ролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiєм. III Марiя пiшла в свою роту. Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого. Пiдiйшла до лампи: - Що пишете? Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено: - Клята буква. Нiяк не пишеться. "Чи". Буква - "чи". Виходить буква "ги", бо схожа... Хочу оце письмо додому. Марiя сiла допомагати. Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву "чи". Писали довго вдвох. ...А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру "чи". Лiтера "чи" довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило. Потiм Марiя пiшла до Вадима. Було пiзно, але вiн працював. Голубом положила руку йому на плече: - Слухай, Вадиме! Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко. Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей. - Слухай, Вадиме. - Так... слухаю... Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала: - Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули. Вадим уважно подивився на Марiю: - I... я тебе теж кохаю! Вона: - Але... Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя. Вадим сказав напiвсерйозно: - Я тебе розумiю: ворогам не до кохання. Марiя: - Так, ти мiй ворог. I тихо розсипала хорий смiх. IV На свiтанку шостого листопада вдарив мороз. Затривожились дерева, пiшла листяна фуга. Дерева порожнiли - голо. А листя спiшили, падали. Падали. Падали. Стоси. Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри. По станицi пройшла мiдна тиша. Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель - витягали воду. Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман: - Паф! Паф! А червоноармiйцi хвилювались: - Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим? Гофман летючий мiтинг: - Паф! Паф! Заспокоїлись. Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї - свiтової, синьої. Це - революцiя. Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаємо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять - на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд. I ширяємо над землею замрiянi, далекi. ...Хiба це не поезiя? Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї - свiтової, синьої. ...Марiя читала європейськi новинки, про радiо-плуг. Сказала лукаво Гофмановi: - От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi є вже орудiя, що б'ють на п'ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними? Гофман: - Нiчого... От прочитайте в "Правдi" про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа. ...Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це її турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала: - Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря. Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво: - Що ти так часто до мене? - А як же: я ж тебе кохаю. - Так? ...Марiя порадила проїхатись на пошту. Згодився. Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку. ...Виїхали в степ пiсля обiду. На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель. Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори. А потiм сказала: - Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля. - I я не люблю. Вона: - Це символ всефедеративного мiщанства. - Так. Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього. Бiгли дороги - чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце. ...Пiд'їхав Зиммель i несподiвано заговорив: - Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi - може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi! Вадим сухо сказав: - Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi - скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя. Зиммель, ображений, вiд'їхав. Марiя - iронiя. Кинула: - Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п'яниця й картьожник. Вадим: - Просто - не та романтика. Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула: - А що ж оспiвувати? Всяку сволоч... тiльки тому, що вона зветься комунiстами? - Не знаю, а на це хворiєш i ти - на романтику. - Не думаю! ...А потiм знову мислi про роки - такi довгi гони. I нило серце, як хорий зуб. Вадим був надто чорний. I дороги бiгли - чорнi, степовi. Туманiв Ельбрус. Було холодно й прозоро. На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду - поставили фортецю. Проїхали ще двi верстви. ...I було так: ...Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди. Марiя тривожно: - Що тобi? Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови. Марiя зупинила конi. Пiд'їхав Зиммель. Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала: - Що з тобою, Вадиме? Серед степу стояли конi й куделили вухами. Зиммель злiз iз свого жеребця й прив'язав його до тачанки. Схвильовано сказала Зиммелевi: - Повертайте додому... скорiше. Тепер побiгли дороги на схiд. Чорнi, степовi. Марiя згадала: "доживає останнi днi". Гiрський чингал знову впав на серце лезом. Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло. В зелених бiлках Марiї промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi голову й тривожно дивилась на захiд, де була станиця. Тачанка вiдходила на захiд. - Вадиме, що з тобою? Вадим сказав ледве чутно: - Нiчого... менi легше... Марiя приложила уста до Вадимового волосся: - Милий мiй... Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де стрiнуть голi дерева й стоси листя. Мiцнiшав вiтер. ...Марiя тривожно дивилась на захiд. V Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри. Вiтри джигiтували й зникали в Закаспiї. Приходив лiкар - широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав, а Марiї, коли вийшли, говорив: - Сьогоднi вночi.... Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила. А потiм на душi було порожньо. Був Гофман. Надходив вечiр. У стiну глухо входили цвяхи. Це - останнi цвяхи: завтра свято. Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки. За вiкном брiв синiй листопад. На Вадимовiй головi лежав компрес. Упали вiї. Дихати важко. Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi її були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати. Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним. I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила - мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються... А то дороги б'ються в муках i знову мчаться. Вадим каже - "поезiя". Припустiм... Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашої республiки, де увечерi молодь спiває "Iнтернацiонал", а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи. На однiм стовпi написано: Пiдеш направо - загризе вовк. Пiдеш налiво - уб'єшся в ярку. Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для неї. ...А от знову глухi заулки нашої республiки. I стоїть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра? Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть. I туманiють глухi заулки нашої республiки. ...Раптом вiтер стих... На вулицi стояла порожнеча. На баню церкви злiтались галки, тисячi галок. Кричали, падали, злiтались. Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков. - Чи-чи! - Кра! Кра! У станицю заглядали хмари. З Зараївського хутора йшли. Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився словами: -...Це - перед смертю... Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов... Але дивись, Марiє, на нашу сучаснiсть... з ХХV вiку... Пам'ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз... ...Пауза. Потiм додав ще: - Християни мають своє євангелiє. I ми... Так, Марiє... Я знаю...чого ти не була... моя. I знову впали вiї. Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна. ...А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки: - Чи-чи! - Кра! Кра! Бiля етажерки лежала сосна - порудiла, а гiрськi трави зiв'яли. Все так пахло сосною. Коли стемнiло, запалила свiчку. Розтаборилась пiвтемрява. Теж зiв'яла. Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги. Постукав тихенько Гофман. Спитав пошепки: - Ну що, як? Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi. А за вiкном по станцiї урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав у невiдомих пiсках у Закаспiї. Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем. Стiни дивились сiро й похмуро. Вадим догоряв. Кiмнату наповнювали хрипи. Здавалось, десь булькає вода. Було болотно. Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову. ...Уночi Вадим почав ловити руками повiтря. Марiя пiдiйшла до лiжка. I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову. Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати - i не може. Далеке, замрiяне промайнуло в головi. Марiя голосно й схвильовано сказала: - По оселях урочисто ходить комуна. На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою. Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила... ...Те, що вона промовила, здавила тиша. ...I тиша запахла сосною. Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла. Пiдiйшла до свiчки, погасила її й вийшла на повiтря. Побрела по станицi, в степ на схiд. Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри. В синiй ночi не було видно, як летiли гори. Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч. Марiя йшла на схiд. Кавказ мовчав у гiрськiй задумi. На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну: - Гу-у! ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА I Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось. Осiло. Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе нутром: не вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п'є чай з блискучого самовара. Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар: - Ш-ш! I зимою: - Ш-ш! I лiтом: - Ш-ш! I восени: - Ш-ш! Це тиха надмрiйна пiсня обивательського щастя. А апогей його - канарейка в клiтцi. ...Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала декiлька вiкон, зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi. ...Все йде, все минає й вiдходить, не вертається, а обиватель знову намагається впiрнути в бакалiйний сон старосвiтського галантерейного життя. Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чує обиватель - блукає мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський. I каже вiн, зiдхаючи: - Да, шерочко. ...Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти до манастиря - Чумакiвська комуна. Таки справжня комуна iменi Василя Чумака. Мрiйник загинув в iмлисту київську нiч, а маленька комуна й досi живе в повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем. II Бiля ворiт написано: "В сєм домє прожiваєт дворянiн Гараєм". ...А коли на бруку дiтвора здiймає гамiр, молодий поет Андрiй (Андре) деклямує з Чумака: Безнадiйно. Є надiя: ось, на цьому бруку. Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку. Бiля комуни проходять i тiнi минулого - черницi чорнi (тепер живуть невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок). Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося. Iнодi сонце заверещить золотом, тодi на мозок спадає гаптований серпанок. ...До Андрiя пiдходить Варвара й оповiдає про яму - недалеко яма, куди черницi скидали колись "незаконних" немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства. Пiдходить товаришка Валентина - високолоба (чудовий високий лоб... люблю високолобих. М. X.). Валентина заїкається до Варвари: - Ви пппрро це вже ка-а-зали. А Варвара буркотить: - Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить. Андрiй наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову. Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов, 2/ Же, З/ Мура (останнi двi - Бобчинський i Добчинський: зрiст), 4/ Йосип Гордiєнко - безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Здається, всi. Проте забув: коли теплiнь, а в манастирськiм саду пахтить медом, у комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так: бувають товаришi з сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало. А сьогоднi весна. Розумiєте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобi... Сьогоднi весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кiнця...Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино. ...Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна - правильно! ...А в їдальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано: "Товаришка Же за буйство". На червонiй написано: "Товариш Андре за"... (далi розвезено пальцем). ...Же - надто неспокiйна. Же - циганочка, а Iванову спiває: - Мiй симпампончик i вкраїнофiльчик. Тодi Мура каже: - Ах, моншерамi, це ж моветон. Розшифровую: Iванов - пiтерський слюсар, а українську мову знає краще за українцiв. (Буває). Так мiркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавтського), а на мову - плювать. "За якою наказуєте? За китайською? - Будь ласка!" Але Iванов каже: - У нас, у Пiтерi, так. Ми, пiтерськi, так.- Словом, авторитет Пiтера непорушний. А Пiтер - це Iванов. Це, звичайно, щодо публiцистики. ...Ну-с. Же - циганочка. Очi iнституткою i гадючкою до Iванова: - Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити. Iванов знає жарти, але досить серйозно наказує: - Щоб оселедцiв бiльш не купувати. Досить. Можна жити скромнiш. ... У манастирськiм саду гримнув традицiйний соловей. За манастирем заграло сонце в рожевi сурми. Мура каже (промова в нiс): - Ан-дре. Це так поважно, нiби в сальонi графинi X. Але - це не так: тiльки погляд маман, а взагалi - йолки зеленi. I все. ...Нарештi комуна розiйшлась на роботу. Залишились: Варвара i Андрiй. Тут i кiнець другому роздiловi. III Варвара варить борщ на примусi, а Андрiй чистить картоплю. Рожевi ранковi сурми бiлiють. Iде день i бiла музика дня. Традицiйний соловей замовк. Над манастирем сонце. Звичайно, Варвара буркотить: - Ну от: була у панiв - робила. Тепер у комунiї - i знову роби. Андрiй каже: - Так ви не робiть, Варварушко. Ми й самi справимось. - Не робiть! А хто ж обiд зварить?! Га?! - Ну, то робiть, Варварушко. Хвилюється: - Варварушко... Варварушко... Нi в якiм разi й баста. Ну-с... Андрiй раптом зривається з мiсця й мчиться до столу. Навздогiн йому смiх: - Ага. Приспiчило! Андрiй хапає папiрець i олiвець i нервово накидає нерiвнi лiтери. Це - поезiя. Вiн увiйшов у творчу екстазу. Суєтиться по кiмнатi, спiшить полетiти й бурмоче незрозумiлi фрази. А Варвара? О, Варвара спокiйна, як курка на сiдалi. Картоплю покинув? I бiс iз нею, з картоплею. Приспiчило - значить будуть грошi. О, Варвара це вже знає. Коли до Варвари заходить сусiдка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрiя: - Ви не думайте, що вiн абищо. Вiн не абищо, а ось... I виймає з кишенi Шевченкiв портрет. - Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомi висить. А вiн (жест на Андрiя), значить, пiд Шевченка пише рiзнi пiснi, скажемо, та iншi прозвiдєнiя. ...Андрiй по кiмнатi носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вiкном повiтове мiсто, де пахне Гоголем, i вiдходить за обрiй слобожанська степова далечiнь. ..Да, ще про Гордiєнка не казав. Добре, скажу. IV Йосип Гордiєнко - хороший хлопець. Але - "педантична пунктуальнiсть": слова Бобчинського чи Добчинського - не пам'ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений i свiжий, мов хлоп'яча ковзалка. ...Це з його записної книжки: ..."Пiдвiддiл голiння" (пiдсумок за п'ять рокiв) 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 - на дворi (кiмнату зайняли бiльшовики), 99 - у кiмнатi; з цих 993 - порiзався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118р. голився в мiсцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5 - в отрядi: цилюрник одступав з Червоною Армiєю. I т. д. А це з вiддiлу самоосвiти: 18 вересня прочитав З сторiнки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тодi ж одна година пiшла на вивчення англiйської мови для ознайомлення з тред-юнiонами в оригiналах, звичайно, з марксистського погляду" й т. д. ...З другої кiмнати чути: - Товаришу Гордiєнко. Вiн пiдводиться й резонно пiдкреслює: - У нас прiзвище одкидається. Кажiть просто: товаришу Йосипе. А Варвара пiдслухала: - Варваро. Йдiть-но сюди. Варвара незадоволено: - Можете виражаться: товариш Варвара. ...Комуна гигоче, пес у сiнях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує: - А ще комунiя... Тьху! А над мiстом мчиться, як революцiя, молода весна. Зазирає в обивательськi вiкна, показує язика й летить далi. ...Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино. V П'ятий роздiл пишу, заплющивши очi: ...Жила-була велика iмперiя - дроти, лiси, тракти. Сходились тракти, були станцiї, були допотопнi наглядачi: гужевих трактiв, гужевих станцiй. Iдуть лiси, а там, десь у гущавинi, дзвоники - це дрижула, поштовi конi. Раптом дзвоники стихають - це злодiї... А потiм посунули стовпи, за стовпами - шинки... А от iде до царя хохол iз скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив... А далi ще станцiя, а за нею корчма... за лiсами оселi, за оселями туман... I знову чути дзвоники... ...Це ж до чого? - Так собi. ...А з повiтового мiста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комунiстiв хазяйствечком обзавiвся й будиночок збудував. ..."Е-е-ех, мамочко, замiж хочеться". ...Поле, поле й оберемки з сонця. Пролiтає весна, iде лiто. Комуна живе так: о 4 годинi вдень, як курчата пiд квочку, в будинок, до себе. А втiм, високолоба Валентина рiдко буває вдома: на коростивих клячах через бандитськi лiси тягнеться вона по волоснiй периферiї - агiтувати, органiзовувати, iнспектувати, iнструктувати й ще "вати" й "вати". Високолоба Валентина - завжiнвiддiлом повпаркому. Iванов каже: - I в Пiтерi б згодилась. А Мура каже з апломбом: - Пiтер - цитаделя революцiї, й форт його - Кронштадт. ...А Же ще не прийшла, замiсть чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття. Мура зазначає: - Так i треба. Буде знати, сволочишка. В комунi "сволочишка" - слово ласкательне, i буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: "человєцi в благоволєнiї". ...Коли всi сходяться - гармидер. Мура кричить: - Ан-дре! ...А от про телефон так i забув сказати: в комунi є телефонний апарат без дроту. Андрiй пiдскакує до телефону, бере трубку i - - Агов! Мура з апломбом: - Не агов, а альо! Всi: - Ша! - Ша! ...Тиша. Андрiй голосно: - Агов! Комуна: - Агов! Потiм вiд телефону урочисто-надхненна промова: - Ша. Перекличка йде по соцiалiстичнiй федеративнiй радянськiй республiцi... Вiдкiля? Ага, чую. Передавайте далi по лiнiї. Чумакiвська комуна в бурю непiвського лихолiття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республiки. Капiтан комуни, Iванов, салютує в усi кiнцi, в гнiзда братерських комун федерацiї. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенiї. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунiзму. Гряде час свiтової революцiї. Слава комунам федерацiї! Слава Чумакiвськiй комунi! В комунi крик: - Слава! - Слава! Екзальтований Андрiй скочив на стiл, приймає позу диригента й заводить: - Чуєш, сурми заграли. - Слава! Слава! ...А потiм сiдають пити чай. ...Манастирський годинник. - Бов! Бов! Iз сходу надходить синя гроза. Пiвнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Нi шелесне. Далеко гримає, а блискавицi рiжуть безкраї степи. Ой буде горобина нiч! Буде! ...Мура похилила голову на Андрiєве плече, а Андрiй у задумi. Бiдний хлопчисько: гiгантськi образи рiжуть його мозок - вiн поет. Завтра почуємо вiд нього чудову поезiю "громовиця". ...Iз сходу надходить синя гроза. Iванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнiсiнькi iнструкцiї: треба переробити й розiслати завтра по волостях. Же: - Iване! Подивись - гроза. - Не мiшай, Же. Мура надхненно: - Нещасна гроза. Коли б вона знала Iвана, не одну б молонню послала сюди. ...А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усi, крiм Валентини: Валентина в Дубiвськiй волостi на роботi. Же язвить: - Товаришу Йосипе. Вiдкiля це: "гонителi земства й анiбали лiбералiзму"? Гордiєнко спокiйно вiдповiдає: - Здається, записано... (виймає записну книжку)... Це з книги "за 12 лет" Вл. Iльїна (Н. Ленiна), видання Петроградської ради депутатiв 1919 року, сторiнка 157. Iще говорить спокiйно: - Можна взнати й це, наприклад: "Ернст Геккель i Ернст Мах" - є роздiл теж iз книги Ленiна "Матерiялiзм i емпiрiокритицизм", Держ. видав. 1920 р. Або, скажiмо, передмова до третього видання "Анти-Дюрiнг" написано... зараз скажу... Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною мiсяцi й один день пiзнiш мого народження. Кiмната не витримала - регiт. Гордiєнко спокiйно п'є чай. ...Гроза йде. VI Валентина... ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих М.Х.). Валентина несе обов'язки й начальника города, що одвели комунi за Зубiвською левадою. А Iванов-начальник кампанiй. Мiсяць має чотири тижнi, а два з них призначається для кампанiй. Наприклад, тиждень уборки червоноармiйських казарм (iде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д. Бiгли днi (в комунi завжди бiжать днi). Вибивалась городина. Пiсля обiду всi виходили на роботу до Зубiвської левади. Андрiй декламував свої експромти, Iванов пiдганяв комуну, а комуна кричала: - Нещасний прикажчику... Геть комбурiв! А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирi звонили до Вечiрнi, комуна становилась у два ряди й з пiснями йшла мiстом додому. Iванов iшов попереду й командував зводом, вiн же починав пiсню. Одна рука в Iванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою вiн розмахує в такт: - Ать! Тва! Ать! Тва! Iнодi Же каже: - А може, пiсень не треба? Комуна в регiт: - Браво! Же соромиться обивателiв. Тодi Же починає перша, i так дзвiнко, що на тротуарах зупиняються. Але от приїздить iз волости Валентина. До Iванова: - Iди сю-юди. Треббба по-о-орадитись. Iванов: - Кажи тут. Валентина мнеться. Звичайно, Андрiй схоплюється й кричить несамовито: - Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партiйних тайн. Я все мушу знати. Це свинство. (...Андрiй безпартiйний). Потiм вiн ще кричить i доказує, що йому треба все знати, iнакше вiн не може орiєнтуватися. Пiдхоплюється Же: - Як це орiєнтуватися? Ану? Вмiшується й Мура. - Ан-дре! Же: - Ага, знаю як: шпигуни теж орiєнтуються. - Що? Крик! Крик! Крик! ...А увечерi на чорнiй дошцi стоїть: "Тов. Же за буйство". ... А Варвара нiяк не добере, з ким живе Андрiй: чи з Же, чи з Мурою. - Мама їх розбере. ...I знову бiжать днi. Яснi днi вiдходять, приходять дощi. Комуна забиває чотири кiмнати, а в двох ставить пiчки-комбiдки. ...Повiтове мiсто погрузло в болото й iз злiстю дивиться на комуну. Один раз на мiсяць пiдводяться пiдсумки роботи. Виникають жвавi дискусiї. Теоретичнi висновки робить безпартiйний Гордiєнко, спец за Марксом, а практичнi дiагнози ставить Iванов. Хороби партiї - коники вечорiв. У комунi розв'язують питання, а потiм у повiтi проводять кампанiї. В дебатах приймає участь i Варвара. Вона сiдає бiля Iванова: авторитет безсумнiвний - i дає такi поради: - А я так скажу оце: недостойнi мужики, щоб над ними голови стiльки ламали. Не розумiє свого iнтересу - цур йому пек. А то можна ще й панiв присогласити: хай ще провчать. Мура становиться в позу артиста: - О Цiцероне. Твоїми устами тiльки мед пити. Буркотить Варвара: - Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни. Тодi Мура до Андрiя: - О мiй Андрiє! Який пасаж! I хилить свою пухку голiвку на обiдране плече поетове. ...В манастирi знову дзвонять: - Бов! Бов! VII Ну-с. I живе, значить, комуна бiля манастиря, а в манастирi: - Бов! Бов! Бiля вiкон проходять черницi чорнi - тiнi минулого. ...Пройшла буйна, арештантська весна - арештантська юнiсть. Пройшло мiцне лiто - мiцна мужнiсть. Прийшла старiсть - болото. В тихих затишках мiського добробуту шипить самовар, i сняться обивателевi бакалейнi сни старосвiтського галантерiйного життя. ...Восени в повiтовiм мiстi, як нiколи, пахне Гоголем. Пiсля службових годин Гордiєнко зудить Маркса, а Iванов носиться з новими планами. ...А навкруги комуни сiро, тiльки зрiдка апельсиновою шкуркою промайне сонце. Коли обиватель проходить бiля комуни й чує вiдтiля бадьорий смiх, вiн на момент зупиняється, єхидно усмiхається й раптом зникає в темнiм заулку. А в комунi чути: - Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива! Саме тодi Iванов прийшов додому надто пiзно i зараз же лiг на кровать i одвернувся до стiнки. Пiдiйшла Валентина: - Що з тобою? Пiдлетiла й Же: - Товаришу капiтане, що це ви так довгенько? Iванов мовчав, потiм повернув лице. I почула комуна загробний голос: - Друзi мої... винний... їй-богу, винний... Погода проклята... осiнь проклята... Же закричала: - Хлопцi, сюди! Скорiш! От так капiтан! Бiжить комуна: - Що там таке? А вийшло, бачите, так (Iванов сам розповiв): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжнiй спирт. Така взяла досада, а тут ще в "Комунiстi" оголосили кампанiю боротьби "з п'янством". Хотiв був розбити пляшку на головi спецовiй, а потiм подумав... а тут, як нарочито, дощ дрiбний... та нудний. ...На другий день, перший раз за все iснування комуни, на чорнiй дошцi стояло: "Тов. Iванов, капiтан комуни, за..." (далi розвезено пальцем). А втiм, комуна цiлком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всi вже зазнали солодкiсть чорної дошки. На другий день Андрiй стояв бiля телефону й викрикував: - Агов! Звичайно, Мура виправляла: - Не агов, а альо. - ...Агов! Слухайте, комуни всея федерацiї: капiтан Iванов потерпiв аварiю... Же перебиває: - Ах, який ти! Хiба людина може потерпiти аварiю? За вiкном дощ, а в манастирi: - Бов! Бов! VIII Комуна пережила й осiнь. Прийшла зима. ...Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт. ...Уночi пiшов перший снiг - посивiли вулицi. ...Здрастуйте, мої веселi снiжинки! ...Здрастуй, моя юнiсть-метелице! Пружисте тiло, пружиста думка. Мороз. Хо-ро-ше. А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало. Вiкна злегка помережало лiдяшками. За вiкном летять снiжинки, i ковзять першi сани. Весело бiжить селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi. - Ей, братва, гайда розчищати снiг. Шум. Гам. Крик. I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв. ...Але - - другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина завагiтнiла, а Валентину вiдкликають у центр на дуже вiдповiдальну роботу. Валентина телеграфувала: "приїду через тиждень". I рiшила робити операцiю. Але це так противно. Валентина згадувала яму, що бiля комуни, i черниць. Iще було так противно. Пiдходила Варвара й питала: - Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя? Валентина: - Ах, як вам не со-о-оромно! А Же прийшла й сказала: - Нiчого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають iнтереси суспiльства. Валентина: - Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того... ...Ну-с... Iще два тижнi: Туп! Туп! ...Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт. ...На сани сiли всi, вся комуна. Сiв i Гордiєнко - "пунктуальна педантичнiсть". Мороз кричав: - Ан-дре. I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове. А Андрiй розсипав у степ: - Передавайте по лiнiї: Чумакiвська комуна салютує в мороз: хай живе свiтова революцiя. I одкликався мороз: - Слава. Слава. Слава. ...А втiм, Варвара так i не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усi мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина. ...Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi. Одступає манастир усе далi й далi - назад, їдемо в снiгову даль. Ця комуна й зараз iснує - вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА ...Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв пiд парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишiв), тодi ти помiчаєш раптом, що небо нiколи не буває таке хрустально-голубе, як у серпнi. I саме в цей момент життя запахне вранiшнiм запахом i ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодости? Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi якоїсь романтизованої дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п'яний,- така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання. Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом (пiд парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав? Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в твоїй душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки твоєї юности. А втiм, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б'єргальцi й нюхає тютюновий дим за чашкою пива, другий флiртує десь з радянськими "мадам", третiй млiє бiля самовара й радiо-рупора останньої конструкцiї. Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних свiтiв менi також вiдома, як i всякому флямарiону. В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремнi, патронташi, ягдташi й рушницi i кличу свою суку Нелi. Собака добре знає, в чому справа, i починає хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi й дивлюсь на свого iрландського сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском. - Що з вами? - запитую я.- На якiй мовi ви говорите? На мовi паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумiю вас? О, безперечно! Сеlа vа sаns dirе! Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi я рiшуче кiнчаю з цiєю церемонiєю i йду з дому. На вулицi ми беремо вiзника, i за пiвгодини я вже за городом, на товарнiй станцiї. Сюди подадуть дачний потяг на степовi пiвстанки, i за кiлька хвилин ми розпрощаємось iз шумом мiських вулиць. I вже тут, на дальньому перонi, я починаю перероджуватись. Я забуваю сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi так легко на душi, нiбито я нiколи не знав тоски й терзанiй. Дух моїх прадiдiв оживає в менi, i я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я їду туди, де мене чекає вiльний степ, тихi задумливi озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок. Коли ми з Нелi приїжджаємо на станцiю, там уже давно бродять ватаги мисливцiв, i давно вже верещать родичi мого сетера. Iз степу летить бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилює менi нiздрi. Нарештi подають потяг, i я лiзу в мисливський вагон. Нелi махає хвостом i дивиться на мене ласкавими очима. Я розумiю, в чому справа: вона просить допомогти їй зiбратись на верхню полку. - Добре! - кажу я й пiдiймаю її. У вагонi стоїть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних козацьких пiсень, в другому - якийсь мисливець розповiдає анекдоти. Тодi менi прокидається вовчий апетит, i я розгортаю пакунок. - Ей, держи! Держи її - кричать мисливцi: то пробiгла вагоном якась дiвчина. Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками (у вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiтає в степ. Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й перегортаю сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй цiлком вiдповiдає вiршам римського поета. Iнодi я беру з собою тургенєвськi "Нотатки мисливця", але перечитую в них тiльки тi абзаци, де автор малює природу. Дiалоги я обминаю й обминаю все те, що не вiдповiдає моєму настроєвi. Навiть на полюваннi я не прислухаюсь до так званих "серйозних" розмов, i все, що я спостерiгаю там, все воно свiтиться крiзь рожевий димок моєї безтурботної епiкурейської уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей. - Пробачте менi, дорогi друзi,- думаю я.- Але дозвольте забути про вас. Потяг розриває простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в степ. Сонце пливе кудись за ярки, i спокiйнi кургани стережуть спокiй безмежности. Тодi надходить задума, i передi мною виростає наш посьолок, батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз поїхав з ним на полювання. Пам'ятаю, ми приїхали на луки вночi. Я думав, що це "Бєжин луг". Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий i тривожний. А розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах i зустрiчав вранiшнiй перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам'ятаю, я хотiв тодi умерти - так прекрасно було й так билось моє молоде серце. Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у могилi, посьолок навiки зник з мого горизонту, i менi залишається тiльки згадувати їх. Та й згадувати менi треба обережно, щоб хтось не помiтив. Моя путь уже теж заламується до могили. Нарештi потяг затримує ходу: попереду нас перша вiлла й пiвстанок. Я одриваюсь од скла й сiдаю на своє мiсце. Нелi положила лапу на свою голову й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливцi й бiжать до дверей. Потяг зупинився. - Вiлла Стаховського! - кричить кондуктор. Вилiтають постатi - люди, собаки, вилiтають клунки, i знову свисток. Потяг рушив, i знову бiжать поля, луки й обрiї. На кожному пiвстанку лишається кiлька мисливцiв. Що далi, то бiльше порожнiє вагон. Я їду на дальнiй пiвстанок, на лиманськi озера. Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять i стороннi люди). Тодi я звертаюсь до них, i ми перекидаємось словами. Вони дивляться суворо й похмуро, i я почуваю себе нiяково, бо менi вже здається, що я в їхнiх очах зайва людина, яка зовсiм непотрiбна суспiльству i т. д. i т. iнш. Але я поспiшаю одiгнати вiд себе цi думки й переконую себе, що це зовсiм не так. I от наближається лиман. Нелi хвилюється, i я здiймаю її з верхньої полки. Сонце ще стоїть на два метри вiд горизонту, i на вечiрнiй перелiт ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрiнемо його десь у дорозi, на степових озерах. - Ви де будете? - питає мене якийсь мисливець. - На Троватому! - вiдповiдаю я. Дiалоги коротенькi, бо тепер уже не до розмов. Тiльки маленький робiтник iз старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон i з захопленням розповiдає, як вiн сварився iз жiнкою перед виїздом. Вона, мовляв, страшенно репетує й завжди не пускає його. Бiля робiтника стоїть його синок i усмiхається. Ця парочка мене завжди зворушує. Але, коли потяг прогримить залiзничним мостом, я вже збираюсь i спiшу на ганок. Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi й зупинився. Ми висипаємо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять пiдводи, i тихо iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiдає на вози й їде на лиман. Мене завжди зустрiчає бабуся iз мисливської хати. - Ах ти, моє соколятко! - говорить вона й влаштовує на возi сiно. Я тисну бабусi руку, розпитую, що, як i сiдаю на воза. Туди ж плигає й Нелi. Ми рушаємо в степ. Рушають i iншi пiдводи - з криком, гамом i пiснями. Потяг заревiв в останнiй раз. Потiм майнув чорним хвостом i зник за поворотом. Станцiя осиротiла. Але я ще поглядаю на неї. Iншi мисливцi, очевидно, не цiкавляться цим забутим степовим пiвстанком. Мене ж вiн завжди тривожить i викликає багато спогадiв. Я взагалi не можу спокiйно дивитись на станцiю, бо по станцiях пройшла вся буря горожанської вiйни. На станцiях так недавно люди вмiли вмирати, i вони вмiли так надзвичайно жити. - Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi,- каже бабуся й тут же, не дочекавшись мого оповiдання, починає виливати свої селянськi болi й радостi. - Ну, а як же дiд Зiдул? - питаю я про її чоловiка. Що ж Зiдул? Зiдул, мовляв, шкандибає потроху. Вчора був там-то, сьогоднi їздив по сiно. Приходила сваха, трохи випили. I бабуся регоче. Вона теж любить випити, i особливо в компанiї. Тодi передi мною виростають милi й далекi постатi Пульхерiї Iванiвни й Афанасiя Iвановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що цi постатi безсмертнi й що Зiдул i бабуся - це тiльки варiацiї одного i того ж типу. Навколо нас фантастичний степ. Гостро пахнуть бур'яни. Бабуся поганяє коника. Тодi я бачу мертвi краї, "старосвiтських помiщикiв" i гоголiвських старичкiв. Я бачу Пульхерiю Iванiвну, Афанасiя Iвановича i їхнiй домик. Вiн стоїть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна рiка, далi пiски, як нова Сахара. Збоку стоять Сорочинцi - тi краї, де блукала колись "червона свитка". Лiворуч - сам славетний Миргород. Коли ясна погода, за кучугурами, крiзь марево, гоголiвський край як на долонi. Менi здається, що я теж бував у Афанасiя Iвановича. Тут живе тепер його якась троюрiдна правнучка. Вона глуха, столiтня й тихо доживає вiк, i домик теж похилився пiд вагою вiкiв - от-от завалиться. Правнучку не зачепили нашi осiннi мятежi. Тiльки там, у старiй халупцi з химерною вивiскою "Сiльська Рада" та в бур'янах на майданi метушиться чуже життя - то пiонери i якiсь ще комсомольцi тривожать старосвiтську мертвоту. I чути - ще повелись комiсари. Але не з тих часiв, коли в нiч пiд Рiздво чорт сховав мiсяць у кишеню, а зовсiм iншi, незнанi. До Афанасiя Iвановича, власне до його глухої праправнучки (старичка давно-давно нема, тiльки чебрець на могилi пахне), приходить зрiдка десятник. Проте й вiн зветься тепер сiльським виконавцем. Бiжить коник. Бабуся раптом заспiвала. Вона заспiвала своїм старечим голосом: Ой на горi та женцi жнуть, А попiд горою, попiд зеленою козаки йдуть... Тодi передi мною знову виростають забутi постатi й деталi. Я бачу древнi етажерки, що на них пiд густим серпанком пилу лежать старовиннi пожовклi книги, чую, як хрипить годинник своєю старовинною зозулею. Чи не Пульхерiя Iванiвна так тепло глянула на мене? Чи не Афанасiй Iванович киває менi з вогкого кутка?.. - Чиї це динi так запахли менi? - думаю я. Ми їхали повз баштан. Загавкав собака, i я прокинувся вiд задуми. Моя бабуся аж заливається своєю пiснею. Попереду нас маячать пiдводи. Ми вже проїхали верстви три, i я прошу бабусю зупинити коня. Вона зупиняє, i ми з Нелi йдемо вбiк. Ми наказали нашiй бабусi зробити нам вечерю й зустрiти нас на порозi своєї хатки. Вiдци до лиману двi верстви, i ми з Нелi дiйдемо пiшки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що праворуч, i там