискочити  на  вулицю,  збiгати  на
торговицю i вернути назад. А на вулицi i на торговицi крик, шум, гармидер,
вози скриплять, колеса туркочуть, конi гримлять копитами,  свинi  квичуть,
селяни гойкають - одним словом, клекiт такий, якого наш Микита i в снi  не
бачив, i в гарячцi не чував.
   Але що дiяти! Наважився, то треба кiнчити те, що зачав. Посидiвши  пару
годин у бур'янi коло плоту, що притикав до вулицi, вiн  освоївся  трохи  з
тим гамором. Позбувшися першого страху, а надто роздивившися потроху, куди
i як найлiпше бiгти, щоб осягнути свою цiль. Лис  Микита  набрав  вiдваги,
розбiгся i одним духом скочив через плiт на вулицю. Вулицею йшло  i  їхало
людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримiтив, i нiкому до нього
не було дiла. "От Пес так Пес", - думали собi люди. А Микита тому  й  рад.
Знiтився, скулився та ровом як не чкурне просто на  торговицю,  де  довгим
рядом сидiли жiнки, держачи на решетах, у кошах i  кобелях*  (*  Кобеля  -
торба.) на продаж яйця, масло, свiжi гриби, полотно, сiм'я, курей, качок i
iншi такi гарнi речi.
   Але не встиг вiн добiгти до торговицi, коли йому настрiчу бiжить Пес, з
iншого боку надбiгає другий, там видить третього. Псiв уже наш  Микита  не
обдурить. Зараз занюхали, хто вiн, загарчали та й як не кинуться до нього!
Господи, яке страхiття! Наш Микита скрутився, мов муха в  окропi:  що  тут
робити? куди дiтися? Недовго думаючи, вiн  шмигнув  у  найближчi  створенi
сiни, а з сiней на подвiр'я. Скулився  тут  i  роздивляється,  куди  б  то
сховатися, а сам надслухує, чи не бiжать пси. Ого! Чути їх!  Уже  близько!
Бачить Лис, що на подвiр'ї в кутi стоїть  якась  дiжка.  От  вiн,  недовго
думаючи, скiк у дiжку та й сховався.
   Щастя мав, бо ледве вiн щез у дiжi,  коли  надбiгли  пси  цiлою  купою,
дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.
   - Тут вiн був! Тут вiн був! Шукайте його!- кричали переднi.
   Цiла юрба кинулася по тiсненькiм подвiр'ї, по всiх закутках,  порпають,
нюхають, дряпають - Лиса анi слiду нема. Кiлька разiв пiдходили й до дiжi,
але негарний запах, який iшов вiд неї, вiдгонював їх. Вкiнцi, не знайшовши
нiчого, вони побiгли далi. Лис Микита був урятований.
   Урятований, але як!
   У дiжi, що так несподiвано стала йому в  пригодi,  було  бiльше  як  до
половини синьої, густо на олiї розведеної фарби. Бачите, в  тiм  домi  жив
маляр, що малював покої, паркани та садовi лавки.
   Власне завтра мав  малювати  якийсь  великий  шмат  паркану  i  вiдразу
розробив собi цiлу дiжу фарби та й поставив її в кутi на подвiр'ї, щоб мав
на завтра готову. Вскочивши в  сей  розчин.  Лис  Микита  в  першiй  хвилi
занурився в нього з головою i  мало  не  задушився.  Але  потiм,  дiставши
заднiми ногами дна бочки, став собi так, що все його тiло було затоплене в
фарбi, а тiльки морда, також синьо помальована, трошечки вистирчала з неї.
Отак вiн вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у  бiдолахи  билося
сильно, голод крутив кишки, запах олiї  майже  душив  його,  але  що  було
дiяти! Слава богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану  ж  надiйде
господар бочки i застане його тут?
   Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бiдний  Лис  Микита
мусив сидiти в фарбi тихо аж до вечора, знаючи добре,  що  якби  тепер,  у
такiм строї* (* Стрiйубрання.), появився на вулицi, то  вже  не  пси,  але
люди кинуться за ним i не пустять його  живого.  Аж  коли  смерклося.  Лис
Микита прожогом вискочив iз своєї незвичайної купелi, перебiг вулицю i, не
спостережений нiким, ускочив до садка, а  вiдси  бур'янами,  через  плоти,
через капусти та кукурудзи чкурнув до лiсу. Довго ще тяглися за  ним  синi
слiди, поки фарба не обтерлася трохи або не висхла. Вже добре  стемнiлося,
коли Микита добiг до лiсу, i то не в тiм боцi, де була його хата, а геть у
протилежнiм. Був голодний, змучений, ледве живий.  Додому  треба  було  ще
бiгти зо  двi  милi,  але  на  се  у  нього  не  ставало  вже  сили.  Тож,
пiдкрiпившися трохи кiлькома яйцями, що знайшов у гнiздi  Перепелицi,  вiн
ускочив у першу-лiпшу порожню нору, розгорнув листя,  зарився  у  ньому  з
головою i заснув справдi, як по купелi.
   Чи пiзно, чи рано встав вiн на другий  день,  сього  вже  в  книгах  не
записано, - досить, що, вставши  з  твердого*  (*  Стрiй-  убрання.)  сну,
позiхнувши смачно i сплюнувши тричi в той бiк, де  вчора  була  йому  така
немила  пригода,  вiн  обережненько,  лисячим  звичаєм,  вилiз  iз   нори.
Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокiйно, чисто. Заграло серце  в  лисячих
грудях. "Саме добра пора на полювання!" - подумав. Але в тiй хвилi  зирнув
на себе - господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку  вiн
кинувся тiкати,  але  ба,  сам  вiд  себе  не  втечеш!  Зупинився  i  знов
придивляється: та невже се я сам? Невже се  моя  шерсть,  мiй  хвiст,  мої
ноги? Нi, не пiзнає, не пiзнає, та й годi! Якийсь дивний i страшний  звiр,
синiй-синiй, з препоганим запахом, покритий не то лускою,  не  то  якимись
колючими гудзами, не то їжаковими колючками, а хвiст у нього - не хвiст, а
щось таке величезне  i  важке,  мов  довбня  або  здоровий  ступернак*  (*
Ступернак - товкач.), i також колюче.
   Став мiй Лис, оглядає те  чудовище,  що  зробилося  з  нього,  обнюхує,
пробує обтрiпатися - не йде. Пробує обкачатися в травi -  не  йде!  Пробує
дряпати з себе ту луску пазурами - болить, але не пускає! Пробує лизати  -
не йде! Надбiг до калюжi, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, - де  тобi!
Фарба олiйна, через нiч у теплi засохла добре, не пускає. Роби  що  хочеш,
небоже Микито!
   В тiй хвилi де  не  взявся  Вовчик-братик.  Вiн  ще  вчора  був  добрий
знайомий нашого Микити, але тепер,  побачивши  нечуваного  синього  звiра,
всього в колючках та гудзах i з таким здоровенним, мов  iз  мiдi  вилитим,
хвостом, вiн аж завив з переляку, а отямившися,  як  не  пiшов  утiкати  -
ледве хлипає! Подибав у лiсi Вовчицю, далi Ведмедя, Кабана,  Оленя  -  всi
його питають, що з ним, чого так  утiкає,  а  вiн  тiльки  хлипає,  баньки
витрiщив та, знай, тiльки лепоче:
   - Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! Та й люте ж!
   - Та що, що таке? - допитують його свояки.
   - Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж!
   Що за диво! Зiбралося довкола чимало звiра, заспокоюють його, дали води
напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три  жмiньки  волосся  з-мiж  очей  i
пустила на вiтер, щоб так i його переполох розвiявся,  але  де  тобi,  все
дарма. Бачачи, що з Вовком непорадна* (* Непорадна - лиха.) година,  звiрi
присудили йти їм усiм у той бiк, де показував Вовк, i подивитися,  що  там
таке страшне. Пiдiйшли до того мiсця,  де  все  ще  крутився  Лис  Микита,
зиркнули собi ж та й кинулися врозтiч. Де ж пак! Такого звiра нi видано нi
чувано, вiдколи свiт свiтом i лiс лiсом. А хто там знає, яка у нього сила,
якi в нього зуби, якi кiгтi i яка його воля?
   Хоч i як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою  подобою,  а  все-таки
вiн добре бачив, яке враження зробила та його подоба  зразу  на  Вовка,  а
отеє тепер i на iнших звiрiв.
   "Гей, - подумав собi хитрий Лис, - та се не кепсько, що вони  мене  так
бояться! Так можна добре виграти. Стiйте лишень, я вам покажу себе!"
   I, пiднявши вгору хвiст, надувшися гордо, вiн пiшов  у  глиб  лiсу,  де
знав, що е мiсце сходин для всеї лiсової людностi.  Тим  часом  гомiн  про
нового нечуваного i страшного звiра розiйшовся геть по лiсi. Всi звiрi, що
жили в тiм лiсi, хотiли хоч здалека придивитися новому гостевi, але  нiхто
не смiв приступити ближче. А Лис Микита мов i не бачить  сього,  йде  собi
поважно, мов у глибокiй задумi, а прийшовши насеред звiрячого майдану, сiв
на тiм пеньку, де звичайно любив сiдати Ведмiдь.
   Сiв i жде. Не минуло й  пiвгодини,  як  довкола  майдану  нагромадилося
звiрiв i птахiв видимо-невидимо. Всi цiкавi знати, що се за поява,  i  всi
бояться її, нiхто не смiє приступити до неї. Стоять  здалека,  тремтять  i
тiльки чекають хвилi, щоб дати драпака.
   Тодi Лис перший заговорив до них ласкаво:
   - Любi мої! Не бiйтеся мене! Приступiть ближче, я  маю  вам  щось  дуже
важне сказати.
   Але звiрi не пiдходили, i тiльки Ведмiдь, ледве-ледве  переводячи  дух,
запитав:
   - А ти ж хто такий?
   - Приступiть ближче, я вам усе розповiм- лагiдно i солодко говорив Лис.
Звiрi трохи наблизилися до нього, але зовсiм близько не важилися.
   - Слухайте, любi мої, - говорив Лис Микита, - i тiштеся! Сьогоднi  рано
святий Миколай вилiпив мене з  небесної  глини  -  придивiться,  яка  вона
блакитна! I, ожививши мене своїм духом, мовив:
   "Звiре Остромисле! В звiрячiм царствi запанував  нелад,  несправедливий
суд i неспокiй. Нiхто там не певний свойого життя i свойого добра. Iди  на
землю i будь звiрячим царем, заводь лад, суди  по  правдi  i  не  допускай
нiкому кривдити моїх звiрiв!"
   Почувши се, звiрi аж у долонi сплеснули.
   - Ой господи! Так се ти маєш бути наш добродiй, наш цар?
   - Так, дiтоньки, - поважно мовив Лис Микита.
   Нечувана радiсть запанувала в звiрячiм царствi. Зараз  кинулися  робити
порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмедi нарiзали  овець,
телят i нанесли цiлу купу перед нового царя. Сей  узяв  часточку  собi,  а
решту по справедливостi роздiлив мiж усiх голодних.
   Знов радiсть, знов оклики зачудування i подяки. От цар! От добродiй! От
премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо вiки вiчнi, мов  у  бога
за дверми!
   Пiшли днi за  днями.  Лис  Микита  був  добрим  царем,  справедливим  i
м'якосердним, тим бiльше, що тепер  не  потребував  сам  ходити  на  лови,
засiдати, мордувати. Все готове, зарiзане, навiть обскубане  i  обпатране,
приносили йому услужнi мiнiстри. Та й справедливiсть його  була  така,  як
звичайно у звiрiв: хто був дужчий, той лiпший, а хто слабший,  той  нiколи
не виграв справи.
   Жили собi звiрi пiд новим царем зовсiм так, як  i  без  нього:  хто  що
зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден.  Кого  вбили
стрiльцi, той мусив загинути, а хто втiк, той  богу  дякував,  що  жиє.  А
проте всi були дуже радi, що мають такого мудрого, могутнього i  ласкавого
царя, а надто так неподiбного до всiх iнших звiрiв.
   I Лис Микита, зробившися царем, жив собi, як у бога за  дверми.  Тiльки
одного боявся, щоб фарба не злiзла з його шерстi, щоби звiрi  не  пiзнали,
хто вiн є по правдi. Для того вiн нiколи не  виходив  у  дощ,  не  йшов  у
гущавину, не чухався i  спав  тiльки  на  м'якiй  перинi.  I  взагалi  вiн
пильнував, щоб нiчим не зрадити перед своїми мiнiстрами, що вiн є  Лис,  а
не жоден звiр Остромисл.
   Так минув рiк. Надходили роковини того дня, коли вiн настав на царство.
Звiрi надумали святкувати врочисто той день  i  справити  при  тiй  нагодi
великий концерт. Зiбрався хор з лисiв, вовкiв,  ведмедiв,  уложено  чудову
кантату, i вечором по великих процесiях, обiдах i промовах на  честь  царя
хор виступив i почав спiвати. Чудо! Ведмедi ревли басом, аж дуби тряслися.
Вовки витягали соло, аж око в'януло. Але  як  молодi  лисички  в  народних
строях задзявкотiли тоненькими тенорами, то цар  не  мiг  витримати.  Його
серце було переповнене, його обережнiсть заснула, i вiн,  пiднявши  морду,
як не задзявкає й собi по-лисячому!
   Господи! Що стало? Всi спiваки вiдразу затихли. Всiм мiнiстрам i слугам
царським вiдразу мов  полуда  з  очей  спала.  Та  се  Лис!  Простiсiнький
фарбований Лис! Ще й паскудною олiйною фарбою фарбований! Тьфу! А ми  собi
думали, що вiн не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканче!
   I, не тямлячи вже анi про  його  добродiйства,  анi  про  його  величну
мудрiсть, а лютi тiльки за те, що так довго давали йому дурити  себе,  всi
кинулися на нещасного Лиса Микиту i розiрвали його на шматочки. I вiд того
часу пiшла приповiдка: коли чоловiк повiрить фальшивому приятелевi i дасть
йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обдере,  оббреше  i
ми робимося хоть дрiбку мудрiшими по шкодi, то говоримо: "Е,  я  то  давно
знав! Я на нiм пiзнався, як на фарбованiм Лисi".



   ГРИЦЕВА ШКIЛЬНА НАУКА

   Був Гриць премудрий родом з Коломиї,
   Вчився барз добре на фiлософiї.
   Стара спiванка

   I

   Гуси зовсiм нiчого не знали про се. Ще того самого поранку, коли батько
мав гадку вiдвести Гриця до школи, не знали гуси про сей намiр. Тим  менше
знав про нього сам Гриць. Вiн, як звичайно, встав рано, поснiдав, поплакав
трохи, почухався, взяв  прут  i,  пiдскакуючи,  погнав  гуси  з  обори  на
пасовисько. Старий бiлий  гусак,  як  звичайно,  наставив  до  нього  свою
невеличку голову з червоними очима i  червоним  широким  дзьобом,  засичав
рiзко, а вiдтак, таракаючи про щось нецiкаве  з  гусками,  пiшов  передом.
Стара грива * (* Гривни - сiро-жовтий, чорно-жовотиї.) гуска, як звичайно,
не хотiла йти в рядi, але попленталася поза мiстком i зайшла в  ровок,  за
що Гриць швякнув її прутом i назвав  "луп'ярем",  -  так  вiн  мав  звичай
називати все,  що  не  пiддавалося  його  високiй  властi  на  пасовиську.
Очевидна рiч затим, що анi бiлий гусак, анi грива гуска, анi взагалi нiхто
з цiлої череди - як їх було двадцятеро й п'ятеро - так анi одно  не  знало
про близьке перенесення їх володаря та воєводи  на  iнше,  далеко  не  так
почесне становище.
   Тож коли нагло i  несподiвано  надiйшла  нова  вiсть,  себто  коли  сам
батько, йдучи з поля, закликав Гриця додому  i  там  вiддав  його  в  руки
матерi, щоб його вмила, вичесала i вбрала, як бог приказав, i  коли  потiм
батько взяв його з собою i, не кажучи  нi  слова,  попровадив  трепечучого
вниз вигоном, i коли гуси побачили свойого недавнього поводатора зовсiм  у
змiненiм видi, у нових чобiтках, у новiм повстянiм  капелюшку  i  червоним
ременем пiдперезаного, пiднявся мiж ними  наглий  i  дуже  голосний  окрик
зачудування. Бiлий гусак пiдбiг близько до  Гриця  з  витягненою  головою,
немов хотiв йому добре придивитися; грива гуска також простягнула голову i
довгий час не могла й слова  вимовити  з  наглого  зворушення,  аж  вкiнцi
швидко вицокотiла: де-де-де-де?
   - Дулна гуска  -  вiдмовив  гордо  Гриць  i  вiдвернувся,  немов  хотiв
сказати: "Еге, чекай лише, не в такi я тепер пани вскочив,  щоб  iще  став
вiдповiдати тобi на  твоє  гусяче  питанням.  А  втiм,  може,  й  тому  не
вiдповiв, що сам не знав.
   Пiшли горi селом. Батько нiчого,  i  Гриць  нiчого.  Аж  прийшли  перед
просторий старий будинок пiд соломою, з комином наверху. До  того  будинку
йшло багато хлопцiв таких як Гриць або й бiльших. Поза будинком по  городi
ходив пан у камiзельцi.
   - Грицю! - сказав батько.
   - Га! - сказав Гриць.
   - Видиш оту хату?
   - Видзу.
   - Пам'ятай собi, се школа.
   - Ба, - сказав Гриць.
   - Сюди будеш ходити вчитися.
   - Ба, - сказав Гриць.
   - Справуйся  добре,  не  пустуй,  пана  професора  *  (*  Професором  у
галицьких школах називали вчителя.) слухай. Я йду, аби тебе записав.
   - Ба, - сказав Гриць, майже нiчого не тямлячи, що говорив батько.
   - А ти йди а отсими хлопчиками. Вiзьмiть його хлопчики, з собою!
   - Ходи! - сказали хлопчики i взяли Гриця з собою, а  тим  часом  батько
пiшов у огород поговорити з професором.


   II

   Увiйшли до сiней, у яких було зовсiм темно i страшно  воняло  торiшньою
гнилою капустою.
   - Видиш, там? - сказав до Гриця один хлопчик, показуючи в темний кут.
   - Видзу, - сказав, тремтячи, Гриць, хоч зовсiм нiчого не видiв.
   - Там яма, - сказав хлопчик.
   - Яма! - повторив Гриць.
   - Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в оту яму i будеш
мусiв сидiти цiлу нiч.
   - Я не хоцу! - скрикнув Гриць.
   Тим  часом  другий  хлопчик  шепнув  щось  до  першого  хлопчика,   оба
засмiялися, а потiм перший, налапавши шкiльнi дверi, сказав до Гриця:
   - Застукай до дверей! Борзо * (* Борзо - швидко.)!
   - Насцо? - спитав Гриць.
   - Треба! Тут так годиться, як хто перший раз приходить.
   У школi був гомiн, мов в улiю, - але коли Гриць  застукав  кулаками  до
дверей, зробилося тихо. Хлопчики звiльна створили дверi i  втрутили  Гриця
досередини. В тiй хвилi залупкали добрi березовi  рiзки  по  його  плечах.
Гриць дуже перепудився * (* Перепудитися - злякатися.) i заверещав.
   - Цить, дурню! - кричали на нього смiхованцi-хлопцi, що, почувши  стук,
засiли були за дверми i зробили Грицевi таку несподiванку.
   -  Ой-ой-ой-ой!  -  верещав  Гриць.  Хлопцi  злякалися,  щоб  не  почув
професор, i почали Гриця зацитькувати.
   - Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей  стукає,  того  треба  по
плечах постукати. Ти того не знав?
   - Не-е-е зна-а-в! - вiдхлипнув Гриць.
   - Чому не знав?
   - Бо я-а пе-е-лсий ла-а-з у сколi.
   - Перший раз! а! - скрикнули хлопцi, мов здивованi тим, як можна перший
раз бути в школi.
   - О, то треба тебе погостити! - сказав один, поскочив до таблицi,  взяв
зi скриночки добрий кусник крейди i подав Грицевi.
   - На, дурню, їж, а борзо!
   Всi мовчали i в ожиданцi глядiли на Гриця, що обертав у руках крейду, а
далi поволеньки вложив її в рот.
   - Їж, дурний, а борзо! - напоминали хлопцi, а самi душились зо смiху.
   Гриць почав хрупати i насилу з'їв крейду. Регiт у школi розлягся такий,
аж вiкна задзвенiли.
   - Цого смiєтеся? - спитав здивований Гриць.
   - Нiчого, нiчого. Може, хочеш iще?
   - Нi, не хоцу. А сцо то таке?
   - То ти того не знаєш? Отто дурний!  Та  то  єрусалим  такий,  то  дуже
добре.
   - Ой, не дузе добле, - сказав Гриць.
   - Бо ти ще не засмакував. То годиться  кожному  їсти,  хто  перший  раз
приходить до школи.
   В тiй  хвилi  увiйшов  професор.  Усi  хлопцi,  як  сполошенi  горобцi,
попирскали до лавок, тiльки Гриць зостався зi сльозами в очах i з  губами,
забiленими крейдою. Професор грiзно зблизився до нього.
   - Як називаєшся? - крикнув.
   - Глиць.
   - Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцi не сидиш? Чого  плачеш?  Чим
забiлився? Га?
   - Та я їв єлусалим.
   - Що? Який єрусалим? - допитувався професор.
   Хлопцi знов аж душилися зо смiху.
   - Та давали хлопцi.
   - Котрi хлопцi?
   Гриць озирнувся по хатi, але не мiг нiкотрого пiзнати.
   - Ну, ну! Йди сiдай i вчися добре, а єрусалима бiльше не їж,  бо  будеш
битий!


