валися хмари. Iшла чiтка, рясна перестрiлка. ...Я зупинився серед мертвого степу: - там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрної комуни. СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ I ...Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже брiв тихий провiнцiальний свiтанок. "Ну, пора",- подумала я й вийшла з кiмнати. Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав кiнь. Мама плакала й казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо, мовляв, їхати кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама прожила свiй вiк у чотирьох стiнах нашого бiленького домика, i для неї все, що простягається далi Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцiлувала маму й сказала їй, що я все-таки не можу зостатися дома. Невже вона не уявляє собi, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство. Пам'ятаю, я схопила її в обiйми й майже простогнала: - Моя ти милуська! Милу-усько! Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз поцiлувала її. Потiм узяла букет квiтiв iз нашої маленької оранжереї й сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер i голосно закукурiкав. Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я сказала їхати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: "Навiки". Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по щоцi. Але хiба можна було вiдмовитися вiд цiєї поїздки? Пам'ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу. Коли менi було щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму до церкви, щоб стати десь у темному закутку й прислухатися до таємного шамотiння. Бабуся розповiдала менi про катакомби, i здавалось, що я стою в катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море трав, що хлюпотiло за рiкою, я безумно любила вечоровi кучугури, i червiнькову шелюгу, i димки над нашою оселею. Але я ненавидiла наших провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини, i завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь у далеких краях. Колись небiжчик-брат (вiн був страшенний мрiйник, i вiн загинув на барикадах), колись вiн патетично декламував менi. - Б'янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чекає нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя. Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про невiдомий фантастичний край. Я довго слухала його, i перед моїми очима виростало химерне коло, i я вже бачила внутрiшнiми очима нових людей якоїсь iдеальної країни. Пам'ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була ще дитиною) i сказала надхненно: - Клянусь тобi, брате! Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба говорити, i вiн зрозумiв мене. Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не було), що прийшла якась нова дичавина, i над нашою провiнцiєю зашумiла модернiзована тайга азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити, що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них. Очевидно, i це змiцнювало моє бажання полетiти кудись, до того ж i журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже не могла спокiйно слухати їхнього крику. Ця весна так затривожила мене, нiби я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море. Я не оглядалася назад i вже не бачила (це вiзниця менi говорив), як мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i здивовано подивився на мене. - Кукурiку,- стояло менi в ушах, але коник бiг жваво, i жваво курiла дорога. Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм ми залишили за собою й комсомольський клуб. "Ах ти, клуб, ти мiй клуб, зелененький клубе",- подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашої оселi я обминала з якоюсь полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче вiдмовилася вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я стояла осторонь от чому. Я пам'ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло в часи горожанської вiйни, i частенько десь у закутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть, i дiвчата, що йшли туди, вже з п'ятнадцяти рокiв робились "чесними давалками"- так у нас називали їх. Я прилюдно говорила про це, i мене називали реакцiонеркою. Пам'ятаю, тiльки один комунар, що раптово приїхав у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись: - В чому справа, хлоп'ята,- сказав вiн,- хiба вона неправду говорить? ...На нас почала наступати синя полоска далекого лiсу. З боку вже розправляло свої малиновi крила золоте, як i завжди, невiдоме сонце. Ми раптом поїхали поволi: попереду нас iшла отара овець, i йшов пастушок. Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось сумне, i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала їхати скорiш - i коник знову побiг. За ним побiг i ранковий вiтрець. - Гоп! Гоп! Гоп! - кричала я. Потiм пiдставляла вiтровi свої молодi груди, i вiтер їх лоскотав. Я реготала й реготала всю дорогу до самої станцiї. Але вiзницi так i не сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр'ю, а вiтер мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд нього. Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе небо, що вже мiльйони вiкiв хоронить у собi таємницю найпрекраснiшого й найчистiшого зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу дорогу тривожила мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала Марiю Кочубей. На станцiю ми приїхали, коли вже зовсiм стемнiло. Я купила квиток, поцiлувала вiзницю (вiн страшенно здивувався) i взяла з возика свiй маленький пакунок. "Саме тепер навiки" - прийшла менi мисль, бо вiзниця був останньою близькою людиною. Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що цей бiль був сильний i справжнiй, саме тому пiзнала себе найщирiшою людиною. "Очевидно, теличка нездiбна пережити цього" - промайнуло менi в головi, i я почала фiлософствувати. Це, звичайно, була страшенно наївна фiлософiя, бо я тодi знайома була (i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона менi зовсiм не шкодила i навiть бiльше того: тiльки через неї я дiставала собi заспокоєння. ...Вiзниця давно вже зник зi своїм возиком за кучугурами, а я все стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за пiвгодини опам'яталась. Треба було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й пiшла на темний станцiйний силует. Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь чужi люди. Трохи пахло прiсним запахом, бо вiдцiля, здається, за дев'ять верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь, нашi дiвчата пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мої спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за комольську леваду. I менi здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто знає вишневооку Україну - цей химерний край диких i темних дорiг до романтичної комуни. Я знову згадала Марiю Кочубей. Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi й вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцiї) i уважно подивився менi в очi. Потiм iз степу прилетiв потяг, заревiв, зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в степ - туди, де стоїть наш бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I тiльки, коли потяг заревiв i рушив, я в останнiй раз уклонилась напiвтемнiй степовiй станцiї. Силуети будiвель промайнули перед моїми очима й зникли. Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк мiй такий коротенький, як носик горобчика. - Тра-та-та! - одбивали колеса. Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався, але я не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене вже не цiкавили. Пам'ятаю, я всю дорогу безумствувала: мислi шалено летiли, наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли не вiдбитися на моїм обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене. На третiй день я була в Z. II Коли йшла з вокзалу, менi було страшенно весело. Я оглядала вiтрини, автобуси, трамваї, а менi казали збоку: - Подивiться, яка пейзаночка! Iшла по великiй вулицi й раптом попала на ринок. Стояли селянки з клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти. Потiм довго блукала по городу й зовсiм незчулась, як прийшов синiй мiський вечiр. Пам'ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) i взяла її на губи. Я взяла її необережно, бо рожевий сiк потiк i зробив менi на блузцi рожеву пляму. Це було неприємно, i я посiпала себе за вухо. Коли вечiр заглибився, тодi по вулицi пiшли проститутки. Вони страшенно лаялися, так що менi кiлька разiв почервонiли ушi. I я нiколи б не знайшла в цьому городi свою Лiзбет, коли б не випадок. Стояв лiтнiй сад, а бiля нього рекламний плакат. Тодi вискочив хлопчик i закричав менi в обличчя: "Бути-тути! трап-трап!" Потiм почали пiд'їжджати фаетони, спалахнув люкс, i вечiрнє небо зробилось таким синiм-синiм, я пiшла в лiтнiй сад, з'їла там на п'ять копiйок морозива й звернула на алею "Синього кабачка". Там я й зустрiла Лiзбет. По дорозi товаришка потрiпала мене по тазовi й сказала: - Як гарно, як гарно, що ти приїхала! З Лiзбет я товаришувала ще з шкiльного часу й нiколи не губила з нею зв'язкiв. Вона мене страшенно любила. Лiзбет працювала в установi машинiсткою й обiцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристроїти й мене. Але як вона зробить це, коли я в цьому нiчого не. розумiю? Лiзбет зареготала й запевнила, що за мiсяць або за пiвтора з мене буде робiтниця "на ять". I дiйсно: за 'мiсяць я вже була машинiсткою "на ять". Я навiть сама здивувалась, як скоро це вийшло, i ми з'ясували такий успiх моїм неабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й сказала, що я мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти. - Для чого це? - спитала я. Вона ще раз зареготала й назвала мене наївною. Невже я й досi не домiркувалась, що моїм обличчям i моєю фiгурою можна цiлий свiт перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала подивитися на себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить менi продати своє тiло? Лiзбет почала запевняти, що нiякого тут продажу нема: на мене будуть дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет поїхала до тьотi й залишила менi свою квартиру. - Ну, прощай,- сказала вона.