аль. Тихо. Тiльки одвiчнi цвiркуни плетуть легенду iз далi первiсних вiкiв, i нема їй нi кiнця нi краю. Тодi зникають i дороги в диких половецьких краях. Лiто тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року. - Головний лiкар читав сьогоднi лекцiю про душу. Це характерно: про душу. Народу було досить, майже всi халатники. Цiкавились усi й особливо комунари. Справдi, що може сказати спец про душу? I от, коли головний лiкар скiнчив, один несмiливий голос запитав: - А дозвольте, товаришу професоре, спитати вас, що появилось ранiш: мисль чи слово? Лiкар, що мусiв сказати не те, що хотiв сказати, крутнувся: - А ви як думаєте? - Скажiть, як ви думаєте,- уперто сказав комунар. - Я думаю,- головний лiкар проковтнув слово й кинув: - Я думаю - мисль. - Тодi дозвольте й менi слово,- i комунар полiз на трибуну. Вiн говорив довго, уперто. Вiн говорив так весело, що майже всi поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився вiн у партшколi й не мiг не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов. I, коли б спец не прийшов у себе пiсля першої й не зовсiм вдалої вилазки i, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, i досi розмахував би руками. Спец: - Зупинiться, будь ласка. Ми з вами нiколи не договоримося, бо це аналогiчно цьому: що ранiш появилось - курка чи яйце. - Звичайно, курка,- вирвалось з мовчазної авдиторiї (жiночий голос), бо курка... - Ну, ну, що ж таке курка,- єхидно запитав спец,- слово чи мисль? - Ви, товаришу професоре, застали нас зовсiм не пiдготовленими,скрикнув жiночий голос.- Треба було попередити комгурток. Тодi головний лiкар зняв окуляри й сказав, що лекцiю скiнчено i що халатники можуть розходитись. Що ж до того, що ранiш появилось - мисль чи слово, даному зiбранню нема нiякого дiла, бо хорим заборонено хвилюватись, i потiм останнi науковi данi недвозначно натякають: ранiш появилась мисль. Отже, мораль: ранiш появилось не слово i не мисль, а гнила риба, бо лекцiю про душу було розраховано спецiально на заспокоєння нервiв, якi розтривожено було вищезазначеною морською твариною. Повз одинокої оселi, що бiля моря, iде залiзниця - тупик. I на тупику, коли вийдеш увечерi слухати, як приливає море, бачиш зруйнованi вагони, розiрванi снаряди, бачиш руїну. То пройшла махновщина i зникла в степовiй тирсi, як згадка про дику татарву. Увечерi, коли на малому лиманi кричать чайки й десь важко сiдають баклани, над морем стоїть чiткий мiсяць i грає срiбними веслами на поверхнi синьої води. На березi, як хрусталь, медуза. Кажуть; медуза горить, коли йде зграями. I це - як древнє сказання. Тодi в пустельному кутку приморської полоси рибалки пiдводять чайму над кайорою, беруть невiд i йдуть у море. Мiцнiшає вiтер. Вiтер iз моря. У порту проревiв пароплав, але враз змовк: вiн сьогоднi не вийде за хвилерiз, бо збирається на нiч неабияка буря. Кайора метнулася на обрiї й раптом зникла. Тодi з одинокої рибальської хати вийшла мати й дивилася на море. I пiдiйшла до неї ще молода жiнка, i вони довго стояли на березi. I сьогоднi море казиться, i казяться пiщанi береги в хуртовинi камiнцiв, але це останнiй шквал. Даль жене табуни: вал, вали i гребнi хвиль розкидають бiсер. Сходить сонце. I одинокий рибацький посьолок зустрiчає його золотих вершникiв тишею. На якорi кайора. Вона плавко колисається. Але вже скоро вщухне вiтер, над морем стане мертвий зиб. Тодi вщухнуть i береги. На камiнцях буде муркотiти море. Чайки полинуть на болота, i стане велика морська пустеля. I от вранцi Бригiта була на узлiссi й там рвала пролiски. Бригiтi було щось бiля шiстнадцятьох. Вона рвала пролiски й дивилась на них. Потiм вона пiшла до батька. Це було в тому лiсi, де її батько був лiсником. У цей час бiля хати з шумом зупинилась кавалькада. То приїхав молодий граф. Вiн був як казковий лицар, i одяг йому було всипано дiамантами. На кашкетi, збоку, бiля фазанового пера, стояв великий рубiн. Молодий граф грав тростинкою. Кiнь його раз у раз хропiв i переступав з ноги на ногу. Це був породистий англiйський жеребець з агатом на лобi. Бригiта винесла кухоль криничної води й подала молодому графовi. Той подивився на неї, сильно вдарив коня, так що кiнь знявся на диби, i сказав, що Бригiта як мавка. Всi зареготали, Бригiта почервонiла. Кавалькада поскакала далi. Був весняний вечiр; за лiсом, в оселi, скликали до вечiрнi. Бригiта вийшла з хати, взяла пойнтера Мiлорда й пiшла в глуш. Там вона знову зустрiла графа. Вiн злiз iз коня, погладив пойнтера й пiдiйшов до Бригiти. Вiн притиснув її до своїх грудей i скрикнув. Бригiта не перелякалась i тiльки зiдхнула глибоко. Молодий граф схопив її й положив на свого коня. Потiм вони поскакали по лiсових дорiжках. За годину граф був у своєму маєтку. Вiн узяв Бригiту за руку й повiв її до себе. Там вiн сказав їй, що вона вiдци вже нiколи не пiде. Бригiта вирвала руку й стала серед кiмнати. - Графе,- сказала вона,- я виросла в лiсi. Пустiть мене. Граф став її умовляти, але вона його не слухала. Тодi вiн пообiцяв їй, що примусить її силою. Бригiта пiдскочила до вiкна й вискочила на веранду. Граф свиснув; зграя борзякiв кинулась за Бригiтою, але її вже не було. Вона прибiгла до своєї лiсової хатки й нiчого не сказала батьковi. Цiлу нiч вона думала про графа. А вранцi по слiдах копит вона сама пiшла до графського маєтку.- От! I от моїм арабескам несподiваний finis. Навколо тиша. Тiльки зрiдка пострiли вартових, тiльки зрiдка прошелестять пiдошви незнайомих людей. Люди йдуть i зникають, мов безшумнi шуми моїх строкатих аналогiй i асоцiяцiй. Город спить. Над ратушею даль божевiльне далекого неба. I нерозгаданий зоряний Вiфлiєм стоїть у квадрильйонах вiкiв таємною загадкою. Мовчки бавляться люкси своїм свiтлом - бiлим до рiзi в очах; i ховаються по темних кутках луни трамвайних ударiв. Мовчазно стоїть нiчний город, стоять заулки, пiд'їзди, й усе, що тут на землi, загубилося в хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi. I здається: це химерний Сатурн бiжить у телескопi, i бiжать його кiльця й десять дальнiх супутникiв. Моїм арабескам - finis. I герої, i подiї, i пригоди, що їх зовсiм не було, здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть. I нiколи я не повернусь до своїх арабесок, щоб мучити себе над кожною крапкою. I вже нiколи не промчать фойєрверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини, i не спалахне огнецвiт моєї фантазiї: на рiк буває тiльки одна нiч - на Iвана Купала - коли в зачарованому колi жеврiє жемчуг химерної папоротi. Моїм арабескам - finis. Але я не тоскую. Я ще раз пiзнав силу безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I з океану варiацiй я випливаю, м'ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв. - О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв. Моїм арабескам - finis. Тодi Стерн, Гоголь, Дiккенс, Гофман, Свiфт iдуть теж вiд мене, i вже маячать їхнi романтичнi постатi, як голубi дилiжанси на шляхах моєї безумної подорожi. Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же химерний, як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я - щасливий, о Марiям! Який орган так божественно звучить у кожному нервi моєї iстоти? Кому так. спiвають славу? Це тобi, моє синє, вечiрнє мiсто з легенд Шехерезади. Це ж з тобою я розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово. - О Марiям! Ти - жiнка, й ти пiзнаєш радiсть моєї пiснi про синiй вечiрнiй город. ...Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не бачу: нi проституток, нi чорної бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть квакери - не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливої країни. I я вiрю, я безумно вiрю: це - не квадратура кола, це - iстина, що буде на моєму сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi я дивлюся, як мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де скликає муедзин до загiрної Мекки. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю, менi радiсно сказати, що тут увесь я: iз своєю мукою, iз своїм "знаю", iз своїми трьома кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. - Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд Шехерезади. Liberum arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азiятський город - без проституток, без чорної бiржi, без бруду. I душевна дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли човен без весел несе не несе, а комишi стоять на кордонi зелених лукiв i прислухаються. Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м'ятежної комуни, а потiм пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б'є менi в вiчi, мов чiтка червона пляма, що вiд слова "ярмарок". - О Марiям, я безмежно щасливий. Тiльки тепер не забрудню твоєї родинки, що впала на твоє слонове рамено. Так сказав Теодор. Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли горожани не в академiчнi колiзеї, де йшла нудота декадансу, де тисячi анемiчних надломлених людей дивилися на бутафорiю минулої епохи, а пiшли до цирку, на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще клуби дiлового будня i клуби наук. - ...Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi я вийду переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не мiг перемогти модернiста Ретi. ...Моїм арабескам - finis. I тобi, синє вечiрнє мiсто, надхненно спiваю славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк. Сторожкий дзвiн. Бiгають огники - такi химернi, мов фiолетово-рожевi лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над площею м'ятежної комуни стоїть прожектор i уперто розглядає строкатi вiтрини державних крамниць. Iду. Раптом падає пiд ноги рiзнокольорова реклама, i я згадую чарiвний лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на стiнi картини. Це - не кiно, це - примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо тодi була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство. Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'є годинник. Iду. ...А за мною прожектор, трамвайнi лiхтарики, тротуарнi свiтловi плакати й мiльйон iнших дрiбниць. I все це мчиться в химерному колi асоцiацiй i пливе, мов Сатурн у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю i все, що тут, на землi, загубилось у хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi. ...Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'є годинник. Iду. Я (РОМАНТИКА) I "Цвiтовi яблунi" З далекого туману, з тихих озер загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.- Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадає... Таємнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею - мовчазний степ... Я одкидаю вiї i згадую... воiстину моя мати - втiлений прообраз тiєї надзвичайної Марiї, що стоїть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати - наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсiм замучив себе... Тодi я беру її милу голову з нальотом срiблястої сивини i тихо кладу на свої груди... За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьої криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То - молоде загiр'я. - Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними - лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндiї, зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул - ...глуха канонада. Насуваються двi грози. - Тривога! - Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмирає в тузi. Мати каже: "Надходить гроза!" I я бачу: в її очах стоять двi хрустальнi росинки. I Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i мої мислi - до неможливости натягнутий дрiт. День i нiч я пропадаю в "чека". Помешкання наше - фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжої фамiлiї. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету. Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадує дальнiй вокзальний рiжок. На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброєний татарин i монотонне наспiвує азiятське: "ала-ла-ла". Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага, княжата - в темрявi столiтнiх дубiв. I в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьої молодости минулих шляхетних лiт. Це чiткий перламутр на бенкетi дикої голодної країни. I я, зовсiм чужа людина, бандит - за одною термiнологiєю, iнсургент - за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моїй душi нема й не буде гнiву. I це зрозумiло: - я - чекiст, але i людина. Темної ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маєток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi,- за пiдворiття, у канареєчний замок, темної ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються мої товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни. Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель: - Тут засiдає садизм! Я: - ...(мовчу). На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада. Мої товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти. Моїх товаришiв легко пiзнати: доктор Тагабат, Андрюша, третiй - дегенерат (вiрний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складi. Я: - Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс! З давнiх покоїв виходять льокаї i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат. Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi - тьма. I тут - тьма: електричну станцiю зiрвано. Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму - вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю: - у дегенерата - низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки. Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в "чека", проти його кволої волi. I Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою - - "розстрiлять", завше мнеться, завше розписується так: не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iєроглiф, хвостик. Я: - Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамiчно): - Розстрiлять! Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом, каже: - Я з вами, докторе, не згодний. - Ви зi мною не згоднi? - i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покої. Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моєї мислi доходить кульмiнацiй. I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моєї матерi... - ..."Розстрiлять"??? I мати тихо, зажурено дивиться на мене. ...Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б'є годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць. ....Доктор Тагабат нажав кнопку. Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах. Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадається туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п'ють пожадливо, хижо. Я думаю "так треба". Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається щось сказати. Я знаю, що вiн думає: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це - бакханалiя i.т. д. i т. п. Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша! Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав своє прiзвище пiд постановою - - "розстрiлять",- мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,- це ж вiн i мiй безвихiдний хазяїн, мiй .звiрячий iнстинкт. I я, главковерх , чорного трибуналу комуни,- нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижої стихiї. "Але який вихiд?" - Який вихiд?? - I я не бачив виходу. Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час... - Але я не бачив виходуi Воiстину правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери. Я подумав: "коли доктор - злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини". Але я подумав: - Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни. I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загiрної Марiї, i застигала, у тьмi чекаючи. ...Свiчi танули. Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму. ...До розстрiлу присуджено, - шiсть! Досить! На цю нiч досить! Татарин знову тягне своє азiятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п'ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста. Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаївся. Тьма. Темним волохатим силуетом стоїть на сходi княжий маєток, тепер - чорний трибунал комуни. Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моїй совiстi. ...Шiсть на моїй совiстi? Нi, це неправда. Шiсть сотень, шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв - тьма на моїй совiстi!!! - Тьма? I я здавлюю голову. ...Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час... Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на схiдний волохатий силует. ...Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому. Тьма! Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу. ...Ти спиш? Але мати не спала. Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухi старечi долонi й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсiм замучив себе. I я чую на своїх руках її хрустальнi росинки. Я: - Ах, як я втомився, мамо! Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марiї.- Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: їй незноснi нашi тривоги й хиже навколо. Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув: - Хиже навколо? Хiба мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi! I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякої матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом. - Фантом? - знову здригнув я. Нi, саме це - неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я", якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєї душi. I тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу. - Кому потрiбно знати деталi моїх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiє сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину? Тускло горить лампада перед образом Марiї. Перед лампадою, як рiзьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон. II ...Нашi назад: з позицiї на позицiю: на фронтi - панiка, в тилу - панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни. Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змiї, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти. Менi доносять: - Iдуть глухi нарiкання. - Може спалахнути бунт. Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i мої вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам. ...А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збирається пил i стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоїть гнiтюча мовчазнiсть. Так: будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг! Так: вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маєтку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають: -_ Штаб Духонiна! ...А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору. ...