   III

   Почалася наука. Професор говорив щось, показував якiсь дощечки,  що  на
них були намальованi якiсь гачки та стовпки; хлопцi час вiд  часу  кричали
щось, як професор показав  яку  нову  дощечку,  а  Гриць  нiчого  того  не
розумiв. Вiн навiть не зважав на професора, а дуже смiшними видались  йому
хлопцi, що сидiли довкола нього. Один довбав пальцем у носi, другий iззаду
раз у раз старався уткнути невеличке  стебельце  Грицевi  у  вухо,  третiй
працював довгий час дуже пильно, микаючи зi свого старого  кафтана  латки,
нитки та остроки * (* О с т р о к иторочки.); вже їх перед ним на  спiднiй
дошцi лавки лежала цiла купа, а вiн усе ще микав i скуб зо всеї сили.
   - Насцо то микаєе? - спитав Гриць.
   - Буду дома з бовщом їсти, - вiдповiв шепеляво хлопець, i Гриць  довгий
час думав вад тим, чи буває не здурив його сей хлопець.
   - Але-бо ти, Грицю-небоже,  нiчого  не  вважаєш,  -  крикнув  на  нього
професор i покрутив його за вухо, так що Грицевi мимоволi аж сльози  стали
в очах, i вiн так перепудився, що довгий час не тальки не мiг уважати, але
й зовсiм о-свiтi не тямив. Коли, нарештi, отямився,  хлопцi  вже  починали
читати склади на подвижник табличках, якi розкладав  i  складав  професор.
Вони   невтомимо   по   сто   разiв    спiвучими    голосами    повторяли:
"а-ба-ба-га-ла-ма-га". Грицевi, не знати чому, дуже се сподобалося, i  вiн
почав своїм пискливим голосом  навипередки  кричати:  "а  баба  галамага".
Професор уже готов був узнати його дуже  пильним  i  здiбним  хлопаком  i,
хотячи ще  лiпше  переконатися  про  се,  переставив  букви.  Несподiваним
способом  вiн  виставив  перед  учениками  букви  "баба",  але  Гриць,  не
дивлячися на них, а тiльки на професора, тонким спiвучим голосом  крикнув:
"галамага". Всi зареготалися, не виключаючи  й  самото  професора,  тiльки
Гриць, здивований, оглянувся i знов наголос сказав до свого сусiда:  "Цому
не клицис галамага?" Аж тодi бiдолаха  стямився,  коли  професор  потягнув
його за понятливiсть рiзкою по плечах.
   - Ну, а чого тебе там у школi навчили? - спитав батько,  коли  Гриць  у
полуднє вернув додому.
   - Вцились-мося "а баба галамага", - вiдповiв Гриць.
   - А ти вмiв? - запитав отець, не входячи в те, що се за така  дивовижна
наука.
   - Тазе вмiв, - вiдповiв Гриць.
   - Ну, так менi справуйся! - заохотив отець. - Як тут у  селi  вивчишся,
то пiдеш до мiста до бiльшої школи, а вiдтак  вийдеш  на  попа.  Жiнко,  а
дай-но йому що їсти.
   - Ба, - вiдповiв Гриць.


   IV

   Минув якраз рiк пiсля  того  важного  дня.  Блискучi  надiї  батька  на
Грицеву будущину давно розвiялись. Професор просто сказав йому,  що  Гриць
"туман вiсiмнадцятий", що лiпше зробить, коли вiдбере його додому i  назад
заставить гуси пасти. I справдi,  по  роцi  шкiльної  науки  Гриць  вертав
додому якраз  такий  мудрий,  яким  був  перед  роком.  Вправдi,  "а  баба
галамага" вiн вивчив докладно напам'ять, i не раз навiть у снi з уст  його
вилiтало се дивовижне  слово,  що  становило  немов  перший  порiг  усякої
мудростi, якого йому не судилося переступити. Але далi поза те слово Гриць
у науцi не поступив. Букви якось мiшалися перед його очима, i  вiн  нiколи
не мiг спiзнати їх з лиця, котре ш, а  котре  т,  котре  "люде",  а  котре
"мислiте" * (* ... котре "люде", а котре "мислiте"- назва буков  "Л"та"М"у
церковнослов'янському алфавiтi.). Про читання  вже  нiщо  й  говорити.  Чи
причина тому була в його непонятливостi, чи в кепськiм навчаннi професора,
сього  не  знати;  то  тiльки  певно,  що,  крiм  Гриця,  таких   "туманiв
вiсiмнадцятих" мiж тогорiчними школярами було 18 на ЗО, i всi вони пiд час
того шкiльного року робили собi блискучi надiї, як то буде гарно, як  вони
увiльняться  вiд  щоденних  рiзок,  позаушникiв,  штурханцiв,   "пац"   та
"попiдволосникiв" i як покажуться знов у повнiм  блиску  своєї  поваги  на
пасовищi.
   А вже хто як хто, а Гриць запевне найбiльше i найчастiше думав про  се.
Проклятий буквар, що його вiн  за  час  цiлорiчної  натуги  над  науковими
питаннями пошарпав i пофалатав * (* Пофалати - пошматувати.) трохи  не  на
сiчку, прокляте "а баба галамага"  i  проклятi  професорськi  причинки  та
заохоти до науки так надоїли йому, що вiн аж вихуд та поблiд i ходив увесь
час, мов сновида. Накiнець  змилувався  бог  i  послав  мiсяць  липень,  i
змилувався батько та сказав одного ранку:
   - Грицю!
   - Га? - сказав Гриць.
   - Вiднинi вже не пiдеш до школи.
   - Ба, - сказав Гриць.
   - Здiйми чоботи, капелюх i ремiнь,  треба  сховати  про  недiлю,  а  ти
запережися личком, вiзьми лупку * (* Л у п к а - обiдрана бараняча шапка.)
на голову та жени гуси пасти.
   - Ба! - сказав радiсно Гриць.


   V

   Гуси, звичайно - дурнi гуси, i сим разом не знали  про  радiсну  змiну,
яка їх чекала. Протягом цiлого року Грицевої шкiльної науки їх  пас  малий
сусiдський хлопчик Лучка, що звичайно тiльки й  робив  на  пасовиську,  що
копав ямки, лiпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей вiн  не
дбав зовсiм, i вони ходили самопас. Не раз їм лучилося зайти в царину *(*Ц
а р и  н  а  -  засiяне  загороджене  поле.),  i  тодi  вiд  пошкодованого
приходилось їм витерпiти багато проклять, а навiть побоїв.  А  крiм  того,
нещастя кiлька разiв того року зловiщим крилом перелетiло  понад  чередою.
П'ять молодих гусакiв i десять гусок господиня попродала  в  мiстi;  важко
прийшлось  iншим  розлучатися  з  ними.  Стару   попелясту   гуску   забив
хворостиною  в  шкодi  сусiд  i  у  варварськiй   безсердечностi   прип'яв
бездушного трупа за лапу до тiєї ж хворостини, волiк його так  через  цiле
пасовисько, а вiдтак кинув господаревi на обору * (*О б о р а - загiн  для
худоби.). А одного молодого гусака, красу й надiю  череди,  забив  яструб,
коли  раз  вiдблукався  вiд  своєї  рiднi.  Але  про  всi  тi   тяжкi   та
невiджалуванi страти череда сього року була бiльша,  нiж  торiк.  Дякувати
бiлому гусаковi i гривiй гусцi та й ще двом чи трьом молодим  її  донькам,
череда сього року виносила звиш 40 штук.
   Коли Гриць появився мiж ними з прутом, знаком своєї намiсницької влади,
зразу всi очi звернулися на нього i тiльки один  нiмiючий  сик  здивування
дався чути. Але анi бiлий гусак,  анi  грива  гуска  не  забули  ще  свого
колишнього доброго пастиря i  швидко  пригадали  собi  його.  З  голосними
викриками радостi i трiпотiнням крил вони кинулися до нього.
   - Де-де-де-де? - цокотiла грива гуска.
   - Адже в школi був, - вiдповiв гордо Гриць.
   - Ов! ов! ов! - дивувався бiлий гусак.
   - Не вiриш, дурню? - крикнув на нього Гриць i швякнув його прутом.
   - А сьо-сьо-сьо? А сьо-^ьо-сьо? - дзьобо-тiли, громадячись коло  нього,
iншi гуси.
   - То нiби, що я навчився? - формулював їх питання Гриць.
   - Сьо-сьо-сьо-сьо? - дзьоботiли гуси.
   - А баба галамага! - вiдповiв Гриць. Знов сик  зачудування,  немов  анi
одна з тих 40 гусячих голiв не могла зрозумiти  такої  глибокої  мудростi.
Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарештi бiлий гусак здобувся на слово.
   - А баба галамага! А баба галамага!  -  скрикнув  вiн  своїм  дзвiнким,
металiчним голосом, випростувавшися, пiднiсши високо голову i  трiпочу  чи
крилами. А вiдтак, обертаючись до Гриця, додав, немов аби його  ще  бiльше
пристидити:
   - А кши, а кши!
   Гриць був зламаний,  засоромлений!  Гусак  в  однiй  хвилi  переймив  i
повторив ту мудрiсть, що| коштувала його рiк науки!
   "Чому вони його до школи не давали?" - подумав собi Гриць i погнав гуси
на толоку.



   ЛИС I ДРОЗД

   Iшов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустрiч йому Вовк.
   - Кабане, Кабане, куди йдеш?
   - У Київ на ярмарок.
   - Вiзьми й мене з собою.
   - Ходи, кумочку.
   Iшли, iшли, аж назустрiч їм Лис.
   - Кабане, Кабане, куди йдеш?
   - У Київ на ярмарок.
   - Вiзьми й мене з собою.
   - Ходи, кумочку.
   Iшли вони, йшли, аж назустрiч їм Заєць.
   - Кабане, Кабане, куди йдеш?
   - У Київ на ярмарок.
   - Вiзьми й мене з собою.
   - Ходи, небоже.
   Ось вони всi йдуть. Iшли, йшли, аж пiд нiч наскочили на яму, глибоку та
широку. Кабан скочив - не перескочив, а за ним i всi iншi поскакали i  всi
разом у яму попадали. Що  робити,  мусять  ночувати.  Зголоднiли  вони,  а
вилiзти нема куди, їсти нема чого. От Лис i надумав.
   - Нумо,- говорить,- пiснi спiвати. Хто найтонше голосом  потягне,  того
ми й з'їмо.
   От вони й затягли. Вовк, звiсно, найгрубше: у-у-у! Кабан  трохи  тонше:
о-о-о! Лис iще тонше: е-е-е! А  Зайчик  зовсiм  тоненько  запищав:  i-i-i!
Кинулися всi на бiдолашного Зайчика, розiрвали його та й з'їли. Та що  там
їм iз того Зайця за ситiсть? Ще не розвиднiлось гаразд,  а  вже  всi  вони
такi голоднi, що ледве дихають. Знов Лис загадує:
   - Нумо пiснi спiвати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з'їмо.
   Почали спiвати. Хотiв Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє  грубо:
у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли.
   Лишилися ще два: Кабан i Лис. Подiлилися вони  Вовковим  м'ясом.  Кабан
швидко з'їв свою часть, а Лис трошки з'їв, а решту сховав пiд себе.  Минув
день, минув другий. Кабан голодний, нема що їсти,  а  Лис  усе  в  куточку
сидить, витягає по шматочку Вовкового м'яса та й їсть.
   - Що се ти, кумочку, їси?- питає його Кабан.
   - Ой, кумочку,- зiтхає Лис.- Що маю робити!  Свою  власну  кров  п'ю  з
великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собi груди,  висисай  помалу
кров, то побачиш, що й тобi легше стане.
   Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров  собi  груди,
та поки дiйшов до того, щоб  напитися  своєї  кровi,  то  й  увесь  кров'ю
пiдплив та й став зовсiм небiжчик. От Лис тодi й кинувся на його  м'ясо  i
ще кiлька день мав що їсти. Та далi не стало й  Кабанового  м'яса.  Сидить
Лис у ямi, i знов йому голод допiкає. А над тою ямою стояло дерево,  а  на
деревi Дрозд гнiздо в'є. Дивиться Лис на нього, дивиться  з  ями,  а  далi
почав промовляти:
   - Дрозде, Дрозде, що ти робиш?
   - Гнiздо в'ю.
   - Нащо тобi гнiздо?
   - Яєць нанесу.
   - Нащо тобi яєць?
   - Молодi виведу.
   - Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дiтей
поїм.
   - Не їж, Лисику, зараз тебе виведу,проситься Дрозд.
   Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути.  От  вiн  щодуху
полетiв лiсом, почав збирати патички, гiллячки та все в яму кидає.  Кидав,
кидав, поки Лис по тих патичках iз ями не вилiз. Думав Дрозд, що вiн  пiде
собi геть, та де тобi! Лис лiг пiд Дроздовим деревом та й говорить:
   - Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?
   - Вивiв.
   - Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дiтей поїм.
   - Не їж, Лисику, вже я тебе нагодую. Дрозд  горює.  Дрозд  нудьгує,  як
йому Лиса нагодувати. Далi надумав i каже Лисовi:
   - Ходи зо мною!
   Вийшли вони з лiсу, а попiд лiсом польова дорiжка йде.
   - Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисовi,- а я буду мiркувати,  чим  тебе
нагодувати.
   Бачить Дрозд, а дорiжкою баба йде, чоловiковi в  поле  полуденок  несе.
Скочив Дрозд у калюжку, у водi обмочився, в пiску обтатлявся та й бiгає по
дорiжцi, пурхає сюди й туди, немов зовсiм лiтати не може.  Бачить  баба  -
пташина мокра та немiчна.
   "Дай,- думає,- зловлю отсю пташину, принесу додому,  буде  забавка  для
дiтей".
   Пiдбiгла трохи за Дроздом-вiн бiжить, пурхає, та  не  летить.  От  вона
поставила кошик з горнятками на дорiжцi, а сама  давай  Дрозда  ловити.  А
Дрозд то пiдбiгає, то пiдлiтає, а все далi та далi, а баба все за  ним  та
за ним. Нарештi, бачачи, що вона вiдбiгла вже досить  далеко  вiд  свойого
кошика, знявся вгору та й полетiв. Баба тiльки рукою махнула та  й  вертає
назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона  бiгала
за Дроздом, а Лис тим часом вискочив iз жита та до горняток. Повиїдав  усе
чисто, решту порозливав, а сам драла.
   Сидить Дрозд на деревi та й в'є гнiздо, аж тут зирк, а Лис пiд деревом.
   - Дрозде, Дрозде,- говорить Лис,- чи вивiв ти мене з ями?
   - Вивiв, Лисику.
   - А нагодував ти мене?
   - Нагодував.
   - Ну, тепер же напiй мене, а то я твої дiти геть поїм.
   - Не їж, Лисику, я тебе напою. Дрозд горює. Дрозд -нудьгує, як би  йому
Лиса напоїти. Далi надумав i каже Лисовi:
   - Ходи зо мною!
   Вийшли з лiсу знов на ту саму польову дорiжку.
   - Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисовi,-- а я буду мiркувати, чим  тебе
напоїти.
   Бачить  Дрозд,  а  дорiжкою  чоловiк  їде,  бочку  води  везе   капусту
пiдливати. Пiдлетiв Дрозд, сiв коневi на голову, дзьобає.
   - А тю!- крикнув чоловiк та  й  замахнувся  на  Дрозда  батогом.  Дрозд
пурхнув, а чоловiк луснув батогом коня по головi. Мов нiчого й не  бувало,
сiв собi Дрозд на другого коня та й дзьобає його в голову. Знов замахнувся
чоловiк i знов луснув коня по головi. Розлютився чоловiк  на  Дрозда.  "От
каторжна пташина!- думає собi.- I чого вона прив'язалася!"
   Дрозд тим часом сiв на бочку з водою та й дзьобає собi.
   "Чекай же ти",-думає чоловiк та несподiвано як вихопить ручицю з  воза,
як не лусне по  бочцi!  Дрозда  не  вцiлив,  а  бочка  вiд  важкого  удару
похитнулася та й гепнула з воза на землю, i вся вода  з  неї  вилилася  та
потекла здоровою рiчкою по дорозi. Вискочив Лис iз жита, напився доволi, а
чоловiк, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку i поїхав додому.
   Сидить Дрозд на деревi та й в'є собi гнiздо, аж тут зирк,  а  Лис  знов
пiд деревом.
   - Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?
   - Вивiв.
   - Нагодував ти мене?
   - Нагодував.
   - Напоїв ти мене?
   - Напоїв.
   - Ну, а тепер посмiши мене, а то я, їй-богу, твоїх дiтей живцем поїм.
   - Не їж, Лисику, я тебе посмiшу. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому
Лиса посмiшити, а далi й каже:
   - Ходи зо мною!
   Вийшли з лiсу знов на польову дорiжку. Лис засiв у житi та  й  жде.  Аж
ось їде дорогою той самий чоловiк, що вперед  їхав  з  водою:  сам  сидить
напередi, а ззаду сидить його синок з паличкою в руцi. Пiдлетiв Дрозд, сiв
на плече чоловiковi та й дзьобає.
   - Ой тату,- каже хлопець,- на вас птах сидить! Не  ворушiться,  я  його
заб'ю.
   Ще старий не вспiв гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне
паличкою - лусь батька по плечу! Дрозд тiльки фуркнув, а по хвилi  сiв  на
друге плече чоловiкове. Знов розмахнувся хлопець i ще дужче влучив  батька
по плечу.
   - Ой сину, що се ти робиш?- крикнув батько.
   - Цитьте тату! Якась пташка все сiдає на вашi плечi, я її мушу зловити.
   - То лови, а не бий!- з болю кричить батько.
   Полiтав, полiтав Дрозд та й сiв старому на голову  та  й  дзьобає  його
солом'яну крисаню*(* К р ис а н я - капелюх.), немов  тут  йому  й  мiсце.
Махнув хлопець долонею, щоб його спiймати,фуркнув Дрозд. Сiв удруге,  знов
хлопець на нього намiрився рукою - знов надармо.
   "Чекай же ти, бiсова птице! Вже я тебе почастую!"- подумав  хлопець.  I
коли Дрозд утрете сiв на батькову  голову,  вiн,  не  тямлячи  гаразд,  що
робить, як не замахнеться палицею, як не трiсне старого по головi, аж тому
свiт замакiтрився. Дрозд фуркнув i полетiв собi  геть.  А  Лис,  сидячи  в
житi, дивився на се все i аж за живiт держався  зо  смiху  над  Дроздовими
штуками.
   Бачить Дрозд, що Лис такий радий, i вiдiтхнув свобiдно.
   "Ну,- думає собi,- тепер, чень* (* Ч е  н  ь  -  мабуть.),  дасть  менi
спокiй, не буде моїм дiтям грозити".
   Та ледве вiн знов узявся будувати своє гнiздо, аж зирк.  Лис  уже  знов
пiд деревом.
   - Дрозде, Дрозде,- мовить Лис,вивiв ти мене з ями?
   - Вивiв.
   - Нагодував ти мене?
   - Нагодував.
   - Напоїв ти мене?
   - Напоїв.
   - Розсмiшив ти мене?
   - Розсмiшив.
   - Ну, а тепер ще мене постраши, бо коли нi, то я твоїх дiтей поїм.
   Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далi й каже:
   - Що ж маю робити? Ходи зо мною, я тебе настрашу.
   Веде Дрозд Лиса попiд лiс дорогою на  велике  пасовисько.  Там  паслася
велика череда овець. Пастухи сидiли в колибi* (* К о л и  б  а  -  хатинка
пастухiв.), а пси  бiгали  довкола  череди,  пильнували  овець.  Став  Лис
здалека, на краю лiсу, та, побачивши псiв, не хоче йти далi.
   - Що, Лисику, страшно?- питає Дрозд.
   - Нi, не страшно,- каже Лис,- а тiльки я втомився, не хочу йти далi.
   - Як же ж я тебе настрашу, коли ти не хочеш далi йти?- питає Дрозд.
   - Страши як знаєш,- мовить Лис,- але знай, що коли не настрашиш,  то  я
твоїх дiтей з кiстками схрупаю.
   - Добре,- каже Дрозд,- лягай же ти собi ось тут у жито i  гляди,  що  я
буду робити. А коли тобi  почне  бути  страшно,  то  крикни  менi,  щоб  я
перестав.
   Полетiв Дрозд, сiв собi на землi перед псами та й порпає землю лапками.
Кинулися пси до нього, вiн пiдлетiв, та зараз же сiв  знов  недалеко  того
мiсця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а  того
й не бачить, що пси пiдходять усе ближче та ближче. Далi Дрозд  зривається
з землi i, одним крилом треплючися, мов скалiчений, починає летiти  просто
до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що бiда, як не схопиться з мiсця,  як  не
крикне до Дрозда:
   - Ну, що ж ти, дурню! Та бо ти направду псiв на мене ведеш!
   Тут його пси побачили. Як не кинуться за ним! Ледве Лис здужав пробiгти
кiльканадцять крокiв, уже пси здогонили його i роздерли. Таке-то,  бачите:
хто хитрощами та пiдступом воював, той вiд пiдступу й погиб.



   МАЛИЙ МИРОН

   I

   Малий Мирон - дивна дитина. Батько втiшається ним i каже, що вiн чудово
розумна дитина, але батько, звiсна рiч, сторонничий суддя. Та й ще Миронiв
батько - чоловiк уже в лiтах, ледве дочекався дитини,  i,  значиться,  яка
там будь собi дитина, все вона у нього золота, i розумна, i гарна.  Сусiди
тихо шептали собi, що Мирон "якесь не таке, як люди": iде  та  й  розмахує
руками, гуторить щось сам до себе, вiзьме прутик, швякає  по  повiтрi  або
стинав головки з будякiв та ластiв'ячого  зiлля.  Серед  iнших  дiтей  вiн
несмiлий i непроворний, а коли часом i вiдiзветься з чим-будь, то говорить
таке, що старшi як почують, то тiльки плечима стискають.
   - Василю, - говорить малий Мирон до малого  Василя,  -  ти  доки  вмiєш
рахувати?
   - Я? А доки маю вмiти? П'ять, сiм, парканацять.
   - Парканацять! Ха, ха, ха! А то скiльки парканацять?
   - Ну, скiльки ж має бути? Я не знаю!
   - Та то нiскiльки. От сядь лишень, будемо рахувати!
   Василь сiдає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком*
(* Б у ч о к - паличка.) об землю: один, два, три, чотири...
   Василь слухає, слухає, а далi  встав  i  побiг.  Мирон  i  не  замiтив:
сидить, цюкає i рахує  далi  й  далi.  Надiйшов  старий  Рябина,  кахикає,
харкотить i охає, - Мирон не чує, все своє. Старий зупинився  близ  нього,
слухає, слухає... Мирон дорахував уже до чотириста.
   - А ти, невiтцiвська дитино, є! - сказав старий своїм звичайним,  трохи
носовим голосом. - А ти що робиш?
   Малий Мирон аж  звергся  *  (*  Звергтися  -  здригнутися.)  i  обернув
заляканi оченята на старого Рябину.
   - Та ти землицю святу б'єш, е? Ти не знаєш, що землиця - наша мама? Дай
сюди той бучок!
   Мирон дав, не розумiючи майже,  чого  хоче  вiд  нього  старий.  Рябина
шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так  за  бучком,
як за тим, що старий перервав йому рахунок.
   - Iди додому та "Отче наш" говори, е-е-е, анiж маєш такi збитки робити!
- сказав старий з суворим видом i пошкандибав далi. Мирон довго глядiв  за
ним, усе ще не можучи зрозумiти, за що се старий прогнiвався i  чого  хоче
вiд нього.


   II

   Малий Мирон над усе любить бiгати  сам  по  зелених,  цвiтастих  лугах,
помiж широколистi лопухи  та  пахучий  ромен,  любить  упиватися  солодким
запахом  росистої  конюшини   та   квiтчатися   прилипчастими   лопуховими
гудзиками, яких так i насиляе * (* Насиляти - начiпляти.) на себе вiд  нiг
до голови. А ще рiчка, через  котру  з  городу  треба  йти  на  пастiвник,
невеличка  супокiйна  пiдгiрська  рiчечка,  з  глибокими,   стрiмкими   та
обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими  бродами,  котрих  дно
покрите дрiбними плиточками, оброслими м'яким зеленим водоростом,  довгим,
мов зеленi шовковi пасма, - ота рiчка -  то  правдива  розкiш,  то  сильна
принада для Мирона. Там вiн цiлими годинами любить  сидiти,  запхавшися  в
високий зелений косiтник або мiж густе лапасте листя надбережного пiдбiлу.
Сидить i вдивляється у плюскiтливу  воду,  в  мигаючу  пiд  напором  хвилi
траву, в ковбликiв * (* Ковблик - дрiбна рiчкова риба.), що час  вiд  часу
вилазять зi своїх печер або випливають iз глибшого плеса, нипають по  днi,
шниряючи за водяним хробацтвом, то знов  вистобурчують  свою  тупу  вусату
мордочку аж над воду, хапнуть раз повiтря та й утiкають  чимборше  в  свою
криївку * (* Криївка - захисток, схованка.), немовби закоштували не  знати
якої присмаки. А тим часом сонце жарить  iз  безхмарного  темно-блакитного
неба, грiє Мироновi плечi i все тiло, але не пече його за широким  листом.
Любо йому.  Невеличкi  його  сiрi  оченята  живо  бiгають,  дитиняче  чоло
стягається, - думка починає рушатися.
   - От сонечко, - чому воно таке невеличке, а  татуньо  казали,  що  воно
велике? То певно, в небi лиш така невеличка дiрка прорiзана, що  його  лиш
стiльки видно!
   Але зараз же в його головi заворушилася й друга думка.
   - Ба, а як же воно? Сходить, там дiрка мала; заходить, то й там  дiрка.
Хiба ж дiрка разом iз сонцем по небi ходить?
   Се не може йому помiститися в головi,  i  вiн  обiцяє  собi,  що  скоро
додому, то зараз  запитається  татуня,  яка  то  в  небi  на  сонце  дiрка
прорiзана?
   - Мироне! Мироне! - чути здалека крик. То мати  кличе.  Мирон  почув  i
схопився, збiг iз берiжка над бродок, аби перейти через рiчку, та й  нараз
зупинився. Багато разiв уже вiн переходив через  рiчку,  та  й  нiчого,  а
тепер нараз нова поява впала йому в очi. Вiн стояв якраз  проти  сонця  i,
дивлячися в воду, побачив нараз замiсть плиткого * (*  Плиткий  -  мiлкий,
неглибокий.) дна, камiнчикiв i м'яких зелених  пачосiв  водоросту  -  одну
бездонне глибоку синяву. Вiн не знав iще, що се небо з води всмiхається до
нього, i зупинився. Як же тут iти в таку глибiнь?  I  вiдки  вона  взялася
нараз? Вiн став i почав  уважно  розглядати  глибiнь.  Усе  однаково.  Вiн
присiв. Однаково, - тiльки при берiжку видно знайомi камiнчики та  й  чути
звичайний любий журкiт води на бродi. Вiн повернувся лицем у  другий  бiк,
за сонцем: глибiнь щезла, брiд плиткий, як був. Се вiдкриття i втiшило,  i
здивувало його. Вiн почав повертатися на всi боки, пробуючи  i  втiшаючись
дивним явищем. А про мамин клик i зовсiм забув!
   I довго так стояв малий  Мирон,  то  схиляючись,  то  повертаючись  над
бродом, але лiзти в воду все якось не смiв. Усе здавалося йому, що ось-ось
серед плиткого камiнчастого броду  земля  розскочиться,  i  зiне  бездонна
блакитна глибiнь пiд рiчкою, мiж високими берегами, i полетить  вiн  у  ту
глибiнь далеко-далеко, щезне в нiй, мов трiсочка, кинена в глибоку,  темну
криницю. I хто знає, як довго був би вiн стояв над  бродом,  якби  не  був
надiйшов сусiд Мартин, що з вилами й граблями квапився до сiна.
   - А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш додому?
   - Та я хочу йти, але боюся.
   - Чого?
   - Та от, адiть! - I вiн показав бездонну синяву в водi.
   Мартин не порозумiв.
   - Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.
   - Плитко? - спитав недовiрливо Мирон. - А от яка глибiнь!
   - Глибiнь? Ади, що не глибiнь, - сказав Мартин i, як був у ходаках * (*
Ходаки - постоли, м'яке селянське взуття iз шкiри.), так i перейшов  через
брiд, мало й замочивши їх. Той перехiд Мартина осмiлив  i  Мирона,  i  вiн
перейшов через воду i побiг горi огородом додому.
   - Який се дурний  хлопець!  П'ять  лiт  має,  а  ще  броду  боїться,  -
пробовкнув сусiд i пiшов до сiна.


   III

   А коли лiтом усi старшi з хати пiдуть у поле, Мирон лишається сам,  але
не в хатi. В хатi вiн боїться.  Боїться  "дiдiв  у  кутах",  тобто  тiней,
боїться  череватого  комина,  чорного  внутрi  вiд  сажi,  боїться  грубої
дерев'яної клюки, вбитої в вiконце, що в повалi * (* Повала - стеля.)  для
пропускання диму вiд скiпок, якими свiтять зимою. Мирон лишається надворi.
Там вiн може  собi  гуляти,  рвати  зiллячко  i  розщипувати  на  кусники,
будувати хатки з трiсок i патичкiв, що на дровiтнi, або й так собi  лежати
на приспi,та грiтися на сонцi, та слухати цвiркоту горобцiв на  яблуньках,
та глядiти на синє небо. Любо йому, i на дитиняче чоло знов  немов  хмарка
набiгає - се думка надходить.
   - А чим то воно чоловiк усе видить? I небо, i зiлля, i тата з мамою?  -
таке питання насувається йому нi звiдси, нi звiдти. - Або чим чує? Он каня
* (* Каня - шулiка.) кевкає, кури кудкудачуть... Що то  таке,  що  я  тото
чую?
   Йому здається, що все  те  чоловiк  дiє  ротом,  i  видить,  i  слухає.
Рознiмає рот: так i є, видно все, чути все...
   - А може, нi! Може, очима?
   Зажмурює очi. Ов, не видно нiчого. Рознiмає:  видно  й  чути.  Зажмурює
знов - не видно, але чути.
   - Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? - Знов  рознiмає  i
затуляє рот - чути! Далi очi - все чути. Аж ось прийшла  думка  -  заткати
пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то  що  таке?  Чути  шум,  але  не  чути  нi
кудкудакання курей, нi кевкання канi. Вiднiмає пальцi - чути кудкудакання,
а шуму нема. Другий раз - те саме.
   "Що се таке? - мiркує сам собi Мирон.  -  Еге,  знаю  вже!  Вухами  чую
кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже".
   Пробує раз i другий - так, зовсiм так!
   А коли поприходили  женцi  на  полуднє,  вiн,  пiдскакуючи,  бiжить  до
батька.
   - Татуню, татуню! Я щось знаю!
   - Та що таке, моя дитино?
   - Я знаю, що чоловiк очима видить. По батьковiм лицi перебiг усмiх.
   - А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.
   - Як, як?
   - Та  так,  що  як  не  затикати  вуха  пальцями,  то  чути,  як  курка
кудкудакає, а як заткати, то чути тiльки шум.
   Батько зареготався,  а  мати,  остро  позирнувши  на  Мирона,  сказала,
намахуючи йому ложкою:
   - Iди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далi женився,  а
такi дурницi говорить?  Чому  ти  нiколи  не  погадаєш  наперед,  що  маєш
сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопатi вивiз?.. Таже  чоловiк  усе
чує вухами! - i шум, i кудкудакання.
   -  А  чому  ж  не  чує  разом!  Тiльки  як  не  затикати  вух,  то  чує
кудкудакання, а як заткати, то чує шум? - запитав малий. -  От  потрiбуйте
самi! - I вiн справдi для перекони заткав свої вуха пальцями.
   Мати проворкотiла ще щось, але вiдповiдi на те питання не знайшла.


   IV

   А вже найбiльша була бiда Мироновi з тим мисленням! Не вмiв мислити, та
й годi. Що тiльки, бувало, скаже, все якесь не таке, як  треба,  все  мати
або хто-будь другий каже йому:
   - Та чому ти, тумане вiсiмнацятий, не помислиш уперед, що маєш  казати,
а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!
   I що вже бiдний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потiм сказати щось
розумного, - нi, не можна,  та  й  годi.  Бiдний  Мирон  прийшов  до  того
переконання, що вiн не вмiє мислити!
   Ото раз сидить уся родина при обiдi довкола  великого  стiльця  насеред
хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й  крупами  засипана.
Всi їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разiв зо два, а далi задивився  на
те, що так тихо стало в хатi, нiхто й слова не скаже. Нi  вiдси  нi  вiдти
здається йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але  що  би  тут
такого? Треба наперед розмислити, а то всi  будуть  смiятися,  ще  й  мама
насварять. Що би тут сказати? I малий Мирон зачинає мислити.
   Ложка, як нiс її вiд рота до миски, так-таки застигла в повiтрi враз iз
рукою.  Очi  недвижне  вперлися  в  пустий  простiр,  а  далi   мимовiльно
зупинилися на  образi  матерi  божої,  що  висiв  на  стiнi;  губи  тiльки
рушаються, мов щось шепчуть.
   Слуги побачили се, ззирнулися помiж собою, трунули одно друге  лiктями,
а дiвка-служниця шепнула навiть до старого Iвана.
   - Ану, вiн зараз якусь дурницю вистрiлить.
   - Ба, не знати, - почав  звiльна  Мирон,  -  чому  тото  свята  матiнка
дивиться, дивиться, а капусти не їсть?..
   Бiдний Мирон, хоть i як мучився, не мiг нiчого лiпшого придумати, може,
для того, що його насилу заставляли думати "так, як люди".
   Смiх, регiт, звичайна нагана матерi враз iз  "туманом  вiсiмнацятим"  -
бiдний Мирон заплакав.
   - Та що ж, коли я не вмiю мислити так, як люди! - сказав вiн, обтираючи
сльози.


   V

   Що з нього буде? Який цвiт розiв'ється з того пуп'янка? Се й проповiсти
не тяжко. Лучаються по наших селах доволi часто такi дивовижнi появи.  Все
у них змаленьку не так, як у людей: i хiд, i обличчя, i волосся, i  слова,
i вчинки. А коли прийдеться такiй дитинi вiк  жити  пiд  тiсною  сiльською
стрiхою, без ширшого досвiду, без яснiшого знання, коли вiдмалку  нетямучi
родичi почнуть натовкати в неї все на такий спосiб, "як звичайно у людей",
то їм i вдасться придавити вроджений нахилок до своєрiдного; всi невживанi
i приголомшенi здiбностi дитини занiмiють i  занидiють  у  зав'язку,  i  з
малого  Мирона  вийде  кепський  господар  або,  що   гiрше,   не   доразу
приголомшена живiсть та прудкiсть характеру попре його до злого, не можучи
розвитися на добро, - стане вiн забiякою, ворожбитом, що вiритиме у власнi
привиди, i буде туманити людей iз щирого серця.
   Але коли така дитина натрапить на люблячого  i,  що  головне,  не  дуже
вбогого вiтця, котрий схоче i зможе потягнутися з  остатнього,  щоб  своїй
дитинi створити очi у свiт, то тодi - що ж тодi? Чи ви  думаєте,  що  доля
дитини стане кращою, так, як звичайно розумiють люди кращу долю?  Коби  не
так! У школi дитина хапатися буде науки на диво, впиватися  буде  нею,  як
недужий свiжим повiтрям, i скiнчить на тiм, що перейметься правдами  науки
i забажає перевести їх у життя. I стане малий Мирон гарячим  проповiдником
тих правд, понесе  їх  мiж  темних  i  пригноблених,  пiд  рiднi  сiльськi
стрiхи... Ну, i незавидна чекає його доля! Навiстить вiн i стiни  тюремнi,
i всякi нори муки та насилля людей над людьми,  а  скiнчить  тим,  що  або
згине десь у бiдностi, самотi та  опущеннi  на  якiмось  пiддашшi,  або  з
тюремних стiн винесе зароди смертельної недуги, котра перед  часом  зажене
його в могилу, або, стративши вiру в святу, високу правду, почне  заливати
черв'яка горiлкою аж до цiлковитої нестями. Бiдний малий Мирон!..