- Може, ще колись побачимось. Вiкно моєї кiмнати виходило з пiдвалу в невеличкий дворик, де стояла стара зелена альтанка. Я любила сидiти бiля нього й дивитися на клаптик голубого неба: воно було тут таке надзвичайне, нiби всю його радiсть природа сконцентрувала в цьому закутку. Тут, бiля цього вiкна, я так багато передумала, скiльки, очевидно, менi вже не прийдеться думати. Я думала про химерну даль, що потягла мене з рiдного краю, i думала, що до неї - ах, як далеко! Власне, в Z я не сподiвалась найти її, але вiрила, що в Z я зустрiнусь з якимсь великим чоловiком, i тодi станеться чудо. Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди очi дивляться. Тодi городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила нiч. Я зупинялась на якомусь курганi й згадувала "Пiсню Нiбелунгiв" i юнака Зiгфрiда й думала, що для нашої країни примiтивний "Кобзар", як Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго споглядала, i менi здавалось, що якась невiдома сила насувається на мене. За кiлька годин я йшла додому, лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй баштi бив годинник: - Бов! Бов! ...Отже, в своїй установi я, очевидно, була одинокою. Коли правду говорити, то тiльки в машинцi я находила свого друга. Один час я так полюбила її, що вона навiть снилася менi. I снилось менi так, нiби вона зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мої запитання вiдповiдає таким теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на її лiтери, i валок щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери й вистукували так зажурено, начеб потяг летiв у невiдомий край. Тодi знову бачила дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки. - Ах ти, дружечок мiй,- говорила я iнодi, виймаючи з неї якусь iнструкцiю для дiловода Кука. Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене на посаду. Вiн був дуже спокiйною людиною, носив чистенький костюм i завжди мав на головi прилизаний продiл. Вiн мало чим вiдрiзнявся вiд гоголiвських героїв. Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого "к" (Кук) робив униз розчерк, подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку на той чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й робив язиком незрозумiлий звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i в усякому разi не вiдповiдав дрiбному обличчю. Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк, i саме цим я й хочу з'ясувати його шалену любов до молоденьких машинiсток. Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав своїми маленькими олив'яними очима. Ця "гра" робила з нього майже мавпу, але вiн цього не помiчав. Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив такою мовою, нiби шаржував когось. - Яка краса,- говорив вiн менi,- iти з красунею в парку, припустiм (Кук натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе. Менi було дуже неприємно вислухувати цю парикмахерську пошлятину, i я поспiшала вiд нього вiдiйти. Але тодi в коридорi я обов'язково зустрiчалась iз сiроокою журналiсткою. Це була досить-таки приємна жiнка, але вона нiколи не давала спокою моїм рукам. Проходячи повз мене, сiроока журналiстка обов'язково зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: "Чи не дозволю я їй iще раз "ущипнути" Б'яночку". Я їй, звичайно не дозволяла, i все-таки на моїй руцi було кiлька синцiв, i навiть був один синець на правому грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька мiсяцiв у цьому остаточно переконалась. - Я примушена буду,- говорила я їй колись,- звернутися до мiсцевкому. Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно знаю, що ти "ябеда" (вона так i сказала - "ябеда")... Але що я могла їй на це вiдповiсти? Отже, залишалась тiльки єдина жiнка, що з нею я почувала себе досить спокiйною. Я говорю про товаришку Уляну, комунiстку, жiнку колишнього комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в одному будинку, i, коли я приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й прохала дозволу зайти. Я казала "прошу" - i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти мене, що в неї страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому завжди заспокоювала її: мовляв, нiчого подiбного нема, вона не така вже некрасива, як це їй здається. Я говорила, що в неї, наприклад, i волосся прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi мною й дуже сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене. Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не її, а себе, i нiби некрасива не вона, а я. Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона була досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну своєму обличчю й своїй фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою й до того з перебитим носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я їй з охотою допомагала в цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна дуже погано живе iз своїм чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила. - Бiдний, бiдний товариш Бе,- тiльки зрiдка проривалось їй, i тодi вона глибоко зiдхала. Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло моїх знайомих. Всi цi люди були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними до мене, i, очевидно, не могли допомогти менi вийти з того зачарованого круга дичавини, що загородив менi якусь таємну даль. Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб я пiшла з ним обiдати. Вiн говорив: "Позаяк" (вiн так i говорив - "позаяк") йому видавали аванс й "позаяк" сьогоднi день його народження, вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку пива. Я погодилась - i ми пiшли. Ми пiшли в б'єргалку, сiли за столик i замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i стояв дим. Пахло п'яним запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п'янив голову. Оркестра грала щось похабне з якоїсь похабної оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще чотири пляшки. Тодi дiловод почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про своє нещасне життя. Його нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не давало йому вищої посади, а "позаяк" вiн хотiв бути управдiлом, то "така затримка кар'єри" не могла не тривожити його. Вiн навiть трошки заплакав, i менi його стало шкода. - Ах, Б'янко! - говорив вiн менi.- Яке чудове життя, коли, наприклад, перед тобою стоїть широка кар'єра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому. Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, i я ще бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв, що тiльки одну мене кохає. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання, наче я й справдi була зацiкавлена в цьому. Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела додому. При всiй своїй малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й знав, що пиво його добре сп'янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку ж зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась - i ми пiшли. По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець. Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як рiзьблення, i дивився кудись у небо. Раптом Кук пiдвiвся, посiпав iз бокiв свiй пiджак, наче збирався вiдрекомендуватись якомусь начальниковi, i звернувся до незнайомого мужчини: - Так що, дозвольте вас запитати: ви, здається, художник Чаргар? - Так, я - художник Чаргар,- сказав мужчина, i таким м'яким i приємним баритоном, який я чула тiльки в любовних романах.- Чим маю честь служити вам? Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти поруч iз славетним малярем нашої країни. Присутнiсть художника так схвилювала мене, що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi. Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, вiн подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду й знизила вiї. Кук говорив, що вiн давно вже знає художника й давно вже хотiв познайомитись iз суб'єктом (вiн так i сказав "суб'єктом") незрiвнянних чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: "Ви, очевидно, хотiли сказати творцем?" Дiловод розв'язне сказав, що пiд суб'єктом вiн саме це й мав на увазi. Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском (трамвай летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати. Тодi художник сказав: - Я маю честь говорити з дружиною дiловода? - Ви маєте честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода,- сказала я й зареготала. Кiлька хвилин надзвичайного внутрiшнього напруження розiрвались у напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм не до речi (очевидно, хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене вважати за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав: - Я, знаєте, i не припускаю, щоб у нашому городi були такi прекраснi женщини. - Хiба? - спитала я i знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тiлу. Потiм я нiчого iншого не придумала, як сказати той же комплiмент i Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика рiдкiсть i, коли хочете, навiть моветон. Був вiн стрункий, iз добре виголеним смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких претензiй на якусь оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився. Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила вечiрня газета. Небо посинiло. Дiловод хропiв. Я покликала вiзницю, записала його номер, номер квартири Кука,- i вiзниця повiз дiловода додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так хутко билось, що я певна була - художник стоїть десь iззаду й чекає мене. Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до нього (так пiдiйшла до нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла, i ми пiшли по алеї. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли з садка й пiшли по вулицi Повстання. Дiйшли Раднаркому й зупинились. На чатах бiля дверей стояв червоноармiєць у буденiвцi. Вiн стояв, як рiзьблення, i Чаргар сказав: - Вам вiн нiчого не нагадує? Я сказала, що нагадує. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала "чому", вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в одну сторону, вiн - у протилежну. Додому я прийшла з таким почуттям, що з ним я йшла в дитинствi з великодньої "заутренi". Свiт менi став таким милим i рожевим, що я готова була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного. - Мiй милий, хороший! - кричала вся моя iстота.- Саме тебе й бракувало менi. Заснула я тодi тiльки перед свiтанком: цiлу нiч думала про те, де знову зустрiну Чаргара. III Зустрiч i знайомство наше було зовсiм випадковим, i менi вже спало на думку, що бiльше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме тому, що художник уже, мабуть, i забув про мене. Хiба мало, думала я, зустрiчав Чаргар на своєму шляху подiбних менi жiнок? Колись я вийшла з установи й кiлька годин блукала по городу. Блукала якось без цiлi, а пiдiйшла все ж таки до того мiсця, де ми розлучились iз Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будiвля синагоги, i над нею прорiзав розiрванi хмари рiжок молодика. Пiд ногами менi грали фiолетовi тротуарнi реклами. Раптом мене хтось узяв ззаду за руку. Я повернулась i побачила сiрооку журналiстку. - Добрий вечiр,- сказала вона.- Нарештi я побачила тебе на вулицi. Я гадала, що ти взагалi нiкуди не ходиш. - Даремно,- сказала я.- Я майже кожного вечора буваю в мiських садах. - Скажiть, будь ласка! А я й не знала! Потiм вона говорила менi, що "в тихому болотi чорти водяться", що... i т. д. Я сказала, що "чорти" тут зовсiм нi при чому, бо ходжу сама й навiть не маю знайомих мужчин. Сiроока журналiстка поправила свiй капелюшок i кинула: - Що ж це - свiтова скорбота з'їдає твоє серце?.. Чи, може iнтелiгентська самотнiсть спокою не дає? Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення - я й досi не знаю. У всякому разi це цвiркання крiзь зуби нiяк не йшло до її худенької фiгури. Я їй, звичайно, про це нiчого не сказала й тiльки трохи покривила обличчя. Але вона не вгомонялась i фанфаронствувала далi. Вона розказувала менi про бiлi петербурзькi ночi, про страсть, яка кипить у цi ночi, i т. д. Особливо її iнтригують цi ночi, коли на Невському проспектi блукають юнаки з задуманими очима й продають своє тiло. Я здивувалась: невже й юнаки продають своє тiло? Сiроока журналiстка зареготала й зацiпила зуби. Потiм вона казала менi, що це звичайна рiч, i її дуже дивує, що їх нема в нашому городi. Вони б добре заробляли: хiба вона, припустiм, не купувала б їх? -_ Але до такого розпутства,- сказала я,- може дiйти тiльки гнила людина. - Покинь наливати (вона так i сказала - "наливати"), знаємо вас, тихонь: на словах одно, а на дiлi - зовсiм iнше: все одно в комячейку не вiзьмуть! - При чому тут ком'ячейка? - усмiхнулась я. Вона вiдповiла якось неясно. Потiм повернулась до колишньої розмови й знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацiю продавати своє тiло. Коли б її фортуна зробила панянкою, вона б обов'язково держала при собi козачкiв для розпутства. Журналiстка з таким цинiзмом розмовляла зi мною, що мене взяв сумнiв: чи не з божевiльною я маю справу. На цю тему вона говорила менi дуже багато, але, коли я рiшуче хотiла вклонитись їй i сказала, що поспiшаю, вона раптом зiдхнула й вже зовсiм iншим тоном кинула менi: - Яка ти, Б'янко, наївна! Їй-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно вже летить у безодню й що ми напередоднi свiтової катастрофи. Ну? Я подивилась на неї. Вона мрiйливо дивилась у небо й нiби розмовляла сама з собою. - Ах, як мало нам жити залишилось! Хiба ти не вiдчуваєш, що на землi холоднiш становиться? Вона здригнула, наче й справдi їй зимно було. Я не знала, що їй сказати, i мовчала. - Можливо, iде льодовиковий перiод. Можливо, щось iнше... От якби нам богами зробитись?.. Правда?.. Потiм раптом запропонувала менi пiти з нею в бардачок, i, коли я вiдмовилась, журналiстка не попрощавшись, пiшла вiд мене. Повз мене пролетiв трамвай, далi пролетiв автобус, i я почула крик: автобус роздавив дитину. Iшла мати, перелякалась i випустила дитину. Тодi наскочила машина - i вiд дитини залишилось одно м'ясо. Мати тут же збожеволiла, i її повезли в лiкарню. Далi над ратушею заблимала вечiрня зоря, i побiгли квадрати будинкiв у присмеркову даль. Стояла струнка вулиця, починалась вiд клубу товариства радянських асенiзаторiв. Я пiшла далi й чомусь зупинилась бiля японського кабачка: висiв химерний лiхтар, i закликала автоматична японочка. Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лiкоть. Я повернулась i побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблiдла, бо вiн подивився на мене своїми прекрасними очима й промовив: - Що з вами? Чого вам таке блiде обличчя? Я сказала, що це йому просто здається, бо почуваю себе цiлком добре. Вiн говорив, що вiн давно вже хоче бачити мене, але не знав моєї адреси. - Хiба? - спитала я. Вiн почав гаряче наступати на мене: мовляв, я не маю пiдстави сумнiватись. Вiн запевняє мене, що в останнi днi вiн тiльки й думав про те, як би зустрiтися зi мною. Хiба це не його так зворушила "свята" (вiн так i казав - "свята") простота? Чаргар iще щось говорив менi, але й цього було досить. Я з безмежною вдячнiстю подивилась на художника. Ми пiшли в пiдвал. Коли йшли по схiдцях, Чаргар узяв мене за руку. Нас зустрiв вiрмен. Я зареготала й спитала, чому ж називається японський кабачок? Вiрмен нiчого не вiдповiв i запросив нас до окремого кабiнету. Поки нам готували вечерю, ми стояли в загальнiй залi, де грав на скрипку циган i танцювала проститутка. Чаргар кинув цигановi кiлька срiбних монет, i той заграв щось iз "Корсара". Я тодi цiлий вечiр смiялась i пила коньяк. В кабiнетi ми сидiли години двi. Чаргар гладив мої пальцi й говорив, що йому подобається моя рука, i особливо йому подобається те, що мої нiгтi обрiзанi й вони зовсiм не такi, як у сучасних жiнок. - Щось хижацьке й розпусне,- говорив вiн,- символiзують цi довгi нiгтi. Потiм умочив хустку в склянку вина i, усмiхаючись, попрохав дозволу "провiрити моє обличчя". Я дозволила, i вiн переконався, що я й не пiдмальовуюсь. Вiн розповiдав щось про полову невиннiсть i нарештi звернув на мою. - Я не помиляюсь? - спитав вiн. - Ви не помиляєтесь,- сказала я, одразу зрозумiвши, про що йде мова. Тодi вiн говорив, як його хвилює невиннiсть i зовсiм не в тому сенсi, що в нiм прокидається самець, а в тому, що в нiм прокидається художник. Ми випили на брудершафт. Вiн замовив iще пляшку шампанського, i, коли ми виходили з кабачка, я похитувалась. Чаргар держав однiєю рукою мою талiю, а я уважно дивилась йому в очi. Очi йому блищали, i я бачила в них таку безмежну даль, що можна було збожеволiти. - Чаргаре,- сказала я.- Ми зовсiм випадково зiйшлися. Але чи не почуваєш ти в цьому... Я не пiдiбрала слова й замовкла. Тодi вiн сказав: "Судьба",- i я його зрозумiла. - Тебе нiколи не мучила даль? - раптом спитала я. Вiн помовчав. Я його знову спитала. Вiн забрав свою руку з моєї талiї й сказав якось неохоче: - Я тебе не розумiю! - Ти мене не розумiєш? - здивовано спитала я, бо менi i в голову не могло прийти, що Чаргар мiг мене не зрозумiти. Тодi плутано почала виясняти свою мисль. Вiд абстракцiї раптом перебiгла до конкретних засад. З одного боку, мою даль було обумовлено певними соцiальними взаємовiдносинами, з другого - вона менi стояла якось самiтно, одiрвано вiд життя, вiд його буденних iнтересiв. Менi перший раз довелося вiдповiдати на пряме запитання, i тiльки тодi я зрозумiла, яка без кiнця складна проблема стоїть передi мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з бiльшою силою спалахнуло в менi бажання пiзнати цю таємну даль. - Я, очевидно, плутано говорю,- сказала я.- Але ти не можеш не розумiти мене. От що: вiддайся, будь ласка, на волю iнтуїцiї - i тобi все буде ясно. - Менi вже ясно! - раптом сказав Чаргар. - Значить, i тебе мучила? Вiн щось хотiв вiдповiсти, але потiм якось нервово вiдкинув назад волосся й перевiв розмову на iншу тему. Вiд нього повiяло холодком. Я спитала, чому вiн ухиляється вiд вiдповiдi. Чаргар став iще суворiший i вже всю дорогу мовчав. Менi прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась iз Чаргаром. Це ж була тiльки друга наша зустрiч, i я, по сутi, не мала .права бути такою в'їдливою. Я хотiла попрохати пробачення, але так i не попрохала й тiльки щiльно притиснулась до художника. Вiн, очевидно, зрозумiв мене i взяв мою руку. Вiн мовчки гладив її цiлу дорогу. Коли ми пiдходили до моєї вулицi, в авiацiйному городку забiгали вогнi й раптово пiднялись до неба. То були люкси, i небо стало агатовим. Десь кричав перепел. В саду Паризьких Комунарiв пускали ракети. Вони рiзали небо червоними хвостами й розсипались на мiльйони зiр. Нарештi ми стояли бiля мого будинку. Чаргар стиснув менi руку й сказав трохи холоднувато: - До побачення! Ну, що ж, "до побачення". Тодi я на цей холодок не звернула уваги. Але, коли залишилась сама, я довго думала, чому вiн сказав холоднувато. Менi прийшла мисль, що Чаргар хотiв у менi бачити тiльки наївну дiвчину, i тому його знервували мої запитання. Потiм прийшла мисль, що художник чомусь ревниво береже пiдступи до свого внутрiшнього свiту. Це припущення здалося цiлком правдивим, коли я пригадала нашу розмову. "Ну, i добре,- подумала я,- бережи! Але ти їх не вбережеш, бо ти вже дав менi право фамiльярничати з тобою". Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована, i пiд очима їй були темно-синi синцi. Ми сiли на канапi й почали розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам'ятаю добре), потiм товаришка Уляна раптом сказала менi: - Я вам, Б'янко, страшенно заздрю й зовсiм не тому, що ви красуня. От догадайтесь, чому? Про театр я говорила якось механiчно, ввесь час пiдтакувала (я думала про нову зустрiч iз художником) i тому сказала коротко: - Не знаю. Товаришка Уляна пiдiйшла до дзеркала й почала поправляти волосся. Був сiрий день, i над городом iшли сiрi хмари, так що в моїй кiмнатi майже стемнiло. Навпроти в кравця-єврея спалахнув навiть каганець. Я подивилася на товаришку Уляну: їй було блiде чоло, i вона всмiхалась. Вона так неприємно всмiхалась, що на моєму обличчi вiдбилось, очевидно, почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась. - Менi здалось,- сказала я,- що ви дивитесь на мене надзвичайно злим обличчям. - Нiчого подiбного! - рiзко сказала товаришка Уляна, нервово хапаючись за перебитий нiс.- Я на вас дивилася звичайнiсiнькими очима. Але скажiть менi, чому ви не хочете мене слухати? Я згадала, що товаришка Уляна подала якесь запитання, i я справдi неуважно поставилась до нього. Тодi я попрохала пробачення й сказала, що в останнi днi почуваю себе якось розгублено. - Я вам заздрю от чому,- сказала вона.- Я вам заздрю тому, що ви людина нового поколiння, i для вас нашi терзання - порожнiй звук. - Ви зовсiм даремно так думаєте! - сказала я. - Не говорiть! - замахала вона руками.- Справа в тому, що ви нiколи не були в ролi Єви i ви нiколи не можете затоскувати за раєм, як я й тисячi нас, надломлених людей громадянської вiйни. - Ви зовсiм даремно так думаєте! - уперто повторила я. - Не говорiть! Ви нiколи не були на тому березi, i ви нiчого не знаєте. Тiльки ми, i тiльки нас вигнали вiдтiля. I .от ми ходимо з тоскою. Боже мiй, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Пiд її сонцем не тiльки внутрiшнiй свiт кожного з нас перетворювався й робив нас iдеальними, мало того, ми фiзично перероджувались. Клянусь вам! Навiть фiзично це були зразковi люди. Товаришка Уляна глибоко зiдхнула. В кiмнатi вже зовсiм посiрiло, але я бачила, що її обличчя свiтилося в сяйвi якоїсь надзвичайної радости. - Ви, звичайно, не вiрите менi, що я кiлька рокiв тому була красунею - це я знаю! Але повiрте менi, що товариш Бе любив мене. Клянусь вам! Вiн так любив мене... так любив мене... Товаришка Уляна раптом похилилася на спинку канапи й тихо заридала. В квартирах було тихо (тiльки в зубного лiкаря якось жалiбно тявкала болонка), i ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повiтрi, нiби вона лежала в домовинi. Я почала її заспокоювати. Вона довго не могла заспокоїтись, i тiльки за пiвгодини я почула, як товаришка Уляна крiзь сльози прохає мене не звертати на неї уваги, бо пiсля плачу їй завжди легше буває. Вона навiть усмiхнулась, i ця усмiшка була такою дитячою, що я стала перед нею на колiна й цiлком серйозно сказала: - Товаришко Уляно, клянусь вам, що я вас нiколи не бачила такою! Ви свiтитесь сьогоднi неземною красою й нагадуєте менi Рафаелеву мадонну. Але вона мовчала. Тодi я схилила свою голову до її подертих черевикiв i завмерла. Потiм обняла її ноги й жагуче їх поцiлувала. Мене обхопило майже релiгiйне почуття любови до цього маленького людського страждання. I коли б товаришка Уляна в цей момент захотiла мене повести на смерть, я б пiшла не здригнувши. Тодi почав виступати цвiркун, i десь довго й протяжно кричала зарiзана сирена. За вiкном плакав кравцiв хлопчик, i щось глухо кричав єврей. Товаришка Уляна пiдвелась. Вона взяла в свої руки мою голову й поцiлувала її. Вона так поцiлувала, що менi й зараз ходить дрiж по спинi. Потiм вона пiшла вiд мене. Я раптом заплакала. Це були мої першi сльози в цьому великому городi. IV З Чаргаром я зустрiчалася дуже часто, але на квартиру до нього попала через три мiсяцi пiсля нашого знайомства. Я зовсiм не уявляла собi, як бiдно живе наш славетний художник. Кiмната його, як i моя, була в пiдвалi. Iз стiн завжди несло льохом, а iз стелi нiколи не сходила вогка руда пляма. Над його кiмнатою був клуб радслужбовцiв, i тому його стеля завжди дрижала вiд тупотiння й крику. Чаргар менi сказав, що вiн уже кiлька разiв звертався до комхозу, але... словом, вiн, очевидно, нiколи не вибереться вiдцiля. Я