А глуха канонада росте. Росте передгроззя: скоро буде гроза. ...Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наївно печально каже: - Слухай, друже! Одпусти мене! Я: - Куди? Андрюша: - На фронт. Я бiльше не можу тут. Ага! Вiн бiльше не може! I в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе.- Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддає "своє право" купатися в калюжах крови? Тодi я кричу: - Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю. Доктор Тагабат динамiчно: - Так його! так його! - i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат.- Так його! так його! Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету. Доктор сказав: - Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти! Я: - Хто на черзi? - Дiло N 282. Я: - Ведiть. Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати. (Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша - i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiї, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних). ...Портьєра роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двоє: женщина в траурi й мужчина в пенсне. Вони були остаточно наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш - порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим. Я: - Ваша фамiлiя? Зет! - Ваша фамiлiя? - Iгрек! Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у безпардонно-плаксивий тон: вiн просив милости. Женщина втирала платком очi. Я: - Де вас забрали? - Там-то! - За що вас забрали? - За те-то! Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi? Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель свiту?.. Так! Вас не задовольняє нi Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам чорт!.. Ага, розумiю: треба заповнити порожнє мiсце... Я: - Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месiї? Мужчина й женщина: - Так! Я: - Ви гадаєте, що цей психологiчний кризис треба спостерiгати i в Європi, i в Азiї, i по всiх частинах свiту? Мужчина й женщина: - Так! Я: - Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месiю з "чека"? Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдає на нашi станцiї - передають у телефон. З города долiтає гамiр: грохотали по мостовiй тачанки. ...Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою - i вiн розкинувся горiлиць. Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл. Женщина сказала глухо й мертво: - Слухайте, я мати трьох дiтей!.. Я: - Розстрiлять! Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було. Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав: - Далi! Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу: - Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни. Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз. Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну. Я пiдiйшов до вiкна й сказав: - Ведiть! ...В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло - Я довго не повертався, я смакував: всiх їх через двi години не буде! - Вечорiло.- I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiї за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро - це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони. Тривога. В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають. Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне: - Роз-стрi-лять! але я повертаюсь i бачу - прямо передi мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марiї. Я в тривозi метнувся вбiк: що це - галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув: - Ти? I чую з натовпу женщин зажурне: - Сину! мiй м'ятежний сину! Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився. Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат: - "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. ' - Чорт! - i кинувся на доктора. Але той холодно подивився на мене й сказав: - Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з "мамою" (вiн пiдкреслив "з мамою"), як умiв розправлятися з iншими. I мовчки одiйшов. ...Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти). Так! - схопили нарештi й другий кiнець моєї душi! Вже не пiду я на край города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право: - нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне "я". I я голови не загубив. Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцiї, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко: - Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут. Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу. Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко: - Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна... з цiєю сволоччю! - я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету. ...Я за собою нiчого не почув. ...Вiд маєтку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами. Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах. Я йшов у нiкуди. III ...Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю. Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету. ...Ну да, я мушу бути послiдовним! ...I цiлу нiч я розбирав дiла. Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли: - я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцiєю. ...I хiба то моя вина, що образ моєї матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину? Хiба то моя вина? ...В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро: - Слухай! Дозволь її випустити! Я: - Кого? - Твою матiр! Я: (мовчу). Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати. Андрюша суворо дивиться на мене. Його рiшуче не можна пiзнати. - Слухай. Навiщо ця мелодрама? Мiй наївний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився. Я (грубо): - Провалiвай! Андрюша й на цей раз зблiд. Ах, цей наївний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям. Я: - Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! Андрюша: - Слухай!.. Я: -_ Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах. В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз'їзди показались бiля станцiї: iнсургенти вiдступають.- Кричить дальнiй вокзальний рiжок. ...Андрюша вискочив. За ним я. ...Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя. ...А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози. ...