   МIЙ ЗЛОЧИН

   Нi, не видержу! Не можу довше видержати! Мушу  прилюдно  признатися  до
грiха, хоч знаю наперед, що на душi менi не буде легше вiд  того.  Адже  ж
вiдплата тут неможлива,  бо  яка  ж  вiдплата  може  винагородити  невинне
пролиту кров, надолужити замордоване життя?
   Аж страшно менi робиться, коли цiла ота нещасна  подiя  ясно,  з  усiми
подробицями вирине в моїй пам'ятi. Вiд того часу минуло багато лiт,  певно
бiльше як тридцять. Я був тодi  невеличкий  сiльський  хлопчина  i  бiгав,
граючись, по лiсах i полях мойого рiдного села.
   Власне надiйшла весна, один iз перших гарних теплих днiв. Перший раз по
довгiй зимовiй неволi в тiсних  душних  хатах  ми,  сiльськi  дiти,  могли
побiгати собi свобiдно. Ми вибiгли на сiножать, що ще була гола i сiра вiд
скиненої недавно зимової перини. Тiльки  десь  не-десь  прокльовувалася  з
землi свiжа зелень: сквапливi острi листки тростини, ще позвиванi в  острi
шила листки хрiну та лопухiв над потоком. Тiльки в недалекiм  лiсi  сподом
усе забiлiлося вiд дикого часнику, що власне починав уже  вiдцвiтати,  вiд
бiлих i синiх пiдлiщкiв.
   Над нами здвигалося темно-синє склепiння неба, всмiхалося сонце,  а  на
далеких вершках Карпат блискотiли ще здоровi снiговi шапки,  мов  iскристi
дiамантовi корони. Та їх краса  не  зворушувала  нас  надто  дуже,  бо  ми
почували кождої хвилi холодний зимовий подув, що  йшов  вiд  них  униз  до
сходу сонця. I рiчка  почувала  се;  вранцi  вона  була  ясна  i  чиста  i
плюскотiла тихенько, мов улiтi, а тепер клекотiла гнiвно  в  своїх  тiсних
берегах i протискалася вниз своїми жовтаво-брудними  розбурханими  водами:
се були якраз отi блискучi дiаманти, розтопленi весняним сонцем.
   Та все те не в силi було попсувати нашу  весняну  радiсть.  Ми  ходили,
скакали, i пiдскакували,  i  бiгали  довкола,  i  вiдвiдували  всiх  наших
знайомих: старого могучого дуба на  краю  лiсу,  що  то  по  його  крiпких
конарах * (* К о н а р-гiлка.) ми лiтом лазили навзаводи з вивiрками *  (*
В и в i р к  а-  бiлка.);  високу  похилену  березу  з  жалiбно  навислими
тоненькими гiлками, що ми їх звичайно надуживали  на  гойданку  на  велику
гризоту  пана  лiсничого;  тихi  криницi  в  лiсовiй  гущавинi,   де   ми,
позасiдавши за грубими яворами та в'язами, не  раз  придивлялися  вечорами
лисам, борсукам та  диким  кабанам,  що  сюди  приходили  пити;  i  вкiнцi
глибокi, чистi млинiвки* (*  Млинiвка  -  ставочок.),  де  ми  щонедiлi  з
гачками чатували на щупакiв, а коли припекло сонце,  з  криком  i  реготом
освiжувалися в чистiй холоднiй водi.
   Кожне мiсце довкола тих млинiвок, найбiльш улюблений терен наших забав,
оглядали i обнишпорювали ми зовсiм докладно. Се  був  спуст  стародавнього
великого ставу. Пiвперек долини, вiд лiсу до лiсу  пiдiймалася  здоровенна
гребля, що тепер, обрiвняна  i  здавна  розорювана  плугом,  виглядала  як
довгий рiвний горб, тiльки в трьох мiсцях перерваний: раз потоком, що  тут
скручував аж пiд лiс i гнiвно  булькотiв  i  рвав  та  пiдмулював  високий
стрiмкий берег, i два рази згаданими вже млинiвками,  одинокими  останками
колишнього панського ставу. Тi млинiвки були не надто широкi, глибокi з на
сажень, отiненi декуди вiльхами, вербами та лозовими корчами. Лiтом  густа
пахуча трава та квiтки бiлої конюшини  нависали  з  берегiв  аж  над  саме
водяне дзеркало. Тепер, щоправда, довкола було досить голо i сумно, та й у
водi, що влiтi густо-часто  оживлювалася  плюскотом  щупакiв  i  громадами
червонооких плотиць, якi звичайно плавали цiлими купами пiд проводом одної
найбiльшої, тепер було тихо. Та ми, проте, щокрок заглядали цiкаво в  воду
пiд кожний прут, пiд кожний зiв'ялий лопух, у кожний корч, чи не задушився
де який наш знайомий щупак пiд льодом або чи панi видра  не  була  ласкава
зробити нашим рибам вiзиту.
   - Пес! Пес! - засичали нараз два чи три хлопцi, що  йшли  передо  мною,
схилилися до землi i поповзли тихо наперед, намагаючися обступити  довкола
один корч.
   - А вам що таке? Що там таке? - запитав я поневолi також шептом.
   - Птах! Птах! Не бачиш його?
   - Де вiн? Де?
   - Ось тут у корчi. Побiг. Ми ще такого не видали. Не лiтає, мабуть, лиш
бiгає.
   Поки ще хлопцi обступали  корч,  я  пiшов  просто  до  середини  корча,
обережно розгорнув густi гiллячки i побачив справдi невеличкого пташка, що
сховався в торiшнiй сухiй травi.  Не  знаю,  чи  вiн  був  ослаблений,  чи
переляканий, досить, що, побачивши мене над собою, не полетiв i не  побiг,
i я в тiй хвилi мав його в руцi.  Всi  хлопцi  позбiгалися,  аби  побачити
мойого бранця.
   - Ах, який гарний!
   - Такого пташка я ще не бачив нiколи.
   - Гляньте лише на його очi!
   - А його пiр'ячко!
   Се був маленький болотяний пташок,  якi  в  нашiй  пiдгiрськiй  околицi
показуються дуже рiдко. Пiр'я  на  нiм  було  попелясто-сiре  з  легеньким
перловим полиском, дзьобик тоненький, темно-зеленкуватий  i  такi  ж  самi
довгi тонесенькi ноги.  Вiн  сидiв  тихо,  затулений  у  моїй  долонi,  не
трiпався, не дряпав i не дзьобав, як се звичайно чинять iншi  дикi  птахи,
коли їх зловити в руку.
   - Що ти будеш робити з ним? -  запитали  мене  деякi  хлопцi,  озираючи
зависними очима гарну добичу в моїй руцi.
   - Понесу його додому.
   - Будеш його пекти?
   - Або я знаю. Буду його годувати.
   - А знаєш, що вiн їсть?
   - Побачу. Коли не схоче їсти хлiба, то, може, буде їсти мух, а коли  не
мух, то хробакiв, а коли не хробакiв, то слимакiв, або сiм'я,  або  пшоно.
Вже щось винайду для нього.
   Я справдi понiс малого гарного пташка  додому  i  посадив  його  не  до
клiтки, а в середину подвiйного вiкна, де мав бiльше куди бiгати i лiтати,
бiльше свiтла i повiтря. Пташок не лiтав  i  не  перхав,  а  тiльки  бiгав
вздовж шиб, тут i там постукуючи своїм тоненьким дзьобиком о скло та раз у
раз, як менi бачилось, тужно поглядаючи на  широкий  вольний  свiт.  Часом
зупинявся, схиляв головку i знов пiдносив її  наглим  пташачим  рухом  або
перехилював її набiк, так,  що  одно  око,  бачилось,  блукало  по  гiлках
близької яблунi, i потiм знов потакував головкою так сумно i  зрезигновано
* (* Зрезигновано -безнадiйно.), немовби хотiв сказати:
   - Ах, там надворi так гарно i тепло, та моя весна пропала! Я в неволi!
   Мене щось немов шпигнуло в серце, коли я кiлька хвиль придивлявся сьому
пташковi. Менi самому зробилося сумно.
   - Пусти його! Пощо будеш його держати тут! - прошептало щось  у  мойому
нутрi.
   - Але ж вiн такий гарненький! I я ж зловив його! -  вiдповiв  я  вперто
собi самому. - Може,  вiн  привикне.  Коли  б  я  тiльки  знав,  чим  його
годувати!
   З годуванням мав я справдi чимало клопоту.  Я  поклав  пташковi  кiлька
кришечок хлiба, кiльканадцять зерняток проса i кiльканадцять  хатнiх  мух,
кожний рiд поживи окремо в чистенькiй мушлi  *  (*  Мушля  -  черепашка.),
поставив йому черепок води i пiшов геть, аби лишити його  в  спокої.  Коли
вечором я повернув додому i зазирнув до свойого пташка, то побачив, що вiн
анi не  доторкнувся  до  поживи,  тiльки  сидiв  у  кутику,  високо  вгору
простягнув тоненьку шийку i, не зми-гаючи оком, глядiв крiзь вiкно надвiр,
де серед пурпурової пожежi заходило сонце за снiгову шапку Хребти-гори,  i
вiд часу до часу потакував головкою так сумовито i безнадiйно, що я не мiг
довше дивитися на нього.
   "Може, се нiчна пташина, - подумав я, - i аж уночi буде їсти".
   Ся думка заспокоїла мене трохи, i я спав твердо i не думав про  пташка.
Скоро рано, ще до схiд сонця, я побiг  знов  до  свiтлицi  i  зазирнув  до
вiкна. Пташок усе ще сидiв на тiм самiм мiсцi, де я вчора бачив його,  усе
ще простягав шийку високо догори i все ще, не змигаючи оком, глядiв  крiзь
вiкно на широкий, вольний свiт отам за скляними шибами i вiд часу до  часу
потакував головкою. До поживи анi не доторкнувся.
   - Пусти його! Пусти його! - закричало щось у мойому нутрi. - Пощо  тобi
мучити його? Адже ж вiн згине з голоду.
   - Нi, - вiдiзвався iнший, упертий  голос  у  мойому  нутрi,  -  я  мушу
видибати * (* Видибати -  вишукати.),  чим  вiн  годується!  Принесу  йому
слимакiв, й хробакiв, i жаборини.
   Не знаю, вiдки менi стрiлила до голови така думка,  що  вiн  може  їсти
жаборину.  Досить,  я  побiг  на  пасовисько,  назбирав   усяких   дрiбних
слимачкiв, накопав хробачкiв i виловив з води добру жменю жаб'ячої iкри  i
принiс усе те мойому бранцевi. Вiн навiть не звертав уваги, коли я всi  тi
достатки  клав  перед  нього,  не  показував  анi  страху,  анi  найменшої
цiкавостi, анi крихiтки апетиту на тi ласощi. Здавалося, що тiльки  сонце,
i тепло, i весна там, на широкiм вольнiм свiтi, займали всю його увагу.
   Того дня мав я якусь роботу, тож пiшов геть  i  вернув  аж  вечором.  Я
поспiшився заглянути до пташка. Вiн бiгав, легенько потакуючи, здовж шиб i
навiть не доторкнувся до поживи.
   "Диво дивне!" - подумав я i хотiв зараз випустити його на волю. Та менi
прийшло на думку, що тепер вiн, певно, ослаблений i нездатний до  лiтання,
а коли зараз вечором випущу його ось тут  на  подвiр'ї,  то  се  буде  для
нашого котика дуже легка i пожадана добича. Лiпше буде, коли  ще  сьогоднi
вiн переночує у мене. А завтра ранiсiнько я занесу його на те саме  мiсце,
де його зловив, i пущу на волю.
   Другого дня, схопившися ранiсiнько з соломи, я побiг до свойого бранця.
Вiн усе ще не брався до нiякої поживи i сидiв, ослаблений i  втомлений,  у
куточку, очима все зазираючи крiзь вiкно на волю. Вiн  спокiйно  дав  себе
взяти i поглянув на мене тими самими невимовно  сумними  оченятами,  якими
дивився крiзь шиби на сонце та на яблуневi гiлки. Раз навiть вiн  потакнув
головкою, немовби хотiв сказати:
   - Так, так, знаю вже, куди мене несуть. Я вже давно знав, що воно дiйде
до того.
   Я винiс його на подвiр'я.  Вiн  сидiв  спокiйно  в  моїй  долонi  й  не
пручався. Я чув його м'яке пiр'ячко i його тепле тiло.
   "А смачне мусить бути його м'ясо!  -стрiлила  менi  нараз  думка  через
голову. - А що якби його зарiзати i дати спекти?"
   "Пусти його! Пусти його! - шепче щось, мов добрий ангел, у моїм  нутрi.
- Адже ж бачиш, вiн такий маленький. Навiть  заходу  не  варто,  щоб  його
пекти!"
   "Але ж бо шкода його пускати! Я ж зловив його! " -  бунтувалася  дитяча
впертiсть у моїм нутрi.
   "Пусти його! Пусти  його!"  -  лебедiло  щось  тихо-тихо  в  найглибшiй
глибинi моєї душi.
   А пташок сидiв тихо i зрезигновано в моїй жменi. Я створив долоню - вiн
не полетiв. Щось огидливе, злорадне трiумфувало в моїм нутрi. "Бачиш!  Вiн
сам не хоче! Ти ж дав йому змогу втiкати, чому ж не втiкав?"
   "Але ж вiн слабий i зголоднiлий", - лебедiло щось тихо-тихо  в  глибинi
моєї душi.
   - Ет, що там! - скрикнула дитяча впертiсть, i в  найближчiй  хвилинi  я
вiдкрутив головку малому гарному пташковi. Вiн затрiпав раз  чи  два  рази
своїми тоненькими нiжками, з шийки виплили двi чи три крапельки  кровi,  i
малого гарного пташка не стало. В моїй  долонi  лежав  холодний  бездушний
труп.
   I нараз зломилася, розвiялася вся моя впертiсть,  моя  завзятiсть,  моє
самолюбство. Я почув виразно, що я отсе зробив щось  безглузде,  огидливе,
що я допустився безсердечного вбiйства, навалив на себе провину,  якої  не
вiдпокутую i не вiдмолю нiколи. Адже ж я знiвечив  зовсiм  безцiльно  таке
гарне невинне життя! Ось тут, на вольнiм божiм свiтi,  перед  лицем  сього
ясного, теплого, весняного сонця я видав i  сповнив  жорстокий,  нiчим  не
мотивований засуд на смерть. Тепер я почув зовсiм ясно i  виразно,  що  се
вбiйство було зовсiм безцiльне. Адже ж сього бiдного трупика  я  не  зможу
анi обскубти, анi їсти. Нi, я не мав  сили  навiть  ще  раз  поглянути  на
нього. Я випустив неживого пташка з  руки  i,  засоромлений,  стурбований,
пригноблений i змiшаний, я побiг геть, геть вiд нього, щоб не бачити його,
щоб затерти в душi навiть споминку про нього. Менi дуже хотiлося  плакати,
але я не мiг; щось немов клiщами стискало мою душу,  i  вона  не  могла  в
сльозах вилити свойого болю. Маленький гарний пташок лежав у моїй душi,  я
понiс його з собою, i менi здавалося  завсiди,  що  вiн  глядить  на  мене
своїми невимовно сумними оченятами, глядить з тихою  резигнацiєю,  потакує
головкою i шепче тихо-тихесенько:
   "Ах, я се й знав, що пропала моя весна, що неволя буде  заразом  i  моя
смерть!"
   У м'якому, вразливому дитячому серцi не довго тривали  тi  турботи.  По
двох-трьох днях я вже  забув  про  пташка  i  його  нещасну  долю.  Забув,
бачилось, назавсiди. Вражiння мойого злочину залягло десь  у  темнiм  кутi
моєї душi, i звiльна його присипали, прикрили i  погребли  iншi  вражiння,
iншi спомини.
   А проте воно не завмерло. Минуло цiлих двадцять лiт,  i  коли  на  мене
звалився перший великий удар нещасливої долi, коли я, молодий,  з  серцем,
повним жаги, бажання жити i любити, посеред чудового лiта сох i  в'янув  у
тюрмi i мусив почувати, як розбивалися всi мої  надiї,  як  без  милосердя
толочено, розтоптувано, без цiлi i без ума нiвечено та руйновано  все  те,
що я вважав найдорожчим скарбом своєї душi, тодi серед тривожної безсонної
ночi явився менi той маленький гарний пташок, шпигонули мене в саме  серце
його сумнi, повнi тихої резигнацiї оченята, прошептали менi його  повiльнi
рухи тi несамовито страшнi слова:
   - Ах, моя весна пропала! Я  в  неволi!  Знаю  вже,  знаю,  чим-то  воно
скiнчиться!
   I вiдтодi я не можу позбутися сього спомину.  Вiн  затроює  менi  кожну
хвилину щастя, розбиває мою силу i  вiдвагу  в  нещастi.  Вiн  мучить  моє
сумлiння грижею * (* Грижа - журба, гризота.), i  менi  здається,  що  все
дурне, безцiльне, жорстоке i погане, що  я  тiльки  коли  зробив  у  своїм
життi,  скристалiзувалося  в  конкретний  образ  отсього  малого,  невинно
замордованого пташка, щоб тим докучливiше мучити  мене.  Тихими  ночами  я
чую, як той пташок тихо-тихо стукає дзьобиком о шибу, i  я  прокидаюся  зо
сну. А в хвилях тривоги i розпуки, коли лютий бiль запускає  кiгтi  в  моє
серце i грозить ось-ось зламати силу моєї волi, менi здається,  що  я  сам
той маленький, слабосилий,  голодний  пташок.  Я  чую,  що  якась  уперта,
завзята i нерозумна сила держить мене в  жме-цi,  показує  менi  невловимi
привиди свободи i щастя, та може в найближчiй хвилi без причини i без цiлi
скрутить менi голову.



   ОСЕЛ I ЛЕВ

   Був собi раз Осел. Забагато йому стало працi i батогiв у господаря.
   "Давай,- думає,- втечу в лiс i буду жити на волi! Буду собi пастися  по
лiсi, i хто менi що зробить?"
   I, не думавши довго, втiк вiд господаря, та й у лiс.  Добре  йому  там.
Пасеться, де хоче, не робить нiчого, нiхто його не б'є - вiдколи  жиє,  ще
такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та
й просто на нього.
   "Ну,- думає собi Осел,- аж тепер по менi буде!"
   Але поки Лев дiйшов до нього, вiн якось  трохи  отямився  i  помiркував
собi:
   "Ану, може, я його деяк здурю?"
   Та й як стояв, бух на землю, лiг собi i лежить, мов  i  гадки  не  має.
Надходить Лев i кричить уже здалека:
   - Ей, ти, хто ти там?  Як  ти  смiєш  лежати?  Чому  не  встанеш  i  не
поклонишся менi?
   А осел мов i не чує. Лежить собi та тiльки довгими вухами клапає.
   Надiйшов Лев i знов кричить:
   - Зараз устань i поклонися менi!
   - А хто ж ти такий?- питає Осел.
   - Ти ще й питаєшся?-кричить грiзно Лев.- Хiба ти не знаєш,  що  я  Лев,
над усiми звiрами цар?
   Осел, не встаючи, пiдвiв голову i витрiщив на нього очi.
   - I що ти за дурницi балакаєш?промовив вiн.- Ти цар над усiми  звiрами?
Хто тобi се сказав? Маєш то на  письмi?  Хто  тебе  обирав  на  царя?  Ну,
говори!
   Лев став, мов чолом об стiну стукнувся.
   - Хто менi се сказав? Та всi менi се кажуть, що я над звiрами цар. Хiба
ж се неправда?
   - Певно, що неправда. Не може  тому  бути  правда,  бо  цар  над  усiми
звiрами не хто, а я.
   - Ти?- здивувався Лев.- А ти хiба маєш се на письмi?
   - Певно, що маю! Ади* (* А д и - лишень.) подивися ось тут! I вiн устав
на рiвнi ноги i, обернувшися  задом  до  Лева,  показав  йому  своє  заднє
копито, на якiм була прибита новiсiнька блискуча пiдкова.
   - Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.
   - Ото диво!- промовив Лев.- А я про те й  не  подумав  нiколи.  Мабуть,
твоя  правда.  Але  стiй!  Давай  будемо  трiбуватися*(*   Трiбуватися   -
змагатися.). Ходiмо в лiс, хто за годину наловить бiльше звiрiв, той  буде
правдивий*(* Правдивий - справжнiй.) цар.
   - Добре, нехай i так буде,- промовив Осел, i з тим розiйшлися.
   Лев побiг по лiсi; бiгав, бiгав: тут злапав  серну,  там  зайчика,  там
знов якусь звiрину - за годину мав уже щось п'ять чи шiсть штук.  Бере  те
все i волоче до Осла.
   А Осел тим часом що робить? Пiшов собi на  широку  поляну,  де  сонечко
ясно свiтило, i насеред луки кинувся на землю,  ноги  геть  вiдкидав,  очi
зажмурив, язик висолопив на пiвлiктя - сказав би хто: згинув та й  згинув.
А понад поляною все яструби лiтають, ворони, ка-нi, сороки,  галки,  всяка
погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усi гурмою до  нього.
Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й  почали  по
нiм скакати, дзьобати його язик та очi. А Осел  нiчого,  тiльки  як  котра
пташина надто близько надлiзе, а вiн клап її зубами  або  стук  її  ногою,
вб'є та й ховає пiд себе, та так хитро, що другi й не  бачать.  Не  минула
година, а вiн уже надушив їх з пiвкопи.  Тодi  схопився  на  ноги,  як  не
стреплеться, як не рикне, а птахи всi  врозтiч.  Осел  забрав  усю  побиту
пташню та й несе на те мiсце, де мали зiйтися зi Львом. Приходить,  а  Лев
уже там.
   - Ну, що,- каже до Осла i показує йому свою здобичу,- бачиш, скiльки  я
наполював?
   - Ну, та й дурний же ти, небоже,каже Осел i копнув його звiрiв  ногою.-
Таких звiрiв я мiг би був наловити зо двi копи. Та що  вони  вартi!  А  ти
подивися на моїх! Я  тiльки  таких  ловив,  що  в  повiтрi  лiтають.  Ану,
попробуй ти.
   - Нi, я такої штуки не втну,вiдповiв Лев.- Аж тепер бачу  направду,  що
ти над звiрами цар, а не я! Вибачай менi,  що  я  так  нечемно  говорив  з
тобою!
   - А видиш!- промовив гордо Осел.Завше  треба  бути  чемним,  бо  ану  ж
наскочиш на старшого вiд себе, а тодi що буде? От i тепер я  мiг  би  тобi
зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобi, бо ти з дурноти се зробив,
а не з злої волi. Iди ж тепер i пильнуйся на другий раз!
   I Лев пiшов, похнюпившись та пiдiбгавши хвiст, немовби  хто  вилляв  на
нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко,  здибає  в  лiсi
Вовчика-братика.  --  Здоровi  були,  найяснiший  царю!  -  каже  Вовк   i
кланяється низенько.
   - Ет, iди, не смiйся з мене!- каже сумно Лев.-Який я тобi цар?
   - Як то нi?- скрикнув Вовк.- Хто ж би смiв iнакше казати?
   - Мовчи, братику,- шепотом говорить  до  нього  Лев.-  Тут  недалеко  є
правдивий цар. Як почує, бiда буде i тобi й менi.
   - Правдивий цар?- дивувався Вовк.Що за диво? Який же  тут  є  правдивий
цар, крiм тебе?
   - Є, є!-з перестрахом шептав Лев.-Я сам його бачив. Там такий страшний!
А що за сила! Навiть тих звiрiв ловить, що в повiтрi лiтають. Богу  дякую,
що мене живого пустив.
   - Ну, що ти говориш!- дивувався Вовк.- Диво  дивне!  Знаю  сей  лiс  не
вiднинi, але нiяк не придумаю, хто би се мiг  бути.  Як  же  виглядає  той
новий цар?
   - Одне слово - страшний! - говорив Лев.-Вуха отакi, голова, як коновка,
а на заднiй нозi царська печать.
   - Нiяк не вгадаю, хто се може бути?клопотався  Вовк.-  Знаєш  що,  ходи
покажи менi його!
   - Я? Нiзащо в свiтi!- скрикнув Лев.Досить уже раз страху наївся.
   - Та ходи-бо! Чого боятися?Заохочував Вовк.- От знаєш що, прив'яжи себе
своїм хвостом до мойого, смiлiше нам буде йти!
   - Про мене,- каже Лев,- нехай i так буде.
   Зв'язалися оба хвостами  докупи  та  й  пiшли.  Вийшли  на  горбик  над
полянку, що на нiй пасся Осел. Лев  зупинився,  зазирає  та  й  шепоче  до
Вовка:
   - Ось вiн! Ось вiн! Подивися! Обертається Вовк,  зазирає  та  й  як  не
крикне:
   - Дурний Леве, таж се Ослисько!- А Левовi причулося, що  то  новий  цар
уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що  було
духу! Дер, дер, далi втомився, став та й озирнувся.
   - А що. Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тiльки язик вивiсив.
Як був прив'язаний до левиного хвоста, так i волiкся за ним усю  дорогу  i
давно вже й духа спустив.
   - А видиш,- каже до нього Лев,- ти казав, що новий цар не  страшний,  а
як побачив його близько, то з самого страху помер!