сказала, що треба поговорити з головою виконкому, але, сказавши, махнула рукою. Вiн теж махнув рукою. Ми зареготали. Пам'ятаю, я скинула жакетку, поправила волосся й стала переглядати важкi томи, що їх у безпорядку розкидано було по кiмнатi. У вiкно зазирав промiнь сонця й зайчиком грав на стiнi. Чаргар сидiв напроти мольберта й уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче вiн намалювати моє тiло - я з охотою буду йому позувати. Вiн сказав, що не має в цьому потреби, бо це не його фах. - Я жiнок iще нiколи не малював i, очевидно, не буду малювати. Я спитала чому. Вiн не вiдповiв. I тодi ж мене зацiкавила важка книга: це була розвiдка про шведськi кургани. Художник це помiтив i сказав, що вiн уже кiлька рокiв мучиться над iдеєю дати широке полотно, що по ньому будуть мчати Карло XII i Мазепа пiсля поразки. Вiн думає написати картину унiверсального значення. Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались якось несподiвано, нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз цiлим оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно плутано й незрозумiле, але менi й цього було досить: я могла вже доводити нашу iнтимнiсть до останньої межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав мою руку в своїй руцi й цiлував мої пальцi. Але поцiлунки цi були якiсь холоднi, нiмi. - От ти менi цiлуєш руки,- сказала я,- але скажи менi: якi це поцiлунки? - Що ти хочеш сказати? - спитав Чаргар. - Я питаю: це тi поцiлунки, що ти їх можеш уживати (я нарочито сказала "уживати") при зустрiчi з любою жiнкою? Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, вiн рiшуче вiдмовляється розумiти мене. - Раrdon!.. Але менi здається, що я говорю ясно,- i я посунула вiд нього мольберт. Чаргар нервово здригнув i якось жалкенько вiдповiв менi дрiбним смiшком: - Знаєш... давай покиньмо цi розмови! Мене це раптом зiрвало - i я сказала досить-таки рiзко: - Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б ти те ж саме сказав менi? Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив: - Я не вмiю кохати. Його м'який приємний баритон якось загубився, i говорив вiн майже дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось подiбне до огиди. - Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мрiяти про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе. Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив: - Чи не час нам покинути цю розмову? - Ти так гадаєш? - кинула я.- Ну, а коли б... я хотiла вiддатись тобi... ти взяв би мене? Ця остання фраза вирвалась менi якось зовсiм несподiвано. До такого цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного, що раптом iз страшною силою затривожило мене, це передчуття могло штовхнути й далi. - Може, про це сьогоднi не будемо говорити? - холодно сказав Чаргар. Вiн, як менi здалося, зробив наголос на "сьогоднi", i тому я спитала: - Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра? Чаргар нiчого не вiдповiв i заплющив очi. Обличчя йому було майже мертве - i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi весь жах мого становища. Я ж таки випадкова постать на життєвiй дорозi славетного художника. Варто йому сказати "досить" - i я вже його нiколи не побачу. "Ах, Боже мiй,- думала про себе,- яке нахабство. Хто менi дав право так поводитись iз ним? Хiба вiн не розумiє, що мої цинiчнi пропозицiї - це є тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло". Але "ахи" ("Ах! Ах!") якось тихо прозвучали в моїй душi. Другий голос диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на життєвiй дорозi художника я зовсiм не випадкова постать. Хiба в мене не всi данi? Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають красунею, на моїм боцi i молодiсть, i полова невиннiсть. I потiм, що значить "випадкова"? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала собi цiну. - Словом, ти менi рекомендуєш не чiпати цього питання i мовчати? Я мовчу. - Це краще! - сказав вiн i раптом спитав: - Ти зi мною пiдеш обiдати? - Обiдати? Який рiзкий перехiд!..- Але я все-таки погодилась, i ми вийшли на вулицю. За пiвгодини ми вже були в їдальнi Каракадзе. Там ми зустрiли молодого композитора. Я познайомилась (прiзвище зараз не пам'ятаю). Композитор запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри. - Мене трохи дивує,- сказала я,- що композитор цiкавиться зоологiєю. - Це й справдi трохи химерно, але в наш вiк без природознавства не обiйдешся. Вiн це сказав iз iронiєю. Але я її не зрозумiла. - От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цiєю наукою. - Правда? - спитала я, звертаючись до художника. Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом пiдвiвся й уклонився нам: мовляв, вiн забирає свою пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейної драми. Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара: