- Чуєш,- сказала я,- вiн зовсiм не сумнiвається, що я вже твоя любовниця. - А хiба тебе це дуже цiкавить? - тим же рiвним i холодним голосом сказав Чаргар. - Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла, що мiж нами вже почалась якась внутрiшня боротьба. Я пiдвелась i пiдiйшла до дзеркала. Я знала собi цiну, але такою прекрасною я ще себе не бачила. Тодi менi ще яснiше стало, що Чаргар сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовхує мене вiд себе. Для мене ясно стало, що вiн запобiгає бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь (це вже для мене ясно було) боявся їх. Але менi вони були потрiбнi, як повiтря, бо тiльки такi вiдношення приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людської душi, що в ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадкової далi. Я сказала, що йду додому; вiн запропонував провести мене. Я вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог: - Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь нагадати, що я подобалась тобi за одвертiсть... правда, за одвертiсть? - Ну, да! - сказав Чаргар. - Так от, одвертiсть. Мiщанська умовнiсть не дозволяє жiнцi першiй заговорити про кохання. Я вiд цiєї умовности далеко стою й тому кажу тобi: я безумно кохаю тебе. - Я це знаю,- холодно сказав Чаргар. - I ти, очевидно, знаєш, що я досi не знала мужчини? - I це знаю. - Так от, я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною. Я хочу вiддатись тобi. - I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар. - Значить, фiзично я противна тобi? - Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби. Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумної вулицi стояла красива жiнка й пропонувала своє тiло. Повз нас пробiгали городяни i здивовано оглядали i мене, i Чаргара. В менi палало те почуття, яке переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що менi треба пiти в книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене. Я не вiдмовилась. Але, коли ми пiдiйшли до дверей, їх було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi день вiдпочинку бiблiотекарiв. - Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? - сказала я й подивилась на Чаргара. - Я тобi вже казав! - Ти менi сказав, що цього не хочеш? - Так! Тодi я стиснула йому руку й пiшла додому. Я йшла i ввесь час здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший раз менi довелося так одверто й так цинiчно говорити. "Як сiроока журналiстка",- подумала я. Пам'ятаю, тодi в перший раз я розгорнула бiблiю й почала її уважно читати. Читала мало не всю нiч. Коли я одривалась од неї, передi мною поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до нашої глухої степової провiнцiї. "Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо мучити себе й другого?" Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi: - Вiн знає все, ти мусиш його побороти й взяти в нього те, без чого тебе нема, без чого ти не iснуєш! Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але я його й зараз поважаю. Поважаю за непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства. Справа в тому, що я, як це потiм вияснилось, вiдважно намагалася протиставити себе своєму вiковi, а вiн, вiк, глузував iз мене. Я хотiла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної й брудної правди життя але це моє бажання розбивалось об глуху стiну наманiкюреного вiку. Уже з останньої зустрiчi з Чаргаром щось ворухнулось менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй нерiвнiй боротьбi мене буде деморалiзовано - i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула, але не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi так довго серед бурного моря сiрої, нудної й частiш за все паскудної буденщини. - Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - думала я про себе. Вся трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були такi хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тодi всесильний скепсис з'їдав мою гарячу вiру - i вiд мого романтизму залишалося розбите корито. Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так звана гнила Європа. Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами. - Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - знову думала я про себе. Повз моє вiкно йшла синя мiська нiч, i десь торохтiли традицiйнi пiдводи. Тодi я нарештi покинула бiблiю й пiдiйшла до вмивальника. Я почистила зуби, витерла холодною водою свої тугi груднi яблука й лягла спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути. Уночi пiшов дощик. Була гроза, i блискавицi рiзали скло мого пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго дивилася на зелену альтанку. Я згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала тургенєвських женщин - таких чистих i хороших - i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде й що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно вже загубила свою чистоту й свою невиннiсть. Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа, i запахло чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тiєї ночi не спала. V Коли я тепер мисленно перегортаю сторiнку того часу, тодi менi здається, що з моєї iсторiї вийшов би не зовсiм поганий людський документ. I як я шкодую, що менi бракує тiєї елементарної майстерностi, якою обточують слова. Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром бачилась, здається, тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi. Чаргар пiсля тiєї розмови, коли я пропонувала йому вiддатись, якось замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття. Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною загравати. Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк. - Так що,- сказав вiн,- менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею по парку... бiля бюсту Карла Маркса, припустiм. Я сказала, що взагалi рiдко виходжу з дому, i, щоб якомога швидше вiдв'язатися вiд нього, подала йому для пiдпису папiрець. Але дiловод, очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови. - А що ж ви робите пiсля роботи? - спитав вiн.- Книжечки читаєте? Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав "романси") читати. Знаєте,чомусь захоплено продовжував вiн,- ляжеш на лiжко, розгорнеш книжечку й читаєш! Про любов та про всякi пригоди. Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю, бо в мене лежить строчна праця. Тодi вiн знову почав запрошувати мене до парку... - Нє,- говорив вiн.- їй-богу, прийдiть! Там, наприклад, увесь цвiт нашого города збирається. Це є прямо таки Бульйонський лiс! (вiн так i сказав "Бульйонський"). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар, з другого - iдуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого художника... Пам'ятаєте? Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв я навiть спецiально блукала по городу з надiєю зустрiти Чаргара. I тому, коли дiловод сказав менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила поїхати туди. Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусної стоянки. Там сiла на шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк. Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли парочки. В глибинах гаїв падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, менi здалося, що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо - воно було криштально чисте, i його тиха бiрюза ласкала мої очi. За парком, десь на польових гонах, спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi могили. З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром пiсля довгої розлуки примушувало моє серце то стискатись, то прискорено битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей вечiр буде судним днем мого неспокiйного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то менi цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу вiддатись художниковi. Я хочу взяти його голову на свої колiна й ласкати її. - Яка безумна радiсть,- навiть раз прошепотiла я,- бути рабою цiєю людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою маленькою й нiкчемною. Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього. Менi вже не потрiбнi були його тайники - так принаймнi здалося менi того вечора. Я просто чекала Чаргара. Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i вивернутим надiла його. Я пiшла й сiла на стiлець. До мене летiла тоска вiолончелi: на обсерваторiї стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй терпець луснув - так я хотiла бачити Чаргара. Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i зупинилась бiля мене. - Добрий вечiр! - сказав вiн. Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiрує по алеях i зовсiм не припускав, що й я тут. Потiм вiн зробив менi руку калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись, але згадала нашу вранiшню розмову й пiшла: я боялась, щоб вiн мене не запiдозрив що до Чаргара. - Ви, наприклад, не думаєте виходити замiж? - раптом спитав дiловод i подивився менi в очi. - Це менi подобається,- iронiчно сказала я. - Що вам подобається? - не зрозумiв мене Кук. - А от те, що ви з мiсця в кар'єр приступили до дiла. - З мiсця в кар'єр? Гм... Цю справу, як той казав, треба розжувати. Кук грав олив'яними очима й так пiжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi втiлення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архiвна фiгура, та ще й у великому городi. Але довго тiшитись iз дiловодом я, звичайно, не мала охоти, i в слiдуючий момент вiн почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян i шукала серед них художника. Я вже проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього. - Ервика! - раптом крикнув Кук. - Еврика! - поправила я його. Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк. Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до "ервики", його страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його: - Ви, здається, хотiли менi щось сказати? - Так, я вам хотiв щось сказати,- ледве чутно промовив Кук. - От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались? - Коли це я на вас розгнiвалась? - здивовано спитала я. - Тодi ж ото, як з "мiсця в кар'єр". Ви, може, подумали, що я вас хочу по компрометувати (вiн так i сказав "покомпреметувати")? Так це зовсiм напрасно: Боже спаси,- i в думках не було! - В чому справа? - занервувалась я. - Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмiшки строю над вами (вiн так i сказав "насмiшки строю"): мовляв, не беруть її - от i не виходить замiж! Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не тiльки була високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось там спiвчувати менi! - А може, ви мене вiзьмете за дружину? - iронiчно запитала я. Дiловод зам'явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне, цей уже не хотiв мене брати за дружину. - Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не думаю виходити замiж. Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я хочу, щоб вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти мiщанської сiм'ї з геранню на етажерцi. Навiщо, мовляв, це? Можна й так прожити. Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд головного виходу, i городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i протяжне. Падало листя, як тихий дощ. Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був блiдий. З рота йому (можливо, це менi здалося) текла слина. - Так що ви це правду говорите? - сказав вiн тремтячим голосом i змовк. - Iстинну правду! - сказала я. Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого - вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi приїхала мати. Тодi ж я спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула: - А може, зараз пiдемо в кущi? Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила йому руку. Потiм дiловод зупинився. - От тiльки я думаю,- сказав вiн,- скiльки тепер аборт коштує? - А вам це для чого? - спитала я. Кук знову зам'явся... Тодi я зрозумiла його й кинула: - Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати. Дiловод знову прояснiв. Вiн iз вдячнiстю подивився й ще щiльнiш притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв. Небо було таке прекрасне, а на душi менi лежав камiнь. Я тодi вже забула про Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук - цей дiловод iз мавпячою фiзiономiєю. Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським дубом i байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч дiловода, але тепер я не найду епiтета тiй бурi, що кипiла тодi в моїх грудях. Раптом я зупинилась: - А знаєте що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити! - Як так? - зупинився й Кук. - Дуже просто: я хочу народити дитину. Дiловод зам'явся. Я зрозумiла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати, чим це пахне. - Ви, мабуть, говорите про алiменти? - хутко зрозумiв вiн. - Так, я говорю про алiменти. Тодi Кук свиснув i сказав розв'язне, що на таке дiло вiн не хоче йти, бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками. Та не встиг вiн договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фiзiономiї. Кук зблiд i стояв з опущеними очима. Але я вже погасла. "За вiщо я його вдарила?" - метнулося менi в головi, i моє серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних, i справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до болю шкода його стало. Тодi ледве чутно промовила: - Пробачте менi, товаришу Кук. Що хочете робiть зi мною, але не гнiвайтесь на мене! - Нiчого! Нiчого! - говорив вiн.- Це залишиться мiж нами... Я не думаю вiднiмати у вас посади. Вiн так i сказав "я не думаю вiднiмати у вас посади". Я тiльки це почула. Ця фраза, як ножем рiзонула менi в грудях, бо Кук так i не зрозумiв мене. ...Дiловод давно вже зник за деревами, а я стояла бiля дуба на пустельнiй алеї й тупо дивилась у голубе небо. VI З Чаргаром менi так i не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi - i тiльки нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його. Але менi ввесь час було таке почуття, яке буває людинi, коли вона ще щось не скiнчила й мусить скiнчити. I те, що вона мусить скiнчити, прийде обов'язково, бо воно таке ж неминуче, як i природна смерть. Я ходила з порожнечею в душi, але розглядала такий свiй стан, як тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап на темнiй дорозi мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи, працювала там вiсiм годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин. Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в туманi мiськi лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари. Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла з нею. Iнодi я писала листи до мами - i тодi менi знову прокидалися далекi спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi провiнцiальнi садки. Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло - я вже знала, що туди менi нема повороту. Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна й була, коли так можна висловитись, початком мого кiнця. Вже в перших числах березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко вiдлетiв. Я знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива, що мене й справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З тоскою знову прийшло буйство, веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi: то були мої очi. Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав мене поїхати з ним у пригородний молодняк. "Моя хороша Б'янко (писав вiн), сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в даль (вiн так i написав "в даль"), сьогоднi летiли з вирiю гуси, i ми мусимо побачити захiд сонця. Ти згодна?" Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi до мiсця зустрiчi я купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи. Я iнодi працювала по п'ятнадцять годин на добу, я жила так, як хотiла, i за це, до речi, мене в установi називали князiвною. Я любила шоколад, голубе небо й прекраснi очi художника. Чаргара я застала на призначеному мiсцi зустрiчi, бiля площi Трьох комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим же. Коли я сiдала в фаетон, Чаргар невзначай зачепив менi груди. Це так мене схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi. Коли ми виїхали з останнього мiського кварталу й перед нами спалахнув безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала: - Чому ти на протязi цiлої зими був такий холодний до мене? - Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усмiхнувся вiн. - Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города. - Рiшуче всi? - спитала я.- I комунiсти, i радслужбовцi, словом, усi тi, хто не може помиритись iз своїм оточенням? - Рiшуче всi! - знову усмiхнувся вiн. - Значить, i ти належиш до категорiї хмурих людей? Менi раптом прийшла мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болiє моїми дрiбненькими болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в своїх терзаннях: їх, мовляв, не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на душi, бо ж мiй кумир мусiв при такому припущеннi негайно полетiти iз свого п'єдесталу. - А що значить хмурi люди? - спитала я.- Як менi розумiти тебе? - Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт,- ухилився вiн од вiдповiдi. - А от я й не пам'ятаю, де я чула його. Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi вiн прикусив нижню губу. Так завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати його, i далi ми поїхали мовчки. З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi чекати нас i пiшли на услiсся. Якраз заходило коротке сонце. Була хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно ступала з пiвдня. То там, то тут проривалась зелена трава, i всюди гомонiло птаство. Ми пiшли по якомусь лiсовому кварталi. Iшли довго й мовчки. Потiм перекидались фразами (я зараз забула їх). Раптом Чаргар зупинився й сказав: - Я хочу тебе залишити на якiсь п'ять хвилин. Ти нiчого не маєш проти? - Прошу,- спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба... Ну, словом, ясно. Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я знову подивилась на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з пiвдня наступала якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко зiдхнула й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й маленькою. Всi мої болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять уже тисячi рокiв мiльйонам людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв i новим мiльйонам людей. Тодi зачарований тупик постав передi мною з такою яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям. Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це мене затривожило. Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в тому напрямку, куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз у раз били мене по головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не було. В лiсi стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що далi, то бiльше сутенiло. Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись - i менi стало сумно. Я зупинилась i скрикнула: - Агов! Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi. "Наче лiс життя",- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я вийшла на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм, iнакше й не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах обличчям до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене так здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його. На дальньому деревi жеврiла полоска конаючого сонця, i вiдблиск її падав на пiвденний край чорного лiсу. Був прекрасний момент для споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни "Рамаяни". "Чи не найшли вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?" Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого не трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене, i я зустрiла його мовчанкою. - Ходiм! - спокiйно сказав вiн. Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п'яний. Пам'ятаю, зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою руку й притиснув її до свого серця. Почуття радости обхопило мене, бо менi прийшла мисль, що тiльки сьогоднi Чаргар став близькою менi людиною. Я вже не хотiла тривожити його своїми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але на цей раз вiн сам почав розмову. - Я гадаю, Б'янко,- сказав вiн,- ти розумiєш мiй душевний стан i простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати. - Я тебе розумiю, - сказала я. Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсеевi, коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але потiм вiн чомусь усмiхнувся, наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над своєю останньою фразою про Мойсея. - Я тебе розумiю,- ще раз сказала я. - Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз думав про спорiднення наших душ. - Спорiдненiсть наших душ? - якось хутко спитала я. - Спорiдненiсть наших душ! - ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргаровi. Я тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже добре знала його - i знала, що найменша моя цiкавiсть одразу викличе небажану менi реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним. - Ти знаєш,- раптом зупинився вiн,- менi на полянi блиснула така генiальна мисль, якої iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.- говорив вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб...як його... - Радслужбовцiв. - Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн. - Чому ти хвилюєшся? - спитала я. - А тому,- рiзко скрикнув вiн (i менi знову здалося - дитячим дискантом), що я не виношу цiєї самовпевнености нашого вiку. Всi цi ячейки, комiсари, комунiсти - все це така дешева демагогiя. Така... Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм зупинив мене, подивився уважно менi в очi й сказав тихо: - Тобi можна довiрятись?.. - Що з тобою? - здивовано кинула я. - Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову. - Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну навiщо цi комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже мiй, ну навiщо? Я задихаюсь! Я їх зовсiм не хочу чiпати - Боже, спаси! Хай вони завойовують цiлий свiт. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я хотiв би, щоб вони зовсiм не знали про моє iснування! Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк. Я подивилась на нього. Вiн плакав. Далебi, вiн плакав: я бачила, як кiлька сльозинок покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливої огиди - i я рiзко й чiтко сказала: - Сер Чаргаре. Що з вами? Вiн стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Вiн так постояв хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я вже знову бачила колишнього неприступного художника. - В життi все буває,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн. Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив, як вiн далеко забрiв у розмовах зi мною, i поспiшив замести слiди. Спецiально для цього й було розiграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть забула про цей епiзод. "Ну нє,- подумала я.- Тепер ти в моїх руках - i я примушу тебе сказати недоговорене". ...Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв темний лiс, i бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в нього й повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались ми також мовчки. Пам'ятаю, я стиснула йому руку й трохи її придержала. Вiн здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тодi Чаргар мусiв її вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i пiшов од мене прискореним кроком. VII За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава - i я її обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку. Вона попрохала в мене п'ять карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що їде до своєї матерi, що "живе на пiвнiчному краю города". Вона хоче повезти їй подарунок. Я їй, звичайно, не повiрила, бо знала, що вона просто їде до свого любовника - вiн, здається, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потiм зупинила мене бiля вечiрньої вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала поїхати з нею. Вони - її любовник i вона - хочуть улаштувати нiч п'янки й любовної оргiї. - Ну, Б'янко, поїдемо на п'янку,- зробила вона гру слiв i всмiхнулась. Я сказала, що я, можливо, i поїхала б, коли б загубила свою невиннiсть. - Себто яку невиннiсть? - здивовано спитала вона. Я сказала й хотiла йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала. - Так ти ще...- i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла мене в куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi: - Так ти не брешеш, що не знала мужчини? Я побожилась i раптом вiдчула, як мене обхопило пожаром бажання. Тодi сiроока журналiстка здавила менi руку вище лiктя й так сильно, що я мусiла її вiдштовхнути. Вона казала менi, що я красуня, що за моє тiло дадуть двi тисячi карбованцiв, що такi жiнки живуть в Одесi й Москвi, де багато буржуа з капiталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею - i я найду такий чудовий закуток, який менi й не снився. Вона менi малювала напрочуд привабливi й цинiчнi картини. Але вона такими божевiльними очима дивилась на мене, що я мусiла її ще раз одштовхнути. - Ти не поїдеш зi мною? - нарештi в розпуцi скрикнула вона. - Не поїду! Я сказала рiшуче. Тодi вона замахнулась i хотiла вдарити мене в обличчя. Але я вчасно схопила її за руку й одвела вдар. Я її так мiцно схопила, що вона мусiла стати на колiна. Я й сама не знала, що я така сильна жiнка. Журналiстка раптом заплакала. Тодi я поцiлувала її в голову (пахло поганенькою пудрою) i посадила її в трамвай. Вона поїхала, а я пiшла додому. Додому я йшла переулками, не поспiшаючи. Легенька тривога раз у раз примушувала мене здригатись. На площi Повстання я зупинилася бiля шоколадного кiоска й купила плитку мiньйону. Я прийшла за пiвтори години й сiла за стiл. Пам'ятаю, до мого вiкна пiдiйшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидiти в альтанцi. Менi не хотiлось виходити з кiмнати - i я сказала: - Чи не холоднувато надворi? - Що ви? - сказала товаришка. Я не знала, що їй говорити, й мусiла вийти до альтанки. Ми сiли на стiлець i почали розмовляти. З пiвгодини ми перекидалися якимись незначними фразами, а потiм мiж нами виникла така розмова: - Ви вiрите в судьбу? - спитала товаришка Уляна. - Як би сказати вам... очевидно, не вiрю. - Знаєте,- сказала вона,- теоретично, коли так можна висловитись, я теж не вiрю. Власне, я i не маю права вiрити (вона, очевидно, натякала на приналежнiсть свою до партiї), але от на практицi якось iнакше виходить. - Чи не думаєте ви,- сказала я,- що iдеалiстичнi теорiї мають рацiю iснувати? Товаришка Уляна замахала руками. - Що ви! Як може прийти менi така мисль,- перелякано сказала вона.- Я думаю тiльки, що в свiтi завжди варiюються два свiтогляди. Але коли iдеалiзм має багато недоговоренности, то я думаю, що й матерiалiзм не без слабих бокiв. - Iншими словами - вас не задовольняє ваша партiя? Товаришка Уляна знову замахала руками. - Нiчого подiбного! Менi хочеться внести деякi ясностi в свiй свiтогляд. Я, знаєте,- казала вона далi,- ранiш нiколи не задумувалась над цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать. - Без причини нiчого не буває,- резонерствувала я.- Очевидно, i в вашiй тривозi єсть якась причина. - От! - раптом пiдхопила товаришка Уляна.- Ви цiлком справедливо кажете. Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною трапиться якесь нещастя. Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги й стала її заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не могла заспокоїтись. - Саме якесь нещастя,- говорила товаришка Уляна.- Я нiколи не помиляюсь. Колись на фронтi менi прийшла мисль, що вночi трапиться несподiванка. Я сказала, менi не повiрили. Один комiсар запропонував навiть викинути мене за пророцтво з партiї... А вийшло все-таки по-моєму: наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась. - Ну, це - випадок! - сказала я. Тодi товаришка Уляна знову запротестувала, i я вже з нею не сперечалась. Я тiльки думала, що товаришка Уляна, може, й має рацiю настоювати на своєму, i думала, що вона одна з тих невдачникiв, що приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись. Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то ревiв лев за гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi приснились далекi простори його вiтчизни, можливо - щось iнше. - От!-з великим наголосом на "от" сказала товаришка Уляна.- Реве лев! Iнодi й людям хочеться так ревти. Потiм вона зiдхнула. А потiм вона багато говорила менi про часи громадянської вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий i тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами. Вона так тепло говорила про свою епоху, як про неї не скаже жодний поет. Той химерний час я зачепила тiльки одним крилом своєї юности, але товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його. Вiн i менi лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали таємну даль, але той час уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть. "Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?" - подумала я. На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями. Коли вийшла в сiни, щоб там скип'ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було пом'яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий). Але на цей раз якось механiчно кинула: - Здрастуйте! Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я в свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi ж я побачила, що вiн п'яний. Щоб якось одв'язатись од нього, я сказала йому, що його чекає товаришка Уляна. - Ви кажете Уляна? - сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу. - Так! Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув: - А ви, знаєте... бабйонка нiчого собi... цимес! Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде до себе. - Чого ж це до себе? - п'яно забелькотiв вiн. - Там вас чекає товаришка Уляна! - рiзко сказала я. Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни, але як їй допомогти - не знала. А втiм, можливо, це тiльки тепер менi здається, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна, i сiроока журналiстка, i дiловод - всi вони давали вiдпочинок - i тiльки. Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в моїй iсторiї й не могли мене цiкавити. Я просто дурила себе. Але цьому мусiв прийти кiнець, i вiн прийшов. VIII Отже, iшла весна, прилетiли солов'ї. Я кiлька разiв була в театрi, але частiше я блукала по -городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи не покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В цi днi я з'їла стiльки шоколаду, скiльки не з'їла його за весь свiй вiк. Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила й надушила своє тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась до шлюбної ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати. Прокинулась щось о восьмiй годинi, i менi на душi було як нiколи, радiсно й дзвiнко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я хутко одяглась i побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i вiдтiля йти на iподром. Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев'язала руку червоною хусткою. В першому коридорi мене зустрiв дiловод. Я поклонилась, вiн менi не вiдповiв. З останньої нашої розмови вiн став уникати мене й завжди сухо звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я це з'ясовую не так його поряднiстю, як тим, що до мене гарно ставився мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки велику громадську роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i завжди ходив перед ними на заднiх лапках. Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на iподром. Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого травня стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святкує його. Я згадала Париж, Францiю, тамтешнє всенародне свято й подумала, що мiж нами й французами є багато спiльного. Цю думку я сказала однiй машинiстцi, що йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не вiдповiла, бо вона була страшенно нерозвинена. Тодi почула нашу розмову сiроока журналiстка й пiдiйшла до мене. - Ти гадаєш, що мiж нами й Францiєю можна провести паралелю? - спитала вона. - Так! - В якому сенсi? - i вона чомусь зло подивилась на мене. Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагадує нашу, що... i т. д. -Ти говориш, як Цiцерон! - iронiчно сказала вона. - При чому тут Цiцерон? - спитала я. - А при тому,- раптом занервувалась вона,- що не тобi тикатись iз своїм носом... в полiтику! - Припустiм, я помиляюсь,- спокiйно сказала я.- Але хiба я не маю права думати? Сiроока журналiстка мовчки подивилась на мене й пiшла вбiк. В цей момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому. Було море квiтiв на величезному майданi, i стояв грохот десятка оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи. На кiлькох трибунах оратори виступали з доповiдями. Ревли сирени, метушились автомобiлi. За пiвгодини великi групи почали розбиватись на невеличкi гуртки. потiм уже блукали й одиночки. Тодi передвижнi трупи розкинули передвижнi сцени, i на майданi виросло кiлька мiнiатюрних театрiв. Я покинула своїх i пiшла блукати. Десь тут я мусiла зустрiти Чаргара, бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди. Пам'ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо випила. Потiм пiшла до екрану малярiв. Там художники за п'ять хвилин малювали карикатури дiячiв революцiї. Там я й зустрiлась iз Чаргаром. Вiн був веселий i весело стиснув менi руку. - Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! - сказав вiн Я притиснулась до нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили в степ. Менi прийшла мисль повартувати. - Ти знаєш,- кинула я,- сьогоднi ти йдеш зовсiм не з дiвчиною, а з молодичкою! - Що ти цим хочеш сказати? - спитав вiн. Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла замiж. Вiн почервонiв чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився: - Так, я його знаю. Здається... прекрасна людина! Я певна була, що вiн не вiрить менi й жартує, i тому перейшла на iншу тему, не думаючи робити спростування. Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис радiо. Пам'ятаю, менi раптом здалося чомусь, що Чаргар пiд невеличким "градусом". - Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? - спитала я. - Я сьогоднi трохи вiдвипивши,- усмiхнувся вiн. Я спитала, чому так рано. Вiн сказав, що вiн уже кiлька тижнiв починає днi горiлкою. Вiн горiлку не дуже любить, але не може не визнати, що "горiлчанi" днi безтурботнiшi й веселiшi. "Невже вiн серйозно плакав тодi в лiсi?" - подумала я й сказала: - Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя? - Вiдкiля це ти взяла? - усмiхнувся Чаргар. Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело. Вiн у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав: - Ну, пора вже й додому... Ти не думаєш зайти до мене? Я погодилась, i ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках, поки нарештi не вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарової квартири ми були, коли вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала менi. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати своєю некультурнiстю. - Це - резонерство! - сказала я. Потiм говорила, що вiн теж деколи впадає в мiстику, натякаючи на iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тодi вiн порадив менi вiдiйти вбiк, щоб мене хоч не бачили в клубi радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi, що гадати не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара: - Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi... ти дозволив би їй гадати? Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би вiн зробив у цьому випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника. В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так - мовчки - ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна хмара, i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали Першотравневi оркестри. Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов дрiбний дощ. Легенький вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами. Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але я ще переповнена була враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на колiно, я iз вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск i нагадував менi нашу першу зустрiч. Очi його знову вабили мене своєю неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника. Нарештi вiн узяв мене за руку й промовив: - Б'янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись? - Що саме? - спитала я й здригнула. Чаргар зам'явся й мовчав. Тодi я впевнено пiдiйшла до електрики й погасила її. Потiм я знову сiла на лiжко. - Ти, може, маєш на увазi циганку? - спитала я, свiдомо вiдтягуючи рiшучий момент. Чаргар мовчав i ласкав мої руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi. - Ну, в чому ж справа? - знову спитала я. - Я говорю...- замнявся вiн i рiшуче додав,- ти говорила, що кохаєш мене? - Так. Говорила. Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що й вiн покохав мене, що... i т. д. - Ти теж говорив менi про це! - усмiхнулась я. Але - почекайте! - то ж були, мовляв, несерйознi розмови! Сл