   SCHON SCHREIBEN [Краснопис, калiграфiя (нiм.)]

   У просторiм другiм класi нормальної школи отцiв василiан * (* Василiвни
- ченцi василiанських унiатських монастирiв.) у Дрогобичi  тихо,  хоч  мак
сiй. Наближається година "красного писання", страшна для всiх не так самим
предметом, як радше особою вчителя. У василiанськiй школi на всi  предмети
вчителi - самi отцове, а  тiльки  для  науки  писання  вони  найняли  собi
свiтського чоловiка, якогось бувшого економа чи наставника,  пана  Валька.
Пану Вальковi ще й досi здається, що вiн економ: хоч  iз  нагайкою  ходити
тепер не випадає, але все-таки вiн не помiтується * (* П о м i т у в а т и
с я -  цуратися.)  хоч  тростiвки  i  нiколи  не  занедбує  робити  з  неї
вiдповiдного вжитку. Очевидна рiч, що  дiти,  пiдданi  хоч  би  тiльки  на
годину властi такого вчителя, дрижать наперед i "красне писання" є для них
найбiльшою мукою.
   Малий  Мирон  один  сидить  спокiйний,  майже  веселий  у  лавцi.   Вiн
дивується, чому се нараз так тихо  стало  в  класi,  коли  один  смiльчак,
висланий на коридор на звiдини * (* Звiдини - розвiдка.), вбiг до класу  i
крикнув: "Валько прийшов!" В тiй самiй хвилi тихо  стало  в  класi.  Малий
Мирон не знає ще пана Валька. Вiн  iно  що  прийшов  iз  сiльської  школи,
батько записав його до другого нормального класу у отцiв василiан, i  нинi
перша година красного писання. I хоть на  селi  вiн  у  писаннi  був  дуже
слабий, не вмiв нi пера вiдповiдно взяти в  руку,  нi  вивести  гладко  та
рiвно одного штриха, - то все-таки вiн дитина, не  йому  журитися  наперед
тим, чого ще не знає. Вiн здивувався, чому се нараз так  тихо  стало,  але
про причину не смiв допитуватися нiкого зi своїх сусiдiв - вiн же  з  ними
досi дуже мало знайомий. Та й, зрештою, його се й небагато обходило. Серед
тої, для iнших страшної й  тривожної,  тишi  вiн  тим  вигiднiше  вiддався
найлюбiшому заняттю - думкам про свою рiдну сторону. Не можна сказати, аби
вiн тужив за нею: вiн знав, що щопонедiлка побачить i батька й матiр.  Вiн
тiльки думав собi, як то гарно буде, як колись, лiтом, приїде додому, буде
мiг знов свобiдно бiгати по пастiвниках, сидiти над рiчкою або бродити  по
нiй за ковблями *(* К о в б е л ь - рiзновид дрiбної рiчкової  риби.);  се
були думки радше веселi, яснi, блискучi, а не  тужнi,  не  жалiбнi.  Малий
Мирон розкiшне ниряв у тiй красотi природи,  що  розцвiтала  в  його  уявi
серед сiрих, холодних стiн василiанської школи, i не думав про погрозу, що
наближалася над клас.
   - Ба, а ти собi чому не прилагодиш скриптури * (* Скриптура-зошит.)  до
писання? - запитав стиха один сусiд Мирона, стусаючи його пiд бiк.
   - Га? - вiдповiв Мирон, немило збуджений зi свойого золотого сну.
   - Скриптури приладь до писання! - повторив товариш i показав  Мироновi,
як покласти скриптури, як каламар i перо пiсля приписiв пана Валька.
   - Iде вже, йде вже! - пронiсся шепiт по класу, мов при наближеннi якого
грiзного царя, коли на коридорi залунали кроки вчителя "красного писання".
Швидко потiм отворилися дверi класу, i Валько ввiйшов. Мирон  позирнув  на
нього. Учитель своєю подобою зовсiм не пригадував  нiякого  царя.  Се  був
середнього росту  чоловiк,  з  коротко  обстриженим  волоссям  на  круглiй
баранячiй головi, з рудими короткими вусами i рудою гiшпанською  борiдкою.
Його широке лице i широкi, мiцно розвиненi вилицi  враз  iз  великими,  на
боки  повiдгинаними  ушима  надавали  йому   вираз   тупої   упертостi   й
м'ясоїдностi. Невеличкi жаб'ячi очi сидiли глибоко в ямках i блимали вiдти
якось злобно та неприязно.
   - Ано! - крикнув вiн грiзно, зачинивши за собою дверi класу i помахуючи
тростиновою вигинчастою паличкою.  I  вiд  того  крику,  немов  вiд  вiтру
хмарної лiтньої днини хиляється разом колосся жита,  так  само  похилилися
додолу голови вiсiмдесяти п'яти школярiв над писемними, синьо  та  червоно
поленiйованими скриптурами. В руцi у кожного школяра тремтiло  перо.  Один
тiльки малий Мирон, що ще не знав Валькової вдачi, сидiв, обернений  лицем
до класу, i вдивлювався в нового вчителя.
   - А ти що? - крикнув, визвiрившись на нього, Валько i  просто  направив
кроки до нього.
   Малий Мирон так i остовпiв з наглого переполоху. Вiн якимось несвiдомим
поривом обернувся i зложив своє тiло в таке положення, в якiм уже з мiнуту
трепещали його товаришi.
   Валько взяв у руки крейду, приступив до таблицi,  розмахнувся  i  почав
писати. Зразу писав тiльки букви, малi й великi, самоголоснi й  суголоснi,
без нiякого, впрочiм, значiння. Але далi-далi дiйшов i до слiв, а в  кiнцi
й до цiлих речень, як, напримiр: "Бог сотворив  свiт",  "Чоловiк  має  двi
руки",  "Земля  мати  наша".  Вичерпавши  таким  способом  свою  мудрiсть,
показавши вповнi св'оє знання красного писання в численних  викрутасах  та
довгих, як свiт, i рiвних, як ковбаси, хвостиках, Валько  положив  крейду,
вiдступився, зирнув ще раз  з  уподобою  на  записану  таблицю  i  вiдтак,
обернувшися до трепечучого класу, крикнув грiзно:
   - Писати!
   Його наукова  дiяльнiсть  в  тiй  хвилi  щасливо  скiнчилася,  -  тепер
починалася його економська  дiяльнiсть.  Щоб  показати  се  наглядно,  вiн
сильно стрiпнув пальцями, аби стрясти з  них  учений  крейдяний  порох,  i
замiсть нього взяв у руки свою тростину. I немов  орел  слiдить  згори  за
добичею, так i вiн, озираючись по класу, зiйшов iз пiдвищеного  градуса  *
(* Градус - пiдвищення, на якому стоїть стiл учителя.) i почав свiй обхiд.
   Перший, на котрого  навинула  його  зла  доля,  був  якийсь  маленький,
слабенький i дуже заляканий школярик. Вiн увесь  у  потi,  нагнувшися  над
скриптурою, працював зо всеї сили, аби вдержати перо в дрижачих пальцях, i
щохвиля позирав на  таблицю,  стараючись  виводити  на  паперi  такi  самi
крючки, гачки та ковбаси, якi вивела вправна економська рука  на  таблицi.
Та ба, рука його  дрижала,  крючки,  гачки  та  ковбаси  виходили  ламанi,
нерiвнi - навiть перо непослушне щохвиля крутилося  в  пальцях,  скрипiло,
порскало, немов гнiвалося чогось i бажало якнайшвидше з них видобутися.
   Валько став над ним, мов кат  над  душею,  i,  злобно  всмiхаючись,  не
кажучи й слова, почав приглядатися його роботi. Бiдний хлопець прочув лихо
i до решти стратив усяку власть над своєю рукою i над непослушним пером.
   - То ти так пишеш? - процiдив звiльна Валько, але тим швидше свиснула в
повiтрi його тростина i оперезала змiєю плечi бiдного хлопця.
   - Ой-йой-йой!-заверещав вiн, але зараз же  й  утих,  стрiтивши  грiзний
гадючий погляд учителя.
   - Ти не вмiєш лiпше писати? - питав Валько.
   - Вмiю, вмiю! - лепотiв хлопець, сам не знаючи, що лепече.
   Учитель-економ, може, й справдi вiрив, що хлопець умiє лiпше  писати  i
що тiльки на збитки йому силується писати  погано,  чи,  може,  з  великої
любовi до його тростинки.
   - Ну, то вважай же! -  I  Валько  пiшов  далi,  не  переконавшися,  якi
спасеннi плоди принесла його докладна наука. Впрочiм, йому й байдуже  було
до тих плодiв, - вiн тепер був тiльки економом, i бiльше нiчим.  Очi  його
вже звернулися в другий бiк i в другiм кутi класу виглядiли  iншу  жертву.
Там сидiв єврейчик, котрий по стариннiй привичцi свого роду писав узадгузь
* (* Узадгузь - ззаду наперед, цебто справа налiво.),  силуючися  виводити
Вальковi викрутаси вiд правої до лiвої руки, вiд кiнця стрiчки до початку.
Одну стрiчку вiн уже совершив таким способом i  саме  розпочав  другу  вiд
слiв "сот бог а з к сир". Написана, готова вже стрiчка виглядала яко-тако,
але нова, неготова ще, зачата вiд кiнця, вколола Валька в очi.
   - А ти як пишеш, Мойше? - закричав вiн, прискакуючи до хлопця.
   Валько всiх євреїв у класi кликав "Мойше",  -  хiба  що  се  були  сини
багатих мiських  "тузiв",  перед  якими  вiн  мав  великий  респект  *  (*
Респект-повага.). Єврейчик ма прiзвище  Йонас  Туртель-тауб,  почувши  той
викрик i побачивши надскакуючого ворога, знiтився i скулився, як слимак  у
своїй халабудцi, i перестав писати.
   - Ха, ха, ха! - реготався Валько, призираючися писанню.
   - Пане професор... - зачав хлопець i зап'явся.
   - Ходи сюди!
   I, не чекаючи, аж Йойна вийде з  лавки,  взяв  його  за  вухо  i  потяг
насередину.
   На вид бiдного Йонки, скуленого, тремтячого i  заслиненого  зо  страху,
весь клас голосно зареготався, хоч усякий i собi тремтiв та  кулився.  Але
така вже сила тиранського притиску, що досить тирановi всмiхнутися, а всi,
що стоять пiд  його  гнiтом,  будуть  реготатися  без  огляду  на  те,  що
регочуться власне самi над своєю недолею.
   - Ходи до таблицi! Ану, пиши! Валько змазав власною рукою часть свойого
письма i втиснув хлопчику крейду в руку. Той почав писати  своїм  звичаєм,
узадгузь.  Наново  зареготався  клас,  всмiхнувся  Валько,  але  зараз  же
заворсилося * (* 3аворситися - насупитися.) його лице,  вiн  обернувся  до
останньої лавки, де сидiли самi найбiльшi i найдужчi хлопцi, i крикнув:
   - Ану, дайте-но йому!
   Хлопчик затремтiв цiлим тiлом i залебонiв щось, але  швидко  прискочили
до нього два товаришi-посiпаки i повели на градус.  Тихо  стало  в  класi.
Замiсть смiху блiдiсть виступила на всiх лицях, -  тiльки  болючий  вереск
Йонки лунав посеред мурованих стiн василiанського монастиря.
   - Досить iз нього! - сказав Валько, i Йонка, хлипаючи,  пiшов  на  своє
мiсце.
   Сповнивши се високопедагогiчне дiло, Валько почав знов  свiй  обхiд  по
класу i знов посипалися удари його тростинки по плечах та по руках  бiдних
хлопцiв.
   Яке вражiння вробила цiла ота наука на Мирона, сього сказати годi.  Вiн
раз у раз дрижав, мов у лихоманцi; йому шумiло в ухах i крутилося в  очах,
мов серед бурi. Йому так i мерещилося, що й його  не  мине  ота  буря,  що
кожний удар страшного вчителя паде на  нього.  Написанi  слова  й  стрiчки
скакали перед його  очима,  надувалися  i  переплутувалися,  виглядали  ще
поганiше, нiж були направду. Вiн i сам не знав, коли  перестав  писати,  -
сiра паволока стояла перед його очима.
   - То ти так пишеш? - гукнув Валько над його головою.
   Мирон стрепенувся, вхопив за перо, талапнув ним у чорнило i поволiк  по
паперу, мов тура за роги.
   - Чи ти не знаєш, як держати перо?
   - Не знаю! - прошепотiв Мирон.
   - Що? - ревнув Валько. - Я тобi не показував уже десять раз, не раз?
   Мирон зачудуванi очi встромив у розлючене Валькове  лице.  Але  замiсть
вiдповiдi Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон,  мов
косою пiдтятий, повалився на лавку, а з лавки на  пiдлогу.  Кров  обiлляла
його лице.
   - Пiдоймiть його! - крикнув Валько. З задньої лавки прискочили два,  тi
самi, що перед хвилею парили  Йонку,  i  пiдняли  зомлiлого  Мирона.  Його
голова не держалася на в'язах i хилилася додолу, мов у мерця.
   - Бiжiть по воду! - командував далi Валько i ще раз поглянув на Мирона.
   - То що за хлопець? - спитав вiн.
   - Мирон, - вiдповiв "ц е н з о р", найстарший вiком i найдужчий силою в
класi, котрого отцове настановили наставником над товаришами.
   - Що за один? - питав далi Валько.
   - Одного хлопа син з Н...
   -  Хлопський  син!  Тьфу,  якого  бiса  тим  хлопам  пхатися  сюди!   -
проворкотiв Валько. У нього  вiдлягло  вiд  серця.  Вiн  зачав  був  трохи
побоюватися свого вчинку, але хлопський син, - значиться, можна його  бити
i зобиджати, як хочеш,  нiхто  за  хлопським  сином  не  впiмнеться  *  (*
Впiмнутися - заступитися.).
   Валько не помилився в своїй рахубi * (* Рахуба - розрахунок.). Нiхто не
впiмнувся за хлопським сином. Нелюдський  поступок  учителя-економа  уйшов
йому гладко, так, як i многi  його  нелюдськi  поступки.  Тiльки  в  серцi
хлопського сина вiн не пiшов гладко, а стався  першим  насiнням  обурення,
погорди i вiчної ворожнечi против усякого неволення та тиранства.



   ОЛIВЕЦЬ

   Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис
на заголовку сеї повiстки - яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде  про
олiвець, i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi* (* Ц а л ь  -
мiра довжини, 2,4 см.) завдовжки. А втiм, як  хто  скаже,  що  пiвчетверта
цаля, то також не пiду з ним до вiйта судитися.  Але  то  знаю  добре,  що
чотирьох цалiв завдовжки не тримав. Се  мiг  би  я,  як  кажуть  правники,
"ствердити головною присягою", або, як кажуть нашi ясеничани *(* Ясеничани
- селяни  села  Ясениця  Сiльна  (тепер  Дрогобицького  району  Львiвської
областi).), "побожити й заскаритися,  на  чiм  свiт  стоїть".  Пiвчетверта
цаля, не бiльше, задовгий був герой сеї повiстки. Хоть то лiт тому чимало,
як ми бачилися з ним останнiй раз, себто - як я бачив його, бо  вiн  своїм
затемперованим * (* Затемперований  -  заструганий,  загострений)  носиком
хiба ж мiг мене бачити? А притiм  вiн  цiлих  пiвтора  днi  лежав  у  моїй
шкiльнiй торбi, пiд книжками, достоту у тьмi кромiшнiй! Аби  не  збрехати,
то буде тому не менше шiстнадцяти лiт, - доволi часу,  щоб  забути  й  про
якого щирого приятеля. А я  не  забув  про  нього,  про  пiвчетверта  цаля
задовгий кусник олiвця, в оправi з темно-червоного дерева, шестигранний  i
полiтурований нажовто, з срiбним, вибитим написом "Мittеl" *  (*  Середнiй
(нiм.).)на тупiм кiнцi; з  другого  кiнця  був  затемперований,  не  надто
остро, а не надто й тупо, - саме стiльки, скiльки потрiбно для  сiльського
школяра.
   В такiм видi лежав вiн одного зимового поранку  на  снiгу  на  подвiр'ї
ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярi. Се  був
погiдний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повiтрi  лiтали
малесенькi платочки снiгу, зовсiм прозiрчастi, виднi тiльки по дiамантовiм
блиску, коли в них  заломався  сонячний  промiнь.  Олiвець  не  застряг  у
замерзлiм iскристiм снiгу, а лежав зовсiм  наверха.  Його  жовта  полiтура
полискувалася до сонця, а срiбнi букви "Мittеl" виднiлися здалека.  Певно,
котрийсь  школяр,  бiжучи  до  школи,  загубив  його.  Вiн  так  i  лежав,
простягнувши свiй чорний, заострений носик до стiн школи, немов  силувався
вказати кожному прохожому, що там його належне мiсце; немов  просив  своїм
срiбним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної,  але  дуже  холодної
постелi i занести до школи,  вiдки  широко  по  селу  розлягався  гармидер
хлопцiв, що дожидали пана професора.
   Скажiть же тепер самi на совiсть, що би ви зробили, якби  вам  лучилося
побачити такого Мittеl'а, i то в  подiбнiм,  не  зовсiм  для  його  "чину"
вiдповiднiм положеннi? Думаю, що 90 % iз вас, не пiдозрiваючи в нiм  героя
не то повiстки, але навiть  газетярської  новинки  або  мiзерного  анонса,
пiдняли б його i сховали попросту до кишенi. Iншi 10 %, запевне, навiть не
схилились би по нього.
   Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се  значить,  не  пiдозрiваючи
нiчого злого в олiвцi, схилився по нього i, не маючи нiде при тiлi кишенi,
вложив його до шкiряної школярської торби, в котрiй були мої  книжки.  Але
що при тiм було не зовсiм звичайного, так се  те,  що  я  вельми  втiшився
своєю знахiдкою. Я був бiдний сiльський хлопець i нiколи ще на своїм  вiцi
не мав олiвця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером,  котре  так
страшно капало, бризкало i порскало пiд натиском моєї руки. А тепер  нараз
- я знайшов олiвець! Та й ще  який  гарний!  Правда,  я  бачив  його  лише
мельком, ще як лежав на снiгу, бо вiдтак, ухопивши його в руку,  я  швидко
шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так  ясно  свiтило,
не викрало його з моєї руки. А ще друга цiкава штука при тiй операцiї була
та, що менi й через голову не перейшло, аби котрий  школяр  мiг  був  його
згубити, - чуєте, - анi через голову менi не перейшло. Де, де, де!  Котрий
тут у нас школяр губить олiвцi! То мусив бог  зна  якийсь  незнайомий  пан
приїздити до професора, - ну,  певно,  то  вiн,  якимось  дивним  способом
загубив той олiвець. А може, то був гендляр, котрому професор торiк продав
корову; може бути, що сей олiвець лежав тут iще  вiдторiк  i  нiхто  його,
бiдного, не видiв. А може, вiн упав уночi з неба враз зо  снiгом?  Адже  ж
бабуня казали, що не раз жаби падуть iз неба; чому ж би й олiвцi  не  мали
падати? Так мiркував  я,  йдучи  через  подвiр'я  до  школи.  Що  ж,  хiба
шестилiтньому хлопцевi не вiльно так мiркувати? А впрочiм - нi! Менi  дуже
сподобався той олiвець. Я держав руку в торбi, а вiн був у  моїй  руцi,  я
обертав його  гранками  сюди  й  туди,  старався  вгадати  його  грубiсть,
вiдновити перед своїми очима його стать, - одним словом, моя фантазiя, мов
мотиль коло квiтки, невпинно крутилася й шибала коло олiвця.  Вона  насилу
вiдганяла всяку думку, що олiвець мiг належати котромусь  школяру,  i  що,
значить, менi прийдеться вiддати його назад властителевi.
   В класi повно вже було школярiв.  Деякi  сидiли  в  лавках  i  бубонiли
завдану лекцiю, хвиля вiд хвилi боязко  позираючи  на  дверi,  чи  не  йде
професор. Iншi, смiлiшi, ходили пд класу, билися, тручалися помiж лавками,
мазали рiзнi дива крейдою на таблицi i стирали їх вiдтак швидко  намоченою
шматою, котра служила замiсть губки. За олiвцем нiхто не  питав.  Се  мене
дуже врадувало, i я швиденько, немов крадькома, шусьнув у  другу  лавку  i
сiв на своє  звичайне  мiсце.  Виймаючи  книжку,  потрiбну  для  слiдуючої
години, я почув у торбi брязк олiвця об шкiру i весь затремтiв - не  знаю,
чи з радостi, чи з якоїсь неясної тривоги.
   Ось i професор прийшов, почалася наука. Нiчого! Ось  i  година  минула,
професор вийшов, крик i гомiн почався по-давньому,  про  олiвець  нiхто  й
слова не каже. Я  сиджу,  оглядаюся  довкола  i  тремчу,  мов  злодiй  над
краденим добром, боячись, що ось-ось надiйде  хтось  i  зажадає  вiд  мене
олiвця. Але нiхто не жадає олiвця. Школярi ходять i вчаться,  сваволять  i
товчуться по-давньому. Степан Леськiв, мiй добрий  знайомий,  наближується
до мене.
   - Ов, ти, видно, нинi рахункiв не вмiєш; то-то будеш у шкiру брав! А ще
як менi скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!
   Що за збиточник той Степан! Вiн знає, що рахунки - моя слаба сторона, i
любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що  вiн  таки  жартом
говорить; притiм нинi я не боюся професора, бо я рахункiв (писати цифри до
100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цiлий день  писав  пальцем
цифри по шибах вiкон, покритих густою росою?
   - Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, - вiдповiв я Степановi.  -
Уважай лиш, аби ти сам не дiстав у шкiру!
   Диво дивне, бiгме, що диво! Я хотiв вiдповiсти Степановi також  жартом,
з усмiхом, ласкаво, - а вiдповiв якось так злiсно, гризько * (* Гризько  -
сердито.), таким понурим голосом, що аж самому стало  погано!  Ба,  я  чув
навiть, як цiле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю  передо  мною
i, не кажучи нiчого бiльше, дивився на мене зачудуваним поглядом,  а  далi
вiдiйшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Вiн так мене
любив, той лагiдний, тихий, услужливий i добрий  хлопчина!  За  що  я  так
гризько вiдповiв йому? За що засмутив його?  Вiн  же  ж  говорив  до  мене
жартом, i я не мав нiякої причини гнiватися на нього!
   Такi мислi шибли менi через голову, коли Степан пiшов i  мовчки  сiв  у
свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина-восьмилiток. Його  батько,
бiдний селянин, був сусiд мого вуйка, у котрого  я  жив,  тож  i  оба  ми,
хлопцi, товаришували раз у раз iз собою. Степанiв батько давнiше,  кажуть,
був багатий чоловiк, але великий огонь та всiлякi iншi нещастя  зруйнували
його господарство. Вiн був високий, сильний мужчина, з понурим лицем,  раз
у раз схиленим у землю, i говорив грубим,  рiзким  голосом.  Я  мимовiльно
якось боявся його i вважав його жорстоким  чоловiком.  Зато  малий  Степан
весь удався в матiр, тиху, лагiдну жiнку з ладним iще, добродушним лицем i
ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастiвнику * (*
Пастiвник - пасовисько.), пiдстерiгав я, поки старий Леськiв вийде з хати,
аби бодай на хвилю забiгти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз
i сварилися, як звичайно дiти, але нiколи  не  надовго.  Я,  гарячiший  до
сварки, а то й до бiйки, звичайно перший був i до  перепросин,  а  Степан,
усе однаковий, усмiхався так любо, немов хотiв сказати:
   "А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!"
   Але тепер, по що я тепер розгнiвався на Степана? Та нi, я чув добре, що
я зовсiм навiть не розгнiвався на нього! Навпаки,  його  жалiбний,  сумний
погляд болiв менi якось, вертiв у моїй дитинячiй грудi. Я стидався чогось,
сам не знаючи чого, i забув  про  олiвець.  Аж  коли  вражiння  остигли  i
проминули i перед собою побачив я торбу, в котрiй  мої  нерви  немов  чули
здалека дотик олiвця,  тодi  знов  моя  фантазiя  вернула  назад  до  того
предмета i за хвилю про Степана i його сумний погляд я забув зовсiм.
   Знов увiйшов професор, почалася година наукова i поволi проминула;  про
олiвець нiхто нi пари з уст.
   Третя година мали бути рахунки. Тота висока i страшна наука вiдбувалася
таким способом, що професор викликував одного до таблицi, казав  йому  там
писати крейдою цифри, а всi iншi хлопцi мусили тi  самi  цифри  писати  на
своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут,  то
там до зошитiв, чи всi пишуть i чи так пишуть, як належиться.
   Перед рахунковою годиною почув я в остатнiй  лавцi,  де  сидiв  Степан,
якийсь  гамiр,  якiсь  тривожнi,  уриванi  питання  i  вiдповiдi,  але  за
загальним гамором не мiг розiбрати, що се  таке.  Та  все-таки  мене  щось
тьокнуло, якийсь несупокiй заворушився в менi. Я  подумав  собi:  не  буду
тепер виймати олiвця, буду писати, як звичайно, пером, хоть i як воно менi
обридло.
   Ось i професор увiйшов. Вiдiтхнувши хвилину  при  столi,  вiн  устав  i
викликав мене до таблицi. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо взагалi писання
чи то цифер, чи то букв було для мене твердим горiхом: усякi  знаки  з-пiд
моїх рук виходили кривi, гачкуватi, розлiзлi, так що звичайно подобали  на
старий плiт, у  якiм  кожний  кiл  стримить  у  iнший  бiк,  а  хворостини
пiвперечнi стримлять самi по собi, не можучи здибатися з  колами.  Але  що
було робити:
   викликав професор, треба йти. Я став коло таблицi i взяв у  праву  руку
шмату, а в лiву крейду.
   - 35! - крикнув професор i озирнувся на мене. - Ах ти, тумане, а ти  як
крейду держиш? Лiвкутом будеш писати, га?
   Я перемiнив нещасливi знаряди премудростi в обох руках,  вiдтак  пiдвiв
праву, як мiг, догори i ледве дiстав до половини таблицi. Завдання  писати
на таблицi цифру 35 було дуже трудне, бо приходилося писати самi "скрутнi"
цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писаннi цифр, я довго думав,
як би то воно написати оту прокляту трiйку, щоб її зладити таку кругленьку
i з таким зубчиком на серединi? Запитати не було  кого,  от  я  й  надумав
писати її з середини вiд зубчика, потягнути вiдси насамперед  горiшнiй,  а
вiдтак долiшнiй каблучок * (* Каблучок -  кружечок.).  Так  я  й  навчився
писати дома, так само взявся й тепер дрижачою рукою мазгуляти на  таблицi.
А тут iще, як на нещастя, рука дриголить, сила, якої й так не було  много,
десь мов замерзла, так що хоть i як мучуся, тиснучи крейду до таблицi,  то
проклятущi штрихи все виходять такi худi та тонкi, що ледве  їх  видно.  З
тяжкою бiдою я намалював трiйку.
   - А що, вже? - кричить професор i обертається до мене.
   - Ще... ще нi, - вiдповiдаю я i,  обливаючись  холодним  потом,  берусь
писати 5, розумiється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.
   - Що, що, що? - скрикнув професор i прибiг ближче  до  мене.  -  Як  ти
пишеш, як?
   Я мовчав. Дрижача рука  дотягла  штриха  на  таблицi.  П'ятка  подобала
радше* (* Радше
   - кружечок. швидше.) на Г, нiж на круглочереве, гребнясте 5.
   - Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким  професор  iменував
школярiв), то ти не знаєш, як пишеться 5?
   I, не ждучи вiдповiдi на се питання, професор  одною  рукою  вхопив  зi
столика широку лiнiйку, а другою мою  руку,  з  якої  вилетiла  крейда,  i
голосний ляск залунав по класi. Долоня моя налилася кров'ю i  стала  якась
нiби грубiла, а попiд шкiрою немов мурашки забiгали. Я, змалу  твердий  на
бiль, не заплакав, тiльки скривився.
   - То не знаєш, як писати 5? Не видiв, як я писав? А диви,  як  пишеться
5, - от так! - i пан професор хопив крейду i з розмахом написав насамперед
на таблицi величезну п'ятку, а вiдтак на моїм лицi таку ж саму  (може,  не
таку правильну й виразну) величезну п'ятку.
   - Пиши далi, - крикнув до мене, - 48! Я взяв  крейду  i  почав  писати.
Професор дивився ще хвилю. Четвiрка вдоволила його, i вiн пiшов  знов  мiж
лавки.
   - Чому не пишете? - крикнув  вiн  грiзно  до  хлопцiв,  котрi  напiв  з
усмiхом, а напiв з ляком дивилися на те, що дiялося при таблицi.  На  крик
професора всi голови нахилилися додолу, мов жито вiд вiтру похиляє  додолу
пристигаюче важке колосся.
   - А ти, старосто, як написав З? - питає професор одного.
   Замiсть вiдповiдi, замiсть пояснення - ляск ленiєю по лапi.
   - А то що зверху, над 5?- питає другого.
   - Капнуло з пера.
   Знов ляск лiнiйкою по лапi.
   - А ти, свату, чому не пишеш? - питає третього.
   - Та я... про... прошу  пана  професора,  -  чуть  крiзь  сльози  голос
Степана Леськового.
   - Що? - кричить професор гнiвно.
   - Я десь олiвець загубив.
   В тiй хвилi з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз:  не
знати чому, бо я був певний, що олiвець, який лежав тепер супокiйно в моїй
торбi, не був Степанiв. Нiяким свiтом! А все-таки при тих  його  словах  я
так залудився * (* Залудитись - злякатися.), рука моя так  затремтiла,  що
крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що  завдана  цифра  була
вже написана, тепер я не змiг би був написати її.
   - Так, - крикнув професор, - загубив? Постiй-но ти, навчу я тебе!
   Чого  властиво  хотiв  професор  навчити  Степана,  господь  знає.  Ми,
школярi, знали лиш тiльки, що  професор  два  днi  тому  дуже  сварився  з
Степановим батьком  i,  видимо,  лишень  шукав  притоки  *  (*  Притока  -
причiпка, привiд.), аби за вiтця помститися на хлопцевi; а крiм  того,  ми
бачили, що сьогоднi професор трохи п'яний i  що,  значить,  без  бiйки  не
обiйдеться.
   - Марш на середину! - крикнув вiн до Степана.  Бiдний  хлопець,  видко,
знав, що його жде, i не швидко рушався; професор  ухопив  його  за  довге,
бiляве волосся i виволiк насередину.
   - Тут стiй! А ти, - обертаючись до мене, - написав уже?
   - Написав.
   - Сiдай! А ти йди до таблицi!
   При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось вiдiтхнув,  раз
тому, що сам сидiв на безпечнiм мiсцi, а по-друге, тому, бо думав собi, що
чень уже Степановi не буде нiчого за олiвець, коли його професор пiслав до
таблицi, - бо те знав я, що Степан писати вмiв. Тiльки чуючи, яким гнiвним
голосом диктував професор Степановi цифри, як лютився, видячи,  що  Степан
пише добре, я чогось боявся. Менi було так тяжко, немов щось шептало  менi
внутрi, що коли буде що злого Степановi за олiвець, то в тiм  буде  й  моя
вина. Яким способом такi дивнi гадки сплелися в моїй головi, не знаю,  але
те тiльки певно, що я тремтiв, мов трепетовий * (* Трепетовяй -  осиковий.
лист.)
   Степан пише цифри та й пише, вже записав цiлу таблицю, професор  раз  у
раз дивиться на нього, аби зловити його на чiм-будь, але годi.
   - Досить! - кричить вiн. - А тепер лягай!
   - Та за що, прошу пана професора? - обзивавться Степан.
   - Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло  стисло,
коли я почув тi слова. Професор шукав рiзки в  останнiй  лавцi,  а  бiдний
Степан блiдий, дрижачи, стоїть при таблицi i мне шмату в руках.
   - Та за що мене пан професор хочуть бити? - спитав ще раз Степан  крiзь
сльози, видячи професора, що наближався з рiзкою в руцi-
   - Лягай! - крикнув той i, не ждучи далi,  вхопив  Степана  за  волосся,
перевернув його на крiсло i почав щосили швякати рiзкою. Степан закричав з
болю, але крик, бачиться, тiльки дужче дразнив оп'янiлого професора.
   - Аби ти знав на другий раз, як олiвцi губити! - кричав вiн  задиханим,
уриваним голосом, i рiзка ще сильнiше засвистала, оперiзуючи тiло  бiдного
Степана.
   Що дiялося зi мною в тiй довгiй, страшно важкiй хвилi? Перша думка, яка
митом шибнула менi через голову, була - встати  i  сказати,  що  я  всьому
винен, що Степанiв  олiвець  у  мене,  що  я  знайшов  його  i  не  вiддав
Степановi. Але страх перед свистом рiзки насилу придавив  мене  до  мiсця,
спутав мiй  язик,  стиснув  горло  мов  залiзними  клiщами.  Крик  Степана
прошибав менi груди. Холодний пiт обiлляв мене цiлого; я виразно чув бiль,
гострий бiль вiд рiзки, чув його на цiлiм тiлi i  так  живо,  що  всi  мої
мускули мимоволi корчилися i тремтiли, а в горлi щось  захлипало  голосно,
на цiлий клас. Але тривога обдала всiх такою мертвотою, що, незважаючи  на
гробову тишу, нiхто в класi не чув мойого хлипання.
   А професор ще не переставав бити! Вже бiдний Степан  охрип,  лице  його
посинiло з натуги, пальцi судорожне впилися  в  професоровi  колiна,  ноги
кидалися в повiтрi, але рiзка не переставала свистiти в повiтрi, а  кожний
її свист, кожний  ляск  на  грубу  полотняну  сорочку  Степана  стрясав  i
здавлював тридцять дитинячих серць у класi, витискав  новий  крик  болю  i
розпуки з грудi Степана. Я не тямлю вже - ох, i пригадувати не хочу! -  що
дiялося в менi пiд час тих страшних хвиль, якi чуття  перелiтали  по  моїм
тiлi, який бiль проникав мої сустави, якi мислi шибали по головi. Та нi, -
мислей не було нiяких! Я сидiв холодний, задубiлий, мов  камiнь!  I  тепер
iще, по шiстнадцятьох лiтах, коли нагадую ту хвилю, бачиться менi, що вона
на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тiм'ю, i що будь  таких
хвиль багато в моїм дитинствi, з мене вийшов би такий самий туман, як  тi,
котрих бачимо сотки в кожнiй нижчiй школi нашого краю,  як  тi  нещасливi,
забитi фiзично й духовно дiти, котрих нерви вiдмаленьку притупили страшнi,
огиднi сцени, а голову вiд шiстьох лiт задурила професорська дисциплiна.
   Вкiнцi стих свист рiзки. Професор випустив Степана, а той,  безсильний,