Я забув про все. Я нiчого не чув i - сам не пам'ятаю, як я попав до пiдвалу. Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся - - дегенерат. - От так стража! Всi повтiкали!.. хi... хi... Я: - Ви? Вiн: - Я? О, я! - i постукав пальцем по дверях. Так, це був вiрний пес революцiї. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi: - "це сторож моєї душi" - i без мислi побрiв на мiськi пустирi. ...А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусiли йти на пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворiть. ...Але що ж я? ...Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка, i я остаточно збився з нiг! Палили документи. Одправляли партiї заложникiв. Брали решту контрибуцiй... ...Я остаточно збився з нiг! ...Але раптом виринало обличчя моєї матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос. Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. I знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi. ...Чорний трибунал комуни збирається до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирає в глибинi бору й затримує з правого флангу ворожi полки. ...Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п'є вино. Вiн мовчки стежить за моїми наказами й зрiдка iронiчно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервує й непокоїть. ...Сонце зайшло. Конає вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжники, i одноманiтно вiдбиває кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi. Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет. Я рiзко кажу: - Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тодi вiн iронiчно й байдуже: - Ну, i що ж? Добре! Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усмiхається.- О, вiн, безперечно, розумiє, в чому справа! Це ж у цiй партiї засуджених моя мати. Я: - Будь ласка, покиньте кiмнату! Доктор: - Ну, i що ж? Добре! Тодi я не. витримую й шаленiю. - Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною! Але голос мiй зривається, i менi булькає в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата. ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати. Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi. Тьма. ...Конвой! Вартовий увiйшов i доложив: - Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору. ...Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею. ....В городi стояла енергiйна перестрiлка. ...Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi. Я нiколи не забуду цiєї мовчазної процесiї - темного натовпу на розстрiл. Позаду рипiли тачанки. Авангардом - конвойнi комунари, далi - натовп черниць, в авангардi - я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат. ...Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички. Я йшов по дорозi, як тодi - в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моєї душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив. Зате я вiдчував: - там iшла моя мати з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою. Я гладив її милу голову з нальотом срiблястої сивини. Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. ...Я здавив голову й пiшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки. Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моєї матерi? I знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi - так, як у дитинствi, на теплих грудях. I спалахнуло: -_ невже я веду її на розстрiл? Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя? Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть - хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть. ...Але, може, це помилка? ' Може, треба iнакше зробити? -Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. I якi можуть бути помилки? Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й єдина дорога до загiрних озер невiдомої прекрасної комуни. ...I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi. ...Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю: до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече: - Ваша мати там! Робiть, що хочете! Я подивився: - з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся. ...Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальону. I в цей момент над городом знявся рясний вогонь - перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти,- то помiтив ворог.- Збоку розiрвався снаряд. ...Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньої постатi. I тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями. I тодi ж, пам'ятаю - з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудiв лiс. Метнувся вогонь - раз, два- i ще - удар! удар! ...Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити! Але я йду i йду, а одинока постать моєї матерi все там же. Вона стоїть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же. Навкруги - пусто. Тiльки мiсяць ллє зелений свiт з пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiє, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях. Я пориваюся крикнути: - Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсiм замучив себе. ...Що це? невже знову галюцинацiя? Я вiдкидаю голову. Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своєї матерi й дивився на неї. Вона мовчала. ...Панцерник заревiв у бору. Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять. ...Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене. Я положив її на землю й дико озирнувся.-- Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.- Недалеко грохотiли орудiя. ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. "От дурень!" - подумав я. ...Потiм скинувся: - Де ж люди? Ну да, менi треба спiшити до свойого батальйону! - I я кинувся на дорогу. Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило. Я здригнув i побiг до трупа матерi. Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров. Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб.Тьма. I раптом чую: - Ну, комунаре, пiдводься! Пора до батальйону! Я зиркнув i побачив: - передi мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! - Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу. ...В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову. ...Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насу