змучений, без духу покотився на помiст.  Професор,  червоний,  мов  буряк,
кинув рiзку i сiв на крiсло, з котрого тiльки що  скотився  Степан.  Хвилю
вiддихав, не кажучи й слова. В цiлiм класi було тихо, мертво, сумно.  Чути
було лишень, як хрипiв бiдний хлопець, судорожно хлипаючи.
   - Не встанеш ти? - прошепотiв професор, копаючи його ногою в бiк.
   Степан по хвилi ледве-ледве пiдвiвся на ноги i  став,  держачися  рукою
лавки.
   - Марш на мiсце! А знай, як на другий раз олiвцi губити!
   Степан пiшов на мiсце. В  класi  знов  стало  тихо.  Професор,  видимо,
протверезився трохи i почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Вiн  знав,
що з Леськовим зачiпатися недобре. Думка про се ще гiрше дразнила його,  i
вiн схопився i почав мовчки бiгати по класу, важко сапаючи.
   - А, драби * (* Д р а б - босяк, обiдранець.), розбiйники!- крикнув  на
ходу, не знати, чи до нас, дiтей, чи до неприсутнiх ясеницьких громадян.
   Знов довгу хвилю бiгає професор по класу, знов сапає i воркоче щось пiд
носом, а далi обертається до нас i кричить:
   - Додому!
   Але й се, звичайно дуже чудодiйне слово, що звiщало нам бодай  на  день
увiльнення вiд ваготи шкiльної премудростi, тепер  немов  до  глухих  було
сказане. Тривога й непевнiсть приголомшили всiх школярiв  i  вiдiбрали  їм
чуття. Треба було аж  другого,  голоснiшого  викрику  професора,  щоб  усi
встали до молитви.
   Коли по молитвi школярi рушилися з лавок i почали виходити з класу,  то
дiялося се без звичайного  шуму  й  товкiтнi;  всi  йшли  звiльна,  боязко
позираючи на професора, що стояв при столику, поки всi хлопцi  не  вийшли.
Кожний чув себе якось немов придавлений. Степан iшов, хлипаючи, а коли вже
коло дверей позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже
самий останнiй, ледве переступаючи ногами. Я боявся i стидався чогось  так
страшно, що рад би був у тiй хвилi запастися  пiд  землю.  Не  знаю,  хiба
розбiйник по сповненiм убивствi чує таку ваготу на серцi, яку я чув  тодi.
Особливо на Степана був би я в тiй хвилi не поглянув за жоднi грошi. Я так
живо уявляв собi його бiль, - нi, я терпiв не менш його, - а тут  iще  той
проклятий внутрiшнiй голос раз у  раз  шептав  менi,  що  вiн  через  мене
терпiв, що олiвець його! Так, тепер уже виразно щось говорило менi, що  то
його олiвець я знайшов! I що би, бачиться, на такий спосiб природнiше,  як
пiти тепер до нього i вiддати йому згубу! Чи не ще! Так нi! Природно  воно
видається, але менi тодi, доразу прибитому страхом, жалем i  стидом,  було
зовсiм неможливо се зробити. I не то щоб тепер iще я  бажав  заховати  той
олiвець для себе, - де там! Вiн тепер ваготiв, мов камiнь, у  моїй  торбi,
пiк мою руку здалека, - я тепер нiяким свiтом не був би дiткнувся його, не
був би поглянув на нього! Ще якби хто був силою  вирвав  у  мене  торбу  i
витряс iз неї все, так щоб i олiвець  випав,  а  Степан  вiдтак  мiг  його
взяти, - ах, як би я був радувався такому випадковi! Але так не сталося, -
та й не до того було школярам.
   Скоро лиш iз класу та  з  професорського  подвiр'я,  всi  обступили  ще
хлипаючого Степана i почали його розпитувати, як i де загубив вiн олiвець,
який то був олiвець; деякi голосно вiдказували на професора, iншi жалували
Степана i говорили йому, аби конче пожалувався татуневi.
   - Або я-а знаю, де я за-агубив, - хлипав Степан. - Але  що  менi  тепер
та-атуньо скажуть! Iно що менi позаавчора купили в мiстi, а  я-а  загубив!
Ой, ой, ой! - заплакав бiдний  хлопець,  що  боявся  вiтця  не  менше,  як
професора.
   - Та не плач, дурний, не бiйся, - потiшали хлопщ, хоть, певно, нi  один
iз них не рад би був бути в Степановiй шкiрi.
   - Ага, не пла-ач! - вiдповiв сумно Степан. - Та вони мене за-аб'ють  за
олiвець! Шiсть кре-ейцарiв, кажуть,заплатили за нього  в  мiстi...  "А  як
менi, - кажуть, - де загубиш, то шкiра не твоя, чуєш!.." Ой, ой, ой!*.
   Я не мiг слухати тої бесiди. Кожне Степанове  слово  кололо  мене,  мов
будяки. Я побiг швидко додому, весь дрижачи, блiдий i задиханий.
   - О, ти вже, певно, десь бився з хлопчиськами!- крикнула при моїм входi
на мене тiтка. - Що такий приходиш задиханий, як той пес  гiнчий!  Ах  ти,
драбе якийсь, непотрiбе, нездаро, нуждо якась несосвiтенна!
   Тiтка була ще дiвчина  двадцяти  кiлькох  лiт  вiку.  Вона  була  "дуже
добра", - бодай се можна було сказати про її язик, який  не  любив  нiколи
"дармо хлiб їсти" i якому нiколи не хибло  *  (*  Не  х  и  б  л  о  -  не
бражувало) слiв.
   Я повiсив торбу з книжками на кульцi i сiв їсти,  не  кажучи  й  слова.
Попоївши, я сiв коло стола i взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на
завтра було завдано, - де менi було до вчення! Я сидiв  над  книжкою,  мов
пень, i сотий раз прочитував усе однi й тi  самi  слова,  не  тямлячи,  що
читаю i до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про  професора,
про старого Леськового, але їх лиця раз у  раз  сунулися  менi  на  думку,
проймали мене холодом, гризли i турбували, мов грiшника згадки  про  давнi
проступки. Я так бажав, аби враз настав вечiр, але вечiр, мов заклятий, не
приходив. Я боявся поглянути на торбу з олiвцем, немов се була не торба, а
страшна нора, i не олiвець, а гадина.
   Як я перемучився, поки  не  настав  вечiр,  не  буду  розказувати.  Якi
страшнi сни снилися менi вночi, як я кричав, утiкав нiби, ховався,  як  за
мною бiгали та лiтали ящiрки з острою мордою i з великим написом  "Мittеl"
на хребтi, як мене колодо терня з жовтою блискучою корою  i  шестигранними
кiльцями, затемперованими при кiнцi, -  се  також  нехай  тоне  в  криницi
забуття. Досить того, що, вставши рано, я був мов збитий  або  зварений  у
поливанницi *  (*  Поливанниця  -  полив'яна  миска.),  а  тiтка  вдодатку
насварила на мене, що я всю нiч метався та верещав, не даючи їй спати.
   Рано, заким iще я пiшов до школи, вуйко приходить iз села  i,  скинувши
грубi, суконнi рукавицi з рук,  зачинав  розповiдати  про  рiзнi  сiльськi
новини.
   - А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? - питає  вуйко
нараз мене. Те питання страшно перепудило * (* Перепудити  -  перелякати.)
мене, немовби хто обiлляв мене окропом.
   - Та... та... та... каже, що десь за... за... за...
   - Що ти, говорити не вмiєш, чи що? - крикнула збоку тiтка. - Ну, та  що
там такого сталося iз Степаном? - запитала вуйка.
   - Та так там його вчора професор збив за якийсь олiвець, що ледве живий
прилiз додому.
   - Та який олiвець?
   - А во, купив йому отець у понедiлок  олiвець,  а  вiн  учора  загубив.
Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, нiби вiн  тому  що  винен.  Чуєте,
ледве бiдний хлопчисько додому долiз. А тут iще прийшов та  й  повiдає,  а
старий ведмiдь сказився та  бий  дитину!  За  волосся,  та  пiд  ноги,  та
обцасами!..* (* О б ц а с - каблук.) Господи! Стара  в  плач  та  в  крик,
хлопець умлiв, ледве водою вiдiлляли, тепер, кажуть, лежить,  рушитися  не
може! Що то, так дитину скатувати!..
   Ще вуйко не скiнчив, коли я розплакався вголос i перервав його бесiду.
   - А тобi що? - спитав вуйко зачудуваний.
   - Чи ти вдурiв, хлопче, чи що? - крикнула тiтка.
   - Я... я... я... - пролепотiв я, плачучи, але  хлипання  не  дало  менi
докiнчити бесiди.
   - Ну, що, що, кажи! - промовив вуйко ласкаво.
   - Я... знайшов... Степанiв олiвець!
   - Знайшов? Де? Коли?
   - Вчора, перед школою на снiгу, - проговорив я вже смiлiше.
   - Ну, i чому ж ти не вiддав Степановi?
   - Я не знав, що то його, а вiн не допитувався.
   - А потому, по школi?
   - Я... я боявся.
   - Боявся? Та якого дiдька лабатого?  *  (*  Лабатий  -  клишоногий.)  -
спитала тiтка, але я не вiдповiв нiчого на те питання.
   - Ну, i де ж той олiвець?
   - Та в торбi.
   Вуйко позирнув  до  торби  i  вийняв  нещасливий  олiвець.  Я  не  смiв
позирнути на нього.
   - Ну, дивiться, люди добрi, та й за  таку  дурницю  так  хлопця  збили!
Пощезали би один з другим!
   Вуйко сплюнув i вийшов, узявши олiвець iз собою. Мене тiтка випхнула до
школи. Я ще хлипав по дорозi, а сльози текли менi без моєї волi  по  лицi,
хоч на душi стало далеко легше.
   Того дня i цiлий слiдуючий тиждень Степан не приходив до  школи,  лежав
слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго * (* Напруго -  раптом.)
й професор: вуйко догадувався, що, певно, його старий Леськiв мусив  добре
"обломити". Чи воно так було, чи нi, того я  докладно  не  дiзнався-досить
того, що Степана я пiсля того не бачив цiлi двi недiлi.  Ах,  як  я  тепер
боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокiйних  снах  його  добре,
тихе лице, сине ще вiд побоїв, зболiле й  марне,  -  яким  важким  докором
глядiли на мене його сивi добродушнi очi! Але коли я побачився з ним, коли
почув його голос, то всi муки, весь неспокiй перебутих днiв немов  вiджили
одним разом у моїй душi, - але тiльки  на  хвилю.  Степан  тепер  був  уже
здоров i веселий по-давньому, заговорив до мене добродушно, мов  нiчого  й
не було мiж нами; про олiвець анi споминки. Чи вiн не знав про те, що то я
мав його олiвець у себе i стався причиною  його  болю?  Не  вiдаю.  Досить
того, що нiколи потiм про олiвець мiж нами не було бесiди.
   _
   Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис
на заголовку сеї повiстки - яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде  про
олiвець, i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi* (* Ц а л ь  -
мiра довжини, 2,4 см.) завдовжки. А втiм, як  хто  скаже,  що  пiвчетверта
цаля, то також не пiду з ним до вiйта судитися.  Але  то  знаю  добре,  що
чотирьох цалiв завдовжки не тримав. Се  мiг  би  я,  як  кажуть  правники,
"ствердити головною присягою", або, як кажуть нашi ясеничани *(* Ясеничани
- селяни  села  Ясениця  Сiльна  (тепер  Дрогобицького  району  Львiвської
областi).), "побожити й заскаритися,  на  чiм  свiт  стоїть".  Пiвчетверта
цаля, не бiльше, задовгий був герой сеї повiстки. Хоть то лiт тому чимало,
як ми бачилися з ним останнiй раз, себто - як я бачив його, бо  вiн  своїм
затемперованим * (* Затемперований  -  заструганий,  загострений)  носиком
хiба ж мiг мене бачити? А притiм  вiн  цiлих  пiвтора  днi  лежав  у  моїй
шкiльнiй торбi, пiд книжками, достоту у тьмi кромiшнiй! Аби  не  збрехати,
то буде тому не менше шiстнадцяти лiт, - доволi часу,  щоб  забути  й  про
якого щирого приятеля. А я  не  забув  про  нього,  про  пiвчетверта  цаля
задовгий кусник олiвця, в оправi з темно-червоного дерева, шестигранний  i
полiтурований нажовто, з срiбним, вибитим написом "Мittеl" *  (*  Середнiй
(нiм.).)на тупiм кiнцi; з  другого  кiнця  був  затемперований,  не  надто
остро, а не надто й тупо, - саме стiльки, скiльки потрiбно для  сiльського
школяра.
   В такiм видi лежав вiн одного зимового поранку  на  снiгу  на  подвiр'ї
ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярi. Се  був
погiдний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повiтрi  лiтали
малесенькi платочки снiгу, зовсiм прозiрчастi, виднi тiльки по дiамантовiм
блиску, коли в них  заломався  сонячний  промiнь.  Олiвець  не  застряг  у
замерзлiм iскристiм снiгу, а лежав зовсiм  наверха.  Його  жовта  полiтура
полискувалася до сонця, а срiбнi букви "Мittеl" виднiлися здалека.  Певно,
котрийсь  школяр,  бiжучи  до  школи,  загубив  його.  Вiн  так  i  лежав,
простягнувши свiй чорний, заострений носик до стiн школи, немов  силувався
вказати кожному прохожому, що там його належне мiсце; немов  просив  своїм
срiбним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної,  але  дуже  холодної
постелi i занести до школи,  вiдки  широко  по  селу  розлягався  гармидер
хлопцiв, що дожидали пана професора.
   Скажiть же тепер самi на совiсть, що би ви зробили, якби  вам  лучилося
побачити такого Мittеl'а, i то в  подiбнiм,  не  зовсiм  для  його  "чину"
вiдповiднiм положеннi? Думаю, що 90 % iз вас, не пiдозрiваючи в нiм  героя
не то повiстки, але навiть  газетярської  новинки  або  мiзерного  анонса,
пiдняли б його i сховали попросту до кишенi. Iншi 10 %, запевне, навiть не
схилились би по нього.
   Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се  значить,  не  пiдозрiваючи
нiчого злого в олiвцi, схилився по нього i, не маючи нiде при тiлi кишенi,
вложив його до шкiряної школярської торби, в котрiй були мої  книжки.  Але
що при тiм було не зовсiм звичайного, так се  те,  що  я  вельми  втiшився
своєю знахiдкою. Я був бiдний сiльський хлопець i нiколи ще на своїм  вiцi
не мав олiвця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером,  котре  так
страшно капало, бризкало i порскало пiд натиском моєї руки. А тепер  нараз
- я знайшов олiвець! Та й ще  який  гарний!  Правда,  я  бачив  його  лише
мельком, ще як лежав на снiгу, бо вiдтак, ухопивши його в руку,  я  швидко
шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так  ясно  свiтило,
не викрало його з моєї руки. А ще друга цiкава штука при тiй операцiї була
та, що менi й через голову не перейшло, аби котрий  школяр  мiг  був  його
згубити, - чуєте, - анi через голову менi не перейшло. Де, де, де!  Котрий
тут у нас школяр губить олiвцi! То мусив бог  зна  якийсь  незнайомий  пан
приїздити до професора, - ну,  певно,  то  вiн,  якимось  дивним  способом
загубив той олiвець. А може, то був гендляр, котрому професор торiк продав
корову; може бути, що сей олiвець лежав тут iще  вiдторiк  i  нiхто  його,
бiдного, не видiв. А може, вiн упав уночi з неба враз зо  снiгом?  Адже  ж
бабуня казали, що не раз жаби падуть iз неба; чому ж би й олiвцi  не  мали
падати? Так мiркував  я,  йдучи  через  подвiр'я  до  школи.  Що  ж,  хiба
шестилiтньому хлопцевi не вiльно так мiркувати? А впрочiм - нi! Менi  дуже
сподобався той олiвець. Я держав руку в торбi, а вiн був у  моїй  руцi,  я
обертав його  гранками  сюди  й  туди,  старався  вгадати  його  грубiсть,
вiдновити перед своїми очима його стать, - одним словом, моя фантазiя, мов
мотиль коло квiтки, невпинно крутилася й шибала коло олiвця.  Вона  насилу
вiдганяла всяку думку, що олiвець мiг належати котромусь  школяру,  i  що,
значить, менi прийдеться вiддати його назад властителевi.
   В класi повно вже було школярiв.  Деякi  сидiли  в  лавках  i  бубонiли
завдану лекцiю, хвиля вiд хвилi боязко  позираючи  на  дверi,  чи  не  йде
професор. Iншi, смiлiшi, ходили пд класу, билися, тручалися помiж лавками,
мазали рiзнi дива крейдою на таблицi i стирали їх вiдтак швидко  намоченою
шматою, котра служила замiсть губки. За олiвцем нiхто не  питав.  Се  мене
дуже врадувало, i я швиденько, немов крадькома, шусьнув у  другу  лавку  i
сiв на своє  звичайне  мiсце.  Виймаючи  книжку,  потрiбну  для  слiдуючої
години, я почув у торбi брязк олiвця об шкiру i весь затремтiв - не  знаю,
чи з радостi, чи з якоїсь неясної тривоги.
   Ось i професор прийшов, почалася наука. Нiчого! Ось  i  година  минула,
професор вийшов, крик i гомiн почався по-давньому,  про  олiвець  нiхто  й
слова не каже. Я  сиджу,  оглядаюся  довкола  i  тремчу,  мов  злодiй  над
краденим добром, боячись, що ось-ось надiйде  хтось  i  зажадає  вiд  мене
олiвця. Але нiхто не жадає олiвця. Школярi ходять i вчаться,  сваволять  i
товчуться по-давньому. Степан Леськiв, мiй добрий  знайомий,  наближується
до мене.
   - Ов, ти, видно, нинi рахункiв не вмiєш; то-то будеш у шкiру брав! А ще
як менi скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!
   Що за збиточник той Степан! Вiн знає, що рахунки - моя слаба сторона, i
любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що  вiн  таки  жартом
говорить; притiм нинi я не боюся професора, бо я рахункiв (писати цифри до
100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цiлий день  писав  пальцем
цифри по шибах вiкон, покритих густою росою?
   - Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, - вiдповiв я Степановi.  -
Уважай лиш, аби ти сам не дiстав у шкiру!
   Диво дивне, бiгме, що диво! Я хотiв вiдповiсти Степановi також  жартом,
з усмiхом, ласкаво, - а вiдповiв якось так злiсно, гризько * (* Гризько  -
сердито.), таким понурим голосом, що аж самому стало  погано!  Ба,  я  чув
навiть, як цiле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю  передо  мною
i, не кажучи нiчого бiльше, дивився на мене зачудуваним поглядом,  а  далi
вiдiйшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Вiн так мене
любив, той лагiдний, тихий, услужливий i добрий  хлопчина!  За  що  я  так
гризько вiдповiв йому? За що засмутив його?  Вiн  же  ж  говорив  до  мене
жартом, i я не мав нiякої причини гнiватися на нього!
   Такi мислi шибли менi через голову, коли Степан пiшов i  мовчки  сiв  у
свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина-восьмилiток. Його  батько,
бiдний селянин, був сусiд мого вуйка, у котрого  я  жив,  тож  i  оба  ми,
хлопцi, товаришували раз у раз iз собою. Степанiв батько давнiше,  кажуть,
був багатий чоловiк, але великий огонь та всiлякi iншi нещастя  зруйнували
його господарство. Вiн був високий, сильний мужчина, з понурим лицем,  раз
у раз схиленим у землю, i говорив грубим,  рiзким  голосом.  Я  мимовiльно
якось боявся його i вважав його жорстоким  чоловiком.  Зато  малий  Степан
весь удався в матiр, тиху, лагiдну жiнку з ладним iще, добродушним лицем i
ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастiвнику * (*
Пастiвник - пасовисько.), пiдстерiгав я, поки старий Леськiв вийде з хати,
аби бодай на хвилю забiгти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз
i сварилися, як звичайно дiти, але нiколи  не  надовго.  Я,  гарячiший  до
сварки, а то й до бiйки, звичайно перший був i до  перепросин,  а  Степан,
усе однаковий, усмiхався так любо, немов хотiв сказати:
   "А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!"
   Але тепер, по що я тепер розгнiвався на Степана? Та нi, я чув добре, що
я зовсiм навiть не розгнiвався на нього! Навпаки,  його  жалiбний,  сумний
погляд болiв менi якось, вертiв у моїй дитинячiй грудi. Я стидався чогось,
сам не знаючи чого, i забув  про  олiвець.  Аж  коли  вражiння  остигли  i
проминули i перед собою побачив я торбу, в котрiй  мої  нерви  немов  чули
здалека дотик олiвця,  тодi  знов  моя  фантазiя  вернула  назад  до  того
предмета i за хвилю про Степана i його сумний погляд я забув зовсiм.
   Знов увiйшов професор, почалася година наукова i поволi проминула;  про
олiвець нiхто нi пари з уст.
   Третя година мали бути рахунки. Тота висока i страшна наука вiдбувалася
таким способом, що професор викликував одного до таблицi, казав  йому  там
писати крейдою цифри, а всi iншi хлопцi мусили тi  самi  цифри  писати  на
своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут,  то
там до зошитiв, чи всi пишуть i чи так пишуть, як належиться.
   Перед рахунковою годиною почув я в остатнiй  лавцi,  де  сидiв  Степан,
якийсь  гамiр,  якiсь  тривожнi,  уриванi  питання  i  вiдповiдi,  але  за
загальним гамором не мiг розiбрати, що се  таке.  Та  все-таки  мене  щось
тьокнуло, якийсь несупокiй заворушився в менi. Я  подумав  собi:  не  буду
тепер виймати олiвця, буду писати, як звичайно, пером, хоть i як воно менi
обридло.
   Ось i професор увiйшов. Вiдiтхнувши хвилину  при  столi,  вiн  устав  i
викликав мене до таблицi. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо взагалi писання
чи то цифер, чи то букв було для мене твердим горiхом: усякi  знаки  з-пiд
моїх рук виходили кривi, гачкуватi, розлiзлi, так що звичайно подобали  на
старий плiт, у  якiм  кожний  кiл  стримить  у  iнший  бiк,  а  хворостини
пiвперечнi стримлять самi по собi, не можучи здибатися з  колами.  Але  що
було робити:
   викликав професор, треба йти. Я став коло таблицi i взяв у  праву  руку
шмату, а в лiву крейду.
   - 35! - крикнув професор i озирнувся на мене. - Ах ти, тумане, а ти  як
крейду держиш? Лiвкутом будеш писати, га?
   Я перемiнив нещасливi знаряди премудростi в обох руках,  вiдтак  пiдвiв
праву, як мiг, догори i ледве дiстав до половини таблицi. Завдання  писати
на таблицi цифру 35 було дуже трудне, бо приходилося писати самi "скрутнi"
цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писаннi цифр, я довго думав,
як би то воно написати оту прокляту трiйку, щоб її зладити таку кругленьку
i з таким зубчиком на серединi? Запитати не було  кого,  от  я  й  надумав
писати її з середини вiд зубчика, потягнути вiдси насамперед  горiшнiй,  а
вiдтак долiшнiй каблучок * (* Каблучок -  кружечок.).  Так  я  й  навчився
писати дома, так само взявся й тепер дрижачою рукою мазгуляти на  таблицi.
А тут iще, як на нещастя, рука дриголить, сила, якої й так не було  много,
десь мов замерзла, так що хоть i як мучуся, тиснучи крейду до таблицi,  то
проклятущi штрихи все виходять такi худi та тонкi, що ледве  їх  видно.  З
тяжкою бiдою я намалював трiйку.
   - А що, вже? - кричить професор i обертається до мене.
   - Ще... ще нi, - вiдповiдаю я i,  обливаючись  холодним  потом,  берусь
писати 5, розумiється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.
   - Що, що, що? - скрикнув професор i прибiг ближче  до  мене.  -  Як  ти
пишеш, як?
   Я мовчав. Дрижача рука  дотягла  штриха  на  таблицi.  П'ятка  подобала
радше* (* Радше
   - кружечок. швидше.) на Г, нiж на круглочереве, гребнясте 5.
   - Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким  професор  iменував
школярiв), то ти не знаєш, як пишеться 5?
   I, не ждучи вiдповiдi на се питання, професор  одною  рукою  вхопив  зi
столика широку лiнiйку, а другою мою  руку,  з  якої  вилетiла  крейда,  i
голосний ляск залунав по класi. Долоня моя налилася кров'ю i  стала  якась
нiби грубiла, а попiд шкiрою немов мурашки забiгали. Я, змалу  твердий  на
бiль, не заплакав, тiльки скривився.
   - То не знаєш, як писати 5? Не видiв, як я писав? А диви,  як  пишеться
5, - от так! - i пан професор хопив крейду i з розмахом написав насамперед
на таблицi величезну п'ятку, а вiдтак на моїм лицi таку ж саму  (може,  не
таку правильну й виразну) величезну п'ятку.
   - Пиши далi, - крикнув до мене, - 48! Я взяв  крейду  i  почав  писати.
Професор дивився ще хвилю. Четвiрка вдоволила його, i вiн пiшов  знов  мiж
лавки.
   - Чому не пишете? - крикнув  вiн  грiзно  до  хлопцiв,  котрi  напiв  з
усмiхом, а напiв з ляком дивилися на те, що дiялося при таблицi.  На  крик
професора всi голови нахилилися додолу, мов жито вiд вiтру похиляє  додолу
пристигаюче важке колосся.
   - А ти, старосто, як написав З? - питає професор одного.
   Замiсть вiдповiдi, замiсть пояснення - ляск ленiєю по лапi.
   - А то що зверху, над 5?- питає другого.
   - Капнуло з пера.
   Знов ляск лiнiйкою по лапi.
   - А ти, свату, чому не пишеш? - питає третього.
   - Та я... про... прошу  пана  професора,  -  чуть  крiзь  сльози  голос
Степана Леськового.
   - Що? - кричить професор гнiвно.
   - Я десь олiвець загубив.
   В тiй хвилi з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз:  не
знати чому, бо я був певний, що олiвець, який лежав тепер супокiйно в моїй
торбi, не був Степанiв. Нiяким свiтом! А все-таки при тих  його  словах  я
так залудився * (* Залудитись - злякатися.), рука моя так  затремтiла,  що
крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що  завдана  цифра  була
вже написана, тепер я не змiг би був написати її.
   - Так, - крикнув професор, - загубив? Постiй-но ти, навчу я тебе!
   Чого  властиво  хотiв  професор  навчити  Степана,  господь  знає.  Ми,
школярi, знали лиш тiльки, що  професор  два  днi  тому  дуже  сварився  з
Степановим батьком  i,  видимо,  лишень  шукав  притоки  *  (*  Притока  -
причiпка, привiд.), аби за вiтця помститися на хлопцевi; а крiм  того,  ми
бачили, що сьогоднi професор трохи п'яний i  що,  значить,  без  бiйки  не
обiйдеться.
   - Марш на середину! - крикнув вiн до Степана.  Бiдний  хлопець,  видко,
знав, що його жде, i не швидко рушався; професор  ухопив  його  за  довге,
бiляве волосся i виволiк насередину.
   - Тут стiй! А ти, - обертаючись до мене, - написав уже?
   - Написав.
   - Сiдай! А ти йди до таблицi!
   При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось вiдiтхнув,  раз
тому, що сам сидiв на безпечнiм мiсцi, а по-друге, тому, бо думав собi, що
чень уже Степановi не буде нiчого за олiвець, коли його професор пiслав до
таблицi, - бо те знав я, що Степан писати вмiв. Тiльки чуючи, яким гнiвним
голосом диктував професор Степановi цифри, як лютився, видячи,  що  Степан
пише добре, я чогось боявся. Менi було так тяжко, немов щось шептало  менi
внутрi, що коли буде що злого Степановi за олiвець, то в тiм  буде  й  моя
вина. Яким способом такi дивнi гадки сплелися в моїй головi, не знаю,  але
те тiльки певно, що я тремтiв, мов трепетовий * (* Трепетовяй -  осиковий.
лист.)
   Степан пише цифри та й пише, вже записав цiлу таблицю, професор  раз  у
раз дивиться на нього, аби зловити його на чiм-будь, але годi.
   - Досить! - кричить вiн. - А тепер лягай!
   - Та за що, прошу пана професора? - обзивавться Степан.
   - Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло  стисло,
коли я почув тi слова. Професор шукав рiзки в  останнiй  лавцi,  а  бiдний
Степан блiдий, дрижачи, стоїть при таблицi i мне шмату в руках.
   - Та за що мене пан професор хочуть бити? - спитав ще раз Степан  крiзь
сльози, видячи професора, що наближався з рiзкою в руцi-
   - Лягай! - крикнув той i, не ждучи далi,  вхопив  Степана  за  волосся,
перевернув його на крiсло i почав щосили швякати рiзкою. Степан закричав з
болю, але крик, бачиться, тiльки дужче дразнив оп'янiлого професора.
   - Аби ти знав на другий раз, як олiвцi губити! - кричав вiн  задиханим,
уриваним голосом, i рiзка ще сильнiше засвистала, оперiзуючи тiло  бiдного
Степана.
   Що дiялося зi мною в тiй довгiй, страшно важкiй хвилi? Перша думка, яка
митом шибнула менi через голову, була - встати  i  сказати,  що  я  всьому
винен, що Степанiв  олiвець  у  мене,  що  я  знайшов  його  i  не  вiддав
Степановi. Але страх перед свистом рiзки насилу придавив  мене  до  мiсця,
спутав мiй  язик,  стиснув  горло  мов  залiзними  клiщами.  Крик  Степана
прошибав менi груди. Холодний пiт обiлляв мене цiлого; я виразно чув бiль,
гострий бiль вiд рiзки, чув його на цiлiм тiлi i  так  живо,  що  всi  мої
мускули мимоволi корчилися i тремтiли, а в горлi щось  захлипало  голосно,
на цiлий клас. Але тривога обдала всiх такою мертвотою, що, незважаючи  на
гробову тишу, нiхто в класi не чув мойого хлипання.
   А професор ще не переставав бити! Вже бiдний Степан  охрип,  лице  його
посинiло з натуги, пальцi судорожне впилися  в  професоровi  колiна,  ноги
кидалися в повiтрi, але рiзка не переставала свистiти в повiтрi, а  кожний
її свист, кожний  ляск  на  грубу  полотняну  сорочку  Степана  стрясав  i
здавлював тридцять дитинячих серць у класi, витискав  новий  крик  болю  i
розпуки з грудi Степана. Я не тямлю вже - ох, i пригадувати не хочу! -  що
дiялося в менi пiд час тих страшних хвиль, якi чуття  перелiтали  по  моїм
тiлi, який бiль проникав мої сустави, якi мислi шибали по головi. Та нi, -
мислей не було нiяких! Я сидiв холодний, задубiлий, мов  камiнь!  I  тепер
iще, по шiстнадцятьох лiтах, коли нагадую ту хвилю, бачиться менi, що вона
на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тiм'ю, i що будь  таких
хвиль багато в моїм дитинствi, з мене вийшов би такий самий туман, як  тi,
котрих бачимо сотки в кожнiй нижчiй школi нашого краю,  як  тi  нещасливi,
забитi фiзично й духовно дiти, котрих нерви вiдмаленьку притупили страшнi,
огиднi сцени, а голову вiд шiстьох лiт задурила професорська дисциплiна.
   Вкiнцi стих свист рiзки. Професор випустив Степана, а той,  безсильний,
змучений, без духу покотився на помiст.  Професор,  червоний,  мов  буряк,
кинув рiзку i сiв на крiсло, з котрого тiльки що  скотився  Степан.  Хвилю
вiддихав, не кажучи й слова. В цiлiм класi було тихо, мертво, сумно.  Чути
було лишень, як хрипiв бiдний хлопець, судорожно хлипаючи.
   - Не встанеш ти? - прошепотiв професор, копаючи його ногою в бiк.
   Степан по хвилi ледве-ледве пiдвiвся на ноги i  став,  держачися  рукою
лавки.
   - Марш на мiсце! А знай, як на другий раз олiвцi губити!
   Степан пiшов на мiсце. В  класi  знов  стало  тихо.  Професор,  видимо,
протверезився трохи i почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Вiн  знав,
що з Леськовим зачiпатися недобре. Думка про се ще гiрше дразнила його,  i
вiн схопився i почав мовчки бiгати по класу, важко сапаючи.
   - А, драби * (* Д р а б - босяк, обiдранець.), розбiйники!- крикнув  на
ходу, не знати, чи до нас, дiтей, чи до неприсутнiх ясеницьких громадян.
   Знов довгу хвилю бiгає професор по класу, знов сапає i воркоче щось пiд
носом, а далi обертається до нас i кричить:
   - Додому!
   Але й се, звичайно дуже чудодiйне слово, що звiщало нам бодай  на  день
увiльнення вiд ваготи шкiльної премудростi, тепер  немов  до  глухих  було
сказане. Тривога й непевнiсть приголомшили всiх школярiв  i  вiдiбрали  їм
чуття. Треба було аж  другого,  голоснiшого  викрику  професора,  щоб  усi
встали до молитви.
   Коли по молитвi школярi рушилися з лавок i почали виходити з класу,  то
дiялося се без звичайного  шуму  й  товкiтнi;  всi  йшли  звiльна,  боязко
позираючи на професора, що стояв при столику, поки всi хлопцi  не  вийшли.
Кожний чув себе якось немов придавлений. Степан iшов, хлипаючи, а коли вже
коло дверей позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже
самий останнiй, ледве переступаючи ногами. Я боявся i стидався чогось  так
страшно, що рад би був у тiй хвилi запастися  пiд  землю.  Не  знаю,  хiба
розбiйник по сповненiм убивствi чує таку ваготу на серцi, яку я чув  тодi.
Особливо на Степана був би я в тiй хвилi не поглянув за жоднi грошi. Я так
живо уявляв собi його бiль, - нi, я терпiв не менш його, - а тут  iще  той
проклятий внутрiшнiй голос раз у  раз  шептав  менi,  що  вiн  через  мене
терпiв, що олiвець його! Так, тепер уже виразно щось говорило менi, що  то
його олiвець я знайшов! I що би, бачиться, на такий спосiб природнiше,  як
пiти тепер до нього i вiддати йому згубу! Чи не ще! Так нi! Природно  воно
видається, але менi тодi, доразу прибитому страхом, жалем i  стидом,  було
зовсiм неможливо се зробити. I не то щоб тепер iще я  бажав  заховати  той
олiвець для себе, - де там! Вiн тепер ваготiв, мов камiнь, у  моїй  торбi,
пiк мою руку здалека, - я тепер нiяким свiтом не був би дiткнувся його, не
був би поглянув на нього! Ще якби хто був силою  вирвав  у  мене  торбу  i
витряс iз неї все, так щоб i олiвець  випав,  а  Степан  вiдтак  мiг  його
взяти, - ах, як би я був радувався такому випадковi! Але так не сталося, -
та й не до того було школярам.
   Скоро лиш iз класу та  з  професорського  подвiр'я,  всi  обступили  ще
хлипаючого Степана i почали його розпитувати, як i де загубив вiн олiвець,
який то був олiвець; деякi голосно вiдказували на професора, iншi жалували
Степана i говорили йому, аби конче пожалувався татуневi.
   - Або я-а знаю, де я за-агубив, - хлипав Степан. - Але  що  менi  тепер
та-атуньо скажуть! Iно що менi позаавчора купили в мiстi, а  я-а  загубив!
Ой, ой, ой! - заплакав бiдний  хлопець,  що  боявся  вiтця  не  менше,  як
професора.
   - Та не плач, дурний, не бiйся, - потiшали хлопщ, хоть, певно, нi  один
iз них не рад би був бути в Степановiй шкiрi.
   - Ага, не пла-ач! - вiдповiв сумно Степан. - Та вони мене за-аб'ють  за
олiвець! Шiсть кре-ейцарiв, кажуть,заплатили за нього  в  мiстi...  "А  як
менi, - кажуть, - де загубиш, то шкiра не твоя, чуєш!.." Ой, ой, ой!*.
   Я не мiг слухати тої бесiди. Кожне Степанове  слово  кололо  мене,  мов
будяки. Я побiг швидко додому, весь дрижачи, блiдий i задиханий.
   - О, ти вже, певно, десь бився з хлопчиськами!- крикнула при моїм входi
на мене тiтка. - Що такий приходиш задиханий, як той пес  гiнчий!  Ах  ти,
драбе якийсь, непотрiбе, нездаро, нуждо якась несосвiтенна!
   Тiтка була ще дiвчина  двадцяти  кiлькох  лiт  вiку.  Вона  була  "дуже
добра", - бодай се можна було сказати про її язик, який  не  любив  нiколи
"дармо хлiб їсти" i якому нiколи не хибло  *  (*  Не  х  и  б  л  о  -  не
бражувало) слiв.
   Я повiсив торбу з книжками на кульцi i сiв їсти,  не  кажучи  й  слова.
Попоївши, я сiв коло стола i взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на
завтра було завдано, - де менi було до вчення! Я сидiв  над  книжкою,  мов
пень, i сотий раз прочитував усе однi й тi  самi  слова,  не  тямлячи,  що
читаю i до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про  професора,
про старого Леськового, але їх лиця раз у  раз  сунулися  менi  на  думку,
проймали мене холодом, гризли i турбували, мов грiшника згадки  про  давнi
проступки. Я так бажав, аби враз настав вечiр, але вечiр, мов заклятий, не
приходив. Я боявся поглянути на торбу з олiвцем, немов се була не торба, а
страшна нора, i не олiвець, а гадина.
   Як я перемучився, поки  не  настав  вечiр,  не  буду  розказувати.  Якi
страшнi сни снилися менi вночi, як я кричав, утiкав нiби, ховався,  як  за
мною бiгали та лiтали ящiрки з острою мордою i з великим написом  "Мittеl"
на хребтi, як мене колодо терня з жовтою блискучою корою  i  шестигранними
кiльцями, затемперованими при кiнцi, -  се  також  нехай  тоне  в  криницi
забуття. Досить того, що, вставши рано, я був мов збитий  або  зварений  у
поливанницi *  (*  Поливанниця  -  полив'яна  миска.),  а  тiтка  вдодатку
насварила на мене, що я всю нiч метався та верещав, не даючи їй спати.
   Рано, заким iще я пiшов до школи, вуйко приходить iз села  i,  скинувши
грубi, суконнi рукавицi з рук,  зачинав  розповiдати  про  рiзнi  сiльськi
новини.
   - А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? - питає  вуйко
нараз мене. Те питання страшно перепудило * (* Перепудити  -  перелякати.)
мене, немовби хто обiлляв мене окропом.
   - Та... та... та... каже, що десь за... за... за...
   - Що ти, говорити не вмiєш, чи що? - крикнула збоку тiтка. - Ну, та  що
там такого сталося iз Степаном? - запитала вуйка.
   - Та так там його вчора професор збив за якийсь олiвець, що ледве живий
прилiз додому.
   - Та який олiвець?
   - А во, купив йому отець у понедiлок  олiвець,  а  вiн  учора  загубив.
Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, нiби вiн  тому  що  винен.  Чуєте,
ледве бiдний хлопчисько додому долiз. А тут iще прийшов та  й  повiдає,  а
старий ведмiдь сказився та  бий  дитину!  За  волосся,  та  пiд  ноги,  та
обцасами!..* (* О б ц а с - каблук.) Господи! Стара  в  плач  та  в  крик,
хлопець умлiв, ледве водою вiдiлляли, тепер, кажуть, лежить,  рушитися  не
може! Що то, так дитину скатувати!..
   Ще вуйко не скiнчив, коли я розплакався вголос i перервав його бесiду.
   - А тобi що? - спитав вуйко зачудуваний.
   - Чи ти вдурiв, хлопче, чи що? - крикнула тiтка.
   - Я... я... я... - пролепотiв я, плачучи, але  хлипання  не  дало  менi
докiнчити бесiди.
   - Ну, що, що, кажи! - промовив вуйко ласкаво.
   - Я... знайшов... Степанiв олiвець!
   - Знайшов? Де? Коли?
   - Вчора, перед школою на снiгу, - проговорив я вже смiлiше.
   - Ну, i чому ж ти не вiддав Степановi?
   - Я не знав, що то його, а вiн не допитувався.
   - А потому, по школi?
   - Я... я боявся.
   - Боявся? Та якого дiдька лабатого?  *  (*  Лабатий  -  клишоногий.)  -
спитала тiтка, але я не вiдповiв нiчого на те питання.
   - Ну, i де ж той олiвець?
   - Та в торбi.
   Вуйко позирнув  до  торби  i  вийняв  нещасливий  олiвець.  Я  не  смiв
позирнути на нього.
   - Ну, дивiться, люди добрi, та й за  таку  дурницю  так  хлопця  збили!
Пощезали би один з другим!
   Вуйко сплюнув i вийшов, узявши олiвець iз собою. Мене тiтка випхнула до
школи. Я ще хлипав по дорозi, а сльози текли менi без моєї волi  по  лицi,
хоч на душi стало далеко легше.
   Того дня i цiлий слiдуючий тиждень Степан не приходив до  школи,  лежав
слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго * (* Напруго -  раптом.)
й професор: вуйко догадувався, що, певно, його старий Леськiв мусив  добре
"обломити". Чи воно так було, чи нi, того я  докладно  не  дiзнався-досить
того, що Степана я пiсля того не бачив цiлi двi недiлi.  Ах,  як  я  тепер
боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокiйних  снах  його  добре,
тихе лице, сине ще вiд побоїв, зболiле й  марне,  -  яким  важким  докором
глядiли на мене його сивi добродушнi очi! Але коли я побачився з ним, коли
почув його голос, то всi муки, весь неспокiй перебутих днiв немов  вiджили
одним разом у моїй душi, - але тiльки  на  хвилю.  Степан  тепер  був  уже
здоров i веселий по-давньому, заговорив до мене добродушно, мов  нiчого  й
не було мiж нами; про олiвець анi споминки. Чи вiн не знав про те, що то я
мав його олiвець у себе i стався причиною  його  болю?  Не  вiдаю.  Досить
того, що нiколи потiм про олiвець мiж нами не було бесiди.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: